Фото нашої родини 1960 року: батько Микола Євгенович, мати Людмила Оверківна, ліворуч я, праворуч від батька мій брат Валентин
Спілкуючись із свідками Голодомору, я помічав, що люди на цю тему особливо не люблять говорити. Так, ніби цього й не було. Традиційне пояснення цього феномену полягає в тому, що ніби то й досі ще не вивітрився страх.
Мені ж здається, що людям, які пройшли буремні роки громадянської війни, національно-визвольних змагань, просто соромно було, що вони не змогли постояти за себе, що їх, довірливих, так "розвели".
Спочатку дали землю і можливість вільно працювати на ній в обмін на припинення боротьби і здачу зброї. Потім забрали у безоружних і землю, і можливість вільної праці і, зрештою, саме життя.
Про Голодомор ще в радянські часи розповів мені покійний батько, сільський вчитель, член КПРС з 1943 року (в партію вступив на фронті) Микола Гаращенко. Він народився у 1921 році і добре запам'ятав події кінця 1920-их - початку 1930-их.
У 1993 році він написав спогади про ті часи. Ось цей текст.
---------------------------------------------------------------------
Свою розповідь почну з тих часів, що мені добре запам'яталися. Це був період мирного будівництва після громадянської війни. Ми жили у селі В'язівок на Черкащині.
Сім'я складалася з 14 осіб. Головою її був мій дід Ілько Якович Гаращенко. Мав двох синів: старшого звали Микитою, молодшого - Євгеном. Сини поженилися, кожний завів свою сім'ю. У Микити було сім душ, у Євгена - п'ять.
Жили дружно. Господарство вели разом. Наша невелика хатина, що мала одну кімнату, не вміщала три сім'ї - була занадто тісною.
В 1927 році мої батьки відрізнилися. Побудували свою хату, вели господарство окремо. При розподілі майна їм дісталася одна конячина, корова, дрібна худоба і птиця та три гектари польової землі. Але окремо господарювати було важко.
На той час у В'язівку існувало сільськогосподарське товариство по спільному обробітку землі - ТСОЗ. У тому ж 1927 році батьки в нього вступили. Товариство мало свій тракторець "Фордзон", сівалку, жатку, молотарку та інший сільськогосподарський реманент.
Це була добровільна селянська спілка, яка мала переваги в порівнянні з індивідуальним одноосібним господарством. Адже в ТСОЗі значно полегшувалася праця хлібороба, підвищувалася культура землеробства, збільшувалися врожаї сільськогосподарських культур.
Жили селяни в товаристві добре. Зібраним врожаєм розпоряджалися самі. В залежності від кількості обробленої землі, члени ТСОЗу вносили певну частку хліба для розширення виробництва та продажу його державі, решту вивозили на ринок.
Такий метод господарювання був вигідний всім і мав добрі наслідки. Селяни в товаристві відчували себе господарями своєї землі та праці. Село і місто в достатку мали різні продукти харчування та промислові товари.
Як гриби після теплого дощу, виростали в селі різні продовольчі і промтоварні магазини, дрібні й середні приватні лавочки й ларьки. Селяни будували млини, олійниці, круподерки та виробляли ремісничі вироби, які продавали на ринку.
У В'язівку проводилися великі ярмарки, що славилися на всю округу. То були часи розквіту нової економічної політики , запровадженої державою.
Та недовго щастило людям. Світлі дні й достаток скоро зникли - наступив 1929 рік. Це був рік крутого переходу до суцільної колективізації. У В'язівку масовий колгоспний рух було розпочато в другій половині 1929 року.
Партія комуністів і радянський уряд орієнтували завершити колективізацію прискореними темпами. З центру на місця посипалися директиви, інструкції та розпорядження щодо усуспільнення сільськогосподарського виробництва.
В перших числах січня 1930 року в Черкасах відбулася конференція бідняків та середняків Шевченківської округи, на якій обговорювалися питання про колективізацію селянських господарств.
Колективізація проходила в умовах наростаючої протидії народу. Селяни відмовлялися від ломки економічної основи свого життя і побуту, не хотіли розлучатися з віковими традиціями та звичками.
Не було створено необхідної технічної бази для ведення колективного господарства, не було й примірного статуту сільськогосподарської артілі.
Лише 2 березня 1930 року в "Правді" він був опублікований, але в ньому чітко не вказувалося про усуспільнення худоби й птиці, про розміри присадибних ділянок колгоспників. Тому й далі примусово усуспільнювалася вся робоча та продуктивна худоба, в тому числі дрібні тварини й птиця.
Селяни не хотіли здавати в колгосп свою худобу й пускали її під ніж. Так вони протестували проти усуспільнення засобів виробництва.
Сигнали з місць про невдоволення насильницькими методами колективізації надходили в центр.
Одначе для здійснення своєї мети партійно-бюрократичний апарат держави пустив у хід найжорстокіші і найганебніші методи насильства: розкуркулювання селян, які не хотіли вступати в колгосп, тиск на середнього селянина, позбавлення виборчих прав, репресії щодо передових людей села і міста.
Здійснювався також нечуваний економічний тиск у вигляді непосильних податків грішми та натурою і так званих "твердих завдань" до двору, висилка в далекі необжиті краї Росії і, врешті, придумана найлютіша кара - геноцид-ГОЛОДОМОР!
Головною метою колективізації було усуспільнення селянських засобів виробництва і позбавлення права користуватися здобутками власної праці. З того часу партійно-державний апарат став власником праці мільйонів селян.
Коли справа колективізації зайшла в тупий кут, у "Правді" з'явилася стаття
"Запаморочення від успіхів" , в якій "верхи" звинувачували "низи", назвавши їхні дії "головотяпством". По суті то було лицемірство вождя, щоб відвести від себе гнів народу.
Селяни по-своєму зрозуміли цю статтю Сталіна і почали масово виходити з колгоспів.
Щоб цього не допустити, в хід було пущено найжорстокіші методи насилля з одного боку, а з другого появилася постанова ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1930 року "Про пільги для колгоспників", за якою колгоспи і колгоспники звільнялися на два роки від оподаткування худоби, їм надавалася безпроцентна насіннєва позичка.
Це був горезвісний принцип батога і пряника. Але два роки промайнуло швидко. В кінці 1932 року пільги скінчилися.
Державі потрібний був хліб. Колгоспам доведено було плани хлібоздачі, а хліба для виконання намічених планів не вистачало... Чому так сталося? Адже поля колгоспів були засіяні.
Люди старшого віку мусять пам'ятати, що в 1932 році не спостерігалося особливих природних стихій, природні умови були нормальними та й земля за два роки колективного господарювання ще не виснажилась.
Врожай вдався непоганий, проте його не зуміли зібрати. В господарствах панувала "зрівнялівка", - загальний облік праці колгоспників і селяни-трудівники, що працювали добросовісно, скоро зневірилися у перевазі колгоспного виробництва, бо однаково одержували за свою працю з тими, хто лише числився членами колгоспу, а працював сяк-так, аби день до вечора.
Пам'ятаю, в ті часи по селу гомоніла громада: "А в колгоспі добре жить - один робить, п'ять лежить!" Це призвело до занепаду трудової дисципліни.
В колгоспах, до всього, не було грамотних організаторів виробництва. Для прикладу тодішнього господарювання наведу деякі факти, що мали місце у в'язівському колгоспі "Переможець-комунар".
В ті часи чесні колгоспники хоч і вболівали за збереження врожаю, одначе не в силах були зібрати його вчасно. Тому на полі пропало близько 55 гектарів пшениці та 37 гектарів вівса. Збіжжя погнило в копицях, багато цукрових буряків залишилося в полі. Колгоспний партійний осередок не зумів організувати трудівників за боротьбу за врожай.
Із 1200 працездатних колгоспників на роботи виходило не більше 500 осіб. Внаслідок чого зволікалася хлібозаготівля державі. Колгосп виконав хлібопоставку лише на 22,5%, в той час коли район виконав її на 40 процентів.
Довиконання державного плану хлібозаготівлі було перекладено на індивідуальний сектор, на всіх громадян села. З цього й почалося. І пішло... Й поїхало...
В дію пішла так звана "красная мєтла", яка вимела з колгоспних комор весь хліб і засипала його в державні засіки. В села були направлені оперативні загони, які разом з місцевим активом комнезаму займалися викачкою хліба.
Проведено заміну старих керівних кадрів з місцевих жителів людьми, відданими партії, які прибули з інших сіл і міст.
Головою В'язівської сільської ради призначили Гонту Мусія, секретарем партійного осередку став Жорновий, ідейним керівником комнезаму був учитель Волонтирець (не пам'ятаю вже імен).
Днями й ночами в сільській Раді засідала комісія по розверстці хлібоздачі селянами. В цьому "штабі" вирішувалася доля хліборобів. Шукали "винних" у провалі хлібозаготівлі, а винними насправді були високі партійні та державні мужі, які сиділи у верхах і ті, в низах, що допустили гниття врожаю в полі.
Нишпорили із шомполами та металевими шпичками активісти по подвір'ях, у хатах, на горищах, в хлівах і на городах - скрізь шукали хліб, а забирали в знедолених все, що попадало під руки.
Зима 1932 року і весна 1933 року для селян стали найбільш трагічними.
