Загальна кількість переглядів!

середа, 8 лютого 2023 р.

Прорив УПА на Захід. У невеличкому лемківському селі Стефкове Ліського повіту народився один із визначних командирів УПА – сотенний Роман Гробельський «Бродич», «Роман».

Сотенний Роман Гробельський «Бродич», «Роман». 
для збільшення натисніть на зображення 
Члени сотні "Ударники -1". Стоїть крайній справа сотенний Роман Гробельський "Бродич".

У вісімнадцятирічному віці він вступає до ОУН, а з 1944 р. воює в рядах УПА під псевдами «Бродич» та «Роман». Вже в кінці 1944 р. стає командиром чоти у сотні «Громенка», а на початку травня 1946 р. очолює сотню «Ударники-1», що належала до куреня «Рена». В жовтні цього ж року сотня «Бродича» активно діяла на Закерзонні – у Грибівському повіті. Саме у цьому повіті під командуванням Романа Гробельського сотня «Ударники-1», напала і роззброїла пост поліції у Флоринці. У травні 1947 р. командуванням УПА був виданий наказ про перехід сотні «Бродича» на Захід. Але через відсутність зв'язку Роман Гробельський отримав цей наказ лише у серпні. Деякий час намагався зв'язатись з другою чотою «Урала» своєї сотні, щоб передати їй наказ, проте йому це не вдалося, і він змушений був вирушати до чехословацького кордону.
 
Рухатись «Бродич» вирішив через терени Польщі північними схилами Бескиду аж до рік Орава і Тешінська, а потім перейти кордон на Моравію. Для полегшення проходження маршруту сотня розділилася на 5 груп, що проходили його самостійно. Причиною цього був великий розмах антибандерівських акції у Чехословаччині. 

10 червня 1947 р. Чехословацька влада почала спецоперацію проти загонів УПА, яка увійшла в історію як: «Акція Б» або «Акція Бандерівці». Метою операції була протидія відділам УПА, які йшли з пропагандивним рейдом на захід (до Австрії та Західної Німеччини) через територію Чехословаччини. Керівником операції був генерал Юліуш Носко, який командував військовою частиною «Тепліце» (спеціально створеною для боротьби з УПА на території Чехословаччини), яка нараховувала 13500 військових.

Відділ «Бродича» вирушив 2 вересня і рухався польською територією два тижні. Зважаючи на велику чисельність військових на кордоні, Роман Гробеський вирішив розділити групу на два менших відділи, що було зроблено неподалік від прикордонного містечка Вісла. В ніч з 26 на 27 вересня окремі відділи перейшли кордон біля Яблункового і Мостів. Довгий час повстанці не зустрічали військ і спокійно переправились через Мораву. Лише при Моравській Требовій сталася сутичка з чехословацькими військами, проте, сотні вдалося вибратися без втрат. Подальше просування було ускладнене негативним ставленням до повстанців прокомуністично налаштованих чехів. Окремим членам сотні «Бродича» вдалося дійти до Німеччини. З усієї сотні «Бродича» (80 стрільців) пробитись на Захід до травня 1948 р. змогло 48 вояків. Сотня була останньою, що за наказом Генерального Командувача УПА, пробилася до Західної Німеччини.

Проте провіднику сотні «Ударники-1» Роману Гробельському «Бродичу» не вдалось дістатися на Захід. 30 жовтня 1947 р. в селі Коругев біля Полічки Роман Гробельський був захоплений у полон. У 1948 р. чехословацькою комуністичною владою було прийняте рішення передати Романа Гробельського польській владі. А вже 14 січня 1949 р. польською владою «Бродич» був засуджений до смертної кари. Вирок був виконаний 8 лютого 1949 року на подвір'ї ряшівської в'язниці.

Підготував Рочняк Ігор
ФБ Локальна історія.

Василь Сосяк - Відважний воїн УПА. Пам'ятаємо...

Околиці села Медвежа.

Василь Сосяк, син Дмитра, народився в с.Медвежа у 1923 році. Закінчив сільську школу. Його батько швидко помер. Василь працював на своїй землі. Щоб вибороти волю для рідного народу 1944 р. пішов в УПА.Група партизанів була в криївці у хаті Єви Сосяк. Їх зрадив односельчанин Степан Лялюк, який спочатку був в УПА, а коли його схопили, щоб урятуватися, видав своїх. 

Будинок оточили енкаведисти, навпроти встановили кулемет і запропонували здатися. Мужній повстанець Василь Сосяк не здався- підірвав себе гранатою. Загарбники підпалили хату- усі загинули, окрім неповнолітніх Михайла Сосяка (син господині Єви) та Миколи Мроця, які здалися. 

Повстанець Микола Лялюк вискочив з хати та кинувся на облавників, але був скошений кулеметною чергою. Це було третього березня 1945 року в селі Медвежа. Василя та Єву, яку нелюди кинули у вогонь, поховали в братській могилі на сільському цвинтарі. Матір та двох сестер Василя червоні окупанти вивезли в Сибір.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Марія Гриник.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/vasil-sosyak/

вівторок, 7 лютого 2023 р.

Може тут є люди котрі можуть допомогти. Жінка з Австралії звернулася із проханням допомогти знайти її родичів. Пані Олена Рембіцька (Helen Rembicki) із фейсбук сторінки Petro V. Rybchuk


для збільшення натисніть на зображення 
Фотографії Івана Рембіцкого.
Фотографії Івана Рембіцкого.
для збільшення натисніть на зображення 
Може тут є люди котрі можуть допомогти. Жінка з Австралії звернулася із проханням допомогти знайти її родичів. Пані Олена Рембіцька (Helen Rembicki) мала тата котрий родився 26 квітня 1924 року у Космачі. Називався Іван Рембіцкий (Jan Rembicki). Тато Івана називався Федір Рембіцкий. Мама Олени Рембіцької також народилася у Космачі. Olga Lewinskowska (ймовірно перекручене Левандовська). Ольга мала двох сестер, Марію та Софію. Вони вважали себе поляками. Іван Рембіцкий втік з Космачи коли йому було 17 років. Його сестра і тато були вислані до Сибіру. 

My father, Jan Rembicki was born in Kosmach on 26 April, 1924. His father was also born there, Teodor. His mother was also born in kosmach (I think), Olga Lewinskowska. My father had two sisters, Mary and Sofia. I don’t know how accurate the information is as it came from my mum not my father. My father was Catholic and he always regarded himself as Polish, not Ukrainian? The story is my father at 17 ran and escaped on a train. His sister and father went to Siberia??? My father migrated to Australia and that is where my sister and I live.
We would appreciate it if there is any information you could share with us on the accuracy of the story.

неділя, 5 лютого 2023 р.

3 лютого 1919р. у с. Болехівці, Дрогобицький повіт народився Лівий Володимир Михайлович «Митар», «Йордан», «Роман», «Орлів» - Український військовик, майор УПА, референт Служби Безпеки Карпатського крайового проводу ОУН.

Володимир Лівий (псевд."Йордан", "Митар", Роман Орлів", "Суворов", "С-99/1) Освіта середня. Навчався в рідному селі (?- 1936 р.), відтак у гімназії м.Дрогобича. Член ОУН (1937 р.), засуджений Станіславським окружним судом за приналежність до ОУН і спробу вбивства агента на 12 років ув`язнення (1939 р.).

Львівським апеляційним судом вирок затверджено (19.06.1939 р.).

Вийшов на волю у вересні 1939 р. перебував у еміграції (1940-1941 рр.), закінчив школи розвідки в м.Бранденбург (Німеччина), м.Закопане (Польща).

Референт СБ Коломийського окружного проводу. ОУН (1941-1942 рр.), пізніше референт СБ Станиславівського обласного проводу ОУН (1942-1945 рр.). Відтак референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН (03.1945-12.1948 р.).

Загинув 4 грудня 1948 р. разом з дружиною Дарією Цимбаліст- "Оля" в с.Топільське Рожнятівського району. Фігурант справи "Верховинці", "Петлюрівці".

Дружина була провідником жіноцтва Коломийського окружного проводу ОУН.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Василь Ільницький.

субота, 4 лютого 2023 р.

4 лютого 2021р. у м. Ворохта помер Петро Петрович Сказків - Український музикант-цимбаліст.

Петро Сказків народився 15 травня 1987 року в місті Ворохті Івано-Франківської області, Україна). Працював учителем музики у Ворохтянському будинку культури.

Грати на цимбалах його навчив батько. Петро брав участь у шоу «Україна має талант», де став фіналістом. Кліп із його виступом отримав два мільйони переглядів станом на 4 лютого 2021 року.

Учасник рок-колективу «Джарап».

У 2014 році брав участь у Революції гідности, де підтримував людей музикою.

Помер від раку легень.

4 лютого 1793р. Другий поділ Речі Посполитої, внаслідок якого Волинь і Поділля приєднано до московії.

Другий поділ Польщі московія здійснила спільно з Пруссією. Австрія, запевнена Пруссією, що посприяє їй у здобутті Баварії, інтересу до участі в поділі Речі Посполитої не проявила. Угода про поділ була підписана у петербурзі 23 січня 1793 царицею катериною II і королем Пруссії Фрідріхом-Вільгельмом II. Пруссія отримала Ґданськ, Торунь, решту Великопольщі та Куявії і частину Мазовії — разом 58 тис. км², понад 1 млн осіб. 
московія дістала частину Білорусі, Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та половину Волинського воєводства — разом 250 тис. км² і понад 3 млн жителів. Річ Посполита з територією у 215 тис. км² і населенням 3,7 млн осіб опинилася під російським протекторатом. 22 липня 1793 делегація сейму, який засідав під дулами російських гармат, підписала трактат з московією, за яким Річ Посполита відмовлялася від воєводств — Мінського, Київського, Брацлавського й Подільського, а також частин Вільнюського, Новогрудського, Брест-Литовського й Волинського воєводств. На знак протесту проти чергового поділу усі три керівники Торговицької конфедерації виїхали на Захід, що не завадило їм згодом знову домогтися прихильності катерини II.

Остаточно другий поділ Польщі затвердив Гродненський сейм (17 червня — 23 листопада 1793), який, як виявилося, став останнім сеймом Речі Посполитої. Депутати були так залякані арештами або підкуплені, що жоден не відізвався під час прийняття ухвали про поділ. Ще під час роботи сейму Торговицька конфедерація за наказом з Петербурга була розпущена як непотрібна.

Схвалений тим же сеймом у жовтні 1793 російсько-польський союзний договір дав змогу Московії вводити свої війська на територію Речі Посполитої «за погодженням із польським урядом», заборонив їй вступати в союзи, укладати договори без згоди московії. Трактат передбачав, що московія гарантує майбутню польську конституцію. Той же сейм 23 листопада 1793 ухвалив нову Конституцію. В її основу були покладені відновлені торговичанами кардинальні права. Безземельну шляхту вона позбавила політичних прав, а також встановила, що посольська ізба повинна приймати постанови з важливих питань не менш як двома третинами голосів; постанови ж з інших питань було дозволено ухвалювати звичайною більшістю. Були збережені особиста недоторканність, право набувати землеволодіння та самоврядування, надані Чотирирічним сеймом міщанам королівських міст. За тією ж Конституцією, сейм мав скликатися раз у чотири роки, відновлювалася Постійна рада. Військо держави сейм зменшив до 15 тис. вояків.

пʼятниця, 3 лютого 2023 р.

Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання (фото з архіву Центру досліджень визвольного руху)

Михайло Рабій - мужній Січовий Стрілець, педагог, історик, доктор філософії, письменник, дослідник фольклору родом із Самбора.

Михайло Рабій народився 19 листопада 1898 р. в Самборі у сім`ї священника о.Франца Рабія. Початкову освіту одержав у рідному Самборі. Один із провідників галицької молоді, активний організатор аматорських гуртків серед студентства. Гімназійну матуру склав у Відні.

У 1915 році добровільно вступив до лав Українських Січових Стрільців. У 1918 р.- учасник боїв за Львів. Після переходу УГА за Збруч хорунжий Михайло Рабій воював на центральних і східних українських землях, пережив страхіття "Чотирикутника смерті".

У 1823 - 1827 рр. студіював право у Львівському Таємному Українському Університеті. Після закінчення викладав у Дрогобицькій приватній гімназії. Згодом вивчав історію та філологію в Ягелонському університеті Кракова, де захистив докторат з філософії.

Від 1929 р.- викладач української мови в Дрогобицькій Українській Дівочій Учительській Семінарії сс.Василіянок (тут викладали також його сестри Марія Рабій і Софія Рабій- мовознавець-діалектолог, дослідниця бойківських говірок).

З великою любов`ю подавав дітям українське слово, навчав любити свій край, неповторну його красу, шанувати історію. Був опікуном "Пласту".

У 1936 р. одружився з Олександрою Дудик (з дому Чубата). У цьому шлюбі мав двох дітей. Разом із дружиною багато подорожував Бойківщиною, вивчав рідний фольклор (записував народні пісні, збирав вишивки). Мандрівки фіксував у багатьох малюнках і картинах. Михайло Рабій- автор історичних оповідань і повісті про часи козаччини "Калин Соколовський" та численних статей в Галицьких часописах та "Записках НТШ".

У грудні 1941 р. після відновлення Державної гімназії в Дрогобичі з українською мовою навчання, доктор Михайло Рабій викладав українську мову.

На прохання управи міста в 1942 р. організував і очолив Український Міський театр в Дрогобичі та був його директором.

У 1944 р. професор М.Рабій разом з родиною емігрував до м.Ляндегута (Баварія). Там організував українську гімназію, в якій учителював, видавав для учнів підручники з української мови, історії, мистецтвознавства й культурології- ці підручники почав писати ще в таборі емігрантів.

У 1948 р. переїхав до Америки, де вчителював у школі українознавства в Нью-Йорку, а згодом був її директором. Публікував статті в українських часописах та "Літописі Бойківщини".

У 1958 р. Михайло Рабій раптово помер.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини".Любов Васильків.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mihaylo-rabiy/

Левко Грущак - Борець за волю України, член обласного проводу ОУН. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в с. Унятичах, де перебував Левко, оточили московити. Але він не здався, тоді вони підпалили будівлю і Герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

село Унятичі

Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.

23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/levko-gruschak/

Луців Лука Юрійович - Доктор філософії, член Наукового Товариства імені Т.Шевченка, талановитий журналіст, літературознавець, критик. Родом із села Грушів.

Луців Лука Юрійович (народився 30 жовтня 1895, с. Грушів, нині Дрогобицький район, Львівська область — помер 1 грудня 1984, Філадельфія, США) — доктор філософії, член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка; український журналіст, літературознавець, літературний критик.

Початкову освіту здобув у 2-ох класній школі с. Грушів. 1907—1914 учень Дрогобицької гімназії (з польською мовою викладання).

Серпень 1914-серпень 1916 — стрілець Легіону УСС (5-та сотня 1 полку українських січових стрільців). Після поранення біля с. Потутори (коло м. Бережани, Тернопільська область) — на лікуванні у Відні, де в лютому 1917 здав випускні екзамени за курсом гімназії (здобув матуру).

Далі — в рядах УСС до листопада 1918, Української Галицької Армії — до роззброєння поляками у квітні 1920. До березня 1921 — у таборі інтернованих у Тухолі в Помор'ї (Польща).

З листопада 1921 — студент філософського виділу (факультету) Карлового університету (Прага, Чехо-Словаччина), одночасно студент Українського Вільного Університету (Прага, Чехо-Словаччина), де слухав лекції Степана Смаль-Стоцького, Олександра Коллеси.

До червня 1926 закінчив навчання у Карловому університеті, де під керівництвом д-ра Яна Махаля захистив дисертацію на тему «Тарас Шевченко у слов'янських літературах» на здобуття вченого ступеня доктора філософії.

Працював у Рогатині в українській гімназії (1927—1929), в учительських семінаріях у Сокалі (1930), Самборі (1931), Кросно (до 1937) і знову у Самборі (до 1939). Під час війни працював у початкових школах у Кроснянському повіті (Польща) і знову в учительській семінарії у Самборі (1942—1944). По закінченні війни у 1945—1949 — директор гімназії для дітей переміщених осіб у Бамбергу та заступник директора гімназії у Байройті.

1949 року переїхав у США. З 1952 по 1970 роки — співредактор щотижневика «Свобода».

Помер у Філядельфії, похований 4 грудня 1984 на греко-католицькому кладовищі Святого Духа в Гемптонбурзі (Hamptonburgh) штат Нью-Йорк (New York) США.

четвер, 2 лютого 2023 р.

1 лютого 1922р. — Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило рішення про вивезення 8 млн пудів хліба з голодуючої України до московії.

Для збільшення натисніть на зображення 
Слухайте, слухайте крик із безодні,
Нашу молитву горячу…
Ви, що обідали й ситі сьогодні,
Киньте хоч шкіру собачу!

З вірша Олександра Олеся, надрукованого в газетах

“Канадійський ранок” і “Канадийський українець” в 1922 році.
*****
Згадайте нас – бо ми колись жили.
Зроніть сльозу, і хай не згасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно…

©️ Ніна Виноградська
з поеми «Моїм рідним присвячую»

середа, 1 лютого 2023 р.

ІВАН РАФА - Талановитий педагог-патріот, громадсько-політичний діяч із Українського с. Пискоровичі, біля м.Ярослава (тепер Польща).

Село Пискоровичі.

Серед будителів національного відродження на Дрогобиччині кінця 80-х початку 90-х років у першому ряду стоїть ім`я Івана Рафи. Він наче народився в сорочці-вишиванці, бо носив її у будні і в свята, гордо демонструючи цим синівську любов до України.

Виріс І.Рафа у великій селянській сім`ї, в якій було дев`ятеро синів, у с.Пискоровичах, біля м.Ярослава (тепер Польща).

З дитячих літ Іван жадібно вбирав розповіді старших про національно-визвольні змагання в Україні, бачив вистави за творами українських письменників, урочисті відзначення національних свят, читав книги на патріотичні теми.

Одинадцятирічним хлопцем разом з батьками й братами ледве врятувався від польських формувань і опинився в с.Поникві на Бродівщині.

Закінчив Львівський університет. Самотужки вивчив нотну грамоту, опанував боян та сопілку, диригування, знав напам'ять безліч віршів Т.Шнвченка, Івана Франка, Лесі Українки, В.Симоненка, Л.Костенко та інших поетів. Володів неабияким ораторським хистом. До всіх ставився однаково- щиро і відверто. Все це робило його загальним улюбленцем учнів Ясенівської середньої школи на Золочівщині, Стрілківської школи-інтернату для сиріт, Дрогобицької середньої школи № 2. Скрізь і всюди Іван Рафа натхненно і палко пропагував рідне слово, пісню, звичаї та традиції народу, виховуючи справжніх патріотів.

Іван Рафа, мандруючи Україною, підпільно розповсюджував заборонену літературу, збирав добровільні пожертви для допомоги сім'ям дисидентів. Тільки Божа опіка та винахідливість допомогли йому уникнути арешту й тривалого ув'язнення.

Іван Рафа разом з групою патріотів заснував осередок Української Гельсінкської Спілки і був першим головою, організував осередок УНДП, виступав на мітингах, ходив у колонах демонстрантів під синьо-жовтими прапорами, їздив на Східну Україну з метою піднесення свідомості братів-українців.

Але багаторічні переслідування за підпільну діяльнісь підірвали здоров'я Івана Рафи, а невиліковна хвороба передчасно зупинила 17 грудня 1992 р. його гаряче серце.

В пам'яті дрогобичан він залишився синьооким романтичним патріотом у сорочці-вишиванці, педагогічним талантом, якому не дали розквітнути.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Роман Пастух.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/ivan-rafa/

Згадаймо. Іван Хруник "Вир" - воїн УПА з Нагуєвич.

околиці Нагуєвичів.

Іван Хруник, брат Василя, народився в Нагуєвичах у1923 р.

Закінчив сільську школу. Працював у рідному селі продавцем, згодом на торф`яних розробках біля Самбора.

У час німецької окупації допомагав своєму вуйкові Михайлові Фридеру, виконував його доручення.

Радянська влада вивезла рідних Івана у Сибір.

У 1944 р. вступає в УПА- сотню Фридера ("Нечая") та бореться із загарбниками під псевдо "Вир".

У лютому 1945 р."Нечаєві" передали записку, щоб він прийшов у село, але досвідчений командир послав у розвідку трьох повстанців, у тому числі Івана Хруника. Розвідка потрапила у засідку- Івана важко поранили, і він потрапив до рук енкаведистів. Це було 25 лютого 1945 р. По замерзлій дорозі повстанця тягли за ноги до гарнізону (знаходився в будинку лвсництва). Тут його немилосердно катували: пекли вогнем, били шомполами, але він нікого не зрадив. Над ранок Івана викинули в холодну стайню, де він у муках помер. Через два дні його мертвого розіп`яли на мості за селом, у напрямку Підбужа. У живіт забили кіл. Стерегли дві доби. Лише після цього дозволили його поховати, але на тому ж місці, біля річки, без одягу й труни. Федір тимишин, Онуфрій Хруник та Василь Климко обвили тіло веретою й поховали мученика в рідну землю, за волю якої він віддав найцінніше- своє молоде життя.

У 1964 р. Микола томишин, Василь Томишин, Володимир та Михайло Хруники таємно поховали останки Івана Хруника на цвинтарі, біля горішньої церкви.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Ганна Гром.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/ivan-hrunik/

Атена-Святомира Василівна Пашко - Українська поетеса, громадська діячка, дружина В'ячеслава Чорновола.

Атена Пашко народилася 10 жовтня 1931 року в селі Бистриця Дрогобицького району.
У грудні 1991 року у Києві на з`їзді обрана головою Союзу українок. Почесний голова цієї організації. Після трагічної загибелі В`ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року, Атена Пашко продовжила його політичну місію. автор Автор поетичних збірок "На перехрестях" (Мюнхен, 1989 р.), "На вістрі свічки" (Балтимор-Торонто, 1991 р.), "Лезо моєї стежки" (Київ, 2007 р.). За визначнийвнесок у духовне відродження України, вирішення проблем сім`ї, жінок, дітей, професійну та громадську діяльність нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ст. (1997 р.). А за визначний внесок у відстоювання національної ідеї, становлення та розвиток Української незалежної держави, активну політичну й громадську діяльність- орденом.

Померла Атена-Святомира Пашко 20 березня 2012 року в Києві.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Упорядник Богдан Пристай.

вівторок, 31 січня 2023 р.

Спогади стрільця УПА куреня “Рена”, Івана Дмитрика, про бойові дії в Перегінську і околицях.

Спогади Стрілець Іван Дмитрик, вояк Української Повстанської Армії, з куреня командира Рена, який діяв на Лемківщині в 1944-1947 роках. 
Свої спогади автор записав зараз після прибуття на Захід у 1947-1949 роках, коли ще всі події були міцно закріплені в пам’яті. Він описав їх щиро, безпретенсійно, так як бачив і пережив. Правда, він спостерігав їх очима молодої людини і з позиції рядового стрільця. Можливо, що в деяких випадках, коли б про ті події розповідав командир, який, звичайно, знав і бачив більше від стрільця, він дав би їм трохи іншу інтерпретацію. Але Іван Дмитрик не старається коментувати. Він тільки розповідає. І в цьому найбільша вартість його спогадів.

Частина 5.
Залишаючи по правому боці села Людвиківка і Солотвина, ми пішли на південний схід. Перескочивши дорогу, що нею часто проїжджали колони вантажних авт з радянським військом, ми перейшли ріку Свічку і опинилися в диких Ярщицьких лісах на горі Ґорґан Ілемський (1589 м.). Хребет цієї гори тягнеться понад мале сільце Осмолода, де річка Молода і Лімниця сходяться в одне річище.
Ми розтаборилися у справжній пущі. Сіл поблизу не було. З харчами було скупо. Запасне м’ясо з’їли ми ще в перших днях переходу через фронт. Залишилося ще трохи волів, їх розділено поміж сотні.
Фронт скорим темпом посувався на захід, хоч мадяри пробували щастя, пішли в протинаступ і на короткий час навіть відкинули більшовиків від свого кордону.
Ми були від фронту досить далеко. Кулеметів не було чути, тільки артилерію. Про життя під більшовицькою окупацією нам розказували селяни, яких ми зустрічали на полонинах.

З Яршицьких лісів ми згодом перенеслися в гори між річками Мшана й Молода і таборували на горах Шивана Долинська (1643 м.), Мшана (1723 м.), Яйце (1600 м.) і Кичова (1269 м.); тоді подалися на південь, в гори Ґрофецький кінь (1557 м.), Ґрофу (1752 м.), Попадю (1742 м.). Великий Конюш (1647 м.) і далі через ріку Лімницю ми пішли в ще вищі і стрімкіші гори – Кінець Ґорґанський (1611 м.) і Сивуля (1805 м.).
Дорога була дуже тяжка. Вояки падали з сил. З харчами ставало щораз гірше. Волів на м’ясо уже не було; прийшла черга на коней. Про бараболю не було й мови. Харчувалися м’ясом і квасолею, але і це незабаром скінчилося, і тоді якийсь час ми їли ріденьку юшку і то лише раз на день. Курінний Рен нікого не пускав до сіл, бо наша розвідка підглянула, що більшовики робили облави. До лісів вони не входили.

Але без харчової допомоги сіл годі було існувати, тому, коли ми зупинились під горою Ялова Клева (1563 м.) над потоком Петрось, курінний Рен був змушений вислати кілька роїв до сіл Осмолода, Підлюте, Кузьминець, Остодор, Ангелів і Ясінь, де місцеві кущі ОУН заготовляли для нас харчі. Пам’ятаю, одного дня пригнали нам п’ятдесят овець, подарунок місцевого харчового референта. Вівці паслися отарами на полонинах, ми їх не раз бачили, але, хоч як голодували, ніхто не посмів їх брати.

Назагал ми ніде не таборували довше, як кілька днів. І так ми далі пішли на гору Явірник (1125 м.), потім на гору Скородна (1290 м.), Сиглоса-Липовиці (1316 м.), Стовбаря (1078 м.), Магура (1142 м.) та інші. По дорозі ми заходили до деяких сіл. У селах діяла зразкова самооборона. Добре вишколені й озброєні хлопці вдень і вночі тримали стійки навколо сіл. Селяни допомагали нам, чим хто міг. Дівчата прали, латали білизну і подерті мундири, збирали військовий одяг і взуття, харчі та інше.

У половині жовтня 1944 року ми отаборилися на й горі Лопата (890 м.) Навіть побудували для охорони від дощу колиби. Але, рознюхавши, що НКВД готує на нас облаву, ми помандрували на південь, через гори Бабський Верх і Гринів, на Пасічний Верх (1435 м.).
Наступного дня, удосвіта, дві тисячі енкаведистів підійшли під гору Лопата, обстріляли її з мінометів і гарматок, а потім рушили наступом на наш залишений табір. Стрілянина і детонації тривали більше як півдня. Під вечір енкаведисти поділилися на три групи і обшукали села Перегінське, Солотвину та Маняву.

Наступного дня ввечері ми зайшли до села Пороги. Там напередодні побували червоні партизани, пограбували селян і забрали з собою багатьох молодих хлопців.
Не встигли ми ще повечеряти, як проголошено алярм. Енкаведисти оточили село. Але нам вдалося вискочити до лісу і скритися в лісових нетрях.
Мандруючи “з верху на верх і з бору в бір”, ми проводили дні в голоді й холоді. Ставало щораз холодніше, затяжні дощі, що часто переходили в мокрий сніг, періщили нас удень і вночі…
Кінець жовтня застав нас знову в Ярщицьких лісах. Скликано збірку всіх куренів, і курінний Рен промовив до нас приблизно так:
– Час байдикування скінчився. Відтепер почнемо воювати на життя і смерть! Навколо нас маємо ворога, що поневолив українські землі і несе національну смерть нашому народові. Нас чекає твердий шлях боротьби і зречення усяких вигод.
Далі він повідомив, що наші відділи будуть реорганізовані.
Наступні дні принесли поважні зміни в нашому житті. Один відділ розв’язано і вояків розділено поміж сотні інших куренів. Із стрільців, які походили з околиць Золочева, створено окрему сотню під командуванням Бульби і відправлено її в Золочівщину. Хворих стрільців передано до місцевих кущів на лікування, багатьох звільнено, бо вони не витримували важких умов нашої боротьби. З кращих стрільців створено окремі групи боївки (по 15 людей) і призначено їм терени діяння в різних районах. Щоб відтяжити курені від жінок (що не зважаючи на все, все ще перебували з нами), курінний Рен відіслав їх, за винятком тих, що мали відповідальні функції, до місцевих кущів. Кращими вояками поповнено польову жандармерію та спецгрупи.

У наслідок реорганізації постали два курені. Один під командою Рена (заступник – сотенний Байда), і другий під командою Євгена і його заступника Осипа. Курінь Рена нараховував шість сотень – Бурлаки, Байди, Веселого, Кармелюка, Нечая та Мирона, а в склад куреня Євгена входили сотні – Євгена, Осипа, Громенка і Хоми. Сотня Чорного відійшла, щоб з’єднатися з куренем Різуна.
Незабаром курінний Євген одержав наказ від головного командування УПА відмаршувати у Перемищину. Боже, що скоїлося з усіма нами, що походили з Перемищини, а які не були в курені Євгена. До мене прийшли товариші із сіл Красич, Вільшана, Мільнова і Ваповець і почали намовляти мене робити заходи, щоб перейти до куреня Євгена. Я не дуже вірив в успіх наших старань, але на всякий випадок зголосився з двадцятьома стрільцями до курінного Рена. Він і спухати нас не хотів.
– То ви тут хочете, пане брате, балаган мені заводити? То ви собі думаєте, що Україна тільки в Перемищині?
Мені було соромно, але й прикро. Надія повернутися в рідні сторони пропала. Але не всі так думали, як я. В сотнях поза плечима курінного почалася виміна між стрільцями. Стрільці у курені Євгена, які походили з Лемківщини, помінялися з хлопцями з Перемищини у нашому курені.

Тоді я під намовою друзів з Красич, рішився перейти на власну руку, тим більше, що нас зібралося таких більше. Я мав поважні сумніви відносно такого вчинку, але заспокоював себе думкою, що це не дезертирство, а перехід з сотні до сотні.
Увечорі, коли курені попрощалися і розходилися, “договірники” почали вимінюватися. Деякі рої помітно прорідли і ройові зголосили про це чотовим. Наслідок був такий, що почалася погоня за “дезертирами”. Зловили двадцять стрільців, між ними й мене.

Наступного дня польова жандармерія привела нас під колибу курінного. Скликано загальну збірку. Сотні уставилися квадратом, а ми, під ескортою, стали посередині. Із словом виступив курінний Рен. Він пригадав присягу УПА, в якій ми обіцяли бути мужніми, відважними і чесними, та зберігати дисципліну і слухати наказів. Кожний з нас мусить воювати там, де його призначать, а не там де він хоче. Після промови, курінний відбув нараду з старшинами, а потім звернувся до нас, підсудних, щоб виступили ті, що мають щось сказати на своє виправдання. Між тими, які виступили, був і я. Ми висловили свій жаль за невійськову поведінку і виправдували себе тим, що хотіли перейти до другого куреня лише тому, щоб воювати у рідних сторонах.

Вислухавши нас, курінний із старшинами пішов знову на нараду. Ми з хвилюванням чекали висліду. У відносно скорому часі, старшини і курінний вернулися і повідомили нас, що суд звільняє нас, але лише тому, що досі ми виявилися добрими вояками. Якби одначе ми порушили дисципліну в майбутньому – для нас не буде помилування.
Ми віддихнули і майже не вірили своєму щастю. Про долю куреня Євгена ми довідалися багато пізніше. По дорозі він мав часті сутички з НКВД та “стрибками” [1. “Істребітєльниє отряди” – організовані з молодих комуністів і вислужників окупантові для поборювання “банд українських буржуазних націоналістів”]. Коло Сколього, в Зелем’янських лісах, курінь Євгена розбив над Опором колону війська НКВД. Але потім курінь зазнав багато невдач. Після однієї з облав, багато стрільців згинули на замінованих полях, а ще більше було поранених. В околиці Старого Самбора на курінь наскочило військо НКВД і завдало йому важких втрат. Найбільшим нещастям для куреня було те, що кілька стрільців здезертирували і пішли на службу НКВД. Спираючись на їх інформаціях, ворог робив успішні засідки і застави по селах. Усе це разом довело до того, що в Перемищину прибилась тільки сотня Громенка, частина сотні Хоми і поодинокі гурти стрільців з розбитих частин.

Ми йшли в напрямі Любінецьких лісів. В околиці Надвірної, бічними дорогами, ми обійшли села Молодьків, Гвіздь, Бабче і Манява.
Була темна ніч. Хмари налягли на гори, дощ не вгавав. Маршувати було тяжко. Темрява була така, що ми мусіли триматися один одного, щоб не випасти з ряду. Хоч стрільці вже привикли маршувати поночі, то час від часу хтось стрімголов провалювався в яму або скочувався з обриву. Тоді зв’язок розривався і колона спинялася, щоб впорядкувати себе.

Між селами Манявою і Кричкою дощ і вітер подужчали. Всі промокли до нитки. Вояки сотні Байди, а може Нечая (вже не пригадую докладно) з головами втягнутими в коміри шинель, чалапали розмоклою дорогою. Ніхто з них не завважив, що по той бік дороги наближається до них інший військовий відділ. Щойно тоді, коли вояки обох колон змішалися між собою, хтось із наших байдужим голосом запитав: “А чому ви, хлопці, йдете назад?” У відповідь пролунав здивований голос: “А кто здесь?” Аж тоді наші здогадались, що вони змішалися з відділом НКВД. Стріляти в темноті неможливо, бо як тут розберешся хто свій, а хто чужий. Почалася бійка. Кожного, хто підбігав близько, били прикладами рушниць по голові – часто свій свого. Створилася страшна плутанина. Рукопашний бій тривав кільканадцять хвилин, нарешті усі розбіглися – кожний в ту сторону, куди його відділ ішов. Аж тоді відізвалися з обох боків автомати і рушниці. Не одному з наших стрільців від тієї зустрічі лишився на пам’ятку шрам на голові і порізана ножами шинель.
По кількох днях розвідка донесла, що кілька енкаведистів лежать в шпиталі, порізані ножами і з порозбиваними головами. Але хто кого покалічив – невідомо. Ми змінили напрям, замість в Любінецькі ліси, пішли в гори на південний захід, де розтаборилися на відпочинок.

Що далі посувався фронт на захід, то більше дезертирів з Червоної Армії зголошувалося до нас. Пехто з них мав підстаршинський вишкіл, а ті, що були без вишколу, мали бойовий досвід. Від них ми багато пізналися про перші дні радянської окупації в Галичині. Нам розповідали, що безпосередньо за фронтом ішли відділи НКВД і гнали мужчин від чотирнадцяти до шістдесяти років життя до мобілізаційних пунктів, а звідти неозброєних і не вишколених кидали на фронт. Тому й не диво, що наші люди гинули масово. З національно-свідомих районів Галичини (а про них більшовики знали ще з часів першої окупації в 1939 р.) “мобілізованих” приділювали до штрафних батальйонів і кидали їх на найбільше небезпечні відтинки фронту. Вони там поголовно гинули, і тільки дехто повертався живий. То ж нема чого дивуватися, що галичани при першій нагоді переходили на сторону німців або мадярів. Багато людей, навіть з регулярних червоноармійських відділів, ризикували втечою в запілля або зголошувалися до УПА.

Одного дня наша сотня зайшла до села Липовиці, щоб забрати для нашого куреня зібрані в районі харчі. Чекаючи на харчі, ми заквартирували в хатах над потоком, звідки можна було легко відступити до лісу.
Коло полудня, з нашої застави, що стояла на узліссі, затарабанив кулемет. За хвилину озвався другий, а у відповідь в лісі звучно заграла зброя. Ми швидко вийшли з села і зайняли позиції в лісі. Тим часом наша застава вже встигла встановити контакт з наближаючим відділом. Виявилося, що це був не ворог, а одна із сотень Різуна, одягнена в однострої НКВД. Нею командував командир Летун. Так ми познайомилися з славними повстанцями командира Різуна.
В останніх днях жовтня до нас прибули члени з місцевої підпільної сітки, щоб порадитися з нашими командирами. Наради тривали цілий день, і таємничі підпільники залишили наш табір пізно ввечорі.

Два дні пізніше на збірці проголошено, що наш курінь одержав наказ знищити в містечку Перегінську відділ енкаведистів, станицю міліції, ґарнізон “стрибків”, а також схопити поодиноких енкаведистів і доставити на збірний пункт для переслухання. Тієї ж ночі подібні акції переводитиме курінь Різуна на своєму терені.
Цивільна розвідка устійнила, що в Перегінську ворог має таку залогу: двісті енкаведистів, близько ста п’ятдесяти “стрибків”, понад двадцять п’ять міліціянтів, спецгрупу в силі п’ятдесяти осіб, понад двісті червоно-армійців, штаб і менші відділи окремого призначення. Міліція складалася здебільша з місцевих комуністів, які не дуже спішилися воювати, а в “стрибках” ми мали кількох своїх людей.

Залишивши для охорони табору лише кілька роїв, ми зійшли з гір до ріки Лімниці, а далі пішли поза села Осмолода, Підлюте, Остодір, Ангелів, Ясінь і Сливки. Марш був дуже форсовний, бо о дванадцятій годині всі ми були на призначених становищах. Акція мала початися о першій годині ночі.
Дощ, що спершу лише накрапав, розпадався на добре. Ми обминали дороги і йшли полями. На якомусь полі ми надибали масу брукви і кинулися на неї підкріплятися. Сира бруква була для нас справжнім делікатесом. Після переходу фронту ми їли кінські копита, шкуру з худоби, кору з дерев і різні гриби, проте ніхто ніколи не хворів.

Села вже спали, лише де-не-де блимали світла. Чути було гавкіт собак. Доходила дванадцята година ночі коли ми дійшли до Перегінська. Раптом, ліворуч від нас, за закрутом показалось невелике світло, яке почало збільшуватися. Зв’язковий сказав, що перед нами залізничий шлях і що це мабуть їде поїзд. Але поїзду не було, тільки світло бухнуло ясним полум’ям і в тому моменті пролунало кілька кулеметних серій, а за ними десь стався вибух. Ми захвилювалися; акція була призначена на першу годину ночі, а тут стрілянина виникла майже на годину скоріше. Вислана до таємничого світла розвідка ствердила, що це горить залізничий міст.
Ми перебігли через рейки і зупинилися на цвинтарі, де вже була група зв’язкових. Кожній чоті і бойовій групі призначено зв’язкових родом з цієї околиці, які добре знали Перегінсько й околицю.
Кожна сотня мала своє завдання. І так сотня Байди мала зайняти пошту і більшовицькі гнізда в центрі міста, Бурлаки зірвати мости, щоб більшовики не могли дістати допомоги ззовні; сотня Нечая тримати охорону вздовж ріки і знищити деякі будинки в місті. Наша сотня була призначена до дії в місті, а моя група дістала наказ схопити в одному будинку десять енкаведистів.
З цвинтаря через мочари і потічок ми подалися розстрільною до місця призначення. Навколо нас розгорілася вже кулеметна стрілянина. Це означало, що акція вже почалася.
Наша група підступила під хату. Зв’язковий показав нам на бункри коло хати, в яких міг бути ворог. Раптом, тут таки перед нами, з-поміж хат, мов перелякана птиця, вилетіла із сичінням ракета і розсипалася в пітьмі червоними зірками. Ми здогадалися, що це ворожа ракета сиґналізує про наш наступ. Ми щільно припали до землі; понад нашими головами кулі стинали бараболяне бадилля.
Була точно перша година ночі. За нами, праворуч і ліворуч, з гуком розривалися ручні мінометні набої. Більшовики безупинно освічували передпілля кольоровими ракетами і водночас скріплювали свій вогонь, щоб не дати нам змоги піднестися з землі. Під таким обстрілом годі було думати про відступ. Крім того ми на якийсь час втратили зв’язок з нашими чотами з лівого і правого боку. Щойно по якомусь часі розстрільною прийшов наказ відступати до потоку. Ми поповзли під обстрілом ворога. Я попав на глибшу воду і пірнув разом з зброєю по голову. Та не я один. Щоб видряпатися на берег, я та інші товариші вхопилися за якийсь паркан, але він завалився під нашим тягарем. Ми знову шубовснули у воду, цього разу з плотом, який нас прикрив. Пробивши кілька лат, я виліз на паркан, а з нього на берег, де замотався в якісь колючі дроти.
Перебігаючи полем я побачив квасолю, що стояла на тичках, і, не зважаючи на страх і свист куль, я похапцем зривав стручки і вкладав до хлібника.

Наша чота зібралася на цвинтарі. Я прибіг саме в той момент, коли чотовий звітував сотенному Байді про ситуацію. Байда вислухав чотового і сказав:
“Долучуйтеся до моєї сотні на правому крилі!”
З сотнею Байди ми завернули назад до містечка. Там горіли хати і стодоли, в повітрі розривалися ракети. Час від часу чути було вигуки: “ура… вперьод!”, а тарахкотіння кулеметів все дужчало.
Наша чота опинилася в дуже багнистому терені. Ми грузли по коліна в багні, а наше взуття залишалося в ньому. Мені відпали цілком підошви від чобіт і залишилися на ногах тільки халяви.
Біля перших хат ми залягли. Сотня Байди вдерлася до міста. Стрільці говорили між собою по-російськи, щоб змилити ворога. Це їм цілковито вдалося. Не розібравши де свої, а де чужі, більшовики почали битися між собою.
Бій сотні Байди то розгортався, то часом, здавалося, притихав. Він тривав довго і вже був майже білий день, як вони вийшли з міста.

Сонце вже високо піднялося над горами, коли ми виснажені, голодні й обдерті добилися до нашого полонинського табору. Кухарі вже чекали на нас з гарячою юшкою.
У таборі ми ствердили, що з нашої сотні загубився стрілець Колос. З сотні Байди загинуло кілька стрільців, а також було кілька ранених.
Після сніданку ми розібрали колиби і замаскували всі сліди нашого таборування. Розсипною ми пішли в глибину гір, під верх Яйце Ілемське (1685 м.). Там було досить вигідне місце на випадок нападу більшовиків.
Над горами кружляли літаки, розшукуючи за нами. Та ми добре сховалися в густому лісі. В нас був невеличкий запас харчів, і ми не виходили з лісу кілька днів. За той час по селах і горах перейшли більшовицькі облави, а ми трохи відпочили і сяк-так полатали одяг та взуття. Моїх чобіт вже не було як латати, тому я обмотав ноги шматтям, поверх обв’язав шнурком і так ходив. Таких “босяків” як я, було багато.

З-під Яйця Ілемського ми перейшли на гору Келебартин (1085 м.). До поблизьких сіл вислали одну сотню по харчі і на розвідку. На ранок з нею прийшло кілька зв’язкових до курінного Рена. Від них ми довідалися про наслідки нашої акції в Перегінську.
Із звіту, що його виготовила місцева розвідка виходило, що наша акція не була аж такою невдалою, як стрільці гадали. А тому що наша акція в Перегінську була пов’язана з такою ж акцією в інших навколишніх селах і містечках, більшовики таки добре налякалися. Переведення такої широкої акції мало довести ворогові, що УПА має силу і що може запалити пожежу в цілій країні. Втрати ворога встановлено на п’ятдесят енкаведистів, п’ятнадцять міліціонерів і кільканадцять з інших з’єднань. Деякою сенсацією було те, що напередодні нашої акції до Перегінська прибула якась спецделеґація з СРСР, в склад якої входили високопоставлені військовики і партійці. Дехто з них загинув. Виявилось також, що в наслідок якоїсь помилки, курінний Різун почав акцію годину скорше, ніж було запляновано.

Після кількох днів спокою більшовицькі літаки почали знову кружляти понад лісами. Ми думали, що це початок нової облави. Але цього разу літаки скинули масу летючок. Це був заклик, написаний доброю українською мовою, до стрільців і командирів УПА, щоб вони припинили “безглузду боротьбу”. Тим, хто покається, радянський уряд обіцював амнестію. В летючках говорилося також про перемогу Червоної Армії, яка визволила український народ від польських панів, а тепер від німецького фашизму, та про всі “блага” для українського народу, щедро подаровані йому “братньою” Москвою.
Стрілецтво прийняло ці більшовицькі заклики глузуванням і жартами. Більшість з нас знала більшовицьку дійсність, і тому ніхто не брав цього заклику серйозно. На цілий курінь було тільки кілька дезертирів. А втім летючки придалися всім курцям – цигаркового паперу не було, отже ми в летючки завивали бакун.
З кожним днем холоднеча дужчала. Віяли студені вітри. На зміну затяжним дощам щораз частіше падав мокрий сніг. Проникливе зимно залазило під наші немудрі одяги і сідало гусячою шкірою на тілі.
На початку листопада 1944 року прийшов наказ повертатися на Лемківщину. Тому що меншими групами безпечніше просуватися і прохарчуватися, курінний Рен зарядив, що на час перемаршу кожна сотня буде діяти як окрема одиниця.
Сотня Бурлаки відійшла перша. З нею пішов курінний Рен. Наша сотня Веселого зійшла з гір остання. В селі Суходол ми дістали досить багато бараболі і цілого вола. Радості нашій не було кінця. Потім наша сотня стала табором на горі Чертіж. Там, між іншим, стрільці пошили собі з волової шкіри постоли. Такі постоли ми формували і зшивали просто на ногах, добре їх припасовуючи, – сира шкіра скоро злітає з ніг, проте, як висохне, то її тяжко взагалі стягнути.

Звідси наш шлях вів через село Луги і через гору Клеву. В селі Ніяґрин ми заквартирували. Звідси рої розійшлися до села Лолин, Нижнього і Вижнього Струтина, недалеко від містечка Долина, а також до сіл Мізунь Старий, Кропивник, Княжлука, Витвиця та інших, щоб роздобути дещо з одягу. Решта сотні отаборилася на горі Лисій.
Коли ми перебували на цій горі, вояки із сотні командира Летуна привели до нас стрільця Колоса, що загубився під час акції на Перегінськ. Він оповідав нам про свої пригоди, як він блукав і всюди шукав нас, аж щасливо зустрів стрільців з сотні Летуна.
Фронт на Мадярщині посувався наперед дуже поволі. Мадяри ставили завзятий спротив. З комуністичної преси ми довідалися, що більшовики проголосили самостійну “радянську” Польщу і створили спеціяльні польські легіони для її визволення.
Коли за кілька днів наші рої вернулися з терену і принесли трохи взуття і мундирів, ми попрямували далі. У селі Пшеничник ми перейшли ріку Мізунку, обійшли село Кальне та розтаборилися над річкою Путна. Але вранці наступного дня наша розвідка повідомила нас, що більшовики нишпорять за нами по лісах і селах. Сотенний зарядив відмарш лісовими гущавинами в напрямі села Кальне.

Вже місяць викочувався з-за гори, коли ми, ідучи якимсь яром, підійшли до перших хат села. Селяни спочатку дивилися на нас підозріло через вікна, але згодом, побачивши хто ми, повиходили надвір і розпитувалися, звідки прийшли і куди йдемо. Незабаром ми сиділи в теплих гостинних хатах за вечерею.
Розвідка з дальших сіл – Таняви, Луковиці Вижньої та Нижньої і Семигиніва – повідомила, що до Болехова й Долини прийшли більші відділи енкаведистів.
На другий день перед полуднем навколишніми селами, а частинно й лісом перейшла більшовицька облава. Вони постріляли трохи по лісі, трохи по селах, поперевертали господиням скрині, пограбували, що вдалося та пішли геть. Опісля місцеві хлопці склали пісню:
Раз-два-три-чотири, лізуть до комори,
Розбивають старі скрині, шукають бандьорів.
З Кального ми пішли до села Розточки, де пересиділи цілу ніч і удосвіта лісом перейшли до села Свобода Болехівська. Навколо було спокійно і ми сміливо ввійшли в це велике і розлоге село, повечеряли та навіть дістали від селян дещо з одягу. Наступної ночі ми заночували в селі Липи, а далі, не затримуючись ніде довше, як одну ніч, квартирували в селах Лужки, Браза і Сукіль. Ці села оточують великі ліси і на півдні починаються вже безлюдні гори, що ними ми недавно переходили фронт. Селяни тут незаможні, але щирі й гостинні.
В селі Станківці ми зустрілися з нашою жандармерією і з роями, що були відряджені за мундирами і взуттям. Крім одягу, наші стрільці принесли також новини про інші сотні нашого куреня. І так, сотня Бурлаки зробила кілька вдалих засідок на ворога та здобула чимало зброї, взуття і одягу. Звела кілька успішних боїв також сотня Байди. Його сотня квартирувала здебільша по селах і ховалася в лісі тільки тоді, коли ворог появлявся в більшій силі. Сотенний Байда мав велику повагу в усьому курені. Стрільці казали про нього, що він справжній нащадок запорізьких козаків.

З Станківця ми попрямували до Таняви, а звідти до села Розгірче з наміром перейти там річку Стрий. Але переходити річку не довелося. Під натиском енкаведівських загонів, ми були змушені вернутися на південь до села Бубнище, а звідти до Поляниці, Ямерсталю та Сукелю. В цих селах ми квартирували кілька днів – ночами по хатах, днями в лісі. Перебувати ввесь час в горах ставало щораз важче, ночі були вже морозні і все частіше падав сніг. Правда, небезпечно було і по селах, бо енкаведисти зазнали кілька поразок у боях з УПА і шукали відплати. Розвідки вони не мали, і сексотів з-поміж населення тяжко їм було звербувати, бо люди дуже скоро викривали донощиків.
Коло нас було ще досить спокійно, але в сусідніх селах часто зривалися кулеметні перестрілки. Літаки кружляли над околицею в пошуках за партизанами. дим з наших вогнищ був для них доброю вказівкою. Інколи обстрілювали навіть невинних пастухів, що грілися біля вогню.

Як тільки закінчилася більшовицька облава, ми знову взяли напрям на річку Стрий. По дорозі ми затрималися на горі Ключ, на якій є могили наших усусусів. Ми помолилися за поляглих, а сотенний Веселий в короткім слові пригадав їх бойовий шлях. Через село Труханів ми вийшли на вершок гори Грабник і там коротко затримались. Густий ліс давав нам змогу розпалити вогні і загрітися.
Мені дошкулював біль ніг, бо я маршував холодним болотом, а то й по снігу, босоніж. В селі Труханів сотенний санітар казав мені мочити спухлі ноги в гарячій воді з борною кислотою, або сироваткою. Такого лікування я боявся, бо пам’ятав поради моєї матері й інших жінок з мого села, що в таких випадках краще вигрівати на сухо. Мої ноги побачив також сотенний і, покрутивши головою, наказав дати мені коня. Хоч я не хотів, та під примусом санітара мусів мочити ноги. Але це мені не вийшло на добре. Ноги почали боліти ще гірше, пекли, ніби хтось їх попарив вогнем, на них появилися великі піхурі, що потім тріскали і на їх місці творилися глибокі рани. Дійшло до того, що я взагалі не міг стати на ноги. Якби в той час наскочив на нас ворог, то я, не маючи змоги ані боронитися, ані тікати, був би підклав під себе ґранату. Я навіть приготував собі одну найпевнішу й один маґазинок набоїв до рушниці. Сотенний приділив до мене санітара Палія, який мав чимало клопоту зі мною, бо мусів у дорозі то висаджувати, то зсаджувати мене з коня.
З Труханова наша сотня пішла лісами до села Розгірче. Там було спокійно, і ми перебули в селі вечір, а вночі рушили в дорогу, щоб переправитися через Стрий. Над річкою сотня затрималася. Вислано дві чоти на застави, а дві інші в той час почали переходити річку вбрід. Вода сягала по пояс. На другім боці перші дві чоти створили застави, тоді почали переходити наступні. Мій кінь на схилі берега поковзнувся і на колінах з’їхав униз, а я полетів стрімголов у воду. Тільки з допомогою товаришів я виліз з води і викарабкався на коня.

Залізничий шлях ми перейшли легко, але перескочити через шосе було сутужніше, бо ним увесь час переїжджали авта, і ми часто мусіли залягати і ховатися по корчах. Мій кінь був дуже незалежної вдачі, і от йому забажалося постояти по середині дороги. Товариші, пробігаючи повз мене, пробували підганяти його, але кінь вперся ногами в землю і крутив головою. А тут, як на злість, з правого боку, за легким закрутом, дорогу освітила колона більшовицьких авт, що ось-ось в’їде на мене і мого коня. Я стрімголов скочив з коня і поплазував на животі. Але я ще не встиг переповзти й двадцять метрів, як кінь опинився коло мене. Я швиденько вхопився за його хвіст, і він потягнув мене далі від дороги.

В цій метушні ми втратили зв’язок з іншими чотами, і загубився мій санітар. Наші стежі кинулися на розшуки, але без успіху. Треба було маршувати швидкою ходою, щоб розігрітися, бо всі ми були мокрі – одяг на нас замерзав. Найгірше було мені, бо я їхав на коні і цілком закоцюб. Форсовний марш під гострим і морозним вітром, що проймав до костей, тривав добрих дві або й більше години, аж поки ми не зупинилися в густому лісі і не розпалили вогнища. Щоб замаскувати вогонь, ми поробили стіни з гілляк смереки. Дров було досить, бо стояли тут поскладані сяги.
Навколо нас темінь і густі ліси, тільки в далечині мигали час від часу світла авт на головному шляху, який ми щойно перейшли.
Про спання ніхто й не думав; стрільці мріяли тільки про те, щоб висушити одяг, і почали засинати аж над ранок, коли чотові перевірили застави.
Мене сон не брав; дуже боліли ноги і я грів їх біля жару. Опухлина все збільшувалася, і я боявся, що може кинутись ґанґрена. Час від часу я попадав у півсон, але відразу прокидався від болю.

Сонце вже було високо на небі, коли стрільці почали будитися і робити руханку, щоб загрітися. Усі трусилися від зимна, немов у лихоманці. Щастя, що густа мряка оповила гори, і це давало нам змогу палити вогонь, без страху, що нас розконспірує ворог. Під вечір ми порозкидали вогнища, замели всі сліди таборування і знову рушили в дорогу.
В селі Ямельниця ми стрінулися з нашими двома чотами, які відлучилися від нас під час нашого переходу Стрия. В цьому селі ми перебули добу. Це було саме на святого Дмитра. В моєму селі святкували в той день празник. Я лежав у теплій хаті на сухій соломі, і перед моїми очима переходили, наче на фільмовій стрічці, спогади з дитячих літ.
В селі Орове, одному з найбільших бойківських сіл, ми вперше зустріли учителів із східніх земель, що їх прислала нова влада. Вони були налякані і нерадо заводили з нами розмови, хібащо з стрільцями, які також походили зі Сходу.
Тут нас застукав перший більший сніг, що білою пеленою покрив усі гори – трагічний для нас, бо по ньому легко знайти наші сліди і навіть встановити скільки нас.
Залишивши Орове, ми не затримувалися ніде довше, як кілька годин, бо розвідка повідомила нас, що більшовики готують облаву.

Ми зайшли на коротко до села Східниця, де добрі люди нагодували нас, а один селянин подарував нам “на дорогу” веприка. Обійшовши Кропивник Новий і Старий, ми зупинилися на ніч в лісі під горою Битра. На другий день ми зварили собі на обід веприка. Це був справжній бенкет! Але, копи чоти з їдунками верталися від кухні, за горою пролунали кулеметні серії. Ковтаючи на ходу ґуляш, стрільці побігли на свої становища.
Наші стежі донесли, що попри присілок Гута перейшов відділ енкаведистів – яких триста вояків, а в напрямі на Бистрицю маршує двісті. Великий відділ завважили також коло села Опака. На наше щастя, все закінчилося кількома кулеметними серіями, які ворог випустив у ліс, але нас не побачив і не занюхав нашого смачного ґуляшу.

Увечорі ми зайшли до села Опаки, над річкою тієї ж назви, поблизу Борислава і перебули там до наступного дня, а потім вернулися до Кропивника Старого. Звідси сотенний вислав рій стрільців і польової жандармерії до Смільника і Жданої роздобути трохи харчів. І тут ми втратили нашого друга Липу. Він і ще один стрілець зайшли до сільради в Смільнику, щоб розвідати про нові радянські розпорядження. Але не встиг Липа відчинити двері, як його поцілила серія з автомата, і він впав мертвий. Другого стрільця поранено в руку, але він вискочив надвір. Наші стрільці, що збирали харчі, почули стрілянину в сільраді і негайно кинулися туди. В сінях застали тільки мертвого Липу із затиснутим в руці автоматом. Енкаведисти зникли під покровом ночі.

Після похорону Липи ми два дні перебували в лісі, бо розвідка передала нам, що більшовики роблять облави по селах. Стрілянина лунала то далеко, то зовсім близько. Вогнищ не дозволено було палити. Ми майже цілий час лежали на замерзлій і вкритій снігом землі, закоцюбнувши від зимна.

Почало знову сніжити. Горами понад села Топольниця, Туже, Іванівське і Волосянка Велика ми ввечорі дійшли до села Ісаї і зайшли до крайніх хат. Тут нас чекала неприємна новина – в селі Лопушанка Хоміцька згинуло в бою з більшовиками кілька членів нашої місцевої боївки. Вони боролися по-геройськи, віддавши своє життя за ціну кільканадцятьох енкаведистів. В селі Ясениця Замкова теж відбувся бій; згинуло кілька наших повстанців, були вбиті і ранені більшовики. Кілька днів перед цими боями одна наша сотня зробила засідку на енкаведистів і вирубала їх впень. Це й була причина, чому більшовики взялися до облав.
Ще не встигли ми обігрітися в хатах, а вже стійки повідомили, що в долішній кінець села увійшов відділ енкаведистів та що більшовицькі відділи з’явилися і в інших селах. Ми скоро відійшли у ліс і попри Явору і Волосянку Малу пішли на захід. День застав нас на горі Розлуч.

Тут було спокійно. Вночі, мабуть 16 листопада, ми перейшли Дністер коло села Вовче і стали табором під лісом. А кілька годин пізніше стежі повідомили, що до села прийшов відділ енкаведистів. Тоді ми лісами подалися в бік Дубового Дністрика. Тому що ліс там кінчався і починався відкритий терен, ми просиділи цілий день у високих корчах. Як тільки смерклося, ми перебігли поля і пішли повз село Лімна на гору Ломнянську Маґуру.
Маршуючи горами цілу ніч, на світанку наше переднє забезпечення підійшло до крайніх хат Грозьової. Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.
Як це не дивно, а врятувала мої ноги проста стара селянка, в хаті якої ми квартирували. Побачивши мої ноги, червоні, опухлі до самих колін та з глибокими ранами, вона похитала головою і авторитетно заявила, що це рожа, яку я застудив, і, не питаючись моєї згоди, взялася мене лікувати. Обвинула ноги червоною ганчіркою, наскубала з кодильниці клоччя, поклала його поверх ганчірки, щось пошептала і виглянула у вікно.
– Ні, – каже – мусимо сину почекати аж сонце сховається за гору.

Не міг я второпати, що спільного мають мої хворі ноги із заходом сонця, але не перечив господині. А як сонечко сховалося за гору, стара взяла тріску, пішла з нею до печі, де вогонь ніколи не вигасав, запалила її, та бурмочучи щось під носом, підпалила клоччя на нозі. Таке лікування вона повторяла кожного дня, а то й кілька разів на день, а потім змащувала рани якоюсь мастю. І на велике здивування нашого санітара, медика за освітою, опух почав незабаром зникати, а рани присихати.

На другий чи четвертий день нашого постою у Грозьовій, до сотенного Веселого прибув стрілець Калина з сотні Байди з естафетою від курінного Рена. В наказі стояло, щоб наша сотня ще цієї ночі відмаршувала до села Скородне. Був поданий докладний маршрут, а навіть визначені хати, в яких ми повинні заквартирувати. Аж таких докладних інструкцій курінний Рен ніколи не давав, і тому естафета викликала у сотенного недовір’я. Порівнявши її із зразком письма курінного Рена він побачив, що вона написана іншою рукою. Він наказав заарештувати Калину і вислав негайно зв’язкових до Байди і Бурлаки.

Курінний Рен, який перебував тоді з сотнею Бурлаки, наказав їй змінити місце постою, а сам на коні примчав до нас. Приїхав також сотенний Байда, який вже з минулої ночі шукав по околиці стрільця Калину, що пропав із стійки.

Та коли старшини наказали привести Калину на переслухання, виявилося, що він втік. Його замкнули до льоху. Стійка стояла при дверях, а він викопав яму під протилежною стіною.
Про провокацію повідомлено усі сотні, а за втікачем вислано кілька роїв. Перешукано, всі навколишні села, але без успіху. І коли вже всі погодилися з думкою, що Калині пощастило добратися до Бандрова, де стояли енкаведисти, одна наша боївка випадково попала на його слід. В одному селі вона наткнулася на кількох дезертирів з Червоної Армії і від них довідалася, що якийсь вояк у німецькому мундирі хотів набути у них однострій і автомат.

Наша боївка кинулася в погоню за підозрілим вояком. Недалеко Бандрова вона наскочила на нього саме тоді, копи він вимагав від якогось селянина, щоб той дав йому зброю. На запити боївки він не хотів відповідати і його відставили до однієї з наших сотень.

Сотенний Байда пізнав дезертира Калину. На допиті він признався, що здезертирував і виявив енкаведистам плян нашого переходу на Лемківщину. Щоб втягнути нас у засідку, енкаведисти написали естафету і доручили Калині передати її котрійсь із сотень.
Польовий суд засудив зрадника до кари смерти. 

Катували її удвох.

Катували її удвох, 
Професійні кати мордували. 
Тільки стогін тихенький і – «Ох!..» 
Не зізналась ні в чому. Мовчала. 

І не видала друзів, подруг, 
Хоч нестерпно пекло все й боліло, 
Як вгризався іржавий ланцюг 
В молоде понівечене тіло. 

Катували й питали: «Гдє схрон?» 
Скаженіли як люті собаки. 
Бачив муки дідуньо Софрон. 
Як дитина, від горя заплакав. 

Слав прокльони тим псам з емгебе. 
Всім червоним облавцям-сволоті. 
Винуватив у всьому себе – 
Він ланцюг той повісив на плоті. 

Щоб на сонці іржавий обсох. 
А вони, упирища прокляті, 
Ланцюгом тим важенним удвох 
Узялися дівча катувати. 

Мов колоду, її солдатня 
На машину жбурнула відкриту. 
Не хотілось їй більше ні дня 
В цьому світі жорстокому жити. 

Щоб закінчився допитів жах, 
Ще знайшла в собі дрібочку сили – 
На побитих, кривавих руках 
Свої вени тихцем прокусила. 

(автор: Сердюк Зиновій) 
публікація - Степан Гринчишин   

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис.

Хто ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ ДЕРЖАВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ С/Г ЗЕМЛІ - ВИ просто сволочі манкурти...ви перші вороги України гірші за московитів сто крат....

31 січня 1949р. у Львові загинув полковник Олекса Гасин - керівник головного штабу УПА на прізвисько Лицар, близький дорадник командувача УПА Романа Шухевича

Олекса Гасин - смерть від власної кулі
 Псевда: "Лицар" "Дор" "Чорнота"
Не всім відомо, як зустрічали свою смерть воїни УПА. Керівник Головного штабу УщПА Олекса Гасин вистрелив собі у рот, рятуючись від погоні енкавеесівців.

Щонайменше двічі Гасина помилково «впізнавали» серед загиблих підпільників, припиняли розшук, аж поки «Лицар» знову нагадував про себе. Про це навіть гордо рапортували Хрущову, котрий був тоді першим секретарем ЦК КП(б)У. «Ворогам така інформація була потрібна, щоби похвалитися результатами своєї роботи, отримати за це премію грішми, підвищення по службі. Усі свідки ж навмисне зізнавали те, чого хотіло совєтське начальство, помагаючи в такий спосіб «Лицарю» продовжувати революційну діяльність, бо вбитого більше не розшукуватимуть», – писав Василь Кук, останній командир УПА, історик.

5 січня, напередодні Святвечора, до Львова прибув Олекса Гасин – командир Головного військового штабу УПА, член Проводу ОУН. Він дуже хотів відсвяткувати Різдво разом із сім’єю – дружиною Ольгою та трьома діточками. Така зустріч була величезним щастям для підпільника, якому доводилося постійно роз’їжджати та переховуватися. Та це був останній світлий промінчик в історії сім’ї Гасинів. Далі – смерть, табори, дитбудинки…

31 січня близько сьомої години вечора до будинку на вулиці Богуславського, 14 (зараз Лукіяновича) підійшов чоловік у тілогрійці. Запалене світло у вікнах і гучні розмови змусили його минути дім, від якого віяло родинним теплом, але й водночас тривогою. Він почав швидко рухатись у напрямку вулиці Коперника. Із брами будинку вийшли кілька осіб і попрямували за ним…

Тим чоловіком був Олекса Гасин, котрий саме цього дня намагався провідати своїх дітей. Переслідувачами ж стали співробітники зовнішнього спостереження 5-го відділу УМДБ.

Співробітники органів держбезпеки мали інформацію, що у Львові перебуває небезпечний «бандерівський бандит». Для його затримання проводили операцію «Омут», що мала на меті вистежити й ліквідувати членів Крайового проводу ОУН на Львівщині.

У результаті цього завдання було отримано інформацію про те, що в селі Добряни перебуває родина одного з керівників ОУН, за прикметами схожого на Гасина. Тут вистежили й затримали 25 січня 1949 року його дружину Ольгу. Дітей вона завбачливо залишила у Львові. Але й тут енкавеесівці їх виявили у доньки священика з Конюхова, рідного села Гасинів, яка мешкала на вул. Богуславській. Та змушена була зізнатися, що переховує дітей «Лицаря», який прийде їх провідати 31 січня.

Досвідчений підпільник та один із кращих конспіраторів ОУН, як стверджували навіть вороги, Гасин розумів, що це пастка. Та досвід підказував – шанси перемогти є в будь-якій ситуації. Коли один із переслідувачів спробував обігнати Гасина, щоби придивитися до його обличчя, «Лицар» вихопив револьвер, зробив два постріли і кинувся бігти у напрямку Головпошти. Вулицею якраз проїжджав трамвай – це міг бути порятунок. Гасин скочив на сходинку вагона і тут же отримав удар від міліціонера, котрий виявився всередині.
7 квітня 2012 р. Фото М.І.Жарких.
На дошці напис: «Олекса Гасин, видатний військово-політичний діяч ОУН, полковник УПА, загинув тут 31 січня 1949 року у боротьбі за волю України».
*****
Дмитро Веденєєв, майор СБУ, у статті «Пастка для Лицаря» так описує останні хвилини життя героя: «Наближалася погоня, Гасин устиг поранити міліціонера, який опинився поблизу, вистрелив собі в рот і помер на місці. У загиблого знайшли записку на клаптику цигаркового паперу («ґрипc»). У ній Олекса Гасин пише дружині, що дуже стурбований небезпекою її викриття. «Кохана, будемо разом – і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю…»» Він ще не знав, що Ольгу вже заарештували 25 січня.

 Убитого підпільника енкавеесівці кинули у вантажівку й відвезли неподалік у гараж приміщення НКВС на Дзержинського (зараз обласне управління СБУ на вул. Вітовського). Сюди невдовзі доставили й Ольгу.

Донька Гасина Оксана так записала спогади матері про цю подію: «У Львові на Лонцького сиділа (зараз міське управління міліції на вул. Бандери, 1). Їй сказали: ви ідете – і ми вам щось покажемо. Через кілька годин їй показали тіло батька, щоби вона впізнала, бо вони ж мусіли з’ясувати, що то Гасин, переконатися, що то він. Мама не могла… Вона закам’яніла… Всередині ніби щось обірвалося. Було дуже покалічене лице. Мама казала, що був дуже страшний, аж важко впізнати. Впізнала за годинником, який подарувала йому на день народження. Вона казала: «Я його впізнала. Рана була в голову… Я зомліла… Я страшно плакала» ».

Цього разу смерть виявилася правдою. «Олекса Гасин загинув у трамвайному вагоні, до якого заскочив, рятуючись від енкавеесівців-переслідувачів, на скруті колії біля будинку Головної пошти у Львові», – зазначає у своєму фундаментальному дослідженні біографії «Лицаря» історик Григорій Дем’ян.

Цю тезу підтверджує і архів СБУ, до якого зверталася донька Гасина: «Застрелився при спробі затримання його співробітниками УМДБ у місті Львові біля Головної пошти. На жаль, місце поховання встановити не вдалося».

Зате вдалося встановити таблицю на місці загибелі, пам’ятник і створити меморіальний музей у рідному Конюхові. Пам’ятну таблицю було встановлено у п’ятдесяті роковини смерті 31 січня 1999-го на розі будинку, що на перехресті вулиць Стефаника та Коперника. Її автори – скульптор Іван Самотос та архітектор Василь Каменщик. Чотири роки до того – 28 травня 1995-го – у рідному селі урочисто відкрито пам’ятник роботи того ж Івана Самотоса, а у 2000-му в родинній садибі запрацював меморіальний музей Олекси Гасина.

Дружину Ольгу, котра родом із того ж села, що й Олекса, чекала нелегка доля. Після смерті чоловіка її відпустили, сподіваючись захопити ще когось із верхівки ОУН. Та вона, будучи досвідченою підпільницею, зв’язковою Гасина та Шухевича, не заводила жодних контактів, а навпаки намагалася сховатися від стеження. Її знову ув’язнили у березні того ж року. Отримала десять років таборів. Звільнили у 1956-му. Вдруге одружилась із таким самим колишнім політв’язнем і поселилась у Броварах під Києвом, де й похована.

Старший син Олег виховувався під зміненим прізвищем у родині Боднарів, котрі мешкали на вул. Лукіяновича. До четвертого класу його вчили вдома і навіть не випускали на вулицю – лиш би не проговорився, хто він. Але й такі умови стали для нього покращенням – до того були вічні втечі, переїзди та жахливі злидні. Донька господині дому згадує: коли Олега у восьмирічному віці привели до них, то на нього страшно було дивитися – худий, втомлений та дуже серйозний, він поводився, немовби йому було років на десять більше.

Менше пощастило донькам Гасина Оксані та Дарині. Вони потрапили у дитбудинок. До всіх жахів переповнених післявоєнних дитячих закладів додався ще й спеціальний режим утримання, який межував із тюремним, – безперервний нагляд, ізоляція від інших дітей, заборона на прогулянки.

Усіх дітей відшукала сестра Ольги Марія та зробила їх спільне фото, яке відіслала матері. Діти ж і випросили листами у Ворошилова звільнення матері із заслання.

Уже після смерті Сталіна діти зуміли здобути освіту. Олег закінчив Київський університет, Дарина – Львівський лісотехнічний, а Оксана – «Політехніку». Усі створили сім’ї та потішили бабцю онуками.

Усі цитати – із книжки Григорія Дем’яна «Генерал УПА Олекса Гасин – «Лицар»», збірки документів і статей.  

Автор Богдан Білан
Джерело. http://www.ji.lviv.ua/n68texts/Oleksa_Gasin.htm
******
«Лицареві» посмертно було надано військову ступінь (звання) генерал-хорунжий УПА (12.10.1952).

Лютий - місяць Українських Героїнь! «Ми — наречена, жінка, мати, Та хтось же нас позбавив крил! мусили ми воювати проти ворожих чорних сил. Ми заглядали смерті в очі. Землі даруючи синів, Ми плакали в травневі ночі, Сміялися серед снігів»...

Ірина (Орися) Сеник.
Для збільшення натисніть на зображення 
Оля Долішняк (зліва) після звільнення зі Сталінських таборів 1955 р.

Лютий — особливий в житті Союзу українок. Саме в цьому місяці у всіх державах світу, де існують ці організації (США, Австралія, Канада, Польща, Бельгія, Литва, Швейцарія) вшановують пам’ять незабутніх героїнь нашого народу.

«Героїня Світу» — таке звання надає Світова Федерація Українських жіночих організацій за нездоланну людську гідність. Столітня історія Союзу українок, яка зберігає в собі відлуння різних історичних періодів, державницьких звершень і культурних стремлінь багатьох поколінь жіноцтва, засвідчила велику життєздатність української жінки, її суспільну значущість і духовну велич. За словами зачинательки жіночого руху Наталії Кобринської, «Жінка завжди відчувала дух свого часу і вимоги своєї суспільності».

Свято українських героїнь зародилося в п’ятдесятих роках XX століття у діаспорі, коли весь світ сколихнула звістка про повстання українських політв’язнів у таборах Норильська, Воркути, Кінгіру. Найбільш вражаючою у цих подіях була участь у повстанні жінок (переважно українок), котрі беззбройні, з високо піднятими головами і палаючими серцями, щільними рядами виступили перед радянськими танками, які були направлені на придушення повстання в’язнів. 

Жінки виступили вперед, намагаючись захистити повсталих від розправи. Проте танки, послані нелюдами, не зупинялися, сунули вперед і під їхніми гусеницями обривали життя сотень кращих дочок України. Отоді й виникла думка започаткувати свято для вшанування Українських Героїнь. І тих, що згинули під совєтськими танками, і всіх інших, якими споконвіків багата українська земля.

Україна, як ніяка інша країна, наповнена проявами саме жіночого героїзму. І це варто підкреслювати. Адже жіночий героїзм — це вищий ступінь героїзму.

З найдавніших переказів і легенд докнязівського періоду доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України. Либідь, сестру засновника Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Гліба, княгиню Ірину Аскольдову, кожна епоха залишила нам образи — символи героїчного жіноцтва свого часу.

Наш народ вшановує пам’ять про Ольгу — княгиню Руси-України. 

З часів козаччини до нас пробився промінь яскравого подвигу Олени Завісної, дружини сотника М.Завісника, коменданта замку містечка Буші на Поділлі. Коли в 1654 р. польське військо під командуванням Степана Чарнецького намагалось приступом взяти замок, і поліг ЇЇ чоловік, Олена незважаючи на пропозиції здатись, підпалила порохівню й висадила у повітря себе, своїх дітей, решту оборонців і багато ворогів. Чудовим прикладом жіночих героїнь є життя Л.Українки, 150 річчя якої ми святкували 25 лютого. Іван Франко назвав її єдиною жінкою серед чоловіків на всю Україну.

Геройськими подвигами прославились українські дівчата — січовички, які стали поруч з чоловіками на боротьбу з московською навалою. Видатною, історичною реальністю стала жіноча чота Січового стрілецтва. Австрійські газети відзначили, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх 33 у жіночій чоті УСС-ІІ. Олена Степанівна, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь та інші. У 1920 році виникає УВО (Українська військова організація). У ній особливо відзначається Ольга Басараб, яка закінчила своє життя мученицькою смертю 12 лютого 1934 року у польській тюрмі, перенісши неймовірні катування. її останні слова, передані на волю: «За кров, за сльози, за руїну, верни нам Боже Україну».

1939 рік приніс багато зла галичанам, закрито всі українські установи, заборонено Просвіту, Союз Українок, Пласт, Січ, але підпільно діяла ОУН. У січні 1941 року у Львові відбувся суд над 59-ма молодими людьми. Серед них 22 жінки. Вершиною мужності була Наталя Вінників, яку розстріляли 9 лютого 1942 року у Бабиному Яру гестапівці. Там же 21 лютого 1942 року німці знищили члена ОУН, поетесу Олену Телігу.

«Ми — наречена, жінка, мати,
Та хтось же нас позбавив крил
І мусили ми воювати проти ворожих чорних сил.
Ми заглядали смерті в очі
Землі даруючи синів,
Ми плакали в травневі ночі,
Сміялися серед снігів»

На наших західноукраїнських землях не підкорялись ворогам усіх мастей і були прикладом небувалого стоїцизму дівчата і жінки краю. Це підпільниці, розвідниці, зв’язкові. Багато з них на теренах Косівщини, Яблунова було кинуто до катівень і закопано у відомих Яблунівських криницях, відправлено до таборів Мордовії і Колими. Це наші героїчні і мужні дівчата і жінки, які збирали одяг, заготовляли харчі, вели розвідувальну роботу.

На Косівщині — Ольга Кіцелюк. Хочу згадати жительку Яблунова Ольгу Долішняк (Савченюк), якій на сьогодні 96 років. Відсиділа з 1945 по 1954 рік у таборах Сибіру, Ірина Мосюк, Анна Мельник, Анна Яцко. Ці дівчата носили «штафети (зашивали в одяг) наражали себе на небезпеку, перенесли важкі поневіряння у сибірських тюрмах, ризикували життям і донесли до нас правду жіночого героїзму часів боротьби за волю України.

В Ірини (Орися) Сеник — однієї з героїнь світу було вже 10 років сталінських концтаборів, 5 років заслання з перебитим хребтом. Дівчата шили щодня робочі рукавиці (120 штук в день), а Ірина відмовилась від цієї роботи, вона малювала, вишивала, писала вірші. Вишивкою прикрашала барак. На Святвечір (1972р.) дівчата прикрасили соснову гілку вишитими свічками і колядували аж до відбою, та так голосно, що було чути через дорогу у чоловічу зону, де в той час були ув’язнені В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олекса Тихий. Згодом колядницям В. Стус передав вірша: «Оцей дівочий опівнічний спів:

"О, як би я туди, до вас хотів —
Хоч краєм ока або серця краєм?"

Орися вишила різдвяну закладку під якою вони колядували і там в таборі вони зробили колекцію вишитих мініатюр для українського музею в Нью-Йорку.

Союз українок Америки видав у 1978 році книжку «Нездоланний дух», в якій було розміщено фото вишивок дівчат і розповіді про них, жіночий героїзм.

Над Незалежною Україною нависла,знову небезпека. Споконвічний ворог українства намагається знищити нашу державність і незалежність. І знову на передовій дівчата, жінки, народжені вже в Незалежній Україні. Силу духу виявили і співачка Руслана Лижичко на Майдані, Софія Федина, волонтерка медичної служби Майдану, Олександра Хайлан, яку викрали, вивезли побиту до лісу. У загонах сотні Самооборони Майдану — Ольга Бура, 1986 року народження, від отриманих ран померла в лікарні, посмертно присвоєно звання Героя України. Таке ж звання присвоєно посмертно їй лікарці-анестезіологині Людмилі Шеремет з м. Хмельницького. Жіночі душі теж полетіли з вирієм Небесної Сотні. Багато українських жінок беруть участь у справедливій війні захисту України. Яскраво світить цілому світові величний образ Українки. Тож візьмімо собі за обов’язок популяризувати постаті наших славних Героїнь.

Галина Ганзій,
Союз українок селища Яблунова.
«Гуцульський край», №10, 5.03.2021 року
https://kosivart.if.ua/2021/03/12/10516/

понеділок, 30 січня 2023 р.

13 січня 1922 року в с. Підгірці, нині Бродівський район Львівської області народився Роман Загоруйко "Лапайдух" - сотник УПА, член ОУН.

Навчався у Золочівській та Львівській гімназіях, від 1937 року — у складі молодіжної організації «Юнацтво», керована ОУН.

У 1942 р. вступив до Політехнічного інституту. Член ОУН, керівник відділу УНС. На початку 1944 р. — в старшинській школі УПА «Олені» , опісля стає сотенним УПА на Львівщині — переймає оруду над відділом УНС , котрою до того керував Василь Кіпран — «Музика». Відділ базувався поблизу сіл Черниця та Боратин .

2 червня 1946 року засуджений на 20 років каторги і 5 заслання. 1946 року — невдала проба втечі з порту Дудінка. Звільнений 1956 року.
Закінчив Красноярський технологічний інститут , механік у Роздільському виробничому об'єднанні «Сірка». Закінчив заочну аспірантуру в ЛПІ (тепер НУ «Львівська політехніка» ), захистився 1972 р., однак його уневажнили. З роботи звільнили.
Помер 2006 році, Новий Розділ.
Голова Новороздільського товариства репресованих.
Автор спогадів «Повернення зі справжнього пекла».

Боротьба Наталії Винників.


100 років тому:
2.02.1920 – у м. Винники поблизу Львова народилася Наталя Винників. Вже навчаючись у львівській гімназії ім. Кокорудзів очолювала юнацьку ОУН під псевдо «Ада», у вересні 1940 заарештована НКВД, на великому політичному «Процесі 59-ти» (15-18.01.1941) в числі 42 осіб засуджена до смертної кари, яку замінено на 10 років концтаборів. З початком війни у липні 1941 зуміла вирватись з в'язниці у Бердичеві, учасниця Похідної групи на Східну Україну, заарештована гестапо у Києві та розстріляна у Бабиному Яру 1942.

У протоколі допиту, де мав стояти підпис власноручно написано: «На підставі Заповідей, я, провідник ОУН в школі № 5, моє псевдо — «Ада», не хочу розказувати слідству правди, не бажаю називати учасників організації, якими я керувала, не бажаю розказувати слідству про свою роботу в Організації Українських Націоналістів. Бажаю бути надалі вірною своїй організації, слідству я нічого більше не скажу, бо я хочу, щоби була Самостійна Україна. Остаюсь на позиціях оунівської влади. Наталя Винників. Львів, 10.ХІ.1940 р.». 

А на суді відважно заявила: «Я, будучи націоналісткою, яка б не була чужа держава, буду боротись за створення самостійної України! А раз тут совєтська влада, я свідомо боролася проти неї».