Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 10 липня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 10 липня.

Джерело УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. ФБ.
Мапа Чехословаччини 1945–1946 рр., яка використовувалась сотенним УПА Михайлом Дудою - "Громенком" під час рейду у Західну Німеччину в червні-вересні 1947 р.
Сам «Громенко» в своїх спогадах «У великому рейді» описав, за яких обставин йому вдалося дістати цю та інші мапи: «5 серпня 1947 року відділ наблизився до міста Раєц. На деннім постої ми зустріли чеських туристів-студентів, які вибрались в екскурсію. Ми розмовляли з ними понад три години. Мені пощастило купити в них за 200 чеських корон карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був дуже задоволений з цього, бо карти, які я мав дотепер, саме кінчились».

1944 рік
У засідці на шляху біля села Тисів на Станіславщині повстанці обстріляли довгу німецьку автоколону. Знищено кілька автомобілів. Німці мали значні втрати, однак точні цифри невідомі.

Вночі на залізничному мосту біля села Брошнів на Станіславщині підпільники підірвали німецький військовий транспорт.

1945 рік
Чота сотні «Дружинники» УПА-Захід в районі річки Іква на Волині потрапила в засідку загону НКВД. Загинув командир чоти «Певний», двох воїнів поранено.

Під час зіткнень із загонами НКВД у п’яти населених пунктах Львівщині загинули 11 повстанців.

1946 рік
Сотня «Залізні» УПА-Захід у зустрічному бою з загоном МВД у селі Глинки на Станіславщині знищила чотирьох військових.

Сотня «Басейн» УПА-Захід при спробі оточення загоном МВД у селі Вільшаник на Дрогобиччині знищила 6 військових. Повстанці прорвалися без втрат.

У сутичці з загоном МВД біля села Кривки на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

У засідці біля села Водники на Станіславщині сотня «Сірі» УПА-Захід захопила три вантажних автомобілі із зерном, призначеним для хлібоздачі. Зерно роздане населенню, машини сильно пошкоджені, водії відпущені.

На шляху біля села Гори-Стрийовецькі на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Боляновичі, Кнісело, Протеси, Сопіт, Стрілків і Черемхів на Дрогобиччині загинули 10 повстанців.

1948 рік
У селі Кретівці повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений дільничний МВД, особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто автомат, 5 гвинтівок, патрони.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Михайловичі на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Петро Яців – «Байда».

1951 рік
Під час нападу на лікарню в райцентрі Надвірна на Станіславщині повстанці звільнили поранену друкарку Ганну Попович і знищили двох військових полку внутрішніх військ.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

Партизани з с. Петранки. Живі історії національно-визвольних змагань.

Упівець Іван Попович в лісах відвоював зо три роки. Каже, найгірше було пережити зиму.

На Рожнятівщині мешкають два чудові дідусі — дві живі історії національно-визвольних змагань — 95-річний Іван Попович та 90-річний Микола Корольчук. Один три роки відвоював по лісах у лавах УПА, а другий два роки працював у підпіллі й помагав провізією тим, хто в лісі. Дідусі дружать, хоч і живуть по різних кінцях села. Завжди мають про що поговорити й «Репортеру» розповісти.

Упівець з Долішнього кута
До села Петранка їдемо страшним бездоріжжям. Здається, такої поганої дороги на Прикарпатті вже нема ніде. Тягнеться це «щастя» десь сім кілометрів. Щодо назви села, то місцеві знають лиш одну версію. Мовляв, були собі колись чоловік Петро і жінка Анна, яку ще кликали Анка. Все дуже просто. Як і просто віднайти потрібне обійстя старенького упівця — Івана Поповича. Його знають всі.
Дідусь саме пішов на город косити худобі трави і то у свої 95 років! Страшенно жвавий, енергійний, веселий. Гостям зрадів. Відправляє молодшу онуку Лілю за повстанським кашкетом і нагородами. Біля нього бігає маленька правнучка Іванка, щось лопоче. Дідусь з нею не сюсюкає, різко говорить, щоб не белькотіла, бо ж не розуміє. Мала сміється… Нажив дід Іван шестеро дітей, 12 онуків і семеро правнуків. Каже, то все його багатство. Бог його ними всіма нагородив за ті випробування, що пройшов.
В УПА Іван Попович пішов у 1944 році, коли мав 22 роки. Каже, закликали хлопці, дали карточку, де було записано куди й до кого йти. Пішов у ліс. Говорить, хто не хотів іди — могли й побити, а ще ганьба на все село.
Дідусь пригадує, що тоді якраз збирали сотню. До лісу прийшло чимало хлопців. Старші, які служили у польському війську, влаштували новобранцям навчання на три місяці — як битись, стріляти, чистити й тримати зброю, як маскуватись.
Іван Попович потрапив у боївку, якою керував «Бей». Каже, той командир був з Кадобної — з села на Калущині. Дуже суворий. Тих, хто тікав з лісу, били палицями по голому тілу — 50 разів.
«То так одного хлопця з Вербівки побили, що аж заслаб, — пригадує дід Іван. — Одного хлопця «Бей» застрілив, бо той втікав два рази. Один раз йому подарували, а другий — ні. Дисципліна була залізна, аби іншим наука».
В УПА Іван мав псевдо «Гінтай». Не пам’ятає, хто його так нарік, що воно означає. У лісах пробув три роки. Ходили селами, горами, аж до Львова. За цей час вдома не був жодного разу, не знав, чи живі рідні, бо лишив старенького батька й чотирьох сестер. Ті нічого не відали й про нього. Коли ж повернувся додому, то ще довго ховався на стріху в стодолі. Їхню боївку розпустили додому після поранення командира «Бея». Той обіцяв скликати їх назад, коли буде потреба. Не кликав. «Бея» вбили в Кадобній.
«Я, як прийшов додому, то перше, що тато мені сказали: «Я лиш молився, аби м тебе увидів», — згадує дідусь і плаче. — Я про те ж молився, десь там, попід смереками».
Найгірше в лісі, розповідає дідусь, було пережити зиму. Мороз тиснув 35-40 градусів. У хатах не завжди була можливість заквартирувати. Ну то наломлять у лісі соснових гілок, розпалять вогнище, хтось один чатує, а решта спить на тих гілках.
«Та яке то спанє на морозі?! — відмахується дідусь. — Страшна студіть. Прийдем у село, то трошки в хаті загріємся. Тут десь хтось стрілить, дасть знати, що облава суне, тікаєм не повечерявши. Якого хліба зі стола хапнем — і далі в ліс. Три дні було, що не їли. Як десь бульби дістанемо, печем на вогні, то смачніша за мнєсо. Йой, Боже, борони».
Розповідає, як ішли взимку через село Підмихайля Калуського району. Переходили через річку по кладці, а з того боку ворог почав стріляти. Всі в Лімницю — вода по пояс. Перейшли на другий берег, повикручували штани, онучі з черевиків і знову вбралися.
«Мороз злапав, одяг примерз, але йдемо, — зітхає дідусь. — Я собі ноги відморозив. Та чи один? Диви, які чорні».
Пан Іван розповідає про один із найстрашніших боїв у лісі під Болеховом, як за їхніми слідами йшли енкаведисти. То був десь 1945 рік.
«Бей» побачив, що за нами йдуть ще з вечора, вивів під гору, а внизу розлога поляна, — згадує старий партизан. — Сіли відпочити, а десь за дві години на ту поляну, крізь сніги, в кожухах ледве сунуть енкаведисти. Зброя напоготові. Просим Бога, аби сі вступили, та де там?! Почався обстріл. Побили їх багато, а вони далі лізуть і кричать: «Здайся, бандєра — будеш жить». А наші у відповідь: «Ви прийшли в наші села, в міста спокою нам не даєте ще й в лісі?». І співаємо «Ще не вмерла Україна», а вони слухають, чекають. Якось ми відбились. Коло мене хлопець лежав зі Станькової. Так цілиться у ворога, кажу йому сховайся, бо видко тебе. І поцілили, курва. Лиш застогнав і дивлюсь з голови цівка крові».
Дідусь каже, що спершу, коли були німці, то партизанів у лісах не чіпали. «То мені хлопці старші казали, бо я вже то не застав. А отиво…дияволи… лізли…» — сердиться, стискає кулаки.
Розказує, як раз відступали з поля бою, перескакували через оголені тіла ворога. Пояснює, що енкаведисти своїх розбирали спеціально, аби нашим форма не дісталась, зброя — нічого.
Своїх загиблих партизани ховали в лісі. Дідусь пригадує, що не одна могила така в Чорному лісі, в Карпатах. Копали ями, ставили хрестик з гілок і на ньому вирізали псевдо загиблого.
Поранених несли, тягли з собою. Лишали в селах, де знали, що є шпиталька — звичайна сільська хата, де люди виходжували бійців.
«Хто тяжче був ранений в бою, то підривались на гранаті, аби не датися ворогу в руки, — говорить Іван Попович. — Вбити себе — великий гріх, але най Бог простить тих хлопців, бо попасти в руки ворога, то було гірше пекла. Колись трьох злапали. Зима, мороз страшний. Зв’язали руки, стягли сорочки і лили на них студену воду, поки не загинули».
Розказує, як було тихо, то сідали біля вогнища, говорили про різне, співали повстанських пісень. Підспівує уривок:
В УПА служити — треба присігати,
За дім за родину — треба забувати.
Забув би я за дім, за родину,
Лиш не можу забути за свою дівчину.
«Молоді хлопці, дівчата. Життя. Котрась свого дочекалась, а котрась ні, — зітхає дід Іван. — Мусить впасти та Росія. Було писано. І так має статися, бо скільки ж того можна? Ми не дотиснули, то зараз хлопці мусять».

