Загальна кількість переглядів!

середа, 20 січня 2021 р.

21 січня 1945р. напад двох чот сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки» (командир Іван Семчишин-«Чорний») на райцентр Глубичок Великий Тернопільської обл.

На Фото с. (смт) ВЕЛИКИЙ ГЛУБИЧОК
Під час нападу було знищено 10 московитів, в т.ч. начальники райвідділу НКВС і райвійськкомату, загинув 1 і поранено 3 воїна УПА).

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/21/v-istoriyi-60/

21 січня 1818р. народився Адам Гонорій Кіркор - білорусько-польський археолог, видавець. Досліджував: «Скринькове» поховання, с.Коцюбинці, печера Вертеба, що в Борщівському районі. Курганний могильник Жнибороди I в урочищі Вірлиська, поблизу села Жнибороди.

Досліджував:
- 1876 рік — «скринькове» поховання, село Коцюбинці, Гусятинського району.
- 1876-1878 — печера Вертеба, що в Борщівському районі.
- 1878 рік — курганний могильник Жнибороди I в урочищі Вірлиська, поблизу села Жнибороди, Бучацького району.
*******
Долі книжок, як і людей, бувають різними. Майже всі примірники праці вченого Адама Кіркора були знищені гітлерівцями в часи Другої світової війни. Дивом знайдене і перекладене з польської археологічне дослідження Покуття ХІХ ст. містить надзвичайно цікаві відомості про частину українських земель між Дністром і Прутом, людей, що їх заселяли. Багато фактів свідчать про щиру любов ученого до Покуття і повагу до покутян, чимало викладеного в книжці-дослідженні носить сенсаційний характер.

Книга тут: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0004511
*****
Точна дата народження не відома. Згідно з даними К. В. Вуйціцького, народився 21 січня 1818. Згідно з написом надгробка — у 1819 році.

Охрещений 18 січня 1819 р. (запис у метричній книзі). Батько — Карл (Кароль) Кіркор, мати — його дружина Текля, з дому Володкович.

Навчатись почав у Могильовській гімназії, потім продовжив у 2-й Віленській в 1834 році, яку закінчив у 1838. Того ж року почав працювати канцеляристом «Ізби Скарбової» у Вільно. В лютому 1849 став дійсним членом Віленського статистичного комітету. У 1859 році заснував громадську спілку, набув друкарню (по Т. Ґлюксберґу), яка 1 липня 1859 відновила діяльність як «пол. Drukarnia A. H. Kirkora i Spółki» (став у 1861 році її єдиним власником). В грудні 1859 прийняв у «державу» урядове 2 мовне (польська, рос.) видання «пол. Kurier Wileński».

Під час видання праці «пол. Na Dziś» мав клопоти з російською цензурою. З 1873 року надзвичайний член Академії Знань у Кракові. 

Помер 23 листопада 1886 (68 років)
Краків.

Джерела.
Гурток Кіркора // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 248.,
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Адам Кіркор
Біографія та тексти в Балтійському архіві, Вікіпедія.

21 січня 1947р. загинув курінний "Сірих Вовків" Петро Хамчук (“Бистрий”, “Гайдамак”, “Рубай-Гад”)

21 (або12) січня 1947 року у бою з московитами загинув один із кращих старшин УПА воєнної округи “Лисоня” Петро Хамчук (“Бистрий”, “Гайдамак”, “Рубай-Гад”). 
Також є інформація про загибель листопаді 1948р. на хуторі Вербка. (Біля Коропця).

Постать П. Хамчука досить відома в українському визвольному русі, проте його життєпис і досі залишається надзвичайно скупим, а іноді й суперечливим. Його біографію та бойовий шлях спробував систематизувати, історик Сергій Волянюк.

Народився Петро Хамчук у 1918 році у с. Великі Чорнокінці на Чортківщині Тернопільської області, де й закінчив початкову школу. Змалку був завзятим спортсменом. Середню освіту здобув навчаючись у Чортківській гімназії, яку із приходом радянської влади у вересні 1939 році перейменували на педагогічну школу.

У 1940 році потрапив під призов до лав РСЧА, де мабуть навчався у школі молодших командирів у Маріуполі. За не перевіреними відомостями, під час німецько-радянської війни у 1941 році був командиром танка, за іншими ж даними служив у артилерії. У тому ж році опинився у німецькому полоні, де згодом працював у таборі військовополонених перекладачем. Звідти переходить на службу в шуцманшафт (охоронні військові відділи при німецькій армії). З частиною “шума” проходив службу в Білорусії, орієнтовно, до осені 1943 року.

Прийшовши у відпустку П. Хамчук налагодив контакти з мережею підпілля та перейшов у лави повстанців, де очолив під псевдонімом “Гайдамак” окружну боївку ОУН Чортківщини. У жовтні 1943 року, із активним формуванням на Тернопільщині підрозділів Української Народної Самооборони, йому доручено створити групу (чоту) УНС, яку й було сформовано біля с. Росохач Чортківського району. Тоді ж Петро Хамчук змінив свій псевдонім на, тепер загально відомий усім, “Бистрий”.

На початку грудня 1943 року чота передислокувалася у лісовий масив між селами Яргорів, Коростятин (сучасне с. Криниця) та Лазарівка Монастириського району в збудований табір для зимування підрозділу. Цьому ж місяці зі збільшенням добровольців “Бистрий” об’єднав кілька груп (чот) УНС в одну, створивши таким чином сотню “Сірі Вовки”, яку і очолив.
За невдалий оборонний бій та необдуманий наступ 16 грудня 1943 року біля сіл Коростятин та Лазарівка, ймовірно, окружним проводом Чортківщини у другій половині січня 1944 року Петра Хамчука відлучили від командування та відправили для вияснення ситуації у штаб воєнної округи УПА “Лисоня”. Сотенний Микола Скринчук свідчив, що “Бистрому” не довіряли в окружному і повітовому проводах ОУН, оскільки він не завжди підкорявся їхнім директивам та наказам. Тому місцеве керівництво ОУН дивилося на нього як на східняка…

Однак, під час вирішення цього питання у штабі воєнної округи, його залучили до діяльності у підстаршинській школі, де він, як воєнний інструктор, зайнявся викладанням топографії. Перед закінченням навчального курсу, на початку березня 1944 р., його у цій школі призначили чотовим.

У березні 1944 року П. Хамчука наново призначили омандиром сотні “Сірі Вовки”, з якою впродовж 1944 року провів кілька військово-пропагандистських рейдів та переможних боїв з нацистськими і більшовицькими окупантами. Політвиховний відділ “Лисоні” у липні 1944 р. звітував, що “Бистрий” любить ходити з палицею, через що стрільці, намагаючись наслідувати свого командира, також почали носити із собою палиці.

У пропозиції про відзначення нагородами та підвищенні у ступенях старшин УПА з воєнної округи “Лисоня” від 20 серпня 1945 року про П. Хамчука зазначали: “Добрий вояк та вишкільний [старшина], відважний та рішучий в бою, люблений стрілецтвом. Як командирр сотні та куріня виявив себе добрим тактиком. З кількох більших боїв, які зводив цілим відділом з німцями та большевиками, виходив переможцем. В час рейду на Буковину та постійного маневрування сотнями та курінем по цілій [Ч]орт[ківській] окрузі – проявив себе добрим командиром та типовим партизаном”.

Із січня 1945 року “Бистрий” отримав у своє підпорядкування курінь у складі трьох сотень УПА, з яким провів декілька значних боїв, та призначення на командира Четвертої групи УПА у ВО 3 “Лисоня”. Осінню цього ж року організував курси з диверсійно-терористичної підготовки для стрільців УПА, яких передавали для роботи у мережу ОУН. Згідно наказів штабу “Лисоні” у грудні 1945 року П. Хамчука призначають командиром тактичного відтинку (ТВ) “Південь” та старшиною для спеціальних доручень при Чортківсько-Бережанському окружному провіднику.
Витяг із зведення штабу ВО 3 “Лисоня” “Описи боїв (за травень-червень-липень 1945 р.)” від 3 серпня 1945 р. про бій куреня П. Хамчука 7 травня 1945 р.

Під час служби в УПА Петро Хамчук отримав кілька поранень. Політвиховник Йосип Куць свідчив осінню 1945 року, що “Бистрий” був поранений у ліве плече. Сотенний Володимир Верещинський подавав восени 1946 року, що П. Хамчук мав поранення в ногу нижче коліна. Наказ ВО 3 “Лисоня” від 1 березня 1947 року подає, що "Бистрий" отримав ще одне поранення, ймовірно, у січні 1947 року після якого відійшов на лікування. Доказом цього є відзначення його з датою 1 січня 1947 року Срібною Зіркою – нагородою яка надавалась повстанцям за поранення у бою.

