Частина I
Нас звали духи героїв,
зов сурми гармат.
Клялись: служитимем зброї
і не злякаємся ґрат...
Сірі мури і дні,
безпросвітні, сумні...
Замість чину - гнітюча нудьга,
Довгі ночі без сну
І журба про судьбу...
Не життя – животіння, тюрма.
(Пісня політв’язнів)
До тої старенької, але ще не зовсім викінченої хати я увійшов перший раз.
Ні, брешу. Не вперше. Якщо по правді – четвертий раз переступив поріг цієї ніби тимчасової халупи. Попередні три рази я приходив сюди з вертепом-колядою, завжди шостого січня опівночі. То були веселі вечори, і я відразу згадав їх, переступаючи грубо обтесану колоду, себто поріг, у темних затхлих сінях.
Сьогодні субота, чотирнадцятого жовтня. Надворі нудна осінь, моросить дощ, і ніч – чорна безодня. Здається, що село накрите велетенським чорним ковпаком, під яким померкло світло і пропали звуки.
Передній відкрив двері і випустив до сіней вологе тепло з міцним запахом пелюшок та сирої картоплі.
Трохи мутного світла від нафтової лампи, що блимала напроти образа Святого Різдва і тільки його виразно освічувала, дозволяло зорієнтуватися серед тої вражаючої убогості, яка не могла мене ні здивувати, ні зворушити.
Молода вродлива господиня сиділа на краєчку ліжка і, наспівуючи якусь мелодію, гойдала на руках немовля. Не звернула на нас найменшої уваги, навіть не закрила оголеної пазухи з пишними грудьми.
Наш старший відразу вмостився на ослоні, що стояв при старій скрині, і ми мовчки зробили так само. Кілька хвилин у хаті чути було лиш тихе монотонне мугикання молодиці та слабеньке схлипування немовляти. Потім увійшов господар – станичний на псевдо Брід.
- А де п’ятий? – запитав.
Він думав вголос. Ми не могли знати, де п’ятий, і навіть не здогадувались, що він мав бути.
Наша розмова перервала пісню жінки, розбудила її з журливої задуми. Вона підняла голову з густим недоглянутим волоссям і запитала ніби нас всіх:
- Баба Кузійка прийде?
- Аякже! Не пізніше як за півгодини буде тут, – пояснив співчутливо господар. – Але... – він зам’явся, скривився, – але стара нічим не зарадить. У дитини, видно, прикре запалення, а від того нема у баби ні ліку, ні практики. Доктора треба.
На тім їх розмова перервалась. Жінка знову почала свою тужливу пісню і загойдала немовля. По її блідих гладких щоках котились великі горошини сліз. І здавалось, що вона оплакує не лише своє первородне, а й нас і весь світ, такий байдужий, безпорадний і безумний.
Розмова почалася знову, коли станичний підійшов до нас і став оглядати наше спорядження. На чотирьох ми мали два кріси різних систем і епох, одну кулеметну стрічку від німецького ЛМҐ, дві гранати та мадярський пістоль на сім набоїв.
Його увагу привернув мій “майнліхер”, начищений до блиску, якого я не випускав з рук.
- Маєш якісь патрони до того австріяка? – спитав.
- Маю, – кажу. – Є три штуки.
- І більше не матимеш. Їх Цяпка вистріляв ще на Маківці...
Я добре розумів, що після трьох вистрілів моя зброя не варта навіть зручної ломаки. Зрештою, і на три вистріли не було ніякої гарантії. Патрони вийшли з виробництва не пізніше сорока років тому, і переховували їх хтозна в яких загатах, проте позбутись їх відразу я не мав бажання.
Потім станичний оглянув другий кріс системи “маузер” – трофейну здобич і власність нашого старшого на псевдо Бескид.
- Оце – штука! – похвалив. – І набоїв до нього маєте досить. Тої ленти вистарчить вам на всю війну, – сказав, оглянувши кулеметну стрічку, якою я удекорував себе на манер большевицьких матросів. – А лорнетку можеш відчепити і залишити в мене. Все одно не вмієш нею орудувати... Тільки зайвий тягар носитимеш.