Ще з осені та взимку по селах бродила маса прохачів. Це були знедолені діти і старі люди. Вони ледве пересували по землі пухлі ноги, одягнені в дране лахміття із торбами через плечі. Але допомогти їм було нічим, бо й самі такі були.
Згадую наші харчі в часи голоду. Замість хліба мати пекла ліпеники з просяної полови, перетовченої в ступі. Пробували й лушпиння із соняшникового насіння та інших відходів, що знаходили, домішували варених буряків чи картопляного лушпиння, щоб хоч як не будь трималося це місиво.
А коли навесні розпустилося листя на деревах, зацвіла акація, ми їли той цвіт, рвали листя з берестка, сушили, товкли на борошно, пересівали ситом, пекли "оладки". Наша сім'я була також зовсім виснажена, але ми вижили, врятувала нас корова.
Як розпочалася колективізація, товариство по спільному обробітку землі з усім інвентарем, що стояв на балансі, і всі його члени об'єдналися в колгосп.
Батько мій вважався освіченою людиною, бо закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Тому йому правління колгоспу доручало різні посади: то завідуючим хатою-лабораторією по вирощуванню сільськогосподарських культур, то колгоспним землевпорядником, бригадиром.
Батько був у курсі справ всіх подій у селі. Ми, діти, прислухалися до розмов батьків і теж знали всю історію того часу.
Взимку люди ще трималися на ногах, а коли настала весна - стали мерти, як мухи. На шляхах під тинами лежали померлі від голоду, їх застала смерть у різних позах. Ніхто за покійними не плакав, ніхто не влаштовував їм похоронних обрядів. На беззахисних, знедолених навіть уваги не звертали.
В обов'язок колгоспного бригадира входило підбирати мертвих і вивозити їх на кладовище. Для цього була виділена гарба і пара волів. Брали мертвих, хто в чому був, витягували на гарбу, перевозили до ям, скидали їх там і сяк-так прикривали землею.
Люди, які виконували наряди бригадира, самі ледве пересували ногами, тому ями копали на один-два штихи лопати. З цієї причини біля кладовища стояло важке тухле повітря від розкладу трупів.
Трагічної долі зазнали і мої родичі. Від голодомору вимерла вся сім'я мого діда Ілька Яковича з сином Микитою.
Микита Ількович мав крутий характер, не хотів жити неправдою, категорично відмовився розлучатися зі своїм майном, залишився одноосібником і за цю непокору поплатився життям майже всіх членів своєї сім'ї. План хлібозаготівлі він виконував щорічно повністю і в строк. Вважав, що його обійде колективізація.
Але в 1932 році Микиті було доведено "тверде завдання", якого він виконати не зміг. Господарство було продане з молотка як таке, що не виконало доведеного завдання. "Опричники" з місцевих комнезамівців забрали все до зернини, а також худобу, будівлі, інвентар. "Змилувалися" тільки, залишивши нещасних у хаті на голодну смерть.
Як свідок, залишилася живою лише одна дочка дядька Микити - Тетяна. Мої батьки взяли нещасну дитину в свою сім'ю.
Така ж доля спіткала і другого мого діда по материнському роду - Самійла Степановича Осауленка.
Дід освіти не мав, але господарство своє вів культурно і грамотно. Ще в молоді роки, коли йому було 23 роки, разом з односельцями-патріотами в роки російсько-турецької війни 1877-1878 років відгукнувся на заклик демократичної громади слов'ян надати допомогу російській армії у визволенні болгарського народу від турецького іга.
Навантажив кінну хуру з продуктами та фуражем, відвіз і здав військовим властям як благодійну патріотичну допомогу, за що одержав документ. Туреччина війну програла і сплатила Росії велику контрибуцію. Невдовозі Самійло Степанович отримав грошову винагороду.
Одержані кошти дід використав по-господарськи розумно: прикупив землі, обзавівся худобою, сільськогосподарським реманентом, побудував садибу.
В селі Самійла Степановича поважали, як доброго господаря і сім'янина. Найманої робочої сили він не мав, з господарством справлялася сім'я, що складалася з шістнадцяти осіб.
В діда було чотирнадцятеро дітей, синів поженив, дочок віддав заміж. Мав всього 12 десятин землі. В роки колективізації його господарство було зараховано до куркульських і розпродано.
Сім'ю серед зими було вигнано з хати, в яку було вселено члена комнезаму (комітету незаможних селян) . Той невдовозі, через необережність з вогнем, спалив хату.
Діти не дали загинути батькам: діда забрав син Іван Самійлович, а бабу Мокрину дочка Шевченко Параска Самійлівна.
Автор.Володимир Острів
Інженер-механік. Пенсіонер. Літератор (Черкаси).
https://www.istpravda.com.uа
