Московити-садисти: чому московити жорстоко катують Українських військових (Автор: Омельченко Григорій).

На основі великого масиву історичних фактів і архівних матеріалів письменник Максим Горький зробив висновок:

 

«Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистська. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народу. Ми жорстокі звірі, в наших жилах все ще тече темна і зла рабська кров – отруєна спадковістю татарського і кріпацького ярма».

 

Колективна жорстокість:

Зауважимо, що Максим Горький, перебуваючи у 1922 році в Берліні, написав відому скандальну статтю «Про російське селянство», яка ніколи не друкувалася в СРСР.

 

Наведу окремі її положення, якими він характеризував росіян:

 

«Винятково російському народу притаманне почуття особливої жорстокості, холоднокровної, яка випробовує межу людського терпіння і ніби вивчає чіпкість, стійкість до життя. У російськiй жорстокості відчувається диявольська витонченість, у ній є щось тонке, вишукане. Якби факти жорстокості були виразом збоченої психології одиниць – про них можна було б не говорити, в цьому випадку вони матеріал психіатра.

 

Але я маю на увазі лише колективні забави муками людини. Хто був більш жорстокий: білі чи червоні? Мабуть, однаково, адже і ті, й другі – росіяни. Про ступінь жорстокості росіян значимо відповідає сама їх історія».

 

Горький також зазначав:

 

«Жорстокість – ось, що все життя вражало і мучило мене. В чому, де коріння людської жорстокості? Я багато думав над цим і – нічого не зрозумів і не розумію».

 

Коли Горький шукав відповіді на своє запитання, ще не було наукових відкриттів генетиків і сучасної психіатрії щодо найважливіших характерних рис народу та про спільні біологічні і спадкові риси його характеру.

 

На думку міжнародних психіатрів, садистська схильність росіян –це не лише їхнє загальне масове психічне відхилення, а також – генетично успадкований їх рабський характер.

 

Звірі ХХІ століття

Наведу сьогоденні приклади «садистської жорстокості російського національного характеру», в «жилах» якого до цього часу «тече темна і зла рабська кров», на окупованому Донбасі.

 

За даними СБУ, 47 українських військових, які перебували у полоні на Донбасі, звернулися до міжнародних організацій, у тому числі до Верховного комісара ООН iз прав людини, з заявами про катування російськими військовими і їхніми найманцями.

 

За свідченням українських полонених, до них застосовувалися такі тортури: ампутація кінцівок, відрізання вух, статевих органів, різні способи удушення, ураження струмом, нанесення опіків хімічними речовинами, звіряче жорстоке побиття гумовими палицями і зґвалтування ними, залишення без їжі до втрати свідомості, погрози вбивством та імітація розстрілів, що є психічними тортурами.

 

Окремі катування українських військовополонених російські бойовики фіксували на відео і демонстрували його іншим полоненим, щоб ті зрозуміли, що з ними буде, якщо не перейдуть на бiк Росії або не будуть співпрацювати з ФСБ.

 

Такі дії у психіатрії кваліфікуються як психологічний (моральний) садизм – форма садизму, за якої жертві заподіюють не фізичні, а психiчнi, морально-етичні страждання у вигляді приниження, образ, погроз тощо.

 

За свідченнями 1402 українських військовослужбовців, до абсолютної більшості з них застосовувалися різні тортури, щоб примусити перейти на бік Росії.

 

За даними СБУ, 27 бійців, які опинилися у полоні, під психічними і фізичними тортурами перейшли на бік ворога, 63 військовополонених через катування змушені були дати згоду на співпрацю з російськими спецслужбами і повідомили про факти їх вербування після повернення з полону.

 

Наприклад, ватажок підрозділу російських найманців «Спарта», уродженець Ухти, росіянин Арсеній Павлов на прізвисько «Моторола» (до війни був автомийником, судимий за водіння автотранспортом у стані алкогольного сп’яніння, розшукувався в Росії за викрадення автомобіля), який став символом садизму і тероризму, брав активну участь у вбивствах українських військових полонених та їх жорстоких катуваннях. 

 

На початку квітня 2015 року перед телекамерами і журналістами «Моторола» цинічно, нецензурними словами вихвалявся, що він особисто розстріляв 15 українських полонених, поставивши їх на коліна.

 

Ще один приклад: громадяни РФ, російські неонацисти Ян Петровський (позивний «Великий Слов’ян», уродженець Іркутська) та Олексій Мільчаков (позивний «Серб») у 2014 році створили диверсійну штурмову розвідувальну групу «Русич», яка складалася з ультраправих російських бойовиків, ще входили до сумнозвісної групи швидкого реагування «Бетмен» так званої «ЛНР», що воювала на боці Росії проти України.  

 

Під час бойових дій Петровський і Мільчаков знімали на відео і фото, як вони відрізають вуха загиблим українським військовослужбовцям, а також як жорстоко знущаються з поранених українських військовополонених, катують їх та глумляться над тілами загиблих (бертранізм – крайня форма садизму).

 

Відео і фото зазначені нелюди виклали у соцмережі «Вконтакте». Петровський і Мільчаков «прославилися» після того, як 5 вересня 2014 року розстріляли із засідки колону батальйону «Айдар» біля селища Металіст і бійців 80-ї окремої десантної бригади ЗСУ біля села Щастя Луганської області.

 

Навіть у самій «ЛНР» Петровський і Мільчаков були визнані садистами, мародерами і вбивцями. Про свої звірячі злочини Петровський і Мільчаков розповіли журналістам в інтерв’ю по скайпу в грудні 2015 року.

 

Росіяни люблять вбивати і ґвалтувати

Російський письменник Вiктор Єрофєєв говорить:

 

«Росіяни люблять час від часу дивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує. Росіянин роздирається між самознищенням і волею до насильства. Важко уявити собі народ, який був би найбільше схильний до мук себе та інших. Росіянин любить пошкодити іншому життя, засадити у в’язницю або хоча би вимотати нерви. У росіянина глибоко в душі сховано бажання вбивати».

 

Такими ж садистами росіяни були в усі часи Російської імперії, під час більшовицького «червоного і великого терору», Голодомору в Україні, масових депортацій цілих народів, Другої світової війни, в Афганістані, залишаються ними і сьогодні в окупованому Донбасі, Криму та Сирії. Прикладів цьому безліч.

 

Російський письменник-мемуарист, учасник війни Леонід Рабічев у своїй книзі описує, як вчиняли російські солдати й офіцери з німецькими жінками і неповнолітніми дівчатками (цитую мовою оригіналу для росіян):

 

«Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали колонну беженцев и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают... А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей».

 

Американський історик Уїльям Лютер Пірс засвідчив:

 

«Коли російські військові частини перехоплювали колони німецьких біженців, які тікали на Захід, то вони творили таке, чого в Європі не бачили з часів навали монголів у Середні віки. Всіх чоловіків зазвичай просто вбивали на місці. Всіх жінок, майже без винятку, піддавали груповому зґвалтуванню. Така була доля і восьмирічних дівчаток, і восьмидесятилітніх бабусь, і жінок на останніх стадіях вагітності.

 

Жінкам, які чинили спротив зґвалтуванню, перерізали горло або розстрілювали. Іноді радянські танкові колони просто чавили гусеницями біженців, які врятувалися. Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі. Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішені для стрільби».

 

Насильство як спосіб життя

Російський письменник Ігор Яркевич відзначає:

 

«Насильство в росіян у словах, у справах, і в крові. Насильство для Росії – це спосіб життя. Держава під назвою Росія з самого початку створювалася як садомазохістський проект. Країна, де одна частина населення може існувати лише в тому випадку, коли робить боляче іншiй».

 

Генерал США в роки Другої світової війни Джордж Сміт Паттон відзначав:

 

«Нарівні з іншими азіатськими рисами характеру, росіяни не шанують людське життя –вони сучі діти, варвари і хронічні алкоголіки. Росіяни не змінилися з часів Чингісхана до часів Сталіна. І вони не зміняться ніколи».

 

Президент Росії Путін говорив:

 

«Є ще така старовинна російська забава – пошук національної ідеї». На що російський журналіст, депутат Державної Думи РФ чотирьох скликань ОлександрНевзоров зауважив: 

 

«Так звана «руская ідея», як би вона не формулювалася на початку, завжди приводить тільки до одного – до необхідності намотувати чужі кишки на гусениці наших танків».

 

Англійський письменник Рональд Нокс закликав європейську спільноту «виключити з числа європейських народів росіян, оскільки російська нація, яка зневажає працю і порядок, стоїть на нижчій ступені людського розвитку».

 

Великий дім божевільних

Корінні мешканці Санкт-Петербурга, подружжя росіян Жанна та Олексій Шумаки в інтерв’ю газеті «Україна молода» (від 4 жовтня 2016 р.) заявили, що «змушені були всією сім’єю втекти з Росії, з цього «будинку для божевільних», щоб не підтримувати Путіна і його політику, працюючи там, сплачуючи податки, які підуть на війну з Україною, Сирією, Грузією, скрізь, де Росія воює».

 

Подружжя Шумаків наголошує: «У росіян повністю відсутнє усвідомлення того, що саме вони відповідальні за своє життя. Вони не звикли творити своє майбутнє, сподіваючись, що хтось це зробить за них. Зробити не собі добре, а головне – сусідові погано. Такий менталітет міцно сидить у свідомості переважної більшості росіян».

 

Ще в ХІХ ст. визнаний класиком російської літератури Микола Гоголь відзначав: «Є у російської людини безкорисна любов до підлості. Вона нічого з цього мати не буде, але гадість ближньому зробить».

 

Російська поетеса, письменниця, драматург, літературний критик Зінаїда Гіппус писала: «Росія – дуже великий божевільний дім». У 1920 році емігрувала до Парижа, різко не сприймаючи «сіоністський більшовицький режим у Росії».

 

Російський філософ, богослов Володимир Соловйов стверджував: «Росіяни навіть не здатні мати ум та честь, а завжди мали і тепер мають одну підлість».

 

«Наша історична місія – не в тому, щоб самим краще жити, а в тому, щоб нагадити сусідам», – заявив в інтерв’ю радіо «Ехо Москви» 23 лютого 2015 року диякон РПЦ Московського патріархату Андрій Кураєв.

 

Росіянка Анна Белінська говорить: «Я не можу говорити, що ненавиджу росіян. Ненависть –це не те слово. Не можна, наприклад, ненавидіти сифіліс. Від сифілісу потрібно захищатися і сифіліс потрібно знищувати. Росіяни длямене– це сифіліс людства і не більше того».

 

Подібне про росіян ще в ХІХ ст. стверджував російський публіцист, письменник, філософ Олександр Герцен «Всю Росію охопив сифіліс патріотизму».

 

«Наш російський патріотизм найяскравіше проявляється в ненависті до інших», – відзначає московський журналіст Антон Орех. 

 

Російська письменниця Тетяна Толстая пише: «Для мене російський патріотизм жахливий, і не лише по тій очевидній причині, що він смертельно і безпомилково пахне фашизмом, але головним чином тому, що його ідея і мета замкнути «русскій мір» від самого себе, заткнути всі щілини, дірки і пори, всі кватирки, з яких тягне веселим вітром чужих культур, і залишити росіян наодинці один з одним».

 

Деградація і дебілізація

Російський поет і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Іван Бунін писав:

 

«Относительно духовности, морали и интеллекта, то московское образованное общество – это сборище разрушителей, кощунственных людей, духовных бродяг, умственных мошенников, моральных развратников, бесстыдных лжецов, простецких хвастунов и дикарей. Но все они – высокомерные до посмешища. К этому, извините, «обществу», относятся также и нравственные и умственные, сифилитические калеки, идиоты, уроды, полусумасшедшие, истерические люди, циничные моральные и физические проститутки обоих полов.

 

И вот это гнусное мракобесие-болото считаем мы, московиты, своей духовной, культурной и умственной элитой, передовым авангард новой Московии. Тьфу! Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России, и что будет с моей страной через два-три поколения. Впрочем, что тут думать. Всё более или менее ясно».

 

Згідно зі статистичними даними, населення Росії станом на 1 січня 2015 року становило 146 267 288 чоловік, з них росіян – 81%.

 

У серпні 2015 року російський лікар-психіатр вищої категорії, провідний спеціаліст iз розробки і впровадження федеральних програм з надання психологічної і психіатричної допомоги населенню Олександр Федорович заявив, що 4,3 млн., або 3% жителів Російської Федерації страждають шизофренією. 

 

У лютому 2016 року російські спеціалісти у сфері психіатрії забили на сполох, заявивши, що в Росії кількість людей з різними психічними розладами досягла критичного рівня – 70%, тобто двоє з трьох мають психічні розлади.

 

Найрозповсюдженішим психічним розладом здоров’я є маніакально-депресивний психоз, який є однією з основних причин інвалідності і головною причиною самогубств. 

 

За кількістю самогубств Росія, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, в останні роки входить у число світових лідерів (27 самогубств на 100 тис. населення за рік проти 4-5 у Західній Європі).

