Серед письменників давньої Української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVІ – початку XVІІ століття був Іван Вишенський.

Родом зі Львівщини, із містечка Судова Вишня. У 1570-х рр. став ченцем Афонського монастиря в Греції, де прожив 40 років. У 1604–1606 роках відвідав Україну, був гостем Львівського братства. Приятель Йова Княгиницького.

****

На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.

Спадщина І. Вишенського – це шістнадцять

відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського – це “Послання до єпископів”, “Послання до всіх, в Лядській землі живущих”, “Послання до князя Острозького”, “Викриття диявола-світодержця” та інші.

Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів – а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.

“Послання до єпископів” І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.

У “Посланні до єпископів” І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.

Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.

Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.

Отже, в своєму “Посланні до єпископів” письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVІ – початку XVІІ століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

І. Вишенський – найвидатніший письменник-полеміст XVІ-XVІІ століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-турецькими загарбниками, із литовськими й польськими поневолювачами. Посилення феодального національно-релігійного гніту в другій половині XVІ століття. Громадсько-політичне й національно-культурне значення діяльності братств в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек, боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві книгодрукування.

Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві освіти.

Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У молоді роки жив у Луцьку.

У 30-35 років постригся в ченці й оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у різних монастирях. Його послання в Україну – зразок полемічних творів.

І. Вишенський – сильна особистість, освічена людина свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і соціальної свободи народу.)

Відомо 16 творів письменника-полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу, викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство, Папу Римського.

ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського. (Полемічна література – це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для Українського народу.

Джерело.

Білецький О. І. Полемічна література. Іван Вишенський // Зібрання праць : у 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. : Давня українська і давня російська література. — 1965. — 528 с.

Білоус П. Іван Вишенський: проблема символічної біографії. Волинь філологічна: текст і контекст. — 2015. — Вип. 19. — С. 12—30.; Вишенський Іван. Твори / пер. В. О. Шевчука. — Київ : Дніпро, 1986. — 247 с.

Вишенський Іван. Українська література XIV—XVI ст. — Київ : Наук. думка, 1988. та Вікіпедія.

2 (або 4) червня 1874 р. у Львові відбулися перші загальні збори Товариства ім. Т. Г. Шевченка.

Діячі НТШ та інша інтелігенціяу 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська , Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк. *Історія товариства НТШ.*

2 червня 1807р. народився Сошенко Іван Максимович - Український художник - маляр і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка (брав активну участь у визволенні Т.Шевченка з кріпацтва).

Сивовусого Івана Сошенка обсідали сумні передчуття, тож вирішив він на сімдесятому році життя відвідати малу батьківщину – Богуслав. Із Києва пароплавом “вільний некласний художник” дістався Черкас, де залишив батькам двох онук, а потім винайняв бричку та рушив на Богуслав. Дорогою мандрівника заскочив несподіваний дощ, й Іван Максимович змокнув як хлющ. Звична дорожня пригода обернулася застудою, що швидко перейшла у запалення легень. Аби уникнути неприємностей, візник-юдей здав пасажира у заїжджий двір у Корсуні.

Звідти хворий написав листа до молодшого брата Тараса Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка (1821-1892), “чоловіка письменного і тямущого”, як стверджував Пантелеймон Куліш. Й адресат, кого Кобзар називав “єдиним щирим другом”, прибув негайно і приставив біля Івана Сошенка доглядальницею молодшу дочку.

Довідавшись про хворобу, опікуватися стареньким до останніх днів його життя зголосилися місцеві студенти й гімназисти, колишні учні вчителя малювання. Збагнувши, хто до них потрапив у пацієнти, двоє корсунських лікарів вважали за честь безкоштовно лікувати доброго ангела Кобзаря. До Корсуня терміново примчав виконуючий обов’язки інспектора (директора) 2-ї Київської чоловічої гімназії Онисим Іванович Пасецький із купою грошей для лікування, а за потреби – на термінове перевезення до Києва. Утім, допомогти знаному іконописцю було вже неможливо.

19 (31) липня 1876 р. у Корсуні Канівського повіту Київської губернії (тепер – м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області) український маляр і педагог Іван Сошенко помер. Два дні по тому поховали покійного на місцевому цвинтарі в Корсуні, над мальовничою Россю... Над могилою, що тепер опинилася в сквері біля автовокзалу, у 1986 р. поставили пам'ятник роботи скульптора Едварда Кунцевича.

Такі спогади про померлого залишив перший біограф Тараса Шевченка, колега та друг Михайло Корнійович Чалий (1816-1907):

- Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, він завжди залишався бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки:

- Бідний, наче художник.

Не можу не процитувати проникливий вірш “Пам’ятник І.М.Сошенку” Ліни Костенко; кращої поетичної епітафії годі й чекати:

- Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий, / що десь сьогодні, вчора чи торік / умер проїздом, сивий і недужий, / якийсь старий самотній чоловік. / Тяглась розбита корсунська сошейка. / Гула церковця хором неземним. / Лежить Іван Максимович Сошенко, / і всі на світі плачуть не за ним. / А Рось кипіла в кам’яному ложі, / між голих віт кричало вороння. / І дві вербички стали на сторожі, / щоб ту могилу час не зарівняв. / І два віки зійшлися на пораду. / І Літній сад приснився тій вербі. / Хоч би яка скульптура з того чаду / прийшла сюди постояти в журбі! / Лежи, Іване. Світ вже був немилий. / Ще тут всілякі грози прогудуть. / Тут Рось тобі камінчиків намила, / з них добрі люди пам’ятник складуть. / Ти в цей пейзаж печально так вклинився. / Лишився тут, спасибі тій вербі. / Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився / твоїй могилі, – пам’ятник тобі.

* * *

Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко народився 2 (14) червня 1807 р. у Богуславі Богуславського повіту Київської губернії, про що було зроблено запис №27 у місцевому Свято-Покровському храмі (тепер – вул. Польова, 50). Дерев’яна церква колись стояла на правому березі річки Росі. Молитовив та хрестив новонародженого Іоанна священник Михаїл Антонович Ольшанський (Олшанский).

Дід Іванка – кожум’яка Кіндрат Соха, залишив по собі невеличкий спадок. Однак сусідами міщанина виявились графи Браницькі шляхетного гербу Ґриф, основною резиденцією яких було місто Біла Церква. До 1793 р. Білоцерківське графство Браницьких належало Речі Посполитій. Ще в ті часи з-поміж місцевого люду лихої слави зажила графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838). Траплялося, каверзами відбирала вона землі малоосвічених міщан Богуславського повіту.