Оунівець з Горішнього боку
З Долішньої Петранки через все село їдемо у Горішню. Так місцеві умовно поділили село. Тут мешкає 90-річний Микола Корольчук. Друг Іван його вже повідомив, що їдемо. Чекає.
Оунівець Микола Корольчук про заслання й табори каже, що то був сон. Дуже страшний.

«Іван хоч старший, але здоровіший, — говорить хриплим голосом Микола Корольчук. — Я своє здоров’я у таборах лишив. Може й вижив, що був засланий за допомогу партизанам?!».
В ОУН Микола вступив у 16 років — у 1942 році. Каже, якраз закінчив п’ять класів школи й набирали юнаків в організацію. Було їх 12. Зізнається, що тоді толком не розумів, що за ОУН.
«Раз прийшов і почув присягу: «Або здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», — згадує дідусь. — Тоді й зрозумів, що це дуже серйозна справа. Батько був проти, але відступати нікуди».
Юнакам також влаштовували навчання. Пригадує, на власні очі побачив, що таке повстанська армія, коли через село у Чорний ліс проходили сотні «Різуна» та «Хмари». Якраз через той місток, яким «Репортер» їхав до нього.
Розповідає, що «Різун» мав бій у Станіславі, напав на німецький госпіталь, бо медикаментів не було. Стали на зарінку — за селом. Було чотири фіри поранених хлопців, розвели вогонь, по селі почали збирати харчі.
До лісу Микола воювати не пішов. Його назначили зв’язковим. На підвозі возив у село Грабівка, де був штаб УПА, продукти, амуніцію, записки з інформацією. Каже, був маленький, шустренький, то й вибрали. За його словами, основна продуктова допомога йшла саме з Петранки, бо тут ґазди були багатші.
1957 рік. Рік після заслання. Був спеціалістом на вагу золота — електриком.

На початках Миколу пускали аж у самий табір, бо потім заборонили. Пригадує, як сотня «Хмари» облаштувалась по одному боці потічка в Чорному лісі, а «Різунова» — на іншому. Бійці поробили укриття з соснових гілок, лежаки.
«Був них такий великий котел, ще тоді дивувався, як вони його з собою везли, де такий знайшли, — розповідає Корольчук. — Так в долині у потічку на камінні зробили кухню. Варили там, що було. Їли всі спільно. Перед трапезою обов’язково була молитва-подяка за ще один прожитий день».
Микола помагав партизанам два роки, поки 28 жовтня 1944 року його та ще двох чоловіків не затримали енкаведисти. Якраз вночі на Грабівку була облава. Відчули, що щось не так, лише тоді, коли під’їхали й почули запах паленого, але було пізно. На них уже чекали.
Побили й відправили до Станіслава на слідство. Пан Микола говорить, що пощастило, бо могли на місці розстріляти.
«Не знаю, що гірше би було, бо в тюрмі страшно били, знущались, — розповідає дідусь. — Серед ночі будили й допитували. По тюрмі страшні крики. Просидів там з півроку. Мої хлопці померли від тифу».
Корольчуку дали 10 років таборів і п’ять — позбавлення прав. Далі до Львова, а там товарняками у Караганду. Покарання Микола відбував у таборі суворого режиму «Степлаг», що у казахстанському селищі Кенгір.

Як нині пам’ятає свій номер — СК-937. Каже, їх там було з 10 тисяч, з них три тисячі жінок. Більшість — 70% — українці з Прикарпаття, Тернопільщини, Львівщини.
«То було страшне, — зітхає дідусь. — Уявіть, у 18 років попасти у пекло і в 26 років з нього вийти. Йдеш колоною з чоловіками — по п’ять в ряді попід руки, бачиш, земля потріскана через страшну спеку і думаєш: «Господи, бодай би вона під нами провалилась». Багато не витримували — вмирали, вчиняли самогубство. Тіла вивозили за браму у степ, то охоронець при виході ще проштрикував багнетом груди».

Дідусь як нині пам’ятає ті всі бараки, ті стежки, ті чотири зони спецтабору. Всі вони були закриті, загороджені. Окремо — зона для довічників, окремо для жінок, чоловіків і харчова зона зі складами, пекарнею, кузнею.
Умови були пекельні, робота тяжка, знущання охоронців. Останньою краплею терпіння в’язнів став розстріл невинних чоловіків і жінок на Великдень 1954 року.

«Чоловіча колона рано йшла на роботу, а жіноча верталась з нічної зміни, — пригадує дід Микола. — Хтось привітався «Христос воскрес!». Відповіли «Воістину воскрес!». Почалися постріли. Вбили 13 людей, багато поранили».

В’язні збунтувались, відмовились іти на роботу. Їхнє повстання протрималось аж 42 дні та увійшло в історію, як Кенгірське.
Пан Микола розповідає, що тоді створили спеціальну комісію, до якої входили по представнику від усіх національностей. Вимагали переглянути справи та зменшити строк відбування політв’язнів, зняти номери, скоротити робочий день, зняти з вікон решітки, дозволити листування з рідними. Але то було, як у стіну.

«Коли була революція на Майдані в Києві, серце обливалось кров’ю, — говорить дід Микола. — Вони робили все те, що ми там у таборах — барикади з того, що було, самопальні гранати, знімали решітки й робили списи…».
Кенгірське повстання придушували танками. Дідусь каже, що ніхто не сподівався. Жінки вийшли перед тих танків, у вишиваних сорочках — і всі потрапили в місиво. За технікою йшли солдати, добивали тих, хто чинив спротив.

«Люди побігли й закрились в бараках, через вікна кинули димові шашки, — згадує Микола Корольчук. — Потім усіх вистроїли за зоною, допитували. Змусили піском засипати ту кров. Вона була повсюди».
У 1956 році пан Микола добув свій строк і повернувся додому. Не без проблем, бо довго не хотіли приписувати. Та оскільки був спеціалістом на вагу золота — електриком, то дозволили лишитись у рідному селі, адже в Петранці саме створювався радіовузол.

Джерело
https://report.if.ua/
СВІТЛАНА ЛЕЛИК

10 липня в історії Тернопільщини.

Вид на с. Тростянець.

1944 р. – у с. Тростянець Бережанського району відбувся бій між упівцями і більшовиками, внаслідок якого загинуло 14 більшовиків.

1946 р. – в селі Кривки, нині Теребовлянського району відбувся бій між боївкою УПА і більшовиками, під час якого загинули командир боївки Петро Зілінський (важко поранений, дострелився) і Петро Гладкий.

1948 р. – вояки УПА у с. Кретівці Збаразького району роззброїли станицю «стрибків» (ліквідований дільничний МВС, роззброєні й розігнані бійці, здобуто зброю і боєприпаси).

Джерело
https://teren.in.uа

Михайло Гальо «Коник» підполковник УПА (посмертно), курінний Перемиського куреня УПА, заступник командира 26 Тактичного Відтинка УПА «Лемко».

Нарада перед наступом. Третій зліва – курінний Михайло Гальо-«Коник», йому залишилося жити кілька годин.

Гальо Михайло, син Дмитра та Ганни, народився 1914 року в місті Хирові в родині селянина. Крім тата і мами, в нього були чотири сестри: Марія з 1902 року, Рузя з 1906, Наталка з 1917, Михайлина з 1925 і брат Петро 1920 р.н.
У 1921 році пішов вчитися в Хирівську семирічну школу, яку закінчив в 1928 році. Далі продовжив навчання в Перемиській гімназії.

Зі спогадів колишнього командира СБ на Перемищині, члена ОУН з 1935 року Михайла Іванейка («Запорожця», «Богдана»), 1912 року народження:
Михайло Гальо брав активну участь у роботі місцевої «Просвіти», в організації вечорів, присвячених Шевченку, Франку, пам'яті боїв під Крутами, закликав українське населення не купувати товарів в польських та жидівських крамницях, особливо горілки та тютюну. Сам не пив та не курив. Серед хлопців Посади Хирівської він був непоказний, ніби незримий. Своїм характером дуже подібний на сильно накручену пружину із сповільнено діючим механізмом. Все робив повільно, але дуже докладно. Від поставленого завдання ніколи не відступав. Якщо йому доручали нести вінок чи прапор на могилу воякам УГА, він не звертав уваги на каміння, яке кидали поляки чи на палиці польських поліцаїв. Ніс до кінця. Коли йому доручали в «Просвіті» чи в організації «Луг» якусь роботу, ніколи не відмовлявся. Навіть згоду давав не словами, а кивком голови. Ми були з ним дуже близькі, були сусідами. В грі, забавах, танцях, в «Просвіті», товаристві «Луг» завжди були разом. І я не пам'ятаю, щоб він не виконав якогось завдання. Ніколи не хвалився. Всі йому вірили.
У 1935 році Михайло став членом ОУН . Перед війною працював в Маслосоюзі в Хирові.
Бойовий шлях
У 1938–1939 роках служив на дійсній військовій службі в польському війську. У складі польської військової частини потрапив у полон до німців, звідки зумів утекти. За півтора року вдома появився тільки один раз. За деякими даними в 1943–1944 роках служив в Дивізії «Галичина» .
З 1944 року в УПА. Михайло Гальо був чотовим у курені «Гайдамаків». Пізніше став сотенним та інструктором у Старшинській школі «Олені» . Про його роль у школі старшин УПА «Олені» є запис у документі із архівів УПА, які знаходяться в Києві, що «Коник» був командиром вишкільної сотні. Другий вишкіл був під командою сотенного «Щита». А зверхником над обома вишколами був «Поль», Польовий Федір.

Весною 1945 році для зміцнення старшинських кадрів на Закерзонні Штаб УПА призначив його у званні поручника курінним Перемиського куреня. Причиною призначення було також те, що він дуже добре володів польською мовою, а також добре знав ці терени.

За спогадами Василя Галаси -«Орлана», який на той час був заступником крайового провідника Закерзонського краю Ярослава Старуха -«Стяга» десь у квітні-травні 1945 року до них прибув із листом-естафетою особисто від Командира УПА-Захід Василя Сидора -«Шелеста» «Коник» . В цьому листі «Шелест» писав приблизно таке:
«висилаю Вам одного із найкращих наших старшин поручника, інструктора і фактичного керівника школи «Оленів».

Ольга Мороз-Турик «Малуша», розвідниця при штабі командира Якова Чорнія «Кулі» в кінці 90-х років згадувала:
Я вважала, що 12 прикмет характеру українського націоналіста написано з образу «Коника». Мав таку велику силу волі, що зумів себе підігнати під ці партійні прикмети. "Пригадую, — каже вона, — перед вступом в Організацію нас вчили, а потім на вишколах продовжували, що ми маємо бути свідомі того, що працюємо з народом і для народу, і повинні бути слугами ідеї. Що не наша особа, а наша праця повинна бути на видноті. Він був повним втіленням цих ідей. Очевидно, що ці висновки є суб'єктивними. Але я таким його бачила і запам'ятала.

Саме в той час на Перемишльщині формували сотні «Громенко» і «Бурлака», які вже мали по дві-три чоти. Незабаром під керівництвом «Коника» було створено чотири сотні: «Громенка» (Михайло Дуда), «Бурлаки» (Володимир Щигельський ), «Ластівки» (Григорій Янківський ), «Крилача» (Ярослав Коцьолок ). Далі на захід від Перемишльщини діяли сотні куреня «Рена» ( Василь Мізерний) і ті, що рейдували на терени УРСР, або з УРСР на Закерзоння. «Коник» був призначений також замісником «Рена» — командира 26-го Тактичного відтинка «Лемко» . Ним було створено дві підстаршинські школи, а третя вже після його смерті.

Протягом кількох років курінь діяв на терені поміж Перемишлем і Сяноком .
У ніч на 7 січня 1946 провів наступ на Бірчу. Загалом до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щиґельський-«Бурлака»),
«Ударники-7» (командир Григорій Янківський-«Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський -«Орський» — заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-«Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», прізвище невідоме).

Бій тривав від 2-ї години ночі до ранку. Не вдалось взяти укріплень. Загинуло 23 повстанці, серед них Михайло Гальо.

Докладніше: Бої в Бірчі та околицях
У всіх бойових акціях «Коник» діяв як розумний ініціативний командир, був готовий до самопожертви, і в цьому відношенні час від часу перевищував межі дозволеного для командира. Через деякий час після третього наступу на Бірчу, де він загинув, зробивши висновки про хід бою, майже всі військовики зійшлися на тому, що надмірна хоробрість стала причиною його смерті. Як командир куреня повинен був бути трохи позаду і обсервувати хід бою, даючи накази і спрямовуючи чоти і сотні в необхідне місце бою. Він же в першій бойовій лінії вів своїх «левів» у бій і тільки на якусь хвилину скочив за дерево. Перехопивши повітря, вискочив із-за дерева з піднятим високо догори автоматом у руці і, зробивши крок чи два, впав на замерзлу землю. Таким його і побачив, повзучи з обома перебитими ногами, булавний «Чумак» ( Юрій Борець ) із сотні «Громенка»".

Другою причиною його смерті і відносної невдачі наступу на Бірчу було те, що розвідка дала неточні дані про кількість військ польських, про систему оборонних укріплень та їх силу. І останнє, на місце бою сотня «Бурлаки» прийшла із запізненням.

Пам'ять
Після бою 23 тіла вбитих повстанців, серед яких були сотенний «Орський» і чотовий «Павленко», поскладали у глибокий рів і присипали землею, де з часом і не було видно місця поховання. Пізніше могила вояків УПА увійшла до присадибної ділянки мешканця Бірчі Яна Ляшкевича. Він використовував її як пасовище для корів, хоч знав про місце поховання та змінювати нічого не хотів.
Лише з розпадом більшовицької імперії українська спільнота в Польщі почала вимагати від муніципальних влад в Бірчі і Ряшівського воєводства увіковічнити пам'ять героїв могилою і пам'ятником на ній. Такий дозвіл після довгих митарств було одержано. Могила і надгробний пам'ятник було побудовано. Але щороку над ним знущалися польські шовіністи.

Дружина одного із загиблих Анна Карванська-Байляк потратила дев'ять років намагаючись добитися від польської влади дозволу на перепоховання. У 1994 році в канцелярії Перемиського воєводи вона отримала точну відповідь, яка пояснила причини її тривалого поневіряння: «Якби ваш уряд визнав УПА за учасника боротьби за незалежну Україну, поховали б ми їх, ваших повстанців, на нашому військовому цвинтарі в Пикуличах без проблем. Хто має то зробити за вас?».
У 1998 році Братство ОУН-УПА підняло питання через польське консульство у Львові дозволити перенести останки 23-х повстанців із Бірчі в Пікуличі коло Перемишля і там їх перезахоронити в безпосередній близькості до могили вояків УГА. Перезахоронення відбулося 7 липня
2000 року.

Зусиллям організації КУН у Хирові вулицю, на якій народився і жив Михайло Гальо, названо іменем підполковника УПА «Коника». Школу, в якій вчився Гальо, також названо його іменем. Підготовлено матеріали і подано на розгляд компетентним організаціям про надання Хирівській аеромобільній частині також імені «Коника».

21 серпня 2016 року на будівлі Народного дому «Читальні» міста Хирова відбулось відкрито меморіальну дошку на честь вшанування пам'яті полковника УПА Михайла Гальо-«Коника»

четвер, 9 липня 2020 р.

Отець Михайло Блозовський, «Сноб'як», «Священик» капелан УПА.

Джерело 1. Вікіпедія.
Отець Михайло Блозовський народився в селі Заріччя коло Золочева, тепер входить до складу міста.
З юнацьких років переслідувався польською поліцією за участь в українському скаутському русі «Пласт».
1930—1932 — духівник Малої семінарії у м. Львів.
З 1931 — віце-канцлер Митрополичої
консисторії УГКЦ у Львові.

У 1933 — підтримав створення політичної партії «Фронт Національної Єдності», за що був покараний митрополичим церковним судом і позбавлений уряду віце-канцлера Митрополичої Консисторії УГКЦ. 

Віце-прокурору доктору наук отцю Леву Глинці казав він, що священик підписується під тезами висунутими ФНЄ опублікованими газетою «Перемога» 1 листопада 1933. Що за переконанням зайнявся політикою, бо добро УГКЦ, котрої він є слугою і добро українського народу, якого він є повноправним громадянином спонукали його взяти участь у політичній організації «ФНЄ». Після чого почались скитання його по теренах Львівської Архиєпархії УГКЦ.
У 1939 — служив у парохії села Чесники Рогатинського району (тепер — церква Архистратига Михаїла с. Чесники Рогатинського району Ів.-Франківської обл. України). Польська влада пильно стежила за його діями і шукала нагоди звільнитись від нього. Проти нього було порушено кримінальну справу за українізацію прізвищ, за небажання їх перекручувати на догоду окупантам. Його покарано шестимісячним ув'язненням.
1941—1943 — парох у с. Красному коло Львова.
1943—1945 — парох в селі Сможе Славського (тепер — Сколівського) району, де він співпрацює з ОУН -УПА.

У 1944 — співпрацює з Славським районним проводом ОУН , проводить національно-патріотичне виховання народу, опікується новоствореним загоном Української Національної Самооборони.

У березні 1946р. коли за сценарієм Москви на псевдособорі 1946р. ліквідували офіційне життя УГКЦ, арештували всіх єпископів та велику кількість священиків, тоді він переходить у підпілля і вступає в лави УПА як капелан (польовий духівник). 

Благословляв повстанців на успіх у боротьбі з москалями, відправляв богослужіння, сповідав і причащав бійців та старшин, освячував місця постоїв, підтримував розважним словом і доброю порадою хворих і поранених чи виснажених до краю нерівним протиборством вояків, проводжав в останню дорогу полеглих. Без нього не відбувалося жодного християнського чи національно-державницького, в тому числі й українського військового свята. 

Він разом із бійцями УПА переживав і радощі перемог і прикрощі невдач, терпів часто і голод і холод. Його часто потребували і віруючі по селах, які не бажали користати з послуг нав'язаного безбожним комуністичним режимом православних російськомовних «батюшок», котрі активно співпрацювали зі спецслужбами атеїстичного СРСР.

Працював коректором, а згодом керівником окружного технічного підрозділу, знаного як «Друкарня ім. Лопатинського в Стрию» , що була підпорядкована Головному Осередкові Пропаганди та інформації при проводі ОУН". 

Був задіяний у діяльність районного проводу ОУН на Сколівщині , займався збиранням відомостей про полеглих повстанців і складанням їхніх життєписів, поширював підпільні видання. Надавав духовну допомогу повстанцям часто у виснажливих переходах у важкодоступні ділянки гір, лавірував між щоденними облавами та «прочісуваннями» лісів москалями маневрування серед зрадників та запроданців. Безперечно, отцеві-воїнові (капеланові) допомагали його бойові побратими, які супроводжували його, охороняли, бо священик ходив без зброї.

2 квітня 1949 разом із братами Василем і Савою Краснянським, Павлом Арендачем і Василем Дубом капелан перебирався на нове місце постою. Несподівано повстанці натрапили у засідку москалів коло села Погар, яку влаштував підрозділ 91-го стрілецького полку внутрішніх військ під командуванням москаля Лєбьодкіна. У тривалому бою у співвідношенні один до десяти — всі повстанці полягли. 

Їх тіла москалі перевезли до села Тухолька , здерли з них одяг і виставили на схилі придорожного рову перед гарнізоном , потім відвезли до села Славське і викинули їх тіла над ровом куди звозили вбитих повстанців. 

Там москалі заздалегідь привчили 2 коні так, щоб ті обгризали людські трупи, і дали їм гризти тіла чотирьох повстанців та отця Михайла Блозовського (після чого трупи були закопані на Млаці під Голицею). 

Джерело 2. Український Визвольний Рух - ОУН і УПА сторінка у ФБ.
02.04.1949 в с. Сможе Сколівського р-ну Львівської обл. в бою проти МГБ загинув Михайло Блозовський ("Священник", "Снобяк") 1902 року народження , учасник Першої світової війни, боєць Української Галицької Армії, учасник спільного походу УГА та армії УНР на Київ влітку 1919 р.

Із 1920-х священник УГКЦ на Тернопільщині. 22.06.1939 засуджений польським судом за "українізацію прізвищ" в с. Чесники Рогатинського р-ну, де служив парохом.
Будучи священиком в с. Сможе Сколівського р-ну Львівіської обл. в 1944-45 рр., після початку радянських репресій та ліквідації УГКЦ переходить до підпілля ОУН.
Був учасником осередку пропаганди Дрогобицького окружного проводу, керівником підпільної друкарні під умовною назвою "ім. Лопатинського в Стрию", референтом пропаганди Славського районного проводу ОУН.

В 1946 р. працівник осередку пропаганди Дрогобицької округи ОУН Михайло Блозовський ("Священник", "Снобяк") підготував рекомендації для священників Української греко-католицької церкви про те як їм діяти в умовах радянської окупації та ліквідації УГКЦ:

"...Найкращі сини і доньки України боряться за її незалежність. Тоді коли молоді стрільці кладуть свої буйні голови , то що ми священники маємо робити в такій важкій справі, як справа св. Віри. Чи маємо боятися переслідувань, тюрми чи хоча б смерти. Ні.
Ми обов'язані піти слідами Христа. Ми повинні сповнити міру жертви котрої домагається від нас Провидіння Боже. Ми повинні піти дорогою героїзму за справу Божу, за справу рідної Церкви і народу. Ми повинні піти слідами наших Дорогих Архієреїв , котрі служать нам прикладом в цій великій добі нашої історії де кується наша доля дочасня і вічна.

Бо коли поступимо інакше сповняться слова великого Шевченка "і сором тут і сором там" і історія нас осудить і Бог осудить "бо хто відречеться від мене перед людьми того я і відречусь перед небесним Вінцем" казав Христос.

Ніколи в нашій історії не було такої гарної хвилини , в котрій можна б було злучити як душу з тілом , рідний народ і його змагання , з його Св. Церквою і її Місією в народі. І хоча частково ми дозволили ворогові вдертися в Святая-Святих нашої Св. Віри, отрясімося з похмілля страху, випрастуймо наші Хрести й як спадкоємці світлих подвигів наших предків, ставаймо до героїчного походу за святі ідеали Божі, щоб колись на Божому суді ми могли сказати за Св. Павлом "Віру заховав".
Ступаймо слідами Св. Петра а не Юди..
Дорогі собраття в Христі, ви напевно спитаєте, хто я є. Я гр. катол. священник. Маю 20 літ душпастирської праці. Наслідком переслідування нашої церкви пішов я в підпілля....."