На посаді командира тактичного відтинку “Бистрий” перебував до часу розформування відділів УПА на Тернопільщині. Досвідченого повстанського командира перевели у склад Чортківсько-Бережанської округи на пост організаційного референта ОУН.

За свою діяльність у лавах повстанської армії Петро Хамчук отримав звання сотника з датою старшинства від 22 січня 1947 року і нагороди УПА – Срібний Хрест бойової заслуги І класу (7.10.1946) та Бронзовий Хрест бойової заслуги (1.01.1946).

Під час великої кількаденної облави проведеної військами МВС у Бучацькому надрайоні ОУН, 12 січня 1948 року командир “Бистрий” загинув у бою. У листі організаційного референта Подільського краю ОУН Івана Прокопишина (“Модест”) до заступника Головного Командира УПА Василя Кука, датованого березнем 1948 року, зазначено: “Коли випав свіжий сніг, большевики декуди провіряли ліси і поля. 12 січня 1948 р.по слідах, які залишилися на снігу большевики зайшли до табору сотника Бистрого. В бою, двічі ранений він дострілюється…”.

Стрілець охоронного почоту к-ра “Бистрого” Петро Колісник (“Ігор”) подає, що на початку 1948 року він зі стрільцями “Бугом”-“Бояном” і “Шумом” викрали із с. Бариш Бучацького р-ну радіоприймач, який віднесли у табір в лісі. Наступного дня війська держбезпеки наскочили на почет. Під час бою та відступу впали командир “Бистрий” і стрілець “Шум”.

Сергій Волянюк, історик (м. Тернопіль)
https://galinfo.com.ua/

19 січня 1951р. у бою з московитами загинув Іван Самійлович Литвинчук «Максим», «Дубовий» - Український військовик, полковник УПА, командир ВО «Заграва», командир Західна ВО «Завихост», провідник ОУН Західного краю «Дніпро».

Народився 21 серпня 1920 року (за іншими даними, у 1917 чи 1919р.) у селі Бискупичі Руські (тоді УНР, нині Нехвороща, Волинська область, Україна) в родині священика.
Напівсирота, виховувався при Дерманському монастирі з 14 років, навчався в Духовній семінарії в Крем'янці (є дані про те, що закінчив гімназію в м. Тернопіль), де вступив до ОУН (ймовірно, 1935 чи 1936 р.). 1937 року став секретарем архієпископа Симона, з яким виїжджав до Варшави, де був із перервами до 1939 р. 
Іван Литвинчук (верхній ряд, другий ліворуч) з охоронцями. Друга половина 1940-х рр.

За іншими даними політв'язень польських тюрем (1937—1939 роки, зокрема, у Самбірській тюрмі[3]), член організаційної референтури ОУН у Кракові (1940—1941).

Член ОУН. У часи нацистської окупації працював певний час у міській управі м. Сарни й одночасно очолював Сарненську округу ОУН(б) «Лісова пісня» (1941—1943). Організатор військових вишколів та перших відділів УПА на ПЗУЗ (1942—1943). Командир Першої групи УПА (незабаром — ВО «Заграва») (1943—1944).

В ніч з 21 на 22 червня 1943 «Дубовий» вів загальне керівництво наступом УПА на Янову Долину. У березні 1944 р. знятий з посади, очолював ВО «Мазепа». Із листопада 1944 р. — крайовий провідник Північно-західного краю під криптонімом «Хмельницький», «Москва». Із 1945 р. — член проводу ОУН(б) на ПЗУЗ. Командир УПА-Північ у ранзі майора (1949—1951), заступник провідника ОУН на ПЗУЗ з 1949 року.

На думку П. Содоля, після загибелі «Клима Савура» (Дмитро Клячківський), УПА-Північ очолив «Дубовий». Слушним здається й припущення П.Мірчука, що командиром УПА-Північ міг стати «Карпович» (М. Медвідь), який був військовим референтом проводу ОУН на ПЗУЗ. Лише після його смерті на початку червня 1945 р. посаду командира УПА-Північ можливо обійняв «Дубовий». Проте і це не є остаточно з'ясованим, бо після загибелі «Карповича» командиром УПА-Північ міг стати провідник ОУН на ПЗУЗ «Смок» (Микола Козак). Певними лише є відомості, що «Дубовий» став командиром УПА-Північ тільки після того, як у 1949 р. загинув «Смок».

У 1944 р. загін А. Трачука-«Ломоноса», що співпрацював з НКВС, заледве не знищив його з охороною. Певний час проживав з В. Галасою («Орлан»), його дружиною, секретаркою «Катериною», друкаркою «Ганною» у криївці в с. Полонка Луцького р-ну. Одружився із секретаркою «Катериною». У 1950—1951 рр. зазимував у криївці в будинку на одному із Золочівських хуторів.

Заскочений ворогом в криївці, загинув геройською смертю 19 січня 1951 р. на Золотіївських хуторах (тепер с. Ниви-Золочівські, що відноситься до сільської ради с. Золочівка Демидівського району Рівненської області).

За першою версією, криївку, де зберігалася велика кількість пропагандистської літератури і зашифровані документи, в т.ч. пошта від Василя Кука, виявила спецгрупа МДБ за допомогою провідника Луцького району А. Сметани-«Антона», котрий постачав «Дубового» харчами. За іншою версією, донька господаря будинку розповіла місцевому міліціонеру про сховок. Спецзагін спробував «викурити» Литвинчука газовою гранатою. Тоді він підірвав себе і ще одного юнака. За третьою версією, застрелився (прострелив собі праву скроню).

Полковник УПА від 19.01.1951.

джерело. Літопис УПА, Вікіпедія, Заведнюк В. Литвинчук Іван // Тернопільський енциклопедичний словник.

вівторок, 19 січня 2021 р.

19 січня 1891р. у Яворові народився Омелян Сеник "Грибівський, Канцлер, Урбан" - Український державник, військовий та політичний діяч, 9-й крайовий Командант УВО (02.1929-кінець 1929), член Вищого Проводу ОУН (1930), головуючий на II Великому Зборі ОУН у Римі (26.08.1939).

Народився у м.Яворові (тепер Львівська область). На початку Першої світової війни 1914–1918 вступив до австрійської армії, згодом — сотник Галицької армії. З 1921 — член Української військової організації (УВО), входив до Начальної та Крайової Команди УВО, член «Летючої Бригади» УВО.

З лютого 1928 до кінця 1929 — 9-й крайовий Командант УВО. Деякий час — головний редактор органу УВО «Сурма». З 1927 — член Проводу українських націоналістів. У 1929 Сеник був делегатом Першого Конгресу українських націоналістів у Відні. У 1930 роках — член Вищого (чотириособового) Проводу ОУН. В організації відповідав за внутрішню політику і вів організаційну роботу. У 1930 році Сеник здійснив ряд організаційних поїздок до США, Канади, Аргентини, Бразилії.

В 1934 у Празі поліція захопила так званий «Архів Сеника», який містив відомості про підпільну діяльність ОУН. Це стало причиною численних арештів членів організації, а сам «Архів» — одним з головних документів звинувачення на Варшавському процесі 1935-36. Сеник був запідозрений у зраді, але Революційний трибунал ОУН цього не підтвердив. Омелян Сеник був головуючим на II Великому Зборі ОУН у Римі 26 серпня 1939 р.

У 1940 група провідних діячів ОУН почала вимагати відставки Сеника та Ярослава Барановського, що спричинило внутрішню кризу в ОУН і призвело до розколу організації. Сеник залишився у складі ОУН(м) і у подальшому був одним з найближчих помічників Андрія Мельника.

На початку радянсько-німецької війни 1941-45 призначений керівником Основної похідної групи ОУН (А.Мельника), яка мала дістатися Києва і проголосити державність України. 

Загинув 30 серпня 1941 року внаслідок теракту в Житомирі разом із Миколою Сціборським.
Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На розі Гімназійної і Бердичівської вулиць невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19.30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу в побратима Сціборський обернувся і був смертельно поранений в обличчя та шию. Вбивцю націоналістів застрілив випадковий німецький вояк. 

Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав:

"Під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялись два горбики свіжої землі з дерев’яними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору – двоє довголітніх, невтомних шукачів розв'язки національного питання цього простору – Омелян Сеник і Микола Сціборський".

Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провiд бандерiвського крила ОУН розiслав комунiкат, в якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацiєю». Однією з найвірогідніших версій є здійснення вбивства німецькими окупантами, що доводять у своїх дослідженнях В. Гінда, І. Ковальчук, С. Стельникович.

