Загальна кількість переглядів!

вівторок, 12 січня 2021 р.

12 січня 1881р. у с. Коропець, Королівство Галичини та Володимирії - народився Каганець Марко - Український політичний діяч, діяч «Просвіти».

Народився Марко Каганець 12 січня 1881 року в с. Коропець, тепер Монастириського району в селянській сім’ї Василя та Катерини Каганців. Освіту здобув, займаючись самоосвітою, самотужки вивчив німецьку мову. У 18 років хлопець пішов служити до австрійського війська, служив у Відні де вирували політичні пристрасті, знайомство із визначними громадськими діячами, митрополитом Андреєм Шептицьким висунуло його в число визнаних людей просвітницького руху того часу.
Взимку 1904 року Марко Каганець одружився із сільською дівчиною Ганною, що походила з небагатої селянської сім’ї. Але під час весілля вона простудилася і невдовзі померла. Через рік Марко одружується вдруге з односельчанкою Федонею, яка стає його щирим порадником.

У 1905 році Марко Каганець заснував кредитову кооперативну спілку та читальню товариства «Просвіта», де був її головою. Брав постійну і невтомну участь у діяльності повітових, крайових громадських організацій, народних віче у Львові.

Серед народу Марко стає відомим політиком на всю Галичину. У час підготовки виборів 1907 року до австрійського парламенту українська громада висуває його кандидатуру в посли до Відня.

Місцевий польський поміщик граф Стефан Бадині також мріяв бути послом до парламенту. Але знаючи, що українська громада не підтримає його, посилає жида Цімера переконати Марка Каганця відмовитись від балотування в посли з умовою, що поміщик Бадині подарує йому велику кількість землі (поля) і лісу, зробить його багачем. Жид Цімер просив, щоб ця розмова була в секреті, тому обидва перед жінкою говорили німецькою мовою. Марко Каганець як патріот відповів, що його громада висуває до парламенту, тому не може зректися, а крім того, сказав, що за землю не продається.

Невдовзі Марко Каганець признався дружині про секретну розмову з жидом і сказав, що за даровані гроші краще б купив шнурок і повісився, чим зрадити громаду. Але польська влада не здавалася. Намісник іншого графа, Андрія Потоцького, що жив у Львові, написав два листи до Марка Каганця, щоб не пхався до виборів (мовляв, це польська прерогатива).

Після різдвяних свят 1908 року місцева влада повідомляє Маркові Каганцю, щоб з'явився 6 лютого на постерунок (міліцію). Члени «Просвіти», передбачаючи лихо, обговорили ситуацію і вирішили йти разом з Марком. Йшли і його дружина з рідною сестрою, думаючи, що в такий спосіб польська влада відв’яжеться. Але не так сталося. Хоча то відбувалося за часів Австрії, але кругом місцева влада була польською. Марко Каганець з тими, що супроводжували його, наближався мостом на річці Коропець до постерунку. Перед будинком уже чекали троє жандармів: Токарський, Родзінський і Ябчинський, які несподівано прискочили до Марка і прокололи багнетами його груди. Марко мужньо вимовив: «За вас я кров пролляв». Тоді один із жандармів встромив йому багнета в живіт і зі злоби й ненависті ще й перекрутив його, роздираючи рану.

Відбувся похорон. Було море людей з усіх сторін. Прибув із Львова Лев Бачинський, депутат парламенту, та Гнат Хоткевич, відомий драматург, перекладач, композитор і мистецтвознавець, багато священиків та інші кандидати на послів до австрійського сейму. Похорон перетворився у велику народну маніфестацію. По закінченні учасники похорону на всі груди заспівали пісню Івана Франка «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить».

Похований Марко Каганець у с. Коропці, на могилі стоїть хрест із червоного каменю. Його іменем названо центральну вулицю селища, середню загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів. У 1994 році поблизу навчального закладу зведено пам’ятник патріоту.

Джерело. http://koropets.in.ua/persons/marko-kaganets

Цей день в історії УПА 12 січня.

*********
1945 рік
Сотня «Чорні гайдамаки» УПА-Північ під час нападу на райцентр Городниця на Житомирщині знищила 8 і поранила 9 радянських працівників. Спалено 13 адміністративних будівель.

В результаті нападу загону НКВД на табір сотні УПА-Північ неподалік села Нудиже на Волині один воїн УПА загинув, захоплено в полон санітарку.

У селі Колпець на Дрогобиччині підпільники знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

1946 рік
Чота УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Княждвір на Станіславщині. Роззброєно 34 бійця. Здобуто ручний кулемет, 22 гвинтівки, патрони.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Унів на Львівщині. В перестрілці загинули воїн сотні «Дружинники» УПА-Захід «Василь» і господар хати.

Відділ УПА-Захід в оборонному бою з загоном НКВД у лісовому масиві в Перегінському районі Станіславщині знищив 5 військових і прорвався з оточення.

В селі Олеша на Тернопільщині повстанці поранили капітана НКВД і двох військових.

1948 рік
У селі Ордів на Львівщині повстанці знищили слідчого райвідділу МВД і секретного агента.

Під час облави загону МВД у селі Новоселиця на Станіславщині повстанці знищили військового. У перестрілці загинули двоє членів ОУН.

1949 рік
На Тернопільщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону (він же голова колгоспу) в селі Присівці та спалили клуб і знищили кіноустановку в селі Білоголови.

1950 рік
Через зраду пошукова група МГБ захопила криївку в селі Берем’яни на Тернопільщині. В результаті збройної сутички троє повстанців загинули, один здався в полон.

1951 рік
Референт обласного проводу ОУН Йосип Поздик – «Євген» загинув у сутичці з загоном МВД неподалік райцентру Золотий Потік на Тернопільщині.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець

12 січня 1879р. у місті Новий Маргелан Туркестанського краю народився генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер.

Про походження Володимира Сінклера існує дві версії. За однією з них він був нащадком шведського майора Малкольмома Сінклера, зв’язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику, викраденого росіянами на території Польщі і замордованого у 1739 році у Шлезьку за наказом «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна. Водночас відомий історик Ярослав Тинченко стверджує, що батько Сінклера походив з англійської дворянської родини. Сам же Володимир Олександрович у графі «національність» писав «українець». 

Закінчив Неплюєвський кадетський корпус в Оренбурзі, Михайлівське артилерійське училище, Миколаївську військову академію. Брав участь у російсько-японській війні 1904-1905, служив у штабі головнокомандуючого на Далекому Сході. Потім командував ротою в лейб-гвардії Павловського полку, служив у штабі військ гвардії Петербурзького військового округу як офіцер Генерального штабу. У 1916 був важко поранений в голову, після чого подав у відставку і оселився в Києві.

Після утворення Центральної Ради перейшов на її бік, сприяв українізації армії. У «Книзі спостережень» Євген Маланюк описав шляхетність, чесність, глибокі знання військової справи генерала. У листопаді 1917 року увійшов до Генерального штабу УНР, займався оперативною діяльністю. За часів Директорії брав участь у військових діях проти більшовицької армії, визволив Київ у серпні 1919 року, пізніше був начальником штабу армії УНР.