Цей день в історії УПА - 9 липня.

Присяга старшинської школи "Олені". Околиці с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну Львівської обл., 21 вересня 1944 р.
 
1945 рік
Чота УПА-Захід у засідці біля села Довге на Станіславщині знищила секретаря райкому КП(б)У, капітана НКВД, 14 військових і радянських активістів, ще 11 поранено.

У сутичці з загоном НКВД біля села Тернава на Львівщині загинули троє повстанців.

Під час облави москалів біля села Звижень на Тернопільщині Василь Чорний – «Лев», прикриваючи криївку з чотирма пораненими підпільниками, знищив 3 військових, однак зазнав важкого поранення і застрелився.

1946 рік
Біля села Космач на Станіславщині повстанці обстріляли відділ МВД. Знищені старший лейтенант і двоє військових, ще двох поранено. Здобуто два ручних кулемета і пістолет.

1947 рік
Рій однієї з сотень УПА-Захід у засідці в селі Верхній Ясенів на Станіславщині спалив вантажний автомобіль. Знищений військовий МВД, поранені начальник райвідділу МГБ, 2 партійних активіста і 4 військових. Захоплено в полон лейтенанта МВД.

Під час зіткнень із москалями у селах Берестяни, Ковиничі та Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули санітарка Анна Малиновська і двоє повстанців.

У сутичці з москалями у селі Микитинці на Станіславщині знищені 2 військових, ще одного поранено. Загинув один повстанець, двох поранено.

1948 рік
У селі Струтин на Львівщині підпільники знищили колгоспний трактор.

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині знищив 8 москалів. Загинув кулеметник Андрій Шкіринець.

1949 рік
У селі Княжолука на Станіславщині повстанці спалили клуб.

У сутичках з москалями у селах Бандрів, Горішне, Зимівки і Кам’яне на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

середа, 8 липня 2020 р.

8 липня 1907р. у с. Конюхів на Львівщині народився Олекса Гасин (Олександр Іванович Гасин), полковник УПА, керівник групи УПА-Захід.

В молоді роки брав активну участь в діяльності товариств «Сокіл» та «Просвіта», був членом УВО. З 1930-го – в ОУН. Разом із Євгеном Коновальцем написав «Військовий підручник». Створення українських Збройних сил вважав провідною ділянкою усього свого життя, віддавав їй невтомно всі сили й знання.

Після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941-го обіймав посаду заступника військового міністра в уряді Ярослава Стецька. 

Арештований німцями в 1942-му. Після звільнення загоном УПА очолив підпільну мережу в Галичині. Взяв участь у формуванні Української Народної Самооборони (з грудня 1943-го – Група УПА-Захід). В 1946-1949 роках очолював Головний військовий штаб УПА.
Радянські спецслужби влаштували на нього справжнє полювання. Олексу Гасина щонайменше двічі помилково «впізнавали» серед загиблих підпільників.

Загинув 31 січня 1949-го у Львові на розі вулиць Коперника - Стефаника – застрелився, рятуючись від погоні москалів.
В його кишені знайшли записку до дружини Ольги (арештованої тижнем раніше): «Кохана, будемо разом – і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю…».

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

вівторок, 7 липня 2020 р.

Цей день в історії Тернопільщини - 7 липня.

Авто з москалями загрузло на шляху Тернопіль-Збараж. 1916 рік. https://zbruc.eu

1941 р. – в Тернополі на ринку, де, власне, й відбувалося зібрання громадськості, як зазначив “Боєвик” у статті “Український легіон у Тернополі”: “… виступив сотник і комендант першої сотні легіону Роман Шухевич. Він подякував тернополянам за щирі зворушливі слова: “Спасибі Вам, громадяни, за теплу, братню зустріч. Спасибі і Вам, не вгнуті боєвики українського підпілля, що в жахливих умовах більшовицької неволі Ви не покидали боротьби з плюгавим московським навізником та безпощадно нищили ворога на кожному кроці. Держіть і надалі в руках зброю та продовжуйте нищити відвічного ворога українського народу, Московію, щоб здобути славу і волю Україні!”. Цими словами майбутнього керівника УПА була, по суті, визначена стратегія українських націоналістів.

1941 р. – збройний відділ самооборони с. Глібів, нині Гусятинського району обстріляв із вулиці Вигін передову німецьку військову частину, яка на мотоциклах проїжджала через греблю ставка у центрі села. У ході перестрілки було поранено двох солдатів вермахту, один з яких дорогою до м. Скалат помер. Завдяки священикові, колишньому офіцерові австрійської армії Теодорові Кутному (який володів німецькою мовою) було роз’яснено німецькому командуванню, що українські патріоти сприйняли їх за відступаючі відділи большевиків, і німці не спалили село за вбитого солдата.

1941 р. – у Збаражі німецькі війська розстріляли 76 мешканців, які відмовилися співпрацювати з ними.

За станом на 7 липня 1941 р. практично вся територія Тернопільської області під німецькою окупацією. У ніч з 8 на 9 липня 1941 р. червона Армія залишила Заложці (нині смт Залізці) Зборівського району, а 10 липня німецькі війська зайняли Золотий Потік нині смт Бучацького району і деякі села.

1946 р. – на хуторі Боднарка (Боднарівка), приєднаний до с. Козівка Тернопільського району, внаслідок боїв внутрішніх військ МВС із УПА полягло 6 повстанців.

1946 р. – газета “Радянська Україна” надрукувала редакційну статтю “Осторонь актуальних політичних питань” з приводу змісту газети “Вільне життя” – органу Тернопільського обкому КП(б)У і обласної ради. Де зазначено, що газета не друкувала матеріалів, які б “викривали буржуазну, націоналістичну ідеологію в очах трудящих західних областей”.

1947 р. – під грифом “секретно” всім районним прокурорам і народним суддям в області надіслано розпорядження обкому партії та облвиконкому про виконання постанов Ради Міністрів УРСР “Про порядок заготівлі сільськогосподарських продуктів у куркульських господарствах в західних областях УРСР” від 6 червня 1947 р. і “Про податкове обкладання куркульських господарств в західних областях УРСР” від 21 червня 1947 р. Відповідно до цих документів прокурорські та судові органи зобов’язані були “посилити боротьбу з фактами злісного невиконання обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів і грошових доходів”.

1948 р. – внаслідок сутички ОУН з МВС на хуторі Ліщина, нині у складі с. Загір’я Зборівського району Тернопільської області загинули командир боївки Василь Чернецький та його охоронець.

У другій половині 1960-х рр. підпільна УГКЦ активізувалася настільки, що почала проводити в деяких населених пунктах області навіть відкриті богослужіння, як це було 7 липня 1969 р. на свято Івана Хрестителя у с. Зарваниця на Теребовлянщині, де зібралися сотні віруючих із Тернопільщини, Івано-Франківщини й Чернівеччини.

Джерело
Сайт терен

понеділок, 6 липня 2020 р.

6 липня 1944р. розпочався бій УПА з німцями на горі Лопата Сколівського району.

фото г. Лопата. Джерело фото https://plastovabanka.org.ua (Роман Кучкуда)

Один з найбільших боїв УПА з німцями, у якому проти українських повстанців нацисти використали загалом сили трьох німецьких дивізій та угорського полку.

Сутички тривали 10 днів. Втрати німців становили за різними даними від 200 до 450 вояків, повстанців - близько 30.

Упівців очолював Василь Андрусяк (полковник УПА посмертно). (На фото) У перший день сутичок повстанці роззброїли німецький підрозділ із трьома вантажівками. 8 липня відбулася атака німецьких військ на позиції УПА поблизу містечка Долина із використанням артилерії та мінометів, паралельно почалася атака угорців поблизу Сколе.

Через чисельну перевагу та кращу оснащеність німецьких та угорських військ, частини УПА змушені відступити на заздалегідь підготовані позиції на горі Лопата. Противник почав штурм, однак повстанцям вдалося вийти з оточення.
В результаті боїв німці відступили. УПА опанували терен близько 1000 кв. км.

Джерело: http://banderivets.org.ua/

6 липня 1851р. народився Іван Іванович Левинський, архітектор.

Місто Долина тепер Івано-Франківщина.
Закінчив із відзнакою Львівську технічну академію, професор.
Творив у стилі українського модерну, активно використовував елементи української народної архітектури. Одним із перших в Україні зайнявся промисловим будівництвом, зводив будівлі для фабрик. За проектами Івана Левинського зведено будівлі в Україні та Польщі.

Був щедрим меценатом, а за людяне відношення до людей, з якими зустрічався на життєвому шляху, отримав прізвисько «Серденько».

Львів. Храм Святого Климентія Папи, зведений за проектом Івана Левинського. Фото: ukrainaincognita.com.

Був щирим українським патріотом. 1915-го, під час відступу російської армії зі Львова, Левинського взяли у заручники та вивезли вглиб Російської імперії.

Помер 4 липня 1919-го у Львові.
«Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця», – викарбувано на його пам’ятнику.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

6 липня 1920р. загинув Хома Пархомюк, командир 2-го Сірожупанного полку Армії УНР.

Січові Стрільці в Проскурові. літо 1919 року. (Осадний корпус військ УНР — одне зі з'єднань Армії УНР у 1918–1919, яке мала різні форми організації: Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.)

У 1920-му очолював сотню у Кам’янецькій спільній юнацькій школі.

Біля Проскурова був оточений і потрапив у полон до москалів. Поводився гідно і мужньо. Смертний вирок отримав від Григорія Котовського. Коли перед розстрілом москальський комісар запропонував вступити до Червоної армії, плюнув тому в обличчя, а помер зі словами: «Слава Україні!»

Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 6 липня.

Сотенний Ярослав Коцьолок («Крилач») приймає звіт 3-го рою 4-ї чоти. Корманицький ліс. Травень 1947 р.

1943 рік
У селі Усичі на Волині повстанці знищили 45 німців і поляків.

1944 рік
У селі Кам’янка на Львівщині розвідка УПА обстріляла три німецьких вантажних автомобіля з солдатами. Захоплено в полон німецького офіцера.

1946 рік
Біля села Рудавка на Дрогобиччині сотня «Булава» УПА-Захід знищила трьох військових МВД і командира погранзастави. Були підтягнуті загони МВД, які намагались заблокувати лісовий масив. У результаті тривалих сутичок і перестрілок дві чоти перейшли в контрнаступ. У запеклому бою знищені полковник, три майори і понад 50 військових, приблизно стільки ж поранено.

У селі Свидова на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

В районі села Нижня Липиця на Станіславщині підпільники знищили голову колгоспу.

1947 рік
Відділ УПА-Захід у сутичці з загоном МВД біля села Лапшин на Тернопільщині знищив двох військових, ще 12 поранено. У перестрілці загинули три воїни УПА.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Черхава на Дрогобиччині. Під час прориву повстанці знищили лейтенанта і трьох військових, чотирьох поранено. Один повстанець застрелився через важке поранення, решта змогли прорватися.

У селі Городище на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Селець і Соколівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід біля села Мізунь на Дрогобиччині знищив командир і трьох бійців винищувального батальйону, що охороняли вузькоколійну залізницю. Здобуто автомат, 3 гвинтівки і боєприпаси.

Зв’язковий Богдан Ониськів – «Листок» у селі Буцнів на Тернопільщині зіткнувся з опергрупою МВД. У перестрілці знищив старшого лейтенанта і військового, однак був важко поранений і, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

1950 рік
У сутичці з загоном МВД біля села Бонишин на Львівщині загинули районний провідник ОУН Богдан Квас – «Блакитний» і два охоронця.

1951 рік
Троє повстанців потрапили в засідку опергрупи МГБ біля села Зубрик на Тернопільщині, однак змогли прорватися через два кордони без втрат.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

6 липня 1917р. три сотні УСС взяли участь у ліквідації ворожого прориву біля с. Куропатники на Бережанщині.

Село Куропатники - Церква Введення в храм Пречистої Діви Марії.
Вікіпедія

6 липня в історії Тернопільщини

фото (з сторінки села у ФБ) село Вільхівчик 

1941 р. – 30 вояків ОУН роззброїли більшовиків у с. Нагірянка, нині у складі м. Бучач.
Тоді ж поблизу с. Вільхівчик, нині Гусятинського району відступаючі москалі розстріляли чотирьох жителів с. Хоросткова: Івана Вербовецького (1912 р. н.), Михайла Москалюка (1921 р. н.), Дмитра Пасічника (1924 р. н.), Павла Пітуру (1916 р. н.), виною яких було лише те, що біля їхніх будинків невідомі 5 липня обстріляли оборонні позиції москальської армії.

1943 р. – вояки УПА роззброїли відділ мельниківців «Український партизанський відділ ч. 21», який оперував на Кременеччині.

1946 р. – вояки УПА напали на станицю «стрибків» у селі Свидова Чортківського району, під час бою ліквідували уповноваженого МВС Козинського.

1948 р. – у с. Буцнів, нині Тернопільського району загинув зв’язковий надрайонного проводу ОУН Богдан Ониськів (1927 р. н., с. Ладичин, нині Теребовлянського району).

неділя, 5 липня 2020 р.

Окружний провідник ОУН Золочівщини Кирило Якимець «Бескид»

Фотографія. Керівник Золочівського окружного проводу ОУН Кирило Якимець – «Бескид» (у центрі) і керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН Михайло Квасниця – «Зловіщий» (справа). Не пізніше 14.01.1949 р.

З кожним днем ми дедалі більше дізнаємося про наше минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття під проводом ОУН, про окремих його представників, які поклали свої молоді голови на вівтар майбутнього України. Серед таких, досі мало знаних широкому загалу, є й постать керівника Золочівського окружного проводу ОУН Кирила Якимця – «Бескида».

Народився майбутній провідник 1921 р. у с. Соколівка Золочівського повіту (тепер – Буського району Львівської обл.) у сім’ї селян Миколи Якимця та Анни Бартиш. У 1930 р. у рідному селі закінчив п’ять класів народної. Здібного до науки юнака батьки відправляють у Броди, де він продовжує навчання у польській державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського, яку закінчив (4 класи) у 1937 р., проте матури не здав. З невідомих причин прізвище Кирила відсутнє у списку студентів ліцею при гімназії, де продовжили навчання більшість його шкільних товаришів.

У 1939 році, із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, Кирило Якимець був змушений, для підтвердження своєї середньої освіти, продовжити навчання у 10-му класі середній школі № 5 м. Броди, яка була відкрита на базі колишньої гімназії. Тут він навчався до 23 червня 1940 р., коли отримав свідоцтво про здобуття середньої освіти, а відтак подав документи на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і по конкурсу був захований студентом першого курсу. Тут провчився до початку німецько-радянської війни у червні 1941 р.

До Організації українських націоналістів Кирило Якимець належав із другої половини 1930-х рр., з часу навчання у Бродівській гімназії, де активно співпрацював із гімназистом Петром Федуном – майбутнім провідним ідеологом збройного підпілля ОУН «Полтавою». У роки першої більшовицької окупації став районним провідником ОУН (очевидно, Юнацтва ОУН). Саме за дорученням Організації у 1939 р. вступив до ВЛКСМ і був обраний заступником секретаря комсомольської організації СШ №5 м. Броди. Це, як свідчили згодом його побратими по боротьбі, дало можливість замаскувати перед всюдисущою каральною системою НКВД та уникнути долі закатованих у червні 1941 р. в тюрмах Галичини.

Під час німецької окупації працював учителем у с. Баймаках Буського району, водночас активно займаючись розбудовою мережі ОУН. Від 1941 р. відомий як провідник Юнацтва Бродівського повітового проводу ОУН (1941 – 1942), а від 1942 р. – Золочівського окружного проводу ОУН; займався організацією та проведенням ідейно-політичних, організаційних та військових курсів для Юнацтва ОУН з метою підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944 р. вихованці К. Якимця склали основу сотень УПА та відділів самооборони на Бродівщині та Золочівщині.

Навесні 1944 р. з розформуванням референтури Юнацтва ОУН К. Якимець скерований у Карпати, де обійняв пост політвиховника юнацької школи кадрів, що впродовж травня-липня 1944 р. функціонувала в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області під керівництвом гімназійного товариша Якимця – Петра Федуна – «Волянського».

Перетнувши лінію фронту у серпні-вересні 1944 р., повернувся на рідні терени та очолив Бродівський повітовий/надрайонний провід ОУН, керуючи діяльністю збройного підпілля ОУН та відділів УПА у тодішніх Бродівському, Пониковицькому, Олеському та Підкамінському районах (тепер – це територія Бродівського та частини Буського районів) Львівської області.

У липні 1945 р. став організаційним референтом (заступником керівника) Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса – «Блакитного». Восени 1947 р., після переведення «Блакитного» на інший терен, К. Якимець зайняв пост провідника Золочівської округи ОУН і виконував ці обов’язки до своєї загибелі. В останній період життя керував діяльністю збройного підпілля ОУН дев’яти тодішніх районів – Бродівського, Буського, Глинянського, Заболотцівського, Золочівського, Краснянського, Олеського, Підкамінського, Поморянського (тепер – це територія Бродівського, Буського, Золочівського та частини Перемишлянського районів) Львівської області.

У підпіллі відомий під псевдонімами «Бескид», «Мар», «Луговий», «93» та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, неодноразово був поранений у сутичках зі співробітниками органів та внутрішніх військ МГБ. Відомо, зокрема, про три таких випадки поранення: у 1945 р. – в обличчя, у листопаді 1946 р. – в руку, у лютому 1947 р. – в ногу.
Восени 1948 року стрільці боївки охорони «Бескида» збудували криївку для окружного осередку в лісовому масиві, який знаходиться за три кілометри від с. Жарків Бродівського району. На зиму у даному укритті влаштувались окружний провідник «Бескид», окружний референт СБ «Гнат», друкарки «Зенка» і «Ганя» та двоє охоронців. Тут же знаходилися друкарня та архів Золочівського окружного проводу ОУН.

28 грудня 1948 р. в районі схрону полювали троє мисливців, серед яких був і таємний інформатор МДБ «Лен», який власне зауважив на снігу дивні сліди у вигляді слідів козуль, які у певному місці пропадали. 12 січня 1949 р. при зустрічі з оперативником МДБ сексот доніс про знахідку припустивши при цьому, що неподалік цього місця знаходиться схрон до якого повстанці добираються на ходулях.

Чекісти оперативно відреагували на отриману інформацію, тим більше, що володіли попередньою інформацією від агентів «Білий», «Гірбург» і «Буг» про те, що в районі цього лісу і прилеглих сіл Опаки, Верхобуж та Гута Верхобужська на початку січня часто появлялися функціонери Золочівського окружного проводу ОУН та боївок, що його прикривали. Того ж дня для систематичного нагляду за даною територією і пошуку схрону була створена військово-чекістська група під керівництвом старшого оперуповноваженого Олеського РВ МДБ лейтенанта Сьомкіна та помічника командира взводу 7 стрілецької роти 88 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ старшого сержанта Стрєлкова.
14 січня 1949 р. дана група облавників проводячи пошуки в лісі у районі с. Гута Верхобужська, що за чотири кілометри від с. Жарків виявила сліди а о 14.00 і сам схрон, який відразу ж був заблокований та викликана допомога з райвідділу.

Повстанці, які знаходилися у схроні вчинили спротив і під прикриттям вогню спробували прорватися з оточення. Першими на прорив пішли двоє підпільників, проте були скошені вже при виході із схрону. За деякий час у подібний спосіб загинув ще один месник, а чекісти схрон замінували та підірвали. Загалом у криївці впало шестеро повстанців з окружного осередку Золочівщини. Окрім окружного провідника Кирила Якимця – «Бескида» там загинули:
Паньків Василь Васильович («Гнат», «Тарас», «Тугар», «Яворенко», «Яремко», «Яренко»; 1920-1921, с. Черче Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Референт СБ Комарнівського надрайонного (1946 – літо 1948), Золочівського окружного (літо 1948 – 01.1949) проводів ОУН. Загинув у криївці під час облави. Щоб не здатися живим в руки ворога, застрелився.

Юрас Михайло Данилович («Жовтий», «Залізний», «Змій»; 2.10.1922, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН з часів першої більшовицької окупації. У 1944 р., з приходом Червоної армії, переходить на нелегальне становище та вливається в лави збройного підпілля ОУН. У підпіллі виконував різні функції: господарчого референта кущового проводу ОУН, кущового провідника, організаційного референта Заболотцівського районного проводу ОУН, а відтак керівника боївки охорони окружного провідника ОУН. Загинув при спробі прорватися з криївки.
Паланиця Ольга Михайлівна («Зенка», «Криця», «Лебідь»; 1926, с. Кути Буського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Освіта – середня. Керівник жіночої сітки Бродівського повітового/надрайонного проводу ОУН (1944 – весна 1945), друкарка Бродівського надрайонного, а відтак Золочівського окружного проводів ОУН. Загинула у криївці.

Шеремета Катерина Андріївна («Ганя», «Дніпрова», «Катерина», «Леся», «Синичка» (16.11.1927, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН, зв’язкова станичної сітки. На нелегальному становищі з 1947 р. Друкарка Золочівського окружного проводу ОУН. Загинула у криївці.

«Василь» (особа не встановлена). Стрілець боївки охорони провідника «Р.».
З розкопаного схрону облавники вилучили: ручний кулемет, 3 автомати, гвинтівку, 6 пістолетів, 15 гранат, 2000 патронів, 2 друкарських машинки, друкарський верстат (ротатор), радіоприймач, 200 кг націоналістичної літератури та організаційних документів Золочівського окружного і підлеглих йому проводів ОУН, 50 кг чистого паперу та інші побутові речі.

Тіла загиблих повстанців були доставлені в Олесько у райвідділ МДБ, де впродовж кількох днів лежали для впізнання, а відтак були відвезені до Львова в обласне управління МДБ, де також проходили ідентифікацію. Місце поховання загиблих героїв не відоме.

Типовою для того часу була й доля родини «Бескида». Батько Микола 1888 р.н. та мати Анна 1895 р.н. тривалий час тероризувалися енкаведистами у Соколівці, а відтак 21 жовтня 1947 р. під час масової депортаційної акції були виселені у м. Осинники Кемеровської області. Мати 24.12.1959 р. померла на спецпоселенні, а батько після звільнення 22.02.1960 р. залишився жити у чужих краях при дочці.

Сестра Лідія 1923 р.н. член ОУН з 1943 р. – «Козачка», у підпіллі виконувала функцію зв’язкової. Навесні-влітку 1944 р. навчалася в жіночій школі кадрів у Карпатах, а з наближенням фронту повернулася додому, де продовжувала працювати на користь підпілля. Кілька разів заарештовувалася. Органи МГБ намагалися використати її для захоплення брата Кирила, однак це їм так і не вдалося. Врешті за відмову співпрацювати вона 21 липня 1947 р. була заарештована слідчим відділом УМГБ Львівської області. Стійко витримала всі допити і 24 квітня 1948 р. Особливою нарадою при МДБ СРСР засуджена до 7 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Дубравному ВТТ на ст. Потьма Мордовська АРСР, звідки звільнилася 26 липня 1954 р., але ще довгих шість років перебувала на спецпоселенні, а після звільнення (22.02.1960 р.) залишилася жити у Сибіру, де й померла у 1992 р.

Так у 1949 р. у боротьбі проти російських окупантів загинуло шестеро вірних синів свого народу, проте їхня смерть не була даремною. Сьогодні, маючи власну незалежну Українську державу, десятки тисяч нащадків того покоління ГЕРОЇВ ведуть завзяту боротьбу проти новітніх російських окупантів. Твориться нове покоління ГЕРОЇВ.

Кому щось відомо про діяльність ОУН та УПА на теренах Львівщини просимо інформацію надсилати на електронну адресу rmv.lviv@gmail.com , або на адресу редакції.
Автор Михайло Романюк.

5 липня 1919р.в Берліні народилася Олена Павлівна Отт-Скоропадська.

Олена Отт-Скоропадська (1919 - 2014). Фото: ipress.ua.

Молодша дочка гетьмана Павла Скоропадського.

Активна учасниця Гетьманського руху в еміграції. З 1975-го очолювала Союз гетьманці-державників, правонаступника Українського союзу хліборобів-державників. Все життя плекала надію, що ідеї та діяльність Павла Скоропадського знайдуть ширше розуміння в українському суспільстві.
«Я напевно була зачата в Києві в найуспішніший період Гетьманату», – писала у спогадах. Але вперше відвідала Україну лише в 1991-му, коли їй було вже 72 – єдина з-поміж шести дітей своїх батьків.

«Я завжди задумувалася: наскільки може бути щасливою людина без батьківщини? Дев’ять років тому я вперше приїхала в Україну і тільки тут відчула себе українкою», – скаже пізніше Олена Отт-Скоропадська в одному з інтерв’ю.

Була двічі одружена. Перший чоловік невдовзі після весілля загинув на фронтах Другої світової війни. З другим – швейцарцем Людвігом Оттом – прожила майже 60 років.
Померла 4 серпня 2014-го у Швейцарії. Там же мешкають її дочки Олександра та Ірен.

Із спогадів Олени Отт-Скоропадської:

«Остання з роду Скоропадських»:
«Я часто з захопленням думаю про своїх батьків. Чого тільки не довелося пережити цим людям за 47 років їхнього подружнього життя! … Я ніколи не почула від матері жодного слова нарікання за втрачені багатства, і від батька також. Це було для них обох несуттєвим. Що боліло моїх батьків, то це втрата улюблених людей, розчарування в людських стосунках, ненадійність, брак людської доброти й порядності, усе речі, які не мали матеріального виміру, з якими батькам, проте, довелося стикатися протягом усього їхнього життя».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

пʼятниця, 3 липня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 4 липня.

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА
Підпільники ОУН, Тернопільська обл., 31.07.1954 р.
Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.)

1943 рік
У місті Бердичеві на Житомирщині гестапівці розстріляли окружного провідника ОУН П. Іскру

1945 рік
Сотня «Дружинники» УПА-Захід розпочала рейд на Волинь.

1946 рік
У селі Нападівка на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний МВД і боєць батальйону.

1947 рік
У селі Криве на Тернопільщині у сутичці з загоном МВД загинув Іван Андрейчин – «Думик».

Сотня «Ударник» УПА-Захід зіткнулася з колоною МВД біля села Красне на Дрогобиччині. У перестрілці знищені кілька військових. Загинули два воїни УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воля-Довголуцька, Нанове, Новий Кропивник і Соколівка на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

У селі Підлісне на Станіславщині підпільники знищили начальника районного винищувального батальйону.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Прибинь на Львівщині загинув Юліян Чайківський – «Голуб».

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

4 липня 1863 р. народився Юліан Панькевич. Один з видатних Українських малярів.

Один з видатних українських малярів Юліан Панькевич (псевдонім Простен Добромисл) народився 4 липня 1863 р. у с. Устя-Зелене, тепер – Монастириського району. З його ім’ям пов’язане становлення українського мистецтва кінця XIX – першої половини XX ст. Він відомий також як письменник і громадський діяч. Дитячі роки Ю. Панькевича минули в с. Васючин та в містечку Езуполі.
1884 р. закінчив Бережанську гімназію. Малярства навчався у Школі Мистецтв у Кракові, коли її директором був Ян Матейко. Далі продовжував навчання у Відні. Відомо, що Ю. Панькевич організовував у селах хори, керував ними, безкоштовно навчав сільських дітей малюванню, історії мистецтва, виготовляв декорації та проектував костюми для аматорських вистав, організовував гуртки самоосвіти. А ще добре грав на скрипці, самовіддано диригував хорами.
Юліан Панькевич займався релігійним малярством, вносячи у нього народний колорит, різноманітні орнаменти, побутові деталі. Високу оцінку мали свого часу його картини “Ісус Христос”, “Богородиця”, “Сільська Мадонна”.
Під час канікул у 1885 р. студенти Львівського університету організували мандрівку з Тернополя до Чернівців. Ю. Панькевич тоді познайомився з Іваном Франком, змалював руїни монастиря під Теребовлею і замок.
1896 р. художник намалював композицію “Трійця” для церкви с. Іване-Золоте, що біля Заліщиків. З 1898 р. працював у Львові в “Товаристві для розвою руської штуки”. 1903 р. вийшла антологія української лірики “Акорди”, упорядником і редактором якої був Іван Франко. Цінуючи Ю. Панькевича як митця, зокрема його здібності рисувальника, І. Франко доручив йому ілюстрування та художнє оформлення цієї унікальної збірки.
Портрет Т. Шевченка 1904 р. – один із кращих творів Ю. Панькевича. Тоді ж він намалював перший із своїх портретів Івана Франка. Це єдиний портрет Каменяра, зроблений з натури.
1918 р. вийшла з друку у Львові невеличка книжечка В. Гнатюка “Баронський син в Америці”. До десяти казок, уміщених у збірці, подано сорок ілюстрацій та двадцять заставок і кінцівок роботи Ю. Панькевича. Приблизно тоді ж на замовлення В. Гнатюка він виконав ілюстрації до збірки “Народні легенди”. Багато часу, творчої енергії віддав художник праці над ілюстраціями до “Слова о полку Ігоревім”, до повісті Г. Хоткевича “Камінна душа”, творів С. Руданського, Я. Щоголіва.
Юліан Панькевич завжди відстоював реалістичний напрямок у малярстві. Він з обуренням виступав проти тих “знавців”, котрі дивилися за костюмами, а “лиць не бачили”. Художник, на думку Ю. Панькевича, мусить бути всебічно освіченою людиною. Серед найпоширеніших творів Ю. Панькевича: “Пейзаж зі скалами в Бубниці”, “Теребовлянський замок”, “Повернення з ярмарку” (1885), “На сільському майдані” (1891), “Рибалки над Прутом” (1893), “Хмельницький закликає козаків на повстання” (1896), “Тарасове горе” (1903), “Подільський пейзаж”, “Дніпро”.
Важка хворба нервів не дала Ю. Панькевичу здійснити всі творчі задуми. Помер 1933 р. в Харкові, де його надії на ренесанс культури в умовах Радянської України залишилися не здійсненими.

Джерело
https://tobm.org.ua/pankevych-yulian/

четвер, 2 липня 2020 р.

2 липня 1918р. гетьман П.Скоропадський затвердив закон про громадянство Української Держави.

Її громадянам заборонялося одночасно бути підданими іншої держави.

На батьківщині вони отримували усю повноту політичних прав, в т. ч. виборчих. Натомість на них покладався обов'язок всіма силами дбати про добробут України.

Російські піддані, які на цей час перебували в Україні, визнавалися її громадянами. Особи, народжені в Україні, незалежно від їхнього місцеперебування, мали право на українське громадянство в разі подання відповідної заяви протягом року після досягнення повноліття.

Право на українське громадянство надавалося також особам, народженим громадянами Української Держави у шлюбі чужоземки з українським громадянином, усиновленим іноземцям до 17 років, шляхом натуралізації в разі перебування на території України протягом трьох років і спроможністю прогодувати себе й родину.

Право на українське громадянство скасовувалося в разі прийняття тією чи іншою особою громадянства або підданства іншої держави.

До закону про громадянство додавалося "заприсяжне обіцяння".
Закон про громадянство, ухвалений 2-4 березня 1918 р. Українською Центральною Радою, скасовувався.

Джерело
http://www.istpravda.com.ua/

2 липня 1951р. газета «Правда» засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» за «буржуазний націоналізм»

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра