Загальна кількість переглядів!

понеділок, 31 серпня 2020 р.

Діяльність УПА на Закерзонні. (Юрій БОРЕЦЬ).

Пануючий народ свої поневолені народи старається тримати в темряві, несвідомості. Окупанти докладають багато зусиль, щоб маси народу не знали своєї історії і культури. Такий несвідомий народ стає рабом окупантів, покірним яничаром, над яким легко панувати. Таких яничарів ворог може легко наставити проти свідомих і національно патріотичних кадрів. За долю такого народу політики сильних держав не турбуються і в різних часах ділили таку країну між собою.

Коли на початку ХХ ст. сильні держави світу знову ділили наші землі, то англійський політик Джордж Керзон перетягнув олівцем по карті через ріки Сян, Буг, і з того часу ця лінія одержала назву "кордон Керзона". Властиво цю лінію, з малими змінами, сильні політики світу в Ялті і Потсдамі, зробили кордоном поміж Російською імперією і комуністичною Польщею. Відрізаними від України зістали наші терени Холмщини, Любачівщини, Ярославщини, Перемищини, Сяніччини і великі терени Лемківщини аж під Краків. На тих теренах жило понад мільйон українців. Ці споконвічно наші терени через довгі віки були вікном України на Захід. 

Десятками літ наша молодь з тих земель могла вчитись в університетах Австрії, Чехії, Берліна, Кракова, Варшави і Гданська. То ж національна свідомість тутешнього населення була досить висока. Наша мова, письмо, а також релігія сприяли розвиткові національної свідомості й патріотизму. Однак проти нашого народу на тих теренах Польща, яка займала ці землі, вживала подвійну тактику. Щоби наші люди могли одержати високу освіту і працю, вони мусили змінити свою релігію, перейти на латинство. Дехто так і чинив. Таких перекінчиків наш народ висміював та ігнорував, і великої користі з них Польща не мала. Друга тактика, це навезення в наші терени польського населення як колоністів, і поволі вони витискали українців та опановували наші терени. Ця друга тактика була для Польщі успішна, бо згодом зайди опанували землю Коросна, Ряшева, Переворська та багато інших.

В часах Другої світової війни Польща зачислялась до антигітлерівської коаліції, і польське населення навіть в німецькій неволі, мріяло про польську імперію "від моря до моря". Вони не дуже воювали проти поневолювачів-німців, а вислали тисячі вояків підпільної Армії Крайової з метою опанування наших земель для майбутньої нової Польщі. І боївки Армії Крайови на Волині й Галичині поводилися з українцями як ті ж окупанти: мордували українське населення, палили села, тощо. Вкоротці відділи УПА показали тим героям, де раки зимують. Коли стало непереливки, рештки бойовиків Армії Крайови втекли з Волині й Галичини на територію так званого Закерзоння. Тут в сотнях сіл вже були мішані українсько-польські родини, а де-не-де навіть села з польським населенням, то ж ці польські аківці, скрайні шовіністи, зупинилися тут. Вони вели терористичну боротьбу проти нашого народу: мордували священиків, учителів, інтелігенцію, а навіть поголовно цілі села і їх палили. Проте на тих теренах вже діяла широка мережа ОУН, Самооборонні Кущеві Відділи (СКВ). Деколи, для постраху тим польським шовіністам, Головне Командування УПА висилало сюди відділи УПА. Коли ж поляки почали масове нищення нашого народу, командування УПА вирішило на цій території організувати свою Шосту Воєнну Округу. В цьому Закерзонському краю велику ролю відіграли такі наші визначні особи як Ярослав Старух-"Стяг" – провідник ОУН Закерзонського краю, Онишкевич-"Орест" – головнокомандуючий УПА 6-ї Воєнної округи, Василь Галаса-"Орлан" – організаційний референт. Крім них, з мого спостереження, заслуженими провідними особами в нашім краї ще були Грабець-"Батько", Шпонтак-"Залізняк", Мізерний-"Рен", Миколенко-"Байда", Штендера-"Прірва", Сорочак-"Беркут", Гук-"Григор", Камінська-"Христя" і Степова. З-поміж майже тридцяти сотенних, які в різні часи командували сотнями в тій окрузі, обороняючи життя українців, безсмертною славою і звитягою у боях з ворогом вкрились командири сотень "Хрін", "Громенко", "Бурлака" і "Калинович".

Українці Закерзоння у роки війни пережили тяжкі часи – гніт фашистів, вивезення в рейх і концтабори, та, крім цього це й кривди і морди від фольксдойчів та польської партизанки. Найбільше ж випробування настало з приходом червоної армії. Бо тоді комуністичний польський уряд вирішив разом з Москвою вивезти усіх українців на схід, в російську большевицьку імперію. Адже землі Закерзоння: Лемківщина, Посяння, Ярославщина, Любачівщина, Белзчина, Холмщина й Підляшшя – на підставі польсько-московського договору від 16 серпня 1945 р. залишилися в кордонах Польщі. А за Ялтинською угодою західні альянти Москви дали свою згоду на "обмін населення" між Польщею і СССР. Згодом у Москві польський уряд та уряд УРСР уклали договір про "репатріацію! українського населення Закерзоння в УРСР, а польського – із західно-українських земель в Польщу. (Без відома і згоди українців!). Виселенчій акції передувала брехлива пропаганда й жорстокий терор вже в останні місяці 1944 р. 

Збройні банди з польського шовіністичного й комуністичного шумовиння під керівництвом перебраних емгебістів з так званих переселенчих комісій вчиняли напади на українські села й вимордовували їх жителів. Ними винищено в селах: Пискоровичі – до тисячі осіб, Павлокома – 300, Люблинець – 200, Березка – 102 особи українців. У мордуванні, грабежах, насильстві цим бандам помагали польська поліція, військо, підпілля. І тільки одна сила – наша славна УПА – стала в обороні свого населення. Вона організувала й провела як збройно-оборонну, так і політично-пропагандивну протидію. СКВ й відділи УПА, що підійшли на поміч, у квітні 1945 р. розігнали шовіністичних громил і провели акції проти польських сил, де карали тільки винних у злочинах супроти українців. З рештою польського населення проводили збори, роз'яснювали суть большевицької політики, що мала метою розпалити польсько-українську війну й загострити ворожнечу між обома народами. Тому УПА закликала поляків до спільної боротьби проти більшовицьких наїзників. Ця робота дала позитивні наслідки: морди й терор причахли від травня до серпня 1945 р.

Величезну акцію ворог почав 1 вересня 1945 р., попередньо провівши повальні облави в лісах і селах, – аби нейтралізувати вплив УПА. Відтак – українців викидувано з хат і під дулами автоматів гнано до кордону та на залізничні станції. Населення кинулося в ліси, до родин у польських селах. А відділи УПА вдарили по ворожих комунікаціях, переселенчих комісіях та військових залогах у ряді сіл і залізничних станцій. Широко розповсюджено "Одвертий лист до цілого культурного світу" – різними мовами, що привернуло увагу широкого світу до української визвольної боротьби. Першу виселенчу акцію відділи УПА своєю зброєю перекреслили. На відновлені мордування українських сіл поляками в 1946 р. УПА відповіла рішучими протидіями і здобула ряд блискучих перемог над ворогом. І все ж, сили були занадто нерівними... Переселенча акція тривала до кінця 1946 р. Її закінчено брутальним викиненням з єпископської резиденції в Перемишлі – 27 червня 1946 р. – старенького єпископа Йосафата Коциловського, його помічника – єпископа Лакоту, священиків Кузича, Решетила, Гуцуляка й інших. Саму багатовікову катедру в Перемишлі дощенту пограбовано і знищено внутрішню обстановку. Коли зробити підсумки цієї акції, то можна сказати, що Перемищину й Ярославщину виселено майже цілком, Белзчину й Грубешівщину в дуже високому проценті, Володавщину навіть до 90%. Значна кількість українського населення залишилась ще на Лемківщині і на Підляшші. Переселенчий бій закінчився. Населення, що залишилось, визнано польським, але бій проти УПА й підпілля продовжувався. Населення почало повертатися на згарища сіл і збирати надзвичайно великий цього року врожай. До жнив разом з українським населенням станули відділи УПА й усе українське революційне підпілля.

