Загальна кількість переглядів!

субота, 31 грудня 2022 р.

"ОУН-УПА на Сумщині". 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВСОрганізатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.

Сапун з дружиною Ніною Пилипівною.

Що читаємо? Книгу за редакцією Геннадія Іванущенка "ОУН-УПА на Сумщині", т.2, видану 2009-го Державним архівом Сумської області (ДАСО) та Центром досліджень визвольного руху.
Важливо знати, що автора саме сьогодні звільнено з посади директора ДАСО.
Що цікавого? Взагалі сама тема викликає інтерес, а в декого - і категоричне заперечення. Справді, де та Сумщина, а де Волинь з Галичиною, місця, де, як всім відомо зродилася і діяла Повстанська армія...

І, тим не менше, книга (а перед тим - і 150-сторінковий перший том під аналогічною назвою) містить 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВС у Сумській області, Галузевого архіву СБУ в Києві, ДАСО і ЦДВР. Зрозуміло - нагромаджених ще в радянські часи, отже, розмови про підступних "бандер", які пролізли в архів і приховали одне, вип'ятивши інше, можна відразу опустити як неконструктивні.

Центральною фігурою українських націоналістів Сумщини можна назвати Семена Сапуна, уродженця села Попівка Карлівського району Полтавської області, з родини заможних селян, за освітою - вчителя. У 1926 році сім'я була позбавлена виборчих прав. У 1930-му і батьки Сапуна були розкуркулені "по ІІІ-й категорії".

У 1938-1939 рр. перебував за ґратами, за обвинуваченням у приналежності до "контрреволюційної повстанської організації". Проте, довести це фактами протягом 8-ми місяців не вдалося. Відтак його випустили.

На початку німецько-радянської війни на Сумщину приходять члени похідних груп ОУН, обидвох напрямків - і бандерівського, і мельниківського. Це були кільканадцять осіб, які взялися до участі в самоврядних органах, окупаційній пресі, школах. Ідея була опанувати українське середовище і підготовляти боротьбу за Українську самостійну соборну державу.

"Подекуди учасники похідних груп знаходили на сході України залишки підпільних організацій, що діяли тут ще з 20-30-х років. Це осередки "Мужичої партії", які існували в Полтаві, Охтирці, Ромнах, та розрізнені учасники інших організацій, у першу чергу СВУ-СУМ. Не останню роль відігравала та обставина, що Сумщина, з огляду на унікальні природні умови та географічне положення, мала давні традиції визвольної боротьби. Наприклад, лише за попередніми оцінками, протягом 1919-1923 років тут діяло 106 антибільшовицьких повстанських загонів, загальною кількістю понад 40 тис. людей. Останній такий загін під командою отамана Пилипа Ващенка був розбитий у шосткинських лісах на початку 1929 року, тому виникнення підпільних клітин ОУН в Сумській області не було чимось несподіваним і штучним".

Збереглася замітка, написана Сапуном у газеті "Сумський вісник" - "Вивчаймо мову наших друзів... наших визволителів... бо якже [не] вивчати мову і культуру того народу, якому ми будемо завжди вдячні, який великими жертвами здобув нам волю, здобув нам наш рідний край". Повідомляє, що за три дні записалося на курси німецької 140 громадян віком від 17 до 60 років.

Оскільки патріотично налаштованим вчителям було важко знайти собі роботу, Сапун лобіює створення приватної української гімназії, отримує таке право, але буквально за пару місяців втрачає довіру. Надто очевидним було те, що націоналісти не мали наміру допомагати німцям визискувати Україну.

За зізнаннями одного з чільних націоналістів Сумщини Григорія Сергієнка, питання про створення в Сумах підпілля ОУН виникло вже в середині листопада 1941-го: "організатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів, застосовуючи при цьому можливості своєї викладацької роботи. У навчальну програму гімназії було включено такі предмети, як історія України, географія України, українознавство. Однак через деякий час, викладання цих предметів німецькою комендатурою було заборонене". Конститування осередку припало на перші місяці 1942 р.

Як зазначає Геннадій Іванущенко, ініціатори створення підпільної групи спочатку відхилили саму можливість друкувати матеріали в легальному органі міської управи, газеті "Сумський вісник", з огляду на те, що в її редакції "немає українців". З огляду на українські прізвища серед членів редакції та авторів можна припустити, що тут малося на увазі не етнічне походження, а політична позиція та національна свідомість.

Учасниця бандерівської групи Семена Сапуна Марія Голубова підтримувала зв'язки з своїм племінником Олегом Ольжичем, який на той час керував крайовою організацією ОУН-мельниківців.

"Емісари ОУН зі Львова Савченко і Чайка влаштувалися сторожами на курси німецької мови". Директором курсів був Сапун, отже він мав можливість залучати їх до організаційної роботи. "Під приводом різних господарських доручень, вони часто виїжджали до різних районів Сумської області: Лебединського, Краснопільського, Конотопського, Хотінського та інших".

Спочатку створювався осередок товариства "Просвіта", а потім через нього "фільтрувалися" люди для більш серйозної політичної роботи. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.

За свідченнями Сергієнка до обласного активу ОУН входили: Сапун Семен Семенович, Сергієнко Григорій Іванович, Лозенко Гнат Олексійович, Власенко Віктор Іванович, Тарасенко Микита, Савченко Андрій, Чайка, Швачко Пилип Кіндратович. До міського - Барило Анатолій Андрійович, Абрамович Петро Никандрович, Корнієнко Іван Петрович, Педерій, Горбань Федір Панасович, Зайцев Олександр Іванович, Черевко.

Сапуна та частину його однодумців заарештовали 7 жовтня 1942 року. Проведенням арешту керував начальник СД Ганен. Під час арешту було вилучено націоналістичну літературу. Слідство тривало майже 5 місяців - до 20 лютого 1943 р.

Відтак більшість чільних оунівців було нацистами страчено. Один із уцілілих, Данило Махонько незабаром на допиті в НКВС розповів подробиці: "немцы согнали заключенных в подвал овощехранилища, расположенного во дворе тюрьмы и два отстойника канализационных ям наполненных нечистотами около пятисот человек. Облили это овощехранилище и ямы какой-то горючей жидкостью и подожгли. Таким образом все заключенные сгорели живьем и спасти их никак было нельзя, т.к. немцы их охраняли... в течение трех суток".

Боротьба українських націоналістів на Сумщині не припинилася з поверненням "совітів". Навпаки, подекуди вона переходила в форму "партизанки".

Чернігівський дослідник С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що у травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 осіб. Усі вони були уродженцями тих країв, куди прямували.

15 листопада 1944 р. Роменський райвідділ НКВС прийняв повідомлення, що на території Волковицької сільради діє "вооруженная бандгруппировка", члени якої одягнені в військову форму, мають автомати та гвинтівки, які під виглядом співробітників НКВС провели кілька пограбувань, "исключительно сельского и колхозного актива". Крім вилучення харчів, кращих коней і речей на суму 150 тис. рублів, "бандиты" крейдою написали на паркані "Смерть жидовским коммунистам". Сина завгоспа Зименського поставили на коліна і змусили повторити, що він служитиме "українському уряду".

Для пошуку і знешкодження повстанців було створено агентурну справу "Автоматчики" і одному із сексотів на псевдо "Гром" було поставлено завдання влитися в "банду". Через кілька тижнів він повідомив "органи", що загін складається з 6 осіб, всі - місцеві мешканці, на озброєнні - автомат, гвинтівка, 70 патронів і 2 гранати. Командир - Микола Цуб, колишній вояк УПА, який отримав наказ повернутись на батьківщину та організувати "банду из числа дезертиров Красной Армии, бывших полицейских и лиц, недовольных советской властью".

Прикметно, що радянський інформатор повідомляє, що вилучене у колгоспах зерно "бандити" роздають населенню, "которое сочувственно относилось к ним и оказывает всяческую поддержку".

19 грудня 1944 р. боївка УПА була знешкоджена через зрадницьку роботу тридцятирічного агента "Грома", мешканця хутора Широкий Яр, прізвище якого упорядники книги не вказують з етичних міркувань. Крім зброї, вилучили 60 листівок Головного Команування УПА.

Затриманий повстанець Іван Рибалко повідомив на слідстві, що Цуб наполягав на потребі розстріляти та спалити кількох голів колгоспів і бригадирів, які змушують працювати на трудодні, накладають на селян штрафи - "тем самым колхозный актив поймет, что требовать от колхозников выхода на работу нельзя".

У грудні 44-го на терені цієї східноукраїнської області було ліквідовано 5 "бандгрупп" чисельністю 27 осіб.

"Особливо активізувався повстанський рух на Сумщині в період голоду 1946-1947 років. Так, 26 серпня 1947 року Кролевецький районний відділ МВС повідомляв, що в ніч на 26 серпня 1947 року трьома невідомими [група УПА Кобзаря], озброєними автоматами скоєно напад на колгоспну ферму. Ними було розірвано 2 портрети, залишено "контрреволюційнну листівку".

За повідомленням Охтирського РВ МВС 25 листопада 1947 р. в м. Охтирка виявлено п'ять "контрреволюційних листівок" повстанського характеру.

15 грудня 1947 року на пошту м. Лебедина із Станіславської області поступило 3 листи з "антирадянськими націоналістичними листівками", віддрукованими друкарськми способом.

В ніч на 25 листопада 1947 року у м. Охтирці в різних місцях виявлено 25 "контрреволюційних листівок" писаних від руки друкарським шрифтом на стандартних листах паперу".

Учасники ОУН, які уціліли від гітлерівських репресій, після війни "розроблялися" уже комуністичною "охранкою". Навіть ті, як, наприклад Власенко, Барило, Сик, котрі встигли побувати на фронті, були нагороджені орденами і медалями, були покарані роками таборів. Ніщо, навіть пролита "за Родину, за Сталина!" кров, не могло стати індульгенцією. "Боротьба проти німців за створення незалежної України була таким злочином, який перевершував усі фронтові заслуги".

Фраза. В Середино-Будському районі є село Зернове, про яке залишив цікаві спогади знаменитий свого часу партизанський ватажок Олександр Сабуров:

"Да, это село у нас как бельмо на глазу... Оно преграждало путь нашим партизанам, уходящим на задание. Чуть только кто покажется на виду, из села несутся крики: "В ружьё, бандиты идут!" - и начинается пальба.

Что же случилось с Зерново? Почему оно так разительно отличалось от других украинских сёл, где партизаны всегда находили сочувствие? Дело в том, что сразу же с приближением немцев все честные люди покинули Зерново... Село наводнили предатели-полицаи и их семьи. По нашим данным, полицейский гарнизон там насчитывал триста пятьдесят человек. Трезуб - этот знак принадлежности к буржуазным украинским националистам - красовался на воротах почти каждого дома. Другого такого коварного села мы больше на Украине не встречали".

Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"
  https://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/12/2/7318/

пʼятниця, 30 грудня 2022 р.

Московитські "спецслужби" проти Націоналістичної Одеси.

Одеса, як дуже важливе і стратегічне місто на березі Чорного моря, безперечно цікавила українських націоналістів. Тут було створено обласний провід ОУН-р, який своєю діяльність охоплював усю територію Трансністрії. Одеську область вкрила мережа осередків, об’єднаних у районні та окружні ланки. За даними Т. Вінцковського та І. Нікульчи, протягом 1941-1944 років на території Трансністрії до самостійницького підпілля належало не менше тисячі осіб, питому вагу серед яких складали оунівці.

ОУН-р посилила свою діяльність в жовтні 1942 р., коли до Одеси прибули колишні керівники Південної похідної групи Тимофій Семчишин («Мирослав Річка») та Мефодій Павлишин («Матвій»). На той час тут підпіллям керував Богдан Яворський разом з Мирославом Чинегою («Курентулом»). Серед провідного активу можемо виокремити П. Вітряного (лідер групи спеціалістів), В. Брижицького (очолював групу педагогічних кадрів), П. Нанієв й Р. Гавдзинська (групи студіюючої молоді) та лідера молодіжного напрямку, студентку харчового технікуму Олександру Плеве (з усіх вищевказаних вона єдина станом на 1945 рік уникнула арешту радянських органів держбезпеки).

Наприкінці 1942 року обласний провід очолив Тимофій Семчишин, його заступником призначено Мефодія Павлишина з обов’язками військового референта. Референтуру Служби безпеки було доручено Богдану Яворському, а пропагандистський напрямок – Мирославу Чинезі. Оргреферентом став підпільник «Лемко». Зв’язковим проводу був «Ваня». Серед співробітників референтури пропаганди згадуються Михайло Соколик («Ігор») та Ірина Горошенко («Дарина»).

Варто зауважити, що на теренах Одещини була облаштована підпільна друкарня, куратором роботи якої був безпосередньо обласний провідник Семчишин. Тут друкувалися як видання місцевого підпілля («За державність», «Чорноморський вісник»), так і Проводу ОУН-р Південноукраїнських земель («Молода Україна»).

Не останню роль у діяльності одеських оунівців відігравав військовий напрямок. Керівником відповідної референтури Мефодієм Павлишиним було утворено мобілізаційний штаб УПА, до якого, зокрема, залучені колишній лейтенант Червоної армії Нікульський й колишній поручик царської армії Брижицький. Задача співробітників штабу полягала у залученні до відділів УПА молоді й колишніх старшин царської й червоної армій та УНР.

Для потреб повстанських відділів, які діяли на Західноукраїнських землях, обласний провід відправив значну кількість медикаментів (йод, хінін, аспірин, стрептоцид, перев’язочні матеріали тощо).

Цілком усвідомлюючи небезпеку від діяльності українських націоналістів в Одесі й області, радянські спецслужби проводили протиоунівську діяльність ще під час румунської й німецької окупації. В обласному центрі було створено 2 радянські резидентури у складі 12 агентів, частина з яких працювала по лінії націоналістичного підпілля.

Активізувалася ця діяльність після повернення радянської влади. Внаслідок проведення агентурно-слідчих заходів, члени ОУН були виявлені серед студентів університету, консервного й медичного інститутів, морського, дорожнього й харчового технікумів, стоматологічної школи, а також серед педагогічного складу навчальних закладів, артистів Українського театру ім. Шевченка, працівників порту, ряду промислових підприємств тощо. На периферії основною базою для підпілля стали молодь, вчителі та колишні учасники Української революції.

На території Одеси станом на середину 1945 року, внаслідок агентурно-оперативної роботи, було встановлено 73 особи, які належали до підпілля ОУН-р, із них 45 було заарештовано, 25 – оголошені у розшук. У активній розробці перебували троє: дружина Семчишина Таісія Захарова («Лєна»), науковий співробітник Археологічного музею Теофіл Згоральський (підтримував зв’язки із оунівцем С. Караванським) та бухгалтер районного житлоуправління, учасниця похідної групи Ірина Шумська.

На периферії співробітникам одеського НКДБ були виявлені осередки ОУН-р у наступних районах: Голованівському (Кіровоградська область), Першотравневому (в сучасному Захарівському районі), Ширяївському, Балтському, Ананьївському, Грушківському (з 1949 року центр району перенесено до м. Ульянівка, Кіровоградська область), Андре-Іванівському (тепер – Миколаївському), Любашівському, Мостовському (тепер населений пункт Доманівського району Миколаївської області) та власне Доманівському.

У Голованівці підпілля було організоване Ярославом Христюком. До керівництва належали також Іван Рудник та Федір Хоменко, які, працюючи в місцевій друкарні, організували нелегальний випуск націоналістичної літератури, яку потім поширювали на території району. В районі також було створено й озброєно відділ УПА, який наприкінці 1943 року відійшов у Вінницькі ліси.

У Любашівському районі осередки підпілля були створені в червні 1943 року під час приїзду з Одеси колишнього капітану Чорноморського флоту Володимира Аркана, що видавав себе за комерсанта. Мостівське підпілля було створене студентом Миколою Ковалем, який знаходився на зв’язку із військовим референтом Павлишиним. Розбудовою ОУН-р у Ширяївському районі займалися Мефодій Павлишин та зв’язковий обласного проводу «Ваня», якого тут знали як Івана Корчинського. Він же працював і у Балтському районі.

Загалом, на периферії, на середину літа 1945 року було виявлено 88 членів ОУН-р, з них заарештовано – 35.

Одеське підпілля ОУН, керованої А. Мельником, потрапило до пастки радянських спецслужб у перші дні свого існування. У січні 1942 р. у Києві до організації був залучений Федір Крикун, який отримав псевдонім «Морський» і був призначений обласним провідником на Одесу. Залучення до ОУН Крикун розпочав у колі найближчого оточення. Але особа, яка була залучена ним першою виявилася агентом НКДБ «Гусєвим». Цей агент був призначений Крикуном на посаду керівника міського проводу ОУН в Одесі під псевдо «Сивий-Старий».

В рамках роботи з налагодження діяльності ОУН по області, Федір Крикун створив кооператив для чиновників одеського муніципалітету. На чолі кооперативу, знову ж таки, опинився «Гусєв». До новоствореної організації набиралися люди з середовища ОУН, а поїздки на заготівлю продуктів використовувалися для створення осередків підпілля. Зокрема, таким чином вдалося організувати малочисельні ланки в Ширяївському, Кривоозерському (тепер – в Миколаївській області) та Одеському приміському районах.

Після повернення радянської влади вирахувати підпілля, враховуючи наявність агента на керівній посаді, було неважко. На 28 членів ОУН була заведена агентурна справа. Заарештовано було 16 оунівців, 7 перебували у розшуку, ще 5 активно розроблялися. Серед заарештованих був і провідник Федір Крикун, також директор Українського театру Степан Бондарчук («Батя») та доцент Одеського університету Федір Шулянський.

Разом із тим, з реалізацією агентурних справ на членів ОУН-р та ОУН влітку 1945 року, історія націоналістичної Одеси не закінчилася. Тут і далі створювалися й діяли осередки націоналістичного підпілля. Наприкінці 1940-х лікуватися й відпочивати тут собі дозволяв один з найбільш розшукуваних у СРСР, Головний командир УПА Роман Шухевич. Триває ця історія й сьогодні.

Джерело інформації:
https://ukrnationalism.com
Щур Юрій

Боротьба ОУН та УПА на Вінниччині. На терені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона була сформована влітку 1943 року під командуванням полковника "Батька" (Омеляна Грабця) на Уманщині.

О. Грабець "Батько"

На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО): ВО"Холодний Яр", ВО "Вінниця" та ВО "Умань". До ВО "Вінниця", яким командував командир "Ясен", входили курені "Сторчана", "Мамая" та "Буревія".
 
Большевицька пропаганда багато років паплюжила українських повстанців, називаючи їх "українсько-німецькими націоналістами", "прислужниками Гітлера" і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення, варто звернутися до німецьких джерел. У період окупації у Вінниці виходила газета "Вінницькі вісті" під егідою німецької адміністрації і висловлювала її думку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України: "Ми думаємо, що ці "атамани", які прибирають голосні опереткові псевдоніми, втягнені .„у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій. Тим самим вони перебувають на службі ворогів України... В своїх власних інтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується від так званих "національних" бандитських груп".
 
Влітку-восени 1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку, Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час в Літинському районі розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопаль родом з с. Вонячен (нині Городище).
 
Якось уночі хтось постукав до них у хату - це був командир "Батько". Він приніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А Микола Шестопаль, тоді 16-річний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки у Літині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те. як бідують українці, що виїхали в Німеччину. У цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат не їхати в Німеччину. "Батько" говорив з молоддю, пояснював їм, що і німці, і більшовики це вороги з ними треба боротися, співав пісні: "Ми українські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'єм комуну й німаків".
 
Поживши кілька днів, поки поранена рука зажила. "Батько" пішов на Летичів.
 
А через деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму. Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де "Батько".
 
Якось вночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: "Вставай, ми українські повстанці, прийшли вас визволяти". Той злякався, подумав, що це провокація німців, але потім побачив "Батька" і зрозумів, що це "свої". Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли. В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чулася безладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, які вчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.
 
Під час німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червоними партизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькі партизани загону ім. Кірова під керівництвом С.Тарнавського роззброїли націоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові Літинського РК КП(б)У говориться, що "украинско-немецкие националисты" убили наших подпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима - с. Новоселица-Залужная".
 
У кінці 1943 року, згідно звіту про бойову діяльність кавбригади їм. Леніна, "имели место случаи также столкновения партизан с украинскими националистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах и хуторах вблизи Черного леса".
 
Як свідчить Микола Шестопаль, на Літинщині між "Батьком" і червоними партизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командира з'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицьких партизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебування з'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїть бригада УПА "Мечковскому и Васильєву было приказано связаться с ними... и "пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", - свідчить Владимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) і Владимирові, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися на місці і лише наступного дня залишили село.
 
За намагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М. Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.
 
Весною 1944 року перед наступом Червоної Армії група УПА-Південь вирушила з Вінниччини й Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазнали тяжких втрат у боях з "заградительными отрядами" НКВД.
 
Для українських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап-боротьба з большевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВД Бруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на території Хмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.
 
У довідці обласного управління НКВД від 4 травня повідомляється, що 22 і 24 квітня 1944 року у Чорному лісі з'явився озброєний загін "бандерівців" чисельністю в 250-300 чол. Він складався з 2-х з'єднань - першого під командуванням Гузиря, другого - під командуванням Довбуша. Петро Мірчук пише в своїй книзі "Українська Повстанська армія. 1942-1952", що курінний командир Довбуш загинув на початку червня 1944 року на Кам'янець-Подільщині у великому бою з большевиками.
 
У доповідній під грифом "сов. секретно" повідомлялося комісару внутрішніх справ УССР, що 24 травня "чекистско-войсковой отряд" під командуванням майора Кальника вступив у бій з загоном повстанців в Вонятинському лісі. Одного повстанця большевики вбили, а одного взяли в полон, захопили також воза. Штабні документи та зброю. Полонений сказав на допиті, що на Вінниччину прийшло 5 загонів УПА загальною чисельністю до 500 чол. під проводом "Батька". Далі в доповідній пояснювалося, що бандерівська група складалася з 2-х самостійних загонів. Одним з них чисельністю 300 чол. командував "Богун-Тополенко", другим, в якому знаходився і командир "Батько", командували "Шуляк" та "Ігор".
 
Затриманий бандерівець Т. сказав на допиті, проведеному заступником начальника УНКВД по Вінницькій області підполковником Качиним, що 12 травня він опинився в загоні УПА чисельністю 30 чол. Це очевидно, був загін "Богуна". За показаннями затриманого, полк. "Батько" був "вищесереднього зросту, близько 40 років на вигляд, обличчя худорляве, волосся світлорусяве, одягнений в захисну гімнастерку, сірі брюки, в чоботях На голові шапка-мазепинка з тризубом у вигляді значка головної відзнаки. При собі він мав речовий мішок, вкритий хутром, озброєний фінським автоматом-кулеметом".
 
Цей загін в Циганському лісі був розділений на 2 групи: одна з них чисельністю в 300 чол. рушила на Волинь, а інша - в 130 чол. пішла на схід у Вінницьку область, з нею був і командир "Батько".
 
П'ятого червня, згідно з повідомленням про ліквідацію загону "Шуляка", дільничний уповноважений міліціонер Павлов виявив цей другий загін поблизу Широкої Греблі (Вінницький р-н). Отримавши його повідомлення, підрозділ 189-го батальйону внутрішніх військ НКВД вступив у бій і оточив загін "Шуляка". В цьому бою було вбито 71 повстанця , в т. ч. і командира "Шуляка", а іншим вдалося втекти у ліси. Енкаведисти втратили 3 чоловік, в т. ч. I Павлова.
 
А 11 червня 1944 року, за повідомленням НКВД, "з 10.00 до 17.00 розгромлено штаб "Батько"-"Богун", командира генерального воєнного округу УПА по Вінницькій області, Кам'янець-Подільській області і Бердичівського округу в кількості до 30 чол. Під час бою вбито 14 повстанців, взято в полон 2-х чоловік, в т. ч. вбитий "Батько"- "Богун". Захоплені трофеї: гвинтівок - 5, автоматів - 3, РК - 1, гранат - 8, патрони.
 
Затримані особисті зв'язкові "Батька" - "Богуна" в с. Микулинці в кількості 3-х чоловік".
 
Одним з найголовніших завдань Української Повстанської Армії було проведення агітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликами підніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.
 
Одна з листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: "На жадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані на московсько-більшовицьку... Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогодні тільки організація українських націоналістів (ОУН)".
 
На Вінниччині розповсюджувались також книжечки "Слово бойцам и командирам Красной Армии", Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня 1944 року, гумористичні листівки, "Український перець".
 
У цих листівках розповідався, зокрема, анекдот про Лазаря Кагановича. Його племінник пише листа до своєї жінки: "Дарагая Сара! Я нахожусь в передовой лінії, возле Ташкента. А як потребуєт родіна і товаріщ Сталін, я поєду єщо дальше, в Чіту".
 
У травні 1945 року закінчилася війна большевиків з фашистами, та не закінчилася його війна з українським народом. І незважаючи на жорстокий терор, патріоти України продовжували нерівну боротьбу проти большевицької імперії.
 
Зокрема, на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так в Гайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РК КП(б)У, діяла "бандитская группа бандеровцев" Ломачевського. Згідно довідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антонова від 25. XI. 47 р. на території Хмельникського та Уладівського районів діяла група "нелегала-оуновца" Бевзелюка Василя Максимовича, а в Літинському р-ні - група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвом підполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком - він був убитий.
 
У вересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КП(б)У Хрущову, що на території області виявлені листівки "антисоветского, националистического содержания". На території Сорочанського мелькомбінату були знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу: "Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода... Для того, чтобы Вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы был в наших руках".
 
А в селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці: "Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм - это родные братья, враги всего человечества.
 
Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!
 
Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина!
Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!”
 
Автори і розповсюджувачі цих листівок знайдені не були. Через рік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурський відправив доповідну такого змісту:
"Сов. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товаришу Кагановичу.
Доношу, что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села Тартак Чечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А. обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовок контрреволюционного содержания, а именно:
 
"Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів і людини! Геть тиранів і диктатуру сталінської кліки! Смерть Сталіну!"
 
И одна листовка следующего содержания:
 
"Бійці:- командири Червоної Армії! Сталін найбільший ворог народу! Після Гітлера час на Сталіна! Хай живе воля народів і людини!"
 
Все листовки отпечатаны на пишущей машинке.
Органами МГБ приняты меры к розыску автора этих листовок.
секретарь обкома КП(б)У М. Стахурский".
У 1947 році за даними полк. Антонова на Вінниччині було заарештовано 43 члени ОУН, УПА, а 55 чоловік заарештовано за "антисоветскую агитацию и распространение антисоветских листовок".
 
Таким чином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними в газеті "Вінницькі вісті": "Досить двох тижнів, щоб таку "велику силу",... яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицької окупації тривала до 1952, а за деякими даними до 1956 року.
Джерело інформації: ФБ (УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.)
(Малигін Анатолій).

Різдвяні свята в концтаборах московії (Автор: Пожоджук Дмитро) Фото Вертеп в концтаборі.

Космач – мальовниче українське село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить видатних зарубіжних дослідників Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Гобермана та славетних українських діячів історії і культури Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького... 

Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: “Бути в Україні і не бачити Космача – то був би неповний образ Батьківщини”. А письменник Степан Пушик підкреслив:

І добре, що на світі є Космач, 
Крім Києва, крім Харкова,
Крім Львова...

 
Отож Космач – велетенське село в Карпатах. У ньому в усі часи розквітали народні ремесла: вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, боднарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів – одним словом, усі види народної творчості. 

Космач добре пам’ятає свою історію – великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили каральну дивізію генерала Ніколая Дергачова. 

Вільний дух космачанина, його непокора – ось що стало основною причиною депортації космачан у концтабори Росії. Мали про що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки... Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі. 

Пригадував мешканець Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження: “1950 року забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому не винних людей. Уявіть собі, скільки це було людей, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож забрали нас у великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною Василиною та маленькою дитиною. Відтак з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська в Росію. Опісля – пароплавом угору – річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс. 

Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі. 

В липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали в чому жити. Як стала зима, надворі мороз був понад сорок градусів. Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус та львівський – отець Цегельський. І настав Святий Вечір. Нам було дуже гірко, бо були на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий Вечір на вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в “башмак” і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися зі священиків: “А сейчас посмотрім, как попи рубят дєрєв’я!”. 

На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоч минули вже десятиліття від того часу, але він усе пам’ятав до крихітки, все оте поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю.

“Та ми гав не ловили, – продовжував Іван Карп’юк. – Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі і наші священики литовський та український правили службу Божу прямо в лісі на пні, хоч було вже далеко за північ. Ми своїх традицій не губили, ми добре знали, якого ми роду...”.

“Я був політичним в’язнем російських концтаборів, – згадував житель Космача Дмитро Палійчук. – На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалася ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів зі святами, гостяться. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь у Космачі під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

Чи ви, хлопці, спали,
чи ви в карти й грали,
Що ви Україну кацапам
продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав побити мене до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: “Вот наконєц-то бандєровєц поумнєл...”. Я сів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години...”.

Ось такі несолодкі спомини в космачан. Із плином часу дехто з них повернувся в рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її численними дітьми. І ще сотень моїх односельців. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже погнили...

“А ми спробували в Мордовії організувати “Вертеп”, – пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. – Попервах слова в нашому “Вертепі” цілком не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак залишили і пішли “глушити” горілку. Алкоголю в наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити, то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш “Вертеп” набрав політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре зорганізованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію “Вертепу” ще з тих часів...”.

“Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий Вечір ми старалися колядувати. Але першого року наш Святий Вечір був кривавий, бо цього дня в нашому. бівакові розстрілювали українських священиків. Такого страшилища ніхто не міг собі навіть уявити”.

Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той лист подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народу. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.

“Наша донька Марія, – згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження разом з двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей – Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, що як не доживемо до часу, аби вернутись в рідний край, то щоб вони вернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах. 

Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували “Бог предвічний народився”, “По всьому світу”, “Сумний Святий Вечір”... Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів”.

Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася заховати сліди своїх злочинів. Однак ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків... А це по вісім-дванадцять чоловік кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Валентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше половини населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-есе “Хроніка опору”. 

Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії над Амуром, наголошувала: “Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово до росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і міщанами.
 
Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів німецький фашизм, то треба вживати й вислів російський фашизм, бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш. 

На Святий Вечір три кацапи намагалися мене згвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні зі Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми гвалтівниками...”.

Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сирійцями. Мої земляки-космачани повернулись із концтаборів Росії в Україну. Вернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті прийдешніх поколінь.
 
Дмитро Пожоджук, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка

Українські Колядки. Відень - 1915 рік. Так сьогодні не колядують.....а потрібно. Ці Колядки та Щедрівки були, хто знає історію, ще задовго до Хрещення Русі....

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

четвер, 29 грудня 2022 р.

Кохання по-повстанчому. Володимир ГІНДА.

Вінчання постанця "Рати" (3-й справа) та підпільниці "Дори" (4-а справа) в церкві села Бук 23 листопада 1946 року (взяті з книги "Українська повстанська армія. Армія нескорених").

Певні кроки у цьому напрямку зробили Оксана Кісь, Леся Онишко, Тетяна Антонова, Олена Петренко, проте фундаментального дослідження на цю тематику досі немає.

Незважаючи на вкрай складні умови боротьби українських повстанців, життя брало своє: молоді люди, перебуваючи тривалий час пліч-о-пліч, закохуватися й одружувалися.

Варто зазначити, що одруження членів ОУН і бійців УПА мали певні відмінності. Оунівці могли вінчатися без дозволів своїх керівників на власний розсуд і вести своє подружнє життя віддаля від решти соратників. Чого не було серед бійців УПА. Їм доводилося лаштувати своє сімейне життя на очах у своїх побратимів. Ті, що намагалися хоч певний час пожити окремо від усіх, відразу підпадали під підозру і ними займалися люди з СБ. Боялися, що за час відсутності молодят могли завербувати вороги. Підпільниця-друкарка Дарія Малярчин-Шпиталь у своїх спогадах пише, що була свідком, як одна молода повстанська пара порушила цей закон і зиму перезимувала окремо від усіх – у родичів, завчасно викопавши криївку. Коли після зимівлі молодята повернулися до лісу, ними відразу зацікавилося СБ. Повстанка зазначає, що їй по-людськи було шкода пару, але більше вони не зустрілися. Ймовірно були ліквідовані Службою Безпеки.

Спільною рисою є таємне проведення таких шлюбів в обох структурах. Для прикладу можна навести історію вінчання одного з провідників ОУН (мельниківців) поета Олега Ольжича-Кандиби та Катерини Білецької. 2 серпня 1943 року молодята взяли церковний шлюб. Олег взяв зі свідків і дружини клятву, що будуть мовчати про одруження до завершення війни: переймався, щоб дружина не зазнала переслідувань. Жили вони по різних квартирах. На людях удавали, що не знають одне одного.

На одруження в УПА пара повинна була отримати дозвіл від командування. Рядовому стрільцю й нижчому за званням командирові його давав окружний провідник, а окружному – крайовий. Перепон не було, якщо обоє наречених були в підпіллі – і він, і вона постійно на виду. Значно важче було отримати згоду на так званий «мішаний» шлюб – коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила на леґальному становищі. Такі пари підпільний провід розглядав дуже ретельно. З'ясовували, зокрема, чи наречена не буде намовляти чоловіка вийти з підпілля, чи через неї МГБ не намагатиметься його завербувати в агенти. Командир повстанця розмовляв з нею, придивлявся й вирішував, давати згоду чи ні. Щоправда, з 1950 року вимоги до охочих укласти шлюб стали жорсткішими. На той час радянські спецоргани активно почали використовувати практику репресій щодо рідних повстанців. Жінки, не витримуючи шантажу, почали погоджуватися на співпрацю з владою.

Завербовані дружини (найбільше цікавили МГБ жінки повстанських ватажків), за задумом спец органів, мали переконати чоловіка вийти з підпілля, їм ґарантували подальше нормальне життя без переслідування. Пережити таке довелося дружині полковника Василя Галаси («Орлана») Марії Савчин («Марічці»). Коли її вдруге заарештували емґебісти, вона вирішала вести подвійну гру і заявила, що готова до співпраці. У своїх спогадах «Тисяча доріг» повстанка досить ретельно описала, які завдання їй давали вербувальники: «Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець – 1 березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від «Орлана». У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо!... Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити».

Після повернення у повстанський загін Марія відразу все розповіла побратимам і роботу не виконала. У ті часи так доволі часто повстанцям вдавалося вибратися з пазурів радянських спецслужб. Обіцяли співпрацю, а коли виходили на свободу, забували.

Намагаючись уникнути інцидентів з вербуванням жінок, СБ навіть видало спеціальну інструкцію, в якій було сказано:
«Дозвіл одружуватися видає лише окружний провідник. Майбутня жінка підпільника повинна обов’язково пройти перевірку СБ, бути морально стійкою і не заважати у роботі підпільнику». В інструкції також вказувалися вимоги до одружених і їх покарання у випадку негідної поведінки: «Одружені в підпіллі, які не справляються з роботою, будуть наказані за революційними законами. Мужчина-підпільник не повинен ходити до жінок в особистих справах. Якщо ж йде до жінок у службових справах, то повинен брати з собою свідка. Машиністок і пропагандисток частіше перевіряти в відношенні чесності і моральної стійкості. Мужчина, якого деморалізує жінка, буде покараний пониженням у посаді».

Оскільки німецька, а згодом радянська влада суворо карала тих, хто надавав допомогу УПА, леґальне одруження дівчини з повстанцем в умовах збройної боротьби було неможливим. Саме тому шлюбна церемонія зазвичай зводилася до таємного вінчання і проходила в колі найближчих бойових побратимів. Усе відбувалося скромно, лише зрідка – із музиками, танцями й піснями.

Зазвичай напередодні весілля наречені знаходили якусь церкву в населеному пункті неподалік від дислокації підроділу УПА і, домовившись зі священиком, в обумовлений час проводили церемонію. Іноді священників привозили до лісу, де вони проводили обряд уже у колі повстанців. Пам’ятаючи про обстановку, в яких проходило весілля, певна частина вояків забезпечувала безпеку молодятам під час одруження, аби раптово не наскочили німці чи емґебісти. Так, вінчання Галаси і Савчин відбувалося під охороною двох сотень упівців. Звичайно, такі шлюби не реєструвалися в сільрадах і, за радянськими законами, не вважалися офіційними, але, враховуючи, що повстанці не жили за цими законами, їх це мало хвилювало.

Деколи наречені після вінчання отримували свідоцтво про одруження, виготовлене самотужки. Відповідні документи могли бути з зашифрованим текстом, хоч і не завжди. Наразі історикам вдалося розшукати два таких шлюбних свідоцтва. Зашифрований текст «Акту вінчання» двох невідомих революціонерів від 6 липня 1950 року фахівці львівського Центру досліджень визвольного руху опублікували у книзі «Українська повстанська армія. Історія нескорених». У таких посвідках весь текст, зокрема дата і місце весілля, ім`я священика і прізвища молодих були зашифровані. Робилося це задля конспірації, адже коли такий документ потрапляв до рук ворога, то останній не міг здогадатися, про що в ньому йдеться.

Інше (незашифроване) саморобне свідоцтво про одруження двох членів ОУН(б) – Сарчука Василя («Якова») та Зубрицької Ліди («Олі») було виготовлене власноручно нареченою. Дівчина скористалася «службовим становищем», адже була машиністкою провідника Луцької округи ОУН Олександра Савири (псевдо «Зарічний»). Документ датований 1951 роком. Оприлюднив його історик Володимир Ковальчук.

Декілька слів варто сказати про те, що зазвичай чекало на такі повстанські пари. Зазвичай вони не могли жити звичайним подружнім життям. Не маючи власних осель, були приречені на поневіряння, переховуватися у рідних, підпільних помешканнях, криївках, нерідко просто неба в лісі. Постійна загроза бути викритими аби знищеними ворогом психологічно тиснула. І одна справа, коли ти відповідаєш лише за себе, ризикуєш лише своїм життям, інша справа – відповідальність за своїх найдорожчих людей (дружину, чоловіка, дитину).

Іноді кохання ставало для жінок-повстанок фатальним, особливо коли батьки одного з закоханих були проти стосунків. Вельми цікавою у цьому плані є історія зв’язкової УПА Марії Штепи з міста Чортків Тернопільської області, яку вона розповіла українським журналістам у 2008 році. У війну вона закохалася у хлопця, але його батьки були проти їхніх відносин і після повернення радянської влади «здали» дівчину у МГБ. Пані Марія отримала від радянської влади за свою роботу в УПА 10 років заслання.

Траплялися випадки, коли подружні пари у криївках зводили рахунки з життям, не пристаючи на пропозицію емґебістів здатися й жити в подальшому зі своїми дітьми. Така трагедія сталася з полковником УПА Миколою Твердохлібом («Громом»), який разом із дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ґарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору, але вони відмовилися.

А ось чоловік поетеси Олени Теліги, Михайло, добровільно пішов на смерть разом із своєю дружиною. На початку 1942 року в Києві німці розпочали другу хвилю арештів українських націоналістів під час якої була заарештована Олена Теліга. Німці заарештували її 9 лютого 1942 р. у приміщені «Спілки українських письменників», якою вона керувала. Соратники Теліги, передчуваючи арешт поетеси, пропонували їй залишити Київ, але вона відмовилася. Коли Михайло Теліга дізнався про арешт дружини, він пішов до «Спілки» і навмисно назвався письменником, аби розділити долю коханої. Обох розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру.

Уже по війні, коли в середовищі українських еміґрантів згадували про трагічну долю цього подружжя, любили повторювати: «Вона загинула за національну ідею, а він – за неї».

18.06.2013
Джерело інформації сайт https://zbruc.eu

«МИ ВСІ БУЛИ СМЕРТНИКАМИ»: ІСТОРІЯ ЖИТТЯ АННИ ПОПОВИЧ. Олександр Пагіря, науковий співробітник музею.На світанку 17 травня 1954 року на вершині горі Березовачка, у важкодоступних місцях Карпат, оперативна група КГБ вийшла на бункер командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-«Захід» полковника «Грома».

Фото Анни Попович з кримінальної справи.

На світанку 17 травня 1954 року на вершині горі Березовачка, у важкодоступних місцях Карпат, оперативна група КГБ вийшла на бункер командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-«Захід» полковника «Грома». Радянські органи держбезпеки давно полювали на багаторічного керівника повстанського руху на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область). Після тривалих переговорів про здачу живими, полковник «Грім» та його жінка Ольга Герасимович застрелились, а до рук чекістів потрапила підпільниця Анна Попович. Дівчина прагнула будь-якою ціною уникнути полону, та обираючи між смертю від власних рук і життям, вирішила залишитися живою…

Від допомоги УПА до сімейного підпілля:
А все для Анни Попович почалося під час війни, коли вона разом з подругами почала збирати продукти та одяг для сотень УПА у рідному селі Зелена на Івано-Франківщині. Тоді на постій сюди заходили різні повстанські відділи, яких місцеве населення забезпечувало всім необхідним. Повстанці рятували селян від німецьких реквізицій та каральних операцій, а ті взамін всіляко підтримували повстанський рух. У роки війни село Зелена перетворилося на одну з повстанських баз у Карпатах. Зокрема тут формувалася сотня (згодом курінь) «Бескид» під командуванням Луки Гринішака («Довбуша»), що воювала проти німців, а потім проти радянських каральних військ. Анна у той час не була знайома з «Довбушем», але наступні події пов’язали їхні долі разом. За особливу активність вона ще тоді була призначена станичною жіночої мережі у сусідньому селі Черник, водночас виконуючи функцію зв’язкової УПА.

Повернення радянської влади у 1944 році в селі не вітав ніхто. Ще на початку війни місцеві жителі з хлібом та сіллю зустрічали прихід «визволителів» зі сходу. Однак невдовзі більшовики розпочали арешти інтелігенції і влітку 1941 р. залишили тисячі понівечених тіл в’язнів у тюрмах Західної України. Анна на власні очі бачила жахливу картину радянського відступу – чоловіків та жінок, яких енкаведисти замордували в урочищі Буковинка біля Надвірної.

Восени 1944 р. після повернення Червоної Армії у Західну Україну репресії не забарилися. Наприкінці листопада під час облави у селі більшовики заарештовують Анну. Разом з іншими дівчатами зі станичної сітки її допитують у місцевому гарнізоні про зв’язки з УПА та піддають жорстокому побиттю. Потім ув’язнених переводять пішки до тюрми у Надвірній. По дорозі на конвой здійснює напад чота повстанців, однак у сутичці гинуть 15 молодих хлопців. У тюрмі в Надвірній, за спогадами Анни, було саме «пекло, страхіття». Заарештовані спали на бетоні в умовах повної антисанітарії, пили лише воду і кожної ночі ходили на допити, які супроводжувалися нелюдськими тортурами. На слідстві Анна розповіла про свою допомогу УПА, однак схитрувала, видавши себе за іншу людину. Після двох тижнів допитів чекісти вирішили відпустити її разом з іншими дівчатами.

Повернувшись в село, Анна вирішує переховуватися від радянської влади. Вона споруджує поблизу хати в лісі невеличку колибу, де ховається разом з матір’ю. У той час її родина зазнає всіляких переслідувань за підтримку українського підпілля. Наймолодший брат Михайло, який був членом ОУН, загинув у січні 1946 році разом з шістьма повстанцями в бою з більшовиками в урочищі Кудринець. Середній брат Василь теж перебував у партизанці, за що у 1946 р. був засуджений до таборів ГУЛАГу. Судовий термін відбував у Караганді, звідки втік у 1947 році та повернувся у рідне село, де допоміг сім’ї побудувати новий бункер.

Дізнавшись про нелегальне життя родини, у 1947 р. МГБ до смерті закатувало матір Анни – Марію, яка на допиті не погодилася видати місце переховування дітей. Анна знайшла тіло мами та разом з братом таємно вночі поховала її на цвинтарі. Цього ж року дівчину спіткала ще одна особиста трагедія. У шестимісячному віці від хвороби померла її перша (і як згодом виявилося, остання) дитина, народжена від повстанця Дмитра Остапюка («Вовка»), з яким Анна була заручена. Хлопець хотів з нею одружитися в лісі у присутності священика, однак, ідучи по дорозі до коханої, загинув у сутичці з більшовиками. У 1948 році від Анни також пішов з криївки її брат Василь, якого повстанці насильно забрали у підпілля, де він невдовзі і загинув. Залишившись самою, дівчина вирішує податися до родини свого старшого брата Миколи, який проживав у сусідньому селі Пасічна. Однак після кількох місяців її виганяє з хати дружина брата, яка не захотіла присутності у себе вдома сестри-«нелегалки». Відтак, Анна знову повертається до рідного села, де до осені 1949 року продовжує сама переховуватися в лісі. Здавалося, доля дівчини приречена, але життя її змінює одна людина, яка дає надію на краще майбутнє. 

У підпільному шлюбі з «Довбушем»:
Одного осіннього дня до колиби Анни навідався сотник УПА «Довбуш» (Лука Гринішак), що в той час обіймав посаду керівника Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки (СБ) ОУН. Він дізнався про місце переховування дівчини і після кількох зустрічей покохав її. Анна пригадувала, що це було кохання з першого погляду. Лука Гринішак запропонував їй піти з ним у підпілля. Однак на заваді стала сімейна обставина. З 1938 року він перебував у шлюбі з Анною Гринішак, від якої мав дочку Олену. Проте подружжя часто не ладило і у 1944 р. Лука пішов з дому у партизанку. Хоча дружина невдовзі приєдналася до нього, лікуючи його в лісі від тифу, однак потім, не витримавши важких умов підпілля, втекла від чоловіка додому. Восени 1945 року вона була заарештована органами НКВД та засуджена до 5 років таборів ГУЛАГу за «бандпособничество». З того часу «Довбуш» її не бачив.

Знаючи про цю обставину, Анна Попович пообіцяла, що в разі повернення його законної жінки вона покине його. Згодом дівчина пригадувала, що хоча шлюб з Лукою не реєструвала (у підпіллі існувала практика власної реєстрації шлюбу), однак жила з ним як з чоловіком. В ОУН вона отримала посаду друкарки референтури СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН під псевдом «Вишня» (згодом «Ружа»), однак в повсякденні підпільники називали її просто Анною. Говорячи про мотиви свого переходу у підпілля, Анна згадувала, що окрім любові до цього її спонукала смерть мами, більшовицькі тортури та вбивства: «Тоді ніхто не хотів жити. Виділи смо шо чи так, чи сяк – ми гинемо».

Рятівниця повстанців:
Першу зиму у підпіллі 1949/1950 рр. Анна Попович провела у криївці на горі Синячка, де переховувалися «Довбуш», керівник СБ Карпатського крайового проводу ОУН Микола Твердохліб («Грім») з жінкою Ольгою Герасимович («Ольга»), підпільники «Ручей» (Юрій Кузюк), «Верещака» (Василь Аврамюк), «Грім», «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Деркач» (Михайло Зеленчук). У бункері була споруджена кімната для відпочинку з двоярусними ліжками, туалет і комора для продуктів. Вдень підпільники спали, а вночі проводили навчання, слухали радіо, грали в карти тощо. Анна варила їсти, прала білизну та ремонтувала одяг. Під землею підпільників ніколи не покидало відчуття тривоги за життя: «Не знаєш, що завтра тебе чекає, коли здибають, і коли погинеш». Відтак, всі почували себе неначе «смертниками». Однак, попри побутові проблеми, тисняву та задуху, атмосфера серед підпільників була цілком дружньою, і за сподами Анни Попович, «всі любили один одного, були готові життя віддати один за одного».

Наприкінці квітня 1950 року в підпільників, що перебували вже п’ять місяців під землею, вичерпувалися запаси харчів. Відтак, на Великдень «Довбуш» разом з бойовиками вирушив в село Пасічна за пасками. Оскільки сніг у горах після зими ще повністю не зійшов, то сліди партизанів виявили війська МГБ, які підійшли до криївки. Ситуацію врятував стійковий «Деркач» (Михайло Зеленчук), який побачивши наближення військ ворога, попередив решту підпільників, внаслідок чого їм вдалося втекти з бункеру. Рейдуючи по навколишнім селам, повстанці зупинилися у хаті сім’ї Аниного брата Василя у Пасічній. Однак і в цьому селі були війська МГБ. Підпільники, що притаїлися на горищі хати, опинилися на волосину від загибелі. Ситуацію врятувала Анна, яка хвацько запропонувала хлопцям залягти у віз під солому, а сама, прикинувшись звичайною селянкою, впрягла коня і поїхала в ліс «по дрова». У такий спосіб їй вдалося перехитрити чекістів та врятуватися втечею. У підпіллі проявився дар Анни до провидіння. Вона бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців під час облави чи інших нещасть. Підпільники вірили, що вона має особливий зв’язок з Богом.

Опинившись знову в лісі, влітку 1950 року Анні довелося прийняти пологи у вагітної дружини командира «Грома» Ольги у лісовій колибі під охороною двох бойовиків. Оскільки у підпіллі не було належних умов для догляду за дітьми, немовля віддали під опіку місцевої єврейки. Однак через недбалість останньої дівчинка невдовзі померла. Це була вже друга дитина подружжя. У 1945 році у них народився син Ярема. Ольга виховувала його сама, а у 1947 р., не витримавши розлуки з чоловіком, перейшла в ліс, залишивши сина під опіку старшої сестри. У 1949 р. цілу родину вивезли в Сибір, а малого Ярему МГБ віддало у дитячий будинок у Станіславі, заховавши його там під фіктивним ім’ям Яків Дикий. Командир «Грім» робив спроби викрасти сина з дитбудинку, однак невдало. Обравши долю підпільного життя, подружжя Миколи Твердохліба та Ольги Герасимович було змушене пожертвувати сімейним щастям задля вищих ідеалів.

Хоча Анна Попович займала відносно низьке становище у підпільній структурі (деякі джерела взагалі заперечують її участь в ОУН), однак через наближеність до керівника референтури СБ Надвірнянського надрайону «Довбуша» вона мала можливість впливати на політику підпілля, зокрема у такому делікатному питанні як ліквідація агентів радянських органів державної безпеки. Наприклад, восени 1950 р. жителька с. Пнів Анастасія Гуш та її наречений зізналися на допиті СБ ОУН про співпрацю з МГБ у боротьбі з повстанцями. За допомогою вмонтованого у кухню радіоапарату «Тривога» вони повідомляли більшовиків про прибуття у село повстанців, внаслідок чого було захоплено та вбито багатьох підпільників, а кілька десятків родин депортовано до Сибіру. Зазвичай у подібних ситуаціях СБ ОУН страчувала агентів шляхом розстрілу чи повішення. Однак цього разу під впливом Анни боївка «Довбуша» організувала «показовий» суд над затриманими, запросивши місцевих селян у ліс, де агенти публічно зізналися у скоєному. Деякі селяни закликали їх убити, а деякі –відпустити. У підсумку повстанці вирішили звільнити агентів, взявши з них слово, що ті більше не співпрацюватимуть з МГБ. У подальшому було зафіксовано ще кілька випадків, коли «Довбуш» та його підлеглі відпускали радянських агентів після проведення з ними «профілактичних бесід». Органи МГБ були змушені визнати небезпеку такої політики підпілля, адже після прилюдного розкриття агента, він більше не становив жодної загрози для партизанів. Водночас радянська влада не могла звинувачувати останніх у вбивствах мирного населення під виглядом боротьби з радянськими агентами. 

Між смертю та любов’ю:
Зиму з 1950 на 1951 рік Анна провела з «Довбушем» та двома його бойовиками у криївці поблизу хутору Зелениця, що була призначена для чотирьох осіб. Однак у січні 1951 року до них приєднався командир «Грім» з жінкою та чотирма підпільниками, бункер яких виявився під загрозою виявлення органами МГБ. За вказівкою «Грома» Анна була змушена раціонувати запаси харчів таким чином, щоб розподілити їх рівномірно між усіма до кінця зими. Підпільники були змушені недоїдати, харчуватися один раз на день. «Хлопці стоят надо мнов і мене штурхают, шоб я більше кинула, —пригадувала Анна Попович. – Як кину? Як дам? То була дуже тєжка зима, але Бог поміг, шо ми перезимували. На тих продуктах, шо були, ми вийшли на весні всі здорові». Через тисняву та нестачу спальних місць повстанцям доводилося спати по черзі. У вільний ж час від господарських та побутових завдань Анна друкувала на машинці.  

Як тільки прийшла весна підпільники розійшлися в різні сторони для поповнення запасів провізії та виконання організаційних завдань, залишивши «Вишню» саму в бункері. Час від час до неї навідувалися бойовики «Довбуша» – «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Карпенко» (Михайло Березицький), які приносили харчі. 16 червня 1951 року вона як зазвичай сіла друкувати на машинці, та раптом відчула слабкість і вирішила прилягти. «Чую голос мамин: “Анна, іди гет звідси!” Я сі злєкла, схопиласі, то й думаю, то мені сі почуло, не може бути, то мама мертва вже кілько. Ще раз повторяє: “Вже йди гет звідси!”. Дівчина почула стукіт, і відкривши, побачила «Довбуша». Він ішов три дні, щоб повідомити про засідку військ МГБ, в результаті якої був убитий «Козак», а «Карпенко» на допиті під тортурами видав місце криївки. Таким чином, йому вдалося випередити чекістів лише на кілька хвилин. Відтак, пара почала хутко збирати документи. Коли Анна виносила з криївки радіоапарат «Тривога», вилучений в агентів із с. Пнів, раптом почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: «Тікай!» і затулила його своїм тілом. Скориставшись моментом, «Довбуш» встиг втекти. Самій дівчині кулею розірвало м’язи та кістки лівої руки, що трималася лише на шкірі. Від безвиході Анна хотіла застрелитися, але пістолет угорського виробництва дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки. Після третьої спроби граната вибухнула, поранивши осколками тільки ноги, однак дівчина дивом залишилася живою. Схопившись на ноги, вона почала тікати, думаючи, щоб її швидше вбили, оскільки не хотіла потрапити до рук ворога. Пробігши ще півкілометра, вона впала. Солдат, що гнався за нею, з розгону зачепився за нею і теж упав. Підвівся, почав тягнути дівчину за перебиту руку – вона захрустіла, тоді вхопив за другу. Втікачка була вся в крові. Прибіг лікар, зробив перев’язку, дав знеболююче. Три кілометри чекісти вели захоплену підпільницю пішки, ще шість – везли на коні. По дорозі вона втратила чимало крові. Місцеві жителі впізнали Анну, давали їй воду та молоко. Потім її перевезли машиною до районної лікарні у Надвірній. Тут лікарі ампутували нижню частину лівої руки. Втративши кінцівку, Анна не хотіла більше жити і на допитах, які відбувалися і вдень, і вночі, просила добити її. 

Щоб встановити долю дівчини, «Довбуш» направив своїх бойовиків «Вільшенка» (Мирона Свідрука) та «Орла» у Надвірну. З’ясувавши, що та жива, «Вільшенко» запропонував смілий план викрадення Анни з лікарні. Операція отримала схвалення голови Станіславського окружного проводу ОУН «Куряви» (Петра Іванишина) та керівника СБ цього ж проводу «Жара» (Степана Гаврилюка). О 23 год. 10 липня 1951 р. троє підпільників («Вільшенко», «Явір» (Федір Нагірняк) та Петро Хопта у формі офіцерів МГБ зайшли у приміщення районної лікарні. При вході до палати вони розстріляли з автоматів двох радянських вартових, які заснули на стійці, і забравши дівчину з лікарні, повели її попід руки в одній сорочці в сторону річки Бистриці. Щоб відволікти сили ворога, один із підпільників пішов в іншому напрямку до с. Пнева. Для розшуку втікачів МГБ кинуло чотири роти військ – 350 чол. разом із групою оперативних працівників обласного управління МГБ. Втім, службові собаки дуже швидко втратили слід. Тим часом підпільники, заблукавши довкола гори Городище, вирішили не йти у с. Маняву, де в той час було багато військ, а рухалися вздовж річки. З огляду на присутність значної кількості сил ворога в селах та слабкий стан Анни, яка від босої ходьби поранила об кущі ожини ноги, втікачі були змушені зупинитися на три дні у лісі між селами Пнів та Пасічна. Тут вони без їжі пересиділи облаву, тільки вночі пили воду з річки. На четвертий день їм вдалося принести з села молоко, яйця та одяг (подерту спідницю та стару куфайку). Стан Анни дещо покращився, що дозволило групі покинути місце постою та через деякий час зустрітися в лісі з «Довбушем».

Після повернення до повстанців командир заборонив Анні виконувати будь-які завдання, підпільники самі прали та заготовляли харчі. За поранення, отримане під час облави криївки, Анна Попович була нагороджена Золотою зіркою. Її рятівник, Мирон Свідрук отримав Срібний Хрест Заслуги першого класу (у лютому 1952 р. він загинув у бою з чекістами поблизу Надвірної). Інформація про визволення машиністки надрайонного проводу ОУН Анни Попович із лікарні у Надвірній набула розголосу по всій Україні. З цього приводу Політбюро ЦК КП(б)У 27 липня 1951 року прийняв постанову, в якій вимагав від органів МГБ здійснити заходи для ліквідації підпільників, які викрали підпільницю, посилити дисципліну та провести розслідування фактів недбалості з боку працівників державної безпеки.  

«Чорна зрада»
Однак бути з коханим Анні довелося не довго. На той час у підпіллі ОУН в Карпатах набирала обертів провокативна діяльність радянських спецслужб. За допомогою полонених повстанців чекісти виманювали на зустрічі їхніх побратимів, яких захоплювали живими або знищували. У такий спосіб до рук МГБ потрапили десятки підпільників разом з кількома провідниками, а ще декілька десятків було вбито. Не оминув цієї пастки і «Довбуш», який ідучи на зустріч з провідниками ОУН «Курявою» (Петро Іванишин), «Хмарою» (Петро Мельник) та «Шварном» (Дмитро Найдич), не підозрював, що ті вже працюють на МГБ. 

15 вересня 1951 року у лісі біля гори Федорище Яремчанського р-ну завербовані підпільники заарештували Луку Гринішака під виглядом боївки СБ крайового проводу. Його звинуватили у втраті зв’язку з підпіллям та командиром «Громом», а також самовільному викраденні своєї коханки з лікарні у Надвірній. Через деякий час на місце зустрічі зі схованки вийшов керівник 2-Н УМГБ в Станіславській області полковник Арсеній Костенко, який запропонував «Довбушу» наслідувати приклад його колишніх зверхників і піти на співпрацю з МГБ. Бачучи масову зраду провідників, «Довбуш» погодився, однак згодом почав вести подвійну гру з МГБ. Після втечі з радянського полону групи провокаторів (так званої агентурно-бойової групи) колишнього надрайонного провідника ОУН Станіславщини Дмитра Найдича («Шварно») керівництво підпілля дізналося про масштабну провокацію МГБ за участю завербованих повстанців і припинило будь-які контакти між собою. Так було зірвано плани МГБ з ліквідації мережі підпілля ОУН в Карпатах.

Згодом приклад «Шварна» наслідував і сам «Довбуш», який 3 січня 1952 р., скориставшись тимчасовою відсутністю своїх опікунів, втік з військового гарнізону МГБ. Півроку він переховувався в лісі, не маючи змоги відновити зв’язок з підпіллям. Командир «Грім», знаючи про зраду сотника, наказав заарештувати його та привезти на постій в ліс. На зустрічі членів Карпатського крайового проводу 12-13 липня 1952 року «Довбуш» прилюдно покаявся за свій вчинок і був прийнятий назад у підпілля.

У період розлуки з Лукою Анні довелося перебувати в лісі разом з підпільниками «Деркачем», «Дубом» (Дмитром Верхоляком) та «Голубом», які побудували під вершиною гори Полянський примітивну криївку. Воду сюди носили в бочці з-під бринзи, а як замітав сніг, то набирали її в банки та відра. Взимку забракло харчів, так як не встигли запастися вдосталь восени. Відтак, підпільники змушені були піти за провізією, залишивши Анні лише шматочок м’яса та два кілограми борошна. Дівчина вижила лише завдяки тому, що їла раз на день та пила топлений сніг. Навесні 1952 р. хлопці повернулися разом з командиром «Громом», щоб поховати подругу по-християнськи. Але вона залишилася живою. Невдовзі Анна знову зустрічалася з Лукою Гринішаком, який утік з полону. Наступні зими вони провели разом, переховуючись в сільських стріхах, стодолах та криївках у лісі.

Пастка для «Довбуша»
Для розшуку «зрадника» «Довбуша» чекісти створили агентурно-бойову групу (АБГ), до якої увійшли колишні учасники ОУН, завербовані органами МГБ. За їхнім посередництвом планувалося захопити колишнього курінного живим і через нього вийти на зв’язок до командира «Грома». Це мало створити передумови для ліквідації підпілля ОУН на території усієї Станіславської області. МГБ було відомо, що влітку 1953 р. полковник «Грім» перейшов на постій з Рожнятівського в Надвірнянський район, де переховувався разом з боївкою СБ «Довбуша». 

У вересні 1953 р. на схилі гори Березовачка, поблизу присілка Рівні, підпільники спорудили криївку, в якій наступну зиму перебували полковник «Грім» з дружиною «Ольгою», «Довбуш», Анна Попович, «Деркач» та «Яркий» (Ярослав Обрубанський). Бункер був настільки добре замаскований, що пастух, який випасав худобу на полонині, не помічав його. Криївка мала джерело підземної води, подвійну стелю з колод, вентиляційний вихід, кімнату для відпочинку та занять, коридор, туалет, комору для продуктів та інструментів. Будували її тихцем без жодного шуму інструментів, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. 

На зиму підпільники розробили план занять, що включав вивчення історії України та сусідніх країн, способи діяльності СБ ОУН та радянських органів державної безпеки тощо. В той час як чоловіки проходили навчання жінки варили їсти та займалися облаштуванням побуту у криївці.  

У січні 1954 року радянські органи держбезпеки провели кілька розшукових операцій у горах поблизу Зеленої із залученням батальйону військ, які не принесли жодних результатів. Загалом, за даними МГБ, на той час у лісистій місцевості у Надвірнянському, Солотвинському та Перегинському районах під зверхністю провідника СБ Карпатського краю «Грома» переховувалося 17 озброєних членів ОУН, що діяли у складі чотирьох груп у глибокому підпіллі. На нараді командирів боївок влітку 1953 році «Грім» наказав припинити всі зовнішні акції підпілля, в тому числі теракти, розповсюдження серед населення літератури та бофонів, залучення нових членів до організації тощо. Підпільні групи мали підтримувати зв’язок між собою, але при цьому конспірувати один від одного місця свого укриття.     

На початку травня 1954 року, намагаючись відновити втрачений зв’язок з окремими підпільними групами, «Грім» відіслав «Яркого» та «Довбуша» в село Лоєва, щоб зв’язатися з керівником ОУН Яремчанського районного проводу ОУН Антоном Вадюком («Дубом»). Ідучи на зустріч зі своїм давнім другом, «Довбуш» не знав, що той ще у липні 1953-го був завербований органами МГБ під агентурним псевдо «Павло Іванович», й тепер активно допомагав чекістам. Колись він вже співпрацював з радянськими органами держбезпеки, будучи членом провокативної групи сотника «Хмари» (Петра Мельника), але потім зрадив більшовиків і перейшов у підпілля. Цього разу його ввели до складу спецгрупи, яка мала захопити живим «Довбуша». 

Вночі з 11 на 12 травня 1954 року на зустрічі у с. Лоєва «Дуб» приспав Луку Гринішака за допомогою снодійного препарату «Нептун». Вдруге потрапивши до рук ворога, «Довбуш» свідомо затягував час, сподіваючись, що командир «Грім» буде дотримуватися попередньої домовленості і змінить місце дислокації, якщо відіслані на зв’язок повстанці не повернуться до 15 травня. Тільки 16 травня вранці він видав чекістам на карті місце знаходження криївки, вважаючи, що командир її вже залишив. «Довбуш» вважав, що «Яркий», якого він відпустив до дружини у Долину, зауваживши його відсутність на умовленому місці зустрічі 14 травня, відразу сповістить про це «Грома». Однак той вирішив перечекати один день. Вранці 17 травня він не дійшов якихось 500 м до криївки, коли опергрупа КГБ розпочала її облаву.  

«Ми вже готові…»
Перед відходом «Довбуша» Анна побачила поганий сон, що сповіщав про небезпеку. Вона всіляко намагалася переконати командира «Грома», аби той не пускав «Довбуша» на зустріч з «Дубом», вбачаючи у цьому пастку. Вона плакала та благала коханого послухати її, стверджуючи, що в іншому разі він більше не побачить її. Коли «Довбуш» не повернувся у криївку до обумовленої дати (15 травня), полковник «Грім» відіслав у розвідку Михайла Зеленчука («Деркача»), що мав повернутися вранці 18 травня. Відчуваючи небезпеку, Анна просила «Грома» негайно покинути криївку. Командир натомість просив довіритися його доброму передчуттю і почекати до ранку 17 травня. У цю ніч Анна не спала, очікуючи на щось погане. 

Вранці, о 6-й годині 17 травня 1954 року вона почула, що хтось ходить по бункері, подумала, що то повернувся «Довбуш», відкрила вхід і побачила кирзові чоботи та шинель, що ховалися за кущем. Відразу зрозуміла, що повстанці у смертельній небезпеці. Вона негайно розбудила «Олю» та командира «Грома». Останній, дізнавшись про ситуацію, тільки сказав: «Ми вже готові…». Анна подала командирові та його дружині сорочки, які вишила їм на день народження. «Оля» не повірила Анні, думаючи, що та збожеволіла, і вирішила піти перевірити, виглянувши з криївки, – над її головою просвистіли кулі, вона впала, але залишилась живою. Відтак, розпочалися переговори про здачу, що тривали до 17-ї години вечора. Чекісти позакривали всі вентиляційні люки у криївці, внаслідок чого підпільникам стало важко дихати. Командир «Грім» прагнув довідатися, хто привів чекістів до бункеру. Коли почув голос «Довбуша» запитав його як він себе почуває. «Як баран, що в палатці зарізаний… Заздрю вам», – відповів той.

На вимогу «Грома» на переговори викликали начальника Управління КГБ у Станіславській області полковника Арсенія Костенка. Коли Микола Твердохліб запитав його, що з ним буде в разі здачі живим, полковник Костенко відповів: «Жінки нехай здаються, а ви рішайте свою долю самі», і дав на роздуми 5 хвилин. Тоді першою з пістолета у скроню застрелилася «Ольга». «Грім» спочатку пішов до виходу і вистріляв у чекістів усі патрони, а останній набій пустив собі під горло. Однак постріл вийшов не дуже вдалий. Будучи пораненим, він повз долівкою, з рота текла кров. В муках він просив Анну добити його. За наказом командира дівчина мала стрілятися останньою, аби бути в змозі пересвідчитися у тому, що той не потрапить до рук чекістів живим. Але перед смертю М. Твердохліб наказав їй залишитися живою: «Ви мужня, ви потрібні на волі, а вмирати ви завжди встигнете», – промовив він. Виконуючи наказ провідника, Анна тричі намагалася вистрелити в нього, однак патрон заклинив. Тоді «Грім» попросив дівчину дати йому пістолет… Анна на деякий час знепритомніла. Опам’яталася як опинилася на горі в руках чекістів. Облавники запитали її, чи «Грім» ще живий. Вона відповіла, що не знає. Тоді вони опустили її знову в бункер, щоб перевірити. Повернувшись, Анна побачила, що командир лежав нерухомо.

У застінках КГБ:
Для проведення слідства Анну Попович та Луку Гринішака було перевезено до тюрми у Станіслав. Їхні камери розмістили напроти кабінету, де відбувалися допити. За визнанням Анни, чекісти не били її, однак вдавалися до різноманітних психологічних тортур, зокрема вночі імітували жорстокі побиття, щоб залякати один одного. «Довбуш» вважав, що Анна покінчила життя самогубством, внаслідок чого він вісім днів відмовлявся їсти, вимагаючи показати її тіло. Потім він три рази робив спробу покінчити життя самогубством через повішення у камері. Анна у свою чергу просила передати «Довбушу» прощальний лист, який вона написала йому під час облави криївки 17 травня: 

«Луцьку [Лука]… останнє моє бажання до тебе. Прости мені ті всі злочини, які я зробила супроти тебе, і ту останню хвилину, в котрій ми розлучилися навіки. Луцьку, якщо можеш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. Я хоч маю на тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх слів».

Через кілька місяців чекісти провели перехресний допит двох ув’язнених. Коли Анна зайшла у кімнату слідчого, то побачила на стільці біля стіни посивілого Луку Гринішака. Він раптом встав і почав її цілувати, з жалем промовляючи: «Якби я тебе послухав тоді, я був би не потрапив їм в руки». Після двох років слідства 9-16 лютого 1956 року над Анною Попович та Лукою Гринішак та шістьома іншими підпільниками відбувся суд. За вироком військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу Л. Гринішака було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, який був виконаний 13 серпня 1956 року у Києві.

Анна спочатку отримала 25 років позбавлення волі, а потім їх замінили до 10 років таборів. Покарання відбувала у Кемеровській та Іркутській областях, а також Мордовії. Упродовж цих років її двічі на тиждень викликали на допити, всіляко схиляли до того, щоб вона покаялася, обіцяючи взамін зменшити термін покарання, але вона не піддалася. Перебуваючи в нелюдських умовах, вона зберегла в серці глибоку віру і любов до Бога. На волю вийшла 17 травня 1964 року. Як потім згадувала, на волі їй було гірше, ніж у таборах, так як кожний її крок відстежували «стукачі» КГБ. Пов’язати свою долю їй довелося з Павлом Матейком, колишнім учасником національно-визвольної боротьби, який перебував «на повідку» в радянських органів держбезпеки. Померла Анна Попович 12 березня 2015 року у віці 89 років, не доживши до свого 90-річчя два з половиною місяці.

Джерело інформації 
Архів Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області. – Ф. 5. – Спр. 32603. 

Галузевий архів Служби безпеки України. – Ф.2. – Оп. 37 (1960 р.). – Спр. 25; Оп. 28 (1960 р.). – Спр. 23; Оп. 99 (1954 р.). – Спр. 13.

Записи усних свідчень Анни Попович (1925 р.н., с. Зелена, Надвірнянський район Івано-Франківської області), здійснені в 2012-2013 роках Тарасом Химичем, Оленою Химич, Тарасом Чолієм, Любомиром Соломченком

Літопис УПА. Кн. 5 (Серія «Події і люди»): Грім» – полковник УПА Микола Твердохліб. Спогади і матеріали. / Упоряд. Р. Грицьків . – Торонто-Л.: Літопис УПА, 2008.

Зеленчук М. Останні Сальви: 50-річчя УПА / М. Зеленчук. – К., 1992.  

https://museumterror.com/publications/

Куйбіда Катерина Михайлівна - Українська поетеса, громадсько-політична діячка, учасниця визвольних змагань, багатолітня політична ув'язнена.

Катерина Мандрик (26.05.1927 – 14.03.2004) народилася у селі Сукіль, що неподалік від Болехова на Івано-Франківщині. (також бачив інформацію що у селі Сухова). У дівчини ще в юності проявився талант до творчості. Вона писала вірші. Збирала фольклор у довколишніх селах.

Поезії Катерини притаманні не лише ніжні ліричні образи, а й гострі громадянські пориви. В одному з віршів вона натякає на червоно-чорний прапор "бандерівців":
Катерина вступила до ОУН у 1944-му. Була зв’язковою. У 50-му її заарештували, в ізоляторі піддавали страшним тортурам. Вирок – 10 років тюрми суворого режиму.

Покарання відбувала у концтаборах для особливо небезпечних злочинців у республіці Комі. У 1954-му на хвилі "відлиги" покарання послабили і відпустили на спецпоселення.

У подружжі Катерини з оунівцем Степаном Куйбідою народилося троє синів – Олесь, Василь і Микола. Василь Куйбіда у незалежній Україні був міським головою Львова, очолював міністерство регіонального розвитку та будівництва.

Катерина Мандрик-Куйбіда зі сім’єю змогла повернутися в Україну лише у 1964-му. Вона довго не відважувалася показувати свої твори, бо перебувала під наглядом спецслужб. Перша її поетична збірка вийшла аж у 2001-му, за три роки до смерті. Дмитро Павличко казав, що поезії Катерини "стоять нарівні з творами видатних шістдесятників".

Джерело інформації
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tragichni-optimisti-poeti-z-oun-ta-upa/

27 грудня 1921р. у м. Долина народилася Берковська Емілія Михайлівна "Мотря" повітова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Долинщини, монахиня чину "Сестер Пресвятої Родини" підпільної УГКЦ.

Активістка «Просвіти» та «Сокола».
Очолювала УЧХ Долинського надрайонного проводу ОУН.

У 1947 році засуджена на 10 років під чужим прізвищем, перебувала в ув'язненні в Сибіру. Після повернення таємно прийняла монаші обіти. Проживала у місті Долина була членкинею Долинського районного братства ОУН-УПА. Померла 02 червня 2013р.

"лист Василя Гошовського (“Дорошенка”), надрайонного провідника Долинщини, надісланий до Емілії Берковської (“Мотрі”), надрайонної референтки УЧХ, яка в той час перебувала в таборах на півночі Росії. Зокрема в ньому зазначено:

“.Листа Вашого з дня 8.1.1948 року я одержав, за котрий щиро дякую. Багато вже тих, що зі мною та з вами працювали, не живуть, повмирали. Я Богу дякувати здоров, чого і Вам бажаю. Живеться мені, як звичайно, при господарстві. В нас чимало господарів дістали похвали за те, що багато буряків продали державі, а також деякі дістали хрести заслуги. Між іншим, Ви дістали Бронзовий хрест за добру роботу при господарці, на якій Ви працювали до часу Вашого від’їзду в чужину.” Дивно, що цей лист, опрацьований радянською цензурою, дійшов до адресата та зберігся до нашого часу. Емілія Берковська (“Мотря”), надрайонна референтка УЧХ нагороджена Бронзовим хрестом заслуги, згідно з наказом УПА-Захід ч. 21 від 01.05.1947 р."

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.