Загальна кількість переглядів!

четвер, 6 травня 2021 р.

6 травня 1920 р. завершився перший зимовий похід Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка.

Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія ), 26 вересня 1943 р.
Учасники Першого зимового походу, старшини конвою Михайла Омеляновича-Павленка.

У листопаді 1919-го з’єднання Армії УНР опинилися затиснутими між Добровольчою, Червоною та польською арміями, у так званому трикутнику смерті в районі Старокостянтинова.

Продовжувати військові дії, внаслідок внутрішніх чвар та епідемії тифу Армія УНР була неспроможна.

На спільній нараді уряду та військового командування прийнято рішення перейти до партизанської війни в тилу противника. Завдання полягало в тому, аби продемонструвати присутність української армії на українських землях, показати що боротьба за незалежність продовжується.
Із загальної кількості вояків Армії УНР, боєздатними було до 4 тисяч.

За час рейду Армія УНР здійснила півсотні успішних боїв. Пройшовши запіллям ворога понад 2500 км, зайняла Умань, Черкаси, Канів, форсувала Дніпро і вела активні дії на Лівобережжі. У квітні 1920-го з’єднання повернули на захід, аби об’єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті.

Усі учасники походу були нагороджені Залізного Хреста орденом. В еміграції колишні вояки Армії УНР створили Орденську раду рицарів Зимового походу.

6 травня 1941р. московити захопили пластуна Артема Лугового, а 29 червня того ж року розстріляли.

6 травня 1941 року – НКВД заарештувало члена Старшини товариства «Сокіл» (Тернопіль), організатора Сокільських осередків в Тернопільському повіті, організатора спортивних змагань у Львові Артема Лугового. 29 червня 1941 р. розстріляний в Тернопільській тюрмі. 28 квітня 1993 року – реабілітований. 

Артем Луговий народився 2-го листопада 1909 р в м. Тернопіль в сім`ї поштового службовця Максима і Марії. В Тернопільській Державній гімназії навчався в 1921-1929 рр, склав іспит зрілості. В 1930-1936 рр студіював право в Ягелонському університеті (м. Краків). Від 1936 до 1939 р. працював помічником адвоката в канцелярії Степана Бриковича. В 1929, 1930, 1933 рр. був під слідчим арештом за підозрою членства в ОУН. В тридцятих роках був членом Старшини товариства «Сокіл» (Тернопіль). Організатором Сокільських осередків в Тернопільському повіті, організатором спортивних змагань у Львові, 1938 р. Був членом театральної секції товариства «Молода Громада», засновником оркестру, автором віршів та пісень. З приходом більшовиків Артем працював рахівнико-касиром Плотичинської МТС. 6 травня 1941 р. був арештований органами НКВД, а 29 червня 1941 р. 

Джерело.https://100krokiv.info/2011/07/pro-artema-luhovoho/

Головою на схід. Таємниці козацьких мoгил.

Курган з козацьким хрестом в с . Медведівка.

Кожному народові з його історією властиві численні традиції – звичаї, обряди, правила і норми поведінки людей, що передаються ними із покоління в покоління. Традиції живуть і діють довгий час, буває, що і століттями. Мабуть, не варто наголошувати на суспільній значимості цих традицій у нашому житті сьогодні. Напевно, не менш важливими вони були у козацькому, сповненому небезпек і пригод житті.

В першу чергу варто зупинитися на досить сумній традиції поховання померлих чи загиблих козаків-побратимів. Цей звичай нашого народу бере свій початок із незапам’ятних часів.

До сьогоднішніх днів у народі існують легенди, згідно з якими козаки
ховали покійників під високими могилами, які ніби наносили шапками:

Насипали над козаком
Та високу могилу,
Ой посадили в головоньках
Та червону калину.

Проте дійсність спростовує це романтичне уявлення. Нині в степах України, як зазначав Д. Я. Телегін, науково досліджено тисячі курганів, де поховань, які б можна було трактувати як козацькі, практично немає.
Але, водночас, відомі місця, де знаходяться десятки звичайних «плоских» цвинтарів козацької доби. Могилки над кожним таким похованням невеликі, видовженої форми.
Інколи козацька могила буває перекритою кам’яною плитою з петрогліфами (написами на камені). Такі поховання під плитами є на цвинтарях Одещини.

Над могилою останнього кошового отамана П. Калнишевського на Соловецькому кладовищі, яке тепер зруйноване, лежала велика кам’яна плита з епітафією. Кам’яна плита з написом-орнаментом була також встановлена на могилі гетьмана П. Дорошенка, який похований під Москвою (с. Ярополчі Волоколамського повіту).

Як відомо, більшість козаків були віруючими людьми. Покійників вони ховали за християнським звичаєм у глибоких ямах. Померлих клали у випростаному стані на спині головою до заходу. Руки складені долонями на грудях. Про безінвентарність козацьких поховань стверджують і розкопки могили Івана Сірка, в якій, крім решток труни та одягу, ніяких покладень не було виявлено. За даними О. Скальковського, коштовності,що їх мали козаки, перед смертю заповідали звичайно на церкву, на монастирські обителі, про що підтверджує у своїй праці і Д. Яворницький, звертаючи увагу на високу релігійність та духовність козацтва.
Цвинтарі козацької доби в Україні відомі у багатьох місцях. Найповніше ці пам’ятки досліджені в Причорномор’ї (Р. О. Шувалов, Д. Я. Телегін).

На низці некрополів того часу дослідниками зафіксовані десятки козацьких могил. Одними з найбільших є Усатівський, Кривобалківський і Куяльницький цвинтарі.
На кожному з цих цвинтарів зафіксовані десятки, а то і сотні висічених з каменю надмогильних монументів у вигляді хрестів, плит з петрогліфами, оригінальних скульптур «під хрест» та ін. Фантазія митців,талановитих у каменярській справі, здається, не мала меж; тут їх налічується понад сто типів і різновидів: прості грецькі, трипелюсткові, округлі, «променясті», багатоярусні та чимало інших типів хрестів.

