13 червня 1972р. у Польщі помер Петро Дорош "Чумак" - референт пропаганди Любачівщини та Ярославщини, політвиховник сотні "М-4".

Із віку у вік, із покоління в покоління складається, пишеться і переповідається історія держави, окремих її реґіонів, міст, сіл та окремих людей. Життя — швидкоплинне, не завжди встигаємо передати все те, що повинні запам’ятати наші нащадки. 

Отже в міру своїх сил намагаюся виконати свій обов’язок перед мертвими, живими та ненародженими. Народився Петро Дорош 12 липня 1925 р. в Заліській Волі, повіт Ярослав, на Львівщині в селянській родині Івана і Анни. З дитинства вирізав з дерев різні фігури і постаті, виготовляв з кори вербової сопілку і вигравав задушевні мелодії. А якщо тільки потрапляв йому до рук олівець і папір, малював чудернацькі і дивовижні постаті, прекрасні пейзажі. Інколи з фотографічною точністю відтворював своїх товаришів, навколишніх селян і домашніх звірят. Успішно закінчив початкову школу, а коли йому виповнилося 14 років, вибухнула Друга світова війна. 

У вересні 1941 р. Петро вступив до художньої школи у Львові. Енергійний студент приєднався до українського молодіжного руху і став активним членом юнацтва ОУН. Боєздатна молодь змушена була влитися в самооборонні кущі, які згодом переродилися в УПА. Разом з багатьма іншими в 1944 р., напередодні другого приходу большевиків, вступив до лав УПА і Петро Дорош і прийняв псевдо «Чумак». Перебуваючи в УПА Чумак не тільки воював з большевиками та гітлерівцями, а й із польською регулярною армією та реакційним польським підпіллям — Армією крайовою, батальйонами хлопськими й іншими ворожими загонами. 

Поляки вже 1942-го запровадили дикий терор проти української інтелігенції — вчителів, студентів і священиків на Холмщині та Надсянні. Вже в 1943-1944 рр. польське реакційне підпілля стало масово винищувати в селах українське населення. О. Корнійчук, тодішній нарком закордонних справ УРСР, вимагав приєднати Закерзоння до України, але в липні 1944 року Сталін подарував його полякам разом із українським населенням. Горіли села і лилася невинна кров. Від 26 травня 1943-го до 22 травня 1944 року лише в Грубешівському повіті впродовж року польське підпілля спалило 52 села і закатувало більше 4 тис. людей. В селі Терка Ліського повіту реґулярна польська армія зігнала українських селян із дітьми до просторого будинку й усіх їх там спалила живцем.

Під час пацифікацій каральні загони руйнували культурні цінності, церкви, школи, бібліотеки та запроваджували звірячу систему тортур. Згадую ці жахливі злочини не для того, щоб закликати до помсти, а лише для того, щоб зрозуміти тло трагедії, яка ставила нас на межу катастрофи.

Керівництво УПА робило все можливе для припинення кровопролиття. Видавали звернення, летючки, брошури, щоб зупинити братовбивчу війну, але все це не давало належних результатів. У лавах УПА було чимало освічених поетів, письменників, учителів, правників, художників і людей із вищою освітою. Серед них був і Петро Дорош, який відзначався не звиклим мистецьким хистом захоплювалися друзі, котрих хлопчина часто зображував із фотографічною точністю.

Петро успішно закінчив початкову школу, а коли йистом, а при тому був вім з природи людяним юнаком. З початку «Чумак» воював у боївці, а згодом із Мирославом Кушніром «Луньом» почав працювати в пропагандистській ниві як журналіст. Дописував до підпільних видань УПА, опрацьовував відозви й ульотки, писав статті до часопису «Лісовик» і малював карикатури на політичні теми. Ніхто не в змозі сказати скільки партизанських пісень співалося і співається по наші дні на слова «Чумака». В нього не лише був винятковий творчий дар, його творчість була сповнена винятковою енергетикою, що мала вражаючу мелодійно-мистецьку силу. Між «Луньом» і «Чумаком» зав’язалася справжня дружня співпраця, вони взаємно себе доповнювали. Але наприкінці грудня 1944 року «Лунь» потрапив у засідку польського війська біля села Дібча і в безвихідній ситуації у боєвій сутичці загинув. Пережив він втрату друга, але довелося йому виконувати обов’язки ,,Луня’’. Та на нещастя «Чумак» в коротці заскочений польським військом разом із Юліяном Щирбою «Маґістером» 23 липня 1946-го потрапив у засідці і ворожий полон. У ворожих руках перейшов він неймовірні тортури, «Чумак» не втратив своєї національної гідності і 1 вересня 1946 року був засуджений Ряшівським військовим судом до страти. У Ряшівській в’язниці Петро чекав на виконання вироку. Але коли тюремні сторожі дізналися, що Петро — маляр, стали його просити малювати їм портрети із родинних світлин. Ця звістка швидко рознеслася серед тюремної обслуги, і вони все більше і більше замовляли портретів і картин у смертника

Навіть адміністрація в’язниці намагалася зупинити виконання вироку, і 24 вересня 1946 року смертну кару Петру Дорошу замінили на довічне ув’язнення. Петра перевели до одної з найгірших тюрем у Польщі — Штуму Ґданського воєводства. Тюрма була побудована на озері і вважалася найбільш грізною. У цій в’язниці сидів і мій вуйко Микола Стех «Чорний», котрий разом із Дорошем був виснажений і часто перебував у в’язничній лікарні. Петро Дорош важко захворів на туберкульоз легенів, його стан часом вважався безнадійним. 8 січня 1955-го судове покарання йому замінили з довічного на 12 років, а після XX з’їзду КПРС і політичної відлиги 9 травня 1956-го термін Дороша скоротили до восьми років ув’язнення. Хворого звільнили і той поїхав до родини в село Раковиці. Там зміцнив своє здоров’я, познайомився з Анною Ковальчик із Гладишова Горлицького повіту (Лемківщина), й одружився з нею. Подружжя Дорошів переїхали до Квідзиня. Петро через слабке здоров’я працював на різних роботах, але найбільше заробляв на прожиток малярством. У родині Анни та Петра прийшло на світ троє дітей: син Ярослав і дві доньки — Ольга та Мирослава. Дороші візрцево виховали своїх дітей. У київській газеті Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка у серпні 1997 року були надруковані поетичні твори та світлина «Чумака», яким Микола Литвин дав дуже високу оцінку. Редакція львівського «Вісника Любачівщини» (№ 16, 2008) помістила спогад про «Чумака». 1970-го вийшла друком збірка поезій Петра Дороша. 2006 року з’явилася «Пропам’ятна книга Українських діячів Перемищини», в якій було поміщено докладнішу статтю про П. Дороша. Із глибокою вдячністю схиляю голову перед високою гідністю Петра Дороша і перед його поколінням, яке віддало своє життя за кращу долю свого народу. Це покоління не лише на волі виступало проти глуму та тиранії своєї нації, а навіть у ворожих тюрмах залишалося свідомим своєї національної приналежності та відстоювало гідність і честь української нації.

Врешті назріла пора, щоб вибратись із тенет фальшивих міфів про УПА та засвоїти криваві сторінки історії так, аби вони ніколи не повторилися і щоб герої залишилися героями, а не якимись не належно зорганізованими вояками. В цьому році відзначаємо 50-річчя від дня смерті Петра Дороша. У мому житті пощастило особисто пізнати П. Дороша в короткій розмові я відчув, що українці можуть бути справді гордими, що таких людей українські матері зродили. Приклад гідний подиву може бутри П. Дорош, який своє життя без решти віддав Україні. Він навіть перебуваючи у ворожій тюрмі залишався національно свідомим українським патріотом. Це покоління без зовнішньої допомоги, здобувало зброю, якою захищало націю перед загибелю. І це найбільше багацтво, яким може і треба гордитися сучаним і майбутнім покоління. Це без перебільшення була молодь, якою слід гордитися. Кожен день їхньої боротьби доводить, що «майнова еліта» не врятує державу, а лише жертвенний героїзм забезпечить перемогу нашому народові. Як воїни УПА, так і сучасні герої добровольчих батальйонів, котрі часто гинуть у нерівному бою з російським аґресором, не лише становлять сумління нації, вони є і залишаються духовними «інженерами» свого народу. Всі вони кладуть голови на вівтар неньки України і тим заслуговують собі на вічний спокій, шану та безсмертну славу. Пам’ятаймо про тих героїв і про національні жертви всіх часів, яких лиха доля поклала в могилу. Нехай Господь Бог прийме їх усіх у своє небесне царство. Всі народи в усьому світі шанують своїх героїв, вони для них — національна гордість держави і формують національну свідомість людей, учать їх патріотизму та поваги до минулого та сучасного країни. Як сказав Володимир В’ятрович, колишній директор Українського інституту національної пам’яті, «пам’ятаючи загиблих героїв, ми рятуємо живих». 

Аналізуючи епоху в якій довелося жити Дорошеві, прикро і боляче визнати але патріотизму його не зламали, зате зламали його здоров’я. Особливо тюрма, катування підірвали Петра Дороша здоров’я. Ще заки вийшов він на волю з в’язниці відхорував він недугу на легені і жолудок. Хворий був звільнений на волю і дістався до родини в село Раковиці, де при допомозі родини і друзів значно підратував своє здоров’я.

