Розстріляли та спалили 18 людей: історія волинського хутора Бовти.

Ганна Троян.

27 листопада 1943 року на хуторі Бовти поблизу села Дубечне Старовижівського району німці розстріляли і спалили 18 людей, а сам хутір вщент знищили, щоб не було й згадки. За що так жорстоко розправилися з мирними людьми? Відповідь на це питання частково дають спогади старожилів.

Розстріляли навіть немовлят.

До сьогоднішнього дня жодного очевидця цієї трагедії вже немає в живих. На щастя, краєзнавці встигли записати їхні розповіді. Зокрема, свідка тих подій нині покійного Василя Трояна. Того осіннього дня він з однолітком Адамом із сусіднього села Рокити пасли біля лісу корів та овець. Було дуже холодно. Тому хлопці розпалили вогнище і пекли картоплю. Десь опівдні побачили невелику групу людей, що йшли до хутора, і засперечалися між собою, хто це може бути. Адам припустив, що то робітники з Глух, яких німці ведуть на ремонт залізниці. Щоб краще розгледіти, хлопці повставали від багаття і високо задерли голови. Від групи відділилося кілька осіб і почали стріляти у їхній бік. Адам втік у ліс, а Василя поранило в руку. Він упав, ледве дихаючи. Тоді один з фашистів підійшов до хлопця і чоботом наступив на поранену руку. Василь знепритомнів, і цим врятував собі життя. Коли карателі відійшли, хлопець скотився в рів і побіг у ліс.

– А на хуторі вже розгорталася кривава драма, – розповідає керівник дубечненського шкільного музею Лариса Сулева. – німецький загін з близько ста чоловік оточив Бовти з усіх боків. Поставили кулемети. Офіцер із солдатами пішов по хатах. Перепитуючи, хто в них живе і скільки людей, виставили варту біля вікон та дверей. А далі розпочалося справжнє пекло. Спочатку вивели Дениса Трояна з дружиною та дітьми. Батько ніс хлопчика трьох з половиною років, мати – донечку, якій не було й року, а третя дитина йшла сама. Їх розстріляли перехресним вогнем з одного та другого боку хати. Врятуватися вдалося лише маленькій дівчинці, котру мати прикрила своїм тілом.

Ще страшнішою була смерть Денисових батьків. У їхній хаті підперли двері, навпроти вікон стояли автоматники. Запалили дім. У вікнах виднілися силуети чотирьох дітей, матері та батька, який на той час повернувся додому. Він був сильним, упирався. Чоловіка волокли по землі, кололи штиком.

Жахлива помста поляка?

– Коли розпочалася страшна стрілянина, мати мого покійного чоловіка Мотря з чотирма дітьми сховалася у погріб, викопаний під хатою, – розповідає моторошні подробиці, що колись чула від чоловіка Василя, його дружина Ганна Яківна. – Її чоловіка Матвія вдома не було. Погріб був високий, мурований. У ньому й вирішили перечекати страшну годину. Мотря підсунулася ближче до виходу, щоб бачити, що коїться на подвір’ї. Аж тут півторарічна донечка Оля заплакала. Один з фашистів почув дитячий плач і кинув у погріб гранату. Вибухом господині відірвало ногу. Усі затихли. Коли німці залишили хату, першою отямилась мати. Діти витягли її з погреба і побігли по допомогу в село до родичів. А Мотря так і залишилася з відірваною ногою біля палаючої хати. Німці спалили діда Микиту та бабу Єлизавету Троянів, забили бабу Грипку.

Розправа над мирним населенням на хуторі Бовти закінчилася пізно ввечері. На запахи крові та обгорілих тіл збиралися лісові звірі. Тому загиблих було важко упізнати. Серед них – дев’ятеро дітей. Людські останки позбирали та поховали в Рокиті на кладовищі.

Однією з версій трагедії на хуторі очевидці називали зв’язок його мешканців з партизанами, для яких Мотря Троян пекла хліб. За іншою, яку висловили Борис Борисюк та Лідія Сулева, каральна операція була викликана помстою сина польського лісничого, який до війни жив неподалік Бовтів. Коли у 1939 році поляки виїхали, хуторяни нібито пограбували їхнє обійстя.

– Мій чоловік Василь розповідав, що й справді біля Чорного Броду та на пункті під Теклею до війни жили поляки і з приходом радянської влади покинули нажиті статки. Дехто й полакомився на їхнє майно. А ще хуторяни були нібито пов’язані з упівцями, адже довкола – суцільні ліси, – згадує Ганна Троян. – Ті неодноразово навідувалися на Бовти, привозили сюди худобу, забивали, смалили її, щоб мати чим харчуватися. Але про справжні причини розстрілу на хуторі ми, мабуть, не довідаємося ніколи.

Джерело

http://www.volynpost.com

Про студентів Львівської політехніки, які чинили опір московитам.

Вони боролися за волю України: 

Про студентів Львівської політехніки, які чинили опір радянській владі у 40‒50 роках ХХ століття, за що їх було засуджено на багато літ, «Аудиторія» розповідала минулого року. Нещодавно вдалося віднайти фотографії цих та інших героїв, тому продовжуємо знайомити з ними та іншими репресованими політехніками наших читачів.

Василь Бучковський.

Народився 8 квітня 1929 року у с. Іване-Пусте, що на Тернопільщині. У квітні 1952 року, під час навчання у Львівській політехніці на нафтовому факультеті, його заарештували. За створення підпільної студентської організації військовий трибунал засудив студента-відмінника на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. 1956 року після перегляду справи мужнього юнака звільнили. Спершу Василь повернувся до Тернополя, але невдовзі його змусили покинути Україну. Виїхав до Інти, де брав активну участь у роботі підпільної організації «Об’єднання», яка діяла в 1956–1959 роках. Після повернення жив на Київщині, у Фастові, де працював над винаходами, спільно з дружиною активно долучився до діяльності громадських організацій. Покинув цей світ 27 серпня 2001 року.

Володимир Чубей

Народився 2 липня 1931 року у с. Іване-Пусте, що на Тернопільщині. Навчався у Львівській політехніці на силікатному факультеті. За участь у діяльності підпільної студентської організації його заарештували у квітні 1952 року. Військовий трибунал засудив студента на 25 років виправних таборів і 5 років позбавлення прав. 1956 року після перегляду справи і звільнення повернувся у рідне село, брав активну участь у роботі громадських організацій, був делегатом установчого з’їзду Народного руху України, який відбувся 8 вересня 1989 року.

Юрій Мельник

Народився 1929 року у с. Медика Дрогобицької області (тепер територія Польщі). 1947 року вступив на механічний факультет Львівського політехнічного інституту. 1952 року, під час роботи над дипломним проектом, його заарештували і засудили на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав за участь в організації підпільної групи та зв’язок із підпіллям ОУН. Пізніше вирок було змінено до 10 років. Після перегляду справи і звільнення 1958 року повернуся до Львова. Працював інженером-механіком, займався громадською діяльністю.

Володимир Шах

Народився 1927 року в с. Жорниська на Яворівщині. Середню школу закінчив у Львові, вчився у Львівській політехніці. 1952 року, перед самим закінчення інституту, його заарештували і засудили на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав за участь у підпільних організаціях. Після звільнення (1956 р.) жив на Івано-Франківщині.

Володимир Шилівський

Народився 1926 року в с. Озерне, що на Тернопільщині. Навчався у Львівській політехніці. Заарештували у квітні 1952 року і засудили на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав за участь у підпільній українській націоналістичній організації «Пробоєм», яка діяла від 1948 до 1952 рр., та за зв’язок із підпіллям ОУН. 1956 року після перегляду справи звільнили від дальшого покарання.

Василь Пельц

Народився 1930 року у с. Більшівці на Івано-Франківщині. 1949 року вступив до Львівського політехнічного інституту. У квітні 1952 року його заарештували і засудили на 25 років таборів і позбавлення прав на 5 років за зв’язок і співпрацю з підпіллям ОУН, антирадянську агітацію. Після повернення з покарання продовжив студії заочно і захистив диплом інженера-механіка.

Іван Малюца

Народився близько 1909 року. Навчався у Львівській політехніці. Учасник Празької конференції ОУН (1932 р.), організаційний референт Проводу. Його звинувачено у справі атентату на польського міністра Б. Перацького й засуджено на 12 років позбавлення волі.

Юрій Артимишин

Народився 1913 року в селі Гойча біля Рави-Руської в родині священика. Закінчив гімназію у Львові, навчався у Львівській політехніці (1931–1936 рр.), керував місцевою ОУН. Після приходу більшовиків (1939 р.) перейшов у підпілля. Дальша доля невідома.