Цілу низку таких хрестів-пам’ятників на південній Волині залишила Національно-визвольна війна українського народу 1648–1654 років, особливо Берестецька битва 1651 р. в селах Пляшева та Острів Радивилівського району Рівненської області, в селі Плоске, що знаходиться на південному сході від Дубна, в місті Крем’янці.

Тут, на козацьких цвинтарях до сьогодні зберігаються кам’яні хрести-пам’ятники. Такі хрести-пам’ятники полеглим за волю і долю українського народу… маємо на їхніх братських могилах в Збаражі, Шумську, Бродах, інших містах і селах південної Волині. Вони є свідками пам’яті, народної шани до героїв-козаків.

Окрему увагу варто зупинити на козацьких похованнях, які залишилися після Берестецької битви 1651 р. Тут, біля села Острів Радивилівського району, лежить урочище Монастирщина – видовжений із заходу на схід піщаний пагорб, який раніше був частиною високого лівого берега заплави річки Пляшівки і півостровом заходив у заплаву, а своїм кінцем сягав її річища.
Сьогодні це стариця під лісом на східному березі заплави. Це підвищення у 1908–1910 роках належало громаді села Острів. Воно використовувалося як орне поле. Очевидно, це був козацький цвинтар або братська могила, в якій було поховано козаків та селян, які загинули у Берестецькій битві.

«Піскувата могила все більше і більше на той час розсувалась під дощами і природними факторами, а козацькі кості, що лежали на глибині, виявились зверху. Цілими рядами лежали козацькі кістяки, поховані після бою… головою на схід» . Про це писали «Волинські єпархіальні відомості» у травні 1909 р. Газета від 21 травня 1909 р. повідомляє, що під час
Берестецької битви там був православний монастир, що землі там малородючі і селяни погоджуються припинити розорювання цих земель та віддати їх в загальнонародне користування. В 1910 р. селяни в замін на цю землюодержали наділи іншої, а оранку на Монастирщині було припинено.
У другій половині ХХ ст. основу півострова Монастирщина було перекопано широким ровом, яким було спрямоване нове річище Пляшівки.

Таким чином, горб Монастирщина опинився на її правому березі. На невеликій ділянці в західній частині Монастирщини збереглися два кам’яних хрести, характерні за своїм типом для ХVІІ ст. Один з них вищий, простої роботи, без будь-яких написів. Рамена другого хреста майже сягають землі. На одному боці цього хреста – напис кириличними літерами зі скороченнями й титлами: «Цар Ісус Христос.» Археологічною розвідкою 1985 р. на зворотному боці цього хреста було виявлено ледве помітну дату «1651»,що має значну історичну цінність.

Раніше в урочищі Монастирщина стояли чотири такі хрести. Один з них, третій, на якому зберігся напис: «Зде лежаще воїни» знаходиться в експозиції Київського історичного музею, інший, четвертий, – під престолом у вівтарі Михайлівської церкви НІМЗ «Поле Берестецької битви».

Після закінчення війни у селі Пляшева було відновлено колгосп «Перемога». Знову було поновлено оранку на Монастирщині, а кам’яні хрести скинуто з горба. Гостра реакція місцевої інтелігенції допомогла припинити оранку і встановити хрести на їхніх місцях. Територію Монастирщини було засаджено сосновим лісом.

Відомий археолог І. К. Свєшніков, який понад 20 років очолював археологічну експедицію на полі Берестецької битви, не виключав, що через Монастирщину могла проходити одна з трьох козацьких переправ 10липня 1651 р.. У своїй монографії «Битва під Берестечком» (1993 р.), яка стала підсумком багаторічної експедиції, він писав: «Її ознаки (тобто Козацький цвинтар в с. Острів на Монастирщині,поч. ХХ ст. – авт.) слід було б шукати в низовині за східним кінцем урочища,але велике заболочення заплави стариці Пляшівки виключає можливість проведення тут будь-яких земляних робіт.
Можливо, кладовище виникло в цьому місці саме тому, що тут було поховано козаків, які загинули,відступаючи з табору» . Очолювана І. К. Свєшніковим експедиція оглянула також урочище Попів Горб, що знаходиться на утвореному петлею Пляшівки півострові над заплавою правого берега річки. На цьому підвищенні стояла Михайлівська церква, збудована 1650 р. з ініціативи місцевого священика села Острів Івана Береговича і перевезена на Козацькі Могили у 1912 р. На місце колишнього престолу церкви поставлений кам’яний хрест з відповідним написом. За спогадами старожилів
села Острова, біля старої церкви, в урочищі Попів Горб, колись також знаходився давній цвинтар, на якому було близько 20 камінних хрестів. Вже в часи радянської влади, коли там вирішили побудувати сільську амбулаторію, весь старий цвинтар бульдозером згорнули в річку Пляшівку .
Згідно з писемними джерелами, король Ян ІІ Казимир наказав забитого у козацько-селянському таборі митрополита Йоасафа поховати у найближчій до табору православній церкві. Розкопки в урочищі Попів Горб з метою виявлення поховання митрополита проведено у 1970, 1971, 1974 роках. Було досліджено місце, на якому до 1912 р. стояла Михайлівська церква та найближче її оточення і розкрито 248 метрів квадратних суцільної площі, на якій виявлено 41 непорушене поховання, 35 окремих людських кісток-черепів та 26 скупчень кісток, що походять з могил, зруйнованих будівництвом церкви та пізнішими похованнями. Як пише І. К. Свєшніков, «усі захоронення були здійснені за православним обрядом – у простягнутому положенні, головами на захід. З руками, схрещеними на грудях. Вони лежали в ямах глибиною 0,84–1,7 м від сучасної поверхні ґрунту і належали чоловікам, жінкам та дітям різного віку. У багатьох похованнях біля кістяків було знайдено дрібні монети, що підкреслює звичай класти монети у труну небіжчикові, який і досі існує в околицях Берестечка. Ця велика кількість поховань, що належали людям різного віку, які вмирали природною смертю у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст., є доказом того, що село Острів і після битви продовжувало жити безперервним життям».