Тут П. Дорош познайомився з Анною Ковальчик, яка походила з Гладишова Горлицького повіту. Після одруження родина Дорошів переїхали до Квідзиня. Петро зі слабким здоров’ям працював на різних роботах, але найбільше доробляв на прожиток малярством. В родині Анни і Петра прийшло на світ троє дітей: син Ярослав і дві доньки: Ольга і Мирослава. У газеті всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка за серпень, Ч. 8, 1997 р., Київ, надруковані деякі поезії та світлина «Чумака», під яким Микола Литвин у стислому описі дає дуже високу оцінку творчій і патріотичній діяльності П. Дороша. Своїм живим і писаним пророчим словом «Чумак», як Франко у «Мойсеї», хотів вивести народ з неволі. В його публіцистиці було щось, що проймало і жахом, і запалом. У кожному разі у нього прокидалися великі пориви і кристалізувалися оригінальні думки про життєве покликання, громадське призначення та обов’язок, і вони були зрозумілі для народу. Тільки така поезія з глибин народного болю і життя сприймається зворушливо читачами. Навіть тюрма, навіть кара смерті не простудила «Чумакового» вогню з глибин душі – це поеми «Туга», «Коли би…», «Свят-вечеря в’язня». У 1970 р. вийшла друком збірка поезій П. Дороша. З надірваним здоров’ям прожив Петро Дорош «Чумак» лише 47 років і помер 13 червня 1972 р. в Квідзиню (Польща), залишивши в глибокому жалю дружину Анну, дітей і родину, а також український народ, який вічно берегтиме добру пам’ять про свого національного героя. Нема нічого більш божественного, як в наш час ширити правду про УПА серед народу – правду не перекручену ворожими нам чужинцями , а героїчну і вірну діяльність, свідомістю якою переможемо в наш час.

Автор допису: Ярослав Стех.

Опубліковано: 2021 році

"До 50-ліття від смерті Петра Дороша ,,Чумака’’ (УПА) талановитого художника

2 Тра. 2021 19:020 год.

Сайт:http://ukrpohliad.org/blogs/do-50-littya-vid-smerti-petra-dorosha-chumaka-upa-talanovytogo-hudozhnyka.html

9 червня 1963р. у Львові помер Василь Олександрович Барвінський - Український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя. Визначний представник Української музичної культури XX століття. Провідний діяч Союзу Українських професійних музик.

Син Олександра та Євгенії Барвінських, брат Богдана Барвінського, зять фізика Івана Пулюя.[2] Доктор мистецтвознавства (1940), почесний доктор Українського університету в Празі (1938).

Життєпис:

Народився 20 лютого 1888 року в м. Тернопіль (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Тернопільська область, Україна).

Рід Барвінських — один із найдавніших в Україні, походить із с. Барвінок коло Дуклі (повіт Кросно). Барвінські були відомими діячами української культури. Прадід композитора Мартин був ректором Львівського університету в 1830-ті роки, дядьки прислужилися українській культурі: Володимир — був засновником найвпливовішої української газети «Діло» (Львів), Остап — автор історичних драм.

Батько майбутнього композитора Олександр Барвінський був діячем освіти, який впроваджував українську мову в середні та початкові школи Галичини, видавав підручники з історії, літератури, українську періодику. Як посол австрійського парламенту (зокрема, верхньої палати — Ради Панів) захищав національні інтереси українців Галичини. Підтримував зв'язки з Миколою Лисенком, Сидором Воробкевичем, Віктором Матюком, Остапом Нижанківським, Пантелеймоном Кулішем, іншими діячами української культури.

Першою вчителькою музики Василя стала його мати — співачка і піаністка Євгенія Барвінська. Вона керувала хором у Тернополі (саме Євгенія перша помітила величезний талант однієї з хористок — Соломії Крушельницької), а згодом — співацьким товариством «Боян» у Львові. Захоплювалась живописом.

Освіта:

Професійну музичну освіту здобув у Львівській консерваторії. Після закінчення консерваторії вступив на юридичний факультет Львівського університету (1906), але 1907 року виїхав до Праги для продовження музичної освіти. Вступив на філософський факультет Карлового університету, де слухав лекції відомих чеських музикантів.

Творчий життєпис:

Перші творчі спроби В. Барвінського належать ще до часів перебування у Львові, але лише під час навчання у Празі в професора Вітезслава Новака він ступив на широкий творчий шлях. Славнозвісний чеський педагог і композитор заохочував спудея вивчати українські народні пісні, сприяв належному спрямуванню його поглядів.

Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного й інструментального жанру, особливо до фортепіанного. Ще навчаючись у Празі, В. Барвінський написав великий твір «Українська рапсодія».

У 1912—1914 роках написав твори: фортепіанний (присвячений пам'яті М. Лисенка) секстет і низка фортепіанних п'єс.

У 1915 році повернувся до Львова; працював на посаді директора і професора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Серед відомих учнів — Стефанія Іванівна Туркевич-Лукіянович та Галина Яківна Голинська. Не лише вів педагогічну роботу, а й керував хором товариства «Боян», виступав з концертами.

У 1917 році створив «Урочисту кантату» й кантату «Заповіт» на слова Т. Шевченка. У 1929—1930 — написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»).

У 1930-ті роки склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. На теми українських пісень написав низку п'єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді». 

Василь Барвінський та Роман Савицький на відкритті надмогильного пам'ятника Іванові Франку на Личаківському цвинтарі. 1933 рік.

Не залишав праці й у вокальному жанрі. У 1932—1933 створив кантату «Наша пісня, наша туга» (слова С. Черкасенка), працював над ораторією «Володимир Великий» (задум залишився нездійсненним) і над обробкою українських пісень і наспівів. Серед останніх виділяються дві пісні на слова І. Франка («Місяцю князю» і «Благословенна будь») та «Псалом Давида» для тенора з оркестром. Опрацював й інструментував кантату М. Лисенка «Б'ють пороги», його солоспів «Не забудь юних днів», «До ластівки» Остапа Нижанківського, переклав для струнного квартету «Колискову» С. Людкевича. Був прекрасним піаністом. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості — камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного — постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, умів доторкнутися до ніжних і потаємних закутків людської душі.

У 1937—1939 роках входив до редколегії часопису «Українська Музика» (Львів). У цьому журналі (а також в іншій періодиці) були надруковані його музичні праці «Огляд історії української музики», «Українська музика», «Нова доба української музики», «Мої спогади про Миколу Лисенка», «Бела Барток у Львові», «Творчість В. Новака», «Українська народна пісня і українські композитори» та інші.

У Львові часто виступав у лекціях-концертах та на радіо з бесідами про Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, Р. Глієра, О. Глазунова, доповіддю «Відродження музичної культури в 40-х роках XIX ст. в Західній Україні».

З нагоди святкування 25-річчя композиторської діяльності В. Барвінського в 1938 році у Львові відбулися концерти та радіопередачі з творів композитора. Від Вільного Українського Університету (Прага) він отримав звання почесного доктора. 

У жовтні 1939 був обраний депутатом Народних Зборів Західної України, де було проголошено приєднання Західної України до СРСР.

У 1939—1941 та 1944—1948 роках, перебуваючи на посаді директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів, написав низку творів переважно вокального жанру. Були задумані ескізи до музичного портрета на основі пісень про О. Довбуша.

На початку 1948 року був заарештований. В МДБ його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І рукописи було знищено. Потім було довге заслання на 10 років у мордовські табори.

Після повернення з заслання (1958) усі свої сили зосередив на відновленні з пам'яті творів, рукописи яких було знищено під час його арешту (над цим працював до самої смерті).

Помер 9 червня 1963 року у віці 75 років у Львові. Похований в одному гробівці з батьками на 3 полі Личаківського цвинтаря.

1964 року багаторічні зусилля львівських композиторів (особливо А. Кос-Анатольського) досягли мети: В. Барвінського було реабілітовано. Проте музику композитора в наступні роки все одно майже скрізь було вилучено з концертів (так тривало 25 років).

Джерело.

Барвінський В. Огляд історії української музики // Історія української культури. Видання Івана Тиктора 1937 р. Зшиток 15. — С. 691—718.

Василь Барвінський і українська музична культура: святкова академія, присвячена 110-й річниці від дня народження В. Барвінського. 16 березня 1998 р. Статті та матеріали // Упоряд. О. Смоляк. — Тернопіль, 1998. — 64 с.

Василь Барвінський (1888—1963) — укр. композитор, піаніст, музикознавець // Лупій Г. Львівський історично-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник. — Львів, 1996. — С. 52.

Історія однієї світлини: З них починалась УПА: Музей історії УПА в урочищі Вовчак на Волині поповнили унікальна світлина маївки на Вовчаку 1942р. а також краєзнавче дослідження зображених на ній історичних постатей, зроблене волинським письменником Юрієм Зилюком (літературний псевдонім — Юрко Вовк).

Для збільшення натисніть на зображення

Дослідження Юрія Зилюка до світлини маївки на Вовчаку 1942 року. На ній зображені люди, зусиллями яких на Волині власне й починалась Українська Повстанська Армія.

Цей знімок, якому понад 79 років, зроблений під час маївки членів та симпатиків ОУН в урочищі Вовчак посеред Свинаринського лісу, де згодом були штаб і військова база так званої Волинської Січі – округу «Турів» напрямку «Північ» Української Повстанської Армії. На той час це була територія створеної німцями Вербської сільської управи, розташованої в однойменному селі на сьомому кілометрі тракту Володимир-Волинський – Ковель.

Серед зображених на цьому фото 59 осіб віком десь від шістнадцяти до сорока п’яти років – більшість тодішніх жителів Верби та навколишніх хуторів, а також сіл Ставки та Охнівка. На знімку є і моя мама, Ганна Вовк, і її старший брат Володимир (обоє, на жаль, уже покійні). Саме завдяки їм, жителю села Верба Микиті Левчуку та його односельцям, а також вихідцю із села Ставки Юрію Власюку вдалось розпізнати більше половини облич на цьому затертому роками і руками фото. Та спочатку про його історію.

Саме те, що зібрання активістів і симпатиків ОУН із сіл та хуторів Вербської управи у травні 1942 року проходило під виглядом звичайної маївки, і стало приводом для знімкування. Єдина фотографія з цієї маївки зберігалась у тодішнього війта Вербської управи Микити Кузьмука. Оскільки він був членом ОУН і в подальшому тісно співпрацював зі штабом УПА у Вовчаку, то усвідомлював, якою небезпекою для зображених на знімку повстанців може стати це фото по війні. Тож забрав його з собою до Німеччини, а згодом і до Австралії, де осів після Другої світової.