У 1920 році брав участь у переговорах із Пілсудським і Польським урядом, що завершилися підписанням Варшавського договору. На посаді начальника штабу залишався до ліквідації армії УНР в Польщі. У 1921-му увійшов до складу Вищої військової ради, сформованої з ініціативи Симона Петлюри. Однак через рік, після невдачі повстанського руху на території України, підтриманого військами УНР з території Польщі, відійшов від військової діяльності.

З 1921 року жив на еміграції у Тарнові, інших польських містах. Працював маркером на вугільній копальні, залізничним кондуктором тощо. Відмовився від служби у Війську Польському. З 1926 брав участь у діяльності Українського центрального комітету, який займався допомогою емігрантам. Виступав перед колишніми бійцями армії УНР з лекціями по військовій педагогіці. У 1939 через хворобу серця був змушений залишити роботу.

Коли у 1945-му радянські війська прийшли на територію Польщі, хтось із «доброзичливців» доніс на Сінклера. 13 березня 66-річного Сінклера схопив СМЕРШ 1-го Українського фронту і відправив до Лук'янівської в'язниці в Києві. Там він і помер у кінці 16 березня 1946 року у в’язничній лікарні на руках у колишнього підполковника Армії УНР Василя Проходи.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

12 січня 1894р. народився Юліян Вассиян, Український публіцист, громадський і політичний діяч, філософ, націоналіст-мельниківець. Ідеолог ОУН, член Проводу Українських націоналістів. На установчому з'їзді ОУН 1929 р. виголосив свою знамениту доповідь "Ідеологічні основи Українського націоналізму".

“Ніхто поза мною не має права бути суддею моїх діл, бо я ішов ціле життя самітний.
Це є право душі на власність себе,
якого не зможе заперечити навіть сама смерть”.
(Юліян Вассиян)
*
Народився 12 січня 1894 року в с. Колоденці, нині Кам'янка-Бузький район, Львівська область, Україна (тоді Жовківського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорщини) в сім'ї вчителя народних шкіл Івана Вассияна та його дружини Вільгельміни, з дому Урбан.
У 1914 році вступив до Легіону Січових стрільців, пройшов усю воєнну кампанію УСС і Української Галицької Армії, брав участь у військових діях на теренах Наддніпрянської України. У 1920—22 роках опинився в польському таборі для полонених у Домб'ю. 

У таборах для інтернованих вояків Армій УНР і УГА на теренах Польщі і Чехословаччини виникла ціла громадсько-культурна інфраструктура зі збереження української ідентичності і розвитку національної ідеології. Колишні солдати тепер ставали публіцистами, редакторами, письменниками, дослідниками, мистецькими і літературними критиками, філософами.

З 1922 р. Ю. Вассиян навчався у Львівському таємному університеті. Тут він мав посаду університетського референта в Українській крайовій студентській раді, яка займалася організацією студентства і співпрацювала з підпільною Українською військовою організацією на чолі з Є. Коновальцем, що вела боротьбу проти польської окупації. У 1924 р. Ю. Вассиян переїхав на студії до Праги та відразу став одним з лідерів Групи української націоналістичної молоді, почав друкуватися у її органі — журналі «Національна думка». 
Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд : Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич.
********
У 1927 році Вассиян уже сприймався в націоналістичному середовищі як чільний ідеолог і був делегований на 1-у Конференцію українських націоналістів у Берліні, котра мала підготувати платформу для об'єднання різних націоналістичних підпільних організацій в одну структуру.

У 1928 році відбулася 2-а Конференція українських націоналістів у Празі, на якій Ю. Вассияна делеговано на майбутній Конгрес українських націоналістів (Відень, 27 січня — 3 лютого 1929 р.) вже як головним ідеологом. Саме на Конгресі було засновано ОУН і на ньому Ю. Вассиян виголосив знамениту доповідь «Ідеологічні основи українського націоналізму» («Розбудова нації». 1929. № 3-4).

Конгрес призначив Вассияна керівником ідеологічної секції ОУН; тоді ж і з'явилася його брошура «Програма виховання в ОУН». У 1930 р. закінчив Карлів університет у Празі, студіювавши перед тим паралельно філософію й слов'янську філологію в празькому німецькому університеті й українському педагогічному інституті. Докторська дисертація — «Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи поетики і метафізики».

1930 року переїжджає до Перемишля, де редагує газету «Український голос».

2 листопада 1931 р. у Бродах Юліана Вассияна арештувала польська поліція у справі т. зв. «конгресівців» — виявлених нею учасників Конгресу ОУН 1929 р. Після судового процесу у Львові 1932 року разом з групою чільних діячів ОУН : Осипом Бойдуником, Олесем Бабієм, Євгеном Зиблікевичем, Степаном Ленкавським, Зеноном Пеленським — відбув 4-річне ув'язнення в тюрмах Львова і Дрогобича, де відзначався, за спогадами чільного діяча ОУН Зиновія Книша, великою сумлінністю в дотримуванні приписів в'язничної поведінки, відповідальністю в конспірації, щирістю до друзів.

Відбув ув'язнення та вийшов на волю у 1935 р., замешкав у свого батька у м. Броди, таємно підтримуючи контакт з підпіллям ОУН. З початком світової війни 1939 його знову арештувано і відправлено до концтабіру в «Березі Картузькій». 

«Золотий вересень» застав Вассияна у Бродах, куди провід ОУН, усвідомлюючи особливу важливість філософа для націоналістичного руху, вислав спеціальну групу бойовиків із завданням перевести його за кордон та надати йому можливість вільно працювати: у Кракові його чекала чиста квартира й акуратно приготовлені рукописи з минулих літ.

Вибух німецько-радянської війни знову повернув його на рідну землю, до Львова, Бродів. У ці роки активно готував теоретичні й пропагандивні матеріали для Проводу ОУН під керівництвом Андрія Мельника. У січні 1944 р. його арештувало гестапо і він опинився в концтаборі в м. Брец біля Берліна. У 1945 опинився на волі: до 1950 р. жив у різних містах Баварії, опісля переїхав до Чикаго в США, де помер 3 жовтня 1953 р. 
Джерело. Вассиян Юліан // Українські письменники діаспори: Матеріали до біобібліографічного словника / Авт.-укл.: О. Білик, Г. Гамалій, Ф. — Погребенник. — К., 2006. — Част. 1. — С. 37-39., Вікіпедія.
*********
Кому цікаво більше тутки:
https://uamoderna.com/shafka-dok/stefanchuk-vassiyan-portrait

12 січня 1880р. в Тернополі народився Василь Васильович Безкоровайний - Український композитор, диригент, піаніст, музичний діяч.

Джерело фотографії. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=41518
*******
Композитор, диригент і музичний діяч Василь Безкоровайний народився 12 січня 1880 р. в Тернополі. Навчався у Тернопільській українській гімназії та Учительській семінарії, співав у церковному хорі. Велике враження на юнака справили гастролі мандрівного Українського театру товариства “Руська Бесіда” зі Львова. В. Безкоровайний зрозумів тоді, що повинен присвятити себе музиці. Об’єднав навколо себе друзів у гімназійний смичковий оркестр. Наполегливо опановував таємниці майстерності.