Розкопками місця, де стояла Михайлівська церква, виявлено дев’ять чоловічих поховань. Недалеко від входу у церкву було виявлено поховання без труни на глибині 1 м від сучасної поверхні, в якому лежали два кістяки дорослих чоловіків. Наскрізні отвори від пострілів, пошкодження кісток дозволяють припускати, що ці люди загинули під час воєнних подій: у одного (верхнього) була відрубана голова. У нижнього – двічі прострелена. Поховання їх в одній ямі вказує на одночасну їх смерть і дозволяє припустити існування якогось зв’язку, що з’єднував їх за життя.

Люди, які їх ховали, вважали гідними їх вічного спочинку в самій церкві.
Все це відповідає писемним повідомленням про смерть корінфського митрополита Йоасафа 10 липня 1651 р., про повне пограбування його речей і про наказ короля поховати його у найближчій церкві.
Найближча до Йоасафа особа – диякон Павло, який супроводжував його усюди, очевидно,також загинув під Берестечком і був похований разом з ним.

Археологічними дослідженнями Попового Горба на місці кладовища,яке оточувало церкву, було виявлено основи трьох кам’яних хрестів, які,згідно з місцевим звичаєм, були поставлені там як пам’ятники тим похованням. Зовнішні ознаки яких не збереглись. Знайдено також верхню частинукам’яного хреста з кириличним написом «ІС ХС НІКА» («Ісус Христос перемагає), що, за петрогліграфічними даними, слід датувати ХVІІ ст.
Археологічні дослідження виявлених на місцях Берестецької битви поховань, цвинтарів ХVІІ ст. допомогли відтворити окремі картини і сторінки з історії Берестецької битви 1651 р. Зокрема, картину загибелі,пограбування і поховання корінфського митрополита Йоасафа. А виявлені на місцях битви кам’яні хрести-пам’ятники полеглим за волю і долю українського народу свідчать, що наш народ ні на хвилину не забував цих святих могил, і, думаючи та молячись про спасіння душ полеглих під Берестечком лицарів, встановлював на них кам’яні пам’ятники.

Олександр Шараф-Уралі
http://likeme.pp.ua/holovoiu-na-skhid-taiemnytsi-kozatskykh-mohyl/

Цей день в історії УПА - 6 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.
*********
1945 рік
Під час облави НКВД у селі Коропуж на Львівщині повстанці у перестрілці знищили 6 бійців винищувального батальйону, здобули 3 автомата і 3 гвинтівки.

У Вашківецькому районі на Чернівеччині підпільники знищили заввідділом райкому КП(б)У, другого секретаря райкому ЛКСМУ та двох працівників райвиконкому.

1946 рік
У селі Давидківці на Тернопільщині повстанці знищили начальника штабу винищувального батальйону – зрадника і колишнього сотника УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Пиратин і Нем’яч на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Пирятин на Львівщині підпільники знищили завідуючого клубом.

1947 рік
У райцентрі Бережани на Тернопільщини повстанці знищили голову міської ради, а в селі Вербівка на Львівщині – міліціонера.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у зіткненні з загоном МВД у селі Явір на Дрогобиччині знищила двох військових, ще одного поранила. Захоплених без зброї старшого лейтенанта, сержанта і рядового було відпущено.

У засідці біля села Гніздичів на Дрогобиччині повстанці обстріляли автомобіль з партійним активом. Поранено секретаря райкому КП(б)У та голову колгоспу.

1948 рік
У селі Мокротин на Львівщині підпільники знищили двох райуповноважених та важко поранили начальника райвідділу МГБ.

1949 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД в Радехівському районі на Львівщині загинули двоє повстанців.

1950 рік
У селі Антонівці на Рівненщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У з проведення державної позики.

1954 рік
У селі Полиці на Рівненщині підпільники знищили завідувача клубу і радянського активіста.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

6 травня 1946р. на хуторі Запуст біля с. Нараїв загинули вояки УПА П. Дідух, В. Драбик, С. Захарків, М. Петришин та М. Сав’як.

фото Віктор Свищо с. Нараїв могила вояків УПА.

6 травня 1946 року – на хуторі Запуст біля с.Нараїв Бережанського району відбувся бій із енкаведистами, в якому загинули вояки УПА П. Дідух, В. Драбик, С. Захарків, М. Петришин та М. Сав’як. У травні 1991 р. на місці смерті вояків УПА насипано могилу та встановлено хрест.

Сайт Терен.
https://teren.in.ua

6 травня 1990р. рішенням Львівської обласної ради народних депутатів поновлено в правах Українську Греко-Католицьку Церкву.

(Джерело фото: sobor-svyura.lviv.ua)
*****
Враховуючи, що собор св. Юра є релігійною святинею УГКЦ, резиденцією й усипальницею її митрополитів, насильно відібраною у греко-католиків, храм передано в користування УГКЦ.

Дії органів влади на території Львівської області щодо ліквідації греко-католицької церкви у 1946 р. та переслідування віруючих і духовенства УГКЦ визнавано незаконними та аморальними.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/05/6/37893/

середа, 5 травня 2021 р.

5 травня 1900 р. в Старих Санжарах народився Юрій Липа – громадський діяч, письменник, поет, лікар. 19 серпня 1944 р. Юрій Іванович був захоплений московитами в с. Іваники, Яворівського р-ну, а на світанку 20 серпня 1944р. Юрія Липу було по-звірячому замордовано в с. Шутова Яворівського району, що на Львівщині.

5 травня 1900 р. в Старих Санжарах народився Юрій Липа – громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму. 

Батьком Юрія був видатний український письменник, лікар і борець за самостійність України Іван Липа – комісар Одеси від Центральної Ради та автор проекту її першої Конституції, міністр здоров’я уряду УНР в екзилі.

У 1917 р. юнак робить свої перші кроки на літературній ниві – він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише свої перші брошури: «Союз визволення України», «Королівство Київське за проектом Бісмарка».
Тоді ж, з огляду на загрозу більшовицького перевороту в Одесі, вступає до лав Гайдамацької дивізії, у перший курінь. Пізніше вступив до куреня Морської піхоти Збройних сил УНР, бере участь у січневих боях з більшовиками на вулицях Одеси.

Вступивши 1922 р. до Познанського університету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичної діяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином хлопця утворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Юрій Іванович обіймає посаду ідеологічного референта.