 

Психічні розлади мають близько 20% підлітків у віці від 14 до 19 років, понад мільйон громадян похилого віку страждають від різних форм маразму. На сьогодні, за оцінками російських експертів, психіатричної допомоги потребують майже 21 млн. жителів Росії (або 14,3%).

 

Шизофренія, маніакально-депресивний психоз, епілепсія – на другому місці після серцево-судинних захворювань.

 

«Як психіатр бачу дві проблеми сучасного російського суспільства: деградація і дебілізація», –заявив відомий російський психіатр, доктор медичних наук Олександр Бухановський в інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» від 17 квітня 2013 року.

 

Російський політолог Юлія Латиніна зазначає:

 

«Політика дебілізаціі населення Росії ведеться доволі свідомо». Тоді як доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН Георгій Мирський зробив висновок: «Деградація російського народу йде невідворотно».

 

У 2009 році відомий вчений, доктор фізико-математичних, віце-президент Російської академії природничих наук Сергій Капіца повідомив: «Дебілізація Росії вже відбулася. Дані наукових досліджень засвідчують те, що ми, нарешті, прийшли до того, до чого прагли всі ці 15 років, – виховали країну ідіотів».

 

Правду кажуть: якщо Творець, хоче покарати, Він відбирає розум!

 

Відома російська правозахисниця Валерія Новодворська зазначала: «В Росії, об’єктивно, є лише 5-10% нормальних людей. Я ніколи не бачила приводу пишатися своєю країною. Лише червоніла і соромилася за неї».

 

«Мене нудить від російських дебілів, у яких немає нічого за душею, окрім балаканини і претензії на «велич», вони – нікчемні дешеві дурні виродки, об яких соромно навіть забруднювати руки», –заявила російська художниця, москвичка Олена Хейдіз.

 

Татарський письменник Борис Халімов зазначив: «Насильство, матюки, горілка, бруд, воші, брехня, пожежі, підпали, страти, зґвалтування, самогубства – ось що мені приніс російській народ, і більше нічого. Російський народ дебілізований, люмпенізований, п’яний, російська мова – мафіозна, а шлюби татар iз росіянами забруднюють татарську націю всіма хворобами і нечистотами російської дійсності».

 

Хто такий російський народ сьогодні, підсумував віце-спікер Державної Думи РФ Володимир Жириновський:

 

«Ми роз’яснимо нашому народу, що таке російський народ. Це дикість взагалі! Хто з нами залишився? Ми з вами залишилися – Шарікови. Преображенські виїхали. Потрібно обирати найрозумніших iз шарікових».

 

Алкоголізм і наркоманія як спосіб життя

У червні 2015 року голова Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків Віктор Іванов заявив, що в Росії кількість наркоманів становить 7,3 млн. чоловік.

 

На початок 2016 року, за офіційними даними, кількість наркоманів у Росії досягла понад 8 млн. осіб.

 

Експерти стверджують, що ця цифра занижена мінімум у півтора раза. Від загальної кількості наркоманів 20% – школярі, 60% – молодь у віці 16-30 років і 20% – особи старшого віку.

 

Згідно з даними МВС РФ, приблизно 90% злочинів у Росії відбувається на ґрунті наркоманії.

 

Головний нарколог Мінздраву Росії Євген Брюн стверджує, що в країні офіційно зареєстровано понад 3 млн. хронічних алкоголіків і, як мінімум – 10 млн. осіб, які зловживають алкоголем. За оцінками експертів, кількість алкоголіків більша у 2-3 рази від офіційних даних.

 

Про що можна говорити, коли президент Росії Борис Єльцин був п’яницею з ознаками хронічного алкоголізму. Адже алкоголізм – одна з характерних генетичних рис росіян.

 

Тож російські вчені б’ють на сполох: на сьогодні епідемія наркоманії і алкоголізму в Росії, якою охоплено, за оцінками експертів, не менше 50 млн. росіян, поширюється з величезною швидкістю, захоплює і вражає, перш за все молодих людей, підлітків і навіть дітей, загрожуючи майбутньому. 

 

Небезпека, яку несуть наркотики і алкоголь, щороку все глибше вражає суспільство, проникає в кожну російську сім’ю. Серед російських найманців і бандформувань, які воюють на Донбасі понад третину становлять хронічні п’яниці, алкоголіки, наркомани і особи з кримінальним минулим, зокрема і випущені з в’язниць на окупованій росіянами території.

 

Російський релігійний філософ Василь Розанов зазначив: «Ми, московити, споїли киргизів, чемерисів, бурятів та інших. Пограбували Вірменію і Грузію, заборонили навіть Богослужіння грузинською мовою, обікрали багатшу Україну. Московія – це моральний бруд, чудовисько, яким навіть пекло з огидою зригнуло б на землю. Не народ, а пекельний виродок. Росія не має в собі ніякого здорового і цінного зерна. Росії власне – немає, вона – лише уявляється.

 

Це – жахливий фантом, жах, який давить душу освічених людей. Від цього жаху ми тікаємо за кордон, емігруємо; і якщо погоджуємося залишити себе в Росії, то заради того єдиного, що перебуваємо у впевненості, що швидко цього фантому не буде; і його розсіємо ми, і для цього розсіювання залишаємося на цьому проклятому місці Східної Європи».

 

Російський філософ Іван Ільїн зробив висновок:

 

«Росія найпаскудніша, до блювоти огидна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели потворних моральних виродків, у яких саме поняття добра і зла вивернуті навиворіт. Усю свою історію ця нація вовтузиться у лайні і при цьому бажає втопити в ньому весь світ».

 

Вищевикладені наукові висновки повинні обов’язково враховуватися у стосунках iз садистською Росією, яка повинна бути ізольована від цивілізованого світу, як душевно хвора країна.

 

ДОВІДКА «УМ»

Експерти Європейської асоціації психіатрів зазначають, що слово «садизм», окрім форми сексуальної поведінки особи (парафілія), у широкому сенсі означає «відразлива жорстокість», «хворобливе бажання зламати інших людей застосуванням насильства, знущання і тортур», «задоволення від страждання людини чи тварини».

 

Садизм напряму пов’язаний з агресією, запереченням прав іншої особистості.

 

Психіатри вважають, що патологія садизму проявляється у тих людей, яких агресивно виховували в суспільстві з дитинства. Причин патології садизму багато. Зокрема, однією з основних причин є проблема у психічному розвитку в дитинстві. Психічні травми, невпевненість у собі, різні комплекси, придушення агресії, наркоманія, алкоголізм, психічні захворювання – є причинами розвитку садизму.

 

Садист намагається отримати повну владу над об’єктом своєї влади, самоутвердитися за рахунок жертви в її очах. Бажання влади над об’єктом (це може бути окрема людина, група людей і ціле суспільство) немає обмежень і може призвести до трагічних наслідків у випадку непідкорення (що мало місце у більшовицькій Росії, нацистській Німеччині, а тепер є в путінській Росії).

 

Садисти не просто отримують задоволення від спричинення болі, знущань тощо. Вони вважають це нормальним і природним, що і намагаються донести своїй жертві (окремій людині чи народу), що є характерним сьогодні у поведінці Путіна до цілих народів: Росії, Грузії, України.

 

Перші прояви садизму, за висновками міжнародних психіатрів, повинні відповідати мінімум чотирьом критеріям із нижче перерахованих:

 

1. Застосування фізичного насильства заради домінування у відношеннях з іншими;

 

2. Публічне приниження іншої людини, цілого народу;

 

3. Занадто жорстоке поводження із залежною, підлеглою людиною (групою людей);

 

4. Задоволення від споглядання мук (фізичних чи духовних) інших людей або тварин;

 

5. Використання брехні для спричинення шкоди;

 

6. Залякування, щоб змусити інших людей робити те, що хоче садист;

 

7. Бажання обмежити свободу інших людей;

 

8. Перебування у захваті від темпів насильства, війни, тортур, знущань тощо.

 

Перераховані садистські розлади розроблені міжнародними експертами з психіатрії і психології як офіційний діагноз, за допомогою якого легко виявити особу, яка має садистські схильності і психічні відхилення.

 

Головне у садистській схильності – це устремління до абсолютної влади. Звичне розуміння садизму як спричинення фізичних або духовних страждань інший особі чи народу – це лише один із засобів досягнення такої влади. Щоб стати абсолютним повелителем, потрібно іншу людину (групу людей, цілий народ) зробити абсолютно немічною, покірною, тобто перетворити у «свою живу річ», зламати її дух. Досягається це шляхом приниження і поневолення. 

 

Існує три засоби досягнення абсолютної влади:

 

1. Поставити людей в залежність від себе й отримати повну та необмежену владу над ними, яка дозволяє їх «ліпити немов пластилін», навіюючи їм: «Я твій творець», «Ти будеш таким, яким я хочу тебе бачити», «Ти – той, хто створений мною, без мене ти (в т.ч. і народ) ніхто».

 

2. Не лише мати абсолютну владу над іншими, а й експлуатувати, використовувати їх. Це устремління може стосуватися не лише матеріального світу, а й духовних якостей, якими володіють люди.

 

3. Вчиняти іншим людям (цілим народам) фізичні і духовні страждання та дивитися, як вони страждають.

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Співець - кобзар з минувшини. Одним з найяскравіших серед Українських кобзарів був сліпий рапсод з Прилуччини Остап Вересай.

Вересай 1803р. - 1890р. з дружиною.

В його житті є цікавий епізод. Якось почувши голос удови Параски, Остап тривалий час залицявся і не полишав думки одружитися з нею. Втім, перспектива бути дружиною незрячого співака не дуже тішила дівчину. Врешті-решт Вересай здобув прихильність Параски, знайомі і пізніше говоритимуть, що його вдача – досягати поставленої мети будь-якими засобами. Згодом дружина розказуватиме: “як прийде мене сватати, то і вижену; а як заграє на бандурі – то і поверну!”.

Унікальним витвором народної творчості, своєрідним символічним кодом національної історії і культури є думи — героїчний епос українського народу. Відображаючи історичні реалії ХV-ХVІІ ст.: страждання українських полонених у татаро-турецькій неволі, перемоги козаків-лицарів у кривавих битвах з ворогами, думи не лише демонструють народне бачення історичних подій, але й втілюють ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності.

Слава прийшла до народного співця ще за життя (його думи захоплювали слухачів, унікальність виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети) й не потьмарилася донині.

Народився Остап Микитович Вересай на початку XIX століття в с. Калюжниці колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії у родині сліпого скрипаля-кріпака. Майстерно виконувані Микитою Григоровичем на скрипці народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. Музика мала для нього особливий сенс, бо на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований доброю музичною пам'яттю, він без зайвих зусиль повторював "що почув разів зо два", вчився грати на кобзі. А коли до хати Микити Вересая заходили кобзарі, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого підлітка це був єдиний вірний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом: стати учнем цеху, відбути науку у старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди.

Досягнувши п'ятнадцятирічного віку, Остап, маючи великий хист і бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву зазвичай вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Першим наставником Вересая був Семен Кошовий з с. Голінки. Згодом разом із двома товаришами-учнями Остап вчився у трьох майстрів, аж поки відбулася його посвята "на майстра". Отримавши після обряду "визвілки" з рук майстра кобзу та кілька грошей "на щастя", кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.

Високо цінуючи талант та людські якості ("що то за люди були, які то добрі") колег по кобзарському цеху Данила Верби, Федора Хруща, Антона Ладжи, Івана Стрічки, Вересай усвідомлював свою винятковість. 

Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. У репертуарі кобзаря були думи: "Як три брати з Азова втікали", "Невольники на каторзі", "Буря на Чорному морі", "Бідна вдова і три сини", "Отчим", "Хведір безродний, бездольний", "Сокіл і соколя", "Сестра і брат", "Івась Коновченко, Вдовиченко"; сатиричні та гумористичні пісні: "Щиголь", "Дворянка", "Кисіль", "Хома і Ярема", "Бугай" та інші, а також багато жебранок, побутових і танцювальних пісень. Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. 

Майстерність Остапа Вересая прислужилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця. Подружжя проживало переважно у с. Сокиринці Прилуцького повіту (нині Срібнянського району Чернігівської області). Однак довелося побувати кобзареві і в Києві та Петербурзі, де співав для не зовсім звичної йому аудиторії. 

Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Тараса Шевченка, московитський художник Л.М. Жемчужников. Своєрідність виконавської манери Остапа Вересая привернула увагу Лева Жемчужникова, коли 1856 р. доля привела його до українського с. Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети Вересая. Про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що "вмів розгадати стан душі і відповідно до того співав в акорд настрою". Популярність Остапа Вересая в колах інтелігенції пов'язана саме з цим знайомством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті "останнього кобзаря України" не згасала. Слід зазначити, що так називали Вересая як носія усної думової традиції у зв'язку з побутуванням у фольклористиці думки про "вимирання" творів українського героїчного епосу, початком їх письмової фіксації, оберненого впливу на формування кобзарського репертуару.

У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно створений Південно-західний відділ Російського географічного товариства присвятив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Розгорнуту характеристику музичних особливостей дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм, дав у своєму виступі М.В. Лисенко. Видатний український композитор вважав кобзаря одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу, високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми, "яка щодо оригінальності не має суперників". Виступ талановитого кобзаря став справжньою подією. Вже рік по тому, 1874 р., Остап Вересай виступав у концертах на Археологічному з'їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М.В. Лисенка в будинку М.П. Старицького, а в лютому-березні 1875 р. у Петербурзі: на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов’янського благодійного комітету, в Музеї етнографії та старожитностей, в Соляному містечку, в клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам'яті Тараса Шевченка, в Зимовому палаці. Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В.О. Козлов, до організації програми виступів долучився М.В.Лисенко. Успіх сліпого рапсода був вражаючим. Сила експресії, пристрасть і глибоке задушевне почуття мало сильний вплив на слухачів. Особливо запам'ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні "Благородного собрания", перед яким постав "сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, ... колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину...". В переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи, вступне слово до якого про значення українських народних дум виголосив професор Петербурзького університету О.Ф.Міллер. "Співець при співанні дум ніби священнодіє... Вересай, видно, чудовий виконавець", — повідомляла преса. На запрошення професора О.Ф.Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, як жива ілюстрація Остап Вересай потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в'язниці за виконання соціальне загостреної пісні "Нема в світі правди". Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм "пачпортом". 

Була в житті кобзаря і незабутня символічна зустріч з Кобзарем "братом Тарасом". Т.Г. Шевченко відвідав старого О.М. Вересая в Сокиринцях і подарував йому свій "Кобзар", власноручно написавши: "Брату Остапу від Т.Г. Шевченка".

Довго не наважувався, попри всі умовляння друзів-фольклористів, старий кобзар стати майстром, взяти в науку юнаків. Тільки на схилі життя Остап Микитович взяв до себе учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея та Данила Янгола з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець. Перші учні майже всі рано повмирали, але згодом "школа" поповнилася, кобзарське мистецтво не втратилося, не припинилася традиція.

Помер народний співець у квітні 1890 року. Проводжали його в останню путь всім селом, вкривши могилу живими квітами й поставивши скромний дубовий хрест з написом "Остап Вересай. 87 лет от роду". Дорога до цього дорогого для свідомих українців місця ніколи не забувалася. "Останній співець козацької минувшості України", ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі.

Джерела інформації.

Вікіпедія

https://uain.press/blogs/801445-801445

http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2021/06/blog-post_23.html?m=1

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah

Дмитро Гах "Скуба": повстанський команди. Історія життя. Варто прочитати.

У центрі майор УПА, командир куреня «Гайдамаки» – Дмитро Гах – «Скуба» та його собака «Боїн».

10 жовтня 1919 р., у перший рік польської окупації західноукраїнських земель, у с. Хриплині біля м. Станиславова у свідомій українській родині Гахів народився хлопчик, якого назвали Дмитром. Батько Микола, який працював на залізниці, і мати Софія виховували його з вірою у Господа, вчили бути чесним і справедливим.

У Дмитра були брати Василь (1910 р. н., який під час Другої світової війни загинув на теренах Польщі) і Петро (1922 р. н.) та сестри

Параска (1912 р. н.), Євдокія (1925 р. н.), Настя (1928 р. н.) і наймолодша Ганна(1931 р. н.). На жаль, про дитячі та юнацькі роки Дмитра знаємо мало. Але достеменне те, що від того, що поляки жорстоко нищили українство, юнак став незламним патріотом своєї землі, несхитним борцем за її волю.

Після закінчення школи працював на залізничній станції скріплювачем вагонів. Мабуть, у 1930-х рр. вступив до лав ОУН. З

приходом радянської влади на західноукраїнські землі 1940 р. його схопили каральні органи і мобілізували до Червоної армії. У російському місті Калузі він служив у танкових військах, був командиром танка.

У перші дні німецько-радянської війни Дмитро Гах потрапив на фронт, але його військову частину оточили і захопили в німецький полон. У таборі військовополонених він випадково зустрівся зі своїм земляком Бурдою (майбутній сотенний УПА Шрам), і той допоміг йому звільнитися. Мабуть, Дмитро видавав себе за галицького німця (адже прізвище було подібне до німецького ) і пройшов офіцерський вишкіл в одній із частин німецької армії. Там він став обер лейтенантом і якийсь час воював з «червоною партизанкою» в Польщі. Надалі його доля тісно переплелася з героїчною Українською повстанською армією. Наприкінці 1942 р. помер його батько. Родина телеграмою повідомила про це Дмитра, але німці на похорон його не відпустили. Приїхав він у відпустку до родичів аж у травні 1943-го.

Саме тоді над галицькою землею пронісся клич: «До зброї!». Нашвидкуруч змобілізовані збройні відділи повстанців УПА з кількох відтинків прямували в гори Карпати, для того щоб поставити заслін гітлерівцям та радянським військам. Дмитро не міг залишитися осторонь цього героїчного руху і теж вирішив іти в гори. Проте до с. Хриплина з ним прибули два охоронці, один з них був добре вишколений «німецький» офіцер, якого приставили до нього таємним аґентом фашистських спецслужб. 

Щоб не постраждала від німців родина, треба було якось перехитрити аґента. Дмитро скористався тим, що зв’язковою в підпіллі була його сестра Євдокія – Сюзанна, і ввійшов у контакт з повстанцями. Вони вирішили інсценізувати напад на потяг, який прямував на східний фронт. Поблизу м. Коломиї ешелон, у якому їхав обер-лейтенант Д. Гах, обстріляли партизани. Були вбиті і поранені, а Дмитро безслідно зник. Про це повідомили листом його родину німецькі охоронці, які щасливо добралися до своєї військової частини. Цей лист потім врятував рідних Дмитра Гаха від німецької розправи.

Коли одного дня всіх вивели надвір і вишикували перед хатою для розстрілу, перекладач ще раз запитав, де Дмитро. Мати подала їм того листа, і ґестапівці повернулися до м. Станіслава. А Скуба (таке псевдо вибрав собі Дмитро) разом з молодшим братом Петром – Вороном опинився серед повстанців. 

У підгірському селі Бані-Березові Косівського повіту поблизу лісу проживали неодружені брати Лазаровичі – Степан та Іван. Однієї ночі їх розбудив станичний Микола Лазарович – Бистрий, і до хати ввійшло декілька людей. Старшим з них був високий на зріст, гарний на вроду повстанець, який відрекомендувався коротко – Скуба. 

На деякий час вони залишилися квартирувати у хлопців. Ночами сюди реґулярно прибували молоді люди. За два тижні сформувався загін повстанців. 20 вояків під орудою Скуби повернули до с. Космача Косівського повіту. Вони приєдналися до чоти Богуна (Олександра Луцького) і за кілька днів усі подалися в гори. Пологі важкодоступні карпатські схили на 17-му кілометрі Микуличинської вузькоколійки, назва яких Збанули, стали місцем створення вишкільного табору молодших офіцерів УПА. Керівником його призначили Теодора Степановича – Кропиву, який народився 1885 р. у священичій родині в м. Кутах. У столиці Австро-Угорської імперії м. Відні він закінчив офіцерську кавалерійську школу, а потім – військову академію. У роки німецько-радянської війни став офіцером УГА високого ранґу.

Розробляв статути та інструкції для УПА, навчав військового устрою і дисципліни. З них зорганізувався цілий курінь «Чорні чорти». Навчав новобранців воєнного ремесла також вишколений у Німеччині та Радянській армії чотовий Скуба. Німці, довідавшись про курінь, вирішили знищити його. Але повстанська розвідка завчасно виявила наміри ворога. Сотня Козака зайняла оборону з боку с. Космача. Від с. Микуличина шлях ворогові заступила сотня Липея. Першими відступили німці з с. Космача.

Втративши кількох солдатів разом з командиром батальйону, переслідувані повстанцями, вони ганебно втекли. Друга група наступала з с. Микуличина. Козак, відігнавши космацький батальйон, повернув своїх хлопців проти них, а Липей, навмисне пропустивши карателів у напрямку табору, зайшов з тилу і затиснув німців у смертельний обруч. Їх було розгромлено. Третя група, що йшла з с. Березова Косівського повіту, наступати не наважилася.

Понад місяць «шваби» (так називали німецьких солдатів. – Є. Л.) не виявляли наміру ліквідувати табір УПА, де вишкіл проходив згідно з запланованим графіком. Аж у кінці жовтня 1943 р. вирішили розправитися з непокірним «Бандербурґом» (так німці називали табір повстанців). Розвідка донесла, що ворог має десятикратну перевагу над повстанцями, тому було вирішено табір розформувати, і він з усім майном заздалегідь відбув на Волову, а курінь, розділившись на дві частини, передислокувався у Чорний ліс та с. Жаб’є (нині смт Верховина, районний центр Івано Франківської обл.).

Чота Скуби повернулася на попередню базу до с. Бані-Березова. По 8–10 хлопців розквартирувалося у крайніх хатах під самим лісом. Дізнавшись про це, німці підпалили кілька будинків, і повстанці перебралися в космацькі ліси. По дорозі Космач – Коломия вони знищили чотири тяглові авта і близько 70-ти гітлерівців. Власних втрат не зазнали.

На окраїні с. Космача Скуба створив новий вишкільний табір у складі 160–180-ти людей. Настала зима, хлопці мерзли в холодних луб’яних колибах, проте в таборі панували винятковий порядок і дисципліна. Після руханки щоранку шикувались до спільної молитви:

«Боже великий, творцю Всевишній, на нашу рідну землю споглянь, ми будем вірні твоєму завіту, вислухай наших благань. Народ в кайданах, край у руїні, навіть молитись ворог не дасть, Боже великий, дай Україні силу і славу, і волю, і власть!» 

Присягу на вірність Україні вишколені повстанці склали на початку 1944 р., ставши боєздатною сотнею. Скуба сам підбирав фізично міцних, найвідважніших добровольців. А в його охороні були тільки високі на зріст повстанці.

Тож не дивно, що сотня відразу завоювала славу елітної, чи не найпоказовішої в горах Карпатах. Першими чотовими цієї сотні стали Боровий, Буйтур та Білий. Спочатку сотня Скуби – Д. Гаха звільнила з каторжної праці 300 місцевих мешканців, які видобували руду під горою Піп Іван. Треба було бути справді талановитим командиром, щоб виграти бій з німцями, які були укріплені дзотами. Їх Скуба взяв усього за дві години бою. При цьому 26 німців загинуло, 15 отримали поранення, решта здалася в полон.

(Для збільшення натисніть на зображення.)

Сотня Скуби провела переможні бої з німцями також у містечку Кутах, с. Кривобродах, с. Космачі. Тим часом у Карпати з наступом

радянських військ наблизився фронт. На зміну одному «визволителю» повертався другий – Червона армія. На початку березня 1944 р. фронт стабілізувався на лінії м. Косів – м. Коломия – м. Тернопіль і набрав затяжного характеру, який протривавши

понад три місяці. Карпати обороняла перша угорська армія, сателіт гітлерівських військ. «Мадяри» грабували місцеве населення, ні за

що розстрілювали, як це було ще в роки Першої світової війни.

27 січня 1944 р. за наказом Головного штабу УПА всі відділи повстанців було реорганізовано на оперативну групу УПА Захід. У Військовій окрузі «Говерля», яка включала Буковину, Закарпаття, частину Дрогобицької і Станіславської областей, діяло тоді не менше 38-ми сотень УПА загальною чисельністю близько 6 тисяч стрільців

та командирів. З цією силою, що стала на захист цивільного населення, угорці змушені були рахуватися. Журналіст Василь Пожоджук, родом із с. Космача, згадував: “Скуба” був частим гостем у нашому домі в Космачі. Одного разу прибігає до нас парубок із Пилип і каже: “Друже сотенний, зі сторони Пилип угорські вояки ведуть велику колону полонених москалів і простих наших людей у

довгих кожухах!” Командир розпорядився негайно вислати розвідку і доповісти, кого конвоюють “мадяри”. Коли розвідники повернулися, “Скуба” разом з чотою повстанців побіг попід ліс і зробив засідку на

дорозі, що веде з с. Космача до м. Коломиї. Він здогадався, що полонених конвоюють через с. Космач у штаб дивізії угорців, який

був у Березовах на Косівщині. Тільки-но колона полонених вийшла на прямий відтинок шляху, як тут ударили скоростріли і кілька конвоїрів упало з коней. Упало також і декілька піших. Три вояки на конях, що їхали ззаду колони, кинулися стрімголов до лінії фронту в с. Шешори Косівського повіту. Решта піших конвоїрів підняли руки вгору.

Полоненими виявилися 40 червоноармійців і майже сто селян с. Пилипи (нині село на Коломийщині). Як з’ясувалось, червоноармійці намагалися прорвати лінію фронту на ділянці цього села. Але “мадяри” атаку відбили, захопивши солдат у полон. Їх, а

також пилипівських селян, повели до штабу армії, бо хтось із селян, мовляв, показав совітам вигідне місце для прориву оборони. “Скуба” промовив до полонених червоноармійців: “Ви вільні! Хто хоче

виборювати волю Україні, залишайтеся з нами. А хто бажає повернутися назад, поможемо у відповідному місці перейти лінію

фронту”. З гурту вийшло кілька солдатів зі Східної України і стали біля стрільців. Решту переправили через лінію оборони, а селяни

повернулися додому».