Бескид тільки кисло скривився. Я знав, що він не дасть не лише лорнетки, а й одного патрона. Той снайперський кріс ми ще влітку вдало виміняли у німецького єфрейтора, який разом зі своїми кріґскамрадами не встигли завчасно відступити на нові позиції і залишились у ворожому запіллі. Тепер проривались до своїх із твердою вірою, що їм вдасться непомітно десь перекрочити фронтову лінію. Вночі його підрозділ по-котячому вступив у село роздобути трохи харчів. За перекладача мали нашого хлопця із дивізії “Галичина”, що якимось чином опинився в їх групі. Через того дивізійника ми старались переконати єфрейтора, що прорватися на німецький бік фронту їм навряд чи вдасться. Не пізніше, як через пару днів, доведеться їм здатись в полон і віддати червоним усю зброю, за яку “чубарі” не дадуть їм і кістки цукру. А ми лише за один карабін платимо таку ціну.
І тут Бескид (тоді він був просто Михаськом) добув з-під поли буханець свіжого хліба, а з кишень – п’ятеро яєць та дві цибулини і почав тим багатством подразнювати нюх голодних солдатів. Однак вговорити впертого унтера було не так просто. За наш товар він запропонував свій майже новісінький наплічник і запальничку, але ми твердо стояли на своєму. Наша дипломатія явно провалювалась, їх старший дав команду відходити. Єфрейтор завагався. В поспіху він схопив хліб і цибулини, вкинув все це в наплічник, але... в цю ж мить Бескид, який вже тримав зброю в руках, спритно стрибнув за стовбур старої груші, перебіг дорогу і щез із очей в гущавині тиччя зеленої квасолі. Навздогін йому німець сипнув серію храпливих проклять, погрожував підпалити село, і хтозна, чим би все це закінчилось, якби не станичний, той самий Брід, у якого, як на те, знайшлася півлітрова пляшка самогонного шнапсу. Побачивши новий товар, у єфрейтора відразу змінився настрій. Подякувавши нам ще одним храпливим донерветером, унтер побіг доганяти своїх. Але ми з Бескидом вже того не бачили. За селом, на полях, уже шукали відповідного місця, де можна би було надійно заховати свій трофей. Поміркувавши трохи, запхали його у сніп жита в полукіпку, що стояв третім від стежки. Пізніше доводилось нам ще не раз його переховувати, але це вже була справа простіша і без особливого ризику.
Побачивши у Бескида таку квасну гримасу, станичний більше не наполягав і перестав цікавитись нашим озброєнням. На мить він повернув голову на ледь чутний писк дитини, яку його дружина, сидячи, тримала на колінах. Жінка, видно, задрімала, але коли чоловік тихенько наблизився до жердки і зняв з неї якусь стару одежину, вона прокинулась і рвучко підійшла до нього, схопивши за рукав.
- Ти куди хочеш йти, Петре? – запитала здавленим голосом. – Подивись, яка дитина... Що я сама вдію?..
- Зараз прийде Кузійка і обидві щось порадите. Я не надовго...
Він ще хвилину шукав ліхтарика, мацаючи по верхній полиці, потім підійшов до дерев'яного ліжка і засунув руку під єдину на ньому подушку. Його необачність не уникнула нашої уваги. Чорний браунінг належалось би ховати у більш відповідному місці.
- Я багатший, – сказав, здається, до мене, – маю всі сім набоїв. За шість, правда, не ручаюсь, але сьомий – певний.
І, скрививши комедійно губи, сховав свою “запальничку” в нагрудну кишеню сукняної загортки. Настав час відходити.
Раптом в сінях ценькнула клямка, і двері подались до сіней, попереджаючи легким скрипом. Баба Кузійка, замотана в теплу хустку, увійшла до хати і по-християнськи привіталась. Порахувавши нас цікавим, трохи збентеженим поглядом, мовчки підішла до молодиці і делікатно, як вміють лише бабуні, взяла немовля на руки. Мати стояла біля неї з надією, вичікуючи якоїсь помочі чи розради.
Ми теж зупинились, бо господар став біля порога і теж чекав якогось слова від баби.
