"ЧИ ХТОСЬ КОЛИСЬ ПОКАЖЕ КОЛИСЬ... ДЕ ЇХ ГРОБИ?" Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Фотографія полковника УГА Гната Стефаніва (третій зліва) серед невідомих, Начальний командант УГА, віце-консул ЗУНР в Ужгороді (1921- 1923pp.)

Джерело фотографії Невідомі світлини УГА з архіву Ріко Ярого. Сайт https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2019/06/8/155786/

16 липня 1919-го Українська Галицька Армія пере­йшла Збруч. Серед її бригад були також 5-та Сокальська і 9-та Белзька, яких невдовзі чекали бої з більшовиками і переможний похід на Київ. Але далі перед УГА стелився сумний тернистий шлях — так званий «Чотирикутник смерті» з жахливою епідемією тифу, що по дорозі від Києва до Вінниці... поклала в без­іменні могили тисячі стрільців і старшин. Лягло в них і чимало наших земляків. Проте нині можемо назвати їх лишень сорок два. Це воїни УГА з Угнова, Сокаля, Белза і сіл тодішнього Сокальського повіту, які померли від тифу у Вінниці, Грижниці та у таборах для полонених. Їх прізвища надруковано в «Жалібній книзі», що вийшла у Львові 1922 року. З неї ці імена й подаємо в цьому нарисі.

На Наддніпрянщині у роки боротьби пропали архіви і документи УГА. Це одна з причин, що донині не знаємо багатьох стрільців і старшин 5-ї Сокальської та 9-ї Белзької бригад, чиї кості розкидано на розлогих просторах України, що й дотепер без відповіді залишається далеко не риторичне запитання стрілецького поета, учасника визвольних змагань 1918-1920-х років Миколи Матіїва-Мельника:

Чи хто колись покаже

Колись... де їх гроби?

Онукам чи розкаже

Про день їх боротьби?

......................................

Чи скаже, що в землиці

Від Києва по Бар

У бурі-вогневиці

Постав страшний цвинтар? [1]

Значно краще відновлюється пам'ять про тих воїнів УГА, котрі полягли у боях 1918—1919 років на терені, який займає нині Сокальський район. Їх прізвища були надруковані у часописі «Голос з над Буга» (1936, ч. 6-9). З цих чисел газети подаємо імена загиблих стрільців і старшин УГА.

СТРІЛЬЦІ І СТАРШИНИ УГА

які померли від тифу у Вінниці, Грижниці та в таборах полонених у 1918—1920 роках

ГАРА Володимир, бул. стр., Белз, пов. Сокаль, ур. 1896 р. — пом. 9. 01. 1920 р. на тиф у Винниці. Вс. о. І. Лебедович.

ГЕРМАН Іван, стр.-пекар, Белз, пов. Сокаль, ур. 1883 р. — пом. 5. 12. 1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ГЛАДЮК Василь, стр. І КГА, Хлівчани, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 15. 01. 1920 р. на тиф у Грижниці.

ГНАТЮК Максим, стр. 5 бриг., Ільковичі, пов. Сокаль, ур. 1890 р. — пом. 2. 04. 1920 р. на тиф у Винниці. Св. Шимбач і Паук.

ДМИТРИШИН Петро, санітар польової лічниці, ч. І, Сілець, пов. Сокаль, ур. 1897 р. — пом. 11.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ДЯЧОК Яків, стр. ІІ КГА, Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 26.09.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ДЯКІВ Василь, стр.-пекар І КГА, Жужель, пов. Сокаль, ур. 1893 р. — пом. 12.12.1919 р. на тиф в Винниці. Св. о. І. Лебедович.

КАПЕЛЮСЬ Іван, стр. польової лічниці, ч. І, Поторжиця, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 18. 01.1920 р. від перестрілу горла у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

КОЗАЧУК Семен, стр. 9 бриг., Барані Перетоки, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 14.01.1920 р. на тиф у Винниці. Св. санчетар Рибак і о. І. Зволінський.

КОВАЛЬЧУК Степан, стр. І КГА, Зубків, пов. Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 20.11.1919 р. на тиф у Вітаві, п. Гнівань.

МАКУХ Теодор, стр. 10 бриг., Піддубці, п. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 11.01.1919 р. на тиф у Грижниці.

МАКАРЯК Теодор, вістун польової сторожі II КГА, Домашів, пов. Рава-Руська, пом. 14.01.1920 р. на тиф у Винниці.

МАРУЩАК Іван, стр. І КГА, Конотопи, пов. Сокаль, ур. 1896 р. — пом. 30.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. др. Маєвський.

МАДЗКЖЕВИЧ Лука, санітар польової лічниці, ч. І, Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1882 р. — пом. 12.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МАЗНИК Петро, стр. 9 бриг., Пристань, пов. Жовква, ур. 1896 р. — пом. 5.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МАКУХ Данило, вістун 9 бриг., Піддубці, пов. Рава-Руська, ур. 1893 р. — пом. 9.10.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МУХА Яків, стр. польової сторожі І КГА, Волиця, пов. Жовква, ур. 1890 р. — пом. 16.01.1920 р. від тифу у Винниці.

МИСЛИВЧУК Стефан, стр.-пекар І КГА, Шарпанці, пов. Сокаль, ур. 1889 р. — пом. 23.11.1919 р. від тифу. Св. о. І. Лебедович.

ОСМІЛОВСЬКИЙ Юрій, старш. стр. 9 бриг., Карів, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 11.12.1919 р. від дизентерії у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ПИЛИПЧУК Михайло, стр. І КГА, Теляж, пов. Сокаль, ур. 1901 р. — пом. 10.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

РЕШЕТИЛО Михайло, стр. харчового обозу 3 бриг., Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1896 р. — пом. 20.11.1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Кочан.

СЕМЧИК Петро, стр. 9 бриг., Воронів, пов. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 4.01.1920 р. від тифу у Винниці.

СЕНЮТА Микола, стр. І КГА, Опільсько, пов. Сокаль, ур. 1898 р. — пом. 14.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

СЕНЬ Михайло, стр. обозної валки, Двірці, пов. Жовква, ур. 1890 р. — пом. 18.01.1920 р. від тифу у Грижниці.

СТЕЦЕЙКО Микола, стр.-інтендант І КГА, Піддубці, пов. Рава-Руська, ур. 1895 р. — пом. 23.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Юда і др. Саврас.

СИДОР Петро, стр,. Ниновичі, пов. Сокаль, ур. 1898 р. — пом. 7.09.1919 р. від тифу у Винниці.

ТЕРЕХ Михайло, стр. ІІ бриг., Сілець, пов. Сокаль, ур. 1901 р. — пом. 18. 11. 1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Юда і Саврас.

ТЕКИРКА Матвій, стр. 9 бриг., Хлівчани, пов. Рава-Руська, ур. 1896 р. — пом. 27. 12. 1919 р. від тифу у Винниці.

ШАШІЩАК Фердинанд, стр. І КГА, Пархач, пов. Сокаль, ур. 1896 р. —: пом. 14. 01. 1920 р. від тифу у Грижниці.

ШАЯ Гриць, стр. 5 бриг., Горбків, пов. Сокаль, ур. 1899 р. — пом. 22. 02. 1920 р. від тифу у Винниці. Св. Шанога і Паук.

ШЕВЧУК Степан, санітар 5 бриг., Переспа, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 3. 10. 1919 р. від малярії у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ШПОНДЕР Карпо, стр. польової лічниці, Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 10. 11. 1920 р. від тифу у Винниці. Св. Шанога і Паук.

ШПИРИМБАКУРА Андрій, стр. 9 бриг., Корчів, пов. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 12. 01. 1920 р. від тифу у Винниці.

БИЧИК Іван, хорунжий, Угнів, пом. 16. 12. 1919 р. в Святогородку на Київщині. Св. Микола Панчак, сотник 9 бриг.

ВЕРГУН Семен, стр., Цеблів, пов. Сокаль, пом. 27. 02. 1920 р. в Чечельнику, пов. Ольгопіль. Св. підхорунжий Ольховий і булавний Гриньків.

ГУЗИК Льонгін, четар, Тартаків, пов. Сокаль, пом. в бою 11. 06. 1919 р. коло Іванівки, похований в Хоросткові, пов. Теребовля. Св. Петро Ган, поручник штабу 5 бриг.

ЛУЦИК, підхорунжий, Шмитків, пов. Сокаль, пом. 6.12. 1919 р.

ОСЬМАК Володимир, четар УГА, Тудорковичі, пов. Сокаль, пом. 14. 02. 1920 р. в таборі Ланцуті.

СИДОР Василь, Угнів, пом. 31. 09. 1919 р., Краків, табір Домб'є.

ТКАЧУК Петро, стр. 2 бриг., Савчин, пов. Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 20. 11. 1919 р. у Винниці, св. др. Юда і др. Саврас.

ЦВІКУЛА Роман, десятник, Опільсько, пов. Сокаль, пом. 1919 р. в Єлтушкові коло Нової Ушиці на Україні від тифу. Св. Ярмолюк Василь, четар з Горбкова, пов. Сокаль.

ШИЛКЕВИЧ Олекса, хорунжий, Сокаль, пом. 1919 р. в шпиталі с. Затище Ананівської губ. Св. Петро Ган, пор. штабу 5 бриг.

СПИСОК СТРІЛЬЦІВ УГА, ПОХОВАНИХ НА ЦВИНТАРІ В СОКАЛІ

*гріб ч. 610: КРІСА Пантелеймон або СТОЛЯРЧУК Антін або ЧАЙКА Михайло (Всі вони були похоронені на цвинтарі в Тартакові, а при ексгумації найдено кости тільки одного чоловіка).

КРІСА Пантелеймон, сок. п. піх. стрілець, +* 26. 12. 1918. СТОЛЯРЧУК Антін, стрілець укр. кремінецького п. полку III куреня II сотні, + 13. 02. 1919. ЧАЙКА Михайло, стрілець сок. п. піх., + 26. 12. 1918.

*гріб ч. 611: РАДОН Роман (Радйон?). Жидач. сотня, + 22. 12. 1919.

*гріб ч. 612: МОРОЗ Іван, жовк, сотня, + 11. 5. 1919.

*гріб ч. 613: МАКУХ Клим, равська сотня, + 8. 5. 1919 (камінна фігура).

*гріб ч. 614: КРІПА Яким, равська сотня, + 8. 5. 1919.

*гріб ч. 615: КОДЛОГАЙ Іван, сок. сотня, + 29. 1. 1919. (Стрільці під ч. 611-615) перенесені з Кристинополя.

*гріб ч. 616: ТОВДПА Іван, + 4. 2. 1919; ЗАХАРЧУК Василь, + 4. 2. 1919 і 1 незнаного прізвища. (Всі три перенесені з Острова).

*гріб ч. 617: МИХАЛЮСЬ Василь, + 11. 5. 1919. (Перенесений з Жабча Муров.).

б) в другому ряді від алеї (довшому):

*гріб ч. 573: незнаний стрілець.

*гріб ч. 574: ВАРИНИЦЯ (давніше був хрест ч. 68, ближчих даних нема).

*гріб ч. 575: незнаний.

*гріб ч. 576: незнаний.

*гріб ч. 577: МИЛИК Роман, ур. 10. 10. 1884 в Костяшині, + 5. 4. 1919 в Сокалі.

 *гріб ч. 578: ЧМОЛА Василь (укр. хрест ч. 3) з Увина, пов. Камінка Струміл., стрілець, + 6. 2. 1919, 19 літ, від ран.

*гріб ч. 579: МЕЛЬНИК Юрко, четар з Коломиї, + 26. 1. 1919, від ран, около 25 літ.

*гріб ч. 580: КІРИК Іван (ближчих даних нема).

*гріб ч. 581: незнаний.

*гріб ч. 582: незнаний.

*гріб ч. 583: незнаний.

*гріб ч. 584: незнаний.

*гріб ч. 585: незнаний.

*гріб ч. 586: незнаний.

*гріб ч. 587: МИХАЛЮК з Угринова (ближчих даних поки що нема).

*гріб ч. 588: Масовий гріб незнаних стрільців. Похоронені в ньому м. і.:

ДРАГАН Іван, + від ран багнета 18. 5. 1919, зі Сокаля

ЧАРНЕЦЬКИЙ Іван, стр. зі Сокаля, 29 літ, + під Угриновом 14.5.1919.

ВОВК Григорій, ст. дес, ур. 1883, Махнів, Рава-Руська, + 13.5.1919 (82 гр.).

ПЛЕТЯНЧУК Іван, + 1919, (хрест ч. 73).

КІМАЧОК Іван, ур. 1896, + 1919.

КАВЕЦЬКИЙ Федір, козацький загін, Ш сотня, II курінь, ур. 1900.

МЕЛЬНИК Назар. Жовква, Колени? (хрест ч. 77).

ПАНАДОК Петро, ур. 1895, + 1919.

ВАСИЛЮК Яким, с. Петра і Каськи, ур.18.9.1890 в Куличкові, + в Сокалі 1919 (хрест ч. 71).

ВАСИЛЯШКО Іван, ур. 31.1.1887 в Ульвівку, с. Степана і Ксені з Колпаків, стрілець, + в Сокалі 11.4.1919 (хрест ч. 70).

ХОМА Микола (ближчих даних нема, хрест ч. 68).

ШПЕНЮК Петро, стрілець, Обертин, Городенка, 20 літ, від ран 6.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 43).

ШЕМЛІЙ Іван, Піддубці, п. Рава, стрілець, 52 літ, + від ран 6.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 18).

ЖЕНАК Павло, Жужель (ближчих даних нема).

КИРИНА Луць, стрілець, Холм, 23 літ, + 15.3.1919, від ран в Сокалі.

ЦЮПРИК Василь (Гнат?), с. Василя і Меланії, ур. 1895 в Жужелі, + 16.3.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 63), вістун.

КОЗАНЬ Михайло, стрілець, с. Василя і Меланії, ур. 1884 в Лісках, + 18.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 52).