Підступно діяла вихрова баба; між іншим, рідна сестра першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельґарда. Як усе в житті Івана Сошенка і Тараса Шевченка сплететься!... Так ось, графиня Браницька позбавила місцевих жителів привілеїв, колись визначених Магдебурзьким правом. Адже свого часу Богуслав, уявляєте, мав магдебурзьке право! Так ось, одного дня усі документи про майновий стан міщан вона звеліла вилучити, поставивши питання руба: або закріпачу, або йдіть здрейми! Не залишилася нащадкам спадкова земля роду Кіндрата Сохи, той шмат за Лобупською горою в урочищі Круглик також захопила вдова коронного гетьмана Польщі, графа Священної Римської імперії Ксаверія Браницького (Franciszek Ksawery Branicki;1730-1819).

Чому діяла вона так нахабно? Бо була графиня Олександра Браницька небогою, а заразом і, подейкували, коханкою всемогутнього графа Григорія Потьомкіна (1739-1791). Отож, через реальну загрозу потрапити в неволю батько майбутнього маляра – Максим Кіндратович Сошенко сплатив усі належні повинності, продав богуславській Свято-Троїцькій церкві успадковану дідівську хату на три кімнати (тепер – вул.Училищна, 15) та разом із родиною вирушив у Звенигородку, на батьківщину матері.

Золоті 13 років, проведені Іваном Сошенком у мальовничому та безтурботному Богуславі, залишились у далекому минулому, розвіялись як ото дим.

* * *

Попервах освітою Івана Сошенка опікувалася його бабуся, яка походила із заможного роду Превлоцьких. Саме вона дала грамоту восьмирічному внуку, а той поважно затим навчав читати всю сусідську малечу. Потім старшого сина Максима Кіндратовича Сошенка трохи вчив дяк богуславської Свято-Покровської церкви Яків Піроженко, справді найважливішим у житті речам. Зі слів друга І.Сошенка та біографа Т.Шевченка Миколи Кіндратовича Чалого:

- Засадив отрока за Псалтир та вчив малювати білилами на чорній дошці польські та латинські слова, а також красти гусаків у сусідів.

Відтоді Псалтир художник знав назубок і вільно цитував навіть на сьомому десятку. Розгледівши у вихованця хист до рисування, богуславський дяк переконав бабусю віддати онука в підмайстри до справжнього художника.

Та, зрештою, погодилася – і в 1820 р. відвезла 13-річного Іванка за 30 кілометрів до Вільшани, до мешкав її небіж у других, відомий маляр-самоук Степан Превлоцький, котрий походив із вільних селянин, але насправді був козацького роду. Добре знали його у підросійській Україні як іконописця. У різні часи у нього навчався не лише Іван Сошенко, а й Тарас Шевченко (1814-1861) та Григорій Лапченко (1801-1876).

Брати в науку задерикуватого хлопця, який з порогу взявся кепкувати над майстром, Степан Степанович не схотів, ледь вмовила племінника бабця. Від’їжджаючи додому, попросила вона навчати розумника нещадно, а різок – не жаліти. За вдачею Степан Степанович виявився добрякою, тож вихованця березовою кашею не частував. Тим часом, пам'ятаючи, що він живе і безплатно навчається на правах, так би мовити, бідного родича, з півслова Іван Сошенко намагався схопити і виконати будь-яку загадану роботу: і грубу запалити, і сніг узимку відгорнути… Із часом майстер із підмайстром добре порозумілися: юнак хазяйнував по господарству, а згодом навіть отримував платню за малярські роботи.

У наставника хлопець провчився вісім років, аж поки у 1828 р. Степан Превлоцький одного дня повідомив, що передав усе, що знав, – і тепер учень може йти на творчі хліби. Те ж саме невдовзі Степан Степанович сказав 14-річному Тарасу Шевченку, коли той прийшов до майстра та попросився в учні. Щоправда, мовлені ті слова були юному Кобзареві після кількох (!!!) місяців навчання… Дивними долі людські вибудовує Господь. Тоді, у Вільшані, Іван Сошенко й Тарас Шевченко не побачилися. На роду їм Отець написав зустрітися за вісім років – у Санкт-Петербурзі.

Джерело.

Кому цікаво то більше тутка:

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2744052-ivan-sosenko-hudoznik-vid-sohi.html

2 червня 1919р. у Василіанському монастирі в м.Бучач відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Євгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин Українськьої Галицької Армії.

Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку – перевести УГА за Збруч.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/

******

Вояки УГА в Бучачі, 1919 р.

2 червня 1919р. раптове захоплення Тернополя поляками. Терміновий переїзд уряду і штабу Дієвої армії на ст. Богданівка в 10 км від Волочиська.

Станція Богданівка.

****

Це був найкритичніший момент в історії уряду УНР, затиснутого між двома ворожими таборами: поляками, що займали Тернопіль, і московитами, що контролювали Волочиськ.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/

2 червня 1951р. біля с. Липивці на Львівщині у бою з московитами загинув Мар'ян Панчук "Синій" - Перемишлянський райпровідник ОУН.

Околиці села Липивці.

Джерело інформації Літопис УПА та календар на 2021р.

*****

Цікаво.

Цей день в історії УПА - 2 червня.

Воїни УПА "Пробій" і "Василь"

1944 рік

Біля села Гринівка на Станіславщині відбувся останній бій відділів УПА з радянськими партизанами з Чорного лісу. Знищені 32 партизана, здобуто 5 кулеметів, 20 автоматів на інше озброєння.

1945 рік

Розвідувальна група УПА-Захід біля села Заболотовці на Дрогобиччині знищила 3 військових опергрупи НКВД. У селах Заболотовці та Лівчиці знищені голови сільрад і 7 радянських активістів.

1946 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Городиславичі на Львівщині загинув станичний ОУН Іван Олійник – «Вітер».

У селі Мала Білина на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Затоки на Львівщині. У бою, що зав’язався, троє повстанців знищили 6 військових, ще трьох поранили і в повному складі змогли прорватися.

У селі Старі Кути на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і рядового МГБ.

Біля села Вишенька Мала на Львівщині відділ УПА наскочив на опергрупу МВД. Ціною власного життя 17-річна підпільниця Іванна (Іванка) Сало відволікла увагу військових і загинула в бою.

Біля села Рудавка на Дрогобиччині повстанці в сутичці з загоном МВД. 5 заарештованих дівчат.

1948 рік

На Тернопільщині повстанці в селі Фашівка знищили сержанта МГБ, а в селі Кобиловолоки – військового МВД, ще одного поранили.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Баківці, Березина і Тисовиця загинули 5 повстанців.

