БАБІЙ ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ - Учасник підпілля УПА родом із села Вороблевичі Львівської обл. Дрогобицького р-ну.

село Вороблевичі (джерело фото ФБ сторінка села)

Народився у 1922 році в селі Вороблевичі Львівської області Дрогобицького району.

За національністю - українець, освіта неповна середня, службовець. Учасник підпілля УПА. 

8 вересня 1944 року був заарештований УНКВС у Дрогобицькій області за статтею 54-1а, 54-11 КК УРСР. 22.12.1944 ВТ військ НКВС із застосуванням санкції ст. 2 Указу Президії ВР СРСР від 19.04.1943 був засуджений на 20 років каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 років Воркутинський ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР.

 

8 лютого 1955 року Військовим Трибуналом Одеського Військового Округу термін був зменшений до 10 років виправно-трудового табору.

 

Звільнений 31 березня 1955 року з табору і залишений на спецпоселення. 

 

Звільнений 12 квітня 1956 року. Реабілітований Львівською обласною прокуратурою 17 жовтня 1991 року. АУСБУЛО, П-22896.

 

Джерело: "Реабілітовані історією" Львівська область,книга 4:м.Дрогобич,Дрогобицький р-н Савчак В.М,Бегляров Г.Л,Герасимчук О.Д,Іванова К.І

Вероніка Черняхівська, Ірина і Ярослав Стешенки, 1900-ті роки Ріка часу. Музей видатних діячів української культури

В цей день, 26 квітня 1919р. 4 північні повіти Чернігівської губернії (Українська історична земля Стародубщина) відібрані московією, яка включила їх до складу новостовореної Гомельської губернії, потім до Брянської губернії.

Історично Стародубщина — частина Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб започатковано в 1096, а в XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство.

У 1239 Стародуб зруйнували монголо-татари.

З XIV століття Стародубщина правила за частину Великого князівства Литовського.

Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло до московської держави, і в 1522 скасоване. Після приєднання до московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатні захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й вільні люди, що збиралися в загони й на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаки», а на Чернігівщині — «севруки».

У часи послаблення московської держави, у 1616 Стародуб здобули війська Речі Посполитої й за умовами Деулінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що були тоді в Речі Посполитій.

Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграли городяни. У 1620 році місту Стародубу дано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги — наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького українська козацька армія опанувала Стародубщиною....

Вікіпедія.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Дівчина Маруся м. Харків поч. 20 ст.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Київ 1937 рік.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Сокальщина, с. Поториця, 1957 рік

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Село Вербіж 1880р.

Останній прихисток – УПА: про повстанця з Рівненщини Войтовича Павла Яковича. Історія життя.

Войтович П.Я. (світлину взято з довідки про звільнення від 1954 року)

Його затримало НКВД ще у липні 1944-го. Відтоді минуло понад рік. Його й далі тримають у в’язниці, але слідства не провадять. Може, забули? Може, бракує часу, щоби взятися за його справу? Проте й на волю не випускають.

У такому становищі перебував Войтович Павло Якович, 1919 року народження, уродженець і мешканець містечка Тучин Рівненської області, українець, освіта 5 класів, за фахом водій, не одружений.

Войтович Павло Якович (світлину взято з фотоальбому заарештованців Тучинського РВ НКВД, який зберігано в УСБУ в Рівненській області).

Настав жовтень 1945-го. «Згадали.»

Справу щодо звинувачення Войтовича П.Я. повернули з Рівного до Тучина, щоби місцеве НКВД там її й розслідувало. У постанові від 11.10.1945 про прийняття справи до свого провадження співробітники Тучинського районного відділу НКВД написали, що Войтович «зі зброєю в руках боровся з радянською владою за створення буржуазно-націоналістичної «самостійної України».

Чому саме «буржуазно-націоналістичною» малювала самостійну Україну уява енкаведистів – сказати важко. Та й чи розуміли вони взагалі зміст написаного?

Однак у справі щодо звинувачення Войтовича П.Я. почато розслідування.

Щойно аж 31.10.1945 Прокуратура Рівненської області осанкціювала арешт П.Войтовича та запобіжний захист у вигляді тримання його під вартою. На якій підставі він перебував під вартою до цього – понад рік – матеріали справи не розповідають.

Натомість вони можуть свідчити про безправність людини за умов окупації. Адже, будь-який окупант завжди використовував поневолений народ у власних інтересах. Нерідко й людина, щоб вижити, змушена була йти на службу до поневолювача. «Принад» життя за кількох окупаційних режимів довелося пізнати й Войтовичу П.Я.

Восени 1939 року польську владу на західноукраїнських землях замінила радянська.

1940 року Войтовича П.Я. призвали на службу до лав Червоної армії. Служив мінометником у 208 стрілецькому полку 18 дивізії (м. Казань, АТРСР), мав чин молодшого сержанта.

22 червня 1941 року спалахнула німецько-радянська війна і тепер радянську владу на західноукраїнських землях замінила німецька.

Військову частину, в якій служив Войтович, відправили на фронт. Восени 1941 року, беручи участь в боях, в районі десь між Смоленськом (Росія) та Оршею (Білорусь) її оточили німецькі війська. Войтовича полонили. Проте згодом йому вдалося втекти з полону і повернутися додому, до містечка Тучин, яке вже перебувало під німецькою владою.

Прихід німців значна частина суспільства сприйняла тоді з полегкістю, сподіваючись на визволення від радянського поневолення. Та незабаром люди зрозуміють, що німці також є загарбниками. Однак зрозуміють це трохи згодом.

Удома Павло Якович спочатку господарював, а з осені 1942 року служив поліціянтом. Ось які покази Войтовича про службу в поліції містить протокол допиту від 24.11.1945:

«У листопаді 1941 року, прийшовши додому з таборів військовополоненців, жив удома. У червні 1942 року почали забирати народ на роботу до Німеччини, до вересня 1942 року я переховувався, у вересні нас зібрали кількох осіб, аби відправити до Німеччини, але я став просити одного поліціянта, щоб мене залишили працювати в Тучині. І мене залишили працювати щодо охорони зернових складів. На озброєнні мав гвинтівку. Після цього нас направили до міста Рівного, де ми пройшли місячні курси, навчалися без зброї. Після місячних курсів відправили додому, сказали, за потреби викличемо.

Десь у жовтні 1942 року нас викликали до коменданта с. Невірків, де перебували близько 2-х місяців, охороняючи зернові магазини. Наприкінці грудня 1942 року нас направили на станцію Решуцьк для охорони залізничної дороги, де також пробув близько 2-х місяців, і в лютому 1943 року перевели в поліцію м. Тучин, де я охороняв приміщення поліції. Крім того, охороняв Тучин. Через півтора місяця мене та інших поліціянтів німецька влада роззброїла і направила в табори м.Рівне, звідки я втік і жив удома <…>.»

І далі:

«<…> Партійно-радянський актив та єврейське населення не заарештовував.»

Урешті влітку 1943 року Войтович приєднався до лав УПА, де отримав псевдо «Надійний». Належав до сотні «Цигана», яка тоді дислокувалася у Костопільському районі Рівненської області. Був озброєний гвинтікою. Служив бунчужним, до обов’язків якого належало господарське забезпечення сотні. Відомостей про будь-яку іншу діяльність Войтовича в лавах УПА кримінальна справа не містить. Натомість побіч світлини (див. вище), яку НКВД використовувало у своїй роботі, написали, що Войтович був заступником курінного (вочевидь, йдеться про посаду бунчужного сотні – моя прим.) і старшим викладачем школи «Лісові чорти».

Участь в українському національно-визвольному русі брала також Павлова сестра Катерина, 1924 р.н. (псевда «Леся», «Тополя»), яка працювала у санітарному пункті УПА й допомагала пораненим повстанцям. Її чоловік Войтко Микола Лукашович, 1920 р.н. (псевдо «Івол»), загинув 22.10.1944 у складі боївки СБ ОУН(б) «Вихор-1» під час бою з військами НКВД у Пустомитівському лісі тодішнього Тучинського району Рівненської області.

На початку 1944 року із західноукраїнських земель відступили німці і сюди знову прийшла радянська влада. Маючи досвід спілкування з цією владою ще до початку німецько-радянської війни, тутешній люд уже знав на що від неї варто очікувати. А тому сприйняли її не як визволителя, а як «старого-нового» окупанта. Українське підпілля готувалося до боротьби з ним.

Тим часом Войтович захворів, а тому повернувся «з лісу» додому. Тут він став переховуватися від радянської влади та змобілізування до лав Червоної армії. У липні 1944 року НКВД виявило Войтовича у криївці, влаштованій у нього вдома.

31 січня 1946 року Військовий Трибунал 13 Армії у складі головувальника – підполковника юстиції Путько, членів – старшого лейтенанта Осипова і молодшого лейтенанта Бершадського, секретаря – старшого лейтенанта юстиції Романова, в закритому судовому засіданні, у місті Рівне, розглянув справу щодо звинувачення Войтовича П.Я.

Під час судового засідання Павло зазначив:

«За час свого перебування в УПА я в боях з частинами Червоної армії участі не брав <…>.»

Трибунал визнав Войтовича винним у зраді Батьківщини й належності до контрреволюційної організації (себто до УПА – моя прим.) та засудив до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років обмеження прав, без сконфіскування майна через відсутність такого у засудженця.

Покару, отриману від радянської влади, Войтович П.Я. відбував у місті Норильськ Красноярського краю Росії. З виправно-трудових таборів його звільнили 15.07.1954, а з місць вислання – 10.04.1956.

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, справа № 15022.

2. УСБУ в Рівненській області, фотоальбом заарештованців Тучинського РВ НКВД.

3. УСБУ в Рівненській області, справа П-9660, арк. 27-28.

4. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис № 15/12, арк. 159.

Джерело інформації 

https://blog.ogo.ua/blogs/ostanniy_prihistok__upa_pro_povstantsya_z_rivnenschini/

https://blog.ogo.ua

Василь Михайлович Лев - Український мовознавець та історик літератури, професор, доктор, педагог. Професор Львівського державного університету, УВУ та Українського католицького університету в Римі. Дійсний член НТШ у США з 1947. (родом із с. Старий Яр, тепер Яворівського р-ну. Львівської обл.).

Народився в селі Старий Яжів (Старий Яр) в родині священика Михайла Лева та Теодори (з родини Мацюраків).

У селі Залужжя, де батько був парохом, почав ходити в народну школу, по закінченні якої вступив до приватної гімназії в Яворові, звідки перейшов до гімназії у Перемишлі.

1922 року закінчив гімназію в місті Перемишль. 1930 року закінчив Львівський університет, в якому викладав у 1937—1941 роках; одночасно був науковим співробітником Відділу суспільних наук АН УРСР у Львові.

1944 року виїхав до Польщі, згодом — до Австрії, з 1948 року жив у США. У 1952—1958 роках був професором коледжу ім. Св. Василя Великого в Стемфорді, у 1958—1972 роках — університету та коледжу в Скрентоні.

У 1944—1949 та 1963—1988 роках викладав слов'янську філологію в Українському вільному університеті в Мюнхені, у 1963—1988 роках — також старослов'янську та українську мови в Українському католицькому університеті в Римі.

Автор праць «Український переклад хроніки Мартина Бєльського» (1935), «Нарис граматики староцерковнослов'янської мови» (1959), «Українсько-англійського словника» і «Англійсько-українського словника» (обидва — 1947, разом з І. Верб'яним), розвідки «Сто років праці для науки і нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка» (1972). 

Досліджував пам'ятки української мови (статті «Крехівський Апостол» (1929); "Мовні особливості «Крехівської палеї» (1939) тощо). 

Багато уваги приділяв вивченню мови письменників «Руської трійці», Тараса Шевченка, Івана Франка тощо. Видав монографію «Богдан Лепкий. 1872—1941. Життя і творчість» (1976), в якій чимале місце присвячено дослідженню мови і стилю письменника.

1984 року глибоко пережив смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Жив під опікою своєї доньки Іванни Цісик.

23 березня 1991 року професор Василь Лев спочив у мирі. З почестями похований поруч дружини на кладовищі Фокс Чейз у Філадельфії, штат Пенсільванія.

Все можна знайти в інтернеті все побачити на відео чи фото чи з супутника все.....ні є ще от таке))) От які художники були в Австрійськім війську в 1915р.. червень 1915р. виглядає що людина котра малювала чи скоріш за все запамятала та намалювала була десь на Ґоцянці чи ще далі або на пагорбах Чорноземлі….самі ще додумайте

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

На малюнку Австрійське військо наступає на російську армію котра відступає (то історичний факт я провірив «Великий відступ (27 червня — 14 вересня 1915).

На малюнку є позначено: Крехів, Жовква, Глинсько і наш Бровар (Броварня там була) також позначено шахти бурого вугілля (вугілля видобувалось між Глинськом і Скварявою) ще пожежа далі за Жовквою переклало як спалювання нафти…от таке от)))

Малюнок та підпис до нього

Західне Поділля, с. Денисів (Тернопіл. обл.), 1890 р. Гаївка "Воротар".

«Дві дівчини, звані «воротарчиками», стоять проти себе, узявшись за руки. Всі інші стоять шнурочком перед «ворітьми». Співають на переміну воротарчики й дівчата, що просять, щоб їх випустили через ворота. По скінченні пісні дівчата, бравшись за руки, колом переходять попід руки воротарчиків, при чім остання дівчина остається, як застав, біля воріт. 

Гра продовжується, аж доки всі дівчата не перейдуть на бік воротарчиків Фольклорист із Буковини К. Ластівка у праці «Північнобуковинські гаївки» наводить одразу два варіанти цієї гаївки. «Горошівський варіант» він записав сам. До нього дослідник подає такий коментар:

Фотограф: Франтішек Ржегорж — чеський етнограф; дослідник українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині. 

Джерело: Локальна історія https://www.facebook.com/LokalnaIstoria

Наслідки масованого обстрілу Снігурівки: московити випустили 10 ракет С-300, загинули 17-річний хлопець та 18-річна дівчина. (16 квітня 2023 року о 02.10 год)

Теодор Муйла - референт надрайонного проводу ОУН, хорунжий УПА. Родом із села Тустановичі, тепер частина м.Борислава.

Народився 1906 року в с. Тустановичі (тепер частина міста Дрогобич Львівської області) в робітничій родині.

Навчався у сільській народній школі, продовжив навчання у Стрийській гімназії. В 1920-х роках вступив до УВО, в 1929 р. — до ОУН. Багаторазово арештовувався і ув'язнювався польською владою за націоналістичну діяльність (1931, 1932, 1933-1935, 1938, 1939 рр.). Від весни 1938 р. до арешту (весна 1939 р.) — провідник Дрогобицького повітового проводу ОУН. Звільнений зі Стрийської тюрми 12 вересня 1939 р. внаслідок бомбардування німцями Стрия, негайно взяв участь у повстанні та роззброєнні польських військових частин.[1] Однак із приходом Червоної армії як відомий націоналіст змушений втікати від радянських каральних органів на територію Генеральної Губернії, де пройшов військові вишколи.

Служив у лавах батальйону «Нахтігаль» і 201-го шуцманшафт-батальйону (4.1941-12.1942). Після повернення на Дрогобиччину служить в поліції — комендант станиці, яку в повному складі у квітні 1944 р. переводить в УПА.

З червня до серпня 1944 р. — військовий референт Самбірського окружного проводу ОУН під псевдо «Максим». З 9 вересня по жовтень 1944 р. був військовим референтом Калуської округи ОУН і командиром Калуського ТВ УПА під псевдо «Вуйко», одночасно командував і куренем «Промінь».

Переведений до теренової мережі підпілля ОУН — військовий референт Самбірського надрайонного проводу ОУН до кінця 1947 р., далі — господарчий референт цього ж проводу.

Загинув 1 березня 1949 р. у бою з групою МДБ біля с. Недільна Стрілківського району Дрогобицької області.

Джерело.

Степан Лесів, Петро Ганцюк. Курінь УПА «Промінь»: історія формування та бойовий шлях відділів. — Історичний клуб «Магура», 2016. — с. 54.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/teodor-muyla/ та Вікіпедія.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Чернігівщина 1948 рік

Уночі на Сихові підпалили двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

У Львові невідомі підпалили бічні двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на Сихові. Про це повідомив директор департаменту гуманітарної політики ЛМР Євген Бойко.

Інцидент трапився у ніч на пʼятницю, 14 квітня. невідомі підпалили двоє бічних дверей церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, що на просп. Червоної Калини, 70. Вогонь пошкодив 4 м2 площі дверей.

https://zaxid.net/news/

ІВАН ВОЛЬЧАК - Мужній член ОУН родом із села Нагуєвичі.

с. Нагуєвичі

Іван Вольчак, брат Степана, народився в 1911 р. у Нагуєвичах.Член ОУН. Одружився в Опаці, де працював лісником. Маючи інформацію, енкаведисти вночі схопили його та наказали, щоб показав, де переховуються повстанці "Медвідь" та "Зелений". Вивели Івана в лічс, роздягнули та з жорстокістю били. Він спробував тікати, але ворожа куля наздогнала - важко поранений Іван упав у потік.

Уранці люди знайшли його, завезли до лікарні. Куля дуже пошкодила хребет- і він лежав нерухомий. Помер Іван Вольчак у 1959 р.

Джерело: "300 Великих дрогобичан" .Ганна Гром.

МИХАЙЛО ПИЛЯК - зв`язківець УПА родом із села Бистриця.

фото з інтернету село Бистриця. 

Михайло Пиляк народився в селі Бистриця 2 жовтня 1925 року. Неодружений, мабуть, мав непогану освіту, оскільки збирав книжки. У Старому Кропивнику німці побачили, як він управно пересувався на лижах, навели на нього цівки автоматів і наказали підійти до них. Під час обшуку в нього знайшли таємне донесення одному із командирів Української Повстанської Армії. Очевидно, Михайло був зв`язковим УПА. Його відразу заарештували, а 15 лютого 1944 р., після допитів, розстріляли у селі Брониці.

Михайло був єдиним сином Божечки, так тоді називали у селі Марію, яка мала дар лікувати хворих, чудово зналася на травах і допомагала людям.

Джерело інформації 

12 квітня1931 року народилася відома ліжникарка заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки народних майстрів - Калинич Василина Іванівна.

Походить майстриня з села Яворова Косівського району, яке здавна вважається столицею ліжникарства. Батьки Іван Рибенчук, мати Ганна з родини Шкрібляків, відома ткаля, від якої і навчалася ткацького ремесла.

В 1961 році вступила до художньо-килимарської артілі ім. Т.Г. Шевченка в Косові в якій пропрацювала до 1981року. Перша виставка Василини Іванівни відбулася у 1984 році, саме в Коломийському музею народного мистетва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. З того часу її роботи експонувалися в багатьох містах України і закордоном. 

У колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається понад 60 творів майстрині. Це ворсові, безворсові та коверцові ліжники, накидки та подушечки, починаючи 3 1969 по 2015 років виконання. 

Джерело інформації ФБ сторінка Віта Сіленко

ОЛЬГА АЛЬБЕРДА (КОВБАСЮК) - Відважний член ОУН, зв`язкова підпілля родом із с. Солець (або Селець Сілець) біля Дрогобича.

околиці села

Ольга Ковбасюк народилася в 1927 р. у селі Солець, біля Дрогобича. Від 1945 р. працювала секретарем Дрогобицького райвиконкому. Була членом ОУН(р)- організовувала збір продуктів та ліків для УПА. Після арешту станичного її призначили зв`язковою. Восени 1946 р. у с.Колпець енкаведисти заарештували велику групу дівчат, серед них і О.Ковбасюк (видав зрадник). Хоча на допитах затримані нікого не видали, Ольгу засудили на п`ять років заслання. Незабаром вороги дізналися, що її брат Василь, підпільник, після поранення у перестрілці помер у лікарні. А через рік Панько-зрадник доніс, що дівчина- зв`язкова підпілля. Її перевели в Дрогобич (у тюрму "Бригідки") для перегляду справи. 

Після допитів, катувань трибунал засудив Ольгу Ковбасюк на 25 років заслання в Комі АРСР. Дівчина зазнала неймовірних катувань, принижень, голоду. На чужині зустріла добрівлянина Романа Альберду, з яким пов`язала свою долю. У 1957 р. відбувши майже дев`ять років із призначених 25, була достроково звільнена та повернулася з чоловіком у с.Добрівляни. Згодом народила та виховала трьох дітей, брала активну участь у громадському житті: почесна членкиня "Союзу Українок" Львівської області. Померла Ольга в 2000 р. у Добрівлянах, де ї похована.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Йосиф Захарія.

Дружкою на повстанському весіллі «Сулими» і «Калини» була «Тополя» - Історія життя. (авт. Іван КМЕТЮК - заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса)

Життя людини, як і її доля, непередбачувані, але трапляються моменти у житті, коли потрібно визначитися і прийняти рішення, яке може стати доленосним. Це рішення вказує на позицію людини, особливо, коли це стосується історичних моментів в існуванні нації та боротьби за власну державу. Поколінню, яке народилося в часи панування Польщі на західноукраїнських землях, судилося пройти через горнило боротьби проти зайд, навічно вписавши свої імена на скрижалях історії. Виховані на традиціях волелюбності і незламності духу українського народу, постулатах боротьби Шевченка і Франка, опришків і усусів. Коли ж розпочалася Друга світова війна і точилася боротьба між коричневим Берліном і червоною Москвою за поділ світу український народ повстав на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї».

Сотні тисяч національно-свідомих українців вступили у лави борців. Анастасія Федорівна Химинець (по-дівочому Кузюк) – одна з них. Народилася 5 листопада 1928-го у мальовничому гірському селі Бистриця (колишній Рафайлів). Край вічнозелених смерек і грайливих потоків, полонин і вільнолюбивого духу. Сім’я немала: 10 дітей – троє хлопців і сім дівчат. Обробляли два гектари землі, мали пасіку, 3 штуки худоби і 4 вівці. У родині панував національно-свідомий дух, повага до людей праці і споконвічних традицій предків.

Уже у 1943-му Анастасія стає членом молодіжного крила ОУН, яким керував Юрій Смеречук («Богун», у 1944-му загинув у бою з окупантами у Зеленій). Це був час створення боївок та сотень УПА, карпатські ліси стали надійним прихистком для повстанців. Навесні 1944-го фронт наближається до Рафайлова, де перебували мадярські війська. Влітку вони почали відступати у бік Закарпаття, при цьому спалюючи хати. У присілку Довжинець стояли повстанці «Довбуша». Командир послав лісничого, який володів угорською мовою, на переговори. Приїхав угорський генерал на білому коні з білим прапором. Повстанці, задіяні на переговорах, були у вишитих сорочках. Сторони дійшли згоди, що угорці залишають повстанцям частину зброї та продуктів, зате їх безперешкодно пропускають на Закарпаття. Вночі зброю та провіант кіньми привезли у стодолу Федора Кузюка (батька Анастасії), а потім під стайню на полі під лісом, де й викопали велику яму і перенесли все те добро. Пізніше хлопці потихеньку все з того сховку забрали у ліс.

Прихід нових визволителів влітку 1944-го поставив нові завдання боротьби проти окупантів, тепер уже більшовицьких. Ще до цього для боротьби з повстанцями червоні карателі навесні того ж року перекинули загін НКВД під командуванням Кулагіна, який розгромила сотня «Крука» і боївки районного провідника «Мороза», есбіста «Лиса» і рафайлівська під командуванням «Мура».

Юна повстанка Анастасія поринає у вир боротьби проти окупантів, які використовують різні методи, щоб скомпрометувати і знищити повстанців, зокрема, засилаючи зрадників із числа місцевих жителів. Станичний Рафайлова Юрій Яремчук («Зенко», вуйко Анастасії) зимував з повстанцями у бункері у Дов­жинці під Подами. Зрадник, який втерся у довіру до упівців і перебував із ними у бункері, за завданням НКВД у дуплі бука залишав записку, в якій розповідав все, що знав. Батько зрадника забирав записку і відносив її оперативникам у гарнізон. Навесні 1945-го повстанці на чолі із «Зенком» вийшли із бункеру і потрапили у засідку. Анастасія бачила, як поранений вуйко біг спотикаючись, кулі продірявили дах їхньої хати. Відважний станичний, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Чекісти після того допитували родину, та ніхто не признався і його поховали як невідомого. Пізніше прах перенесли на місцевий цвинтар. Незабаром боївка СБ ліквідувала зрадників.

Анастасія (псевдо «Тополя» і «Леся») носила штафети, ходила у розвідку у Тисменицький, Галицький і Солотвинський райони за завданням «Мороза», «Довбуша» і «Сулими». Повстанка навіть привозила маму і брата до «Явора», який був родом із Галицького району. Часто їздила за одягом, ліками і примусами у Станіслав, оскільки у Надвірній ставало небезпечно. Повстанці розробили певну систему зв’язку: хто руку до вікна прикладе, хто хустиною подасть сигнал чи відповідним свистом. Батько Анастасії Федір Кузюк також допомагав повстанцям, передаючи у ліс мед, молоко й інші продукти. Анастасія деякий час працювала у молочарні, разом зі своїм вуйком «Зенком» заготовила і передала у ліс не один кілограм масла і сметани. Родина Кузюків активно допомагала і брала участь у національно-визвольній боротьбі. Брат Михайло теж партизанив. Зі стриєм Миколою попав у засідку, під час якої його поранили. Через декілька днів батько його пораненого привіз додому. На другий день до хати вдерлися енкаведисти і його забрали у свій гарнізон. Та Михайло стояв на своєму, під час допитів твердив, що, працюючи у лісі, впав на сокиру і завдав собі поранення. Це його врятувало. Стрия Миколу і тітку Марійку із сім’ями пізніше вивезли у Сибір.

Наприкінці 1940-их у лавах повстанців залишалися найвідважніші, котрі вирішили йти до кінця у боротьбі за Україну, серед них і Анастасія. На початку липня 1950-го за завданням «Сулими» вона їде в Івано-Франківськ. Там придбала пакунки (як виявилося пізніше, для весілля «Сулими» і «Калини»). У церкві Рафайлова взяли хрест, який зберігається донині. Анастасії наказали гарно одягнутою прибути на пункт зв’язку у присілок Довжинець, проте повстанка прийшла у буденному одязі. Прийшовши до бункеру, Анастасія зрозуміла в чому річ, тому довелося випрати свій одяг. 7 липня 1950-го відбулося надзвичайне повстанське весілля «Сулими» і «Калини», на якому провідник «Хмара» виконував роль священика, а Настуня була дружкою. Кожний повстанець, який вітав молодят, бажав їм залишитися живими…

Григорій Вацеба із дружиною Марією Бабінчук – «Сулима» і «Калина» – та іншими повстанцями загинули героїчною смертю на хуторі Ловаги Перегінського району 1 липня 1951-го. У роки Незалежності їхня дочка Ганна зв’язалася із Анастасією і за допомогою Юрія Гунди відшукали те місце, де відбулося весілля. Там зростав барвінок, посаджений її мамою «Калиною».

Нелегка, але звитяжна боротьба повстанців продовжувалася у надзвичайно важких умовах. Взимку і влітку 1951-го втілюється у життя зловісний енкаведистський план під кодовими назвами «Переправа» і «Перехват» зі знищення повстанців руками самих же повстанців. Створюють легендовані проводи, у результаті провокативної діяльності яких загинули сотні кращих провідників і вояків. На провокативних зв’язках захопили живими чільних провідників Станіславщини і Надвірнянщини «Байденка», «Шварна», «Хмару», «Куряву» і «Довбуша»… Поза зоною досяжності для чекістів на волі залишалися два крайові провідники «Гомін» і «Грім». Зв’язкова із Маняви, яка прийшла у Рафайлів і принесла ці страшні звістки, повідомила, що зв’язок переривається і виходити на нього треба через цивільних людей. У Рафайлові Анастасія могла вийти на зв’язок через «Явора» (як виявилося пізніше, він співпрацював із НКВД і був зрадником). Більше року повстанка перебувала «на гачку» у чекістських спецслужб. Її не чіпали тільки тому, що з її допомогою хотіли вийти на «Довбуша», котрий 3 січня 1952-го втік від окупантів у Рафайлові.

Коли ця приманка не спрацювала, то 4 грудня 1952-го у хаті у присілку Довжинець її заарештували, разом з облавниками був «Явір». Енкаведисти знали все про Анастасію зі слів зрадника, тому й не дивно, що судовий процес тривав недовго. 30-31 грудня у Станіславі відбувся суд, на якому Анастасії Кузюк дали 25 років таборів, а неповнолітній повстанці Марії Ференчук – десять. Невільничий ешелон попрямував до Норильська…

…Сивочола повстанка на мить замислюється, згадуючи минуле, і знову перед її очима виникають світлі образи-лиця засуджених, нелюдські умови праці і проживання. У Норильську перебувала у спецтаборі № 6, робочий день тривав 12 годин. Рили котловани під будівництво і могли написати два листи на рік. Після Норильська її дорога пролягла у Мордовію, працювала на залізниці і цегельних заводах.

Після смерті Сталіна, коли почалася так звана «Хрущовська відлига», Анастасія влітку 1957-го повернулася у рідні краї. Вийшла заміж. Разом із чоловіком Василем виховали трьох дітей – сина і двох дочок. Діти знайшли свою стежину у житті, доля їх розкидала по різних місцях. На батьківському обійсті залишилася дочка Наталка. Підростають шість онуків і два правнуки подружжя Химинців.

Так у боротьбі за волю України у буремні 1940-1950 роки, у повсякденному житті проминули 87 літ, які ювілярка відсвяткувала 5 листопада цього року. Завдяки героїзму і самопожертві сотень тисяч патріотів, серед яких і Анастасія, таки повстала Незалежна Україна. З роси і води вам, Нескорена Гуцулко! Міцного здоров’я, довгих років життя і мирного неба!

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

http://volya.if.ua/2015/11/druzhkoyu-na-povstanskomu-vesilli-sulymy-i-kalyny-bula-topolya/