Після смерті Микити Кузьмука ця фотографія потрапила до його племінника Петра Вітрука, котрий на той час жив у Канаді. 1992 року, під час відвідин рідного села Ставки, Петро Вітрук передав цю історичну світлину своєму родичу Юрію Власюку. На зворотному боці фото був напис:

«Маївка членів ОУН у селі Вовчак у Свинаринському лісі, на якій були створені перші курені УПА (1942 р.)».

Ті нечисленні фігуранти цього фото, з якими мені пощастило спілкуватись, зазначали, що не всі із зображених на знімку, яких вони розпізнали, стали згодом вояками УПА чи активно їм допомагали.

Розпочнемо з нижнього ряду світлини і, рухаючись зліва направо, називатимемо тих, кого упізнано.

Другий у цьому ряду – Євген Тарасюк із села Охнівка. Був вояком УПА. Після війни потрапив до Канади. У роки незалежності кілька разів приїжджав у рідне село. Четверта – Ганна Вовк (Зилюк) із села Верба. Була зв’язковою у повстанців, згодом аптекарем в одному із загонів Волинської Січі. Шоста – Ніна Шесталюк з Верби. Допомагала повстанцям. Сьомий – теж верблянин Василь Каляпух, який був у повстанцях, проте подальша його доля невідома. Восьма – Надія Бортнійчук із села Верба. Допомагала повстанцям. Лежить перед першим рядом Петро Кузьмук із села Ставки, молодший син голови Вербської управи Микити Кузьмука. Був вояком УПА, бунчужним. Після війни висланий до Сибіру. Така ж доля спіткала і його бойового побратима та односельця Уляна Олійника, дев’ятого у цьому ряді. Десята – Ольга Тарасюк із Охнівки, сестра Євгена Тарасюка, яка довгий час допомагала повстанцям.

Перший у другому ряді – Остап Собіцький із Верби, четвертий – його односельчанин Бортнійчук (ім’я на жаль, не відоме), батько Ніни Бортнійчук. Шостий – Олександр Шесталюк, батько Ніни Шесталюк, сьомий – Григорій Семенюк із Верби. Всі вони, за свідченням односельців, підтримували тісні зв’язки з ОУН та УПА.

Про дев’ятого з цього ряду, Нестора Шпака, родом із Ставків, нині є достатньо відомостей у матеріалах з історії Української Повстанської Армії. Нестор Шпак, який мав псевдо «Вітер», став одним із організаторів Волинської Січі, а згодом курінним отаманом. Саме він 1944 року вивів із Січі на перегрупування в Яворівські ліси на Львівщині дві тисячі повстанців. Після чого за рішенням Центрального проводу ОУН-УПА повернувся назад для налагодження підпільної роботи. Останній раз родичі чули про нього 1946 року.

Дванадцятий у другому ряді – Степан Тарасюк із Охнівки, батько Євгена і Ольги Тарасюків. Усім трьом вдалось вижити і після війни уникнути репресій. Тринадцятий – уже згадуваний Микита Кузьмук із села Ставки, який був війтом Вербської управи у роки війни. Завдяки йому в управу і українську поліцію були набрані місцеві патріоти, які допомагали повстанцям, ризикуючи власним життям. Саме за наказом Микити Кузьмука весь особовий склад українського поліційного відділку Вербської управи 1943 року в один день зі зброєю в руках перейшов до повстанців у Свинарський ліс. Чотирнадцятий – Прокіп Кульба із села Верба, відомостей про якого зібрати не вдалось. 

П’ятнадцятий – його односелець Володимир Вовк. Оскільки до війни він навчався у Львівському політехнічному інституті і знав німецьку мову, Микита Кузьмук взяв його перекладачем у Вербську управу. Через Володимира на Волинську Січ йшла інформація про розташування німецьких військ і їх наміри щодо повстанців. 1943 року зрадник виказав Володимира гестапо. Він потрапив у концтабір, а після звільнення того союзниками перебрався у США. Шістнадцятий та сімнадцятий відповідно Арсенюк та Лук’янчук із Верби (імен не встановлено). Оскільки ці двоє працювали у Вербській управі під орудою Микити Кузьмука, то тим чи іншим чином були пов’язані з повстанцями.

Найменше вдалось розпізнати на знімку тих, хто стоїть у третьому ряді. Їх лише троє. Перший – Петро Вітрук, який і передав цю світлину у рідне село Ставки. П’ятий – Степан Воєвода, одинадцятий – Скіць (імені не встановлено), обидва із Верби. Ніхто із опитаних односельців цих чоловіків не зміг пригадати, чи були вони в подальшому якось дотичні до УПА. Те ж саме можна сказати і про верблян Івана Ткачука та Олександра Соцького, які стоять відповідно першим і третім у четвертому ряді. Натомість про другого – Архипа Шимчука – відомо, що він був у повстанцях. 1944 року потрапив на фронт, був важко поранений. Згодом повернувся у Вербу, де і прожив решту життя.

Четвертий з цього ряду – Євген Ткачук із Верби був вояком УПА і загинув у бою 1943 року. П’ята – Ніла (прізвище не відоме), була машиністкою у Вербській управі. Сьома – Марія Дацюк із Верби, яка допомагала повстанцям. Дванадцятий – її односелець Сергій Скіць, про подальшу долю якого нічого не відомо.

А ось про дев’яту з цього ряду і останню із упізнаних на знімку, Надію Шевцову, варто розповісти окремо. Її, вчительку початкових класів, направили у Вербську школу з Харківської області ще 1939 року, відразу після встановлення в Західній Україні радянської влади. Коли почалась війна, дівчина долучилась до визвольного руху. Відразу по війні перебралась до себе на Слобожанщину.

На знімку відразу привертає увагу чоловік у німецькій формі, який стоїть у центрі поряд із Нестором Шпаком. Одні із тих, хто допомагав розпізнавати фігурантів цього фото, вважають, що це хтось із Центрального проводу ОУН, присланий із Галичини, інші, що це оберляйтер, німецький начальник Вербської управи.

Крім нього, невпізнаними на цій світлині залишилось ще 28 людей. А очевидців, свідків та й просто односельців, котрі могли би когось на ній пригадати, стає все менше. Тож будь-яка інформація про людей на цьому знімку є цінною для історії нашого краю.

Юрій ЗИЛЮК, член Національної спілки письменників України.

Джерело інформації сайт: https://volynua.com/posts/istoriya-odniei-svitlini-z-nih-pochinalas-upa

7 червня 2002р. у США помер Роман Боднар "Сагайдак", командир сотні "Холодноярці-1", сотні "Переяслави-1", поручник, чл. Об'єднання колишніх вояків УПА. (США та Канади).

Роман Боднар (псевдо: «Сагайдачний»; 7 квітня 1921, с. Смереків, тепер Куликівська селищна громада, Львівська область — 7 червня 2002, м. Йонкерс, США) — український військовик, поручник УПА, командир сотень «Холодноярці-1» і «Переяслави-1» ТВ-13 «Розточчя».

(м. Регенсбург, 3.03.1948). Зліва направо: Микола Фриз («Вернигора»)‚ Петро Миколенко («Байда»), Михайло Озимко (“Залізняк”), Роман Боднар («Сагайдачний»), Михайло Борис («Жан»)‚ Модест Ріпецький («Горислав»), Степан Ґоляш («Мар»)‚ Михайло Дуда («Громенко»), Зиновій Соколюк (“Семенів”).

Закінчив підстаршинську школу УПА. Служив чотовим, а згодом командиром сотні «Холодноярці-1» (08.-11.1945). 17 вересня 1945 року командував засідкою на гарнизонників НКВС біля села Жорниська, Яворівського району Львівської області, в результаті один знищений та два поранені військовослужбовці, здобуто 2 автомати і пістолет.

Протягом червня - липня 1947 року командир сотні «Переяслави-1» ТВ-13 «Розточчя» ВО-2 «Буг». На чолі групи вояків із сотні перейшов рейдом із Закерзоння до американської окупаційної зони Австрії (07.- 09.1947).

Згодом емігрував до США. Член Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Помер 7 червня 2002 року в Йонкерсі.

Ст. вістун (?), ст. булавний (1.01.1946), поручник УПА (1.07.1949). 

Джерело інформації. Літопис УПА, календар УПА на 2022р, Вікіпедія.

6 червня 1912р. в с. Володимирці, Жидачівський район, Львівська обл. народився Петро Ґудзоватий "Очеретенко", вояк "Нахтігаль", шеф штабу ВО-4 "Тютюнник" та З'єднання груп "44", сотник. Срібн. Хрест Бойової Заслуги.

Народився 6 червня 1912-го року в селі Володимирці (тепер Жидачівський район Львівська область).

Закінчив дяківську школу у Львові та працював дяком у селах Верчани та Підгірці на Стрийщині, а в 1935-37 роках у місті Долині. Саме в цей час стає членом ОУН.

Наприкінці лютого - 1 березня 1938 підсудний на процесі у Стрию разом із провідним активом ОУН Долинщини. Засуджений на 1 рік ув’язнення, утримувався під вартою у Стрийській в’язниці.

З 1938 року Петро проживає у рідному селі Володимирцях.

Вояк легіону «Нахтігаль» у 1941 році, а згодом 201 бальйону «Шуцманшафт».

В УПА:

У березні 1943 року військовий інструктор УПА на Волині. Учасник боїв у с. Бутейки та Іванова Долина у квітні 1943 року. У травні під командуванням Федора Воробця «Верещаки» вирушає з відділом повстанців у перший рейд на Житомирщину та Київщину, який тривав до вересня 1943 року.

У 1944 шеф штабу ВО «Тютюнник», а протягом 1944—1946 З'єднання груп «44»).

Одружився з підпільницею, зв'язковою ОУН родом з Житомирщини Ганною Дзьобас.

Підпорядковані йому підрозділи у 1944-45 роках мали 30 боїв з Внутрішніми військами НКВС, провели 16 диверсій та 7 засідок.

Під кінець осені 1945 року З’єднання груп «44» припинило своє існування як бойова одиниця, але Петро Ґудзоватий залишався на посаді військового референта крайового проводу «Одеса».