Згодом Василь Безкоровайний студіював у Львові – в Політехніці та Консерваторії одночасно. Його вчителями були проф. С. Невядомські та М. Солтис. Напружена праця підірвала здоров’я юнака, і він змушений зробити перерву на кілька років для лікування в Абаці над Адріатичним морем, а потім на Гуцульщині. Після повернення продовжував студії на філологічному факультеті Львівського університету. Потім протягом двох років працював в академічній гімназії і водночас у Вищому музичному інституті у Львові. Переведений у Новий Торг на Лемківщині, пробув там три роки. Згодом учителював у Станиславові, де організував хор “Боян” і диригував ним, заснував Музичну школу.

У 1912 р. В. Безкоровайний переселився до Тернополя, де став учителем української гімназії та диригентом місцевого хору “Боян”. У 1919 р., коли польське військо окупувало місто, був заарештований і ув’язнений у Сталкові біля Каліша. Після повернення до Тернополя організував філію Львівського Вищого музичного інституту, а в “Бояні” – оркестр. Коли національні взаємини в Польщі загострилися, В. Безкоровайного перевели до Золочева, а там звільнили. Не маючи інших обов’язків, він зайнявся організаційною працею: заснував філію Музичного інституту, смичковий і духовий оркестр, драматичний гурток. У1935 р. повернувся до Тернополя. Тут народилися “Думи мої” – партія тенора в супроводі оркестру, три сонети, два ноктюрни, оркестровка оперети “Наталка Полтавка”, музика до п’єси “Мина Мазайло” М. Куліша. Вже тоді він видрукував 56 творів, а ще біля 30 мав у рукописах.

У 1944 р. виїхав разом з Львівським оперним театром (де працювала його дружина) до Австрії. На чужині звернувся до релігійних мотивів, написав твори для скрипки з фортепіано. З 1948 р. жив у Буффало (США). Керував українським хором, вчив гри на фортепіано, акомпонував на концертах, писав композиції. Високу оцінку публіки і пресових рецензентів здобула його “Українська різдвяна увертюра”, яку вперше виконав симфонічний оркестр на концерті у листопаді 1956 р. Василь Безкоровайний залишив багату музичну спадщину: дитячу оперету “Червона шапочка”, інструментальні твори для фортепіано “Спомини з гір”, для скрипки “Українські думки”, хорові твори: для мішаного хору – “Полуботок”, “Народним лицарям”, “Ода до пісні”, “Не схиляйте вниз прапора”, “Йду в садок”, для чоловічого хору – “Гукайте їх”, “Чорне море”, багато романсів і пісень на слова Т. Шевченка та О. Олеся.

Помер Василь Безкоровайний 5 березня 1966 р. 

Джерело. https://tobm.org.ua/bezkorovaynyy-vasyl/

12 січня 1889р. в с. Кутківці, тепер в складі Тернополя народився Болюх Василь - сотник УГА, в листопаді 1918р. перший командант Тернополя та Тернопільського повіту, згодом — командант Житомира та Проскурова.

Народився 12 січня 1889 р. у с. Кутківцях поблизу Тернополя. Закінчив Українську чоловічу гімназію у Перемишлі (1909), вивчав право у Львівському університеті. Служив у австрійській армії (капітан).
З початком Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії. Активний учасник національно-визвольних змагань, був першим воєнним командантом Тернополя і повіту, а з переходом УГА за Збруч – Житомира і Проскурова (нині м. Хмельницький). Як сотник УГА брав участь в українсько-польській війні 1918–1919 рр.

Після війни повернувся до рідного села. Пацював у Тернополі в кооперації і деякий час був головою надзірної ради місцевої філії «Українбанку», активний діяч товариств «Сільський господар» та «Просвіта». Належав до УНДО, певний час очолював його повітовий комітет.

Із 1935 р. – посол до польського сейму від Тернопільсько-Збаразько-Золочівського округу. Виступав проти поселення поляків на західноукраїнських землях, захищав інтереси українського населення Галичини, допомагав членам ОУН.

За німецької окупації співпрацював з українським підпіллям. На еміграції перебував в Австрії, де був головою Українського центрального комітету; від 1945 – у французькій зоні Німеччини, де очолював Контрольну комісію і Раду зонального представництва української еміграції французької окупаційної зони Німеччини, був членом Контрольної комісії Центрального представництва української еміграції.

Від 1948 – член Української національної ради від УНДО. 1949 виїхав до Австралії (спершу – до Перта, де був одним з ініціаторів створення Української громади, 1950 – до Мельбурна). Брав участь у підготовці 1-го з’їзду делегатів українських організацій Австралії (1950).

1-й голова Об’єднання українців Австралії (1950), голова Управи української громади Вікторії (1951–1952), почесний член Союзу українських комбатантів Вікторії.

Помер 17 вересня 1955 р. (за ин. даними – 17 жовтня 1953 р.) у Мельбурні.

Джерела.
1.Болюх Василь [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ) . – Київ, 2014. – Режим доступу: http://esu.com.ua, вільний.
2.Верига, В. Визвольні змагання в Україні 1914–1923 [Текст] / В. Верига. — Т. 2. —Львів, 1998.
3.Голубець, М. Золота книга українського лицарства [Текст] / М. Голубець. —Львів, 1939.
4.Гордієнко, В. Українська галицька армія [Текст] / В. Гордієнко. — Львів, 1991. 
5.https://irp.te.ua/bolyuh-vasy-l/

понеділок, 11 січня 2021 р.

11 січня 1848р. у селі Гірне на Львівщині народився Василь Нагірний, архітектор, спадщина якого налічує декілька сотень сакральних та інших будівель.

Народився 11 січня 1848 р. у селі Гірне на Львівщині. Його спадщина налічує декілька сотень сакральних та інших будівель.

Півторарічним хлопчиком він утратив матір. «Батько і баба любили мене сироту то вже може аж забагато, бо коли на четвертому році мого віку звихнув собі ногу, не позволили поправити «щоби сирота не плакав, та щоби не взяли до війська», отже зостався я на ціле життя калікою на праву ногу», – 1888 році писав Нагірний у листі до письменника Івана Левицького.

Батько майбутнього архітектора помер, коли хлопець навчався у реальній школі. Доводилося самому заробляти на життя. Попри усі складності Василь Нагірний прагнув отримати гарну освіту. Він навчався у Львові, Вищій технічній школі у Цюриху.

До 1882 року він жив і працював у Швейцарії, обіймаючи різні посади в державному та приватному секторі, пов’язаному із архітектурою та будівництвом. Останні чотири роки, перед поверненням в Україну, входив до складу «будівельного уряду в Цюриху».
Потому Василь Нагірний включився в громадське життя Галичини. Він увійшов до складу директорів новоствореного Товариства «Народна Торгівля», був серед засновників товариства руських ремісників «Зоря», «Дністер», «Сокіл», «Народна Гостиниця». Протягом 1885 – 1890 років займав посаду головного редактора газети «Батьківщина».