САВЛОХА Микита, стрілець, з Хлівчан, п. Рава-Руська, 41 літ, + 3.3.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 52).

СВАРИНЧУК Михайло, стрілець з Капустинців, п. Борщів, 33 роки, + 28.2.1919 в Сокалі від ран.

ТРУШ Кирило, з Вільок Мазов., п. Рава-Руська, 36 літ, табор. візник, + 23.2.1919.

КНІГИНИЦЬКИЙ Василь, стрілець, Підвисоке, п. Снятин, 20 літ, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

РУДИК Микола, стрілець, Вербиці, п. Рава-Руська, 28 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 25).

ЗАКАЛА Іван, четар з Камінки — Старе Село, 24 літ, +12.2.1919 в Сокалі від ран.

ПОЛІЙ Дмитро, дес, з Пядик, п. Коломия, 22 роки, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

ЛУНЬ Петро, стрілець з Махнова, + 19.2.1919, від ран в Сокалі.

ЗАРУБЕК Марко, пушкар, с. Єлисавети, з Вербіжа, 27 літ, +18.2.1919 від ран в Сокалі.

ДОМКЕВИЧ Володимир, стрілець з Варяжа-міста, с. Василя і Анни з Жовчинських, 20 літ, + 21.11.1918 в Сокалі на запалення легень.

КРАКІНОВСЬКИЙ Михайло, стрілець з Буковини, 18 літ, + 22.11.1918 на запалення легких в Сокалі.

СОЛОДУХА Федько (ближчих даних нема), + 30.11.1918 в Сокалі від ран.

КУРИЛИК Михайло, стрілець з Волчківців.

МАТВІЇВ Юрко, стрілець з Рави-Руської, 28 літ, + 14.1.1919 в Сокалі від ран.

ДЕМЧУК Федько, стрілець зі Сокаля, 23 роки, поляг під Угриновом 8.1.1919.

ГУЗІК Михайло, стрілець з Ванева, с. Івана і Теклі, ур. 28.3.1889, + 12.1.1919 в Сокалі від ран.

БУНДА Михайло, стрілець з Космача, 26 літ, + 23.1.1919 в Сокалі від ран.

ЇЮБЯК Петро, стрілець з Космача, 35 літ, + 24.1.1919 в Сокалі від ран.

ТОФАН Володимир, стрілець, Підвисоке, 22 роки, + 26.1.1919 в Сокалі від ран.

САЛКА Михайло, ст. стрілець з Остробужа, 19 літ, + 28.1.1919 в Сокалі від ран.

КУНА Михайло, ст. десятник з Родатич, п. Городок, 43 роки, + 31.1.1919 в Сокалі від ран.

ОРИНИЧ Василь, стрілець з Тяглова, п. Рава- Руська, 21 літ, + 1.2.1919 в Сокалі від ран.

МЕЛЬНИК Прокіп, стрілець з Глухова, 24 роки, + 2.2.1919 в Сокалі від ран, с. Теодори.

ШАВАРСЬКИЙ Сава, стрілець з Костяшина, с. Євстахія і Теклі, ур. 8.9.1892, + 2.2.1919 в Сокалі [від ран.

ІЩИШИН Сидір, стрілець з Осердова, с. Павла, 29 літ, + 2.11.1919 в Сокалі від ран.

ЛЯШУК Олекса, стрілець, гімн, ученик, зі Старгорода, 20 літ, + 6.11.1919 в Сокалі на черевний тиф.

ОРИНИЧ Михайло, стрілець з Куличкова, с. Кирили, 28 літ, + 9.2.1919 в Сокалі від ран.

МАСЛЯНКА Іван, стрілець з Гори, од., Белз, с. Василя і Юстини, 26 літ, + 10.2.1919 в Сокалі від ран.

МУЖ Степан, стрілець зі Завишні, 18 літ, 11.2.1919 в Сокалі від ран.

МЕНІВ Федько, стрілець з Космача, 20 літ, + 10.2.1919 в Сокалі від ран.

ЗАХАРКО Гриць, стрілець зі Салашів, п. Рава-Руська, 19 літ, + 11.2.1919 в Сокалі від ран.

КУХАРЧУК Данило, стрілець з Ульвівка, 32 роки, + 18.2.1919 в Сокалі від ран.

ДЕНЕКА Михайло, стрілець з Люблинця, п. Цішанів, 19 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран.

ПАСКА (КУЦЬ) Марко, ур. 1901 в Сільці, с. Анастазії, 17 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран.

ГАЛУЩАК Михайло, жандарм з Олешич, п. Цішанів, 29 літ, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

КАМІНЕВСЬКИЙ Гриць, стрілець з Жабча, с. Теодора і Марії, ур. 1.4.1894, +25.2.1919 в Сокалі від ран.

ВЕРБОВИЙ Андрій, стрілець з Махнова, 22 роки, + 26.2.1919 в Сокалі від ран.

ШОПЯК Павло, вістун з Глухова, с. Гриця і Анни, ур. 10.9.1887, + 7.3.1919 в Сокалі від ран.

МУДРИЙ Дмитро, стрілець з Погариска, п. Рава-Руська, 37 літ, + 7.3.1919 в Сокалі від ран.

ПАНІСКЕВИЧ Дмитро, стрілець з Нискалізів, п. Бучач, 20 літ, + 9.3.1919 в Сокалі від ран.

ДРАГАН Савка, стрілець з Володимира Вол., 19 літ, + 16.5.1919 в Сокалі від ран.

СКОПЧАК Гриць, стрілець з Тишиці, 19 літ, + 15.5.1919 в Сокалі від ран.

60 ФІГАС Ілля, ст. десятник з Боратина, 40 літ, + на тиф 16.5.1919 в Сокалі.

ПЕТЮВСЬКИИ Михайло, стрілець з Вербіжа, с. Трофима і Зофії, ур. 18.10.1897, + в березні 1919 в Сокалі.

СТАСЮК Іван, стрілець зі Жнятина (Хлівчан), + в 1919 в Сокалі.

КОЗАНЬ Іван, стрілець з Лісок, с. Максима і Магдалини, ур. 30.5.1898, + в 1919 в Сокалі.

ТУРКОЦЬО Андрій, стрілець з Дикова Старого, с. Івана, + 14. 5. 1919 в Сокалі.

незнаний стрілець, 28 літ, + 19. 1. 1919 в Сокалі.

незнаний стрілець, + 31. 1. 1919 в Сокалі.

в) незнане місце похоронений:

Кількох стрільців, що померли вже в Польщі, поховано на «шпитальному кварталі». Докладніше місця не дасться означити. Їх прізвища:

1. КОЦЮК Петро, стрілець, 24 роки, + 26.5.1919 в Сокалі на запалення лег.

2. КОБРИН Іван, стрілець зі Забіря, п. Рава, 28 літ, + 15.7.1919 на черевний тиф.

3. ДОБУШ Михайло, стрілець з Ліснович, п. Городок, 24 роки, + 17.7.1919 в Сокалі, на запалення лег.

4. КАСІЧНИЙ Захарко, стрілець з Поздимира, 22 роки, + 16.9.1919 в Сокалі від ран.

5. САРАБИЛЬ Павло, стрілець з Горожанки, п. Підгайці, 26 літ, + 27.10.1919 на плямистий тиф.

6. КАМІНСЬКИИ Іван, стрілець з Маркополя, п. Броди, 24 літ, + 4.11.1919 в Сокалі на плямистий тиф.

7. ГРАЧИК Антін, з Вербиці, п. Рава-Руська, + 5.2.1919 в Сокалі.

8. ЛИСАК Іван, з обозу, + 7. 2. 1919 в Сокалі.

9. ГРУДЗАВЕЛЬ Яким, 20 літ, полонений з Белза, + 23.9.1919 в Сокалі. ,

10. ПІАКУДА Павло, стрілець з Боратина, +3.6.1919 в Сокалі.

 

* * *

За часів СРСР цвинтар воїнів УГА в Сокалі знищено. І вже б годилося спорудити тут пам'ятник і викарбувати на ньому названі вище імена.

[1] Стрілецька Голгофа. Львів, 1992. С. 243.

* Під цією позначкою подається дата смерті.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__17.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

БОЇ ЗА СОКАЛЬЩИНУ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження

Бій під Сокалем на горі Сокаль. Перша світова війна 20 липня 1915 року.

До місяця лютого 1919 року в Сокалі перебував штаб І Корпусу УГА. Спочатку ним командував Віктор Курманович, а відтак — Осип Микитка.

Одним з найважливіших відрізків фронту вважався Угнівський. Його називали «відтинок Угнів». Він найглибше вклинювався на північний захід до Польщі і перебував під постійною загрозою противника, який з усіх сил намагався не допустити ударів Галицької Армії по «допомогових обозах», що спрямовувались з глибин Польщі на Львів. Очевидно тому командування збройними силами ЗУНР уже з перших місяців (15 грудня 1918 року) надіслало на відтинок Угнів значне підкріплення — добре навчений і дисциплінований гуцульський курінь імені гетьмана І. Мазепи. Цей курінь ще звали Коломийським. Він налічував 850 чоловік і складався з чотирьох піхотних і однієї скорострільної сотень, відділу телефоністів і харчового обозу... Стрілецькі сотні очолювали бувалі в боях старшини Степан Васкан, Юрко Мельник, Микола Арсенич, Сава Никифор'як, хорунжий Ярослав Чубатий та інші.

Угнівський курінь, що був в основному сформований з юнаків навколишніх сіл та угнівчан, очолював студент-медик Іван Пушкар. Особливою хоробрістю виділялася в ньому сотня четаря Андрія Шустикевича.

Завдяки поповненню загальний кількісний склад частин Галицької Армії на відтинку Угнів становив у другій половині грудня 1918 року 1600 чоловік, у тому числі (крім уже названих) — батарея гармат, 50 кавалеристів, 40 старшин, один лікар і один хорунжий-фармацевт. На озброєнні мали також 16 кулеметів і, як звичайно, кріси. Комендантом відтинка Угнів був сотник Володимир Стафіняк (у різний час ці обов'язки виконували Шлемкевич та Хром'як).

12 грудня Начальна команда Галицької Армії повідомляла: «На захід від Сокаля в околиці Ощів і Долгобичів наші стежі мали бої з Поляками і примусили їх до відвороту» [1] .

16 грудня вона подала таку інформацію: «На північ від Сокаля ми заняли Літовиж і Біличі. На фронті Угнів—Рава спокій» [2] .

Однак протягом другої половини грудня 1918 року бої на цій ділянці фронту ставали дедалі частішими і запеклішими. Вже 19, 25, 26 і 31 грудня у них вступили сотні новоприбулого гуцульського куреня під командою Степана Васкана та Юрка Мельника і здобули кілька значних перемог. Та ці перемоги давались дорогою ціною. До початку нового 1919 року на відтинку Угнів Галицька Армія втратила трьох курінних командирів. Рідшали ряди стрільців. З обох сторін було чимало вбитих, поранених.

У кінці листопада 1918 року ситуація складалася так, що українські військові загони залишили Львів. Але, поповнившись свіжими силами, невдовзі почали за нього відчайдушні бої. Часті атаки стрільців Галицької Армії настільки пошарпали і ослабили залогу противника, сформовану в значній мірі у Польщі з добровольців військової організації (всього за період українсько-польської війни їх було направлено з «Королівства» у Львів 50 тисяч), що її поразка здавалася неминучою. Це особливо занепокоїло майбутнього вождя Речі Посполитої Ю. Пілсудського, який уважно стежив за розвитком подій і розумів, що без допомоги ззовні Львів у польських руках довго не втримається. Вже на початку січня 1919 року Ю. Пілсудський підготував у Варшаві стратегічний план дій, видавши наказ, який безпосередньо поширювався також на територію Сокальщини. Він мав на меті відрізати Прибужжя та інші населені пункти від основних частин української армії, що вела бої під Львовом, і унеможливити надання їй допомоги силою, одягом, харчами...

Ось основні пункти наказу Пілсудського, адресовані генералу Ромерові. Наводжу їх з книги мемуарів колишнього польського полковника В. Гуперта «Walki о Lwow...»:

«...а/Шт. Ген. з 1-1919: Бригада Бєліни разом з одним батальйоном і одною батареєю має 4 січня здобути Сокаль і забезпечити залізничні мости через Буг...

1) 3 метою надання допомоги Львову, який під загрозою, рекомендую сформувати групу «Буг», доручаючи командування генералові Ромерові...

                                   ******

3) ...Щоб перешкодити поверненню і унеможливити пересилання українських підкріплень зі сходу, необхідно якнайшвидше знищити мости на Бузі і перервати з'єднання Стоянів і Красне — Львів».

Пілсудський» [3] .

Наказ Ю. Пілсудського здобути 4 січня 1919 року Сокаль і взяти під контроль залізничні мости через Західний Буг виявився фікцією. Він не врахував основного фактора — можливостей польських військ і сили опору — українських, які в перші два місяці війни мали помітну перевагу над противником. Хоч, зрештою, на перший погляд можливості групи «Буг» генерала Ромера були великі. Вона складалась з 4200 чоловік, у тому числі 120 офіцерів. У своєму розпорядженні мала 18 гармат, 46 кулеметів, вдосталь карабінів, 250 возів і 22 польові кухні...

Основні події розгорталися так. Уночі з третього на четверте січня великий польський загін, яким командував майор Ліса-Куля, наніс несподіваний і сильний удар першій угнівській сотні четаря Д. Бречки. Розбивши її, він взяв у полон 30 стрільців і замкнув у церкві. Але їх того ж таки дня визволили. Зроблено це завдяки успішній контратаці сотень гуцульського і угнівського куренів, які завдали противнику відчутної поразки. В затяжному бою, що прогримів у відкритому полі за Угновом, він утратив 80 чоловік убитими, одну гармату і шість кулеметів. Українські сотні недорахувалися лише одного стрільця — Корнила Вербового. Він поліг у цьому бою. Кілька його друзів було поранено.

