Інтерв'ю Мирослава Олійник:
Моя співрозмовниця Катерина Щерба зі Львова виявилася людиною непростою. Я давно планувала з нею зустрітись, щоб дізнатися більше про минуле цієї героїчної жінки. Так, героїчної, – роблю висновок, слухаючи спогади пані Катерини…
«я народилася в сім’ї Бережанських. Коротко про мого батька. Василь Бережанський (псевдо „Окунь”), співпрацював з ОУН з 1932 року, разом із Миколою Горинем та Миколою Лебедем, потім із Богданом Кравцівим та, згодом, із директором школи села Виспа на Івано-Франківщині Володимиром Петрівим і священиком Ярославом Нижникевичем. З ініціативи батька, у 1934 році в селі Виспа створено Актив організації українських націоналістів. Він також був постійним головою „Просвіти” аж до приходу більшовиків. У родинній хаті постійно зупинялися приїжджі однодумці з товариств „Просвіта”, Союз українок, „Пласт”, „Рідна школа”, „Рідна торгівля”. А в 1942 році батьківська хата стала повітовою станицею ОУН та підпільною друкарнею. Наступні два роки – це вже станиця крайового проводу ОУН, де часто проводив збори командир Роман Шухевич та інші провідники ОУН й УПА… А в 1946 році НКВД-исти заарештували батька, брата Омеляна, мене, по-звірячому катували й мучили так, що ледве залишилися живими… Виселили з дому, пограбували господарство і знищили. Звичайно, моя родина не видала нікого…».
Спогади з дитинства
Катерина Бережанська (а згодом – Щерба) народилася 31 березня 1928 року в селі Виспа.
Пані Катерина продовжує свої спогади: «Моє мальовниче село розташоване на гористій місцевості, внизу якого протікає річка Свірж, з другого боку – Любешка, а поблизу села – великий ліс. У моїй хаті на стінах висіли образи, портрет Шевченка, вишиті рушники, було багато газет і книжок. Мама була активісткою Союзу українок, вона дуже гарно вишивала і привчала нас, дівчат, до цього ремесла. В неділю та у свята ми ходили до церкви, також відзначали релігійні свята. Часто ми з дівчатами співали українські патріотичні пісні. Село жило культурним життям.
До школи я пішла з шести років, бо дуже хотіла вчитися. Закінчивши чотири класи сільської школи, батьки віддали мене до міста Рогатин – продовжити середню освіту. Потім я поступила у вчительську семінарію теж в Рогатині, яка була й початком моєї свідомої участі в діяльності ОУН. Кожний з нас мав своє „псевдо” (я – „Олеся”).
Зв’язкова УПА
У 1943–45 роках я була зв’язковою „Тура”, тобто командира УПА Романа Шухевича, а також „Остапа”, командира 131-ї військової округи УПА „Лисоня”, крайового провідника „Маркіяна”, курінного „сіроманців” „Яструба”. Пригадую, як ми почергово, по дві години, з „карабіном”, охороняли на околиці будиночок за Рогатином, де проходили військові курси. Всю родину з цього будинку більшовики вивезли в Сибір, тільки, дивом, залишився син господаря. Особливо запам’яталася поляна біля мого села Виспа, яка називалася Золотою. На цій поляні в час війни стояв курінь „сіроманців” із курінним Дмитром Карпенком („Яструб”). Тут вони підготовляли криївки, а зверху, для конспірації, ставили маленькі будиночки. До них приєднувалися хлопці з навколишніх сіл, вони проводили військові навчання. Що цікаво, „Яструб” був із східних областей. Незабаром до них приєдналися хлопці з Карпат, щоб разом готуватися до боротьби за визволення України.
Зараз на Золотій поляні стоїть хрест, є капличка, і кожного року сходяться люди з навколишніх місцевостей, щоб вшанувати пам’ять і помолитися за душі тих, хто, ризикуючи волею й життям, самовіддано обороняли свій край від загарбників. Прибувають й шановані гості – ті, хто пережив і тюрми, й Сибір. Приїжджав сюди й Омелян Польовий „Остап”, який відсидів у в’язниці в Сибіру 25(!) років, пережив страшні катування, але недавно вже помер. Я ж була його зв’язковою, він часто бував у нас вдома. Що особливо, від нього можна було повчитися строгої дисципліни. Я тепер теж часто приїжджаю на цю поляну. Шкода, очевидців тих страшних часів стає все менше…».
Поранені хлопці
За хвильку я почула наступну розповідь: «Це було приблизно в грудні 1943 року в селі Виспа. Навкруги роздавалися постріли – десь ішли бої. У тривозі ми полягали спати. Опівночі чую – хтось легенько стукає у вікно. Відкрила двері – стояв хлопець із села й казав швидко одягатися. Ми пішли. Переправилися за міст, де було три хати. недалечко стояла „фіра”, а на ній – стогнуть поранені хлопці. Занесли їх до хати, і моя місія була надати всім першу медичну допомогу – кому зупинити кров, кому промити рану і т.п. Швидко перев’язавши рани, ми розійшлися. Невідомо, хто то був, звідки вони – повна конспірація. А через кілька днів на Виспу була облава – село окружили, забрали багатьох хлопців. Страшно їх катували, мучили, вимагаючи зізнань за битву в Нових Стрілищах, де вбили І секретаря райкому. Не всі хлопці повернулися додому…».
Цю розповідь пані Катерина доповнила цікавим фактом. уже в теперішній час, виступаючи на зборах ветеранів львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, згадувала саме про бій в Нових Стрілищах – як хлопці були поранені, і як вона рятувала їх, не знаючи ні прізвища, ні імен… «На перерві підходить до мене чоловік, обняв мене, тривожним голосом промовивши: „Сестричко, ви ж мені життя врятували…”».
Обоє – учасники повстанського руху
Цікавою була розповідь пані Катерини про знайомство з її чоловіком – Іваном Щербою. Познайомилися вони у Львівському університеті ім. Івана Франка в 50-х роках минулого століття, де навчалися на різних факультетах. Вони вже зустрічалися, але нічого «особливого» про себе не говорили – такі були часи… Аж через деякий час, вивчивши взаємні погляди «по духу», «призналися», що обоє брали участь у повстанській діяльності ОУН–УПА. Іван Щерба – переселенець із Лемківщини, зі села Свіржови-Руської Ясельського повіту (тепер це Польща), родину якого 1945 р. нахабно виселили. Педагог, професор – усе своє життя він присвятив суспільно-політичній діяльності – був сумлінним працівником Львівського товариства «Меморіал», членом ради товариства «Лемківщина», також пропаґував історію та культуру рідного краю. Вся громадськість Львова та області 2014 р. сумувала за відходом І. Щерби у потойбічні світи… (Про нього я писала 2013 р. у «НС» № 43).
Села вже не було
пані Катерина згадує, як вперше, аж через 30 років, із чоловіком відвідали його маленьку батьківщину, яка опинилася за межею кордону. Села вже не було… Ледве знайшли те місце, де стояла хата. Пішли вони на цвинтар, де поховані мама, бабусі, дідусі. Жах, який «трапився» – холодить їй душу до сьогодні: пораючись на цвинтарі, вони почули сильний гул. Оглянувшись, побачили «навалу» биків, які перебігали, топчучи могили – ледве встигли вони відскочити…
Усе життя Катерина Щерба працювала вчителем української мови й літератури у Львові. Після проголошення незалежності України, при створенні львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, однією з перших вступила в його члени, де до сьогодні бере активну участь. Раз на місяць в них відбуваються збори, на яких обговорюють сучасні події, згадують, хто з ветеранів помер, організовують поховання. Також активно відзначають українські свята, зустрічі зі школярами, студентами, які спрагло вслухаються в живу історію рідного краю.
Наприкінці нашої бесіди я довідалася про нагороди, які отримала п. Катерина. Ось деякі: Грамота Всеукраїнського Братства ОУН–УПА імені генерала-хорунжого Тараса Чупринки за участь у боротьбі за волю України та активну діяльність у роботі братства з нагоди святкування 60-річчя УПА (2002 р.); Відзнака Львівської обласної державної адміністрації за заслуги в національ-но-визвольній боротьбі, утвердженні та розбудові Української держави з нагоди 90-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (2008 р.); Грамота і почесна ювілейна відзнака Львівської обласної державної адміністрації за вагомі особисті заслуги в національно-визвольній боротьбі з нагоди 70-річчя створення УПА (2012 р.).
Фото з сімейного архіву.