1898 року, спільно з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юліаном Панькевичем заснував «Товариство для розвою руської штуки» і став його головою. У 1907 році у Львові створив товариство українських робітників «Сила», яке очолив.
Однак, найбільше сил він витрачав на професійну діяльність як архітектор, який створив майже 200 проектів церков. Кожна четверта церква в Галичині була збудована за його проектом. Найцікавішими є сільські церкви, створені на основі візантійського стилю.

Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський Собор в Царгороді, була побудована в Яричеві Малому.
Східний стиль захоплював Василя Нагірного, тож у 1883 році він поїхав у Київ.
Там він оглядав церкви, комплекс Києво-Печерської Лаври. «Цей стиль так недбало трактують на заході в викладах з історії архітектури. В моїй практиці, як архітекта, бажав я бодай у дечому перенести цей стиль у Галичину, одначе матеріальні середники наших сільських громад на це не позволяли, бо тут завжди йшло про те, щоб церковна будівля була обширна, але дешево коштувала», – писав Василь Нагірний.

Василь Нагірний помер 21 лютого 1921 року у Львові й похований на Личаківському кладовищі.

11 січня 1898р. на Чернігівщині народився Ананій Лебідь, літературознавець, біограф Михайла Коцюбинського, співробітник ВУАН, один з шести репресованих літераторів з «групи Зерова», які проходили у «справі Українських неокласиків». Розстріляний московитами 8 грудня 1937 року.

Село Вертіївка де народився Ананій Лебідь.
*******
Працював у Чернігівському етнографічному музеї імені В. В. Тарновського. Тут він досліджував архіви Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького. Протягом 1922–1923 років був членом експертної комісії Чернігівського Центрального архіву, де розбирав архіви Михайла Коцюбинського.

Читав лекції в Чернігівському інституті народної освіти та Київському педагогічному технікумі імені Б.Грінченка.

Входив до складу комісії з видання пам'яток новітнього письменства при

ВУАН та секретарем редакції часопису «Життя і революція». Був членом Чернігівського наукового товариства. 1926 року вступив до аспірантури.

Ананія Лебідя двічі заарештовували. У жовтні 1937 року Ленінградська трійка НКВД засудила його до розстрілу. Вирок було виконано 8 грудня 1937 року. 

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

11 січня 1889р. народилась Галина Журба (справжнє ім’я Галина Домбровська) – Українська письменниця.

Галина Журба (1889 – 1979). Фото www.ukrlib.com.ua

Писати почала ще у юному віці. 1908-го за посередництва літературознавця Андрія Ніковського вийшла друком у Одесі її перша книжка оповідань «З життя». 1912-го переїздить до Києва та починає публікуватися у літературному журналі «Українська хата». 1919-го вийшла друком її друга збірка оповідань «Похід життя».

Протягом міжвоєнного періоду живе на Волині та у Львові, продовжує літературну діяльність. Зокрема, у Львові були надруковані дві повісті про недавні події національно-визвольної боротьби українського народу: «Зорі світ заповідають» (1933) та «Революція йде» (1937). За першу повість письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів.

Після Другої світової війни Галина Журба емігрує: спочатку дістається Німеччини, а згодом виїздить до США. В новій країні оселяється у Філадельфії. Тут пише дві знакові книги: автобіографічну розповідь «Далекий світ» (1955) та історичний роман «Тодір Сокір» (1967).

Галина Журба працювала в Організації українських письменників «Слово».

Померла 9 квітня 1979 року у Філадельфії.

Джерело.
https://old.uinp.gov.ua/historyday/11-sichnya,
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 11 січня.

1946 рік

Троє воїнів УПА у рукопашному бою з розвідувальною групою НКВД (6 чоловік) в селі Забара на Тернопільщині знищили лейтенанта і трьох рядових.

Сотня «Чорні чорти» УПА-Захід у селі Гринівка на Станіславщині оточила і обстріляла будинок, в якому перебували 24 військових НКВД, що забезпечували проведення виборів до Верховної Ради СРСР. Знищені всі вороги.

Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Брустури на Станіславщині. Одного бійця знищено, двох поранено, 5 захоплено в полон. Здобуто зброю та боєприпаси.

1947 рік

У сутичках із загонами НКВД у селах Клекотів і Острожець на Львівщині один повстанець загинув, ще 8 були заарештовані.

Опергрупа НКВД у селі Роздільне на Дрогобиччині захопила в полон трьох повстанців, серед них – станичні ОУН Олексій Чума – «Медвідь» і Микола Макар – «Дольний».

1948 рік

Відбиваючи напад пошукової групи МВД у селі Митків на Чернівеччині, повстанці знищили капітана і старшого сержанта. У перестрілці загинув окружний референт СБ (служби безпеки ОУН) Мирослав Сулятицький.

Двоє повстанців були оточені пошуковою групою МВД у селі Бродок на Чернівеччині. Повстанці відмовилися здаватися, знищили військового, ще одного поранили і загинули в підпаленій хаті.

1949 рік

У селі Мшана на Тернопільщині повстанці спалили сільраду, клуб і знищили документи.

Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Будки на Тернопільщині. Районний провідник ОУН «Борис» і ще четверо повстанців вчинили збройний опір і всі загинули в бою.

У селі Загір’я на Тернопільщині підпільники спалили контору колгоспу.

1952 рік

Районний провідник ОУН Василь Гусак – «Пропав» і охоронець загинули в перестрілці з пошуковою групою МГБ у селі Волошиново на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець

11 січня 1913р. на Львівщині народився Василь Кук (псевдо «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Медвідь»), генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА.

11 січня 1913 року на Львівщині у селищі Красне народився Василь Кук (псевдо «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Медвідь»), генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА.
Bci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення, все майно батьків було конфісковано.

Навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 р. належав до молодіжної організації «Пласт» куреня ім. Івана Богуна, став членом Юнацтва ОУН. Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні. Вчився там не довго у зв’язку з арештом польською поліцією. Після звільнення з в’язниці в 1936 році продовжує працювати в ОУН у нелегальних умовах. У підпіллі займається видавничою діяльністю. 

З квітня 1941 року стає провідником Організації Українських Націоналістів.

Після загибелі Романа Шухевича у 1950 році стає головнокомандувачем УПА. 1954 узятий у полон військами МГБ СРСР та без вироку суду провів у в’язницях 6 років. Впродовж 1954-1960 рр. перебував в ізоляторах центральних тюрем КДБ у Києві та Москві. 

“Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням. Поки він був потрібен живим, там буде видно. Можливо, вдасться схилити його до співпраці, примусити попрацювати на радянську владу. Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом Леміш, переконавшись у безвихідності свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний. Ще б пак, сам Леміш закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування… Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї” – розповів у мемуарах один з тих, хто його затримували, Георгій Санніков. 

З настанням хрущовської “відлиги” Василь Кук був звільнений з тюрми у 1960 році і залишений у Києві під наглядом КДБ. Незабаром екстернатом закінчив філософський факультет Київського держуніверситету. Працював у Центральному державному історичному архіві, в Інституті історії АН України, звідки був звільнений як неблагонадійний.В останні роки свого життя мешкав у Києві. 

Помер 9 вересня 2007 р. на 95-му році життя. Похований у рідному Красному поруч з Могилою борцям за волю України. 

Джерело. 
https://np.pl.ua/2020/01/117-rokiv-tomu-narodyvsia-ostanniy-komandyr-upa-vasyl-kuk/

11 січня 1915р. (інша дата 15 січня) – у м. Снятин на Івано-Франківщині народився Василь Андрусяк – член ОУН, командир сотні УНС «Змії», курінний куреня «Скажені», керівник бою на горі Лопата з німцями, командир Станіславського ТВ-22 «Чорний ліс», полковник УПА. Лицар двох Золотих хрестів бойової заслуги.

Василь Андрусяк (1915 – 1946). Фото: zbruc.eu
Після радянської анексії Західної України Андрусяк, через приналежність до ОУН та інших українських громадських організацій був під наглядом НКВДистів. Тому він перетнув радянсько-румунський кордон. Згодом, в Австрії вступив до батальйону «Роланд».

Василь Андрусяк стояв біля витоків УПА в Галичині. Пройшов шлях від керівника маленької боївки до командира, якому підпорядковувалося 5 куренів (батальйонів) УПА.

У липні 1943 року Василь Андрусяк утворив боївку в Чорному лісі під Станіславом (Івано-Франківськом). Діяв під псевдо Різун та Грегіт. Його загін нападав на пости поліції та німецькі гарнізони. До листопада 1943 року боївка нараховувала 135 солдатів і називалася сотня Української народної самооборони (УНС) «Змії».

На початку 1944 року УНС переформували на УПА-Захід, а хорунжий «Різун» очолив курінь «Скажені» (600 вояків), який до березня перебував у безперервних сутичках із німцями. А в кінці квітня 1944 року курінь вступив у жорстокі бої з радянським партизанським з’єднанням Шукаєва.

Влітку курінь вирушив у рейд на Львівщину. 6-16 липня 1944 року на горі Лопата й у її околицях на межі Івано-Франківської та Львівської областей тривали запеклі бої між куренем «Скажені» й іншими підрозділами УПА та німецько-угорськими військами. Ці бої на горі Лопата стали одними з найбільших за всю історію протистояння між УПА та нацистами.

Перейшовши фронт, курінь Різуна протистояв Внутрішнім військам НКВД.

Навесні 1945-го Василя Андрусяка призначили командиром тактичного відтинку (ТВ) № 22 «Чорний ліс», який об’єднував 5 куренів УПА.

Загинув Василь Андрусяк 24 лютого 1946 року на Івано-Франківщині у сутичці з підрозділом 215-го полку внутрішніх військ НКВД.

Відзначений Золотим хрестом бойової заслуги 2 класу (25.04.1945), Золотим хрестом бойової заслуги 1 класу (7.10.1946), 4-ма Срібними зірками за поранення.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

пʼятниця, 8 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА 9 січня.

Степан Коваль з дружиною, червень 1942 р.
Степан Коваль «Рубашенко» — командир загону «Котловина» у ВО «Турів» УПА (1943–1944).
На початку радянсько-німецької війни Степан Коваль записався вчитися до німецької сільськогосподарської школи «Ляндвіртшафт» в Луцьку. А невдовзі її очолив.
За завданням ОУН(б) у березні 1943 Коваль всю свою школу (приблизно 300–320 осіб) перевів до УПА, разом зі зброєю, яка була в навчальному закладі — 100 гвинтівок. Під псевдом «Рубашенко» він став командиром одного з перших упівських відділів.
*********
1945 рік
У містах Дрогобичі, Борислав і Стрий публічно стратили через повішення трьох воїнів УПА, районних провідників ОУН Зиновія Гайсака, Петра Стефаніва та ще одного повстанця.

Сотні «Жубри» і «Ведмідь» УПА-Захід протягом цілого дня відбивали напад значних сіл НКВД (1600 військових при підтримці трьох танків і двох літаків) у районі села Велика Горожанка на Львівщині. Знищені майор, капітан і понад 100 військових, легкий танк, бронеавтомобіль, спалені 9 вантажних автомобілів. Піл час прориву загинули 27 воїнів УПА, 20 отримали поранення.

У селі Ставрів на Рівненщині повстанці знищили першого секретаря райкому ЛКСМУ та червоноармійця, що збирали в населення хліб.

У засідці біля села Черемхів на Львівщині повстанці знищили суддю райсуду, секретаря комсомольської організації села і начальника винищувального батальйону. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1946 рік
Сотня «Сурма» УПА-Захід у селі Химчин на Станіславщині знищила капітана – начальника районного військкомату, а також двох його підлеглих (лейтенанта і сержанта).

У бою з загоном НКВД у селі Мокротин на Львівщині загинули слідчий СБ (служби безпеки ОУН) Василь Марций – «Свист» та ще четверо повстанців.

У райцентрі Болехів на Станіславщині підпільники вночі розклеїли антирадянські листівки.

1947 рік
Станичний ОУН Федір Луців – «Осип» загинув у бою з московитами у селі Волосянка на Дрогобиччині.

У селі Лютовиська на Дрогобиччині підпільники знищили військового МВД.

1949 рік
У бою з московитами у селі Волиця-Гніздичівська на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1951 рік
Через зраду пошукова група МГБ захопила криївку біля села Куликовичі на Волині. Командир кущової боївки ОУН Яків Лисий – «Павло» знищив оперативника і, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

У селі Стронятин на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

Підготував Сергій Горобець

9 січня 1859р.в с. Немилові на Львівщині народився Степан Смаль-Стоцький, Український мовознавець і педагог, визначний громадсько-політичний, культурний і економічний діяч на Буковині. Був головою Бойової управи Січових стрільців, послом ЗУНР у Празі, першим головою Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук.

9 (або 8) січня 1859р. на Львівщині народився Степан Смаль-Стоцький, мовознавець, літературознавець, один із фундаторів Української академії наук у 1918 році.

Походив із багатодітної селянської родини. Навчався в гімназіях Львова, Чернівецькому і Віденському університетах, здобув ступінь доктора слов’янської філології.

У 1885-1918 роках – професор Чернівецького університету, викладав українську та російську мови.

Один із провідних діячів національно-культурного відродження Буковини, опонент москвофілів. Добивався рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини. Співзасновник товариств «Народний дім», «Буковинський Боян», «Руська школа», активний діяч «Руської бесіди», дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899-го). Депутат Буковинського крайового сейму і австрійського парламенту. Автор монографій «Руська правопись» (1891), «Руська граматика» (1893, витримала 4 видання), «Буковинська Русь. Культурно-історичний образок» (1897), «Шкільна граматика», «Ідеї Шевченкової творчості» (1914) та багатьох інших.

Заперечував існування спільної давньоруської мови, вважаючи, що фонетично українська мова ближче до сербської, ніж до російської. Різко критикував теорії «центрів» чи «колисок» розселення східних слов’ян: «Словіни новгородські, Радимичі і В’ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти ніколи в свої нові оселі не розходилися…Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдності і спільности східних Слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах».

Під час Першої світової війни – офіцер австрійської армії при штабі Чернівецької бригади, проводив культурну працю в таборах українських військовополонених. Голова Управи Українських Січових Стрільців (1917-1918), співзасновник Української академії наук, посол ЗУНР у Празі (1919-1921). У подальшому залишився в Празі, викладав в Українському вільному університеті. Вважався одним із найкращих шевченкознавців. Багато зусиль присвятив організації товариства «Музей визвольної боротьби», яке очолював у 1935-1938 роках.

Помер 17 серпня 1938-го у Празі. За заповітом, похований на Раковицькому кладовищі у Кракові (Польща), біля дружини.

Джерело
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

9 січня 1907р. народився Микола Лівицький - Український громадський і політичний діяч, третій Президент УНР в екзилі (1967-1989).

Микола Лівицький (9 січня 1907, Жмеринка — 8 грудня 1989, Філадельфія, США) - син відомого українського громадсько-політичного діяча, голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки Андрія Лівицького.

Його дитинство і юність припали на буремні революційні роки, Першу світову, спроби розбудови Української держави, до чого долучився його батько. Та вже в 13 років йому довелося пізнати нелегке життя емігранта. В 1920 р. їхня сім'я емігрувала до Європи, що дозволило хлопцю здобути європейську освіту - у Чехії при Українській господарській академії, у Вищій торговельній школі у Варшаві, Женевському університеті, де отримав ступінь магістра комерційних наук.

Вже в студентські роки він виявив інтерес до громадської діяльності, був активістом студентського руху, брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства. А також був одним з видавців часопису «Студентський голос» ( кінець 1920х рр., Варшава).

Подальша його діяльність була пов'язана з урядом УНР в екзилі.
У 1937-1942 роках він перебував на дипломатичній роботі в країнах Європи. Зокрема, у 1938-39 рр. координув у Карпатській Україні дії її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР. У 1942 р. намагався налагодити політичну роботу у Києві. Невдовзі потому був заарештований гестапо і вивезений до Польщі.

Входження М.Лівицького до українського еміграційного політикуму було цілком закономірним. Його батько, Андрій Лівицький, продовжував справу Симона Петлюри і до 40-х років вважався Головним отаманом військ УНР, поки посаду не було реформовано. Під його керівництвом, після закінчення Другої світової війни, еміграційний український уряд поновив свою діяльність, а в 1948 р. А.Лівицький ініціював створення Української національної ради з метою консолідації розрізнених політичних сил українців у еміграції.

М.Лівицький став одним із засновників та керівників Українського національного державного союзу (УНДС). З 1949 року - член уряду Української Національної Ради, а з 1957 р.- його голова і міністр закордонних справ. На той час він вже жив у США. Зрештою у 1967-1989 роках він - Президент УНР в екзилі (третій за рахунком).

Поряд з тим важливе місце в його житті займала журналістика та публіцистика. У 1948 -1950 рр. він очолював Спілку українських журналістів на чужині. У 1950-х роках був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені.
Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984).

М.Лівицький помер 8 грудня 1989 року в Філадельфії. Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Його наступником на посаді Президента України в екзилі став Микола Плав'юк, якому судилося в 1992 році здійснити історичну місію - передати свої повноваження обраному в Україні Презентові Л.Кравчуку. 

Джерело ФБ. Diaspora.ua


8 січня 1883р. народився Роман Пилипович Курбас - адвокат, доктора права, громадський і державний діяч.

Курбас Роман - "просвітянський батько Рожнітівщини" - знакова постать в історії Рожнятова і околиць.
Роман Пилипович Курбас народився 8 січня 1883, в с. Старий Скалат, на Тернопільщині. Родина Курбасів походила з Литви. Дід Романа Ян Курбас приїхав до Галичини в 1820-х роках і був управителем панського маєтку на Бережанщині. Батько Пилип був священником в Куропатниках і Старому Скалаті. В Романа було троє братів Зіновій, Микола, Степан. Зіновій помер в юному віці. Микола вивчився на священника. З 1895 до 1914 рр. був парохом в Ілемні, а також з 1906 р. - очолював Долинський деканат. Помер в Ілемні 11 серпня 1914 р. Степан був відомим актором, режисером і співаком. Дружина Ванда також актриса, а їхній син - Лесь Курбас став відомим режисером, якого розстріляли в Сандармосі.

Матір Осипа з роду Алескевичів з юного віку прищепила синам любов до музики. Роман добре грав на фортепіано, співав і, маючи феноменальну пам'ять, рецитував не цілі сторінки різних творів і розказував дуже добрі жарти.

Навчався Роман в гімназії Тернополя. Змалку опікувався племінником Лесем Курбасом. Він готував його до вступу на третій клас тернопільської гімназії, в якій сам вчився на старших курсах. Роман мав велику бібліотеку. Восени 1900 р. Лесь Курбас зі дядьком Романом приїхав у Тернопільську гімназію з українською мовою навчання. Тут він успішно склав екстерном іспити за II клас і був зарахований учнем третього класу.

В 1910 р. здобув ступінь доктора права у Львівському університеті. У студентський період став членом Української соціал-демократичної партії Галичини. Підтримував стосунки з І. Фран­ком. Знався з Володимиром Винниченком.

Будучи ще студентом юридичного факультету Львівського університету і живучи у Старому Скалаті, де, Р.Курбас підтримував тісні зв’язки з революціонерами із Російської імперії. Саме Р. Курбас мав допомогти В.Винниченкові влітку 1903 р. перейти з нелегальною літературою австрійсько-російський кордон, і тому Винниченко деякий час переховувався в обійсті Курбасів. У спогадах про події в Старому Скалаті і Львові Винниченко, писав: «...Таким рутенцем ми вибрали товариша Контрабаса (Курбаса). Він охоче згодився. Навіть не охоче, а з ентузіазмом, з серйозним діловитим запалом, з надзвичайною для рутенця енергією і відважністю. Правда, не можу промовчати, ми дуже цікавились, як він себе почував після нашої пропозиції у себе дома, на самоті. Ми думали, що в його на лиці повинно бути трохи сумної задуми й очі, запорошені тривогою. Але то були його особисті справи, нам же ходило тільки про згоду».

Коли вже над Винниченком тривало слідство, Р. Курбас зі Львова надіслав до київської жандармської управи листа, яким намагався переконати, що заборонену літературу для перевезення Винниченкові дав саме він і просив зняти всі обвинувачення з майбутнього відомого українського письменника.

Деякий час Курбас працював помічником адвоката в м. Стрий. 1912 року відкрив канцелярію у Борщові. Крім фахової праці, займався справами «Просвіти» й інших українських товариств.

В березні 1913 Курбас на зібраннях в Озерянах і Борщеві виступав з доповідями про виборчу реформу до сейму. "Переходячи у своїй промові теперішний стан виборчої ординації до сойму і склад сойму після теперішного стану річий, вказував на постанови кривдячі український нарід в його праві репрезентаций а надто вказав на значінє складу сойму для національного розвою Україн­ців, ілюструючи його при помочи компетенций сойму і практичних примірів, як брак нашої репрезентациі в соймі доброваджує до некорисних для нас законів."

Під час Першої світової війни служив офіцером у тилових частинах австрійської армії. За деякими даними працював у Народному бюро (Відень), що надавало допомогу українцям-біженцям з Галичини. Наприкінці 1917 повернувся у Борщів і відновив адвокатську діяльність. На початку листопада 1918 — учасник встановлення в Борщеві й повіті української влади. Обраний від повіту Борщів делегатом Української національної ради ЗУНР. Входив до її законодавчої комісії, де керував роботою з підго­товки закону про громадянство. З кінця січня до середини березня 1919 р. був комісаром Борщівського повіту ЗУНР. Після двох місяців свого урядування він заявив, що покидає Борщів, бо його нерви не видержують. Пізніше працював заступником державного ревізора в Державному секретарстві внутрішніх справ ЗУНР, де займався справами корупції і службових зловживань. У липні 1919 р. разом з Українською Галицькою армією перейшов до Великої України. Після поразки Українських визвольних змагань повернувся наступного року в Галичину і був ув’язнений поляками.

Пізніше поселився у Рожнятові. В 1922 р. Роман відкрив адвокатську канцелярію. Входив до Союзу українських адвокатів. Деякий час помічником Курбаса був колишній вояк УГА Данило Богачевський - син пароха Петранки о.Сильвестра і брат Філадельфійського єпископа УГКЦ Констянтина Богачевського

Адвокатська практика не так цікавила Курбаса. Займався він нею тільки з причини заробітку на життя. Роман більше любив крутитись біля своєї пасіки, дл якої пізньою осінню купував солому і зимою шив з соломи вулики. Літом займався “фахово” городом.

Та найбільшою пристрастю Курбаса була праця на благо громади. Як стверджували сучасники, дбаючи про культурно-освітній розвиток на Рожнятівщині, Курбас був «справжнім батьком» повіту.

На початку 1920-х в церковному домі де жили Курбаси, а заодно і була його канцелярія, одну з кімнат виділили під дитячий садок. Інколи Роман в своєму домі давав вистави для дітей. В тому ж часі Курбас вдома відгородивши частину сіней, зробивши віконце і прилавок - заклав початок кооперативи в Рожнятові, для якої привіз трохи ходових товарів зі Стрия.

Донька Марта навчалась у Львові, де стала активною учасницею Пласту. Під час навчання захворіла на скарлатину і померла. Подругою дитинства була знана пластунка Цьопа - донька пароха Рівні Івана Палія. Саме в домі Курбасів вона вперше почула про пластовий рух, з яким пов'язала своє життя.

Курбас з 1926 по 1939 рр. очолював місцеву читальню «Просвіти», виступав актором і режисером в аматорській театральній групі. Займався заснуванням і підтримкою діяльності в селах читалень, театральних груп, оркестрів. Його дружина, донька місцевого священника Яцковського, очолювала створену в 1935 р. місцеву філію "Союзу Українок".

В кінці 1939 р., коли затвердилась радянська влада, його заарештували органи НКВС. Слідство велося в Долині, тож там перебував у попередньому ув’язненні. Однак навесні наступного року, на щастя, був звільнений.

Під час окупації західноукраїнських земель військами вермахту в роки ІІ-ї світової війни (1 липня 1941 — 28 липня 1944) обіймав у Рожнятові посаду бургомістра.

У червні 1944 виїхав на еміграцію з дружиною.Подальша їхня доля невідома.

Джерело. ФБ (фейсбук) група: Рожнятівщина
Автор допису: Olek Shkil.

Цей день в історії УПА 8 січня

Вояки УПА та СБ ОУН на території Жабївського (нині Верховинського) району.
*********
1946 рік
Сотня«Рисі» УПА-Захід у засідці біля села Монастирець на Львівщині обстріляла вантажний автомобіль. У результаті перестрілки знищені політінструктор районного військкомату і 3 військових НКВД. Важко поранені і померли від ран майор і капітан Червоної армії, два працівника райкому КП(б)У, рядовий НКВД. Здобуто кулемет, 2 автомата, гвинтівки та боєприпаси.

Кущова провідниця ОУН Ганна Пелих – «Тирса» потрапила в засідку загону НКВД у селі Велика Вільшаниця на Львівщині і загинула в бою.

У селі Бережниця на Станіславщині повстанці спалили будівлю клуба, в якому містилася виборча дільниця.

Під час бою з московитами у селі Межиріччя на Дрогобиччині станичний ОУН «Сулима» знищив лейтенанта та сержанта і загинув у бою.

1947 рік
Відділ повстанців атакував дільницю винищувального батальйону в селі Борщів на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто кулемет, автомат, 9 гвинтівок. Спалено сільраду, знищені списки вибрців.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Дуліби на Дрогобиччині. Повстанець, що перебував усередині, знищив одного військового, ще двох поранив і в безвихідному становищі підірвався гранатою.

У засідці на шляху біля села Вузлове (до 1946-го – Холоєв) на Львівщині повстанці знищили майора – начальника гарнізону МВД і рядового. Здобуто документи й зброю.

У бою з загоном МВД у райцентрі Самбор на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, двоє змогли прорватися.

1949 рік
У селі Дорогів на Львівщині повстанці знищили трьох радянських активістів. Здобуто автомат, дві гвинтівки, три пістолета.

При відбитті нападу пошукової групи полку прикордонних військ у селі Дністрик на Дрогобиччині загинули ройовий сотні «Лемківська» УПА-Захід Семен Лило – «Ванька» і охоронець.

1951 рік
Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Дмитро Мусійовський – «Білий» і його дружина загинули у сутичці з опергрупою МГБ у селі Библо на Дрогобиччині.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець

8 січня 1919р. в селі Ясіні на Закарпатті проголошено Гуцульську республіку.

Гуцульська Народна Рада – 1918 р. смт. Ясіня. Фото: volya.if.ua.
********
Під час історичних подій розпаду Австро-Угорської імперії і перемоги національного повстання у Львові 1 листопада 1918-го, населення Буковини і Закарпаття також прагнуло об’єднатися з ЗУНР.
Учасники гуцульського повстання та визвольного походу на Сигіт у січні 1918 року. Фото: varosh.com.ua.
********
8 листопада 1918-го мешканці Ясіні та навколишніх сіл на велелюдному віче проголосили возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали представницький орган – Гуцульську Народну Раду (ГНР), до якої увійшли 42 депутати на чолі з Степаном Клочураком (колишній студент Віденського університету, офіцер австрійської армії). 
Степан Клочурак. Фото: incognita.day.kiev.ua.
*******
У своєму виступі Степан Клочурак заявив: «Я певний, що між членами Ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль – з’єднання зі своїми кровними братами-українцями, з’єднатись з Україною». Були створені секції (міністерства) та підсекції: військова, дипломатична, внутрішніх справ, харчова, господарська, освіти та шкільництва й інші, підтримувалися дипломатичні зв’язки з ЗУНР. 

