ФІЛІЯ СОЮЗУ УКРАЇНСЬКИХ КУПЦІВ І ПРОМИСЛОВЦІВ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Члени Союзу Українських Купців і Промисловців. Зліва направо (сидять): М. Кнігиницький, Д. Висоцький, Ю. Синишин, Т. Жаровський, С. Снігурович, Р. Шевчук. Стоять – І. Малиновський (1), С. Синишин (4), Ф. Бермес (5), І. Петраш (8), П. Самоверський (9), … Станиславів, 1930 р.

Популярні наприкінці 20-их років заклики «Свій до свого по своє», «Здобуваймо міста», «Творім наш третій необхідний стан — українське купецтво» привели до створення в Сокалі філії Союзу українських купців і промисловців (СУКіП). її тут засновано в березні 1929 року з ініціативи Івана Богачевського (голова), Анатоля Грушкевича — директора Повітового союзу кооператив (містоголова), Петра Стефанишина (секретар) та інших. З перших днів свого заснування СУКіП об'єднував лишень 16 членів. Тоді в Сокальському повіті українці мали не більше двадцяти маленьких торговельних під­приємств, з якими ніхто не рахувався. Щоб розширити їх мережу і зміцнити матеріальну базу, було залучено до співпраці Повітовий союз кооператив, Народну торгівлю, районні молочарні...

Після Івана Богачевського СУКіП очолювали Анатоль Грушкевич, а відтак Осип Мельникович. Але його найбільш плідна праця розпочалась тоді, коли до керівництва прийшов Євген Томчак [1] . Вже на початку 1936 року в повіті діяло понад 200 українських приватних торгівельних станиць. У Сокалі залізні вироби можна було купити в крамницях Євгена Томчака та Зеноші Новосада, галантереєю торгували Теодор Шиш. Володимир Боярський, Петро Щудло, шкірою — Петро Рачинський, Андрій Наконечний та Марко Мельник, мануфактурою — Андрій Тхір. М'ясо можна було при­дбати у крамниці Володимира Друневича, шкільним приладдям торгував Роман Гринюк, а власником харчівні був М. Білик.

Українські купці і промисловці відзначають свято Юрія. У першому ряду – Северин Снігурович (перший праворуч). 1937 р.

Святкування 10-ліття Союзу Українських Купців і Промисловців на свято Юрія. Станиславів, 1936 р.

Різне взуття можна було купити в крамниці Михайла Іваницького. Фарбами, лаками, мастилами торгував Антін Васько, жіночим вбранням — Лідія Книш, кінськими м'ясними виробами — Луць Остапчук... У 1937 році Сокаль мав понад 30 українських крамниць. Таким розвитком національної торгівлі не міг похвалитися жоден сусідній повітовий центр. Цей її розквіт став можливим завдяки наполегливій праці філії СУКіП, якою вміло керував її голова Євген Томчак. Союз українських купців і промисловців також фінансував повітовий часопис «Голос з над Буга».

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 30.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__28.html

Джерело фотографії 

https://gk-press.if.ua/ukrayinska-hata-na-istoriyu-bagata/

Із публікації Василя РОМАНЮКА

«В нас на Горах (назва кутка села, - авт.) партизан сидів в одній хаті в криївці і його продали. Спогади - розповідь.

Він не здався, застрелився шоб їм живим в руки не попасти. То його привезли нам під школу в Потеличі, а ми, діти, мали йти дивитися. А в нас був вчитель якийсь не наш, то казав: «Плюйте на нього!». «Та як?! То наш хлопець, то українець». І ми всі так біля нього перейшли і старалися не дивитися на нього. Я так одним оком подивилася на нього, то пам’ятаю, він такий здоровий був, високий і землею весь обсипаний. То була така «тачанка» і він на ній лежав. Він писався Грицак, а ім’я не пам’ятаю» 

Стефанія Солтис, 1937 р. н. зі с. Клебани Жовківського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації ФБ сторінка Локальна історія 

Робітнича сотня ч. 16 під Українським памятником у Нім. Яблонному.

З ЖИТТЯ ПОЗА ТАБОРОМ

По відїзді укр. бриґади до Йозефова, остала в Німецькому Яблонному укр. робітнича сотня ч. 16., при якій основано для 21. лютого 1922 . р. Культурно-просвітний Кружок, що під проводом голови чет. Д. Охримовича веде між тамошним стрілецтвом освітну і культурну працю.

До сьогодня улаштовано заходом того кружка три сценічні виставі й уряджено кілька вечірків із забавами та танцями.

В маю с. р. заложено при сотні мужеський хор, який під проводом діріґента п. Дуба розвивається дуже гарно та виказує немалі успіхи. На концерті, що його улаштовано дня 1. липня 1922 р. в честь Тараса Шевченка, відспівав удатно кілька народніх пісень, Спів подобався всім, а особливо чеським гостям, що явилися на концерті. Між иншими чеський надпор. Беранек, заступник стац. команданта й п. Форманек, урядник чсл. міністерства закордонних справ, захопилися українською піснею.

Крім хору і аматорського гуртка існує при сотні читальня і крамниця. Книжки до читальні побирає сотня від К. П. К. в Йозефові, а часописі передплачує з власних фондів, що їх покриває крамниця, якої майно виносило в дні 1. липня 1922. р. 3611'78 Кч. Сотня не забуває теж і на свої обовязки національного податку. До сьогодні жертвувала в добровільних датках:

1. На памятник у Нім. Яблонному 347'80 Кч.

2. “ “ “ Пшібрамі 50'

3. Голодуючим на Україні 850'

4. На Укр. інвалідів 183'

_______

Разом 1385'80 Кч.

Та крім гарних і радісних хвиль пережила сотня і сумний час, а саме коли довідалась про самовбійство віст. Михайла Сметани.

Покійний був родом із Болотної, перемишлянського повіту. За світової війни, перед переворотом, був на італійському фронті, а відки й попав — при розпаді Австрії — до італійської неволі. В 1920. р. повернув разом із рештою поворотців Українців до Ліберця між сотки инших братів-скитальців. Пізніще опинився в яблонецькій сотні.

Був щирою і працьовитою людиною, та довголітня війна й життя по таборах, відбилося на його нервовому устрою так сильно, що в послідньому часі тяжке наше скитання довело його до розпуки й він покінчив самовбійством.

Дня 6. VI. 1922. р. Перед заходом сонця кинувся під колеса поспішного поїзду на шляху між Лємберком а Ліберцем.

В оставленому листі, в якому пращається з Україною, найвищим Вождом У. Г. Військ, старшинами і стрілецтвом, пише, що вмірає з любови й туги до України.

- Не повинен я згинути тут у той спосіб. Я розумію своє завдання, як член нації й армії, знаю, що своїм поступком не віддам довгу своїй Державі, знаю, що всі, з якими я терпів, осудять мій учинок, але годі, я не в силі довше терпіти, не годен дивитися на страдання синів України, не годен знести несправедливости й неправди... Пращайте всі, пращай Україно!

Ілюстрований місячник “Український скиталець”, число 16, 1922. Йозефів, 15. 8. 1922

Джерело інформації фейсбук сторінка Lesya Porutska-Sakovych

Сокальська земля видала багато революціонерів, всеціло відданих справі визволення України, а між ними особливе місце займає революціонер і каторжник Василь Дишкант.

Народився він 1911 року в селі Мошкові, Сокальського повіту. Батько Мартин віддав сина до польської державної гімназії в Сокалі, яку Василь закінчив із успіхом. По матурі поступив на Львівський університет, де студіював право. Свої студії закінчив успішно та здобув титул маґістра права, а тоді перенісся до Сокаля, де відбував практику в адвоката, д-ра Степана Ріпецького.

У той час ОУН ламала "сокальський кордон" , тобто поширювала свої ідеї та свою організаційну сітку на Волині і Холмщині. В цій акції брав участь теж Василь Дишкант. На початку 1937 р. польська поліція арештувала його та перевезла до в'язниці в Луцьку. В серпні того ж року відбувся в Луцьку великий політичний процес, в якому, крім Дишканта, судили Івана Климова і Павла Мигаля (оба з Сокальщини). Всіх підсудних було 42 особи. В цьому процесі, що тривав 14 днів і закінчився 31 серпня 1937 р., Василя Дишканта засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН.

Після розвалення Польщі Дишкант вийшов на волю та короткий час перебував у рідному селі, яке було під німецькою окупацією. Згодом учителював на Холмщині в семиклясовій школі в селі Бузок. Рівно ж викладав на курсах українознавства в тому ж селі.

Після вибуху німецько-більшовицької війни та проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941 р. переїхав до Сокаля, де зайнявся організацією державної адміністрації, працюючи в Міській Управі. В тому році одружився з Марусею Семенюк і згодом їм народився син. В січні 1944 р. був арештований німецьким Ґештапом і засуджений на кару смерти, яку пізніше замінили на концтабір. Із львівської тюрми перевезли його до німецького концтабору в Авшвіці, де він карався аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 р. Після закінчення війни переїхав до Баварії (американська окупаційна зона). В половині 1945 року був іменований обласним Провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. На цьому посту виявив неабиякий провідницький та організаційний хист. Область у той час видавала суспільно-політичний місячник Самостійник, який був популярний на терені Німеччини й Австрії.

У 1947 р. Василь Дишкант зголосився виїхати нелеґально в Україну для провадження там революційної роботи. Арештований польською політичною поліцією в Любліні, був переданий комуно-московському КҐБ та засуджений на 25 літ каторги в Мордовських концентраційних таборах. Представники совєтського уряду пропонували йому волю під умовою, що він напише покаянну заяву та опише "наше світле, веселе життя в Радянському Союзі". Він відмовлявся, пояснюючи, що його життя за ґратами зовсім не веселе і не світле, а на волі в Совєтському Союзі він не жив і тому не може собі того життя уявити.

При Божій помочі він вийшов на волю в 1966 році і повернувся на рідну землю, до Сокаля. Не маючи совєтського громадянства, він не мав права виїжджати поза межі Сокальського району. При тих об¬ставинах тяжко було влаштуватися на роботу. Знайомі були перелякані і відверталися від колишнього в'язня. Так все таки за допомогою добрих людей йому вдалося влаштуватися в сокальській середній школі на працю помічника директора по господарській частині. Але й тут, на рідній землі, "недрімуще" око пильно слідкувало за кожним його кроком.

Василь Дишкант зустрівся в Мордовських таборах з Патріярхом Йосифом, коли він затримався там на короткий час. Зараз після приїзду Патріярха Василь приніс йому хліб, масло та інші харчі, і мав з ним цікаву розмову. На другий день каґебісти повезли Патріярха до іншого табору Після прибуття до Риму Патріярх мав зустріч із братом Василя, під час якої висловився про нього з величезним признанням.

Девізою Василя Дишканта було Шевченкове: Караюсь, мучусь, але не каюсь. Він каторжанин, який сидів у тюрмах і таборах Польщі, нацистської Німеччини та московсько-більшовицької імперії, а в 1946 р. сидів понад місяць у тюрмах Фюрту й Ерлянґену, арештований американською поліцією (СІС) у зв'язку з видаванням нелегально журнала Самостійник.

Життєвий шлях Василя Дишканта був тернистий. Не довелось йому дожити до незалежности України. Але в мріях про цю незалежність заснув на 70-ому році життя в квітні 1981 р. в Сокалі. Там же 8 квітня відбувся його похорон.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_d_v.html

Оксана Гайдук: Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

УКРАЇНСЬКИЙ БАНК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

Листівка 1916 Сокаль Банк Ощадна каса Війна Штамп військової зони.

З 28 листопада 1900 'року в Сокалі почало діяти Повітове кредитове товариство. Першими його членами були Євген Петрушевич, Олександр Желенівський, Орест Чехович, Омелян Левицький, Павло Левицький [1] та інші. З березня 1930 року це Товариство почало іменуватися Українським банком, який став поважною фінансовою установою Сокальського повіту і виділяв уже не тільки звичайні векселеві позики для своїх членів-селян, але й підтримував ними місцеві українські промисли та кооперативну і приватну торгівлю. Директором Українбанку був відомий на той час громадсько-політичний діяч Володимир Кохан. Сокальський банк часто звертався до населення повіту з таким закликом:

«Кожний заощаджений гріш вкладайте хоч би накоротко тільки до Українбанку. Цей гріш послужить тільки нашій рідній справі. Хай і на тій ділянці обов'язує нас всіх клич «Свій до свого». Сильна кредитова установа — це запорука і підстава нашого народного господарства».

Балансова сума Українбанку в Сокалі становила 1936 року понад мільйон золотих. Банк, як повідомляла тодішня преса, нагородили дипломом Ревізійного Союзу українських кооператорів за «найкращі висліди праці в краю». Проте події, які нагрянули через три роки, зупинили його діяльність назавжди.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 27

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__27.html

«МІСЦЕВИЙ СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ ПОСТУПОВОЇ МОЛОДІ «КАМЕНЯРІ»: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Місцевий союз Української Молоді ім. Драгоманова «Каменярі» в Манастирську 1930-ті роки. В 1931 Михайло Горбовий організував Повітовий Союз Української Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі».

Фотографію прислав Павлюк Богдан‎

Сайт http://www.kosivart.net/

Мешканець Сокаля Іван Прокулевич написав 4 грудня 1931 року заяву до Львівського воєводства, щоб «реєструвати в місті «Місцевий Союз української поступової молоді «Каменярі» і дати дозвіл на його діяльність. Цю заяву доволі оперативно розглянув відділ безпеки Львівського воєводства і 7 грудня 1931 року видав своє розпорядження. В ньому зазначається, що статут «Каменярів» відповідає чинному законодавству і воєводська влада не забороняє створення цього союзу української молоді. В цьому документі також зроблено припис сокальському міському старості, щоб був пильний нагляд поліції за тим, чи це товариство не виходить у своїй діяльності за межі, окреслені статутом. Відхилення від статуту, як вказувалось у цьому розпорядженні, може стати причиною для розпуску «Каменярів» [1] . А ще сокальське сгароство мало повідомляти воєводській владі у Львові про будь-які зміни в складі цієї організації.

27 березня 1938 року головою Сокальської філії «Союзу української поступової молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі» вибрано на загальних зборах Наталю Караван, її заступником — Євгена Каравана, секретарем — Казимира Ковальчука, касиром — Мирона Вількушинського, бібліотекарем — Ганну Лихограй...

Метою «Каменярів», як зазначалось у їхньому статуті, було сприяти культурно-освітньому, громадсько-суспільному і фізичному розвиткові та вихованню української молоді. Проте ця організація тривалий час залишалася малочи-сельною і популярності на Сокальщині не мала.

[1] ДАЛО. Ф. 1, оп. 53, спр. 9260, арк.. 33 зв.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__25.html

СОЮЗ УКРАЇНОК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Союз Українок в Поториці

Автор: надіслала Оксана Семенюк

Місце: c.Поториця

Сокальська філія Союзу українок започаткувала свою діяльність понад 73 роки тому. В 1935 році вона вже мала майже ЗО осередків у селах повіту, які брали активну участь у загальногосподарському і громадсько-культурному житті. У 1937-му Союз українок організував двотижневі курси, на яких 40 дівчат прослухали цикли лекцій про кооперацію, сільське господарство, гігієну, годівлю тварин і птиці, про пресу, народне мистецтво та інші. Кошти на свої потреби ця організація черпала завдяки власній чайній, відкритій у Сокалі при Кооперативному союзі для селян.

У різні періоди філію Сюзу українок Сокальщини очолювали Любов Грабовенська, Юлія Чайковська, Володимира Ріпецька, Марія Хрущ, Наталія Буцманюк та Софія Хомінська.

З вересня 1939-го діяльність філії Союзу українок припиняється більш, як на півстоліття.

В 1992 році Союз українок відновлюється на Сокальщині знову. Чимало старань щодо його організаційного становлення доклала Оксана Гайдук (Бойко), яка й стала його головою.

Джерело інформації та фотографії

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__24.html

ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Політична колегія (провід) ФНЄ, Львів, 1938 р.. Стоять в центрі (зліва направо: Дмитро Паліїв, Сильвестр Герасимович та отець Михайло Блозовський. Зправа за Блозовським – Микола Шлемкевич – ідеолог ФНЄ

Джерело фотографії: Вікіпедія.

Серед партій і організацій, що діяли у Сокалі в другій половиш тридцятих років, найбільш близьким до ОУН був Фронт Національної Єдності (ФНЄ).

5 липня 1936 року ФНЄ провів у Сокалі свою повітову конференцію, в якій взяло участь майже 200 чоловік, переважно молодь.

На зібранні зазначалось, що за останні роки посилився невидимий і підступний наступ на наші землі комуністичної пропаганди, що й стало причиною скликання конференції...

Делегати конференції ФНЄ розглянули тактику більшовицької антиукраїнської діяльності на всіх землях України, дійшовши висновку, що в боротьбі з комунізмом здатний здобути перемогу тільки здоровий український націоналізм [1] .

Засновником організації Фронту Національної Єдності на Сокальщині був колишній хорунжий УГА, вихідець з села Тудорковичі Володимир Кохан, якого двічі обирали послом до польського сейму. Володимир Кохан також очолював у Сокалі Український банк.

На першому Конгресі ФНЄ, що відбувся в 1936 році у Львові, Володимира Кохана вибрали до керівного органу тієї організації', зокрема до політичної колегії ФНЄ, де він був організаційним референтом [2] .

[1] Голос з над Буга (Сокаль). 1936. № 5.

[2] Бюлетень Комітету Українців Канади. 1966. С. 2.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__23.html

І.Вашків "Сокаль і Прибужжя"

ОУН: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран (Гефайст) — згинув в УПА. Стоять від ліва: Невідомий Невідомий., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р

Вранці на 1 листопада 1932 року Сокаль прокинувся під синьо-жовтим прапором з написом «Хай живе ОУН!» Він розвівався на найвищій бані церкви св. апостолів Петра і Павла, викликаючи небачену тривогу у польської поліції, яка майже весь день шукала верхолаза, який би зумів зняти стяг.

Українські націоналісти нагадували про себе постійно. Різними закликами і деклараціями, протестами і саботажем.

У другій половині тридцятих років Екзекутива Організації українських націоналістів Сокальської області*, якою керував Іван Климів («Легенда»), здобуває великий вплив на українську молодь. Головне завдання вона вбачає у тому, щоб якомога щільніше вкрити мережею підпільних клітин суміжні з Сокальщиною повіти і охопити своєю діяльністю Волинь, яка, знемагаючи від інтенсивного наступу чужої ідеології, почала комунізуватися.

Серед провідних довоєнних членів ОУН Сокальщини та міста Угнова і його околиць були Іван Климів, Гриць Климів, Василь Сидор, Володимир Макар, Василь Макар, Петро Саноцький, Дмитро Штикало, Павло Мигаль, Василь Ваврук, Семен Романів, Петро Башук, Олена Жарська, Іван Бойко, Микита Дацюк, Іван Кравчук, Андрій Глушко, Василь Б*ран, Володимир Лобай, Іван Климчук, Сильвестр Дещиця, Омелян Олесько, Іван Хома, Тарас Онишкевич, Мирослав Онишкевич, Павло Палюшинський, Дмитро Маївський, Лесь Бабський, Микола Свистун, Василь Баштик, Петро Максимець, Петро Козій, Михайло Панас, Михайло Запісоцький, Петро Канюка, Василь Гаврилюк, Василь Дишкант, Петро Омелян, Володимир Свидницький та інші. Багатьом з них довелося по кілька разів звідати арештів та застінків польських в'язниць, у тому числі й Берези Картузької. Їх не раз переслідувала поліція і невідступно стежили за ними її всюдисущі цивільні агенти. Вони особливо «опікувалися» Іваном та Грицем Климовими, Володимиром та Василем Макарами, Дмитром Штикалом, Андрієм Дячишиним... Їх часто арештовували і допитували.

Протягом 1934—1935 років чимало сокальчан пройшли через тортури і знущання сумнозвісного польського концентраційного табору у Березі Картузькій. Це Василь Баран з села Поздимира*, Петро Башук з Себечева, Іван Березюк з околиць Угнова, Іван Бойко з Тартакова, Василь Ваврук з Себечева, Михайло Возняк з Лучиць, Гриць Климів та Іван Климів з Сільця, Іван Козак з Угнова, Мирослав Котис з Ульвівка, Теодор Крук з Шарпанців, Володимир Макар з Поториці, Теодор Небожук та Володимир Небожук з Сокаля, Володимир Петришин з Угнова, Михайло Погода з Комарева, Петро Фарина з Ксаверівки, Теодозій Цвікула з Нисмич та Дмитро Штикало з Ількович. Серед них були студенти, гімназисти, семінаристи, вчителі, хлібороби, а також журналіст Дмитро Штикало, який у цій жахливій в'язниці зумів написати прекрасну поему «Береза Картузька».

У квітні 1936-го сокальська Феміда розглянула справу про неповагу до прапора Речі Посполитої. Вона засудила на три місяці арешту Ганну Садовську, котра зірвала з свого будинку червоно-білий стяг, що був вивішений з нагоди іменин Юзефа Пілсудського.

Масові арешти членів ОУН розпочалися також 19 серпня 1936 року під приводом вбивства у селі Двірці комуніста Михайла Білецького. У зв'язку з цим інцидентом наступного дня комісар державної поліції Станіслав Яновський надіслав Львівському воєводському управлінню рапорт, у якому повідомляв:

«...Все говорить про те, що цей вчинок був зроблений, мабуть, членами ОУН з околиць Сільця, Бутан і Пархача Сокальського та Равського повітів у зв'язку з тим, що вбитий, як ідейний комуніст, проводив комуністичну діяльність серед українців, перешкоджаючи цим оунівській діяльності. Після цього вчинку винні втекли. На місці злочину знайдено револьвер марки «Маузер», калібру 6,35, який нелегально мав Білецький...

Досі для допиту затримано 22 чоловік. Ведуться дальші обшуки і затримання».

На розшуки учасників терористичного акту було залучено 120 чоловік з Великомостівської поліцейської школи. Заарештували чимало людей, яких підозрівали у членстві ОУН або співпраці з нею. Проте ніхто з них себе винним у вбивстві не визнав... Найдовше допитували Андрія Мися з села Сільця, над яким відбувся судовий процес. Однак за відсутністю доказів вини його звільнили.

У 1939—1940 роках Андрій Мись за дорученням ОУН часто переводив через радянсько-німецький кордон священиків і підпільників. Але один з таких переходів став для нього фатальним — потрапив у засідку, а відтак — у львівську в'язницю, звідки не повернувся.

...Невдовзі ОУН стало відомо, що ЗО серпня 1936 року, саме в день проведення греко-католицької місії у Варяжі, в колонії Полянка, котра поблизу цього села, відбудеться великий прокомуністичний мітинг з нагоди урочистого посвячення прапора Людового фронту, на який прибудуть мешканці Томашівського та інших повітів. Тож застерегла, що під час цього зібрання можуть виникнути різні ексцеси...

Очікуване стало дійсністю. Колона мітингуючих, в якій було до 1000 чоловік, рушила від хутора Полянка до Варяжа. Людовцям відразу не сподобалась імпровізована греко-католицька процесія, що прямувала з церкви на посвячення хреста з нагоди місії, і вони, вихлюпнувши на неї безліч комуністичних гасел і антирелігійних висловів, спровокували бійку [1] . Врешті учасники місії відтіснили нападників за місто. Зав'язалась кривава баталія, в якій взяло участь понад 100 членів ОУН на чолі з Оленою Жарською. Прихильники ідей Маркса — Леніна зазнали нищівної поразки і мали ПО чоловік поранених. На місце події оперативно прибули 8 поліцаїв зі Сокаля під керівництвом заступника повітового коменданта Асарбовського і 14 поліцаїв з Жовкви, яких супроводжував повітовий комендант комісар Каптурський. Оскільки місія тривала до наступного дня — всі вони залишились у Варяжі і З1 серпня 1936 року рапортували у Львів, що затримали 23 чоловік. Серед них були члени ОУН Павло Мигаль, Василь Ваврук, Іван Кравчук... [2] Ця перемога у Варяжі виявилась у певній мірі пірровою, бо коштувала для багатьох націоналістів від трьох до восьми років ув'язнення.

Тим часом керівник так званої Червоної допомоги Західної України у своєму звіті за період від 15 серпня до 15 вересня 1936 року повідомляв:

«Після випадків у Варяжі (близько 100 поранених) за ініціативою Червоної допомоги виникли комітети допомоги жертвам фашизму...» [3] .

Своїми діями влада часто ускладнювала стосунки між українцями, поляками і євреями. Але коли доходило до проявів національної зневаги, ОУН реагувала надзвичайно гостро, вдаючись до бойкотів та інших акцій.

12 липня 1937 року, саме на празник св. Петра і Павла, вона, на знак протесту проти дискримінації українських купців, розігнала з сокальської торговиці польських і єврейських лоточників. Акція зачепила й прибулих з Волині махінаторів з числа колишніх білогвардійців, які обманювали довірливий сільський люд і дуже зухвало себе поводили.

До цього ексцесу ОУН вдалась тому, що українським купцям Сокаля чинились всілякі утиски, а під час римо-католицького свята 29 червня 1937 року їм заборонили торгувати. Робилось це не без «допомоги» їх конкурентів.

Коли групи «вовків» спокійно громили ряди лотків, польська поліція спромоглася лише на боязливе споглядання. Зате після того, як з торговиці вже всі розійшлися, вона інспірувала масове побоїще на вулицях Сокаля невинних людей, переважно селян. Для цього поліція залучила хуліганів і декласованих елементів, які з ножами, камінням і колами нападали на приїжджих жителів сіл і нещадно били. Чимало важко поранених селян спроваджено тоді в лічницю, деякі вигоювали рани в домашніх умовах. Але поліція, яка спровокувала це криваве побоїще, нікого з бандитів, зрозуміло, не знайшла. Винними залишились потерпілі.

Проте ця ж сама поліція дуже сумлінно і ретельно висліджувала організаторів бойкоту і розгону крамарів. Було арештовано Івана Климова, Василя Сидора, Івана Бойка, Романа Гринюка й інших [4] .

Ланцюг арештів на цьому не закінчився, а тягнувся далі, особливо після вбивства таємного агента сокальської поліції Яна Душки, який дуже знущався над затриманими членами ОУН [5] .

Польська влада вирішила залякати націоналістів тотальними переслідуваннями і тюремними ув'язненнями. В серпні 1937 року відбувся ще один судовий процес над великою групою української молоді (в кількості 42 чоловік) у Луцьку. На ньому теж не обійшлось без сокальчан. Двоє з них — Іван Климів та Павло Мигаль одержали за приналежність до ОУН найдовші терміни ув'язнення. Перший — 10 літ, другий — 8. Теодора Крука засудили на 5 років, Василя Дишканта — на 3 роки.

Якщо в другій половині 30-х років у прокомуністичні організації Сокальщини вступали лише одиниці українців, то в ОУН — сотні. Більшовицькі ідеї знаходили сприятливіший ґрунт в єврейському та польському середовищах. У таємному розпорядженні Львівського воєводського управління повітовим старостам від

4 березня 1937 року вказувалося, що в Сокалі повністю перебуває в руках комуністів один з найважливіших освітніх закладів — єврейська народна читальня. Місцева прокомуністична організація ППС-лівиця теж майже всуціль була польсько-єврейською.

Попри це, чимало сокальчан не схвалювали революційних дій ОУН, вважаючи, що польська влада відповість на них новою пацифікацією. Але провідні місцеві націоналісти були готові й на такий варіант розвитку подій. Вони знали, що в 1934 році на одній з нарад Краєвої Екзекутиви ОУН вирішено, що, коли окупаційний режим почне пацифікацію, організація націоналістів приступить до творення повстанських оборонних відділів. Зрештою, військовий референт Краєвої Екзекутиви на північно-західних українських землях Василь Сидор (родом з с. Спасів, що на Сокальщині), в 1936—1937 роках сформував на Поліссі й Волині українські військові відділи» [6] , що звалися «вовки». Вони дислокувались у лісах. Рейдуючи з однієї місцевості в іншу, як колись УВО, вчиняли напади на польську поліцію та різні саботажні акції, спрямовані проти окупаційного режиму] Одну групу «вовків», яка складалася з 25 бойовиків, очолював Василь Макар (Сіроманець) — уродженець с. Поториці.

У 1938 році на Сокальщині розпочались масові арешти членів ОУН і суди над ними. У лютому заарештовано 18, у березні — 22, у травні — 42, у листопаді — 26 націоналістів [7] . З них 61 чоловік потрапив до суду.

Лише за 11 місяців 1938-го на Сокальщині було заарештовано майже 150 членів ОУН.

З-поміж довоєнних оунівців, які мали зв'язки з відомими націоналістичними провідниками Василем Сидором та Іваном Климовим і виконували їхні спеціальні доручення, донедавна жив на Сокальщині лишень один — політв'язень сталінських таборів Сильвестр Дещиця. Він був також учасником таємного зібрання українських націоналістів весною 1937 року на цвинтарі в селі Поториці, де під керівництвом Василя Сидора створено боївки «Сірі вовки», котрих посилали для виконання завдань лише у ті села, в яких ніхто їх не знав.

У липні 1939-го група озброєних сокальчан, у яку входив також С. Дещиця, вирушила на допомогу січовикам Карпатської України, котра спливала кров'ю у важкій боротьбі з мадярськими гонведами. Але через розрив зв'язків у крайовій мережі ОУН, що стався внаслідок масових арештів націоналістів, вони до місця призначення не дійшли.

* ОУН поділила західноукраїнські землі на десять своїх областей: Львівську, Тернопільську, Станіславську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівненську і Луцьку.

* Село Поздимир належало до Сокальського повіту, тепер — до Радехівського району.

[1] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 152.

[2] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 201.

[3] Під прапором жовтня: Документи і матеріали. Львів, 1966. С. 333.

[4] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.

[5] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.

[6] Альманах „Гомону України” на рік 1992 у 50-річчя повстання Української Повстанської Армії. Торонто, 1992. С. 44-45.

[7] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 1004.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__22.html

23.05.1948 року в Литві завершилась операція "Весна", впродовж 48 годин були арештовані та депортовані 39766 (або 49331) людей.

Гора Хрестів у Литві, на якій встановлено приблизно п'ятдесят тисяч хрестів. Являє собою меморіал жертвам повстань проти російської імперії у XIX ст. та насильницьких депортацій з Литви, які буди здійснені радянським російським тоталітарним режимом.

РІДНА ШКОЛА. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

1936 Рідна школа Ілюстрований часопис Львів Ч.17

Упродовж 1920—1921-х років у Сокалі відновлюється філія Українського педагогічного товариства. Невдовзі вона проводить по селах повіту чимало віч і нарад щодо шкільних справ. З 1925 року на базі УПТ в Сокалі засновується кружок «Рідної Школи», який приступає до організації аналогічних кружків по селах повіту. В 1926 році їх було 11 [1] . Тоді ж «Рідна Школа» організовує в Сокалі ткацькі курси. Вона мала три ткацькі верстати, фільмовий апарат, 10 фільмів і бібліотеку з 60 томів. ЇЇ кружки найкраще працювали у Поториці, Комареві і Белзі.

З 1936 року Сокальський кружок РШ починає називатися «Повітовим союзом кружків Рідної Школи» [2] . Його новообрану раду очолив Лев Хомінський. Вона здійснює нагляд у сфері національної освіти і сприяє її розвитку. Спеціальна комісія для гуртків так званого доросту опікується над молодцю, яка після школи залишалася без нагляду на вулиці чи пасовищах...

На 1937 рік при «Повітовому союзі кружків Рідної Школи» діяло 43 гуртки.

[1] Змагання (Сокаль). 1931. С. 3.

[2] Буг (Сокаль). 1937. С. 24-25.

Джерело інформаціїhttp://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__21.html

22 травня 1979 року, Україна прощалась із композитором, поетом, співаком Володимиром Івасюком. Дорога від помешкання Володимира Івасюка до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами. (м. Львів).

Домовину з тілом Володимира Івасюка несли на руках

для збільшення натисніть на зображення 

Фотографії надав Любомир Криса.

Джерело інформації

https://www.radiosvoboda.org/a/28502021.html

Ми були.. ми є.. ми будемо... Чернігівщина. Дівчата в Національному одязі. Стрій вишиті сорочки - намиста Фото до 1917 рік. Джерело фотографії https://violity.com/

Пам‘ятаємо, пишаємося! 18 травня 1920 року українка Емілія Качоровська народила синочка, якого при хрещені нарекли Каролем....

Чи був Іван Павло ІІ українського роду? Чи в жилах благопокійного Папи текла українська кров? Чи перейняв українство від матері? 

Про це багато дискутувалося між українськими греко-католиками. Що ж було насправді? Книжка «Історія Римських Вселенських Архиєреїв» (частина ІV) авторства отця професора Ісидора Нагаєвського, хоча тільки на основі свідчення, а не історичного дослідження, підтверджує, що мати Кароля Войтили - Емілія Качоровська - українського роду. 

Ось пряма розлога цитата з цієї книги: «Українцям у діяспорі стало відомим, що в місті Пассаїку, США, живе українець, лікар Борис Филипчак, знайомий з папою Іваном Павлом ІІ. І він на прохання цього автора, як також мґр-а Лесняка з Акрону, Огайо подав таку вістку: «Що стосується папи Івана Павла II, - писав Борис Филипчак, - то його матір була з нашого руського роду. В тих часах, коли царський уряд нищив унію на Холмщині, родина Качоровських переселилась до Галичини й осіла в місті Кракові, де "дідо" Качоровський заснував собі робітню фаетонів. А Кароль Войтила був таки поляком і одружився з Емілією Качоровською, бувши урядовцем при австрійському війську і тимчасово був відряджений до Лінцу в Австрії, де народився їх старший син Едмунд, що ходив там до школи.

Після війни всі вони переїхали до Польщі, де Кароль Войтила вступив до війська в ранзі хорунжого і був призначений до служби в містечку Вадовіцах біля Кракова, і там народився їх другий син, Кароль Йосиф, пізніше папа Іван Павло II, якого тримав до "Хресту" мій тесть, Йосиф Кучмерчик, бо його жінка Ольга Качоровська була рідною сестрою матері папи, Емілії Качоровської. Софія, донька Кучмерчиків, двоюрідна сестра папи Івана Павла II, була моєю жінкою. Я студіював медицину в Кракові разом з братом папи, Едмундом, і він запізнав мене зі своєю сестрою Софією, з якою я одружився. В домі Качоровських розмовляли двома мовам польською і українською. Папа в тісніших гуртах висловлювався, що «моя мама була русинкою»; а від моєї дружини знаю, що вони були греко-католицького обряду, але згодом сполонізувалися».

Кардинал Войтила, перебуваючи в США, вступив був до Української Інституту в Гарварді і в час своєї доповіді сказав, що його св. п. мама Емілія була "русинкою", тобто українкою. І своїй мамі він завдячує знань української мови, якою виголошує свої бесіди на Синодах Українських Владик, промови до Українського народу в час відвідування наших церков.» (с.166-167)... 

Папа Римський Іван Павло II (народжений Кароль Йозеф Войтила) прийшов на світ в Польщі. Коли хлопчикові виповнилося дев'ять років, його мати померла. А в 20-річному віці Кароль-Йозеф втратив і батька — колишнього армійського офіцера.

Після закінчення ліцею юнак вирушив на навчання до Ягеллонського університету. Крім того, у Кракові він почав відвідувати підпільну духовну семінарію. В цей період майбутньому Папі вдалося вивчити 10 іноземних мов. У 1946 році він став священиком, отримав ступінь доктора богослов'я. У 1958 році Кароль Йозеф Войтила став єпископом, а через 9 років — кардиналом. Історичне обрання Івана Павла II Папою Римським сенсаційно відбулося 16 жовтня 1978 року. Він став першим за останні 5 століть Папою, який не був італійцем. Іван Павло II очолював Ватикан 26 років. Він всіляко підтримував сучасний розвиток цивілізації, не виключаючи її духовну складову. За його ініціативи церква реабілітувала багатьох учених, які ще за часів середньовіччя були засуджені інквізицією. Він активно та дієво підтримав нашу УГКЦеркву, коли вона виходила з руїнного підпілля, всіляко спомагав нашій воскреслій державності.

Навіть страждаючи від важкої хвороби, Папа не залишав свою місіонерську роботу. 2 квітня 2005 року він пшов в обійми Господа. Смерть понтифіка стала трагедією не тільки для католиків, а й для представників багатьох інших релігій. В 2013 році спеціальна комісія Ватикану визнала Іван Павло II святим.

Світла пам‘ять!

Джерело інформації. ФБ сторінка Ihor Khodak

"ПРОСВІТА" Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля

На території, котру нині займає Сокальський район, до Першої світової війни діяло чотири філії «Просвіти». На той час такої їх густоти не було в жодному регіоні Галичини.

У Сокалі філію «Просвіти» засновано 1898 року, в Угнові — 1912, Белзі — 1913, у Великих Мостах — 1914 року. Проте у деяких селах Сокальщини читальні виникли набагато раніше. Приміром, у с. Нисмичах [1] читальня вже діяла в 1885 році. З-поміж тих, які в ніч тодішньої національної безпросвітності несли перші смолоскипи знань, був краєзнавець і священик Василь Чернецький.

З появою Сокальської філії «Просвіти» кількість сільських читалень у повіті невпинно зростала. Примножувався їх книжковий фонд. Але Перша світова війна перешкодила просвітянам Сокаля придбати будинок для Народного дому і знищила весь їх доробок. Подібне сталося і у Великих Мостах, де російські солдати спалили читальню і крамницю з великим запасом товарів.

З 1921 року розпочалося відновлення «Просвіти». За нього взявся адвокат Олександр Ріпецький. Він зі студентською молоддю відкривав сільські читальні, Народні доми, комплектував бібліотеки... За це називали його «пробудителем Сокальського повіту».

Польська адміністрація, котра вела супроти українців відверту шовіністичну політику, постійно стежила за Сокальською філією «Просвіти» і не раз втручалась у її діяльність. Наприклад, 8 січня 1930 року комендант повітової поліції Адамчук надіслав коменданту воєводської державної поліції у Львові повідомлення з грифом «таємно» про те, що 1 січня 1930 року в Народному домі в Сокалі відбулося свято «Просвіти», у якому взяли участь до 200 осіб. Коли в залі зазвучав національний гімн «Ще не вмерла Україна...», заступник старости Бауер зажадав, аби всі припинили спів і ро­зійшлися. Проти цього запротестував присутній на цьому святі український посол Володимир Кохан... [2] .

У 1927 році головою Сокальської філії «Просвіти» стає юрист Богдан Чайковський — син популярного українського письменника Андрія Чайковського. Він перебуває при її кермі майже дев'ять літ і значно примножує надбання свого попередника Олександра Ріпецького. В 1935 році філія вже мала в селах Сокальщини 66 читалень, які об'єднували 7295 членів (4900 чоловіків і 2395 жінок). У фонді бібліотек було 17 635 книжок. Діяло 57 аматорських гуртків і 28 хорів.

У 1936 році змінюється просвітянське керівництво. Згідно з повідомленням альманаху «Буг», новий «склад виділу філії був таким: «Голова Др. Теодор Решетило, м. голова о. декан Ничай Степан, секретар мр. Володимир Стефанишин, касієр Теодор Шиш, контрольор адв. Осип Демчук, бібліотекар Роман Гринюк, виділовий Теодозій Жовток» [3] .

Цей виділ філії «Просвіти», очолюваний Теодозієм Решетилом, зосередив увагу на своєму організаційному зміцненні, вдосконаленні праці читалень і спорудженні у Сокалі Народного дому.

З вересня 1939-го діяльність «Просвіти» припинилася і на неї було накладено мовчазне табу. ЇЇ відновлення на Сокальщині розпочалось лишень у 1989 році зі створенням осередків Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 23.

[2] ДАЛО. Ф. 121, оп. 2, спр. 201, арк.. 6.

[3] Буг (Сокаль). 1937. С. 24.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__20.html

Джерело фотографії http://www.sokal.lviv.ua/history-maxymetc.html

ПАЦИФІКАЦІЯ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Американські українки пікетують Білий дім, протестуючи проти визнання кордонів Польщі, за якими їй була підпорядкована Східна Галичина. Вашингтон, 1922 рік.

Джерело фотографії https://www.radiosvoboda.org/a/30848636.html

Пошук ворогів Речі Посполитої поліція розпочала серед молоді. 26 вересня 1930 року в Сокалі були заарештовані слухач права Володимир Стефанишин, учні гімназії Андрій Тхір, Теодод Цвікула, Іван Бойко та семінарист Павло Сосновський, яких звинуватили в приналежності до Української Військової Організації і проведенні підпільної роботи з метою приготування до збройної боротьби проти польської держави і відторгнення під неї східних земель.

Андрій Тхір був родом з села Яструбич, Теодор Цвікула — з Нисмич, Іван Бойко — з Тартакова, Павло Сосновський — з Добрачина. Тож повітова поліція провела обшук не тільки у помешканнях, які нони винаймали в Сокалі... Вона ретельно перевірила, чи ці юнаки часто навідуються в свої села, з ким зустрічаються, що там роблять. Зібравши деяку інформацію про це, стражі порядку звинуватили Андрія Тхора в приналежності до УВО і обстрілі та пошкод­женні польського військового літака на території ґміни Яструбичі, побитті вікон у сільському постерунку поліції і вивішенні на ньому українського прапора [1] .

У гімназиста Івана Бойка знайшли листівки зі закликом до збройного виступу проти Речі Посполитої і ганьбленням польського війська, а також білети з печатками і написами «Даток на пропаганду націоналізму». Йому інкримінували їх розповсюдження й проведення антидержавної діяльності. Проте Іван Бойко не дав на допиті щодо цього жодних пояснень. Поліція не одержала очікуваних відповідей і свідчень також від інших заарештованих, хоч застерігала, що за свої дії можуть сісти на рік і більше за ґрати. 28 вересня 1930 року цих п'ятьох арештованих передано прокуратурі при окружному карному суді у Львові.

Польська адміністрація в Галичині, в тому числі й Сокалі, вважала, що наростаючу хвилю революційного піднесення можна зупинити лише якимись радикальними діями чи пересторогами. Але, оскільки нічого розумного не придумала, — вирішила перекласти відповідальність за підпали і саботажні акції на весь український народ Східної Галичини. Тому за наказом з Варшави розпочала каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Про їх перебіг на Сокальщині надаємо слово архівним документам [2] , які розповідають про таке:

«До Сокальського повіту каральні експедиції прибули 27 вересня 1930 р. і почали обшуки в Сокалі. Обшуки робили в основному в учнів і вчителів- українців. Багато осіб заарештовано. З-під арешту випустили побитих учнів (Ковалика, Манькута, Майбука, Сосновського. Близняка, Боднарчука, Крука і Здріля). Їх били прикладами і палицями по п'ятах. Крім того, зробили обшуки в отця Луки Салука, Олександра Грицика Теодора Вергуна, Івана Чабана і б бурсі для учнів.

Для карних експедицій по селах використовували 2 ескадрони 6-го полку кінних стрільців з Жовкви 27 і 28 вересня експедиції були в Пархачі, Сільці і в Городищі-Василіянському, 29 вересня — в Комареві і Зубкові, від 30 вересня до 3 жовтня — в Бишеві, а з Бишева окремі відділи відходили до Тартакова міста і Тартакова села. В днях від 1 до 4 жовтня цього року окремий відділ війська був у Горбкові, а 4 жовтня відділи відійшли до Свитазова, Копитова і Боб'ятина. Від 5 до 9 жовтня відділ кінних стрільців стояв в Угринові, а окремі його відділи відходили до Ульвівка, Тудоркович, Старгорода і Войславич.

Вже після повідомлення, що пацифікація закінчилася, військові відділи були від 8 до 12 жовтня у Шмиткові, Савчині, Себечеві, Ниновичах, а згодом, 12 жовтня — в Поздимирі, а 13, 14 і 15 жовтня — в Яструбичах, Гоголеві і Волсвині.

Підтверджено важкі побої і знищення майна установ і окремих людей у таких місцевостях:

У СІЛЬЦІ важко побили студента юридичного факультету Івана Климова, якого спочатку мучили в канцелярії ґміни, а потім в арешті. Один з жовнірів порізав йому багнетом чоло над самим оком. Важко побито голову читальні Петра Улицького і члена управи Миколу Луцика. Вночі розгромлено обладнання читальні і повністю знищено бібліотеку. Дуже багато легкопобитих людей. Окремим господарям завдано великої матеріальної шкоди.

У ПАРХАЧІ важко побили колишнього голову «Лугу», скарбника читальні та інших, прізвищ яких не вдалося встановити. Під час обшуку нищили майно господарів.

Таке саме в ГОРОДИЩІ-ВАСИЛІЯНСЬКОМУ.

В КОМАРЕВІ відділ кінних стрільців влаштував справжній погром. Важко побили Михайла Антонюка, Степана Антонюка, Павла Ващука, Василя Костюка — сина Гаврила, Степана Костюка, Мирослава Шурм'яка, Михайла Кондратюка, Петра Ребрину, Омеляна Нечая. Найтяжче побили завідуючого крамниці кооперативу Мирослава Шурм'яка. Його били дошкою, вирваною з паркану. Розгромили обладнання читальні і цілком знищили її бібліотеку — одну з найбільших у повіті, в якій налічувалось майже 1000 книжок вартістю 900 злотих.

У БИШЕВІ важко побили Матвія Демчука, Андрія Максимця, Пилипа Демчука і Романа Луцика. Легше побили Івана Поводу, Романа Бойка і кільканадцять осіб, прізвища яких не встановлено.

Для доповнення — ще одна вістка про карну експедицію 6-го полку кінних стрільців, які стоять у Жовкві. Ескадрон цього полку прибув до Бишева. Опівночі стягнули з ліжок найбільш свідомих селян і побили їх нелюдським способом палицями і нагайками. Знищили місцеву читальню і кооператив. Населення мусить щоденно доставляти не лише харчі, а й готові обіди, вечері і сніданки. Як причину висилання експедиції подали, що за день до приходу експедиції згоріла одна скирта фільваркового збіжжя. Після закінчення екзекуції комендант відділу заявив побитим, що він знає, що бив невинних, але мусив їх бити [3] .

У селі ТАРТАКОВІ і місті ТАРТАКОВІ важко побили Семена Пилипчука, Степана Калюгу, Степана Курія, Василя Грабинського і Володимира Калюгу, у м. Тартакові — студента університету Петра Саноцького, Тому Віру, студента Йосипа Якимовича і дяка Башталика та інших, прізвища яких досі не встановлено. У Івана Віри під час обшуку забрали золотий ланцюжок і 80 злотих готівкою. Нищили домашнє обладнання, дерли картини — між іншим, портрет Шевченка. В парафіяльному уряді знищили й подерли метричні книги.

В ГОРБКОВІ військо стояло три дні. Важко побили Марію Василевську, Петра Василевського, Володимира Василевського, Ольгу Василевську і сина Петра Василевеького, який біг на захист Марії. Жовніри намагалися зґвалтувати Марію Василевську, а коли вона схопилася за стовп і судорожно його трималася, щоб її не затягнули до стодоли, її так важко побили, що вона лежала тяжко хвора в постелі. Петра Василевського, який біг на захист Марії, так важко побили, що лежав хворий з трьома ранами на голові Далі важко побили Яцька Цюру, Гната Коханчука, Марію Олесько, її дочку Катерину. Легко побили більше людей. Свідками можуть бути Яків Ганіткевич, Василь Миколайчук, Гриць Поспіх, Матвій Вавринчук, Наталка Коханчук, Катерина Салига й Ганна Коваль.

У кооперативі «Любов» військо забрало товару на 360 злотих. За нього заплатили лише 60 злотих. До читальні «Просвіти» скликали людей, наказували їм співати «Jeszcze Polska nie zginela»* і вимагали від них, щоб видали тих, які сховалися.

Досі встановлено такі матеріальні збитки: у Миколи Олеська Забрали свиню вартістю в 200 злотих, а заплатили 15 злотих. У Павла Миколайчука забрали свиню вартістю в 450 злотих, а заплатили 60 злотих, забрали бугая вартістю в 25 американських доларів, а заплатили 25 злотих. Усе доставили до полку в Жовкві. 'Зажадали 18 центнерів вівса. Заплатили по 4 злотих за центнер і наказали везти до Жовкви. У селі розмістили 180 коней і жовнірів, і кожен господар мусив годувати коней власною пашею і вівсом. Жовніри примушували людей чистити коней та щоб їм давали їжу даром.

У СВИТАЗОВІ знищили бібліотеку читальні і побили кільканадцять осіб, серед них Василя Гаврилюка і Володимира Мартинюка.

У КОПИТОВІ важко побито Івана Масиника, Володимира Демчука, Корнила Кравця, Юрка Орбая, Антона Масиника, Василя Ковальчука, Матвія Костюка, Яцька Барана і Миколу Іванчука. Знищили обладнання читальні і бібліотеки, подерли портрети Шевченка і Франка. Після закінчення розгрому читальні поставили зібраних перед читальнею і наказували їм кричати: «Хай живе маршал Пілсудський!».

В УГРИНОВІ важко побили директора кооперативу С. Голяра і багатьох господарів, прізвища яких не подано. Голяр лежить у Сокалі в шпиталі — він інвалід війни (йому ще під час війни вирізали нирку). Його прив'язали до стола і чотири рази били прикладами. В селі є гарний одноповерховий будинок читальні. Знищили обладнання читальні, завісу, дорогі театральні декорації, радіоприймач, бібліотеку. Великих матеріальних втрат зазнав також кооператив.

У МОШКОВІ військо було півтора дні — від 9 до 10 жовтня. Побито ряд людей, у тому числі війта Онуфрія Гладкого. Знищили бібліотеку читальні. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса і майже 50 курей.

В УЛЬВІВКУ дуже важко побили Йосипа Саганського, Василя Фарину, Степана Космину, Федора Шулу і Сліпчука (ім'я не відоме) — 15-річного хлопця. Розгромили обладнання читальні і кооперативу, при чому подерли і знищили бібліотеку [4] .

У ТУДОРКОВИЧАХ важко побили дуже велику кількість людей.

У СЕБЕЧЕВІ важко побили Павла Левочка, Василя Сенишина, Василя Каліта, Михайла Гараха — члена воєводської і повітової рад. Знищили читальню, декорації, картини й обладнання. А тому, що члени (читальні) сховали бібліотеку, жовніри водили отця Гарасовського по селу, щоб показав, де бібліотека. Там, де підозріва­ли, що вона може бути схована, робили обшук і нищили хатній інвентар і майно господарів. В отця Гарасовського, шукаючи бібліотеку, знищили хатнє обладнання, його приватну бібліотеку, а під час дальших розшуків зірвали підлогу в помешканні.

В ЯСТРУБИЧАХ важко побили Данька Здріля, війта Івана Курилу, Романа Мисака та інших. У читальні знищили обладнання і бібліотеку. З молочарні забрали масло. Під час обшуків нищили хатнє обладнання.

Окрім згаданих вище місцевостей, карні експедиції з'явилися в таких селах: Торки, Боб'ятин, Зубків, Волиця Комарева, Перв'ятичі, Бояничі, Шмитків, Пивовщина. Вербіж, Поториця, Волсвин і т. д. Всюди били селян, нищили українські установи (кооперативи, читальні, молочарні). Нищили також майно багатьох селян.

РЕКЛИНЕЦЬ*. Пилип Танчин, 30 років, рільник і кооператор. На частині ягодниці велика рана на 20 квадратних сантиметрів, заповнена гноєм. Решта ягодниці і друга ягодниця вся в синяках. Побили два тижні тому. Не може говорити. Білий як папір. Говорять його жінка і товариш.

11 жовтня до села прибув відділ 6-го полку кінних стрільців з Жовкви. Вже о 4-й годині ранку частина відділу оточила село, щоб ніхто не пішов з нього. Однак забули про одну доріжку, що вела до лісу.

У селі панував великий неспокій, бо люди вже чули про карну експедицію та її дії в сусідньому селі Стремені, Закликали війта і наказали, щоб усі люди зійшлися до гмінного будинку. Там прочитано списки поляків і жидів, яких звільнено. Решту, кількістю в 120 чоловік, зігнали на подвір'я біля школи. Коли війт і радний заявили, що така поведінка суперечить діючим законам, тоді війта викинули. Не допомогло навіть те, коли він сказав, щоб його били першим, якщо взагалі мають когось бити. Перш за все спитали про зброю, а потім, після допиту, робили навіть з старими людьми різного роду «вправи» лише для того, щоб посміятися над ними. Дуже важко побили Пилипа Танчина, Антона Баку (68 років) й Івана Бокату (30 років).

У селі СТРЕМЕНІ сільські дівчата змушені були плести дротяні нагайки і загортати їх у полотно. Екзекуція відбувалася так, як усюди. Все тіло після екзекуції було чорне. Потім поставили побитих над річкою і за наказом: «Падай у воду» люди змушені були стрибати в річку і так виконувати «лугові вправи». А тому, що всі мусили ввійти у воду одягненими, в кого лише були паперові гроші, квитанції або документи — все було знищено. Коли наказували повністю занурюватися у воду, стрільці на конях спеціально стежили за тим, щоб ніхто не висунув голову скоріше з води. В такому випадку били нагайками по голові. Такі вправи повторювали кілька разів, лишаючи 5 хвилин на перепочинок між першою та другою вправами.

Коли стрільці від'їжджали, то наказали селянам на колінах кланятися тим, хто від'їжджав, і дякувати за навчання [5] .

Доказом того, як державна поліція проводила допит арештованих, може бути протокол, особисто складений і власноручно підписаний Володимиром Марчуком — учнем ІІІ курсу вчительської семінарії в Сокалі. Він прийшов 31 жовтня і повідомив:

«28 жовтня цього року у вівторок до мого помешкання в Нисмичах, де я довший час перебуваю, прийшов комендант поста і ще один постерунковий, які заявили, що мене арештовано.

Як арештованого, мене привезли на пост у Сокаль. Перед складенням протоколу мене тяжко побив постерунковий Пух. Ця «операція», за словами Пуха, повинна була мені нагадати, що моїм обов'язком є говорити правду. Спочатку бив мене кулаками в скроню, а потім 5 разів сильно вдарив у щоку. Далі звалив мене на землю і наказав у такому положенні писати те, що він продиктує. Він хотів, щоб я написав, що маю звістку від так званої «чорної руки» та що я домовився з Стефанівським на зустріч уночі для того, щоб написати анонімку до професора Старицького.

Я не погодився написати таку заяву. Тоді Пух зажадав від мене, щоб я признався, що читаю «Сурму» й «Юнака», що поширюю ці газети. Коли я і це заперечив, то Пух почав мене, лежачого, бити гумовою палицею по всьому тілі. Я дістав майже 70 ударів.

Після побоїв він наказав мені підписати протокол, який Пух сам писав, перекреслюючи і витираючи окремі слова. Потім Пух наказав мені сісти на крісло. Тримаючи наді мною гумову палицю, кричав: «Пиши те, що тобі кажу, помилишся хоча б в одному слові, тоді за кожну помилку одержиш десять буків».

Побитий і змучений, не пригадую собі, що я писав під примусом. Мабуть, я написав усе те, що мені продиктував Пух. Пригадую собі, що диктував щось про Цвікулу, Стефанівського, Нисканця, що від Цвікули я отримав «Сурму» і т. д. Диктував щось про «Пласт» (бойкаутизм). Пригадую собі, що Пух вимагав, аби я написав, що на Благовіщення я був з товаришами в Горбківському лісі на зборах «Пласту», що, мабуть, я і написав. Питався мене також щось про книжку «Маківка».

Я підписав усі ці зізнання. Потім мене відвели до кімнати чергового. До протоколу закликали Козака з Хороброва — учня вчительської семінарії, Мирона Кохана - учня вчительської семінарії, Остапа Загроду — учня VII класу гімназії. Коли їх допитували, я чув, як Кохан голосно кричав. Додаю, що я також кричав від болю під час складання протоколу.

Пізніше мене відпустили додому.

Я був у поліції від 11-ї години перед полуднем до 4-ї години після полудня.

Відчуваю сильні болі в голові і лівому вусі. Знаки на тілі і за лівим вухом.

Як доказ правди — мій власноручний підпис.

Володимир Марчук».

Ці та інші матеріалі ввійшли в так зване обгрунтування інтерпеляції українських сенаторів до польського сенату, в якому зазначалось, що «всі пацифікаційні дії не тільки не принесли жодної користі, а стали цілком ілюзорними і спричинили незчисленні наслідки для держави і для майбутності обох народів» [6] — тобто українців і поляків.

Українські сенатори вимагали відшкодування моральних та матеріальних втрат і притягнення винних у цьому брутальному розбої до відповідальності. Та до їх голосу уряд не прислухався. Ні на Сокальщині, ні в інших місцевостях ніхто завданих пацифікаторами збитків не відшкодував.

[1] ДАЛО. Ф. 12, оп. 03, спр. 651.

[2] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 3-8.

[3] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 16.

* „Іще Польща не згинула” - - польський гімн

[4] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 8. зв.

* Села Реклинець і Стремінь належали тоді до Жовківського повіту

[5] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 26.

[6] ДАЛО. Ф. 1, оп. 51, спр. 239, арк.. 26. зв.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__19.html#

РОКИ ДВОХ ОКУПАЦІЙ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Назва: Початок війни. Автор: надіслав фото Ігор Нємчук. Місце: м.Сокаль, Дата фотографії: 1941р.

Втрата Української держави поламала долі сотень сокальчан і їх родин. Над окупованим повітом з дня на день висіло передчуття тривоги: почались пересліду­вання й арешти українських патріотів, які в 1918— 1919 роках утверджували владу ЗУНР і з тих чи інших причин не відійшли з відступаючою 5-ю Сокальською і 9-ю Белзькою бригадами УГА. В жахливих умовах перебували полонені стрільці і старшини Української Галицької Армії. Вони зазнавали знущань і голоду. Інколи їх гнали вулицями Сокаля на працю. Дехто зі свідоміших міщан намагався допомогти їм харчами, але через заборони це не завжди вдавалося. Набагато краще було з поміччю стрільцям у Белзі. Тут у липні 1919 року почав працювати Комітет допомоги полоненим воїнам УГА. Він навіть придбав кухню для приготування їжі. Продукти для інтернованих стрільців спочатку давали белзькі міщани, а потім селяни Жужеля, Гори, Жабча Мурованого, Перемислова, Тушкова...

У Белзі було майже 100 полонених українських стрільців. Їх тримали у єврейській божниці і бараках. Опіку над ними взяли українські жінки і дівчата, які теж побували у польських таборах і щойно з них повернулися.

Війна забрала в могили цвіт молоді Сокальщини. Якщо 1900-го року в Сокалі було 11 600 мешканців, то на кінець 1920-го — 10 000. Кількість населення в повіті зменшилася на 13 відсотків. У цей час у ньому налічувалось також 6788 дітей-сиріт, або 15 сиріт на 100 мешканців. Багато з них, утративши батьків, не мали засобів до існування і змушені були йти у найми або куди доля вела. Тоді ж на Сокальщині зареєстровано 1343 безробітних.

Але окупаційна влада спокою в Сокалі не мала. Це видно навіть зі змісту повідомлень, які поліційні чиновники і керівники староства надсилали в 1919-му і на початку 1920 року представникам польського уряду у Львові. В них вони інформували, що на Сокальщину «необхідно було б вислати таємних агентів, які б слідкували за... українськими агітаторами, що агітація є... серед залізничного персоналу на лінії Сокаль—Іваничі, далі серед євреїв фільваркової служби і безземельних селян; що в повіті був випадок обстрілу державної поліції, що населення Сокальського повіту більш гордо, ніж до цього часу, виступає проти польських властей...» [1] . Повідомлялося також, що влада має клопоти з вилученням на Сокальщині печаток ЗУНР, яких не хочуть віддавати.

Весною 1920 року польський уряд вилучив з лексики назву Західна Україна і запровадив свою — «Малопольска Всходня», звелівши називати українців «русінамі». Всіх, хто мав урядові посади за Австрії і ЗУНР, з місць праці звільнено. Дали роботу лише тим українцям, які присягнули на вірність Польщі і перейшли на римо-католицький обряд...

Проминуло кілька місяців, і польські «реформи» в Сокалі зупинив більшовизм, який у липні 1920 року окупував третину Галичини і спрямував у Прибужжя свою 6-ту. кавалерійську дивізію. 13 серпня вона розташувалась зі своїм штабом у Сокалі й створила тут «повітовий революційний комітет». До нього ніхто І місцевих, уповноважених громадою українців, не входив, але нова окупаційна влада швидко поширила заздалегідь підготовлене «Звернення до населення Сокальщини», в якому закликала «боротися за встановлення і зміцнення Радянської влади», бо «Галицький революційний комітет проголошує повну незалежність Східної Галичини і просить всі держави увійти з ним в дипломатичні зносини». Далі у цьому зверненні йшли такі рядки: «Воєнно-революційний комітет Сокальщини, котрий склався з голови в лиці Т. Бардина Терентія, секретаря т. Лесючка Івана і членів т. т. Кондратюка Івана, Волосянського Омеляна І Дзіка Йосипа, взиває все населення міста Сокаля і повіту піддержати тимчасову революційну владу в [Закріпленню завойованої свободи» [2] .

Про те, яка це була «революційна армія і влада» вельми добре розповів у своєму щоденнику один з відомих учасників більшовицького походу в Галичину комісар Ісак Бабель, який побував у Сокалі і мав доволі часу для роздумів і деяких спостережень.

26 серпня 1920 року він записав у своєму щоденнику такі рядки:

«26.08.20. Сокаль. Солдаты рыщут, ругают жидов, шляются без толку, заходят в квартиры, залезают под стопки, жадные глаза, дрожащие руки, необыкновенная армия.

Организованное ограбление писчебумажной лавки, все рвут, какие-то требования, дочка с западноевропейской выдержкой, но жалкая и красная, отпускает, получает какие-то деньги и магазинной своей вежливостью хочеш доказать, что все идет как следует, только слишком много покупателей. Хозяйка от отчаяния ничего не соображает.

Ночью будет грабеж города — зто все знают.

Вечером музыка — начдив развлекается... Сестра идет прощаться к начдиву, это после всего, что было. С ней спали все. Хам Суслов в смежной комнате...

...Сокаль — маклера и ремесленники, коммунизм, говорят мне, вряд ли здесь прывьется.. .» [3] .

Армія Будьонного виявила в Сокалі типову більшовицьку вдачу. А у вересні того ж року вона і «перші совєти» залишили Сокаль і повіт. Наступали поляки. Боса й голодна Перша кінна як несподівано появилася на теренах повіту, так і несподівано з нього зникла.

В місті над Західним Бугом знову почали господарювати ті, хто вважав сокальську землю невід'ємною частиною Речі Посполитої.

Та українські патріоти з цим не змирились. Вже на початку 20-х років на Сокальщині почала діяти під­пільна ланка Української Військової Організації (УВО). що мала помітний вплив на молоду генерацію. Її ядром були в основному колишні Січові стрільці, воїни УГА та армії УНР.

У вересні 1922 року внаслідок антипольських саботажних акцій зникають у полум'ї пожеж фільварки в селах Хороброві, Войславичах, Радванцях.

28 жовтня того ж року відбувся бій з поліцією у Бараніх Перетоках [4] .

Збройно-диверсійну боротьбу вела також Сокальська повстанська група Української Військової Організації У жовтні 1922 року її роз'єднали на маленькі відділення по 5—10 чоловік. Це дало змогу здійснювати несподівані рейди на території всього повіту. Командирами Сокальської групи УВО були Василь Крупа та Володимир Луцейко. Їх невдовзі схоплено, й польський воєнний суд виніс їм найвищу міру покарання — розстріл. Вирок над Василем Крупою був виконаний 30 листопада 1922 року у Львові [5] . Поки що не знайдено детальніших відомостей про цього командира повстанської групи. Є його фотографія, вміщена в «Нарисі історії Організації Українських Націоналістів».

Якщо ж збройну боротьбу польська Феміда позбавляла життя, то за правдиве слово — місця праці. Промовистий приклад — кримінальна справа [6] , заведена 1924 року на вчителя релігії і латини Сокальської гімназії, греко-католицького священика Захарія Лехицького*. Його звинуватили в антидержавній діяльності, яка полягала в тому, що о. Лехицький під час своїх проповідей «виховує В «русинського» (українського. - Авт.) населення почуття ненависті до поляків».

Вирок суду був таким: оштрафувати священика на 50 мільйонів польських марок. Окрім того, вчителі гімназії звернулися з проханням до кураторії шкільного округу, щоб увільнити 3. Лехицького зі служби [7] .

Насправді ж уся вина Захарія Лехицького полягала в його відкритому несприйнятті колонізаційно-асиміляторської політики польської держави. Місцева влада побоювалась, щоб священик не «заражав» своїм вільнодумством сокальських міщан і гімназистів.

В одному з польських звітів повідомляється, що станом на 1927 рік у Сокалі діяли такі українські Легальні організації: філія «Просвіти», УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) та Педагогічне товариство [8] . В ньому також зазначається, що українська громадськість Сокальщини перебуває щодо політичної орієнтації у стані вагання й вичікування, а УНДО серед неї «мало популярне» [9] .

УНДО, яке тоді було найбільшою партією Східної Галичини, починало втрачати авторитет через свою угодовську політику щодо польської влади. Впав він і в сокальських ундистів, які тривалий час мала вплив на «Просвіту» і вчительство. Проте, як відомо, сокальська філія Українського Педагогічного товариства мала з 1925 року вже іншу назву — кружок «Рідної Школи» [10] .

Починаючи з перших повоєнних літ, політичний вакуум Сокальщини заповнювали осередки польських партій і організацій. У 1927 році їх уже налічувалось понад десять [11] .

Основний національний потенціал, який живив Сокальщину ідеєю боротьби за визволення краю, давало село. Бо хоч у кінці 20-х років понад 65 відсотків її населення становили українці, проте в наших містах вони були в меншості. Приміром, 1927 року в м. Кристинополі 74,36 відсотка від усієї кількості населення становили євреї, у Белзі — 50,72, в Сокалі — 42,81, Тартакові* — 69,92 відсотка [12] . Більш як 50 відсотків жителів Варяжа теж були євреї.

Євреї, які мешкали в містах Сокальщини, займалися переважно торгівлею і ремісництвом. У кінці 20-х років найбільший вплив на них мали сіоністи, бундівці і хасиди [13] .

Крім того, в містах повіту проживало чимало поляків, Їх кількість поповнювали урядовці, військові, вчителі, поліцаї і духовенство, котрі прибували з інших місцевостей Польщі. Тому популярні на той час гасла — «Здобуваймо міста!», «Творімо українське купецтво!» незабаром знайшли в Сокальщині розуміння й практичне застосування.

У повіті тривало інтенсивне поселення осадників. Ці колоністи займали родючі землі і кращі сіножаті, розбудовували села й хутори, мали зброю і об'єднувалися у військові та напіввійськові організації. Осадники були активними провідниками на Сокальщині великодержавної експансіоністської політики Польщі, що викликало занепокоєння національно свідомої частини української громадськості.

Як протест проти польської колонізації краю, а також дискримінації українців, УВО відновлює саботажні акції. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1929 року спалахують скирти в фільварках польських поміщиків у с. Волиці Комаревій, а невдовзі — в с. Поториці. До розшуку винних у підпалах залучаються найбільш кмітливі сокальські поліцаї та їх агенти, але це не приносить ніяких результатів.

У 1929-30 роках на сокальському ґрунті починають рясно проростати ідеї ОУН (Організації Українських Націоналістів), які знаходять своїх прихильників серед гімназистів, учнів семінарії та сільської молоді. Цьому сприяє поширення в Сокалі й повіті підпільних видань «Сурма», «Розбудова Нації», «Юнак» та інших часописів. На шлях безкомпромісної боротьби з окупаційним режимом санаційної Польщі сміливо виходить молода генерація.

[1] Під прапором жовтня: Документи і матеріали. Львів, 1957.

[2] Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 01917-1939. К., 1979. С. 65-66.

[3] Бебель И.Э. Сочинения в 2-х томах. М., 1990. Т.1. С. 422.

[4] Макар Володимир. Від Бистриці до Бугу. Торонто, 1983. Т.1. С. 329.

[5] Мірчук Петро. Нарис з історії Організації Українських націоналістів. Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, 1968. Т.1. С. 29.

[6] ДАЛО. Ф. 1, оп. 52, спр. 263

* роки ЗУНР Захарій Лехицький був директором жіночої семінарії у Сокалі.

[7] ДАЛО. Ф. 1, оп. 52, спр. 263.

[8] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.

[9] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7. зв.

[10] Змагання (Сокаль). 1931. Ч. 3.

[11] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.

* Йдеться про Тартаків-місто.

[12] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7.

[13] ДАЛО. Ф. 1, оп. 8, спр. 661, арк..7

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__18.html

На початку травня 1948 року повстацями Північно-Східного Краю "Одеса" було проведено декілька вдалих збройних акцій проти радянських сил...

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

Стоять зліва направо:

1 - Берник Іван Сергійович Ярослав", керівник Костопільського надрайонного проводу ОУН.

2 - Лобода Іван Максимович - „Хмара“.

3 - Чирук Адам Степанович Барвінок".

 Так 2 травня 1948 року в с.Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. відділом Кузьми Брички - "Черешні" вбито 4 радянських активістів - Петрук, Турлов , Юз та Колотушко, які здійснювали підписку на "добровільну радянську позику", що на практиці означало відкритий грабіж фінансів населення та конфіскацію майна в разі несплати.

4 травня 1948 року біля с.Руда Красна Рівненського району боївками керівника Клеванського районного проводу ОУН Олексія Білецького - "П`явки" та керівника Костопольського надрайонного проводу ОУН Івана Берника - "Ярослава" обстріляно вантажний автомобіль в якому їхала оперативна група районного відділу МДБ , в результаті обстрілу було вбито 10 осіб - працівників МБД, радянських активістів , солдатів військ МДБ.

6 травня 1948 року на хуторі Бор Сернинської сільської ради Зарічнянського р-ну Рівненської обл. повстанцями вбито 4 радянських активістів, що також здійснювали підписку на "добровільну радянську позику"

Джерело інформації ФБ група 

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА 

"ЧИ ХТОСЬ КОЛИСЬ ПОКАЖЕ КОЛИСЬ... ДЕ ЇХ ГРОБИ?" Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Фотографія полковника УГА Гната Стефаніва (третій зліва) серед невідомих, Начальний командант УГА, віце-консул ЗУНР в Ужгороді (1921- 1923pp.)

Джерело фотографії Невідомі світлини УГА з архіву Ріко Ярого. Сайт https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2019/06/8/155786/

16 липня 1919-го Українська Галицька Армія пере­йшла Збруч. Серед її бригад були також 5-та Сокальська і 9-та Белзька, яких невдовзі чекали бої з більшовиками і переможний похід на Київ. Але далі перед УГА стелився сумний тернистий шлях — так званий «Чотирикутник смерті» з жахливою епідемією тифу, що по дорозі від Києва до Вінниці... поклала в без­іменні могили тисячі стрільців і старшин. Лягло в них і чимало наших земляків. Проте нині можемо назвати їх лишень сорок два. Це воїни УГА з Угнова, Сокаля, Белза і сіл тодішнього Сокальського повіту, які померли від тифу у Вінниці, Грижниці та у таборах для полонених. Їх прізвища надруковано в «Жалібній книзі», що вийшла у Львові 1922 року. З неї ці імена й подаємо в цьому нарисі.

На Наддніпрянщині у роки боротьби пропали архіви і документи УГА. Це одна з причин, що донині не знаємо багатьох стрільців і старшин 5-ї Сокальської та 9-ї Белзької бригад, чиї кості розкидано на розлогих просторах України, що й дотепер без відповіді залишається далеко не риторичне запитання стрілецького поета, учасника визвольних змагань 1918-1920-х років Миколи Матіїва-Мельника:

Чи хто колись покаже

Колись... де їх гроби?

Онукам чи розкаже

Про день їх боротьби?

......................................

Чи скаже, що в землиці

Від Києва по Бар

У бурі-вогневиці

Постав страшний цвинтар? [1]

Значно краще відновлюється пам'ять про тих воїнів УГА, котрі полягли у боях 1918—1919 років на терені, який займає нині Сокальський район. Їх прізвища були надруковані у часописі «Голос з над Буга» (1936, ч. 6-9). З цих чисел газети подаємо імена загиблих стрільців і старшин УГА.

СТРІЛЬЦІ І СТАРШИНИ УГА

які померли від тифу у Вінниці, Грижниці та в таборах полонених у 1918—1920 роках

ГАРА Володимир, бул. стр., Белз, пов. Сокаль, ур. 1896 р. — пом. 9. 01. 1920 р. на тиф у Винниці. Вс. о. І. Лебедович.

ГЕРМАН Іван, стр.-пекар, Белз, пов. Сокаль, ур. 1883 р. — пом. 5. 12. 1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ГЛАДЮК Василь, стр. І КГА, Хлівчани, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 15. 01. 1920 р. на тиф у Грижниці.

ГНАТЮК Максим, стр. 5 бриг., Ільковичі, пов. Сокаль, ур. 1890 р. — пом. 2. 04. 1920 р. на тиф у Винниці. Св. Шимбач і Паук.

ДМИТРИШИН Петро, санітар польової лічниці, ч. І, Сілець, пов. Сокаль, ур. 1897 р. — пом. 11.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ДЯЧОК Яків, стр. ІІ КГА, Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 26.09.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ДЯКІВ Василь, стр.-пекар І КГА, Жужель, пов. Сокаль, ур. 1893 р. — пом. 12.12.1919 р. на тиф в Винниці. Св. о. І. Лебедович.

КАПЕЛЮСЬ Іван, стр. польової лічниці, ч. І, Поторжиця, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 18. 01.1920 р. від перестрілу горла у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

КОЗАЧУК Семен, стр. 9 бриг., Барані Перетоки, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 14.01.1920 р. на тиф у Винниці. Св. санчетар Рибак і о. І. Зволінський.

КОВАЛЬЧУК Степан, стр. І КГА, Зубків, пов. Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 20.11.1919 р. на тиф у Вітаві, п. Гнівань.

МАКУХ Теодор, стр. 10 бриг., Піддубці, п. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 11.01.1919 р. на тиф у Грижниці.

МАКАРЯК Теодор, вістун польової сторожі II КГА, Домашів, пов. Рава-Руська, пом. 14.01.1920 р. на тиф у Винниці.

МАРУЩАК Іван, стр. І КГА, Конотопи, пов. Сокаль, ур. 1896 р. — пом. 30.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. др. Маєвський.

МАДЗКЖЕВИЧ Лука, санітар польової лічниці, ч. І, Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1882 р. — пом. 12.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МАЗНИК Петро, стр. 9 бриг., Пристань, пов. Жовква, ур. 1896 р. — пом. 5.12.1919 р. на тиф у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МАКУХ Данило, вістун 9 бриг., Піддубці, пов. Рава-Руська, ур. 1893 р. — пом. 9.10.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

МУХА Яків, стр. польової сторожі І КГА, Волиця, пов. Жовква, ур. 1890 р. — пом. 16.01.1920 р. від тифу у Винниці.

МИСЛИВЧУК Стефан, стр.-пекар І КГА, Шарпанці, пов. Сокаль, ур. 1889 р. — пом. 23.11.1919 р. від тифу. Св. о. І. Лебедович.

ОСМІЛОВСЬКИЙ Юрій, старш. стр. 9 бриг., Карів, пов. Рава-Руська, ур. 1901 р. — пом. 11.12.1919 р. від дизентерії у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ПИЛИПЧУК Михайло, стр. І КГА, Теляж, пов. Сокаль, ур. 1901 р. — пом. 10.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

РЕШЕТИЛО Михайло, стр. харчового обозу 3 бриг., Угнів, пов. Рава-Руська, ур. 1896 р. — пом. 20.11.1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Кочан.

СЕМЧИК Петро, стр. 9 бриг., Воронів, пов. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 4.01.1920 р. від тифу у Винниці.

СЕНЮТА Микола, стр. І КГА, Опільсько, пов. Сокаль, ур. 1898 р. — пом. 14.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

СЕНЬ Михайло, стр. обозної валки, Двірці, пов. Жовква, ур. 1890 р. — пом. 18.01.1920 р. від тифу у Грижниці.

СТЕЦЕЙКО Микола, стр.-інтендант І КГА, Піддубці, пов. Рава-Руська, ур. 1895 р. — пом. 23.12.1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Юда і др. Саврас.

СИДОР Петро, стр,. Ниновичі, пов. Сокаль, ур. 1898 р. — пом. 7.09.1919 р. від тифу у Винниці.

ТЕРЕХ Михайло, стр. ІІ бриг., Сілець, пов. Сокаль, ур. 1901 р. — пом. 18. 11. 1919 р. від тифу у Винниці. Св. др. Юда і Саврас.

ТЕКИРКА Матвій, стр. 9 бриг., Хлівчани, пов. Рава-Руська, ур. 1896 р. — пом. 27. 12. 1919 р. від тифу у Винниці.

ШАШІЩАК Фердинанд, стр. І КГА, Пархач, пов. Сокаль, ур. 1896 р. —: пом. 14. 01. 1920 р. від тифу у Грижниці.

ШАЯ Гриць, стр. 5 бриг., Горбків, пов. Сокаль, ур. 1899 р. — пом. 22. 02. 1920 р. від тифу у Винниці. Св. Шанога і Паук.

ШЕВЧУК Степан, санітар 5 бриг., Переспа, пов. Сокаль, ур. 1894 р. — пом. 3. 10. 1919 р. від малярії у Винниці. Св. о. І. Лебедович.

ШПОНДЕР Карпо, стр. польової лічниці, Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 10. 11. 1920 р. від тифу у Винниці. Св. Шанога і Паук.

ШПИРИМБАКУРА Андрій, стр. 9 бриг., Корчів, пов. Рава-Руська, ур. 1898 р. — пом. 12. 01. 1920 р. від тифу у Винниці.

БИЧИК Іван, хорунжий, Угнів, пом. 16. 12. 1919 р. в Святогородку на Київщині. Св. Микола Панчак, сотник 9 бриг.

ВЕРГУН Семен, стр., Цеблів, пов. Сокаль, пом. 27. 02. 1920 р. в Чечельнику, пов. Ольгопіль. Св. підхорунжий Ольховий і булавний Гриньків.

ГУЗИК Льонгін, четар, Тартаків, пов. Сокаль, пом. в бою 11. 06. 1919 р. коло Іванівки, похований в Хоросткові, пов. Теребовля. Св. Петро Ган, поручник штабу 5 бриг.

ЛУЦИК, підхорунжий, Шмитків, пов. Сокаль, пом. 6.12. 1919 р.

ОСЬМАК Володимир, четар УГА, Тудорковичі, пов. Сокаль, пом. 14. 02. 1920 р. в таборі Ланцуті.

СИДОР Василь, Угнів, пом. 31. 09. 1919 р., Краків, табір Домб'є.

ТКАЧУК Петро, стр. 2 бриг., Савчин, пов. Сокаль, ур. 1888 р. — пом. 20. 11. 1919 р. у Винниці, св. др. Юда і др. Саврас.

ЦВІКУЛА Роман, десятник, Опільсько, пов. Сокаль, пом. 1919 р. в Єлтушкові коло Нової Ушиці на Україні від тифу. Св. Ярмолюк Василь, четар з Горбкова, пов. Сокаль.

ШИЛКЕВИЧ Олекса, хорунжий, Сокаль, пом. 1919 р. в шпиталі с. Затище Ананівської губ. Св. Петро Ган, пор. штабу 5 бриг.

СПИСОК СТРІЛЬЦІВ УГА, ПОХОВАНИХ НА ЦВИНТАРІ В СОКАЛІ

*гріб ч. 610: КРІСА Пантелеймон або СТОЛЯРЧУК Антін або ЧАЙКА Михайло (Всі вони були похоронені на цвинтарі в Тартакові, а при ексгумації найдено кости тільки одного чоловіка).

КРІСА Пантелеймон, сок. п. піх. стрілець, +* 26. 12. 1918. СТОЛЯРЧУК Антін, стрілець укр. кремінецького п. полку III куреня II сотні, + 13. 02. 1919. ЧАЙКА Михайло, стрілець сок. п. піх., + 26. 12. 1918.

*гріб ч. 611: РАДОН Роман (Радйон?). Жидач. сотня, + 22. 12. 1919.

*гріб ч. 612: МОРОЗ Іван, жовк, сотня, + 11. 5. 1919.

*гріб ч. 613: МАКУХ Клим, равська сотня, + 8. 5. 1919 (камінна фігура).

*гріб ч. 614: КРІПА Яким, равська сотня, + 8. 5. 1919.

*гріб ч. 615: КОДЛОГАЙ Іван, сок. сотня, + 29. 1. 1919. (Стрільці під ч. 611-615) перенесені з Кристинополя.

*гріб ч. 616: ТОВДПА Іван, + 4. 2. 1919; ЗАХАРЧУК Василь, + 4. 2. 1919 і 1 незнаного прізвища. (Всі три перенесені з Острова).

*гріб ч. 617: МИХАЛЮСЬ Василь, + 11. 5. 1919. (Перенесений з Жабча Муров.).

б) в другому ряді від алеї (довшому):

*гріб ч. 573: незнаний стрілець.

*гріб ч. 574: ВАРИНИЦЯ (давніше був хрест ч. 68, ближчих даних нема).

*гріб ч. 575: незнаний.

*гріб ч. 576: незнаний.

*гріб ч. 577: МИЛИК Роман, ур. 10. 10. 1884 в Костяшині, + 5. 4. 1919 в Сокалі.

 *гріб ч. 578: ЧМОЛА Василь (укр. хрест ч. 3) з Увина, пов. Камінка Струміл., стрілець, + 6. 2. 1919, 19 літ, від ран.

*гріб ч. 579: МЕЛЬНИК Юрко, четар з Коломиї, + 26. 1. 1919, від ран, около 25 літ.

*гріб ч. 580: КІРИК Іван (ближчих даних нема).

*гріб ч. 581: незнаний.

*гріб ч. 582: незнаний.

*гріб ч. 583: незнаний.

*гріб ч. 584: незнаний.

*гріб ч. 585: незнаний.

*гріб ч. 586: незнаний.

*гріб ч. 587: МИХАЛЮК з Угринова (ближчих даних поки що нема).

*гріб ч. 588: Масовий гріб незнаних стрільців. Похоронені в ньому м. і.:

ДРАГАН Іван, + від ран багнета 18. 5. 1919, зі Сокаля

ЧАРНЕЦЬКИЙ Іван, стр. зі Сокаля, 29 літ, + під Угриновом 14.5.1919.

ВОВК Григорій, ст. дес, ур. 1883, Махнів, Рава-Руська, + 13.5.1919 (82 гр.).

ПЛЕТЯНЧУК Іван, + 1919, (хрест ч. 73).

КІМАЧОК Іван, ур. 1896, + 1919.

КАВЕЦЬКИЙ Федір, козацький загін, Ш сотня, II курінь, ур. 1900.

МЕЛЬНИК Назар. Жовква, Колени? (хрест ч. 77).

ПАНАДОК Петро, ур. 1895, + 1919.

ВАСИЛЮК Яким, с. Петра і Каськи, ур.18.9.1890 в Куличкові, + в Сокалі 1919 (хрест ч. 71).

ВАСИЛЯШКО Іван, ур. 31.1.1887 в Ульвівку, с. Степана і Ксені з Колпаків, стрілець, + в Сокалі 11.4.1919 (хрест ч. 70).

ХОМА Микола (ближчих даних нема, хрест ч. 68).

ШПЕНЮК Петро, стрілець, Обертин, Городенка, 20 літ, від ран 6.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 43).

ШЕМЛІЙ Іван, Піддубці, п. Рава, стрілець, 52 літ, + від ран 6.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 18).

ЖЕНАК Павло, Жужель (ближчих даних нема).

КИРИНА Луць, стрілець, Холм, 23 літ, + 15.3.1919, від ран в Сокалі.

ЦЮПРИК Василь (Гнат?), с. Василя і Меланії, ур. 1895 в Жужелі, + 16.3.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 63), вістун.

КОЗАНЬ Михайло, стрілець, с. Василя і Меланії, ур. 1884 в Лісках, + 18.3.1919 в Сокалі (хрест ч. 52).

САВЛОХА Микита, стрілець, з Хлівчан, п. Рава-Руська, 41 літ, + 3.3.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 52).

СВАРИНЧУК Михайло, стрілець з Капустинців, п. Борщів, 33 роки, + 28.2.1919 в Сокалі від ран.

ТРУШ Кирило, з Вільок Мазов., п. Рава-Руська, 36 літ, табор. візник, + 23.2.1919.

КНІГИНИЦЬКИЙ Василь, стрілець, Підвисоке, п. Снятин, 20 літ, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

РУДИК Микола, стрілець, Вербиці, п. Рава-Руська, 28 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран (хрест ч. 25).

ЗАКАЛА Іван, четар з Камінки — Старе Село, 24 літ, +12.2.1919 в Сокалі від ран.

ПОЛІЙ Дмитро, дес, з Пядик, п. Коломия, 22 роки, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

ЛУНЬ Петро, стрілець з Махнова, + 19.2.1919, від ран в Сокалі.

ЗАРУБЕК Марко, пушкар, с. Єлисавети, з Вербіжа, 27 літ, +18.2.1919 від ран в Сокалі.

ДОМКЕВИЧ Володимир, стрілець з Варяжа-міста, с. Василя і Анни з Жовчинських, 20 літ, + 21.11.1918 в Сокалі на запалення легень.

КРАКІНОВСЬКИЙ Михайло, стрілець з Буковини, 18 літ, + 22.11.1918 на запалення легких в Сокалі.

СОЛОДУХА Федько (ближчих даних нема), + 30.11.1918 в Сокалі від ран.

КУРИЛИК Михайло, стрілець з Волчківців.

МАТВІЇВ Юрко, стрілець з Рави-Руської, 28 літ, + 14.1.1919 в Сокалі від ран.

ДЕМЧУК Федько, стрілець зі Сокаля, 23 роки, поляг під Угриновом 8.1.1919.

ГУЗІК Михайло, стрілець з Ванева, с. Івана і Теклі, ур. 28.3.1889, + 12.1.1919 в Сокалі від ран.

БУНДА Михайло, стрілець з Космача, 26 літ, + 23.1.1919 в Сокалі від ран.

ЇЮБЯК Петро, стрілець з Космача, 35 літ, + 24.1.1919 в Сокалі від ран.

ТОФАН Володимир, стрілець, Підвисоке, 22 роки, + 26.1.1919 в Сокалі від ран.

САЛКА Михайло, ст. стрілець з Остробужа, 19 літ, + 28.1.1919 в Сокалі від ран.

КУНА Михайло, ст. десятник з Родатич, п. Городок, 43 роки, + 31.1.1919 в Сокалі від ран.

ОРИНИЧ Василь, стрілець з Тяглова, п. Рава- Руська, 21 літ, + 1.2.1919 в Сокалі від ран.

МЕЛЬНИК Прокіп, стрілець з Глухова, 24 роки, + 2.2.1919 в Сокалі від ран, с. Теодори.

ШАВАРСЬКИЙ Сава, стрілець з Костяшина, с. Євстахія і Теклі, ур. 8.9.1892, + 2.2.1919 в Сокалі [від ран.

ІЩИШИН Сидір, стрілець з Осердова, с. Павла, 29 літ, + 2.11.1919 в Сокалі від ран.

ЛЯШУК Олекса, стрілець, гімн, ученик, зі Старгорода, 20 літ, + 6.11.1919 в Сокалі на черевний тиф.

ОРИНИЧ Михайло, стрілець з Куличкова, с. Кирили, 28 літ, + 9.2.1919 в Сокалі від ран.

МАСЛЯНКА Іван, стрілець з Гори, од., Белз, с. Василя і Юстини, 26 літ, + 10.2.1919 в Сокалі від ран.

МУЖ Степан, стрілець зі Завишні, 18 літ, 11.2.1919 в Сокалі від ран.

МЕНІВ Федько, стрілець з Космача, 20 літ, + 10.2.1919 в Сокалі від ран.

ЗАХАРКО Гриць, стрілець зі Салашів, п. Рава-Руська, 19 літ, + 11.2.1919 в Сокалі від ран.

КУХАРЧУК Данило, стрілець з Ульвівка, 32 роки, + 18.2.1919 в Сокалі від ран.

ДЕНЕКА Михайло, стрілець з Люблинця, п. Цішанів, 19 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран.

ПАСКА (КУЦЬ) Марко, ур. 1901 в Сільці, с. Анастазії, 17 літ, + 20.2.1919 в Сокалі від ран.

ГАЛУЩАК Михайло, жандарм з Олешич, п. Цішанів, 29 літ, + 19.2.1919 в Сокалі від ран.

КАМІНЕВСЬКИЙ Гриць, стрілець з Жабча, с. Теодора і Марії, ур. 1.4.1894, +25.2.1919 в Сокалі від ран.

ВЕРБОВИЙ Андрій, стрілець з Махнова, 22 роки, + 26.2.1919 в Сокалі від ран.

ШОПЯК Павло, вістун з Глухова, с. Гриця і Анни, ур. 10.9.1887, + 7.3.1919 в Сокалі від ран.

МУДРИЙ Дмитро, стрілець з Погариска, п. Рава-Руська, 37 літ, + 7.3.1919 в Сокалі від ран.

ПАНІСКЕВИЧ Дмитро, стрілець з Нискалізів, п. Бучач, 20 літ, + 9.3.1919 в Сокалі від ран.

ДРАГАН Савка, стрілець з Володимира Вол., 19 літ, + 16.5.1919 в Сокалі від ран.

СКОПЧАК Гриць, стрілець з Тишиці, 19 літ, + 15.5.1919 в Сокалі від ран.

60 ФІГАС Ілля, ст. десятник з Боратина, 40 літ, + на тиф 16.5.1919 в Сокалі.

ПЕТЮВСЬКИИ Михайло, стрілець з Вербіжа, с. Трофима і Зофії, ур. 18.10.1897, + в березні 1919 в Сокалі.

СТАСЮК Іван, стрілець зі Жнятина (Хлівчан), + в 1919 в Сокалі.

КОЗАНЬ Іван, стрілець з Лісок, с. Максима і Магдалини, ур. 30.5.1898, + в 1919 в Сокалі.

ТУРКОЦЬО Андрій, стрілець з Дикова Старого, с. Івана, + 14. 5. 1919 в Сокалі.

незнаний стрілець, 28 літ, + 19. 1. 1919 в Сокалі.

незнаний стрілець, + 31. 1. 1919 в Сокалі.

в) незнане місце похоронений:

Кількох стрільців, що померли вже в Польщі, поховано на «шпитальному кварталі». Докладніше місця не дасться означити. Їх прізвища:

1. КОЦЮК Петро, стрілець, 24 роки, + 26.5.1919 в Сокалі на запалення лег.

2. КОБРИН Іван, стрілець зі Забіря, п. Рава, 28 літ, + 15.7.1919 на черевний тиф.

3. ДОБУШ Михайло, стрілець з Ліснович, п. Городок, 24 роки, + 17.7.1919 в Сокалі, на запалення лег.

4. КАСІЧНИЙ Захарко, стрілець з Поздимира, 22 роки, + 16.9.1919 в Сокалі від ран.

5. САРАБИЛЬ Павло, стрілець з Горожанки, п. Підгайці, 26 літ, + 27.10.1919 на плямистий тиф.

6. КАМІНСЬКИИ Іван, стрілець з Маркополя, п. Броди, 24 літ, + 4.11.1919 в Сокалі на плямистий тиф.

7. ГРАЧИК Антін, з Вербиці, п. Рава-Руська, + 5.2.1919 в Сокалі.

8. ЛИСАК Іван, з обозу, + 7. 2. 1919 в Сокалі.

9. ГРУДЗАВЕЛЬ Яким, 20 літ, полонений з Белза, + 23.9.1919 в Сокалі. ,

10. ПІАКУДА Павло, стрілець з Боратина, +3.6.1919 в Сокалі.

 

* * *

За часів СРСР цвинтар воїнів УГА в Сокалі знищено. І вже б годилося спорудити тут пам'ятник і викарбувати на ньому названі вище імена.

[1] Стрілецька Голгофа. Львів, 1992. С. 243.

* Під цією позначкою подається дата смерті.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__17.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"