30 вересня 1951р. у бою з московитами загинули Михайло Гоянюк "Залізняк" - сотник УПА, коломийський райпровідник та два воїни УПА.

Село Пістинь.

****

Також на околиці села Пістинь 9 квітня 1952 року провели свій останній бій і загинули в боротьбі із московитами за волю і незалежність України референт пропаганди Коломийського районного проводу ОУН, уродженець села Стопчатова Василь Ковалишин — «Нескорений» та його охоронець, легендарний кулеметник УПА Дмитро Ілюк — «Кичера», уродженець села Кривопілля Верховинського району.

Трагедія сталася через порушення правила конспірації: про місце пристанища мали знати лише ті, хто в ньому перебував. Але в перших числах квітня криївку покинув підпільник Андрій Мотрук — «Сірко», котрий незабаром потрапив до рук чекістів, погодився на співпрацю і вже як аґент «Василько» привів на хребет Каменистий опергрупу МҐБ.

Джерело. Літопис УПА, https://velokosiv.if.ua/2020/11/10/5994/, календар УПА на 2021р..

28 вересня 1991р. на Личаківському цвинтарі у Львові перепоховали останки Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Трагедія і кохання: 59 років таборів на двох і лише чотири місяці разом...

Історія кохання видатних націоналістів Катерини Зарицької та Михайла Сороки, які з 32 років подружнього життя змогли бути разом лише кілька місяців! Решту у них відібрав комуністичний режим.

Уперше Катруся з Михайлом перетнулись у гімназії в Тернополі, де вони вчилися, а батько Катерини - видатний математик Мирон Зарицький - викладав.

Друга зустріч сталася на пластовому таборі. Катря була провідницею дівочого куреня, а Михайло - найкращим серед хлопців у вправах на скоку.

Втретє Катерина з Михайлом зустрілися у тюрмі у Станіславові. 21-літню українську націоналістку Зарицьку ув’язнили там у 1935-му через причетність до резонансного теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Через два роки у цю тюрму запроторили Михайла Сороку. Це був другий його арешт. Цього разу за нелегальне переправлення книжок через польсько-чехословацький кордон.

Про те, як бачилися Катря та Михайло у в’язниці, розповідають легенди. Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся завжди радо відвідувала ці Богослужіння. Через священика вони передавали один одному записки...

У 1939-ому усіх політичних в'язнів випустили із польських тюрем. Закохані подалися до Львова, де й побралися 5 листопада 1939-го у Соборі Юра.

Та вже через чотири місяці радянська влада почала у Львові перевірку “неблагонадійних”. 22 березня 1940-го енкаведисти вдерлися до помешкання Катерини, яка уже була вагітна, з наміром арештувати її, поводилися грубо, Михайло заступився за дружину, за що його теж забрали до в'язниці.

Тоді вони і гадки не мали, що більше ніколи в житті так і не побачаться... 

Вагітну Катрю відправили у “Бригідки” на вул. Городоцькій. Михайла посадили у 2-гу Львівську тюрму на Замарстинівській і звідти відправили на заслання. Тільки на Воркуті Михайло довідався, що його Катерина народила у тюрмі сина Богдана.

Михайло за все життя пробув із сином менше як три роки, у перервах між ув'язненнями із 1949-го, коли Богданові було дев'ять, до 1952-го. Мама і дружина в той час відбувала свої 25 років у тюрмах на Сході за те, що була зв’язковою Шухевича.

У 1952-му Михайла знову арештували за зв’язок із націоналістичним підпіллям. Заслали у Красноярський край на спецпоселення. Там Сорока не припинив боротьбу. У таборі керував підпільною організацією «ОУН-Північ». За що йому присудили смертний вирок, який замінили на 25 років таборів. 

Переписуватися подружжя не могло, спілкувалися через листи до батьків. Зв’язок між ними обірвався 16 червня 1971 року, коли Михайло помер у таборі. За рік до того, як Катерина мала вийти з ув'язнення. Вона не мала права повертатись у Західну Україну, оселилась у Волочиську. Прожила 71 рік.

Ще раз і вже навіки подружжя зустрілося у вересні 1991 року у Львові. Коли їх перепоховали в одній могилі на Личаківському цвинтарі. 

Їхній син Богдан Сорока став відомим художником-графіком. Прожив 74 роки. Онук Богдана - Антон Святослав Грін, правнук Катерини та Михайла, зіграв одну із головних ролей в українському історичному фільмі про роки Голодомору - “Поводир”.

Джерело. Локальна історія.,

https://galinfo.com.ua/., Календар УПА на 2021...

Спогади Голови Братства ОУН, УПА Богородчанського району Верхоляка Дмитра Кузьмича – “Дуба” (Дмитро ПРОДАНИК)

8 січня 2016 р. у с. Маркова Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. відійшов у вічність борець за волю України, колишній підпільник ОУН, багатолітній в’язень радянських таборів Дмитро ВЕРХОЛЯК -“Дуб”.

Нижче подано його спогади про збройну боротьбу за УССД, записані у липні 2010 р. і поміщені у моїй книзі “Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона”.

Я народився 24 жовтня 1928 р. у с. Манява Богородчанського повіту. Тато Кузьма (Петро) Верхоляк, мама Анастасія (з дому Вінтоняк). У сім’ї було троє дітей і я був наймолодший: брат Михайло (1919 р. н.) і сестра Олена (1923 р. н.). Закінчив семирічну школу в своєму селі (середню освіту здобув уже в таборах).

14 жовтня 1947 р. вступив до лав ОУН, отримав псевдо “Дуб”. Кущовий “Рінь” (Яків Семенів) прийняв присягу, другий раз заприсягнув у присутності командира “Грома” (Микола Твердохліб). Спочатку був стрільцем у помічника станичного “Тиси” (Роман Винник), потім у кущового “Бистрого” (Василь Жидун), а після його загибелі – у кущового “Граніта” (Василь Блискун).

Коли я на Покрову перейшов до підпілля, районним тереновим Солотвинщини був “Орлик” (Василь Михайлюк)із с. Бабче. У вересні 1948 р. провідник був тяжкопоранений чекістами у рідному селі, дострелився сам, щоб обтяжувати своїх охоронців.

“Ворон” (Василь Сенчак) працював у районній референтурі СБ, яку

очолював “Зенко” (Іван Скринтович). Після того як “Зенка” перевели на іншу посаду, референтом призначили “Ворона”. Його я добре знав. Улітку 1949 р. я зустрів “Ворона” з бойовиками біля річки у с. Гута і там ми заквартирували. Дівчата від станичного села приносили нам обід і вечерю. Із бойовиків, що тоді були з “Вороном”, пригадую тільки “Орла” (Степан Монастирецький). Він потім розповідав мені про загибель “Ворона” і “Комара” (Роман Білусяк).

Надрайонним референтом СБ Надвірнянщини був “Віктор” (Ярослав Томин), який навесні 1949 р. потрапив у полон до більшовиків і погодився на співпрацю з ворогом.

