Американські українки пікетують Білий дім, протестуючи проти визнання кордонів Польщі, за якими їй була підпорядкована Східна Галичина. Вашингтон, 1922 рік.
Джерело фотографії https://www.radiosvoboda.org/a/30848636.html
Пошук ворогів Речі Посполитої поліція розпочала серед молоді. 26 вересня 1930 року в Сокалі були заарештовані слухач права Володимир Стефанишин, учні гімназії Андрій Тхір, Теодод Цвікула, Іван Бойко та семінарист Павло Сосновський, яких звинуватили в приналежності до Української Військової Організації і проведенні підпільної роботи з метою приготування до збройної боротьби проти польської держави і відторгнення під неї східних земель.
Андрій Тхір був родом з села Яструбич, Теодор Цвікула — з Нисмич, Іван Бойко — з Тартакова, Павло Сосновський — з Добрачина. Тож повітова поліція провела обшук не тільки у помешканнях, які нони винаймали в Сокалі... Вона ретельно перевірила, чи ці юнаки часто навідуються в свої села, з ким зустрічаються, що там роблять. Зібравши деяку інформацію про це, стражі порядку звинуватили Андрія Тхора в приналежності до УВО і обстрілі та пошкодженні польського військового літака на території ґміни Яструбичі, побитті вікон у сільському постерунку поліції і вивішенні на ньому українського прапора [1] .
У гімназиста Івана Бойка знайшли листівки зі закликом до збройного виступу проти Речі Посполитої і ганьбленням польського війська, а також білети з печатками і написами «Даток на пропаганду націоналізму». Йому інкримінували їх розповсюдження й проведення антидержавної діяльності. Проте Іван Бойко не дав на допиті щодо цього жодних пояснень. Поліція не одержала очікуваних відповідей і свідчень також від інших заарештованих, хоч застерігала, що за свої дії можуть сісти на рік і більше за ґрати. 28 вересня 1930 року цих п'ятьох арештованих передано прокуратурі при окружному карному суді у Львові.
Польська адміністрація в Галичині, в тому числі й Сокалі, вважала, що наростаючу хвилю революційного піднесення можна зупинити лише якимись радикальними діями чи пересторогами. Але, оскільки нічого розумного не придумала, — вирішила перекласти відповідальність за підпали і саботажні акції на весь український народ Східної Галичини. Тому за наказом з Варшави розпочала каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Про їх перебіг на Сокальщині надаємо слово архівним документам [2] , які розповідають про таке:
«До Сокальського повіту каральні експедиції прибули 27 вересня 1930 р. і почали обшуки в Сокалі. Обшуки робили в основному в учнів і вчителів- українців. Багато осіб заарештовано. З-під арешту випустили побитих учнів (Ковалика, Манькута, Майбука, Сосновського. Близняка, Боднарчука, Крука і Здріля). Їх били прикладами і палицями по п'ятах. Крім того, зробили обшуки в отця Луки Салука, Олександра Грицика Теодора Вергуна, Івана Чабана і б бурсі для учнів.
Для карних експедицій по селах використовували 2 ескадрони 6-го полку кінних стрільців з Жовкви 27 і 28 вересня експедиції були в Пархачі, Сільці і в Городищі-Василіянському, 29 вересня — в Комареві і Зубкові, від 30 вересня до 3 жовтня — в Бишеві, а з Бишева окремі відділи відходили до Тартакова міста і Тартакова села. В днях від 1 до 4 жовтня цього року окремий відділ війська був у Горбкові, а 4 жовтня відділи відійшли до Свитазова, Копитова і Боб'ятина. Від 5 до 9 жовтня відділ кінних стрільців стояв в Угринові, а окремі його відділи відходили до Ульвівка, Тудоркович, Старгорода і Войславич.
Вже після повідомлення, що пацифікація закінчилася, військові відділи були від 8 до 12 жовтня у Шмиткові, Савчині, Себечеві, Ниновичах, а згодом, 12 жовтня — в Поздимирі, а 13, 14 і 15 жовтня — в Яструбичах, Гоголеві і Волсвині.
Підтверджено важкі побої і знищення майна установ і окремих людей у таких місцевостях:
У СІЛЬЦІ важко побили студента юридичного факультету Івана Климова, якого спочатку мучили в канцелярії ґміни, а потім в арешті. Один з жовнірів порізав йому багнетом чоло над самим оком. Важко побито голову читальні Петра Улицького і члена управи Миколу Луцика. Вночі розгромлено обладнання читальні і повністю знищено бібліотеку. Дуже багато легкопобитих людей. Окремим господарям завдано великої матеріальної шкоди.
У ПАРХАЧІ важко побили колишнього голову «Лугу», скарбника читальні та інших, прізвищ яких не вдалося встановити. Під час обшуку нищили майно господарів.
Таке саме в ГОРОДИЩІ-ВАСИЛІЯНСЬКОМУ.
В КОМАРЕВІ відділ кінних стрільців влаштував справжній погром. Важко побили Михайла Антонюка, Степана Антонюка, Павла Ващука, Василя Костюка — сина Гаврила, Степана Костюка, Мирослава Шурм'яка, Михайла Кондратюка, Петра Ребрину, Омеляна Нечая. Найтяжче побили завідуючого крамниці кооперативу Мирослава Шурм'яка. Його били дошкою, вирваною з паркану. Розгромили обладнання читальні і цілком знищили її бібліотеку — одну з найбільших у повіті, в якій налічувалось майже 1000 книжок вартістю 900 злотих.
У БИШЕВІ важко побили Матвія Демчука, Андрія Максимця, Пилипа Демчука і Романа Луцика. Легше побили Івана Поводу, Романа Бойка і кільканадцять осіб, прізвища яких не встановлено.
Для доповнення — ще одна вістка про карну експедицію 6-го полку кінних стрільців, які стоять у Жовкві. Ескадрон цього полку прибув до Бишева. Опівночі стягнули з ліжок найбільш свідомих селян і побили їх нелюдським способом палицями і нагайками. Знищили місцеву читальню і кооператив. Населення мусить щоденно доставляти не лише харчі, а й готові обіди, вечері і сніданки. Як причину висилання експедиції подали, що за день до приходу експедиції згоріла одна скирта фільваркового збіжжя. Після закінчення екзекуції комендант відділу заявив побитим, що він знає, що бив невинних, але мусив їх бити [3] .
У селі ТАРТАКОВІ і місті ТАРТАКОВІ важко побили Семена Пилипчука, Степана Калюгу, Степана Курія, Василя Грабинського і Володимира Калюгу, у м. Тартакові — студента університету Петра Саноцького, Тому Віру, студента Йосипа Якимовича і дяка Башталика та інших, прізвища яких досі не встановлено. У Івана Віри під час обшуку забрали золотий ланцюжок і 80 злотих готівкою. Нищили домашнє обладнання, дерли картини — між іншим, портрет Шевченка. В парафіяльному уряді знищили й подерли метричні книги.
В ГОРБКОВІ військо стояло три дні. Важко побили Марію Василевську, Петра Василевського, Володимира Василевського, Ольгу Василевську і сина Петра Василевеького, який біг на захист Марії. Жовніри намагалися зґвалтувати Марію Василевську, а коли вона схопилася за стовп і судорожно його трималася, щоб її не затягнули до стодоли, її так важко побили, що вона лежала тяжко хвора в постелі. Петра Василевського, який біг на захист Марії, так важко побили, що лежав хворий з трьома ранами на голові Далі важко побили Яцька Цюру, Гната Коханчука, Марію Олесько, її дочку Катерину. Легко побили більше людей. Свідками можуть бути Яків Ганіткевич, Василь Миколайчук, Гриць Поспіх, Матвій Вавринчук, Наталка Коханчук, Катерина Салига й Ганна Коваль.
У кооперативі «Любов» військо забрало товару на 360 злотих. За нього заплатили лише 60 злотих. До читальні «Просвіти» скликали людей, наказували їм співати «Jeszcze Polska nie zginela»* і вимагали від них, щоб видали тих, які сховалися.
Досі встановлено такі матеріальні збитки: у Миколи Олеська Забрали свиню вартістю в 200 злотих, а заплатили 15 злотих. У Павла Миколайчука забрали свиню вартістю в 450 злотих, а заплатили 60 злотих, забрали бугая вартістю в 25 американських доларів, а заплатили 25 злотих. Усе доставили до полку в Жовкві. 'Зажадали 18 центнерів вівса. Заплатили по 4 злотих за центнер і наказали везти до Жовкви. У селі розмістили 180 коней і жовнірів, і кожен господар мусив годувати коней власною пашею і вівсом. Жовніри примушували людей чистити коней та щоб їм давали їжу даром.
У СВИТАЗОВІ знищили бібліотеку читальні і побили кільканадцять осіб, серед них Василя Гаврилюка і Володимира Мартинюка.
У КОПИТОВІ важко побито Івана Масиника, Володимира Демчука, Корнила Кравця, Юрка Орбая, Антона Масиника, Василя Ковальчука, Матвія Костюка, Яцька Барана і Миколу Іванчука. Знищили обладнання читальні і бібліотеки, подерли портрети Шевченка і Франка. Після закінчення розгрому читальні поставили зібраних перед читальнею і наказували їм кричати: «Хай живе маршал Пілсудський!».
В УГРИНОВІ важко побили директора кооперативу С. Голяра і багатьох господарів, прізвища яких не подано. Голяр лежить у Сокалі в шпиталі — він інвалід війни (йому ще під час війни вирізали нирку). Його прив'язали до стола і чотири рази били прикладами. В селі є гарний одноповерховий будинок читальні. Знищили обладнання читальні, завісу, дорогі театральні декорації, радіоприймач, бібліотеку. Великих матеріальних втрат зазнав також кооператив.
У МОШКОВІ військо було півтора дні — від 9 до 10 жовтня. Побито ряд людей, у тому числі війта Онуфрія Гладкого. Знищили бібліотеку читальні. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса і майже 50 курей.
В УЛЬВІВКУ дуже важко побили Йосипа Саганського, Василя Фарину, Степана Космину, Федора Шулу і Сліпчука (ім'я не відоме) — 15-річного хлопця. Розгромили обладнання читальні і кооперативу, при чому подерли і знищили бібліотеку [4] .
У ТУДОРКОВИЧАХ важко побили дуже велику кількість людей.
У СЕБЕЧЕВІ важко побили Павла Левочка, Василя Сенишина, Василя Каліта, Михайла Гараха — члена воєводської і повітової рад. Знищили читальню, декорації, картини й обладнання. А тому, що члени (читальні) сховали бібліотеку, жовніри водили отця Гарасовського по селу, щоб показав, де бібліотека. Там, де підозрівали, що вона може бути схована, робили обшук і нищили хатній інвентар і майно господарів. В отця Гарасовського, шукаючи бібліотеку, знищили хатнє обладнання, його приватну бібліотеку, а під час дальших розшуків зірвали підлогу в помешканні.
В ЯСТРУБИЧАХ важко побили Данька Здріля, війта Івана Курилу, Романа Мисака та інших. У читальні знищили обладнання і бібліотеку. З молочарні забрали масло. Під час обшуків нищили хатнє обладнання.
Окрім згаданих вище місцевостей, карні експедиції з'явилися в таких селах: Торки, Боб'ятин, Зубків, Волиця Комарева, Перв'ятичі, Бояничі, Шмитків, Пивовщина. Вербіж, Поториця, Волсвин і т. д. Всюди били селян, нищили українські установи (кооперативи, читальні, молочарні). Нищили також майно багатьох селян.
РЕКЛИНЕЦЬ*. Пилип Танчин, 30 років, рільник і кооператор. На частині ягодниці велика рана на 20 квадратних сантиметрів, заповнена гноєм. Решта ягодниці і друга ягодниця вся в синяках. Побили два тижні тому. Не може говорити. Білий як папір. Говорять його жінка і товариш.
11 жовтня до села прибув відділ 6-го полку кінних стрільців з Жовкви. Вже о 4-й годині ранку частина відділу оточила село, щоб ніхто не пішов з нього. Однак забули про одну доріжку, що вела до лісу.
У селі панував великий неспокій, бо люди вже чули про карну експедицію та її дії в сусідньому селі Стремені, Закликали війта і наказали, щоб усі люди зійшлися до гмінного будинку. Там прочитано списки поляків і жидів, яких звільнено. Решту, кількістю в 120 чоловік, зігнали на подвір'я біля школи. Коли війт і радний заявили, що така поведінка суперечить діючим законам, тоді війта викинули. Не допомогло навіть те, коли він сказав, щоб його били першим, якщо взагалі мають когось бити. Перш за все спитали про зброю, а потім, після допиту, робили навіть з старими людьми різного роду «вправи» лише для того, щоб посміятися над ними. Дуже важко побили Пилипа Танчина, Антона Баку (68 років) й Івана Бокату (30 років).
У селі СТРЕМЕНІ сільські дівчата змушені були плести дротяні нагайки і загортати їх у полотно. Екзекуція відбувалася так, як усюди. Все тіло після екзекуції було чорне. Потім поставили побитих над річкою і за наказом: «Падай у воду» люди змушені були стрибати в річку і так виконувати «лугові вправи». А тому, що всі мусили ввійти у воду одягненими, в кого лише були паперові гроші, квитанції або документи — все було знищено. Коли наказували повністю занурюватися у воду, стрільці на конях спеціально стежили за тим, щоб ніхто не висунув голову скоріше з води. В такому випадку били нагайками по голові. Такі вправи повторювали кілька разів, лишаючи 5 хвилин на перепочинок між першою та другою вправами.
Коли стрільці від'їжджали, то наказали селянам на колінах кланятися тим, хто від'їжджав, і дякувати за навчання [5] .
Доказом того, як державна поліція проводила допит арештованих, може бути протокол, особисто складений і власноручно підписаний Володимиром Марчуком — учнем ІІІ курсу вчительської семінарії в Сокалі. Він прийшов 31 жовтня і повідомив:
«28 жовтня цього року у вівторок до мого помешкання в Нисмичах, де я довший час перебуваю, прийшов комендант поста і ще один постерунковий, які заявили, що мене арештовано.
Як арештованого, мене привезли на пост у Сокаль. Перед складенням протоколу мене тяжко побив постерунковий Пух. Ця «операція», за словами Пуха, повинна була мені нагадати, що моїм обов'язком є говорити правду. Спочатку бив мене кулаками в скроню, а потім 5 разів сильно вдарив у щоку. Далі звалив мене на землю і наказав у такому положенні писати те, що він продиктує. Він хотів, щоб я написав, що маю звістку від так званої «чорної руки» та що я домовився з Стефанівським на зустріч уночі для того, щоб написати анонімку до професора Старицького.
Я не погодився написати таку заяву. Тоді Пух зажадав від мене, щоб я признався, що читаю «Сурму» й «Юнака», що поширюю ці газети. Коли я і це заперечив, то Пух почав мене, лежачого, бити гумовою палицею по всьому тілі. Я дістав майже 70 ударів.
Після побоїв він наказав мені підписати протокол, який Пух сам писав, перекреслюючи і витираючи окремі слова. Потім Пух наказав мені сісти на крісло. Тримаючи наді мною гумову палицю, кричав: «Пиши те, що тобі кажу, помилишся хоча б в одному слові, тоді за кожну помилку одержиш десять буків».
Побитий і змучений, не пригадую собі, що я писав під примусом. Мабуть, я написав усе те, що мені продиктував Пух. Пригадую собі, що диктував щось про Цвікулу, Стефанівського, Нисканця, що від Цвікули я отримав «Сурму» і т. д. Диктував щось про «Пласт» (бойкаутизм). Пригадую собі, що Пух вимагав, аби я написав, що на Благовіщення я був з товаришами в Горбківському лісі на зборах «Пласту», що, мабуть, я і написав. Питався мене також щось про книжку «Маківка».
Я підписав усі ці зізнання. Потім мене відвели до кімнати чергового. До протоколу закликали Козака з Хороброва — учня вчительської семінарії, Мирона Кохана - учня вчительської семінарії, Остапа Загроду — учня VII класу гімназії. Коли їх допитували, я чув, як Кохан голосно кричав. Додаю, що я також кричав від болю під час складання протоколу.
Пізніше мене відпустили додому.
Я був у поліції від 11-ї години перед полуднем до 4-ї години після полудня.
Відчуваю сильні болі в голові і лівому вусі. Знаки на тілі і за лівим вухом.
Як доказ правди — мій власноручний підпис.
Володимир Марчук».
Ці та інші матеріалі ввійшли в так зване обгрунтування інтерпеляції українських сенаторів до польського сенату, в якому зазначалось, що «всі пацифікаційні дії не тільки не принесли жодної користі, а стали цілком ілюзорними і спричинили незчисленні наслідки для держави і для майбутності обох народів» [6] — тобто українців і поляків.
Українські сенатори вимагали відшкодування моральних та матеріальних втрат і притягнення винних у цьому брутальному розбої до відповідальності. Та до їх голосу уряд не прислухався. Ні на Сокальщині, ні в інших місцевостях ніхто завданих пацифікаторами збитків не відшкодував.
[1] ДАЛО. Ф. 12, оп. 03, спр. 651.
[2] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 3-8.
[3] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 16.
* „Іще Польща не згинула” - - польський гімн
[4] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 8. зв.
* Села Реклинець і Стремінь належали тоді до Жовківського повіту
[5] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 26.
[6] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 26. зв.
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__19.html#