Похований 2 вересня на подвір'ї Спасо-Преображенського собору Житомира поруч з Миколою Сціборським.

Джерело. Історична правда, Вікіпедія.

20 січня 1661р. у Львові засновано університет, який двічі був королівським, двічі цісарським, двічі радянським, нині – Львівського національного університету імені Івана Франка.

У цьому будинку з 1851 по 1920 був Львівський університет, нині тут біологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка. Світлина кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Фото: www.liveinternet.ru.
Однією з умов Гадяцької угоди 1658 року в Україні мали відкритися два православні університети (академії) – у Києві та Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання. Єзуїтська колегія у Львові мала бути закрита. Тому єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету. У той час “русини”, як і поляки, були підданими короля. А тому диплом Яна ІІ Казимира, який надав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету”, не давав полякам жодних переваг в університеті перед українцями.

Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, не збереглося в первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15. Після надання колегіуму статусу університету відомі два проекти перебудови цього приміщення (1664 та 1696 рр.).

1676-го в академії навчалося 500 спудеїв (студентів), а в перші роки ХVІІІ ст. їхня кількість зросла до 700. У складі навчального закладу були відділи: філософський та богословський, а з 1749 р. – Шляхетський колегіум. В Університеті викладали філософію, логіку, риторику, математику, астрономію, військове мистецтво, архітектуру, латинь та ін. Навчання вели латинською мовою. 1688 р. в Університеті відкрили кафедру анатомії і фізики, яку очолив відомий учений Томаш Будний. 1773 р. папа Климент ХІV ліквідував сам орден єзуїтів, тож закрили чимало єзуїтських академій, а також і Львівський університет. У 1784 р. австрійський імператор Йосиф ІІ відновив діяльність університету, в якому працювали чотири факультети – філософський, теологічний, правничий і медичний. 
Зала засідань Галицького сейму, 1914. (нині приміщення Актової зали Львівського національного університету імені Івана Франка). Фото: www.liveinternet.ru.

У Львівському університеті навчалися письменник Маркіян Шашкевич, етнограф і філолог, завідувач кафедри української словесності і ректор Університету Яків Головацький, історик і мовознавець Іван Вагилевич, філософ Петро Лодій. Серед відомих учених Львівського університету, чиї імена знали далеко за його межами, – біолог Бенедикт Дибовський, математики Юзеф Пузина, Стефан Банах, Мирон Зарицький, Микола Чайковський, філологи та історики Омелян Огоновський, Михайло Возняк, Олександр Колесса, Іларіон Свєнціцький, Кирило Студинський, правник Олександр Огоновський. Двадцять років (1894 – 1914) в університеті працював Михайло Грушевський. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/20/1661-zasnuvannya-lvivskogo-universytetu

Цей день в історії УПА 20 січня.

на фото - Повстанці сотні «Стаха», 1948 р. Перший зліва - «Коля»

*****

1945 рік

Сотня«Трембіта» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Космач на Станіславщині знищили 38 військових НКВД. У перестрілці загинули 2 воїни УПА.

Троє воїнів УПА-Захід, оточені загоном НКВД у селі Букове на Дрогобиччині, знищили двох військових і згоріли в підпаленому сараї.

1946 рік

Сотні «Дзвони» і «Літуни» УПА-Захід у бою з двома батальйонами НКВД біля сіл Болохів і Кадобна на Станіславщині знищили 10 військових. У перестрілці загинули четверо повстанців.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Боянець, Волиця-Деревлянська, Гавареччина і Гаї на Львівщині загинули станичний ОУН Роман Загаревич – «Орел», кущовий провідник Йосиф Вислінський – «Дуб» та ще четверо повстанців. Двоє потрапили в полон.

Відбиваючи напад загону НКВД у селі Тейсарів на Львівщині, повстанці знищили 18 військових. У перестрілці загинули двоє повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гаї Шляхтинецькі (нині Гаї-Шевченківські) на Тернопільщині. Четверо повстанців (у тому числі командир військової округи «Лисоня» УПА-Захід «Бондаренко») змогли прорватися. Загинула друкарка штабу Теодозія Пійдгайна – «Дарка», яка прикривала відхід і знищила військового.

У бою з московитами та полком внутрішніх військ у селі Жулин на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще четверо захоплені в полон.

1948 рік

Неподалік райцентру Рафалівка на Рівненщині повстанці знищили дільничного МВД і важко поранили начальника райвідділу МГБ.

У селі Острів на Дрогобиччині підпільники спалили колгоспні будівлі.

1949 рік

Під час боїв з московитами у селах Махлинець і Слохині на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Василь Волошин – «Ватажок» і станичний Микола Гальдин – «Лоза».

У селі Монилівка на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1950 рік

Двоє членів надрайонного проводу ОУН загинули в бою з московитами у селі Букове на Дрогобиччині

Джерело. Підготував Сергій Горобець. 


20 січня 1865р. в с. Солонім на Харківщині народився князь Михайло Туган-Барановський, економіст світового рівня, автор першого підручника з політекономії, генеральний секретар фінансів Центральної Ради, один із фундаторів Української Академії наук.

Батько Михайла Туган-Барановського був мурзою, із нащадків Чингізхана: у 1410 р. Туган-бек, командувач татарської кінноти, закохався й одружився з князівною Розалією Барановською, після чого рід отримав подвійне прізвище. Мати Михайла – Ганна Монтвід – була українкою, із старовинного князівського роду, чиї корені сягають роду князя Гедиміна. Відчувати себе українцем Михайлові допомагала і тітка Олександра Монтвід, яка мала літературний салон, друкувала власні твори. Пізніше Туган-Барановський писав: «Народився я в Харківській губернії… за походженням наполовину українець… у ранній юності і на університетській лаві почував себе українським патріотом».

Навчання Михайло розпочав у Московській гімназії, продовжив у Київській і завершив у Харківській гімназії, 1884-го поступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, але був звільнений за політичну неблагонадійність, тож вищу освіту отримав екстерном, закінчивши один за одним два факультети: фізико-математичний та юридично-економічний. В Англії він вивчає фабричне законодавство та матеріали парламентських комісій, захистивши в Московському університеті магістерську дисертацію з історії економічних криз у Англії, а пізніше докторську - «Російська фабрика в минулому й сучасному».

Наукові праці молодого вченого знаходять відгук і за кордоном. Однак в Російській імперії його почали вважати неблагонадійним, небезпечним марксистом, тому наказом міністра народної освіти Туган-Барановського було усунуто від наукової та викладацької діяльності. Навесні 1901 року за участь у студентській демонстрації його арештовують і висилають до Полтавської губернії. Упродовж чотирьох років Михайло Іванович жив на Україні у селі Пізники Лохвицького повіту у родині давнього знайомого Федора Русинова, де закохався в його доньку Ольгу і одружився. На матеріалах української господарської діяльності Туган-Барановський пише перший в імперії підручник «Основи політичної економії», очолює журнал «Вестник кооперации», який вважався на той час найкращим у світі.

У 1917 році Володимир Винниченко надсилає Туган-Барановському телеграму з пропозицією обійняти посаду Генерального секретаря фінансів Центральної Ради, і той погоджується. Туган-Барановський став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою. У 1918 році він входив до складу групи вчених, які добивалися створення Української Академії наук. Він створив і очолив спеціальний Інститут економічної кон`юнктури (1918), демографічний (1919) і кооперативний інститути.

Цікаво, що, перебуваючи в Україні, Туган-Барановський намагався вчити українську мову і спілкуватися нею. «Він увесь час силувався говорити по-українськи, хоча це йому мало давалося, іноді не можна було без посмішки дивитися в лице Михайлу Івановичу, коли він говорив українською. Але фізіономія професора була завжди серйозною. «Вибачте, що я так погано говорю, але я мушу практикуватися, бо тільки таким чином я зможу навчитися української мови», - згадував його колега Петро Пожарський. Свої лекції вчений читав державною мовою. 1919 року побачив світ його підручник українською мовою «Політична економія».

Смерть застала вченого в повному розквіті сил. На Різдво урядова делегація УНР, радником якої був Туган-Барановський, їхала до Парижа на Міжнародну мирну конференцію. Для його сім’ї дали окремий вагон, у вагоні відзначили 54 роки від дня народження Михайла Івановича. Сам іменинник почував себе зле, мав високу температуру, всю дорогу лежав.

21 січня 1919 року біля станції Затишок під Одесою серце Михайла Туган-Барановського зупинилося. Офіційна причина смерті – загострення стенокардії. Поховали вченого на старому кладовищі Одеси.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/20/1865-narodyvsya-myhaylo-tugan-baranovskyy-ekonomist-ministr-finansiv-centralnoyi-rady

На Йордан 1944р. Волинські повстанці розбили колону німецьких окупантів біля села Янівка (тепер Іванівка).