Олег Левицький

Народився 1921 року в місті Бережани Тернопільської області, закінчив гімназію. Навчався у Львівській політехніці. Учасник підпілля ОУН. На «процесі 59-ти», який відбувся 15–18 січня 1941 року у Львові, його засудили до розстрілу (вирок замінено на 10 років ув’язнення). Загинув 1941 року в бердичівській тюрмі, накривши своїм тілом гранату, яку енкаведисти вкинули в камеру.

Андрій Кулай

Народився 1900 року. Профспілковий діяч Львівської політехніки, якого закатували 1941 року у львівський в’язниці НКВС №3, що містилася на вул. Яховича. Світлину знайдено в тюрмі випадково після втечі Червоної армії зі Львова наприкінці червня 1941 року.

Тарас Коцюба

Народився 1918 року в Дрогобичі. Закінчив гімназію, вступив до Львівської політехніки. Член ОУН, інструктор юнацтва ОУН, керівник молодіжних організацій міста. 1940 року його заарештували і засудили до страти. Розстріляли 1941 року.

Богдан Сенів

Народився 1920 року в Тустановичах (Борислав). Закінчив Дрогобицьку гімназію. 1939 року вступив до Львівського політехнічного інституту. Провідник юнацтва ОУН Дрогобицької округи. Від 1941 року перейшов на нелегальне становище. Енкаведисти вистежили його, заарештували і закатували у Дрогобицькій тюрмі 1941 року.

Ярослав Скасків

Народився 1919 року у с. Божиків, що на Тернопільщині. Закінчив гімназію, навчався на хімічному факультеті Львівської політехніки. Був крайовим провідником юнацтва ОУН, обласним провідником ОУН Львівщини. Загинув 19 липня 1944 року в бою повстанців із німецькими загарбниками поблизу с. Прибин на Перемишлянщині. Нагороджений Срібним Хрестом Заслуги посмертно.

Петро Касінчук (Тур).

Народився 1929 року у с. Мельниця-Подільська на Тернопільщині. Навчався у Чортківській гімназії. Від 1944 року – політінформатор УПА. 1946 року під час бою з енкаведистами його поранили, схопили і засудили на 15 років каторжних робіт, 8 із яких відбув на уранових рудниках. Львівську політехніку закінчив після звільнення. Знаний на Тернопільщині політичний і громадський діяч.

Павло Шевчук

Народився 1912 року на Волині. Закінчив українську гімназію в Кременці, Львівську політехніку (агрономічний відділ). Під час більшовицької окупації перебував у підпіллі ОУН, був референтом зв’язку на лінії Київ-Львів-Варшава. Пройшов через тортури і концтабори гестапо. Після війни продовжив діяльність в ОУН у Мюнхені, пізніше – в Канаді. Помер 1989 року.

Марко Грицина

Народився 1922 року у с. Кути біля Олеська. Вчився у Золочівській торговій школі, мав зв’язок з підпіллям УПА. Був у вишкільній сотні «Гориня», у службі зв’язку СБ. 1945 року із п’ятьма побратимами вів восьмигодинний бій з енкаведистами, які їх оточили. Уночі повстанцям вдалося вирватися з бункера. Після війни закінчив Львівський політехнічний інститут. Багато років працював на ВО «Автонавантажувач».

Микола Якимчук

Народився 1914 року в с. Піддубці Луцького району. Закінчив Львівську політехніку. Був членом «Пласту», товариства «Відродження», провідником ОУН Луцького повіту, згодом – окружним провідником, військовим референтом Волинського обласного проводу, першим командиром Військової округи УПА «Турів», референтом у штабі групи УПА-Північ. Загинув 1947 року в бою з енкаведистами.

Роман Загоруйко (Лапайдух)

Народився 1922 року в с. Підгірці Бродівського району. Навчався у Львівській політехніці. Був членом ОУН, командиром відділу Української народної самооборони, сотенним УПА, за що «отримав» 20 років каторги. За спробу втечі його засудили до розстрілу, але вирок замінили ув’язненням. Організував повстання в зоні, за що 2 роки відсидів у закритій тюрмі. Після звільнення вступив до заочної аспірантури Львівського політехнічного інституту, підготував дисертацію, яку не схвалили, а його звільнили з роботи. Після відновлення Незалежності був головою Новороздільського товариства репресованих. Автор багатьох публіцистичних та художніх творів.

Василь Заяць

Народився 1928 року в с. Стриганці, що на Бережанщині, в родині січового стрільця. 1943 року став членом юнацтва ОУН. Навчався в Бережанській гімназії, 1946-го вступив на енергетичний факультет Львівської політехніки. Його заарештували 1949 року і засудили за «антидержавну» діяльність на 15 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав. У в’язниці доля звела його з Михайлом Сорокою. Після реабілітації працював і закінчував навчання на Уралі.

Серед відважних підпільників-політехніків, які протистояли окупаційним режимам, було чимало дівчат і жінок.

Катерина Зарицька

Народилася 3 листопада 1914 року в місті Коломиї на Івано-Франківщині в родині українського вченого-математика та педагога Мирона Зарицького. У 1924–1926 роках навчалася в гімназії в Тернополі, від 1926-го – в гімназії сестер василіянок у Львові, яку закінчила 1932 року. Вищу освіту здобула у Львівській політехніці, де отримала диплом інженера геодезії.

Від 1930 року – діячка ОУН. Належала до дівочої бойово-розвідувальної п’ятірки під керівництвом Марії Кос. 1935 року її заарештувала польська влада і на Варшавському процесі засудила на 8 років ув’язнення, однак апеляційний суд скоротив термін до 6 років, а на підставі амністії термін зменшено до 4-х. Згодом на Львівському процесі отримала термін 5 років (скорочено до 2,5 р.)

У грудні 1938-го вийшла на волю і 5 листопада 1939 року взяла шлюб із оунівцем Михайлом Сорокою. Та вже невдовзі молодят заарештували, на цей раз органи НКВС. Від березня 1940 до червня 1941-го провела у в’язниці, де народила сина Богдана.

Впродовж 1941–1943 рр. – крайова провідниця жіночої сітки ОУН, від 1943-го – організатор і керівник Українського Червоного Хреста, від 1945-го до 1947-го – зв’язкова Головного командира УПА Романа Шухевича. Працювала також у відділі пропаганди ОУН. 21 вересня 1947 року її знову заарештували та засудили на 25 років ув’язнення. Перебувала у Верхньоуральській та Володимирській тюрмах, 1969 року її перевели до табору суворого режиму в Мордовії. Вийшла на волю 21 вересня 1972 року, та повернутися додому не дозволили, тому поселилась у м. Волочиськ Хмельницької області. Померла 29 серпня 1986 року. Перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Ганна Іваницька (Бардин)

Народилася 31 березня 1925 року в с. Дмитровичі Мостиського району. 1942 року вступила до юнацтва ОУН, отримала псевдо Мотря. Була членкинею Товариства «Просвіта». У 1941–1944 роках навчалася в Державній учительській семінарії в Яворові, після закінчення якої працювала в Українському допомоговому комітеті в Судовій Вишні, вчителювала в початковій школі с. Сусолів і водночас була зв’язковою в підпіллі ОУН. 1945 року вступила на фізико-математичний факультет Львівського педагогічного інституту, проте вже 5 жовтня її заарештували.

Пройшла через жорстокі тортури у Львові, казанську «психушку». 1954 року повернулася до Львова, закінчила Львівський політехнічний інститут (хіміко-технологічний факультет). Працювала на ВО «Кінескоп», у відновленій «Просвіті». І сьогодні провадить активне політичне і громадське життя, охоче зустрічається з молоддю, пише і готує до друку спогади.

Надія Мудра

Народилася19 серпня 1924 року в Коломиї. 1925 року польська влада переселила родину на західні землі Польщі. До 1934 року навчалася у польській школі м. Радом, а коли 1934 року Мудрі повернулися на рідні землі і оселилися у Львові, закінчила 6 класів «Рідної школи» ім. Т. Шевченка, у 1937– 1939 рр. навчалася в гімназії сестер василіянок, у 1941–1943 рр. – у Першій (академічній) гімназії. 1941 року вступила до юнацтва ОУН, потім належала до жіночої сітки ОУН. Під час Другої світової війни працювала секретар-друкаркою в канцелярії Управи дивізії «Галичина».

