****
За рік до того, як старший лейтенант держбезпеки Павло Судоплатов убив у Роттердамі керівника ОУН Євгена Коновальця, він завів справу на Євгена Ляховича, про якого в одному з документів зазначено: «Вважається одним із найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів». Розсекречені матеріали цієї справи з архіву Служби зовнішньої розвідки України, зокрема праця «Українське питання», дають змогу зрозуміти, чому у 1930-ті роки органи ДПУ так зацікавилися Є. Ляховичем, як йому вдалося привернути увагу урядових кіл Великої Британії до українського питання і чому рішення про його подальшу розробку у 1959 році приймала колегія КДБ при Раді Міністрів СРСР.Євген Ляхович є однією з мало досліджених особистостей серед представників визвольної боротьби українського народу за незалежність. Якби не його стаття «Діяльність ОУН у Лондоні в 1933–1935 роках» у книзі спогадів про Є. Коновальця (Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974), про нього і досі майже нічого не знали б.
Інтернет-енциклопедія «Українці в Сполученому Королівстві» подає коротку біографію і невелике фото Є. Ляховича. Зазначається, що Ляхович Євген [Eugene Lachowitch] – інженер, журналіст, громадсько-політичний діяч. Народився 4 червня 1900 року в с. Ушня Золочівського повіту Австро-Угорської імперії (нині – Золочівський район Львівської області).
З 1918 до 1921 року служив в Українській галицькій армії. У 1922–1923 роках студіював у технічному інституті у Вільному місті Данциг. Там був активним в українському студентському русі і в підпільній Українській військовій організації (УВО). У 1923 році виїхав у США і продовжив студії у Бруклінському політехнічному інституті в Нью-Йорку. У 1929 році став громадянином США. Поширював серед українців у США ідеї УВО, а потім – Організації українських націоналістів (ОУН). У 1930–1932 роках перебував у Галичині. Повернувшись до США, допомагав у розбудові Організації Державного Відродження України (ОДВУ), створеної 1931 року в Нью-Йорку заходами ОУН.
У 1933 році переїхав до Лондона як представник ОУН у Великій Британії з метою досягнення підтримки британського уряду для українського визвольного руху. Мав чимало зустрічей з представниками британського Міністерства зовнішніх справ. У британській пресі публікував статті про Україну та ОУН. У 1935 році повернувся до США. З 1936 до 1942 року був співредактором часопису «Свобода», після чого до 1948 року працював у машинобудівельній фірмі в Нью-Йорку. Брав активну участь в українській громадській діяльності як провідний член ОДВУ. У 1946 році в Нью-Йорку був головним засновником Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ). До 1948 року був її першим головою та редактором друкованого органу «Вісник». Відтак працював для декількох інженерних підприємств у Маямі та Флориді аж до виходу на пенсію у 1965 році. Помер 16 жовтня 1976 році у м. Бока Ратон (штат Флорида, США).
Коли Євген Ляхович потрапив у поле зору органів Державного політичного управління (ДПУ), про нього майже нічого не знали. У одній із перших довідок зазначається: «Ляхович Євген, член Проводу і представник ОУН в Англії, 36 років, мешкає в Лондоні…, українець, має американський паспорт, досконало володіє англійською мовою. Вважається одним із найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів… У 1933 р. в грудні м-ці мав їхати в СРСР на чолі групи з 15 чол. з терористичними завданнями стосовно т.т. Постишева, Балицького і Затонського. У 1934 р. брав участь у переговорах із радником японського посольства у Парижі – Іто. Один із організаторів ОДВУ в Америці, філії ОУН» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 53).
Звісно, що така інформація одразу робила Є. Ляховича небезпечним ворогом радянської влади. Тому до збирання інформації про нього залучили найкращі оперативні джерела ДПУ. Невдовзі отримали низку цікавих відомостей. Зокрема, про те, що Є. Ляхович став членом УВО ще в перші роки її створення, тривалий час співпрацював з одним із головних ідеологів українського націоналізму Дмитром Донцовим. Про обставини виїзду за кордоном у справі жодних відомостей немає. Лише зазначається, що він здобув добру освіту, є доктором філософії, має широкі контакти серед української еміграції, зокрема у США. Особливі прикмети: вище середнього зросту, волосся світло-русе, очі сіро-голубі, обличчя овальне, поголене. А невдовзі отримали й фото Євгена Ляховича (публікується вперше).
За сукупністю одержаних матеріалів наприкінці 1933 року Іноземний відділ ОДПУ СРСР завів оперативну справу на Є. Ляховича під назвою «Поляк». Водночас у середовищі однодумців по визвольній боротьбі він мав псевдо «Окей». Вочевидь, через те, що у спілкуванні часто вживав цей англійський вислів.
Із Євгеном Коновальцем він познайомився ще у 1929 році, коли той приїздив до США, де відвідав головні українські осередки, провів наради з представниками різних організацій та приватними особами, зацікавленими в розвитку українського націоналістичного руху. Тоді за сприяння голови Проводу українських націоналістів було створено підґрунтя для майбутньої Організації Державного Відродження України. Є. Коновалець справив неабияке враження на Є. Ляховича, а його розповіді про стан справ на батьківщині призвели до того, що новоспечений громадянин США залишив роботу, розмірене життя і подався до рідного краю.
Упродовж 1930–1932 років він перебував у Галичині і низці європейських країн, де намагався бути корисним для української справи. Про той період його діяльності у справі відомостей немає. Про подальші кроки Є. Ляхович так написав у своїх спогадах: «Опісля я бачився знову з Полковником в 1932 році, в Женеві (Швейцарія), повертаючись до США з дворічного побуту в Галичині. Під час зустрічі Полковник розпитував докладно мене про найрізнородніші справи й події на рідних землях… Наприкінці тих розмов полк. Є. Коновалець зробив мені пропозицію: повертатися до США, зактивізуватись в ОДВУ, докласти зусиль до її розросту і наступного року готуватись до Лондону на пост представника Організації Українських Націоналістів у Великобританії».
Після нетривалого перебування у США Є. Ляхович повернувся до Європи. Надалі виконував особисті завдання Є. Коновальця. Характер цих завдань дещо розкриває утаємничений бік його діяльності і дає змогу зрозуміти, чому в документах ДПУ про нього згадується як «про одного з найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів».
Так, у листі від 24 вересня 1933 року до знайомого у бізнесових справах у США, який займав певне положення на підприємстві з виробництва літаків, Є. Ляхович просить про дві послуги. По-перше, він звертається до національних почуттів свого товариша, зазначаючи: «Зайняті своєю відповідальною роботою, Ви можливо й забуваєте поступово про рідний край, але він не забуває про Вас». Далі розповідає про свою поїздку до Галичини і пише, що за його спостереженнями справа української державності просувається вперед: «Ми всі віримо, що це стане звершеним фактом протягом кількох найближчих років, тому нарівні з цілою низкою інших справ ми заздалегідь намагаємося врахувати наші спеціальні сили».
Лише після цього переходить до суті питання і висловлює прохання: «Якби Ви були настільки добрими й написали б «наукову розвідку» про виробництво аеропланів у наших краях після повалення влади окупантів, підкресливши при цьому наші реальні можливості, як і недоліки». Але на цьому не зупиняється і переходить до наступного питання: «Для нашої роботи нам потрібен хоча б один аероплан. Якби ми його мали, то могли б у одній із дружніх нам держав створити школу льотчиків. Це нам потрібно в інтересах загальної справи… Я прошу Вас від імені ОУН (перепрошую за сміливість), щоб Ви нам один літак зробили «як презент». Якщо він буде не зовсім новий – це не важливо» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 1. – Арк. 22–24).
Про наміри ОУН придбати літак, хай би навіть за кошти української еміграції, та створити школу льотчиків йдеться і в інших документах справи. Але завершення цієї історії не простежується. Попри це, зазначений епізод є яскравим свідченням одного із розвідувальних спрямувань Проводу ОУН і участі в цьому Є. Ляховича.
Ще один цікавий епізод – зустріч із провідним японським дипломатом бароном Убумі Іто. На той час Є. Коновалець активно налагоджував контакти з представниками дипломатичних і розвідувальних кіл Італії, Німеччини, Швейцарії, Литви, Франції, Японії та інших країн. Зокрема, японці запропонували Проводу українських націоналістів створити представництво ОУН у Токіо та організувати спільний Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. На їхню думку, цьому мали сприяти велика українська діаспора в Маньчжурії та значний відсоток українців у Сибіру і в тамтешніх гарнізонах Червоної армії.
У 1933 році Є. Ляхович мав зустріч з У. Іто, на той час послом у Женеві. У наступні роки, коли японський дипломат був радником посольства Японії у Парижі та послом у Варшаві, Є. Ляхович двічі зустрічався з ним для вирішення організаційних справ. Під час цих бесід він зазначав, що Японії не вигідно погоджуватися на те, щоб СРСР залишався на Далекому Сході та постійно загрожував її інтересам. Тому схиляв до думки створити, як противагу, українську державу у межах тодішнього так званого Зеленого Клину.
У одному з документів про це зазначається: «Радник японського посольства У. Іто веде переговори з Ляховичем. Ляхович працює над створенням явок в Україні і в Сибіру (Зеленому Клині). У Парижі здійснюється вербування до корпусу, який формується в Маньчжурії проти СРСР» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 1. – Арк. 44).
Перебуванню Є. Ляховича у Великій Британії в матеріалах справи приділено менше уваги. Хоча саме ті два роки можна вважати чи не найважливішими у його політичній діяльності. Адже попри прохолодне ставлення британського істеблішменту до українських справ йому крок за кроком усе ж вдавалося змінювати ситуацію на краще.
Є. Ляхович поїхав до Лондону як офіційний представник ОУН. Його місія полягала в налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз’ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо України та в Східній Європі в цілому.
Спершу офіційна британська влада не дуже охоче йшла на контакт. Невдовзі усе ж відбулася низка зустрічей з працівниками Міністерства закордонних справ Великої Британії. Домовилися, що Є. Ляхович матиме можливість регулярно подавати до британського МЗС меморандуми про позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно України. Крім цього, він розгорнув активну інформаційну діяльність – виступав зі статтями в британській пресі і поширював серед британських журналістів матеріали про Україну.
Одним із його добрих знайомих став вiдомий британський журналiст-мiжнародник, військовик, історик, економіст, вчений-українознавець, громадський діяч Ланселот Лоутон. Той щиро проявляв інтерес до України, її історії, культури, умов життя українців у СРСР. Але мав недостатньо інформації про це. Вочевидь, знайомство і близьке спілкування з Євгеном Ляховичем також певним чином посприяли тому, що невдовзі Л. Лоутон зробив значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi. Його подвижницька робота як журналіста і одного із засновників створеного в середині 1930-х років у Великій Британії Англо-українського комітету, спрямована на підтримку українського народу в його прагненні до незалежності, стали важливою віхою в історії англо-українських взаємин.
Євген Ляхович і сам бачив, що у Великій Британії практично немає політичної літератури про Україну англійською мовою. Щоб заповнити цю прогалину, він написав англійською мовою брошуру під назвою «Українське питання» («The Ukrainian Question») на близько півсотні машинописних сторінок. «Друзі на континенті, – писав він у своїх спогадах, – не знаючи англійської мови, буква за буквою, перебили її на матрицях і надрукували на цикльостилі у ста примірниках». Під час однієї із зустрічей Лоутон сказав Ляховичу, що ця його брошура, скромна за формою, справила на усіх британців неабиякий вплив і переконала, що вони мають справу з представником «революційної групи, багатої ідейністю, але бідної матеріальними засобами».
Можливо саме під впливом «Українського питання» Євгена Ляховича Ланселот Лоутон невдовзі підготував і опублікував окремими виданнями свої брошури під назвою «Українське питання» і «Україна: найбiльша проблема Європи». Це тексти його доповідей перед поважними представниками британського парламенту та громадськості. Зокрема, на публічних слуханнях 29 травня 1935 року в Палаті громад Великої Британії, присвячених ситуації в Україні.
Тоді Лоутон виступив із доповіддю під назвою «Українське питання і його важливість для Великої Британії» й заявив: «Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася – просто тому, що розглядати її, а тим більш намагатися вирішити – справа дуже клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення».
Невідомо, чи мали якусь докладну інформацію про усі ці події в СРСР. Водночас, матеріали справи свідчать, що один зі ста примірників «Українського питання» Євгена Ляховича ліг на стіл керівництва ОДПУ на Лубянці. Одразу зробили переклад з англійської на російську. На першій сторінці цього документу є помітки, зроблені Павлом Судоплатовим, якого у 1933 році перевели по службі з Харкова до Москви, і який у 1934 році вже працював в Іноземному відділі ОДПУ СРСР. Написи свідчать, що «Українське питання» надрукували у двох примірниках, один надіслали до ДПУ УСРР, інший долучили до справи «Поляк».
На той час П. Судоплатова саме готували до виведення за кордон і впровадження в оточення Є. Коновальця. Тому ця праця Є. Ляховича для нього слугувала не лише як свідчення антирадянської діяльності фігуранта оперативної справи, а й як джерело знань з історії України. Адже «Українське питання» – це справді цікаве дослідження. Воно складається з трьох розділів:
1) Історія України, починаючи з IX століття до 1917 р. (територія і населення; звідки походить слово «Україна»; причини занепаду України в середні віки; культурний вплив України на Росію;
2) Наступний період (1917–1920 рр.) (відродження; причини поразки України під час російської революції);
3) Останній період (продукція України у сфері сільського господарства і промисловості; останні події в Польщі; український націоналізм; сподівання українців).
У передмові автор одразу дає зрозуміти, що він розглядає українське питання лише у нерозривній єдності зі створенням у Східній Європі самостійної Української держави. Він зазначає, що завдання цієї роботи – ґрунтовно розібратися в цьому і дати відповіді на такі питання: чи вирізняються українці якимись своїми специфічними особливостями як у духовному, так і фізичному відношенні, щоб їх можна було розглядати як окрему націю, чи вважають вони себе окремою нацією, чи дійсно вони прагнуть до створення самостійної держави і як, на їхню думку, це має бути реалізовано?
І завершується праця ствердженням, що «Україна відіграватиме важливу роль у прогресі європейської цивілізації» і що «без вирішення українського питання увесь світ знаходитиметься на доволі слабкому фундаменті».
Звісно, що Є. Ляхович не був істориком за фахом і не мав наміру зробити фундаментальне історичне дослідження. Він користувався науковими працями знаних фахівців Миколи Аркаса, Дмитра Дорошенка та інших, посилаючись на них у своїй публікації. Водночас, попри фрагментарний і подекуди суб’єктивний виклад окремих подій, їхнє емоційне авторське трактування і деякі неточності, він чітко окреслював своє бачення історії і виразно висловлював свою проукраїнську позицiю.
Після аналізу цієї праці в органах ДПУ ще більше переконалися, що у них в оперативній розробці знаходиться розумний, ідейний, послідовний і непримиренний ворог. Його вивчення активізували. А невдовзі, після того як П. Судоплатов повернувся із-за кордону, де під виглядом українського націоналіста тісно контактував із Є. Коновальцем та іншими провідними діячами ОУН, він власноруч склав постанову про заведення нової справи на Є. Ляховича, долучивши до неї всі матеріали, зібрані раніше.
У цій справі накопичені матеріали як про перебування Є. Ляховича у Великій Британії упродовж 1933–1935 років, так і в період його подальшого мешкання у США, де він активно займався політичною і громадською діяльністю в середовищі української еміграції. Там він позиціонував себе зв’язковим між Проводом ОУН в Європі і Організацією Державного Відродження України, неодноразово підписуючи різні матеріали як «зв’язковий ОУН».
Тривало і його листування з Ланселотом Лоутоном. У справі переповідається один із листів, вірогідно написаний напередодні Другої світової війни, в якому британський журналіст знову акцентує увагу на тому, що «українське питання – це дуже важливе питання, суттєво важливіше, ніж усілякі Судети, і можна лише пошкодувати, що українці не ставлять його перед громадськістю так, як слід».
До 1959 року справу вело Перше головне управління КДБ при Раді Міністрів СРСР (зовнішня розвідка). Потім винесли постанову: «Матеріали справи становлять оперативну цінність і вимагають подальшої розробки. Відповідно до рішенням Колегії Комітету Держбезпеки при РМ СРСР від 31.07.59 року справу-формуляр № 9981 у двох томах «Поляк» направити для подальшої розробки до 1 Управління Комітету Держбезпеки при РМ УРСР» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 3. – Арк. 24).
Москва не випадково боялася Євгена Ляховича з його гострими і критичними висловлюваннями, які зачіпали за живе. Як от сказані ним під час доповіді 24 червня 1935 року у Лондоні в «Near and Middle East Association»: «Незадоволення в Росії є більше, ніж коли-небудь перед тим, і щоб втихомирити його, російські володарі мусять послуговуватися щораз більше своєю експансивною зовнішньою політикою. Сподіватися, що колись можливим буде якесь порозуміння з Росією, надіятися на її добру волю і згоду, на поділ сфер впливів – є ґрунтовна помилка. Під тиском певних міжнародних потягнень вона може обіцяти спинення підривної пропаганди, але при першій нагоді вона зламає свою обіцянку, бо вона мусить мати щось, чим вона могла б відвернути увагу свого населення від внутрішніх проблем і заспокоїти його незадоволення; інакше вона заломиться зі середини… Єдиним виходом із цієї напруженої ситуації є відновлення української держави…».
З роками, за відсутності агентурних можливостей для вивчення Є. Ляховича, його справу здали до архіву. Тож про останні роки життя і діяльності збереглися лише фрагментарні відомості. Попри це, навіть наявної інформації достатньо, щоб вважати його непересічною і яскравою особистістю у боротьбі «за українське питання» на міжнародній арені.
Джерело.https://szru.gov.ua/history/stories/pavlo-sudoplatov-proty-ievhena-lyakhovycha