фото околиці села Іванівка.
******
Щороку 19 січня ми відзначаємо велике релігійне свято — Водохреще. Але, на жаль, небагато наших сучасників знають, що 1944 року цього дня відбувся бій воїнів УПА з гітлерівськими загарбниками у селі Янівка (тепер Іванівка) Рожищенського району.

То що ж тоді сталося? Радянсько-німецький фронт поволі наближався до Волині, тому кількість гітлерівців тут зростала. Частини УПА в цих умовах змушені були маневрувати, змінювати дислокацію, переходячи з боями з місця на місце. До Янівки та навколишніх сіл здійснив рейд загін повстанців із південних околиць Луцька (сіл Лаврів, Чаруків та інших). 

Зима того року була сніжною і морозною, тому пересувалися саньми. Дорогою до загону приєдналися вояки з інших населених пунктів Луцького та Рожищенського районів. Пізно ввечері 18 січня вони розмістились у Янівці, Літогощі та Корсинях, де на них вже чекала сотня під орудою Залізняка, колишнього сотника військ УНР Василя Петлюка, яка підійшла сюди з Маневиччини. Командування об’єднаним загоном взяв на себе Залізняк. 

Після двох годин бою фашисти втекли на вцілілих автомобілях, залишивши понад сорок убитих, в тому числі офіцера.

Вранці, як завжди у цей день, мешканці з навколишніх сіл зібралися у храмі села Янівка на службу Божу. Опісля процесія, що складалася з декількох сотень парафіян на чолі зі священиком, вирушила вулицею освячувати воду до річки Стохід. Раптом люди помітили колону фашистів, що наближалася від села Кухарі (нині Ковельського району) і складалася з восьми вантажівок, на яких було близько двохсот загарбників. Вони мали намір провести розвідку бродів та мосту через Стохід, про що пізніше розповіли полонені. Не відразу зуміли побачити гітлерівців та повідомити своїх побратимів, які відпочивали після виснажливої дороги і вартові повстанців. Фашисти ж, уздрівши хресну ходу, зупинилися на околиці села і чекали, поки процесія  пройде далі. Це тільки й потрібно було воякам УПА, які за цей час швидко зайняли оборону і відкрили вогонь по загарбниках, підпаливши першу й останню автомашини. Застукані зненацька, фашисти на деякий час розгубились, а потім кинулися… поміж учасників процесії. Це змусило вояків УПА припинити вогонь. Селяни ж розбіглися та заховалися хто куди: за будинки, хліви, стіжки сіна, в порожні ями з-під картоплі (в одній із них сховались декілька мирян, священик та німець). Більшість же ворогів опинились як на долоні — і бій розгорівся з новою силою. Кулі повстанців косили непроханих гостей. 

Особливо відзначився кулеметник, що зайняв вогневу позицію просто на перехресті доріг і бив «прямою наводкою». На жаль, невдовзі він загинув. Гітлерівці підпалили декілька хат, але й це їх не врятувало: на допомогу побратимам з боку Літогощі вже поспішали інші бандерівці.

Після двох годин бою фашисти втекли на вцілілих автомобілях, залишивши понад сорок убитих, в тому числі офіцера. Повстанці ще деякий час переслідували ворога, а згодом відійшли в ліс біля села Угли Ковельського району. У цьому бою загинуло четверо вояків УПА, померли і двоє з декількох десятків поранених. Наступного дня їх з почестями поховали на сільському кладовищі в Углах.

На сьогодні відоме ім’я лише одного з них — Олексій Лук’янчук, 1919 р. н., житель села Лаврів. На початку 2000-х в Іванівці на місці бою встановили і освятили символічний хрест (на фото), а 12 жовтня 2016 року в Углах відновили та освятили могили загиблих українських героїв.
хрест на місці бою.
Завдяки ветерану УПА лучанину Костянтину Кравчуку, який також багато літ досліджує події того дня, на могилах героїв встановлені тимчасові хрести. 

Хотілось би, щоб герої були належно пошановані, а пам’ять про них не згасала у наших серцях.

Джерело. Автор: Валерій КУДЕНЧУК, краєзнавець.
http://www.hroniky.com/news/view/10717-na-iordan-volynski-povstantsi-rozbyly-kolonu-fashystiv

Цей день в історії УПА Тернопільщини - 19 січня.

Село Бариш де загинули вояки УПА Калинюк і Гук.
*******
19 січня 1944 року 
– у Чортківській тюрмі розстріляно членів ОУН Василя Ганджалу та Йосипа Безпалька.

19 січня 1946 року 
– московити арештували священника УГКЦ, уродженця Заліщик Єроніма Євгена Тимчука. Засуджений до 10 років таборів, 5 років позбавлення прав та конфіскацією майна. Покарання відбував у Казахстані. Поміж годинами виснажливої праці на кам’яновугільних шахтах о. Єронім знаходив хвилини для особистої молитви та Служби Божої, яку старався відправляти в час, коли всі спали. Після звільнення, яке настало 20 червня 1955 року, повернувся до рідного села, а потім до Львова, де знайшов роботу санітара в бригаді швидкої допомоги. Одночасно підпільно займався душпастирською діяльністю. Помер отець-доктор Єронім Євген Тимчук 25 лютого 1994 року в Коломиї.

19 січня 1947 року 
– у селі Бариш Бучацького в нерівному бою з енкаведистами героїчно загинули вояки УПА Калинюк і Гук.

19 січня 1947 року 
– на околиці Тернополя загинули: друкарка воєнної округи ч/з «Лисоня» Теодозія Підгайна «Дарка» (дова по крайовому провідникові ОУН Гулякові) та місцева мешканка Стефанія Ткач-Лотоцька.

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/19/istoriya-ternopilshhyny12/

Цей день в історії УПА 19 січня.

1944 рік

Відділ УПА у райцентрі Острог на Рівненщині спалив 12 будівель, у тому числі райком КП(б)У і райвідділ НКВД.

1945 рік

Начальник штабу військової округи «Буг» УПА-Захід Володимир Аркас – «Рудий» загинув у сутичці з загоном НКВД біля села Купичволя на Львівщині.

Відділ повстанців атакував загін НКВД у селі Верхні Гаї на Дрогобиччині. Знищений дільничний і поранено міліціонера.

1946 рік

Курінь УПА-Захід у бою з загоном НКВД у селі Демня на Львівщині знищив чотирьох військових і ще двох поранив. У перестрілці загинув ройовий «Гайдамака».

Чота сотні «Сивуля» УПА-Захід у селі Манява на Станіславщині знищила старшого лейтенанта і агента НКВД.

Сотня «Літуни» УПА-Захід у нічній сутичці з загоном НКВД біля села Корчівка знищила трьох військових, одного поранено.

У селі Мала Озимина на Дрогобиччині підпільники знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

1947 рік

Чота сотні УПА-Захід у селі Велике Поле на Львівщині знищила двох військових МВД.

1948 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Веселівка і Хатки на Тернопільщині загинули троє повстанців.

1949 рік

Раптовим нападом на загін МВД, що проводив облаву у селі Танява на Станіславщині двоє повстанців знищили двох військових і розігнали решту.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Махлинець на Львівщині. В результаті збройної сутички загинули районний провідник «Ватажок» і ще двоє повстанців.

1952 рік

Заступник крайового провідника ОУН Іван Литвинчук – «Дубовий» загинув під час зіткнення з опергрупою МГБ у селі Синякове (нині у складі міста Чортків) на Рівненщині.

Підготував Сергій Горобець

19 січня 1893р. народився Гриць Гладкий с. Чернихівці, Збаразький повіт - Український громадський і політичний діяч на Волині та Галичині, журналіст, сотник, начальник канцелярії Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців та начальник відділу культосвіти 6-ій Січової дивізії Армії УНР. Автор чисельних публікацій у періодиці.

Гриць Гладкий – український громадський і політичний діяч, журналіст, сотник, начальник канцелярії Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців.
Народився 19 січня 1893 у селі Чернихівці, Збаразького повіту. Закінчив українську гімназію у Тернополі. Під час Першої світової у лавах армії Австро-Угорщини воював проти росіян на Галицькому фронті, у 1915 році потрапив у полону. Перебував у таборах Сибіру (Томськ, Уфа).

Весною 1917 повернувся до Києва. Вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців Армії УНР, де був начальником канцелярії. Гладкий Гриць був серед співзасновників Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка.

Восени 1919 року, після розформування Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, перебував у таборі в Ланцуті і Бересті, став начальником 6-го відділу культосвіти Штабу дивізії, в 6-ій Січовій дивізії. Редагував три часописи: «Вісти», «Характерник», «Український стрілець».

Після поразки УНР, восени 1920 року був інтернований в Александрові-Куявському, Польща. У таборі був одним з організаторів культурно-освітнього життя. Був засновником та співредактором дивізійної газети «Нове життя». У лютому 1921 року випустив спецвипуск газети, присвячений історії 6-ї Стрілецької дивізії. У 1921 р. разом з редакцією газети переїхав до табору Щипйорно, Польща. У 1922 році під його редакцією вийшов збірник «На руїнах», з описом Другого Зимового походу.

Від 1922 року в Луцьку: був секретарем Української парламентської репрезентації Волині, заснував у 1926 році тут з однодумцями газету «Українська громада», був активним діячем товариства «Просвіта». Був причетним до створення Українського банку в Луцьку. У 1925 році був одним із засновників українського суспільно-політичного часопису «Українська громада» (1926-1929) у Луцьку. Був активним членом Української партії соціалістів-революціонерів.

У 1928 році переїхав до Львова, вийшов з УПСР та приєднався до УНДО, став її активним діячем. У 1930 році (за іншими даними — у 1931-36 роках) директор канцелярії УНДО, дописувач видання «Шлях нації». У 1931-36 роках відповідальний редактор часопису «Свобода». У 1934 році голова Союзу Українських приватних урядовців Галичини.

Трагічно загинув у Львові 16 вересня 1936 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Література
Волинський Б. Гладкий Гриць // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. – Т. 1 : А — Й. – С. 360.

19 січня 1914р. у Києві народився Олег Лащенко – письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч, діяч ОУН.

автор. О. Лащенко.
Дослідження українського письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча Олега Лащенка (1914–1998) присвячено історії української культури. Автор висвітлює основні віхи історії українського народу, характеризує розвиток суспільних відносин, релігії, матеріальної та духовної культури, аналізує культурні впливи в різні періоди історії. В окремому розділі, намагаючись утриматися від оцінок, дослідник окреслив основні напрями розвитку української культури в пореволюційний період.
Бібліографічний опис:

Лащенко Олег Ростиславович. Культурне життя на Україні [Електронна копія] / О. Лащенко. — Електрон. текст. дані (1 файл : 80,1 Мб). — Прага : Секція мистців, письменників та журналістів УНО, 1941 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2018).
Оригінал друкованого документу зберігається в НБУ ім. Ярослава Мудрого: Лащенко О. Р. Культурне життя на Україні / О. Лащенко. — Прага : Секція мистців, письменників та журналістів УНО, 1941. — 53 с.

*********
У 1920 р. Олег Лащенко разом з батьками виїхав спочатку до Польщі, а потім до Чехословаччини. Вже на еміграції він здобуває середню та вищу освіту. Закінчивши гімназію в Празі, вступає на славістичний відділ Карлового університету.

1935-го приєднується до Організації українських націоналістів (ОУН). Заступник Олега Кандиби (Ольжича) у проводі Культурної референтури ОУН до смерті останнього. З 1944 р. по 1949 р. Олег Лащенко очолював Культурну референтуру. Був заступником Олега Кандиби в редакції журналу «Самостійна думка» і празького журналу «Пробоєм».

У 1938-1939 рр. Олег Лащенко активно долучається до державного будівництва Карпатської України. Під час угорської окупації Карпатської України у березні 1939 р. разом з групою друзів потрапив до військової в’язниці у Тячеві й концентраційного табору у Варюлопуші в Угорщині.

У 1941 р. у складі похідних груп ОУН прибув до Києва, входив до складу українського підпілля. Перебуваючи в Києві, О. Лащенко очолив культурний сектор в центральному керівництві ОУН, а також сектор культури в Національній раді. Як пізніше він зазначив у спогадах про окупований Київ: «Тоді, цієї осени 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали знову підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя міста».

Того ж року О. Лащенку довелось залишити Київ. Через Львів він повертається до Праги, де очолив культурно-наукове видавництво ОУН. Однак, це тривало недовго, оскільки гестапо ліквідувало видавництво вже 1942 р. Наприкінці Другої світової війни Лащенко виїхав до західної зони Німеччини, а восени 1951 р. емігрував до США.

Разом з Євгеном Маланюком Олег Лащенко редагував у Мюнхені журнал «Вежі» − орган Культурної референтури ОУН. Під псевдонімом О. Олелько уклав збірник української визвольної поезії «Вперед, Україно!», який Українська національна єдність видала 1951 р. Разом з Костем Мельником і Василем Веригою відредагував збірник «На зов Києва» (1985).

Послідовний націоналіст, О. Лащенко був щирим прихильником політичних поглядів сенатора США від штату Північна Кароліна Дж. Хелмса, відомого консерватора та противника перемовин з Радянським Союзом. Відтак, він протягом тривалого часу входив до створеного сенатором Національного Конгресового Клубу (National Congressional Club).

В останні роки життя Олег Лащенко тяжко хворів. Помер 17 липня 1998 р. у Нью-Йорку (США).

Джерело.
Підготували Сергій Горобець та Олена Гуменюк.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

понеділок, 18 січня 2021 р.

19 січня 1912р. в Тернополі народився Ярослав Стецько, один із ідеологів та провідників українського націоналізму, голова ОУН-б, президент Антибільшовицького блоку народів.

Ярослав Стецько та його дружина Ганна Музика (Ярослава Стецько). Фото: istpravda.com.ua

Походив із родини священика. Закінчив Краківський та Львівський університети. Ще юнаком включився у національно-визвольну боротьбу, з 1932-го був членом Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань. У 1936-му засуджений польським судом до п’яти років ув’язнення. Під час слідства провів понад 200 годин (майже дев’ять діб) без сну, сидячи на табуреті, але компрометуючих свідчень так і не дав. Звільнений по амністії в 1937-му.

Один із ініціаторів створення Революційного проводу ОУН-б (1940), з квітня 1941-го – заступник провідника ОУН-б Степана Бандери. На Українських національних зборах у Львові 30 червня 1941-го проголосив Акт відновлення Української держави і був обраний прем’єром.

Як пізніше пояснював сам Ярослав Стецько: «…ми вирішили танкам, бомбовозам і гранатам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, ні за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Заарештований нацистами 4 липня 1941-го, понад три роки перебував у концтаборі Заксенхаузен, зокрема в бункері смерті «Целленбау». В 1944-му переведений на режим домашнього арешту. Пізніше втік із лікарні в чеському місті Штайнгофф до американської зони окупації, отримавши важке поранення в руку. В групі, яка допомогла організувати втечу, була і підпільниця «Муха», майбутня дружина Ярослава Стецька – Ганна Музика (Ярослава Стецько). Вони уклали шлюб у 1946-му і прожили разом 40 років.

У 1945-му обраний членом бюро Проводу ОУН. Від 1946-го і до кінця життя очолював Антибільшовицький блок народів. За його ініціативи постала Європейська Рада Свободи. У 1968-му обраний головою Проводу ОУН-б.

Вважається, що саме під впливом особистості Ярослава Стецька генеральний секретар НАТО Джон Гакет у книзі «Третя світова війна» змоделював ситуацію, коли українські націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР.

Під час судового процесу в Польщі так сформулював своє життєве кредо: «Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть».

Помер 5 липня 1986-го в Мюнхені (Німеччина).

Підготували Сергій Горобець та Олена Гуменюк.
Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 18 січня.

Фото: Воїни УПА. Повстанці групи "Захід", ВО 4, Галичина, с. Орява, Бойківщина.
*********
1944 рік. 
Вночі батальйон НКВД влаштував облаву на сотню УПА-Північ в районі села Острівець на Рівненщині. Після двогодинного бою повстанці відступили за річку Случ.

1945 рік
Курінь «Гуцульський» УПА-Захід підірвав два мости і звільнив 22 заарештованих на станції Хлібичин на Станіславщині.

В одному з населених пунктів Дрогобиччині повстанці знищили оперативного працівника НКВД.

1947 рік
Опергрупа полку внутрішніх військ захопила криївку біля села Дземброня на Станіславщині. В результаті бойового зіткнення загинули надрайонний референт ОУН Іван Кулик – «Сірий» і четверо охоронців. Застрелились троє повстанців, у тому числі надрайонний провідник Іван Сеульський. Ще двох пораненими захоплено в полон.

1948 рік
У селі Коханівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Красне на Рівненщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися, знищили лейтенанта та сержанта і обидва загинули в перестрілці.

1949 рік
У селі Старий Яжів на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД і здобули автомат.

У сутичці з загоном винищувального батальйону в селі Коростів на Рівненщині повстанці знищили одного бійця, ще одного поранили. Здобуто автомат, гвинтівку, патрони.

1950 рік
Пошукова група МВД через раду захопила криївку в селі Рожнів на Станіславщині. Станичний ОУН «Мороз» вчинив збройний опір і загинув у перестрілці.

1952 рік
Двоє повстанців загинули під час зіткнення з пошуковою групою МВД у селі Тиха на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець
Сайт ІНПУ.

18 січня 1850р. у с. Берлоги народився Іван Омелянович Левицький, псевдонім — "Іван з Берліг" - Український галицький бібліограф, письменник, публіцист. Працював над бібліографією західноукраїнських видань. Похований на «Личаківському цвинтарі» Поле 50.

Іван Левицький народився 6 (18) січня 1850 року в селі Берлоги (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області). 

Навчався у Станіславівській гімназії, звідки його забрали до австрійської армії. 1871 року у Будапешті склав екзамени на атестат зрілості, згодом поступив на філософський факультет Віденського університету. 

Основною справою його життя завжди була бібліографія, якою він зацікавився у 1877 році. У 1909 році очолив Бібліографічне товариство імені Тараса Шевченка. І.Левицький активно співпрацював з багатьма галицькими періодичними виданнями, був редактором газет та журналів, писав про історію українського шкільництва в Галичині, популярні історичні оповідання, останні – публікував під псевдонімом Іван з Берліг, укладав календарі.

Найголовніші праці бібліографа І.Левицького: «Галицко-русская библиография ХІХ столетия» (т.1-2, 1888-95); «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (т. 1-3, 1909-11), «Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800» (1903); «Реєстр наукових і літературних праць професора Михайла Грушевського» (1906) та інші. І.Левицький зібрав колосальні матеріали про 2000 діячів, праці яких зберігаються у відділі рукописів ЛННБ України ім.В.Стефаника.

Твори І.Левицького мали схвальні відгуки в українській та польській пресі, їх високо оцінено в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона».

З 1879 року і до кінця свого життя І.Левицький працював дрібним урядовцем у різних страхових товариствах Львова. Відійшов у вічність 30 січня 1913 року, похований на Личаківському кладовищі.

Частина доробку вченого, зокрема двотомне видання «Галицко-руская библіографія XIX-го столѣтія съ увзглядненіемъ рускихъ изданій появившихся въ Угорщинѣ и Буковинѣ (1801-1886)»; тритомна праця «Українська бібліоґрафія Австро-Угорщини за роки 1887-1900»; «Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800» та ін. Життєвий та творчий шлях науковця розкривають численні розвідки у довідково-енциклопедичних та монографічних виданнях, зокрема це нарис Гуменюка М. П. «І. О. Левицький», надрукований на сторінках видання цього ж автора «Українські бібліографи XIX- початку XX століття» (Харків, 1969); праці вміщені у збірнику «Іван Омелянович Левицький : збірник наукових праць» (Львів, 2002 р.) – Вальо М. А. «Фундатор української бібліографії», Кульчицької Т. Ю. «Іван Омелянович Левицький (1850-1913) на тлі епохи», Баб’яка П. Г. «Іван Омелянович Левицький як журналіст, письменник, перекладач і видавець» та ін., а також статті в довідково-енциклопедичних виданнях – «Енциклопедія Львова», «Енциклопедія історії України», «Українська журналістика в іменах», «Енциклопедія українознавства» та інші матеріали. 
*****

Він зібрав найповнішу інформацію про тогочасні українські видання, твори та їхніх авторів. У біографіях, портретних замальовках міститься багато матеріалу про творчих особистостей України. Зокрема матеріали для словника псевдонімів і криптонімів українського письменства Галичини (близько 800 авторів), яка зберігається в основному у відділі рукописів ЛННБ імені Василя Стефаника НЛН України.

Іван Левицький залишив літературні напрацювання: народні календарі та простонародні книжечки.

1900-го він очолив бібліографічну комісію Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Найвизначніші твори Івана Левицького «Галицько-руська бібліографія ХІХ століття» (1888 – 1895) та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (1900 – 1911).

Помер у січні 1913-го у Львові.
Джерела.
http://www.lsl.lviv.ua/index.php/uk/2020/01/15/vydatnyj-galytskyj-bibliograf-ivan-levytskyj/

https://old.uinp.gov.ua/historyday/18-sichnya-0

18 січня 1821р. у с. Добряни на Львівщині народився Антоній Степанович Петрушевич, священик УГКЦ, історик, філолог, археолог. Досліджував історію церкви в Галичині та Буковині.

З його ім’ям пов’язане становлення української археографії в Галичині. Залишив понад 200 статей з історії церкви, етнографії та мовознавства. Автор етимологічного словника слов’янських мов, який зберігся в рукописі. 1851-го став радником консисторії, був особистим секретарем митрополита Михайла Левицького. З 1858-го – парох села Новиця (нині Калуський район). На запрошення єпископа Григорія Яхимовича упорядковував бібліотеку Перемиського капітулу УГКЦ. Керував митрополичою канцелярією та митрополичим архіву. Антоній Петрушевич був серед засновників Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Обирався послом до Галицького сейму (1861–1877) та Австрійського парламенту (1873–1878).

«На нашій святій Русі зберігається ще чимало дорогоцінних письмових пам’яток. Я отримав з Буковини листи, в яких повідомляють мене про пергаментні євангелії, написані старослов’янською мовою, що зберігаються у монастирі Путна. – писав Антоній Петрушевич в редакцію львівської газети «Слово» у 1861 році. – Одне євангеліє написано рукою господаря Стефана у кінці XV ст. Священик Соневицький пише мені з Кімполюнга, що в монастирі Ватра-Молдавиця зберігається більше, ніж 150 старовинних рукописів і грамот, що написані руською (тобто українською) мовою!». Отець Антоній (греко-католицький священик) не мав права на наукові пошуки в православних монастирях Буковини й Молдавії. Він добився на це дозволу православного митрополита у Чернівцях. Також вивчав архіви.

Результати історико-краєзнавчих пошуків публікував у «Літературному Збірнику», «Буковинській Зорі», «Галицькому історичному збірнику».

1884-го його визнано доктором історії Київського університету «на знак поваги до наукових праць з руської історії». Петрушевича обрали дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, а також Імператорського археологічного товариства.

Джерело 1. https://old.uinp.gov.ua/historyday/18-sichnya-0
*******

Антоній Петрушевич народився у селі Добряни (нині Стрийський район) у сім'ї місцевого пароха Степана Петрушевича (1772–1850). Початкову освіту здобув у Стрию. Навчався у Львівському університеті (закінчив 1845) і Греко-католицькій теологічній семінарії. 1847 року висвячений на священника.

Від 1861 року крилошанин митрополичого капітулу і Собору святого Юра, керівник митрополичої канцелярії. Із 1873 року — бібліотекар митрополичого архіву. Співзасновник Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Посол до Галицького сейму (1861–1877), посол до Австрійського парламенту (1873–1878). Похований на Личаківському кладовищі, поле № 5.

Предметом перших наукових досліджень Петрушевича була історія церкви в Галичині, потім почав займатися слов'янською філологією, етнографією, дослідженням археологічних пам'ятників та архівних рідкостей. У 1848 році Петрушевич брав участь у Соборі руських учених, де очолював історичну секцію. Хоча Петрушевич не займався літературою спеціально, він привітав Собор віршем «Братьям-галичанам», який був надрукований у «Зорі Галицькій», та, вже у 1901 році передрукований у «Галичанині» (загалом залишилося лише два вірша, надрукованих Петрушевичем).

Багато років Антоній Петрушевич співпрацював з Галицько-руською матицею, був членом Чеської матиці, почесним членом Слов'янського товариства (Київ), Російського археологічного товариства, Товариства історії та стародавностей (Одеса), румунської Академії Наук (Бухарест).

Його численні (загалом до 120) наукові роботи стосувалися головним чином, хоча не виключно, історії Галичини у різні епохи та у різних аспектах та друкувалися у виданнях москвофільского харатеру — «Галицкий исторический сборник», «Науковий сборник», «Галичанин». Ще за життя постать вченого була добре відома в науковому світі.

Його згадано у багатьох енциклопедичних виданнях. Зокрема вперше — у Британському музейному каталозі (1881–1900), пізніше в словнику Брокгауза і Ерфона (1898), польській Енциклопедії загальній С. Оргельбранда (1901) та інших.   