У грудні представники ГНР на Будапештському і Сигітському конгресах, організованих угорським урядом, рішуче виступили проти планів залишити край у складі Угорщини. 22 грудня 1918-го Ясінь захопив угорський жандармський батальйон (620 осіб).

ГРН офіційно саморозпустилася, а її найактивніші члени перейшли в підпілля. ЗУНР, аби не псувати відносити з Угорською Народною Республікою, не могла надати військової допомоги. Тож Степан Клочурак та його однодумці – брати Дмитро, Іван і Василь Климпуші, Юрій Кабалюк, Дмитро Німчук, Микола Саботюк – мали діяти самостійно. Вони зібрали озброєний загін із 109 осіб (86 гуцулів та 23 старшин і вояків-добровольців Української Галицької армії) і в ніч на 7 січня 1919-го, скориставшись святковим настроєм, після незначної перестрілки взяли в полон понад 500 військових на чолі з полковником і чотирма офіцерами. Захоплено залізничну станцію, пошту, всі урядові установи та обірвано телефонне сполучення з Раховом. 
Закарпаття та Гуцульська республіка на зламі 1918-1919 років. Джерело: tyzhden.ua.
*******
8 січня 1919-го загальні збори мешканців Ясіні та округи відновили Гуцульську Народну Раду, яка того ж дня провела перше засідання і проголосила незалежну державу – Гуцульську республіку. Обрано тимчасовий парламент (42 делегати) і призначено уряд у складі 30 чоловік. У спеціальному зверненні населення Закарпаття закликалося до збройного опору угорському пануванню: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказа! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

У наступні дні загони Гуцульської народної оборони (понад 1000 чоловік) за допомогою старшин УГА роззброювали угорські війська і поширили свій вплив майже на всю Гуцульщину – Рахів, Великий Бочків (нині смт Великий Бичків), Сигіт (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія).

Ведучи постійну боротьбу проти угорських і румунських військ, Гуцульська республіка проіснувала до румунської окупації 11 червня 1919-го. За Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919-го Закарпаття стало автономною частиною Чехословаччини.

Джерела:
1. Олександр Пагіря. Гуцульський зрив // Тиждень.UA. – 14 листопада 2010. – [Електронний ресурс] Режим доступу: https://tyzhden.ua/History/7431https://tyzhden.ua/History/7431
2. Дмитро Стеф’юк, Олександр Масляник. Гуцульський зрив: сторіччя на тлі епохи // Народна Воля. – 20 квітня 2018. – [Електронний ресурс] Режим доступу: http://volya.if.ua/2018/04/hutsulskyj-zryv-storichchya-na-tli-epohy/

середа, 6 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА - 7 січня.

Невідомі повстанці
*********
1946 рік
Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід раптовим нападом у селі Середній Майдан на Станіславщині знищила двох військових гарнізону НКВД, ще п’ятьох поранено.

У селі Ворона на Волині повстанці знищили голову дільничної виборчої комісії по виборах до Верховної Ради СРСР та голову сільради.

Під час боїв з московитами у селах Гумнисько, Паньківці, Печихвости, Попеляни на Львівщині загинули п’ятеро повстанців.

Зв’язкова сотні «Чорногора» УПА-Захід і станична ОУН Марія Микуляк загинули в бою з московитами у Снятинському районі Станіславщини.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Сукіль на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вступили в бій, знищили лейтенанта, важко поранили ще одного офіцера, однак не мали шансів на прорив і застрелилися останніми патронами.

Рій сотні «Сірі» УПА-Захід у засідці біля села Крилос на Станіславщині знищив заступника начальника райвідділу МВД і двох військових.

У бою з московитами крайовий референт ОУН Володимир Херсонець – «Ігор» біля села Дроздовичі на Львівщині знищив 7 військових, ще 7 важко поранив, був двічі поранений і застрелився.

1948 рік
У селі Берлоги на Станіславщині повстанці знищили двох військових і ще двох поранили.

Під час бою з московитами у селі Дворіччя на Тернопільщині загинув колишній чотовий сотні «Рубачі» Михайло Шумейко – «Сірий».

У селі Дуліби на Дрогобиччині повстанці знищили капітана МВД і поранили двох військових.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Уїздці на Рівненщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

У бою з московитами у селі Лісовичі на Дрогобиччині повстанці знищили капітана і поранили рядового. У бою загинув станичний ОУН Іван Цюк – «Гуцул».

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

7 січня 1889р. в селі Підгайці на Тернопільщині народився Михайло Іванович Рудницький, літературознавець, літературний критик, перекладач, поет.

Навчався в гімназіях Львова, Самбора та Бережан. Входив до львівського угрупування літераторів-модерністів «Молода Муза». Зібрання проходили переважно у кав’ярнях, куди часто заглядав Іван Франко. Амбітного та критично-саркастичного Рудницького він прозвав «Мефістофелем».

Закінчив філософський факультет Львівського університету. Захистив докторську дисертацію «Іван Франко як письменник і критик» (1914). 

Під час Першої світової війни працював учителем гімназії в Києві, викладав в Українському народному університеті. Завдяки Миколі Зерову зійшовся з поетами-неокласиками, уклав поетичну збірку «Кілька віршів».

В грудні 1918-го, після зречення влади Павлом Скоропадським, виїхав до Парижу. Деякий час працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця.

В 1922-му повернувся до Львова. Активно працював у журналістиці – насамперед у газеті «Діло» і журналі «Назустріч». З 1939-го і до кінця життя – професор Львівського державного університету.

Автор монографій «Між ідеєю та формою» (1932), «Від Мирного та Хвильового» (1936), «Письменники зблизька» (1958), «В наймах у Мельпомени» (1963), «Непередбачені історії» (1969), які принесли йому славу авторитетного літературного критика. Перекладав твори Адама Міцкевича, Вільяма Шекспіра, Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Віктора Гюго. Сотні рецензій, статей, заміток Михайла Рудницького розкидані в усіх можливих тогочасних періодичних виданнях і збірниках, у тому числі й іноземних. Член Спілки письменників СРСР.

«Він був, очевидно, чи не найвиразнішим представником нової генерації в західноукраїнській інтелігенції, яка гостро відчула надмірну загерметизованість української культури, її провінційну спрямованість, просвітянську утилітарну вузькість…, – вважає Олег Баган. – М. Рудницький як стиліст, майстер афоризму і витончено-фахової оцінки створив цілу епоху в розвитку української літературно-критичної думки. Лише після його надзвичайно плідної і всебічної праці, все проникливої аналітики українська критика набула культурної зрілости, фактологічної повноти, стильової гнучкости і вправности…». 
Могила Михайла Рудницького. Фото: meest-online.com.
Помер 1 лютого 1975-го у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Сергій Горобець, спеціально для видання sknews.net