3 червня 1946 р. закрите судове засідання на якому слухалася справа ієрархів УГКЦ.

3 червня 1946 р. – проведене закрите судове засідання без участі обвинувачення і захисту, на якому слухалася справа ієрархів УГКЦ.

Вирок було оголошено в ніч з 3 на 4 червня. Усіх підсудних було визнано винними в антирадянській і контрреволюційній діяльності і засуджено до різних термінів покарання. 

Уродженець с.Заздрість Теребовлянського району Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий – до восьми років виправно-трудових таборів, уродженець в с.Добромірка на Тернопільщині єпископ і блаженний мученик УГКЦ Никита Будка на фото— до п’яти років таборів. Джерело.

Сайт терен.https://teren.in.ua/

Брати Кедюличі герої "Карпатської Січі" та УПА - віддали свої життя за Україну.

Іван Кедюлич. Із книги спогадів Марії Кедюлич-Химинець "Відлуння буремних років" (2011)

Іван Кедюлич (стоїть зліва) з родиною та гостями під час хрестин сина Остапа. Поруч з ним хресна К. Шелепець, за нею – дружина Єва. Нова Стужиця, 1938 р.

Освячення символічної могили Івана Кедюлича у с. Лісники Бережанського району Тернопільської області. Місце загибелі.

Сини Михайла та Марії Кедюличів йшли на бій за незалежну Україну. Панас загинув у березні 1939 р. на Красному Полі під Хустом. Разом з ним захищав Карпатську Україну брат Іван – поручник, штабний старшина "Карпатської Січі".

Народився Іван Кедюлич 8 грудня 1912 р. у багатодітній селянській сім’ї в м. Перечин на Закарпатті. Його проукраїнські переконання формувалися в умовах національного відродження у краї, просвітянського духу, яким жила родина, в молодіжному Пласті, в середовищі патріотичного учительства і народовецької молоді в роки навчання у Мукачівській торговельній академії.

За відсутності роботи за фахом, І. Кедюлич склав додаткові учительські іспити та в 1934 р. отримав посаду управителя народної школи в с. Нова Стужиця на лемківській Березнянщині, в сусідстві з с. Ставне, де вчителювали мої батьки. Їхній сімейний архів, що зберігся, містить матеріали із життя І. Кедюлича в період становлення Карпатської України, правдива історія якої тоталітарним режимом свідомо замовчувалася, або злочинно спотворювалася.

В Новій Стужиці Іван Кедюлич одружився з донькою місцевого лісника Євою Вудмаскою, активісткою "Просвіти", аматоркою драматичної студії. У подружжя народилися сини Богдан і Остап, якому моя мати, Катерина Шелепець, була хресною.

І. Кедюлич приятелював з моїм батьком, Іваном Шелепцем, з часу проходження ними офіцерського вишколу в Чехословацькій армії. Тож не випадковою була їх спільна діяльність в просвітництві, державотворенні та "Карпатській Січі".

Як повідомляла газета "Нова Свобода" за 31 січня 1939 р., на Великому окружному з’їзді Українського Національного Об’єднання (УНО), який відбувся у Великому Березному, "виголосив палкий привіт від краєвої команди "Карпатська Січ" поручник п. Кедюлич, запевняючи, що "Січ" завжди стоїть на поготові для свого народу." Промовцями з’їзду були провідник УНО Федір Ревай, очільниця Жіночого Союзу Ірина Невицька, заступник команданта "Карпатської Січі" Іван Шелепець, письменник Василь Ґренджа-Донський, Катерина Шелепець – від січовичок та інші речники.

Напередодні проголошення державності Карпатської України І. Кедюлич працював в штабі ОНО "Карпатська Січ", забезпечуючи разом з полковниками Михайлом Колодзінським, Зеноном Коссаком, Романом Шухевичем та іншими військовими очільниками, вишколення січовиків, організацію оборони та охорону державних кордонів.

А ось запис від 25 березня 1939 р. із щоденника мого стрика Миколи Шелепця, який в 1936-39 рр. вчителював в Н. Стужиці разом із І. Кедюличем: "… Карпатська Україна тривала всього шість місяців… Настали переслідування українців, Січі… Кедюлич, з яким… много говорили до будучности… мусив залишити країну… Залишив двох дітей та жінку…"

Від того часу упродовж більше ніж півстоліття він перебував у безвісті. Соратники по підпіллю знали його за псевдо – "Чубчик", "Довбня". Так його представив у своїх спогадах і президент в екзилі Микола Плав’юк. Ім’я І. Кедюлича відкрито згадано лише на початку 90-х в публікаціях заокеанської діаспори про УПА, а також у спогадах його швагра Ю. Химинця (по сестрі Марії, однієї із очільниць Жіночого Союзу).

Влітку 1939 р. І. Кедюлич пройшов в Австрії військові курси, організовані полковником Р. Сушком за програмою створення української армії. Після нападу Німеччини на Польщу він вчителював в с. Волосате у повіті Сянок, але невдовзі був відкликаний до військової референтури ОУН. З початком радянсько-німецької війни його включено до похідної групи О. Ольжича, яка, дійшовши до Житомира, сформувала там українську поліцію. Згодом І. Кедюлич був призначений комендантом київської округи.

Коли в Києві почалися масові арешти та розстріли українських націоналістів, зокрема О. Теліги, закарпатців І. Рогача, його сестри Ганни, І. Рошка-Ірлявського та інших, І. Кедюлич перебрався в м. Проскурів, де його арештували, але завдяки щасливому випадку він вирвався із тюрми і добрався до Львова. Зголосившись до військової референтури ОУН, очолюваної генералом М. Капустянським, І. Кедюлич налагодив зв’язки з бойовими сітками ОУН Крем’янеччини і Полісся, з командиром УПА-Захід полковником Сидором та головнокомандуючим УПА Р. Шухевичем, очолив вишкільний відділ УПА, безпосередньо навчав курсантів офіцерських шкіл.

По завершенню Другої світової війни, коли органи НКВС жорстоко знищували українське національне підпілля, курені УПА за наказом Р. Шухевича реформувалися на невеликі тактичні відтінки (ТВ), які повинні були на рідних теренах продовжити боротьбу з більшовицькими окупантами. До липня 1945 р. І. Кедюлич командував 19 Кам’янець-Подільським ТВ, а згодом – 25 закарпатським ТВ.

В серпні 1945 р. в складі похідної групи, яка на перемарші зупинилася в с. Лісники Бережанського району на Тернопільщині, І. Кедюлич та майор УПА лісничанин І. Яцишин загинули, за однією версією, від вибухів гранат, якими загін НКВС закидав криївку, за іншою – від автоматних куль, випущених у спину провокатором.

В 1997 р., в день празника святої Покрови і святкування 55-річчя утворення УПА, у м. Бережани відкрито Меморіал, де перепоховано 426 воїнів УПА, які загинули у нерівній боротьбі з німецько-фашистськими і совітськими загарбниками. Меморіал вінчає хрест із зображенням Берегині українського війська – Богоматері із Святим Покривалом у Пречистих руках. На мармурових плитах ніби розкритої книги викарбовано місце загибелі й імена полеглих, серед яких ім’я лемка із Закарпаття І. Кедюлича. А на місці його загибелі у лісі біля с. Лісники освячено символічну могилу з написом: "На цьому місці у серпні 1945 року військами НКВС було вбито командуючого західною групою УПА Івана Кедюлича "Чубчика" та командуючого південною групою УПА, лісничанина Івана Яцишина "Гордієнка". Вічна слава Героям України!"

Нині одна з вулиць в Перечині, рідному місті Героя Армії Нескорених, названа ім’ям Братів Кедюличів.

З позиції сучасних українських реалій, постать І. Кедюлича стає більш значущою, якщо нагадати про його непримириме ставлення до розколу в ОУН на бандерівське і мельниківське розгалуження. Він був категоричним противником партійного протиборства і дроблення сил, закликав до єдності, згуртованості у визвольній боротьбі з ворогами України.

Біль скорботи і, водночас, усвідомлення величі подвигу мужнього сина Лемківської Верховини Івана Кедюлича, який у віці Ісуса Христа поклав своє життя за найсвятіше, що є в людини – за Вітчизну, за свій народ – співзвучний з болем батьківського серця, яким пройнявся В. Стефаник: "…Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі… – Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!.. А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев… Ти дала сина одного, а я двох…"

У молитві уклонімося світлій пам’яті борців за волю і незалежність України! Слава Україні! Героям Слава!

https://zakarpattya.net.ua/

3 червня 1814р. народився Федір Гриценко (Хведір Холодний), Український бандурист і кобзар, який осліп у віці 14 років.

Гра Холодного викликала захоплення у найвибагливіших шляхетських аудиторіях, натомість колеги, незрячі співці були переконані, що "Хведором грає нечистий"

Історична правда.

*****

3 червня 1814 р. народився на Полтавщині у селі Глинське – легендарний кобзар Хведір Гриценко-Холодний.

У 14 літ осліп, тому взявся опановувати гру. Учився Хведір 8 років у незрячих панотців Василя Назаренка та Дмитра Кочерги, згодом 3 роки в оркестрах панів Твардовських, Кочубеїв, Абазів. Багато перейняв у слобідського торбаніста Семена Чаплі та бандуриста Івана Однорога.

У ті часи популярною особистістю вважався кобзар Гаврило Зелінський (Вовк). Про нього казали: «незрячий видючих наділяв», бо він ходив від села до села і заробляв на життя не тільки грою і співом, а й рукопашними боями з охочими селянами. Майже всі зароблені гроші Зелінський роздавав біднішим за себе. За свідченням П. Мартиновича, Хведір Холодний отримав благословення самого Гаврила Зелінського і «посів його бандуру» (отримав у спадок).

Техніка його гри вражала: сорокап’ятиструнна бандура звучала, як скрипка; бандурист грав душею: сам плакав – і слухачі ридали. У Ф. Гриценка-Холодного навчався відомий згодом кобзар М. С. Кравченко.

От тільки це забирало стільки здоров’я, Хведір Гриценко говорив: «Мені якби місце трапилось тихе, то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім». Та за 75 років він не заробив грошей, щоб найняти собі поводиря, обзавестися притулком. І отримав прізвисько Гриценко-Холодний, бо не любив митець простягати руку за мідяками, волів «краще тремтіти й мерзнути на холоді, мокнути під дощем, аби не звертатися по допомогу». (О. Сластіон). 

...А сьогодні козацькі нащадки приречені зайдам - московитам - манкуртам кланятися, оформляти субсидії....

3 червня 1863р. у містечку Буськ на Львівщині народився Євген Петрушевич, президент УНР ЗУНР.

3 червня 1863р. у містечку Буськ на Львівщині народився Євген Петрушевич, президент Української Національної Ради ЗУНР Людина, яку чимало українських політиків у 1919 році хотіли бачити президентом УНР.

Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Очолював боротьбу проти москвофільства, активний член Української національно-демократичної партії. Сучасники високо цінували його діяльність в австрійському парламенті.

В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті. Після проголошення ЗУНР обраний президентом, а з червня 1919-го – диктатором (поєднував обов’язки президента і голови уряду).

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після 1923-го, коли західноукраїнські землі відійшли до Польщі, розпустив уряд і переїхав до Берліну.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ДПУ-НКВД 1930-х роках.

Євген Петрушевич жив бідно, тож матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив Німеччину за напад на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 3 червня.

Воїн УПА Ткачук Микола Тодорович - "Дід"

1944 рік

У бою з відділом НКВД біля села Чеснівський Раковець на Тернопільщині загинув воїн УПА-Північ Іван Петришин – «Яр».

1945 рік

На Дрогобиччині біля села Скородне підпільники знищили голову сільради, а в селі Роздільне – дільничного НКВД.

Біля сіл Монастирок і Дубрівка на Львівщині повстанці знищили двох дільничних і військового НКВД.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Миколаїв на Львівщині. Загинув один повстанець, що перебував усередині.

У селі Передільниця на Львівщині підпільники знищили старшого лейтенанта Червоної армії.

1947 рік

Чота сотні «Бистрі» УПА-Захід у засідці в селі Шепіт на Станіславщині знищили 3 військових МВД, ще двох захопили в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Кадубівці на Чернівеччині. Із п’яти повстанців, що перебували всередині, троє загинули в перестрілці, один отримав важке поранення і підірвався гранатою, а ще один зміг прорватися.

1948 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Мосорівка на Чернівеччині двоє повстанців знищили кількох військових, але самі були важко поранені і застрелилися.

1949 рік

Відділ УПА-Захід біля села Ластівки на Дрогобиччині знищив військового загону МВД, що проводив облаву.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Стрільбичі на Дрогобиччині обстріляв вантажний автомобіль, на якому їхали офіцери МВД і радянські активісти, що в сусідньому селі побоями заганяли селян у колгосп. Машина не зупинилася і змогла залишити місце засідки, незабаром наспів відділ МВД. У перестрілці знищено 4 військових, ще трьох поранено.

У селі Гійче на Львівщині підпільники знищили голову колгоспу.

У селах Нова Скварява і Монастирок на Львівщині повстанці знищили двох уповноважених міністерства заготівель.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

3 червня 1527 року о 7 год. вечора розпочалась "Велика пожежа Львова", що знищила всю готичну забудову міста.

О 19.00 вечора 3 червня 1527 року розпочалась Велика пожежа Львова, що знищила всю готичну забудову міста. Львів згорів дощенту. Вціліли кілька будинків: ратуша, вірменська церква, стіни кафедрального собору й крите черепицею помешкання львів'ян.

Очевидець пише в “Меморіалі про пожежу нашого міста”: вогонь розповсюдився раптово й несподівано на всі частини Львова, так що жодна не змогла врятуватися. Сучасні дослідники ставлять під сумнів масштаби лиха, описані в цьому документі. “Мотиви такої відвертої необ’єктивності шукати нескладно, адже після згаданої пожежі місто на 20 років було звільнене від податку в державну скарбницю”, – пише архітектор Роман Могитич у статті “Яким був стольний Львів?” На другий день Львів перетворився на суцільне згарище. Згоріло майже все місто. Вціліли лише обпалені вогнем Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців та міські вежі. Готичний Львів, який був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла. Зникли практично всі зразки готичної архітектури, які були побудовані протягом XIV—XV століть. На відновлення міста пішло багато часу і зусиль не тільки міської влади і городян, але й королівського уряду Польщі. Але протягом відносно короткого часу, місто було відбудовано в новому, ренесансному стилі. Пожежа 1527 року була останньою значною пожежею, під час якої згоріла практично вся дерев’яна забудова Львова.

Джерело: gazeta.ua.

******

Перше вогнище виникло ввечері у броварні Григорія Шолтиса з Клепарова, а справу довершив вітер, який швидко розніс вогонь на сусідні дерев'яні будинки. До ранку, окрім головних вулиць міста, запалало й передмістя.

Вціліли лише значно почорнілі Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців, вежі та кам'яний будинок покійного міщанина Івана Бороди, вкритий черепицею. Городяни також називали його "вежею".

"Якщо б міські брами, зачинені в той час для того, щоб затримати народ для оборони, не були своєчасно відчинені, то, без сумніву, велика кількість людей загинула б від самого вогню. Коли ця пожежа так шаленіла й усе більше і більше посилювалася, військові метальні знаряддя і гармати чи вогнепальна зброя, що переховувалися в міських вежах, заряджені порохом і кулями, вибухали на великий пострах народу та з небезпекою для нього, і видали страшенний гук наподобу грому", - згадував очевидець у "Меморіалі про пожежу нашого міста".

Зусиллями городян, магнатів та королівського уряду Польщі місто було відбудовано, але кардинально змінило зовнішній вигляд. Саме з того часу на зміну дерев'яній готичній архітектурі прийшла кам'яна ренесансна, але подекуди вимоги міської влади порушували та продовжували будувати дешевші дерев'яні споруди. Попри це, пожежа 1527 року стала останньою великою в історії міста.

Історія Львова. З мережі інтернет.

Серед письменників давньої Української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVІ – початку XVІІ століття був Іван Вишенський.

Родом зі Львівщини, із містечка Судова Вишня. У 1570-х рр. став ченцем Афонського монастиря в Греції, де прожив 40 років. У 1604–1606 роках відвідав Україну, був гостем Львівського братства. Приятель Йова Княгиницького.

****

На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.

Спадщина І. Вишенського – це шістнадцять

відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського – це “Послання до єпископів”, “Послання до всіх, в Лядській землі живущих”, “Послання до князя Острозького”, “Викриття диявола-світодержця” та інші.

Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів – а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.

“Послання до єпископів” І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.

У “Посланні до єпископів” І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.

Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.

Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.

Отже, в своєму “Посланні до єпископів” письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVІ – початку XVІІ століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

І. Вишенський – найвидатніший письменник-полеміст XVІ-XVІІ століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-турецькими загарбниками, із литовськими й польськими поневолювачами. Посилення феодального національно-релігійного гніту в другій половині XVІ століття. Громадсько-політичне й національно-культурне значення діяльності братств в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек, боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві книгодрукування.

Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві освіти.

Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У молоді роки жив у Луцьку.

У 30-35 років постригся в ченці й оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у різних монастирях. Його послання в Україну – зразок полемічних творів.

І. Вишенський – сильна особистість, освічена людина свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і соціальної свободи народу.)

Відомо 16 творів письменника-полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу, викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство, Папу Римського.

ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського. (Полемічна література – це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для Українського народу.

Джерело.

Білецький О. І. Полемічна література. Іван Вишенський // Зібрання праць : у 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. : Давня українська і давня російська література. — 1965. — 528 с.

Білоус П. Іван Вишенський: проблема символічної біографії. Волинь філологічна: текст і контекст. — 2015. — Вип. 19. — С. 12—30.; Вишенський Іван. Твори / пер. В. О. Шевчука. — Київ : Дніпро, 1986. — 247 с.

Вишенський Іван. Українська література XIV—XVI ст. — Київ : Наук. думка, 1988. та Вікіпедія.

2 (або 4) червня 1874 р. у Львові відбулися перші загальні збори Товариства ім. Т. Г. Шевченка.

Діячі НТШ та інша інтелігенціяу 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська , Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк. *Історія товариства НТШ.*

2 червня 1807р. народився Сошенко Іван Максимович - Український художник - маляр і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка (брав активну участь у визволенні Т.Шевченка з кріпацтва).

Сивовусого Івана Сошенка обсідали сумні передчуття, тож вирішив він на сімдесятому році життя відвідати малу батьківщину – Богуслав. Із Києва пароплавом “вільний некласний художник” дістався Черкас, де залишив батькам двох онук, а потім винайняв бричку та рушив на Богуслав. Дорогою мандрівника заскочив несподіваний дощ, й Іван Максимович змокнув як хлющ. Звична дорожня пригода обернулася застудою, що швидко перейшла у запалення легень. Аби уникнути неприємностей, візник-юдей здав пасажира у заїжджий двір у Корсуні.

Звідти хворий написав листа до молодшого брата Тараса Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка (1821-1892), “чоловіка письменного і тямущого”, як стверджував Пантелеймон Куліш. Й адресат, кого Кобзар називав “єдиним щирим другом”, прибув негайно і приставив біля Івана Сошенка доглядальницею молодшу дочку.

Довідавшись про хворобу, опікуватися стареньким до останніх днів його життя зголосилися місцеві студенти й гімназисти, колишні учні вчителя малювання. Збагнувши, хто до них потрапив у пацієнти, двоє корсунських лікарів вважали за честь безкоштовно лікувати доброго ангела Кобзаря. До Корсуня терміново примчав виконуючий обов’язки інспектора (директора) 2-ї Київської чоловічої гімназії Онисим Іванович Пасецький із купою грошей для лікування, а за потреби – на термінове перевезення до Києва. Утім, допомогти знаному іконописцю було вже неможливо.

19 (31) липня 1876 р. у Корсуні Канівського повіту Київської губернії (тепер – м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області) український маляр і педагог Іван Сошенко помер. Два дні по тому поховали покійного на місцевому цвинтарі в Корсуні, над мальовничою Россю... Над могилою, що тепер опинилася в сквері біля автовокзалу, у 1986 р. поставили пам'ятник роботи скульптора Едварда Кунцевича.

Такі спогади про померлого залишив перший біограф Тараса Шевченка, колега та друг Михайло Корнійович Чалий (1816-1907):

- Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, він завжди залишався бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки:

- Бідний, наче художник.

Не можу не процитувати проникливий вірш “Пам’ятник І.М.Сошенку” Ліни Костенко; кращої поетичної епітафії годі й чекати:

- Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий, / що десь сьогодні, вчора чи торік / умер проїздом, сивий і недужий, / якийсь старий самотній чоловік. / Тяглась розбита корсунська сошейка. / Гула церковця хором неземним. / Лежить Іван Максимович Сошенко, / і всі на світі плачуть не за ним. / А Рось кипіла в кам’яному ложі, / між голих віт кричало вороння. / І дві вербички стали на сторожі, / щоб ту могилу час не зарівняв. / І два віки зійшлися на пораду. / І Літній сад приснився тій вербі. / Хоч би яка скульптура з того чаду / прийшла сюди постояти в журбі! / Лежи, Іване. Світ вже був немилий. / Ще тут всілякі грози прогудуть. / Тут Рось тобі камінчиків намила, / з них добрі люди пам’ятник складуть. / Ти в цей пейзаж печально так вклинився. / Лишився тут, спасибі тій вербі. / Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився / твоїй могилі, – пам’ятник тобі.

* * *

Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко народився 2 (14) червня 1807 р. у Богуславі Богуславського повіту Київської губернії, про що було зроблено запис №27 у місцевому Свято-Покровському храмі (тепер – вул. Польова, 50). Дерев’яна церква колись стояла на правому березі річки Росі. Молитовив та хрестив новонародженого Іоанна священник Михаїл Антонович Ольшанський (Олшанский).

Дід Іванка – кожум’яка Кіндрат Соха, залишив по собі невеличкий спадок. Однак сусідами міщанина виявились графи Браницькі шляхетного гербу Ґриф, основною резиденцією яких було місто Біла Церква. До 1793 р. Білоцерківське графство Браницьких належало Речі Посполитій. Ще в ті часи з-поміж місцевого люду лихої слави зажила графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838). Траплялося, каверзами відбирала вона землі малоосвічених міщан Богуславського повіту.

Підступно діяла вихрова баба; між іншим, рідна сестра першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельґарда. Як усе в житті Івана Сошенка і Тараса Шевченка сплететься!... Так ось, графиня Браницька позбавила місцевих жителів привілеїв, колись визначених Магдебурзьким правом. Адже свого часу Богуслав, уявляєте, мав магдебурзьке право! Так ось, одного дня усі документи про майновий стан міщан вона звеліла вилучити, поставивши питання руба: або закріпачу, або йдіть здрейми! Не залишилася нащадкам спадкова земля роду Кіндрата Сохи, той шмат за Лобупською горою в урочищі Круглик також захопила вдова коронного гетьмана Польщі, графа Священної Римської імперії Ксаверія Браницького (Franciszek Ksawery Branicki;1730-1819).

Чому діяла вона так нахабно? Бо була графиня Олександра Браницька небогою, а заразом і, подейкували, коханкою всемогутнього графа Григорія Потьомкіна (1739-1791). Отож, через реальну загрозу потрапити в неволю батько майбутнього маляра – Максим Кіндратович Сошенко сплатив усі належні повинності, продав богуславській Свято-Троїцькій церкві успадковану дідівську хату на три кімнати (тепер – вул.Училищна, 15) та разом із родиною вирушив у Звенигородку, на батьківщину матері.

Золоті 13 років, проведені Іваном Сошенком у мальовничому та безтурботному Богуславі, залишились у далекому минулому, розвіялись як ото дим.

* * *

Попервах освітою Івана Сошенка опікувалася його бабуся, яка походила із заможного роду Превлоцьких. Саме вона дала грамоту восьмирічному внуку, а той поважно затим навчав читати всю сусідську малечу. Потім старшого сина Максима Кіндратовича Сошенка трохи вчив дяк богуславської Свято-Покровської церкви Яків Піроженко, справді найважливішим у житті речам. Зі слів друга І.Сошенка та біографа Т.Шевченка Миколи Кіндратовича Чалого:

- Засадив отрока за Псалтир та вчив малювати білилами на чорній дошці польські та латинські слова, а також красти гусаків у сусідів.

Відтоді Псалтир художник знав назубок і вільно цитував навіть на сьомому десятку. Розгледівши у вихованця хист до рисування, богуславський дяк переконав бабусю віддати онука в підмайстри до справжнього художника.

Та, зрештою, погодилася – і в 1820 р. відвезла 13-річного Іванка за 30 кілометрів до Вільшани, до мешкав її небіж у других, відомий маляр-самоук Степан Превлоцький, котрий походив із вільних селянин, але насправді був козацького роду. Добре знали його у підросійській Україні як іконописця. У різні часи у нього навчався не лише Іван Сошенко, а й Тарас Шевченко (1814-1861) та Григорій Лапченко (1801-1876).

Брати в науку задерикуватого хлопця, який з порогу взявся кепкувати над майстром, Степан Степанович не схотів, ледь вмовила племінника бабця. Від’їжджаючи додому, попросила вона навчати розумника нещадно, а різок – не жаліти. За вдачею Степан Степанович виявився добрякою, тож вихованця березовою кашею не частував. Тим часом, пам'ятаючи, що він живе і безплатно навчається на правах, так би мовити, бідного родича, з півслова Іван Сошенко намагався схопити і виконати будь-яку загадану роботу: і грубу запалити, і сніг узимку відгорнути… Із часом майстер із підмайстром добре порозумілися: юнак хазяйнував по господарству, а згодом навіть отримував платню за малярські роботи.

У наставника хлопець провчився вісім років, аж поки у 1828 р. Степан Превлоцький одного дня повідомив, що передав усе, що знав, – і тепер учень може йти на творчі хліби. Те ж саме невдовзі Степан Степанович сказав 14-річному Тарасу Шевченку, коли той прийшов до майстра та попросився в учні. Щоправда, мовлені ті слова були юному Кобзареві після кількох (!!!) місяців навчання… Дивними долі людські вибудовує Господь. Тоді, у Вільшані, Іван Сошенко й Тарас Шевченко не побачилися. На роду їм Отець написав зустрітися за вісім років – у Санкт-Петербурзі.

Джерело.

Кому цікаво то більше тутка:

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2744052-ivan-sosenko-hudoznik-vid-sohi.html

2 червня 1919р. у Василіанському монастирі в м.Бучач відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Євгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин Українськьої Галицької Армії.

Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку – перевести УГА за Збруч.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/

******

Вояки УГА в Бучачі, 1919 р.

2 червня 1919р. раптове захоплення Тернополя поляками. Терміновий переїзд уряду і штабу Дієвої армії на ст. Богданівка в 10 км від Волочиська.

Станція Богданівка.

****

Це був найкритичніший момент в історії уряду УНР, затиснутого між двома ворожими таборами: поляками, що займали Тернопіль, і московитами, що контролювали Волочиськ.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/

2 червня 1951р. біля с. Липивці на Львівщині у бою з московитами загинув Мар'ян Панчук "Синій" - Перемишлянський райпровідник ОУН.

Околиці села Липивці.

Джерело інформації Літопис УПА та календар на 2021р.

*****

Цікаво.

Цей день в історії УПА - 2 червня.

Воїни УПА "Пробій" і "Василь"

1944 рік

Біля села Гринівка на Станіславщині відбувся останній бій відділів УПА з радянськими партизанами з Чорного лісу. Знищені 32 партизана, здобуто 5 кулеметів, 20 автоматів на інше озброєння.

1945 рік

Розвідувальна група УПА-Захід біля села Заболотовці на Дрогобиччині знищила 3 військових опергрупи НКВД. У селах Заболотовці та Лівчиці знищені голови сільрад і 7 радянських активістів.

1946 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Городиславичі на Львівщині загинув станичний ОУН Іван Олійник – «Вітер».

У селі Мала Білина на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Затоки на Львівщині. У бою, що зав’язався, троє повстанців знищили 6 військових, ще трьох поранили і в повному складі змогли прорватися.

У селі Старі Кути на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і рядового МГБ.

Біля села Вишенька Мала на Львівщині відділ УПА наскочив на опергрупу МВД. Ціною власного життя 17-річна підпільниця Іванна (Іванка) Сало відволікла увагу військових і загинула в бою.

Біля села Рудавка на Дрогобиччині повстанці в сутичці з загоном МВД. 5 заарештованих дівчат.

1948 рік

На Тернопільщині повстанці в селі Фашівка знищили сержанта МГБ, а в селі Кобиловолоки – військового МВД, ще одного поранили.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Баківці, Березина і Тисовиця загинули 5 повстанців.

У селі Топольниця на Дрогобиччині підпільники вчасно помітили засідку загону МВД, знищили одного військового і відійшли без втрат.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Бистре на Дрогобиччині загинув колишній командир сотні «Булава» УПА-Захід Володимир Гошка – «Мирон».

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Більче на Тернопільщині. Після тривалого бою застрелились 4 повстанці, ще один зміг прорватися.

Біля села Липівці на Львівщині у сутичці з загоном МГБ загинув районний провідник ОУН Мар’ян Панчук – «Синій».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання 

2 червня 1978р.– помер Архип Кмета, полковник армії УНР.

Архип Кмета (1891 – 1978). Фото: uk.wikipedia.org.

Народився 2 березня 1891-го в містечку Ічня на Чернігівщині. Закінчив Олександрівське військове училище у Москві. Брав участь у Першій світовій війні в складі російської армії.

У листопаді 1917 року перейшов до Армії Української Народної Республіки. 1918-го став інструктором у київській військовій школі старшин. Був заступником командира 129-го полку 10-го українського корпусу, сотником 4-го серцюцького полку армії Української Держави, від 1919 року – командир 4-го полку Українських Січових Стрільців. Відзначився під час боїв з більшовиками поблизу Житомира.

Разом з іншими воїнами УНР інтернований до Польщі. У 1920-1922 роках очолював відділ статутів та інструкцій Головного штабу УНР. 1927-го разом із В. Шевченком організував Товариство бувших вояків УНР.

Закінчив Українську господарчу академію у Подєбрадах (Чехо-Словаччина, 1928). Від 1935 року перебував на контрактній службі в армії Польщі. Після Другої світової війни виїхав до США. Був активним учасником гетьманського руху, а в 1966–68 роках – головою президії ради гетьманців.

Архип Кмета помер в Нью-Йорку, похований у містечку Бавнд Брук штату Нью-Джерсі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

2 червня 1928р. в Києві народився Леопольд Іванович Ященко - Український музикознавець, фольклорист, хоровий диригент, Композитор, керівник хору «Гомін».

Леопольд Ященко у вагоні київського метро. Кінець 1980-х. Фото: censor.net.ua.

Леопольд Ященко. Фото: photospilka.com.

1928, 2 червня – в Києві народився Леопольд Іванович Ященко, музикознавець, фольклорист, хоровий диригент, Композитор, керівник хору «Гомін».

Навчався в Київській консерваторії, закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де працював у наступні роки. Захистив кандидатську дисертацію «Українське народне багатоголосся» (1961).

«Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції. Поїхати в село і послухати пісень – це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це – моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували» , – згадував митець.

У 1968-му підписав колективного листа до ЦК КПРС проти закритих судових процесів над політв’язнями, за що був звільнений з роботи. В 1969-му створив етнографічний хор «Гомін», який відроджував у Києві народні свята та звичаї й виконував майже виключно українські народні пісні.

«То було справді духовне відродження: людей різного віку, професій, уподобань об’єднала пісня, що стала для Києва пробудженням, – згадував Юрій Гулій. – До нас тягнулися звідусіль, як спраглі до джерела: ми відчували себе місіонерами на рідній землі і, де могли, як могли, піснею повертали людям дух».

Хор закрили за два роки як «націоналістичний», а самого Леопольда Ященка виключили з Спілки композиторів.

Перебуваючи в опалі, завідував дитячим сектором при Будинку композиторів України, керував фольклорним ансамблем, навіть працював маляром на заводі і теслярем у радгоспі.

У 1984-му організував етнографічний хор, якому згодом повернули назву «Гомін». Саме «Гомін» першим у Києві виконав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні.

У 1989-му поновлений у Спілці композиторів України.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993), премії імені П. Чубинського (1992). Автор книг «Українські народні романси» (1961), «Буковинські народні пісні» (1963), «Григорій Верьовка (нарис про життя і творчість)» (1965), «Державна заслужена капела бандуристів Української РСР» (1970) та інших.

Помер 2 квітня 2016-го в Києві.

Підготував Сергій Горобець.

1 червня 1944р. на території Тернопільської обл. було створено 21 винищувальний «істрєбітєльний» батальйон чисельністю 1046 чоловік.

На цьому фото — бійці групи охорони громадського порядку (майбутні стрибки) Західна Україна кінець 1940-х років.

******

У перші місяці відновлення радянської влади переважну більшість особового складу «стрибків» складали поляки.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

У документах, переважно радянських райвідділів НКВД, НКГБ Тернопільської, Станіславської, Львівської, Дрогобицької областей за середину 1944 – весну 1945 рр. часом трапляються імена польських учасників винищувальних батальйонів.

Наприклад, до 27 вересня 1944-го у Бережанському ВБ служили поляки Марцевич, Мазуркевич і Петрушевич. Їх (у іншому джерелі Мазуркевич проходить як Матусевич) за селом Карас обстріляли повстанці. Улітку до згаданого батальйону також належав поляк Прус (українські повстанці вистежили його батька та сина в селі Чверть і 12 серпня вбили обох).

Імена поляків Теребовлянського ВБ фігурують у радянських джерелах за осінь 1944 – початок 1945 років. Наприклад, цікавим свідченням про "польськість" цього батальйону є сюжет від 23 листопада, коли у с. Сороцькому ховали його бійця Кобилюка.

"Бандкущ під керівництвом Петра Русина ("Нечая") влаштував засідку біля кладовища. Обстріляв похоронну процесію – вбито ксьондза, кількох бійців винищувального батальйону та до 40 осіб місцевого населення".

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/17/153695/

1 червня 1652р. почалася битва під Батогом між союзною армією Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська речі посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників.

Для збільшення натисніть на зображення.

Схема битви під Батогом 1652 року. Джерело: tyzhden.ua.

******

1—2 червня 1652-го року на лівому березі Південного Бугу неподалік гори Батіг зійшлися українсько-татарське військо (30—35 тис.) під командуванням Богдана Хмельницького і польське військо (30 тис.) Мартина Калиновського.

2 червня відбулися вирішальні бої, в яких відзначилася козацька кіннота на чолі з Іваном Богуном. Вранці розпочався артилерійський та рушничний обстріл польського табору. Після цього в атаку пішли козаки. Серед шляхти розпочалася паніка. Проте німецькі найманці, що воювали в королівській армії, запекло захищалися. Але їх опір було зламано, козаки увірвалися до польського табору. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків. 

Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами 216-го року до н. е. 

Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти. До початку липня на території України відновлюється козацький адміністративний устрій. 

Богдан Хмельницький знову відновив кордон по Дністру і Случі. 

*****

РЕАКЦІЯ

Відгомін козацької звитяги під Батогом:

Із донесення шляхтича Длужевського на адресу польського короля Яна Казимира:

«...2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаб-лями, а козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

З універсалу Яна Казимира 2 червня 1652 року про скликання сейму у Варшаві 15 серпня:

«В той час як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці».

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/2/1652-zavershennya-bytvy-pid-batogom

1 червня 1948р. помер Український Січовий Стрілець, уродженець с. Заздрість Теребовлянського р-ну. Родіон Сліпий.

Чоловік Ольги Ситник-Сліпої – авторки першого українського перекладу всесвітньовідомого роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». 

У 1944 році чоловік пішов у дивізію «Галичина» і після виходу з «Бродівського котла» опинився у таборі Міттенвальд в Німеччині, де й помер.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

Нотатки:

У сусідньому будинку №7 (теж із охоронною таблицею) жили активні просвітяни Йосип Ситник (1849-1927) і його дружина Тетяна (1852-1940). Тут народилася їхня дочка – талановита письменниця і перекладач Ольга Сліпа (1894-1976). Її чоловік лікар Родіон Сліпий (1887-1948) був учасником визвольних змагань 1918-1920 рр.у лавах УСС та УГА, згодом окружним лікарем у Струсові, де здобув визнання як чудовий спеціаліст і великий гуманіст, потім був мобілізований як лікар до дивізії «Галичина». Його кузеном був видатний духовний провідник УГКЦ Йосиф Сліпий, в довоєнний час майбутній Патріарх часто бував у їхньому домі.

Дочка Родіона і Ольги – Ольга Сліпа, яка досі мешкає у Струсові, була активною учасницею підпільної боротьби ОУН-УПА, репресована більшовиками, тепер є активною громадською діячкою, невтомним краєзнавцем-дослідником. Вона зібрала сотні матеріалів з давнього й сучасного життя рідного краю, є подвижником створення краєзнавчого музею у Струсові. Це – людина енциклопедичних знань і дієвої патріотичної позиції.

http://www.lida.kupchyk.lviv.ua/3/strusiv.pdf

Джерело.

https://uk.rodovid.org/

1 червня (або 17) 1947р. поблизу с. Вівся Козівського району загинув референт СБ ОУН Чортківщини Михайло Кріль (1925 р. н., с. Чистопади, нині Зборівського району).

Головна вулиця с. Вівся навесні.

*****

1 червня (або 17) 1947р., Володимир Якубовський («Бондаренко») та його побратими Михайло Кріль («Міша»), Станіслав Кикіш («Рись»), Іван Мороз («Остап»), Федір Борнатович («Ліщина») та два працівники СБ зайшли, під час зачисток терену російськими окупаційними військами, до криївки на полях біля с. Вівся. 

При наближенні ворогів вони вийшли з криївки і дали бій, знищивши багато ворогів. В бою загинули усі, крім «Бондаренка», котрий прорвавшись із оточення натрапив на нову шеренгу ворогів.

Вистрілявши усі набої та знищивши ще кількох окупантів, він останнім набоєм застрелився. Похований у Залізцях.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Джерело.http://te.gov.ua/zborivska/ua/news/print/191119.htm

1 червня 1890р. у с. Жаб’є на Галичині народився Осип Букшований, сотник Легіону УСС, отаман УГА.

Під час Першої світової війни – командир сотні у Легіоні українських січових стрільців. 1915-го потрапив до російського полону. Після втечі знову очолив сотню, восени 1918-го обраний командиром Легіону УСС.

Очолював 1 бригаду УСС Української Галицької армії, брав участь у боях проти поляків, більшовиків, денікінців.

Один із розробників плану Чортківської офензиви 1919-го року.

1920-го його заарештували чекісти і відправили до концтабору Кожухів під Москвою.

Увійшов до складу РКП(б), потім до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Здійснював нелегальну комуністичну роботу в Польщі, Австрії, Німеччині. Протягом 1926-1928 ув’язнений польської поліцією. 1932-го виїхав до СРСР, працював у редколегії органу ЦК КПЗУ газеті «Наша правда». 1933-го заарештований у сфабрикованій справі. У вересні 1933-го судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР засуджений до 10 років таборів. 25 листопада 1937-го Особливою трійкою Управління НКВС СРСР по Ленінградській області засуджений до розстрілу. Страчений у передмісті Ленінграда.

Існує версія, що на співпрацю з Кремлем він погодився, виконуючи завдання Євгена Коновальця. "Можливо правди вже не дізнаємося...а може....!?" (ред).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua