3 травня 1897 р. народився Український режисер Януарій Бортник. Розстріляний московитами 16 січня 1938 р.

3 травня 1897р. народився Януарій Бортник, український театральний режисер.

За звинуваченням у націоналізмі в 1937 р. був заарештований і невдовзі розстріляний

Джерело. Історична правда.

3 травня 1897 народився чудовий український театральний режисер і актор Януарій Дем'янович Бортник (1896-1938). Жертва сталінських репресій. Народився на хуторі Під Лісом біля села Озерна неподалік Тернополя на Галичині у селянській родині. В юності виїхав з батьками до Тернополя. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не обминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська Бесіда», захоплювався грою артистів Катерини Рубчакової («Примадонна» театру Галичини, 1881-1919, сестра видатного українського композитора Михайла Коссака, розстріляного в 1938 році), В. Юрчака, Софії та Йосипа Стадників (1876-1954, український галицький актор, режисер і театральний діяч, жертва сталінських репресій).

Коли під час Першої світової війни Лесь Курбас створив у місті «Тернопільські театральні вечори», Бортник, який жив у Тернополі, кинув гімназію і вступив на сцену. Він уперто працював над поліпшенням своєї дикції і добився успіхів: співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті. Грав у п'єсах Карпенка-Карого і Квітки-Основ'яненка («Шельменко-денщик»). Виступав під псевдонімом Н. Загребельний.

Від листопада 1918 — актор Українського театру в Тернополі (в березні 1919 реорганізовано у Новий Львівський театр). Згодом - у театрі імені Івана Франка (Вінниця, 1920), де зіграв ролі Лірника («Великий льох» за Т. Шевченком), Цирульника («Затоплений дзвін» Г. Гауптмана), Антоніо («Весілля Фігаро» Бомарше). У революційні роки разом з Курбасом (якiй восени 1921 року пішов режисером у Київський театр ім. Т. Г. Шевченка) перебрався до Києва. У 1921 очолив білоцерківську театральну студію «Кийдрамте», яка увійшла в 1922 в творче об'єднання «Березіль». «Поступово, крок за кроком, до Бортника – режисера приходила творча зрілість, - пише кандидат мистецтвознавства Оксана Галонська. – Його Білоцерківська ІІІ-тя майстерня помітно зростала Творчі зв'язки із «центром» – «Березолем» у Києві давали щедрі плоди. Коли ж «Березіль» задумав поставити комедію на злобу дня «Шпану» В. Ярошенка, то Курбас для цього запросив до Києва Бортника, який виявляв здібності до постановки комедій . Під час праці над виставою Бортник, оволодівши літературними здібностями, законами сцени, чимало вносить свого, авторського у «Шпану», співпрацюючи з її автором, з композитором Б. Крижанівським, художниками М. Сімашкевич та Б. Шкляєвим».

Вчився і працював в режисерській лабораторії «Березоля» (1923-1928). Серед режисерських вистав Я. Бортника 1924 р. виділялися «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка. У 1927 разом з театром переїхав до Харкова. На харківській сцені Бортник поставив «Яблуневий полон» Івана Дніпровського, «Змова Фієско в Генуї» Фрідріха Шиллера. Вистави Бортника в «Березолі» показали, що він сформувався як зрілий самостійний майстер. У 1927 під егідою «Березоля» в Харкові було створено театр малих форм «Веселий пролетар» («Веселий Пролетар»), який очолив Бортник (1927-1930).

«Необхідно відзначити, що зі встановленням радянської влади Декретом Ради Народного Комісаріату освіти всі театри, окрім оперети, були включені до сітки державних театральних установ. – підкреслює Оксана Галонська. – Театри оперети перейшли до так званих «трудових колективів» та у зв’язку із підвищенням податку терміново перейменовувалися на театри музичної комедії. Певний час влада не звертала на цей вид мистецтва уваги так як не доходили руки, і сприймала такі театри тільки як розважальний заклад для не вимогливого глядача. Це положення було притаманне всій опереті в СРСР і відносилось майже всього музичного театру: і хоча в 20-ті роки ХХ століття почався «бум» на даний вид мистецтва, ні художню інтелігенцію, ні радянських ідеологів не задовольняло положення таких речей: про оперу й балет в кращому випадку писали: рутина. Навколо питання оперети виникає жвава дискусія що тривала майже 10 років, і у якій прийняли участь як мистецькі так і політичні діячі міста. Шпальти тижневиків «Нове мистецтво» та «Радянський театр» стали сторінками на яких М. Скрипник, Л. Курбас, Ю. Смолич, І. Туркельтауб, В Хмурий та інші небайдужі до цієї проблеми люди, будували естетику майбутнього театру. . І саме, Я. Бортнику судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії».

Пізніше режисер очолював Харківський театр музичної комедії (1930-1934), Дніпропетровський театр імені Шевченка (1934-1936), Харківський театр революції (1936-1937). І саме, Я. Бортнику, поряд з іншими учнями Л. Курбаса, судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії.

Януарій Дем'янович Бортник не встиг розкрити свій яскравий талант до кінця, тому що у1937 заарештований за звинуваченням у націоналізмі й незабаром розстріляний в Києві. Доля відміряла йому тільки 40 з невеликим років. Ще одна з мільйонів жертв злочинного режиму, репресованих за часів більшовицького та комуністичного терору в СРСР. Лесь Курбас був розстріляний ще раніше в урочищі Сандармох (Карелія). Дружина, талановита актриса театру «Березіль» Бортника Ганна Бабіівна (1897-1979) після ув'язнення і розстрілу чоловіка 1938 була безпідставно заарештовано і 5 років відбувала покарання.

Джерело. http://incognita.day.kyiv.ua/yanuarij-bortnik.html.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У його (нібито) передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…..

Обкладинка брошури "Самостійна Україна", авторства М. Міхновського, написана у 1900 році як політична програма Революційної Української Партії.Фото:uk.wikipedia.org

31 березня 1873р. на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. – так окреслив «Кредо…» Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за гратами.

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! – йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900-го року у Львові, – І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.

Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ДПУ.

Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 3 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

1945 рік

Біля села Остальці на Тернопільщині два рої сотні «Бурлаки» УПА-Захід вступили в бій із загоном НКВД. При відступі загинув кулеметник Григорій Заклепаний – «Крутій», що прикривав відхід.

У сутичці з загоном НКВД біля села Петриків на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

Сотня «Месники» УПА-Захід у засідці на трасі Станіслав – Калуш обстріляла кортеж із чотирьох автомобілів командуючого 38-ю армією генерала-полковника Кирила Москаленка. Поранені три бійці охорони.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Бабичі, Великі Грибовичі та Топорів на Львівщині загинули 11 підпільників.

У селі Митниця на Рівненщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано.

1947 рік

У селі Малі Бірки на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта МВД.

У селі Ляшки Муровані (нині Муроване) на Дрогобиччині повстанці знищили секретаря райкому ЛКСМУ.

Опергрупа МГБ у селі Тейсарів на Дрогобиччині захопила в полон станичного ОУН Івана Нечая та його заступника.

1948 рік

У селі Новиця на Львівщині підпільники знищили завідувача райвідділу культури, який відповідав за збір проводовольства.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Дорожів і Хітар на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Сторона на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД і міліціонера.

1949 рік

У селі Межиріччя на Львівщині підпільники спалили свиноферму.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Арламівська Воля на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

3 травня 1924 р. помер Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в Українському русі.

Могила Миколи Міхновського на Байковому кладовищі. Фото: 1576.com.ua.

1924, 3 травня – помер Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, організатор українського війська.

У 1920-му після важкої хвороби, спустошений і виснажений, розчарований українською елітою Микола Міхновський виїхав на Кубань, де прожив 4 роки. Вчителював, служив у кооперації, викладав на педагогічних курсах, завідував Першим кубансько-чорноморським педагогічним технікумом.

У лютому 1924-го повернувся до Києва, оселився на квартирі у свого товариша Володимира Шемета на Жилянській вулиці. Причини переїзду в радянську Україну залишаються не зовсім зрозумілими. Вочевидь, освітня політика більшовиків робила неможливою його працю на Кубані, а щодо Києва могли існувати певні надії на продовження боротьби в підпіллі.

Як згадував Микола Марченко: «У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки «обивателі-малороси», скептично-байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили грунту вияви міцної національної енергії».

Розчарований Микола Міхновський розмірковував про еміграцію. При цьому від самого повернення перебував під наглядом ГПУ. Його кілька разів викликали на конфіденційні бесіди. Сергій Єфремов писав у «Щоденниках», як у середині квітня Миколу Міхновського «було арештовано на вулиці, продержано добу й випущено». Побував він у ГПУ і в день смерті. А вранці 4 травня 1924-го Миколу Міхновського знайшли повішеним на яблуні у садку в садибі Володимира Шемета.

«Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні… Тяжко було до болю серця, що Миколу Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11-12 осіб. Поховали Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять-шість могилок самогубців… Місце було просторе, Київ звідти видно було, як на долоні», – згадував Юрій Павелко.

У кишені покійного знайшли передсмертну записку, що вказує на самогубство. «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вказують на щось загадкове, що трапилося з ним і довело до самогубства, – записав 7 травня 1924-го Сергій Єфремов. – Переказують його натяки на те, що ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитися він не може, не те що втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимагали з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути…»

Але Федір Турченко у монографії «Микола Міхновський: життя і слово» писав: «Для чекістів було важливіше скомпрометувати відомого і небезпечного діяча національно-визвольного руху, послідовного самостійника, що відмовляється від співпраці з ними. 

Інсценоване самогубство могло стати у нагоді цим задумам якнайкраще. Така версія має право на існування, адже жодних доказів самогубства М. Міхновського у радянській пресі не було наведено, а серед тих, хто бачив ту саму яблуневу гілку, на якій висів Міхновський, побутувало переконання, що під час «самогубства» вона просто не витримала б огрядного Міхновського».

Підготував Сергій Горобець.

3 травня 1918 - гетьман П. Скоропадський призначив головою (отаманом) Ради міністрів Української Держави Федора Лизогуба.

Гетьман Скоропадський із прем'єром Лизогубом (на передньому плані ліворуч)

До 10 травня він також обіймав посаду міністра внутрішніх справ.

Джерело.

https://www.istpravda.com.ua

3 травня 1985р. біля Львова через помилки диспетчерів у повітрі зіткнулися пасажирський Ту-134А "Аерофлоту" і військовий Ан-26; із 94 осіб на бортах загинули всі.

Біля міста Золочів за 65 кілометрів від Львова сталася одна з найбільших авіакатастроф, у якій загинуло 94 особи. В небі зіткнулися Ту-134 з пасажирами на борту і військовий Ан-26, який віз вище керівництво ВПС Прикарпатського округу. Це сталося 3 травня 1985 року.

Про трагедію досі мало хто знає. Адже інформацію про неї одразу засекретили. Лише в 1992 році в журналі "Цивільна авіація" була опублікована стаття про обставини авіакатастрофи в небі над Львовом.

Ту-134А виконував рейс Таллінн-Кишинів з проміжною посадкою у Львові. Лайнером керував Герой Соціалістичної праці, льотчик першого класу Н.Дмітрієв. Екіпаж складався з шести чоловік, в салоні перебували 73 пасажири - 65 дорослих і 8 дітей. Цим рейсом летіли видатний художник-графік - "львівський Дюрер" Олександр Аксінін, і перспективний молодий естонський тенісист Аларіх Ліндмее.

Трагедію одразу ж засекретили В радянському союзі готувалися до 40-річчя перемоги у Другій світовій війні і зробили все, щоб не затьмарити свято.

О 12 годині дня, коли Ту-134А був на підльоті до Львова, із Львівського аеропорту вилетів військово-транспортний Ан-26, який який повинен був доправити до Москви керівництво ВПС Прикарпатського військового округу. На його борту було 6 членів екіпажу і 9 пасажирів, включаючи командувача генерал-майора авіації Є.Крапівіна, члена військової ради округу генерал-майора В.Доценка, начальника штабу С.Волкова. Також на літаку летіли обидва сини Крапівіна — курсанти військових училищ Андрій і Олександр. Пілотував Ан-26 один з найдосвідченіших екіпажів.

Обидва літаки повинні були пролетіти над Золочевим, де у цей день була хмарна погода. Проте, у цей час в небі знаходився і третій борт - Ан-24. Диспетчер львівського аеропорту просто переплутав його на екрані радара з військовим Ан-26 і неправильно визначив відстань між літаками. Не перевіривши свої розрахунки він поспішив передати військовий літак диспетчеру східного сектору та направив Ту-134 в той же коридор, де летіли військові.

Екіпажі лайнерів побачили один одного через розриви в хмарах приблизно за 5-6 секунд до аварії і різко відвернули вправо. Але через малу відстань літаки зіткнулися лівими площинами о 12:13 на висоті 3 900 м в 6 км від Золочева. Від удару у "Антонова" відірвало крило, Ту-134 розвалився в повітрі, і пасажири загинули майже миттєво. Коли транспортник падав, запис "чорного ящика" продовжувався ще сім секунд. На плівці чути сповнені жаху крики пасажирів – мабуть, двері в салон виявилася відчиненими.

О 12.20 у військову частину 3350, дислокованої в районі Золочева, зателефонував невідомий: "Щойно чув у повітрі сильний удар. Біля ферми впали уламки літака!". Особовий склад частини підняли по тривозі і напрравили до місця авіакатастрофи. Незабаром туди ж прибули пожежники, але рятувати вже було нікого. За свідченнями очевидців земля на площі в кілька квадратних кілометрів була всіяна дрібними уламками і закривавленими шматками людських тіл.

Головними винуватцями авіакатастрофи були визнані "диспетчер підходу", 48-річний "списаний" льотчик П.Савчук і його безпосередній начальник, 32-літній керівник польотів О.Квашнін. Обидва отримали тривалі тюремні терміни.

В пресі з'являлись припущення про інші причини трагедії, зокрема – помилки пілотів і начебто неправильно виставлений барометричний висотомір на Ан-26. Військовий літак вилетів майже на півгодини пізніше від регламентованого часу. За розкладом руху літаки не повинні були зустрітися. На обидвох повітряних суднах не працювали локатори, тож "запеленгувати" зближення один одного літаки не могли.

Джерело.https://m.gazeta.ua/articles/regions/_pomilka-dispetchera-koshtuvala-zhittya-94-lyudyam-u-nebi-zitknulisya-dva-litaki/834832

Великдень в УПА (автор Володимир ГІНДА).

Святкування Великодня, Чорний ліс, 1944 р.

Великдень (Гуцульщина, ймовірно, 1950). Промовляє Петро Мельник ("Хмара").

Повстанська Великодня трапеза.

Великоднє святкування у повстанців. Самбірщина, 1946р.

Провідники УПА багато уваги приділяли моральному та духовному вихованню своїх вояків. Саме тому в повстанській армії значне місце відводили святкуванню національних і релігійних свят, яке зазвичай відбувалося в піднесеній атмосфері та за участі командного складу. Релігійні свята повстанці за можливості намагалися проводити серед цивільного населення, але були випадки, коли його представники самі приходили святкувати до повстанського лісу. Найбільшу увагу в УПА надавали урочистому відзначенню Різдва Христового та Великодня.

Цікаво, що Великдень для повстанців, окрім релігійної, мав і велику символічну вагу. Перезимувавши у криївках невеличкими групами, вони на Великодні свята знову збиралися гуртом. Місце і час зустрічей зазвичай обумовлювали напередодні зимівлі. Це могли бути джерело, підніжжя скелі, урочище тощо. Напередодні зустрічі завжди відправляли на обумовлене місце розвідників, аби уникнути емгебістської пастки. Якщо якась група не з’являлася в умовленому місці, їй залишали записку, де призначали нову зустріч. Коли хтось довший час не виходив на зв’язок, починали збирання інформації про них, адже побратими могли загинути чи потрапити в полон під час облав.

На Великдень нерідко відбувалися наради повстанців, де вони визначали плани на рік, розподіляли обов’язки. По-суті, велике свято символізувало для них початок нового року боротьби за незалежність, який завершувався зимівлею в криївках. До речі, «Присягу вояка УПА» повстанці теж вперше складали на Великдень 1943 року в лісах сучасної Рівненщини. Попередньо вони відвідали Великодню сповідь, причастя та святкове Богослужіння.

Святкування Великодня в різні роки відбувалися по-різному, але обов’язково з дотриманням усіх традицій. Скажімо, у 1944-1945 роках, коли «другі совіти» в Галичині ще не мали сильних позицій і, відповідно, слабко контролювали деякі регіони, повстанці нерідко святкували Великдень у найближчому до лісу селі. Приходили на службу Божу до храму, а потім розходилися по селянських хатах святкувати. Але після 1945-го змушені були переважно святкувати в лісі, бо по селах МГБ могло влаштовувати облави. Інколи святкувати з повстанцями приходили до лісу мешканці близько розташованих сіл. Про це писав у своїх спогадах «У великому рейді» сотенний Михайло Дуда («Громенко»):

«Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди – чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто мав тут синів, братів або знайомих… Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстівне добро. Дозволяє почастувати горівкою також гостей, але вже без участи вояків».

До великодніх свят у лісі повстанці готувалися тиждень. Готували харчі, ладнали столи, приводили себе в порядок. Уже згадуваний сотенний Михайло Дуда підготовку до святкування Великодня 1947 року описував так: «Наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани».

А ось що про підготовку та святкування Великодня 1944 року в сотні Василя Андрусяка («Різуна») в Чорному лісі згадував повстанець Б.Подоляк:

«У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить, як у вулику. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. Сотенний Петро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для повстанців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.

Настала неділя, 16 квітня.

Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці.

– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось.

З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк…

Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб.

– Позір! У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею.

До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк.

– Благословен Бог наш, всегда нині…

Далі проповідь….

– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес… воскресне Україна.

Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня».

Напередодні свята вояки УПА намагалися за звичаєм висповідатися та відвідати службу Божу. Якщо не було можливості відвідати потай церкву у найближчому до них селі, то приводили священика до лісу. Спеціально для цього могли навіть зладнати каплицю. Притримуючись законів конспірації, зі святим отцем домовлялися заздалегідь зустрітися в обумовленому місті, де йому зав’язували очі і так вели до табору. Робили це з метою, щоб у випадку арешту він під тортурами не зміг вказати дорогу до табору. Також вояки перед святом намагалися потрапити до селянських хат, аби помитися, підстригтися та одягнути чисту вишиванку.

«В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н., – писав сотенний Михайло Дуда-«Громенко». –

Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею. У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці… Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегідь приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого… Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!». Він звертається з промовою до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім’я».

У разі, коли священика не вдавалося доставити до лісу, його функції міг замінити командир. Зазвичай він благословляв святковий стіл, говорив напутні слова, після чого відбувалася загальна молитва. «Настав Великдень. Стрільці зрізали кілька смерек, зробили стіл, може, на сорок метрів довгий, а по боках сидження, застеливши все смерековими гілками. Кухарі накраяли пасок і всяке інше. Розклали на столі й попросили сідати , – згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»). – Бракувало лише священика, щоб посвятив, покропив паски і заспівав “Христос Воскрес”. Командир “Залізняк” привітав усіх, побажав кращої долі, а тоді сказав до всіх наше староукраїнське “Христос Воскрес”. Йому хором відповіли “Воістину Воскрес” і заспівали “Христос Воскрес”».

Але святкування не завжди відбувалися в таких урочистих умовах і з такою кількістю великодніх смаколиків. Воєнний час інколи диктував свої умови. Дружина полковника УПА

Василя Галаси Марія Савчин згадувала, як напередодні свята 1952 року повстанці не змогли роздобути харчів і повернулися до лісу з буханцем чорного хліба, з півкілограма сала і пшоняною кашою.

«Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень… Цей Великдень… смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого».

У Великодній день повстанці звільнялися від всіх обов’язків, окрім сторожової стійки, тому нерідко влаштовували у таборі різні забави, грали в шахи, карти, влаштовували імпровізовані вистави, танці. Зазвичай у цей день командири дозволяли підлеглим вживати незначну кількість спиртних напоїв, що в будні дні суворо заборонялося. Скажімо, сотенний Михайло Дуда згадував, як на великодні свята дозволив видати на кожен рій по пляшці горілки. Про святкування з горілкою пише і Кость Михалик («Дума»):

«Десь взялася горілка. Накривки з мадярських гранат служили за чарки. Горілка на порожній шлунок видавалася гострою, гріла, викликала легке сп’яніння. Жодне свячене в житті не смакувало так, як тоді в лісі. По сніданню відпочивали всі, крім алярмової чоти. Дехто грав у шахи, дехто в карти, інші відпочивали, гуторили».

Напередодні свята чи безпосередньо в день Великодня повстанці могли прийти до села. Радянські спецпризначенці знали про це, тому не рідко влаштовували там облави, або засідки. Марія Савчин розповідала, як у страсний четвер троє їх повстанців пішли до села Кам’янка, де мали налагодити цивільний зв’язок, зібрати харчових продуктів і забрати прислані для Василя Галаси газети, але потрапили на засідку емгебістів, двоє упівців загинули, а один зумів повернутися до лісу.

Великодні страви і печені паски з яйцями частенько повстанцям до лісу передавали цивільні мешканці, які вони між собою називали «свята». «Селяни не забули передати живим повстанцям «свята»… Притому нагадали, щоб удруге вийшли на зустріч у суботу пополудні, бо дівчата принесуть ще одні «свята» зі Сколього. Між населенням була своя неформальна організація, знали, кому можна довіряти, і помагали собі взаємно. У Сколім догадувалися, що в Кам’янку заходять повстанці, тож бажали також від себе передати свячене, однак наперед хотіли його посвятити. Надвечір хлопці принесли ті другі «свята», з гарними писанками і вложеною карткою з великоднім побажанням від скільців» , – згадувала Марія Савчин.

Також спеціально кошики для упівців готували родичі, друзі чи місцеві члени ОУН. Інколи біля церкви, після Богослужіння, кожна родина витягала щось зі свого кошика та передавала до повстанського столу.

Траплялося, що продукти для Великодня повстанці реквізовували у селян. Такий випадок, який стався 1947 року на Любачівщині (Закерзоння), згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»): «Настав великодній тиждень. Прийшли спомини – Страсний Четвер, Велика П’ятниця, винесення плащаниці, сторожування при святім гробі, печення пасок, свячене. Для нас шумів ліс. Зброя в руках і готовність кожної хвилини прийняти бій нагадували, хто ми і де ми… Зорганізувати якісь паски, яйця – виглядало неможливим… Та командир “Туча” хоч на Великдень хотів нагодувати вояків, посмакувати пасок. Тоді вже кущ і відділ квартирували близько один від одного. Курінний командир “Залізняк” також був з нами. Тоді сот. “Туча” вислав одну чоту в терен придбати харчів. Пішли до поляків. Ішли хата в хату і зібрали трохи пасок, яєць, ковбас та іншого добра. Сказали людям, що вони це мусять робити. І поляки погоджувалися, що в таких обставинах так мусить бути. Селяни-поляки запрягали коні й зібраний харч привезли до ліса. Їх запевнили, що коні і вози вернуться. У лісі тримали підводи цілий день, а ввечері відправили назад до села».

Як бачимо, в УПА намагалися відзначити Великдень з усіма атрибутами. Значну допомогу провіантом у відзначенні свята надавало цивільне населення, інколи необхідні продукти упівці могли реквізувати у селян. Але варто зауважити, що будь-які святкування відбувалися лише тоді, коли в околицях не велись інтенсивні бойові дії.

Збруч.

16.04.2017

Воїн УПА Ладзьо Гірник: родинне розслідування - архіви Тернопільського СБУ.

Владислав Гірник.

Діду минуло лише 25. Владик пробув у в’язниці тільки кілька тижнів – разом зі співкамерником вони втекли серед ночі: виламали дошку з підлоги й нею підважили тюремні ґрати. Документ про втечу теж є у справі. Цього вересня дідові Владику минуло б 87. Проте вже чверть століття його немає з нами. 10 років 10 місяців і 25 днів таборів збавили його здоров’я.

Дід завжди був сильним і незалежним. Усі в селі знали, що він сидів у тюрмі за Україну. Мені 8-річному було геть не зрозуміло, чому за Україну кидали до в’язниці.

У родині про минуле діда не говорили. Для мами й тітки ця тема – табу, адже все своє дитинство та юність вони були дочками "ворога народу". Це позначилось і на вступі до університету, і на кар’єрі. Прабабця Марія як мати "ворога народу" відбула заслання на Сахаліні, а після повернення в рідне село їй заборонили отримувати пенсію.

Найяскравіший спогад про діда – його похорон. "Діда Володю ховали, як нікого в селі. Була варта в упівській формі, стяги. Був і червоно-чорний прапор. Якісь поважні люди виголошували промови"

Духовий оркестр супроводжував діда в останню путь. Його проводжало чи не все село. Але того дня я розумів тільки одне: Україна буде, а діда більше нема.

Нещодавно дізналися, що розсекречено архіви СБУ. Знайомі почали шукати справи своїх родичів. І ми вирішили знайти дідову справу. Це виявилося нескладно: один дзвінок до архіву СБУ в Тернопільській області, одне звернення, два тижні очікування – і справа в Києві.

Діда арештували майже одразу після капітуляції Німеччини. Узяли його 19 травня у криївці, у його рідному селі Кабарівці, що на Тернопільщині. Під час затримання дід вистрелив собі в голову, поранив щелепу. Рана виявилася несмертельною.

Коли мені в дитинстві розповідали, що дід Владик хотів убити себе, щоб не потрапити до чекістів, не розумів цього вчинку взагалі. Зараз же, коли країна воює, розумію, що то був дуже сміливий крок.

Під час затримання в нього вилучили німецький пістолет та автомат, також знайшли набої. У протоколі затримання зазначено, що вступив у банду й боровся за "самостійну Україну". Сльози навернулися на очі, коли читав ці рядки.

Акт про втечу арештованих підпільників Ясного і Гірника з камери попереднього ув'язнення Заложцівського райвідділу НКВД 2 липня 1945 року.

Далі було ув’язнення. Діду минуло лише 25. Владик пробув у в’язниці тільки кілька тижнів – разом зі співкамерником вони втекли серед ночі: виламали дошку з підлоги й нею підважили тюремні ґрати. Документ про втечу теж є у справі.

Дід переховувався майже півроку. Сусіди розповідали мені, що ховався він на стріхах.

Удруге діда арештували напередодні Різдва – 5 січня 1946 року. Знайшли його вдома.

У середині лютого відбувся суд. Вирок – розстріл. Я був просто шокований. У нас удома про це ніколи не згадували.

Квит (квитанція) з підписом "Козак" - псевдонім Ладзя Гірника.

У протоколах допитів ідеться про те, що він був уже розвідником: збирав дані для упівців з навколишніх сіл – Кудобинців, Кудинівців, Млинівців. В окреме провадження на суді виділили справи односельчан Петра Мельника та Миколи Маланчука.

Дід Владик просив про помилування. У листі до Верховного Суду він писав, що не завдав багато шкоди, бо був рядовим.

Особливо вразив речовий доказ. Це єдиний доказ у справі діда. У конвертику, зробленому з аркуша з допомогою скріпок, – цидулка, на якій зверху написано: "Козак". Саме таким було його псевдо.

Квит був виписаний на 8600 карбованців, які "Козак" зібрав зі свого куща (кількох сіл) ОУН на потреби підпілля.

У справі також зазначено, що називали його "Мур’ян" і працював він у проводі "Хвилі".

Клопотання діда врахували. Розстріл замінили на 15 років каторжних робіт. У тюрмі дід теж просив про перегляд вироку. Строк зменшили до 10 років. Були й відмови в перегляді.

Гірник відбував покарання в таборах Норильська Красноярського краю. Дід украй рідко згадував про каторгу, розповідав, що працював на будівництві.

Вирок Військового трибуналу військ НКВД Тернопільської області Владиславу Гірнику, який в серпні 1944 року вступив в УПА , а в листопаді того ж року став розвідником районного проводу ОУН . Перша сторінка.

Повернувся Ладзьо Гірник (так його всі називали в селі) у вересні 1957 року. Майже одразу одружився. Моя бабця Оля чекала на нього із заслання. Вони зустрічалися ще до того, як дід потрапив до в’язниці. Родичі розповідали, що він пригрозив бабусі смертю, якщо не дочекається його й піде під вінець з іншим. Ото вона на нього й чекала.

Після повернення з ув’язнення діду Гірнику заборонили мешкати на Тернопільщині. Відправили його на Донеччину, де він кілька років працював у шахті.

До рідного села повернувся незадовго до 1960-го. Невдовзі в діда одна за одною народилися двоє дочок – Оксана та Леся. Доньки подарували йому 4-х онуків.

Друга сторінка вироку.

Реабілітували Володимира Гірника тільки 1991 року. Довідку про реабілітацію він отримав за кілька місяців до смерті. Пам’ятаю, як до того дід щотижня ходив до райцентру, до Зборова. Нам казав просто: маю "відмітитися". Що то таке, ми, малі, не розуміли. Тепер знаю, що ходив у райвідділ міліції.

Яскраво пам’ятаю перший День Незалежності. Тоді, 1991-го, усе село зібралося на горі Сина, люди ходою піднімалися до пам’ятника Січовим Стрільцям. Дід казав, що чекав на незалежність протягом 50 років. Я тоді був гордим, що йду з ним за руку, що міг потримати великий прапор. Це був перший і останній День Незалежності Володимира Гірника.

Діда поховали влітку 1992 року. Він трохи пережив бабусю Олю. Не міг без неї. Дуже шкода, що не розмовляв з ним раніше ані про заслання, ані про УПА , ані про те, як здобували самостійність України.

Дідів брат, як ми його називали, вуйко Славко Гірник, теж був у таборах. У справі знайшов дату його народження, то теж шукатиму документи в архіві. Але найбільше хочу дізнатися про долю дідової мами – моєї прабабці Марії. Наскільки знаю, її теж заслали до Сибіру через те, що двоє її синів були "ворогами народу". Тема щодо бабусі вдома була заборонена. Сподіваюсь, дані з архівів допоможуть розібратись у ситуації.

Довідатися про минуле родичів зовсім нескладно. Потрібно знати прізвище й ім’я, а також дату народження. Телефонуєте до архіву СБУ тієї області, де проживала ваша рідня. Там перевірять, чи є в них справа.

Далі пишете звернення з проханням надати копію справи, можна зазначити, до якого архіву її передати для ознайомлення. Важливо відразу попросити дозвіл на фотокопіювання. Приблизно за два тижні зможете ознайомитися зі справою. Фахівці архівів ставляться доброзичливо, підказують і допомагають. Ми ознайомилися зі справою в столичному архіві СБУ, що на вулиці Золотоворітській.

Радію, що дістав справу діда й почав досліджувати історію родини.

—

Олександр Думанський, опубліковано у виданні Історична правда

http://argumentua.com/stati/vo-n-upa-ladzo-g-rnik-arkh-vi-ternop-lskogo-sbu

Цей день в історії УПА - 2 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала загін МВД біля села Луковець на Дрогобиччині.

У селі Текля на Волині повстанці знищили секретаря партосередку КП(б)У та поранили секретаря сільської ради.

1947 рік

Сотня «Сурма» УПА-Захід у засідці біля райцентру Ланчин на Станіславщині знищила 3 військових МВД, ще двох поранено. Здобуто кулемет, 3 автомати, гвинтівку.

У сутичці з загоном МВД у селі Дроздовичі на Дрогобиччині загинув командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Микола Криско – «Горлоріз».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нове Село на Львівщині. У перестрілці двоє повстанців знищили старшого лейтенанта, сержанта і військового МВД.

У сутичках із загонами МВД у селах Буянів і Майдан на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Ясеновець на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

Під час зіткнення з опергрупою МВД біля села Деревянче на Рівненщині загинули троє повстанців.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Микитинці на Станіславщині загинули колишній командир сотні «Сурма» УПА-Захід Юрій Долішняк – «Білий» та ще п’ятеро повстанців.

Біля села Шкло на Львівщині підпільники підірвали стовп лінії електропередачі.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Бандрів, Головецьке і Верхня Стинава на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селі Климець і біля села Розділ на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

2 травня 1848 р. у Львові створена Головна Руська Рада, перша легальна українська політична організація.

Засідання Головної Руської Ради у Львові. 1848. Джерело: zbruc.eu

1848, 2 травня – у Львові створена Головна Руська Рада, перша легальна українська політична організація в Галичині.

Її створили представниками греко-католицького духовенства та інтелігенції під час революції в Австрійській імперії для захисту прав українського населення перед центральним урядом у Відні.

Складалася з 30-ти постійних членів на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем (пізніше його змінив Михайло Куземський).

У маніфесті від 10 травня 1848-го проголошувалася єдність 15-мільйонного українського народу, підтримка демократичних реформ і національних прав усіх поневолених народів імперії. Головна Руська Рада вимагала поділу Галичини за етнічним принципом на східну (українську) і західну (польську), об’єднання Галичини, Буковини і Закарпаття в одну провінцію, викладання в школах українською мовою, відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті.

Рада створила національну гвардію у Бережанах, Жовклі, Стрию, Тернополі та Яворові, а на Прикарпатті – народну самооборону.

Організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» (1850), ініціювала заснування Народного дому у Львові, започаткувала першу україномовну газету «Зоря Галицька».

За прикладом Головної Руської Ради у містах і селах регіону виникло близько 50-ти місцевих рад.

Головна Руська Рада розпущена в червні 1851-го з посиленням абсолютизму в Австрійській імперії.

Сергій Горобець

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

1 травня 1966р. студент Георгій Москаленко і робітник Віктор Кукса вночі встановили синьо-жовтий прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства.

Хлопці підписалися "Демократична партія Україна" й вивісили листівку "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито"

Місце було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. Національний герб вирізали з чорної матерії і нашили на прапор. Чорнилом на прапорі було дописано друкованими літерами: "Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ". Під час встановлення Українського прапора Георгій Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини з самопалом, а Віктор Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червону ганчірку і натомість прив’язав синьо-жовтий прапор. Коли Віктор спустився, Георгій побризкав асфальт авіагасом, щоб міліцейський собака не взяв сліду, і друзі вирушили пішки до гуртожитку. Уже о 7-й годині ранку біля "нархозу" метушилися сполохані міліціонери та кадебісти. Але прапор боялися знімали, оскільки думали, що він замінований. Поки викликали саперів, поки ті приїхали і виявили, що небезпеки нема, минуло ще кілька годин. Урешті жовто-блакитний стяг зняли.

Ніколи раніше в червоному Києві такого не було. Про цю виняткову подію голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко 3 травня доповів ЦК КПУ в спеціальному повідомленні № 225/н із грифом "таємно". "Приняты меры к розыску преступника", – повідомив він.

Так КДБ УРСР розпочав слідство у резонансній справі, про яку ще довго перешіптувалися люди, і яка злякала радянську керівну верхівку республіки.

Відчайдушних хлопців шукали дев’ять місяців. Кадебісти мали єдину зачіпку – напис на прапорі. Весь інститут перевіряли за почерками. Робили це непомітно, під виглядом необхідності заповнити якісь документи.

Наприклад, Георгія Москаленка викликали до військкомату і попросили заповнити анкету для виїзду за кордон - обов’язково друкованими літерами. Георгій здивувався, бо ніхто його в зарубіжжя не відряджав. Але анкету заповнив – і попався.

Георгія та Віктора заарештували 21 лютого 1967 року. Їм інкримінували частину 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда"), а також статтю 222 (незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї). Зброєю вважали кухонний ніж, яким Кукса зрізав червоний прапор, та самопал, яким Москаленко мав подати сигнал товаришу в разі небезпеки.

Рішення Київського обласного суду, ухвалене на закритому засіданні 31 травня 1967 року, не відрізнялося логікою. Віктор, який вивішував прапор, отримав два роки, а Георгій, який лише прикривав друга, – три.

Покарання вони відбували у таборі суворого режиму №11 у селищі Явас в Мордовії.

Сміливців реабілітували лише після розвалу СРСР. А 18 серпня 2006 року – через 40 років після вчинку – їх нагородили орденами "За мужність" І ступеня.

Джерело.https://znaj.ua/history/230078-disidentskiy-pershotraven-istoriya-pro-zhovto-blakitniy-prapor-nad-radyanskim-kiyevom

1 травня 1971р. у Нью-Йорку відбулася півторатисячна демонстрація на захист дисидента Валентина Яковичп Мороза, ув'язненого в Україні. Акцію організували Українські молодіжні і студентські організації США.

Валентин Якович Мороз (15 квітня 1936, с. Холонів — 16 квітня 2019, Львів) — Український історик, один із представників Українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі. Член Об'єднання Українських письменників «Слово». Почесний громадянин Волині (2017).

Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів, нині Горохівського району Волинської області, Україна (за польським адмінподілом — Волинське воєводство, Польська республіка) в селянській сім'ї.

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964р. — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Перший арешт.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

Другий арешт. 

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України на той час. До Гончара написав листа і Михайло Осадчий. Василь Стус написав листа до КДБ, де зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.». 

Також на захист Валентина Мороза виступили українські дисиденти та політв'язні Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Л.Шереметьєва, С.Гулик, Ніна Строката, Олена Антонів, Я.Ксендзбора, Юрій Шухевич.

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з кримiнальними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в московії, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів.

Звільнення.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни.

В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.

За кордоном Мороза зустрічали як героя, але його ексцентрична поведінка відштовхнула від нього західну громадськість. Спочатку він оселився в Америці, згодом — в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991). Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава.

З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим.

Приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття».

Повернення в Україну.

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув'язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР — у квітні 1990 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками. Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв'ю «Галицьким Контрактам»: «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся».

З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському державному університеті фізичної культури.

Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у виданнях якої видавав свої книги з питань націоналізму. 

Помер 16 квітня 2019 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі , поле № 5.

Джерело.

Білокінь І. Мороз Валентин Якович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 71. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.

Дзюба І. Українські усобиці як феномен світової історії// Ольжич О. Дух руїни/ Вступне слово О.Зінкевича; Післямова І.Дзюби.-К.: Смолоскип,2007. — 52 с.

Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987)/ Харківська правозахисна група; Худож.- оформлювач Захаров Б. — Харків: Фоліо, 2003. — 144 с.

Інтерв'ю А.Лазарєвої «Ми звикли жити без претензій» // Молодь України № 21 (16820), вівторок, 7 квітня 1992 року. — С. 2 та Вікіпедія.

1 травня 1917 р. (18 квітня) створено 1-й український полк імені Богдана Хмельницького.

Прапор полку Б. Хмельницького.

Файл: Старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б.Хмельницького на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.

Це був початок українізації військових частин російській армії.

Вимога про організацію 1-го українського добровольчого полку імені Богдана Хмельницького постала ще 29 березня 1917-го на установчих зборах українців-вояків київської залоги, коли було створено Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

За ініціативою клубу черниці Флорівського жіночого монастиря вишили для майбутнього полку прапор, а 1 квітня його освятили у Володимирському соборі.

Тим часом на Київському військово-розподільчому пункті зібралися майже три тисячі патріотично налаштованих мобілізованих солдатів із Чернігівщини, Полтавщини та інших регіонів України, які виявили тверде бажання зорганізуватися в Перший український полк і не погоджувалися ні на які компроміси.

Ситуація загострилася 27 квітня, коли «три тисячі», незважаючи на загрозу суворої кари за невиконання наказів, відмовилися вирушати на фронт.

Попри негативну реакцію Петрограда і військового керівництва (а також виконкомів київських Рад робітничих, військових і студентських депутатів), солдатів-українців після довгого зволікання врешті-решт підтримала Центральна Рада. 28 квітня вона прийняла резолюцію, в якій зазначала, що «не бачить іншого виходу, як сформувати з них український полк і задовольнити їх бажання вийти негайно на фронт у якості української військової одиниці».

1 травня Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка влаштував на Сирці військове свято «Перші квітки» за участю частин київського гарнізону і солдат із розподільчого пункту. Сирецьке поле прикрасили українськими національними прапорами, портретами Тараса Шевченка й гетьмана Павла Полуботка. За повідомленням газети «Нова Рада», свято супроводжувалось гаслами: «Хай живе автономія України!», «Хай живе славне українське військо!», «1-му Українському ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку – слава!». Три військові оркестри виконували національний гімн «Ще не вмерла Україна».

На пропозицію Миколи Міхновського вояки самостійно організувались у 1-й український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького на чолі зі штабс-капітаном Д. Путником-Гребенюком, розподілившись на курені (батальйони), сотні (роти) й чоти (відділення). Першим до Богданівського полку записався визначний український артист Микола Садовський. Всього ж до полку увійшло понад 3500 осіб.

Після мітингу, о 17-й годині, колони Богданівського полку через все місто пройшли на Печерськ, до Маріїнського палацу, який став на той час місцем розташування Рад солдатських та військових депутатів. Останні не на жарт стривожилися, а виступи їхніх очільників (із закликами не зраджувати російської революції й їхати до своїх частин на фронті) супроводжували вигуками обурення або слухали з настороженим мовчанням. Дещо згладив ситуацію Головний начальник Київського військового округу М. Ходорович. Він наказав розмістити богданівців у казармах, видавати їм провізію та запропонував обрати делегацію для переговорів із Радою солдатських депутатів.

Богданівський полк влаштував під стінами палацу імпровізований парад, і лише потім солдати розійшлися по казармах.

Втім, наради й перемовини тієї ночі ні до чого не призвели. Як зазначає Михайло Ковальчук: «Заплановане на 2 травня спільне засідання Богданівського полку з київськими революційними організаціями так і не відбулося. Ймовірно, українська сторона просто втратила інтерес до безплідних дискусій з російською демократією, що не виявляла жодного бажання підтримати її вимоги… У штабі Південно-західного фронту перші звістки про самовільне створення в Києві українського полку зрозуміли як відкритий виступ українців проти Тимчасового уряду. Генерал А. Брусілов навіть віддав наказ ліквідувати «повстання». Коли ж фронтове командування одержало детальнішу інформацію про події, цей наказ було скасовано».

2 травня до головнокомандувача Південно-західного фронту генерала Олексія Брусилова прибула делегація Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка та Богданівського полку. Але тільки 4 травня військовий міністр Олександр Гучков після наради з Верховним головнокомандувачем Михайлом Алексєєвим дав дозвіл на формування окремого українського полку з запасних частин Київського військового округу. Щоправда, до полку дозволялося зарахувати лише 500 осіб, решта мали негайно вирушити до фронтових з’єднань. Тим не менше, для українського руху це була значна перемога.

Підготував Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 1 травня.

Журнал «Чорний ліс» (1947-1950). Обкладинка, дереворит. Автор невідомий

1943 рік

Біля села Олика на Волині повстанці захопили у німців два автомобілі зі зброєю.

1944 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Лучка на Тернопільщині. Повстанець, що перебував у середині, застрелився.

1945 рік

У райцентрі Камінь-Каширський на Волині повстанці обстріляли адміністративні будівлі і вивісили український національний прапор.

Під час облави загонів НКВД у селі Великі Гаї на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

Біля села Велика Лінина на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

1946 рік

У засідці на шляху біля села Тязів на Станіславщині підпільники знищили старшого лейтенанта і трьох військових МВД.

Сотня «Гуцули» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Кути на Станіславщині. Особовий склад розігнано, здобуто кулемет і 20 гвинтівок.

У селі Берегомет на Чернівеччині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1947 рік

Під час сутичок із загонами МВД біля сіл Брониця і Лопушна на Дрогобичині підпільники знищили 6 військових МВД.

У селі Ушня на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД, а в селі Білоберезка на Станіславщині – начальника винищувального батальйону і його заступника.

У сутичці з загоном МВД у селі Драгасимів на Станіславщині загинув станичний ОУН «Тур».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Життєвий шлях підпільного священика УГКЦ Петра Дубчака із с. Коржова.

1880 р. Церква Михаїла с. Коржова.

Дзвіниця 1880 р.

5 квітня 1946 року – “трійка” НКВС засуджує до заслання в Сибір надрайонного референта ОУН, майбутнього підпільного священика УГКЦ, уродженця с.Коржова Монастириського району Петра Дубчака. Звільнено 1955 року, як інваліда, без права повернення додому. У листопаді 1962 року Петро Дутчак повертається в Україну. У 1974 році таємно висвячений на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Помер Петро Дутчак 22 червня 1995 року.

Сайт Терен.

Дутчак Петро Спиридонович (нар. 9 грудня 1926, село Коржова, Монастириська гмина, Бучатський пов., Тернопільське воєводство, Республіка Польща – пом. 22 червня 1995, село Лисець, Тисменицького район, Івано-Франківська обл.) – священик УГКЦ.

Дутчак Петро Спиридонович народився 9 грудня 1926 року в селі Коржова Монастириської гмини Бучатського повіту Тернопільського воєводства (нині село Монастириського району Тернопільської області) в українській родині. (в одному з інтерв’ю Петро Спиридонович вказав, що народився у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині). Навчався у початковій школі, у 1939 році – в гімназії у Бережанах, а згодом в семінарії в Бучачі.

Подальша доля Петра Спиридоновича багато в чому складалася з огляду на перипетії складної історії українських земель першої половини XX століття, оскільки сучасна Тернопільщина з 1917 року в результаті громадянської війни та польської інтервенції входила до складу Польщі. Лише у 1939 році Тернопільська область під час так званого Визвольного походу Червоної Армії до Західної України та Білорусії була приєднана до складу Українською РСР.

Після походу Червоної Армії у Західну Україну тут встановилась радянська влада зі всіма її як позитивними, так і негативними проявами. Останні викликали супротив із боку українського населення. Вже навесні 1941 року Петро Дутчак п’ятнадцятирічним юнаком вступив до молодіжної сітки Організації Українських Націоналістів (ОУН). Йому ставиться завдання виховувати в дусі патріотизму таку ж молодь, як і він сам, готувати її до вступу в ОУН-УПА. З молоді готували зв’язкових між станицями, оскільки молодь рідко підозрювали у передачі “штафет” (письмових естафет). Організацією керував районний провід, Петро Спиридонович став референтом у своєму селі.

Разом із тим, Петра Дутчака не покидала думка про навчання у духовній семінарії. У 1943 році при монастирі отців Василіан у місті Бучач на Тернопільщині він готується до вступу. Та наміри не здійснилися – того ж року, під час облави, влаштованої німецькою окупаційною владою, його вивезли на примусову роботу до Німеччини.

По закінченні війни у травні 1945 року ще з декількома хлопцями-земляками Петро Дутчак пішки добрався до рідного краю. За завданням ОУН він влаштувався на роботу у райвиконком селища Монастирська, підтримував зв’язки з українським підпіллям. На Водохреща, 19 січня 1946 року, Петро приїхав у рідне село до матері, але потрапив під облаву, яку проводили війська НКВС. Його заарештували та відвезли до в’язниці у райцентрі. Знайшлися люди, які засвідчили його зв’язки з організацією націоналістів. Через тиждень Петра Спиридоновича відправили до Чортківської тюрми, де 5 квітня 1946 року т. зв. “трійка” НКВС засудила його як надрайонного референта ОУН.

Подальша доля Петра Дутчака склалася, як і доля сотень тисяч людей Західної України: вивезення до Сибіру, табір, заслання. Два місяці везли в’язнів до пересильного табору у бухті Находка Охотського моря, ще через деякий час – морем до Магадану. З номером К-418 на казенному одязі Петро Спиридонович потрапив на Індигірку на копальню Ойчан, район Усть-Нера, де видобували золото відкритим способом.

На роботу засуджених водили в наручниках, а потім знімали і давали ломи, щоб у вічній мерзлоті копати ями для вибухівки, пізніше підривали ґрунт, збирали породу і промивали золото. Через деякий час Петро Дутчак захворів і його помістили у табірну лікарню. З-за голоду, який розпочався у таборі після тривалих морозів (не мали можливості доставити продукти харчування), 20-річний юнак важив лише 28 кг.

За той рік із 25 тисяч в’язнів у таборі залишилося лише 300 чоловік. Після цього засуджених вивезли на копальню ім. Горького, де Петро Дутчак працював помічником маркшейдера. Норма виробітку — 150 тачок на день. Конвоїри і наглядачі били за будь-що, не давали їсти. Але попри всі митарства, засудженим вдавалося святкувати і Різдво, і Великдень, й інші свята.

Вже у п’ятдесятих роках Петру Дутчаку вдалося дізнатися, що його мати вивезли на Урал, а семирічний брат Михайло помер у камері попереднього утримання, де перебував разом із матір’ю (мати його працювала на Уралі з 1947 по 1960 рік).

15 березня 1955 року Петра Дутчака звільнили як інваліда (тривалий час він хворів двостороннім запаленням легень), без права повернення додому. Він поїхав до матері у м. Копейськ Челябінської області. Як спецпоселенця, його взяли на облік, і щотижня необхідно було з’являтися до правоохоронних органів. Це тривало до жовтня 1962 року, поки він не отримав паспорт.

У листопаді 1962 року Петро Дутчак повернувся в Україну, після тривалих митарств влаштувався на роботу на Бурштинську державну районну електричну станцію (ДРЕС), пізніше працював у технічному бюро міста Монастириська. 

Одружився, разом із дружиною Ганною виховали дочку Стефу та сина Михайла.

Та мрії стати священиком ніколи не покидали Петра Спиридоновича. Вдалося розшукати греко-католицьких священиків, вдосконалювати свої богословські знання. І все це робилося підпільно, бо УГКЦ у ті часи в СРСР знаходилась під забороною. У 1974 році Петро Спиридонович був таємно висвячений владиками П. Василиком та Й. Федориком на греко-католицького священика. У другій половині сімдесятих – початку вісімдесятих років минулого століття священику довелося відправляти святі Літургії, здійснювати обряди хрещення, відспівувати покійників таємно. Якщо це робилося вдома, то о. Петро залучав у підмогу прислужувати когось із своїх дітей. Коли доводилося виїжджати в інші села чи містечка, то мусив дотримуватись конспірації.

З 1989 року, коли в СРСР легалізували УГКЦ, о. Петро служив священиком у місті Рогатині у церкві святої Богородиці, пізніше — Перегінську. Коли виникла потреба в організації парафії в центральній частині, півдні та сході України, за рекомендацією єпископа Дмитерка о. Петро у 1994 році приїхав до Бердичева. Тут наприкінці 1993 року зорганізувалась парафія св. Йосафата Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Перші Служби Божі він проводив на квартирі одного з парафіян, а 27 листопада 1994 року вперше відправа відбулась у римо-католицькому костелі св. Варвари. Це стало можливим завдяки тому, що о. Петро Дутчак та о. Бернард Міцкевич — настоятель костелу св. Варвари — швидко порозумілися і прихожани отримали змогу проводити святу Літургію у католицькому храмі. Виявилося також, що раніше обидва священика служили Богові у місті Стрий на Львівщині.

У травні 1995 року о. Петро захворів, хоча святу Літургію по неділях і святах відправляв. У нього знову відкрилося запалення легенів. У кінці травня він виїхав із Бердичева до родини.

Помер Петро Спиридонович Дутчак 22 червня 1995 року. Похований у селищі Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині.

Джерела і література:

Широких Л. Побільшало конфесій у Бердичеві. // “Земля Бердичівська”, 18 січня 1995 р.

Костюк П.І. Петро Дутчак – перший священик Української греко-католицької церкви св. Йосафата в Бердичеві. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 1, с. 267-269.

Літопис нескореної України. – Львів: Просвіта. 1993. – Кн. 1. – С. 492.

1 травня 1855р. народився Микола Феофанович Кащенко - Український біолог, один із перших українських академіків (1918).Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві; разом із В. Караваєвим створив у Києві зоологічний музей і був його першим директором.

Ім'я Миколи Кащенка залишилося, закарбувалося. Завдяки досягненням ученого. Історія його життя складає частинку історії його Батьківщини. Визначний біолог, ембріолог, селекціонер, академік УАН, доктор медицини та зоології. Засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (з 1919 — Акліматизаційний сад АН України). З 1912 року — професор Київського політехнічного інституту. Разом в видатним ученим В. О. Караваєвим він створив Зоологічний музей і був першим його директором.

Народився Микола Феофанович на Катеринославщині. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорізької Січі, пори її розквіту. Один з пращурів майбутнього вченого брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза.

Батько Миколи Феофан Гаврилович був небагатим поміщиком. Їхня родина була багатодітною — п’ятеро синів і чотири доньки. Меншеньким Адріану та старшому за нього на три роки Миколі судилося зробити значний вклад у культуру українського народу. Микола стане знаменитим ученим, а його брат обере письменницький шлях.

Вищу медичну освіту Микола Кащенко здобув у Московському університеті. Далі переводиться на медичний факультет імператорського Харківського університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Талановитий юнак ще зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вузу виходить його перша друкована праця. 30 квітня 1884 року Микола Феофанович захищає докторську дисертацію й отримує звання доктора медицини.

З 1881 року Кащенко працює асистентом ембріологічного кабінету Харківського університету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику. Тоді ж він видає наукову працю — результат своїх досліджень.

По поверненні Миколи Феофановича із закордонного відрядження до Німеччини та Італії, де провів два роки, його призначають екстраординарним професором імператорського Томського університету. Кащенко поринає у вивчення флори і фауни Сибіру. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології. Також учений викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910 — 1911), у 1913 році бере участь у XIII з’їзді російських природознавців та лікарів.

Та клімат Сибіру згубно впливав на здоров’я Миколи Кащенка. Тож він з родиною переїздить до Києва. Київський період позначився викладанням у Київському політехнічному інституті, виступами з публічними лекціями у Київському товаристві сприяння початковій освіті. Займаючись акліматизацією рослин у чотирьох Київських розсадниках, які мали площу 12 га, Кащенко, як правило, вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері, вивчає вплив деяких народних засобів на організм людини. Учений навіть відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин.

14 листопада 1918 року — значна дата в календарі здобутків Миколи Феофановича. Він «закликаний в склад перших членів Української академії наук». Та це не стає для вченого тією вершиною, діставшись якої, складаєш руки. Невтомний дослідник знаходить у Києві на Лук’янівці заболочену ділянку і закладає новий акліматизаційний сад. До оселі академіка тягнуться хворі та немічні, яким Кащенко, блискучий знавець лікарських трав, дарує полегшення. Його мрією було, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм, попереджала, нищила на самому початку.

Починання Миколи Кащенка знайшли відгук у його наступників. Ім’я визначного вченого продовжує жити в пам’яті співвітчизників, досягненнях і працях, а також у назві київської вулиці.

Джерело: arhiv.orthodoxy.org.ua