1944 року вступила на хімічний факультет Львівської політехніки і водночас виконувала доручення ОУН, зокрема влаштовувала на лікування поранених повстанців. У підпіллі мала псевдо Оксана. 16 травня 1947-го, коли навчалася на третьому курсі, її заарештували, звинувативши в керівництві жіночою п’ятіркою ОУН. Перебувала під слідством у львівській тюрмі на Лонцького. 6 вересня їй винесли вирок за ст. 54–1 а, 54–11 КК УРСР: 10 років таборів. Від листопада 1947-го до лютого 1948-го перебувала в таборі-колонії на території паровозо-вагоноремонтного заводу, що був у Львові на вул. Вокзальній, відтак до липня 1948-го – у пересильній тюрмі № 25, звідки її етапували до Магадана. Спершу відбувала покарання у виправно-трудовому таборі Хеніканджа, потім (до травня 1955 р.) – у таборі Нелькоба. Після звільнення, однак, ще перебувала на спецпоселенні в с. Усть-Омчуг, працювала в місцевій лікарні.

Повернулася до Львова в липні 1956 року. Працювала лаборантом у Науково-дослідному інституті педіатрії та акушерства, водночас навчалася на біологічному факультеті Львівського університету, який закінчила 1965-го і стала науковим співробітником, відтак (до 2002 року) працювала в лабораторії медико-генетичного центру. Була членкинею Спілки політв’язнів, брала активну участь у діяльності Всеукраїнської Ліги українських жінок. Померла 3 травня 2013 року у Львові.

Ірина Козак

Донька священика с. Трибоківці, що на Жидачівщині, народилася 1919 року. Закінчила гімназію, навчалася у Львівській політехніці. В юнацтві ОУН була провідницею жіночих відділів «Січі», обласною провідницею жіноцтва ОУН, керівницею Українського Червоного Хреста Львівщини. Нагороджена Бронзовим Хрестом Заслуги. 1945 року її заарештували і засудили на 10 років таборів. Заслання відбувала в Комі АРСР. Після звільнення жила в Черкасах. Померла 1992 року.

Елеонора Сенюта

Народилася 1925 року в с. Конюхи на Тернопільщині. Донька адвоката, якого розстріляли чекісти. Закінчила гімназію, вступила на хіміко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту. Була зв’язковою Головного проводу ОУН. Її заарештували 1947 року, коли навчалася на третьому курсі, і засудили на 10 років таборів. Покарання відбувала в Комі АРСР. Після повернення закінчила університет, працювала в Інституті біохімії. Була членкинею Спілки політв’язнів.

Надія Дидик

Народилася у 1927 року в с. Шибалин Бережанського району. Від 1942 року діяла у підпіллі як зв’язкова районного й обласного рівнів. 1947 року вступила на хіміко-технологічний факультет Львівської політехніки. 1949 року її заарештували і засудили на 10 років таборів. Відбувала покарання у Кенґірі. Брала участь у відомому Кенґірському повстанні. Звільнили 1956 року, але в Україні жити на дозволили. І тільки 1961-го змогла повернутися й оселитися в Кременці Тернопільської області. Брала активну участь у громадському житті.

Люба Камецька

Народилася 1919 року в Клівленді (США) в родині емігрантів. Згодом Камецькі повернулися до Львова, де Люба закінчила середню школу, університет (1944–1949). Працювала викладачем англійської мови у Львівському політехнічному інституті. 1951 року її заарештували і засудили на 25 років. Покарання відбувала у Воркуті. Після повернення праці за спеціальністю не одержала. Жила у Львові, була членкинею Спілки політв’язнів.

Марія Левицька

Дружина члена ОУН, командира відділу Української народної самооборони, сотенного УПА Романа Загоруйка. В УПА мала псевдо Ганна.

Мирослав Кушнір (Лунь)

Народився 1922 року в с. Божиків, що на Тернопільщині. Закінчив гімназію в Бережанах, навчався у Львівській політехніці. В ОУН – з гімназійних років. Учасник УПА. Талановитий поет. Загинув 1944 року в оточенні, підірвавши себе гранатою. Рукопис віршів поета зберегла його подруга Дарія Вергун. Книжка вийшла друком 1994 року.

Богдан Жеплинський

Народився 5 квітня 1929 року в Дрогобичі в родині священика. Навчався в дитячій школі гри на скрипці в Яворові, згодом – на бандурі в організатора першої капели бандуристів на Львівщині Юрія Сінгалевича. 1946 року вступив на хіміко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту. У студентські роки продовжував удосконалювати майстерність гри на бандурі в керівника інститутської капели Олега Гасюка, якого заарештували 1949 року. Провадив також наукову роботу в галузі хімії та хімічних технологій.

1950 року його разом із молодшим братом Романом вислали до Сибіру. До 1955 року працював у ліспромгоспі Томської області (Росія). Там Жеплинські організували Сибірську капелу бандуристів із репресованих українців. Виготовляли саморобні бандури з кедрового дерева, виступали з концертами разом із капелою і як солісти-бандуристи. На обласному огляді художньої самодіяльності в Томську (1954 р.) отримали диплом І ступеня.

Політехнічний інститут за фахом інженера-хіміка закінчив у Томську. Від 1956 до 1959 рр. працював на хімічному заводі в Пермі, виступав як соліст-бандурист, провадив науково-дослідницьку роботу, опублікував свої перші наукові статті. 1959 року переїхав до Нового Роздолу на Львівщині, працював на Роздільському гірничо-хімічному комбінаті. Тут спільно з братом і дружиною Вірою створив ансамбль бандуристів, згодом – капелу бандуристів «Дністер» та дитячу капелу бандуристів «Струмок», які виступали з численними концертами, на обласних і республіканських оглядах художньої самодіяльності здобували грамоти і дипломи.

1969-го переїхав до Львова, працював старшим науковим співробітником Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР, від 1971 до 1992 рр. – у Всесоюзному науково-дослідному і проектному інституті сірчаної промисловості, публікував наукові статті. Отримав 23 авторські свідоцтва на винаходи.

Упродовж усього життя вивчає творчість кобзарів та лірників, популяризує їхнє мистецтво, провадить активну громадську діяльність. У 1969–1985-х роках разом із дружиною створив і керував капелами бандуристів «Заспів» Палацу культури заводу «Львівсільмаш», а також при Львівському політехнічному інституті та ПТУ №4. Відродив «Галицький ляльковий вертеп», викладав факультативно предмет «Кобзарознавство» у Львівському університеті ім. І. Франка та Львівській духовній семінарії Св. Духа. 1997 року став дипломантом Фонду Духовного відродження ім. митрополита А. Шептицького. Публікувався в часописах і збірниках України, Росії, Польщі, Югославії, Німеччини, США, Канади, Австралії, очолював Львівське обласне відділення Всеукраїнської спілки кобзарів, бандуристів і лірників.

Побажаймо Богданові Михайловичу доброго здоров’я, задоволення від улюбленої роботи і родинного щастя!

Роман Жеплинський

Народився 13 березня 1932 року в Дрогобичі у родині священика. У дитячі роки проживав з батьками на Лемківщині. 1938-го родина переїхала в с. Наконечне на Яворівщині, там Роман закінчив чотири класи початкової школи. У 1942–1944 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії, де опановував також гру на скрипці і брав участь у гімназійному оркестрі. 1948 року закінчив Яворівську середню школу і вступив на механічний факультет Львівської політехніки. Навчившись грати на бандурі, виступав у капелі бандуристів інституту під керівництвом О. Гасюка та в капелі бандуристів Львівського будинку вчителя.

1950-го його, як і Богдана, заслали до Сибіру, де брати з репресованих українців створили капелу бандуристів. 1956 року повернувся до Львова, закінчив Лісотехнічний інститут. Працював інженером-конструктором на Роздольському гірничо-хімічному комбінаті. Спільно з братом організував та керував капелами бандуристів «Дністер» і «Струмок» (1959–1967 рр.).

Від 1967 року працював інженером-конструктором на Яворівському гірничо-хімічному комбінаті та створив хор «Яворівщина», а згодом у Новояворівську – хор «Нова Яворівщина», учасники якого збирали та записували народні пісні й обряди (у міжнародному конкурсі «Бескиди-89» хор посів друге місце, виступав у Польщі та Югославії). Обидва колективи мали звання народних.

Автор книжки «Мої дороги» (2007 р.), понад 40 обробок народних пісень із Яворівщини і понад 20 власних. Член Національної спілки кобзарів України, Товариства «Просвіта». Був депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання (1990 р.)

Відійшов у засвіти 28 квітня 2009 року.

Василь Гаврилюк

Народився 1924 року в с. Корчин на Сколівщині. Навчався у Львівській політехніці. 1947 року його заарештували і засудили на 10 років таборів за участь у підпіллі і керівництво пунктом зв’язку Крайового проводу ОУН. Після звільнення жив у Норильську.

Богдан Молчко

Народився 1929 року в с. Поморяни, що на Львівщині, у вчительській родині. Від 1942-го до 1944 року навчався у Бережанській гімназії. 1943-го став членом юнацтва ОУН. 1947 року вступив на енергетичний факультет Львівської політехніки. Його заарештували 1950 року за «антидержавну» діяльність (розповсюдження літератури, листівок серед студентів) і засудили на 10 років таборів. Покарання відбував у Норильську. В ув’язненні тяжко захворів. Після звільнення жив у Стрию, де й помер 1967року.

Теодор Гривна

Народився 1929 року в с. Гладишів на Лемківщині. Навчався у Львівській гімназії, на механічному факультеті Львівської політехніки. 1950 року його заарештували разом із сестрою, студенткою медінституту, і засудили за «антидержавну» діяльність на 25 років таборів та 5 років позбавлення прав. Покарання відбував на шахтах Норильська. Після звільнення (1955 р.) закінчив Львівську політехніку заочно, працював на «Львівсільмаші».

Богдан Михайлюк

Народився 1929 року в Рашковій волі (Польща). Після війни родину переселили на Львівщину. Школу закінчив у Миколаєві. 1950 року, під час навчання на третьому курсі електротехнічного факультету Львівської політехніки, його заарештували і засудили на 25 років таборів (потім вирок замінили на 10 років). Після звільнення працював у м. Жидачів. Інститут закінчив заочно 1964 року.

Роман Василько

Народився 1932 року в с. Роснівка на Яворівщині. 1952 року, під час навчання на четвертому курсі Львівського університету, його заарештували і засудили на 10 років таборів за «антидержавну» діяльність і зв’язок з підпіллям. Відбував покарання в Красноярському краї. Після звільнення працював у Красноярську, на Донбасі. Закінчив заочно Львівський політехнічний інститут. Працював інженером на заводі «Автонавантажувач» і «Мотозаводі». Від 1990 року працював у Товаристві «Меморіал».

Богдан Бубняк

Народився у 1929 року. Син священика з Нового Сончу (тепер Польща). У 1952 році, під час навчання на четвертому курсі Львівського університету, його заарештували і засудили на 10 років таборів за «антидержавну» діяльність і зв’язок з підпіллям. Відбував покарання у Красноярському краї. Після повернення жив у Дрогобичі. Заочно навчався у Львівському політехнічному інституті на загальнотехнічному факультеті.

Микола Іванчишин (Буковий, Лапайдух)

Родом із Золочівщини. Львівський політехнічний інститут закінчив 1943 року. Загинув у лавах УПА в бою з ворогом.

Володимир Нидза

Народився 1914 року в с. Витків на Добромильщині. Гімназію закінчив у Львові, 1932 року вступив до Львівської політехніки. 1934 року його звинувачено за спiвучасть у підготовці атентату на радянське консульство у Львові й засуджено на 14 років. Загинув у в’язниці в Равічі.

Ярослав Дудар

Народився 1915 року в с. Карашинці на Тернопільщині. Закінчив польську гімназію, навчався у Львівській політехніці (1935–1939 рр.). Його заарештували під час студентського з’їзду 1939 року. Після звільнення був окружним провідником ОУН Холмщини, учасником похідних груп, обласним провідником ОУН Кам’янець-Подільської області, членом Проводу ОУН північно-західних українських земель. Загинув 1945 року в бою на Волині.

Юрій Федорук (Лемко)

Народився 1921 року в родині відомого в Галичині священика села Накваша на Брідщині о. Антона Федорука, який провадив активну просвітницьку і подвижницьку діяльність. Закінчив ліцей, навчався у Львівській політехніці (1939–1942 рр.). Член ОУН, організаційний референт Крайового проводу юнацтва ОУН, обласний крайовий провідник юнацтва на Східній Україні, провідник ОУН на лівобережжі Дніпропетровщини. З весни 1944-го працював у виховно-вишкільному відділі штабу УПА–Південь Кременецько-Острозької округи. Загинув у бою з військами НКВС в Острозькому районі взимку 1945 року.

Богдан Карпа

Народився 1929 року у Золочеві. Син відомого громадського діяча. Керівник підпільної юнацької організації. Навчався у Львівській політехніці на нафтовому факультеті. Заарештували 1949 року і засудили на 25 років «особливих таборів». Покарання відбував у Воркуті. Загинув від рук емгебістів.

Лев-Юрій Дзедзінський

Народився у Львові 1919 року. Навчався у Львівській політехніці. Від 1939 року – керівник ОУН в інституті, пізніше – провідник ОУН Львівської області. Його заарештували наприкінці 1940 року і засудили до страти. Ймовірно, загинув 1941 року в одній із львівських в’язниць.

Іван Мандрик

Народився 1920 року в Перемишлі. Закінчив гімназію. Був заступником повітового провідника ОУН. 1940 року, під час навчання на першому курсі Львівського політехнічного інституту (архітектурний факультет), його заарештували і засудили на 10 років таборів. Ймовірно, загинув у в’язниці Дрогобича чи Самбора.

Мирон Гребеняк (Моряк)

Народився 1920 року в м. Сколе. Закінчив промислову школу, Львівську політехніку (1941 р.). Член ОУН від 1939 року. Виконував організаційні функції в Німеччині. Був районовим, надрайоновим пропагандистом на Стрийщині, де і загинув 1947 року.

Ярослав Івасиків

Народився 1923 року у Верхньому Синьовидному на Сколівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Учасник дивізії «Галичина», сотенний УПА, районовий, пізніше надрайоновий референт СБ. Загинув 1949-го в бою біля підніжжя Маківки, знищивши кількох емґебістів.

Микола Грозовський

Навчався у Львівській політехніці. 1950 року його заарештували і засудили на 25 років «виправних» робіт та 5 років заслання. Після перегляду справи звільнили без права прописки у рідних місцях. Закінчив Бердянський педінститут. Згодом повернувся до Збаража Тернопільської області. Був активний у громадському житті.

Ярослав Гузичак

Народився 1923 року в м. Трускавець. Керівник юнацтва ОУН в гімназії. Мав зв’язок з відомим підпільником «Макомацьким». Працював нафтовиком-оператором у Дрогобичі, заочно навчався у Львівському політехнічному інституті. Заарештували 1950 року і засудили на 10 років. Після звільнення жив у Трускавці.

Ярослав Ленчик

Народився 1930 року в Перемишлі. Учасник підпільної юнацької організації. 1949 року, під час навчання у Львівському політехнічному інституті (нафтовий факультет), його заарештували і засудили на 25 років «особливих таборів». Покарання відбував у Жезказгані (Казахстан). Брав участь в українському культурному житті політв’язнів. Після звільнення жив у Золочеві. Помер 1993 року.

Микола Дубас

Народився 30 листопада 1932 року у с. Метенів на Зборівщині. Навчався у Золочівській середній школі, де створив юнацьку підпільну організацію «Наша зміна». 10 червня 1949 року під час складання іспитів на атестат зрілості його заарештували і засудили на 10 років «особливих таборів». Покарання відбував у Мордовії та Омську.

1954 року відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР про перегляд справ неповнолітніх його було звільнено без зняття судимості й мобілізовано в Радянську армію. Службу відбував у будівельному батальйоні на Камчатці. 1956 року повернувся в Україну, закінчив електромеханічний факультет Львівського політехнічного інституту. Працював інженером із автоматизації процесів виробництва в енергетиці. Має 13 авторських свідоцтв на винаходи.

Підтримував контакти із шістдесятниками. У 1991–1998 рр. завідував науково-дослідним відділом Львівської організації «Меморіал» ім. В. Стуса. Редагував альманах творчості колишніх п о л і т в ‘ я з н і в «Біль» (1990– 1999 рр.), журнал «Воля і Батьківщина» (1995–2003 рр.). Заснував серію видань «Бібліотека альманаху «Біль», був упорядником чи співупорядником низки літературно-художніх і публіцистичних видань.

Член Національної спілки письменників України. Автор повістей «Шлях починався в негоду» (2001), «На чужих широтах» (2003), «На стриноженому коні» (2011); публіцистичних видань «Слова пост мовчання» (2002), «На зламі століть» (2015), кількох книжок поезій, наукових публікацій, передмов до літературно-художніх і культурологічних книг, численних публіцистичних статей, рецензій, репортажів, споминів в українських та зарубіжних виданнях.

Микола Матвійчук

Народився 1909 року в с. Глушин Бродівського району. Закінчив Львівську політехніку 1940 року за спеціальністю інженер-агроном. Працював у Ветеринарному інституті. Керівник розвідки Крайової екзекутиви ОУН. Заарештували 1940 року, на «процесі 59-ти»* засудили до страти. Розстріляли 1941-го.

Володимир Комар

Народився 1917 року в с. Лисятичі на Стрийщині в родині священика. Закінчив гімназію, був керівником гімназійної організації ОУН. Навчався у Львівській політехніці. 1940 року його заарештували і на «процесі 59-ти» засудили до розстрілу (вирок замінили на 10 років ув’язнення). На початку війни врятувався під час спроби енкаведистів знищити в’язнів бердичівської тюрми.

Андрій Кушка

Народився 1932 року на Львівщині. Навчався у Львівській політехніці. Засновник підпільної організації «Загін юних повстанців» в с. Колоденці Куликівського району Львівської області. Заарештували його у квітні 1952 року і засудили на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. 1956 року після перегляду справи звільнили від дальшого покарання. Того ж року разом із однодумцями створив підпільну організацію «Об’єднання», яка діяла до 1959 року. Жив у Куликові Нестерівського району, брав активну участь у роботі громадських організацій.

Ярослав Будзанівський

Народився 1929 року на Тернопільщині. Навчався у Львівській політехніці. Заарештували у квітні 1952 року і засудили на 25 років таборів і позбавлення прав на 5 років за участь у студентській підпільній організації. 1956 року після перегляду справи звільнили від дальшого покарання.

Ярослав Горбаль

Народився 1924 року у Львові. Закінчив гімназію, навчався у Львівській політехніці. Член ОУН від 1940 року. Діяв у обласному чи крайовому проводі ОУН. Доля невідома.

Федір Королюк

Народився 1922 року в с. Жовнівка на Тернопільщині. Закінчив гімназію у Бережанах, був активним членом юнацтва ОУН. Навчався у Львівській політехніці. Від 1942 року в підпіллі: курсант, інструктор, чотовий у старшинських школах УПА. Командир 23 (калуського) тактичного відтинку УПА «Магура» військової округи «Говерла». Загинув 1945 року в с. Бринь Галицького району.

Роман Судомир

Народився 1929 року на Львівщині. Навчався у Львівській політехніці. 1951 року військовий трибунал засудив його за роботу в підпіллі ОУН на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. Звільнили 1956 року після перегляду справи.

ЯРОСЛАВА ВЕЛИЧКО, ТИЖНЕВИК «АУДИТОРІЯ»

Цей день в історії УПА - 3 липня.

Володимир Михайлович Караташ — український письменник, вояк УПА, політичний в'язень, учасник Кенгірського повстання 1954 року.

Народився 2 березня 1926 р., с. Розділ Помер 6 листопада 2017 (91 рік)

1944 рік

У селі Залав’я на Рівненщині повстанці знищили двох радянських активістів. Також знищена документація сільської ради.

1946 рік

Відділ УПА біля райцентру Надвірна на Станіславщині знищив 4 військових МВД. Захоплено чотири вантажних автомобілі з продовольством для гарнізону МВД.

Вночі в селі Чорні Ослави на Станіславщині підпільники поранили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону.

Біля райцентру Вишневець на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

1947 рік

Під час зіткнення з загоном МВД біля райцентру Судова Вишня на Львівщині загинули 5 повстанців.

У селі Кимир на Львівщині підпільники знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стоянці на Дрогобиччині. Троє повстанців знищили трьох військових МВД, однак були захоплені в полон і незабаром розстріляні.

1948 рік

Чота сотні «Лемківська» УПА-Захід у бою з ротою МВД біля села Тершів на Дрогобиччині знищила 25 військових. Загинув один воїн УПА.

У селі Драчинці на Чернівеччині підпільники знищили дільничного МВД.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Гніздичів на Дрогобичині двоє повстанців знищили двох військових, але обоє загинули в перестрілці.

У селі Жаб’є на Станіславщині повстанці захопили вантажний автомобіль з промисловими товарами. Весь вантаж роздано місцевому населенню.

1950 рік

У селі Іванків на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1952 рік

У сутичці з опергрупою МГБ у селі Барвінків на Станіславщині загинув Андрій Шкрібляк – «Дубок».

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

3 липня 1885р. в США Українці заснували перше товариство взаємодопомоги "Братство святого Миколая"

На фото - Братство святого Миколая, 1885 рік. В центрі, п'ятий ліворуч у першому ряду - о.Іван Волянський.

Українські емігранти створили в США перше товариство взаємодопомоги «Братство святого Миколая» Його керівником став священик із Галичини Іван Волянський. 

Іван Волянський прибув до міста Шенандоа, Пенсільванія, 1884-го. Більшість українців, що прибули на чужину із ним, походили з села. Вже за рік існування товариства спільними зусиллями Волянський та емігранти звели будівлю першої української католицької церкви.

За головну мету братство ставило взаємодопомогу першим емігрантам із України на чужині. Допомагали члени братства один одному і морально, і матеріально, організовували школи. Проводили роботу щодо підтримки української самосвідомості, збереження народних звичаїв і традицій. Благодійні внески отримували навіть від жителів США.

За 10 років після заснування "Братства" у центрі американської діаспори в Пенсільванії в тому ж місті Шенандоа заснували Український народний союз - найбільшу братську організацію США. Її вплив поширився навіть на українців Канади й Мексики.

Джерело

https://www.hroniky.com/

Підвисоцька Ольга - легіон УСС Українська військова та громадська діячка, учасниця національно-визвольних змагань.

Підвисоцька Ольга 1898р.н., м. Чортків 

Навчалася в учительській семінарії. Діяльна в «Просвіті» та інших українських товариствах.

Від 1915 — у Легіоні УСС , згодом — у Коші УСС .

Одна з небагатьох дівчат-стрільчинь — учасниць боїв із москальськими військами 1915—1916 р. Брала участь у боях УГА 1918—1920 р. У травні 1919 року шість польських дивізій під командуванням Юзефа Галлера почали наступ по всій лінії фронту. Бригада відступила до Самбора і прийняла бій біля села Гашани.

Сотник Осип Станімір у книжці "Моя участь у визвольних змаганнях"згадував:

"Надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-ї сотні поручика Каравана та його четового Кліша ранено, а команду сотні перебрала хорунжа Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись."

Після Визвольних змагань повірила більшовицькій агітації та разом із чоловіком Миколою Малицьким, також колишнім усусом, переїхала до радянської України. У 1937 році була страчена москалями.

2 липня 1941 р. Чортківська трагедія. Вбивство московитами отців та монахів у Чорткові. (2 джерела інформації).

З 1 на 2 липня 1941 року, увірвавшись до домініканського монастиря у Чорткові москалі забрали 46-річного настоятеля отця Юстина Спирлака, 32-річного отця Яцека Станіслава Місюту, 31-річного отця Анатоля Адама Знаміровського й 44-річного брата Анджея Бояковського. Їх вивели на берег річки Серет, де вбили пострілами в потилицю. 

Свідок, який усе це бачив, розповідав, що їх вели четверо військових і двоє в цивільному (один із конвою згодом став керівником комунальної служби і 1946 року закрив храм, а потім дослужився до генерала).

Іще чотирьох домініканців: 69-річного отця Героніма Франциска Льонґаву, 84-річного брата Реґінальда Червонку, брата Методія Кароля Іваніщува та 71-річного Юзефа Вінцентовича, що належав до Третього ордену, – москалі замордували в келіях Чортківського монастиря. Під час нападу на храм і монастирську обитель москалі вчинили погром й осквернили Пресвяті Дари.

Дізнавшись про розстріл, люди прийшли на місце трагедії та з пошаною вмочували хустки в розлиту кров, збирали просякнуті кров'ю грудки землі. Дозволу на поховання в каплиці на цвинтарі їм не дали, а наказали поховати тіла на тому самому місці до 14-ї години, погрожуючи інакше втопити їх у річці. 

Мешканці нашвидкуруч зробили дві великі труни й поклали в них по два тіла.

За радянських часів цю трагедію замовчували, однак старше покоління подолян зберегло й переказало правду про страшну екзекуцію, яку вчинили москалі перш ніж відступити з Чорткова. Навіть тоді, попри заборону, люди приходили молитися на цвинтар перед гробницею домініканців і на могили чотирьох ченців на березі річки, запалювали свічки й покладали квіти.

2 липня 1991 року останки мучеників із берега Серета було врочисто перенесено до склепу на цвинтарі. 

Джерело 1.

http://kmc.media/2018/07/04/dominikanski-svidky-viry.html

*******

Чортківська трагедія 1941.

Чортківська трагедія - масовий арешт та вбивства органами НКВС інтелігенції Чортківщини - на початку липня 1941 року.

Передісторія

У вересні 1939 року українське населення вітало возз’єднання з УРСР. Після приходу радянської влади загонами НКВС у перші місяці у Чорткові було арештовано лише військових польського гарнізону та окремих посадовців з числа тих, хто не встиг, або не зміг врятуватися за румунським кордоном (Румунія надала політичний притулок польським військовим та чиновникам, що перейшли кордон в Кутах та Заліщиках самим перед вторгненням Червоної Армії).

Перші арешти

У 1940 році Чортковом прокотилися масові арешти місцевої української інтелігенції. Більшість викладачів гімназії, правників, лікарів, активістів громадських організацій та партій, звичайно ж "буржуазних" було схоплено без усяких пояснень та причини арешту. Безслідно зникло близько 100 мешканців міста, серед них: професор В. Баран, адвокат В. Електрович, лікар П. Синенький, викладач Д. Пігут, родина адвоката Остапа Юрчинського. 

Заарештованих було близько 1800 осіб, з них 954 особи були етаповані в Умань, а решту замордували в Чортківській тюрмі. Родинам арештованих не давали жодної звістки про місце ув’язнення. З перших днів війни Чортковом покотилися чутки про розпочату москалями розправу над в’язнями чортківської тюрми. Місцеві жителі чекали допомоги від наступаючого німецького війська, ніхто із місцевих жителів не наважився на протест і спробу визволення в’язнів. 

1 липня з тюремних воріт вивели під конвоєм довжелезну колону в’язнів і погнали у невідомому напрямку, ніхто не спробував захопити в’язницю й тоді з тюремних підвалів почали долинати постріли. Загони НКВС, щоб приглушити звуки катівської роботи, на подвір’ї в'язниці цілодобово підтримували роботу потужних дизельних двигунів.

Розправа над священиками.

Вночі 2 липня оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні

домініканського монастиря і підпалили приміщення. Зранку на березі річки Серет були знайдені тіла священників та монахів А. Знамеровського, Я. Місюти, Ю. Шпирлака, А. Волковського, а у спаленому монастирі — отця Х. Лонгави, монахів Р. Червонки та М. Іваничіва, органіста Й. Вінцентовича.

Трагедія

Третього липня в Чортків увійшли військові підрозділи Вермахту. Жодного злочинця затримати не вдалося. Браму тюрми-катівні відкрили німці. Місцевих жидів звинуватили у допомозі радянській владі і змусили з тюрми виносити спотворені тіла жертв. На ідентифікацію тіл дали одну добу. З восьмисот трупів впізнані були лише одиниці. Тіла були настільки спотворені катуванням та дією вапняного розчину, яким наспіх заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Лише за довгими русявими косами (таких не мав ніхто в окрузі) впізнали дочку чортківського адвоката Надію Юрчинську. Тих же жидів змусили викопати братську могилу на місцевому цвинтарі і поховати усіх жертв.

Дорога до Умані

Після приходу радянської армії 954 в’язні місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. В дорозі було страчено майже двісті осіб. Лише одинадцятьом вдалося втекти.

Омелян Чернега був тим щасливцем, якому вдалося втекти від "енкаведистів". З міста Чорткова етап слідував через пункти

Кам’янець-Подільський, Жмеринку,  Тиврів,

Сутківці, Христинівку, Умань. Під час переходу через с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. В Гуштині чекісти заарештували та прилучили до колони двох хлопців, які виглядали з-за хати. 

20 липня з етапного переходу Чортків-Умань 750 осіб були страчені в уманській в’язниці, їх тіла знесли в глибокі коридори підземель уманської тюрми, пересипали вапном та ретельно замурували. Німецькі війська віднайшли місце катувань та наказали перепоховати рештки на міському цвинтарі. Тоді було ідентифіковано близько 100 тіл загиблих.

Пам'ять

В Чорткові, в сквері біля слідчого ізолятора, встановлено пам'ятник, в пам'ять про закатованих більшовиками в'язнів чортківської тюрми. Також на місцевому цвинтарі впорядкована братська могила. В Умані зведений меморіальний комплекс жертвам чортківської трагедії.

Джерело 2

Вікіпедія.

2 липня 1857р. народився отець Іван Якович Волянський Український церковний і громадський діяч в Галичині та США.

с. Яблунів нині Гусятинського району. Перший греко-католицький священик у

США (з 1884 душпастир в Шенандоа у

Пенсильванії ), збудував тут першу греко-католицьку церкву; 1887 заснував тижневу газету «Америка»; 1896—1898 місіонер у Бразилії, з 1918 на Холмщині.

Життєпис.

Походження і навчання:

Іван Волянський народився 2 липня 1857 року в селі Яблунів (Австрійська імперія, нині

Гусятинського району, Тернопільська область) поблизу міста Копичинці Тернопільської області. Був шостим із семи дітей о. Якова Волянського, пароха в Яблунові (1802—1884), і його дружини Теклі, з дому Мацелинської.

У 1875 році закінчив державну гімназію в Тернополі. Потім навчався у Львівській духовній семінарії , а на богослов'я переведений до Греко-католицької центральної семінарії у Відні (1875—1877). Також — у Віденському університеті. 

Висвячений на одруженого священика в 1880 році. По священичих свяченнях був сотрудником на парафіях в Крилосі (1880—1881), Настасові (1882—1883) і Ниркові (1883—1884).

Місійна праця в США

1884 року виїхав на місійну працю в США (разом з ним запрошення прибути до Америки одержав й Іван Франко, але не скористався ним). Засновник і священик (1886—1889) першої в США греко-католицької церкви св. Михаїла у м. Шенандоа (штат Пенсильванія). Від 1887 — голова «Сполучення братств руських». Організатор громадського, культурного та економічного життя українських громад. Видавець і редактор (1886—1887) першої української газети за океаном «Америка», редактором якої був, зокрема, Володимир Сіменович.

Галичина і Бразилія

1889 року повернувся до Галичини і отримав парафію в селі Острівець біля Теребовлі, на якій був парохом до 1913 року. В 1896 —

1898 о. Волянський відвідував українські поселення Бразилії з метою вивчення умов життя майбутніх переселенців. Там, у Ріо де Жанейро , померла на жовту пропасницю його дружина, яка завжди була йому вірною помічницею. В газеті «Свобода» (ч. 12, 1897) подав обширні відомості про місцевості з убивчим кліматом у Бразилії як осторогу, куди не треба їхати.

Останні роки життя

Згодом як теребовлянський декан (1906—1913) організовував читальні, хори, філії товариства «Просвіта», кооперативи. Голова Надзірної ради позичкової каси «Поміч» у Теребовлі. 1913 року став парохом в с. Дичків Тернопільського деканату. 1918 року призначений до місії на Холмщині, Волині, Білорусі.

У вересні 1919 року його як українського патріота і активного діяча на національно-просвітницькій ниві представники польської влади вивезли до концентраційного табору в Модліні біля Варшави, звідки був звільнений лише після піврічного перебування.

Помер 2 серпня 1926 року в селі Дичкові (нині Тернопільського району ) і там похований.

1 липня 1917р. у бою з московитами загинув Роман Камінський, командир відділу кінноти Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), поручник австро-угорської армії.

Братська могила вояків УСС в с.

Конюхи, у якій похований Роман Камінський

Організатор відділу кінноти УСС, яка здобула добру славу на фронтах І світової війни і не раз відзначалася в боях. Загинув під час битви із російською армією біля села Конюхи на Тернопільщині.

Це був останній значний бій УСС у складі австрійської армії. Січові стрільці перебували в резерві і не володіли інформацією про перебіг бою (почався ще 29 червня) на різних ділянках фронту. Це призвело до того, що супротивник, прорвавши лівий фланг, оточив яругу, де перебували стрільці. Внаслідок несподіваного нападу УСС зазнали суттєвих втрат (понад 50% особового складу), загинуло 17 старшин із 26-и, в тому числі комендант полку Франц Кікаль. Від полону врятувалися лише підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту.

Сергій Горобець.

*****

Ось як описує у своїй книжці Ярослав Когут (1929 р. н., корінний житель с. Конюхи, учасник визвольних змагань, засуджений на 25 років):

« У цій могилі захоронені: комендант стрілецької кінноти Роман Камінський, поручник Осип Яримович , підхорунжий Ворона, підхорунжий Василь Іванців, вістовий Тютько, десятник Кузьмович, старший стрілець Шкварко. Це захоронення зберегла в пам'яті покійна Ксенія Мрикало — Олеськів (Курилишина), вона й прилучила до цього гробу ще одного стрільця — Василя Яреми (мав біля себе документ). Про це місце захоронення також пам'ятав Йосип Паслай, який постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, замітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам'яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу.»

*****

1917 р. – в бою під с. Конюхи, нині Козівського району, загинули підполковник австрійської армії, комендант Леґіону УСС Франц Кікаль, поручник кінноти Леґіону УСС Роман Камінський, командир 3-ї сотні УСС Осип Яримович (його пам’яті присвятив Роман Купчинський пісню “Накрила нічка”) та ін.

Джерело

Сайт Терен

1 липня 1910р. поляки вбили Адама Коцка студента-борця за Український університет у Львові.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття питання українського університету було одним із основних у Галичині. Саме студенти, як найактивніша частина суспільства, розпочали відстоювати своє право на освіту рідною мовою. У 1899 році на зборах українського студентства вищих навчальних закладів Австрії вперше оголосили вимогу про заснування українського університету у Львові. Розпочався новий період історії головного навчального закладу нашого міста – період боротьби та сутичок між українськими та польськими студентами. Одночасно жертвою та символом цієї боротьби став український студент правничого факультету Адам Коцко.

Життєвий шлях Адама Коцко розпочався 24 грудня 1882 р. у селі Шоломия, тепер Пустомитівський район Львівської області. Батько Адама працював у страховому товаристві “Дністер” переписувачем документів, а матір Соломія походила з польської родини та була домогосподаркою.

Адам Коцко мав хист до малювання. Знавці живопису пророкували хлопцеві кар’єру художника, особливо виділяючи його картини на історичну тематику.

У 1905 році, закінчивши Академічну гімназію у Львові, Адам записався на правничий факультет Львівського університету. Крім навчання хлопець багато часу приділяв громадській діяльності. Адам Коцко був членом українського академічного товариства “Вільна громада” і товариства робітників “Воля”.

Упродовж 1906-1907 років український студент брав активну участь в сутичках із поляками й після однієї із демонстрацій за національний університет у Львові потрапив під арешт, звільнений із якого був через голодування. Завдяки ораторським здібностям та здатності непохитно відстоювати власні інтереси Адам був популярним у студентському середовищі.

Піком студентської боротьби за навчання українською мовою стали події 1 липня 1910 року. В цей день українцями було заплановане віче, проведенню якого намагались завадити поляки, спорудивши в приміщенні Університету барикади. Їхньою головною метою було перешкодити українським студентам вийти з Університету й таким чином зірвати запланований похід вулицями Львова.

Під час сутички поляки почали використовувати зброю. Перестрілку зупинила поліція, яка прибула через 15 хв. В результаті 28 осіб було поранено, а один із найактивніших захисників українських інтересів – Адам Коцко – помер від вогнепальної рани через 9 годин на руках у своєї матері.

Поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили.

Влада розуміла неминучість маніфестацій під час похорону Адама Коцко й вирішила перенести його похорон з 3 на 4 липня, понеділок. Але й це не допомогло – тисячі українців вийшли на вулиці, щоб провести Адама в останню путь й присяглися не припиняти боротьби за права свого народу. 

Промови біля могили Коцка тривали близько шести годин. Слова прощання над могилою студента промовили К. Левицький, М. Грушевський, К. Трильовський, О. Назарук та Л. Цегельський. У наступні роки 1 липня стане для української громади Львова днем жалоби за Адамом Коцком.

могила А. Коцко (поле №5).

Фото: Патер Анастасії

Похований студент-борець на Личаківському цвинтарі (поле № 5). У 1912 році на могилі А. Коцка встановили величну статую «скорботна Мадонна», привезену з Німеччини.

У 1954 році «Мадонна» авторства скульптора Гейлінга зникла з постаменту. Скульптуру переправили до Риги, де вона впродовж 35-ти років прикрашала могилу художниці Лілії Мартінсон. Лише в 1989 році статую повернули на призначене для неї місце – могилу національного героя Галичини Адама Коцко.

Анастасія ПАТЕР

Джерела:

1. http://kameniar.lnu.edu.ua/?p=905

2. http://tyzhden.ua/History/3635/PrintView

3. http://gazeta.ua/articles/history-journal/_senkevich-musiv-zaplatiti-yak-za-shist-sribnih-godinnikiv/345669?mobile=true

4. https://uk.wikipedia.org

5. «Проходи по Личакову» Любомир Криса, Михайло Нагай

https://photo-lviv.in.ua/

Цей день в історії УПА - 1 липня.

Для збільшення натисніть на зображення.

1943 рік

У бою з німецькою поліцією в селі Знаменівка на Дніпропетровщині загинув повстанець «Ворон».

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Купчинці на Тернопільщині двоє повстанців знищили старшого лейтенанта і рядового, але були оточені і, не маючи шансів прорватися, застрелилися останніми патронами.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Береги і Верхнє Висоцьке на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у бою з опергрупою МВД біля села Воля Коблянська на Дрогобиччині знищили старшого лейтенанта і двох військових, ще одного поранено.

У селі Лишня на Дрогобиччині у сутичці з загоном МВД загинула референт Українського Червоного Хреста Петрунеля Дідик – «Оксана».

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у райцентрі Підбуж на Дрогобиччині у перестрілці біля райвідділу МВД знищили 4 військових.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Ілемня на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, знищили двох військових, ще двох поранили і всі прорвалися.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Ковиничі, Корчунок, Сможе і Ясениця на Дрогобиччині загинули референт надрайонної СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Криськів – «Беркут» і ще четверо підпільників.

1949 рік

У сутичці з опергрупою МВД біля села Лужок Долішній на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Григорій Гудима – «Сойко».

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД на полі біля села Коцюбинці на Тернопільщині біли оточені і застрелились двоє підпільників.

1951 рік

Через зрадника спецгрупа МВД вийшла на відділ повстанців біля гори Яйко-Ілемське на Станіславщині. У перестрілці загинули колишній начальник штабу воєнної округи «Говерла» Степан Фрасуляк – «Хмель», його дружина і двоє охоронців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

30 червня 1907 - народився Роман Шухевич (псевдо - Тарас Чупринка).

Світлина з дитячих років, 1908 рік.

Визначний Український військовий, політичний і громадський діяч, один із провідників українського націоналізму.

Генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, крайовий провідник ОУН (р) на західноокраїнних українських землях, голова секретаріату УГВР з 1944 р.

Джерело

Історична правда

Вікіпедія

30 червня 1941р. у Львів упродовж дня увійшов батальйон "Нахтігаль" під командуванням Р.Шухевича та І.Климіва-Легенди.

Батальйон «Нахтігаль» на вулицях Львова 1941 р.

Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення Української держави. 30 червня 1941. Фото: vikna.if.ua

1941 - у Львів упродовж дня увійшли перший відділ Дружин українських націоналістів під командуванням Романа Шухевича (батальйон "Нахтігаль"), частини німецького вермахту, відділи націоналістичних повстанців на чолі з крайовим провідником ОУН Іваном Климівим-Легендою.

О 20:00 у будинку "Просвіти" українські націоналісти на чолі з Ярославом Стецьком проголосили Акт відновлення Української Держави та сформували тимчасовий уряд - Українське державне правління (Стецько - голова та керівник ресорту соціальних реформ, д-р Мар'ян Панчишин - перший заступник голови і міністр здоров'я, заступники - д-р Роман Осінчук та д-р Олександр Барвінський).

На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про акт і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

Звістку про відновлення Української Держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюди творили українську адміністрацію та осередки ОУН

Цей день в історії УПА - 30 червня.

******

1944 рік

Біля містечка Вишнівець на Тернопільщині повстанці захопили двох працівників районного фінвідділу.

1946 рік

Відділ УПА наскочив на засідку загону МВД у селі Ясенів на Львівщині. Під час прориву повстанці знищили сержанта і важко поранили начальника райвідділу МГБ.

Загони УПА-Захід роззброїли сім дільниць винищувальних батальйонів у селах Куликівського району на Львівщині.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Гонятичі та Журавниця на Львівщині загинули троє підпільників.

У селі Стара Жадова на Чернівеччині підпільники знищили агента МГБ.

У селі Залужани на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений один боєць, двох захоплено в полон. Здобуто кулемет і 11 гвинтівок.

1947 рік

У бою з загоном МВД біля села Гниловоди на Тернопільщині повстанці знищили 5 військових, ще двох поранено.

Під час зіткнення з опер групою МВД у селі Уличне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У засідці на шляху біля райцентру Яремче на Станіславщині підпільники знищили начальника відділу МГБ, начальника районного гарнізону МВД, лейтенанта і 5 військових МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили міліціонера, але двоє з них були захоплені у полон (у тому числі районний провідник ОУН Михайло Ткач – «Лис»).

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стара Мощаниця на Рівненщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.

У сутичках із загонами МВД у селах Кам’янка, Плав’є та Янів на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

Під час облави МВД на хуторі Маринка на Дрогобиччині загинули сестри Павліна і Євстахія Східницькі.

Троє повстанців загинули у зіткненнях із загонами МВД у селах Кип’ячка та Міжгір’я на Тернопільщині.

1949 рік

Двоє повстанців, оточених загоном МВД у хаті в селі Сеничів на Станіславщині, знищили військового і ще двох поранили. Не маючи шансів на прорив, обоє підірвалися гранатами.

У селі Горішнє Залуччя на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнення із загоном МВД у селі Гостинцеве на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Ріпнів на Львівщині підпільники знищили старшого винищувального батальйону.

1951 рік

У селі Вікторів на Станіславщині повстанці пострілом через вікно поранили дільничного МВД.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Рівне на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

30 червня 1946р. бій УПА з московитами у с.Козівка Тернопільського району.

Пам'ятник С. Бандері , 1992р. с. Козівка.

******

На обійсті Будковських, де розташовувалась криївка, яку виказав зрадник. Першою впала дружина Будковського – вона побачила енкаведистів і встигла попередити упівців, які перебували в криївці. Бій тривав до пізнього вечора.

30 червня 1945 р. бій УПА з московитами в лісі поблизу с. Хмелева.

фото с. Хмелева.

*****

Москалі виявили криївку в якій перебувало 8 вояків УПА. Унаслідок бою загинуло 4 стрільців і 7 москалів.

30 червня 1915 та 1917рр. відбулися дві битви Українських Січових Стрільців.

Сотник Українського легіону січових стрільців О. Будзиновський із стрільцями своєї сотні

****

1915 р. – біля р. Гнила Липа, лівої притоки Дністра, відбулися запеклі бої, в ході яких російські війська, зазнавши поразки, змушені були відступити. За ними, втративши 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених, рушили на Тернопільщину й обидва стрілецькі курені.

1917 р. – відбулася бій між російськими військами та січовими стрільцями біля с.Бишки Козівського району та Зборова.

30 червня 1649 р. – Козацько - татарське військо розпочало облогу Збаража.

Музей Зборівської битви. Фото: Олена Мудра.

****

Сили шляхетського війська Речі Посполитої, за оцінками різних істориків, разом із слугами, обозними та цивільним населенням не перевищували 30 тисяч осіб, у т. ч. від 9 до 15 тисяч добре озброєних і досвідчених у військовій справі жовнірів, серед яких було 2000 кіннотників. Козацько-татарське військо з повстанцями становило 150–200 тисяч осіб. У місті, остерігаючись знищення з боку козаків і татар, знайшли притулок 6000 жителів довколишніх сіл.

Історія України.

28 червня 1951р. біля с. Хмільно у бою з московитами загинули: Кулич Петро Павлович "Воробець" - Лопатинський райпровідник та його дружина Стефанія Мандрика "Степова" - райпровідниця жіноцтва.

Село Хмільно та околиці.

****

Петро Кулич "Воробець" - Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги.

Джерело літопис УПА.

*****

Кулич Петро Павлович («Воробець», народився 1924, с. Хмільно, Радехівський район, Львівська область – загинув 29 червня 1951, у лісі між селами Хмільно та Мукані Радехівського району Львівської обл.) – лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Освіта – 6 класів народної школи.

У підпіллі одружився з друкаркою Стефанією Мандрикою – «Степовою» (весна 1951).

Активний член культурно-освітніх товариств у селі. Член Юнацтва ОУН із 1941 р., зв’язковий.

У лавах збройного підпілля з літа 1944 р. Стрілець СКВ (літо 1944 – весна 1945), зв’язковий Лопатинського районного проводу ОУН (весна 1945 – 1946), стрілець боївки СБ Лопатинського районного проводу ОУН (1946 – весна 1947), керівник боївки зв’язку Радехівського надрайонного проводу ОУН (весна 1947 – 07.1950), керівник Лопатинського районного проводу ОУН (07.1950-28.06.1951). За час перебування у підпіллі був один раз поранений.

Загинув у бою з військово-чекістською групою МДБ під час наскоку останньої на місце постою повстанської групи.

Старший вістун УПА (30.05.1947); відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (30.11.1949).

Джерело літопис УПА та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА − 29 червня.

******

1943 рік

У селі Чаруків на Волині повстанці підірвали міст через річку Чорногузка, контрольований німцями.

1944 рік

У селі Крилів на Рівненщині повстанці захопили старшого лейтенанта МВД і його ад’ютанта, що проводили заготівлю м’яса.

У містечку Стратин на Волині німці виявили шпиталь УПА. Охорона встигла евакуювати поранених. Загинули санітарка і повстанець, що прикривав відхід.

У сутичці з німцями біля села Погребівка на Станіславщині загинули троє повстанців, ще двох захоплено в полон.

1946 рік

Під час нічної облави пошукової групи МВД біля села Хлібичин на Станіславщині загинули районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Дон» і троє повстанців.

Рій сотні «Месники» УПА-Захід у засідці біля села Підпечери на Станіславщині знищив трьох військових МВД, ще трьох поранив.

У сутичці з загоном МВД біля села Осташківці на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

1947 рік

Біля села Микулинці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошуковий загін МВД у селі Ішків на Тернопільщині оточив групу повстанців із 5-и чоловік. Останні вчинили збройний опір і всі загинули в бою.

1949 рік

У селі Витків на Львівщині повстанці спалили контору і майстерні МТС. Знищені два автомобіля, 3 молотилки, декілька тон пального і документи.

Під час зіткнення з загоном МВД в одному з сіл Ходорівського району Дрогобиччини загинули двоє підпільників.

У селі Сморжів на Львівщині повстанці спалили контору і сарай колгоспу. Дорогу до села замінували і підірвали вантажний автомобіль, на якому загін МВД поспішав на місце події. Знищені командир роти полку внутрішніх військ, двоє сержантів, ще четверо військових отримали поранення.

Джерело.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

28 червня 1950р. в с. Рай у бою з московитами загинули: Володимир Заяць "Железняк" - Бережанський райреферент СБ, Йосиф Малеваний "Ромео" - воїн СБ, "МК-5" - Тернопільській облреферент СБ і один воїн.

Символічна могила неподалік села Рай, де загинула зв’язкова ОУН Іванна Легета.

Легета Іванна – «Помста» – зв’язкова УПА – нар. 1920 р. в с. Рай Бережанського р-ну в родині Антона і Марії. Член ОУН. На окраїні с. Рай, зі сторони Бережан, на лівому березі Зарайського Потоку, в полі в урочищі Запсярні була хата господині Марії Клецор. Тут наприкінці серпня 1945 р. провів ніч генерал УПА Роман Шухевич і вранці, ще до сходу сонця, разом з особистою охороною пішов на терени Рогатинщини до с. Пуків. На ранок хату оточили енкаведисти. В хаті залишились Іванна та охоронець «Назар». При спробі втечі через кукурудзяне поле «Назара» поранили й арештували. Іванна отруїлась. Хату більшовики підпалили, а дівчину ще живою витягнули гаками і залишили біля хати. Енкаведисти не дозволяли забрати її тіло і стежили, хто підійде. Тіло Іванни пролежало до кінця листопада, аж поки не випав сніг, її останки порозтягали лисиці та здичавілі собаки. Мати зібрала останки – кусочок хребта, череп і три ребра Іванни в хустину та принесла до хати. Сніг замів її сліди. Поклавши останки дочки на простирадло, засвітила свічку, сама відправила панахиду і вночі поховала їх таємно на Бережанському цвинтарі. З цієї родини за незалежність України загинуло троє осіб. Син Йосип, 1925 р. н., вояк УПА, загинув у бою на Підгаєччині 1947 р. та сестра Марійка, 1922 р. н., член ОУН, яка під час арешту в с. Рогачині 1947 р. зажила отруту, щоб не потрапити до рук ворога живою. Але більшовики її врятували, а згодом замордували в Бережанській тюрмі. В 1993 р. з ініціативи голови сільського комітету Романа Перепічка на місці хати з таємним сховком для Проводу УПА раївчани насипали могилу і встановили дубовий хрест. Молебень та освячення символічної могили на Зелені свята здійснив о. Богдан Стойко. На громадській панахиді виступали Роман Перепічко, Іванна Кулик, зв’язкова УПА Євдокія Королишин та о. Богдан Стойко.

Літопис УПА.