Федір Воробець-«Олекса» згодом розповідав про обставини у яких вони діяли у 1945 році наступне:

З моїм заступником «Василем» я майже ніколи не розлучався, а коли хтось з нас від'їжджав, то кожен з нас знав точне місце, де ми можемо зустрітись... ми ніколи не ховались у підземних сховищах, а мали стоянки у лісі чи зупинялись у визначених хатах на хуторах... «Василь» особисто здійснював зустрічі з керівниками Сарненського надрайонного проводу «Донцем» і «Чорногузом»

.

15 січня 1946 року був поранений у ногу під час сутички зі спецгрупою НКВС поблизу с. Ботин Луцького району Волинської області, а його зверхник Федір Воробець-«Олекса» теж поранений і захоплений у полон.

Загинув 29 січня 1946 року біля с. Ботин Луцького району Волинської області.

Обставини загибелі:

29 січня спецгрупа УНКВС Волинської області на чолі з агентом «Твердим» та за участі агента «Романа» під прикриттям підрозділу 277 стрілецького полку Внутрішніх військ НКВС провела у с. Ботин(неподалік від м. Луцьк) спецоперацію з метою виявлення місця переховування П. Ґудзоватого «Василя». Був блокований один з хуторів, який складався з семи хат. Під час ретельного огляду в одній з хат був виявлений добре замаскований бункер, де переховувались два повстанці. Спроба їх захопити живцем не вдалася. Процитуємо доповідну: «У результаті ретельної розробки був виявлений бункер, у якому переховувався референт по військовим справам крайового проводу «ОУН» Сходу, що мав псевдонім «Василь», який не бажаючи здаватись, застрелився і був захоплений в полон... 

Паламарчук Іван Семенович, 1913 року народження, на псевдо «Юсак»…також вилучено 1 автомат,1 гвинтівку, 4 пістолети, 280 патронів, кавалерійське сідло, документи та листівки».

Джерело інформації. Літопис УПА, Вікіпедія, календар УПА на 2022р.

У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію.

Петро Ґудзоватий — "Вояк", "Василь", "Очеретенко"
фото Петра Ґудзоватого (крайній справа) періоду його служби в 201 батальйоні поліції, яке зберегла бабуся автора — мати Петра.
Петро Ґудзоватий у роки юності 
Меморіальна дошка в с. Володимирцях Жидачівського р-ну Львівської обл.
Сільський хор села Володимирці, яким керував Петро Ґудзоватий

На фото. Молодь із містечка Журавно та довколишніх сіл після вистави в Народному домі. По центру вирізняються високі постаті П. Ґудзоватого та Семена Снядецького.

"Герої не вмирають!" — цими словами, що з новою силою залунали в 2014 р. на Майдані у Києві й по всій Україні, вшановуємо всіх тих, хто своєю життєвою поставою та жертовністю заслуговує на них.

Серед таких і Петро Ґудзоватий (1912—1946) — учасник національно-визвольної боротьби, член Організації українських націоналістів ще з початку 1930-х років, вояк Дружини українських націоналістів ("Нахтігаль"), один із керівників Української повстанської армії, сотник, який очолював штаб Східної групи УПА "Тютюнник".

Розповідь про славного сина українського народу хочемо розпочати з того, як з небуття герої повертаються до нас, і ніщо ані їхнє фізичне знищення, ані замовчування і паплюження пам’яті про них безжальною імперською пропагандою, не спроможне цей процес зупинити.

Наша дорога до віднайдення бодай якоїсь інформації про батькового брата — Петра Ґудзоватого розпочалась з його портрету на стіні в батьківській хаті та скупих слів батьків та бабусі про нього. Бабуся таємно зберігала одне з поодиноких фото Петра Ґудзоватого періоду його перебування в лавах "Нахтігаля" [точніше, це 201 батальйон шуцманшафту, який утворився після розпуску "Нахтігаля" — ІП].

Наприкінці 1980-х років батько розпочав активні пошуки інформації про свого старшого брата, залучивши до цього і нас, своїх дітей. На той час ми знали лише те, що Петро Ґудзоватий був членом ОУН, активним розбудовником довоєнних товариств — Січі, Сокола, Просвіти у рідному селі Володимирцях Жидачівського району на Львівщині.

Після приходу "перших совєтів" у 1939 р. він разом з групою однодумців вирушив до Кракова, а в часи німецько-совєтської війни був активним учасником УПА і загинув десь на Волині.

Зі спогадів батька та бабусі Анни Ґудзоватої Петро поставав як людина дуже цілеспрямована і віддана національній ідеї — "в полон ворогам він би не здався ніколи, а радше заподіяв би собі смерть".

А в січні 1946 р., будучи в казахських степах на виселенні, материне серце відчуло непоправне: приснився їй сон, що вона мастить глиною долівку в хаті. Зранку, переповідаючи сон, промовила: "Не стало нашого Петра".

Поступово по крихтах вдавалося знаходити інформацію про життя та діяльність Петра Ґудзоватого. Важливою відправною точкою в наших пошуках став короткий енциклопедичний нарис в довіднику Петра Содоля:

"Ґудзоватий Петро (Очеретенко, Василь), нар. (?) 1912 в с. Володимирці Жидачівського р-ну Львівської области — заг. 29-ого січня 1946 к. с. Битень (або с. Батинь р-ну Теремно?) Ковельського р-ну Волинської области. Освіта й походження невідомі; одружений з Галиною. Працював дяком у Долині Івано-Франківської області (1935-37), політичний в’язень пол. тюрми в 1937.

На еміґрації вишколювався в вартівничих сотнях (1940—41), вояк леґіону "Нахтіґаль" і 201-ого батальйону (1941—42, диригент курінного хору. Шеф ШВО "Тютюнник" у ранзі хорунжого (1943—44), заступник командувача та шеф ШВО "444" УПА-Північ (1944—46). 

Важко поранений 5-ого жовтня 1944 в боях у р-ні Сарни. Часто провадив рейди на схід в Житомирщину. Загинув у сутичці з ВВ НКВД (ф?)". (Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. — Нью-Йорк, Пролог, 1994. — С. 78—79).

Скупа й не зовсім точна інформація з купою знаків запитань, однак для нас вона була справжнім відкриттям. Бо ми вперше отримали письмове підтвердження, про те, що Петро Ґудзоватий був одним із командирів УПА, а також сумну звістку про його загибель.

Зібравши все нам відоме про довоєнні роки Петра Ґудзоватого, його фотографії, записавши спогади батька Володимира Ґудзоватого, його двоюрідної сестри Тетяни Демчук (члена осередку ОУН в смт. Журавно) та жителів села Володимирці, ми надіслали ці дані досліднику.

Так почалась наша дорога до Петра Ґудзоватого, на якій нам щастило познайомитись і з сивочолими учасниками визвольної боротьби, і з багатьма дослідниками — істориками, краєзнавцями та журналістами. Кожен із них чи то доповнював, чи то скеровував нас по цьому шляху.

Знаменною віхою на ньому стало урочисте відкриття в січні 1996 р. меморіальної дошки на будівлі Народного дому в селі Володимирцях (скульптор Р. Романович).

Ця подія зібрала велику кількість людей — жителів Володимирець, Журавного та довколишніх сіл, учасників районних Братств ветеранів національно-визвольної боротьби Стрийщини і Жидачівщини та вкотре переконала нас, що пам’ять про наших родичів потрібна не лише нам, це важливо для всіх.

Місцева газета "Новий час" присвятила цій події цілий номер, львівський тележурналіст Василь Глинчак підготував телепередачу, багато людей різного віку підходили і дякували, що повертаємо пам’ять про знаменитих земляків, ділилися своїми спогадами, фотографіями.

Серед знахідок були кілька фотографій довоєнного часу — фото сільського хору села Володимирці (керівник — П. Ґудзоватий разом із святково одягненими в народні строї учасниками хору); групове фото молоді з містечка Журавно та довколишніх сіл після вистави в Народному домі (по центру — вирізняються високі постаті П. Ґудзоватого та Семена Снядецького).

Долі останніх тісно переплелись — однолітки, земляки, однодумці, активні члени ОУН з початку 30-х рр., разом підпільно проводили військовий вишкіл молоді. С. Снядецький — 1913 р. народження, уродженець з міста Журавно, закінчив торгівельну школу та старшинську школу підхорунжих Польської армії.

Обидва на еміграції вступили до лав ДУН "Нахтігаль", розпочинали розбудову УПА на Волині в 1943 р. Семен Снядецький ("Сійко") загинув у бою з німецьким підрозділом разом із частиною штабу УПА — першим командиром УПА на Волині Василем Іваховим та начальником штабу — Юліаном Ковальським біля села Чорниж Маневицького р-ну на Волині [13 травня 1943 р. — ІП].

Відомостями про довоєнні роки Семена Снядецького поділився з нами його брат — Юрій Снядецький, 1922 р. н. зі Львова.

Протягом 1990-х, 2000-х років відкривалися закриті до того архівні справи, публікувалися спогади учасників тих буремних подій. У спогадах Максима Скорупського знайшли розповідь про його перебування разом із П. Ґудзоватим у 1939 р. в містечку Страховиці біля Кракова у вартівничій сотні "Веркшуц" [воєнізована охорона заводів — ІП] (Скорупський М. Туди, де бій за волю. — Київ, 1992).

Сотник "Грабенко" (Микола Ніновский) у своїй книзі згадує свого давнього знайомого П. Ґудзоватого — диригента хору в легіоні "Соловей" ["Нахтігаль" — ІП] в 1941 р., якого згодом в 1944 р. зустрів вже як керівника у штабі Східної групи УПА в Корецькому районі на Житомирщині.

Неоціненну допомогу в пошуках правди про Петра Ґудзоватого нам надавали історики-дослідники визвольної боротьби Олександр Вовк, Ярослав Сватко, Микола Посівнич, Вікторія Жилюк та Ігор Марчук. Стараннями цих та багатьох інших істориків були науково опрацьовані сотні архівних справ, видані документи та матеріали.

Зокрема діяльності підрозділів УПА на Північно-Західних теренах (ПЗУЗ) присвячений восьмий том "Літопису УПА" нової серії, який вийшов друком у 2006 р.

У цьому виданні опубліковані десятки документів — інструкції, звіти, накази, підписані "Очеретенко", "Василь", "Василь Вечеря", "В.В.", "Очерет", "Радич", "Вояк". Такі псевдо в різні періоди використовував Петро Ґудзоватий, будучи керівником штабу Військової округи "Тютюнник", ВО "444" Групи УПА-Північ.

У них прослідковується бойовий шлях цього підрозділу УПА, який в різні часи налічував від 5-7 тисяч до 1 тисячі вояків, описуються бої з німецькими, совєтськими підрозділами, пропагандистські рейди по Житомирщині, Київщині, зокрема найдовший в історії УПА кінний рейд 23 січня — 15 лютого 1945 р.

За військові звитяги наказом Головного командира УПА (№ 42 від 11.11.1945 р.) хорунжого "Очеретенка" було підвищено до ступеня сотника з датою старшинства 24 квітня 1944 р. та нагороджено Срібним Хрестом Бойової заслуги 1-го класу.

Командиром ВО "Тютюнник" був Федір Воробець ("Верещака", "Олекса"). Шукаючи нові свідчення про Петра Ґудзоватого та його бойових побратимів, нам вдалось познайомитись зі справою, заведеною на Федора Воробця, після його поранення і ув’язнення в січні 1946 році (в цьому ж бою під с. Ботин біля Луцька був поранений і Петро Ґудзоватий, який з більшою частиною загону зумів відступити).

Із протоколів допитів "Верещаки" довідуємося, що з своїм заступником "Василем" він майже не розлучався, а у випадку від’їзду одного з них, кожен знав місце, де може знайти іншого. "Причому ми ніколи не ховались в підземних криївках, а мали постої в лісі чи зупинялись на певних кватирах на хуторах".

Енкаведиська машина намагалась схилити Федора Воробця до співпраці, однак не змогла зламати дух 24-річного патріота. Федір Воробець був засуджений на 25 років ув’язнення і загинув 1959 р. у концтаборі в Іркутській області.

З тієї ж справи ми довідались, що в "Очеретенка" був особистий ад’ютант на псевдо "Юсак" — Іван Паламарчук, уродженець с. Зозів на Рівненщині. Саме він залишався при Петрові Ґудзоватому до останніх хвилин його життя.

На жаль, нам не вдалося безпосередньо зустрітись з Іваном Паламарчуком (після заслання він повернувся до рідного села, дочекався проголошення Незалежності України і помер в 1999 р.), а батькові слова переповів нам його син Юрій Полевик.

Зокрема, розповідав про обставини загибелі командира "Василя", якого батько, Іван Паламарчук глибоко поважав: коли побачили, що втекти не було ніякої можливості, командир наказав "Юсакові" виходити, бо розумів, що полюють саме за ним: "Тобі треба жити, щоб розповісти про нас, що ми боролись і загинули за Україну".

Коли "Юсак" вийшов із криївки, Петро Ґудзоватий, не бажаючи здаватись в полон, застрелився… Певно тоді материне серце в далекому Казахстані відчуло непоправне…

Усі наші намагання поспілкуватись бодай з кимось із бойових побратимів Петра Ґудзоватого були безрезультатними. Одні загинули в боях, інші в тюрмах та каторгах, а тих, поодиноких, які вижили та повернулися на рідні землі, забирав невблаганний час.

Тому ми були надзвичайно раді, коли на наше прохання відгукнулась Ніна Олейнікова (Слюсаренко), зв’язкова УПА, яка з середини 1943 до Різдва 1944 р. перебувала в розташуванні ВО "Тютюнник".

Згодом її спогади ввійшли до книги І. Марчука про Петра Ґудзоватого. Передаючи, записані спогади своєї матері, Максим Олейніков сказав, що за 5 днів (після отримання від нас листа з проханням поділитися своїми спогадами та переданої книги Вікторії Жилюк "Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941—1955 рр.") довідався про свою матір більше, аніж за 50 років свого життя.

Якось вже після цього пані Ніна, заглибившись в свої думки, раптом промовила: "Він (Петро Ґудзоватий) був великий чоловік, а я маленька … Та все ж я з ним за одним столом борщ їла!".

Свою розповідь ця сильна духом патріотка закінчила словами: "Але "ожиємо, брати, ожиєм! "ВСТАНУТЬ ЗІ СТЕПУ ХМЕЛІ Й МАЗЕПИ!".

Дуже зворушливими стали для нас зустрічі та знайомства з непересічними людьми. Згадується поїздка на Житомирщину та Рівненщину в 2010 р. На той час нам вже було доволі багато відомо про бойовий шлях Петра Ґудзоватого як керівника штабу ВО "Тютюнник", згодом ВО "444"" УПА-Північ, відомо, що у вихорі війни він зустрів своє кохання — "Ганю", "Квітку" — Ганну Дзьобас, яка була родом з с. Андрушівка на Житомирщині.

Ми рушили спочатку до Житомира, щоб дізнатися більше про Ганну Дзьобас, знайти бодай якісь відомості про їхнього сина (з різних джерел знали, що у Петра Ґудзоватого та Гані скоріш за все в 1945 р. народився син), а ще жевріла надія — можливо знайдемо його.

І от перша зустріч в Житомирі з Святославом Карповичем Васильчуком — головою місцевої "Просвіти", привітним та надзвичайно діяльним чоловіком. Разом з ним поїхали в село Яроповичі, де в 1951 р. в одній з останніх криївок загинула Ганна Дзьобас-"Нонка" (дружина Петра Ґудзоватого).

У 2006 р. стараннями членів Житомирської "Просвіти" неподалік цього місця був встановлений хрест з надписом "20 грудня 1951 року в цьому яру в садибі Шостаків загинули члени ОУН Артем Малимон, Нонка, Марта. Вічна слава і пам’ять борцям за волю України".

Зустрічалися й з іншими людьми, які були свідками або чули з розповідей старших людей про ці буремні і трагічні події.

І до нині залишаємося під враженням: до кінця 1951 року в "совєтській" Україні в мальовничому житомирському селі в садибі, що розташувалась неподалік витоку річки Ірпінь, в криївці, в якій була облаштована типографія, діяв осередок підпільників ОУН в складі керівника технічної ланки Житомирського окружного проводу ОУН Івана Малимона-"Артема" та двох підпільниць: Ірини Чорної-"Марти" та Ганни Дзьобас-"Нонки".

Звідтіля література та листівки доставляли до Житомира, інших міст і сіл, а також до Києва. Неймовірна відданість і героїзм! Чекістам вдалось вистежити криївку — оточені з усіх боків підпільники максимально знищували документи і наприкінці, обнявшись, застрелились.

Результати спільних пошуків — записані спогади, фото Петра Ґудзоватого, його дружини, побратимів, опубліковані та архівні матеріали та документи, лягли в основу книги історика, дослідника визвольного руху Ігоря Марчука: "Сотник УПА Петро Ґудзоватий-"Очеретенко", яка вийшла друком у Львові в 2011 р.

Презентуємо цю книгу широкій інтернетівській громаді і сподіваємось, що вона заповнить ще одну білу пляму в історії визвольної боротьби нашого народу, познайомить з людьми, які своє життя присвятили Україні та принесли його в жертву. Маємо знати своїх героїв і пам’ятати про них.

З цією метою в 2012 р. в Українському Католицькому університеті (м. Львів) родина Ґудзоватих заснувала іменну щорічну студентську стипендію ім. Петра Ґудзоватого, яка спрямована на підтримку талановитої молоді.

А з 2016 р. діє Благодійний фонд ім. Петра Ґудзоватого — "Соловей", предметом діяльності якого є допомога воїнам АТО, членам сімей полеглих героїв сьогодення.

Джерело. Історична правда. Сайт.

Відомий український поет Богдан Стельмах, як знаємо, народився в селі Туркотин Золочівського району Львівської області. Неподалік села розташовується старовинне містечко Глиняни, котре у 40-60 роках було центром однойменного району, котрий потім, власне, й увійшов до теперішнього Золочівського. У самих Глинянах на подвір’ї стародавньої церкви Успіння Пресв’ятої Богородиці, у котрій за переказами був гетьман Богдан Хмельницький в часі походу на Львів й де знаходиться чудотворна ікона Розп’яття, висипана Братська могила.

Тут перепоховано (у 1991 році після ексгумації з місць таємних захоронень їх енкаведистами) останки 48 учасників ОУН та УПА з Глинянщини та Перемишлянщини. Серед них: районний провідник М. Костів – «Вихор», референт Служби безпеки Я. Хома – «Чабан», командант боївки СБ В. Макаровський – «Чайка» та, зокрема, й родичі Богдана Стельмаха. Про них згадує він у своїх віршах «Бандерівці» та «Повстанець» (журн. «Наше життя», видання Союзу українок Америки, № 10, 2002, С. 5) так: «В могилі братській – у глинянській глині Про це мені брати мої кричать…» та «Василь, Іван, Петро – мої стриї, Мої брати – Михайло та Олекса Поклали буйні голови свої В надії, що на нас прийде полегша».

З початку двохтисячних років я займаюсь дослідженнями підпільного руху на території Глинянщини й за той час встиг зустрітись із багатьма колишніми його учасниками та очевидцями, а в архівах (у т.ч. і у колишніх радянських спецслужб) ознайомитись із чималим пластом документальних даних і на підставі зібраного видати ось уже дві книги.

Тут хотів би коротко розповісти про Збройне підпілля ОУН Глинянщини та, зокрема, участь у ньому родичів Богдана Стельмаха.

Станом на 1944, коли до краю знову повернулась радянська влада, на території колишнього Глинянського району вже діяв підпільний оунівський провід, котрий очолював Микола Костів на псевдо «Вихор», родом із сусіднього від Туркотина села Станимир. Крім ОУН тереном, переважно там де знаходились більші лісові масиви, рейдували великі відділи УПА. У вересні 1944 року неподалік села Унів, де заходиться Унівська Лавра, відбувся один із найбільших боїв Української повстанської армії із підрозділами військ НКВД. Відділами УПА під час бою командував колишній лейтенант Червоної армії, а тепер уже один із повстанських командирів Дмитро Карпенко – «Яструб», родом з Полтавщини. Під його командуванням повстанським відділам вдалось гідно протистояти нападникам. У повстанських звітах про це коротко ідеться так: «30.IX.44.біля сс. Унів і Пнятин (Перемишлянщина) 700 большевиків у 26 атаках напали на відділ УПА: окупанти втратили 3 танки, коло 170 вбитими (в тому числі полковника і 7 лейтенантів) та до 120 раненими» [Літопис УПА, Нова серія, Т.1, с.164]. Серед загиблих зі сторони УПА був і Михайло Стельмах, псевдо «Ярема». Про його загибель згадує на сторінках газети «Кримська світлиця» (№34, 24.08.2007 р.) інший учасник бою, ветеран УПА Остап Лунь: «від більшовицької міни майже на моїх очах загинув побратим Михайло Стельмах, з яким я дружив ще з дитинства. Пряме попадання ворожої міни…».

Найбільш високопоставленим функціонером ОУН з родини Стельмахів був Петро, котрий доводився, як згадує про це Поет у своєму вірші, йому стриєм, тобто рідним братом батька. Петро Стельмах на псевдо «Левко» був спочатку керівником підпілля у Туркотині, потім очолював військову референтуру районного проводу, у котрій займався мобілізацією до відділів УПА, а станом на 1945 рік став кущовим провідником ОУН та командиром боївки. У підпільному виданні Воєнної округи «Буг» (Львівська область без Дрогобицької) «Стрілецькі вісті» він характеризується так: «Левко – командир боївки. Визначився прикладним організуванням і здійснюванням бойових дій» [Літопис УПА, Нова серія, Т.13, с.664]. Петро Стельмах загинув разом із районним провідником М. Костівим – «Вихором» та ще одним підпільником 18 (за іншими даними – 20) жовтня 1945 року у криївці між селами Туркотин та Станимир.

Власне наскільки П. Стельмах був популярним та знаковим оунівцем може служити інформація про те, що після того як тіло його енкаведистами було захоронено на колишньому єврейському кладовищі в околиці Глинян, з наказу командира районної боївки Служби безпеки Володимира Макаровського та розвідника Олексія Стельмаха міліціонерами Глинянського районного відділу НКВД, котрі співпрацювали із СБ ОУН, до речі двоє із них родом з Туркотина, була вчинена спроба таємної ексгумації його тіла. Про все це свідчать як архівні дані, так і розповіді колишніх учасників ОУН, зібрані мною у процесі дослідження. 

Другим загиблим стриєм поета був Василь Стельмах на псевдо «Чорний», котрий виконував обов’язки станичного ОУН села Туркотин, тобто був безпосереднім керівником підпільного оунівського осередку у Туркотині. Загалом же за архівними даними станиця ОУН в Туркотині була організована на початку сорокових років на чолі із Петром Стельмахом, як першим її провідником й разом із жіночою сіткою налічувала не менше двадцяти осіб. Серед котрих була й Ганна Мот (Гриньків), з 1990 року член Львівського крайового Братства ОУН-УПА, котра дуже допомогла мені у процесі дослідження як розповідями про події, свідком яких вона була, так і світлинами колишніх учасників підпілля, зокрема й згадуваних Стельмахів. А Василь Стельмах-«Чорний» загинув у січні 1946 року в неподалекому селі Підгайчики разом із ще одним підпільником із Туркотина Григорієм Мотом – «Бескидом», «Наливайком», рідним братом згадуваної Ганни Мот (Гриньків).

Згадуваний також уже Олексій Стельмах на псевдо «Ігор» народився у 1925 році. Вони разом із Михайло, очевидно, що доводяться двоюрідними братами Богдана Стельмаха. Про нього також розповідає ветеран УПА О. Лунь: «Хотів навчатися у будівельному технікумі, але на вступних іспитах був викритий як борець за волю і затриманий НКВС. Будучи фізично підготовленим і дуже відважним хлопцем, Олекса знешкодив конвоїра і вирвався на волю. Пішов у підпілля, працював у СБ. Виконував багато небезпечних доручень, пов’язаних головно з ворожою розвідкою». Ці розповіді підтверджуються й архівними даними. За якими працівники Служби безпеки ОУН О. Стельмах – «Ігор», Григорій Мот – «Наливайко» та командир Глинянської районної боївки мали у своєму розпорядженні мережу інформаторів та розвідників, котрі працювали у районному відділі НКВД. 

Перший із трійки, загинув, як уже згадувалось, Г. Мот разом із Василем Стельмахом. 21 лютого 1946 року за зрадою загинув В. Макаровський (про діяльність районної боївки «Чайки» моя перша книга, видана у 2016 році) і третім 27 березня 1946 року у селі Косичі загинув Олексій Стельмах – «Ігор». Як свідчать архівні дані він разом із ще чотирма підпільниками були блоковані військовими НКВД в одному із помешкань й у прийнятому бою усі загинули. 

А організоване підпілля ОУН Глинянщини продовжувало діяти аж до початку 1950-тих років, коли енкаведистами був повністю знищений актив ОУН. Однак серед поодиноких залишенців, тих хто залишився живим й не хотів зголошуватись із повинною на Глинянщині був Іван Філь – «Лесь». Так по криївках та добрих людях він переховувався аж до 1959 року, у котрому й загинув. Він був родом із села Розворяни, котре розташовується біля самих Глинян й про це село та, зокрема, і про останнього бойовика ОУН Глинянщини І. Філя моя друга книга «Село Розворяни: УВО, ОУН, УПА».

Загалом же за моїми підрахунками з колишнього Глинянського району Львівської області, а це 24 села крім хуторів, участь у національно-визвольному русі ОУН та УПА так чи інакше брало до тисячі осіб. Частина із них загинула, частина погодилась на проголошені радянською владою амністії або так чи інакше легалізувалась і ще якась частина була засуджена й відбувала покарання у концентраційних таборах.

У 1991 році відбулась ексгумація закопаних на краю Глинян останків загиблих учасників підпілля та їхнє урочисте перепоховання у Братській могилі.

У самих Глинянах на подвір’ї стародавньої церкви Успіння Пресв’ятої Богородиці, у котрій за переказами був гетьман Богдан Хмельницький в часі походу на Львів й де знаходиться чудотворна ікона Розп’яття, висипана Братська могила. 

Петро ГНИДА, м. Львів [03.2018].

P.S. Книги «Боївка «Чайки». Діяльність боївки Служби безпеки Глинянського районного проводу ОУН(б) 1944-1946 р.р. під командою Володимира Макаровського-«Чайки» та «Село Розворяни: УВО, ОУН УПА» можна скачати за посиланнями:https://toloka.to/t76806 та https://toloka.to/t84885

Примітки:

Літопис УПА, Нова серія, Т.1, с.164, Оригінали: ЦДАВОУ, ГДА СБУ. Упорядники: О. Вовк, В. Галаса, В. Кук, Ю. Черченко.

Літопис УПА, Нова серія, Т.13, с.664. Упорядники В. Мороз, О. Вовк. Оригінали: ЦДАВОУ, ф.3833, Оп.2, Спр. 95, Арк.9-17, ГДА СБУ: ф.13, спр. 373, т.69, арк. 165-183.

Григорій-Марко Гасин «Мацько», повітова екзекутива ОУН Стрийщини, вояк «Карпатської січі», рідний брат Олекси Гасина.

У березні 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України. Парамілітарні Організація "Карпатська Січ" стала її збройними силами.

Незалежність Карпатської України було проголошено після Мюнхенської змови й окупації Чехословаччини нацистською Німеччиною, Угорщиною та Польщею, а також створення союзної Німеччині словацької держави.

Протягом 14-17 березня бійці Карпатської Січі вели оборонні бойові дії проти угорської армії – союзника гітлерівської Німеччини. В бою на Красному полі - рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. загинуло близько 230 січовиків.

Частину захоплених в полон січовиків - вихідців з Галичини, угорці передали полякам. 17 березня 1939 року полонених колонами по 70-80 осіб привели на Верецький перевал. Наступного ранку, групами по 10-20 осіб, їх вели вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри та розстрілювали в різних місцях.

Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб. Серед них розстріляний поляками Ггригорій-Марко Гасин – «Мацько», член повітової екзекутиви ОУН Стрийщини, вояк «Карпатської січі»,  рідний брат Олекси Гасина.

Джерело

http://grabovecka.gromada.org.ua/

Розповідь - спогади: «Кого я лікувала, то ніхто не вмер мені на руках...». Михайлина Шпирка (в дівоцтві Ковалюк), 1926 р.н. Членкиня Юнацтва ОУН, медсестра УПА зі с. Стрептів Кам’янко - Бузького р-ну. Львівської обл.

«В нас в школі курси були, то нас вчили історію України і за дохторів. Багато ходило дівчат і хлопців. Де бій сі зірвав і вже є ранені. Лікарства мені привозили, вони забирали в руских дохторів. То був і великий бинт, і малий бинт, на серце пігулки були, від голови, обезболююче було, уколи, шоби горички не було.

 

Перший раз до Спаса ходила. Приїхали і забрали мене фірою, а раненого привезли зі Соколі. Там на Соколі був шо раз бій. Той хлопець був ранений в стегно. Куля перейшла, тілько діра була, то я лила в ту дзюрку шпірт. То я місяць день в день ходила перев’язки йому робила і виходила його. І я ніц сі не бояла!

В Деревлянах був бій і двох ранило. Там в лісі вони мали свої землянки і вони до мене прийшли, шоби я йшла. Один був ранений в грудях, а другий був в руку ранений, то я позавивала їх. 

Ше ходила на Косів, там тоже був бій. Там хлопец був ранений між плечима, кулька перейшла попід лопатку і тоже вижив. Я була 5 раз в нього. Кого я лікувала, то ніхто не вмер мені на руках. Я так ходила, поки мене не взяли.

В 46-му я була арештована. В селі було весілля і приїхав тут оден хлопець, Василь називавсі. Його мама мене попросила, шоб я його закликала. Я прийшла, а там стояли хлопці. Я кликнула: «Василю, тебе мама кличе!», - а він каже: «Ооо… Як добре шо ти прийшла!». На другий ранок мене арештували. Думаю, шо він так показав їм, кого треба взяти. То я дві неділи сиділа в Милятині. Ох…лупили мене як… Я була вся синя. 

А потім, тих шо мене арештували, їх в Горпині сімох забили відразу. То я сиділа в льоху, а москаль каже: «Дєтка, вчєра тєбя білі, а сєводня іх побілі!». Я все казала, шо нічо не знаю і ніде не була, і мене відпустили.

А тих дівчат, шо зі мною були на курсах всєх арештували. То були: Каська Красновська, тоди Кінаш Маринє, Євка Шпирка, Кінаш Гєна, Гончарова Гєнка, тоди була Зосє Красічінська і ше Мариновська Ганє.

 

Їх всєх посудили і на Сибір завезли. А Красічинську забили на Лонцького. То тато ше дві неділи їздив до тої тюрми, а їден сказав: «Та чо ви їздити, вона вже давно не жиє!» А з Сибіру вернуласі тільки Гєнє Гончарова, решта пропали».

Михайлина Шпирка (в дівоцтві Ковалюк), 1926 р. н. Членкиня Юнацтва ОУН, медсестра УПА зі с. Стрептів Кам’янко - Бузького р-ну. Львівської обл.

Джерело: Локальна історія.

https://localhistory.org.ua

Розповідь - спогади: Іванна Іжевська, 1930 р. н., с. Лагодів Бродівського р-ну Львівської обл. "А я свою матусю мертвою посадила собі на ноги, і кажу: «Мамусю, де ж твоя рана?»…

Мої батьки обоє віддали життя за мою неньку Україну, ніхто тепер за мене не дбає, до чого я ся дожила?... Ніхто не знає як я зиму зимую… А я стікала кров’ю за шо?! За свою неньку Україну! Бо я перешита кулями і не можу навіть того всього передати, і розказати.

То було в 45-му році 17 лютого. Мої односельчани, які були в бандерах, були в мене в хаті не раз. Вони хтіли і їсти, і чистої сорочки, і всьо то робила моя неня та мій тато. Знайшлася подла людина, яка слідкувала за тими трома чоловіками, куди вони підут, а вони прийшли до мене. І я за 73 роки зі себе вини не скидаю… Я вже змерзла стояти на дворі і чекати, шоб хтось не підійшов і пішла до хати. У ту хвилю часу зрадники пішли і доказали москалям. То були чоловік і жінка, ті шо донесли. Вона пішла до своєї мами до хати, а ї чоловік пішов на центральну трасу, там їхали стрибки, їх було 30 стрибків і три підводи. Він їх там зустрів на центральній дорозі, прийшов сюди, а та жіночка чекала поки він приїхав. Вона розказала, шо вони ше в мене в хаті. Прийшли, товкли в двері, їм ніхто не відкрив. Запальними кулями запалили мою будівлю, запалили всьо.

Хлопці не думали здаватися, в них не було такої мети. Вони стали, Богу помолилисі і казали нам, шоб ми вийшли в другу кімнату. Там двоє з них покінчили своє життя, бо ше навіть говорили: «Коли будем стрілятися?». Чую два постріли, а оден не встиг ся застрелити.

Як вже сильно горит, тато відкрив вікно. З кімнати там де ми були, рішили дешо винести. Будем жити, не будем жити, як буде, але шо могли винесли. І вже ті стрибки в двері… А оден з тих стрибків був двоюрідним братом жінки одного з тих бандерів.

Чую постріли. Йду крок за мамою. А той, шо був в бандерівцях, ним крути в одну сторону, він падає і моя мама падає на мене. Я бачу, шо мама одним пострілом вбита. Я піднімаю за підпахви свою матусю, ставлю ноги докупи. Той бандерівець впав, а я свою матусю мертвою посадила собі на ноги, і кажу: «Мамусю, де ж твоя рана?». Піднімаю блюзку, якраз куля… Сніг. Зима. Лютий місяць. Кажу: «Мамочко моя, куда ж тебе тепер покласти? На ту білу перину?». І я взяла свою матусю, якраз була подушка тато перекинув, я так потягнула мертву маму на ту подушку поклала. Хтось кричит: «Корову!». А я прибігла до вікна і кажу: «Тату, покидай то всьо, нех то всьо пропадом пропадає… Мама вбита, покидай!». Тато перелізав через вікно, чую постріл, татови перестріляли ноги, кишечник».

Хтось прийшов і тата забрав на вулицю і того з бандерівців, шо вбили. 

Я прийшла до хліва відчепити ланцюг, випустити корову, но я така була жорстока, шо я прийшла і думаюси: «Ні. Кому? Для кого? Хай всьо пропадає!». І я вибігла з хліва, корови не випустила. 

Біжу сюди де мама лежит, де я маму положила. Чую постріл… Зробилося мені гаряче і я зрозуміла, шо я ранєна. Прийшла, сіла коло мами. Кров з мене біжит, а я рану пальцем затулюю. Приходит до мене людина, так напочепки сів, і каже: «Чіпляйся мене за шию, тебе повезут до лікарні». І він думав, шо я протягаю руки до него, шо буду чиплятися йому за шию. А шо я зжимаю кулаки і не протягаю руки, а так його в груди. Він того не чекав від мене, а то слизько і він падає. Я не думала, шо він зробе зі мною, чи заб’є, чи застріли, я нічого не боялася. Він піднімається, прихиляється знов до мене і каже: «Чого ти така? Дитино, я тобі зла не бажаю! Чипляйся мене за шию, ти повинна жити. Ходи, я тебе занесу до сусіди»…

Іванна Іжевська, 1930 р. н., с. Лагодів Бродівського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації. Локальна історія.

Йосафат - Іван Жан (Жан Йосафат, також Жан Бон) ЧСВВ Український священик (РКЦ, УГКЦ) канадського походження, громадський діяч, перекладач ЗУНР, капелан.

Йосафат-Іван Жан (Жан Йосафат, також Жан Бон ЧСВВ; 19 березня 1885, м. Ст. Фабієн де Ремускі, провінція Квебек, Канада — 8 червня 1972 , м. Ґрімзбі (Ґринсбі), пров. Онтаріо , похований м. Мондер,Канада) - Український священик (РКЦ, УГКЦ) канадського походження, громадський діяч, перекладач ЗУНР, капелан. На фото о. Йосафат Жан, ЧСВВ в однострої військового капелана.

Життєпис:

Рукопокладений на священика латинського обряду у 1910 р. Після зустрічі у м. Монреаль з митрополитом Андреєм Шептицьким приїхав до Крехівського монастиря вивчати українську мову, релігію, історію України. 

У 1911 р. перейшов на греко-католицький обряд. У 1912 р. відкривав у Канаді українські школи. У 1914 р. в Крехові, також обслуговував 7 парафій біля Самбора.

Згідно його спогадів, 4 березня 1917 склав монаші обіти у Крехівському монастирі (разом з братами Юрієм Жиданом, Маріяном Лютаком, Мироном Калинцем). Пізніше о. Платонід Філяс запропонував йому стати сотрудником у Жовкві, де Й. Жан працював більше року. На початку серпня о. П. Філяс призначив його префектом Місійного інституту імені святого Йосафата у Бучачі. Наприкінці грудня 1918 став працювати бібліотекарем монастиря.

Неодноразово бував на Тернопіллі.

В період ЗУНР перекладач державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького. Наприкінці березня 1919 року брав участь у переговорах між делегаціями ЗУНР та Польщі за участю члена комісії Камбона американського генерала Ф. Кернана в Хирові. У червні 1919 року — особистий секретар Президента та Диктатора ЗУНР Евгена Петрушевича (на його прохання) потім капелан УГА. Очолював Український Червоний Хрест, допомагав Симону Петлюрі під час дипмісії у Варшаві. Член делегації УНР на Ризькій мирній конференції у 1921 р., у Лізі Націй, місії УНР у Женеві.

Після закінчення етапу Визвольних змагань повернувся до Канади. Автор ідеї виділення значних територій для українських еміґрантів. Вдруге вступив до ЧСВВ у Мондері; ігумен у Монреалі (1940-42 р.), парох у Оттаві (1942—45 р.). У 1945 р. виїхав до Европи, делегат 2-го та 3-го засідань ООН у Лондоні, Парижі 1946 р. Від уряду провінції Квебек отримав 250 кв. миль в Абітібі, заснував на цій території українське поселення «Шептицьке». Від 1947 року декан УГКЦ у Великій Британії. У 1949 р. повернувся до Канади, душпастир у Монреалі, Едмонтоні, Мондері, Ґрімзбі. У 1964 р. заснував «Фундацію ім. о. Жана» для надання стипендій стеденській молоді українського походження.

Автор спогадів: «Моє служіння Україні», «Уривки з діярія» в збірнику «Бучач і Бучаччина». 

Примітки

 І. Дацків. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Український історичний журнал. — К., 2009. — № 5 (482) (вер.—жовт.). — С. 130. — ISSN 0130-5247.

 о. Йосафат Жан ЧСВВ. Уривки з діярія.

Бучацький монастир отців-василіян: 300 років історії

Джерела:

Б. Мельничук, В. Уніят. Жан Йосафат-Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 569. — ISBN 966-528-197-6.

2 червня 1942р. в Криму відкрився Український музично - драматичний театр імені Т. Шевченка, заснований членами похідної групи ОУН(б).

У 1917-1920 рр. в Криму спостерігався значний український національно-громадський рух, небажані корективи до якого вносила реакція двох крайових урядів та навала шовіністично налаштованих військово-політичних сил під проводом Антона Денікіна та Петра Врангеля. Криваву крапку на поступові українства Криму поставила більшовицька окупація півострова та «червоний терор».

На початку 1920-х рр. більшовики в Севастополі припинили діяльність української організації «Кобзар», гімназії ім. Т.Г. Шевченка, створеної на початку 1918 р., та видавництва. Приміщення гімназії було тимчасово зайняте військовою частиною, згодом у ньому було відкрито школу за територіальним принципом з викладанням російською мовою.

Яким було життя українців у «Кримській Автономній Соціалістичній Радянській Республіці» – свідчить принаймні один промовистий факт. У лютому 1926 р. члени українського драмгуртка Севастополя оприлюднили лист-звернення, в якому описувалися випадки переслідування україномовних осіб у місті.

На ті час викласти істинний стан речей можна було хіба що езоповою мовою. До неї вдався видатний український сатирик Павло Губенко, відомий нам як Остап Вишня: у 1926-1927 рр. харківська преса подала кілька його гуморесок, у яких було змальовано життя українців Криму. Ці твори передрукував львівський часопис «Діло». За визначенням Остапа Вишні, в Криму «раптом зникли всі українці», яких «за старою земською статистикою під псевдонімом “малорусов”» налічувалося близько 100-150 тисяч, доки кримське Центральне Статистичне Управління у 1926 р. не оприлюднило нульові показники. «Бувши в Криму, бачили ми живих українців в українській школі ім Т. Шевченка в Севастополі. Говорив нам учитель тої школи, що була тоді ніби в Криму така тенденція: чи не краще, мовляв, українцям на всяк випадок “вимерти”. Проте “вимирати” українці не збиралися і готувалися до життя інтенсивного», – з сумом зазначав гуморист, додаючи, що українців у Криму «знищили статистики», які мали до нашого народу «якусь давню, уперту і велику нелюбов», записуючи його представників у «русскіє». 

У наступних нотатках Остап Вишня описував такі факти етноциду кримських українців, як закриття української школи в Севастополі у 1921 р., відсутність представника українців у раді національних меншин, призначення вчителів-українців на роботу до сіл з російським і болгарським населенням (натомість у селах з українським населенням працювали «неукраїнські» вчителі) і зарахування учнів-українців до «русских», відсутність державної підтримки та допомоги для українських клубів у Сімферополі та Севастополі, заходи яких місцева преса анонсувала як «закриті», тощо. Також наводилися приклади забезпечення культурних потреб українців півострова: «В кінці грудня 1926 року їхав до Харкова член Сімферопольського українського клубу Корсунський. Дало йому правління клубу 100 карб. на книжки. Відношення писали від Кримполітосвіти. Звернувся він до Головполітосвіти. Там його направили до якогось урядовця, той дав резолюцію до якоїсь книжкової крамниці. Там узяли 100 карб. завдатку та список потрібних книжок і обіцяли вислати книжки накладною платою на всі 600 карб. Пообіцяли вислати “через три дні, за списком”. Вислали їм ті книжки через два місяці. І що ж вислали? “Нот” по 3-4 карб. за зошит. Розірвані томи Франкових творів (з пропусками). Дитячої літератури – пісень та агітаційної літератури часів горожанської війни. Наприкінці додали шість примірників “Історії України”… німецькою мовою. Ні календаря, ні “Кобзаря”, ні словника, ані будь-якого журнальчика». При цьому Остап Вишня зазначав, що місцева влада до всіх представників місцевих етнічних груп зверталася їхніми мовами – крім українців: звістки про їхнє життя в Криму місцева преса подавала не у відділі про події національних меншин, а як «листи читачів», скажімо, під нотатками про асенізаційні обози.

Можливо, подібна реакція «столичної» преси спричинилася до того, що кримська влада у 1927 р. почала робити корисні рухи в бік урухомлення українського життя на півострові. Зокрема, в Сімферополі було відкрито українську середню школу, український клуб та бібліотеку з читальним залом у центральній частині міста. Клуб мав декілька секцій – драматичну, хорову, танцювальну, кобзарську (перша з відомих капела бандуристів Криму), вишивання, крою та шиття, виготовлення українських народних костюмів тощо. Ці культурно-освітні заклади успішно пропрацювали до Другої світової війни. В листопаді Кримський обласний комітет ВКП(б) отримав доповідну записку від наркомату освіти РРФСР, у якій відзначалося: «Зовсім не ведеться робота серед українців, які складають групу в 51519 чоловік (навіть з’явилися статистичні дані! – авт.) і не мають жодної національної школи». Йшлося переважно про мешканців сіл. У травні 1928 р. згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Членами педколективу було встановлено наступне: «Російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення [Криму], яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених українських пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського та Євпаторійського районів, то в них говірка і побут залишилися в повній українській своєрідності».

Прихід до влади Йосипа Сталіна, встановлення тоталітарного режиму з культом особистості «вождя народів» і згортання політики «українізації» поклали край будь-якому декларуванню своїх потреб українцями не лише в Криму, а й на території СРСР загалом.

У 1941 р., під час ІІ світової війни, окупаційні німецькі війська, реагуючи на потреби населення, дали дозвіл на створення в Криму кількох українських шкіл, які були закриті з поверненням червоних окупантів у 1945 р. Проте німці, як відзначали українські підпільники у своїх звітах з Криму, «не вміли вести національної політики ніде». В січні 1942 р. гестапо ліквідувало кількох представників ОУН через спробу створити підпільний український рух на півострові. Навесні одна з похідних груп для прикриття своєї діяльності та допомоги місцевому українському населенню започаткувала дві легальні організації – капелу бандуристів та споживчий кооператив «Український консум». Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб і давав вистави у Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. 2 червня 1942 р. відбулася прем’єра вистави «Запорожець за Дунаєм». Німецька влада стала перешкоджати діяльності театру й навіть заарештувала на певний час директора. Завдяки «Українському консуму» вдалося налагодити харчування інтелігенції, що найбільше потерпала від голоду. В липні для цих потреб було створено «Бюро допомоги українцям» («Стіл допомоги найбіднішому українському населенню»), стараннями якого вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Восени 1943 р. український театр було закрито. У жовтні Український комітет було розпущено за невиконання безглуздого наказу – надати для охорони залізниці 400 бійців. 

У січні 1954 р. в Криму з огляду на приплив переселенців з інших українських областей розпочалося відродження української народної освіти – зокрема, впровадження вивчення української мови в школах області. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Криму до складу УРСР. Того ж року на честь «возз’єднання України з Росією» в Сімферополі було встановлено пам’ятника Богданові Хмельницькому на вулиці імені гетьмана. Розпочалася показова «українізація» регіону.

В середині червня 1955 р. свій перший сезон відкрив театральний Кримський обласний пересувний театр, створений на базі Київського обласного пересувного драматичного театру і згодом реорганізований у Кримський обласний український музично-драматичний театр (з часом на його базі виник Кримський академічний український музичний театр). Панівне місце в репертуарі перших років існування творчого колективу зайняли вистави «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наймичка» та «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською, опера «Катерина» М. Аркаса тощо. В листопаді українською мовою почала дублюватися газета «Радянський Крим» (випуск припинено у 1959 р.), а в Кримському державному педагогічному інституті ім. М.В. Фрунзе (попередник Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського) утворено українське відділення історико-філологічного факультету.

16 серпня 1957 р. бюра Кримського обкому Компартії України обласного виконкому видали постанову про організацію в Сімферополі школи з українською мовою навчання у зв’язку з припливом у Крим переселенців-українців. При цій школі мав бути відкритий інтернат для приїжджих з міст і районів. 1 вересня згідно з постановою було відкрито середню національну школу та інтернат при ній, підпорядковані обласному відділу народної освіти. В перший день навчання за парти сіли 217 дітей. Частина з них (учні 1-4-х класів) навчалася у філіях – Гвардійській і Краснозорькінській школах Сімферопольського району. В інтернаті розпочали навчання 180 учнів з різних районів області. У 1959 р. школа переїхала до нового приміщення по вулиці Гагаріна, 18 і з обласної середньої школи з навчанням українською мовою вона перетворилася на Сімферопольську школу-інтернат №3.

1 вересня 1958 р. вивчення української мови було впроваджене у всіх (за винятком двох) школах Криму, в яких налічувалося майже 70 тисяч учнів. На початок 1959-1960 навчального року влада Кримської області констатувала: українську мову в усіх школах успішно вивчали майже 102 тисячі учнів.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. українську народну освіту в Криму було фактично згорнуто. Перед тим до діаспорної преси потрапила звістка: «У листопаді 1960 р. відбулися демонстрації на похороні зацькованої мос**лями учительки в Севастополі».

У 1970 році виконком Сімферопольської міськради постановив школу-інтернат №3 іменувати Сімферопольською середньою загальноосвітньою політехнічною школою-інтернатом №1 ім. Т.Г. Шевченка Кримської області. В 1970-1971 навчальному році ця школа залишилася єдиним у Криму національним закладом системи народної освіти, хоча того ж року в ній було впроваджено викладання російською мовою. Школу-інтернат №1 у березні 1982 р. постановою виконкому Кримської обласної Ради народних депутатів було реорганізовано в загальноосвітню школу-інтернат для дітей із затримкою психічного розвитку.

Незважаючи на показову «українізацію» Криму в 1950-1980-х рр., чинити будь-який опір фактичному етноцидові не могли ані дезорганізовані та деморалізовані представники українського населення, ані їхні русифіковані нащадки. Надія на бодай іскру національного відродження з’явилася у 1980-х рр. – в епоху «перебудови та гласності», в останні роки конаючого Радянського Союзу. Зокрема, у травні 1989 р. у Севастополі було проголошено створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Осередки Всеукраїнського Товариства української мови з’явилися також у Керчі та Євпаторії.

Сергій КОНАШЕВИЧ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

https://voicecrimea.com.ua/main/articles/ukra%D1%97nskij-golos-krimu-radyanska-ta-nimecka-okupaciya-1920-1980-rr.html