Я у підпіллі запізнався із своєю майбутньою дружиною Катериною Яцко, псевдо “Мавра” (одружилися 1952 чи 1953 р., обвінчав нас греко-католицький священник). У 1948 р. в с. Манява був поранений (отримав 6 куль у ноги). Навесні 1949 р. переведений до районного осередку, де районним тереновим ОУН Солотвинщини був “Донець” (Василь Бойчук) із с. Молодків. Улітку 1951 р., за вчинок, він був здеградований (понижений в посаді – Авт.) із райпровідника до стрільця, переведений до надрайонної референтури пропаганди, яку очолював “Євген” (Богдан Заславський). Після загибелі “Євгена”, “Донець” і “Незнаний” (Михайло Гуцуляк) повернулися у Солотвинський район. Після захоплення до полону більшовиками надрайонного провідника “Хмари” (Петро Мельник) 14 серпня 1951 р., керівники Карпатського крайового проводу ОУН планували через деякий час призначити “Донця” надрайонним. Зимувати він мав у бункері разом “Потапом” (Дмитро Синяк). Улітку1952 р. ображений за пониження “Донець” вийшов із бункера, сказав “Потапу”, що йому по справах треба піти у рідне село Молодків. Він прийшов зі зброєю досільради і сказав голові, щоб той подзвонив у райвідділ УМДБ. Голова перелякався, думаючи, що це провокація і відповів: “Тобі треба, ти і дзвони”. “Донець” подзвонив, через деякий час приїхали чекісти і він добровільно здався ворогам. Він видав дуже багато людей, в т. ч. і мою майбутню дружину Катерину.

Навесні 1950 р. мене перевели у групу зв’язківців окружного проводу Станиславівщини під протекторатом Карпатського крайового проводу ОУН. Групу очолював “Яркий” (Ярослав Обрубанський), до складу групи входили також підпільники “Лис” (Петро Гунда) і “Байда” (Микола Венгрин). Я мав заступити полеглого “Голуба” (дані не встановлено – Авт.) з с. Максимець. Але по дорозі я був поранений і змушений був лікуватися. І вже після виздоровленя, мені вдалося пов’язатися з групою.

Ми обслуговувала три пункти зв’язку в Горганах: біля г. Хом’як, г. Сивуля, г. Станимир. Зв’язківці були в постійному русі: доставляли пошту та супроводжували по терену групи підпільників. Улітку т.р. на полонині Максимець ми мали зустріч з окружним Станиславівщини “Дунаєм” (Богдан Трач). Декілька разів ми приносили пошту директору “Бересту” (Федір Когут) та його дружині “Калина” (Анна-Зиновія Когут). “Береста” я добре знав, до нього ми шанобливо зверталися: “Пане директор”. Перший раз його та дружину побачив під час зустрічі, коли я був ще охоронцем кущового “Граніта”. Вони були разом із “Гомоном” (Михайло Дяченко), який тоді займав пост окружного пропагандиста Станиславівщини. “Калина” працювала коректором “Гомона”, а також писала музику до його віршів.

Частіше приносили та забирали пошту в надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини “Варнака” (Григорій Вацеба). З ним у підпіллю перебувала його дружина “Калина” (Марія Бабінчук). Пізніше його з дружиною перевели на Калущину, де вони і загинули.

Восени 1950 р. збудували бункер на присілку Добромирецький с. Рафайлів (тепер с. Бистриця – Авт.) Надвірнянського району. З нами мав зимувати провідник “Клим” (Степан Слободян). Але через те, що бункер побачив лісничий, зверхники вирішили, що “Климу” тут зимувати небезпечно і він пішов у Калущину, де і загинув. Ми щасливо перезимували, шкода що провідник не залишився з нами, був би живий.

Навесні 1951 р. нашу групу зв’язківців розформували, хлопців забрав до себе командир “Грім”, а мене перевели до районної референтури СБ Надвірнянщини, керівником якої був “Деркач” (Михайло Зеленчук).

На початку липня у полон до більшовиків потрапив бойовик надрайонної СБ “Карпенко” (Михайло Березіцький). Командир “Хмара” запитав сотника “Довбуша” (Лука Гринішак): “Чи знаєте Ви, що більшовики взяли пораненим вашого бойовика “Карпенка”? Він може не витримати тортур”. “Довбуш” поспішно пішов до свого бункера, де була машиністка “Ружа” (Ганна Попович). Але вони вже були оточені більшовиками. “Довбушу” з боєм вдалося прорватися, а “Ружа”, поранена в руку, потрапила до ворогів. Її під охороною помістили у військовий шпиталь у м. Надвірна. На нараді провідних людей на чолі з командиром “Громом” було прийнято рішення звільнити її з ворожих рук. Зголосилися три добровольці, старшим призначений есбіст “Вільшенко” (Мирон Свідрук). Акція пройшла успішно.

“Явір” (дані не встановлено – Авт.) був стрільцем у надрайонного теренового “Богдана” (Михайло Іванішак), пізніше був призначений районним пропагандистом Ланчинеччини. Захоплений чекістами 15 вересня 1951 р. разом із сотником “Довбушем” і районним тереновим “Дубом” (Антін Вадюк). Погодився на співпрацю з ворогом. У жовтні навів чекістів на пункт зв’язку з підпільниками Ворохтянського куща, з якими він зимував і там загинули “Грім” (Іван Кульб’як), “Черемош” (Дмитро Гриджук) та “Залізняк” (Володимир Проболовський).

Восени т.р. ми декілька разів змінювали майбутнє місце зимівлі і аж на горі Полєнський (1693 м) збудували хатину на 14 чоловік. Але загинули директор “Берест”, районний тереновий Надвірнянщини “Тарас” (Юрій Гуменюк) та інші підпільники і тому зимували тільки я, “Деркач” та “Ружа”.

Навесні 1952 р. командир “Грім” направив мене у розпорядження майора “Сокола” (Кость Петер), тоді вже окружного провідника ОУН Станиславівщини. Він призначив мене виконуючим обов’язки районного провідника ОУН Солотвинщини.

Упродовж 1952-1953 рр. я з хлопцями (спочатку з “Остапом” (Степан Іванків), а потім із “Яремою” (Михайло Рогів)) зустрічалися з підпільниками Перегінського району, який належав до Калуської округи ОУН. У більшості випадків на пункт зв’язку приходив кущовий “Степовий” (Ярослав Пулик). Але я ніколи не подавав руки, залишав пошту і відходив, а підпільник з іншого терену підходив і забирав. Ценапевне і врятувало мене, бо чекісти могли мене вбити, але не зловити живим. Коли прийшов до зв’язкового у с. Луква (Луквиця – Авт.), то отримав дві записку: від командира “Грома” і друга “Зуба” (Дмитро Рогів), в яких вони наказували мені: “Зривай (припиняй – Авт.) зв’язки, бо там зрада”. “Зуб” призначив мені зустріч в урочищі Згари (на гірському хребті), між с. Гута Солотвинського району і с. Рафайлів Надвірнянського району. Під час зустрічі він розповів мені про ту “чорну” зраду.

На початку вересня 1952 р. над с. Пасічна був поранений підпільник “Василько” (Василь Мельник). Його винесла у мішку крізь кільце облавників жінка з с. Стримба. Вона пораненого принесла до себе додому. Але хтось із сусідів повідомив більшовиків. Обістя було було взяте в кільце. У ході перестрілки “Василько” загинув. Більшовики підпалили будинок і його тіло згоріло у вогні.

Зиму 1952-1953 р.р. я з “Деркачем” та “Яремою” зимували у криївці в селі Маркова, “Остап” і “Яркий” – в іншому місці.

У ніч на 9 квітня 1954 р. на присілку Шарлів с. Манява, натрапивши на чекістську засідку, загинув підпільник “Ярема”. “Зуб” тієї ночі

пов’язався зі мною і повідомив про загибель побратима.

Зими 1953-1954 р. та 1954-1955 р. мені з дружиною довелося перебути у криївці в с. Маркова.