У селі Топольниця на Дрогобиччині підпільники вчасно помітили засідку загону МВД, знищили одного військового і відійшли без втрат.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Бистре на Дрогобиччині загинув колишній командир сотні «Булава» УПА-Захід Володимир Гошка – «Мирон».

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Більче на Тернопільщині. Після тривалого бою застрелились 4 повстанці, ще один зміг прорватися.

Біля села Липівці на Львівщині у сутичці з загоном МГБ загинув районний провідник ОУН Мар’ян Панчук – «Синій».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання 

2 червня 1978р.– помер Архип Кмета, полковник армії УНР.

Архип Кмета (1891 – 1978). Фото: uk.wikipedia.org.

Народився 2 березня 1891-го в містечку Ічня на Чернігівщині. Закінчив Олександрівське військове училище у Москві. Брав участь у Першій світовій війні в складі російської армії.

У листопаді 1917 року перейшов до Армії Української Народної Республіки. 1918-го став інструктором у київській військовій школі старшин. Був заступником командира 129-го полку 10-го українського корпусу, сотником 4-го серцюцького полку армії Української Держави, від 1919 року – командир 4-го полку Українських Січових Стрільців. Відзначився під час боїв з більшовиками поблизу Житомира.

Разом з іншими воїнами УНР інтернований до Польщі. У 1920-1922 роках очолював відділ статутів та інструкцій Головного штабу УНР. 1927-го разом із В. Шевченком організував Товариство бувших вояків УНР.

Закінчив Українську господарчу академію у Подєбрадах (Чехо-Словаччина, 1928). Від 1935 року перебував на контрактній службі в армії Польщі. Після Другої світової війни виїхав до США. Був активним учасником гетьманського руху, а в 1966–68 роках – головою президії ради гетьманців.

Архип Кмета помер в Нью-Йорку, похований у містечку Бавнд Брук штату Нью-Джерсі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

2 червня 1928р. в Києві народився Леопольд Іванович Ященко - Український музикознавець, фольклорист, хоровий диригент, Композитор, керівник хору «Гомін».

Леопольд Ященко у вагоні київського метро. Кінець 1980-х. Фото: censor.net.ua.

Леопольд Ященко. Фото: photospilka.com.

1928, 2 червня – в Києві народився Леопольд Іванович Ященко, музикознавець, фольклорист, хоровий диригент, Композитор, керівник хору «Гомін».

Навчався в Київській консерваторії, закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де працював у наступні роки. Захистив кандидатську дисертацію «Українське народне багатоголосся» (1961).

«Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції. Поїхати в село і послухати пісень – це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це – моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували» , – згадував митець.

У 1968-му підписав колективного листа до ЦК КПРС проти закритих судових процесів над політв’язнями, за що був звільнений з роботи. В 1969-му створив етнографічний хор «Гомін», який відроджував у Києві народні свята та звичаї й виконував майже виключно українські народні пісні.

«То було справді духовне відродження: людей різного віку, професій, уподобань об’єднала пісня, що стала для Києва пробудженням, – згадував Юрій Гулій. – До нас тягнулися звідусіль, як спраглі до джерела: ми відчували себе місіонерами на рідній землі і, де могли, як могли, піснею повертали людям дух».

Хор закрили за два роки як «націоналістичний», а самого Леопольда Ященка виключили з Спілки композиторів.

Перебуваючи в опалі, завідував дитячим сектором при Будинку композиторів України, керував фольклорним ансамблем, навіть працював маляром на заводі і теслярем у радгоспі.

У 1984-му організував етнографічний хор, якому згодом повернули назву «Гомін». Саме «Гомін» першим у Києві виконав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні.

У 1989-му поновлений у Спілці композиторів України.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993), премії імені П. Чубинського (1992). Автор книг «Українські народні романси» (1961), «Буковинські народні пісні» (1963), «Григорій Верьовка (нарис про життя і творчість)» (1965), «Державна заслужена капела бандуристів Української РСР» (1970) та інших.

Помер 2 квітня 2016-го в Києві.

Підготував Сергій Горобець.

1 червня 1944р. на території Тернопільської обл. було створено 21 винищувальний «істрєбітєльний» батальйон чисельністю 1046 чоловік.

На цьому фото — бійці групи охорони громадського порядку (майбутні стрибки) Західна Україна кінець 1940-х років.

******

У перші місяці відновлення радянської влади переважну більшість особового складу «стрибків» складали поляки.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

У документах, переважно радянських райвідділів НКВД, НКГБ Тернопільської, Станіславської, Львівської, Дрогобицької областей за середину 1944 – весну 1945 рр. часом трапляються імена польських учасників винищувальних батальйонів.

Наприклад, до 27 вересня 1944-го у Бережанському ВБ служили поляки Марцевич, Мазуркевич і Петрушевич. Їх (у іншому джерелі Мазуркевич проходить як Матусевич) за селом Карас обстріляли повстанці. Улітку до згаданого батальйону також належав поляк Прус (українські повстанці вистежили його батька та сина в селі Чверть і 12 серпня вбили обох).

Імена поляків Теребовлянського ВБ фігурують у радянських джерелах за осінь 1944 – початок 1945 років. Наприклад, цікавим свідченням про "польськість" цього батальйону є сюжет від 23 листопада, коли у с. Сороцькому ховали його бійця Кобилюка.

"Бандкущ під керівництвом Петра Русина ("Нечая") влаштував засідку біля кладовища. Обстріляв похоронну процесію – вбито ксьондза, кількох бійців винищувального батальйону та до 40 осіб місцевого населення".

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/17/153695/

1 червня 1652р. почалася битва під Батогом між союзною армією Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська речі посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників.

Для збільшення натисніть на зображення.

Схема битви під Батогом 1652 року. Джерело: tyzhden.ua.

******

1—2 червня 1652-го року на лівому березі Південного Бугу неподалік гори Батіг зійшлися українсько-татарське військо (30—35 тис.) під командуванням Богдана Хмельницького і польське військо (30 тис.) Мартина Калиновського.

2 червня відбулися вирішальні бої, в яких відзначилася козацька кіннота на чолі з Іваном Богуном. Вранці розпочався артилерійський та рушничний обстріл польського табору. Після цього в атаку пішли козаки. Серед шляхти розпочалася паніка. Проте німецькі найманці, що воювали в королівській армії, запекло захищалися. Але їх опір було зламано, козаки увірвалися до польського табору. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків. 

Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами 216-го року до н. е. 

Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти. До початку липня на території України відновлюється козацький адміністративний устрій. 

Богдан Хмельницький знову відновив кордон по Дністру і Случі. 