Це звичайно не подобалося польсько-больше
вицьким можновладцям. Вони знову кинули відділи війська проти УПА й підпілля. Багато успіхів не мали. Дня 26 червня 1946 р. підстаршинська школа УПА ім. Коника розгромила польську старшинську школу 9-ї піхотної дивізії "Червони Штандар" в лісі біля сіл Конюша-Корманичі, а 24 серпня 1946 р. 28-й піхотний полк цієї дивізіїв в селі Явірнику (Бірчанщина). Вже 31 серпня 1946 р. курінь УПА розгромив ворожу групу, зложену з большевиків і поляків, у числі понад 2000 бандитів, яка наступала в Турницькому лісі біля села Ямна Долішня на площу, де мало відбутися Свято Зброї. Після розгрому ворога, Свято Зброї відбулося в запланованому порядку. А 17 листопада 1946 р. відділи УПА під командою майора Петра Миколенка пішли на Динів і, цього ж дня, відділи УПА ТВ "Бастіон" – на місто Любачів. У червні й липні рейдуючий відділ УПА під командою командира Бурлаки рейдував по польському Засянню, а відділ командира Хріна по Західній Лемківщині й суміжних районах Словаччини. В теренах, де діяли відділи УПА, кількадесят тих військових переселенчих груп УПА однієї ночі вигнала, і дальшу переселенчу акцію надовго стримано. Такою рішучою дією ми дуже наставили проти себе цілу шовіністичну Польщу й Москву. Зате стало очевидним, що наш народ був дуже сильно спаяний із проводом ОУН і відділами УПА. Через те ще довго Москва з Варшавою не могли нас побороти і вивезти українців Закерзоння на схід. Подиву гідний був тепер змаг нашого народу у цій, часто місяцями вільній, повстанській республіці. Тут не було ні рабів, ні яничарів, а свідомі і горді русичі-українці, які так по-геройськи боролись за своє життя на отій землі. Тижнями, а то й місяцями ворог не відважувався заходити в деякі наші терени. Воля Воложська біля ріки Сяну, містечко Динів одержали від ворога назву "бандерівський Берлін". Коли на ці терени наступали більші ворожі сили і велись бої, ми, бувало залишали поранених у своїх людей в селах, де кілька днів перебував ворог. Та не було випадку, щоби наших поранених хтось із українців видав. В цій боротьбі відіграла поважну роль навіть українська дітвора.

Джерело: ФБ
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
********

21 липня 1944 року в Москві, очевидно, на противагу еміграційному польському уряду в Лондоні, було створено маріонетковий тимчасовий орган виконавчої влади в Польщі з гучною назвою “Польський комітет національного визволення” (ПКНВ). Можна би й не згадувати про цей комітет, якби його існування, хоча і формально, не визначало майбутню долю 700 тисяч українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.
27 липня 1944 року СРСР укладає з ПКНВ угоду про польсько-радянський кордон. Угода ніде не була опублікована та ніким не ратифікована, то залишимо без відповіді питання про її правовий статус.

Кордон провели по лінії Керзона
За основу радянсько-польського кордону взято так звану “лінію Керзона” з окремими відхиленнями на користь Польщі. Саме англійський міністр закордонних справ лорд Джордж Керзон ще в грудні 1919 року запропонував таку лінію розмежування між воюючими тоді більшовицькими і польськими військами. Її підтвердила Найвища рада Антанти 8 грудня 1919 року. Таким чином, після 27 липня 1944 року виникло реальне Закерзоння, а згадані вище сотні тисяч українців – споконвічних мешканців західних українських етнічних земель – опинилися на території майбутньої повоєнної Польщі, стали закерзонцями.
Слід наголосити, що міждержавний Договір між СРСР і ПР про радянсько-польський кордон був підписаний у Москві лише 16 серпня 1945 року, а став чинним після обміну у Варшаві ратифікаційними грамотами аж 5 лютого 1946 року.

Але повернемося до 1944-го. 9 вересня у визволеному польському Любліні голова Раднаркому УРСР М. Хрущов і голова ПКНВ Е. Осубка-Моравський підписують сумнозвісну Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі.
Згідно з цим документом, по-перше, українців із Закерзоння евакуювали до УРСР. Який цинізм! А по-друге, ця так звана евакуація, відповідно до Угоди, повинна була відбуватися винятково добровільно.

Повного тексту Угоди від 9 вересня 1944 року також не було оголошено до відома населення. Поширювалися лише невеликі афіші за назвою “Повідомлення для українського, білоруського, російського і русинського населення про можливості й порядок евакуації на територію України”.
Евакуація повинна була закінчитися до 1 лютого 1945 року. Насправді, терміни евакуації українців продовжували декілька разів аж до кінця червня 1946 року, а так звані “зачистки” тривали і у липні-серпні 1946 року.

31 серпня 1883р. у місті Бучач на Тернопільщині народився Осип Назарук, громадський і політичний діяч, письменник, публіцист.

Народився 31 серпня 1883р. в м.
Бучачі, нині Тернопільська область,
Україна (тоді Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина); за іншими даними — у місті Язловець) в родині
кушніра (гробівець батьків, Тадея та його дружини Анастазії з Чекановських, розташований біля церкви святого Михайла) у селі Нагірянка — тепер частині Бучача.
Навчався в Бучацькій державній гімназії, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1900р. За пропаґанду соціалізму Осипа відрахували з Бучацької гімназії із забороною складати матуру (іспит на атестат зрілості) в Галичині. Також навчався у Золочівській гімназії. Вивчав право у Львівському університеті, під час
хліборобського страйку в Бучаччині 1902р. разом з адвокатом у Монастириськах
Анзельмом Мозлєром на сторінках газети «Служба двірська» (видавали українською, польською — «Służba Dworska» — мовами) друкував матеріали на його підтримку. 1904—1905 рр. очолював роботу «Січі» (української студентської організації у Відні). У 1906—1907 рр. — голова Львівської «Академічної Громади» . Закінчив юридичний факультет Віденського університету у 1908р.

За спогадами Крип'якевича Івана, мав великий вплив на його формування як особистості.
Покликанням зі студентських років стала політика, водночас шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана до 1914р. низка брошур на політичні теми. Після початку Першої світової війни — в
Українських Січових Стрільцях, літописець — один з організаторів Пресової кватири УСС. Член Загальної Української Ради з 5 травня 1915 року.
Один з чільних членів Української Радикальної Партії, в якій перебував до 1922—1923 рр.

Після переїзду до Відня керівників Союзу Визволення України через окупацію Львова російськими військами вони через Осипа Назарука звернулись до Симона Петлюри з пропозицією організувати, очолити всенародний здвиг в підросійській Україні. Даючи відповідь, оминув численні рогатки царської цензури. 18 грудня 1914 р. Симон Петлюра через Осипа Назарука (тоді перебував у Стокгольмі) передав відповідь.
1915 р. видав у Відні «Співанки УСС». 1916р. з друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців»; у Відні побачила світ книжка «Над Золотою Липою»; у Львові вийшла книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців» (був безпосередньо причетний, в цю «ілюстровану збірку оповідань і описів» вклав багато праці як автор, редактор і упорядник).

1915—1918 рр. — керівник Пресової Квартири УСС . Від жовтня 1918 — секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії. 6 листопада 1918 р. — зустрічався з
гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР: гетьман пообіцяв 2 млн доларів, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Грудень 1918 — червень 1919 — керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. Один з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 р., наприкінці січня — на початку лютого 1919 р. перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Фрайденберґом про порозуміння Антанти з Директорією (закінчилися нічим). Виступав на з'їзді УРП 22–23 березня та на селянсько-робітничому (трудовому) з'їзді 30–31 березня 1919 р.
Доктор Назарук був адвокатом під час розгляду справ у міському суді Сколього.

У складі Українських січових стрільців (УСС) перебував у Кам'янці-Подільському (липень — жовтень 1919). З червня 1919 року керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії. Середина липня 1919 — у складі УГА прибув до Кам'янця-Подільського, увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА «Стрілець». Серпень 1919 р.— здійснив наукову екскурсію до Бакоти . У видавництві «Стрілець» вийшла книжечка Осипа Назарука «До Бакоти». Враження з подорожі до української Помпеї". У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна».

У період Західноукраїнської Народної Республіки О. Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли ця «третя будова української державности» закінчилася невдачею, Галичина опинилася під гнітом панської Польщі — еміґрував за океан, у Канаду, США.

Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920р. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922 р.). 19 квітня 1922р. — з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. 

Один з засновників Центральної Управи УСС 22 квітня 1922 р., авторів звернення «До населення Галицької землі!» 10 вересня 1922р. із закликом бойкотувати вибори. У 1922—1926рр. перебував у США, в 1923—1926 рр. редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926—1927рр. — редактор «Америки» (Філадельфія).
Повернувшись до Львова в 1928 році, став близько до Української Християнської Організації , від січня 1928р. очолював редакцію її газети «Нова Зоря».

У різних видавництвах Львова вийшла «Вчасна війна в північній Альберті». «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Галицька делегація в Ризі». «Спомини учасника». «Вибір звання». «Венеція. Катедра св. Марка». «Галичина І Велика Україна». «Замах на церкву». «Значіння партій» та інші книжки і брошури.

Перед загрозою радянської окупації 1939р. був змушений еміґрувати до Польщі.

Осип Назарук помер від інфаркту 31 березня 1940р. в Кракові, нині Польща (тоді
Генерал-губернаторство, Третій Райх) куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Похований на місцевому
Раковицькому цвинтарі.

Джерело Вікіпедія

31 серпня 1832р. у с. Крива на Київщині народився отець Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Нащадок полковника Івана Богуна. Навчався в Київській духовній семінарії, почав службу в Києво-Печерській лаврі.

Був знайомий із Пантелеймоном Кулішем та Михайлом Драгомановим, захоплювався поезією Тараса Шевченка.

На посаді диякона посольської церкви в Афінах писав анонімні статті в лондонський журнал «Дзвін» із критикою кріпацтва. Завдяки друзям зумів уникнути арешту після того, як царська таємна розвідка перехопила один із його листів до Олександра Герцена. Дивом врятувався після замаху на нього російської розвідки в Єгипті.

1865-го емігрував до США. «Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув в моїх жилах вільну кров», – писав Агапій Гончаренко у «Споминах».
Став першим українським православним священиком в Америці. Разом із однодумцями організував Клуб декабристів – першу слов’янську політичну організації на території США. Викривав Російську православну церкву за корупцію, підтримку кріпацтва.

Купив землю в штаті Каліфорнія і заснував хутір Україна. Свої листи та оголошення так і підписував: «Україна, Каліфорнія». Помер 5 травня 1916-го. В 1999-му колишній хутір оголошено державним заповідником «Україна».

«Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого й ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я останній раз закрию мої очі і зіпну навіки»

Агапій Гончаренко, 1894.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 31 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Петро Пасічний "Чорний" (стоїть праворуч), Марія Пальчак "Стефа" (сидить праворуч). Учасники групи підпільників ОУН, яка 14.04.1960 року біля хутора Лози Тернопільської області дала збройний опір КГБ.
За наслідками того бою Петра та іншого підпільника було поранено і вони дострілилися, Марію Пальчак поранили в руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, а потім пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла і жінка залишилася живою. Була заарештована, відбула повністю термін покарання в мордовських концтаборах.

1943 рік
Відділи двох сотень УПА вступили в повторний бій з німцями і поляками в селі Бокійма на Рівненщині. Втрати сторін невідомі.

1945 рік
У бою з москалями біля села Жури на Львівщині загинули 5 воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід.

У боях з москалями у селах Пиратин (Пирятин) і Ременів на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік
У райцентрі Бучач на Тернопільщині підпільники пошкодили телефонний зв’язок і розподільчий щит електростанції.

1947 рік
Під час боїв з москалями у селах Бортники, Грімно і Доброгостів на Дрогобчичині загинули станичний ОУН Михайло Іваськів – «Комар» і ще двоє повстанців.

У райцентрі Межиріччя на Рівненщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

Районний провідник ОУН Іван Тищак – «Грізний» і двоє станичних загинули в бою з москалями  у селі Передмістя на Дрогобиччині.

1948 рік
У селі Буянів на Дрогобиччині повстанці спалили сільраду і молочарню, знищено телефонний зв’язок.

У селі Середня на Станіславщині підпільники смертельно поранили завідувача відділу пропаганди райкому КП(б)У.

У селі Креховичі на Дрогобиччині троє москалів захопили Івана Зорія, після чого зайшли в одну із хат і розпивали горілку. Повстанець зумів схопити автомат, що лежав на столі, і знищив всіх чекістів. Здобуто два автомата і гвинтівку.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

неділя, 30 серпня 2020 р.

30 серпня 1919р. у Полтаві народився Олекса Ізарський (Олексій Григорович Мальченко), Український письменник-романіст, перекладач.

Дитинство провів у селі Карлівка: там його дід Андрій працював помічником правителя маєтку Меклінбург-Стрілецьких пана Шейдемана. А бабуся Олексія була дружкою на весіллі Ольги Шейдеман з Панасом Рудченком (Панасом Мирним).
Вся біографія Олекси Ізарського простежується у його творах: образ Віктора, головного героя родинної хроніки Лисенків, уособлює, власне, сам автор.

Дитинство він описує в повісті «Ранок». Містечко, де живе родина Віктора, автор назвав Сонгородом, через «його сонливо-мирну атмосферу, яка, мабуть, не змінилася від гоголівського часу». Та згодом «ідилія тихого життя» закінчується: терор і арешти кінця 1920 років все змінили. Батьки Віктора покидають Сонгород і переїжджають до Полтави.

Так, зрештою, було і з Олексієм: його рідні перебралися з Карлівки до Полтави. Тут він навчається, відвідує літературний гурток, якій діяв при міській науковій бібліотеці. Його безперечні здібності до творчої праці помітив письменник Пилип Капельгородський – першим благословив здібного юнака на шлях письменництва. Свої шкільні роки, становлення й утвердження юнацької свідомості Олекса Ізарський відтворив у повісті «Віктор і Ляля».

В страшному 1937-му Мальченко вступає до Київського університету й одразу стає улюбленим студентом професора романо-германської філології В.Савченка. А вже наступного року юнак переживає страшне потрясіння: розстріляно його літературного наставника Пилипа Капельгородського. Вже згодом, через роки цей письменник «оживе» в романі Олекси Ізарського «Полтава» – образом Павла Корогодського.
Тимчасом студент Шевченкового університету Олексій Мальченко звертає на себе увагу знанням мов, ерудицією: напередодні війни взявся за наукову і перекладацьку роботу. Свій творчий шлях розпочав не з віршів (як більшість його ровесників), а з літературознавчої розвідки «Рільке в Україні».
Про студентські роки Олексія Мальченка читаємо в романі «Київ». Його герой живе у світі лекцій і книг. У нього нема місця в гуртожитку, він тиняється по «кутках»… Навіть вчитися стає небезпечно: «…Срібноволосий історик італійського мистецтва і кустос музею… попередив Віктора про неможливість користування бібліотекою Ханенків, про особливий нагляд над закордонними виданнями…Та в точній і твердій мові вченого залишилось досить місця і для невисловленої вимоги припинити систематичні відвідини музею взагалі…».

Війна поруйнувала всі шляхи до науки. Олексій Мальченко (а з ним і його герой Віктор Лисенко) залишає Київ та університет і повертається до Полтави, де мешкають його батьки. Саме там у час окупації він розпочинає свою сагу про сім’ю Лисенків. Повістю «Ранок», яку завершує восени 1943 року вже в Кам’янці-Подільському. Окремим виданням вона побачила світ лише через двадцять літ, у Мюнхені.
Пережите в окупованій гітлерівцями Полтаві лягло в основу роману «Полтава». Герой твору, той-таки Віктор Лисенко захоплюється німецькими філософами та письменниками. Проте окупанти – нащадки великих мислителів і гуманістів, поводять себе як звичайні, брутальні завойовники: загачують тюрми в’язнями, полюють за молоддю, яку силоміць вивозять на рабську працю до Німеччини.

«Небезпека, яка проковтнула багатьох, змусила його до зусиль втриматися. Безодня перед ногами нагадала йому раптом про ціну творчості і про красу людського життя. Свідомістю пропливала приявність смерті, хоч і не ставало уяви побачити й себе у в’язниці, посеред смертників, перед стратою».
Віктор прагнув жити, а підпілля видавалося йому відчаєм, самогубством. Отож на пропозицію приєднатися до підпілля відмовляє: політики цурається, що не має віри в свій «обезголовлений народ», що бачить безнадійність дій «всупереч намірам Німеччини та всупереч волі Росії». Володіє німецькою мовою, працює в німецьких установах. Свої, можливо, судили б його як зрадника, а червоні – напевно як воєнного злочинця. Віктор їде до Харкова, сподіваючись, що на зиму фронт стане на Дніпрі і він зможе продовжити навчання. Працює перекладачем у комендатурі. Згодом повертається до Полтави: зі встановленням цивільної німецької влади полтавці очікували пом’якшення режиму в місті.

«Гебітскомісар, довгожданий, перебрав владу над Полтавою й Полтавщиною першого вересня 1942 року. З найперших його розпоряджень був наказ розстріляти усіх наявних по в’язницях арештованих. На Пушкінській, кружляла чутка, страчено було рівно шістсот…».
Роман «Полтава» закінчується від’їздом родини Лисенків спочатку до Кам’янця-Подільського, а невдовзі й далі на Захід, до Шлезька.

Повісті Олекси Ізарського «Саксонська зима» та «Літо над озером» – це вже німецький період життя. Автор переносить читача до пізньої осені 1944 року у містечко поблизу Лейпцигу, де родина Лисенків опинилась на примусових роботах: сам Віктор, його батько, мати, молодший брат копають котлован для майбутньої фабрики. Це, зрештою, правдива хроніка одіозного готелю «Золота корона», перетвореного на табір для втікачів з України: про голод і постійні обшуки поліцією, страх перед репатріацією.

Згодом Віктор входить у коло німецької творчої інтелігенції, а трохи пізніше налагоджує стосунки з українськими літераторами, що замешкали тоді в Баварії.
Що ж до письменника Олекси Ізарського, то саме в Баварії він починає друкувати літературно-критичні статті, рецензії, уривки з повісті «Ранок» в українській періодиці, що виходила в Західній Німеччині. Через кілька років по війні родина письменника (без батька, якого не стало ще в 1945-му) емігрує до США й оселяється у місті Клівленді.
Перша книжка Олекси Ізарського вийшла 1951 року в Німеччині: літературна розвідка «Рільке на Україні». Згодом він переклав рідною мовою уривок з роману К.Едшміта «Маршал та сяйво ласки» (про чільника латиноамериканського визвольного руху Сімона Болівара), а також низку творів Рільке.
Невдовзі дійшла черга і до художньої прози. Першою в цій серії була вже згадувана повість «Ранок» (1963 р.). За нею побачили нарешті світ повісті й романи «Віктор і Ляля» (1965 р.), «Чудо в Мисливицях» (1971 р.), «Київ» (1971 р.), «Саксонська зима» (1972 р.), «Полтава» (1977 р.), «Літо над озером» (1981 р.), «Столиця над Ізаром», видана 2002 році вже в Полтаві.
До речі, вперше Ізарський прийшов до рідного читача в Україні аж 1999 року. Романом «Полтава».

Ігор Качуровський вважає, що серія Олекси Ізарського ґрунтується не на українській літературній традиції, а радше на французькій – на багатотомних романах-хроніках Еміля Золя, Роже Мартена дю Гара («Сім’я Тібо») та перегукується з романом-хронікою Марселя Пруста «В пошуках загубленого часу». Справді, духовний світ О.Ізарського дивовижно багатий, опертий на досягнення європейської культури, який своїми творами представив світові Україну не селянську, провінційну, а інтелектуальну, європейську. Психологізм його творів дав підставу критикам порівнювати письменника з самим Марселем Прустом.

24 січня 2006 року в Полтаві відбулася презентація «Щоденників» («Висмики зі щоденників») Олекси Ізарського, які охоплюють 1940-1980 рр. Сам письменник писав: «У щоденниках моїх, треба визнати, розмістилася ціла енциклопедія нашого літературного життя за кордоном України…Жаль, якщо всі ці великі й малі факти загинуть…» Але завдяки полтавцям П.Ротачу та Г.Кіященко цінні денники Ізарського не заникалися десь у рукописах. Як зазначає літературознавець Євген Баран, основний мотив щоденників Ізарського — «самотність, екзистенційна закинутість, непотрібність, що час від часу виливається у нього в нестримну тугу за Україною, все частіші міркування про смерть (починаючи із записів кінця 70–х років ХХ ст.): “Жаль, що життя минає в самоті”; “Страшно жити, пам’ятаючи про смерть. Затемнення свідомости” [231]; “Почуваю себе на безлюдному острові. На подібних островах пройшло моє життя”; “Після розмови я відчув тугу за своїми людьми. Стало страшно, що я живу так самотньо”; “Свідомість, що кінчається життя. Життя було, доки не переслідувала думка про смерть”; ”Найбільший мій страх — за Україну. Це — найболючіше”; “Учора був день народження Бориса: 65. Жити стає страшно. Лякає смерть і самота” ».

Олексій Григорович Мальченко пішов у засвіти 27 березня 2007 року. Американський Клівленд дав йому місце останнього земного пристанська. Доля Олекси Ізарського подібна до долі багатьох українських мистців в еміграції – учених, письменників, поетів, художників, людей, яких фатальним чином історичні буревії раз по раз виривали з українського ріднозему.

Джерело
http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/v-poltavi-narodyvsya-izarom-osvyatyvsya/

30 серпня 1883р. у Мелітополі народився Дмитро Іванович Донцов, ідеолог Українського націоналізму, журналіст, літературний критик, публіцист, філософ, політик.

Вважається нащадком козацького полковника Федора Донця. Навчався у Петербурзькому, Віденському, Львівському університетах. 1917-го отримав ступінь доктора юридичних наук.

«Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публічній бібліотеці», – писав про нього Олександр Лотоцький.

Один із провідників Української соціал-демократичної робітничої партії. Двічі заарештовувався. Але як тільки соціалістичні ідеї перетнулися з націоналістичними, рішуче обрав останнє. Лідер кадетів Павло Мілюков в 1914-му, під час виступу в Державній Думі, так характеризував роботу Дмитра Донцова «Модерне москвофільство»: «Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Очолив засновану 4 серпня 1914-го Спілку визволення Україні, що здійснювала антиросійську пропагандистську роботу.
Працював в урядових структурах гетьмана Павла Скоропадського. В 1919-1921 роках очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник». У 1926-му написав свою головну працю «Націоналізм», в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму.

Як ідеолог і публіцист мав великий вплив на українські політичні угрупування і рухи. Сучасники називали його «духовним батьком українського націоналізму». Як пояснював Микола Климишин: «Назву «націоналізм» той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм».

Популярність Дмитра Донцова в українських колах була настільки високою, що він розглядався як можливий президент України в уряді Ярослава Стецька після проголошення незалежності України у Львові 30 червня 1941-го.

Після Другої світової війни емігрував до Канади. Викладав у Монреальському університеті, співпрацював з україномовними виданнями, підготував ряд концептуальних праць – «Московська отрута» (1955), «Хрестом і мечем» (1967).

Помер 30 березня 1973-го в Канаді.

Вважав українців обраним народом, бо «він створений з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи».

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

30 серпня 1922р. в с. Новоскелюватка народився поет і гуморист Павло Прокопович Глазовий.

30 серпня 1922р. в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області народився поет і гуморист Павло Прокопович Глазовий.

Його батько Прокіп Глазовий обробляв землю, мав двох кобил. Дружина була дочкою священика. До Новоскелюватки родина Глазового втекла, рятуючись від гніву комнезамівців, бо Прокіп Глазовий став свідком, як комнезамівці знущаються з його реквізованих коней і, не стерпівши, сам відшмагав «представника влади».

Після війни його було репресовано як «колабораціоніста» (щоб прогодувати родину, він під час війни працював у німців ваговиком). Матері Павла «пришили», що вона – шпигунка Пілсудського (її батьки були з поляків) і теж відправили у концтабір.
Павло мріяв бути вчителем, закінчив Новомосковську педагогічну школу. У 1940 р. він пішов служити в армію, де здобув кваліфікацію авіамеханіка. Друга світова війна застала його в Орші (Західна Білорусь). Згодом потрапив до Ленінграду, де перебув усю блокаду. Після війни служив в Азербайджані, демобілізувався у 1947 р.
Писати гуморески почав під час навчання в Криворізькому педагогічному інституті. Друзі підбили надіслати рукопис до «Перця», де молодого автора примітив Остап Вишня. Після завершення навчання Глазовий прийшов працювати в «Перець» і за два місяці уже був заступником головного редактора. В часописі він пропрацював одинадцять років.

Деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, у журналі «Мистецтво» очолював відділ «Новини кіноекрану». З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, перейшов на творчі хліби.

За життя побачило світ 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей. Твори Павла Глазового були неодмінним атрибутом багатьох урядових концертів, особливо початку 90-х. Їх неперевершено виконували і виконують Андрій Сова, Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. І досі його вірш про корову, яка «має бідна язика, та не знає мови» збеігає свою актуальність у дискусіях із мовного питання.

Помер Павло Глазовий 31 жовтня 2004 р. Похований на Байковому кладовищі.

субота, 29 серпня 2020 р.

29 серпня 1868р. у Києві народилася Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, театрознавець, політик, громадська діячка, репресована сталінським режимом.

29 серпня 1868р. у Києві народилася Людмила Старицька-Черняхівська.
Її батько- драматург, корифей українського театру Михайло Старицький, мати – Софія Лисенко (сестра композитора Миколи Лисенка).

«На кілька зимових місяців батьки приїздили в Київ, а весну, літо й осінь жили в селі на Поділлі. – писала в автобіографії Людмила. – вІ у Києві, а ще більше на селі наша господа була завжди «прибежищем» всім труждающимся. цілі родини приїздили до нас на село, члени «Старої Громади», сила якихсь бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Бувало, що за стіл не сідало менше як 30-40 душ. Те ж було і в Києві. Щовечора збиралася сила людей…обідали, пили чай, балакали, іноді навіть ні тато ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це була все українська, ліберальна, хоча бували і представники крайніх політичних напрямків і представники культурних течій».

Перші вірші почала складати з семи років. Разом з сестрами вдома ставили за власними п’єсами вистави.
Освіту отримала в приватній гімназії у Києві.
1888-го увійшла до літературного гуртка «Плеяда», заснованого Лесею Українкою та її братом Михайлом.

Людмила Старицька-Черняхівська була серед засновниць Літературно-артистичного товариства, з 1912-го року очолила український клуб «Родина».
Входила до складу «Просвіти», Українського наукового товариства імені Тараса Шевченка, Товариства українських поступовців.
Під час Першої світової війни допомагала в шпиталі, що був створений при клубі «Родина». Як представник товариства «Юг» у листопаді 1916-го їздила до Сибіру в пошуках висланих галичан.

Після того, як до Києва почала надходити інформація про Лютневу революцію, в клубі «Родина» відбулися збори, на яких головувала Людмила Старицька-Черняхівська. Тоді було прийнято рішення створити Українську Центральну Раду (УЦР). На Всеукраїнському національному конгресі Старицьку-Черняхіську обрали членом УЦР. Вона працювала в Генеральному секретарстві освіти, очолювала видавничу й репертуарну комісії театрального комітету.

Написала близько 20 п’єс, переважно на історичну тематику, спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, історичну розвідку «Двадцять п’ять років українському театру».
Разом з чоловіком Олександром Черняхівським була заарештована у справі СВУ. Умовний термін відбувала у місті Сталіно (нинішній Донецьк).

Вдруге за радянської влади її заарештували 1941-го. У товарному потязі її етапували до Казахстана, але дорогою вона померла.

Джерело https://old.uinp.gov.ua/
********
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до
Харкова . Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР . Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.

Джерело Вікіпедія.

29 серпня 1875р. у м. Кам’янка-Струмилова (Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Лонгин Цегельський, громадсько-політичний діяч, дипломат, журналіст.

29 серпня 1875р. у м. Кам’янка-Струмилова (Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Лонгин Цегельський, громадсько-політичний діяч, дипломат, журналіст.
Навчався на юридичному факультеті Львівського університету, пройшов практику при міністерстві закордонних справ у Відні та австрійському посольстві у Стокгольмі. Захистив докторську дисертацію з міжнародного права. Однак надалі покинув адвокатську діяльність і присвятив себе журналістиці і громадсько-політичний діяльності.

Видав у Львові «Самостійну Україну» Миколи Міхновського 1900-го. Широкий суспільний резонанс мала брошура Лонгина Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Росія» (1901). Обгрунтовував ідею самостійності України, єдності галичан та наддніпрянців.

Один із керівників Української національно-демократичної партії. Редагував газети «Свобода», «Українське слово». Входив до складу Головної української ради, Загальної української ради, Союзу визволення України. Активний учасник подій 1 листопада 1918-го у Львові, державний секретар внутрішніх справ ЗУНР. Лонгин Цегельський зачитував Акт злуки між ЗУНР і УНР у січні 1919-го в Києві.
Надалі – заступник міністра закордонних справ УНР (очолював переговори з усіма закордонними місіями і представниками), представник уряду ЗУНР у США. Редагував часописи «Український вісник», «Шлях», «Америка», видав монографію «Митрополит Андрій Шептицький» (1937). Один із творців Українського Конгресового комітету Америки.

Помер 13 грудня 1950-го в Філадельфії (США).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

29 серпня 1869р. у с. Барилові на Львівщині народився Мирон Тарнавський, головнокомандувач Української Галицької армії.

29 серпня 1869р. у селі Барилові на Львівщині народився Мирон Тарнавський, головнокомандувач Української Галицької армії.

Закінчив офіцерську школу у Відні. Командир вишколу Українських січових стрільців (1916), легіону УСС (1917), 16-го піхотного полку стрільців (1918). Після арешту поляками і перебування в таборі військовополонених перейшов на службу до Української Галицької Армії: очолював фронтову групу «Схід», Другий корпус, в липні призначений генерал-четарем і головнокомандувачем УГА.

Разом із підрозділами УНР 30 серпня 1919-го звільняв від більшовиків Київ. У подальшому, рятуючи армію від виснажливих боїв у «чотирикутнику смерті» та епідемії тифу, вступив у переговори з Денікіним і погодився на приєднання до Добровольчої армії. Був відданий під суд, виправданий, але знятий з посади і призначений командиром штабу корпусу.

Востаннє очолював УГА в 1920-му на час хвороби генерала Осипа Микитки.
Жив у селі Черниці поблизу Бродів.

Помер 29 червня 1938-го в одному з львівських шпиталів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

29 серпня 1888р. у Полтаві народився Олександр Петлюра полковник Армії УНР, командир Етапного куреня 3-ї Залізної дивізії, молодший брат голови Директорії УНР та Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

     О.Петлюра 1920 р.  та       1950 р.
29 серпня 1888р. у Полтаві народився Олександр Петлюра полковник Армії УНР, командир Етапного куреня 3-ї Залізної дивізії, молодший брат голови Директорії УНР та Головного Отамана УНР Симона Петлюри.
Був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр. Батько тримав коней і займався візництвом, мати виховувала дітей.
Закінчив 4-класну Полтавську духовну семінарію, однак на продовження навчання у духовному закладі не вистачило коштів. Був мобілізований на Першу світову війну до 34-го піхотного Сєвського полку. У 1915 р. закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

У 1917 р. став командиром сотні 1-го Українського запасного козацького полку (згодом — полк ім. Дорошенка) військ УНР. Допомагав Симону в організації козацьких добровольчих відділів, очолював таємну бойову повстанську організацію в Шостці. У кінці січня 1918 р. брав участь у звільненні захопленого більшовиками Києва.

У 1918 р. був урядовим комісаром Хорольського району на Полтавщині. За часів Гетьманату повернувся до військової служби. Після зречення Скоропадського став на службу Директорії, дослужився до командира Етапного куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
Після підписання у березні 1921 р. Ризького мирного договору, за яким частина українських земель відходила Польщі, продовжив боротьбу. Після поразки військ УНР разом із ІІІ дивізією перейшов Збруч і став інтернованим у Польській республіці. У 1928 р., щоправда під прізвищем Хорольський, вступає за контрактом на офіцерську службу до Війська Польського у званні майора.

У 1941-44 рр. разом зі Степаном Скрипником (рідним небожем, а в майбутньому – Патріархом УАПЦ Мстиславом) працював редактором газети «Волинь», що виходила в Рівному.

У 1944 р. емігрував до Західної Європи, а звідти – до Канади, де й прожив до кінця життя. Там працював робітником на фермі, спільно із Мстиславом, тоді ще – архієпископом, видавав щомісячник «Церква і Нарід».

Помер 4 березня 1951 р. Похований на кладовищі в Торонто. На його могилі зусиллями товаришів по зброї й української еміграції в Канаді встановили пам’ятник у формі петлюрівського Воєнного Хреста.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 29 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Другий праворуч Василь Семенович "Ярий"

1943 рік
Відділ УПА у нічному бою з німецьким загоном у селі Буща на Рівненщині знищив 12 військових. Втрати повстанців: один поранений.

На шляху в селі Крупець на Рівненщині повстанці із засідки обстріляли вантажні автомобілі німців. Знищені троє військових. Два автомобілі спалено, третій повстанці змогли забрати з собою. Здобуто автомати та інше озброєння.

1944 рік
На території Дрогобицького району повстанці вогнем із гвинтівок та кулеметів збили літак У-2. Загинули полковник Червоної армії і пілот.

У селі Берлоги на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта, старшину і трьох рядових Червоної армії, що забрали в селян 16 голів худоби для армії. Худобу повернуто селянам.

1945 рік
У засідці в селі Сторона на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта МВД і старшого сержанта Червоної армії.

Троє повстнів загинули у бою з москалями біля села Чижиків на Львівщині.

1947 рік
У селі Сваричів на Станіславщині повстанці спалили міст вузькоколійної залізниці через річку Чечва.

На шляху біля села Красне на Станіславщині повстанці спалили два вантажних автомобіля.

В обласному центрі Дрогобич троє повстанців знищили начальника будівельної контори і бійця винищувального батальйону.

1948 рік
Двоє воїнів УПА-Захід загинули у селі Грушатичі на Дрогобиччині.

У селі Рудники на Станіславщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Біля села Белеїв на Станіславщині двоє повстанців наскочили на засідку загону МВД. У перестрілці знищили двох військових і двох поранили. Обоє також зазнали поранень. Один зміг відступити в ліс, інший не зміг пересуватися і застрелився.

У селі Якубів на Станіславщині повстанці спалили сільську раду, клуб і молочарню, знищили телефонний зв’язок.

1950 рік
Під час бою з москалями біля села Полозів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

пʼятниця, 28 серпня 2020 р.

28 серпня 1918р. в Смоленську народилася Олена Нилівна Яблонська, художниця, сестра Тетяни Яблонської.

Першим учителем для Олени Яблонської став її батько, художник-графік та вчитель словесності Ніл Яблонський. Мистецький шлях обрали і двоє його інших дітей – Тетяна, як і Олена стала знаменитою художницею, а брат Дмитро – архітектором.

Дитинство Яблонських пройшло в Одесі, де батько регулярно влаштовував дітям уроки живопису. У 1930 р. Яблонські перебралися до Кам’янця-Подільського, ближче до кордону, в надії емігрувати. Але з еміграцією не склалося – поїхали до Луганська.

У 1934 р. Олена Яблонська вступила до Київського художнього технікуму і пройшла трирічну програму за один рік. Далі – навчання в Київському художньому інституті, одруження із художником Євгеном Волобуєвим.

Подальші плани перервала війна. Яблонська евакуюється до Саратовської області, де три роки працювала обліковцем. Після звільнення Києва повертається до столиці.
Відомість до Олени Яблонської прийшла у 1945 р., коли на першій післявоєнній виставці її картина «Відбудова домни» отримала спеціальну відзнаку. «Усі картини на тій виставці були такі похмурі та сірі, що моя одразу ж кидалася у вічі, бо була світла, весела, сповнена радістю та теплом». Як сказав знаменитий Пластов: «Усі мертвяків тягнуть, а в Яблонської — радість, оптимізм», - згадувала пізніше художниця.

Утім, її картини часто випадали з ідеологічних штампів «соцреалізму», тож Олена Яблонська береться за ілюстрування дитячих книг. Більше 20 років вона працювала художником-ілюстратором у видавництві «Веселка». 

Паралельно навчала графіків і скульпторів у Київському художньому інституті та Республіканській художній школі імені Т.Шевченка.

У 70-х рр. Олена Яблонська повертається до станкового живопису. Картини писала до 89 років, доки не зіпсувався зір.

Померла в Києві 25 березня 2009 р. Похована на Байковому кладовищі.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

28 серпня 1890р. у с. Мілієве на Буковині народився Дмитро Загул, поет-символіст, публіцист, педагог.

Походив із незаможної родини. Навчався в Чернівецькій класичній гімназії, 1913 р. вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету. Під час Першої світової війни російські війська, що відступали, взяли його заручником і відправили до Нижнього Новгорода. Там одружився і незабаром утік до Одеси, а пізніше – до Києва.

Відомість авторові принесла збірка «З зелених гір» (1918), створена в дусі естетики символізму. Пізніше творив у жанрі соціалістичного реалізму, проявив себе як поет-романтик революції («Наш день», «Мотиви»). Перекладав українською мовою Вергілія, Шиллєра, Гейне, Байрона.

Заарештований 1933 р. за безпідставними звинуваченнями в націоналізмі, засуджений до 10 років концтаборів. Покарання відбував у Забайкаллі, пізніше – на Колимі. Отримав додатковий термін. 

Помер від серцевого нападу влітку 1944 р.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

четвер, 27 серпня 2020 р.

«Буря» у стінах НКВС. Історія одного арештанта. Розповідь про ОУНівця Петра Пилипишина.

«Росія забрала в мене всіх і все, кого я любила. Брата, сина, церкву, землю, нажиту мозолями, все майно». 

Моя прабабця Лікерка часто нарікала на Москву, посилаючи на Кремль прокльони та гострі словечка. Зараз я думаю, як це вона всі роки Союзу не боялася? Росію називала москальською джумою, росіян - не братами, а вбивцями. Мабуть, коли втрачаєш найрідніших, з ними втрачаєш і страх…  

Про брата Лікерки, Петра Пилипишина, я знала мало. Такий собі хіпі навіть за нинішніми мірками — пустив батьківський спадок на театр, з яким подорожував Україною. Для 1930-тих тандем сільського хлопця з театром - взагалі щось немислиме. З розповідей прабабці мені найбільше запам’яталося, що він, коли навідувався вгості, забороняв стелити йому ліжко. “Мені, Лікерцю, треба до твердого звикати” — арґументував. 

Відчував щось, мабуть. В травні 1941-го його арештували - за зв’язки з ОУН. Прабабця побігла до нього в Гримайлівську тюрму, куди його спочатку кинули, понесла якусь ковдру і харчі. Він заказав приходити - “В тебе діти”. І передав аркуш паперу з автопортретом, намальованим вугликом. Це - єдине, що лишилося від нього і досі зберігається моєю родиною. 

***

Я сиджу в читальному залі СБУ. На столі переді мною скріплені в теку різні документи формату А-4 і меншого розміру довідки. Пожовклі від старості. Відбиток пальця. Внизу на кожній сторінці допиту незграбний підпис. Одне фото в профіль та анфас. Стандартне для слідства. Чоловік, котрого я ніколи не бачила і який дуже схожий на мою прабабцю. 

«Дело № 13682 по обвинению Пилипишина Петра Теодоровича. Начато 10 ноября 1941, окончено 3 декабря 1941».

Звична для тих часів 58 стаття кримінального кодексу — «контрреволюційна діяльність». 

Чого ж звинувачення почали 10-го листопада, якщо арештували в кінці травня, що до того часу? Пазлик за пазликом складаю докупи події і дні з життя рідної по крові мені людини. Розшифровую красиві і не дуже почерки слідчих, котрі в різні часи проводять допити. Примітно, що на папері до підозрюваного вони звертаються виключно на Ви і з великої літери… Сторінка за сторінкою вимальовую картину життя Петра Пилипишина.

1916 рік. Село Буцики Гусятинського району. В родині три доньки і народжується четвертий син. Сім’я, як запишуть через 25 років в матеріалах кримінальної справи — «средних крестьян». 7 років школи. Далі — рік роботи в адвокатській канцелярії м. Гримайлів (містечко поряд з Буциками). Участь у «Просвіті» та в хоровому і театральному гуртках при сільському клубі. Отак — у маленькому селі Буцики з двомастами жителями в 30-тих роках 20-того століття були Просвіта та гуртки. Їх зі Львова підтримували партії Соціальні демократи та Соціальні радикали. Зокрема надсилали в село газети та книжки. Принаймні, таку інформацію Пилипишин надає слідчим. 

В 1934-му Петро їде до Львова. Я підозрюю, що на чиєсь запрошення. Бо місяць працює вантажником у магазині. А потім зразу — у видавництві «Українська рекляма». Яке випускає часопис «Дажбог» та «Юні друзі». А друкуються в них Богдан-Ігор АнтоничБогдан Кравців, Богдан Лепкий. В першому номері «Дажбога» редактори пояснюють свою мету — «об’єднати при журналі поетів молодої ґенерації, націоналістів» та «інформувати про все, що є в літературі, в театрі й у кіні інтересного, по змозі як найбільш інтересно» (Слово до читачів. – 1932. – Ч. 1). І це вдається. Часопис з видавництвом гуртують активну патріотичну молодь. 

Чим конкретно займався мій родич в «Українській реклямі», невідомо. На допиті він каже, що збирав адреси, за якими доставляли рекламу, газети та журнали видавництва. Та чи так це було? Я сумніваюся, бо на інших допитах він називає прізвище головного редактора (Іван Шавель) та авторів. Для чого така інформація простому збирачу адрес? Через пів року Петро звільняється з «Української реклями», на його місце приїжджає працювати двоюрідний брат — Іван Вороновський (1940-го його теж арештовують за участь в ОУН). Я припускаю, що так була налагоджена робота націоналістичних рухів. Молоді активісти з провінції приїжджали до Львова, їх навчали й далі вони виконували різні завдання — залучали нових учасників, розповсюджували інформацію і тощо.

Після видавництва Петро йде на роботу до організації «Українська культура». Там працює майже рік. Чим саме займається, теж невідомо. А далі починає грати в пересувному театрі імені Котляревського. Віддає на нього всі гроші, отримані від продажу землі, що йому в спадок лишив батько. Гастролює по Галичині та Польщі. Ось фрагмент з допиту, де йдеться власне про останні дні роботи театру.  

«— Скажите, каким образом вы попали на территорию Германии?

— В 1939 році я разом з групою артистів театру в’їхав в Коломию для постановки п’єси «Маруся Богуславка» (драма Нечуя-Левицького), «На полі крові» (драма Лесі Українки), але постановку ми не зробили, нас застала війна, з-поміж артистів частину мобілізували, а частина виїхала на територію колишньої Польщі. Їхали ми по території Румунії, де нас і затримали. З поїзда нікуди не випускали, через ніч ми в’їхали в Заліщики, звідти я поїхав на Тернопіль, а далі — на Скалат. То була осінь 1939-го року. На території Німеччини я не був. (переклад з російської)». 

Власне, з приходом на Галичину Червоної армії театр припиняє своє існування. Але Петро повертається додому не одразу. В одному з допитів слідчий запитує його про арешт польською поліцією. І він розказує - затримали за участь в акції, присвяченій пам’яті загиблих українських націоналістів в 1918-1920-му роках при обороні Львова від поляків. За це в польській в’язниці він сидить два тижні. І вже після цього вертається в Буцики.  

З кінця осені 1939-го до травня 1941 працює вчителем початкової школи в сусідньому селі Рудки.

Арештують його 24 травня 1941 року. Кінець весни. Мабуть, цвітуть яблуні, буяє зелень. А разом з нею буянить Червона армія. Арешти відбуваються по всіх селах. Затримують вчителів, священників, інтелігенцію. В документах напишуть, що при обшуку в Пилипишина вилучено блокнот з записами та малюнком тризуба.

Постанова на арешт від 19 травня 1941-го року. Разом з нею витяги з допитів двох затриманих із зізнаннями — в ОУН їх вербував Петро Пилипишин і на його вимогу вони збирали інформацію про розміщення військ та адреси радянських чиновників. Тобто Петра беруть за доносом.  

Перший допит Пилипишину влаштовують в день арешту. Він заперечує свою причетність до ОУН. Наступного дня - знову допит. Фактично ті самі питання і ті самі відповіді : про ОУН чув, читав в газетах, ніколи учасником не був. І ось допит за 26 травня 1941-го. Два дні після арешту. Відповіді вже інші. Мова - абсолютно канцелярська.  

— … на следствии 24 мая 1941 года я скрыл от следствия свою принадлежность к ОУН. А теперь решил открыто заявить следствию, что я являюсь членом ОУН, куда вступил в 1934-ом году в городе Львове.  

Ніби-то в 1934-му в громадській читальні Львова він познайомився з людиною, яка розказала йому про ідею Самостійної України і що ОУН за неї бореться. І запропонувала вступити в організацію. Після того вони зустрічалися в Личаківському парку і знайомилися з 10 оунівськими заповідями. Ще було двоє інших чоловіків. Прізвищ один одного вони не знали. Такі були правила. Далі, мовляв, вони отримали доручення вербувати нових членів. 

На цьому ж допиті є розповідь Петра про складання присяги з клятвою, записаною рукою слідчого. 

«Я — Буря, син українського народу підтверджую, що цілком добровільно вступаю в члени ОУН. Життя і боротьба — це мої обов’язки в знак Ордену. В цьому мені Боже допоможи».

Знаходжу в матеріалах справи свідчення, що присягу приймав товариш «Зозуля». «Зозуля» був лише трохи старшим і неосвіченим — але за правилами організації Пилипишин мав йому повністю підкоритися. Одразу після присяги дістав доручення — збирати інформацію, де живуть радянські партійці. І до наступної зустрічі мав вивчити напам’ять 10 заповідей і 12 оунівських правил. 

Тут же на листку рукою Пилипишина, дуже нерівним і поганим почерком, написано цих 10 заповідей ОУН. В кінці стоїть дата — 26.05.941. Тобто написано під час допиту. Або змусили писати з пам’яті, або диктували. Мабуть, щоб мати речовий доказ до справи.

Далі Петро називає прізвища людей, котрих вербував і розказує про обставини, за яких це сталося. Зливає усіх. Прізвища і самЕ зізнання в протоколі допиту підкреслено червоним… А сам допит, судячи з офіційних документів, закінчують 26 хвилин на другу ночі…. 

Нині вже покійна прабабця Лікерка стверджувала, що через кілька днів після арешту, Петра перевезли до Чортківської тюрми. Однак, я сумніваюся, що це так. Бо на кінець червня через наступ німців НКВедисти розстріляли понад 800 арештантів тієї в’язниці. А 2-го липня 954 чортківських в’язні пішки пішли на Умань. 187 не прибули — їх застрелили по дорозі або ж вони померли від виснаження. Решту знищили в Умані. Всіх. Тобто, якби Петро Пилипишин був на той момент у Чортківській тюрмі, в нього не було б шансів дістатися до Росії.

А в його справі записано - етапований з Тернопільської області в Златоустівську тюрму у зв’язку з воєнними діями. Цікаво те, що сам Петро в Челябінську область доїхав. А його справа з допитами і з визнанням вини загубилась по дорозі. В руки тамтешніх слідчих вона не потрапила. Тому вони відкривають справу з нуля. І з початку починають допитувати.  

Пилипишин всю вину відкидає. В ОУН не був. Про організацію знає лише з газет. Коли згадують арештованого двоюрідного брата, каже, що з ним про українських націоналістів ніколи не говорив. Слідчі запитують ще й про односельця Володимира Фішку, так сталося, що Пилипишин зустрівся з ним в Магнітогорській тюрмі і навіть сидів в одній камері, але Петро каже - до в’язниці вони були ледве знайомі. В результаті в обвинувальному висновку запишуть: 

  1. речових доказів по справі немає;
  2. свідків по справі немає;
  3. первинна слідча справа не поступила. 

Попри це 12 грудня 1941-го винесуть вирок — 8 років у виправному трудовому таборі. За буржуазну антирадянську діяльність. 

Все відбудеться дуже швидко.

Обвинувачення пред’являть 2 грудня 1941 року, попереднє слідство завершать 3-тього грудня і 12 — обвинувальний висновок. В ньому підкреслять — слідкувати за Пилипишиним треба і далі, бо у в’язниці він може зв’язуватися з контрреволюціонерами.

Мою увагу привертає такий собі меморандум, де загальна інформація про в’язня. Там окрім біографічних даних є питання до слідчого: «Можна ли вербовать заключенного и для какой работы?» Відповідь однозначна: «Вербовать нельзя. На следствии вел себя неискренне». 

27 квітня в НКВС Челябінської області з тюрми, де Петро Пилипишин просидів більше року, відправлять довідку з грифом «Секретно». Довідку про смерть. Лікарі напишуть, що в’язень помер 28 лютого 1941-го року від авітамінозного ентероколіту. Тобто довідка видана лише через два місяці після смерті…

Я не знаю, як його похоронили. Свідки, котрі вижили в таборах, розповідають — не церемонились ні з живими, ні з мертвими. Викопували велику яму і зсипали туди 20-25 тіл. Голих чи в лахміттях. А в тюрмах щодня гинули десятки людей. Бувало, що хоронили в одиночній могилі. Під номером, без імені та прізвища. Але таке траплялося нечасто.

***

"У фільмах завжди інакше. Герої ніколи не здають своїх побратимів на допитах, виходять живими з в’язниці, або помирають при втечі чи героїчною смертю. У житті не всі витримують знущання слідчих. І, як мій родич, часто конають геть негероїчно. «Авітамінозний ентереколіт» — кишкове інфекційне захворювання через погане харчування, яке супроводжується частими рідкими виділеннями. Смерть — страшна і неприємна. Якщо у 27 років вона може бути нестрашною."

Старша на 8 років за свого брата Петра моя прабабця Лікерка 1-го грудня 1991-го на референдумі проголосувала за незалежність України. І ще 9 років прожила під синьо-жовтим прапором та тризубом, малюнок якого знайшли в блокноті її брата. Своїм довгим життям моя прабабця ніби підтвердила той факт, що смерть її брата Петра в розквіті сил була недаремною.

Джерело https://hromadske.ua/posts/burya-u-stinah-nkvd-istoriya-odnogo-areshtanta


27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі на Львівщині народився Іван Якович Франко – видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, видавець, філософ, соціолог, політолог, історик, економіст, громадський і політичний діяч.

Фактів про Івана Франка, які варто знати:
1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5–6 книжок.

2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.

3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.

4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.

5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).

6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його «академією в одній особі».

7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних.
Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом «Історії України–Руси».

8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.

9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…», писав він у листі до молоді в 1905-му.

10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким.

12. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.

15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в «позиченій» ямі на шість домовин.

В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років.
Могила Івана Франка на Личакіськоу цвинтарі у Львові.

Цей день в історії УПА - 27 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Вояки УПА-Північ

1944 рік
Сотня «Перебийніс» УПА-Захід у засідці в селі Соколя на Львівщині знищила 15 і поранила 20 військових НКВД.

У селі Тужилів на Станіславщині підпільники захопили в полон директора районної контори «Заготзерно».

У селі Сокіл на Станіславщині повстанці знищили капітана Червоної армії і захопили трьох рядових, що проводили мобілізацію. Полонених відпустили після пропагандистської бесіди.

1945 рік
Біля села Кінчаки на Станіславщині сотня «УПА-Захід» зіткнулась із загоном НКВД, що проводив облаву, і перейшла в наступ. Знищено і поранено кілька десятків військових. Здобуто 6 кулеметів.

1946 рік
Відділ УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Мала Волосянка на Дрогобиччині. Знищений 1 боєць, спалено 7 будинків, де мешкали бійці батальйону.

У бою з москалями біля села Кугаїв на Львівщині загинув районний провідник ОУН Іван Дибляк – «Старий».

1947 рік
У селі Станимир на Львівщині підпільники знищили двох облавників МВД.

1948 рік
У засідці на шляху біля селища Яблунів на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД і поранили двох військових.

У селі Гряда на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У.

У селі Мшана на Тернопільщині підпільники знищили автомобіль з пересувною кіноустановкою.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Нежухів і Ніговичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

середа, 26 серпня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 26 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Другий ліворуч Дмитро Білінчук "Хмара", четвертий Юліан Матвіїв "Недобитий".

1943 рік
У засідці на вузькоколійці в Березнівському районі на Рівненщині відділ УПА знищив одного німця і одного поляка, ще трьох військових поранено. Втрати УПА: один загиблий і два поранених.

1944 рік
Біля села Забір’я на Львівщині повстанці атакували конвой, що супроводжував мобілізованих. Охорона розбіглася, звільнено 119 призовників.

У селі Ягільниця на Тернопільщині підпільники знищили капітана Червоної армії, що проводив заготівлю сіна.

Сотня «Сіроманці» УПА-Захід під час рейду вступила в бій з москалями біля села Зіболки на Львівщині. Підбито танк, знищено близько 60-и військових, сотня прорвалася у південному напрямку. Загинули два воїни УПА, 10 поранено.

1945 рік
Під час боїв з москалями у селах Гута, Кугаїв, Рокети, Хитрейки, Якимів на Львівщині загинули 8 повстанців.

1947 рік
У райцентрі Устрики-Долішні на Дрогобиччині (нині територія Польщі) повстанці кинули гранату у райвідділ МВД. Вибухом знищено майора МГБ, отримали важкі поранення начальник слідчого відділення і рядовий. По місту поширені антирадянські листівки.

У боях з москалями у селах Тейсарів і Ямельниця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Гусак – «Зелений» і ще один повстанець.

У селі Данилівка на Київщині підпільники поширювали антирадянські листівки і конфіскували продукти харчування з колгоспного складу.

1948 рік
Під час боїв з москалями у селах Тисовиця і Хащованя на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі районний референт Василь Сагайдак.

У бою з москалями у селі Раделичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, близько 10-и змогли вийти з-під удару і відірватися від переслідувачів.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

26 серпня 1920р. (або 19 чи 20 серпня) у с. Медвин на Київщині повсталі проти більшовицького свавілля селяни проголосили Медвинську республіку.

1. Іван Дубинець, Галина та Іван Багряні . ІІІ З'їзд УРДП , травень 1949 року. м. Новий Ульм (Німеччина) 2.Учасник повстання Іван Дубинець.
1920, 26 серпня (за іншими даними – 19 чи 20 серпня) – у селі Медвин на Київщині повсталі проти більшовицького свавілля селяни проголосили Медвинську республіку.
Більшовики захопили Медвин навесні 1919 р. На місцевих жителів було накладено продрозкладку (система примусового вилучення у селян продуктів харчування). Збурені цим селяни почали чинити опір та сформували озброєний загін, що налічував до тисячі чоловік. Вони захопили місто Богуслав і утримували більше місяця.

Врешті повстання придушили. Однак нова навала більшовиків, зухвала поведінка продзагонівців, фантастичні норми продовольчого податку і масова мобілізація в Червону армію знову сколихнули селян.
Потужне антибільшовицьке повстання почалося в ніч на 26 серпня 1920 р., коли під час загальних зборів селян був заарештований радянський актив. Очолив повстання Хома Лебідь (Сидоренко), начальником штабу був Микола Василенко. Селяни проголосили Медвинську республіку. І майже місяць вели боротьбу.
Більшовики побоювались, що повстання пошириться на інші села. Тож чи не щодня кількасот більшовиків із кулеметами наступали на село. Під час такого протистояння було спалено Успенську церкву. 12 вересня 1920 р. більшовики оточили і підпалили Медвин.

Полум’я знищило біля 600 хат (третина села). Було накладено жорстоку контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець тощо. Учасників повстання, які не відійшли в ліси, вивозили до Сміли й розстрілювали. У самому селі залишилися військова частина на утриманні населення.

13 жовтня 1920р. каральний загін кінноти Семена Будьонного захопив у Медвині 80 заручників (молоді чоловіки до 30 років) і порубав їх біля урочища Ковтунів лісок.

Повстанський загін, очолюваний Дмитром Цвітковським діяв аж до літа 1921 р. Припинили боротьбу, повіривши обіцянкам радянської влади про амністію, однак майже всі були розстріляні.

У подальшому чекісти ще два десятиліття вишукували і знищували всіх причетних до Медвинського повстання.

Учасник повстання Іван Дубинець, який в еміграції написав книгу спогадів «Горить Медвин», свідчив: «Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, зазнало надзвичайних жертв, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. 

Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську, і своїх синів віддавати в жертву не на полях бою за Медвин, а на загальних фронтах української армії на чолі із Симоном Петлюрою за Україну».

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

26 серпня 1657 року Гетьманом України було обрано Івана Виговського.

Іван Виговський увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції. 

Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках всі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Він, по суті, був дорадником і правою рукою Богдана Хмельницького – брав участь в усіх воєнних походах, укладанні міжнародних угод. Після обрання гетьманом він продовжував політику Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Виговський намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею. Але активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала велике занепокоєння Москви, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуплювалася козацька старшина, всіляко підбурювалися запорожці та селянство. Так, Виговський змушений був жорстоко придушити заколот Мартина Пушкаря – полтавського полковника, людини невеликої освіти, але надзвичайно амбітної. Тоді під Полтавою загинуло понад 15 тисяч козаків, а взагалі та домашня (громадянська) війна коштувала Україні до 50 тис. людських життів. 

Підступно-агресивна позиція Москви спонукала Виговського до союзу з Польщею – у 1658 році було укладено Гадяцький договір. Дізнавшись про це, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Виговський здобув блискучу перемогу над росіянами під Конотопом у 1659 році, розбивши вщент царські війська, але не зміг скористатися тим результатом і виявився абсолютно безсилим проти таємної політики підбурювання і підкупу. Проти гетьмана знову виступила частина старшинської опозиції, яку створили промосковськи настроєні полковники. Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу. Невдовзі його було звинувачено у зраді і розстріляно. 

А це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася…»

Джерело
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2765949-26-serpna-pamatni-dati.html