28 грудня 1907р. на Львівщині народився Іван Гриньох, богослов, капелан.

З благословіння митрополита Андрея Шептицького став військовим капеланом. Богослів’я вивчав у Львівській богословській академії, Інсбруці та Мюнхені. Захистив докторську дисертацію. Став пластовим активістом. Працюючи зі студентською молоддю у Львові, закликав до незалежності України. За це польська поліція його заарештувала та відправила до в’язниці.

В роки Другої світової війни служив душпастирем легіону «Нахтігаль». Став одним з ініціаторів створення УГВР. 1943-го його обрали членом політради ОУН, а 1944-го – другим віце-президентом УГВР. Отець Іван Гриньох займався дипломатичною діяльністю. Брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.

 Після війни оселився у Мюнхені, де займався політичною, науковою та громадською діяльністю. Помер 14 вересня 1994-го. За заповітом, його тіло перевезли до США і поховали на цвинтарі в Оліфанті, штат Пенсильванія, де розташований родинний склеп.

Джерело.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

******

Дитинство та молоді роки:

Народився в родині Михайла Гриньоха й Анастасії з роду Чесак 28 грудня 1907 у селі Павлів (тоді Кам'янко-Струмилівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Радехівського району Львівської області, Україна. 1909 р. батьки емігрували до США та оселились у Філадельфії. 27 грудня 1911 у Гриньохів народився ще один син — Степан. Згодом сім'я повернулась в Україну.

Народну школу закінчив у Павлові, а середню — в Українській академічній гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській богословській академії 1926–1930. У 1930 році продовжив навчання в Інсбруку, де захистив докторську працю латинською мовою «De ultima Metropoliae Halicensis restauratione 1806—809». У 1932–1933 рр. навчався на філософському факультеті в Інсбруку, вивчаючи християнську філософію, психологію та соціологію. Вивчення цих дисциплін Іван Гриньох продовжив у 1933–1934 в Мюнхені, працюючи рівночасно в Інституті психології. У згаданому інституті написав працю «Psychologie der Fehler in fremdsprachlichen Schularbeiten».

Він був активним членом «Пласту» з 1920 р.: перейшов різні функції на постах юнацького провідника та виховника — братчика у новацьких роях. Курінний 43-го, і врешті 7-го куреня ім. короля Данила. Коли 1929 р. у стінах Греко-Католицької Духовної семінарії у Львові, таємно постав пластовий курінь, названий за його пропозицією 13-м куренем ім. Володимира Великого, всі члени зобов'язалися тримати це в таємниці, і поки І. Гриньох був курінним, таємниця залишалася не розголошеною.

У 1930 році відбувся літній пластовий мандрівний табір, що тривав 4—5 тижнів. На жаль, наступного року ректор, довідавшися про існування «Пласту» в стінах семінарії, заборонив куреню далі існувати. 1930 року І. Гриньох пристав до Великого Племені «Лісових Чортів», де отримав псевдонім — «архидідько Йонас». Поява рою І. Гриньоха на студентському форумі Львова як духовного опікуна стала особливою подією. Своїми проповідями виявляв глибину й динамічну силу свого мислення й знання: полонив слухача, цебто студентську молодь, яка тоді захоплювалась домінуючими ідеями волюнтаризму та інтегрального націоналізму; спрямовував молодь на правильні «рейки» боротьби за незалежність українського народу. Він неперевершено володів словом — і його недільні проповіді були глибоко осмислені й насичені релігійно-духовним та патріотичним змістом. Така його діяльність дала підставу польським урядовим чинникам його заарештувати та утюремнити аж до розвалу Польщі.

У 1932 р. рукоположений на священика митрополитом Андреєм Шептицьким.

У 1935 р. його покликано викладати філософію та богослов'я в Богословській Академії у Львові, водночас — доручено бути духовним опікуном української студентської молоді.

Друга світова війна:

Одержавши благословення від митрополита графа Андрія Шептицького на душпастирську працю поза межами Радянського Союзу, займався душпастирським служінням й політичною працею на теренах південної Польщі, у м. Кракові. Служив душпастирем легіону «Нахтіґаль», сформованого за допомогою німців, якого призначенням було йти на Схід. Оскільки в німців були свої загарбницькі плани стосовно легіону, що зовсім не вкладались в українські, — легіон не зайшов далеко на Схід. Його розформовано: кому не вдалося вчасно втекти, того заарештовано: будувати самостійну українську державу не було в планах Гітлера.

Митрополит граф Андрій Шептицький благословив Івана Гриньоха на службу військового капелана — і даний священик відвідував вояків у військових казармах ввесь час поки батальйон «Нахтігаль» був у Львові. 6 липня 1941 він у церкві Преображення ГНІХ відслужив Божественну Літургію, а 7 липня «Нахтігаль» розпочав рух на східний фронт. Під час походу по східній Україні Іван Гриньох відправляв Літургії, участь в яких брали не тільки вояки, але й місцеве населення, як-от у с. Юзвин, на Вінниччині, зійшлося понад три тисячі місцевих мешканців. З боями батальйон дійшов до ріки Південний Буг, але з фронту його відкликало німецьке командування. «Нахтігаль» відправили в Нойгамер Крайс; по дорозі до Нойгамеру були короткі зупинки у Львові та Кракові (тут у церкві святого Норберта польовий духівник Іван Гриньох відправив святу Літургію). У Нойгамері батальйон розформували; за згодою Романа Шухевича його було звільнено із посади духівника.

Незабаром німецькі окупаційні чинники виявили свою брутальність супроти українського населення, що викликало серед української молоді рішучий спротив. Ініціатором спротиву була Організація Українських Націоналістів (ОУН). У формаціях руху спротиву І. Гриньох займав вагоме становище: він був учасником ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р. Також став одним із ініціаторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР); згодом його обрано другим віце-президентом УГВР.

На останній посаді Іван Гриньох виконував дипломатичну працю: брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини. Розмови велись під великим секретом: дійшло до домовлень з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. (Варто підкреслити, що це, мабуть, єдиний рух опору під час Другої світової війни, який не мав допомоги від будь-яких зовнішніх чинників. УПА зі зброєю відбивалася від ворожих сил, а всю іншу допомогу УПА надавав український народ, за що дорого заплатив масовими арештами й засланням. Це справді унікальне явище в історії рухів опору.)

Діяльність після війни:

Відомо, що деякі провідні члени УГВР планово, за дорученням проводу були вислані на захід, щоб шукати зв'язків з «ал'янтами». Одним з них був І. Гриньох, якого шлях проходив через Прагу на захід до Німеччини. Баварська столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту, де в повоєнні роки він продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 р. він став головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980 р. Водночас був головою Товариства закордонних студій, яке було відповідальним спочатку за видавництво газети «Сучасна Україна» й «Української Літературної Газети», а пізніше журналу «Сучасність».

Політична заангажованість І. Гриньоха забирала йому чимало часу й енергії. За те приходилось йому зазнати чимало невдячності з різних сторін: і від роздріблених українських політичних партій, і з висот духовного олімпу.

Разом з політичною діяльністю І. Гриньох дбайливо виконував душпастирське служіння. Будучи професором з богослов'я в Богословській Академії у Львові, відновив свою педагогічну діяльність. У богословській семінарії у Гішберґу (Німеччина), а згодом, коли семінарію перенесли до Кулембурґу (Голландія), продовжував викладати філософію й богослов'я. Також був професором Українського Вільного Університету (Мюнхен).

З появою Митрополита Києво-Галицького УГКЦ Блаженнішого Йосифа в Римі (27 січня 1963 р.) розпочинається новий творчий період І. Гриньоха. Понад усякі сподівання ватиканських й українських церковних кіл Блаженнійший Йосиф розгорнув динамічну працю в Римі. Іван Гриньох став одним з найближчих дорадників Блаженнійшого Йосифа. Одним з перших кроків Блаженнійшого було заснування Українського Католицького Університету ім. Климента Папи в Римі, де І. Гриньох був професором. Після посвячення Собору святої Софії і будинку УКУ в Римі, яке довершив Папа Павло VI 1969 р., відбувся основоположний Синод УГКЦ, будівничим якого був Іван Гриньох. На цьому синоді було вирішено, що УГКЦ стає на патріарші основи. Також було вирішено надіслати спільного листа від владик до Святішого Отця Папи Павла VI з проханням, щоби підніс помісну УГКЦ до гідності патріархату. Правда, троє владик відмовились ставити свої підписи під цим листом.

І. Гриньох був особливим публіцистом, варто згадати його статтю, що з'явилась у журналі «Сучасність» за січень 1963 р. під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?». Автор подає свої критичні спостереження першої сесії ІІ Ватиканського Вселенського Собору і вказує ватиканським спеціалістам, що «не на християнському Сході, а на католицькому християнському Заході звихнено ідею „католицькости“ Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужено поняття „католицькости Церкви“ до однієї культури, до одного географічного поняття „Західної Європи“ і до одного типу латинського християнства».