По закінченні університету у 1929 році разом з Є.Маланюком Юрій стає натхненником і організатором літературної групи «Танк». Друкувався в альманасі «Сонцецвіт».
Велика віра у вищу ідею України, її традиції, духовні сили, орієнтація на Європу, праця над власним стилем, боротьба з провінційністю, малоросійським шароварництвом – ось основні гасла і принципи, за якими творили молоді письменники. Пройнята цими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з’являється 1931 р. друга збірка поезій Юрія Івановича з такою характерною назвою – «Суворість».

Юрію вдалося досягти дивовижної цілісності у виявленні цінностей української культури та накреслити у глобальному плані проблеми і завдання, які стоять перед нею у майбутньому як перед культурою незалежної України – перлини світової цивілізації.

Найповніше ідейно-філософські погляди Липи розкриті в його «всеукраїнській трилогії» – «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Юрій Липа виступає як теоретик сучасної української геополітики.

На думку Юрія Липи, висловлену ще перед Другою світовою війною, рух України в Європу безперспективний, а життєдайною є вісь Північ – Південь. Не менш актуальною є і інша його теза: хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем.

Після переїзду влітку 1943-го до Яворова (тепер Львівська область) став одним з активних учасників українського руху Опору. Працюючи як лікар, Липа організував підпільні курси по підготовці медичних кадрів для Української Повстанської Армії, готував тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдат. Його діяльність помітили у вищому державному проводі фашистської Німеччини. За наказом Гітлера Ю.Липу було перепроваджено до Берліна, тому що, на думку правителів Німеччини, він був найбільшим українським ідеологом-державником. Йому було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Юрій з гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим…

Помітили його і москалі, з лабет яких вирватись мислителю не поталанило. 

19 серпня 1944 р. Юрій Іванович був захоплений підрозділом НКВС в селі Іваники, Яворівського району, а на світанку 20 серпня 1944 р. Юрія Липу було по-звірячому замордовано в с. Шутова Яворівського району, що на Львівщині.

Похований в селі Бунів, Яворівського району. Наказом ГВШ УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. Юрію Липі присвоєно ступінь полковника УПА з датою старшинства 21.08.1944.
Нині на плиті над могилою великого українця Юрія Липи – напис-цитата з його віршів: 
«Одне святе є в світі – кров людей хоробрих. Одні живуть могили – вірних Батьківщині!».

Олена Скочко
https://www.ugorod.kr.ua/articles/lupa.html.

5 травня 1877 р. у селі Ролів на Львівщині народився Михайло Волошин, командант УСС, відомий адвокат, хоровий диригент.

Михайло Волошин (у центрі). 1917. Фото: photo-lviv.in.ua

Навчався у Вищому музичному інституті у Львові, закінчив юридичний факультет Віденського університету (1906). Диригент музично-хорового товариства «Львівський боян» (1908-1913), організовував українські концерти у Львові, Дрогобичі, Стрию, Кракові. У 1913-му відкрив адвокатську контору.
З початком Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Згодом призначений командантом І-го куреня Українських січових стрільців. З 1915-го очолював Збірну станицю УСС у Львові, що займалася набором добровольців.

У 1919-му став одним із організаторів «Колегії оборонців» у Львові, а після її трансформації у Союз українських адвокатів обіймав посаду віце-президента (1923-1939). Здобув широку популярність як захисник українських патріотів під час політичних процесів 1930-х років.

Один із лідерів Українського національно-демократичного об’єднання (1925-1939). У 1939-му, з приходом на Західну Україну більшовиків, емігрував до Кракова, займався адвокатською практикою. Повернувся до Львова у 1941-му. Один із організаторів і президент Львівської адвокатської палати (1941-1943).

Помер 29 липня 1943-го у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

5 травня 1941р. у с. Вишків, нинька у складі м. Луцьк в бою з московитами загинули підпільники: Стельмащук Ганна "Калина", Люба Бахів, Петро Петрук (Матвіїв), Гриць Пасічник.

Околиці села Вишків.
*****
Із спогадів односельців про ту подію:
"...Ще перед війною трагічно загинули: Гриць Пасічник, Петро Матвіїв, Люба Бахів, і ще одна з Подубиці. Були вони в підпіллю, мали квартиру в Вишкові, недалеко Хоми. Хтось доказав-зрадив. Приїхали танки і цілий ряд енкаведистів, окружили всі будинки і все запалили. Ніхто не мав навіть права дивитися в той бік..."

Джерело. Літопис УПА та
https://rayon.in.ua/topics/8356-persten-kohanoyi-iak-simvol-rozluki-istoriia-kohannia-ounivtsiv-z-zhidichina

Цей день в історії УПА - 5 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.
*********
1944 рік
У селі Завадка на Станіславщині повстанці вступили в бій із німецьким загоном. Знищено троє ворогів, загинули 7 підпільників.

У райцентрі Микулинці на Тернопільщині привселюдно стратили двох воїнів УПА, захоплених у бою.

1945 рік
У селі Воля Блажевська на Дрогобиччині підпільники знищили трьох радянських чиновників.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Поточище на Станіславщині загинули 7 повстанців.

Сотня «Журби» УПА-Захід атакувала залогу радгоспу в селі Тернопілля на Львівщині. Знищені 10 військових НКВД, поранено 4. Здобуто 3 гвинтівки.

У сутичці з батальйоном НКВД, який підтримували 3 легких танки, у селі Лани на Львівщині загинули двоє повстанців. Ворог також мав втрати, однак точна їх кількість невідома.

1946 рік
Сотня куреня «Смертоносні» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Бишів на Станіславщині. Знищені уповноважений МВД, начальник батальйону і 11 бійців.

У селі Добряни на Львівщині повстанці знищили трьох бійців винищувального батальйону, спалили сільраду, клуб і молочарня.

1947 рік
Біля села Козьова на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових батальйону охорони урядового зв’язку.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Березолуки на Волині. Один повстанець, що перебував усередині, у перестрілці знищив військового, однак і сам загинув.

У селі Лапшин на Тернопільщині підпільники знищили організатора колгоспу.

Біля села Орявчик на Львівщині повстанці знищили районного прокурора.

1948 рік
Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у перестрілці з загоном винищувального батальйону в селі Винники на Дрогобиччині знищив трьох бійців. Здобуто 3 гвинтівки і набої.

У селі Ферлеївка на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

1949 рік
У селі Малинище на Львівщині повстанці захопили в полон фінансового агента.

Двоє повстанців загинули в засідці загону МВД у селі Миколаїв на Львівщині.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

4 травня 1951р. у с. Наконечне на Львівщині в бою з московитами загинули підпільники: Теофілія Ошпара, Петро Качмар, Микола Кишко "Чумак", Володимир Колодій "Чорний", важко пораненим захоплений Петро Шпек "Крук".

Село Наконечне.
Джерело. Літопис УПА, календар на 2021р.

Довідково:
У селі Наконечне народились:
Остап Линда, командир УПА - ВО-2 «Буг».
Романець Нестор — Лицар Бронзового хреста заслуги УПА.
Роман Сеник — активіст Майдану, вбитий у 2014 році в Києві. Герой України (посмертно).

вівторок, 4 травня 2021 р.

3 травня 1911р. у м. Козова на Тернопільщині народився Зацний Лев Ількович «АР», «ВІК», «ТРОЯН» - обласний провідник Поділля, оргреферент крайової екзекутиви (КЕ).

Зацний Лев Ількович «АР», «ВІК», «ТРОЯН»; 03.05. 1911, м., нині смт. Козова — 01. 09. 1940, с. Вара Перемишль. II пов., Польща) — Громадський діяч, диригент. Член. ОУН (1929).

Закінчив Бережанську гімназію (1931), вищу торгівельну школу в Кракові. Керівник дитячого та чоловічого хорів у Козові. Входив до повітового, потім — окружного проводу ОУН Бережанщини (1929-36); заступник, від квітня 1940 – організаційний референт крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ.

Л. Зацний ще у довоєнний період був відомим й авторитетним членом ОУН. Він щонайменше з 1938 року займав пост заступника організаційного референта Крайового проводу, а також був призначений делегатом від краю ІІ Великого збору ОУН(Римського).

Лев Зацний належав до числа націоналістів, які після утворення 10 лютого 1940 року Революційного Проводу Степана Бандери (РП ОУН) зголосилися повертатися на територію СРСР, щоб організаційно підтримати, активізувати дії підпільної мережі та готувати повстання проти радянської влади. Ці члени ОУН в березні 1940 р. перейшли кордоні розраховували відразу ж включитися в роботу.

Л. Зацний після переходу кордону він виїхав на певний час за межі Львова і тому його особа випала з-під нагляду спостерігачів.

26 березня 1940 року, після прибуття до Львова, він перебував на конспіративній квартирі Мирослави Шавалюк по вулиці Пильникарській, 10. На той час це приміщення вже опинилося під наглядом НКВС, і чекісти намагалися встановити більше число членів ОУН, які належали до керівного складу.

В ті напружені дні загроза арешту буквально «по п’ятах»слідувала за «Віком»: під час допиту Теодора Федечка — «Яреми» радянські спецслужби дізналися і про адресу постійного перебування «Віка» під час його присутності у Львові (вул. Потоцького,40, кв. 2).

На цій же вулиці Потоцького в будинку під номером 99 проживала сім’я Левицьких, з якими Л. Зацний був знайомий як по організаційній роботі, так і особисто. Якраз із березнем 1940 року пов’язані найтрагічніші сторінки цієї сім’ї.

Так, одна донька Левицьких Зеновія була зв’язковою крайового провідника В. Тимчія і загинула з ним при переході кордону, сестра Галина, яка відповідала у крайовому проводі за зв’язок, при арешті НКВС отруїлася, а наймолодша сестра Марійка була арештована та внаслідок допитів збожеволіла.

Був арештований як представник референтури розвідки ще один представник цієї сім’ї — Юрій Левицький, з яким Л. Зацний був знайомий ще з 1935 року. Проте «Вік» вдруге оминув обидві засідки на вулиці Потоцького.

Арешти не паралізували підпільної діяльності: після певного періоду розгубленості Д. Мирон сформував новий провід і визначив, що заступником та організаційним референтом буде Л. Зацний. Таким чином, Л. Зацний став одним із тих членів ОУН, які відновлювали її підпільну роботу в один із найважчих періодів її існування.

Певною трудністю у роботі організаційного референта став той факт, що його попередники — Богдан Івашків (до 18 лютого 1940 р.) та Степан Ніклевич (до 30 березня 1940 р.) були арештовані та не передали організаційні зв’язки.

Проте навіть під час перебування у Кракові Л. Зацний активно цікавився діяльністю організації на території СРСР та допомагав інформацією. Відомо, що він та Д. Мирон передавали окремі доручення кур’єрами, які вирушали до Львова, інформували про кількість озброєння, яке перебуває на обліку місцевих осередків тощо.

Цікавим є факт, що спочатку в Кракові «Вік» не був призначений на пости у крайовому проводі чи в крайовому військовому штабі. Взагалі питання надійного та безперебійного зв’язку, зокрема між Краковом та Львовом, було одним із найважливіших для функціонування організації.

Водночас перехід кордону супроводжувався постійною небезпекою, і саме з переходом кордону були пов’язані частина арештів та загибелі членів крайового проводу ОУН в 1940 р. Тому особи, які відповідали за цей напрям, зобов’язані були володіти не тільки теоретичними знаннями, але й мати великий досвід практичної роботи.

До часу перебування Л. Зацного на Тернопільщині відноситься факт друку антирадянських листівок. Так, І. Максимів засвідчив, що у розпорядженні однієї місцевої організації є ротатор і друкарська машинка. На ній, зокрема, в серпні 1940 р. було привезено антирадянську націоналістичну літературу і антирадянські листівки. І за словами І. Максиміва ці листівки розпорядився друкувати «Вік». Їхній зміст — бойовий заклик українців до збройної боротьби проти радянської влади за створення самостійної України.

Д. Мирон та Л. Зацний розпочали підготовку до створення мережі підпільних організацій у схід-них областях України. Так, референту пропаганди К.-А. Березовському доручалося залучити до підпільної роботи ОУН студентів, які приїжджали на навчання до Львова зі Східної України. А студенти Львівського державного університету імені Івана Франка Семен Сороківський і Богдан Єднорог налагодили приватне спілкування із цими студентами і проводили агітаційну роботу. В той час було залучено до ОУН кількох осіб, які згодом зайняли відповідальні пости. Зокрема, мова йде про Йосипа Позичанюка та Пантелеймона Сака.

Агітаційну та пропагандистську роботу безпосередньо на Сході було доручено проводити випускнику філологічного факультету Омеляну Пріцаку, якого прийняли на роботу в Києві в Академію Наук УРСР. Після арешту К.-А. Березовського в липні 1940 р. роботу по створенню осередків ОУН на Східній Україні координував викладач ветеринарного інституту Юрій Стефаник; в групу входила також як кур’єр студентка університету Людвига Малащук.

В архівах НКВС знаходимо, що для покращення діяльності мережі ОУН на Західній Україні «[…]МИРОН обеспечил каждого из нелегальщика «заработной платой». У внутрішніх документах чекістів для таких членів ОУН використовували навіть спеціальне визначення «кадровый националист».

Фактично, органи НКВС підтверджували, що найбільшу небезпеку для радянського режиму, тобто найбільше роботи виконували ті члени ОУН, які перебували у підпіллі, суворо дотримувалися конспірації та повністю приділяли свій час організаційній діяльності.

Очевидно, планований відхід Л. Зацного закордон був певною мірою спричинений зміною планів ОУН, хоча радянські органи безпеки були переконані утому, що повстання заплановано і відбудеться у вересні 1940 р.

Очевидно, для усіх своїх поїздок «Вік» використовував фіктивні особисті документи. Під час свого перебування у Львові Л. Зацний проживав у Романа Дяківа за адресою площа Юра, 5 аж до арешту останнього в останніх числах серпня 1940 р.

Лев Зацний — «Вік» — «Ар» — «Троян» із групою членів ОУН загинув 1 вересня 1940 р. при переході кордону. 

Важко оцінити значення організаційної роботи, яку проводи Л. Зацний в 1940 р. До того ж засади конспірації не дають повної інформації про напрямки підпільної роботи. Проте відомо, що згідно зі статистичними даними чисельність ОУН на території західних областей України зросла із 7—7,5 тис. членів у січні 1940 р. до 20 тис. у серпні.

У Козівській гімназії є погруддя. (скульп. І. Сонсядло).

Джерела:
https://irp.te.ua/zatsny-j-lev-il-kovy-ch/
*****
Лев Ярослав Зацний в національно-визвольному русі першої половини ХХ ст. [Текст] : матеріали наук.-практ. конф., 10—11 листоп. 2011 року, м. Козова / ред. рада : М. Литвин [та ін.] ; відп. за вип. С. Костюк. — Тернопіль, 1991. — 50 с.

Попадюк, О. Життєпис Лева Зацкого [Текст] : [в Козів. укр. гімназії ім. В. Ґерети відбулася наук.-практ. конф. присвячена Л. Зацному] / О. Попадюк // Вільне слово. — 2011. — 18 листоп. — С. 2.

Попадюк, О. Льву Зацному присвячено [Текст] : [наук.-практ. конф, до 100-літ. ювілею видат. діяча нац.-визвольн. руху] / О. Попадюк // Вільне життя. — 2011. — 25 листоп. — С. 1.

4 травня 1901р. у м. Броди на Львівщині народився Лев Туркевич, композитор, диригент, шахіст.

У 1919 поступив у Підпільний український університет у Львові. З 1922 продовжив навчання у Віденському університеті (музикологія) та музичній академії у Відні. Паралельно відвідував лекції на математичному відділі, а повернувшись додому записався на математичний факультет Львівського університету. Активний учасник шахових турнірів. Диригент хорів «Боян» і «Бандурист» у Львові, музичний керівник опер у Львові, Бидґощі, Варшаві, Познані. В часі війни диригент симфонічних концертів у Львові, музичний керівник Львівської опери. У 1945 організатор хору «Ватра» з яким гастролював у Західній Європі, з 1948 керівник хорів і симфонічних оркестрів у Канаді. Помер у Торонто 1961.

Джерело. Zenon Borovets (FB) фейсбук.

04 травня 1881р. у с. Княгинин, нині в межах Івано-Франківська народився Іван Фіґоль, священик УГКЦ (1905), педагог, церковний і громадський діяч.

Закінчив Львівську духовну семінарію та богословський факультет Віденського університету, доктор богослов’я (1908). Викладав у гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ), Львова, Богословській академії у Львові (з 1929). У 1920-х член Окружної пластової ради, духівник Пласту. Засновник Ліги української молоді у Станіславі (1921), член управи «Селянська бурса». Автор недільних проповідей для шкільної молоді. Помер у Львові 1933.

Джерело. Zenon Borovets (FB) фейсбук.

4 травня 1888 р. у Києві народився Микола Грінченко, музикознавець, фольклорист, один із теоретиків історії Української музики.

Дослідник творчості Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича й Кирила Стеценка.

Він залишив понад 100 праць з історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики та педагогіки.

Частину з яких було опубліковано. Найвідоміші з яких «Історія української музики», «Нарис історичного розвитку української народної музики» «Українська народна інструментальна музика», «Українська народна дума».
Захоплення музикою йому передалося від батька, який був звичайним робітником заводу «Арсенал». У вільний від роботи час співав у хорі Київської опери.

Микола Грінченко отримав академічну музичну освіту. Спочатку навчався у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, потім у Київському музичному училищі Імператорського російського музичного товариства.
тім були роки навчання у Київському та Кам’янець-Подільському державних українських університетах. Залишився працювати викладачем у Кам’янці-Подільському. Тут він розробив новий курс з історії української музики.

Від 1922-го до 1928-го був ректором, до 1934-го – викладачем історії української музики в Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві. У цей час в Інституті відбулася українізація освітнього процесу. Було запроваджено нові дисципліни українською мовою викладання: музична етнографія, історія української музичної культури, історія пісні у зразках світової музики. До репертуару фортепіанного та вокального відділів було включено твори українських композиторів. Такий підхід мав унікальний характер.

«Найталановитіших і найздібніших студентів Грінченко підтримував матеріально, часто виплачуючи їм стипендію із власної кишені, – пише дослідниця Лариса Гнатюк. – Як згадує донька М. Грінченка, до них додому часто приходили студенти і колеги її батька, влаштовували імпровізовані концерти. Показово, що у його родині п’ятеро із шістьох дітей здобули музичну освіту».

Він редагував журнал «Музика» та «Українську музичну газету». Регулярно виступав на українському та всесоюзному радіо, популяризуючи українське музичне мистецтво та його історію. З 1930-го завідував музично-художньою частиною Радіоцентру, з 1935-го – лектором Київської філармонії.
Збирав матеріал для першої в Україні енциклопедії «Український музичний словник».

Його запрошували до складу журі конкурсів, олімпіад, також входив до художніх рад театрів, працював в університеті музичної культури.

У 1930-х українізацію почали згортати, натомість відбувалося посилення русифікаторських тенденцій. Почалися репресії щодо українських діячів мистецтва. Миколу Грінченка заарештували, звинувативши у «буржуазному націоналізмі», він особисто та його науковий доробок зазнали критики. Це позначилося на здоров’ї вченого.

27 листопада 1942-го Грінченко помер в Уфі. Під час Другої світової війни туди його евакуювали у складі Інституту народної творчості і мистецтв.

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

Козацькі хрести. (Блог "Земля Мамаїв")

- Доля і Недоля - дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака- то одному Господу відомо. Коли доля - то щастя. А коли недоля? Викопають шаблями побратими могили та і поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою- лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть- то наносять шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: ” Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили.” І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах, стояли хрести  на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.

- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
- Там, на горі понад річкою.
- А хрести де?
- В фундаменті старого колгоспного корівника.
- Так ось чому він “ корівник на хрестах “…
- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів,…
   Історія  пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря- то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: “Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений.” Як там у Гоголя: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
    Недарма СРСР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому.  Хрести козацькі в фундаментах… Канави з померлими в голодомор розрівняні.
   Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем,  Бобринцем , Сугоклією , нашим степом.  І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного і українського…

Блог: https://mamajkraj.blogspot.com/?m=1

Стаття: https://mamajkraj.blogspot.com/2020/01/blog-post_7.html?fbclid=IwAR3sh5dU74cf32F103kPzn_41L3AoC7satRgvSwbvGDOZl4vUkkVZa6jfoY&m=1

4 травня 1733р. помер Кость Гордієнко, кошовий отаман Війська Запорізького.


1733, 4 травня – помер Кость Гордієнко, кошовий отаман Війська Запорізького. Відстоював політичні права Війська Запорізького низового, намагаючись відмежуватися від Росії. У березні 1709-го, разом з 8 тисячами козаків перейшов на бік шведського короля Карал ХІІ, аби звільнити українські землі від зверхності російського царя. Поховали Костя Гордієнка із військовими почестями на козацькому кладовищі біля Кам’янської Січі.

Сайт. Історична правда.

Цей день в історії УПА - 4 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.
*****
1945 рік
У засідці біля села Кобло на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД і чотирьох бійців винищувального батальйону.

Під час сутички з загоном НКВД у селі Великий Полюхів на Львівщині загинув ройовий УПА-Захід Михайло Пастернак.

У селі Стрілецький Кут на Чернівеччині підпільники знищили голову і секретаря сільради, чотирьох бійців винищувального батальйону.

1946 рік
У селі Лукавці на Чернівеччині повстанці знищили секретаря райвиконкому, а в селі Стебник на Станіславщині – дільничного МВД.

У сутичці з загоном МВД біля села Хоростків на Станіславщині відділ куреня «Смертоносні» УПА-Захід знищив 5 військових.

Пошукова група МВД атакувала табір сотні «Сірі» УПА-Захід у Чорному лісі на Станіславщині. У перестрілці повстанці знищили лейтенанта і 6 військових, ще двох поранено. Сотня відійшла вглиб лісу без втрат.

1947 рік
На станції в селі Карначівка на Тернопільщині підпільники спалили вантажний автомобіль, знищили телефонний зв’язок і здобули 4 гвинтівки. Місцевим селянам роздано конфісковане радянською владою зерно.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Корчунок на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули районний провідник ОУН Іван Шукотко – «Сомко» і ще двоє повстанців.

У селі Замостя на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Кобло на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Микола Дудич – «Залізняк».

1948 рік
У селі Волоське на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД.

Пошукова група МВЛ захопила криївку біля села Нижній Березів на Станіславщині. У перестрілці загинули 6 повстанців.

У засідці біля села руда-Красна на Рівненщині повстанці обстріляли автомашину, на якій дві опергрупи МГБ та МВД, а також партійний актив перевозили чотирьох заарештованих підпільників. У перестрілці знищені 7 військових, ще чотирьох поранено.

1949 рік
Пошукова група МВД виявила бункер із продуктами біля села Лопушанка на Дрогобиччині і влаштувала засідку. В нічному бою рій сотні «Басейн» УПА-Захід знищив майора і 10 військових, ще 7 поранено. 
Загинув ройовий Микола Підняк – «Чорняк», важко поранений кулеметник застрелився, всі інші змогли прорватися.

Під час облави у селі Любінь на Львівщині опергрупа МВД заарештувала 5 підпільників, поранений районний провідник ОУН Семен Матвіїв – «Гомін» застрелився.

1950 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ілів на Дрогобиччині. Одного повстанця захоплено в полон, решта 7 загинули в бою (в тому числі колишній командир сотні УПА-Захід Іван Паньків – «Явір»).

1951 рік
Завдяки провокатору, загін прикордонних військ оточив у хаті в селі Наконечне на Дрогобиччині чотирьох повстанців. У перестрілці вони знищили одного військового. Хату було підпалено, троє повстанців застрелились, четвертого захопили в полон важко пораненим.

1952 рік
У сутичці з пошуковою групою МВД біля села Малий Глухів на Житомирщині загинули троє підпільників.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

понеділок, 3 травня 2021 р.

3 травня 1897 р. народився Український режисер Януарій Бортник. Розстріляний московитами 16 січня 1938 р.

3 травня 1897р. народився Януарій Бортник, український театральний режисер.
За звинуваченням у націоналізмі в 1937 р. був заарештований і невдовзі розстріляний
Джерело. Історична правда.

3 травня 1897 народився чудовий український театральний режисер і актор Януарій Дем'янович Бортник (1896-1938). Жертва сталінських репресій. Народився на хуторі Під Лісом біля села Озерна неподалік Тернополя на Галичині у селянській родині. В юності виїхав з батьками до Тернополя. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не обминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська Бесіда», захоплювався грою артистів Катерини Рубчакової («Примадонна» театру Галичини, 1881-1919, сестра видатного українського композитора Михайла Коссака, розстріляного в 1938 році), В. Юрчака, Софії та Йосипа Стадників (1876-1954, український галицький актор, режисер і театральний діяч, жертва сталінських репресій).
Коли під час Першої світової війни Лесь Курбас створив у місті «Тернопільські театральні вечори», Бортник, який жив у Тернополі, кинув гімназію і вступив на сцену. Він уперто працював над поліпшенням своєї дикції і добився успіхів: співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті. Грав у п'єсах Карпенка-Карого і Квітки-Основ'яненка («Шельменко-денщик»). Виступав під псевдонімом Н. Загребельний.
Від листопада 1918 — актор Українського театру в Тернополі (в березні 1919 реорганізовано у Новий Львівський театр). Згодом - у театрі імені Івана Франка (Вінниця, 1920), де зіграв ролі Лірника («Великий льох» за Т. Шевченком), Цирульника («Затоплений дзвін» Г. Гауптмана), Антоніо («Весілля Фігаро» Бомарше). У революційні роки разом з Курбасом (якiй восени 1921 року пішов режисером у Київський театр ім. Т. Г. Шевченка) перебрався до Києва. У 1921 очолив білоцерківську театральну студію «Кийдрамте», яка увійшла в 1922 в творче об'єднання «Березіль». «Поступово, крок за кроком, до Бортника – режисера приходила творча зрілість, - пише кандидат мистецтвознавства Оксана Галонська. – Його Білоцерківська ІІІ-тя майстерня помітно зростала Творчі зв'язки із «центром» – «Березолем» у Києві давали щедрі плоди. Коли ж «Березіль» задумав поставити комедію на злобу дня «Шпану» В. Ярошенка, то Курбас для цього запросив до Києва Бортника, який виявляв здібності до постановки комедій . Під час праці над виставою Бортник, оволодівши літературними здібностями, законами сцени, чимало вносить свого, авторського у «Шпану», співпрацюючи з її автором, з композитором Б. Крижанівським, художниками М. Сімашкевич та Б. Шкляєвим».
Вчився і працював в режисерській лабораторії «Березоля» (1923-1928). Серед режисерських вистав Я. Бортника 1924 р. виділялися «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка. У 1927 разом з театром переїхав до Харкова. На харківській сцені Бортник поставив «Яблуневий полон» Івана Дніпровського, «Змова Фієско в Генуї» Фрідріха Шиллера. Вистави Бортника в «Березолі» показали, що він сформувався як зрілий самостійний майстер. У 1927 під егідою «Березоля» в Харкові було створено театр малих форм «Веселий пролетар» («Веселий Пролетар»), який очолив Бортник (1927-1930).
«Необхідно відзначити, що зі встановленням радянської влади Декретом Ради Народного Комісаріату освіти всі театри, окрім оперети, були включені до сітки державних театральних установ. – підкреслює Оксана Галонська. – Театри оперети перейшли до так званих «трудових колективів» та у зв’язку із підвищенням податку терміново перейменовувалися на театри музичної комедії. Певний час влада не звертала на цей вид мистецтва уваги так як не доходили руки, і сприймала такі театри тільки як розважальний заклад для не вимогливого глядача. Це положення було притаманне всій опереті в СРСР і відносилось майже всього музичного театру: і хоча в 20-ті роки ХХ століття почався «бум» на даний вид мистецтва, ні художню інтелігенцію, ні радянських ідеологів не задовольняло положення таких речей: про оперу й балет в кращому випадку писали: рутина. Навколо питання оперети виникає жвава дискусія що тривала майже 10 років, і у якій прийняли участь як мистецькі так і політичні діячі міста. Шпальти тижневиків «Нове мистецтво» та «Радянський театр» стали сторінками на яких М. Скрипник, Л. Курбас, Ю. Смолич, І. Туркельтауб, В Хмурий та інші небайдужі до цієї проблеми люди, будували естетику майбутнього театру. . І саме, Я. Бортнику судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії».
Пізніше режисер очолював Харківський театр музичної комедії (1930-1934), Дніпропетровський театр імені Шевченка (1934-1936), Харківський театр революції (1936-1937). І саме, Я. Бортнику, поряд з іншими учнями Л. Курбаса, судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії.
Януарій Дем'янович Бортник не встиг розкрити свій яскравий талант до кінця, тому що у1937 заарештований за звинуваченням у націоналізмі й незабаром розстріляний в Києві. Доля відміряла йому тільки 40 з невеликим років. Ще одна з мільйонів жертв злочинного режиму, репресованих за часів більшовицького та комуністичного терору в СРСР. Лесь Курбас був розстріляний ще раніше в урочищі Сандармох (Карелія). Дружина, талановита актриса театру «Березіль» Бортника Ганна Бабіівна (1897-1979) після ув'язнення і розстрілу чоловіка 1938 була безпідставно заарештовано і 5 років відбувала покарання.

Джерело. http://incognita.day.kyiv.ua/yanuarij-bortnik.html.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У його (нібито) передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…..

Обкладинка брошури "Самостійна Україна", авторства М. Міхновського, написана у 1900 році як політична програма Революційної Української Партії.Фото:uk.wikipedia.org
31 березня 1873р. на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською.
Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. – так окреслив «Кредо…» Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за гратами.

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! – йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900-го року у Львові, – І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.
Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ДПУ.

Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua