Загальна кількість переглядів!

понеділок, 29 березня 2021 р.

29 березня 1972р (на 90 році) помер Митрополит Іларіон (світське ім'я Іван Іванович Огієнко) - Український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог.

Іван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації.
Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові на Житомирщині у бідній селянській родині.

1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір'ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте, розчарувавшись в обраному фахові, 1903 р. І. Огієнко в Острі складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира.

Ще працюючи у військовому шпиталі, Огієнко відчув у собі пробудження української свідомості, яке посилилося і зміцніло під час його навчання в університеті Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності "Просвіти". Друкується в газетах "Громадська думка", "Рада".

Визначальною подією в житті І. Огієнка стала зустріч з професором університету В. Перетцом, участь у засіданнях його просемінару (1904-1907 pp.) та "Семінару російської філології" (1907-1914 pp.), що переріс рамки гуртка, став відомим центром дослідження літератури давньої Русі. У ньому І. Огієнко опановує основи джерело-, книгознавства, архео-, палеографії, архіво- та бібліотекознавства, формується як учений, найперше - як лінгвіст та історик. Захоплення стародруками, текстологією (дослідженням творчості Іоаникія Галятовського) надасть згодом можливість синтезувати історію української друкованої книги. Саме тоді відбувається його становлення як бібліофіла та бібліографа, врешті як майбутнього редактора й видавця.

1905 р. І. Огієнко вперше долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він - співробітник, а з 1909 р. - дійсний член Українського наукового товариства у Києві. Протягом 1907-1910 pp. - один із провідних співробітників редакції органу товариства, його "Записок...". З 1908 р. І. Огієнко - член Київського осередку "Просвіти", з 1912 р. - Історичного товариства Нестора-літописця. Енергійно співпрацює в історико-архівних, видавничих, мовознавчих громадських об'єднаннях. Із науковими експедиціями відвідує архіви, книгозбірні провідних бібліотек і музеїв не лише в Україні, а й поза її межами. На наукових зібраннях оприлюднює результати власних досліджень. 1912 р. у С.-Петербурзі І. Огієнко стає членом-кореспондентом Товариства любителів давньої писемності, а в Києві завершує навчання на Вищих педагогічних курсах.

У грудні 1911 р. І.І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 р. успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 р. починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс - "Історія східнослов'янського наголосу".

І. Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, В. Науменком, А. Ніковським, В. Прокоповичем, І. Стешенком, П. Холодним, О. Черняхівським та ін. Вчиться і спілкується з університетськими побратимами Є. Бражниковим, М. Величковським, О. Грузинським, А. Гудзієм, А. Зморовичем, С. Масловим, О. Назаревським, Г. Павлуцьким, Є. Тимченком.

З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.

Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс "Українська культура".

У січні 1918 р. І. Огієнко долучається до реалізації нового грандіозного проекту - організації системи вищої школи в Україні, його включено у відповідну комісію, створену на базі УНУ. Врешті 12 травня 1918 р. призначено відповідальним за відкриття філіалу університету в Кам'янці-Подільському, а 22 травня - в. о. ректора майбутнього навчального закладу. На нього покладено обов'язки голови комісії MHO Української Держави із заснування у провінційному місті Державного українського університету.

Згідно з законом Української Держави від 17 липня, затвердженим гетьманом України П. Скоропадським, зусиллями Міністерства народної освіти, насамперед міністра M. Василенка, громадськості міста та завдяки організаторському таланту І. Огієнка 22 жовтня відбулося урочисте відкриття Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Професор з 1918 p., І. Огієнко - один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в Києві, у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він викладає українську мову в урядових установах, на вищих жіночих, численних педагогічних курсах. Огієнко - делегат і учасник кількох всеукраїнських демократичних форумів, очолює Державну правописну комісію, створену при MHO Української Держави. Ставши помітною фігурою національного освітянського руху, за рекомендацією члена Директорії УНР Ф. Швеця І. Огієнка призначено міністром народної освіти й мистецтва, обов'язки якого він виконував із 6 січня по 25 квітня 1919 р. На цій посаді І. Огієнко послідовно продовжує й поглиблює процес розбудови системи освіти УНР, домагається її демократизації, доступності для усіх верств населення, дбає про забезпечення навчальних закладів професійними, патріотичними кадрами, необхідними підручниками й посібниками, створення в них відповідної матеріально-технічної бази. Продовжує розробку концептуальних основ викладання рідної мови й рідномовного виховання, доктрини єдиної школи України, законопроектів, які впроваджували її засади у педагогічну практику.

15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану дерусифікації церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керуючого, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань). Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Результати його діяльності вражаючі, хоча до певної міри, через об'єктивні причини і суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священно- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного "Вістника міністерства ісповідань УНР", засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. - квітень 1922 р.) видавництво "Українська автокефальна церква" (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).

Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка.

Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелом подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, й надалі, як член уряду, самовіддано служить народові: 4 квітня - 16 червня 1921 р. він головує в Малій Раді міністрів УНР, продовжує законотворчий процес, регулює на урядовому рівні відносини між українськими відомствами, установами й організаціями, прагне полегшити драматичну долю співгромадян на вигнанні. У статусі керуючого Міністерством ісповідань УНР, у зв'язку з його скасуванням 30 вересня 1922 p., Іван Огієнко завершує політичну кар'єру.

Відійшовши від політичного розбрату, на який перетворювалася визвольна боротьба в еміграції, І. Огієнко з дружиною Домінікою Данилівною, з двома синами та донькою Ларисою, 1921 р., переїздить до Винників (передмістя Львова). За підтримки глави Української греко-католицької церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко 4 листопада 1922 р. отримує, хоч і скромну, посаду викладача (за контрактом) української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер чину о.о. Василіян.

Напружено працює науково, 1923 р. обирається членом НТШ - філологічної (мовної), а згодом і бібліографічної секцій, входить до Ліги української культури (ЛУК). Плідну роботу (жовтень 1922 р. - листопад 1925 р.) знаменують розвідки з історії українського друкарства "Іван Хведорович - фундатор постійного друкарства на Україні"; "Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович"; "Друкар-волиняк Онисим Радишевський"; "Київська митрополитанська друкарня"; "Дерманська друкарня", "Спомини кн. К. К. Остріжського про видання Біблії 1581 р." та ін. Вінцем їх став перший том фундаментального історико-бібліографічного дослідження "Історія українського друкарства" (XV-XVIII ст.), виданий друкарнею НТШ 1925 р. Ним Іван Огієнко ознаменовує 20-ліття своєї наукової праці.

26 листопада 1925 р. сенат Варшавського університету затверджує його кандидатуру на посаді звичайного професора церковнослов'янської мови та палеографії православного відділу богослов'я (п'ять годин лекцій і дві години семінарських занять на тиждень). На суд колег учений виніс вступну лекцію "Церковнослов'янська мова в Литві та Польщі за XV-XVIII ст.", 17 березня 1926 p., разом із керівником відділу, митрополитом Варшавським та Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм (Валединським) засновує неперіодичне видання наукових праць в "ЕЛПІ " (1926-1934 pp.), а з професором університету Р. Смаль-Стоцьким - цикл мовознавчих посібників і розвідок "Студії до української граматики" (1926-1932 pp.). Огієнко - один зі співзасновників і авторів історико-літературного альманаху "Визволення України" (1932), голова Товариства допомоги українським студентам високих шкіл у Варшаві (1929-1931 pp.). До імен двох українців, дійсних членів Польського мовознавчого товариства (Р. Смаль-Стоцький, Б. Житецький), з 1931 р. приєднується ім'я Івана Огієнка. Він - співробітник (на громадських засадах) Інституту дослідження національних проблем у Варшаві, Української загальної енциклопедії, член науково-дорадчої колегії при Варшавській публічній бібліотеці (відділ стародруків), слов'янського інституту в Празі, учасник Першого з'їзду слов'янських філологів, що проводився в цьому місті (1929) та ін.

Згодом Огієнко починає займатися видавничою роботою. 1933 року засновує у Варшаві науково-популярний місячник "Рідна мова", а 1935 р. - журнал "Наша культура". Приступає до видання багатотомника "Бібліотека українознавства".

1937 р. був роком 30-річного ювілею наукової та громадської діяльності Івана Огієнка. Та цього року його спіткало й велике особисте горе - померла вірний друг і соратник, дружина Домініка Данилівна.

Особисте горе та суспільно-політична ситуація в Польщі на період початку Другої світової війни спонукали до важливого рішення - прийняти чернечий постриг. Цьому певною мірою сприяло і те, що українські віруючі хотіли мати свого єпископа з числа українців, мріяли про здобуття автокефалії Української церкви.

6 жовтня 1940 р. І. Огієнко звернувся з прощальною промовою до тих, хто знав його як професора. Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 р. у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. І.І. Огієнко взяв собі ім'я Іларіон. Адже саме так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол.

19 жовтня 1940 р. в Холмі на святій Даниловій горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще у XIII столітті Данилом Галицьким, відбувся урочистий акт наречения архімандрита Іларіона єпископом Холмським і Підляським.

Його заходами у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка незабаром перетворилася у православний центр. 16 березня 1944 р. на Соборі єпископів Варшавської митрополії відбулося висвячення Іларіона на Митрополита Холмського і Підляського. З цією важливою подією його привітав колишній Гетьман України Павло Скоропадський.

Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Перед Огієнком-Іларіоном знову постали питання - як жити? Куди їхати? 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання з Канади.

До 8 серпня 1951 р., того дня, коли його обрали першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді митрополит Іларіон плідно працював у парафії Св. Покрови у Вінніпезі. Він - засновник, видавець і редактор журналів "Слово істини" (1947-1951 pp.), "Наша культура" (1951-1953 pp.), "Віра й культура" (1953-1967 pp.), їх популярних бібліотечок, ініціатор створення й голова Українського наукового богословського православного товариства в Канаді (1954), ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрея Манітобського університету. 23-30 квітня 1960 р. в Канаді під проводом митрополита Іларіона в церковній сфері православних українців поза межами України відбувається подія історичного значення - підписання акта духовного єднання всіх автокефальних православних церков митрополій: Української греко-православної церкви в Канаді. Української православної церкви в США й Української автокефальної православної церкви на чужині (з центром у ФРН). Огієнко рішуче засуджує політичне керівництво Союзу РСР з його "зматеріалізованою психологією", утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам'яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише "єдина Христова наука". Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з "наукою Христа", мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його наслідками. Боротьбі з ними, утвердженню високих ідеалів духовності віддав своє життя член УНТ в Києві, НТШ, УВАН, почесний член Британського закордонного біблійного товариства та інших товариств митрополит Іларіон.

Останній період його життя, незважаючи на тягар прожитих років та недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

Усі дев'яносто літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській православній церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче - визнання, шана і пам'ять народу.

Джерело:
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 200-202.

29 (16) березня 1917р. на установчих зборах Української військової ради створено Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка та проголошено створення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького.

Дав ідею цим процесам відомий політичний діяч, самостійник Микола Міхновський, на той час – поручник, що служив адвокатом при Київському окружному військовому суді. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії.
Ще 19(6) березня разом із своїми прихильниками та однодумцями скликає перше українське підготовче віче Київського гарнізону (ухвалено розпочати творення регулярної національної армії і видруковано понад 30 тисяч примірників резолюції), а 22(9) березня організовує нараду гарнізонних старшин і солдатів, що проголосила себе Організаційним комітетом для формування українського війська (Тимчасова українська військова рада). 

Установчі збори українців-вояків київської залоги проходили 29(16) березня в приміщенні Київського комерційного інституту під головуванням полковника Павла Волошина, начальника штабу запасної бригади. Заступником голови обрано капітана Олександра Сахна-Устимовича, секретарем – Миколу Міхновського. Одноголосно ухвалено утворити українську військову громадсько-політичну організацію самостійницького спрямування – Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, який мав забезпечити ідеологічну частину національного українського руху в російській армії. Очолив його Микола Міхновський. За 10 днів клуб нараховуватиме понад 5 тисяч організованих членів.

Тоді ж утворено Український військовий організаційний комітет на чолі з начальником резервної бригади в Києві полковником М. Глинським (для створення українських військових частин) і вирішено розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї, перший з яких мав називатися Першим українським полком імені Богдана Хмельницького, що стало початком організації українського війська.

Установчі збори закликали вояків-українців гуртуватися і негайно організовувати національну армію, «без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України».

Як зауважує дослідник Роман Зінкевич: «З появою українських військових організацій – Організаційного комітету і Клубу ім. гетьмана П. Полуботка – національний військовий рух в армії із стихійного помалу почав набирати організаційних форм. Принцип українізації армії, тобто виділення солдатів української національності в окремі частини, підтримували всі без винятку українські партії».

За прикладом Києва, українські військові клуби почали створюватися в багатьох містах України. 

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті 

Джерело.http://www.sknews.net/29-bereznya-pochatok-orhanizatsiji-ukrajinskoho-vijska/

29 березня 1967р. московити арештували діячів Українського Національного фронту.

В цей день у 1967 році радянські каральні органи арештували діячів Українського Національного фронту (УНФ) Дмитра Квецка, Зеновія Красівського, Михайла Дяка, Ярослава Лесіва. Український Національний фронт – нелегальна політична підпільна організація, яка діяла у 1964-1967 роках в Івано-Франківській, Львівській та інших областях України. Одним із її засновників і лідерів був Дмитро Квецко – український дисидент, учитель історії. Протягом 1961-1963 він підготував низку програмних документів майбутньої організації, а влітку 1964 у лісі біля рідного села Слобода-Болехівська Долинського району викопав криївку і придбав багато літератури, виданої підпіллям ОУН у 1947-1948 роках. У вересні 1964 дав згоду працювати в організації колишній нелегал ОУН і політв’язень Зеновій Красівський, тоді мешканець Моршина на Львівщині. Він став автором «Тактики УНФ» і співавтором низки програмних документів. Тоді ж таки прилучився до організації колишній воїн УПА Мирослав Мелень. Одними з активних учасників УНФ були капітан міліції, дільничий уповноважений Волинського РВВС Михайло Дяк і курсант школи міліції Микола Федів. Метою УНФ була боротьба за незалежність України. Група видавала журнал «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 чисел). Члени УНФ поширили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України (зокрема й на Донеччині). Широкого розголосу набула «Заява УНФ», випущена у квітні 1966 року з протестом проти арештів, наліплювання ярликів буржуазного націоналізму та звинувачень у тому, що національний рух – це справа рук іноземної розвідки. Члени УНФ писали й надсилали листи вищому партійному керівництву України. Зокрема, один із таких листів був надісланий Першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, Голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому і Голові Президії Верховної Ради УРСР Дем’янові Коротченку. У ньому висловлювався протест проти насильницької русифікації та пропонувалося керівництву України не лише проголошувати суверенітет, але й відстоювати його, вимагаючи від Москви припинити русифікацію і переслідування українців за їхній патріотизм. КДБ почало полювати на УНФ, у березні 1967 року всі учасники організації були схоплені, організація припинила своє існування. Суди над українськими патріотами відбулися восени того ж року в Івано-Франківську і Львові. Всі учасники УНФ отримали чималі терміни ув’язнення. Приміром, Дмитро Квецко вийшов на волю лише у 1987 році. Перебував під наглядом КДБ аж до розвалу СРСР, але продовжував займатися підпільною діяльністю. Помер у жовтні 2010 року в рідному селі.
Джерело. https://www.ukrinform.ua

неділя, 28 березня 2021 р.

28 березня 1945р. у Німеччині командувач Української національної армії генерал Павло Шандрук прийняв присягу вояків протитанкової бригади "Вільна Україна" під командуванням полковника Петра Дяченка (1 900 осіб) на вірність Українському народові. Ця бригада мала стати зародком другої української дивізії після дивізії "Галичина".

*********
Протипанцерна бригада «Вільна Україна» — військова частина Української Національної Армії. Створена з ініціативи Ф'юрунґ-Гавмтамту 22 лютого 1945 року в порозумінні з генералом Павлом Шандруком.
Кадровою основою бригади стали українці-пожежники з Берліну. З поміж них було відібрано 500 чоловік для формування майбутнього куреня бригади. Формувати її викликали полковника Генерального Штабу УНА Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого 1945 прибув до Берліна, разом зі своїм ад'ютантом поручником В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число колишніх підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого 1945 полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити. До УНА зголосились всі 500 чоловік. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей. Дяченко відібрав своїх земляків — полтавців з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й по інших відділах.
Павло Феофанович Шандрук
******
25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берліну до міста Німека, за сорок кілометрів на захід од Берліна на дальше формування й вишкіл.

12 квітня 1945 бригада мала такий склад:

- Командир бригади — полковник Дяченко
- ад'ютант — поручник Юрків
- командир 1-го куреня — сотник Фурс.
- командир 1-шої сотні — хорунжий Гончарук.
- командир 2-ої сотні - хорунжий Максименко
- командир 3-ої сотні - хорунжий Дмитренко.
- старшина для доручень - сотник Арсенів.
- командир 2-го куреня - пор. Гладич. 
- старшина для доручень - хорунжий Матківський
- командир 4-ої сотні - Кириленко
- командир 5-ої сотні - (невідомий)
- командир 6-ої сотні - Федоренко
- командир 3-го куреня- поручник Старовійт
- командир вогневого куреня - (невідомий)
- командир мотосотні — хорунжий Іваненко
- господарчий відділ — хорунжий Яременко
- чота жандармів — сотник Сокальський
- чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок-Українок.

Джерело.
http://lib.galiciadivision.com/burtyk/r07.html

http://chornoshlychnyk.at.ua/publ/protipancerna_briada_quotvilna_ukrajinaquot_chastina_1/1-1-0-28

https://reibert.info/threads/protipancerna-brigada-vilna-ukrajina.183822/

28 березня 1933р. народився Юрій-Богдан Романович Шухевич - син командувача УПА, Український політичний і громадський діяч.Член Української Гельсінської групи, багаторічний політв'язень.

Син командира Української Повстанської Армії Романа Шухевича. Через це зазнав репресій від радянського режиму. Провів близько 30 років у радянських тюрмах та СІЗО, близько 9 років на засланні у Сибіру та близько 3 років у дитячому будинку для “ворогів народу”.

У перерві між арештами працював електромонтером. Має загальну середню освіту через репресії радянської влади ще з дитинства. Герой України.
*******
Юрій Шухевич народився в українській родині Шухевичів у Оглядові, нині в Радехівському районі Львівської області України (тоді Радехівський повіт,Тарнопольське воєводство, Польська Республіка). Серед його предків були етнографи, публіцисти, організатори Львівської «Просвіти», Українського педагогічного товариства «Руської бесіди», «Бояна», Музичного товариства ім. М. Леонтовича, редактори часописів. У 1944 році, в 11-річному віці з приходом Червоної армії на західно-українські землі був заарештований і разом з матір'ю засланий у Сибір.

У 1946 Юрія відлучили від матері і помістили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. Двічі тікає і добирається додому, де його знову хапають. З 1948 року над 15-річним Юрієм розпочинається судовий процес і з настанням 16-річчя, Юрій Шухевич, засуджений радянським режимом (на підставі рішення спеціальної наради ОСО МВС СРСР в Москві) на 10 років у радянській тюрмі у Володимирі винятково за політичну діяльність його батька — Романа Шухевича.

В 1954 році, відбувши шість років тюремного ув'язнення (якщо не рахувати років дитбудинку), він підпав під дію закону про амністію неповнолітніх, однак знову був заарештований за протестом Генерального Прокурора СРСР: «Ю. Шухевича освобождать нельзя, так как он сын ликвидированного предателя и пособника фашистов Р. Шухевича».

У 1958, після закінчення 10 річного терміну ув'язнення, ОСО МВС СРСР повторно засудило на нові 10 років у невільничих таборах суворого режиму на основі «тюремної справи», використавши за «свідків» провокаторів і тюремних наглядачів. Справу Юрія Шухевича вів майор Львівського управління КДБ Євстафій Гальський, більш відомий як автор (під псевдонімом Клим Дмитрук) ідеологічно — пропагандистських робіт, які були спрямовані проти українського визвольного руху та греко — католицької церкви

У серпні 1968 Шухевич був звільнений і через заборону жити в Україні поселився в Нальчику Кабардино-Балкарської АРСР, де працював електромонтером. У березні 1972 з посиленням авторитарного режиму в СРСР був заарештований втретє і засуджений на 9 років ув'язнення і 5 років заслання. Після короткочасного перебування в мордовських концтаборах Шухевич був заарештований в ув'язненні вчетверте 1973 і засуджений на 10 років тюремного ув'язнення і 5 років заслання; до 1978 перебував у Владимирській тюрмі, звідки був спрямований до Чистопольської тюрми.

Шухевич брав активну участь у кампаніях за надання ув'язненим статусу політв'язня, домагався права на виїзд з СРСР і став членом Української Гельсінської Групи. У березні 1982 Шухевич був висланий на заслання в Тюменську область.

У 1988 р. (55 років) закінчився термін заслання у Сибір. Після повної втрати зору в радянських тюрмах потрапляє у будинок для інвалідів.

У 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутись в Україну.

Після проголошення Незалежності України у 1991 році, Юрій Шухевич на запрошення світових правозахисних організацій та української діаспори відвідує країни Західної Європи, США, Канаду і поселяється в Україні.

У грудні 2002 р. ініціативною групою розпочинається дослідження біографії Ю.Шухевича та розповсюдження напрацьованих матеріалів в політичному середовищі України. З січня 2003 р. ініціативна група вимагає присвоєння Ю.Шухевичу звання Героя України (у липні 2003 р. ініціатива була офіційно підтримана Тернопільською обласною радою, рішення № 158 від 02.07.2003)

19 серпня 2006 року Указом Президента України Віктора Ющенка 73- річному Юрію Шухевичу присвоєно звання — Герой України. Юрій Шухевич, як інвалід радянських тюрем, проживає у місті Львові, беручи активну участь у громадському житті держави.

Юрій Шухевич, Герой України, був головою політичної партії Українська Національна Асамблея та Головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) з 2006-го до 2014 року.

№ 5 в списку «Радикальної партії» Олега Ляшка на виборах до ВРУ 26 жовтня 2014 року, обраний народним депутатом України Верховної Ради України VIII скликання, яка почала свою роботу 27 листопада 2014 року. Шухевич увійшов до тимчасової Президії, яка відкрила це перше засідання Верховної Ради України VIII скликання.

Ініціатор «Проекту Закону про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті».

Джерело. Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
Український правозахисний рух. Документи і матеріали. Торонто-Балтимор, 1978.
Вісник репресій в Україні. Вип. 1 — 7. 1980;
Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 28 березня.

Світлина 4. Зліва направо: "Крук" — к-р сотні "Холодноярці", Володимир Якубовський-"Бондаренко " — шеф штабу ВО 3 "Лисоня", Михайло Хома-"Обух", "Довбуш"— окружний провідник Бережанської округи, "Гонта " — військовий референт Бережанської округи, М. Бартків-"Рух" — референт пропаганди Бережанської округи. Весна 1944 р.

1943 рік
У селах Боровичі та Цегів на Волині повстанці знищили шістьох шуцманів (німецька допоміжна поліція, що формувалася з громадян окупованих територій).

1944 рік
Біля села Хлібичина на Станіславщині відбувся бій між загоном УПА і угорцями.

1945 рік
У селі Літиня на Дрогобиччині повстанці роззброїли і захопили дільничного НКВД, колишнього голову сільради, радянського активіста та 15 бійців винищувального батальйону.

У селі Дроздовичі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного НКВД і працівника райвійськкомату.

1946 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Вербляни і Гаї на Львівщині загинули 10 підпільників.

Сотня «Літуни» УПА-Захід у селі Корчівка на Станіславщині атакувала дільницю винищувального батальйону, яка знаходилася всього в ста метрах від місцевого гарнізону МВД. Особовий склад розбігся, здобуто 17 гвинтівок. Повстанці відійшли без втрат.
У бою з опергрупою МВД біля села Зубриця на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі надрайонний референт ОУН «Улас».

У селі Молотків на Станіславщині підпільники розігнали винищувальний батальйон, знищили дільничного МВД, командира і трьох бійців батальйону, здобули 3 кулемета, понад 30 автоматів та гвинтівок.

Сотня «Рисі» УПА-Захід у засідці на шляху Красне – Грабівка на Станіславщині знищили лейтенанта і бійця винищувального батальйону. Поранено двоє повстанців.

1947 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Завадів і Тисовець на Дрогобиччині загинули командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Сорока» та ще один підпільник.

У селі Соколи на Волині повстанці знищили документи сільради і пошкодили телефонний зв’язок.

У райцентрі Калуш на Станіславщині повстанці знищили директора МТС.

1948 рік
Пошукова група прикордонних військ наскочила на чоту сотні «Ударник» УПА-Захід біля села Тисовець на Дрогобиччині. З десяти воїнів УПА п’ятеро змогли прорватися, троє загинули, двох захопили в полон.

У селі Тростянець на Львівщині підпільники знищили одного військового МВД, ще одного поранили.

Станичні ОУН Максим Юрків – «Чайка» і Василь Кульків – «Косар» загинули у сутичці з загоном МВД у селі Сихів на Дрогобиччині.

1949 рік
У селі Цапівка на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб.

У райцентрі Яворів на Львівщині підпільники поранили голову колгоспу.

1951 рік
Під час сутички з опергрупою МВД у селі Кальна на Станіславщині загинув один повстанець.

У селі Іваниківка на Станіславщині підпільники знищили депутата сільської ради.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

Фото. http://oun-upa.national.org.ua

28 березня 1943 р. у Людвиполі відбувся великий бій відділів УПА з німцями (нині – смт Соснове Березнівського району Рівненської області)

Шана загиблим за Україну покладання квітів до пам'ятника " Воїнам, що віддали свої життя за Україну". смт. Соснове. Фото з сайту селищна рада смт. Соснове.

28 березня 1943 р. у Людвиполі (нині – смт Соснове Березнівського району Рівненської області) відбувся значний бій відділів УПА з німцями.
Місячник УПА «До зброї» за липень 1943 року так описує події: « 28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі. Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі ».
Збірник Інституту історії НАНУ «ОУН і УПА в 1943 році. Документи» наводить дані про 58 загиблих у бою з боку німців. Даних про втрати упівців немає. Повстанцям вдалося відступити вглиб лісового масиву.

Щоб помститися за опір, німці спалили Людвипіль та сусіднє село Губків.

Згідно з дослідником Олександром Денищуком, підрозділи УПА, що взяли участь у бою, очолив курінний Шавула – Адам Рудик (1909 р.н.) із Людвиполя. Також у бою взяла участь сотня Скирди (сотенний – Андрій Довгалець із села Пустомити Гощанського району Рівненської області).

Леся Бондарук

27 (або 28) березня 1912 р. народився Олекса Гірник. Який з любові до України та гніву до її гнобителів спалив себе. Герой України.

http://www.upa-pereginsk.if.ua

Олекса Гірник із родиною.
Пам’ятний знак Олексі Гірнику на місці його самоспалення. Тарасова Гора в Каневі

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 році у Богородчанах на Івано-Франківщині. 

У родині було п’ятеро дітей, але лише Олексу відправили навчатися до української гімназії. Саме там сформувалися його націоналістичні погляди.

У березні 1937-го польський режим засудив Гірника як керівника п’ятірки організації українських націоналістів. Два роки Олекса провів у польському таборі «Береза-Картузька».

Фактично одразу після повернення, 11 листопада 1939 року, його затримує радянська влада в Івано-Франківську під час зібрання «Пласту». Наступні вісім років Гірник відбував покарання у Норильську та Магадані. У 1948 році Олекса Гірник повернувся до Калуша.

Власне самоспалення Гірник планував кілька років. 18 січня 1978 року він зібрав необхідні речі і вирушив у дорогу.

Вдома чоловік залишив записку про те, що їде відвідати родичів до Львова. Насправді ж вирушив до Києва, відвідав Києво-Печерську лавру, а потім поїхав до Канева.

Вночі з 21 на 22 січня, непомітно від охоронців, Гірник піднявся на Чернечу гору, обійшов кілька разів постамент Шевченка, розкидав листівки, підпалив себе і, зробивши ще кілька кроків у бік Дніпра, вдарив ножем собі у груди.

Обвуглене тіло знайшли вранці.

28 березня 1898р. народився Сціборський Микола Орестовичукраїнський політичний та громадський діяч, теоретик Українського націоналізму, один із лідерів ОУН (м).

28 березня 1898р. (за іншими даними - 18 березня) – у Житомирі народився Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) – український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема:

«Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.
Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік. Фото з Архіву Центру дослідження визвольного руху
*******
30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/28

Єдина на Волині братська могила воїнів УНР збереглася в селі Мильськ Рожищенського району. У ній поховано близько 20 вояків із загону отамана Ілька Струка, який брав участь тут у боях. https://www.volyn.com.ua/

Валерій Куденчук, один із тих, хто встановлював цей хрест, нині ініціює його відновлення. Фото Сергія НАУМУКА.
«Це був тяжкий для нас бій, бо ми були оточені ворогом зо всіх боків. Я мав при собі лише сто двадцять чоловік кінноти і шістдесят чоловік піхоти — ​при шести кулеметах… Ми були загнані в болота Стоходу, де просиділи у воді з боєм цілі сутки. Об одинадцятій годині ночі ми вилізли з води і, прорвавши смугу Башкирської дивізії, пробралися через старі окопи… й напали на ст. Рожище, яку взяли з боєм. Далі перепливли через Стир… Відпочивши добу в лісі, ми вирушили на Колки, які взяли з боєм, і захопили частину обозу 12–ї більшовицької армії. Із ним рушили до річки Горинь, де, захопивши переправу, перебралися на другий бік…» — ​так писав у спогадах отаман Ілько Струк, що їх наводить Роман Коваль у своїй книжці «Отаман Орлик».
Це трапилося в липні 1920 року, коли загін Струка під час переправи через Стохід оточили червоні башкири. До того був відступ разом із союзниками–поляками від Києва аж до Західного Бугу.

Бій проходив біля села Мильськ нині Рожищенського району. З тих часів на місцевому кладовищі збереглося поховання. Це єдина на Волині (принаймні про інші ми не знаємо) братська могила воїнів УНР.

— Отут десь поруч була хата, у якій збиралася молодь, — ​розповідає вчитель історії Мильської школи, крає­знавець Валерій Куденчук, який про згаданий бій почав розпитувати старожилів ще у 1980–х. Його інформація трохи відрізняється від спогадів Струка. — ​Наші хлопці вибралися зі Стоходу і в тій хаті вечоркували, ночували. А під ранок башкири дізналися про них і рвонули сюди. Хлопці, ще напівсонні, стали відстрілюватися, їх розсіяли. Тоді загинуло приблизно 20 вояків. Називали різні цифри полеглих: 18, 20, 22, 24. Хоча й червоних багато поклали.

Це все краєзнавцеві розповідала, зокрема, Ніна Дем’янівна Лавренюк. Нині вона мешкає у Здолбунові Рівненської області. Та й інші старожили Мильська добре пам’ятали башкирів. Ті хапали все, що потрапляло на очі, а їздили на шкапах, які ледь–ледь ходили. Червоні «визволителі» забирали в людей добрих коней, натомість залишали своїх дохляків.

— Після бою башкири наказали мильщукам не хоронити вояків отамана Струка, мовляв, нехай звірі тягають трупи, а круки їм очі вибирають, — ​продовжує оповідь Валерій Куденчук. — ​Але увечері селяни, зокрема Дем’ян Лавренюк та його син Іван (уся їхня родина була в УПА, одні загинули, інші потім були вивезені), возами позвозили вбитих. Похоронили і поставили хрест.

Цей знак стояв до кінця 1950–х років, а може, й довше. Але якось за одну ніч він зник. Невідомі святотатці зрізали його і забрали із собою. Пройшло чимало літ. Молодші вже й не знали про існування могили, але багатьом жителям Мильська було відомо і про неї, і про знищений хрест, і про полеглих вояків армії УНР.

У 1991 році місцеві активісти Петро Гаврилюк та Валерій Куденчук запропонували відновити могилу. Запланували зробити це 1 травня. Але щось не вийшло, і заходи перенесли на наступний день. А куди подіти вже готовий хрест? Валерій Куденчук організував кількох чоловіків, і вони заперли його… в шкільну спортивну кімнату. Там він і переночував.

— Наступного дня приїхали відомі рухівці Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Мелетій Семенюк. А скільки кадебістів нагнали! Вже мені ледь гаплик не настав. І з роботи хотіли вигнати. Мовляв, яке ти мав право хрест заховати в школі? — ​пригадує Валерій Миколайович. — ​Хрест встановлювали в урочистій обстановці 2 травня 1991 року. Тоді вперше в нашому селі підняли жовто–блакитні прапори, вперше прозвучав Гімн України.

На жаль, у метричних книгах церков Мильська та навколишніх сіл немає записів про похорони вояків УНР. Адже ховали їх таємно. Та й звідки могли знати селяни чи сільський священник, як звати загиблих?

Наступного року виповнюється сто літ від пам’ятного бою вояків отамана Струка із червоними башкирами. Тож Валерій Куденчук звернувся до влади, аби на могилі встановити гідний пам’ятник. Адже ті хлопці полягли і за нас з вами.

Джерело.https://www.volyn.com.ua/news/141197-iedyna-na-volyni-bratska-mohyla-voiniv-unr-zberehlasia-v-seli-mylsk-rozhyshchenskoho-raionu

Стаття. 14.04.2020
https://www.volyn.com.ua

Автор: Сергій НАУМУК


28 березня 1917р. відбулося засідання Української Центральної Ради, яке вперше очолив Михайло Грушевський.

23 березня, перед поверненням із заслання Михайла Грушевського, на своєму другому засіданні Центральна Рада ухвалює рішення, «щоб президіум Ради привітав п. Грушевського, коли він приїде до Києва».
Коли Рада збирається наступного разу, 25 березня, уточнюється, що «президіум УЦР повинен привітати М.С. Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної Ради».

Михайло Грушевський прибув до Києва 26-го, однак всі плани летять шкереберть. На засіданні того ж дня, яке вже традиційно веде Федір Крижанівський, «голова повідомляє присутніх, що привітання п. Грушевського не відбулось, позаяк він був хворим після подорожі».

Дорогою до Києва, десь під Брянськом, зайнялося сусіднє купе потягу, в якому їхав Грушевський. За 5 хвилин вагон згорів дощенту. Вогонь знищив книги й стародруки, одяг і білизну професора. До Києва він дістався лише в ніч на 26 березня.

До педагогічного музею, де працювала Українська Центральна Рада, Михайло Грушевський навідався 27 березня. Невеличка кімнатка на другому поверсі, один стіл та кілька лавок, півтора десятка осіб – так виглядав на той час майбутній український парламент.

Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради 28 березня. «Збори вітають п. Грушевського», – відзначено в протоколі. З його поверненням багато хто (насамперед, тупівці) пов’язував надії на припинення суперечностей й об’єднання демократичних сил.

Євген Чикаленко: «…ми всі вважали його за «некоронованого короля України», який приїде, то дасть всьому порядок і лад».

На засіданні 28 березня вирішують «почепити національний прапор на будинкові міської думи на тім місці, де був раніш царський вензель». Володимира Науменка обирають заступником голови Центральної Ради. А також обговорюють план української маніфестації 1 квітня.

Агітаційній комісії доручили за два дні підготувати проект Всеукраїнського з’їзду.

«Щоб надати Центральній раді характер справжнього представництва всього організованого українського народу, рішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України», – напише він за кілька днів.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/28/1917-zasidannya-ukrayinskoyi-centralnoyi-rady-yake-ocholyv-myhaylo-grushevskyymyhaylo-grushevskyy

субота, 27 березня 2021 р.

27 березня 1911р. народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень московитських концтаборів.

27 березня 1911р. в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу.

Навчався в Тернопільській ґімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. Від 1927 р. навчався в українській ґімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора.

У 1937 р. польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила М.Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі М.Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Б.Пєрацького. Вийшовши після падіння Польської держави на волю, вони у 1939 р. одружилися. Та їхнє сімейне щастя тривало недовго. У 1940 р. за причетність до ОУН вони були заарештовані радянською владою. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу.

У 1947 р. на Воркуті М.Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. Це стало однією з причин у 1948 р. утворення таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних.

Після закінчення терміну ув’язнення М.Сорока у 1948 р. був звільнений. Поїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Того ж року Сороку заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 року в Сиктивкарі М.Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Скрізь, де був, М.Сорока організовував навколо себе політв’язнів, проводив літературні, історичні та релігійні свята. Через це його майже через кожні 2-3 місяці переводили в інший табір. 1954 року М.Сорока брав активну участь у Кенґірському повстанні політв’язнів (Казахстан). З початку 1960-х років М.Сорока відбував ув’язнення в мордовських концтаборах, де 16 червня 1971 року помер унаслідок другого інфаркту в таборі № 17.

21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху М.Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерина Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Р.Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.

Підготувала Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

"У мами на руках вбили донечку" (Із спогадів та архівних документів - протоколів допитів та доносів). Мовою оригіналу. Автор: Олег Кривокульський.

село Великий Кунинець.
********
“Я добровільно погоджуюся працювати в органах Вишневецького районного відділу НКВД. Все, що буду знати про повстанців буду доносити органам Вишневецького НКВД під ярликом “Кріт”. В разі розконспірування або не виконання обов’язок буду покараний в’язницею”.

Під цим документом поставлене прізвище ім’я та дата. Це відбувалося в приміщенні кабінету слідчого Вишнівецького НКВД Огурцова 20.07.1945 року.

“Кріт”, житель села Великий Кунинець часто співпрацював з повстанцями, носив на схрон хлопцям продукти, воду, одяг, передавав грипси, але і часто побував у Вишневці. Він постійно був в курсі всіх місцевих справ повстанців. Головне завдання, яке поставило керівництво місцевого НКВД у 1952 році перед ним, це повідомити про місце перебування “Орла”.

“АДАМОВИЧ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ народився 24 лютого 1925 року в місті Збараж, псевдо “ОРЕЛ”. Член ОУН, вояка УПА в сотні “Морозенка” (Григорія Марійовського), з 1946 року по 1949 рік перебував у сотні “Комара”. З 1951 року по 1953 рік призначений керуючим Вишневецького проводу УПА. Заарештований 20 жовтня 1954 року. Розстріляний 28 листопада 1955 року у місті Київі”

“КОМЕНДАНТ ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ народився 14 березня 1924 року в селі Чорний Ліс, псевдо “Малий”, “Смішний”, “Вітер”. Член ОУН, вояка УПА з 1943 року. З 1951 року був призначений районовим СБ на Вишнівеччині. Заарештований 20 жовтня 1954 року. Засуджений 14 липня 1955 року ВТ ПрикВо на 25 років суворого режиму. Звільнений у 1973 році. Помер у 1983 році в місті Збараж.”

На Вишнівечинні за ними полювали постійно місцеві сексоти. У районне відділення НКВД 16 грудня 1952 року поступила від них доповідна.

“Доношу до Вашого відома, про те, що з 20 грудня 1952 року до 25 грудня в криївці “Меча” буде переховуватись “Орел”.

16 грудня 1952 року Кріт”

Секретарю Вишневецкого райкома партии товарищу Агееву. 16 декабря 1952 года. ( мовою оригіналу)

Сегодня районным отделением МГБ УРССР по Тернопольской области были получены агентурные данные о том, что в селе Малый Кунинец будет укрываться в бандитском бункере украино-немецкий националист Адамович Николай – «Орел» с членами банди «Малого». РО МГБ планируется проведения чекистско-войсковой операции по ликвидации этих бандитов.

Ст.О/У РО МГБ Белов.
Вишневецькі енкаведисти відразу взялися за роботу.

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО (мовою оригіналу)

ПЛАН проведений чекистско — военной операции по поиску и ликвидации главаря бандооуновского подполья «Орла» и прикрывающую его банду «Малого» в лесном массиве на стыку Вишневецкого и Кременецкого районов.

ОПЕРАЦИОННАЯ ОБСТАНОВКА.

По данным с органов Вишневецкого районного отдела МВД и агентурной сети МВД на стыке Вишневецкого и Кременецкого районов в лесном массиве северной части около населенного пункта Малый Кунинец в капитально оборудованном убежищ укрывается главарь бандитского подполья «Орел» и прикрывающая его банда «Малого», чисельность которых состоит из 10 бандитов, вооруженных пулеметом, автоматами, пистолетами и гранатами. Главарь банды имеет большой опыт конспирации и неоднократно прибегал к различным ухитрениям. При проведении операции по задержании бандита в июне 1951 году в городе Вишневце, он сбежал с базарной площади, пробрался к озеру и находился там под водой, дыша через тростниковою трубку. Состав охранной банды, которую возглавляет «Малый», он же «Смешной», «Ветер» имеет большой опыт преступной деятельности и ухитряется неоднократно уходить из под удара местных органов МГД. Они неоднократно переодеваются под вид советских военнослужащих и появляются при большом скоплении граждан, разговаривают с людьми выдавая себя за работников МГБ. Банда имеет сообщническую базу из кулацких элементов и родственных связей. Силами Вишневецкого и Кременецкого МГД планируется провести чекистско-военную операцию в районе населенного пункта Малый Кунинец с задачей разыскать и захватить или уничтожить бандоглаваря и его бандогруппу вместе с «Малым». Операцию планируем начитать в 2 00 часов ночи 22 декабря 1952 года. Проводить операцию с последующим блокированием территории населенного пункта Малый Кунинец с последующим тщательным поиском внутри блокирования территории, сосредоточив основные усилия сил около бандитского схрона. В операции будут участвовать 46 сотрудников МГД, 12 офицеров, 34 сержанта и рядовые. В группу захвата подобраны бойцы, которые по своему физическому состоянию вполне отвечают требованиям для захвата бандитов. Группа захвата будет состоять из 18 бойцов. Четыре человека-ударники специализироваться уже много лет в нанесении удара специальными деревянными колотушками из дерева твердой породы (дуб, береза, граб). Колотушки длиной 40-50 см, имеют форму болванки ручной гранаты с длинной ручкой. После оглушения бандитов, ударники оказывают помощь группе нападающих в обезоруживании бандитов. Другие – нападающие действуют после нанесения удара колотушкой по голове захват рук, туловища, они бистро связывают бандита и финским ножом срезают поясные ремни с гранатами и пистолетами. Два из группы имеют фонарики для ослепления бандитов. Группа готова для проведения операции по уничтожению бандитов.

Ст.О/У РО МГБ Белов 17 декабря 1952 года

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО (мовою оригіналу)

Начальнику 1 отдела штаба ВО МГБ Украинского округа полковнику внутренней охраны Смирнову.

Докладная записка о ходе борьбы с остатками банд и подполья украинско-немецких националистов по Вишневецком районе за декабрь 1952 года.

В целях уселений борьбы с остатками ОУНовского бандитизма и ликвидации его райкома КП(б)У совместно с управлением МВД и МГБ в 12 сентября 1952 года был разработан и утвержден на бюро ВИШНЕВЕЦКОГО райкома КП(б)У план ликвидации остатков бандогрупп и ОУНовского подполья в населенных пунктах района на период с 1 октября 1952 года по 1 января 1953 года. Кроме этого, дополнительно были составлены конкретные планы активизации разработки и ликвидации действующих на территории района надрайонного и районного провода ОУН — УПА по которым проведено закрепления за оперативным составом районного МГБ отдельных ОУНовских звеньев до полной их ликвидации в населенных пунктах сел Бодаки, Малый Кунинец, Манево, Шимкивцы, Федькивцы, Решнивка, город Вишневец.

У Вишневецком районе в целях усиления борьбы с остатками банд и подполья украинско-немецких националистов в декабре сего года проведено ряд организованных чекистско-оперативных мероприятий. Для розыска и ликвидации оуновских проводов и бандитских групп в районе работники чекистско-оперативная бригада в количестве 124 бойца, части которых постоянно направляются в места предлагаемого оуновско-бандитского базирования. В результате проведения чекистско-оперативных мероприятий за декабрь месяц сего года в районе убито – 7 бандитов, арестовано – 15 их пособников , выведено из подполья — 0, изъято ручных пулеметов — 1, автоматов – 4, винтовок – 5, револьверов — 6, гранат — 12, патронов – 1200, пишущих машинок -1, разрушено бандитских схронов – 3, ликвидирован кустовой провод в населенном пункте Малый Кунинец. В декабре месяце сего года у Вишневецком районе было 12 бандопроявлений, при которых было убито два роботника РО МВД и один местный житель, ранено — 6 человек. Проведение мероприятий по раскрытию остальных бандитских проявлений продолжается. Вишневецкий райком КП(б)У провел в декабре сего года ряд мероприятий по усилению массово-политической работы, агитаторы систиматически выступают с докладами и беседами по разоблачению украинско-немецких националистов, разъясняют это на конкретных примерах их фашистскую сущность.

Секретарь Вишневецкого райкома партии КП(б) Агеев

2/ 1 — 1953 года №4/с
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО (мовою оригіналу)

Начальнику 1 отдела штаба ВО МГБ Украинского округа полковнику внутренней охраны Смирнову.

22 декабря была проведенна операция по задержанию главаря бандооуновского подполья «Орла» и прикрывающую его банду «Малого» в лесном массиве на стыку Вишневецкого и Кременецкого районов. Во время проведения операции главаря бандооуновского подполья «Орла» и прикрывающую его бандита «Малого» не было обнаружено в бандоубежище. Там были только местные бандиты. В убежище были брошены дымовые шашки. Один бандит застрелился, а два были оглушены дымом и колотушками. При задержании жены Савчука Стапана, на указание работников МГБ, она должна была выйти из дома с поднятыми руками, но она вышла и руках что-то имела, как потом оказалось маленькою дочь. Для содействия защиты, боец произвел несколько выстрелов на поражение. Дочь Савчук Ганны погибла по вине матери.

Вишневецкий райвоенком капитан Званковский 23 декабря 1952 года

У криївці тоді були повстанці, яких за доносом сексота “Крота”, виявили Вишневецькі енкаведисти.

ТИМЧУК ЯКІВ ІВАНОВИЧ псевдо “Сашко” народився 23 березня 1925 року в селі Бодаки, член УПА з 1944 року. Застрелився у схроні під час нападу енкаведистів 22 грудня 1952 року.

МЕЛЬНИК НАТАЛІЯ ВАДИМІВНА псевдо “Квітка” народилася 6 вересня 1930 року в селі Шпиколоси Кременецького району, зв’язкова УПА, заарештована енкаведистами в криївці 22 грудня 1952 року.

САВЧУК СТЕПАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ псевдо “Верба”, народився 17 квітня 1915 року в селі Малий Кунинець. Член ОУН, вояка УПА, заарештований 22 грудня 1952 року. Засуджений 25 лютого 1953 року. Помер в селі Горанка Кременецького району 1988 року.

САВЧУК ГАННА ОЛЕКСІЇВНА народилася 12 серпня 1921 року в селі Духів Кременецького району, дружина Савчука Степана. П’яний енкаведист під час облави вистрілив у Ганну, коли вона виходила з хати на вимогу озвірілої банди, тримаючи на руках чотирирічну донечку. Ворожа куля вбила дитятко, а маму тяжко поранила. Заарештована 12 січня 1953 року і засуджена на 25 років.

Як все просто. Енкаведисти стріляли в живі мішені. Стріляли, катували, вбивали і не несли ніякої відповідальності. І за ці вбивства їх потрібно шанувати, нам вишнівчанам ще і сьогодні. Адже поховані вони на видному місці серед Вишнівця коло пам’ятника солдат, що загинули під час війни з німецькими фашистами, І на сьогодні акуратно доглядаються їхні могили, щоб спочивали з Богом. Але чи упорядковані могили наших Героїв, яких вони енкаведисти катували і в ночі закопували в ямах на польському кладовищі, кидали в колодязі коло Вишнівця? Чи можуть Вони спокійно спочивати, лежачи у необгородженій і не прибраній території. І чи знає влада, де Вони спочивають і коли останній раз там була?

Джерело.http://lenta.te.ua/society/2019/05/28/111100.html

Саведчук Михайло Михайлович - стрілець УПА.

Саведчук Михайло Михайлович народився 30 липня 1916 року в заможній багатодітній селянській сім`ї в селі Угринів, нині Тисменицького району.

Закінчив звичайну і кооперативну школу. Займав посаду бухгалтера і одночасно управляв власним селянським господарством.

В 1935-1937 роках служив у польському війську уланом.
Активний учасник Союзу Української поступової молоді «Каменярі».

Член ОУН з 30-их рр. Займався створенням організаційної сітки ОУН.
В 1941 році заарештований НКВС. Перебував у Станіславівській в`язниці як член ОУН.

На початку радянсько-німецької війни врятувався втечею з в`язниці. Деякий час переховувався на явочній квартирі на вулиці Леся Курбаса, № 7.

З кінця 1941 по 1945 роки перебував у підпіллі, був двічі поранений і брав участь у боях і рейдах.
22.04.1945 року отримав поранення в с. Угринів, оточений НКВС. Помер у лікарні, що сьогодні на вулиці Гетьмана Мазепи, як невідомий.

Похований разом із іншими борцями за волю України під огорожею приладобудівного заводу, тепер вулиця Мельника, в районі Меморіального скверу. 

Джерело.http://www.geroi.if.ua/content&content_id=135

27 березня 1933р. свідчення Голодомору: протокол допиту звинувачуваного на Одещині.

Село Кричунове - околиці.
******
Зазначено, що троє голодних братів із с. Кручиново (Кричунове) Любашівського району задушили 15-річного односельчанина, відрубали голову, злили кров, вилучили печінку, легені, серце, смажили і їли.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/4d8efb0759874/
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Розселення Українців із початком ХІХ. ст.

Для перегляду - натисніть на фото - збільшіть.
джерело. МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ Ч.14. БАТЬКІВСЬКА СЛАВА. ІСТОРИЧНА ЧИТАНКА
ЗЛАДИВ: ЮЛІЯН ТАРНОВИЧ. КРАКІВ 1941р. УКРАІНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО


пʼятниця, 26 березня 2021 р.

26 березня 1909р. помер Український історик і композитор Аркас Микола Миколайович.

Аркас Микола Миколайович народився 7 січня 1853 року у Миколаєві в сім'ї адмірала Чорноморського Флоту. Отримав різносторонню освіту в Училищі правознавства у Петербурзі та Одеській гімназії. Згодом навчався на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету в Одесі. Після завершення навчання (з 1875 до 1881 рр.) за родинною традицією М. Аркас служив у морському відомстві в Миколаєві. У вільний від служби час віддавався улюбленій справі – збиранню і запису народних мелодій і вивченню історії України. Під впливом свого вчителя Петра Ніщинського – українського композитора, диригента, письменника – почав самотужки оволодівати музичними знаннями, композиторськими навичками і писати музику.
Творчий доробок композитора складають солоспіви, вокальні ансаблі й обробки народних пісень (близько 80). Найзначнішим твором М. Аркаса, який приніс йому визнання, стала опера "Катерина" за поемою Тараса Шевченка (1890 р.). Цей твір започаткував оперну шевченкіану і став першою українською ліричною народно-побутовою оперою. "Катерина" з великим успіхом була поставлена трупою М. Кропивницького у Москві у 1899 році, а згодом – у Мінську, Вільнюсі, Києві. До цього часу постановки опери постійно відновлюються.

Після закінчення морської служби у 1881 році, М. Аркас зайняв посаду мирового судді у Херсоні. Багато часу віддавав культурно-громадській роботі. Він став засновником і головою товариства "Просвіта" в Миколаєві, на власні кошти відкрив народну школу з українською мовою навчання. У 1908 році була опублікована "Історія України-Руси" М. Аркаса.

Помер М. Аркас 26 березня 1909 року в Миколаєві, де його і поховано.
Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/

Цей день в історії УПА 26 березня.

Група повстанців із Закерзоння. Фото. https://galinfo.com.ua

1943 рік
Загін УПА біля села Старий Мізунь на Станіславщині роззброїв відділ угорців (180 солдат), споряджений до фронтових дій.

1944 рік
Бригада «Імені Хмельницького» УПА-Північ у бою з батальйоном внутрішніх військ на переправі через річку Горинь у районі сіл Збуж і Яполоть на Рівненщині знищили понад 100 військових, стільки ж поранено. Захоплено 4 кулемети та інше озброєння.

Біля села Росільна на Станіславщині повстанці знищили 6 радянських парашутистів.

У селі Лапшин на Тернопільщині повстанці в перестрілці знищили чотирьох німецьких солдат.

1945 рік
У селі Соколя на Львівщині підпільники знищили секретаря та інструктора райкому ЛКСМУ.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Кам’янка на Дрогобиччині. Група з восьми повстанців відчайдушно боронилася, знищивши майже 30 військових. Семеро загинули в бою, а важко пораненого командира тактичного відтинку «Маківка» УПА-Захід Ярослава Вітовського – «Андрієнка» захоплено в полон.

У сутичках із загонами МВД у селах Боложинів, Прибинь і Товщів на Львівщині загинули 5 підпільників.

У бою з опергрупою МВД у селі Шнирів на Львівщині загинув рій сотні «Русичі» УПА-Захід на чолі з ройовим «Хортицею».

1947 рік
У засідці біля села Ільці на Станіславщині повстанці знищили начальника райвідділу МГБ, лейтенанта і захопили в полон командира винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Новоселиця на Станіславщині. Вчинивши збройний опір і не маючи шансів на прорив, підірвали себе надрайонний референт «Галка» та троє підпільниць.

У селі Лапшин на Львівщині підпільники спалили МТС і два трактори.

1948 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Мала Горожанка і Тернава на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік
У селі Підбереж на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і клуб.

У селі Росоховатець на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

1952 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Білоберізка на Львівщині загинув слідчий СБ (служби безпеки ОУН) Василь Ілюк – «Грім».

Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

В ніч з 25 на 26 березня 1943р. відділ УПА напав на містечко Матіїв. Уранці 26 березня навздогін партизанам було відправлено 103-й батальйон допоміжної поліції, що складався з Українців.

Селище Олика.
******
(ред. містечка Матіїв я не знайшов швидше за все мова йде про Метельне).

Батальйон дезертирував із німецької служби та приєднався до УПА. 27 березня 1943р. повстанці разом з Українськими "поліціянтами", що перейшли на їхній бік, заволоділи містечком Олика, знищивши в ньому німецьку адміністрацію.

Джерело. Іван Патриляк 1943 рік в історії ОУН і УПА ст. 146







Їй було близько 80 років... а московити засудили її на 25 років.

Матещук (Грицина) Ірина (Орися) Андріївна, народилася 22 січня 1929 р., в м. Олеську Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, студентка, заарештована у вересні 1947 р., звільнена у 1955 р. (Фото: сайт Територія терору)

Народилась я в сім'ї свідомих, працьовитих, заможних сільських трударів, які, крім великого господарства, вели в селі активну громадсько-політичну роботу. Батько мій, Андрій Грицина, відомий в окрузі господар, часто обирався головою «Просвіти». Мати, Броніслава Косинська, походила із стародавнього шляхетського роду Косинських. Вона була прекрасним організатором різних вечорів, фестин, забав. 

З нагоди свят вміла краще від інших накрити святковий стіл і т. д. Постійно її обирали головною господинею в хаті-читальні, була членом «Союзу українок». 

У сім'ї поруч зі мною росли два мої брати – Роман і Ростислав, які, як лицарі, всюди супроводжували мене.

Від старшого брата Романа я отримала перші знання з історії України, дізналась про мужню, самовіддану боротьбу наших національних героїв. (Він, будучи учасником національно-визвольної боротьби, в 1945 р. загинув в районі Перемишлян. Йому йшов тоді 21 рік...).

Першою моєю вчителькою в дошкільному віці була юна і прекрасна п. Євгенія Новаківська. (Нині всесвітньовідома директор славного пансіону для старших ім. Ів. Франка в Торонто вельмишановна п. Єв. Пастернак). 

На все життя я також зберегла світлий образ п. А. Дозорської – вчительки початкових класів Одеської середньої школи, де я тоді навчалась. 

Крім рідних і близьких мені людей, великий вплив на формування мого світогляду і національної свідомості мала Влодзя Турчиняк – моя старша, неповторна товаришка. Вона організувала і очолила в Олеську молодіжне товариство «Січ». З почуттям гордості я завжди згадую своїх земляків-олещан – Беднарських, Мандюків, Денещуків, Лабінських та ін., щирих мені людей, в колі яких минуло дитинство.

У 1939 р. наша сім'я переїхала на постійне проживання до Львова. І надалі усе моє життя пов'язане з цим містом, з будинком № 24 по вул. М. Зерова. Тут застала мене війна, і пройшли перші післявоєнні роки. Тут я була вперше заарештована. А було це у вересні 1947 року. 

По всій Галичині йшли масові арешти. Одних кидали в тюрми, інших вивозили в Сибір. У кожну сім'ю прийшло горе, біль і сльози. Та повстанці не здавались. Бійці УПА відчайдушно боролись за віру і правду, за волю рідного краю, захищали, як могли, свій народ від фашистсько-більшовицьких окупантів. Кожний з них, вмираючи, співав «Ще не вмерла Україна», промовляв останні слова: «Слава Україні!». Народ бачив в них своїх захисників. Люди творили про них легенди, пісні та різні оповіді. Не залишились в стороні і ми, 16-17-літні юнаки і дівчата.

«Так, нездоланні, вперті ми,
бо ж патріоти ми землі своєї»,

- це рядки із одного мого вірша того часу.

«Герої безсмертні!
З дороги сволота,
покидьки суспільства,
чужинці лихі...»

– писала я в іншому. Деякі мої віршики лягли в основу пісень. Наприклад, стала широко відома пісня про молодого бійця УПА «На узліссі якраз вечоріло», яку я присвятила Ярославу Вернюку, своєму земляку. Ця пісня закінчується такими словами:

«Я живий, та пощад не благаю,
Бо за волю і смерть не страшна.
Через вас, окупантів, вмираю,
Та за мене помститься земля».

Ці мої вірші підхоплювала молодь, яка об'єднувалась у Спілки української молоді, або створювала молодіжні угрупування при ОУН. Всі ми знали напам'ять десять заповідей українського націоналіста, клялися, що здобудемо Українську державу, або загинемо в боротьбі за неї. Та скоро почалися масові арешти юних ОУН-івців. У числі перших були заарештовані учениці львівських середніх шкіл Люба Пальчевська, Нуся Бойко, Люба Басараб, Орися Поліщук та багато інших моїх товаришок. Така ж доля не минула і мене.

У перших числах вересня 1947 р., повернувшись із занять, я застала дома жахливу картину: у всіх кімнатах усе було перевернуто вверх дном, книги, фотографії, усі мої особисті речі валялися на підлозі; біля печі – гора попелу, а в деяких місцях – зірваний паркет. Посеред хати і всього цього хаосу стояла скам'яніла мама. Побачивши мене, вона залементувала і в розпачі крізь сльози закричала: «Ой, дитино моя, краще б ти не верталася додому, краще б ти загинула по дорозі, аніж мають оці кати взяти тебе на муки!». «Замовчи!» – різко обірвав її незнайомець у військовому. Тільки зараз я помітила трьох військових і одного цивільного, які, як мені здалось, з незадоволеним виразом на обличчі порпались у моїх речах і тихо між собою про щось перешіптувалися. Вони зі злістю кидали все на підлогу, топтали, рвали, вперто щось шукали.

І тут я мимоволі згадала, що на днях забігала до мене Галя, моя найближча товаришка, яка, поспішаючи, витягнула з сумочки згорток якихось паперів і з тривожними нотками в голосі, зі сльозами на очах просила-благала переховати усе це в себе дома. «Орисю люба, я зараз у страшній небезпеці, – говорила вона, – У мене в хаті енкаведисти збираються зробити обшук. Про це по секрету сказали мені наші люди. Коли б ці речі знайшли в моїй хаті, мене чекає тюрма, а може навіть розстріл. Ти – поза підозрінням, тобі нічого не загрожує. Я через день-два прийду за тими паперами сама, а зараз ти можеш з ними познайомитися. Я тобі повністю довіряю». Поцілувавши мене, вона швидко кинулася до дверей, а опинившись на вулиці, ще довго махала мені рукою. Я захоплено дивилася на свою товаришку крізь вікно. «Ось яка вона, ця Галя-підпільниця», – з гордістю про неї подумала я. І тут же оглянула кімнату, де можна було б надійно сховати ці важливі папери.

Перед тим, як заховати, я розгорнула пакет і взяла звідти кілька листків, кинула на них оком і оторопіла. Що це?! Якісь нісенітниці... Ось список людей, які за наказом проводу ОУН і УПА повинні бути знищені. В списку значились імена відомих у Львові вчених, письменників, лікарів, художників. А далі заклики до всіх мешканців Львова «боротися, бойкотувати Радянську владу і її прислужників, не посилати дітей до комуністичної школи» і т. д. Окремий листок починався закликом: «Бийте кожного, хто не українець!»

Я зрозуміла, що тільки дурень або провокатор може писати подібні «листівки». Всі вже знали про різні підступні, провокаційні методи більшовиків, працівників МГБ. Я розгубилась, не могла зрозуміти, звідки у моєї товаришки взялися оці явно провокаційні матеріали. «Бідна Галя, по своїй, напевно, необізнаності попалась «на гачок». Треба їй негайно про це сказати, попередити і виручити. Все це я зроблю при зустрічі ще сьогодні, а зараз усе це негайно треба знищити, спалити». І я тут же, не довго думаючи, ввесь цей жмут паперів кинула у пічку. На моїх очах увесь цей згорток охопило полум'я.

«Нехай собі їх тепер шукають, – подумала я. – Галя, видно, все-таки попала у біду, і якось чекісти дізналися про ці папери. А я її врятувала – це головне». І я, притулившись до одвірка, спокійно спостерігала за всім, що відбувалося в кімнаті. Я бачила, як працівники МГБ рукавами гімнастерок витирали піт із своїх червоних облич, а потім, як по команді, всі сіли на стареньку канапу, пружини якої прогнулись до самої підлоги. Один з них, старший за чином і за віком, різко зі скрекотом притягнув стіл, і розклавши якісь папери, чинно заглибився в писанину. А потім, дивлячись кудись в сторону і потираючи свій довгий ніс, гугнявим голосом сказав: «Вот что, мамаша, согласно ордера – твоя дочь арестована и пойдет с нами, а тебе вручаю копию протокола обыска». В протоколі було сказано, що «при обыске было изъято»: фотографії, записні книжки, паспорт та ін. документи, що «жалоб на неправильности, допущенные при обыске и на исчезновение предметов нет». Власноручно підписались вкінці – співробітники УМГБ Лодигін і Сухорцев. На цьому вся процедура обшуку була закінчена. Мене вивели з дому. Слідом за мною вибігла мати, сусіди, господиня дому п. Ю. Скодова. Емгебисти суворо наказали їм повернутися. Інакше, мовляв, «они пойдут следом» за арештованою. До мене ще довго доносився розпачливий крик матері.
Йшла я знайомими вулицями Львова, мимо рідної школи... У школі мене любили. Я ніколи не залишалася байдужою до кривди і болю іншого, завжди вставала на захист скривдженого, намагалась встановити правду і справедливість. Захоплювалась музикою, спортом, поезією, сама писала вірші. Всі знали про те, яку високу оцінку моїм першим літературним спробам дав М. Рильський.

У класі усі з гордістю називали мене своєю «поеткою». Часто шкільні товариші сперечались між собою і навіть «воювали» за право сісти біля мене. Тадей Бардило, Славко Вац, Микола Стародуб, Славко Городник, Володимир Саламаха та інші вірні мої друзі завжди були поруч і завжди були готові захистити мене від будь-яких неприємностей. «Де Ви, мої лицарі вірні...» – подумала я.
По дорозі зупинялись чужі люди. Багато з них знали, куди мене ведуть, і нишком витирали сльози. І раптом назустріч «біологічка», вчителька моя. Вона кинулась до мене, своєї учениці. Її грубо відштовхнули.

Я не бачила і не знала, що саме в цей час два учні молодших класів, перейшовши на другу сторону вулиці, непомітно супроводжували мене аж на вокзал, а потім тим же приміським поїздом, яким везли мене, доїхали аж до Брюхович, де скинули мене. Про це вони тут же повідомили моїх батьків. На другий день мати поїхала слідом за мною, але на протязі двох тижнів до кого б вона не зверталась, у відповідь чула одні і ті ж слова: «Такой у нас нет. Такая у нас не числится».
У мами моєї виникали найстрашніші думки. (Ще жила свіжа пам'ять про мученицьку смерть сотні тисяч ні в чому не винних людей у совєтських тюрмах – катівнях).

У Брюховичах я опинилась у так званому «Ізоляторі попереднього слідства», який був відгороджений від цілого світу високим парканом і густим колючим дротом. Того ж дня мене викликали на допит. «Говори, какие у тебя связи с бандитами. Какой у тебя псевдоним. Как ты передавала в лес свои стихи, листовки, в которых призывала убивать честных советских людей! Говори, сволочь!» – такі і подібні запитання повторювались десятки разів...
До кабінету долітали страшні, божевільні крики, несамовиті зойки людей. Я кинула на присутніх презирливий, осудливий погляд. Чиясь цупка рука схопила мене за волосся, підняла вверх і з усієї сили кинула на підлогу, усі копали, як м'яч, моє худе тіло і воно літало з одного кутка в інший. А далі хтось бив мене табуреткою, промовляючи: «Вот тебе, бандитка, самостийна Украйна, вот тебе твоє УПА».

Отямилась в якомусь підвалі. Було темно і тихо. Намагалась підвестись – не змогла, перекинулась на бік і тут же спіткнулась об мертвих, закостенілих людей. «Це трупарня, – подумала я, – і мене тут вже, напевно, ніхто бити не буде». Скільки діб я провела в цьому підземеллі, важко сказати. Я була в якомусь забутті, байдужа до всього, що оточувало мене, і була впевнена, що з тієї трупарні вже ніколи не вийду живою. І скоро буду лежати поруч з тими закостенілими трупами. «Хто вони? – питала я вголос. – Чи світ коли-небудь дізнається про них? Навколо була мертва тиша. Та раптом забрязкали замки і засови, двері голосно заскрипіли і відкрились. Наді мною роздалась команда: «Кто живой, поднимайсь!»

Піднятись я не могла. Двоє наглядачів схопили мене за руки і поволокли коридором у кімнату. Там за столом у цивільному ввесь в орденах сидів старший чоловік. Побачивши мене, він зі сумними нотками у голосі, неначе співчуваючи, промовив: «Вот видишь, ты сама виновата. Если бы ты сказала правду и назвала, как мы тебя просили, своих сообщников-бандитов, не выглядела бы так, не стала бы калекой. Но мы не изверги и отпускаем тебя домой. Ты можешь идти». І тут сталося чудо. Насилу тамуючи біль, тримаючись стінки, повільно пересуваючи ноги, я попрямувала до дверей. Але мене зупинили. Сказали сісти. Та сісти на стілець я не могла. Переді мною на столі розкидали якісь папери. Я, не читаючи, їх підписала. Добратись до проїзної дороги допомогла мені якась жінка, їхня прислужниця, товста, непривітна. А там чекала моя мама. Вона цілими днями сиділа на узбіччі дороги і не спускала очей з цього страшного будинку, який місцеві люди оминали десятою дорогою. В народі ходили про цей «Ізолятор» страшні, неймовірні, різні недобрі чутки... Дістались ми додому аж вночі якоюсь попутною машиною.

На другий день запросили батьки лікаря, який, оглянувши мене, виявив перелом кістки нижньої частини хребта. «Що ж, будемо сподіватись, що це не приведе до каліцтва», – сказав він. Його слова підтвердились. Хоча хребець куприка не зрісся, і досі стирчать дві його половинки, але я цього не відчуваю. Сила молодості тоді перемогла. Поступово гострий біль притухав, крововиливи зникали, вернулась легкість у рухах. І кожний, хто спостерігав як я легко виконую складні фізкультурні вправи, не повірив би, що недавно довелось мені пережити... (До речі, після суду, будучи в Києві на пересилці, я випадково дізналась, що в тюрму-катівню у Брюховичах несподівано нагрянула якась висока комісія і багатьох чекістів-садистів притягнула до відповідальності).
Після повернення із Брюхович у мене залишилась якась тривога. Я постійно чекала нового арешту. Минув рік. Настав вересень 1948 р. Навколо, як і тоді, владно господарювала львівська золота осінь. Природа неначе виправдовувалась за всі знущання, біль і сльози – щедро дарувала людям тепло, світле проміння. «Яка краса! Чому ж мені так тривожно на душі?» – подумала я, відкриваючи навстіж зранку вікно. Останнім часом я відчувала і бачила, що мене постійно переслідують якісь невідомі люди. А з самого ранку забігла моя товаришка Галя. Заглянула в книжкову шафу, відібрала кілька книжок, забрала деякі свої речі. На прощання поцілувала. Я за звичкою підійшла до вікна, як завжди помахати товаришці рукою. І тут раптово згадались мені сумні події минулого року. Був такий же світлий ранок... Я злякалась своїх спогадів. Якесь дуже недобре передчуття опанувало мене. Перед очима вперто стояло обличчя Галі. Її великі голубі гарні очі раптом, як і рік тому, змінились – стали холодно-крижаними. Вони неначе ховались у тіні довгих вій і уникали зустрічного мого погляду.

Для дальшого аналізу поведінки своєї товаришки у мене не було часу. Я спішила на заняття в університет. Я завжди поспішала. «Ти, Орисю, не ходиш, а літаєш» – часто знайомі говорили мені. На руці у мене виблискував золотий з коштовними камінцями годинник. Цю сімейну реліквію вручила мені декілька днів тому мати. «Годинник цей – єдине багатство в нашій сім'ї. Бережи його, – сказала мати. – Півстоліття тому його подарував мені твій дідусь – шляхтич Антін Косинський. Цей годинник передавався з покоління в покоління. Це родинний наш талісман, який може відвернути біду, оберегти від горя. А мені приснився дуже недобрий сон, то ж нехай цей талісман остереже тебе від усякої напасті та біди»...

Я від радості по-дитячому плескала в долоні: «Боже, яке чудо! Яка розкіш!» Цілуючи матір, щиро дякувала їй за подарунок. І зараз, глянувши на годинник, відразу ж заспокоїлась. Це ж мій талісман! Усі мої тривоги і хвилювання десь зникли, розвіялись. Я поспішила в університет, де чекали мене друзі, різні поточні новини, а також розповіді про трагічні події останнього часу: про нові масові арешти, примусові виселення в Сибір, про відчайдушну боротьбу бійців УПА, про окремі епізоди та випадки із їхнього життя.

До університету з нинішньої вулиці М. Зерова я завжди йшла пішки – мимо костела Єлизавети, біля церкви св. Юра повертала в парк Івана Франкаа і збігала вниз. На теперішній вулиці С. Бандери, пропускаючи трамвай, я на мить зупинилась. І тут же два кремезних чоловіки в цивільному схопили мене за руки і штовхнули в легкову машину. «Победа», заричавши, зірвалась з місця. «Хто ви?! Що вам від мене потрібно?» – вириваючись з рук, кричала я. Та скоро побачила, що шофер крутнув руль вправо, а через декілька хвилин запищали гальма, і машина зупинилась на вул. Дзержинського (нині вул. Д. Вітовського) перед управлінням МГБ.

«Охоронці» повели мене сходами вверх. На кожному поверсі стояли вартові, одягнені у форму внутрішніх військ. Опинившись в одному із кабінетів, побачила за столом у кітелі, з медалями на грудях середніх літ чоловіка. Крізь окуляри дивились на мене холодно-байдужі трохи випуклі очі. Мені у вічі кинулось його жовте, нездорове, неначе вилите з воску лице і біломармурові з короткими, неначе обрізаними пальцями руки.

«Ну что, снова попалась пташечка в клетку?», – сказав він, задоволено потираючи руки. А далі на протязі майже 2-х годин він монотонним голосом пояснював мені, яким чином я можу «вилетіти» з цієї клітки. По-перше, я повинна, як «на духу» розповісти про все детально: про свої зв'язки з націоналістами з ОУН і УПА, про допомогу тим «бандитам» і взагалі про всю свою антирадянську діяльність. І все це треба викласти письмово на папері, який лежить переді мною на столі. По-друге, надалі мені треба буде допомагати органам МГБ викривати «бандитів», тих «ворогів народу», інакше я опинюся там, де «живуть білі ведмеді». Я слухала мовчки та в очах моїх було здивування і нерозуміння. А слідчий все говорив, говорив, одне і теж, одне і теж...
Я втомилась, перестала його слухати, заглибилась у свої невеселі думки. Слідчий це помітив, розізлився. Різко підвівся із-за столу і, розгинаючи спину, підійшов до мене, схопив рукою моє підборіддя. Під його пальцями захрустіли кості. Нахилившись до обличчя, він повільно, по складах сказав: «Я вижу, ты меня не желаешь слушать. Ничего, куколка. Скоро потухнет твоя краса ненаглядная.
 
Сгорбишься, сгниешь, милая, состаришься, пропадешь в тюрме, стерва» Я відхилилась, з усіх сил намагалась відірвати цю цупку грубу руку, але його пальці, як залізні обценьки, ще сильніше стискали моє лице. В очах потемніло. Здавалось, ще хвилина і я не витримаю цього болю. Напевно і слідчий зрозумів це, повільно розняв свої пальці. Я побачила перед собою справжнього ката з перекривленим лицем садиста. На всі його подальші запитання механічно, байдужим голосом відповідала: «Не знаю, я нічого не знаю...»

Години бігли, минала ніч. Надворі сіріло. Непомітно глянула на свій годинник – 5 година ранку. А слідчий все запитував про бандитів з лісу, кричав бив кулаками по столі, замахувався вдарити, а далі все ж таки схопив мене за рамена підняв вгору і з усієї сили кинув на підлогу. Я знала, що так буде, чекала напружившись. То ж зараз не відчула болю, а як м'яч, відбилась від підлоги і скочила на ноги. (Фізкультурна виправка і набутий досвіду «брюховецькому ізоляторі» дуже пригодились і виручили мене). Слідчий, червоний від злості, з нецензурною лайкою на устах вибіг із кабінету, залишаючи мене одну. Перед, мною на столі лежали папери, папки, документи. Я не піднімалася з місця, сиділа в кріслі приголомшена, безпорадна і сумно дивилась на свій годинник-талісман. Через декілька хвилин слідчий повернувся, а за ним слідом в кабінет ввійшов молодий, з воєнною виправкою чоловік. «Забери с моих глаз эту упрямую девчонку и отведи ее куда следует». Я зловила на собі співчутливий. погляд новоприбулого. «У нього добрі очі», – подумала, – а в слідчого – очі ката, жорстокі і злі, здатні вбити думку і волю людини, породити страх і ненависть. Вони страшні.»
О 6-ій годині зранку мене вивели з управління МГБ. Той, хто мене супроводжував, попередив, що у випадку, коли б я надумала втікати – буде стріляти без попередження. Я здогадалась, що ведуть мене у тюрму, що знаходиться на вул. Сталіна (ця стара тюрма всім відома під назвою «Лонцького»), звідки майже ніхто додому не вертається. Йшла в супроводі наглядача по, вул. Коперніка. В одній із вітрин магазину побачила постать – струнку високу дівчину. В ній впізнала себе, – «Що чекає мене? –- подумала я. – А що робиться зараз у мене вдома? Скільки там зараз сліз і горя! Батько, мати, напевно не сплять, чекають, прислухаються до кожного кроку на вулиці, до кожного стукоту хвіртки». Я кинула оком на годинник. –«Не оберіг мене, мамо, ваш талісман. Що ж буде з ним?» На мить я зупинилась і повернулась в сторону «провожатого». Від несподіванки він підняв на мене дуло револьвера, «не треба, я не збираюсь втікати, у мене до вас всього одна-єдина просьба спокійно промовила я. – На днях мені мати подарувала годинник, ось цей, що на руці. Я дуже вас прошу, поверніть його моїм батькам. Я знаю, у вас є свої інструкції, накази, циркуляри різні, але у вас, як і в мене, є батьки Вони, одні, єдині. Пожалійте їх. Цей годинник – це наша сімейна пам’ятка, дорога нам реліквія. Поверніть її батькам».

Товариш довго думав, мовчав, а коли в ранкових сутінках появились сірі стіни тюрми, сказав: «Ладно. Давай адрес». Я щиро подякувала. Опісля не раз намагалась згадати обличчя цього молодого працівника МГБ, але запам’яталися мені тільки його очі – добрі, чимось стривожені, загадкові. А через рік, в концтаборі (Заполяр'я, Мінлаг, м. Інта, Комі АРСР) в першому лист, який я одержала, мати писала: «Після того, як ти раптово пропала... Скільки сліз ми з батьком за ніч виплакали тоді! На другий день зранку до нас додому прийшов молодий незнайомець і, не представившись, дав нам годинник. Я подумала, що тебе вже нема, і почала сильно плакати, кричати: «Вбили!» Але він сказав, що ти жива, знаходишся в тюрмі на Лонцького під слідством. Мені стало трохи легше. Слава Богу, що ти жива. Нами не журися. Я чула, що те чорне царство не буде довго панувати... Бог милосердний, доню, він зглянеться над тобою... У святих книгах написано...» А далі все було закреслено, затерто, замазано хімічним фіолетовим олівцем. Та я добре знала, що там було написано. Про це мені говорили старі люди, мій дідусь Іван та й тато (найрідніша мені людина) розказували, що прийде колись на землю страшний суд і встануть перед ним усі мучителі нашого народу, які, захопивши нашу землю, плюндрували її, грабували, зневажали наші звичаї, кидали невинних людей у тюрми, катували їх там, мучили, вбивали, а інших вивозили в далекі, чужі оселі, морили голодом... За все це їх чекає страшна кара. Та ще страшніша кара чекає тих, які стали на шлях зради рідного народу і допомагають завойовникам, різним пришельцям-лукавим вершити їх чорні справи. Якщо не схаменуться ці нелюди, їх чекає страшний суд, страшна Божа кара...

Епізод з годинником залишив у мене добрий слід на все життя, переконав мене в тому, що справжня людина в найскладнішій ситуації, не залежно від інструкцій, наказу, посади і чину, залишається людиною. І ніхто не зможе, не має права свої підлі вчинки, а тим більше злочини, скидати з себе за рахунок «сили обставин», «наказів з верху», «вимог часу» і т. д. І якщо людина своєчасно не висповідається перед Богом і своєю совістю, не покається перед людьми за свої негідні вчинки, понесе відповідальність за них, буде покарана. Та цей висновок я зробила для себе значно пізніше, а тепер, коли переді мною, 18-літньою дівчиною, відкрились двері найстарішої і найстрашнішої тюрми, я про це не думала. Опинилася у підвальному приміщенні в глухій камері. Мої легені вмить заповнились важким, задушливим повітрям. Спочатку я навіть подумала, що це душегубка. Але тут же до мене підійшла висока, кремезна в міліцейській формі жінка, про яку в народі кажуть – «мужик, а не баба». Вона не сказавши ні слова, почала грубо здирати з мене одяг – спідничку, блузку, нижню білизну. Все кидала на підлогу і, ніби ненароком, ставала на це ногами і відкидала ними усю мою одежу в інший кінець камери. Я стояла перед нею зовсім гола і намагалась якось прикрити руками своє тіло. Наглядачка (як потім я дізналась в тюрмі, в'язні називали її Бабою Ягою) голосно командувала: «Сесть! Встать! Сесть! Встать!» І так на протязі довшого часу, поки у мене не закрутилась голова.

Мені зробилось погано, і я, безсильна, впала на цемент. Прийшовши до пам'яті, побачила над собою лице Баби Яги. Вона була незадоволена. Їй, видно, справляло приємність управляти моїм дівочим, гнучким тілом. Як не дивно, але потім за ввесь час мого перебування в цій тюрмі, саме ця Баба Яга, яка навівала на всіх страх, до мене чомусь ставилась досить поблажливо. Наприклад, іноді під час перевірки вона заставала мене заспаною. А за це ж – карцер! Та вона вдавала, що не бачить цього. І я часто, сидячи, як всі на підлозі, підбирала ноги до підборіддя і, охопивши їх руками, могла в такій позі непомітно від пильного ока наглядача трошки поспати. Після постійних і довгих нічних допитів такий сон був для мене єдиним порятунком.

Подруги по камері завжди одна одну страхували – тісним колом сідали навколо кожної, котра поверталась ледве живою після чергового нічного допиту, заслоняли товаришку від «очка» в дверях, давали можливість хоч трошки їй поспати і запастися силою на наступну безсонну ніч. Наглядачі дуже скоро розгадали цю хитрість і протягом дня декілька разів несподівано «налітали» – відкривали раптово камерні двері, вривались в камеру і «ловили» злочинця на гарячому, тобто того, хто був напівсонним, забирали у карцер. Особливо вміло і часто практикувала це Баба Яга. Раніше під час її чергування ніхто, бувало, не відважиться навіть стоячи зажмурити очі. Всі помітили, що з Бабою Ягою щось робилось, вона неначе переродилась, різко змінила своє ставлення до в'язнів. Вона неодноразово заставала мене сонною і ніколи не карала.

А як одного разу вона налила всім нам подвійну порцію баланди (і це тоді, коли ми були на режимному голодному пайку!), здивуванню нашому не було меж. І тут же всі ми вирішили «перехрестити» нашу Бабу Ягу і назвати її панею Ядзею. Ці голодні, биті, замучені допитами жінки ніколи не губили своєї гідності, не втрачали почуття гумору і оптимізму і, головне, – людської доброти. Мені з ними було легко і добре. «Які вони прекрасні!» – в захопленні думала про них.
І все ж таки ми ніяк не могли зрозуміти, чому зла Баба Яга раптом зробилася такою доброю. Звідки було знати нам тоді, що іноді і в катів ворушиться серце, наступає відлига в їх зачерствілих крижаних душах при зустрічі з юними, зовсім безвинними «злочинцями». Та більшість тюремних охоронців залишили про себе недобру пам'ять. Держиморда, Золоті Зуби та ін. охоронці внутрішньотюремного порядку жорстоко і безкарно знущались над беззахисними в'язнями. Часто в стінах тюрми було чути несамовиті, повні розпачу і болю крики людей.

Після обшуку Баба Яга повела мене через якісь лабіринти сходами наверх, опісля – в кінець довгого коридору, по двох сторонах якого виділялись залізні двері з вмонтованими в них замками і заґратованими очками-віконцями. Баба Яга показала черговому якийсь папірець і, взявши від нього ключ, відкрила камеру № 59. Тут довелось пробути мені «під слідством» 6 місяців. Тут вперше я зустріла своїх друзів по нещастю. Всі вони лежали покотом на підлозі, впритул одна до одної. В кутку біля дверей стояла «параша», біля якої також лежали люди. Над ними усіма неначе навис туманний заслін, ввесь наповнений гнилими відходами, людським потом і кров'ю. Я розгубилась, не знала, що мені далі робити. Зробити крок вперед не могла – всюди лежали люди. І раптом, побачивши мене, усі, як по команді, підняли голови. Їхні обличчя, як у покійників, були схожі між собою – жовто-білі, неначе вилиті з воску, і тільки очі у кожної були різні. Вони з цікавістю розглядали мене, новеньку. «Ой, Боже милосердний, що ж то робиться на тому світі! Вже ті москалі прокляті зовсім здуріли! Ви тільки подивіться, люди, яку дитину до нас кинули! Нас, дорослих, знищили, тепер добрались до дітей наших. І нема на них погибелі...» – мовив чийсь захриплий голос.
З усіх боків мене оточили. Кожний намагався стати ближче, щоб вдихнути запах волі, який ввірвався в камеру разом зі мною. Для них я була, як видіння з іншого світу, про який вони вже перестали навіть мріяти. Більшість з них знаходилася під слідством вже довгі-довгі місяці. Кожній хотілось одержати хоч якусь вістку з волі, з того відірваного світу, від якого відгороджувала їх тюремна стіна, хотілось конче щось дізнатись, почути таке, що дало б їм надію. З усіх боків посипались запитання: «Як там на волі? Чи ще воюють наші хлопці? Чи знають вони, як тут над нами знущаються? Але нічого, ми все витерпимо, нехай тільки вони не здаються, а тримаються міцно. Краще смерть на полі бою, аніж таке животіння...»
В їх словах було стільки невимовного болю, і все ж таки жевріла надія одержати якусь інформацію, почути хоч маленьку новину, яка б торкалася їхньої долі. Всім цікаво було дізнатися, на якому рівні зараз ведеться боротьба з більшовицькими окупантами, чи поповнюються ряди загиблих воїнів УПА. Я розгублено дивилась на тих, як мені здалося, з тамтого світу жінок і мовчала. А вони, оточивши мене колом, не відпускали, не ворушились, дивились мені прямо у вічі, уважно слідкували за кожним моїм рухом і вперто чекали, коли «новенька» заговорить. На їх блідих обличчях блищали очі, повні надії і відчаю. Мені згадався ізолятор – будинок попереднього слідства у Брюховичах...
«Що сказати їм? Чим потішити, як розрадити тих нещасних?» І раптом – грюкіт в двері і крик наглядача: «Подъем!». Усі заметушились, почали швидко з підлоги піднімати свої манатки і займати чергу до «параші».

Так почався перший день мого тюремного життя... Чи могла я тоді знати, що ця і подібні їй тюремні камери, а далі – пересильні пункти, холодні бараки концтаборів ГУЛАГу стануть для мене на довго другою домівкою.
Мої подруги по нещастю виявились незвичайними людьми. Марія Макогін, Соня Гамарник, Марія Ткач, Дарця Колодій-Дембровська, Текля Хміль, Оля Масюк, Меланя Куревець, Катруся Боса, Стефа Гавришків, а ще – Міля, Параня, Рузя, Нуся, пані Оля, мама Ірина, бабця Юстина... І ще... І ще о як їх багато! Старших, молодих і зовсім юних, чудових жінок-українок! Скільки горя і мук випало на їхню долю... О, скільки неймовірно жахливих історій я дізналася тут! Розповідь кожної про останні події на волі, про свавілля, беззаконня і насильство представників совєтської влади, про масові арешти, вбивства – це жива своєрідна повість про страхітливі, криваві злочини вірних слуг «вождя народів», який «по-батьківськи» потопив у крові мільйони ні в чому не винних людей – своїх же співвітчизників, стер з лиця землі цілі народи. Кожна з тих розповідей – це обвинувальний акт проти зачманілих від крові маніяків які впевнено крокували вперед через трупи до «вершин комунізму», трощили, ламали і нищили все світле та мудре на своїм шляху, не відаючи, що дорога ця веде їх у чорну безодню.

Усі мої співв'язні перебували під слідством, тому знаходились в камері посиленого режиму і відповідно одержували набагато меншу пайку Всіх переслідувало постійне відчуття голоду. Та все ж таки кожного дня всі відламували по крихітці від своєї пайки хліба для тих, в кого явно проявлялись перші ознаки дистрофії чи анемії. Часто така «громадська пайка» діставалась і мені хоч я вперто відмовлялась і завжди підтримувала інших, слабших за себе. Старші жінки ставились до мене, як до рідної дочки (в камері на той час я була наймолодшою), у всіх я викликала жаль і щире співчуття. Іноді мені здавалось, що вони готові піти за мене на самопожертву, згідні прийняти на себе всю мою «вину», понести за це «суровую меру наказания», щоб тільки оберегти мене від побоїв та нічних до краю виснажливих допитів. Я з вдячністю дивилась на цих худих, голодних, битих, беззахисних, але нескорених жінок і щиро захоплювалась ними. «Скільки в них благородства, мужності, доброти!» – думала я і була вдячна долі за те, що я у к р а ї н к а. А після кожної спільної молитви, дивлячись на ці змарнілі, скорботні постаті, про себе шептала: «Боже і Ти Матір Божа, допоможіть їм і спасіть їх».

Багато сумних, трагічних історій я дізналася від них. Ось Пазя, родом із-під Бродів, молода, красива, чорнява молодиця. Чоловік її, взятий в 1944 р до Червоної Армії, тут же загинув на «лінії фронту». (До речі, всіх українців, а із Західної України особливо, посилали на передній край війни, і вони масово гинули або пропадали безвісті).

Серед ночі вдерлись до неї в хату незнайомці у військовій формі, тільки на голові у них були шапки-мазепинки з тризубцями посередині. Попросили щоб їх нагодувала. «Прошу, чим хата багата», – відповіла і поклала на стіл скибку чорного хліба та слоїк молока. Скривились вони, не захотіли їсти вимагали горілки, м'яса. Заглядали у всі закутки, щось шукали, перевертали речі. А на другий день двоє емгебистів зв'язали її руки, кинули на фіру і повезли дорогою крізь село в район до Бродів, в тюрму. І там під час першого допиту вона впізнала в особі слідчого одного із своїх нічних гостей. Спочатку вона здивувалась, не повірила своїм очам, але скоро ніяких сумнівів не залишилось. Він же, слідчий, став її свідком по справі «пособництва бандитам».
«По цій справі мені все ясно», – на мить відірвавши погляд від паперів, тихо пробурмотів він. А далі при допомозі кулаків і нагайки він домагався від Пазі нового визнання. Вона повинна «чистосердечно» признатися, яких ще бандитів годувала, кого з них приймала до ліжка і т. д. «Ми тобі не сподобались, ти нам відмовила, не хотіла з нами провести ніч, то ж зараз скажеш, з ким милувалась, коли чоловік твій воював на фронті. Нам усе відомо, навіть ім'я бандита, з котрим ти лягала до ліжка, але ми добрі, хочемо, щоб усе було по-людськи, щоб ти сама про все розповіла. Інакше...»
«Ви прекрасно знаєте, – перервала Пазя його мову, – що ніяких бандитів, крім вас, я в очі не бачила». Слідчий різко піднявся, вдарив Пазю з розмаху нагайкою. «Молчать, падло!» – заверещав. Допит продовжувався... Раптом слідчий, подивившись на годинник, чомусь дуже заметушився, схопив якісь папери, силою виштовхнув Пазю із кабінету, посадив її у свій «бобик» і в супроводі 2-х міліціонерів повіз її по київському шосе в напрямку до Львова. Та в Ожидівському лісі несподівано на них напали «бійці» УПА. Їх було небагато – 5-7 чол. Бій був короткий, дуже гучний. Стріляли з автоматів, в крові валялися «мертві» міліціонери, а її слідчий «попався в полон». Коротше, «свої з лісу» перемогли, слідчому-чекісту зв'язали руки і, проклинаючи його останніми словами («аби його шляк трафив, того москаля проклятого» і т. п.) поволокли до лісу. Пазя йшла поруч. Через дуже короткий час всі вони опинились в криївці. «Так близько біля дороги?» – здивовано подумала Пазя. У криївці чекав їх «старший» – «представник із крайового проводу». Кремезний, високий, з козацькими вусами чоловік, одягнений у радянську військову форму, але з синьо-жовтою пов'язкою на рукаві і тризубцем на шапці. Весь був він обвішаний гранатами, пістолетами, через плече – перекинутий карабін.

Перегортаючи папери, він дивився зверху на Пазю і монотонним голосом говорив: «Я дістав наказ від проводу вирвати тебе із рук більшовиків, але з матеріалів слідства, які тільки що дістались мені від цього ось емгебиста, я дізнався, що ти жінка червоноармійця. Це міняє всю справу. Ми, ризикуючи життям, рятували тебе, вирвали із рук чекістів, а ти виявляється... Така оказія... Не знаю, що мені робити. За тебе мусить хтось із наших хлопців поручитися... Ти мусиш мені зараз сказати, кого ти знаєш і хто міг би за тебе заступитись. Інакше ти знаєш, ми жартувати не вміємо і пустимо тебе в «расход» разом з тим ось, що поруч з тобою, московським недобитком. В наших лісах москалі зараз не показуються – ми їх всіх викурили. Тому не бійся, ти зможеш легко пройти в ті криївки, де знаходяться твої знайомі хлопці з УПА. Вони скажуть за тебе слово, і все буде добре. Інакше добра не жди».
Пазя слухала і уважно розглядала обличчя «представника із проводу». Чимось він їй дуже нагадував одного з тих, кого вночі у своїй рідній хаті пригощала хлібом і молоком. Один з них виявився слідчим, а цей... Хто він? «Напевно – подумала Пазя, – цей займає якусь вищу посаду в МГБ». І вголос сказала: «На жаль, я нікого не знала, хто міг би за мене заступитись. Я нікого не знаю, і даремно ви влаштували цей спектакль».

«Молчать, дура!» – заверещав не своїм голосом старший і тут же дав наказ «всипати цій дурепі добрих двадцять п'ять». Може після того до неї, мовляв, повернеться пам'ять, і вона згадає, кого годувала, кого приймала вдома і до кого ходила в ліс на побачення та зв'язок. Пазю били, копали, топтали ногами, піднімали за коси вгору і кидали нею об землю. Вона двічі тратила свідомість, а коли приходила до пам'яті – плювала їм в лице, називала більшовицькими катами, проклинала їх і їхніх дітей. Напівживу, побиту до крові, Пазю доставили до Львова і кинули у 59 камеру тюрми на Лонцького.
Подібну історію розповіла і Рузя, і Гануся, і Марійка... Їх також з рук МГБ виривали «свої», починалась перестрілка, валялись трупи у крові, а їх водили по лісу і вимагали знайти знайомих хлопців-партизан, які б заручились за них. А потім раптово нападали енкаведисти і хапали «бандитів». Під час таких провокаційних акцій, організованих працівниками МГБ, людям доводилось бути свідками страшних злочинів. Під маскою бійців УПА емгебисти в кожному районі і селі нищили кращих людей – вчителів, лікарів, студентів і навіть школярів (в більшості – відмінників). Розправлялись з цілими сім'ями тих, хто приймав активну участь у громадському житті чи в національно-визвольній боротьбі. Іноді з «крайового проводу» поступали неймовірні «накази». І тільки згодом люди якось дізнавались, що писали їх працівники МГБ у своїх кабінетах. Наприклад, одній із підпільниць – бійцеві УПА – було наказано вбити рідних батьків. Вона наказ виконала. Як потім виявилось, цей «наказ» був даний працівником органів МГБ, їх сексотом, який обманним шляхом ввійшов до складу проводу. Дівчина покінчила життя самогубством. Бо ж споконвіку справжнім українцям властиве почуття доброзичливості, гуманізму, без чого не можна було б вважатись справжнім патріотом.
Всі ці розповіді жінок і спогади про ізолятор у Брюховичах відкрили мені цілу систему фашистсько-більшовицького свавілля і терору, в основі яких були покладені розроблені ними методи брехні і провокацій. На очах у всіх жорстоко розправлялись з місцевим населенням, творились небувалі досі дикі злочини. Проте подібні історії вже нікого в камері не дивували. Багато із присутніх пройшли крізь це Дантове пекло, крізь вогонь сталінського терору, зазнавши різних провокацій і нелюдських знущань. І все ж таки серед них траплялись особливі історії.

У камері в куточку майже нерухомо сиділа мовчки уже не молода, але красива жінка. Це була пані Оля. Вона з ніким не розмовляла. І все ж таки одного разу вона розповіла про себе. Всі дізнались, що пані Оля – мати 3 дітей, що чоловіка її вбили під час облави в бою, а її схопили і по дорозі, коли везли в район, її відбили «свої». Хоч як вони не маскувались під бійців УПА, вона впізнала серед них стрибків-хлопців із сусідніх сіл, які, спочатку ставши сексотами, згодом відкрито працювали в органах МВД. Деяких з них вона знала і бачила їх при «служебном исполнении» під час облав. І зараз, завівши її у лісові хащі, вони намагались над нею поглумитись. Встановили чергу. Вона кидалась на них, як загнана вовчиця, відбивалась, кусала і була неприступна. Нікому з тих «молодчиків», не вдалось утримати її. Тоді вони, викручуючи їй руки і ноги, зірвали одежу, прив'язали до дерева, били нагайками де попало. Всі були вони в якомусь божевільному екстазі, їх діями керувала якась незрозуміла, неприродна жадоба людських мук і страждання. Немічна, беззахисна жінка мужньо відбивалась від цієї ватаги садистів і думками звернулась за допомогою до Бога... І сталося чудо.
Несподівано до них прискочив на коні начальник районної міліції. Екзекуція перервалась... Одержано вістку, що сюди наближаються бандерівські загони. Треба поспішати... Опинившись в камері, вона довго приходила до пам'яті. Тільки через місяць її вперше покликали до слідчого, якому вона тут же з обуренням розповіла про цей нелюдський напад червоних стрибків-нелюдів. Слідчий з задоволенням смакував її розповідь, посміхався, а в кінці спокійно сказав: «Брось, старуха, не смеши людей, никому этих сказок не рассказывай. Захотелось тебе вспомнить свою молодость. Кому ты нужна. У нас своих девок хватает».
Важкий біль охопив жінку. Від ненависті і люті вона, здавалось, тратить розум. І тут же, як скажена, зірвалась з крісла, вчепилась руками за горло слідчого і не своїм голосом закричала: «Кати, бузувіри, нелюди прокляті, доки будете знущатися над нами!? Я проклинаю вас!!» Почувши крик, в кабінет влетіло декілька постових, відірвали жінку від слідчого, кинули її на підлогу, били ногами, жбурляли нею з кутка в кут, піднімали на ноги, а потім знову і знову били, копали, топтали, поки вона не втратила свідомості. А коли спам'яталась, намацала біля себе мокрі стіни, на цементі – свіжі калюжі крові, біля якої нишпорили миші. – «Хто тут?» – запитала. Навколо було тихо, сиро, холодно, як у гробі. «Мене тут заточили, напевно, навіки», – подумала. В думках вона прощалась зі своїми дітьми, згадала останні хвилини життя свого чоловіка-воїна УПА, який, вмираючи, сказав їй: «Бережи дітей. Вони потрібні будуть Україні». Зараз шкодувала, що не вмерла разом з ним.
Через деякий час її ледве живу кинули у слідчу камеру і тут пояснили, що була вона у «камінному мішку», звідки майже ніхто не виходить живим. Кожний з нас намагався приділити їй максимум уваги. Та вона все дивилась кудись відсутнім поглядом, на запитання не відповідала, до нікого не відзивалась, від їжі відмовлялась. «Велике горе пережила... Справжня страждальниця», – з сумом між собою шептались жінки. Мені було її особливо шкода. Я дивилась на її гарне, шляхетне лице, а одного разу сіла поруч з нею, заглянула в глибокі сумні очі і тихо їй сказала: «Ви, пані Олю, така гарна, якась незвичайна, з вас можна було б малювати святу ікону». Жінка здригнулась, здивовано глянула на мене і раптом голосно заплакала-заридала: «Ой, дитино моя, у мене таких як ти, залишилось троє сиріт. Вони не знають, як загинув їх батько. Що з ними? Яка їх чекає доля?..» Я мовчки витирала сльози, які потоком лилися з її очей. З того часу до пані Олі неначе почало вертатись життя. На слідство її більше не викликали, а засудило ОСО – 25 років позбавлення волі. Ще багато подібних та інших страшних історій я почула тут.
Все те, що оточувало мене раніше, кудись відійшло в сторону, зникло з мого життя. Я жила життям камери. Тут вперше відчула і зрозуміла справжній біль народу, його прагнення свободи, правди і добра, одержала перші уроки мужності і доброти, навчилась розрізняти фальш від щирої правди. Тут я також вперше зустрілась безпосередньо з провокаторами і сексотами.
Одного разу серед ночі в камеру до нас кинули молоду дівчину. Її обличчя, волосся, руки були в крові, а на тілі, яке виглядало із-під подертого вбрання, – синяки і червоні крововиливи. Вона впала під дверима неначе непритомна. Всі зірвались на ноги, підбігли, схилились над нею, дехто заплакав. Я тут же в долонях піднесла для неї воду і намагалась влити їй в рот, але вода розхлюпувалась по обличчю і – о, Боже, що це? – вона змила всі ці синяки і сліди «крові», цівкою потекла фарба – синя, червона, фіолетова.
Тут же роздався стукіт із сусідньої камери – азбука морзе – точка, тире, точка... Сусіди по камері попереджували: «До вас кинули провокаторку. Будьте обережні! Не вірте в побої. Це – грим, маскування. Будьте уважні!» Раптом новенька зірвалась на ноги. Всі оторопіли, відсторонились. А вона витирала фарбу з лиця і ногами з усіх сил гримала в двері. Чиєсь пильне око через віконце в дверях постійно наглядало за цією сценою. Скоро двері відкрились, і «новенька», як обшпарена, вискочила в коридор. Всіх та подія приголомшила, насторожила. Так я вперше своїми очима побачила справжню провокаторку.
Потім я їх бачила часто – із синяками і без них, мовчазних і балакучих, «борців», «патріотів» і різних «героїв». Були і такі, які представлялись «зв'язковими» самого полководця УПА Романа Шухевича-Чупринки та багато інших підставних осіб-сексотів. В тюрмі всі знали про ці підступні, провокаторські дії емгебистів, і тому в камері був закон – про справу не говорити нікому і з ніким не ділитись своїми потаємними думками. Всі пам'ятали шосту заповідь Декалога: «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».
Ми знали, що в кожній камері є «підкидьок-донощик». І все ж таки я ніяк не могла повірити своїм камерним подругам, що ще на волі, до мого арешту хтось із сексотів був закріплений за мною, пильно стежив і про все інформував своїх «патронів» із МГБ. І це могла бути, мовляв, одна із найближчих моїх товаришок. Ні, я в це повірити не могла, бо була переконана, що немає в світі більшого і страшнішого злочину, аніж фальш, обман, лицемірство і підступна зрада. Навіть Ісус Христос простив повію і розп'ятих на хресті розбійників, але безжалісно гнав геть із храму фальшивих, дволиких фарисеїв. Всі погодились з тим, що сексоти, які доносять ворогові на своїх товаришів, торгують і продають довір'я друзів, це – іуди, найбільші злочинці і за це їм ніколи не буде прощення. Краще муки і смерть, аніж легке життя запроданця! Всі ми були готові йти на муки, прийняти від своїх катів найстрашнішу кару, але твердо знали, що нікого не видамо, не зрадимо своїх друзів по боротьбі. Часто після молитви всі гуртом повторювали дев'яту заповідь українського націоналіста: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни».

Кожен раз, ідучи на допит, я чекала, що мене будуть бити, катувати, як це було у Брюховичах. І я дивувалась, чому ці нічні допити не супроводжуються фізичною розправою. Своє здивування я часто висловлювала вголос у камері. Мене запитали: – «А як виглядає твій слідчий?» – «Кремезний, високий, усе лице подзьобане – сліди від віспи. До мене говорить тільки по-українськи». – «Та це ж Галушка!– вигукнув хтось. – Ну і повезло тобі, дівчино. В його відділі майже нікого не б'ють. Ось Федоров, Горохов – це кати». «Я ж досі нічого Галушці не сказала, – вголос міркувала я. – Як же, на якій підставі, за що будуть судити мене?»
«Нічого... Усі матеріали-доноси на тебе, напевно, вже давно готові, зібрано у папці і їх досить, щоб засудити тебе, як і всіх, на 25». У Брюховичах слідство моє тривало дуже коротко – всього три рази викликали на допит, а потім – підвал. А тут, на Лонцького, воно тягнеться вже півроку. І кожного разу одне і те ж: «Говори! Скажеш про свої зв'язки з бандою в лісі, розкажеш про своїх товаришів-спільників ОУН краще тобі буде. Не скажеш – нарікай на себе сама. Ми і так все знаємо, але даємо тобі шанс...» У відповідь вперто відповідала: «Не знаю, я нічого і нікого не знаю. Ніяких зв'язків з лісом у мене не було». У хід з боку слідчого йшли страшні погрози, усяка нецензурщина. І так 150 ночей підряд, довгих, безсонних ночей...

Із сусідніх кімнат долітали дикі вигуки слідчих і страшні, повні розпачу і болю крики, стогін і плач в'язнів. Мені часом здавалось, що серце моє не витримає, розірветься від цього жалю і болю, від злості і ненависті до тих нелюдів-катів, які називали себе (яке глузування!) правоохоронцями. Іноді мені здавалось, що краще було б перенести ще раз страшне пекло, крізь яке я пройшла в Брюховичах, аніж оце повільне словесне катування. Я уважніше почала прислухатись до слів слідчого. Мені хотілось знати, що все ж таки йому відомо про мене. І тут я помітила, що він відтворює і посилається на ті факти, про які знали мої найближчі товаришки – Галька Онищенко і Галька Сеньків. Слідчий не називав їх прізвищ, ніколи про них не згадував і не питав. Поступово по ходу слідства я догадалась, що ці дві Галі, яким я вірила і завжди була з ними щира, працюють на МГБ. В той час, коли я і майже вся передова молодь Львова опинились в тюрмі, вони жили на волі легко і весело. Часто міняли школу. Танці, забави, студентські вечори... Вони ніколи не знали, що таке «баланда» і «параша», що таке концтабір і номер на спині... (До речі, після повернення я мала з ними відверту розмову на цю тему. Вони зрозуміли свою вину, і я їм усе простила).

На початку 1949 р. мою справу Галушка передав новому слідчому. Згідно з моїм описом, співкамерниці сказали, що це, напевно, Патриковець. Я дуже дивувалась, як, яким чином ці люди, відгороджені від світу залізними ґратами і недоступними тюремними мурами, про все і всіх знають. Це, до речі, на все життя залишилось для мене загадкою. Колись, впевнена, поіменно будуть названі жертви тоталітарних режимів і світ дізнається про ті жахливі злочини, які творились «совершенно секретно» у Львові на Лонцького і не тільки тут...

На початку березня 1949 р. слідчий поклав переді мною грубу сіру папку, на якій жирним шрифтом було написано: «Уголовное дело». Я дивилась на неї і думала. «Як буде звучати «уголовник» жіночого роду?» В українській мові відповідного слова я не знайшла.

22 березня 1949 р. зранку мене попередили: «Приготовиться с вещами на выход». Ніяких речей у мене не було. Мої товаришки заметушились, забігали навколо мене. Вони звідкись знали (вони все знали!), що мене викликають на суд. Марія Макогін віддала мені свій светер, Стефа Гавришків із Золочівщини (вона з чоловіком опинилась в тюрмі як тільки повернулась із Франції, де працювала після вивезення їх в Німеччину на примусові роботи) відірвала рукав від своєї «заграничної» екстра-блузки і зав'язала моє волосся, хтось натягнув на мене спортивні штани. Я стояла розгублено в колі тих незвичайних, рідних, дорогих мені людей, а в очах були сльози – сльози вдячності і любові до тих безправних, забутих всіма людей, закинутих на муки в цю страшну тюрму тільки за те, що не хотіли стати рабами на власній, рідній землі і, як могли, захищали цю землю, відстоювали свою віру і гідність, своє право бути вільними. Мимоволі у мене народжувались рядки:

«Даремно у тюрмах нам кості дробили,
в підвалах гноїли, на розстріл вели...»

Всі обнімали, цілували мене і плакали. І раптом хтось сказав: «Годі! Вистачить тих ніжностей! Чули, який вірш нам Орися прочитала? Так, ми повинні бути на зло ворогові мужніми, сильними, непохитними. Орися серед нас наймолодша. Знаємо, її ще ніхто не цілував. Це нічого. Прийде час, і ми забавимось на її весіллі. А зараз ми її гарно приберемо і на дорогу заспіваємо свою партизанську»... Залунала пісня. Але тут же відчинились двері, і мене вивели в коридор, а далі сходами вниз.
На тюремному дворі чекав мене «чорний ворон» з великим написом на кузові: «Хліб». Мотор загуркотів, машина рушила, і я через маленьку шпаринку вперше за півроку побачила вулиці рідного Львова. Була рання весна, танув сніг, світило сонце, люди кудись спішили... Поруч зі мною сиділи чотири конвоїри з автоматами в руках.

На засідання суду не довелось довго чекати. Судив мене Військовий трибунал в/МВД Львівської області. За столом сиділи 3-є військових, над їх головами висів портрет Дзержинського. Я намагалась побачити їхні обличчя, але перед ними лежала гора папок, і вони, заховавшись за ними, рились в якихось паперах. Раптом, не піднімаючи голови, хтось з них сказав: «Фамилия, имя, отчество». Я назвалась. І вони далі всі занурились у папери. Кинувши оком в зал, я побачила свого вчителя історії. Це був Надточій Антін Петрович. Він працював директором СШ № 3, де я раніше вчилась. Цей старий комуніст, як і кожний адміністратор, завжди був чимось заклопотаний, трохи розсіяний, але добрий чоловік. Одного разу під час виборів хтось із наших юних «партизан» наклеїв непомітно йому на спину листівку і він так ходив по школі, між виборцями, поки не попався на очі «охоронцям порядку!» Яка тут почалася катавасія! Директора викликали декілька разів в МГБ і, видно, зобов'язали його виявити в школі осередок ОУН, бо на всіх нас він дивився завжди з великим підозрінням, називав націоналістами. Більш активно виявляти «контру» підштовхував його завуч цієї школи, парторг Дзюбенко – партійний фанатик – сталініст. Ми старались не попадати йому на очі. У цьому відношенні завжди заступався, оберігав нас вчитель української мови і літератури – Довгань Гліб Іванович.

«Свидетель, – враз роздалося в залі, – что вы можете сказать о подсудимой?» А. Надточій повільно піднявся, натягнув на очі окуляри і щось про себе тихо пробурмотів. –«Громче! Не слышно!» – «Та я кажу, –продовжував вчитель, – що це якась помилка, якесь непорозуміння. Ірина Грицина, вона ж Орися не може бути «подсудимой». Це краща учениця, гордість нашої школи. Її не можна судити...». «Говорите по существу», – його грубо перебили. «Я ж і кажу по суті, – вперто продовжував А. Надточій. – Орися пише вірші. У неї талант, і це відзначив сам М. Рильський. За що ж можна судити цю дівчину...». «Молчать, старый болван! – закричав не своїм голосом один із суддів, стукнув кулаком об стіл. І раптом цей тихий, заляканий вчитель неначе переродився. Випрямився, затиснув кулаки, підійшов до «засідателей» і голосно, чітко сказав: «Так, ви мене оболванили, та зараз я все зрозумів. Моя учениця не винна. Це ви – злочинці, фашисти, справжня контра! Вас стріляти треба'» Він схопився за серце і сів поруч зі мною на лавку підсудних. До нас з усіх боків налетіли конвоїри. І коли мене виводили із залу, я почула слова: «Убрать и этого сумасшедшего!»

Військовим трибуналом я була засуджена на 25 років позбавлення волі з утриманням у концтаборі ГУЛАГу суворого режиму, і було мені тоді лише 19 літ... Строк покарання мене не здивував і не злякав. Мені було жаль вчителя – єдиного мого «свідка». А ще більше мені шкода було моїх батьків: «Рідні мої, любі, дорогі, що буде з вами?»

Після суду всіх відвозили у «Бригідки». Одержавши найбільший термін колишн, досить стримані в'язні з Лонцького, тут ставали більш розв'язані відверті. Ще більше неймовірних історій я дізналась тут. Особливо цікавими були оповіді старших жінок.

Одного разу після суду у нашу камеру ввійшла добре мені знайома із Лонцької тюрми бабця Юстина. Було їй близько 80 років, а засудили її як і всіх нас, на 25 років. «Ось бачите, бабцю, – хтось жартував, – ви казали, що совіти – це нелюди, післанці сатани, і ви через них збиралися вмирати, а вони, ці совіти, пожаліли вас і щедро подарували вам ще аж 25 років життя». Всі засміялись. «Ой смійтеся, мої діти, смійтеся на здоров’я. Мені дали 25, але, повірте, комуняки скоріше сконають, і прийде на нашу вільну землю велика радість і щастя. Тільки за цю волю і щастя треба боротись, а коли ви її здобудете – пам'ятайте! треба жити правдою, добром, любов’ю, інакше знову повернеться зло, і тоді знову запанує царство сатани».

У цих простих словах – уся мудрість цілих філософських трактатів, наукових робіт і висновків про те, що тільки свобода, правда, справедливість і любов зможуть принести людям справжнє щастя і добро, здатні подолати назавжди цю злочинну фашистсько-більшовицьку імперію зла, побудовану на кістках співвітчизників і перетворену в суцільний ГУЛАГ...

На боротьбу проти комуністичного рабства, проти цього великого зла, за віру і правду, за волю своєї Батьківщини піднялися мільйони чесних мужніх людей. Вони пройшли крізь терор і репресії та залишилися людьми. Кожен із них заслуговує на окрему повість...

Опубліковано 5 лист 2012 р. Степан Гринчишин Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №321.