У тій же статті він висловив критичну думку і на адресу нашої ієрархії, стверджуючи: «Для нашої Церкви Собор прийшов на десять років передчасно, бо наша Церква-Мати засуджена на мовчанку, а її Церкви-Дочки виявили бездарність…». Автор також не злим, добрим словом згадує наших братів-православних:

«Нашим наступним бажанням було б, щоб наші православні брати перебороли в собі комплекси кривди меншевартости й історичних, байдуже — виправданих чи ні — жалів й упереджень, і щоб вони вирвались з пут чужої духовости й віднайшли шлях до вирізьблення свого християнського обличчя в дусі давнього, чужими впливами не викривленого, православ'я старої України. Нашим гарячим бажанням було б, щоб ці наші брати потрактували справу з'єднання як справу серйозну, справу насамперед нашої спільної віри…».

Як великий подвижник слуги Божого Андрія о. І. Гриньох написав працю «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности», а також «Православ'я і католицтво», «Куди прямує Ватикан?» та інші.

В одному листі від 25 травня 1974 р. написав:

"Що мені з того, що отримую ряд листів від мирян і від священиків, які мені «поґратулюють» за те чи інше становище… Водночас отримую також і інші — від тих, що стоять високо, як «світильники», мовляв, «ви нанесли великої шкоди нашій Церкві через написання статті-рецензії „Куди прямує Ватикан…“. Ставлю собі питання: хто наніс шкоду? Ватикан, що погоджується на смертний присуд для нашої Церкви, чи о. Гриньох, який написав про цей присуд?..»

І. Гриньох переконано вірив у історичні права української Церкви та її право бути Патріаршою Церквою. Використовував кожну нагоду на письмі чи дії, щоб безперебійно утверджувати патріарші права УГКЦ. У 1975 р. під час урочистої архієрейської святої Літургії у базиліці святого Петра в Римі й на його гробі, при головному вівтарі, Іван Гриньох підніс уперше офіційно возглас за Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України Блаженнійшого Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й не заперечив.

З нагоди відзначення 90-ліття Патріярха Йосифа 1982 р. у Римі Патріарх за віддану службу підніс Івана Гриньоха до гідности Патріяршого Архимандрита. Він дожив до часу самостійної України, відвідав свій рідний край, поклонився гробам батьків, відсвіжив пам'ять Собору святого Юра у Львові й митрополичих палат. Був у престольному граді Києві, також учасником перенесення тлінних останків Патріярха Йосифа до гробівця Катедри святого Юра у Львові.

Отець доктор Іван Гриньох помер 14 вересня 1994 р. в м. Наринґ поблизу Мюнхена, (за іншими даними у Мюнхені на 87 році життя. Його тлінні останки, згідно з його бажанням, поховано на цвинтарі в Оліфанті, штат Пенсільванія, у спільному родинному гробі.

Джерело інформації 2 

Гриньох Всеволод // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

Батальйон «Нахтігаль» [Архівовано 9 грудня 2011 у Wayback Machine.]

 Czech National Authority Database

У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 102 полки піхоти; 4 полки тірольських стрільців; 4 боснійські полки піхоти; 26 батальйонів стрільців; 37 піхотних полків крайової оборони; 32 угорські піхотні полків крайової оборони (гонведів).Галичани за мобілізацією прибували до частин, розташованих здебільшого в Галичині та Буковині і належних до Х (Перемишль) та ХІ (Львів) корпусів.

Полки піхоти (Infanterieregiment):

№ 9 (округ поповнення – Стрий), який складався на 73 % з русинів-українців;

№ 10 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 15 (Тернопіль) – 62 % русинів, 29 % поляків;

№ 24 (Коломия) – 79% русинів;

№ 30 (Львів) – 59 % русинів та 31 % поляків;

№ 40 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 41 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 45 (Сянік) – 47 % русинів, 46 % поляків;

№ 55 (Бережани) – 59 % русинів, 26 % поляків;

№ 58 (Станиславів) –72 % русинів;

№ 66 (Ужгород) – 22 % русинів, 46 % словаків, 25 % угорців;

№ 77 (Самбір) – 69 % русинів;

№ 80 (Золочів) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 85 (Сигіт, Мармарош) – 33 % русинів, 29 % румунів; 28 % угорців;

№ 89 (Городок) – 60 % русинів, 29 % поляків;

№ 90 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 95 (Чортків) – 70 % русинів, 21 % поляків;

 

Батальйони стрільців (Feldjägerbataillon):

 

№ 13 (Інсбрук, Тіроль) – 36 % русинів, 47 % поляків;

№ 14 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 18 (Львів) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 27 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 30 (Штаєр, Австрія) – 70 % русинів;

№ 32 (Теребовля) – 74 % словаків.

 

Піхотні полки крайової оборони (Landwehr-Infanterieregiment):

 

№ 17 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 18 (Перемишль і Сянок) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 19 (Львів, Бережани) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 20 (Станиславів, Чортків) – 72 % русинів;

№ 22 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 33 (Стрий, Самбір) – 73 % русинів;

№ 34 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 35 (Золочів, Тернопіль) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 36 (Коломия) – 70 % русинів, 21 % поляків.

№ 11 "Мукачівських гонведів" (Мукачів, Ужгород) – 10 % русинів, 42 % угорців; 40 % словаків.

 

Кавалерія. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 15 полків драгунів; 16 полків гусарів; 11 полків уланів; 5 полків уланів крайової оборони; 10 полків гусарів угорської крайової оборони.

 

Полки драгунів (Dragonerregiment):

 

№ 2 (Тернопіль) – 61 % чехів, 26 % німців;

№ 6 (Перемишль) – 62 % чехів, 38 % німців;

№ 7 (Станиславів) – 50 % німців, 50 % чехів;

№ 8 (Ярослав) – 58 % чехів;

№ 9 (Броди) – 29 % русинів, 50 % румунів.

№ 15 (Жовква) – 85 % чехів;

 

Полк гусарів (Husarenregiment):

 

№ 11 (Ланьцут) – 96 % угорців.

Полки уланів (Ulanenregiment):

 

№ 1 (Львів) – 85 % поляків;

№ 3 (Краків) – 26 % русинів, 69 % поляків;

№ 4 (Віннер Нойштадт, Австрія) – 65 % русинів, 29 % поляків;

№ 6 (Ряшів) – 40 % русинів, 52 % поляків;

№ 7 (Штоккерау, Австрія) – 72 % русинів, 22 % поляків;

№ 8 (Чернівці) – 80 % поляків;

№ 13 (Золочів) – 55 % русинів, 42 % поляків.

 

Полки уланів крайової оборони (Landwehrulanenregiment):

 

№ 1 (Львів) – 65 % русинів, 30 % поляків;

№ 3 (Ряшів) – 26 % русинів, 69 % поляків.

Артилерія. 

Загалом у липні 1914 року в австро-угорському війську було: 42 полки польової артилерії; 14 полків польових гавбиць; 11 полків гірської артилерії; 9 кінних артилерійських дивізіонів; 14 важких дивізіонів гавбиць; 8 гарматних дивізіонів крайової оборони; 8 гавбичних дивізіонів крайової оборони; 8 гарматних полків угорської крайової оборони (гонведів); 6 полків фортечної артилерії; 10 батальйонів фортечної артилерії.

 

Полки польової артилерії (Feldkanonenregiment):

 

№ 28 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків;

№ 29 (Ярослав) – 20 % русинів, 78 % поляків;

№ 30 (Перемишль) – 66 % русинів;

№ 31 (Станиславів) – 69 % русинів;

№ 32 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 33 (Чернівці) – 43 % русинів, 27 % німців.

 

Полки польових гавбиць (Feldhaubitzregiment):

 

№ 7 (Відень, Австрія) – 24 % русинів, 43 % німців, 25 % угорців;

№ 10 (Перемишль) – 76 % поляків;

№ 11 (Львів) – 52 % русинів, 33 % поляків.

 

Полки гірської артилерії (Gebirgsartillerieregiment):

 

№ 10 (Тузла, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків;

№ 11 (Сараєво, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків.

 

Кінні артилерійські дивізіони (Reitende Artilleriedivisionen):

№ 10 (Ярослав) – 36 % русинів, 57 % поляків;

№ 11 (Львів) – 57 % русинів, 36 % поляків.

 

Важкі дивізіони гавбиць (Schwere Haubitzdivision):

 

№ 10 (Перемишль) – 46 % русинів, 28 % поляків;

№ 11 (Львів) – 46 % русинів, 28 % поляків.

 

Гарматні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldkanonendivision):

 

№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.

 

Гавбичні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldhaubitzdivision):

 

№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.

 

Полк фортечної артилерії (Festungsartillerieregiment):

№ 3 (Перемишль) – 50% русинів, 25 % поляків.

Джерело інформації 

https://zbruc.eu/

та ФБ група Мандрівка Старим Кордоном 

Розповідь одного з перших українців в Канаді, уродженця Небилова – Василя Єлиняка про свій нелегкий життєвий шлях: “То мене й до Канади вигнало…” Підготував:

"Родився я 22-го грудня 1859 р. Мій батько називався Стефан, а мати Явдоха з роду Штефурів. Наше село Небилів лежить у калуському повіті і мало колись 600 нумерів (хат). Коло села перепливає річка Лімниця, що впадає до більшої ріки Дністра. 