Джерело 2. http://slavutichlib.com.ua/kalendar/eventdetail/36/-/195-rokiv-vid-dnia-narodzhennia-antoniia-stepanovycha-petrushevycha-18211913-ukrainskoho-poeta-publitsysta-hromadskoho-diiacha-istoryka-filoloha-etnoh

18 січня 1864р. на Київщині народився Іван Їжакевич, живописець та письменник. Автор ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря» та «Енеїди» Івана Котляревського. Навчався в іконописній школі при Києво-Печерській лаврі.

Їжакевич, Іван Сидорович (06(18) січня 1864, Вишнопіль, Київська губернія, нині Тальнівського району на Черкащині — 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник і графік, народний художник.
З іменем славетного Івана Їжакевича пов'язана ціла епоха в українському мистецтві.

Народився Іван Сидорович 18 січня 1864 року. Дитячі роки минули в невеличкому мальовничому селі Вишнопіль Уманського повіту (нині Тальнівського району на Черкащині). Тут він слухав розповіді родичів і односельців про війну українського народу проти чужинського поневолення - Коліївщину. Побачене і почуте на все життя вразило душу митця. В одинадцять років майбутній художник потрапив до Києва, почав малювати. 1872 року дядько допоміг влаштуватися в іконописну майстерню Києво-Печерської лаври. Навчаючись у майстерні, юнак продовжував малювати довкілля. Пізніше вирішив перейти до Київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Намалював свій автопортрет і разом з іншими малюнками показав його Мурашку. Вчитель відразу оцінив доробки Івана і запропонував стати репетитором і одночасно навчатися.

Вихованці Київської рисувальної школи в своїх творах продовжували традиції українського мистецтва. Під керівництвом Мурашка, досвідченого педагога і близького друга І. Рєпіна, навчаючись безпосередньо у художника X. Платонова, Їжакевич оволодіває майстерністю. Бере участь у реставрації та поновленні фресок XII ст., в Кирилівському монастирі, яка проходила безпосередньо під керівництвом О.Прахова і М.Врубеля.

Пізніше Іван Сидорович згадував: "Микола Іванович отримав листа від професора Прахова і прочитав нам, учням, що через декілька днів оголосять відкриття фресок у Кирилівській церкві на Куренівці і що цю справу буде доручено для нагляду Миколі Івановичу. Справді, незабаром таке повідомлення з'явилося, і роботу розпочали. Чекали Врубеля, а через тиждень він і приїхав. У школі мене вважали старшим і доручили реставрувати фреску, що краще збереглася. Виконавши роботу, від Прахова і Врубеля я дістав похвалу. Наступну мою роботу Врубель посварив, дорікнув мені, коли я почав було Врубелю доводити свою грамотність. Врубель відповів мені: "Тут шкільна грамотність не підходить. Тут потрібна творчість".

Після навчання в Київській рисувальній школі, заохочений Пимоненком двадцятирічний Їжакевич їде до Петербурга. За сприяння земляка Віктора Дмитрашка вступає до Академії мистецтв, у гіпсофігурний клас, згодом його перевели до натурального класу. Вчителями Їжакевича були А. Куїнджі та І. Рєпін. Дмитрашко знайомить його з працівником журналу "Живописное обозрение" де починають друкувати роботи Їжакевича. Згодом молодий митець поступово переходить працювати до популярного ілюстрованого журналу - "Нива", де друкуються його твори минулого і сучасного життя українського народу.

Свої малюнки митець виконував на самшитових дошках, пером або розмивкою туші, які потім ксилографи гравірували й готували до друку.

Щоб мати можливість працювати, молодий художник переходить на вечірні заняття в Академії. Ілюстрація стає покликом душі митця.

У "Ниві" Їжакевич працював до 1917 р., коли журнал припинив існування. Композиції митця були ніби продовженням задуманих Шевченком і Жемчужниковим офортів про Україну. З часом ілюстрації Їжакевича з'являються також у журналах "Солнце России", "Север". Пише побутові картини, краєвиди, "Кобзар на могилі", "Жнуть очерет", "Ловлять раків", "Вітряки за селом". Малює своїх рідних, які "їдуть в гості". Каганець, люлька і колиска - усе постає на папері, визначає народність майбутніх ілюстрацій картин із селянського побуту.

Понад чверть століття репродуктувалися на сторінках петербурзьких журналів картини й ілюстрації Івана Сидоровича. Товариство, що видавало "Ниву", ще 1895 року видрукувало ювілейний альбом журналу з портретом Їжакевича і факсиміле його картин, на якій зображено дітей біля отари овець на вишнопільських полях, удалині - шестикрилий вітряк. Українська тематика стає основою його творчості. Захоплює художника історія, про що свідчать твори "Запорожець", "Український кобзар", "Максим Залізняк", "Запорожець у зимовому одязі", "Григорій Сковорода в дорозі". З'являються малюнки до повісті М.Гоголя "Ніч перед Різдвом", творів Т. Шевченка, зокрема до вірша "Перебендя", поем "Катерина", "Гайдамаки", драми "Назар Стодоля". Ця тема пройде через творчість глибоко народного митця. Його роботи, незважаючи на цензурні утиски, друкувалися, були близькі народові і користувалися широкою популярністю.

Наприкінці 90-х рр. XX ст. Їжакевич переїздить до Києва, вже маючи ім'я популярного ілюстратора. На цей період припадає досконале освоєння монументального живопису, він розписує культові будівлі в Бєлгороді, Києві, Катеринодарі. Після чотирьох років навчання Іван Сидорович залишає Академію, маючи на руках атестат з правом викладання малюнку в середній школі. Однак не викладання, а ілюстрація стала його основною професією. Їжакевич продовжує створювати свої малюнки на основі натуральних замальовок, зроблених на Нижній Наддніпрянщині, в місцях Запорізької Січі. В одному з малюнків "Язика піймали" митець показав вдалу розвідку козаків у тилу ворога, під час якої було взято в полон татарина. В цьому творі, як і в усій творчості, проявляється патріотичний мотив творчості Їжакевича.

У роки реакції, коли діяв царський наказ про заборону української літератури, мови, пісні з'являються ілюстрації Їжакевича до "Кобзаря" Тараса Шевченка - "Причинна", "Катерина", "Гайдамаки", "Перебендя" та інші, твори відтворювалися у журналі "Нива" способом ксилографії.

Чимало уваги, особливої душевної теплоти і ніжності приділяв художник зображенню дітей. Це знайшло відбиток і в його живописному полотні "Мама йде!" (існує варіант - повторення 1926 року).

У картині правдиво передана ситуація з селянського життя, в якій батьки, зайняті цілоденною працею у полі, залишили малу дитину на догляд старшої сестри. В полі вже сутеніє, хмари над обрієм зарожевіли. В розсіяному світлі надвечір'я фарби звучать локально, відкрито, декоративно. Твір має всі характерні риси ілюстрації до періодичних видань: композиція його лаконічна, великопланова, позбавлена дрібних деталей, вона легко читається з першого погляду, колірна гама стримана, використання барв мінімальне, зате тональна розробка відзначається шикорим діапазоном. Художник ніби передбачає можливості майстра-ксилографа, якому доступна гра світла, тону, а не кольору. Полотно приваблює глибокою народністю, винятковою людяністю образно-емоційного змісту, оригінальною авторською манерою, не властивою митцям, які працювали переважно на пленері.

У Києві збереглося чимало монументально-декоративного малярства І.Їжакевича, - від перших спроб у Кирилівській церкві до найдосконаліших, що у Києво-Печерській лаврі, церква над Економічними воротами, Всесвятська та Трапезна (остання мальована за ескізами і під особистим керівництвом Олексія Щусєва). Розписи справляють враження "мажорного акорду", взятого сильною і сміливою рукою, зокрема Іонівського монастиря.

У творчості Івана Їжакевича значне місце займає робота над розписом Георгієвської церкви храму-пам'ятника "Козацькі могили", спорудженого на честь подвигу селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького, яке прийняло бій з добре озброєною 150-тисячною армією польського короля Яна Казимира поблизу Берестечка, сіл Митниці, Острова, Солонева і Пляшева (нині ці села Радивилівського району Рівненської області).

Георгіївська церква - головна споруда меморіалу, можливо, найсамобутніший витвір архітектурного модерну і бароко в Україні. Задум побудувати пам'ятник козакам виник 1908 року з ініціативи архімандрита Почаївського Віталія Максименка, який очолив організаторську роботу та оголосив збір пожертв. Проект храму-пам'ятника розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В.Максимов, учень видатного архітектора Олексія Щусєва. Спорудження Гергіївської церкви тривало від 1910 до 1914 року, керував будівництвом Володимир Леонтович.

Іван Їжакевич приїхав у Пляшеву, на острів Журавлиху, де саме завершувалося спорудження пам'ятника-музею "Козацькі могили", навесні 1914 року. На той час він, п'ятдесятирічний досвідчений художник, уже мав у своєму доробку сотні ілюстрацій.

Оздоблення пам'ятника-музею в Пляшеві тривало до середини 1914 року. Іван Їжакевич разом з учнями на фасаді будівлі написав композицію "Голгофа", яка заповнює усю площину над іконостасом. Намалював чотири колоритних портрети на колонах, оздобив зводи над балконом, а також ворота і двері.

Іконостас виконаний з червоного кварциту та чорного лабрадориту з Житомирщини, що символізують кров і траур. Під іконами - зображення георгіївських хрестів - символів військової доблесті, що нагадують нам про присвоєння трьомстам козакам-героям звання георгіївських кавалерів.

Талановитий майстер Їжакевич створив також кілька полотен для панорами Берестецької битви. Всі вони, на превеликий жаль, були вивезені австрійцями в роки першої світової війни і, можливо, назавжди втрачені для нашого народу.

Навіть працюючи над біблійними мотивами, Іван Сидорович не відступає від реалістичних тенденцій. "Реалізм - це велика справа, - говорив він, тому-то я й лишився з народом, щоб не зійти з цього шляху. Реалізм - це глибокий аналіз життєвих явищ".

Художник ілюструє "буквар" українською мовою, пише кілька п'єс з сільського життя - "Гречаники", "Стара школа", підбирає музичний супровід. У 1919 р. в Києві спільними зусиллями художників було створено Першу Професійну Спілку художників міста Києва. Їжакевич брав активну участь у роботі Спілки. До 1936 р. майстер виконує замовлення для геологічного музею Академії наук України. Він створив 14 панно на теми історії Землі, а для будинку музею Т.Шевченка в Києві намалював невеликі за розміром картини "Гайдамаки в Умані", "Перебендя", "Зустріч Т.Шевченка з сестрою Яриною", "Похорон Шевченка" та одну з найкращих - "Мені тринадцятий минало", сюжет якої пов'язаний з автобіографічними рядками однойменного вірша.

Для історичних і художніх музеїв Києва, Харкова, Чернігова та Дніпропетровська з 1926 - 1928 рр. митцем були створені "Битва чернігівського князя Чорного з древлянами", "Битва козаків з ляхами", "Бій у селі Веселому 28 лютого 1861 р." та інші.

З початку 1930-х рр. Їжакевич поступово повертається до ілюстрування літературних творів. Він виступає як ілюстратор "Кобзаря" Т.Шевченка, творів М.Гоголя, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Г.Квітки-Основ'яненка, роману Івана Ле "Наливайко". Свої ілюстрації Їжакевич малював переважно олійними фарбами в одній техніці - гризайль.

Коли до Шевченківського ювілею (1939 р.) потрібно було замовити оформлення "Кобзаря", то одноголосно вирішили доручити цю роботу Їжакевичу. Ілюстрації до "Кобзаря" стали вершиною творчого доробку майстра. Вони відтворюють і дитячі переживання, і любов до українського народного життя, його побуту, звичаїв, уподобань. Автобіографічні поезії Шевченка "І золотої, й дорогої", "Мені тринадцятий минало" наче переплітаються в Їжакевича з власним дитинством. Ці ілюстрації увійшли до хрестоматій та підручників, на них виховувалась українська молодь. До ювілейного видання "Кобзаря" створив близько 30 малюнків. Цією працею він наче підводить підсумок свого життєвого досвіду.

Друга світова війна змінила плани художника. Однак під час війни митець продовжив роботу над "Енеїдою".

Великий успіх мала персональна виставка з нагоди 80-річчя з дня народження та 60-річчя творчої діяльності Івана Сидоровича.

У повоєнні роки вітчизняна книжкова графіка переживає бурхливе піднесення. Видаються небаченими до того твори класиків української і зарубіжної літератури. Іван Сидорович ілюструє "Кленові листки" Василя Стефаника, "За готар" Ольги Кобилянської.

Портретна творчість І.Їжакевича обмежується декількома автопортретами. В "Автопортреті" 1933 р. художник зосередив увагу на характеристиці обличчя, на виявленні через зовнішні риси духовного, психологічного стану, ми бачимо благородне лице з ледь сумним поглядом. Іван Сидорович Їжакевич прожив без двох років ціле століття. Прожив чесно і благородно, віддаючи все, що мав, народу. Його життя обірвалося 19 січня 1962 року і весь митецький світ України прийшов прощатися зі старійшиною української культури. Похований на Байковому кладовищі.

Іван Сидорович створив понад двадцять тисяч робіт, що розійшлися по всьому світу, і це його прижиттєвий пам'ятник. 

Джерело. https://library.pl.ua/books/Eneida/Yizhakevych.htm

неділя, 17 січня 2021 р.

17 січня 1891р у с. Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович - розвідник УНР та УПА.

17 січня 1891 року у селі Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович.

Про розвідувальну діяльність Литвиненка І.Д. відомо не багато. Проте в історії українського визвольного руху полковник Армії УНР і один із представників української розвідки того часу залишив яскравий слід.

Під час Першої світової війни Литвиненко І.Д. був офіцером царської армії, а з 1917 року воював в Армії Української Народної Республіки, де й дослужився до полковника. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю: українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами: за весь рейд по тилах ворога було пройдено 2500 км, проведено більше 50-ти успішних боїв.

Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську (нинішня Миколаївська область), де, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32 тисячі гарматних набоїв, 48 кулеметів, 5 тисяч рушниць, 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном, 10 мільйонів рублів. Героєм бою за Вознесенськ був командир Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко, який рішучою атакою своєї кавалерії фактично переломив хід бою.
З українськими спецслужбами Литвиненко почав співпрацювати з 1924 року, а трохи пізніше – з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі. У червні 1927 р. 

Литвиненко був призначений керівником розвідувального пункту у Могилянах (поблизу Острога), а з осені 1928 р. – у Рівному, де він займався розвідувальною діяльністю до 1935 року. Радянські органи держбезпеки вважали його одним з десяти найбільш авторитетних та активних діячів спецслужби екзильного уряду УНР. У одному з арівних документів про нього є такий запис: «Керівник розвідки УНР на Північній Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Рокитному… Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів”.

Причетний до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, також згадував про нього: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу… Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш».

У вересні 1943 року Литвиненко ще з двома колишніми полковниками армії УНР перейшов до Української Повстанської Армії, яка одночасно боролася проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. У цей час Литвиненко очолює відділ розвідки Крайового Військового Штабу УПА – Північ.
Після погіршення стану здоровя був змушений перейти до роботи у підпіллі.

У 1945 році виявлений і заарештований радянськими слідчими органами. Розстріляний в Лук`янівській в`язниці 17 лютого 1947 року.

24 серпня 2007 року в Хоружівці відкрито пам’ятну дошку на честь щирого патріота незалежної України Литвиненка І.Д.

Джерело. https://szru.gov.ua/

17 січня 1945р. Українські повстанці в селі Скоморохи (тоді – Білобожницький район) Тернопільської області знищили 20 бійців «істрєбітєльного» батальйону, які займалися заготівлею хліба і виявленням призовників 1927 року народження.

Село Скоморохи.
......після бою 21 січня 1945 р. ми дістали останні інформації розвідки з райцентру Глубічок Великий. Тоді сотенний «Чорний» скликав нараду старшин і підстаршин, на якій обговорено плян наскоку, розділено наші сили на менші бойові групи, і кожна з них дістала свої бойові завдання. Після того ми вирушили з села Скоморохи в напрямі райцентру. При кожній групі були місцеві вояки, або зв'язкові, які добре знали розміщення містечка.

Більшовики не сподівалися нашої «гостини». Перші стріли їхніх стійкових впали тоді, коли ми підсувалися під поодинокі об'єкти райцентру. Більшовицькі «бойци» не були такі відважні в бою, як у знущанні над безборонним населенням. Після короткої перестрілки біля деяких будинків вони розбіглися й десь заховалися. Притихла стрілянина й запанувала тиша, лише люди виглядали через вікна, що там діється. Ми спокійно господарили, неначе в себе вдома.
Ми тоді здобули приміщення НКВД?НКҐБ, воєнкомату та інших установ, в яких знищили урядження й документацію.
Здобули ми тоді дещо зброї, амуніції та іншого майна, між якими найважливішими були ліки й спирт з ґуральні, потрібний для лікування. Під час перестрілки ми мали одного
вбитого й трьох ранених. Більшовики мали 10 вбитих, а між ними начальники районового НКҐБ і воєнкомату.

Літопис УПА.