Після кількох таких сутичок «мадяри» таки визнали УПА господарем української землі, і обидві сторони уклали в с. Космачі таємну угоду про ненапад та постачання «мадярам» провізії за зброю і амуніцію. З нашого боку угоду підписали командир ТВ – 21 «Гуцульщина» Козак та Скуба. Посередником був парох с. Середнього Березова о. Тимощук.

Влітку 1944 р. сотня Скуби перейшла лінію фронту і опинилася в тилу Червоної армії, де діяли жорстокі і нещадні «заградітєльниє

отряди» НКВС, що розстрілювали солдатів, які відступали, та вели боротьбу з бандерівцями. Повстанці йшли таким шляхом – с.Шипіт

– с. Брустури – с. Шешори, багато стрільців було в одностроях угорської армії, мали «мадярську» зброю. У с. Шешорах переходили

суцільний коридор угорців. Вони показували на бандерівців пальцями і кричали: «Унгар, унгар!» Але жодну кулю з їхнього боку

не було випущено. А попереду сотні, усміхаючись, на буланому коні їхав Скуба – Д. Гах. Фронт хлопці перейшли в с. Пістині Косівського повіту, де змушені були кілька днів розміновувати поля. Надалі партизанів чекала довга, виснажлива, нерівна боротьба з

червоноармійцями.

Після бою з чекістами в с. Кривобродах сотня відправилася в ліси під с. Ключевом на Коломийщині, де дислокувалася березівська сотня Мороза (Дмитра Негрича). Розвідка донесла, що в Середньоберезівській школі розквартирувалася група чекістів, і Скуба вирішив знищити її. Пропонував ударити разом з «березунами» (жителями с. Березова на Косівщині), але Мороз відмовився, мотивуючи це тим, що його хлопці ще не вишколені. Дозволив лише вибрати кількох добровольців. Напад на школу виявився невдалим. Хтось, мабуть, попередив більшовиків, і в нічному бою повстанці втратили трьох вояків.

Далі рейдом пішли на м. Яремне, щоб визволити з тюрми заарештованих підпільників, але задум не вдався, бо містечко було буквально нашпиговане червоноармійцями. Потім провели великий

бій з радянськими військами в с. Коршеві на Коломийщині і направилися з боями до р. Дністра. У с. Корневі на Городенківщині

зав’язався бій, який тривав цілий день. Тоді Дмитра Гаха призначили курінним. Повстанці потрапили в скрутне становище, бо червоноармійці великими силами з танками переправлялися з тернопільського боку через р. Дністер, використовували артилерію, авіацію. Значних втрат зазнавали обидві сторони, а Скуба пораненили.

28 грудня 1944 р. в с. Березові зустрілися курені Скуби, Козака і Різуна з Чорного лісу. На спільній нараді штабів було вирішено вибити червоноармійців із с. Космача. Там перебували тоді відділи НКВС і спецвідділ червонопогонників. Оточення села здійснили о 4ій годині вранці 30 грудня 1944 р. Маючи в розпорядженні ґранатомети, важкі кулемети та іншу зброю, повстанці вибили ворога з села о 16ій годині. Було вбито близько 500 червоноармійців, здобуто багато зброї, провізії, возів та коней. У цьому бою було поранено10-х повстанців.

Першого січня курені розійшлися, а «скубівці» залишилися і почали готуватися до Різдва. Разом зі стрільцями святкував тоді в с. Космачі весь крайовий провід, вище командування УПА, прибув і крайовий провідник Буковини Сталь (Василь Савчак). А Скуба стежив за порядком, роз’їжджаючи селом на трофейному мотоциклі. Простора, затишна гуцульська хата на мить притихла й оповилася смутком, коли крайовий провідник ОУН Роберт (Ярослав Мельник), вітаючи хлопців з Різдвом Христовим, сказав, що для декого з присутніх воно, можливо, останнє в житті, бо світова війна завершувалась і сталінське керівництво СРСР кинуло на ліквідацію УПА та підпілля величезні сили. Після Різдвяних свят 1945 р. радянське командування вирішило будь що вибити повстанців з «бандерівської столиці» (так москалі називали с. Космач).

Розпочався концентрований наступ від с. Жабйого, с. Микуличина та м. Коломиї. Щоб не піддавати село в ході боїв знищенню, командування УПА вивело з нього всі підрозділи, розташувавши їх довкола в лісах. Чекісти зайняли село без бою, а сотні наглухо замкнули навколо с. Космача. У цей час з Чорного лісу підійшов рейдоваий курінь Прута, і всі сотні одночасно відкрили цілеспрямований вогонь на знищення ворога. Як згадував сотенний куреня Прута Володимир Чав’як – Чорнота, першим ударив курінь Скуби.

Розвиднювалося, і з гір було добре видно, як заметушилися більшовицькі караули. Москалі якраз збиралися снідати, але такого сніданку вони не чекали. Голі босі вискакували на сніг. Залягли. Зареготали повстанські кулемети. Більше двох годин червоноармійці не витримали і почали втікати, але скрізь наштовхувались на щільний вогонь. Метались, як у пеклі. А тут ще з м. Коломиї прилетіли літаки і почали бомбити своїх, бо думали, що партизани вже захопили село. Оточенці по рації просили допомоги, і з усіх напрямків с. Космача були розставлені запобіжні застави. Березівська сотня знищила тоді (вдосвіта 15 січня) на присілку Рушір цілий полк прикордонників. У снігах залишилося лежати близько 400 червоноармійців. Звичайно ж, вороги такого погрому забути не могли, і новий великий наступ розпочався за місяць – 13 лютого 1945 р. 

Три дні безуспішно наступали вони з різних боків і взяли село аж тоді, коли повстанці плавно відійшли в гори, евакуювали поранених, вивезли майно, а каральні загони 140 своїх убитих спалили в гуцульських хатах. Але й навічно залишилися спочивати в космацькій землі і 36 вояків куреня Скуби. Навесні 1945 р. на Прикарпаття кинули нові радянські каральні військові підрозділи. До коломийського округу, де перебувало 16 сотень УПА (3,5 тисячі вояків), було направлено 40 тисяч добірних радянських карателів з авіацією та артилерією.

Настали неймовірно важкі бої, в яких загинуло понад половину складу повстанців. Не обминули великі втрати і курінь Скуби, але меншою мірою, бо Дмитро Гах був талановитий військовик, намагався завжди вести бої грамотно і вміло. Через те стрільці йому безмежно довіряли, шанували за знання військової справи, передбачливість, уміння передавати свій досвід.

У партизанських рейдах, кровопролитних боях минуло тривожне літо 1945 р. Настала осінь. Багато вояків та підпільників мучилося в енкавеесівських катівнях і тюрмах, зокрема в м. Коломиї. Рішучим і несподіваним потужним ударом по місту Скуба вирішив визволити в’язнів. 27 вересня 1945 р. під вечір курінь у повному бойовому складі вийшов на Воскресінецьку гору. На вершині замайорів синьо-жовтий прапор. З неї, як на долоні, було видно м. Коломию. Розвідка доповіла, що в місті квартирує небагато ворожого війська. На терміновій нараді старшин куреня було вирішено: під покровом ночі завдати несподіваного удару по місту, раптово захопити головний осередок МДБ, тюрму і лікарню, де було багато в’язнів. На виконання військової операції йшли тільки добровольці, переважно хлопці, що навчалися колись у Коломийській гімназії та школах міста. Ввечері воїни УПА обережно спустилися з гори, берегом р. Пруту дісталися до човна і переправилися на лівий берег. Щоб виманити сили ворога з міста, Скуба віддав наказ обстрілювати з шести ґранатометів тюрму та аеродром у передмісті, в с. Корничі. У ворожому стані зчинився безлад і паніка, але червоноармійців виявилося так багато, що напасти на тюрму повстанці не наважилися. 

Прорватися в міську лікарню за заарештованими підпільниками теж не вдалося, і вони пішли на с. Воскресінці обабіч м. Коломиї. Та раптом на горі пролунав потужний вибух. Брат Скуби Петро Ворон, що брав участь у нападі на Коломию, подумав, що радянські карателі оточили і атакують штаб куреня. Але сталося інакше. У розпалі бою хтось вкинув міну в міномет зворотним боком. Прогримів раптовий вибух, під час якого загинули повстанці мінометники, а курінному Дмитрові Гаху, який стояв поблизу і керував боєм, осколок потрапив у шию і розірвав сонну артерію. Ще живого з поля бою його виніс рідний брат Петро. Помирав Скуба на його руках. Загибель уславленого курінного Дмитра Скуби – Гаха була болючим ударом для всього повстанського руху, і її деякий час приховували від вояків. Спочатку Скубу поховали в с. Кривобродах, але за декілька днів Служба безпеки УПА вирішила перепоховати його таємно на цвинтарі в с. Трачі Косівського району. Адже Дмитро Гах заповів, щоб його поховали біля могили зв’язкової Зірки – дівчини, яку він кохав. Зірка – Катерина Гаврилюк (Семенюк) із с. Тростянця на Коломийщині, народилася 1919 р., вбита 1945го.

Коли не стало командира, хлопці й надалі трималися разом, називали себе тільки «скубівцями», а курінним призначили відважного і кмітливого сотенного з с. Яблунова на Косівщині Юрія Долішняка – Білого. За виняткову мужність, відвагу, командирську доблесть командування УПА нагородило Дмитра Гаха орденом срібного хреста. Він назавжди залишився у пам’яті потомків як незламний борець за волю України.

Вшановувати і пізнавати життєві сторінки таких людей, як Скуба – Дмитро Гах, і багатьох інших воїнів УПА, які полягли за волю і незалежність України, дуже важливо тепер, коли московія на початку ХХІ ст. веде війну проти українського народу, коли нам як ніколи важлива підтримка національно патріотичного духу наших воїнів, що захищають нашу Вітчизну на сході України.

Джерело.

Автор Євген ЛИЗЕНЬ.

http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2020/07/blog-post.html?m=1

Легенди Губківського замку. Губківський замок на березі річки Случ був побудований у 15 столітті.

Руїни Губківського замку знаходяться на Березнівщині, поблизу села Губків. За композицією і пропорціями він вважався одним з найбільш досконалих у волинській школі оборонних комплексів.

Споруда була подібна до трапеції, мала чотири кутових вежі зі стрільницями, в'їзну браму і підйомний міст. У дворі знаходилися житлові й господарські будівлі. До наших днів збереглися невеликі ділянки стін однієї з веж і колишнього палацу.

Підземний хід:

Збереглася легенда, що підземелля замку було з'єднане підземним ходом з Марининським православним чоловічим монастирем. Починався хід з глибокої криниці на замковому подвір'ї. Але відносна висота замкової гори над рівнем річки, під якою має проходити хід — понад 32 метри, абсолютна — близько 200 метрів, а до монастиря — понад 10 кілометрів у гранітній породі.

Про урочище Татарський Груд:

Коли розбите татарське військо поверталося в Крим, один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця.

Вона показала їм дорогу до Губкова, кажучи: «У велику п'ятницю почуєте, як дзвонять у церкві і йдіть у тому напрямку і на схід керуйтесь, там знайдете місто, замок і церкви".  

Татари знайшли містечко і зруйнували його, але не змогли здобути церкви, що стояла на високій горі. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото, ступила у безодню і втопилась. Болото відтоді називається Бабине гало, а місце, де татари стояли табором — Татарським Грудом.

Потім час від часу з'являлася чаклунка переляканим селянам з палаючими очима і просила пробачити їй зраду, бо немає їй спокою після смерті.

Про нещасливе кохання княжни:

Князівська красуня-донька полюбила простого парубка, який жив на протилежному березі річки. Князь заборонив закоханим зустрічатися й посадив доньку у найвищу замкову вежу. Та вночі дівчина і хлопець ставали соколами й літали на побачення.

Довідавшись про це, старий князь прокляв молодят — і вони, навіки залишившись птахами, оселилися в горах, які відтоді стали називати Соколиними.

Скарби князів Семашків:

За легендою, князь Семашко наказав викопати під замком глибокі підземелля і ходи, де зберігав незліченні скарби і катував непокірних. Довгі століття скарби князів Семашків не давали спокою людям, які намагалися відшукати тут золото, ламаючи стіни ломами та кирками.

Існує легенда, що колись до глибокої пивниці замку впав хлопець і знайшов він там багато грошей. Почувши про це, скупий селянин кинув свого сина також до того ж льоху, але той пропав під замком без сліду назавжди.

Про булаву Богдана Хмельницького

Є легенда. яка розповідає, що десь поблизу Губківського замку і Соколиних гір було заховано булаву гетьмана Богдана Хмельницького. І нібито охороняють ці клейноди душі загиблих козаків, чекаючи на того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.

Про Дзвонецьку гору

Розповідають, що коли в сонячну погоду прикласти на горі вухо до землі, то можна почути відголос дзвонів. Тому і назвали її «Дзвонецькою».