У ніч із 8 на 9 липня 1955 р. біля урочища Любінець (коло будинку “глухого”) я мав зв’язок із “Остапом”. Я зі своєю дружиною пішли до місця зустрічі. Не доходячи декілька сот метрів, я залишив її в кущах і далі пішов сам. Підійшовши до обумовленого місця, я побачив “Остапа”, який на мене вже чекав. Мені здався підозрілим його погляд. Він підійшов, подав руку для привітання, я також подав. “Остап” міцно стиснув мою долоню так, що я не міг її вирвати. Я обхопив його за тулуб іншою рукою і, борячись, ми разом упали на землю. Під час падіння я помітив, що він прив’язаний до чогось мотузкою. У цей час на мене накинулися декілька ворогів, я протягнув їх на собі декілька метрів, але звільнитися не зміг. Я сильно закричав “зрада”, хоча мені закривали рот і впевнений, що “Зуб” та “Богдан”, які знаходилися на сусідній горі, мене почули. Мені зв’язали руки за спину і повели до машини.

Моя дружина повідомила про мій арешт довірених осіб. А через два

місяці і її арештували.

9-16 лютого 1956 р. військовий трибунал Прикарпатського округу засудив заарештованих підпільників до розстрілу. 30 травня т.р. розстріл відмінили мені, “Деркачу” і “Яркому”, який замінено на 25-річне ув’язнення. Звільнився у 1980 р.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

23 вересня 2021р. на 93 році життя помер громадський діяч, боєць ОУН, УПА Романюк Іван Михайлович.

Іван Романюк - один із перших членів Коломийської спілки політв’язнів і репресованих, Руху, Товариства Української мови “Просвіта”, Станиці братства ОУН-УПА. Був учасником з’їздів політв’язнів і репресованих у Києві, делегат 1-5 Великих зборів КУН, конференцій ОУН-УПА.

Романюк Іван Михайлович народився 27 червня 1929 р. у с. Котиківці.

Навчався у Коломийській гімназії (1941-1944 рр.) разом з Дмитром Павличком і Романом Іваничуком.

Після закінчення Городенківської СШ № 1 (1947р.) навчався на хіміко-технологічному факультеті Львівського політехнічного інституту. Під загрозою арешту залишив навчання. Працював помічником – бухгалтером Городенківської МСТ (1948 р.). 

Член юнацтва ОУН (з 1944р.), член ОУН (з1947р.) районний провідник юнацтва ОУН Городенківщини. Заарештований органами НКГБ 1 листопада 1948р. У квітні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі. Етапований на Колиму у табір Берлагу.

Після звільнення у 1955р. повернувся до Коломиї. Працював фельдшером при ФАПі в с. Воскресінцях Коломийського району (1956р.), лікпрофінспектором райздоровідділу (1956-1957рр.), фельдшером здоровпункту ткацької фабрики.

Після закінчення Станіславського медичного інституту працював у Коломийській центральній районній лікарні (1966-1989рр.).

З 1992р. – голова Координаційної ради демократичних організацій та партій Городенківського району.

Активно підтримував і впроваджував на Городенківщині національну ідею , повернув імена багатьох загиблих за волю і незалежність України, виступив ініціатором і будівничим багатьох національно- патріотичних справ у Городенківському районі, виховав цілу плеяду активістів молодого покоління, яке і сьогодні захищає суверенітет України на Сході.

Автор чисельних публікацій у газетах та журналах України і зарубіжжя, серед яких другий том альманаху «Городенківщина» , серія публікацій «Мартиролог загиблих учасників ОУН-УПА», історично- краєзнавчої книги «Стежок багато, а дорога одна».

Нагороджений багатьма нагородами і відзнаками України, області, району, Почесний громадянин м.Городенки.

Джерело.https://galychyna.if.ua/2021/09/24/na-gorodenkivshhini-pomer-boyets-oun-upa-ivan-romanyuk/

27 вересня 1924 р. в с. Зелена на Франківщині народився Зеленчук Михайло Юрійович «Деркач» - учасник Українського національно-визвольного руху, голова Всеукраїнського братства ОУН.

З 1944 року брав участь у визвольній боротьбі ОУН, УПА. 8 травня 1955 року був схоплений НКВС, засуджений до розстрілу, який замінили на 25 років таборів. Відбув у Мордовії 16 років і 7 місяців.

У 1990 році організував Всеукраїнське братство ОУН-УПА Карпатського краю.

Наприкінці квітня 1991 в місті Львові був керівником на І Великого збору вояків ОУН-УПА, де був обраний головою Всеукраїнського братства ОУН-УПА. 17 травня 1991 року очолив пошукову групу, яка знайшла бункер полковника Грома. Після цього видав брошуру "Останні сальви", де описано події загибелі полковника Грома. У серпні 1992 року у часописі Державність було надруковано статтю Михайла Зеленчука "Підпільна боротьба в останній стадії 1950-1955рр."

Був членом УГС, НРУ, «Меморіалу». Михайло Зеленчук є автором книги "В'язень на літеру «ЗЕТ» (спогади учасника бойового підпілля УПА), а також етнографічних записів про звичаї та побут гуцулів. 

Помер 19 січня 2013 (88 років) м. Івано-Франківськ.

Праці:

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2010. — 804 с. + 56 іл. — С. 251—252.

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге видання / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2012. — 896 с. + 64 іл. — С. 278.

Михайло Зеленчук. В'язень на букву «ЗЕТ». Спомини Михайла Зеленчука в літературному опрацюванні Світлани Дякун. — Коломия, 2008. — 224 с.

Джерело.https://galinfo.com.ua/ та Вікіпедія.

26 вересня 2021р. помер Василь Наконечний - дивізійник, учасник боїв під Бродами, вояк УПА, багаторічний в'язень радянських концтаборів (покарання відбував у Воркуті).

Ветеран дивізії "Галичина" Василь Наконечний помер на 97-му році життя.

Василь Наконечний упродовж 1943-1944 років був контррозвідником дивізії «Галичина». А після того, як дивізія в 1944-му була розбита під Бродами, пішов воювати у лави УПА. Василь Наконечний був останнім живим дивізійником у Калуші.

Рішенням Калуської міської ради 2018 року Василеві Наконечному було присвоєно звання Почесного громадянина Калуша.

Біографія Василя Наконечного:

9 вересня 1925 року — народився у селі Лука Калуського повіту на Станіславщині у родині селянина. Був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Олександр загинув у концентраційному таборі в Німеччині, куди потрапив за доносом;

1935-1939 — навчання у Рогатинській гімназії;

1941-1944 — у 1941 році пройшов медичну комісію і вступив до дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл у Австрії, Чехословаччині; ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці;

1944-1946 — партизанська боротьба у лавах УПА;

1946-1956 — за звинуваченням у націоналістичній діяльності потрапив до в’язниці і був засуджений до десяти років таборів;

1956 — одружився із Анною. Народився син Михайло;

1956 — повернувся до України;

1963-1978 — працював виробничим майстром на заводі у Калуші. Вийшов на пенсію;

1990-ті роки — участь у розкопках поховань у Дем’яновому лазу, у смт Войнилові, селах Студінці, Цвітовій, Підмихайлі.

Більше тут.

Джерело.

https://vikna.if.ua/news/category/all/2021/09/27/126439/view

******

Калушанин Василь Наконечний був контррозвідником дивізії СС “Галичина”, потрапив під радянську репресивну машину, пережив тиф, каторгу у Воркуті, втративши там молоді роки і навіть — кисть руки. Його спогади — то історична хроніка з минулого, що досі викликає немало гарячих суперечок як у істориків, так і у простих українців. Але за нею — щоденне життя хлопця родом з Луки.

Народився п.Василь 9 вересня 1925 року в селі Лука. Закінчив 7 класів Рогатинської гімназії. У 1939 році більшовики гімназію закрили. Тож герой нашої публікації десятирічку закінчував вже в Сівці-Войнилівській, пишуть Вісті Калущини

— У 1942 році закінчив школу, — пригадує Василь Наконечний. — Юнаків забирали у так званий “Баудіст” (Baudienst — будівельна служба), де треба було виконувати різні будівельні роботи військового профілю: прокладання ліній зв’язку, будівництво доріг та ін. Причому хлопці працювали на своїх харчах — приїжджали у суботу до дому і брали їжу на тиждень, бо на тій зупці було не вижити. Навіть треба було мати штани свої. Йти працювати на німця за зупку мені не хотілося. Пішов у СС “Галичину”. Було тоді мені 18 років. 

Історія каже, що на червень 1943 р. записалося понад 80 тис. добровольців. Це б була велика сила, але й самі німці боялися її. Тому лише понад 50 тис. пройшли медкомісію, а у дивізію зараховано тільки понад 13 тисяч. 

— У Калуші був збір бажаючих — так звані призовні пункти, — пригадує Василь Наконечний. — Але хочу зазначити, що дивізія була добровільна. Більше того, треба було мати кінське здоров’я і відповідний ріст — не менше 1 м 75 см, щоб потрапити у її ряди. Брали менших хіба для роботи водіями, техніками тощо. Я якраз “вписався” у вимоги, тому мене взяли. Потрапив до контррозвідки. 

Далі був військовий вишкіл, який Василь Наконечний проходив за кордоном, у Чехословаччині. Колишній контррозвідник каже, мовляв, навчання було добре налагоджено — вдень займалися з викладачами, вночі контролювали території. Після випуску ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці. Один із найжахливіших сторінок у пам’яті пана Василя — бій під Бродами. Каже, навіть описувати важко, а пережити було — суцільне пекло. 

— То був котел, — пригадує Василь Наконечний. — Більшовики окружили німецьку частину і нашу. Основна вина була на німцях, вони не витримали наступу. Головний же удар прийшовся на 30 полк, він був ядром. Помилка була у тому, що дивізію розтягнули на кілометри. А її не можна розпорошувати по лінії фронту. Нас оточили. Але хлопці кілька днів відбивали атаку, точилися запеклі бої. Проблемним було і те, що напередодні стояла страшна засуха — така, що навіть жаба не мала з чого води напитися. А потім пішли дуже сильні дощі. Коні не могли тягнути гармати, бо було болото. Там щось неймовірне творилося. Але, дякувати Богу, якось пробили на 6 кілометрів оточення і почали відступ. Страшно було все одно, бо більшовицькі літаки не давали спокою. Докучали і “нічні відьми” — жінки на літаках. Вони діяли вночі, причому дуже підступно, за що й отримали назву “нічні відьми” — наблизившись, виключали мотор і “лили” вогнем. Були випадки, що хлопці, навіть і легко поранені, дострілювали себе, щоб не попасти в руки більшовиків. 

Після бою під Бродами Українська дивізія відступила. Одна група пішла на Жидачів, Стрий, Закарпаття. В Сваляві був збірний пункт. Василь Наконечний ще з двома дивізійниками з наших країв перейшли через Дністер, рушивши в бік Цвітови. Відтак став учасником кущового загону Самооборони, завданням якого було охороняти територію від поляків, які тоді намагалися спалювати села. Коли прийшов приказ ліквідувати кущі, чоловіків розподілили по сотнях. Василь Наконечний потрапив у територіальну районну сотню, був членом служби безпеки. 

У 1946 році чоловіка скосив тиф, він потрапив у партизанський шпиталь. В той же час хтось про місцезнаходження шпиталю “винюхав” і здав. І всіх хворих, котрі там перебували, забрали на допити до Войнилова.

— Я був такий ослаблений тифом, що вели мене до Войнилова на слідство на костилях, — пригадує Василь Михайлович. — На допитах запитували, хто ми, звідки, питали, скільки вбили російських солдат. 

Ліків, пригадує контррозвідник, не давали. Причому навіть не тільки тим, хто хворів на тиф, а й пораненим. 

— Зі мною був поранений хлопець, котрому куля “відстригла” частину стегна. Так от і йому не надавали ніякої допомоги. Його дуже боліло. Тож хлопці чесали шматками скла лляні сорочки, змочували тіло водою і прикладали до рани, аби швидше загоювалася. 

Після допитів Василю Наконечному присудили 15 років відбування заслання у Воркуті. Але фактично відбув 10 років за колючим дротом:

— Ми носили номера на плечах, шапці і грудях. Як на машинах. Мені випало працювати в шахті, правда, на поверхні, у відділі технічного контролю, — пригадує Василь Наконечний. 

Одного разу, коли чоловік прийшов робити заміри, трос обірвався, йому миттєво відтяло кисть на лівій руці. Далі була операція, табір для інвалідів, суд.  

— Мене питали, чи я зізнаюся, що винен перед Радянською владою, — пригадує Василь Наконечний. — Я сказав, мовляв, боронив свою державу, а не Радянський Союз. Не знаю, як мене помилували, та все одно написали вердикт: “Освободить из-под стражи”. Після того я ще рік працював у Воркуті. 

Відтак приїхав у рідне село. Дочекався, коли повернулася із заслання дівчина, з котрою зустрічався ще до відбування каторги. Звали її Анна Крисько. Вона була кур’єром в сотні УПА. Теж відбувала покарання на Воркуті. Важко працювала, виконуючи нежіночу роботу. Тож до рідної Цвітови, де вона жила, її фактично привезли помирати, наскільки була ослабленою. Але Анна одужала, пара побралася. На Загір’ї в Калуші збудували будинок. Народили сина Михайла. Правда, довго тішитися щасливим життям не встигли — Анна в 1971 році померла. На Воркуті “заробила” порок серця. Василь Михайлович залишився з 14-річним сином. Виховав, встояв, не здався і перед цими труднощами. Працював майстром в “Хімметалургстрої”. А ще — завжди займав активну громадянську українську позицію — певний час працював заступником голови міськрайонної організації товариства “Меморіал”, займався розкопками у місцях масових розстрілів у часи війни УПА. Більше того, до цього часу чоловік є членом “Меморіалу”. 

Зараз чоловік живе один. Каже, має багато часу на роздуми. Часто думає над долею України, над помилками минулого і нинішнього. Каже, в усі часи нам не вистачало єдності. 

— Нам треба єдність, треба нарешті об’єднатися. Бо бачите, як всі люблять українську кров і п’ють її. То ще, Слава Господу, що зуміли якось зараз армію “сколотити”, яка дала відсіч окупанту. Я перед тими хлопцями схиляю голову. Низько схиляю! Особливо перед Надією Савченко. Вона — наш символ. Не кожен мужчина піде на такий крок, не кожен, хто піде, витримає. Франція мала Жанну Д’Арк, а ми маємо Надію Савченко. 

А ще контррозвідник переконаний — нам треба говорити рідною мовою, вчити дітей своєї мови. Бо без мови — нема народу, а нема народу, тоді людей можна використовувати як рабів. 

— Треба вчити дітей змалку рідної мови, рідної культури, наших традицій, — твердить Василь Наконечний. — Зараз вже можна говорити і навчати. І це українство треба від малого прищеплювати. Бо ж, знаєте, якщо в баняку варити довго тільки одну страву, а потім вимити, він все одно смердітиме тією першою стравою. Так і з вихованням. А нам є на чиїх прикладах виховувати дітей. В нас є особистості, письменники, поети, є ким пишатися, але єдності у нас ще нема. “Боже, дай єдність народу”. Хотілося б дожити до того часу. 

 

Джерело. https://blitz.if.ua/news/kontrrozvidnyk-dyvizii-ss-galychyna-pomylka-mynulogo-i-suchasnogo-vidsutnist-ednosti1.html

Спогади: Як у лісі на Волині загинуло 26 повстанців.

У лісовому масиві Обрізки поблизу села Запілля Ратнівського району є повстанське поховання із семи могил. За словами старожилів, тут лежать тіла шістнадцяти вояків УПА з Ратнівщини та інших районів. Майже всі імена полеглих невідомі. У 1992 році це кладовище було розсекречене. Нині на ньому височіють хрести.

ПОХОВАННЯ ПОВ’ЯЗУЮТЬ ІЗ ДВОМА ТРАГЕДІЯМИ:

– Четверо з похованих нібито вихідці з Датиня, – розповідає житель цього села Володимир Мельник. – Із переказів відомо, що вони переховувалися в льоху у селі Велимче. А згодом дядько, який дав їм притулок, їх і здав. За іншою версією, датинців у тих могилах немає. Один із загиблих, схоже, із села Синового Старовижівського району.

– У тому місці, як розповідали очевидці, поховані два хлопці із Замшан, – каже вчитель історії Датинського НВК Олександр Савлук. – По закінченню відомих подій на місце поховання повстанців приходила жінка із цього села. Очевидно, люди й зробили висновок, що тут покоїться хтось із її рідних.

Олександр Максимович припускає, що в урочищі Обрізки знайшли місце останнього спочинку вояки УПА, які обстріляли німецьку колону між Вужиськом і Замшанами у 1944 році, коли фронт уже просувався на захід. У волинських лісах нацисти не мали спокою, адже в той час значно активізували дії вояки УПА і партизани Федорова. Вночі з 13 на 14 січня, тобто на свято Василя, німецька колона, що була сформована з есесівців та поліцаїв у Любешівському і Ратнівському районах, вирушила трасою Ратне-Ковель. Саме вони й потрапили під приціл упівців.

За іншою версією, в запільському лісі можуть бути поховані повстанці, які загинули у бою з енкавеесівцями напередодні Трійці 1945 року. Вони на чолі із сотником Пилипом Сорокою на псевдо Соловейко розташувалися поблизу села Дошне Ратнівського району на відпочинок – мали здійснити рейд у Карпати. Штаб сотні розмістився в заболоченому місці: з трьох боків була драговина, з четвертого – ліс.

– Перед початком рейду вирішили помолитися, – розповідає родич Пилипа Сороки Петро Кошелюк, – тому запросили священника з Хресто-Воздвиженської церкви села Синове Івана Нагибіна. Упівці чекали свята, а дочекалися солдатів 160-го полку 9-ї дивізії ВВ НКВС, тієї, яка депортувала кримських татар і була переведена на Полісся для кривавих операцій проти УПА. Повстанці йшли вмиватися до джерела, коли несподівано звідусіль застрочили кулемети. Націоналістів оточили. Із п’ятдесяти вояків Старовижівського та Ратнівського районів, що були в тому урочищі, 26 загинули, решті нібито вдалося врятуватися.

ТУТ ПОКОЇТЬСЯ ОЛЕКСА СМЕТЮХ НА ПСЕВДО "МАЯК":

Згідно з архівними даними, у повстанській могилі в урочищі Обрізки лежить виходець із села Буцин Старовижівського району Олекса Сметюх на псевдо Маяк, Роман, Остап. А ще його командир на псевдо Перченко. Олекса у 1940 році поповнив лави ОУН, з травня 1943-го став сотенним УПА, керівником зв’язку, загинув 26 травня 1945 року в бою з енкавеесівцями у селі Сошичне Камінь-Каширського району.

У книзі Ярослава Антонюка «СБ ОУН(б) на Волині та Західному Поліссі 1945-1951 роки» йдеться: «…командир І. Данилевич (Кіт) спільно з боївками Хмурого та Олекси Сметюха (Маяка), здійснивши напад на село Велимче, знищив групу із 10 районних партпрацівників. Крім того, було захоплено в полон командира Седлищенського РВ НКВС В. Поцелуєва і ще двох ястребків, які чинили бойовикам запеклий опір. Їх відвезли в ліс і після закінчення допиту розстріляли». Такі дії були зумовлені тим, що за архівними документами Волинського НКВС, кадебісти здійснили безліч каральних операцій, спрямованих проти вояків УПА та їхніх прихильників у селах Забріддя, Замшани, Запілля і чи не найбільше – біля Датиня, зокрема на хуторі Острівки.

Підтвердженням того, що поряд із повстанськими похованнями можуть лежати в болоті й активісти, що підтримували радянську владу, є розповідь жителя села Датинь Івана Мельника:

– Один із велимчанських мисливців розказував: коли йшов по болоті, яке влітку висихало, то під ногами тріщали людські кістки, від чого ставало моторошно. Це могли бути й партійні активісти, й червоні партизани.

Або повстанці. Але це лише здогадки, не підтверджені документально.

Старожили розповідають, що захоронював вояків УПА, яких привозили в різний період з різних боїв, Степан Трофимович, що жив неподалік. Йому залишали вбитих, дошки на домовини, а часом чоловік сам шукав матеріал, щоб зробити труну. Якщо когось із загиблих впізнавав, то передавав тіло родичам.

Шумить запільський ліс, свято оберігаючи свої таємниці. Чи стануть вони відомі колись людям? Запитання риторичне.

Джерело: Наталя Косяненко для ІА "Волинські новини".

https://konkurent.ua/publication/64959/yak-u-lisi-na-volini-zaginulo-26-povstantsiv/

Лесь Бабський -“Сергій” – поручник СБ ОУН.

Лесь Бабський-“Сергій”

******

Олекса (Лесь) Іванович Бабський народився 1918 р. у с. Поториця Сокальського району Львівської області. Закінчив народну школу в рідному селі, де брав активну участь в громадському житті. Зокрема, був активним в гуртку протиалькогольного товариства “Відродження”.

З юнацьких років належав до Організації Українських Націоналістів. Вже у 1937–1938 рр. очолював у Поториці групу із трьох звен ОУН (15 осіб). Також він входив до бойової групи “Вовки”, яка мала стати першим партизанським відділом ОУН. Щоправда, через арешти більшості учасників, насамперед керівників, група існувала недовго, а її завдання залишилися в планах. Але одну голосну акцію “вовкам” за активної участі Л. Бабського вдалося провести – 12 липня 1937 р. у Сокалі було влаштовано заворушення в знак протесту проти ігнорування українського храмового свята Петра і Павла польською владою та лояльними до неї торговцями. Після цього на Сокальщині поліція провела кілька хвиль арештів, одна з яких, у 1938 р., забрала до в’язниці і Л. Бабського разом із членами всіх трьох підлеглих звен.

Слідство затягнулося через брак доказів. Л. Бабський в той час перебував у відомій львівській в’язниці “Бригідки”, де якийсь час був старостою келії ч. 28. Вийшов на волю, як і більшість в’язнів, із падінням Польщі у вересні 1939 р.

Після проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 р. в Сокалі з ініціативи ОУН було створено курінь української міліції чисельністю 300-400 осіб у складі трьох сотень. Заступником його командира Петра Щудла і, деякий час, виконувачем обов’язків курінного, був Л. Бабський-“Вірний”. Коли українську адміністрацію було ліквідовано, а міліцію переформовано в поліцію він залишився в ній служити, виконуючи завдання ОУН. Згодом, у 1942 р., Л. Бабський перейшов на службу в центр німецької крайсу (округи) Кам’янку-Струмилову (тепер Кам’янка-Бузька), де командував охороною складів.

Одночасно працював в націоналістичному підпіллі. Від 1942 р. Л. Бабський керував референтурою служби безпеки ОУН Сокальської округи (охоплювала територію Сокальського, Радехівського та Кам’янецького повітів ОУН, а до квітня 1944 р. – також Белзького). Користувався псевдонімом “Сергій”, а в другій половині 1944 р. – теж “Гриць”. Член окружного проводу Юліан Котик-“Ворон” подав такий опис Л. Бабського: 30-32 років, низького росту, худий, волосся русяве, ніс тонкий, прямий.

Серед співробітників окружного осередку СБ відомі слідчий Микита Дацюк-“Ґотур”, архівар Степан Петрушевич-“Зет”-“Дем’ян”, командири боївки Іван Блащук-“Марко” та Дмитро Принадний-“Галайда” та ін.

Головним завданням Служби безпеки була контррозвідка – виявлення і ліквідація зовнішньої і внутрішньої ворожої агентури, яка була основною загрозою для підпілля. Для вдосконалення професійних навичок “Сергій” відбув двомісячний теоретичний і практичний курс при одній із вищих референтур СБ. Командуванням характеризувався як активний працівник.

Восени 1944 р. в осередок Л. Бабського (с. Розжалів Радехівського району) прибули працівники головної референтури СБ, які розслідували деякі особливо важливі справи. Вранці 13 грудня 1944 р.250 прикордонників оточили с. Розжалів. З самого початку облави вони спіймали бунчужного сотні “Пролом” “Кармелюка”, який показав, де переховується командир цієї сотні хорунжий “Черемош” з почтом. Повстанці вчинили запеклий опір, під час чого був поранений один із керівників облавників. В іншому господарстві, два боївкарі СБ полягли, знищивши чотирьох енкаведистів. В цій ситуації облавники почали хату за хатою палити село, обстрілявши його попередньо з міномета (від мін загинуло кілька мирних мешканців). Було викликано підкріплення, сили ворога виросли до 600 солдатів.

Частині повстанців, які перебували в селі, вдалося пробитися крізь ворожі застави, зокрема, використовуючи сутінки і дим від пожеж. Так пробилася окружна боївка СБ під командуванням Дмитра Принадного-“Галайди”. Інші пробували перебути облаву в селі. На жаль, частина криївок впали, в першу чергу ті, які не були відпорні до вогню. Підпільники в них або отруїлися чадним газом, або у безвихідній ситуації забрали собі життя. Облава-пожежа тривала два дні.

В одній з криївок, яка була в господарстві Івана Покотила (Возняка), застрілилися співробітники Служби безпеки: заступник референта СБ При Проводі ОУН “Грицько”, співробітник головної референтури СБ при Проводі ОУН Володимир Голояд-“Чиж” (1913 р. н., с. Теклівка Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), окружний референт СБ Сокальщини Лесь Бабський-“Сергій”-“Гриць”, слідчий окружної референтури СБ Микита Дацюк-“Ґотур”, секретарка окружної референтури Марія Лиховид (дівоче Грудка)-“Іра”-“Калина” (1922 р. н., м. Радехів), працівник окружної референтури “Луцько” (можливо, це Василь Новосад, 1922 р. н., с. Поториця), повітовий референт СБ Сокальщини Богдан Дінець-“Самур” (1924 р. н., с. Спасів), а також контрольний підреферент господарчої референтури обласного проводу ОУН Львівщини “Парис”-“Безхлібний”, окружний господарчий референт ОУН Сокальщини Павло Прокопчук-“Туган” (1920 р. н., с. Спасів) і підпільник “Грек”. Трупи всіх десятьох вбитих із цієї криївки забрали до Сокаля.

Крім того, в селі загинули окружний санітарний референт Сокальщини майор-лікар Іван Дмитраш-“Олег”-“Кривоніс” (1919 р. н., с. Полонична Кам’янка-Бузького р-ну), колишній командир жандармерії старшинської школи УПА “Олені” поручник “Шалений” (короткочасно перебував у селі в дорозі на рідну Волинь), чотовий сотні “Кочовики” Василь Шиндюк-“Сирота”-“Щирба” (1914 р. н., с. Ордів Радехівського р-ну) та інші, загалом – близько 50 осіб.

Посмертно Л. Бабський-“Сергій” рішенням головного командира УПА Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” підвищений до ступеня поручника СБ з датою старшинства 1 грудня 1944 р.

Один із братів Леся Бабського, Григорій (1913 р. н.), також залишив помітний слід у визвольній боротьбі.

До ОУН він належав від початку 1930-х рр. Працював у кооперативі с. Поториці. Заарештований у вересні 1932 р. за приналежність до ОУН, вийшов на волю 23 лютого 1933 року. Постав перед судом 11–12 жовтня того ж року, де був засуджений до 5 років ув’язнення за приналежність до ОУН та поширення підпільних летючок і газети “Сурма”.

За амністією термін був скорочений, що дало можливість вийти на волю 3 січня 1936 р. у тюрми у Вронках. Після звільнення Г. Бабський займав пост надрайонного провідника північно-західної Радехівщини, у 1937 р. належав до бойової групи “Вовки” і був одним із організаторів петропавлівських подій у Сокалі. Легально працював дяком і диригентом в сусідньому селі Ордів (Радехівський район), тут одружився і осів на постійно.

В період німецької окупації – підрайонний провідник ОУН в Ордові, а після повернення радянської влади – кущовий провідник ОУН. Надрайон у 1930-х, підрайон – за німців та кущ від 1944 р., якими керував Г. Бабський, охоплювали фактично одну і ту ж територію північно-західної частини сучасного Радехівського району. Фактично, він очолював тут організацію майже десять років.

В 1946 р. Г. Бабський став провідником тодішнього Радехівського району. В підпіллі користувався псевдонімами “Чигирин”, “Макар” і “Півець”. Загинув 10 квітня 1947 р. в бою при обороні криївки на полях на південний схід від Ордова. З ним полягли кущовий провідник “Антін” (можливо, Це Роман Рачун) та кущовий господарчий Василь Грушецький-“Дуб”. Тіла полеглих забрали до Виткова, а відтак до Радехова.

Кому відома інформація про життя та діяльність Леся і Григорія Бабських, їх друзів, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net.

Джерело. Володимир Мороз.

https://ukrnationalism.com/history/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun.html

Володимир Антонович Шарафан - один із керівників ОУН(б) в Криму. Розстріляний московитами.

Володимир Антонович Шарафан (24.08.1908, Київ - 13.02.1945) - один із керівників ОУН(б) в Криму. У 1942 р. був заступником Українського національного комітету в Сімферополі, структури, яку оунівці використовували для прикриття своєї нелегальної діяльності. 26.07.44 заарештований НКВС. Розстріляний.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

23 вересня 1950р. у с. Смеречна у бою з московитами загинули Іван Дуркавець "Ромко" та Стефан Кравчик - стрільці Хирівської райбоївки СБ.

Для збільшення натисніть на зображення

Село Смеречна (не існує) (Смеречина, пол. Smereczna) — колишнє село в Україні, у Старосамбірському районі Львівської області. Належало до Терлівської сільської ради.

В 1783 році, на території села, була заснована колонія Прінценталь. Колоністи були виселені в 1940 році, а всі інші мешканці в 1952 році.

Джерело:

Літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Інформація про село:

http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php/%D0%A1%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B0

Сьогодні 21 вересня 2021р. в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук.

Марія Гузійчук була карним та активним членом зорганізованого українського суспільства, зокрема в рядах Союзу Українок, Спілці Української Молоді, Організації Українських Націоналістів (з під стягу Степана Бандери).

А також активною парафіянкою УГКЦ – свого часу Св. Андрея в Сіднеї, а відтак Св. Покрови в Аделаїді, де прожила останні роки свого життя, та в ряді інших установ та організацій до яких вложила чимало праці.

21 вересня в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук, повідомляє видання “Український погляд”.

Довідка

Народилася Марія Гузійчук 25 вересня 1922 року в с. Дубівці, що на Тернопільщині.

З початком війни Марія потрапила на важкі роботи в німецьких господарствах, працюючи там впродовж 4-ьох років.

З часом потрапила до табору, де зустріла та вийшла заміж за чоловіка – Теодора-Федора, а відтак у 1949 емігрували до Австралії, вперше до Вікторії, тоді до Західної Австралії, а згодом поселилися в Сіднеї.

У Сіднеї, ще до збудування організаційних домівок, неодноразово хата пані Марії та її покійного чоловіка Теодора-Федора, була центром громадського та політичного українського життя – де сходилися проводи-управи різних організацій та установ для планування дальшої праці..

“Українська громада на терені Австралії та поза нею втратила ревну та працьовиту діячку. Нехай чужа австралійська земля буде їй легкою!”, – йдеться в повідомленні.

Джерело. Олег Радик. (Форпост.) https://forpost.lviv.ua

22 вересня 1951 р. на Стрийщині у бою з московитами загинув Степан Логінський - підпільник ОУН.

Фото із 25 річниці Стрийської станиці Братства ОУН, УПА. (27 липня 2016р.)

22 вересня 1939р. московити увійшли до Львова і Стрия.

        москальські танки на вулицях Львова.

22 вересня 1939 - московити увійшли до Львова і Стрия. Після кількох невдалих спроб здобути Львів москальське командування пішло на переговори з керівниками польського гарнізону. Ті погодилися капітулювати на почесних умовах.

Пункт 8 підписаної польською і москальською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна, право на виїзд до зарубіжних країн. Ці умови не було виконано: при виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/22/55775/

21 вересня 1944р. помер Кошиць Олександр Антонович - Український диригент та композитор.

Кошиць Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875–21.09.1944) – хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько – Антін Гнатович – священик, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. 

1877 сім'я переїхала до села Тарасівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884–90 навч. в Богуславській бурсі, 1890–96 – у Київ. духовній семінарії, 1897–1901 – у Київській духовній академії, де 1896–1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов'я. 1902–04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. "500 кубанських народних пісень" на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії.

Відтоді в його житті почався новий період – київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, "самым бурным и самым трудным". Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во "Боян" (див. "Боян"). Від 1908 керував хором студентів Київ. університету, який користувався великою популярністю серед киян. 

1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий "Щедрик" М.Лисенка. Працював диригентом: 1912–16 – театру М.К.Садовського, водночас з 1913 – хору Вищих жін. курсів, 1916–17 – Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка "Утоплена" та "Різдвяна ніч", Д.Січинського "Роксолана", П.Масканьї "Сільська честь", а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка "Галька" та М.Лисенка "Енеїда", написав музику до п'єс, зокрема до "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Л.Кропивницького та "Казка старого млина" С.Черкасенка. 

У роки української революції 1917–1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки – кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 – Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв'язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об'єднаними укр. хорами Нью-Йорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північно-амер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу.

Помер 21 вересня 1944 року у м. Вінніпег (Канада).

У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка.

КОВАЛЬЧУК Оксана Олександрівна.

21 вересня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Михайло Вільшанський "Карпатський" - референт СБ Турківського надрайонного проводу.

Село Кам'янка.

Довідома:

Після закінчення другої світової війни (1945 р.) на придушення українського партизанського руху більшовики кинули понад 600-тисячну армію НКВС, танкові бригади, артилерію, бронепоїзди, авіацію. Дивізії червоної мітли, оточуючи півколами гори, проколювали їх чотириметровими прутами. Вишукували бункери, шпиталі, склади відділів УПА солдати зі собаками. Ряд сіл «визволителі» виселили (Побук, Кам'янка, Тисовець), щоб позбавити вояків УПА матеріальної і моральної підтримки місцевого населення. Майже 10 років тривала безприкладна війна за волю України. Понад 100 тисяч юнаків та їх подруг загинуло у нерівній боротьбі з наймогутнішою імперією світу. Лише із Синьовидного Верхнього в загонах УПА знаходилося понад 100 чоловік. Переважна більшість з них героїчно загинула зі зброєю в руках. Останнім впав у бою з енкаведистами О.Мицик (Донський) в урочищі Діброва. Тисячі юнаків і дівчат Сколівщини віддали своє життя за незалежність Батьківщини. У 1993 р. у Славську їхні останки перезахоронено у братській могилі, поставлено пам'ятник, і цим хоч частково увіковічнився їхній безсмертний подвиг.

Джерело. Історія Сколівщини, літопис УПА.

19 вересня 1945 на хуторі Мерішир с. Баня-Березів Косівського р-ну у бою з московитами загинув Дмитро Негрич - «Мороз» командир «Березівської» сотні УПА.

Народився 26 липня 1909р. у селі Вижній Березів (тепер Косівський район Івано-Франківська область).

У липні 1941 року загін під його керівництвом чинить опір угорським загарбникам.

Згодом організатор відділів Української Народної Самооборони на Косівщині. 1-й командир «Березівської» сотні УПА.

Наприкінці 1944 року поранений у бою біля села Шепіт, лікувався.

Загинув 19 вересня 1945 на хуторі Мерішир села Баня-Березів Косівського району

Нагороди:

Згідно з Виказом відзначених крайового військового штабу УПА-Захід від 1.09.1946 р. старший булавний УПА, командир сотні УПА «Березівська» куреня «Карпатський» Дмитро Негрич — «Мороз» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.

15 (або 17) вересня 1945р. у бою з московитами загинув Яків Григорович Бусел "Галина", "Київський" - редактор підпільних видань, політичний діяч, публіцист, член Проводу ОУН (від серпня 1943), заступник провідника ОУН і заступник командира УПА-Північ (1-ша пол. 1944), начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945).

Бусел Якiв Григорович (псевда «Днiпровий», «Галина», «Заславський», «Київський», «Шахтар») — (народ. 26 січня 1912 Митава (біля Риги), Латвія (за інш.дан. Кальварія (біля Вільнюса), Литва) — 15 вересня 1945, с. Бишки, Козівський район, Тернопільська область)— політичний діяч, публіцист, учасник національно-визвольних змагань 1940-х рр.. Брат Бусел Олександр Григорович.

Студент юридичного факультету Львiвського університету (1932-33), на канiкулах вiв організаційну роботу в Клеванi на Рівненщині. В 1933 повiтовий комендант ОУН Рiвненщини. Заарештований польською поліцією 10 вересня 1933, засуджений Рівненським окружним судом 1 червня 1934 за приналежність до ОУН на 4 роки. Вийшов на волю 3 січня 1936 за амністією.

Організаційний референт крайового проводу ОУН ПЗУЗ (1936–1937). Удруге заарештований 06.1937 (7.08.1937). Засуджений на Рівненському процесі (22—26 травня 1939) до 12 років. Вийшов на волю у вересні 1939. Спiвробiтник полiтико-пропагандистського осередку при Проводi ОУН у Краковi (1940–1941). Один із організаторів і учасник Другого великого збору ОУН(б) (квітень 1941). Протягом 1941—44 очолює крайовий полiтично-пропагандистський осередок, редагує всi пiдпiльнi видання на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ, 1935–1937). Редактор підпільних видань ОУН і Української повстанської армії на ПЗУЗ:

«Інформатор» (1942—43), «Вісті з фронту УПА» (1943), «До зброї» (1943—44) та ін.

На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН(б) (серпень 1943) обраний членом Проводу. Інiцiатор скликання Першої конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії (листопад 1943). Узимку і навеснi 1944 як заступник провiдника ОУН i заступник командира УПА-Пiвнiч керував усiм повстанським рухом краю. Улiтку 1944 брав участь у твореннi Національно-визвольної революційної органiзацiї. Керівник полiтвишколу при Проводi ОУН, начальник полiтвиховного вiддiлу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944-45). Друкується в пiдпiльних виданнях, видав брошуру «Совєтський патрiотизм». Восени 1945 — керiвник суспiльно-полiтичної референтури крайового проводу на Волинi. За оцiнкою Василя Кука, Бусел був справжнiм iдеологiчним наставником УПА, а Петро Полтава, Осип Дякiв-Горновий — його учнями i помiчниками.

Загинув 15 (або 17) вересня 1945 у бою з підрозділом внутрішніх військ НКВС в с. Бишки Козівського району Тернопільської області.

https://uk.rodovid.org/wk

15–18 вересня 1920р. у Боднарівці Гусятинського району відбулися бої 3-ї Залізної дивізії Армії УНР під орудою ґенерала О. Удовиченка з московитами.

Фото околиці села Боднарівка 

Джерело

Сайт: https://1ua.com.ua/nf7224533

Sharovka, автор фото: shikar911

Розмістив: Олег Сироватко

Додано: 17 січня 2014

16 вересня 1910р. у смт. Куликів Львівської обл. народилася Володимир Гринів «Кремінський», «Суп» - крайовий провідник ОУН у Кракові, член Революційного Проводу ОУН.

Народився у 16 вересня 1910 року в селищі Куликові (тепер Жовківського району Львівської області).

Навчався в гімназії у Теребовлі, а згодом на юридичному факультеті Львівського університету. Член ОУН з 1931 року.

Політв'язень концтабору Береза Картузька протягом червня-листопада 1934 року. 15 червня 1935 засуджений до 4 років ув'язнення судом у Тернополі. Вийшов на волю у 1938 році.

Протягом 1938—1939 військовий інструктор ОУН у Львові, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ протягом літа-осені 1939 року. Один із організаторів збройного повстання в Західній Україні у вересні 1939.

Згодом Крайовий провідник ОУН в Кракові, член Революційного Проводу ОУН, керівник організаційного відділу повстанського штабу ОУН в Кракові у березні 1940. В середині березня 1940 повернувся до Львова, де став заступником шефа крайового повстанського штабу. Заарештований більшовиками вночі з 2 на 3 квітня 1940.

Засуджений 29 жовтня 1940 на «Процесі 11-ох» до розстрілу. Розстріляний 10 лютого 1941 у тюрмі на Лонцького.

Літопис УПА.

15 вересня 1893р. У Джерсі-Сіті (США) почала виходити газета «Свобода» — перше Україномовне видання в США, офіційний орган Українського Народного Союзу. На сьогодні це найстарша у світі Україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року).

Дописувачами газети в різні часи були такі видатні постаті, як Іван Франко, Михайло Павлик, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та інші інтелектуали».

«Свобода» видавалася без будь-якої державної допомоги, виключно на гроші передплатників, силами патріотів – і вплинула не лише на життя вітчизняних емігрантів, а й на історію рідної країни.

У другій половині 60-х років XIX століття з Галичини, рятуючись від бідності й голоду, тисячі людей вирушили на пошуки кращого життя за океан. Утім, щоб не втрачати дешеву робочу силу, галицьке намісництво видало таємний циркуляр з вимогою припинити виїзд з України бідних селян, а «бідними» вважати тих, хто не може заплатити 160 злотих за свій викуп. Це не зупинило біженців, які розпродавали все майно та позичали грошей. Тоді уряд ще більше ускладнив їм життя: незабаром виїзд заборонили усім військовозобов’язаним, жінкам молодше 35 років, а згодом і взагалі заборонили еміграцію.

Але людей не зупинило навіть це. За неповними офіційними даними, на початку ХХ століття у США було 470 тисяч українців – прибували вони переважно із Закарпаття та Гуцульщини. Але це число точно не відображає реальність, бо часто люди замовчували національність з остраху перед передчасною депортацією. Експлуатація в «Гамериці», як її називали галицькі селяни, була не меншою, але залишалася надія підзаробити грошей, повернутись додому та викупити клаптик землі.

У цих складних умовах, коли скрізь лунала чужа мова десятків різних національностей, їхали вони на копальні Пенсильванії, згодом ішли працювати на фабрики й заводи. Об’єднатись, разом виборювати свої права та формувати національну українську ідею серед мігрантів допомогла преса, у становленні якої головну роль відіграли церковнослужителі.

Як зауважується, першими вимушеними мігрантами з України були переважно селяни, здебільшого – неписемні, та, як правило, не зацікавлені в культурних розвагах і формуванні національної свідомості. Проте вони були максимально віддані рідній церкві. Тому в 1884 році 70 українських сімей із невеличкого міста Шенандоа в Пенсільванії звернулись до свого земляка, греко-католицького митрополита Сембратовича, з проханням відправити їм священника. Так на початку грудня того ж року до Америки прибув отець Іван Волянський.

У Шенандоа отець Іван, щоб зберегти релігійну й національну тотожність земляків, будував церкви, школи, читальні, а згодом, 15 серпня 1886 року розпочав видання газети «Америка». Вона мала виходити раз на два тижні, але через зайнятість Волянського, який самостійно навчався друкарства, виходила рідше. Допомагав йому дяк місцевої церкви разом з молодим хлопцем Василем, друкували чотири сторінки невеликого формату на старому ручному пресі, який Волянський купив у Нью-Йорку. 

Газета виходила три з половиною роки, але в лютому 1890-го припинила існування через відкликання отця Івана в Україну. Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» назвав цю газету «скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси». Це були перші паростки українського слова на американському континенті, які своїм прикладом надихнули інших. Серед тих, хто підхопив ідею створити національну пресу для мігрантів, був і отець Григорій Грушка, який у вересні 1893 року заснував газету «Свобода».

Про задум видавати «Свободу» отець Грушка з нагоди 20-річчя газети згадував: «Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець довідувався про себе самого чи то з польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз дуже брехливо представлено. Отже, в тих обставинах зародилась у мене мрія видавати власний часопис, писаний українським серцем, українською мовою, навіяний українським духом».

Підтверджуючи цю ідею, відкриває першу шпальту газети дві цитати з «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні», поеми-послання Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» та «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». 

Історія еміґрації.