Не щастило польським воякам і під селом Варяжем. Тут другого і восьмого січня їх розгромили «вільні козаки», якими командував Антін Шурмяк — уродженець Волиці Комаревої.

Не сприяли виконанню наказу Ю. Пілсудського і його далекосяжних планів щодо захоплення Прибужжя й, зокрема, Сокаля також події, що розгорталися в околицях села Угринова. Згідно з даними польського полковника В. Гуперта, в боях за Угринів 8 і 9 січня 1919 року поліг 61 стрілець Української Галицької Армії. Проте наступ польських загонів тут захлинувся надовго. Оборонцям Угринова самовіддано допомагали його жителі. Велику роль відіграли в цій боротьбі їх висока національна свідомість і витривалість. Врешті, атаки на Угринів польських відділів групи «Буг» закінчились невдачею. П'ята Сокальська бригада УГА відкинула їх у напрямку на Грубешів. У ці дні газета «Голос з над Буга» писала, що 8 січня на прорив Сокальсько-Белзького фронту поляки кинули понад 3000 чоловік. Тут велись завзяті бої з 3-ї години ранку до вечора і закінчились повною перемогою українського війська на цілім бойовім відтинку. Противник зазнав значних утрат — понад 250 чоловік убитими і пораненими. Стрільці УГА взяли 68 полонених і здобули десять скорострілів [4] .

Не мав успіху й польський наступ на Угнів, який тривав 7 і 8 січня. Українські відділи відібрали в про­тивника залізничну станцію, а 9 січня прогнали з-під Угнова його кавалерію.

Саме в цей час на підмогу Дев'ятій бригаді УГА поспішала з Холмщини сотня петлюрівців. Вона прибула в Сокаль і звідси в перший день Різдва від'їхала просто на фронт до Угнова [5] . Ці воїни армії УНР мали на озброєнні кріси і скоростріли. їх командиром був сотник Єрощук, родом з Полтавщини.

Тривала підготовка до нової оборони Угнова. Проте 19 січня, на Йордан, усе місто врочисто й спокійно святило воду з участю своїх захисників — стрільців Дев'ятої бригади УГА. В цей день чота Коломийського куреня дала почесний салют з «приводу многоліття Української Держави, Уряду й Народові» [6] .

Через кілька днів (12 січня) до Рави-Руської прибула група польських військ з Варшави під командуванням полковника Бербецького. Вона складалася з трьох батальйонів піхоти і гарматної батареї. Згідно з розпорядженням генерального штабу, їй було поставле­но завдання атакувати Угнів, а відтак, ударивши на Сокаль, зайняти його. Групі Бербецького мав допомогти своїми підрозділами майор Ліса-Куля. До цієї акції він готувався в Руді Журавецькій (Польща). Але невдалий наступ польських військ у напрямі Жовкви ці плани поламав.

У січні-лютому 1919 року завершився процес формування УГА. Це полегшило дії П'ятої Сокальської бригади.

Уся свідома молодь Сокальщини, уся інтелігенція цілком віддавали себе в ці дні обороні краю. Одні воювали в складі П'ятої Сокальської бригади, інші йшли туди, де були найбільш потрібні і корисні.

Військове командуваннг УГА на Сокальщині було добре поінформоване про плани противника. Тож удень і вночі пильно контролювалися здобуті позиції, охоронялися мости через Західний Буг. Не дрімали й польські розвідувальні загони. Вони знали, що в Сокалі знаходиться незначна кількість українських військ, тобто 600 чоловік. З них 400 стрільців-піхотинців і 200 кіннотників. Для міста, в якому життя текло своїм мирним руслом, їх цілком вистачало. Основні ж сили П'ятої Сокальської бригади дислокувались уздовж 70-кілометрової лінії фронту або поблизу неї, де в будь-який час могла нависнути небезпека, де вирішувалась доля Прибужжя, Республіки.

...Січень 1919 року приніс дошкульний холод і вкрив землю майже метровою пеленою снігу. Це затрудняло службу і побут стрільців УГА, які були погано забезпечені теплим одягом і взуттям. Через те мусили частіше мінятись на бойових позиціях і стійках (постах). Збільшувалась кількість виснажливих боїв і недоспаних ночей. Зростали втрати... 6 січня смертельно поранено командира Угнівського куреня Івана Пушкаря. 21 січня в п'ятигодинному важкому бою загинув четар Степан Васкан. Ворожа куля скосила його, коли вів стрільців свого куреня в атаку на залізничну станцію Угнова, де тимчасово закріпились польські загони. Станцію було взято.

Втрати кращих воїнів не припинялися й у наступні дні. 26 січня під час оборони села Карова не стало Юрка Мельника — здібного командира і кулеметника, котрого часто бачили на передній бойовій лінії, де зігрівав друзів словом, наказував, вів...

Хто ж вони, ті сміливці, котрі впали у січневих боях 1919-го? Іван Пушкар — селянський син з Вербиці, що в Рава-Руському повіті, студент-медик. В українську армію пішов добровільно. Проявив себе кмітливим військовим організатором.

Подібна біографія й у Степана Васкана. Він теж був студентом. Учився на правничому факультеті університету. А народився в селі Варенчанка, що коло Кіцманя на Буковині. В часі останніх боїв у районі Угнова С. Васкан командував куренем. Відважний і рішучий...

Анатолій Гусев також був студентом-юристом. Народився в Києві. Мав 23 роки. Сотник Єрощук ще до приїзду з Холмщини в Сокаль узяв його своїм ад'ютантом. У бою під селом Михайлівкою Анатолій Гусев чотири години поливав кулеметним свинцем польські батальйони, що наступали з бронемашиною і двома гарматами. Його двічі було поранено. Коли третя куля смертельно прошила живіт — подав стрільцям знак рукою, щоб відступали. Відразу біля свого скоростріла й помер.

Після Михайлівського бою сотник Єрощук мовив про Гусєва так: «Славний був борець, щирий син України! Повірте мені: я б без слова дав відрубати собі праву руку, коли б ще раз побачити його» [7] .

А Юрка Мельника — свого пораненого командира стрільці вихопили майже з-під ворожих багнетів. З Карова доставили його до Белза і там перев'язали. По дорозі до військового шпиталю в Сокаль Юрко тихо заснув і вже не пробудився. Перед тим він ще попросив друзів, щоб, коли помре, — поховати його в рідній Коломиї. Це останнє прохання, вони виконали.

А воєнному техніку Івану Закалі після важкого поранення в коліно довелося повзти декілька кілометрів холодними видолинками полів і сіножатей, зрошуючи цей шлях кров'ю. Був дуже вродливим. Але краса і життя цього сміливця й патріота завчасно згасли у військовому шпиталі УГА в Сокалі.

За останніх півтора місяці боїв на відтинку Угнів з двох колись сильних куренів залишились рештки. Вони мовби танули на очах. Здекомплектовані сотні були виснажені боями, тактичними маневрами і безсонними ночами. Забракло боєприпасів. Потрібно було перегру­пувати і освіжити курені новим поповненням. Та на це не було часу. Починаючи з 21 по 26 січня поляки майже безперервно атакували Угнів і с. Карів. У цьому їм сприяло захоплення Рави-Руської, у якій зуміли створити міцну військову базу, підтягнувши туди значні сили — до 5000 крісів [8] 26 січня польське військо оточило Угнів. Малочисельні українські відділи почали відступати вздовж залізниці у напрямку села Корчів.

Зайнявши Угнів, противник скерував свій головний удар на Белз і Кристинопіль. Невдовзі він захопив Белз, села Жужіль, Жабче, Острів та інші, а 27 січня наблизився до Кристинополя. У цей час у Новому дворі (Кристинопіль) перебувала артилерійська батарея поручника Івана Околота, яка «обслуговувала» весь північно-західний фронт. Побачивши ворожу кінноту, що швидко наближалася до міста, Іван Околот наказав гарматникам відкрити по ній картечний вогонь. Атака захлинулась. Водночас польська кавалерія потрапила під обстріл чети польової жандармерії, якою командував хорунжий Козак. Розсипавшись і зазнавши втрат, кіннотники подались у бік села Острова.

Але цього ж дня польський наступ, підкріплений піхотою і кавалерією, відновився. Стрільці УГА, котрі мали лишень два з половиною курені та батарею гармат, завзято обороняючись, почали відходити через Західний Буг у напрямку села Бендюги. Польське військо зайняло Кристинопіль. Міст через Західний Буг залишився в руках і під пильним контролем українських військ, які на правому березі ріки перегруповували свої сотні й наводили в них порядок.

Здавалося, ось-ось, хоч і запізніло, група «Буг» близька до виконання наказу Пілсудського. Та не вийшло й на цей раз. Вона змогла втриматись у Кристинополі лише два дні.

У холодну (з 29 на 30 січня) ніч, що обпалювала сильним морозом і крижаним вітром обличчя, курінь поручника Михальчука з П'ятої Сокальської бригади УГА зробив відчайдушний марш у напрямку села Жужеля, де розмістилися штаб польських військ і табір карного кінного полку, яким командував майор Бєліна Пражмовський. Раптова атака й чітко скоординовані дії принесли українським стрільцям дуже важливу перемогу. Розгромлений польський тиловий табір втратив 28 чоловік убитими, у тому числі трьох офіцерів і шість підстаршин. Було чимало поранених. В руки куреня потрапив обоз зі зброєю і харчами.

Відразу після розгрому штабу в Жужелі на польські війська, що намагались закріпитися в Кристинополі, почали наступати перегруповані за Бугом петлюрівці сотника Єрощука, холмщани хорунжого Марчука, кошова сотня Іванця та сотні четарів Ковальчука й Лаха. Вони змусили противника залишити Кристинопіль. По дорозі відступаючі польські відділи помстилися за поразку... жителям Жужеля — спалили все село, залишивши в ньому своїх убитих. Уже не встигли їх забрати, бо буквально на п'яти наступала стежа угнівської кавалерії, якою командував Михайло Палюшок, а з Кристинополя наближались інші пере­груповані загони.

Так було розбито дивізію генерала Ромера і відкинуто її подалі від Кристинополя й Сокаля. Стрільці УГА під проводом сотників Хром'яка і Петрика, поручника Яворського своїм героїзмом перекреслили плани польських полковників Бєліни і Бербецького та майора Орліча-Дрегера й довели, що долю боїв не завжди вирішують високі військові звання.

...Згадавши вище про угнівську сотню кінноти поручника Михайла Палюшка, варто зазначити, що згодом — у квітні 1919 року — вона об'єдналася в селі Сільці Белзькому з сотнею кавалерії четаря Михайла Панаса, що прибула з Кам'янки Струмилової. З цих обох відділів утворено першу сотню кавалерії Першого Галицького корпусу. Після реорганізації її командиром став Михайло Панас. Кавалеристи брали участь у всіх боях і завдавали противнику багато клопоту. Вони не­сподівано появлялися там, де польські вояки грабували села. Таких випадків було чимало.

З-поміж прикордонних сіл Сокальщини найбільш самовіддано і завзято боровся Угринів. Його мешканці йшли у бій разом зі стрільцями УГА.

Ось одне з газетних повідомлень того часу:

«Не могучи подолати нашому війську, нападають поляки на мирне населення, нищать по-варварськи добуток селян, убивають жінок та дітей.

Дня 8 ц. м. острілювали вони підпальними гранатами село Угринів і запалили одну хату. А що якраз скаженіла буря, то згоріло 39 хат і багато будинків. Нещасні мешканці сього села потерпіли величезну шкоду. Справді треба подивляти геройську самопосвяту угринівців, їх одушевленє для народної справи і витривалість у службі народови. Вони ж уже шостий місяць спиняють на границі села ненаситного ворога, не лякаючись ніяких жертв і втрат» [9] .

Сотні УГА при допомозі угринівців і надалі героїчно відбивали атаки ворога, поки йому не прийшла підмога. На світанку 14 травня 1919-го обстріл Угринова запальними снарядами став ще більш інтенсивнішим. Спалахнула друга пожежа, котра спопелила будинки навколо ринку [10] . В запеклих боях, що розгорілися того ж дня, «поляки застрілили 14 угринівців, а кількох закололи багнетами» [11] .

Найдошкульніші удари в час оборони Угринова прийняли на себе сотні УГА, котрими командували сотники Лах, Дацюк, Копанецький та інші. Велику хоробрість у цьому кровавому герці з ворогом проявили Петро Тацюн, Тихон Борачук та Петро Заремба. Два перших — з Угринова, третій — з села Тудоркович.

Як же розгорталися події на інших ділянках фронту?

Доволі часті сутички і бої з поляками відбувалися під селом Варяжем. Але стрільці УГА свої позиції утримували надійно. З лютого 1919 року, коли про­тивник розпочав на цьому відтинку свій новий на­ступ, белзький «Запасний кіш» утратив тут одного з найбільш обнадійливих командирів — четаря Івана Лісецького. Він командував сотнею «Запасного коша» і був смертельно поранений. Похований у селі Перемислові.

У березні 1919-го Начальна Команда УГА повідомляла:

«16 с. м. В районі Сокаль без змін. Між Угновом і Белзом заняли ми Корчів і знищили станцію, желізничний шлях і міст на захід від Корчова».

«17 с. м. В районі Сокаль спокій. В районі Белза перед більшими силами ворога ми опустили Корчів. Польський наступ на Остробуж відбито, причім ми полонили І старшину та II легіонерів» [12] .

23 березня польські відділи наступали на інші села Сокальщини — Заболотці й Сулимів. Але без успіху. Стрільці УГА їх атаки зупинили.

...Захопивши старовинний Белз, польські війська добре і вигідно в ньому закріпилися. З початку лютого 9-та бригада УГА, в склад якої входили також угнівський і гуцульський курені, веде затяжні бої за місто. Під час штурму Белза команда цієї бригади перебувала в селі Пархачі (Межиріччя). Очолював її отаман Богуслав Шашкевич.

З лютого по травень 1919 року стрільці УГА майже щотижня атакували Белз. Упродовж трьох місяців їх загинуло в боях за нього понад 100 чоловік, майже 400 було поранено. Та боротьба продовжувалася.

 Один з істориків УГА Антін Крезуб (Осип Думин) зазначав:

«Після боїв біля Жовкви, де в половиш січня українці прямо розтрощили противника, проходять бої в околицях Белзця, Угнова, Белза і Кристинополя, яким щодо завзяття і кровопролитности не легко знайти в українсько-польській кампанії рівні. Як перед тим Рава-Руська, так тепер Белз став відігравати важливу ролю як опірна точка, з котрої виходили менші і більші боєві виступи, головним чином на схід і південь. Із-за свого положення, між двома ріками, це місто надавалося знаменито до оборони, а скріплений технічно Белз перемінився в справжню твердиню, об котру розбивалися всі українські наступи. Заслуги командування І корпусу це, одначе, не зменшує. Його зручність і настійність у веденні операцій здобула собі загальне визнання» [13] .

Лишень за чотири місяці боїв під Белзом артилерійська батарея сотника Ю. Кононіва використала 9000 снарядів. Оточене в Белзі польське військо не раз потрапляло в складну ситуацію й вважали, що ось-ось його опір буде зламано... Та події розвивались не на користь УГА. З 15 травня 1919 року по всій лінії фронту почався загальний наступ військ генерала Галлера.

Армія Галлера, створена на основі декрету французького президента Пуанкаре, мала бути використана проти Німеччини. Після більшовицького перевороту в Росії їй було визначено нове завдання — «боротьба з більшовизмом». Відтоді вона почала швид­ко збільшуватись. До армії Галлера вербували пере­важно поляків — емігрантів з Канади, США, Італії та інших країн. На всі найважливіші командні пости у ній було призначено французьких офіцерів та іноземних спеціалістів. Одягнуті в польську форму, вони обслуговували артилерію, авіацію й усю найновішу військову техніку, якою Антанта щедро забезпечила галлерчиків.

Кинута в Галичину під приводом «захисту Польщі від більшовиків», армія Галлера повернула свою зброю проти УГА. Великою лавиною ринула вона й на північно-західну лінію фронту, відтісняючи на схід Сокальщини П'яту та Дев'яту бригади. Почався їх відступ. З військовими відходили й цивільні. Вірили у скоре повернення.

Відступ І Корпусу УГА, в який входила П'ята Сокальська і Дев'ята Белзька бригади, проходив упорядковано, без паніки, що охопила ПІ Корпус. А в цей час проти І Корпусу (на просторі від Сокаля до Рави-Руської) уже вступили в бій дивізії генерала Галлера. 16 травня польські війська окупували Сокаль, Кристинопіль і Великі Мости [14] . В деяких джерелах подається, що ввійшли вони в Сокаль на день пізніше — 17 травня [15] .

В українській армії не обходилося й без дезертирів. Під час відступу деякі стрільці кидали або ховали зброю й прямували до своїх міст і сіл, до родинних хат... Але таких було мало. Дезертирів розстрілювали.

У 1919 році на Сокальщині ширились різні хвороби, котрі забирали в могили людей. І повітовому лікарю-епідемологу Степанові Маційовичу випало вести важку працю в поборюванні віспи, скарлатини, черевного і висипного тифу...

Протягом польсько-української війни в Сокалі працювала військова лічниця. Жителі повіту ставились до поранених стрільців і старшин УГА з великим співчуттям і турботою. Кожне село надсилало до шпиталю необхідні продукти. Повідомлення про збір харчів часто друкувались у часописі «Голос з над Буга».

Головним військовим лікарем П'ятої Сокальської бригади і учасником визвольних змагань був Лев Сосенко, санітарним четарем — Олекса Шевчук, санітар-хорунжим — Богдан Лапчинський.

У військовому шпиталі Сокаля працювали доктори Максим Музика, Лев Сосенко, медик Степан Кривокульський [16] .

У час відступу П'ятої і Дев'ятої бригад УГА військова лічниця Сокаля була евакуйована. Стрільці лікувалися також у «Запасному шпиталі», який знаходився в Тартакові.

1919 року в Сокалі вийшов «Календарик», який мав 32 сторінки і подавав найважливіші дати в історії українського народу, а також різні гасла, що були співзвучні з потребами тодішнього часу. Кошти від його продажу йшли на допомогу пораненим воїнам Української Галицької Армії, які лікувалися в місцевих військових шпиталях. Публікації часопису «Голос з над Буга» за 1919 рік засвідчують, що стрільці і старшини УГА, котрі перебували в лічниці Сокаля, були оточені всенародною турботою. Майже кожен номер газети друкував; назви сіл і прізвища їх мешканців, від яких надходили пораненим гроші, білизна, простирадла, бандажі, продукти харчування...

В останні дні війни в Сокалі відбувся великий похорон. Ховали Анну Кобилку, Анну Броковську, Перлу Райтман, Герта Мольдезьомера, Фрайду Чудак, Михайла Бірнбаума, які загинули від бомб, що скинув на єврейський квартал міста польський літак. Під час їх вибуху декілька чоловік було дуже покалічено, і вони у важкому стані перебували у шпиталі.

[1] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.2. С. 4.

[2] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.3. С. 4.

[3] Hupert Witold. Walki o Lwowi (od 1 listopada 1918 do maja 1919 roku)/ Warszawa, 1933. S. 139.

[4] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.6. С. 4.

[5] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.17. С. 1.

[6] Решетило Т. Спогад про українсько-польську війну в Угнівщині 1918-1919 рр. // Угнів і Угнівщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1960. С. 136.

[7] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.17. С. 1.

[8] Історія українського війська. Вінніпег, 1953. С. 495.

[9] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.18. С. 2.

[10] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 31.

[11] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 31.

[12] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.11. С. 2.

[13] Крезуб Антін. Нарис історії українсько-польської війни. 1918-1919. Львів, 1933. С. 112.

[14] Крезуб Антін. Нарис історії українсько-польської війни. 1918-1919. Львів, 1933. С. 112.

[15] Sokal. Krakow , 1996. S. 14.

[16] Щуровський В. Лікарі і медики у визвольній війні: 25-ліття українського військового товариства і медичної громади. Львів, 1935. С. 117

Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__16.html

І.Вашків:"Сокаль і Прибужжя"

Джерело зображення ФБ сторінка Юрій Корінь.

У СВОЇЙ ДЕРЖАВІ (ЗВІТ ЗІ СОКАЛЯ—БЕЛЗА). Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

                                           Белз

У другій половині 1918 року майже всі політичні партії і організації, що діяли в Галичині, усвідомлювали неминучість розпаду Австро-Угорської імперії. Але найгостріше відчував важливість грядущих подій Український військовий комітет, який очолив сотник Січових стрільців Дмитро Вітовський.

Ввечері 31 жовтня 1918 року Дмитро Вітовський зібрав у Народному домі Львова військову нараду. Виклавши план повстання, він дав українським військовим загонам наказ роззброїти між третьою і четвертою годинами ночі частини австрійської армії і захопити у Львові всі найважливіші об'єкти: склади зброї, пошту, телеграф, залізничний вокзал, міську ратушу, урядові будинки... Ще з ранку 31 жовтня з подібним наказом та інструкціями було послано гінців у кожен повіт, у тому числі й Сокаль.

Наказ було виконано. Вранці 1 листопада 1918 року древнє місто Лева пробудилося в Західній Українській Державі. Цього і наступного дня її владу було встановлено в усій Галичині. Тринадцятого листопада Західну Українську Державу перейменовано на Західно­українську Народну Республіку — ЗУНР. Її уряд видав закон про восьмигодинний робочий день, передачу землі селянам...

Учасник листопадового перевороту в Сокалі Олександр Охрім*, який потім був сотником УГА, в своїх спогадах зазначає:

«Переворот в Сокалі ми провели зі селянами з довколишніх сіл... Головний сокальський постерунок ми зловили в сні в 3 год. ранку. Тут ми дістали поверх 20 добрих крісів і досить набоїв, бо наше оружжя на початку складалося з мого револьвера і двох крісів, в тім один старий, на один набій. Відтак прийшов на чергу другий постерунок, а потім військові частини. Ще перед полуднем ми упоралися з нашим військовим завданням і перебрали владу від місцевого повітового старости» [1] .

Ні дня, ні числа встановлення в Сокалі української влади О. Охрім не подає. Проте відомо, що тут ситуація була дещо складнішою. Своєчасному проведенню пере­вороту в Сокалі завадили наявні у ньому військові підрозділи. 1 листопада 1918-го в місті ще функціонувала австрійська влада. Згодом газета «Голос з над Буга» (1918 р.), що почала виходити в Сокалі, повідомляла: «...в нашім місті Сокаль скинено 2 падолиста с. р. старосту Зачка, а вибрано повітовим комісаром суддю Євгена Тисовського» [2] .

Того ж дня посадником Сокаля призначено Миколу Лонкевича, керівником харчової управи Івана Комаринського, референтом шкільництва — Павла Банаха.

В усіх державних школах заведено викладання українською мовою. Директором гімназії у час ЗУНР був Ярослав Біленький, семінарії — Володимир Коцовський, жіночої семінарії — о. Захарій Лехицький. Ярослав Біленький водночас редагував газету «Голос з над Буга».

Новостворена Західноукраїнська держава з перших днів свого існування була вимушена вступити у війну, яку їй нав'язала Польща. Але в цей час відчувалася гостра нестача війська. Тому Сокальщина готувалася до оборони кордонів з Польщею власними силами. Та не обійшлося в цій важливій справі без нерозторопності, пасивності і зволікань. Про це писав у своїх спогадах член тодішнього уряду ЗУНР Лонгин Цегельський, який у листопаді 1918 року приїжджав у Сокаль, щоб ознайомитися, як тут іде формування українського війська. Лонгин Цегельський вважав, що найбільше зробив в організації оборони Сокальщини повітовий кошовий «Січей» Іван Драган. Про нього і обстановку в місті він сказав так:

«...Драган був домінуючою постаттю серед якихось наполоханих патріотів у Сокалі. Вони не були певні себе... Єдиний Драган був спокійний. Ціла розмова велась довкола оборони Сокальшини. Деталів не тямлю. Пам'ятаю лиш, що Драган був певний себе та сподівався до двох-трьох днів мати 600—800 охотників-мілщіонерів із кол. січовиків, вояків на відпустках тощо. Були там два-три молоді старшини, які обняли команду тієї збройної сили. Але я бачив, що дійсним командантом є Драган. Він і дотримав слова. Оборонив повіт, поки не утворився правильний український фронт...» [3] .

Цей критичний момент і невизначеність, про які розповів Лонгин Цегельський, швидко минули. На оборону Республіки Сокальщина кинула значні сили і впевнено закладала підвалини нового життя. Місцева влада рішуче взялася за наведення порядку. Це підтверджує звіт комісара повіту Є. Тисовського зі Сокаля — Белза, написаний у другій половині листопада 1918 року. Подаємо його повністю.

ЗВІТ ЗІ СОКАЛЯ—БЕЛЗА

Дотеперішній стан в окрузі Сокаль — Белз від часу перевороту змінився в той спосіб, що з огляду на великий обсяг повіту Сокаль — Белз, на сесії комісарів за взаїмною згодою виділено повіт Белз в осібну експозитуру і вибрано помічним комісаром суддю Гісовського на округ Белз з тим, що військові справи мають підлягати комісареві зі Сокаля, зглядно также військовій команді. В справах політичної і загальної ваги має Гісовський здавати щотижня справоздання. Цей поділ пожадний тим більш, що сокольська організація не була в силі опанувати далеких сіл і в них доси пиняво йшла організація під кожним поглядом.

Щодо організації в повіті Сокаль, то цілу адміністрацію пущено в рух, комісари сходяться на сесії щодві неділі, порішено найактуальніші справи, як справу опалу, усталення цін, організації міліції на лад січової організації. Щодо неї останньої, то на чолі її стоїть Драган, бувший організатор «Січей» як кошевий і два осавули, які мають задачу їздити і організовувати села. Щодо них, то військовість боїться їх діяльності, щоби не тягнули багато до міліції (яка, зрештою, має повнити службу без зброї), і в цей спосіб для демагогічних цілей не ослабляти сили організуючої армії.

Щодо обняття урядів, то майже всі поляки поусувалися або взяли відпустки (як в старостві),— в суді урядують, бо начальником є українець. Шкільні справи налагоджено в той спосіб, що віддано управу гімназії проф. Біленькому, народні школи проф. Банахові зі згляду на ренегацтво дотеперішньою інспектора Стефанціва, хоч цей зголосився до служби і його принято, але провід має Банах.

Щодо ратункової акції для попалених сіл, знищених війною (особливо п'ять сіл надграничних, які щойно вернули), то управа повіту мусить завчасу подбати про запаси збіжа, бараболь для них і в тій ціли думає звернутися до дворів о поміч, це, зрештою, також в їх інтересі, щоби охоронитися перед большевизмом Най дадуть завчасу.

Щодо військових справ, то під проводом сотника Охрима праця пішла вперед, так що одну сотню вислалося до Львова і 15 фір з харчами. В останніх днях з причин номінацій \і інших особистих справ прийшло до непорозуміння між Шалинським а Охримом і часть старшин просто не слухає Охрима, відпускають асентерованих людей на власну руку додому і вже вкралася дезорганізація, якої наслідком є те, що вояки дезертирують. Думаємо, що військовий секретаріат з огляду на те, що Сокаль є граничним повітом, вгляне на це і заведе дисципліну, висилаючи когось на розвіди або в інший спосіб.

Щодо воєнної позички, податків всіляких, від тютюну і т. д. пускається в рух все можливе, щоби здобути гроші, бо інакше все стане.

Що зробити з бувшим старостою зі Сокаля Жачком? Його касові книги не в порядку, одна бракує і визнатися ніхто не може: він зі Сокаля усунувся і мешкає під дозором у Жовкві; рахунки з ним списалося, що можна було, бо претенсій ріжних приватних вірителів до нього багато і то на грубі тисячі. Він вів інтереси ніби приватно, ніби публично для уряду, достачав до Кракова, Варшави полотна, зреквізовані австрійськими військами на Волині та відпродані Жидам. Про вислід доходжень з ними донесено і чи не добре було би його спровадити до Львова і замкнути. Ждемо всі з тугою, коли раз Львів буде вільний. Що слати у Львів? Просимо машин, а харчу буде у нас доволі. Щодо людей, то наразі слабше, бо організація в ході.

Євген Тисовський. Народний комісар [4] .

Тим часом на західній і північно-західній околицях Сокальщини з перших тижнів існування ЗУНР точились запеклі бої. Лінія польсько-українського фронту тягнулася від Рави-Руської через Угнів—Нисмичі на Володимир-Волинський...

Стрімко розгортався процес формування армії. Сокальський часопис «Голос з над Буга» у ці дні інформував: «До війська зголошуються всі дуже радо, бо знають, що тепер рішається наша доля, що усі сини українського народа йдуть на завзятий бій за святу справу, за нашу волю й щастє» [5] .

У перші тижні українсько-польської війни Сокальщину і деякі прилеглі до неї території (частину Волині) називали «північною областю ЗУНР». Комендантом цієї області був вихідець із Наддніпрянщини полковник Микола Захаріїн, повітовим комендантом — сотник Осип Семенюк, комендантом жандармерії — Іван Дронюк. На чолі перших військових формувань Сокальщини стояв сотник Осип Демчук.

25 грудня 1918 року військовим комендантом на округ Сокаль—Белз призначено сотника Петра Петрика [6] .

Проти польських військових відділів, які намагалися в грудні захопити північну Галичину, полковник Віктор Курманович за дорученням командування Галицької Армії створив групу «Північ». Вона мала такі підгрупи: Сокальську, Угнівську, Белзьку, Равську та Янівську, котрі виникали поступово, залежно від розвитку подій. Спочатку вони діяли самостійно. Та вже в грудні їх віддали під одну команду, а в другій половині січня створили з цих груп І Корпус Української Галицької Армії, який широкою дугою тримав фронт на північ­ний захід і північ від Львова. Осідком команди групи «Північ» спочатку був Сокаль, а команда Корпусу пе­ребувала в Камінці Струмиловій [7] .

До І Корпусу УГА, що створився на основі групи «Північ», належали такі бригади: 5-та Сокальська, 9-та Белзька, 6-та Равська і 10-та Янівська. Майже кожна з них (за винятком Белзької) складалася з 4 куренів піхоти, гарматного полку, відділу кінноти, сотні саперів та інших допоміжних відділів. Першим командиром 5-ї Сокальської бригади УГА, в котрій налічувалось майже 6000 чоловік, став сотник Петро Петрик, а згодом, коли вона влітку 1919-го переходила Збруч, її очолював сотник Володимир Косар.

Дев'ята бригада УГА, котру називають Белзькою або Угнівською, теж сформувалася в січні 1919 року. Спочатку нею командував сотник Володимир Стафіняк, а з березня її водив у бої онук українського письменника і духовного пробудителя Галичини Маркіяна Шашкевича отаман Богуслав Шашкевич [8] .

У дні війни Сокаль зберігав спокій. Тут енергійно взялася за працю Українська повітова харчова управа. Вона відрядила своїх «відпоручників» до Борислава й Луцька, щоб домовились про поставки в Сокаль нафти і цукру, яких у місті залишилось обмаль. Управа інформувала населення про те, який товар можна при­дбати у її крамниці в Сокалі, застерігала селян від поспішного розпродажу збіжжя й масового вивезення його на Волинь...

У період існування ЗУНР Сокальщина запровадила власні гроші, що називалися повітовими кредитовими бонами. Вони мали полегшувати розрахунки за товар і послуги, виконувати роль розмінної монети.

На початку січня 1919-го в Сокалі відбулося віче, котре схвалило ідею Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну соборну, незалежну державу. Виступи на ньому 12-ти промовців — жителя села Спасова Марка Мельника, стрільця УГА Тихона Борачука, організатора Вільного козацтва Антона Шурмяка, голови харчової управи Івана Комаринського, державного комісара повіту Євгена Тисовського, сотника УГА Василя Каравана й інших торкнулися також деяких соціальних питань, зокрема земельної реформи. Але домінувала думка, що доки йде боротьба за волю Батьківщини, то поділом двірської землі займатися не час, а слід усі сили кинути на оборону краю від ворога, що не пора також «ділитися на партії»...

Вислів «ділитися на партії» стосувався сокальських радикалів і націонал-демократів*. У період ЗУНР члени обох цих партій відновили свою діяльність, перервану на п'ять літ Першою світовою війною, й провели в Сокалі кілька нарад і зборів.

У лютому 1919-го, коли в північно-західних околицях Сокальщини тривали бої і лилась кров, повітовий комісаріат уже дивився в дні грядущі й складав «Квестіонар у справах весняних засівів в повіті», в якому було 15 запитань до мешканців Сокальщини, на котрі вони мали дати письмові відповіді. З-поміж запитань були й такі: Чи є надія, що бідні візьмуть ґрунт на відробіток від двора? Чи безземельні дістануть насіння й худобу для обробітку ґрунту? Який проект має та чи інша громада щодо способу посідання необроблених двірських ланів?

Українська влада завчасно подбала, щоб кожен з 105 209 моргів орної землі, які мала Сокальщина, не залишився лежати облогом, а був своєчасно оброблений, засіяний і засаджений. Двері господарського відділу Сокальського повітового комісаріату не закривалися. Сюди щодня йшли люди за збіжжям, картоплею, з різними питаннями. До кінця березня 1919-го з його ініціативи для бідних було роздано й розпродано 11 вагонів збіжжя й 4 вагони картоплі.

* У деяких документах — Охрим.

[1] Кравченко О. Сокальщина в 1914-1924 роках // Надбужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1994. Т.3 С. 225-226.

[2] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.1. С. 3.

[3] Цегельський Л. Спомини про Надбужанщину, 1918-1919 // Надбужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1989. Т.2 С. 77.

[4] Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. 7-8. С. 29-32.

[5] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.1. С. 3.

[6] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.4. С. 4.

[7] Історія українського війська. Вінніпег, 1953. С. 484.

[8] Жовківщина. Львів, Балтимор, 1994. Т.1. С. 112.

* Національно-демократичну партію було перейменовано на Українську народну трудову партію.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__15.html

НА ШЛЯХУ ВІДРОДЖЕННЯ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

В’їзд у м. Сокаль, на задньому плані – пам’ятник Б. Хмельницькому

Під час австрійської анексії наших земель українці Прибужжя перебували в стані національного пригні­чення і соціальної нерівноправності. В містах і селах не було українських шкіл, організацій, багатих ремісників... Церкви збідніли. Священики і дяки не мали відповідної освіти. Низькою була їхня національна свідомість. Сільське духовенство майже нічим не різнилося від простого селянського загалу. Воно орало землю, обробляло її, доглядало худобу... Такими сумними були наслідки більш як трьохсотлітнього господарювання в Прибужжі польських феодалів і магнатів.

Австрійський цісар Йосиф II, який під час своєї поїздки у Галичину побував також на Сокальщині, звільнив 1776 року українських уніатських священиків від панщини і зрівняв їх у правах з римо-католицьким (латинським) духовенством. Через сім років після того заснував у Львові духовну семінарію, з якої згодом вийшов організатор «Руської Трійці», ініціатор видання першої в Галичині книжки українською мовою — «Русалки Дністрової» і духовний пробудитель краю Маркіян Шашкевич. Один з приятелів членів «Руської Трійці» священик Іван Бірецький згодом щиритиме її ідеї на Сокальщині і, зокрема, в м. Угнові, де чимало зробить для національного відродження цього міста. Цьому сприяв багатий і здібний купець Степан Жуковський, який займався продажем худоби і лісу й зумів набути на цьому великий капітал. Жуковський дає гроші для будівництва бурси і церкви в Угнові, на стипендію учням, які після закінчення бурси успішно вчаться в гімназіях, а також на різи благодійні цілі. Завдяки Степану Жуковському чимало молоді Угнова здобуває вищу освіту.

Великий вплив на благодійництво С. Жуковського мав священик І. Бірецький. Таких щедрих українських фундаторів, як в Угнові, не було на той час у жодному місті Галичини. Не мав їх і Сокаль. Але на початку XIX століття в цьому місті над Західним Бугом інтенсивніше розвивається ремісництво. Тут діють майстерні, де дублять шкіри й виготовляють сідла, полотно, шовкові тканини, функціонують винокурня, гончарня і миловарня. Крім того, міщани займаються землеробством.

Починаючи з 1830 року Сокаль помітно розбудовується. Цьому сприяє відкриття на Західному Бузі модних купань, які, за визнанням лікарів, оздоровлювали людей від недуг. Рекламування цілющих властивостей ріки діяло ефективно: на її берегах збиралися щоліта тисячі хворих, а також цілком здорових багатіїв... Для приїжджих не вистачало житла. Тому тут починають споруджувати невеликі будинки по вулиці Шляхетській (тепер — ім. Богдана Хмельницького), на якій мають можливість поселятись і хворі, й ті, хто прибув на купання заради моди. Коли 2 серпня 1830 року в Сокалі спалахнула пожежа, то неушкодженою залишилась тільки вулиця Шляхетська.

Оздоровчі купання в Західному Бузі закінчувались для багатьох трагічно — щоліта з його вод не поверталося по кільканадцять людей. Ріку прозвали тоді зрадливою, бо її верхня течія була привабливо-спокійною й теплою, а нижня — стрімкою та холодною, що й призводило до нещасть.

У 1841 році Сокаль розширив свої межі. До нього прилучилося передмістя Бабинець. Чіткіше окреслились контури частин міста. Південний район Сокаля звався Колонією. Найстарішою частиною міста були Зарванці. Тут колись осіли перші міщани, а з плином століть цей «Старий Сокаль» заселили євреї. Північний район звався Каравани. Поряд з Дерешівкою розташовувався Бабинець, який простягався до села Поториці.

У 1847 році польський краєзнавець М. Стечинський писав, що Сокаль є дерев'яним, брудним, сумним і переповненим єврейством, яке живе у вічному нехлюйстві [1] .

Відміна в 1848 році панщини вселила в жителів Сокаля і довколишніх сіл надію на краще майбутнє. Але вона невдовзі затьмарилась угорським повстанням 1849 року, яке ставило під загрозу знищення перших спроб українського національного відродження. Тому коли австрійський уряд дозволив організувати «Руських стрільців» для стримування угорців, які рвалися через Карпати, щоб з'єднатися з польськими повстанцями, то охочі вступити до лав цього українського формування були й на Сокальщині.

У 1867 році Австрія стає Австро-Угорщиною. Верховодити на Сокальщині, як і по всій Галичині, продовжують поляки. Австрійці віддали перевагу сильнішим. Але такий розвиток подій спричинився до того, що значна кількість несвідомого українського населення Сокаля і повіту почала піддаватися впливу москвофілів, які одержували фінансові подачки з Росії і баламутили людей, що начебто між русинами (українцями Галичини) і рускімі з Росії нема жодної різниці.

З-поміж поширювачів цих сентенцій особливо виділявся наш краянин, вихідець з м. Угнова Богдан Дідицький, який упродовж десяти літ (з 1861 по 1871) був редактором львівської газети «Слово» й інших видань [2] . Як один з ідеологів москвофільства, він мав чимало однодумців і приятелів у Прибужжі, зокрема серед деяких священиків.

Ліквідація феодально-кріпосницьких відносин стала передумовою розвитку капіталізму в Галичині, де розпочалося спорудження фабрик, заводів, доріг і залізниць. У 1878 році гостинець (битий шлях) зв'язав м. Великі Мости з Кристинополем (Червоноградом), а пізніше — з Сокалем.

1 липня 1884 року до Сокаля прийшов по новозбудова-ній залізниці перший поїзд. Вона була прокладена з м. Ярослава і з'єднувала Сокаль з Рава-Руською, Кристинополем, Островом, Жужелем і Белзом. Власником цієї залізниці, що простяглася на 143 кілометри, був Кароль Людовік — австрійський принц. Відтоді Сокаль через Раву-Руську мав нормальне сполучення зі Львовом. Це значно прискорило розвиток міста. Про нього вже не говорили, що світ тут «забито дошками». Тоді ж інтенсивніше починає використовуватись й артерія Західного Бугу. Під час прибуття води по ньому сплавляють будівельний ліс. Взимку, коли ріка замерзає, його доставляють по льоду.

У 1898 р. над будинком Сокальського магістрату (тепер там міська рада) споруджено вежу з годинником.

Згідно з «краєвим законом» від 1891 року, Сокаль іменується вільним королівським містом і належить до 30 найбільших міст Галичини. Тоді в ньому нараховувалось 8006 жителів. Серед них писати і читати вміли лише 1997 мешканців чоловічої і 1597 — жіночої статі. Не вміли ні читати, ні писати 1993 мужчини і 2364 жінки. Цю неграмотну частину населення австрійські урядовці глузливо називали «анальфабетами».

Боротьба українців Сокаля за національні права пере­ходить наприкінці ХІХ століття на дещо вищий рівень — депутатський. Львівська газета «Батьківщина» 1890 року повідомляла: «11 жовтня відбулися вибори бурмістра для Сокаля. Ним вибрано кандидата, міщанського депутата В. Байду на місце В. Филиповського, адвоката, кандидатура котрого упала лиш одним голосом, який віддав чесний міщанин Петро Демчук за Байду.

Був присутній староста Діонісій Завадскій, до котрого відносяться наші сокальські русини недовірчиво. Він не любить русинів» [3] .

Це, а також інші тодішні повідомлення української преси засвідчують, що національна свідомість сокальчан дедалі зростала. Деякий вплив на її формування мало політичне товариство «Руська рада», засноване в Сокалі 1895 року з ініціативи краєзнавця священика Василя Чернецького — одного з перших організаторів читалень у Сокальському повіті.

Кілька літ згодом, коли в Сокалі поселився адвокат Євген Петрушевич — майбутній Президент Західно­української Народної Республіки — палітра громадсько-політичного життя міста і повіту стає більш різнобарвною. Зароджується товариство «Просвіта», відкривається казино «Руська Бесіда», виникають інші організації.

У Сокалі на цей час великої промисловості не було. Тут знаходились млини, ґуральні, цегельні заводи і тартаки.

Весною 1904 року сокальці приступили до будівництва церкви св. апостолів Петра і Павла. Протягом двох тижнів вони добровільно і безплатно копали траншеї під фундамент храму. Селяни з Ількович, Поториці, Завишні, Скоморох і Конотоп звозили дерево.

Урочисто, з участю багатьох мешканців міста і довколишніх сіл, закладався під церкву перший наріжний камінь. Тоді у фундамент вмурували фундаційну пергаментну грамоту, підписану духовенством і найбільш відомими сокальськими міщанами. Ця грамота була вкладена в пляшку. В неї умістили також по одному номіналу тодішніх австрійських монет.

Підрахували, що вартість церкви становитиме 240 тисяч корон. Повітова рада виділила для будівництва 3 тисячі корон, громадські організації — 600. Австрійський цісар Франц-Йосиф офірував на спорудження храму 4000 корон. Значну суму — 39 тисяч корон внесли парафіяни, громадськість повіту. Ще більшу — 55 305 корон — Рада християнська м. Сокаля [4] . В місті не було жодної родини, яка б не зробила пожертви на будівництво церкви. Та цих грошей теж не вистачило. Тому 30 тисяч корон довелось позичити в банку.

Коли дійшло до позолочення церковних хрестів — чимало міщанок віддали на це дукати зі своїх намист. Своєрідним «мотором-душею» спорудження храму був парох Василь Левицький. Йому папа Пій X надіслав за це грамоту, а для церкви подарував образ [5] .

Посвячення храму св. апостолів Петра і Павла відбулося 30 травня 1909 року. З цієї нагоди містом пройшли кінні загони поторицької «Січі» та сокальського «Сокола».

Та попри помітний поступ у національному відродженні не вистачало української інтелігенції', яка б повністю взяла на себе просвітницько-духовну діяльність, організаційну роботу в політичному й економічному житті Сокаля й повіту. Цим в основному займалися юристи Володимир Матвієвський, Євген Петрушевич, учителі Петро Будзінський, Йосиф Раковський, священик Василь Левицький, маляр Василь Коцко, Роман Перфецький, міщани-хлібороби Антін Караван, Василь Лихограй, Яків Семенюк, Данило Вибранець та інші. Найбільш активна інтелігенція об'єднувалася навколо адвоката Євгена Петрушевича, який у 1907 році, а згодом у 1911-му, був обраний послом австрійського парламенту від округу, до якого входили Сокальський повіт і міста Броди та Радехів.

Євген Петрушевич чимало зробив для відродження Сокаля й повіту і мав прихильників та однодумців серед значної частини свідомого селянства, котре не піддалося впливам москвофільства і вело проти нього постійну боротьбу.

...Наприкінці 1906 року в Сокалі почало діяти товариство «Січ». Першим його кошовим вибрали Володимира Матвієвського — адвокатського кандидата, пізніше — Івана Драгана. «Січ» здебільшого займалася військовим вишколом молоді, готуючи її до майбутньої боротьби за кращу долю України. Вона проводила фестини, засновувала читальні «Просвіти». Членами «Січі» були в основному юнаки і дівчата. Для проведення своїх навчань це напіввійськове товариство збиралося на лісових галявинах Валівки. Хлопці вчилися стріляти. Робили це таємно, аби не довідалася влада. Популярність товариства дедалі зростала. 1909 року на його січове свято прибув до Сокаля «Січовий Батько», посол австрійського парламенту Кирило Трильовський.

На 1914 рік територія Сокаля становила 4926 моргів. Тут мешкало 11 609 чоловік. На чолі Сокальського магістрату був бургомістр Владислав Вейда [6] .

1 лютого 1914 року в Сокалі відбулося велике народне віче. У ньому взяло участь понад 1500 чоловік, які прибули сюди майже з усіх міст і сіл повіту. Міщани й селяни, присутні на вічі, протестували проти дій урядових інспекторів у Сокалі, які переслідували вчителів українських шкіл, вимагали від сокальського староства припинити гноблення селян різними грошовими карами, надати безплатну допомогу продуктами голодуючому населенню [7] .

Через кілька місяців «Січі» і «Соколи» взяли участь у «великому здвизі», який проходив у Львові і був приурочений 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Для багатьох юнаків Сокальщини він був останнім — насувалася гроза війн і розрухи. Вже в серпні 1914 року чимало сокальчан добровільно зголосилися стати у ряди Українських Січових стрільців. У списках бойових відділів Першого полку УСС числилось на 1 червня 1916 року тринадцять стрільців зі Сокальщини. Це Михайло Герус, Адам Павлюк, Іван Кічун, Антін Пущалівський, Володимир Козій, Михайло Мельник, Гриць Пура, Тимко Рупа, Іван Дмитрук, Степан Кобак, Семен Матрипула, Антін Кужем'як та Іван Шимко [8] .

Російський імперіалізм ніс на Західну Україну страшні погроми, руїни і насильство. Розв'язання світової війни перетворило Східну Галичину на арену жорстоких і спустошливих боїв армій австро-німецького блоку і царської Росії. Їх шквал прокотився й Сокальщиною.

Завдавши поразки австро-німецькій армії, російські війська захопили Галичину. Вже у перші дні війни перейшли в прикордонне тоді село Скоморохи і на­близилися до Сокаля. 13 серпня 1914 року в місті «господарювала» частина восьмої армії генерала О. Брусилова... Чимало солдат і офіцерів були вороже настроєні проти євреїв, а також проти всього українського. Це спричинилося до погрому в окремих містах і селах деяких установ і читалень. В цьому була й «заслуга» місцевих москвофілів, які з допомогою російського війська зводили порахунки зі своїми краянами. Та подекуди офіцери і солдати царської армії не робили місцевому населенню ніякої шкоди і знаходили з ним спільну мову.

До приходу російської армії Сокаль залишили майже всі представники австрійської влади й українська інтелігенція. Командування генерала Брусилова невдов­зі почало залучати селян навколишніх сіл до будівництва залізниці з Сокаля до Володимир-Волинського. За роботу давали цукор, рибу, м'ясо.

У липні 1915 року на території Сокальщини почався наступ австро-німецьких військ, якими командував маршал А. Макензен. У ході бойових дій, які також велися поблизу Сокаля й на правобережних висотах Західного Бугу, вони протягом 16—27 липня полонили багато російських солдатів і 35 офіцерів.

Після відступу російської армії з нею пішло чимало москвофілів з сіл Добрачина, Скоморох, Теляжа, Завишні, Ількович, Городилович та інших. Але невдовзі більшість їх повернулося.

Усіх, кого запідозрювали у прихильному ставленні до росіян, австрійська влада нещадно карала, кидаючи за колючі дроти Талергофу, де серед 100 тисяч галичан загинуло чимало населення Сокальщини. Особливо жорстоко поводились з нашими людьми мадярські солдати і офіцери. В селі Скоморохи військово-польовий суд засудив до повішення 27 селян і 2 священиків [9] , які виходили зустрічати російські передові загони. Безперечно, що поміж них були і місцеві москвофіли.

Тоді ж за вироком австрійського суду повісили лісового сторожа з цього села Семена Шпорлюка.

[1] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 115.

[2] Українська літературна енциклопедія. К., 1990. Т. 1. С. 65.

[3] Батьківщина. 1890. № 43-44.

[4] Маринович Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.

[5] Маринович Йосиф. Коротка історія церкви в Сокали. Жовква, 1910. С. 42.

[6] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.

[7] Діло. 1914. Ч. 26.

[8] УСС Українські Січові стрільці. Львів, 1935. С. 145-155.

[9] Осетинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. Львів, 1954. С. 106

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__14.html

Джерело фото

Андрій Чвартковський http://chvart.com/blog/podorozhi/zhvyrka-sokal-2018.html (© chvart.com)

ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Англійська карикатура 1772 року на Перший поділ Речі Посполитої/ Катерина ІІ (Росія), Фрідріх ІІ (Пруссія) та Йосиф ІІ (Австрія) вирішують долю Польщі. Польський король Станіслав-Август зв’язаний, а інші монархи усунуті від вирішення цього питання

У 1772 році, коли відбувся перший поділ Польщі, західноукраїнські землі опинились під владою австрійської монархії Габсбургів. У серпні в Сокалі, Белзі, Кристинополі та інших містах появилися військові загони кінноти. Вони порозвішували всюди друковані оголошення, в яких офіційно повідомлялося, що Галичину займає Австрія. У вересні ці вершники навідались у маєток сокальського старости С. Потоцького і роззброїли для своєї безпеки його надвірну роту жовнірів, забрали зброю, в тому числі гармати, які припас цей магнат на «чорний день». Такий же «порядок» навели австрійці в дворах інших багатих польських шляхтичів.

Згодом через два роки на Сокальщині побував майбутній австрійський цісар Йосиф П, син Марії-Терези, який зустрічався з її жителями. З-поміж інших більш-менш значних подій, які відбулися 1772 року, «Літопис монастиря оо. василіян в Кристинополи од єго основання в 1763 до 1889» зафіксував таке: «Дня 4 січня занедужала Анна Потоцька, дружина воєводи Салезія Потоцького — в Сокалі. 7 січня вмерла. Величавий похорон її мощей відбувся 16—20 січня в Кристинополі, а серця — в костелі бернардинів у Сокалі» [1] .

Останні роки старостування в Сокалі були для С. Потоцького неспокійними. Якуб Коморовський — батько викраденої Христини — пише на нього скаргу до папського суду в Рим, вимагає покарання злочинців, винних у загибелі дочки. Потоцький бачить, що при новому австрійському уряді ця справа починає його дедалі більше компрометувати. Боязнь, щоб не розкрилася правда про смерть Коморовської, часто доводить його до розпачу і панічного страху. Перебуваючи в своєму маєтку в Тартакові, що недалеко Сокаля, Салезій Потоцький раптом захворів, а невдовзі помер у Кристинополі. Довкіл рознісся поголос, що він отруївся [2] .

Залишив цей магнат по собі недобру славу. Розповіді про його злочин переходили з покоління в покоління, про нього багато в свій час писали. В 1825 році польський поет-романтик Антоній Мальчевський видав поему «Марія». В основу її сюжету лягли правдиві факти про згубу з вини Потоцького його невістки.

У 1775 році Сокаль і навколишні села дуже потерпіли від сильних морозів. Такого холоду ніхто з жителів Прибужжя не пам'ятав. Від морозу вмирали люди, гинули худоба й птахи, вимерзли фруктові дерева.

Всі багатства й володіння сокальського старости Салезія Потоцького перейшли в спадок його синові Станіславу-Щасному Потоцькому. Але він користувався ними недовго. Через те, що на маєтку висіли значні борги, австрійська влада запропонувала продати містечко Кристинопіль, села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Зубків, Переспу, Свитазів, Горбків, Копитів, Боб'ятин, Лещатів та інші з молотка. Що й було зроблено в березні 1781 року в приміщенні староства в Сокалі, де відбувся торг. С. Потоцький продав на ньому свої володіння багатому шляхтичеві Адаму Понінському, а сам виїхав у маєток, який мав у Тульчині, що на Вінниччині. Так завершилось багатолітнє панування в Прибужжі династії магнатів Потоцьких.

Адміністративно-територіальний поділ Галичини було змінено за німецьким зразком. Появилися округи і дистрикти. Сокаль став іменуватися дистриктом.

З приходом нових господарів — австрійської влади — життя населення Сокальщини не поліпшується. Зате тут починає формуватись робітництво, зростає національна свідомість селянства, краще розвивається освіта.

Наприкінці XVIII століття цісар Йосиф II скасовує чимало монастирів, у тому числі сокальський жіночий, Їх землі й майно конфісковуються. 1784 року влада закриває монаший центр піярів і їхній колегіум у Варяжі, а одноповерхові монастирські будинки віддає для народних шкіл. Сокальські й варязькі монахині й монахи, які колись втішались великою прихильністю «малого круля на Русі» Франціска-Салезія Потоцького, розбрелися по різних місцевостях. Відомо, що варязькі піяри Вольф та Тросколявський виховували нащадків Потоцького. Перший давав освіту його синові Станіславу, який став відомим через своє нещасливе вінчання з Христиною Коморовською, другий — Юрію.

Задля поповнення державної казни австрійська влада вилучила багато золотих і срібних речей та іншого «зайвого майна» з сокальського монастиря бернардинів. Монахи і ксьондзи дуже жалкували, що уряд так безцеремонно розпорядився їхніми скарбами, але нічого вдіяти не могли. Пунктуальні австрійці невдовзі видали за вилучені коштовності облігації, які щорічно приносили монастиреві понад 1820 злотих прибутку.

У 1785 році перестав діяти домініканський монастир у Белзі. Його костел було передано українцям греко-католикам і перейменовано на церкву св. Духа. Проте обителі бернардинів на березі Західного Бугу австрійці не закривали.

Польські дослідники вважали, що сокальський монастир бернардинів, зокрема його костьол були «вогнищем життя в Белзькому воєводстві» [3] . Для українців таким центром духовного життя слугували колись монастир у селі Городище і його церква Успіння Пресвятої Богородиці. Їх у ХІІІ-XIV століттях заснували белзькі міщани, а, можливо, що й українські князі. В монастирі була бібліотека, з якої походять такі раритети, як «Апостол», написаний у ХІП столітті, та «Євангеліє» з XII—XIII століть [4] . Перша пам'ятка відома під назвою кристинопільського «Апостола», друга — бучацького Євангелія*. Такі наймення вони одержали тому, що «Апостол» після Городища зберігався в монастирі оо. василіян у Кристинополі, а «Євангеліє» «поселилося» в м. Бучачі.

Записи у Пом'янику Городищенського монастиря засвідчують, що з-поміж найбільш діяльних ктиторів місцевої церкви були українські міщани Белза. Приблизно в 1590 році вони відбудували монастир у Городищі й за це здобули право вибирати ігумена й самостійно вирішувати деякі інші питання. Тим часом волсвинський монастир оо. василіян, який у 1629 році відновив белзький староста Ян Остророг, такого права не мав.

У 1767 році обидва ці монастирі приєднано до Кристинополя. Відколи ці монаші заклади й церкви потрапили у матеріально-фінансову залежність від чужої влади і магнатів, їх роль у національно-духовному й освітньому житті була незначною. З ініціативи фундаторів і меценатів запроваджувався своєрідний відробіток. Приміром, Франціск-Салезій Потоцький, за кошти котрого збудовано монастир оо. василіян і церкву в Кристинополі, уклав у м. Тартакові фундаційну грамоту. В ній він поставив монахам-василіянам такі вимоги:

«1. Щоб вони щодня служили в церкві літургію на інтенцію фундаторів, а по їх смерті за упокой їх душі.

2. Щороку відправляти по 4 духовні місії в добрах фундатора або в добрах, фундатором указані.

3. Щоб асистувати бернардинам при великих торжествах і хресних походах» [5] .

З приводу останнього пункту між С. Потоцьким і василіянами, які не хотіли бути підручними бернардинів, виникло непорозуміння. Врешті Потоцький від останнього пункту угоди відмовився.

Прихід австрійської влади, а також смерть Салезія Потоцького розкріпачили кристинопільських монахів-василіян і в діях, і в поглядах. Про це можна судити хоч би з цього запису, який вони зробили в своєму Літописі 28 червня 1773 року:

«26 червня визивали Піяри з Варяжа Василіян на фільософічну диспуту до Варяжа, але Василіяне там не явилися» [6] .

Для зміцнення своєї влади уряд Австрії здійснив деякі політично-адміністративні нововведення. Белзьке воєводство, до якого входив Сокаль, було перетворене в округ. Колишній шляхетський сеймик ліквідовано Його місце зайняв єдиний становий сейм, який складався з магнатів, шляхти і вищого духовенства.

«Словнік ґеоґрафічни крулєвства польскєґо і інних краюв слов'янскіх» під редакцією Б. Хлебовського і В. Валевського (Варшава, 1890, т. XI) подає про територію і населення Сокальського повіту такі відомості:

Загальна площа повіту 1 344,74 кв. км.

Населених пунктів 99

Фільварків 86

Міст 5 (Сокаль, Белз, Кристинопіль, Варяж, Тартаків)

Землі повіту:

Орної ріллі 69 240 га 37 а

Лук і сіножатей 21 295 га 72 а

Городів 2 489 га 49 а

Пасовищ 6 078 га 75 а

Лісів 30 344 га 77 а

Боліт і степів 274 га 89 а

Інших ґрунтів 3 752 га 17 а

Разом земель 133 475 га 18 а

Населення повіту:

У 1880 році було будинків 12 584

В них проживало населення 80 394 чол.

в т. ч. чоловіків 39 606

жінок 40 778

На 1 кв. км. припадало 60 чол.

На одну громаду припадало 740 чол.

На один фільварок 83 чол.

За віросповіданням населення поділялось: 54 065 чол. греко-кат., 14 288 чол. римо-катол., 11 758 чол. ізраїльське, 283 інші. Розмовляли мовами: українською — 54 260 чол., польською — 24 481 чол., німецькою — 1378 чол.

Письменність населення:

Вміють читати і писати — 10 441 (в т.ч. — 6718 чол., 3723 жінки).

Заняття населення (у відсотках):

Землеробством 72,59

Гірництвом 0,04

Промислом 10,32

Торгівлею 2,64

Урядовців, священиків, учителів, працівників громадських організацій, їх родин, домовників, служниць було 1,77 відсотка.

Адвокати, нотаріуси, архітектори, інженери і лікарі — 0,29.

Власників будинків, капіталістів, їх родин — 0,53. Робітників зі змінним заняттям — 10,82.

[1] Діло. 1890. Ч. 42-92.

[2] Czernecki J. Maly krol na Rusi I jego stolica Krystynopol. Krakow , 1939. S. 280.

[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.320.

[4] Коструба Теофіл. Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року. Нью-Йорк, Торонто, 1989. С. 154.

* Про ці рідкісні видання ширше йдеться в таких книгах: Колесса О. Городиське Євангеліє. Прага, 1925; Крип'якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині: Спроба каталога. Жовква, 1926. Т. 2.

[5] Діло. 1890. Ч. 42-92.

[6] Діло. 1890. Ч. 42-92

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__13.html

КІНЕЦЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Мапа Речі Посполитої Абрагама Ортеліуса з атласу «Epitome Theatri Orteliani…», (1601).

Після того, як шведський король Карл ХІІ завоював у 1702 році Данію і здобув перемогу під Нарвою, він спрямував похід своєї армії у Польщу. Захопивши Варшаву і Краків, вона змусила польського короля Августа II до тривалого відступу. Тоді, 1702 року, війська шведського генерала В. Стенбока зайняли Сокаль, наклали на нього контрибуцію й дуже по­грабували. Та найбільшу здобич знайшли вони в монастирі монахів-бернардинів і костьолі, куди впродовж багатьох літ щедрою рікою пливли багатства. Крім того, найзнатніша шляхта Белзького воєводства заховала тут для безпечного зберігання власні коштовності [1] .

Свій табір у Сокалі шведи тоді окопали великими ровами, сліди яких можна було помітити тут до кінця минулого століття. Місто й сусідні села опустіли. Під час наближення шведів їх мешканці поспіхом забрали все своє майно, корів, коней та інших тварин і пішли жити у ліси, де були безпечні та недоступні для воєнних грабіжників місця.

У 1704 році під Сокалем появляється з своїм обшарпаним обозом і переляканою челяддю декоронований польський король Август ІІ. Тут він ховається від переслідування Карла ХІІ. Від шведського полону його врятовують війська, надіслані московським царем Петром І. У Сокаль прибуває на допомогу Августу II одинадцять полків піхоти під командуванням Михайла Голіцина і п'ять українських полків кінноти на чолі з наказним гетьманом Данилом Апостолом.

По закінченні Північної війни Сокаль знову розвивається повільно. Переходи армій, контрибуції, часте розташування тут військ призвели міщан до злиднів. Сокальське староство вимушене було видати в 1725 році декрет, що надавав їм відтермінування в сплаті податків.

У другій половиш ХVІІ століття в Сокалі починає розвиватися друкарство. Його започатковують два друкарі, яких з невідомих причин у 1751 році прогнано з Тартакова.

Останнім сокальським старостою, призначеним з волі короля, був К. Понятовський. У 1768 році він уступає своє місце Франциску-Салезію Потоцькому — одному з найбагатших магнатів Польщі. С. Потоцького називали тоді малим королем на Русі, а м. Кристинопіль (Червоноград) — його столицею. Цей магнат мав замок з великою військовою охороною в Кристинополі, а також палаци в Сокалі й Тартакові. Його володіння дуже примножились з часу смерті латинського єпископа І. Лаща. Цей багатий ієрарх був бездітним, і всі маєтки й скарби перейшли у спадок його рідній сестрі Анні Потоцькій, яка була дружиною Салезія Потоцького.

У 1768 році на Поділлі виникла так звана барська конфедерація — польсько-шляхетське об'єднання, спрямоване проти Росії. Але найбільшу ненависть конфедерати проявили супроти українців і євреїв. 15 травня 1769 року вони під командою Пулавського появилися на Сокальшині. Того ж числа заночували в с. Сільці й наклали контрибуцію на Кристинопіль. Одержавши її, відійшли до Сокаля, а потім — до Грубешева [2] . Загін, який очолював конфедерат Каньовський, зупинився у Кристинополі. Інша група цієї шляхти знаходилась на правому березі Західного Бугу, а деякі конфедерати зайшли в замок С. Потоцького, де їх гостинно зустрів його господар і влаштував забаву.

28 травня в Кристинопіль несподівано прибув російський військовий загін Древіча й наткнувся на польських конфедератів. Розпочався бій. У ньому загинуло 123 конфедерати. Інші втекли до Сокаля, деякі сховалися в костелі бернардинів, але росіяни їх там віднайшли, ув'язнили, а пізніше відпустили на волю.

Перед початком цього бою кількість поляків була меншою. Проте в ньому загинуло й чимало росіян. Одних поховали на передмісті Кристинополя, других при дорозі, що вела до с. Острова (при лісі), де було поставлено хрест, інших — ус. Добрачині та Боратині. Поміж тими убитими були й українці, які служили в російському війську.

Під час цього збройного кристинопільського поєдинку померла зі страху старостина Тереза Вишневська. Її тихцем, без дзвонів, поховано разом зі знатними конфедератами в гробниці місцевого монастиря бернардинів [3] .

У жовтні 1770 року в Сокалі й навколишніх селах появилась морова зараза. Єдиним порятунком від неї були втечі в ліси і гущавини, де люди викопували собі глибокі ями і в них переховувались. Засоби боротьби з цією пошестю були, як тоді їх називали, «духовні» і «фізичні». Духовні зводились до проведення церковних процесій та малювання на дверях будівель хрестів... Фізичні засоби полягали в тому, що весь час палили на вулицях вогні, щоб дим очищав повітря, кадили зіллям, прозваним «нехороше» та ялівцем, натирались часником і багато споживали його, носили при собі живе срібло, обкурювались оцтом, политим на розпечене залізо. Допомагало це мало, бо мертвих боялися хоронити, а звірі та птахи розносили від них цю пошесть далі. Тоді в Сокалі померло 357 жителів.

Наприкінці свого панування в Прибужжі сокальський староста Салезій Потоцький і польська шляхта здійснили злочин, що набрав тоді великого міжнародного розголосу. С. Потоцькому, який свого часу мітив на королівський трон, дуже не сподобалося, що його син Станіслав, закохавшись у небагату, але добре освічену і гарну шляхтянку з давнього українського роду Христину Коморовську, котра жила в селі Сушні, вирішив з нею одружитись. Сім'я Потоцьких вважала, що їх синові могла бути до пари тільки дочка якогось високопоставленого аристократа чи знаменитого магната. Проте молодий Потоцький свій намір здійснив — обвінчався з Христиною Коморовською таємно від батьків у сільській церкві. Довідавшись про це, старий Потоцький страшенно обурився. Невдовзі він вирядив сина за кордон, а сам знайшов надійних слуг, щедро заплатив їм і наказав викрасти Христину з дому її батьків і завезти у безвість.

Зимою 1770 року група злочинців напала на садибу Коморовських, насильно забрала Христину, а дорогою задушила. Тіло Коморовської-Потоцької кинули під лід у ріку Рату, а весною рибалки знайшли його в Бузі. По шлюбному перстеневі, на якому були вензелі з родинного гербу Потоцьких, відразу впізнали, що це Христина Коморовська.

Після першого поділу Польщі в 1772 році існування Речі Посполитої закінчується. Майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств захопила Австрія. Ці та деякі інші землі об'єднали в так зване Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові. Упадок Польщі врятував українців Галичини, у тому числі й Прибужжя, від неминучої денаціоналізації.

[1] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 117

[2] Діло. 1890. Ч. 42-92.

[3] Діло. 1890. Ч. 42-92

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__12.html

ЗВІДСИ ЙШЛИ НА БЕРЕСТЕЧКО. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Пам'ятник полеглим козакам та селянам-повстанцям, с.Пляшева, Радивилівський р-н., Рівненська обл

У 1651 році Сокалю судилося бути свідком величезного зборища польської армії, яка згодом взяла участь у битві проти військ Б. Хмельницького під Берестечком — одній із героїчних і найбільш драматичних подій в історії визвольної війни українського народу.

Спочатку місцем збору цього так званого поспо­литого рушення польський король Ян II Казимир обрав Старокостянтинів. Та коли це місто зайняли полки Б. Хмельницького, вирішив розташуватись табором під Сокалем.

Прибувши в Сокаль 16 травня 1651 року, король чекав, поки прийде з Поділля дванадцятитисячне кварцяне військо пального гетьмана М. Калиновського. Та його повернулося менше, ніж сподівався. Після боїв з козацьким полковником І. Богуном під Вінницею, М. Калиновський, ледве дібравшись до Сокаля, недорахувався 6000 жовнірів.

Невдовзі почали стягуватись під Сокаль загони посполитого рушення. Табір, що розкинувся на бабинецьких полях під містом, король звелів негайно укріпити, побоюючись, щоб козаки Б. Хмельницького не напали на нього раніше, ніж збереться армія [1] . Боявся Ян II Казимир ще й тому, що деякі козаки, захоплені в полон під час шляхетських роз'їздів, засвідчили, що Б. Хмельницький усе-таки має намір ударити з своїм військом на табір у Сокалі.

Переляканий король часто ходив у монастир бернардинів, де годинами молився перед чудотворною іконою Богородиці.

У багатотомній хроніці «Театр Європи», що виходила до друку протягом 1634-1738 років у Франкфурті-на-Майні, Йоган-Георг Шледер, який хоч і симпатизував але перебільшував роль німців у битві під Берестечком, писав:

«У королівському війську під Сокалем було досить погане становище, оскільки навколо бракувало провіанту... Король з нетерпінням чекав на посполите рушення, чисельністю у 40 тисяч душ, яке разом із багатьма возами та провіантом перебувало на марші роль мав намір після того, як воно прийде і з'єднається же навербованими німецькими солдатами, чисельність яких оцінювали приблизно в 30 тисяч, ударити на ворога» [2] .

Тим часом у табір прибувало все більше війська. Тут зібралося до 100 тисяч чоловік посполитого рушення й 30 тисяч — королівської армії [3] . У Сокалі почалася страшна дорожнеча. Корець вівса замість два золотих коштував двадцять. В одному з повідомлень, яке знаходиться у Львівському державному історичному архіві, німець Венеамін Краузе писав, що кількість усієї армії в Сокалі становила 200 тисяч, у тому числі 40 тисяч німецьких найманців і польського кварцяного війська, 60 тисяч посполитого рушення та 100 тисяч челяді й обслуги.

У таборі не вистачало продовольства, фуражу. Голодні жовніри почали грабувати навколишні села. Майже все, що росло на полях довкіл міста, з'їли і витолочили коні учасників цього посполитого рушення.

Королівській армії у Сокалі з великою запопадливістю допомагали окремі представники козацької реєстрової верхівки. За те, що вони брали участь у розвідницьких роз'їздах під Почаєвом, Дубном, на Бродівщині, нападали на загони Б. Хмельницького, приводили в табір полонених — Ян ІІ Казимир власноручно їх обдаровував грішми, одягом, кіньми. Незадовго перед тим він надав титул козацького гетьмана С. Забуському, який відзначався вірністю Речі Посполитій, а згодом приводив у табір в Сокалі для допитів «язиків».

Призначаючи Забуського гетьманом, поляки мали намір якомога більше використати його в боротьбі з козаками та вороже настроєним проти Речі Посполитої населенням Прибужжя.

У своїй статті «Берестечко» І. Свєшников наводить фрагмент з листа, який написав один з шляхтичів зі Сокаля в кінці травня 1651 року:

«Запорізький козак Янсуль, а тепер ротмістр пана воєводи брацлавського, дістав язика. Наші як підуть, то нічого не дістануть, а коли Забуський, Ясько, Янсуль, Ганджа підуть, то ніколи даремне не повернуться...» [4] .

Козакам-ренегатам сприяли, безперечно, в цій «доблесті» знання місцевості, мови і звичаїв народу.

Польсько-шляхетські війська поводилися з полоненими дуже жорстоко. «Щоденно винних засуджують або на паль, або на смертну кару... Щоденно рубають голови 10—20 козакам. Вони самі собі ями копають, кат кидає мертвого в яму, а інший, приречений на смерть, його закопує. Останнього закопує кат», — писали шляхтичі зі Сокаля [5] .

Піти на Сокаль і розпочати тут бій Хмельницький не міг через пошесть хвороби, що кинулась у війську і смертельно вразила багатьох козаків. Вона на деякий час затримала гетьмана і його полки у Збаражі. Але не в кращому стані перебувала й армія Яна ІІ Казимира. Жовніри не встигли спорудити навколо табору оборонних валів, спали на соломі й були часто голодні. Не вистачало одягу й взуття. Деякі поляки вважали, що обоз під Сокалем міг у будь-який момент стати легкою здобиччю для противника [6] .

16 червня 1651 року армія вирушила на Берестечко. Але її «гостювання» Сокаль відчував ще дуже довго й неспроможний був платити жодних податків. Згодом король звільнив місто від них на п'ять років. Та навколишні села, які потерпіли від жовнірських «заготівель провіанту» не менш, ніж місто, мусили сплачувати всі податки й надалі.

[1] Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, историческая монография. С-Петербург, 1888. Т.2. С. 310.

[2] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.

[3] Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 117.

[4] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.

[5] Жовтень. 1985. № 7. С. 88.

[6] Gazeta Lwowska. 1873. № 254-257.

ПОЛУМ'Я ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Вільґельм Ґондіус. Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» («Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь», 1651 рік.

Йшов 1648 рік. Звістка про визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, про перемогу козацько-селянських військ над шляхтою під Жовтими Водами швидко облетіла Прибужжя. Місцеве українське населення вже чекало на прихід армії Б. Хмельницького й само почало виступати проти поневолювачів. Ще 15 червня 1648 року в Белзі на сеймику навколишня шляхта скаржилася, що в «горішніх воєводствах подибуються своєвольні купи, що, бачучи сирітство Річі Посполитої, хочуть самовільно жити і нападають на шляхотські доми» [1] . На сеймику було ухвалено, щоб виділити для створення додаткових військових сил, які б могли протистояти армії Хмельницького, 36 000 злотих. Та коштів у місцевій казні не було і їх вирішили взяти через новий «подимний» податок, який наклали на мешканців Белзького воєводства й приналежного до нього Сокальського староства.

А 12 вересня знову зібрався белзький сеймик. На ньому йшла рада про те, як досягти «внутрішнього спокою, безпеки та поваги воєводства». Ухвалили, що всі дідичі, державці коронних маєтностей, латинське духовенство мають бути у воєнній готовності і повинні в розрахунку з кожного гектара належної їм землі виставити рейтара (тяжко озброєного вершника); менш заможні — з кожного гектара ланів легко озброєного їздця; хто посідав лише підданих-халупників, мав із кожних тридцяти хат вислати до війська гайдука (піхотинця, але не українця («билє нє русіна»). Командиром (ротмістром) воєнного поготівля сеймик ухвалив призначити белзького старосту Олександра Белзецького [2] .

Розгромивши польські війська під Пилявцями, Б. Хмельницький спрямував свій похід на західноукраїнські землі, виславши заздалегідь сюди чимало своїх розвідників, щоб організовували по­встання селян і міщан у тилу ворожої армії. Як відомо, у вересні 1648 року в Сокалі переховува­лося до 100 козаків.

7 вересня 1648 року писар Львівського магістрату Самійло Кушевич у своєму листі до Варшави повідомляв: «Під Сокалем збунтувалося селянство. Знайшлася в тім місті зрада, але зараз покарано її мечем». В іншому листі С. Кушевич з приводу цього писав: «Уже галас успокоївся пострахом війська, що тудою переходило. Проводців бунту і розбою відіслано до львівського каптурового суду, де їх вбито на палі на приклад для інших» [3] .

Невдача, що спіткала перших повстанців, які загинули страшною мученицькою смертю на палях, не злякала ні сокальців, ні селян довколишніх сіл. Полум'я по­встань і непокори щойно розгорялося.

Головні сили козацьких військ, які в жовтні 1648-го йшли на Замостя, в Сокалі не були. Тут появлялися лише їх розвідувальні загони. Та найбільш національно свідомі міщани і селяни, котрі почули про наближення армії Хмельницького, ставали до боротьби. Мешканці Завишні, Савчина, Мошкова (Гута) об'єдналися й спрямували свій похід у село Шмитків. Тут вони напали на маєток польського шляхтича Самуїла Поляновського й реквізували все наявне в ньому збіжжя, розділивши його між собою. На чолі цих повсталих селян були завишнянці Георгій Рудницький, Гнат Гісько, Павло Дорош, Мисько Середа та Іван Олешко [4] .

Жителі Городилович і Ульвівка Остап Дідич, Іван Сорока, Лаврин Козел, Мартин Гусак, Корнило Корито, Ясько Воробей разом з іншими захопили маєток Ансельма Рогаля.

Повстанці зі Шпиколосів спалили дощенту двір шляхтича Андрія Гермінського в селі Перв'ятичі. Тогочасні документи засвідчують, що в цій акції брали участь Павло Дублянський, Юрко та Антон Мельники, Петро Сенчина, Яшко Жук, «Масько маленький, Андрощук старий» [5] .

Зі скарги ще одного багатого землевласника — Андрія Яловіцького, яку він написав 17 травня 1649 року польському королеві Яну Казимиру, довідуємося, що на його двір у селі Лашки вчинили «нахід» селяни Тартакова, Тартаківця, Рогалина, Спасова, Перв'ятич та Копитова. Серед тих, які розорювали його маєток, названо Юська Ожурка з Тартакова, Макара Туранема з Тартаківця, Грицька Будка з Перв'ятич. Перший очолював 13 чоловік, другий — 17, третій — 30. А провідник Іванець керував під час нападу на двір Яловіцького дванадцятьма селянами зі Спасова [6] .

Повсталих міщан Сокаля підтримали селяни з Ількович, Поториці, Скоморох, Завишні й навіть віддаленого Сільця. Вони об'єдналися, вигнали з міста поляків і напали на школу, костел та будинок, у якому мешкало латинське духовенство: вікарій і три капелани. Школу й деякі житлові доми знищили, а майно забрали. Очолював загін повстанців виходець з Ількович Петро Варениця [7] . Згодом Варениця пояснював на суді, що знайдені в нього речі, які належали костелу, не він забирав, а залишили їх йому козаки.

Подібні виступи проти польської шляхти і влади відбулися в Острові, Боратині, Конотопах, Войславичах та інших селах Сокальського староства.

Коли елекційний сейм у Варшаві обрав новим польським королем Яна Казимира, який обіцяв піти на уступки Богдану Хмельницькому й задовольнити його вимоги, — українське військо зняло облогу Замостя й вирушило 23 листопада 1648 року через Сокаль— Берестечко—Острог у Придніпров'я. Тоді головні сили козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким проходили через Сокаль і зупинились на кілька днів табором під лісом Валівкою. Українське населення міста з радістю вітало гетьмана України і його полки.

Незважаючи на те, що польський посол Олдаковський вручив Б. Хмельницькому лист короля Яна Казимира, в якому він згоджувався оголосити амністію всім учасникам повстання, — обіцянки не дотримано. Коли полки Б. Хмельницького відійшли далі на Схід, у Сокалі розпочались Варфоломіївські ночі. Шляхта, яка знову повернулась у свої маєтки, влаштувала кроваву різню проти всіх, хто радо зустрічав козацькі війська чи проявляв зневагу до Речі Посполитої. Тіла своїх жертв вона кидала в холодні хвилі Західного Бугу.

Повстання на Сокальщині було національним і не мало жодних класових орієнтацій. Після його згасання й повернення сюди польської шляхти, магнатів та орендарів, запроваджено ще жорстокішу експлуатацію українського населення, ніж та, котра була до 1648 року. Сокальським старостою король призначив гетьмана Потоцького, якому належали села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Переспа, Зубків, Свитазів, Горбків, Копитів та інші.

У маєтках Потоцького чинились неймовірні знущання над людьми: їх катували, кидали в підвали і заливали водою. У селах панщина доходила до 5—6 днів на тиждень. Життя простих людей ставало жахливим [8] .

У Белзькому воєводстві, в яке входило Сокальське староство, були створені спеціальні військові загони, за допомогою яких «вогнем і мечем» придушували революційно настроєні громади, накладали на кожен селянський лан по три подимних податки. Та через значне вилюднення Прибужжя, упадок економіки і торгівлі, не завжди цю данину, зокрема, «кварти» (податок на утримання військ. — Авт.) вдавалося зібрати.

Історики і вчені по-різному оцінюють наслідки і мотиви відступу Б. Хмельницького з-під Замостя і залишення нашого краю полякам.

Наталія Полонська-Василенко пише про це так:

«У Сокалі вибухло заворушення, котре набрало організованої форми. Дрібна православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його...» [9] .

Роман Рахманний, зокрема, зазначає, що «ключ державної безпеки України протягом століть був закопаний у Надбужанській землі», що «за Хмельниччини знехтувано Львовом, Белзом, Сокалем, Холмом і Волдавою, як і Західною Волинню, в ім'я звуженої козацько-української республіки».

Не погодитись з цим важко...

3 приводу повстань у Сокальському старостві сеймик Белзького воєводства, що відбувся в жовтні 1649 року, ухвалив: «Треба на те сильних способів, бо селянську натуру можна скорше задушити мечем, як добротою» [10] .

У старовинній сокальській церкві св. Миколая було виявлено документ, написаний 1650 року. В ньому повідомлялося, що в Сокалі числилось на той час дев'ять домів шинкових, халуп малих 151, на передмісті халуп 30, попів двоє — один в місті, другий на передмісті, ремісників 55, рибалок шестеро.

У Сокалі, як і в Белзькому воєводстві в цілому, кількість населення і, зокрема, ремісників, значно зменшилася. До цього спричинилось те, що чимало міщан і селян пішло з військом Хмельницького, деяка їх частина опинилась в татарському полоні або загинула від рук шляхти чи з голоду, який був викликаний розрухою і неврожайністю. Крім того, багато людей скосила епідемія чуми, що осінню 1648 року розгулялась в західноукраїнських містах і селах, у тому числі на Сокальщині. Саме вона принесла чимало шкоди й армії Б. Хмельницького, забрала в могилу прославленого полковника Максима Кривоноса. Ось як про цей час розповідається в Львівському літописі:

«Був теж і голод всюди, куди тілько пройшли войска козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войсках... Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло. І з самих татар Тогай-бей, царик татарський, умер, і той, Кривонос, полковник, і інни многії по звороті от Польски» [11] .

Не менш важкий час довелося пережити Сокалю після серпня 1649 року, коли Богдан Хмельницький вимушений був укласти з Польщею Зборівський договір. Тоді його та інші українські міста (з дозволу польського короля) дуже спустошили татари. Чимало сокальчан вони захопили в полон і загнали у Крим.

[1] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 11.

[2] Кордуба М. Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині // Набдужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто. 1986. Т.1. С. 59.

[3] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 25.

[4] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 278.

[5] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 262.

[6] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1901. Т.5 С. 7.

[7] Жерела до історії України-Руси. Львів, 1896. Т.4 С. 291.

[8] Яремчук М., Біліченко Я. Сокаль. Львів, 1961. С. 27-28.

[9] Полонська-Василенко Наталія. Історія України. К., 1993. С. 139.

[10] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. Львів, 1898. С. 17.

[11] Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1971. С. 122.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__9.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"