Але слова не було. Баба подивилась на личко немовляти, відслонила його ще більше, щось шепнула сама до себе і як взяла, так і віддала молодиці.
- Чому нічого не кажете, бабуню? – майже зойкнула господиня, витріщуючи вологі невиспані очі.
- А що маю казати?.. Запізнилася я... Матінка небесна прийшла скорше та й забрала, милосердна, свого ангела. Ой, забрала, бо йому з нею, Богородицею нашою, там ліпше буде... А тобі, сердешна моя, ліпше буде без нього, – баба набожно перехрестилась, осінила хрестом матір і всіх нас присутніх.
У хаті осіла якась млосно гнітюча тиша, що настає під час розмови душ. Стара нечутно шептала молитву, а ми всі дивились на господиню – простоволосу, здеревілу, з нерухомим клубочком в закляклих обіймах.
Легкий м’який стук у віконну шибку перервав наші роздуми. У кутку верхнього скляного квадратика тріпотіла крильцями велика біла нетля. По всьому моєму тілі пробіг холодний мурашковий щем. Хтось у глибинах моєї, ще не зовсім сформованої свідомості, вперто доводив: це вона, душа немовляти, в ось такому вигляді прощається з нами живими і з цим тимчасовим світом, який для неї став не довшим світу білої нетлі. В очах моїх товаришів, здавалось, застрягла ця сама думка. Хотілося змовити молитву і якнайскоріше забратись з хати. Тільки молодиця та баба Кузійка не ворухнулись: може, й не почули цього тихого стуку, цілком занурившись у свої душевні глибини.
Наші природні годинники тихо вистукували ритмічний марш часу.
Першим отямився Брід. Він наблизився до дружини, забрав від неї мертве немовля і обережно, наче боявся розбудити, положив на ліжко. Потім взяв жінку за лікті і ніжно пригорнув до себе.
- Заспокойся, – сказав, – може, й справді так ліпше...
А коли вона зайшлася розпачливим риданням, звернувся до баби:
- Побудьте тут з нею, матусю, я скоро вернусь і тоді... тоді зробимо все, як належить.
Здавленими, понурими ми виходили з хати. Один з наших, на псевдо Стрілка, спіткнувся на пороговому камені, впав на коліно і поранив руку. Непристойно вилаявшись, мусив вернутись до хати за шматиною для перев’язки. За хвилину виніс клапоть сухої пелюшки, якою Бескид обмотав йому рану, що кровоточила. Брід вже чекав нас на дорозі і сигналив короткими тихими посвистами.
Ми покидали тісне і вузьке, як кишка, заболочене подвір’я. Йшли мовчки шнурком, наслухуючи підозрілі шемроти ночі. У моїй голові путались якісь уривки думок, що, не чекаючи застанови, засвічувались і згасали, як іскорки на снігу. Тільки одна тяглась виразно і цілеспрямовано, ніби вичитувала останнє напуття. “Оце, затям, твої перші кроки на новому життєвому шляху, – нашіптувала співчутливо. – Цей напрям вибрав собі ти сам, не задумуючись, як він тобі покрутиться і куди заведе. Він може бути довгим і нестерпно важким, а може й обірватись раптово, навіть на першому кілометрі. Може обірватись разом із життям... І – ні згадки по тобі, ні сліду. Чи ти добре подумав, куди і на що йдеш, чи розумно розважив, який хосен кому буде від твого поступку?”
Я проганяв ці думки у вологу нічну невідь, але вони ще настирливіше, як кажани на сухе піддашшя, пхалися у мій мозок, зависаючи коміть головою на напруженій струні моєї рішучості, наче пробували її міць.
О ні, назад вороття вже немає і не буде. Я сповню свою повинність перед своїм народом, який чекає від мене подвигу або жертви. І Бескид теж так вирішив. Він йде попереду, і його, гадаю, не мучать подібні роздуми.
Та й ті, що крокують за нами, напевно, думають про щось веселіше.
Плечиста статура Бескида трохи заслоняє мене від холодної мжички. Поки ми разом – веселіше і, здається, безпечніше.
Дорога просвічується калюжами води, і ми тиснемось до плотів, щоб не замочити ніг. А коли вийшли на сільську толоку, нас цілком поглинула волога непроглядна пітьма. Згадав Катрусю... Вона й не здогадується, що я вже пішов. А коли й дознається, чи хоч зітхне?.. Може, й не зітхне, а лиш подумає: “Йому би ще ялівки пасти”.
Від села наздоганяла нас якась набожна мелодія, що то тяглась, то рвалась на найнижчих нотах. Вона нагадувала, що сьогодні свято Покрови і у нашому селі празник. Перший у моєму житті такий буденний і непомітний.
Вся мережа доріг та стежок на цьому терені була настільки знайома, що, перейшовши потік, ми вже здогадувались, куди прямуємо. Очі звикли до темноти, тим більше, що дощ перестав, а західний обрій наче прояснився. Перед нами чорніла висока стіна лісу, котрим нам доведеться пройти до двох кілометрів. На лісовому рові я шепнув Бескидові:
- Виходить, на Прийму йдемо?..
- Виходить.
- А далі?
- На війну. Куди ж іще?..
- А Степовий казав – на вишкіл.
- Правильно казав... А ти мислив, що вишкіл буде десь... у Швайцарії?
Попереду блиснув вогник і погас. Потягло запахом бакуну, що означало: можна послабити обачність.
Над головами почувся ледве вловимий гул моторів. Літаки летіли високо на захід, ніби нагадуючи нам, що фронти вже далеко і ми до них не матимемо жодної причетності.
Прийма – кілька хатній лісовий хутірець з лісничівкою, яка на цей час стояла пусткою, – блиснула раптом тьмяним світлом чийогось віконця. Ми зупинились. Перед нами лежала дорога, що відділяла хутір від лісу, темна, пустельна, наче прорубана просіка. Тут Брід залишив нас і обачно пішов на світло. За хвилину-дві почувся тихий подвійний посвист. Один за одним ми швидко перейшли дорогу і зупинилися на чийомусь господарстві.
Простора чиста світлиця прийняла нас теплом і домашнім затишком. Біля скрині, на ослоні, сидів молодий незнайомець в німецькій уніформі, а на лаві під піччю – юнак у сукняному плащі. Подібні мундири носили трамвайники або колійовці. У старшого на колінах лежав німецький шмайсер, молодший мав біля себе короткий кавалерійський, з відкидним штиком, совєтський кріс. Без пояснень ми зрозуміли – вони нас чекали.
- Слава Україні! – привітав присутніх Брід, увійшовши першим.
- Слава героям! – відповіли обидва разом. – Сідлайте, хлопці, ослона і хвилину відпочиньте.
У світлицю увійшла русокоса дівчина і якось так несміливо привіталась. Обмінявшись з нею поглядами, ми відразу пізналися, а це підтверджувало мій здогад, у чиїй ми хаті. Бескид і Стрілка теж мусили її знати, хоча й не подавали вигляду. Поглядом порахувала нас і вийшла
- Оце ваш п'ятий, стрілець Смик, – відрекомендував нам Брід “колійовця”. – А це – ройовий Вільшина, ваш провідник аж до місця постою... І... щасливої вам дороги! Не зарвіться!..
Потиснувши всім руки, Брід пішов. Дорога додому хоч темна, але недалека, а з невеселими думками – ще ближча. Мені стало його жаль. Тим більше, що по його відході мов би розірвався зв'язок між тим, що було, і тим, що мало статися. Настрій спохмурнів.
Увійшла ця сама дівчина і поставила на скрині глечик парного молока та половину ще теплого печеного пирога. – Повечеряйте, хлопці, – сказала стримано. – Горнятка маєте на полиці.
І, попрощавшись з нами співчутливим поглядом, швидко пішла, наче боялась продовження розмови.
Не гаючи ні хвилини часу, всі підсіли ближче до скрині, а Вільшина розкраяв на шестеро пиріг.
- Швидко, друзі... Довго не шмакайте, бо перед нами дорога, – квапив Вільшина.
- Такого пирога до празника не печуть навіть лісові хуторяни, – буркнув невдоволено Бескид, доїдаючи свій кусок.
- Тобто якого?
- А такого, до якого замість нормальних шкварків намішують квашеної капусти. То пиріг... на останній день Великого посту...
- Але ти зі своїм куснем уже впорався і дрібочки, бачу, визбирав, – відповів похмуро Вільшина. – Це – по-перше, а по-друге, празник у вашому селі, а не у цілому районі. То ще найменша біда, коли один празник проведеш в пості та за доброю справою... Кмітливішим станеш...
- Хіба пожартувати не можна? – боронився Бескид. – Це тому, що нині передпразнична субота, в хаті повно роботи, і я через оці свої збори втратив полуденок.
- Прийдеться тобі, друже, звикати до втрат полуденків... На війні полуденки та вечері – не найгірші втрати, – втрутився в цю неделікатну застільну дискусію “колійовець”. - Та ти й не виглядаєш на вигодованця масними пирогами... На вишколі ми тебе порекомендуємо кухарем... Шкварки збиратимеш.
Всі розсміялись, а мені стало шкода Бескида за його невдалий дотеп.
- Встати! – скомандував провідник. – Виходимо і... тиша.
Один за одним ми вийшли з хати і мовби розчинились у темряві.
У сінях Вільшина ще комусь дякував, просив вибачення, але ми вже не бачили нікого.
Ще стояли на подвір’ї, коли вікно погасло, а у дверях клацнув засув. Шикуємось гусаком, і я знову стаю за Бескидом... Пішли.
Стежиною, якої ніхто не бачив, заходимо в грубий ліс. Скоро почнеться крутий спуск вниз, і Бескид передав мені команду провідника: сходити поволі, вважати на зброю і берегти очі від пруття... Десь там, внизу, має бути дорога, а за нею – Дністер. Ні моста, ні броду... Але про це хтось, напевно, подумав.
Обережно тримаючи однією рукою важкого кріса, а другою – тонке пружне галуззя, сходжу за Бескидом вниз. Листя під ногами мокре, і тому не чути шелесту. Тільки позаду почув глухий шурхіт – хтось поїхав на сідниці. Ще кілька метрів і... ми на дорозі.
Вона потяглася глибоким вивозом, заболочена і пустинна. Миттю засвітились у пам’яті події недавніх літ, що відбувались на цьому шляху і обабіч нього...
Восени І932 року десь тут були схоплені польською поліцією два мужні молоді бойовики з ОУН. Звідсіль почалась їх страсна дорога на ешафот. А весною, уже цього року, боївка Явора схопила тут двох вищих посадовців німецької окупаційної влади і звела бій з каральним загоном німецької піхоти. І уже зовсім недавно, три-чотири місяці тому, по ній дудніла техніка двох супротивних фронтів. Її специфічний запах ще не зовсім вивітрився і відчувається у вологій нічній прохолоді.
Накрите густими садами та загатами сухої кукурудзянки, село заснуло. Ми маємо його перейти і непомітно покинути. Час вже пізній, десь біля півночі.
Селяни сплять, а може, тільки вдають, що заснули. Ніде не світиться, навіть пси затихли.
- Де зупинимось переднювати? – питаю шепотом Бескида.
- Звісно, за Дністром, – відповів. – Але де, в якому місці, хто його знає?..
- Вільшина мусить знати...
- То запитай його. І шепни, що... ліпше було би у селі... Сніданок будемо мати.
- А ти тільки й думаєш про сніданки, – завважив зі смішком Стрілка, що йшов попереду нас.
- Думаю, думаю... і про обіди не забуваю, – відгризався Бескид, – бо я, прошу вас, голодний не годен ні воювати, ні вишколюватись.
- Та тихо будьте! Вночі – всі бички чорні, а ми – на голотечі. Свої можуть тримати нас на мушці!
Умить всі затихли. Перед нами, на віддалі двадцяти кроків, зарисувались сіруваті чагарі верболозу. Їх сповила над рікою нависла мряка. Ще кілька обережних кроків – і ми зупиняємось на березі, розритому окопами та воронками від вибухів артилерійських снарядів. Три місяці тому тут відбувалась чергова фронтова переправа, відлуння якої гуділо на кілька кілометрів. Побитих солдатів, яких не поніс з собою Дністер, селяни хоронили на сільському цвинтарі, а тих, яких потім знаходили по запаху у корчах та ямах, закопували на місці виявлення.
- Всім залягти в окопи і... ні звуку! – скомандував ледве чутно Вільшина, а сам присів у лозині над самою водою. Гробову тишу ще раз проколов умовний сигнал, схожий на крик дикого селезня. За дві хвилини – знов тихий протяжний свист. На тому березі його мусили почути, якщо, розуміється, хтось там нас чекав. Однак по п’ятихвилинному вичікуванні другий бік заклято мовчав. Тоді Вільшина голосніше повторив умовні свисти, але й на них не було жодної відповіді. Село спало.
- Виглядає на те, що ніхто нас там не чекає, – шепочу до Бескида, з яким лежимо в одній окопній ямі.
- Такого не може бути... Нас послав повітовий Провід, – відповів категорично Бескид. – До місця нас доведуть, а там... – тут він підняв руку. – Т-с-с, чуєш, птах злетів?.. Там хтось є.
Злет птаха, очевидно, спровокував і Вільшину Він ще раз протяжно свиснув і врешті...
- Давай чайку! – крикнув як спросоння. – Давай чайку, ти курр- дімоль!..
Може, мені тільки причулось, а може, й справді там, на березі, хтось повторяв це напівлайливе “курдімоль”. Почувся тихий плюск... По плесу ріки посувалась велика чайка, один весляр провадив й впевнено, просто до місця, де ми засіли. За хвилину човен уткнувся носом в наш берег, а весляр запитав:
- То ти Курдімоль? Відразу признавався б, а то свистиш, як дідько в бзині...
- Не патякай багато. Всім сідати, чи досить трьох? Нас шестеро, а ти, виходить, сьомий.
- Сідайте по три. Всіх разом не візьму.
Для нас з Бескидом це була перша в житті переправа човном. Тому при кожному похитувані чайки ми кулились і хапались руками за борти.
- Бачиш, друже Бескид, яка то гойданка на воді? А ти хотів до Америки плисти, – нагадую Михаськові його дитячі фантазії. – Океан, братку, то тобі не Дністер... Там як загойдає – кишки виверне.
- До Америки на таких-во шкаралупах навіть дурні не ходять. Океанський пароплав легко візьме на себе такі-во три села разом з худобою і доробком. Але нам тепер туди нема дороги...
- А куди нам дорога?
- Наразі – на вишкіл, а далі...
- А далі... на довгу-довгу війну, – уточнив “колійовець”, що сів разом з нами у човен.
- Не бреши, – пробую заперечити. – Війні скоро кінець.
- Може... Але – не нашій, друже Свистун.
- Не Свистун, а Вістун, друже...
Легкий поштовх перервав нашу тиху суперечку. Човен намацав берег, і ми незграбно повистрибували на мокрий пісок.
Терен за Дністром був мені мало знайомий, тим більше вночі, коли все, навіть добре знане, виглядає якось інакше. І хоча село, в яке ми мали зайти, не було мені зовсім чужим, я прийшов сюди вперше. Бескид – інша річ, він мав тут близьку родину й іноді сюди навідувався. А славилась ця оселя ще співучою молоддю. Нові пісні невідомих авторів бозна-як з’являлися саме тут і швидко, як весняна пташня, розлітались по сусідніх селах та присілках.
І малярем хотів би я бути,
хоч на такий короткий час,
щоб у селі своїм забутім
відмалювать одно дівча...
Стоячи на березі, я чомусь пригадав собі цей романсик, ніби пароль при вступі на чужу територію. Але цієї ж миті інший сумний спомин затьмарив мені піднесений настрій. У вересні 1939-го військовий каральний підрозділ недобитків польського війська та поліції із помсти за збройні сутички з ОУНівським підпіллям розстріляв цілком невинних директора сільської школи та молодого греко-католицького священника. Від спалення село було врятоване лише завдяки кільком польським родинам, що мали тут свої господарства. Селяни не могли ще того забути, і тому побачення з нами, попри їх традиційний патріотизм, не надто їх втішило би. Але село спало. Високо над ним виплив надкраяний місяць і, освічуючи наш загін, наче намагався показати нас сплячим задністрянам: “Ось вони, знову з'явились тут на біду... ”.
Десь між хатами басовито гавкнув пес. Скрипнула хвіртка, і ми увійшли на чиєсь подвір'я. Заслонене вікно ледве пропускало трошки світла, що давало зрозуміти: нас таки чекають. В охайній теплій кімнаті тьмяно світилась нафтова лампа, ледве освічуючи образи та скромні пожитки господарів. У напівтемному куті сиділо двоє молодих чоловіків. Третій, в уніформі німецького шуцполіцая, лежав на лаві під піччю і, виглядало, дрімав. Всі троє були озброєні автоматами, які тримали при собі. Навіть шуцман, дрімаючи на лаві, притискав свого шмайсера рукою, наче боявся, що у нього, сплячого, можуть його поцупити. З господарів нікого тут не було, а це наводило на здогад, що хтось із тих трьох у цій хаті не зовсім чужий.
Краще роздивившись, я переконався, що тільки шуцман був мені зовсім незнайомий. Двох інших ми з Бескидом добре знали. Старший за віком був відомим нам Провідником вищого рівня ОУН на псевдо Ярема. Другий, низький плечистий парубок, доводився нам односельцем, а до того ще й рідним братом Бескида. У моїй голові трохи розвиднілось.
Вільшина тихо привітався, а ми розсілись на лавах. Якусь хвилину всі мовчали, а далі Ярема, окинувши всіх нас поглядом, сказав:
- До досвітку мусите пройти ще пару кілометрів... Менше залишиться на другу ніч.
Вираз його обличчя говорив, що він нами вдоволений. Разів зо два якось особливо звернув увагу на мою зброю. Нічого не сказавши, усміхнувся кутками губ і, нагнувшись до Степового, щось йому шепнув. Хоч я нічого не почув, але здогадувався – йому не сподобалась невідповідність мого озброєння.
- Далі поведе вас Скала, – сказав, вказавши очима на шуцмана, що вже підвівся з лави і розправляв рамена. – Він добре знайомий з цим тереном і безпечними стежками... На постої переднюєте, а там... все буде гаразд.
Виходило, ми тут не затримаємося. Скала встав і, поправивши на грудях МПі, підійшов до Степового за якоюсь ще інформацією. Вільшина теж встав і кожному з нас дружньо потиснув руку.
- Належалось би зогріти вас липовою гербатою, але... вибачте, – пожалів нас Степовий. – Пізня пора... часу обмаль, – і раптом – до мене: – Це старе австрійське коромисло тобі поміняють... Тепер з ним – хіба на сцену.
На цьому розмова в хаті закінчилася. Скала скомандував: “Встати, виходимо!”. Без слова ми вийшли надвір, на ходу шикуючись.
Дороги вночі завжди здаються довшими, а стежки – тим більше. Так мені здавалося ще довго, поки звик мандрувати ночами.
Між мною і Бескидом тепер вишикувалося двоє хлопців. Переді мною йшов Стрілка, а позаду – стрілець Вершок, незнайомий мені юнак. Він міг бути з сусіднього або з недалекого села, але досі я його ніколи не бачив. У нашій команді я не почув від нього ще ні слова і був таки здивований, коли він зненацька запитав:
- Знаєш, куди йдемо?
- На вишкіл, – кажу. – Куди ж ще?
- На вишкіл то на вишкіл, але... але де той вишкіл відбудеться?
- Того я не знаю.
- А я знаю, – сказав так, наче б в тому не бачив нічого таємного.
- Звідки довідався?.. Адже це, гадаю, таємниця...
- Розуміється... Тільки не для нас, – він на хвилину замовк, а далі повів знову: – Мені Вільшина сказав... То буде, якщо хочеш знати, десь біля Журавна... докладніше дознаємось аж за рікою.
- За якою ще рікою? – питаю. – Прецінь Дністер вже за нами.
- Ну й що? Кепсько знаєш терен, друже Вістун: забув про Стрий, який нам доведеться перескакувати.
- Чому перескакувати? – цікавлюсь. – Він такай там вузенький?
- То як коли. Русло його ширше дністрового, а в суху погоду воно майже сухе. Ріка пропливає по ньому двома-трьома рукавами, до речі, – не дуже глибокими. Якось дамо собі раду, – сказав повчаюче і знову замовк, наче не мав про що більше балакати.
Я ж став роздумувати над способами переправи, але нічого путнього так і не придумав. Врешті, вирішив – це не моя гризота.
Місяць уже повис над заходом. Відчутно похолодніло, нескошена отава покрилася срібною памороззю, і на ній залишався чіткий слід нашого переходу. На щастя, восени сорок четвертого свіжа партизанська стежка чи просто слід ще не набули такого зрадливого показника, як пізніше. Тим не менше вона бентежила свідомість, і не тільки мою.
- Подивись, яку стежку за собою залишаємо, – обізвався знову Вершок і змусив мене оглянутись.
У світлі місяця вона переконливо свідчила про наш перехід та його напрям. Проте, крім нас, ніхто не звернув на неї уваги. Інших зацікавило село, що забовваніло зліва, на відстані яких триста кроків. То був Держів. Ми минали його, не зупиняючись.
Від маршу вночі по бездоріжжі, по нерівному ґрунті, відчувалася втома, а до досвітку залишалось ще доброї півтори години і до п'яти кілометрів дороги. Поперек нашого напряму темніла лісова смута, яку ми мали перейти. На щастя, між деревами крутилася суха, рівна, встелена опалим листям, вузька доріжина, на якій хлопці помітно розслабились.
Пройшовши ще зі сто кроків, шуцман зупинився, і всі згуртувались біля нього, щоби щось почути.
- Відпочинемо, – сказав добродушно і, добувши пачку цигарок, засвітив сірник. Маленький вогник освітив нас, як петарда, а Скала спокійно продовжував свої настанови:
- До Тейсарова маємо ще... пару кілометрів. Хто відчуває потребу випорожнитись – не відкладайте на потім, щоб на постої не крутитись, як бойко в сливах. Розквартирую вас по сусідству. З господарями про своє – ніяких балачок. Ціль і напрям нашого переходу – сувора таємниця, прошу це затямити! – плюнувши на вогонь недопалка і шпурнувши його в густий кущ тернини, Скала далі читав нам свої науки: – Краєм села проходить рухливий тракт... Безпека вимагає, щоби ніхто, боронь Боже, не запідозрив нашого там днювання! За все інше відповідаю я. Зрозуміло?
Усі разом відповіли, що все зрозуміли.
Вже не пригадую, як ми наблизились до дороги.
Кроків з десять перед нею лежала купа довгих дерев'яних колод, за якими ми принишкли, щоб ще раз перевірити безпеку. Було ще зовсім темно, але в селі уже де-не-де світилось. Тракт лежав пустинний, і ми, виждавши відповідну мить, перекрочили його, щоб сховатись між будинками. Далі пішли загуменною стежиною і зупинились у старому саду. Тут Скала наказав почекати, а сам щез між хатами.
Скориставши з зупинки та відсутності провідника, я підійшов до Бескида, відчуваючи звичну потребу з ним поспілкуватись.
- Слухай, – питаю, – ти тут коли-небудь бував?
- Здається, ніколи, – відповів трохи здивований. – Зрештою, яке то має значення?
- Звісно, ніякого... Хоча варто би мати на цій парафії... когось знайомого.
- Справді? Але навіщо?
- Ну... хоча би для того, щоб наша сьогоднішня присутність у цьому селі не залишилась довічною таємницею.
- Не розумію... Ти – про що?
- Про що, про що... Не вдавай дурня, – пояснюю майже шепотом, щоби не почув “колійовець”. – Сам розумієш, усе може статися... то хоч додому переказав би.
- Або передав би “трикутник” чи штафету? – глузливо підбирав мене Бескид. – Заскоро ти, друже Вістун, забанував затеплим припічком... Наша війна, колего, війна особлива Вона не дозволяє ні приватної переписки, ні жодних переказів. Найкращі відомості про нас – ніяких чуток. Гадаю, на вишколі нам про це розповідять докладніше.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4