В нашій родині було шестеро душ: мій батько Стефан, мати Явдоха, я Василь, найстарший син, моя сестра Анна, що вийшла за Петра Чичака й двох моїх братів: Іван і Петро. З нашого майна в родині, то може було всього три мор­ги поля. Мали ми одну корову, пару биченят і чотири курки. Більше ми не мали нічого. Відтак то всьо пішло за та­тів довг. Бо вони взялись сильно до роботи, десь мали зігрітися, напилися води, ді­стали задуху й поклигали якийсь час, а вкінці вмерли на 54-тому році життя, коли мені було тоді може 12 літ. А мама вмерли у 56-тому році життя, коли мені було 18 літ".

До школи я ходив може три роки. Але яка то тоді була школи. Вчив мене вчитель у своїй хаті, що був також і дяком і громадським писарем на шість сіл і там обробляв 30 моргів поля. Ще мав у своїй хаті громадську касу. Дуже часто його вдома не було, а виручувався в науці хлопця­ми, шо вже їх трохи підучив як пр. Іваном Глущаком, чи Стефаном Чичаком. 

До школи ходив я лише зимовою порою. Нас у школі було найбільше 15 дітей, часом лише 10, а то й 6 дітей усіх, бо школа тоді не була примусова. Зачинали ми науку „Отченашем”, відтак читали друковане. Зі школи навчився читати друковане. Та писане читати не міг. Відтак я й друковане призабув читати, але тут в Канаді я пригадав собі і тепер часто «Українські вісті», часто «Світло», календарі а давніше то читав жовківського «Місіонера». До школи ходив лише в зимі, а від весни, як зазеленіло, аж до пізньої осені я пас корову свою й сусідські. Від 8 до 10 коров. За кожну давали мені на рік два ринські.

В дома жили ми найбільше кукурудзою. Вона в нас не родилася, але аж у Румунії. До Румунії було нам може з 9 галицьких миль, а від мадярської границі були ми віддалені на 6 миль. Михайло Романюк ходив до Сіготу за волами, щоби собі їх купити. 

Земля в нас родила овес, на фут зависокий, а може й вищий. Коли не далося гною під овес, то годі було його не раз і серпом взяти. Кромі вівса ріс у нас і ячмінь, трохи жита, а пшениця десь-не-десь, дуже мало. В зимі їли ми найбільше бараболю, капусту, а біб і фасолю купували, лише горох у нас ріс. Їли вівсяний корж, кулешу з кукурудзи, не раз і змерзла була. То мене й до Канади вигнало. Боже, Боже мій! Як то колись тяжкої жилося!

У війську не служив. При наборі казали, що в сухий рік вродився, такий щуплий був і малий. А одружився на 23-році життя. Моя жінка була з роду Рожків і мала тоді 18 літ. За жінку взяв я три морги поля, одну корову й сто ринських. Вона була в батьків одиначкою. 

Священиком у нашому селі був о.Микола Малецький. Душпастирював в нас ЗО літ. Мав тоді до 70 літ. Спорядив село так, що жид і шинкар забрався зі села, а коршма опустіла. Шлюб коштував мені 9 ринських. Була співана Служба Божа, парастас й посвячення дому. А сім ринських заплатив я за позволення від єпископа, бо моя жінка була мені трохи крев­ною.

Перед шлюбом випитував нас священик молитву й катехизм. Я знав усьо. А жінка щось там невиразно сказала в молитві, якесь одне слово, але відтак добре сказала. В нас мусіла молодь всьо знати. Інакше священик не дав шлюбу доки всього не навчиться. Шлюб взяли ми в неділю. На головах мали ми позолочені вінці при шлюбі. За них платили ми до церковної каси 5 шусток. 

По службі Божій від­булося посвячення хати, а відтак була весільна гостина. Був присутній священник, війт, паламар, дяк, кревні й знайомі. Хоч я мав вуйків музикантами, то музики не було, бо священник не позволив. Але вечером, коли вже не було священників, то молоді завели музику, кажучи: «Не стоїмо Вам пан-отче в ласку, а коли Ви нам посвятите паску». Рано був священник трохи невдоволений за цей непослух, але що ж молоді мусіли гуляти. На весіллі була чвертка пива, що коштувала три й пів ринських. Я тоді з цікавістю взяв на палець пива й покоштував, але воно було гірке й тому сказав до тестя: «Як ви такий гірчак п’єте?». Рано, по шлюбі жінка пішла в полі садити бараболі, а я поїхав биченятами возити гній.

Весною гонив я сплави рікою Лімницею. Весела то була для мене робота. Чотири милі лише махне. Рано бувало позчеплюю грубе дерево по 10 штук, сідаю на нього й їду до Перегінська. За дві го­ дині я вже на місці, а вечером я вже знову вдома. Зразу їхав я з другими на сплавах, а від­ так було мені вигідніше їха­ти самому: Міліони нагромадженого дерева можна було бачити на весні, а відтак за кілька тижнів то всьо щезало, бо жиди пакували всьо дере­во Дністром до Одеси. 

За­робляв я три римські весною, а літом звичайно один ринський. За роздобуті гроші ку­пував я кілька корків куку­рудзи. Корець коштував 16 шусток, а часом і два ринських. В зимі їли капусту, бараболю, біб і з жінкою мали й житний хліб, а на весні брав у кише­ню корж (пляцок) і гонив сплави. Пив воду. Горілки в нашому селі майже не пили, бо ще малими хлопцями заприсягали, що не будемо пити горілки. А пива напився я перший раз у Берліні, коли вертав із Канади до Небилова. Моя жінка не мала в роті ніколи горівки. Та й тепер ні я ні браття не п’ють горівки.

Про Канаду я довідався від німців в селі Ляндестрей. Мало воно щось 40 нумерів. Німці знали ліпше управляти і землю як ми. Вони більшої гноїли поле й тому краще родила їм земля. Добре їм водилося. Кожний із них мав хату із цегли. Але пізніше, коли отворилася Канада, то всі німці виїхали зі села, а на їх місце приїхали мазури. Від цих то німців я довідався про Канаду, бо зі села Ляндестрей було вже в Канаді 3 чи 4 родини. 

Німці з Канади заохочували своїх, щоб до них виїжджали бо є много дарованої землі й ліса. Про це вони, розмовляли між собою, коли я в них мав ночувати. Я спитався: „Чи можливе було б, щоб і ми зі своїми родинами могли з вами виїхати?” – а німці відповіли: „Можете їхати, але про Канаду нічого не згадуйте, бо вас там не пустять. Беріть із нами пашпорт на роботи до Німеччини. А з Німеччини то вже легше буде дістатися до Канади”. Таке розповіли нам німці.

Коли ми вернули до Небилова, то розповіли нашим людям про Канаду й землі. Ціле село заворушилося. Люди розохотилися зразу. Зголосилося десять родин. Але відтак перелякалися далекої дороги. І повідскакували, головно через і жінок, що боялися їхати. Нас осталося лише трьох: Я, Пилипівський і Паніщак. В Калу­ші заплатив я за пашпорт 10 ринських. При собі мав я 200 ринських: 100 ринських заро­бив я на сплавах, 70 дістав я за биченята, а 30 позичив у тестя й сусіди Василя Феняка.

Шифкарти коштували нам по 100 ринських. Тому що Юрко Панішак мав замаю грошей, то його завернули з дороги. А ми оба їхали кораблем через Гамбург, Монтреаль й заїхали залізницею до Вінніпегу. Кораблем ми їхали щось 18 днів. Я розхорувався на кораблі і думав, що вже ніколи берега не побачу.

В Монтреалі ми обидва ви­йшли з корабля А нас завели до залізниці. Стояла вона мо­же дві-три годині. Ми користаючи з часу пішли до міста купити собі дещо хліба й ков­баси. Коли ввійшли до одного склепу, пізнав жид по убранні і зараз привитав нас якоюсь ломаною московщиною: „О, то рускій челавєк!” Ми відпові­ли: „Так!” „Ви приїхали за ро­ботою?” — спитав нас. „Ні”.— відповідаємо — не за робо­тою, але за землею, що її тут дають дармо”, „Чуєте, я не знаю, чи дістанете землю задармо” — відповів нам цей жид. Його відповідь дуже напудила нас обох. Але ми пої­хали дальше. У Вінніпегу ми переночува­ли може одну ніч у якомусь імігрантському будинку. Приїхав якийсь німець-меноніт і згодив нас до роботи носити снопи до молотильні по півто­ра доляра на день. Приїхали ми в околицю Ґретни, на по­луднє від Вінніпегу. Не довго ми носили снопи, бо впав сніг. 

Ми заробили щось зо 40 долярів. В Гретні оба поради­лися, щоб Пилипівський по­їхав до Небилова й забрав свою родину й мою родину, а я мав остатись в Канаді. Він поїхав до краю, а я на роботу нанявся. Перший рік робив я у Якова Дрігера за $100 на рік, а другий рік у Генрика Лейва за $120. Але тому, що Пилипівський напитав собі бі­ди, що хотів людим добре зробити й не привів мені на час моєї родини, то я сам ви­їхав но неї. В Небилові був я вже на св.Николая 1893.

Але й я мав много клопоту заки вирвався з Небилова. За спродане майно тестеве роздо­був я лише 400 ринських. Ви­їхало нас разом 7 родин. Але через границю пустили лише М.Пулишія, В.Феняка й Ф.Мельника, а нас чотири роди­ни завернули, бо ми мали за­мало грошей. Тепер я взявся на спосіб. Написав до Гамбурга, щоб Шпір прислав мені шифкарту й дав йому лише 10 ринських завдатку, а за цей час гонив ще сплави цілий мі­сяць за 40 ринських. Коли прийшли шифкарти, то тепер нас вже всіх легко перепустили, бо ми мали й корабельні карти й ще в кишені 400 рин­ських. Щойно в Гамбурзі ми заплатили решту грошей. Те­пер уже спокійно заїхали ми аж до Квебеку. З Вінніпегу Микола й Михайло Мельник виїхали до Алберти в околи­цю Стар, а я остався в Манітобі й виїхав до Гретни.

В Гретні мав я вже знайо­мих. Також мій первий брат Михайло Єлиняк перебував тоді там. Коли я прибув до Гретни з жінкою й дітьми: Ма­рією, Федором і Маґдою, то знайомі дуже нами втішилися, бо не хотіли мене з Гретни випустити й думали, що я вже до Канали не верну. Але я їм сказав, що їду по жінку й дітей. Однак вони не вірили, що я вже був жонатий й мав діти. Тепер, ко­ли побачили жінку й дітей, то з радости принесла жінка Лейва моїй жінці, смальцю, мішок муки і всього іншого до їди. А я тимчасом найнявся до німців пасти громадську худобу. Давали мені на рік грішми 80 доларів, а збіжжям 80 бутлів пшениці й 40 бут­лів ячменю. На цій службі пе­ребув я 4 роки в Гретні. Заро­бив дещо грошей.

Тепер я задумав пошукати за землею. Німці, коли довіда­лись про мій намір, почали за жалувати. Вони були з мене вдоволені, бо я їм щиро працював. Я хоч малий був, але до праці цікавий. „Чого від’їжджаєш звідси — питали­ся – тобі тут хороше між на­ми жити”. Я їм відповів:’— „Мені між вами хороше, але мені треба пошукати для себе землі й тому я між вами не можу бути”. Сказав мені один із них: „Ти будеш великий ха­зяїн!” Мій брат Петро вже фермерував коло нинішнього Чипмену, а я взяв собі землю коло него.

У Віндлі я замовив собі га­ру, що коштувала мені $40. Там запакував до неї дві коро­ви, 80 курок, віз за 29, плуг за $12, 12 мішків муки, 8 ши­нок і трохи полотна, що його жінка накупила для дітей. В Гретні народився син Іван, що його я по році охрестив за границею у якогось римо-католика. Миропомазував його вже на Востоці в Алберті о. Строцький. Коли приїхав я до брата Петра на Чипмен, він поставив на моїй фармі тимчасову буду й накрив її зверху дернюками. Я зараз забрався до будови хати. В день возив із ліса дерево сан­ками, а вечером їх направляв, бо вони були моєї роботи і часто псувалися. О Боже мій, шо то ми на перших роках набідувалися! Але жінка була моцна, то робота йшла.

Коли я приїхав до нинішньо­го Чипмену, то я вже застав церкву на Стар. Будували її майже Небилівці. Іван Пилипівський возив дерево, мій брат Петро з Чипмему й Михайло Романюк з нашої околиці. Майстрові за будову заплатили 300 долярів. О Боже мій, як то ми всі тішилися тою першою церквою на Стар. А відтак зачалася тяганина по і кортах за цю церкву, бо за­писали її па тростістів. Я сам мусів заплатити нашому оборонцеві $10, а там нас тоді в Мондері було много. Михайло Романюк заплатив Павлові Пасемкові $50, щоб його вже більше не тягали по кортах. Іван Старко старий заплатив до 18 соток. А деякі потрати­ли в процесі по фармі й дві.

Вкінці процес опинився в Лондоні й греко-католики про­грали. Бо недобре від початку записали церковний маєток.

Отця Нестора Дмитрова не пригадую собі. Чув я від лю­дей, що бідував. Мешкав у якогось протестанта. Продав своє футро й виїхав до Злуче­них Держав. Знав я о.Заклинського. Відправляв у моїй хаті 3-4 рази. Але й він по році ви їхав. Отець Жолдак, мав лише раз відправу у хаті Пасемка. Отець Строцький перебував стало у хаті Дапчука й правив часто у Сопка й Івана Старка. За о.Філясом люди дуже банували. Потішали й мене, кажучи: „Єлиняку, Єлиняку, не журіться! За кілька літ то всьо інакше в Канаді буде”. Боже мій. Боже! Як люди за ним плакали. А їх потішали: „Не плачте, не плачте! Священики скоро з краю приїдуть”. Отець Пилипів правив у моїй хиті 4 роки. Відколи приїхав о. Крижановський в нашій стороні настав спокій.

Тепер я перебуваю у сина Івана. Часто заходжу до сина Петра й зятя Івана Старка. – Найбільше в знаки далась мені праця. Сонце не знаходило мене в ліжку. Заліз у борги коли синам купив один кводер, другий… Але тому, що колись худоба була дорожча, то поволі посплачував довги. Колись любувався в годівлі худоби. Але відтак ціна впала. Корову вартості $140 мусів я продати за $8. Тепер мешкаю в сина Івана. Всі вибираються на фарми до роботи, а я вже зістаю вдома коло дітей, тро­хи ходжу коло курей і безрог, напомповую води, подивлюся, поплачу, бо я вже нездужаю, як колись. От і нині. Я був би пересидів вдома. А так ласка небесна. Отці привезли мене до себе. І мав нагоду бути вчера й нині на відправі.”

Джерело інформації.https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=3113

Йосип Панасенко (1890-1965 рр.) – один із ветеранів Полтавської капели бандуристів.

Йосип Панасенко (1890-1965 рр.) – один із ветеранів Полтавської капели бандуристів, створеної в 1923 році, у складі 13 осіб під керівництвом В.Кабачка. 

Йосип Панасенко з дочкою Аллою і онучками, Детройт, 1950-1960 рр. 

До цієї капели входили Григорій Назаренко, Павло Міняйло та Яків Протопопів, що пізніше увійшли до складу об’єднаної Полтавської та Київської капел, що мала назву Зразкової Державної (1935 р.). 

В останній він був солістом, лірико-драматичний тенор якого один із «золотих» голосів Капели. Саме він заспівував героїку програми: «Марш Україна», «Закувала та сива зозуля»та ін. Й.Панасенко залишив свої спогади «До історії розвитку Капели бандуристів» (США,1963 р.).

Автор Олександр Алваев. (фейсбук сторінка).

УПА діяла на території Білорусі до 1953 року, свідчить мінський історик.

Валерій Каліновський Мінськ, 5 грудня 2006 (RadioSvoboda.Ua) — Мінський історик Володимир Гуленко досліджує діяльність на території Білорусі рухів опору під час і після Другої світової війни: радянських партизанів, польської Армії Крайової, Української повстанської армії, білоруських національних рухів. Він свідчить, що в лавах УПА, яка діяла тут до 1953 року, було багато білорусів.

Батарея артилерії Південної округи УПА-Північ у час маршу в Дубенському повіті на Волині в грудні 1943 р.

Володимир Гуленко викладає курс історії Другої світової війни у Білоруському державному університеті. Він був першим науковцем, який написав про діяльність ОУН-УПА в Білорусі; зараз цією темою займається ще низка білоруських авторів.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує Гуленко. Зіткнення у неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українсько-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: поділяй і володарюй».

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: «Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше ніж півмільйона».

За підрахунками Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.

Білоруси в лавах УПА

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Брестської області у 1944 році до Радянської Армії мобілізували лише 50 чоловік із 5 тисяч — решта втекла до бандерівців.

Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «Молодечо частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, що тут були спроби створювати на зразок загонів УПА формування білоруських націоналістів. Білоруська делегація їздила на з’їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський».

Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою.

Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: «10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення».

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям та вивезенню в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.

Джерело інформації.

https://www.radiosvoboda.org/a/955661.html

05 грудня 2006

Cьогодні увечері минає 75 років від сумної події, коли 22 грудня 1947 р. в криївці, що була облаштована у хаті мешканця Крехович Івана Стамбульського прийняли свій останній бій з московитами окупантами - опричниками з Долинського МГБ четверо повстанців. Імена їх відомі - це Гринишин Михайло Васильович – “Влодко”, Фрищин Микола Андрійович – “Бистрий”. Хлопці, які були родом із с. Раків, Оглабин Юрко Васильович – “Остап” був родом із с.Креховичі, четвертий повстанець був із Долини. Поруч у одній із сусідніх хат перебував ще один, п'ятий повстанець, також із Ракова - Василь Пронів "Марко", (на фото праворуч).

Хлопці, які були родом із с. Раків, Оглабин Юрко Васильович – “Остап” був родом із с.Креховичі, четвертий повстанець був із Долини. Поруч у одній із сусідніх хат перебував ще один, п'ятий повстанець, також із Ракова - Василь Пронів "Марко", (на фото праворуч) котрий можливо маючи добрий карабін, ймовірно снайперський, користаючись шумом від стрілянини та пожежі, і не був зауважений, поклав трупом 14 ворогів, які так і не зауважили його під час бою. Він єдиний лишився живий і загинув через пів року в надіївському лісі, але це вже інша історія. На світлині що подаю до публікації крайній справа - Василь Пронів, псевдо "Марко". Ліворуч, повстанець "Камінь" із Надієва, у центрі невідомий.

Газета «Свіча» № 72 (209) за 16 вересня 1992 р. у маленькій замітці "Скажи, історіє, хто ми" помістила таку інформацію;

22.12.1947 р. в с. Креховичі відбувся двогодинний бій біж боївкою СБ та відділом МВД. В бою полягло чотири повстанці; ворог мав 12 вбитих, в тому числі 1 майора і 5 ранених.

Джерело. ФБ сторінка Роман Гуцул.

20 (8) грудня 1868р. у Львові, заснована культурно-освітня громадська організація «Просвіта». Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках.

Колишній будинок "Просвіти" у Львові.

Перший загальний збір товариства був скликаний у залі польської «Стрільниці» на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). Прибуло 65 представників, і лише один із них не був мешканцем Львова.

Будівля Міської стрільниці у Львові, де 8 грудня 1868 відбулися збори Товариства «Просвіта»

Джерело: https://old.uinp.gov.ua/historyday/20-grudnya

Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою «Просвіта» спочатку була одноступеневою організацією і мала лише один Головний відділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875). На початок 1890-х рр. «Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. У 1914 році читальні діяли у 75% українських населених пунктах Галичини, в 1939 році мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань (серед них і підручники). В 1878 році у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. 

Просвітяни були причетними до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови як урядової (1868), надсилали петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, «Просвіта» заснувала при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси. Для здібної молоді товариство призначило стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Освітні товариства за прикладом галицького і під назвою «Просвіта» після 1905 року з’явилися в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Мелітополі та інших містах України. У 1917–1922 рр. осередки «Просвіти» стали центрами українського національного життя на центрально та східноукраїнських землях (у 1922 р. більшовики ліквідували понад 4 тисячі філій «Просвіти»). На Західній Україні «Просвіта» існувала до 1939 року. У 1990 році товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», з 1991 року - Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Нині Товариство займається розвитком національної культури, відродженням історичної пам’яті, формуванням національної свідомості. Осередки Товариства знаходяться у кожному обласному центрі України.

Джерело https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2841339-20-grudna-pamatni-dati.html

Малюнок доці

Для збільшення натисніть на зображення 

18 грудня 2008р. у Дублянах (Львівська обл.) помер Олесь Антонович Ангелюк - видатний громадський діяч, літератор, публіцист.

18 грудня 2008 року – на Львівщині помер громадський діяч, літератор, публіцист, виходець з Тернопільщини Олесь Ангелюк. 15 квітня 1943 заарештований НКВС та засуджений на 10 років таборів за «агітацію з метою приєднання Ставропілля і Кубані до України». Звільнений 1953 року. Від грудня 1982 жив у Тернополі, працював конструктором на заводі залізобетонних конструкцій. Був членом літоб’єднання при обласній організації СПУ, ТУМ, «Меморіалу», Крайової ради НРУ.

Джерело: https://teren.in.ua/2018/12/18/18-grudnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

******

Додатково від читача:

Олесь Ангелюк 22 річним студентом в 1943 був заарештований НКВД і засуджений за український націоналізм.

Але особливість в тому, що О.Ангелюк родився і все життя (до пенсії) жив в московії. Ріс і виховувався в повністю російськомовному середовищі.

І саме там, в Росії, А О. був засуджений на 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. У вироку було написано: «Писав махрово антирадянські вірші, проводив агітацію за приєднання Ставропілля і Кубані до України, був зв'язаний з укр.націонал. діячем Нестором Королем».

Нас морили в тюрмах, в таборах гноїли

Кожен другий в муках помирав,

Та Святого Бога-Бога України

В нас ніхто й ніколи не забрав

...Кістяки ходячі, ми зі смертю в герці

Не дали їм душу підкорить...(1947р)

“Мимоволі думаєш про трагедію–ціле життя прожити на чужині і так любити рідну землю, ніколи, не бачивши її, так уболівати за рідну мову, майже ніколи не чуючи її..”.писав поет Іван Гнатюк (політв”язень,нац.премія ім.Т.Шевченка)- у вступі до збірки О.Ангелюка.”Усе життя розлукою було”

Лише в 44 роки, вже зрілим, пережитим з сивиною на скронях, вперше вдалося О.А. приїхати у відпустку на омріяну батьківську землю..

Остання ніч перед відлетом...

На Захід траса пролягла.

Земля вітцівська мене жде там,

Що в серце вкарбувалась кредом,

Вогнем родинного тепла

Я в грудях грань несу пекучу...

І тоді ж, не маючи ніяких знайомих на Гуцульщині, поїхав у серце Карпат- Жаб"є, щоб знайти трембітара і послухати тужливий звук трембіти...

"Галичина поглинула всі мої почуття, заполонила душу, і я ще виразніше відчув, що все моє життя було болісною розлукою з нею..."Але треба було повертатися...

-Мовчи уяво, тихо мріє!

Скінчилось. Будуть тільки сни..

- Ні! Я -вернусь бо сонце гріє

Галичини, Галичини!...

17 грудня 1870р. в с. Залуква, нині Галицького р-н Івано-Франківської обл. народився Андрій Алиськевич - Український педагог, науковий і громадський діяч, германіст.

Вищу освіту (класична німецька та слов'янська філологія, історія мистецтв) здобув у Відні, Львові та Стирськім Градці.

Педагогічна діяльність. Перший період

Редагувати

Учителював у Львові (1895—1896) та Бродах (1896—1900). У цей період видав два наукові дослідження з історії німецької літератури (1898, 1900).

Від 1900 року — директор третьої, а згодом четвертої гімназій у Львові.

Член Руського педагогічного товариства, голова його редакційної комісії (1909).

Співзасновник і почесний член товариства «Взаємна поміч українського вчительства».

Редактор дитячого журналу «Дзвінок» у Львові (1904, 1906—1908).

1909 р. — директор жіночої учительської семінарії і міської школи імені Тараса Шевченка у Львові, а в серпні 1910 р. — директор гімназії в Перемишлі, де заснував для бідних учнів «Дешеву кухню», а дещо пізніше і бурсу (гуртожиток) під такою самою назвою.

Голова Товариства шкільної допомоги для бідних учнів імені святого Кирила.

Під час російської облоги Перемишля (1914—1915) вів учительський семінар і школу права у Відні, відтак знову повернувся до Перемишля, де працював до 1917 р.

1918—1919 рр. — директор Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка, делегат Української Національної Ради від міста Перемишль.

У Міністерстві народної освіти УНР:

Під час польсько-української війни разом з урядом і армією перейшов Збруч і працював у Міністерстві народної освіти УНР в Кам'янці-Подільському. 1919 року — член Комітету для реформ середнього шкільництва. 12 вересня 1919 р. зробив заяву про відмову брати участь у роботі комісії для технічного проведення реформи школи в Україні.

У травні 1919 р. призначено радником міністерства та направлено делегатом до Відня й Праги для організації видання шкільних підручників.

На Закарпатті:

Залишився в Чехії, згодом переїхав до Закарпаття, де був директором гімназій у Берегові (1920—1922), Ужгородської гімназії (1922—1938) та гімназії у Великому Бичкові (1938—1939).

Від 1921 року розпочав пластову діяльність у Берегові, а згодом в Ужгороді. Був заступником начальника Пласту Підкарпатської Русі.

Працював у різних культурних і педагогічних товариствах на Закарпатті. Від 1925 р. — член головного відділення й касир педагогічного товариства.

На Закарпатті у 1920—1930-х рр. співпрацював із педагогічною та дитячою періодикою. У дитячому журналі «Пчілка» публікував статті на просвітницькі теми.

Після угорської окупації Карпатської України 1939 виїхав до Моравії (Чехія).

Помер 25 березня 1949 (78 років)

Прага, Чехословаччина.

Джерела інформації:

Габор В. В. Алиськевич Андрій [Архівовано 24 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. —

Габор В. Алиськевич Андрій // Українська журналістика в іменах. — Випуск 3. — Львів, 1996.

Директор Андрій Алиськевич // Пластовий альманах. — Рим, 1976.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.. Словникова частина. — Т. 1. — С. 37.