За іншою легендою, вона отримала таку назву через те, що коли татари у 1504 році вирізали усіх місцевих мешканців, не змогли здобути монастиря: усі полягли на Дзвонецькій горі.

І тому, у сонячну погоду, якщо прикласти вухо до землі, можна почути брязкіт мечів і стогін полеглих воїнів, так як на цій горі татари поховали безліч своїх загиблих, закопавши живцем і поранених.

Про квіти:

1795 року відомий пейзажист, ірландець Діонізій МакКлер, який багато років працював на Поліссі, першим знайшов тут квітку Азалію понтійську. Невідомо, як ця рідкісна рослина там опинилася, так як найближче місце, де вона росте є Кавказські гори. Також у лісах поблизу Губківського замку і Соколиних гір цвіте 10 видів орхідей, які ростуть переважно тільки в тропіках.

Тому з'явилася легенда про те, що квіти було занесено на Полісся на кінських копитах монголо-татарського війська. А за іншими переказами, це ханська дочка, аби вгамувати тугу за степами, посіяла улюблені квіти по луках і лісах.

Джерело інформації. ФБ Березнівщина туристична.

2 квітня 1922р. за "нез’ясованих" обставин після виходу з табору інтернованих вояків УНР поблизу Щепйорно (Польща) вбитий Юрій Отмарштейн - полковник Армії УНР.

Батько за національним походженням був шведом, а мати грекинею. Закінчив Миколаївську військову академію Генштабу в Петербурзі. 

Займав командні посади у війську Української Держави та Директорії, зокрема начальник штабу Корпусу Січових Стрільців (1918-1919), начальник штабу Армії УНР у Другому Зимовому поході (1921), полковник УНР. Співорганізатор УВО (1920-1921), шеф штабу Начальної Команди УВО, координував діяльність УВО на території УСРР. Народився у Тирасполі Херсонської губернії (тепер Молдова) в родині військового генерала московитської царської армії 1890. На думку багатьох дослідників вбивство могли здійснити агенти польської Дефензиви. Також припускають, що це могли зробити агенти більшовицької ЧК. Похований у Калішу (Польща).

Джерело.http://ukrpohliad.org

Зустріч вихованців юнацької школи та ветеранів 1-ї Запорізької дивізії у Парижі у ресторані «Белянкур», 1931 рік. (+ список поіменно)

Зустріч вихованців юнацької школи та ветеранів 1-ї Запорізької дивізії у Парижі у ресторані «Белянкур», 1931 рік. Стоять у першому ряді зліва направо: Недайкаша Порфир, Охмак Іван, Редько Сергій, Капустянський Микола (гість), Морозовський Петро, Буткевич Леонід.

Стоять у другому ряді: сьомий — Бахтин Леонід, восьмий — Набока Іван, дев'ятий — Вереха Іван, десятий — Вишиваний Василь (Габсбург-Лотрінген, гість), одинадцятий — Бордючівський Семен (фото з фондів ЦДКФДУ ім. Г.С. Пшеничного)

Джерело

https://coollib.com/b/178326-yaroslav-yuriyovich-tinchenko-ofitserskiy-korpus-armiyi-ukrayinskoyi-narodnoyi-respubliki-1917-1921-kniga-2/read

Повстанська родина (автор Михайло СОПІВНИК) "Моїм рідним присвячую у рік 75-ліття УПА" 2017р.

Оповім про родину мого вітчима-батька Федорчука Михайла Миколайовича і її вклад у національно-визвольні змагання за самостійну Україну.

Із родини вітчима Михайла вийшла когорта борців за волю України: Січових Стрільців, членів ОУН—УПА, просвітян, рухівців.

Михайло Миколайович побрався з моєю матір’ю Марією в 1946 р. уже не молодим (56 р.) чоловіком, залишившись без своєї попередньої сім’ї. Дружина Тодоска померла, сини Василь і Мирон загинули, доньку Тетяну і зятя Івана засудили за участь в ОУН—УПА.

Народився вітчим Михайло 1890 року в селі Блищанка Заліщицького повіту в національно-патріотичній сім’ї Миколи і Калини Федорчуків. Батько Микола був кошовим отаманом Січі у нашому селі, вони з дружиною Калиною з родини Черників були засновниками товариства «Просвіта». Крім нього були ще сестри Калина, Тетяна і брат Тарас (1902 р.), який у складі сотні УСС Вітовського, кинувши навчання у Кіцманській гімназії, 1 листопада 1918 року у Львові виборював ЗУНР. Знешкоджуючи кулеметне гніздо поляків при штурмі залізничного двірця був поранений у груди. Після шпиталю повернувся у рідне село, підлікувавшись, узяв у батька коня і подався до гайдамак С. Петлюри за Збруч. Боронив Україну в «чотирикутнику смерті». Емігрував 1920 року з військовими частинами УСС через Румунію у Чехію. Там продовжив навчання у Празькому університеті й після закінчення працював інженером на одному з військових заводів у Празі. В один із днів у часи німецької окупації, будучи старшим по зміні в цеху, заступився за українських дівчат, які там працювали, над якими знущався есесівець. Той вистрілив і поранив Тараса, якого відпровадили після цього в концтабір. Про цю подію розповідала вітчиму Михайлу бранка, одна зі свідків цього вчинку Тараса Федорчука.

Після звільнення Чехословаччини Тарас повернувся з концтабору на свій завод. В 1948 р., коли чехи повстали проти комуністичного режиму, Тарас опинився на барикадах Праги, де й загинув. Так закінчив своє життя у боротьбі українець-патріот Тарас Федорчук. Вічна йому пам’ять. Герої не вмирають!

Михайло Федорчук рано став сиротою, утративши маму, а батько одружився вдруге, переїхав у село Добровляни, що поряд із м. Заліщики. Там його обрали кошовим отаманом сільської «Січі». З дружиною Калиною народили синів Мирона і Василя. У подальшому стрільця УПА, який до 1956 року перебував у підпіллі. Вийшов із підпілля після амністії, оголошеної Микитою Хрущовим. Довге перебування у криївках далося взнаки. Захворів на відкриту форму туберкульозу, помер ще молодим.

* * *

Здібного до науки Михайла Товариство «Просвіта» 1912 року відправило на навчання до Чехії. На навчання вітчим заробляв своєю працею. Працював у господаря, а на вихідні їздив у Прагу на сільськогосподарчі агрономічні курси при Празькому університеті. Там 1914 року його застала Перша світова війна. Його мобілізували до австрійського війська і відправили на італійський фронт капралом. Після розвалу Австро-Угорської імперії повернувся з війни додому і одружився.

Від першого шлюбу з Тодоскою із родини Базиків мав двох синів Василя (1915 р.), Мирона (1920 р.) та доньку Тетяну (1925 р.). Завдяки своєму вмінню господарювати розжився на 10 моргів поля (0,7 га). Впроваджував нові господарські технології, засвоєні на навчанні у Чехії, за що в селі його прозвали Чехом.

У 20—30-х роках вів господарські курси, будучи керівником «Рідної школи» при «Просвіті». Здобув велику пошану в сільських господарів.

Діти вітчима Михайла росли у свідомій патріотичній українській сім’ї. Виховували їх у любові до батьків і родини, до рідного краю, що і довели своїми вчинками і діями. Всі були активними членами «Просвіти», син Мирон співав у хорі «Просвіти».

Напередодні Другої світової війни діти вітчима Михайла стали членами підпільної організації ОУН. Із приходом «перших совітів» (так у Галичині називали радянську владу), «Просвіту» знищили, а її керівників Кирила Стадника — голову товариства, Пилипа Гошовського — керівника драматичного гуртка, вчителя за фахом, Михайла Площанського — керівника хору, Миколу Гошовського — керівника спортивного товариства «Сокіл» при «Просвіті» репресували на початку 1940 року і знищили в більшовицьких катівнях.

Гірка доля спіткала дітей вітчима Михайла — старший Василь за нез’ясованих обставин загинув 1939 року біля танкової колони червоних, яка зупинилась у нашому селі. Його примусово поставили охороняти ту колону (з палкою в руках), а самі пиячили по хатах.

Мирон був стрільцем у Кущовій самообороні села і 1943-го його направила станиця нашого села на Волинь в УПА. Збиралися вояки на хуторі Миколаївка за чотири кілометри від нашого села. Місце збору вистежили польські фольксдойчі, повідомили про це німцям. Німці оточили хутір і нав’язали бій. Це було першим бойовим хрещенням для 9-ти стрільців самооборони. У цьому бою загинули четверо вояків УПА і один німець. Ось як про цей бій написала районна газета «Колос» до 50-річчя ОУН—УПА.

«На хуторі Миколаївка відбулося посвячення хреста воїнам Української Повстанської Армії, які загинули від рук німецьких катів. На посвячення прибули гості з навколишніх сіл району. Процесія із церковними хоругвами у супроводі священика Української Греко-Католицької Церкви Зіновія Пасічника з храму вирушила до встановленого хреста.

Відбувається його освячення і відправляється панахида за воїнів УПА Петра Васильовича Мартинюка, Йосафата Івановича Крихтяка, Михайла Лаврентійовича Крихтяка — жителів села Винятинці і одного невідомого, які загинули 18 листопада 1943 року.

Односельчани і гості поклали біля хреста букети живих квітів, низько вклонилися героям, рідним воїнів, які тут загинули, сердечно подякували жителям села Лисичники і всім присутнім, чиїми руками покладений цей хрест. В пам’яті рідних і всіх присутніх, які були на освяченні, будуть імена тих, хто понад усе любив свою неньку-Україну і віддав за неї своє молоде життя».

Із розповіді сестри Тетяни: «Мирону вдалося прорватися через оточення, добратися до лісу в урочищі Ярмівка, що неподалік від хутора, і лісами, що навкруг нашого села, дійти до Колонії (так названо один із відрогів села, що впритул до Монастирського лісу, де жили польські колоністи) і повернутися додому. Він був активним легалізованим учасником повстанських подій на рідному терені до приходу «других совітів» 1944 року. 

Війська червоної армії увійшли в наше село в квітні 1944 року. Боїв на теренах наших сіл, що на правому березі річки Серет, уже не було. Німці поспішно відступали в напрямку Тернополя. У нашому селі вони зупинились лише на добу. З розповіді мами Марії знаю, що до нас на подвір’я увійшли, десь після обіду, з десяток німців. Перед цим випав сніг по коліна, хоч був кінець квітня. Німці були змордовані, мокрі і, пострілявши кілька курей, стали носити сіно з горища сараю у велику кімнату хати. Переспавши, ранесенько вийшли з хати й пішли в напрямку сіл Угриньківці, Торське, через яке проходить залізниця Чернівці—Тернопіль».

25 травня 1944 року совіти провели тотальну мобілізацію всіх чоловіків села від 17 до 50-ти років на війну.

Із нашого села Блищанка мобілізували на фронт 148 чоловіків, із них загинуло 127, зокрема 47 зникли безвісти. Забрали на війну і мого батька Панька, який загинув 21 січня 1945 року в Латвії і похований у братській могилі села Джуксте під Ригою. Забрали на війну з нашої хати вуйка Миколу Ткачика, який зник безвісти. Забрали на війну і Мирона Федорчука.

Спочатку наших мобілізованих відправили в далеку Алмати на «обученіє». Це була продумана більшовиками акція. Щоб не повтікали у ліс до партизанів, а також мати можливість відсіяти ненадійних. Усіх підозрілих відстрілювали в подальших боях. Така доля спіткала і Мирона Федорчука. Довести, що був в УПА не могли, тож і був застрелений СМЕРШем в одному з боїв у Прибалтиці.

Про його загибель розповів наш односелець Михайло Стасюк, який разом із Мироном був в одній роті. Він сказав вітчиму, що Мирона вбили ззаду: «Коли він упав лицем до землі, а я біг за ним, побачив пляму крові на спині між лопатками. Зупинитись я не міг, чи навіть оглянутись, бо така доля спіткала б і мене». М. Стасюк просив, щоб вітчим Михайло нікому про це не говорив. На Мирона надійшла похоронка про те, що він зник безвісти. 47 таких гірких повідомлень на наших односельців прийшло у село.

 

* * *

Немилосердною була доля і в доньки вітчима Тетяни і її чоловіка Івана. Тетяна вийшла заміж 1940 року за активного просвітянина, члена товариства «Сокіл», керівника спортивних вправ у «Лузі» Івана Михайловича Рибцуника (1913 р. н.). У кінці грудня 1941 року в них народилася донечка Ганнуся.

Іван був одним із перших членів ОУН у нашому селі. 1937-го до Блищанки прийшов із сусіднього села Більче-Золоте член ОУН Петро Перун і записав в організацію своїх друзів Івана Гирина, Михайла Площанського і Томка Богачевського. Через рік вони підібрали собі кожен ще по два хлопці. Це були Іван Рибцуник, Василь Федорчук (син вітчима), Томко Лазарук, Володимир Яніцький (чоловік моєї сестри Олі Сопівник із Заліщиків), Олекса Липка, Антон Йосипович. Таким чином були створені трійки, які були строго законспіровані, і члени трійок, крім своєї, не знали про інших.

Пізніше членами ОУН стали: Мирон Федорчук, Тетяна Рибцуник (Федорчук), брати Василь і Михайло Натуркачі, Антоніна Гошовська, Володимир Белінський, Степан Кошеланик, Калина Липка, Петро і Микола Піхлики, Леон Друзик, Петро Масик, Василь Рибцуник, Володимир Губеня, Михайло Баран, Ганна Баран, Михайло Киверига, Андрій Киверига, Володимир Емерлінг, Яким Друзик, Іван Малітовський, Степан Покляцький, Іван Погребнюк, Теодозія Писанюк, Євген Слов’яковський, Марія Трембачевська, Михайло Шкрабик, Петро Шкрабик, Йосип Шкрабик, Ганна Шкрабик, Петро Якубишин.

До цього переліку входять члени ОУН, які пізніше стали мешканцями нашого села: Іван Мотичка і Марія Мотичка, в криївці їхньої хати була ОУНівська друкарня в м. Товсте, Степан Марчук із Волині, чоловік моєї сестри Тетяни Воробець, Ірина Натуркач з с. Угриньківці, дружина Михайла Натуркача.

Усі вони пройшли (і вижили) через совітські в’язниці за участь у визвольній боротьбі 1941—1956 рр. Не повернувся з тюрми-каторги Томко Лазарук.

* * *

Усвідомлюючи потребу медичної служби, провід ОУН наказав масово готувати спеціалістів медичної служби. Улітку 1942 року до учительки нашої односельчанки Марії Вербицької, бабусі Юрія Вербицького, Героя Небесної Сотні (її мама Ганна — двоюрідна сестра вітчима), прийшла районова провідниця ОУН із псевдо «Іскра». Вона провела агітацію серед дівчат і допомогла Марії організувати медичну школу (курси) санітарів і медсестер для потреб УПА. В ОУН тоді вступили Текля Дорош (була станичною), Тетяна Лазарук, Тетяна Воробець (моя сестра), Ганна Лозінська, Ганна Паньків — учасниці бою у Ярмівці. Сестри Левонія і Павліна Гошовські, Тетяна Шкрабик, Василина Друзик (донька моєї сестри Марцелі), Євгенія Площанська, Ганна Проданик. Найактивнішими були Павліна Гошовська і Тетяна Воробець. Вони були зв’язковими, володіли зброєю. Тоді в ОУН вступили молоді хлопці Микола Базик («Береза») провідник Кущової самооборони (загинув 1948 року), Андрій Киверига, що загинув при облаві у с. Блищанка — розстріляний енкаведистом Хохловим разом із Леоном Серкізевичем.

Сім’я Вербицьких, Зиновія і Марії була центральним підпільним осередком у нашому селі. У них було радіо і вони отримували звістки з фронтів і передавали через зв’язкових у підрозділи УПА. Зиновій Вербицький (1909 р.) був надрайоновим провідником ОУН з ідеології. У них було троє дітей, один із них Тарас — батько Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького. Після десятирічки навчався у Львівському політехнічному інституті і після закінчення залишився жити у Львові. 

Середуща сестричка Тараса, навчаючись у заліщицькій десятирічці, померла, захворівши на туберкульоз. Наймолодша Орися мешкає зараз у нашому селі.

Учитель Зиновій Вербицький загинув 1944 року в перестрілці з німцями. Їхній підрозділ потрапив у засаду на полі біля села Сосулівка Чортківського повіту. У цьому бою загинули ще вісім упістів. Усіх дев’ятьох перепоховали в часи Незалежності України в братській могилі на Сосулівському цвинтарі. Слава героям! 

Джерело інформації.http://slovoprosvity.org/2017/11/10/povstanska-rodyna/

В цей день, 26 квітня 1919 року 4 північні повіти Чернігівської губернії (Українська історична земля Стародубщина) відібрані московієюю, яка включила їх до складу новостовореної Гомельської губернії, потім до Брянської губернії.

Для збільшення натисніть на зображення

Український часопис.

Історія України. ФБ.

19 квітня 1922р. у с. Бабинці на Тернопільщині народився Василь Шушко "Крук" "Дзвін" "Нічлавний" член ОУН, охоронець С.Бандери, громадський діяч на еміграції.

19.04.1922 – у с. Бабинці на Тернопільщині народився Василь Шушко-«Крук; Дзвін; Нічлавий», особистий охоронець Степана Бандери. Після закінчення семирічки у рідному селі навчався у Заліщицькій торговельній школі, яку змушений покинути через конфлікт з польськими учнями. Член ОУН (1940), керівник підрайонної референтури Юнацтва ОУН, переховувався у с. Іванків біля Скали Подільської. За німецької окупації вивезений на роботу в Німеччину, у м. Аугсбург один з організаторів культурно-просвітницької роботи в таборах українських робітників та учасник підпілля ОУН. Після війни у Мюнхені, співзасновник Спілки української молоді та Товариства української студіюючої молоді ім. М. Міхновського. 1952 познайомився із С. Бандерою і 7 років був його охоронцем. Вивчав політекономію та цивільне право у Мюнхенському університеті. Автор спогадів про працю в ОУН. Помер у Мюнхені 2006. Похований у Бабинцях. 

Джерело інформації.http://ukrpohliad.org/calendar/vasyl-shushko-kruk-dzvin-nichlavyj-osobystyj-ohoronets-stepana-bandery-100-rokiv-tomu.html

Почигайло Ярослав Остапович «Боярин», «Крук», «Б–42», «Б-321», «662/2» — командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня», лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 1 класу .

Почигайло Ярослав Остапович псевдо: «Боярин», «Крук», «Б–42», «Б-321», «662/2». Народився 1922 р., с. Боків, нині Підгаєцька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область — загинув 7 червня 1951, біля с. Ласківці, Теребовлянський район, Тернопільська область - командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня», лицар Срібного хреста бойової заслуги 1 класу.

Народився у сім'ї селян-середняків. Освіта — середня спеціальна: закінчив учительську семінарію. Член Юнацтва ОУН із студентських років.

Керівник станичної сітки ОУН у рідному селі, а відтак — у Підгаєцькому р-ні. Член ОУН із 1939 р. Пройшов військовий вишкіл в УПА на Волині. Командир чоти у старшинській школі УПА «Олені» (весна-осінь 1944).

У листопаді 1944 р. після закінчення вишколу в школі скерований у ВО «Лисоня». Командир сотні УПА «Лісовики» ВО-3 «Лисоня» (01.1945 — літо 1946), співробітник осередку СБ Чортківсько-Бережанського окружного проводу ОУН, референт СБ (1947—1948), організаційний референт (08.1948-08.1949) та керівник (08.1949-06.1951) Копичинецького надрайонного проводу ОУН.

Загинув внаслідок зради разом із двома побратимами у бою з оперативно-військовою групою МДБ на пункті зв'язку. Тіло забране ворогом у райцентр Білобожницю. Місце поховання невідоме.

Старший булавний або хорунжий (1.10.1944), поручник (30.06.1950) УПАр.

Орест Соробей - 5.ІІ.1922 р. -1.V.2003 р. історія Дивізії.

Народився Орест в національно свідомій родині. Належав до Т-ва „Просвіта" і до руханково-спортового Т-ва „Луг". Батько Ореста і його три брати, колишні Січові Стрільці, були переслідувані польською владою, а старший брат Мирослав - воїн УПА - був застрелений енкаведистами із засідки, коли вночі прийшов додому відвідати тата і маму.

В 1943 році, не докінчивши торговельної школи в Чорткові, Орест голоситься до Дивізії „Галичина". Після рекрутського вишколу бере участь в бойових діях у Словаччині, Словенії і Австрії. В кінці війни щасливо виривається з зони зайнятої большевиками на американську зону. Уникає полону при допомозі американського вояка українського походження. Після різних пригод влаштовується в Мюнхені, Баварія. З Мюнхену переїздить до табору біженців в місті Розенгаймі, де познайомився і одружився з Світланою, дочкою родини Жарко.

В 1948 р., з допомогою свого стрийка у Вінніпегу, Канада, Орест з дружиною відпливає кораблем до Канади.

Згідно з заповітом, після смерті, його тіло було спалене, а попіл розсипаний по морю...

Джерело.http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2012/04/blog-post.html?m=0

14.04.1810р. - народився о.Йосип Заячківський - півстолітній парох с.Лоп'янка, один із засновників "Просвіти" і активний громадський діяч як на терені колишнього Долинського повіту, так і за його межами....

Йосип Заячківський вивчав богослов’я у Відні, висвячений на священика у 1833 році. Починаючи з 1838 року призначений парохом села Лоп’янка, де працював аж до кінця свого життя — впродовж 56 років. Його попередником був о. Іван Заревич, а наступником о. Омелян Білинкевич.

Отець Заячківський брав активну участь у громадсько-політичному житті краю. Він був членом «Руської Ради» у Стрию (1848), його зусиллями було засновано „Братство тверезості”.

У своїй промові в 1848 році о.Йосиф Заячківський сказав:

…засияв славний 1848 рік і воскрес руський нарід, а на чолі народу поставив себе духовний стан. Нарід узнав його за свого поводиря й заступника, узнали його й чужі. Не дивовиж, що на нас піднялася вража сила, а ми, священики, не до боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, зачали оглядатися поза себе, щоби собі плечі забезпечити і — відступили так далеко, що стратили з очей нарід, а нарід нас. Тож на наше місце хочете ви, панове, ставати і повести дальше діло просвіти народу там, де ми перестали. За те нарід вам дякує, а Бог най благословить!..

Отак і ви, любі братчики, хоч яка тяжка була би ваша боротьба, хоч як високо піднесла би вас доля, не давайтесь відорвати від вашої матері — від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а народ вами славний!

На перших установчих зборах „Просвіти” 8 грудня 1868 р. він був єдиним представником із провінції.

Привітав збори одноосібно старий священик о.Заячківський. У своєму привітанні він сказав:

Та ви знаєте, і народ свідомий того, що ваша нинішня наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий народ криваво працює. А як доробиться куска хліба, щоб вас Бог охоронив від тієї чуми, від огидного космополітизму, котрий погибеллю всякій народності, і держиться свого народу.

Отець Йосип Заячківський висловив сподівання, що «Просвіта» порятує українську молодь від «тої сьогочасної чуми», «від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності» і зробив перший добродійний внесок на видавництво щорічного календаря для народу.

Брав участь у заснуванні політичного товариства в 1881 році „Народна Рада” у Долині. Був його головою.

21 серпня 1884 року в Долині був ініціатором проведення окружного віча на яке запросив з рефератом виступити Івана Франка. Віче було велилюдним і на ньому розглядались важливі національні питання.

Безымянный.jpg

Лист Заячківського до Івана Франка, 20.08.1884

Звернення «До Русинів Долинського і сусідніх повітів» друковане в часописі «Діло» від 26 липня (7 серпня) 1884 року :

«Браття!

З кожним роком доля руського народу стає важчою і важчою. Видатки на потреби державні, крайові, повітові і громадські щораз збільшуються, а доходи не ростуть в рівній мірі.

До тих і інших тягарів прилучаються ще шкоди, які роблять неврегульовані річки нашим полям, а звірина нашим засівам і худобі. Притиснений потребою, шукає наш господар допомоги в банку, і доводить до того, що тратить свій грунт, свою батьківщину, і щораз більше руської землі переходить в чужі руки.

Рівночасно з нашим майном, нашою землею, затрачуються щораз більше наші народні права. Не можемо добитися права мови, за поручених конституцією, а й в інші справи наші втручаються чужі неприязні їм люди…

Від наших заступників у соймі і раді державній не можемо очікувати, щоби самі оборонили наше добро і наші права. Народ бо, заманений і придушений, вибрав собі в більшій частині заступників таких, котрі більше за свої права дбають, як про його. Нам треба, отже, і самим взятись за діло!

Браття! Русини Долинського і сусідніх повітів!

Наш Найясніший монарх позволив нам згромаджуватись і радитись у своїх справах. Для того зійдімося всі до Долини в четвер, 9 (21) серпня і порадимося:

1) Як маємо користати з наших конституційних прав, щоб ми з них більше користі мали, як досі?

2) Як маємо хоронити свою землю, щоби не переходила в чужі руки?

3) Як нам застерігатись тих шкід, що робить звірина нашим засівам і худобі?

4) Як маємо заводити тверезість, читальні, спів хоральний, крамниці, шпихлірі, каси позичкові, щоб тим видобутися з нашої нужди?

Приходьте з кожної громади, приходьте всі, що дбаєте про власне добро! Вас кличе «Рада Народна» долинська, котра зав’язалася на то, щоб боронити Ваші права і допомагати Вам у Ваших потребах.

Візьмімося всі кріпко за руки, а заходи наші не будуть даремні!

Від Виділу «Ради Народної»

В Долині, дня 21 липні (2 серпня) 1884.

Йосип Заячковський, голова, Володимир Жегестовський, заступник голови, Теодор Білецький, секретар, Венедикт Ружицький, Микола Кобринський, Хризант Колянковський, Михайло Витвицький, члени виділу».

А ось що писалось про саме зібрання:

«Віче розпочалося о 2 годині пополудню в обширній шопі, сяк-так приладженій для одбування такого численного збору. Шопа, що мала містити щонайменше 500 людей, була щільно набита народом, особливо селянами із трьох повітів: долинського, калуського і болехівського… З поміж священиків бачили ми крім невтомного, старенького патріота о.Заячківського з Лоп’янки, голови руської Ради Народної в Долині та одного із ініціаторів віче, також о.Лопатинського з Роздолу, о.Ружицького з Струтина, о.декана Кобринського з Ціневи, о.Колянковського з Велдіжа, о.Панчака і Сименовича з Болехова, о.Бірчака з Тяпче, о.Рошкевича з Лолина і багато інших священиків-патріотів наших. Зі світської інтелігенції крім чотирьох референтів: пп. Романчука, дра Олександра Огоновського, Леоніда Заклинського і Ів.Франка, бачили ми також Площанського, Авдиковського, Вінцковського, дра Окуневського, дра Підлуського з Болехова, Вол. Коцовського, Коритовського, купця із Калуша…».

Розпочалося віче коротенькою промовою сивочолого о.Заячківського, який подякував руським патріотам за таку численну участь і запропонував обрати головою віче о.Лопатинського з Роздолу, а секретарем – о.Вінцковського зі Львова. Усі погодились. Після вступного слова о.Лопатинського, яке закінчувалось патетичним «Ще не вмерла Україна!». Далі було обговорено ряд питань і вислухано кілька рефератів.

На завершення о.Лопатинський виразив сердечну подяку політичному товариству, яке скликало віче, референтам і тим, що вносили пропозиції, а в кінці кінців усім присутнім, що так чисельно зібрались і закінчив свою промову словами: «Ще не вмерла Україна і слава і воля!».

Також варто згадати випадок, коли о. Йосип Заячківський заступився за Франка. У 1892 році розглядали кілька кандидатур на вступ до Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, серед яких була і кандидатура Франка. Але за рік перед тим Франко виступив із заявою, що Шевченківський комітет нібито має намір видати цензуроване видання творів Шевченка замість повного. Через те Кость Левицький тримав образу на Франка і виступив проти нього. Старенький 82-річний о. Йосип Заячківський взявся обороняти Франка: «Має він великі хиби, але й має талант. Служить чужим богам, але годилось би спробувати: може подавши йому кусник хліба, удасться притягнути його до спільної хосенної праці». На жаль, слова старого священика не переконали більшості: за Франка подали свої голоси лише 5 з 22 осіб.

о.Заячківський згадується у вірші Івана Франка “Закінчення“

Най відіб’ється в нім правдолюбність твоя,

О отче Малинівський,

Яку так блискучо у «Дѣлѣ» розкрив

Старенький Заячківський.

Озеро Берестувате або як його ще називають «Чорне озеро», знаходиться в Кіровоградській областіі є одним з найнезвичніших та найзагадковіших місць України.

Вже вражає те, що на території болота зосереджені сфагнові мохи, хвощі, папороті та різноманітна рослинність, що характерна не для центральної України, а для Полісся.

 

Однак це не найбільша його таємниця. Сьогодні ніхто не знає глибини озера. Про нього кажуть, що воно не має дна! Чсиленні спроби виміряти не увінчалися успіхом.

Існує версія про подвійне дно, перше з яких утворено гілками на опалим листям.

Вода в озері дуже холодна, і має майже однакову температуру у всі пори року. Влітку – дуже холодна, а взимку – не замерзає. Максимум. На що спроможна літня спека – це прогріти озеро на глибину не більше одного метра.

В озері живе лише один вид риби земляний карась. В більшості випадків він має золотистий колір, але трапляється і особини чорного кольору.

 

Однак на цьому загадковість озера не вичерпується, адже поруч з іншими аномаліями, на озері містяться плавучі острови, з рослинністю та деревами. Це явище народило чимало міфія та страхів серед місцевого населення. Бували випадки, коли люди зупинялися на ночівлю на березі озера, а прокидалися на його середині.

Ну і як і належить такому місцю, там ходять чутки про затонулі скарби, які чекають, щоб їх хтось знайшов.

Як знайти: найпростіший спосіб побачити озеро – доїхати електричкою до містечка Знам’янка. А там знайти провідника, адже озеро розташоване на території лісового масиву площею 18353 гектари.

Джерело: Україна туристична. Україна неймовірна.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО... Іван Кедрин. Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО... 

Іван Кедрин

Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть. Вони будуть далі об'єктом російського імперіялізму, раніше білого тепер червоного. Автор покликується м. ін. на статтю Юзефа Лободовського з лондонського "Тиґодня Польського", в якій той польський публіцист, який віддавна стоїть у першому ряді пропаґаторів ревізіонізму польської імперіялістичної і націоналістичної думки та раз-у-раз доказує свою приязнь українцям (його чудова поема "Пісня про Україну"), — в якій-то статті Лободовський цитує сумну українську пісню "Журавлі", які на чужині пливуть і на чужині загинуть...

Майже одночасно появилася у паризькій "Культурі", найповажнішому польському журналі у вільному світі, за травень цього року "Деклярація" підписана польськими, російськими, мадярськими та чеськими діячами в обороні прав українського народу до самостійного державного життя. Поминаючи деякі подробиці, які можуть нам у тій Деклярації не подобатися (речення про те, що "прямуємо до створення такого становища, в якому українці могли б вільно висловлюватися, чи прагнуть вони незалежного державного існування" — так, наче би українці не "висловилися" вже в р.р. визвольної війни 1917-21, коли висловилися вже якнайясніше про це у 4-му Універсалі 22 січня 1918 р.) — поминаючи стилістичні подробиці — фактом є, що оце вперше за підписами 14-ох діячів, між ними редакторів престижевих польського, російського, чеського і мадярського журналів у вільному світі, появилася спільна заява в обороні поярмленої України та за признання Україні її державности. Нам може не подобатися, що під тією заявою нема таких-то чи інших підписів (наприклад, нема там підпису Солженіцина ані будь-кого з офіційного польського екзильного уряду в Лондоні. Але ж не можемо розглядати тієї заяви, як доказу, що в цілому польському, російському чи чеському і мадярському суспільствах наступила вже повна ревізія їхнього дотеперішнього становища у відношенні до України й українського народу. Ми свідомі того, що у тих суспільствах далі побутують первні і залишки давнього імперіялізму, засновки давнього національно-політичного максималізму, який проявляється у польській вимозі повороту до Польщі Львова і Вільна та до Мадярщини Карпатської України. Проте ця Деклярація, як і згадана стаття "Поділені — згинемо" — це таки поважні і варті найбільшого призріання симптоми, що в ментальності ворожих дотепер впродовж довгих сторіч українцям народів почалася спасенна еволюція.

Автор цих рядків неоднократно твердив, що українська політична думка випередила інші поярмлені народи і що в українців є краще зрозуміння для потреби замирення і співпраці з народами, з якими ділила нас сторіччями ворожнеча. Правда, скрізь є ідеологічно-політичні максималісти, які керуються в першу чергу сантиментами і вони є також і в українців. Всі ми боліємо, що втратили Лемківщину із Сяноком, де покійний мистець Лев Ґец заснував був і заповнив прегарними експонатами Лемківський музей, — ми не можемо забути, що жорстоко, немилосердно і з великою кривдою для українського народу примусово виселено українських автохтонів Лемківщини і переселено їх на чужі їм "Зємє одзискане", де знайшли почву, якої не знали, і вороже довкілля. Ми не забули, що втратили Перемишль, столицю колишньої української єпархії, осідок української гімназії, місто, де народилися, виросли і діяли видатні діячі української політики і культури. А проте ті українські журналісти, які час до часу друкують статті з запевнюванням, що не може бути згоди з поляками, поки Лемківщина, Перемишль і Холмщина не вернуться до України, є такими самими мрійниками і політичними максималістами, як ті поляки, які завжди ще проголошують гасло "польський Львів і польське Вільно". Деякі українські люди, особливо з-поміж комбатантів, вважають, що треба вести зорганізовану акцію проти тих імперіялістичних польських зазіхань на західньо-українські землі. Є такі серед нас, які лякаються, що коли прийде новий заколот на Сході Европи, то Польща, яка має регулярну армію, посуне на схід, а в Україні стаціоновані тільки війська з московським та взагалі чужонаціональним елементом, згідно з пляновою політикою Москви. Ввесь цей острах не має реальних основ. По-перше, на Західній Україні, зокрема у колишній Східній Галичині, є тепер усього 5 відсотків польського елементу і тільки божевільні лідери відродженої Польщі могли б бажати собі включення до території своєї держави земель з ворожою проти неї 95-відсотковою людністю. По-друге, Польща отримала після Другої світової війни на Заході землі, що належали до Німеччини, як рекомпенсату за втрачені землі на Сході, і мільйони німців мріють про повернення їх назад Німеччині. Можна логічно припускати, що коли б тільки Польща намагалася відзискати свої землі, що їх втратила на Сході, то негайно використала б той момент Німеччина для власного походу від Заходу. Хто з сяк-так розсудливих польських державних мужів наражував би себе на таку трагічну перспективу?!

Все це медитації суто гіпотетичного характеру і належать до ділянки політиканства, а не політики. Реальна політика диктує імперативно потребу згоди, порозуміння, союзу між народами, які були предметом імперіялістичних наїздів, завоювання і переслідувань збоку Москви. Деклярація у "Культурі" звертається взагалі проти імперіялізму і є там речення, яке заслуговує на велике признання: "Не можна тут не згадати кривд, що їх протягом довгих сторіч завдавав Україні польський імперіялізм". Видавець і редактор "Культури" Єжи Ґедройць і поет та публіцист Юзеф Лободовський, підписані під тією Декларацією, давно вже, ще перед Другою світовою війною, були тієї самої думки: що національна політика в Польщі рр. 1918-1939 була помилковою, поганою, немудрою і пагубною також для самої Польщі, і що єдиний правильний шлях — вести таку політику, яка йшла б по лінії новітнього Прометеїзму, приязни і союзу всіх поярмлених Росією народів.

Автори тієї Деклярації кажуть повну правду: імперіялізм Польщі, від часу походу Казимира проти Червенської землі у 1340 році, почерез володіння польської шляхетчини, польських "крулев'ят", на Правобережжі, яке довело до повстання Богдана Хмельницького і до Коліївщини, — почерез насправжнє володіння поляків у Східній Галичині після приєднання її до Австрії у розподілі Польщі 1772 року, — почерез польсько-українську війну 1918/19 рр. і всеньке пізніше правління аж до вибуху Другої світової війни, польський імперіялізм зробив Україні і її синам та дочкам впродовж довгих сторіч багато кривд і завдав їм такі глибокі рани, які болять по нинішній день. Але політичний розум диктує відкинути все, що зродилося з минулого і створило почування, які в нинішній політичній дійсності є анахронічними. Ми не є одинокими у всесвітній історії, які мали препоганих сусідів, з якими треба було сторіччями змагатися і від яких приходилося сторіччями терпіти. З'єднані Стейти Америки були колись брітійською колонією і вели криваву визвольну війну, а дві останні світові війни вели у тіснообопільному союзі і нині є пов'язані тісним союзом. Франція і Німеччина сторіччями ворогували, Париж трикратно був окупований німецькими військами — за воєн у 1870 р., та за Першої і Другої світових катаклізмів, — на тлі ворожої німцям атмосфери народилися архитвори Віктора Гюґо, — нейтральна Бельгія була двічі знасилувана німецькою неспровокованою агресією, Італія за Першої світової війни зрадила була своїх первісних союзників Австро-Угорщину і Німеччину і перейшла на сторону держав постійного порозуміння — і таких прикладів можна навести ще більше. А сьогодні Атлянтійський Союз охоплює 15 західніх держав, між якими є і Франція, і Німеччина, і Бельгія і Італія. Тисячі сербів, хорватів та словінців приїздять до Австрії і Німеччини на сезонові заробіткові роботи, забувши, що колись ті держави були жорстокими окупантами нинішньої Юґославії.

На превеликий жаль нема ще в поляків та українців французького Шарля де Ґолля і німецького Конрада Аденавера, великих державних мужів, які знали і розуміли, що сантимент це одно, а державна рація — це друге. На превеликий жаль українці і поляки завжди керувалися радше сантиментами, як політичним розумом. Можна часто почути заввагу: "якась причина мусить бути, чому українці дотепер не мають своєї держави". Нема сумніву, що пояснення загадкового феномену, чому українці — народ такої чисельности, такої великої території і такої старої культури — не мають дотепер своєї держави, — пояснення того феномену лежить в українській вдачі. Вина не по стороні імперіялістичних завойовників, не по стороні сусідських імперіялізмів, а по стороні самих українців, вдача яких продиктувала створення таких капітальних висловів, як "якось то буде", "гоп куме, не журись" і "моя хата зкраю". Живуть ще рештки генерації, яка пережила час визвольної війни - революції, живуть ще рештки колишніх вояків УГА і Армії УНР, живуть ще кадри тієї середущої ґенерації, які заповняли УПА і Першу Дивізію. І всі ці колишні українські вояки були живими свідками, що програли ми нашу визвольну війну-революцію тільки тому, що тільки горстка боронила молоду українську державу поруч з мільйонами здорових здатних носити зброю українських людей, які були "невтральними". І всі ми знали і знаємо, як у нас на першому місці завжди стояла фраза, гарна, крилата фраза, до якої належить і співана щонеділі по церквах прегарна пісня "Боже нам єдність подай" — без ніякого застосування у реальній практиці тих молитовних слів там, де це залежить виключно від нас самих.

Оклик польського публіциста "Поділені — згинемо" стосується польсько-українських відносин та відносин взагалі між неросійськими народами на Сході Европи. Але воно стосується також внутрішніх українських відносин. Назверх ніби існують і СКВУ і КУК і УККА і багато-багато українських установ і організацій. І було б великою несправедливістю казати, що ніхто з них нічого не творить, що всі вони фікції і самообман. Ні, є багато позитивного, багато конструктивного в українській вільній громаді. Але є й далі відосередковий гін, є далі легковаження потреби єднання, є далі провінційний, дрібничковий, самолюбний еґоїзм з нехтуванням таких імперативних правд у політиці, як потреба взаємної льояльности, такту, компромісовости, шукання згоди і порозуміння, а не дратування один одного, а то й ображування. Два роки ведуться консолідаційні партійні розмови — і до чого вони довели?! Для добра громади щоб зберегти її в добі страшного лихоліття в Україні і посиленого натиску асиміляції до чужомовного оточення у вільних країнах поселення — треба нам шукати наснаги у підкріплюванні позитивів і конструктивізму, бо тільки такий підхід може викресати оптимізм в умовинах, коли хочеться плакати. Було би веселіше, як би не було трагічно — можна сказати, коли придивлятися безперервній мишодраківці наших (на американському терені) все ще 10-ти (десяти) політичних партій і "середовищ". Єдиний рятунок перед розпаччю, що огортає від того видовища — це праця в таких ділянках, які є тривкими вартостями та які мають на увазі власне майбутність, а не теперішність. Українське життя у країнах поселення напевне існуватиме далі, коли й вимруть ґенерації, які тямлять збройну війну за українську державність. Але те життя скорчиться. І нам треба нашим наступникам таки передати щось, що тривке: треба передати їм сантимент батьків і дідів до традиції, треба передати їм навчання, щоб від чужинців, серед яких живуть, вчилися, що таке національна гідність і гордість, щоб вони вчилися державницького думання, щоб вони розрізнювали фразу від діла.

Світ не стоїть на місці, події мчаться і на наших очах проходять зміни, що про них ми ще недавно і не мріяли. Недавно трудно було сподіватися, щоб американський президент голосно таврував Москву (й інші тоталітарні держави) за нехтування людських прав, недавно трудно було думати, що появиться будь-яка деклярація підписана гуртом поважних польських, російських, чеських і мадярських діячів в обороні поярмленої України. Ми мали вже "Шестидесятників", але під кінець 70-их років мусимо з перспективи останнього двадцятиріччя ствердити, що ціле явище руху спротиву, охоплене зрештою невідповідною назваю десидентів (бо це не тільки "невдоволення", а боротьба за волю проти тиранії) — прийшло для нас несподівано. У згаданій польській деклярації правильно вказується, що імперіялізм затроює також народи, що його плекають і ніби тягнуть від нього користі. Це свята правда: всі великі імперіялістичні потуги впали тому, що затрачували почуття політичного реалізму, затрачували почуття міри, повірили, що можуть до безконечности продовжувати підбої та хитрощами і розбоєм побільшувати свою територію чи свої "сфери впливів". На наших очах таким самим шляхом ступають кремлівські володарі. Вони ніби освічені люди, ніби державні мужі. Але такі сліпі і тупі, що не знають першого закону соціології, що кожна акція породжує реакцію і що дикий поліційний режим з усіма жорстокими трюками, що їх придумують специ КҐБ, мусить доводити до реакції у постаті спершу скромних словесних протестів, у формі віршів чи брошур і листів до кремлівських таки верховодів, але здавлювання тих скромних легальних голосів протесту жорстокими репресіями мусить ступенувати спротив. Вони, кремлівські володарі, зачмелені величчю імперії і її мілітарною силою. І не турбуються питанням, чому властиво впали імперії римська, арабська, монгольська, турецька, гітлерівська, Габсбурґів і Гогенцоллернів та Романових. Кожний злочинець переконаний, що інші попалися за подібні злочини, бо були недолугі, тупі, дурні, а йому, злочинцеві, вдасться штука, бо він мудріший. Вдається тільки до часу. Коли імперіялістичне злочинство продовжується — воно мусить скінчитися катастрофою. Деякі російські діячі-публіцисти вже доглупуються до тієї мудрости, що імперія між Балтикою і Тихим океаном та Білим і Чорним морями не може "на віки" вдержатися. Але це ще тільки одиниці. Величезна більшість росіян усіх верств і всіх станів та ступнів освіти завжди ще переконані, що змагання України й інших поярмлених Москвою країн до власної державности, це злочинний замах на "єдність Росії", — що Керенський мав рацію, коли вже як еміґрант у Парижі хвалив большевиків за збереження "єдности Росії" та що точка в совєтській конституції про "право" союзних республік до виходу з Союзу — це добрий "трюк" для замазання очей буржуазним націоналістам і західнім імперіялістам.

Очевидно, такими трюками не вдасться навіки зберегти імперію. Число покищо вийняткових одиниць, які вже прозріли, буде збільшуватися. Нам треба підтримати процес еволюції політичної думки серед тих суспільств, серед яких маємо можливість діяти, з якими маємо можливість нав'язувати контакти. Нам треба зрозуміти, що "поділені згинемо" і треба позбутися тих ресантиментів супроти народів, від яких ми натерпілися в минулому, але з якими мусимо жити у згоді і приязні і союзі — задля нашого державницького майбутнього. Це стосується в першу чергу наших стосунків з поляками. Автор цих рядків зважується твердити, що належав і належить до кращих знавців немудрої, злочинної польської політики в минулому. Але минуле належить до минулого. Коли ж ми, виходячи із ситуації в нинішньому дні, дивимося в майбутнє, то мусимо спустити занавісу на минуле і мусимо зрозуміти, що кордони між Польщею і Україною будуть вирішувати вільні й ні від кого незалежні уряди України і Києві і Польщі у Варшаві. Але, щоб ті держави могли відродитись — треба буде переставити на нові рейки поїзди політичного думання і політичного діяння. Гасло польського публіциста "Поділені — згинемо" — повинно стати начальним гаслом українців, однаково у відношенні до поляків, як і до власного свого розполітикованого і поділеного суспільства.

ПАВЛО СЛОБОДЯН10. VII. 1920-3. І. 2005. історія Дивізії.....

Павло Слободян народився в селі Ангелівці на Тернопільщині, змалку був вихований у патріотичному дусі. Коли Павлові було дев'ять років, помер його батько.

Коли прийшов поклик вступати до Дивізії, він разом з друзями зразу зголосився. В Дивізії він успішно пройшов вишколи, пережив важкі і небезпечні ситуації та щасливо діждався закінчення війни. Дальша доля Павла пов'язана з долею більшости вояків: два роки полону в Італії і півтора року полону в Англії. Після звільнення за порадою свого стрийка виїхав до Аргентини, де працював столяром. В 1957 році одружився з Надією, а рік пізніше народилася у них дочка.

У 1960 році Павло з родиною переїхав до Чікаґо. Тут включився в ряди Братства колишніх вояків Дивізії та став активним членом громадських організацій. Він підтримував фінансово родину і студентів в Україні та семінаристів у Бразилії.

Помер Павло 2005 р., на 84-му році життя. Найкращим доказом щедрости покійного Павла є його заповіт, у якому призначено десять тисяч доларів на видавничий фонд Головної Управи Братства кол. вояків дивізії «Галичина». Головна управа вирішила призначити частину цих грошей на видання цього альбому.

"Друкарський верстат для повстанців" Миколишин Степан народився 11 лютого 1920 року неподалік м. Львова в селі Скнилів.

Миколишин Степан народився 11 лютого 1920 р неподалік м. Львова в селі Скнилів. Батьки Степана — Іван та Євдокія намагалися дати якомога кращу освіту своєму синові, тому віддали його в приватну семикласну школу ім. Б. Грінченка у Львові. Після завершення навчання в школі 1934 р., Степан Миколишин працював слюсарем на Львівському паровозоремонтному заводі. Згодом почав працювати у Львівському залізничному училищі № 2.

Під час навчання у Львові Степан став членом юнацтва ОУН. Як відомо з протоколів допиту: «навесні 1943 р. після зустрічі із місцевим членом ОУН Курпілем, неодноразово читав лекції на зустрічах із членами ОУН, проводив активну антирадянську пропаганду. З приходом у 1944 р. радянських військ до Львова, зв’язок з підпілям був втрачений».

Лише навесні 1949 р. на зв’язок із Степаном Миколишиним вийшов Микола Войцишин (за деякими даними Войтишин). Він часто зустрічався з Войцишином, і виконував його завдання. Влітку 1949 р. Степан передав друкарську машинку Войцишину і тоді ж отримав нове завдання — виготовити друкарський верстат. Для виготовлення верстату Миколишин залучив співробітника Антіна Гокала, який підготував одну із металевих пластин для верстата. Через 7 місяців верстат було виготовлено й в розібраному вигляді його було перенесено на квартиру Миколишина, де він зібрав верстат. Восени 1949-го року Степан передав верстат Войцишину. А восени отримав від Войцишина перші антирадянські листівки і брошури, зроблені на цьому верстаті.

Із довідки начальника Брюховицького РВ МГБ капітана Сафонова — «У с. Скнилові діє кілька бандитів ОУН, зокрема Войцишин М.С. на прізвисько «Луг», Микитко І.І. на прізвисько «Зет» («Запорожець»), Садовий С.К. на прізвисько «Нечай». Ще один бандит ОУН Федик Петро був застрелений під час чекістської операції влітку 1950-го року».

Влітку 1950 р. у майстерні Степана Миколишина один із співробітників помітив дві оунівські листівки антирадянського змісту. Одразу ж він заявив в Управління охорони МГБ Львівської залізниці про те, що Гокало й Миколишин передали йому для вивчення антирадянські листівки. Так відбулося викриття Миколишина й Гокала.

Під час облави були заарештовані Степан Миколишин, Антін Гокало, Михайло Козак і Василь Вітик.

У ході закритого судового засідання Військового Трибуналу Миколишин і Гокало визнали себе винними, пороте нікого не видали. 19–20 червня 1951 р. Військовим Трибуналом військ МВС Львівського округу було засуджено: Миколишина Степана Івановича за ст. 20–54-І «а» КК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів з позбавленням прав на 5 років, з конфіскацією майна; Гокала Антіна Івановича, 1921 р.н., за ст. 20–54-І «а» КК УРСР до 10 років виправно-трудового табору з позбавленням прав на 3 роки, з конфіскацією майна; Козака Михайла Ілліча, 1894 р.н., за ст. 54–12 КК УРСР до 3 років виправно-трудового табору з позбавленням прав на 2 роки. Вітика Василя Степановича, 1912 р.н., за ст. 196 КК УРСР до 3 років виправно-трудових таборів. Усі засуджені були уродженцями Скнилова.

11 серпня 1951 для відбувавання покарання Степана Миколишина етапували у м. Воркуту, Комі АРСР, у табір «Рєчной». А Гокала А. етапували в Інту, Комі АРСР, табір «Мінеральний».

Миколишин, який відбував покарання на шахті «Рєчлагу», став учасником страйку. Тоді ж був свідком розстрілу ув’язнених, які відмовилися працювати. «Прекраратіть «валинку»(страйк), єслі нє разойдьотєсь будєм стрелять», — скомандував начальник табору. Згодом приїхала пожежна машина, а люди розуміли і вже очікували розгону брандспойтами, але не стрільби. 1 серпня 1953 р. начальник «Речлагу» дав команду відкрити вогонь по в’язням. Коли адміністрація відкрила вогонь на ураження, ув’язнені почали втікати. Під час бігу Миколишин впав у канаву, а зверху його привалило мертвими тілами, це і врятувало його життя. Згодом солдати припинили вогонь, ув’язнені розбіглися по бараках. НКВДисти ходили поміж тілами й добивали поранених у голову або в живіт. Поранених в ногу чи в руку відправляли в медчастину, куди і попав Степан. Тоді було розстріляно від 50 до 70 ув’язнених, а брандспойтами пожежна машина змивала кров із плацу. Згодом ці події було названо Воркутинським повстанням.

У 1955 р. відбувся перегляд справи Миколишина, в результаті було змінено покарання до 10 років ВТТ, Гокалу А.І. — до 7 років ВТТ. А 20 серпня 1956 р Степана Миколишина було звільнено.

Після повернення з таборів проживав і працював у Львові. Помер Степан Миколишин 6 жовтня 1985 року.

Джерело інформації Локальна історія ФБ група. Стаття 2018 р.