*****

РЕАКЦІЯ

Відгомін козацької звитяги під Батогом:

Із донесення шляхтича Длужевського на адресу польського короля Яна Казимира:

«...2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаб-лями, а козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

З універсалу Яна Казимира 2 червня 1652 року про скликання сейму у Варшаві 15 серпня:

«В той час як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці».

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/2/1652-zavershennya-bytvy-pid-batogom

1 червня 1948р. помер Український Січовий Стрілець, уродженець с. Заздрість Теребовлянського р-ну. Родіон Сліпий.

Чоловік Ольги Ситник-Сліпої – авторки першого українського перекладу всесвітньовідомого роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». 

У 1944 році чоловік пішов у дивізію «Галичина» і після виходу з «Бродівського котла» опинився у таборі Міттенвальд в Німеччині, де й помер.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

Нотатки:

У сусідньому будинку №7 (теж із охоронною таблицею) жили активні просвітяни Йосип Ситник (1849-1927) і його дружина Тетяна (1852-1940). Тут народилася їхня дочка – талановита письменниця і перекладач Ольга Сліпа (1894-1976). Її чоловік лікар Родіон Сліпий (1887-1948) був учасником визвольних змагань 1918-1920 рр.у лавах УСС та УГА, згодом окружним лікарем у Струсові, де здобув визнання як чудовий спеціаліст і великий гуманіст, потім був мобілізований як лікар до дивізії «Галичина». Його кузеном був видатний духовний провідник УГКЦ Йосиф Сліпий, в довоєнний час майбутній Патріарх часто бував у їхньому домі.

Дочка Родіона і Ольги – Ольга Сліпа, яка досі мешкає у Струсові, була активною учасницею підпільної боротьби ОУН-УПА, репресована більшовиками, тепер є активною громадською діячкою, невтомним краєзнавцем-дослідником. Вона зібрала сотні матеріалів з давнього й сучасного життя рідного краю, є подвижником створення краєзнавчого музею у Струсові. Це – людина енциклопедичних знань і дієвої патріотичної позиції.

http://www.lida.kupchyk.lviv.ua/3/strusiv.pdf

Джерело.

https://uk.rodovid.org/

1 червня (або 17) 1947р. поблизу с. Вівся Козівського району загинув референт СБ ОУН Чортківщини Михайло Кріль (1925 р. н., с. Чистопади, нині Зборівського району).

Головна вулиця с. Вівся навесні.

*****

1 червня (або 17) 1947р., Володимир Якубовський («Бондаренко») та його побратими Михайло Кріль («Міша»), Станіслав Кикіш («Рись»), Іван Мороз («Остап»), Федір Борнатович («Ліщина») та два працівники СБ зайшли, під час зачисток терену російськими окупаційними військами, до криївки на полях біля с. Вівся. 

При наближенні ворогів вони вийшли з криївки і дали бій, знищивши багато ворогів. В бою загинули усі, крім «Бондаренка», котрий прорвавшись із оточення натрапив на нову шеренгу ворогів.

Вистрілявши усі набої та знищивши ще кількох окупантів, він останнім набоєм застрелився. Похований у Залізцях.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Джерело.http://te.gov.ua/zborivska/ua/news/print/191119.htm

1 червня 1890р. у с. Жаб’є на Галичині народився Осип Букшований, сотник Легіону УСС, отаман УГА.

Під час Першої світової війни – командир сотні у Легіоні українських січових стрільців. 1915-го потрапив до російського полону. Після втечі знову очолив сотню, восени 1918-го обраний командиром Легіону УСС.

Очолював 1 бригаду УСС Української Галицької армії, брав участь у боях проти поляків, більшовиків, денікінців.

Один із розробників плану Чортківської офензиви 1919-го року.

1920-го його заарештували чекісти і відправили до концтабору Кожухів під Москвою.

Увійшов до складу РКП(б), потім до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Здійснював нелегальну комуністичну роботу в Польщі, Австрії, Німеччині. Протягом 1926-1928 ув’язнений польської поліцією. 1932-го виїхав до СРСР, працював у редколегії органу ЦК КПЗУ газеті «Наша правда». 1933-го заарештований у сфабрикованій справі. У вересні 1933-го судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР засуджений до 10 років таборів. 25 листопада 1937-го Особливою трійкою Управління НКВС СРСР по Ленінградській області засуджений до розстрілу. Страчений у передмісті Ленінграда.

Існує версія, що на співпрацю з Кремлем він погодився, виконуючи завдання Євгена Коновальця. "Можливо правди вже не дізнаємося...а може....!?" (ред).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 1 червня.

Гасин Олекса Іванович (08.07.1907, с.Конюхів, суч. Стрийський р-н, Львівська обл. — 31.01.1949, Львів). – генерал-хорунжий УПА (посмертно).

******

1944 рік

Сотня «Ведмідь» УПА-Захід у Сокальському районі Львівщині зіткнулася з засідкою радянських партизан. У перестрілці знищені 4 партизани, загинув один воїн УПА.

Загони радянських партизан, які намагалися прорватися з Чорного лісу через оборонну лінію УПА між селами Грабівка і Гринівка на Станіславщині, були розгромлені, розпорошені і витіснені в район дії німецьких військ. Повстанці захопили партизанський обоз і боєприпаси.

1945 рік

Біля села Либохора на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

У селі Бужок на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу МВД.

1947 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Демидів, Залужани, Засадки, Передільниця і Пчани на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, заарештована станична ОУН «Зірка».

У боях з московитами у селах Демня і Трушевичі на Дрогобиччині знищені двоє військових, ще троє поранені.

1948 рік

У селі Дашава на Дрогобиччині підпільники спалили клуб і молочарню.

У селі Верхнє Мостище на Станіславщині повстанці поранили військового МВД.

1949 рік

Під бою з московитами у селі Березина на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

На Львівщині повстанці в селі Перв’ятичі знищили голову колгоспу, а в селі Яснище – голову і секретаря сільради.

1950 рік

У селі Крижі на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

1952 рік

У бою з московитами у селі Либохора на Дрогобиччині загинув повстанець Олексій Костів – «Сосна».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

Володимир Білозор – лікар-чотар у визвольних змаганнях УСС та УГА.

Під час Визвольних змагань варто згадати низку імен лікарів, які самовіддано, часто ціною власного життя, рятували життя хворих і поранених бійців.

Одним з видатних українських лікарів першої половини XX століття є Володимир Білозор, активний громадський діяч.

Володимир Білозор народився 24 листопада 1890 року у Львові. Історія замовчує родинний стан та роки життя до лікарської військової діяльності під час Визвольних змагань.

До лав Українських Січових Стрільців Володимир Білозор вступив у жовтні 1914 року. Мав звання лікаря-чотаря. Чотар (або четар, чотовий) – це посада молодшого офіцерського складу в Українській Галицькій Армії (УГА).

Того самого 1914 року у боях Українських Січових Стрільців з російськими військами на горі Маківці в Карпатах брав участь перший курінь УСС, у якому лікарем був Володимир Білозор. Лише за один день лікар Білозор перев’язав 60 поранених. Його медичне шатро знаходилось неподалік від місця бойових дій.

З 1915 до 1917 рр. був польовим курінним лікарем та кошовим лікарем. Очолював першу сотню першого полку Українських Січових Стрільців.

Найскладнішим був 1918 рік. Восени розпочалася масова епідемія «іспанки», так званої «Великої інфлюенци», яка забрала мільйони життів у всьому світі. Лікаря Білозора разом з іншими лікарями – О. Приймою, Т. Яциком та іншими спрямовують у місто Станіславів до епідемічного шпиталю, який відкрила Міська Санітарна Управа. 

Володимир Білозор був у складі Першого Корпусу УГА. Умови праці були жахливі. Катастрофічно не вистачало медичних препаратів, постільної білизни, ковдр для хворих. Часто операції проводились при нафтовому освітленні. Смертність вражала: за добу помирали по 30-40 чоловік. Смерть не оминала навіть лікарів.

У січні 1919 р. розпочалася реорганізація Української Галицької Армії. Державний військовий секретаріат призначив керівником санітарної служби отамана, лікаря Ростислава Біласа. Санітарна служба створила бригади, які очолили головні лікарі. Володимир Білозор очолив IV бригаду. Особовий склад Української Галицької Армії становив близько 50 000 чоловік. Його обслуговували 24 лікарі, студенти-медики, 2 аптеки, 5 лікарень (лічниць), 3 санітарні поїзди.

Після Першої світової війни В. Білозор працює спочатку у Жовкві, а згодом у Коломиї, де заснував «Амбуляторію Гігієнічного Товариства для незаможних селян». Часто безкоштовно лікував селян.

Під час Другої світової війни, у 1943-1945 роках Володимир Білозор очолює відділ здоров’я Військової управи Дивізії «Галичина». Він організовував набори українських лікарів і санітарний персонал до частин Дивізії «Галичина».

Після закінчення Другої світової війни лікар Володимир Білозор виїхав у Сполучені Штати Америки, де і помер 1968 року. Перебуваючи у США, видав працю «До історії епідемії на шляху УГА (1919-1920 рр.)»

Список використаної літератури:

1. Ганіткевич Я.В. Історія української медицини в датах та іменах / Я.В. Ганіткевич; Всеукраїнське лікарське товариство. – Л., 2004. – 368 с.

2. Енциклопедія історії України: в 5-ти т. Т.1 : А-В / Ред. кол.: В.А.Смолій та ін. – К. : Наукова думка, 2003 – 688 с.

3. Матеріяли до історії української медицини. Том II / Редакційна колегія: П. Джуль, В. Марчук, П. Пундій та інші, редактор-упорядник: М. Семчишин. – Чікаго: Видання Українського Лікарського Товариства Північної Америки, 1988. – 298 с.

4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К.: Вид-во “Укр. письменник”, 1994. – 413 с.

5. Нариси історії медицини / За ред. проф. С.Й. Кухти; Львівський нац. мед. ун-т ім. Данила Галицького. – Л., 2007. – 244 с.

6. Поташнюк Р.З. З історії розвитку науки про здоров’я / Р.З. Поташнюк. – Луцьк: “Надстир’я”, 1997. – 136 с.

1 червня 1903р. народився Василь Величковський Український релігійний і громадський діяч, єпископ УГКЦ, репресований місіонер, блаженний священномученик католицької церкви.

Народився в сім'ї священика у роді (по батькові) Величковських, який походив зі Східної України, із села Величків. Рід Величковських визначається тим, що був священичим уже більш 300 років.

Василь Величковський відвідував початкову школу в селі Пробіжна, а опісля навчався у

василіанському Інституті святого Йосафата. У 1920 р. вступив до Духовної семінарії у

Львові ; у 1925 році склав перші монаші обіти як редемпторист у селі Голоско біля Львова, і рукоположення.

З 1928 року, ієромонах Василь — учитель і місіонар на Волині . Переобладнав у 1930 році, з дозволу маршала Пілсудського церкву латинського обряду в Ковелі в греко-католицьку.

Покинув у 1935 році, на вимогу польських властей Волинь і повернувся в монастир у Станиславові. У 1936 році, один із головних доповідачів на Об'єднавчому з'їзді УГКЦ у Львові. У 1938 році випустив ювілейний альманах до 25-ліття діяльності редемптористів в Україні.

У 1939 році, уперше викликаний в НКВД за організації масової процесії, але був відпущений. У 1941 році, за дорученням

митрополита Андрея Шептицького і на прохання громади відбув в Кам'янець-Подільський , але за наказом німецького коменданта покинув місто.

З 1942 — ігумен монастиря в Тернополі , де в

1945 його заарештовано та відправлено до

Києва . Смертний вирок замінено 10 роками примусової праці під Воркутою.

Повернувся в 1955 до Львова і зайнявся організацією життя УГКЦ в підпіллі.

У 1959 Папа Іоанн XXIII номінував його єпископом; архієрейські свячення прийняв 4 лютого 1963 р. від звільненого з ув'язнення митрополита Йосипа Сліпого. Став єпископом Луцьким і місцеблюстителем глави УГКЦ в Україні.

23 січня 1969 року, повторно ув'язнений на три роки. Вироком Судової колегії у кримінальних справах Псковського обласного суду від 23.09.1969 року, Василь Величковський був засуджений за ч. 2 ст. 138, ст. 187-1, ст. 42 КК України 1960 року (порушення законів про відокремлення церкви від держави і розповсюдження неправдивих вигадок на радянський державний і суспільний устрій) на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. 

Ув'язнення відбув у тюрмі в м. Комунарськ на Донбасі. Після закінчення терміну виселений за межі СРСР.

Провів деякий час в Римі; на запрошення колеги з ордену редемптористів митрополита Максима (Германюка) переїхав в Канаду.

Помер 30 червня 1973 у м. Вінніпегу - Канада.

Вікіпедія.

«Музичний хор при читальні «Просвіти» у Борщовичах» 1935 рік.

Музичний хор при читальні. (12.09.1935). Зліва направо 1 ряд: Качор Андрій, Кінаш Іван, Кінаш Ігор, Токарівський Тимко, Сташинський Петро, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Коцур Михайло. 2 ряд: Качур Павло, Ковальчук Йосип, Барабаш Нестор, Наконечний Йосип, Качор Михайло.

Джерело.http://www.vox-populi.com.ua/

Поховані надії на кращу долю: Українські вуглекопи під час вибуху у шахті Гілкрест в Канаді.

Наприкінці ХІХ століття в Канадських Скелястих горах активно добували антрацит і кам'яне вугілля. Тут і там навколо родовищ поставали містечка для робітників та їхніх сімей. Здавалося б, умови роботи в шахтах на додачу до щоденних ризиків - бути заваленим брилами породи чи стовпами внаслідок обвалу штольні, розчавленим вагонеткою (які, фактично, не мали гальм і це завдання виконувли спеціальні робітники), стати жертвою вибуху чи отруєння метаном — мали б передбачати гідну (якщо це доречне слово у такому контексті) оплату праці. Але ні, робочий день гірника тривав близько 10 годин, а платня рідко перевищувала 20-25 центів за годину. Хоча ця сума й була більшою, аніж у робітників того ж рівня на залізниці чи заводі (в середньому 15-17 центів, з яких ще й вираховували кошти на централізоване харчування), така оплата все ж була здирництвом, зважаючи на щосекундні небезпеки. Відтак, охочих працювати в шахтах було не так вже й багато. Туди наймалися найменш привілейовані, бідніші категорії населення, які покладались хіба що на власну витривалість, талан і вищі сили. У такому місці вони могли заробити непогані гроші без особливих професійних навиків, знання мови, часом навіть без належних документів. Канадські копальні, відтак, приваблювали різного роду шукачів пригод, охочих швидко заробити, але насамперед — зубожілих еміґрантів з різних закутків Європи (Італії, Ірландії та Шотландії, Бельгії, Австро-Угорщини). Логічно було б припустити, що серед них було чимало українців-русинів. Про них, однак, майже немає згадок в інформаційних таблицях чи буклетах для туристів, що випускає уряд Альберти,  присутність українців там якось розчинилася серед румунів, поляків, мадярів та росіян. Бо що таке Україна? "Не було такого", - переконував мене один "румун" з явно українським прізвищем, що закінчувалося на -чук. Але то вже окрема розповідь.

У шахтарських поселеннях була своя інфраструктура: готель, салун, церква. Життя собі йшло: люди кохалися, святкували, вмирали, раділи, журилися. Це був їхній світ і їхня надія на краще життя в Новому Світі. У 1920-30-их рр. із виснаженням родовищ, а також, зі зміною технологій виробництва і переходом на більш безпечні та дешеві способи видобутку вугілля потреби в людській праці скоротилися, копальні почали закривати, працівники були змушені шукати долі деінде, а міста порожніли.

Таких міст-привидів у Скелястих горах є кілька. Одне з перших, яке мені трапилося під час блукання лісами довкола Бенфу (Banff) мало назву Бенкгед (Bankhead), у його шахтах розробляли родовище біля підніжжя гори Каскейд (CascadeMounrain).Крім усього іншого, місцина небезпечна провалами колишніх шахт і це, ясна річ, додавало мені азарту лізти куди не треба і знову туди повертатися. Хоч місто має позначки для туристів, про нього мало відомо і там зазвичай не людно. Усюди під ногами подрібнений антрацит або вугільний пил. Навіть з нір, залишених земляними білками, висипаються блискучі камінці антрациту. Особливе місце в цьому поселенні - руїни церкви, із зокругленими сходами і фундаментом — єдиними вцілілими частинами, що густо поросли деревами та кущами. Полюбляю посидіти на тих сходах, якраз там, де мав бути вхід і уявляти усіх тих людей, які проходили тут на недільні богослуження — заболоченими чоботами, вишуруваними черевиками, лискучими мештами. До речі, тенденційно, тут також ніде немає згадок про Українців.

Починаючи від тієї першої мандівки і знахідки залишків поселення в Бенкгед, тема вугільних копалень мене не полишала, і я почала шукати бодай якісь згадки про шахтарів-українців і їхню долю, навідуватися до музеїв, де могла б міститися інформація про колишні шахтарські поселення, звідувати далі руїни. Нещодавно, у несподіваному місці натрапила на спомини раннього українського еміґранта про обвал у шахті - одній з тих “де-українців-не-було”. Йде мова про одну з найбільших трагедій в історії канадської гірничодобувної індустрії — вибух у вугільній копальні біля містечка Гілкрест (Hillcrest) поблизу перевалу Кравснест (CrowsnestPass). Він забрав життя майже двох сотень гірників, зокрема, як виявилося, і наших земляків, про яких немає окремих згадок. На цвинтарі Гілкрест збереглися поодинокі могильні плити над спільним похованням жертв вибуху і меморіальний постамент з переліком загиблих. Серед Джонів і Майків тут важко вирізнити українців, до того ж, деякі з їхніх прізвищ змінено до невпізнання.

Напередодні вибуху у 1914 році копальня в Гілкрест складалася з двох великих шахт, з’єднаних між собою кількарівневою мережею тунелів. Вдосвіта 19 червня 228 шахтарів, як звичайно, пройшли контрольний пункт, взяли кожен свій металевий номерок, щоб в кінці зміни його здати (за ними контролер визначав кількість тих, хто зайшли і вийшли з шахти). Перший вибух пролунав о 9:30 ранку і вбив одразу кількох робітників, які стояли найближче до джерела вубуху. 22-річний Федір Короташ, який працював на Шахті-2 був одним із перших, хто загинув того ранку. Серія вибухів продовжувала нестися тунелями. Перших кілька гірників Шахти-2, яких вибух застав найближче до виходу, зуміли вирватися на поверхню. Однак більшість залишилася на нижніх рівнях шахти під завалами, і майже всі вони загинули від браку кисню і отруєння монооксидом вуглецю. До 11:30 ранку команді рятувальників вдалося витягти близько двадцяти чоловіків. Згодом, пожежники знайшли тіла ще вісьмох шахтарів, які виявилися живими. Вони і були останніми, кого вдалося врятувати того дня. Всього 189 загиблих, чиї понівечені тіла витягали на поверхню впродовж кількох днів, врятувалося лише 36 осіб, кілька вважаються зниклими безвісти.

Зі споминів Юрія Фроляка, якому пощастило вижити під час катастрофи на шахті Гілкрест (переклад Еміля Драгомирецького):

"Я мав щастя, що мене призначили доставляти возики з вугіллям до головної шахти, до чого мені дали коника. Він був неслухняний, ніби його необїждженого тільки но привели в шахту. Той ранок був ясним, соняшним без одної хмаринки в небі. В 7 рано ми злізли в шахту з лямпами Вулффа і метальовими відерцями через плече, в них був наш полуденок. Я вже був завіз вісім візочків до головної шахти, збирався вже повезти коником по рейках дальшу каравану, складену теж із восьми возиків до головної шахти, звідки елеватор мав витягнути їх на поверхню.

Нагло жахлива експльозія потрясла копальнею. Удар збив мене непритомного з ніг. Наступне враження, яке лишилося в моїй пам'яті, це були несьогосвітні, нелюдські зойки жаху і передсмертної агонії. Було трудно дихати, здавалося, що повітря не стало. Сильний жар ударив мене, як вибух із печі. Голоси різними мовами благали бога про порятунок.  Більш досвідчені шахтарі, що лишилися в живих, пробували воскресити надію і придушити паніку. Деякі радили просуватися за рейками, щоб не заблудити. Ця остання порада переконала мене, бо дихати було дедалі важче. Хилитаючись мій кінь піднявся і почав помалу йти в темряві. Я схопив його за гриву і напів ішов, напів волікся за конем. По дорозі я пізнав свого земляка Будзинського, що благав убити його. Обидві ноги його були розтрощені. Що я міг йому допомогти, вішаючись на коня я ледве сам був живий. Слина з піною точилася з мого рота і падала на мої руки. Вся моя надія була на коня.

Водночас постійно було чути зойки тих, що уціліли, вони благали помочі, просили передати останнє бажання їхнім рідним, сповідалися своєму богу. Наша групка уцілілих нарешті допленталася до вузлової стації головної шахти, звідки можна було дістатися на поверхню. Принаймні ми так думали, бо шахта здіймалася догори, а спекота ставала нестерпною. Мій коник нарешті застогнав, перевернувся і спустив духа. Здавалося, що й нам приходить кінець. Майже зовсім не було повітря. Температура підвищувалася. Тепер ми повзли, все довкола було зруйноване. Стальові рейки пекли пальці. Я намагався втримати ниточки свідомости, тоді й нагадав собі давній, покинутий прохід. Він мусів бути недалеко. І сталося чудо, я доліз до того проходу. Нарешті я зміг дихати легше, було холодніше. Наповнивши легені киснем я набрався сили і поліз щоб приволікти трьох товаришів: два з них були моїми односельчанами, третий походив з Мамаївців. Тепер було нас вісім, хоч в темноті ми не бачили себе. В далині ми побачили світло. То мусів бути вихід на поверхню. За хвилину ми з жахом побачили, що світло йшло від горючих колод. Що більше, навіть вугілля горіло. Ми проповзли коло вогню і жару, а тоді сталося ще одне чудо: в далині виднівся вихід з шахти, манюсінький кружок світла, ніби ви гляділи в телескоп не з того боку.

Проте нам не судилося вилізти з того пекла своїми силами. Тоді, так близько до поверхні, наші тіла і уми не видержали. Ми повалилися і втратили свідомість. Нас витягла рятункова команда, всіх нас вісьмох. Ще кілька шахтарів вилізли на світло денне самі, ще чотирьох витягли рятункові команди, решта, дещо понад 200 чоловіків, що в 7 рано злізли в шахту, ніколи з неї не вийшли. Крім мене з мого села Карлова (ймовірно, село Карлів Снятинського повіту, сьогодні село Прутівка - прим. авторки) пережили страшну катастрофу ще два - М. Федорук і Іван Семотюк. А шість загинуло…”

Копальня в Гілкрест перестала існувати у 1939 році, з того часу шахти, адміністративні будинки стоять ще одним містом-привидом в Скелястих горах. До слова, канадська вугледобувна комапнія зобов’язалася виплатити компенсації сім’ям загиблих, проте, громадяни Австро-Угорщини, а серед них усі родичі і вдови загиблих українців, не отрмали своїх грошей аж до закінчення Першої Світової війни. Можливість компенсації ускладнювалася також тим, що більшість сімей гірників залишилися в Старому Краю (на українських теренах).

P.S. Впродовж мого перебування в Канаді і зацікавлення історією ранніх переселенців до мене зверталися десятки людей з України, які шукали відомості про своїх родичів, чий слід після еміґрації до Нового Світу було втрачено. Часто йшла мова саме про українських піонерів-першовідкривачів Канади. Нащадки в Україні обурювалися, що їхні прабатьки покинули їх, відцуралися, зазналися. Та насправді доля українських ранніх переселенців була складною і звивистою. Нерідко, їхні життя закінчувалися раптово і трагічно на будівництвах залізниць, в таборах інтернованих, у вугільних шахтах, як Гілкрест. Значна частина з тих мрійників-еміґрантів назавжди спочила в безіменних могилах по всій Канаді. Тож я поставила собі за мету розшукати імена усіх українців, загиблих в Гілкрест, оприлюднити їх, розповісти трохи про них, щоб за загальною кількістю загиблих можна було побачити реальних людей, особисті трагедії, і щоб бодай в такий спосіб вшанувати Їхню пам’ять.

N.B. Прізвища шахтарів-українців у різних джерелах подано по різному; часто транслітерація українських прізвищ англійською мовою дуже спотворювала оригінальне написання, тому подекуди подано кілька варіантів, які можуть стосуватися однієї особи.

1.Яків (Федір) Андріащук (Андріящук), Bucker *(шахтар, чия робота полягала в тому, щоб проштовхувати вугілля, якщо воно застрягло в проводі і не могло падати вільно у вагонетки. “Проштовхувач” впирався руками і ногами в кріплення штольні і вагою тіла пропихав застряглу груду вугілля.)

1877 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина 
Батько 4 дітей, наймолодший син народився після загибелі батька.
Похований на цвинтарі в Гілкрест

2. Юрій (?) Андрушко, Bucker
1878 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина 
1902 р. приїхав до Канади з братом Михайлом (брат один з тих, хто вижили після обвалу). Похований у спільний могилі в Гілкрест під іменем George John Androski

3. Іван Будзинський (Болінський), Bucker
1883 р.н., зі Снятинського повіту
Родина лишилася в Старому Краю. 
Похований на цвинтарі в Гілкрест 

4. Юрій Демчук, Timberpacker * (робітник, який вантажив колоди та інші матеріали, якими укріпляли стіни копалень, в ширшому сенсі  — гірник-вантажник)
1890 р.н., з с. Мамаївці Кіцманського р-ну, Буковина 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

5. Никола Демчук, bucker 
1892 р.н., брат Юрія Демчука,
Похований у спільній могилі в Гілкрест

6. Петро (Іван)Федорук, bucker
1885 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Родина залишилась в Старому Краю 
1910 року прибув до Канади 
Місце поховання невідоме 

7. Федір Короташ, Rope Rider * (“канатоїздець” в обовязки якого входило сполучати і розєднувати вагони з вуглем від підйомного кабелю. До цієї роботи брали лише дуже молодих і спритних хлопців, швидкість реакції була запорукою їх виживання. Вагони не мали гальм отже, канатоїздець мусів бігти і на швидкості вкладати між шприхи коліс деревяні бруски, щоб сповільнити вагонетку поки він розєднує/ приєднує гак підйомного кабеля до вагону).
1892 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
З 1911 р. замешкав в містечку Ріверботтом разом з п'ятьма іншими земляками-шахтарями (зокрема з Петром Федоруком). До Канади приїхав 1910 року. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

8. Пилип Гначук (Значук), Timberpacker
1892 р.н. село Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
1913 року емігрував до Канади 
Місце поховання невідоме 

9. ВасильІлюк, bucker
1890 р.н., з с. Брідок Заставнівський р-н Буковина
Приїхав до Канади 1907 року.
Похований у спільній могилі у Гілкрест

10. ПетроКінах (Кінох), timberpacker
1877 р.н., з Яструбичів Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
Потрапив до Канади (ймовірно на запрошення брата) у 1913 р. разом з дружиною Марією, в Канаді народилася  дитина.
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест 

11. Михайло Кіпріянчук, шахтар
1882 р.н., з с. Яструбичів Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
Переїхав до Канади в 1905 р/, одружився з Доротою Софією, мав доньку. 
Похований на цвинтарі в Гілкрест.

12. Осип Косник (Космік), Bucker
Зі Снятинського повіту
1880 р.н., родина залишилася в Старому Краю.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

13. Дмитро (Стефан)Костинюк, Bucker
1885 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Похований в спільній могилі в Гілкрест

14. Никола Кузенко, Bucker
1885 р.н., з с. Вашківці Вижницького району, Буковина.
Родом з Буковини, емігрував до Канади 1911 р. (?) У записах згадується Іван Кузенко (1988 р.н.)
Родинні зв'язки не встановлено
Місце поховання невідоме 

15. Федір (Фред) Квасниця (Квасник), керівник вантажної бригади
1891 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з Василем Квасницею (ймовірно братом)

16. Василь Квасниця (Квасник), Timberpacker
1882 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини). В старому краю залишилася жінка і троє дітей.
Похований в спільній могилі в Гілкрест

17. Стефан Маланчук, Bucker
1882 р.н., з Галичини
В старому краю залишилася жінка з чотирма дітьми. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

18. ІванМудрик (Мандрик), Timberpacker
З села Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Родина з чотирма дітьми залишилася в Старому краю
1914 року потрапив до Канади.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

19. Стефан Райтко (Райко),Timberpacker
1891 р.н. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

20. Василь (Бернард) Равлик, Bucker
1892 р.н. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з братом.

21. Федір (Фред) Равлик, Bucker
1876 р.н., в Старому краю залишилася родина.
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з братом 

22. Іван Сандул (Сіндол), Bucker
1893 р.н. з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина
Похований у спільній могилі в Гілкрест

23. Дмитро Сандуляк, Timberpacker
1886 р.н. з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Мав жінку і двох дітей в Карлові
Похований у спільній могилі в Гілкрест

24. Михайло Шкурхан (Скурхан), Bucker
1864 р.н. з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Родина залишилася в Старому краю. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

25. Петро Семотюк, Timberpacker
(брат Івана Семотюка, який вцілів після вибуху у шахті)
1875 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Одружений з Анною, мав сина Дмитра.
1913 р. потрапив з родиною до Канади.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

26. Іван Ткачук, timberpacker
1892 р.н., Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

27. Михайло Тирон (Терен), Roperider
1896 р.н., з с. Брідок Заставнівський р-н Буковина.
1911 року емігрував до Канади. 
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест

28. Іван Захара, Bucker
1894 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну Буковини
Емігрував до Канади ймовірно 1911 року.
Мати і троє сестер залишилися в Старому Краї
Похований у спільній могилі в Гілкрест
Інші можливі родичі в Канаді, які згадуються в різних джерелах в околиці (Петро Захара та Михайло Захара) - ступінь спорідненості не встановлено 

29. Василь Запісоцький (Запясецький), Timberpacker
1892 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест

30. Михайло Жакій (Заска, Тонашевський), Bucker
З с. Мамаївці Кіцманського р-ну, Буковина 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

31. Василь (Charles) Елик (Елюк), шахтар
1866 р.н. 1901/1902 р. приїхав до Канади з Америки
Кількома роками раніше він вижив у іншій катастрофі в сусідній шахті, вибух у якій обвалив частину гори (Frank Slide, 1903).
Залишив жінку, вагітну їхньою п’ятою дитиною. Син народився через 5 днів по смерті батька.
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест.

Джерело стаття пані Устини Стефанчук.

http://uamoderna.com/blogy/ustina-stefanchuk/ukrainian-miners-hillcrest

Упублікації використано документальні світлини початку ХХ ст., що зберігаються у колекціях Frank Slide Interpretive Centre, Crowsnest Museum and Archives та опубліковані у відкритих джерелах, а також фото, зроблені  Авторкою. Устиною Стефанчук.

Цей день в історії УПА - 31 травня.

Курінний "Скит"

*****

1943 рік

У селі Жабче на Волині відділ УПА зруйнував німецький фільварок, захоплено двох німців і 16 поляків.

1944 рік

У районі міста Славута на Кам’янець-Подільщині повстанці збили літак У-2 і знищили пілота.

1945 рік

Два рої сотні «Вітрогони» УПА-Захід у сутичці з загоном НКВД біля села Вигода на Станіславщині знищили 10 військових. Втрати УПА: 9 загиблих, 4 поранених.

1946 рік

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Строжинець на Тернопільщині загинув один повстанець, ще трьох захоплено в полон.

1947 рік

У бою з загоном МВД у селі Красностав на Станіславщині повстанці знищили двох військових (у тому числі лейтенанта), ще одного поранено.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Родатичі на Львівщині загинули 5 пілпільників.

1948 рік

У селі Боратичі на Дрогобиччині двоє повстанців були виявлені загоном МВД, вступили в перестрілку і обоє загинули.

1949 рік

У селі Добрівляни на Станіславщині повстанці знищили дільничного МВД. Здобуто автомат і пістолет.

У сутичці з загоном МВД у селі Нагуєвичі на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net