Кутинський М. Некрополь України // Дніпро. — 1990. — № 1. — С. 137.

Телячий Ю. Освітнє життя м. Кам'янець-Подільський за часів Директорії УНР: з хроніки подій (червень — листопад 1919 р.) // Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції. — Кам'янець-Подільський, 2000. — С. 387.

Телячий Ю. Педагогічна діяльність галицького вчительства на Поділлі // Кам'янеччина в контексті історії Поділля: Науковий збірник. — Т. 1. — Кам'янець-Подільський, 1997. — С. 17.

17 грудня 1946р. московити атакували підпільників і Василя Левковича "Вороного" - полковниа УПА непритомного витягнули з криївки це сталося неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського р-н). Мовою документів та спогадів.

Побратими вважали його загиблим і надали звання полковника «посмертно». Він пройшов через численні допити протягом року слідства у львівській Тюрмі на Лонцького – товаришів не видав, але про свою позицію і боротьбу за незалежну Україну говорив прямо. У концтаборах сталінського ГУЛАГУ провів 25 років. Був реабілітований у 1997 році. Матеріали КДБ із грифом «цілком таємно» – до століття від дня народження останнього полковника УПА Василя Левковича - «Вороного» – опублікував Центр досліджень визвольного руху.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в селі Старий Люблинець ( на території сучасної Польщі – ред.). Батьки померли, коли хлопчику було 4 роки. Спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина брата матері Костянтина Білого.

Як пише на сторінках газети «День» дослідник життя Левковича, історик Ігор Дерев'яний, «19-річним, напередодні Другої світової Левкович приєднується до Організації українських націоналістів. До 1942 року він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині».

Окупувавши Рівненщину і Волинь, нацисти почали насаджувати жорстокі порядки, і відповіддю на це стало утворення Української повстанської армії (УПА).​

Ігор Дерев'яний розповідає, що у березні 1943 року Левкович прийшов в УПА разом із побратимами (за різними даними – 50 чи 60 озброєних чоловіків – ред.). З них було сформовано дві чоти, а Левкович став їхнім командиром на псевдо «Вороний».

Як розповідав сам Василь Левкович у інтерв'ю уже в незалежній Україні, ці дві чоти через кілька днів після створення атакували німецький гарнізон у Цумані.

«По перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандистського характеру: хто ми і за що боремося, відпустили», – згадував Левкович.

До січня 1944 року «Вороний» обіймав посади чотового, сотника, курінного, понад місяць був медичним шефом чотирьох шпиталів УПА.

У березні того ж року Левкович пройшов навчання у старшинській школі УПА і у травні здобув військове звання «хорунжий» (молодший лейтенант).

До 1946 року Левкович-«Вороний» брав участь у боях проти німецьких окупантів, польської Армії Крайової та підрозділів НКВС. Був поранений.

За цей весь час він пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці групи «Захід».

Василь Левкович після арешту та допитів. Фото з кримінальної справи Левковича. Архів СБУ

Арешт і допити:

17 грудня 1946 року підрозділи МДБ СРСР атакували підпільників – і Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського району – ред.).

Василь Левкович до останнього нищив документи, захопивши які чекісти могли дізнатися таємну інформацію УПА, і знепритомнів від газу, який заповнив криївку.

Його забрали і вивезли до Тюрми на Лонцького у Львові.

Побратими вважали Василя Левковича загиблим і «посмертно» присвоїли йому звання полковника.

Протягом року йшло слідство. Справу Левковича вів підполковник Терентьєв. Левковичу спочатку дали отямитися, а потім почали нещадно бити і катувати. Побратимів він не видав, а про себе розповів.

Допит.

Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду.

Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА.

Слідчий: Розповідайте.

Левкович: Я – командир Воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «ВОРОНИЙ» і «Д. ЧЕРНЕЦЬ», моє справжнє прізвище ЛЕВКОВИЧ Василь Михайлович…

Про методи допитів Василь Левкович розповідав таке: «Били. Я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходити. В камеру мене вже заволокли».

Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».

Під час слідства Василь Левкович неодноразово оголошував голодування. Його перевезли до Києва до в'язниці «на Короленка».

У довідці четвертого червня 1947 року начальник відділу управління 2-Н УРСР капітан Пушкін заявляє, що за 1944–46 роки «на території Львівської області бандитами ОУН-УПА здійснено 2067 бандитських виявів, в основному терористичних актів, в результаті яких вбито і зникло безвісти 3473 радянських громадян».

Врешті Левковича звинувачують в організації цих «терористичних актів» і у «вбивстві радянських громадян». Його очікувала смертна кара, однак, поки велося слідство, указом від 26 травня 1947 року розстріл в СРСР замінили на 25 років таборів.

І 22 липня 1947 року Військовий трибунал МВС Київської області засудив Василя Левковича до позбавлення волі у виправно-трудових таборах терміном на 25 років.

ГУЛАГ, Воркута

Зі супровідним листом 1949 року його відправили у Воркуту в Особливий табір МВС СРСР №6.

Туди Василь Левкович прибув ледве живим. Його записали до так званих «доходяг», тобто дистрофіків, які не можуть працювати і яких лишають фактично на голодному пайку.

Єдиним порятунком було потрапити у лікарню, щоб хоч трохи підлікуватися. Лише через місяць Левкович таки потрапив у стаціонар, а підлікувавшись почав працювати на кухні, що дало змогу трохи відновити сили.

Як тільки Левкович подолав дистрофію і крайнє виснаження, його загнали на роботу в шахту. На 6-й шахті Василь Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів.

Коли помер Йосип Сталін (5 березня 1953 року – ред.), до Воркути дійшли вісті про повстання в’язнів в Норильску, а також про те, що Берія втратив свою посаду.

У таборі, де був Левкович, теж почали страйк, вимагаючи пом’якшення режиму ув’язнення, відділення кримінальних злочинців від політичних і перегляду справ.

Поступово керівництво ГУЛАГу почало іти на поступки, а із 1956 року почали переглядати справи. Однак це не стосувалося командирів УПА і тих, хто активно чинив спротив адміністрації.

Від лютого 1956 року в’язнів воркутинських таборів почали виводити з-за колючого дроту на поселення. Василь Левкович дізнався, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, яку засудили за керівництво жіночими мережами районних проводів ОУН.

Левкович найшов її і розпитав про те, що відбувається в Україні і що сталося із УПА.

У лютому 1957 року Василь Левкович і Ярослава Романина одружилися.

У подружжя народився син Роман – і навесні 1959 року Ярославу Романину-Левкович амністують, а її чоловіка відправляють у мордовські табори.

Відбув усі 25 років покарання. Чому?

Військовий трибунал Саратовського гарнізону на судовому засіданні 17 листопада 1960 року постановив зменшити Василю Левковичу термін позбавлення волі з 25 до 15 років, керуючись статтею 1 указу Президії Верховної Ради СРСР «Про пом’якшення міри покарання тим, хто встав на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік до позбавлення волі на терміни, більші встановлених статтею 23 Основ». Рішення було визначено як кінцеве і оскарженню не підлягало.

Згідно зі статтею 23, «максимальний термін позбавлення волі – 10 років, за особливо тяжкі злочини і для особливо небезпечних рецидивістів – не більше 15-ти».

Проте, за усталеною практикою, офіцер МДБ запропонував Василю Левковичу підписати «щиросердне розкаяння в діях, вчинених проти радянської влади». Левкович відмовився і заявив, що вважає себе «військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми Кримінального кодексу».

Після цього 30 жовтня 1961 року військовий трибунал Приволзького округу подав протест щодо скасування зменшення терміну покарання, мотивуючи це «суспільною небезпекою і тяжкістю скоєних ним злочинів». Протест задовольнили.

Окрім того, Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, він наполягав, що є громадянином Польщі.

У 1963 році Левкович написав листа до Польського посольства в Москві як громадянин Польщі, просив захисту. Зокрема, у тому листі він писав про те, як чинив опір нацистам.

Проте цей лист не дійшов до посольства Польщі, його перехопив КДБ.

Намагалася добитися скорочення терміну ув'язнення чоловіка і Ярослава Романина-Левкович.

У скарзі, направленій голові Президії Верховної Ради СРСР Мікояну, Ярослава Левкович наводила, зокрема, такі аргументи на користь звільнення Василя Левковича:

належна поведінка – «за 18 років і 4 місяці не мав ніяких порушень чи стягнень, а навпаки цілу низку подяк із занесенням в особову справу, а також 2 грошових винагороди»;

трудовий стаж – «10 років і 6 місяців відбував на крайній Півночі (всього 6 років і 9 місяців на підземних роботах, а 3 роки і 9 місяців на будівництві), де вільнонаймана праця рахується в подвійному розмірі і зі збільшеною відпусткою»;

порушення прав ув’язненого – «є такий закон, що після половини відбутого строку табірна адміністрація має кожен рік надати на суд (справу для розгляду – ред.), але чомусь окремі чиновники не допускають мого чоловіка до суду».

Полковник УПА «Вороний» пише дружині

Василь Левкович розумів, що його тверда позиція може зашкодити його дружині та дітям.

Є два листи «Вороного» до дружини.

У першому, написаному в 1964 році, він повідомляє про відмову табірної комісії подавати справу Левковича на розгляд щодо зменшення терміну ув’язнення через його категоричну незгоду «сліпо виконувати їхні вказівки».

У другому листі 1965 року Василь Левкович цікавиться «успіхами сина Ромчика і дочки Дарусі», розповідає про військовий трибунал, на якому в’язням «перепадає» через те, що в працівника КДБ, прокурора чи «предсідника трибуналу кожен раз непорядок зі здоров’ям».

Левкович радить дружині задля безпеки родини розірвати з ним шлюб.

"Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і вийдеш вдруге заміж"

Василь Левкович – дружині.

«Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і, якщо Тобі вдасться, вийдеш вдруге заміж. Я, наскільки буду мати можливість, буду помагати дітям до їх повного віку, а якщо коли-небудь вийду на волю, то візьму одно до себе, а друге в Тебе останеться по Твойому вибору», – пише Василь Левкович своїй дружині.

Звільнення, громадянство, реабілітація

На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

Попри все, Ярослава і Василь Левковичі зберегли родину і виростили дітей.

Останній полковник УПА «Вороний» свого слова дотримав. Левкович так і не став громадянином СРСР, а отримав лише після 1991 року паспорт незалежної України.

Він мріяв, що на цьому паспорті буде тризуб, бо, за його розповідями, «чекістів-кдбістів аж трясло, коли вони бачили наш тризуб».

20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України розглянула справу Василя Левковича і реабілітувала його.

«На Левковича Василя Михайловича поширюється дія статті 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, оскільки у справі відсутня сукупність доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення його до кримінальної відповідальності», – мовиться у документі про реабілітацію.

Спогади Василя Левковича – «Сторінки з пережитого комбатантом УПА» – надруковані в «Літописі УПА».

Левкович за час ув'язнення вивчив кілька мов, у незалежній Україні він зустрічався із дослідниками сталінських репресії, зокрема і закордонними.

Його свідчення записані і на відео.

Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Джерело інформації.

https://www.radiosvoboda.org/a/upa-voronyi-levkovych-gulag/30451786.html

Радіо свобода

25 лютого 2020, 23:55

Олександр Стефанчук

Ірина Штогрін

Михайль Семенко - Український письменник та поет, основоположник і теоретик українського футуризму. Розстріляний московитами 23 жовтня 1937р.

Миха́йль Семенко́ (Миха́йло Васи́льович Семе́нко, 19 (31) грудня 1892р. село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937р. тюрма НКВС, Київ) — поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань.

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії "соціалістичного реалізму". Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі.

1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко "співав таким же соловейком, як і інші". Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків - модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час - російські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М.Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!". Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. 1 том Повного зібрання М.Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця"). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму".

Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії!

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво).

1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86).

У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М.Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М.Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду".

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Допис для мудрих і розумних.... які аналізують співставляють та вміють робити вірні висновки... "мемориальний центр голокоста бабий яр"

Для збільшення натисніть на зображення 

меморіальний центр голокосту «бабин яр» (скорочено МЦГБЯ; також відомий як Babyn Yar Holocaust memorial center, скорочено BYHMC) — приватний, московитський проєкт меморіалу жертвам голокосту у бабиному яру в Києві започаткований 29 вересня 2016 року. Проєкт у 2016 році з'явився з ініціятиви та коштом московитів бізнесменів міхаіла фрідмана, павла фукса та германа хана, через що його також називають прокремлівським та антиукраїнським. 

(На противагу цьому приватному проєкту спонсорованого московитами, Українські історики та громадські діячі створили у 2017 році, на базі Інституту історії України НАН, проєкт Національного меморіального центру «бабин яр» який було розроблено впродовж двох років та представлено українській громадськості у лютому 2019 року. (Але мова не про це).

Від самої появи у 2016 році цього приватного прокремлівського проєкту, він викликав суттєві застереження у представників наукової спільноти та громадян України через накинуту  спонсорами-замовниками олігархами міхаілом фрідманом, павлом фуксом, та германом ханом неприйнятну антиукраїнську ідеологію меморіалу. 

Відомий український громадський діяч та радянський дисидент єврейського походження Йосиф Зісельс назвав цей проєкт «троянським конем» російського президента пупіна, з допомогою якого він збирається нав'язувати світові російський антиукраїнський наратив, що українці антисеміти, націоналісти, фашисти, та нацисти. Голова наглядової ради МЦГБЯ відкинув компромісну позицію об'єднання обидвох проєктів, що може свідчити про наявність у них підступних планів щодо України. 

Концепція приватного проєкту передбачає «спекулятивний наголос на радянському союзі як об'єкті пам'яті, бабин яр без неєврейських жертв (там прямо написано, що військовополонених, душевнохворих, націоналістів, комуністів розстріляно й поховано не в бабиному яру) і пособництво у голокості» тощо. У травні 2020 року з закликом до української влади зупинити антиукраїнський проєкт меморіалу про бабин яр спонсорований за гроші російських олігархів у часи російської військової агресії в Україні виступили понад 750 українських інтелектуалів.

У 2020 році СБУ повідомило керівника Кабінету міністрів України Дмитра Шмигаля про ризики, які несе в собі російський Меморіальний центр Голокосту бабин яр, оскільки запропонований московитський проєкт меморіалу може використовуватися московією для дискредитації України на міжнародній арені та поширення неправдивих звинувачень супроти України. 

В СБУ порадили Кабінету міністрів України, створювати меморизацію трагедії бабиного яру на основі української концепції Національного меморіального центру «бабин яр», а не на основі московитської концепції МЦГБЯ. 

Однак вже через кілька місяців, у лютому 2021 року, стало відомо, що експертів СБУ, які у 2020 році попереджали керівництво КМУ про загрозу національній безпеці у зв'язку з діяльністю московитського проєкту МЦГБЯ було звільнено; тоді ж у лютому 2021 року керівництво МЦГБЯ зробило запит до СБУ, у відповідь на який СБУ повідомило про зміну їхньої оцінки діяльності МЦГБЯ й про поточну відсут­ність будь-якої небезпеки у російському проєкті...

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83_%C2%AB%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD_%D0%AF%D1%80%C2%BB_(%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82)

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння.

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння. Пізніше священник вирішить приєднатися до монашого чину, і у жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а за рік, 16 жовтня 1920 р., складає перші монаші обіти.

Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині місійний осередок. Як ревного місіонера туди послано о. Чернецького, який здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. Висвячення на єпископа відбулося 8 лютого 1931 р. в церкві Отців Редемптористів у Римі, перед Чудотворною іконою Матері Божої Неустанної Помочі. Головним святителем був Преосвященний Владика Григорій Хомишин.

Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 р. Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. У ніч з 10 на 11 квітня 1945 р. було заарештовано весь україньсько-католицький єпископат: митрополита Йосифа Сліпого, а також єпископів, серед яких Григорій Хомишин і Миколай Чарнецький.

Початком Хресної Дороги єпископа була в’язниця НКВД на вул. Лонцького у Львові. Існує дивовижний факт, який засвідчив отець Іван Баслядинський: кат, що наносив численні побої єпископу Миколаю згодом розкаявся і просив прощення у скривавленого Владики, а Преосвященний, простивши його, обійняв та розцілував!

Згідно з різноманітних джерел, за час ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 р. до звільнення в 1956 р.) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.

В’язниці та постійні допити підірвали здоров’я владики, і останні роки ув’язнення він провів у тюремному шпиталі в Мордовії. Лікарі не давали надії на життя, тому табірне керівництво вирішило відіслати його до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.

Приїхавши до Львова, Чернецький змушений негайно лягати в лікарню. Після того, як його виписали, він поселяється у невеличкій квартирі на вул. Кульпарківській разом із співбратом. Владика щодня вранці у куточку свої кімнати відправляв Службу Божу.

2 квітня 1959 р. Владика Миколай Чарнецький відійшов у мирі спокійно, благословляючи своїх ближніх.

27 червня 2001 року Святіший Отець Іван Павло II під час свого візиту в Україну проголосив слугу Божого Єпископа Миколая Чарнецького блаженним разом з іншими 27 мучениками УГКЦ. У липні 2002 року відбулося перенесення мощів блаженного священномученика Миколая Чарнецького з Личаківського кладовища до церкви Священномученика Йосафата, що на вул. Замарстинівській, 134, у Львові.

Інформація з сайту "Духовність"

Спогади. В ніч з 12 на 13 грудня 1951 р. на околиці Сваричева зустрілись дві групи підпільників. В першій групі був кущовий провідник «Нестор» (Сондей Василь, родом із с.Кадобна), його охоронець «Дуб» (Микола Сагайдак) і станичний «Горбок» (Гулянич Василь). Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.

Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.

Після зустрічі «Горбок» відвів другу групу до обійстя Коваль Ганни, в якої під коморою була «Несторова» криївка.

Не минуло й кілька годин, як хату оточили більшовики. Ввірвавшись до хати, вони оточили вхід до криївки і почали закликати підпільників здаватись. Минуло ще кілька хвилин і з під землі пролунали вибухи гранат…

Тіла загиблих витягнули на гору й поскидали на сніг біля дороги навпроти, а потім відвезли в невідомому напрямку.

Ганна Коваль (1890 р. н) перед початком облави вийшла на вулицю за водою, там її і впіймали. Того й дня її заарештували за звинуваченням переховування членів ОУН і постачала їм продуктів. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 23.01.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі.

Того ж ранку загинув у своїй криївці і «Нестор». Вона знаходилась під хатою родини Томків. Про криївку облавникам було також відомо. Вони забігли до хати і почали шукати за нею. Нічого не знайшовши повернулись знову до дороги. Аж тут під хатою пролунали постріли.

«Нестор» застрелився. Разом з ним був «Дуб». Він хотів підірватися гранатою, але залишився живий. Йому відірвало руку. Непритомного Миколу кинули на фіру і повезли до Рожнятова. Там били, щоб видав побратимів, які ще на волі. Та Сагайдак не зрадив. Кати відрубали воякові ногу. Без лівої руки і правої ноги відбув десять років знущань. Помер Микола Сагайдак в 1986 році.

Господарку хати, де загинув «Нестор» також того дня арештували за тими ж звинуваченнями. Це була Томків Ганна Юріївна, 1900 р. н. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 28.03.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Підготував та опублікував Шкіль Олег. Фейсбук: #Olek Shkil

11 грудня 1889 р. в міщанській родині у Тернополі народився Чубатий Микола Дмитрович - історик Української церкви і права, педагог, публіцист.

Закінчивши в 1909 р. гімназію у рідному місті, продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Одночасно студіював на богословському факультеті Львівського університету, який закінчив у 1913 р. Згодом вчився у Відні. Ступінь доктора філософії отримав 1917 р. у Львові.

За часів Української держави був асистентом секретаря освіти А. Артимовича в уряді Західно-Української Народної Республіки і членом її делегації на Трудовий конгрес до Києва (1919). Того ж року став завідувачем кафедри історії українського права у державному українському університеті в Кам’янці-Подільському. Згодом повернувся в Галичину, яка тоді була вже під польською владою. Працював помічником головного редактора журналу “Нова Рада” у Львові, редагував тижневик “Правда”. Коли у місті Лева почав діяти Український таємний університет, М. Чубатий став у ньому професором українського права і членом сенату. Після ліквідації польською владою вищої школи (1925) нашого земляка запросили перебрати управу приватної семінарії в сестер Василіянок у Львові. Тут М. Чубатий працював до 1928 р.

Одночасно викладав у Духовній семінарії історію Української Греко-католицької Церкви. 3 1926 р. М. Чубатий – надзвичайний професор історії Греко-католицької Богословської семінарії, з 1932 р. – звичайний професор Богословської академії.

Від 1928 р. Микола Чубатий був членом історико-філософської секції Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. У 1939 р. виїхав до США, де і залишився до своїх останніх днів.

За океаном М. Чубатий став професором у колегії св. Василя Великого в Стенфорді. Був одним із засновників “Дому Української Культури” в Нью-Йорку. 3 1963 по 1975 р. М. Чубатий працював деканом права і суспільних наук в Українському Католицькому Університеті у м. Римі.

Діяльність вченого багатогранна. Його науковий доробок величезний, сюди входять численні монографії, наукові статті. А саме: “До питання про початок української нації”, “ Ще дещо про початок українського народу”, “Хто і коли заснував місто Київ” та ін.

Однією із значних праць вченого є його монографія “Київська Русь і початок трьох східнослов’янських націй”. У цьому дослідженні вчений розвинув концепцію М. Грушевського про походження трьох східнослов’янських народів, їхній паралельний розвиток.

Помер М. Чубатий 21 липня 1975 р. в США.

ЛІТЕРАТУРА:

Чубатий М. Княжна Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй [Текст] : монографія / М. Чубатий // Березіль. – 1994. – № 3-6. – С. 124– 164.

Пам'ятаємо: Українські історично - етнічні землі. Берестя (сучасний Брест) і не тільки.

Мапа країн і населення Європи, 1918 рік. 

4 грудня 1939 року у кремлі розмежували кордон між Українською та Білоруською РСР. Згідно з рішенням, частина української території разом із давнім містом Берестя відійшла до Білорусії.

Українська школа в Бересті (сучасний Брест), 1930-ті рр. Придивіться уважно до фото: дівчатка утворили Тризуб.

У 1939 році московія та Німеччина домовилися між собою про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Згідно з домовленостями сталіна й гітлера, Польща, куди тоді входили землі Західної України та Західної Білорусі, мали відійти до московії. Так і сталося у вересні 1939 року, коли поляків з одного боку атакували німці, з іншого - на 17 днів пізніше - червона армія. Українці настраждалися під владою Польщі, тож більшовиків спершу сприймали нейтрально.

Але в тих вже були наміри щодо цих територій. Уже за рік пройшла націоналізація більш ніж двох тисяч підприємств, сотні тисяч людей (при і без того відносно невеликому населенні цього краю) депортували або розстріляли, селян заганяли в колгоспи, рештки української освіти й культури знищували.

Але найперше нова радянська влада на цих теренах запровадила свій адміністративний устрій - ліквідувала польські воєводства і влаштувала області: Волинську (шість повітів), Дрогобицьку (десять повітів), Львівську (тринадцять повітів), Рівненську (п’ять повітів), Станіславську (десять повітів), Тарнопільську (тринадцять повітів).

Це сталося 4 грудня того ж 1939 року - і в той же день в московії був виданий Указ про розмежування областей між Українською РСР і Білоруською РСР. Згідно з цим документом, частина української території разом із давнім українським містом Берестя відійшла до Білоруської республіки.

Згідно документа:

"Утвердить представление Президиума Верховного Совета Украинской Советской Социалистической Республики и Президиума Верховного Совета Белорусской Советской Социалистической Республики о разграничении областей между Украинской ССР и Белорусской ССР и установить линию границы между Волынской и Ровенской областями УССР и Брестской и Пинской областями БССР"

- ішлося в указі, який ми знайшли в архіві. Далі перераховувалися географічні показники встановленого кордону. Цей кордон і є нинішнім кордоном між Україною і Білоруссю, але він не співпадає з етнічними межами проживання українців, які існували раніше, задовго до цього доволі спірного рішення за "поданням" Української та Білоруської РСР.

"Більшість славістів, які вивчали названу проблему, проводять українсько-білоруське розмежування більш-менш однаковою лінією: від Дніпра на захід приблизно Прип’яттю з віднесенням правобережної Мозирщини до Білорусі, відтак до гирла Горині, далі через Вигонівське озеро, ще далі на захід – верхів’ям рік Ясельди і Нарви. Поліська розмежувальна лінія, таким чином, відносить Берестейщину до українського народу"

- пише Володимир Леонюк у роботі "Над Бугом і Нарвою".

"Загальновизнана межа розселення українців і білорусів у Брестській області проходить по ріці Ясельді до впадіння її в ріку Прип’ять, потім по річці Прип’ять до впадіння у неї ріки Горинь з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у східному та північному напрямках по всій її довжині. На південь і на захід від цієї лінії, тобто в Малоритському, Брестському, Жабинківському, Кобринському, Березівському, Дрогичинському Іванівському, Кам’янецькому, Пінському і Столинському районах повністю, а також у Пружанському, Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунінецькому районах частково проживає корінне українське населення. За приблизним підрахунком його чисельність складає близько 1,0 мільйона чоловік"

- пише також автор М. Козловський у закритій нині газеті "Голос Берестейщини" у 1994 році.

Берестейщина - давній поліський субрегіон, який історично належав до Волині, входив до Русі, Галицько-Волинського князівства, потім - Литовської держави і Речі Посполитої під назвою Берестейського воєводства. Нинішній українсько-білоруський кордон - це і є приблизна межа між Литвою і Польщею за Люблінською унією.

Пiзнiше населення Берестейщини брало участь в козацьких повстаннях і війнах 1648-1676 років. У 1657 році пінська шляхта проголосила свое входження з усім повітом в гетьманську державу. був створений Пінсько-ТурівсьКИЙ полк, який iснував У 1657-59 роках.

Потім був поступовий наступ Російської імперії-і аж до її розпаду Берестейщина перебувала під її владою. За російським переписом 1897 року населення Берестейського повіту Гродненської губернії на 64.4 відсотка складалося з українців, а в Кобринському повіті - на 79.6 відсотка.

Ось ще мовний аргумент. На поданій мапі зверніть увагу на сині крапки на території нинішньої Білорусі, які позначають поширення західнополіського говору за нинішніми межами України. Це, власне, і є територія Берестейщини, яка нині знаходиться у складі "Бресцкай вобласці" Білорусі.

Джерело інформації

https://poltava365.com/365-dnivx-nasha-istoriyax-4-grudnyax-yak-ukraiinu-bez-ukraii.html