Так! Так! Поза тим, скоро мені буде вісімдесятка! Це по моєму, тільки ласка Божа, бо Бог вислухав молитви моєї мами (святої, можна сказати людини), яка рано і вечером молилася за нас двох її синів – мого брата Степана і мене, Івана. Я щасливо пережив дві світові війни, лагери Сибіру, заслання, різні небезпечні і смертельні пригоди і хвороби.
На зламі 1910 і 1911 років перший раз я крикнув на цьому чесному, білому світі, до якого вже, так перлося творіння Боже. Мама мене родила в сусідській хаті, Левицького Степана (вулиця Шевченка 32), бо нашу хату тато ще добудовував. Пологи приймала в хаті пані Крищишинка, знана тоді акушерка на весь Миколаїв і навколишні села. Була вона «самоучка», не мала акушерської освіти. Тоді Миколаїв мав менше трьох тисяч жителів. Лікарні не було, а був один добрий лікар (всіх наук), свідомий українець – Кришталович. Родили тоді жінки по хатах і роди приймала п. Крищишинова, або яка сусідка.
Мамі тоді було 27 років і я уже був третьою дитиною. Моя мама мала четверо дітей – Катерина, Степан, я – Іван і Василь.
Мій дід, а мамин тато – Оприско Василь – був з села Дроговижа (село у Миколаївському районі).
Моя баба, а мамина мама – Юрик Анна. Юрики – то знана родина у Миколаєві. Їх батько працював у графа Скарбека у Закладі. Він був одним з прислуг у графа, мав кличку «Сукач», умів добре рвати зуби і лікувати людей. Він мав трьох дітей – синів Олександра і Степана, доньку – Анну. Своїх синів – Олександра і Степана вивчив на священиків. Олександр був парохом в селі Дроговиж. Степан здобув докторат у Римі, дістав титул «шамбелана» і був парохом у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) на вулиці Руській. Довго тут не був, бо дістав гарну і багату парафію у місті Золочеві.
Анна (моя баба по мамі) лишилася на господарстві в родинному будинку, де я сьогодні проживаю, вулиця Шевченка 41, а тоді була вулиця Підлісся 27 і вийшла заміж за Оприска з села Дроговижа. У них народилося троє дітей – Катерина, Марія (моя мама) і Василь.
Катерина виходить заміж за Довбушовського. Їй дістається у спадок: хата, багато поля, яке їй подарували Олександр і Степан Юрики. При народженні першої дитини вона помирає, і весь її маєток переходить на чоловіка.
Вуйки Юрики записали свої маєтки, які посіли по батькові, дочці своєї сестри Катерині (сестрі моєї мами). Вона була здорова і вуйки думали, що все майно лишиться при родині, а мама моя була така собі, маленька і хоровита. Але думаєш одно, а виходить інше. Марія (моя мама), маючи 17 років, бере собі за чоловіка Мочульського Степана з вулиці Болоня. Родичі моєї мами, скоро повмирали.
Батько мій, Степан, зі знаної родини Мочульських. Говорили, що їхній прадід служив в армії Наполеона, яка йшла на Росію (у 1812 році). Кажуть, що з війни вернувся з мішком золота. Викупив п`ять будинків у ринку, приблизно там, де сьогодні музична школа і багато поля (землі). Мав велику сім`ю, жив багато, вивчив всіх своїх дітей. Правда скоро помер, а діти весь батьківський спадок прогайнували, продали все жидам, бо вони більше платили, чим хто з родини. Діти переїхали до Львова, повністю зпольщилися і поїхали жити в Польщу.
В Україні залишився мій дідо, бо був менше вчений і Михайло Мочульський, який був нотаріусом місті Станіславові (нині місто Івано-Франківськ). Він був письменником, написав історію міста Миколаєва, оповідання миколаївським виговором. Михайло Мочульський надрукував у Львові своїм коштом свої твори, а також твори Івана Франка. Це був свідомий українець, але і заразом він був і русофілом. Тоді багато таких було, але не довго, бо комуністи показали себе. Він декілька разів, до 1939 року, їздив у Радянський Союз. Михайло Мочульський помер у 1940 році. Хоронила його радянська держава своїм коштом. Особисто я гостював у нього два рази. Приймав він мене гарним обідом, як бідному студентові дав два злотих, то дуже мало, як для нього і того часу. Будинок його був двоповерховий, в хаті не було святих образів, а були модерні картини. Його жінка була літературним критиком. Я мав багато його і її книжок, але мене арештувала радянська влада і все пропало, дякувати Богу я зостався живий.
От такою була моя родина по мамі і татові. І кожний свідомий повинен знати свій родовід, звідки він і хто він. Дай Боже, щоб мої діти цікавилися своїм родом.
Я родився за панування Австро-Угорської держави, в якій була і наша Галичина, нині Західна Україна. Верх в усьому тут тримали поляки, бо вони були більше вчені, хоча їх було менше, і тому Австрія з ними рахувалася. Поляки обіймали більшість посад у владі і весь ділоустрій вівся переважно на польській мові. У школі, також навчання велося на польській мові.
Люди жили, можна сказати, і бідно, але і гідно, не «обжиралися» і мало-мало хворіли. Жили зі своєї господарки. Мали переважно один, два гектари землі на хату. Працювали багато, з рана до ночі. Але праця на своїй господарці і для себе, приносила задоволення і радість, хоча були перемучені. Ми жили не бідно, мали більше двох гектарів землі (три морги). Тато був столяр-будівельник, господаркою і рільництвом менше займався. Коней чи биків у нас не було. А так, то ми мали корову або дві, двоє свиней на рік, 50-60 курей і то вся наша господарка.
Мама дітьми і господаркою займалася. Тато майстрував. Зерно молоти на муку він возив до села Демня, де жид мав водяний млин, там і крупи робили. Пшоно з проса самі на ступі впихали (ступа це саморобний пристрій, де просо ногою, по польськи – ступою, впихалося). Бідніше населення зерно мололо в дома на саморобних млинках (жорнах), які були майже в кожній хаті.
Люди для життя мали майже все своє з господарки. В магазинах (переважно жидівських) купували тільки сіль, перець, поташ, нафту (електрики ще не було), сірку та деяку мануфактуру. Полотно з льону мали своє, в чому більшість на роботи ходила.
Міщани, як і село, жили з поля. Тільки урядники і різні чиновники та їхні робітники жили з державної зарплати (тоді казали з пенсії). І жили вони дуже добре, бо держава добре платила. Всьо хлопське, з поля-землі, було дуже і дуже дешеве. Тяжко було жити з одної землі, люди ледве в’язали кінці з кінцями, жили бідно, але не голодували. Голоду не було, хлібом не кидалися, як нині.
Зате в житті, мали багато радості. Весілля гуляли гучно, з різними прекрасними народними обрядами. Гуляли цілий тиждень і то при одній літрі горілки. Сьогодні сміються, що так мало пили, за те багато пива було. Всі були веселі, але п’яних не було видно. Христини два, три дні гуляли. Справляли іменини, уродини. Щонеділі різні забави з музиками під лісом, то так звані фестини були. А вже яка радість була на релігійні свята: Великдень, Рождество, Зелені свята, Івана-Купала, Петра і Павла і другі. Святкували багато, але робота йшла і все було зроблено, нічого не пропадало на полі. Нині можемо дивуватися тільки, бо живемо зараз матеріально краще і вигідніше, а радості домашньої і всенародної можна сказати «не відать». Нині жадібність – побільше захопити – всіх опанувала, не має дружності, щирості, сусід сусіда майже не знає.
В половині 1911 року наша хата вже була побудована. Тато, як майстер, гарно її побудував і вона була найбільша і найкраща на нашій вулиці, тоді вулиця Підлісся 27. Половина хати мурована з каміння, а друга половина – з дерева. Вікна були невеликі, бо тоді великих вікон не вставляли, тяжко було опалити. (В 1975році я зробив капітальний ремонт хати: вікна вставив нові великі, дерево в стінах поміняв на цеглу).
Мене принесли до нової хати від сусіда. Положили у нову дерев’яну колиску, яку зробив мій тато. Я плакав, бо в новій хаті було ще сиро і не тепло. Казали мені «Ясьо плаксун» і ворожили, що буду певно співаком. Трохи помилилися, бо аж при радянській владі, в 1939 році, я став професійним співаком. За польських часів теж доробляв дещо до життя співом.
В новій, просторій хаті жили : тато, мама, четверо малих дітей, брат мами Василь. Жили ми не зле. Вуйко Василь Оприско вчився у Львові на кравця. Вуйка Василя забрав до себе його і мами вуйко отець доктор шамбелан Степан Юрик, який був парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) у Львові на вулиці Руській. На неділю він часто приїжджав до нас.
В ті часи до нас почали приїжджати вербувальники з Америки і набирали від нас (з Галичини) робітників. Американський «бос» з великим капелюхом, великим годинником на животі ходив по нашій вулиці і набирав емігрантів на роботи. Він сам виробляв «шіфкарту», документи на виїзд, давав аванс грошима. Коли «бос» набрав людей, всі разом від’їжджали. Проводи і прощання були повні сліз, бо їхали «шіфою» (так називали корабель) морем в далеку, незнану нам «Гамерику». Дуже і дуже багато людей їхали, бо там було краще жити і хоч роботи були дуже тяжкі, але заробляли дуже добре.
Мій вуйко Василь Оприско поїхав до Америки у 1911 році, він жив у місті Філадельфія. Потім він помагав мамі, уже вдові, присилав гроші (доляри) і посилки. У 1973 році вуйко Василь приїжджав до нас в гості з Америки, привіз подарунки. В Америці вуйко мав свій будинок, жінка була чешкою, мав троє дітей – два сини і доньку. У 1982 році вуйко помирає. Його дітей ми не знали, а вони нас.
Та настали тяжкі часи для нас. У 1914 році почалася Перша світова війна і тато вмирає. Тато будував бараки для австрійської армії, при дорозі, яка іде на вокзал у селі Розвадів Миколаївського району. Коли він підносив тягар йому тріснула грижа. Завезли до Львова, зробили операцію і все йшло на добре. Тата виписують, він їде поїздом додому, а тут візники (фіакри) не приїхали на вокзал і він пішки іде додому, а це три кілометри дороги. Коли тато йшов, то порвалися операційні шви, в той час ще ради на то не було (зараз то лікують, бо є антибіотики). Помало, помало і тато помирає. Був великий похорон, який я вже трохи пам’ятаю. Родина Юриків з Дроговижа, родина Мочульських з вулиці Болоня, сусіди, знайомі, проводжали той великий похорон. Батькові було 39 років.
І так в нашу хату прийшла біда. Мама – тридцятирічна вдова, хоровита, лишилася з малими дітьми: Касуня, Степан, Іван і Василь. Біда і горе велике. Справді, нам допомагала дещо рідня, а найбільше Юрики. Вуйко о. Олександр Юрик (парох Дроговижа) давав нам часто коней, щоб обробити поле, допомагав мукою, салом і другим провіянтом.
Вуйко о. Степан Юрик (парох з Золочева) забрав до себе нашу сестру Касуню, щоб вона там могла вчилася. Але і тут біда нас не минає. У 1918 році у Золочеві сестра захворіла на дизентерію. З лікарні Касуня вийшла здорова, всьо було добре, але вдома напилася багато води і від того помирає. Поховали її на цвинтарі у Золочеві, а нашій мамі не дають знати про смерть Касуні. Одного разу миколаївські гончарі повезли продавати горшки до Золочева. І там на базарі довідались, що Касуня померла. Пригадую собі, ми різали січку для корови, мама накладала, а ми з братом крутили січкарню. Я ще був малий, ледве досягав ручки на колесі і тут на подвір’я заходить сусідка. Вона ще з воріт починає кричати: «Матусю, ой матусю! Ваша Касуня померла!» Мама падає і умліває. Яке то було горе, тяжко описати. Мама скоро прийшла до себе і заспокоїлася. Вона була дуже врівноваженою і віруючою людиною. Мама потішала себе і всіх: все від Бога, все від Бога!
Ой тяжко, ой тяжко було жити слабовитій вдові. А ще треба було платити за робітника і коня. Але якось ми жили і не голодували. Мама варила, так як всі на той час, раз на тиждень: капусту, бульбу, фасолю, біб, зупу. Все це трималося в холодній пивниці і при потребі – грілося. Пригадую собі, як то ми їли капусту з підігрівника. Вона вже була бронзова, мов шоколад і дуже смачна. Ми їли все на «розхват». Рано, мама брала хліб, робила хрест ножом і ним нарізала хлібні скибки. А я завжди плакав, бо думав, що братові мама дала більшу «пайку». Було ще по горнятку молока. І того вистарчало до обіду. На обід – бульба і капуста. На вечерю часто мама варила стиранку – це рване тісто на молоці. У неділю ми їли краще. Рано пили каву (мелений ячмінь), бо молоко надоїло за тиждень. На обід часто були пироги з бульбою (вареники), а деколи і м’ясо було. Цукор був дорогий, то ми їли сахарину (штучний цукор). Сахарину в магазинах не продавали, а купляли на базарі у перекупки.
Мама вставала раненько, ще до сходу сонця, бо треба було з поля принести хабару (різна трава) для корови з телятком, дати їсти свині і курам; та і нас малих зранку «обійти».
Пізніше вже брат Степан пас корову і то була вже велика поміч мамі. Корову нам дав вуйко о. Юрик з Дроговижа. Ми називали її «упиріста», бо була вона чорна з білим, а телятко – «мінька». Упиріста була дивна корова, бо мала лише три дійки (корова має чотири дійки) і жидівнята у ринку, як я гнав її пасти, показували пальцями «драй» (три) дійки. Давала вона молока понад десять літрів в день.
В 1915 році, мама їде до Львова і залишає молодшого брата Василька на нас старших, щоб за ним наглядали. В той час по нашій вулиці йде військо на Радів, то були Січові стрільці, які йшли на вправи і співали українські пісні. Ми біжимо на вулицю і беремо з собою Василька. На вулиці Василько простудився, захворів на запалення і помирає. Боже, який то був плач бідної страждальниці, нашої мами. Зосталось у мами нас двоє, Стефко і я – Ясьо (так називали Івана по-польськи).
Ми вже помагали мамі коло хати і по господарці. Стефко був старшим за мене на чотири роки і вже косив траву, пас корову. Я вже помагав різати дрова, ледве досягав до ручки пили. Зимою опалити хату було дуже дорого і тяжко. Ми з братом носили з лісу різне різзя. Через нашу вулицю, з Прийми, фірмани возили кіньми гарні різані дрова (поліна) для панів, міської управи, Закладу. Мій брат, я і хлопці з нашої вулиці «крали» ті поліна. А фірмани не дуже боронили, бо їм, аби тільки сани привезти. В ночі, ми з сусідами ходили в ліс по дрова, бо треба було в хаті чимось напалити. На дворі морози великі, а хата велика, нова і її треба опалити. У нас в хаті було не тепло і ми бігали (і то на босяка) до Шарана грітися (там жила моя хресна мама). У них хата була стара і дерев’яна.
На той час діти ходили до школи з шести років. У 1917 році я вже був у першому, а мій брат Стефко, у четвертому класі. В школі вчили українське, польське і рахункове та обов’язково був спів: до, ре, мі… Науку ми починали гімном Австрії «Боже, будь покровителем цісарю нашому», а як не стало Австрії, то вже жодних гімнів ми не співали.
Після школи, літом, ми помагали мамі на господарці. На жнива ми ходили в поле в'язати снопи. Тоді пшеницю жали серпом і було мило подивитися на женців, головно жінки, вони були в роботі наче артисти. Ми збирали колосочки збіжжя, а то і каміння, щоб краще поле родило. Корови пасли переважно на «стінці», або на «обширі» коло криничок, як іти на Прийму,та біля «фігури». При дорозі на Розділ і зараз стоїть кам’яна фігура 16 століття, як пам’ятка дуелі двох лицарів.
Багато жидів з Роздолу їхали до Миколаєва на базар у вівторок. Вони наймали фірмана з фірою, на фіру їх сідало по 10 – 14 чоловік. Дорога з базару іде до гори, коні ледве-ледве тягли ту фіру. Фірман злазив з фіри і плечима її підтримував, поганяв коней «гей но, гей но», а жид ні один не зліз з фіри. Ми то все бачили і нам було шкода коней і фірмана. Тоді всі пастухи, хто пас корови, змовилися кидати камінням на жидів, коли буде їхати фіра, щоб ті злізли з фіри. «Ай вай, ой вай…» кричали жиди і втікали з фіри, а коні легко виїжджали нагору.
Та одного разу, нас хлопців, жандарми з помічниками зловили і привели у магістрат (міська рада), де мали прийти наші батьки і покарати нас за це. А тоді карали на голий «задок», скидали штани і ременем або прутом били. По нас прийшла наша мама і як підняла крик: «Що ви мені бідній вдовиці помогли? Може дітей нагодували?», не била нас, а за руку і до дому. А там трохи покричала, трохи набила і по всьому.
Мама нас виховувала строго і часто била військовим ременем, який висів коло шафи. Найбільше била за куріння, бо ми, коли пасли корови курили саморобні папіроси з сухого моху або листя горіха. Одного разу я пригнав корову з пасовиська, а хлопці вже продали мене: «Матусю, матусю, ваш Ясько курив», мама нічого не говорить і кличе мене в хату вечеряти, а в хаті пішов ремінь в роботу. Стефкові каже зняти з стіни образ Святого Йоана з баранчиком на руках і до мене: «Цілуй і присягай, що більше не будеш курити!!!». Я цілував, присягав, але не додержував цієї присяги. У 1952 році я приїжджав з лагеру у Норильську додому. Заходжу у хату, а цей образ Святого Йоана глядить з стіни на мене. Все я собі пригадав і якось мені ніяково стало, що присягу я зламав.
Стефко був більше статечним, а я збиточним. Був такий випадок. У нас вдома різали свиню. Я взяв кусок сала до школи. У класі я почав мастити всіх жидівських дітей цим салом, а то був страшний проступок, бо жиди сала не їли, це був великий гріх для них. Вчителі мене зловили, зняли штани і давай мене різкою бити. Я вчепився дверцят пічки і почав кричати. Я так голосно кричав, що мій брат почув і прибіг з свого класу мене рятувати. Піднявся крик, шум і я втік додому.
Один учитель жив у нас на квартирі, бо мама половину хати квартирантам відпускала, і мені все сходило з рук. Навіть було таке: цей учитель (фамілія Навойскі) викликає мене у класі до мапи і каже: « А ну Ясю покажи границі Польщі!». Я прибіг до мапи і почав показувати і кричати: «Україна, Україна а не Польща» і втік з класу через вікно, бо клас був на першому поверсі.
Я учителю вдома палив пічку і замітав хату і тому всі збитки мені проходили. Я ходив до старої школи, бо нова згоріла на початку війни. Стара школа стяла на кінці вулиці Чкалова (на сьогодні Устиянович, біля костелу). Пам’ятаю учителів: Горичковський, Шуховський (з дому Шух), Терновський, Зарембіна. Зарембіна була хитра полька. Вона нас вчила рахунків (арифметика) і був такий випадок. Тоді була війна і з їдженням було тяжко. Одного разу, на уроці, вона каже ученикам принести на другий урок по 12 штук, гарної, гарної фасолі, бо будемо вчитися рахувати. Ми всі принесли (а нас було 40 учнів), трохи порахували фасолини, а коли година (урок) закінчилася, вона всю фасолю зібрала і забрала. Вийшла гарна торбинка фасолі.
Першу світову війну я уже дещо пам’ятаю, хоча у нас, в Миколаєві, її майже не було. Австрія сильно готувалася до війни з москалями, копали шанці (окопи), сліди яких, ще донині зосталися. Фронт тут не проходив, але нам багато страху нагнали. Ходили чутки, що у місті буде страшна війна. І деякі жителі почали тікати з міста в навколишні ліси і села. Ми також утікали. Сусід Іщак, казали йому Марцинишин Влодко, запряг бики (воли), забрав перини, подушки і усяке їдження, забрав і нас з собою на фіру (віз) і ми поїхали за село Устя. Там на сіножаті переночували, но війни не було чути, ніхто не стріляв і ми вернулися додому.
Заїжджаємо на подвір’я, а у нас на подвір’ї і у хаті повно сусідів. Наша хата на той час була нова і велика. В хаті була пивниця, то було де ховатися, бо то найкраще місце. Також, деякі люди тікали від війни з худобою до лісу, бо австрійська армія (головно мадяри) вже голодувала і вони боялися, щоб мадяри не забрали її.
Пригадую собі добре, як йшла (марширувала) армія австрійська. То були майже всі мадяри (угри). За ними тяглися п’ять чи то шість здорових баб (жінок), то були проститутки, які обслуговували жовнірів (солдат). Як я вже казав, наша хата була гарна, нова і до нас на квартиру відразу давали офіцерів. Один з тих офіцерів командував проститутками, яких поселяли на околиці, в окрему хату. На хаті чіпляли червону хоругву. Знак того, що тут міститься цей «бурдель». До офіцера приходили солдати, ставали в ряд і просили білет у цей «бурдель». Білет у «бурдель» для жовніра був свого роду нагородою, за добру службу.
Треба сказати, що солдат дуже строго, а деколи навіть жорстоко карали за різні провини. Була така кара, як «банд-гоф». Порушника підвішували за руки до стелі, так щоб пальцями ніг тільки торкався землі. Ми з братом підставляли їм стільчик, як ніхто не бачив.
З нашої стодоли на подвір’ї зробили склад продуктів для війська. Командири перед дверима стодоли поставили жовніра з рушницею, який караулив склад і вдень, і в ночі. Я знав про діру ззаду стодоли і залізав туди, набирав всякої поживи і приносив до хати. Мама на мене сварила, кричала на мене, але… Так повторювалося декілька разів, аж поки кладовщик завважив, що бракує провіянту. Він сховався у складі і коли я знов заліз у склад, він мене злапав і закричав: «Фофлюхтер банда!». Кладовщик набив мене, кинув у яму, де було повно битого скла і я собі сильно порізав ліву ногу. На мій крик прибіг офіцер і заніс мене в їхній воєнний шпиталь. Рану мені зашили, але добре не вичистили. Рана на нозі почала сильно гнити. Тут австрійці, під натиском москалів, відступають і мене забирають разом з шпиталем. Мама плаче і чіпляє на шию картку, хто я і звідки. Австрійці оставляють мене у селі Кохавина. Потім приїхала мама і забрала мене. Я ще довго кульгав на ногу, але скоро все загоїлося, тільки великий палець остався простий і не згинався. Мама завжди говорила: «Рушай пальцем Ясю, рушай!» Одного разу мама так зі мною говорила і як взяла палець в руку і зігнула його і палець залишився кривий, горбатий. Я дуже мучився з взуттям і вже коли мені було двадцять років, був на теології (вчився на священика), пішов до хірурга др. Бурачинського. І він, без повного знечулювання, долотом обрубав мені кість на пальці, який то був мій крик, коли він то мені робив.
Мадяри (австрійська армія), почали утікати, люди їх не любили, бо вони не знали нашої мови і були чужої віри і були дуже нелюдяні. Вони питали наших міщан чи селян: «Хто ви?» А ми відповідали: «Русини» (так тоді ми ще себе називали), і вони подумали, що ми москалі-русские, їхні вороги і давай нас бити. Багатьох повішали, багатьох арештували.
Прийшли москалі (Російська царська армія). Вони перед святими образами знімали шапки, хрестилися, говорили дещо подібно до нашої мови, а були між ними і українці. І люди їх полюбили. Також їх полюбили в особливий спосіб деякі дівчата і молодички, потім у них зосталися малі діти. Їх називали «москалики» бо від москаля. Російська армія була добре вбрана, мали що їсти і так як сьогодні ми кормимо свиней, так і тоді вони кормили коней святим хлібом і цукром. Пригадую собі, як військовий кухар кинув мені в солом’яний капелюх (бо тоді діти їх носили) гречаної каші з салом, то до нині її смак пам’ятаю. Мама наша, молода вдовиця, ховалася від солдат, а тим більше від російських, бо вони страшні нахали були. Русские в нас довго не були.
В 1917році почалася «лєнінская» революція у Петрограді. Русские поділилися на червоних і білих. Почали битися між собою і русские відійшли. У нас нібито зосталася австрійська влада, де поляки всім керували, бо були більше вчені і мудріші за нас. Після розпаду Австрії почалася війна між українцями і поляками за владу в Галичині (Західній Україні).
Всі села в Галичині були українськими, але подекуди і польські поселення (колонії). Українське населення на селі було мало свідоме національно, звали себе переважно русинами, не було кому їх просвітити. Нашої інтелігенції по селах було мало, хіба священики і то серед них було багато русофілів (називали їх кацапами). Учителів теж мало було українців. Взагалі у містах і містечках нашої інтелігенції небагато було теж, переважно були поляки і жиди. Но уже в той час почали організовувати українські товариства імені Шевченка. Добре були зорганізовані читальні «Просвіта», а для молоді «Сокіл», а пізніше «Луг». Повним «паром» пішла просвітительська національна робота, яка дала дуже добрий ефект.
У 1913-14 роках почала організовуватися перша українська армія «Січові Стрільці». У нашому районі був кіш перевишколу і збірний пункт Січових стрільців. Вони були розміщені у селах Розвадів, Пісочна, Надітичі, Верин. Сюди приїжджав генерал Мирон Тарнавський (він був генералом ще в австрійській армії) і другі офіцери. Митрополит Андрей Шептицький правив Службу Божу у церкві Розвадова, а потім освятив стрілецький прапор.
Пригадую собі, як нашою вулицею йшли стрільці на Радів на вправи – остре стріляння – і співали українські пісні воєнного змісту. Одягнені ще були в австрійські мундури, але на грудях мали синьо-жовті кокарди, а дехто уже мав українські шапки, так звані «мазепинки».
Війна з поляками йшла більше спорадично, фронту, як такого, майже не було. У Львові поляки були сильніші, бо їх там було більше, знали добре місто, вони мали більше «батярів», а ті вміли добре битися. Ми були запорядні до боротьби, село свідомо йшло в українську армію, а міщани, ніби інтелігенція, ховалися і так було у Миколаєві.
Пізніше полякам прийшов на поміч польський генерал Галлер з Франції зі своєю регулярною армією. Нам не було сили воювати з Польщею і УСС відступили на східну Україну (казали Велику Україну). Там вони помагали воювати з більшовиками, які напали на Україну з другого боку.
У нас в Галичині, тим самим у Миколаєві, була влада ще нібито австрійська, але в польських руках. Війни, як такої не було, але час від часу було чути постріли.
А була тоді така «чудосія». У Миколаєві вівторок – базарний день. Мама наша продавала на базарі, де нині площа Ринок (за комуністичної влади площа Перемоги), цибулю, бульбу, фасолю та інше, що вродило на городі, а я помагав мамі. Аж тут сильно загуділо, всі почали оглядатися на боки, і бачимо, що з заходу летить якась велика скриня з широкими, великими крилами. Пішла нечувана паніка, всі почали хреститися, падати на коліна, промовляти «свят-свят» і давай тікати домів. Базар розбігся, хоча ще тільки був обід. То був перший літак, якого в нас ще ніхто не бачив. То був початок 1919 року.
Але добре пригадую собі, як через Миколаїв їхали перші автомашини. Вони гуділи на ціле місто, а ми діти бігли з криком у Ринок (тоді казали у місто), дивитися на цього чорта. Ми чіпали авто руками, бо на закруті воно їхало дуже помало. Автомобілі мали двотактні мотори і тому так гуділи.
А перше кіно в Миколаєві? В Ринку, коло згорілої у війні школи, стояв «сарай» (велика шопа) І тут йшло перше кіно. Двотактний мотор (динамо) крутив кіно і гудів на все місто. Екраном був кусок білого полотна на стіні. Плівки були короткими частинами, часто рвалися, бо організатор цього кінотеатру привозив їх зі Львова за дешеві гроші, щоб щось тільки показувати на стіні. Найбільше ходили сюди підлітки. Білетів не продавали, а хто що дасть, окрім грошей. Давали курячі яйця, гарні яблука. Ми кричали і кидали шапками в екран, коли плівка рвалася. Пізніше, потому все уже виходило краще і показували навіть такий фільм, як «Пат і Поташон». Фільми всі були американські. Одного разу ми і маму затягли подивитися фільм і від неї тільки й чули: «пек – пек» (це слово турецьке і тільки у нас прижилося – вираз здивування), що зачудосія…
Ще тут треба розказати, як то уже в 1923 році привезли до Миколаєва «радійолу». Вона була велика мов шафа і поставили її в сінях магістрату (тодішньої міськради, напроти міліції нині). Білети продавали по 0,2 злотих, для тих хто хотів послухати, як то «радійо» само говорить. Антену закинули на будинок суду (нині міліція) і «радійо» шуміло, грало і щось говорило. Тоді в Миколаєві вже було багато студентів, які вчилися у Львові в гімназіях, між ними і мій брат, а пізніше і я. І ми не вірили тоді в ту «радійотехніку», бігали перевіряти ту антену. Ми думали, що по ній хтось говорить і так обманюють людей.
Це все було приблизно 70 років назад, а яка нині нечувана техніка. А що буде дальше, хто доживе, той побачить. Нині й так найновіші винаходи строго засекречені. Техніка – техніка, вона принесла і велике добро, но не забуваймо і багато зла. Добро духовне і любов тоді, без техніки, царило в світі, а зараз? Жодних екологічних питань не було, природа була чиста і здорова і люди, як частина цієї Божої природи, були теж здорові фізично і морально. Не було хати, щоб в ній не було від четверо до десятеро дітей, і то в малих хатах. Казали, що по нашій вулиці тяжко було фірою переїхати, бо юрби дітей бавилися в піску. Всі ми бігали в латаних сорочках, бо тоді так вбирали дітей на щодень, майже не миті лягали спати, але на неділю нас мили і нас гарно одягали. Ми були здорові, ні насмарку, ні кашлю не було. На їдження ми кидалися без розбору, а не як нині: їж та їж, і впрост напихають дитину.
Один наш земляк, професор, описує, як він приїхав до свого сина у гості. У його сина була одна дитина і коли вона з'їла ложку каші то в хаті була велика радість і свято. Далі він пише, що їх у батьків було восьмеро, їли тільки хліб і бульбу. Виросли всі здорові і веселі, вивчилися бо хотіли вивчитися. Так як тепер батьки пестять дітей, то це нечувано і то як багатші так і бідніші однаково. Здоров’я у дітей мало, бо вживання над міру цукру, шоколаду і жиру – шкідливо для дітей, як старому горілка.
У 1920 році, а може 1921 мала частина армії більшовиків під командуванням Будьонного, яка йшла на Польщу, прорвалась аж до Миколаєва. Ми, хлопці, рано пасли корови на «обширі» під лісом, як іти на Прийму і бачимо, на Лисій горі багато вершників на конях і багато тачанок (двоколісні брички з конем). То було на свято Святого Спаса, літо – в розпалі. Ага, щось буде і ми женемо худобу додому і біжимо до міста дивитися, що сталося. Малий загін більшовиків несподівано напав на магістрат, управу і поліцію міста. Польське військо, зі страху, стрімголов з міста втікло. Більшовики розбили касу в управі і гроші викинули на ринок, люди, з панічною жадобою, кинулися збирати гроші, грабувати магазини (вони були всі жидівські) і нести награбоване домів. Один більшовик вдерся на коні до костела, а там була відправа, нагнав багато страху на поляків. Суддю, миколаївського поляка (називався Заплатальський), в одних кальсонах, прив’язали до хвоста коня і так водили по місту. Натовп овацією і сміхом зустрічав то, бо суддя – це влада поляків і ніхто ту владу не любив.
Ми, хлопці, вже до хат не пішли, а чекали, що далі буде… І бачимо, більшовики на конях, ведуть, приблизно 20 полонених польських жовнірів, які чинили опір і при стрілянині убили двох більшовиків. Тих полонених поляків, вивели за місто, де нині АТК (як їхати на Львів), поставили їх в ряд і один з більшовиків, може старший над ними, бо вони були вбрані по різному, хто що мав, а не по військовому, став говорити про «власть совєтов» і за те, що поляки вбили їх товаришів, всіх їх розстріляють. Почався плач, крик, всі поляки просилися, але приступив якийсь молоденький більшовик вийняв шаблю і давай рубати поляків по головах, а другий – їх розстрілював. Останнього поляка помилували, і той старший сказав йому: «Іди і розкажи своїм, як більшовики помстилися за своїх товаришів». На то було страшно дивитися, а я з хлопцями все то бачив.
На другий день уже не видно було большовиків у місті, бо вони пішли доганяти своїх. Місто два дні було без влади, аж на третій день поляки почали вертатися.
Австрійська влада в Галичині була не така вже і погана, була справедливість особиста і державна. Жили люди свобідно і чесно, з повагою до найбіднішого. В магазинах було все, аби тільки були гроші. Гроші мали високу ціну і тому люди були дуже ощадливими. Люди працювали тяжко і багато, з досвіта і до вечора, але праця на себе не була мукою. Працю рук дуже шанували, хліба не викидали, хлібом худобу не годували – бо рахувалося великим гріхом. Хто знайшов кусок хліба на землі, то підняв його, поцілував і клав у добре місце.
Мушу тут написати, як то тоді, люди все шанували і берегли, нічого марно не пропадало. Нас, дітей, до пошанівку з дитинства привчали. Електрики не було, ми вчилися при нафтовій лампі. Пригадую собі, як мама на нас кричала: «Чого так сильно підкрутили лампу, я що так багато грошей маю на нафту!». До церкви люди з сіл ішли босі, а мешти чи чоботи несли на плечах і аж під церквою, витирали ноги, і взувалися. А нині? Кажуть, що ми були бідні в тих роках. Так жили не багато, але з голоду не вмирали. Люди вміли дотримуватися посту і вміли свята святкувати.
В суботу, коли дзвонили на вечірню, то всі закінчували роботу у полі, верталися додому. В дома милися, мили дітей, ладили все на неділю або свята. В неділю гарно одягалися до церкви.
Жінки мали гарні чоботи (саф’янці), від них пішла мода на чобітки жінкам до нині, мали дорогі гарні хустки, спідниці і таке інше. Вони то все дуже берегли і залишали свої речі у спадок своїм дітям і внукам, дехто їх має ще до сьогодні. Мода тоді не мінялася, як нині, що пів року. Жінки замужні, носили довгі сорочки, а низ їх був обшитий грубим полотном. Називали то – начинка. Ця начинка була в хаті для всього, коли треба рушником – обтирали руки, лице, дітей обтирали і їхні носи, коли треба стиркою – зі стола стирали крихти, витирали корові дійки перед доїнням. Одного разу ми з братом, а ми вже були студентами, мамі звернули увагу на цю «начинку», то мама так образилася на нас, каже: «О! уже вивчилися на панів, уже вам не вгодиш!». Чоловіки носили дорогі фетрові капелюхи, чорні кашкети, шапки кримки, буксові чоботи на шкірі, бо тоді ще гуми не було. Кожний господар обов’язково мав гарні футра.
Все було гарно, але з особистою чистотою було не так добре. Рано вставали, трохи очі водою протерли і до роботи, у суботу милися ліпше, тоді і дітей раз на тиждень мили у суботу, перед неділею. На ногах мали потрісканий бруд – називали «ріпиця». Було багато блох, а навіть були і воші. Пригадую собі, мама каже: «Ясю давай я тебе почешу» і грубий гребінь з кості водить по голові, а на стіл воші падали. Стригла нас мама ножицями, вони були грубі і на голові залишали сходи з волосся, з того всі сміялися.
Пригадую собі ще історію з виходком. Австрійський уряд видав указ про те, щоб у кожного на подвір’ї був виходок – туалет. Люди на той час «по тяжкому» ходили до стайні, або на жарт, між хатами, або де-небудь де притиснула потреба, так щоб не на видноті. Спочатку на той указ уряду люди нарікали і кричали: «Шляг (удар по-німецьки) би їх трафив, вже і до с…ки добралися». Але виходки мусіли ставити, бо хто не поставив платив штраф. Виходки поставили, але до них не ходили довго, аж за пару років до них звикли.
І так, зосталося нас двох з братом у мами, з чотирьох дітей. Мама нас виховувала строго, але і дуже любила. І та мамина любов зробила нас, я так думаю, добрими людьми. Біда була в хаті слабовитої вдовиці, но радість була далеко більша, особливо перед святами.
Почну розповідь від Великодня. Божа Пасха іде, весна наближається і мама вже заздалегідь про все старається. Пацятко (свинку) ріже, мука є, хоча не дуже петльована (питльована – біла), яйця є, свої кури нанесли. Мама нам на Пасху обов’язково шила нові вбрання. Грошей відложених мама не мала, але йшла у магазин (казали до склепу) до жида Еренцвайга, а той: «Пані Мочульська для вас і ваших гарних діточок, що хочете беріть, а за гроші не журіться, я почекаю». Жид був хитрий, но за те, що чекав грошей, брав у боржника що хотів, хто знав тоді правдиву ціну? А вже за місяць-два, приходила картка від його адвоката, що ви винні стільки то грошей. За картку треба було платити пів злотого, а то один кілограм м’яса.
Кравець був нашим сусідом, Василишин. Мама його просила: «Ой татусю шийте їм статне (на виріст) вбрання, бо діти ростуть. В наших убраннях рукава були довші і ми ходили з закоченими рукавами.
Пасок мама пекла багато і ми їх їли ще два тижні після свят. Яйця були крашені кольоровим папером, з якого робили квіти на святі образи. Ми готували «бабки», якими стріляли на свята. «Бабка» – то був кусок заліза з діркою, куди ложився порох, закривалося грубим цвяхом і гоп до кам’яної стіни. Ще де-не-де був порох з війни, а якщо не було пороху, то ложили сірку. На сам Великдень, на Воскресній Утренній, коли заспівали «Христос Воскрес!», почали хлопці всі стріляти на славу Бога. Старші хлопці мали маузери і теж ними стріляли.
У нас на Підліссю (вулиця Шевченка) була своя церква святого Михайла (зараз її радянська влада віддала), яку побудував наш прадід Григорій Юрик в 1886 році, теж була відправа. Після служби Божої, на святковий обід вся родина збиралися за столом і частувалися. Після святкового обіду, всі збиралися на горі Високий Камінь (гора Галя) і співали різні прекрасні гагілки (гаївки). Кожна вулиця мала свою гору, збиралися бавитися гагілок. Завалля збиралися на Лисій горі, Болоня – на горі Липа, а передмістя на горі Струженій.
Гори були замаєні соснами і синьо-жовтими прапорами. Гагілок бавилися всі: старі, молоді, діти. Всі ці обряди і фольклор гагілок треба окремо описати, бо це шедевр багатства духа нашого українського народу, знищене і забуте, але не зовсім і зараз то все почало відновлюватися.
Пасху святкували не три дні, а більше ніж тиждень. Смачні страви їли цілий місяць. До Пасхи був піст і нарід досить строго додержувався цього посту. Робота була вся зроблена в хаті і на господарстві. Люди бавилися, гуляли і пили, но п’яних – борони Боже – не було видно. Яка то була загальна, всенародна радість, вам такого «не відать», вам таке і не присниться!!!
За Пасхою – уже Зелені свята (Зіслання святого Духа). Вся вулиця, всі хати замаєні зеленими гілками дерев. Пастухи плели букети і маїли ними корови (чіпляли їх між рогами).В ці свята, у нас всі йдуть на цвинтар відвідати померлих, віддати шану тим, хто вже в гробах. Священики відправляють панахиди на могилах. Це велика культура духа і так гарно у нас відзначається, бо я був і жив на Сибіру в Росії 15 років і такого там не бачив.
А тут уже, після Пасхи і Зелених Свят – день Івана-Купала. До цього дня не вільно було купатися, бо казали, що ще сонце не скупалося. Після Служби Божої всі йшли або їхали (кіньми, биками) на Дністер купатися. Брали з собою закуску і випивку, правда не багато. Чоловіки купалися у кальсонах, трусів-плавок тоді ніхто не мав. А ці кальсони шили переважно самі жінки своїми руками і ніколи вони не закривалися з переду добре. Чоловіки руками затулялися на переді. А жінки? Вони теж не мали жадних трусів і закривалися спереду запасками (ті що мали при кухні), а ці запаски трималися на поверхні води і теж все було видно. Який то був сміх і крик!!! Ми хлопці, вже дещо розуміли, і сміялися з жінок і казали: «Мабуть ваша качка (так тоді то називали) дуже багато води п’є!», а жінки зі сміхом відповідали: «Сину, як би ти стільки ковбасок наївся, то ти ще більше пив би!».
За святом Івана Купала іде свято Святих Петра і Павла – свято молоді. На те свято батьки нам наварять вареників і то вже з черешень, нароблять з сиру «гамівок», дадуть лимонаду. На той час вже є порічки, агрус. Ми, діти беремо то все і ідемо на стрих або до стодоли і там петруємо, тобто вгощаємося і співаємо: «Петре, Павле ходи з нами петрувати, гамівочки поїдати…».
У свята відпочинок. Середина літа, але підходить пора великої, тяжкої роботи в полі – жнива.
Після жнив наступає осінь, а потім зима, яка приносить знову радість свята.
День Святого Миколая – то свято подарунків всім, а головно для дітей. Нині свято Святого Миколая святкують по старій традиції. Святий Миколай чемним дітям і дорослим носить подарунки до хати і в ночі кладе їх під подушку, а не чемним – різку, щоб батьки покарали їх за збитки. Діти співають: «Ой хто, хто Миколая любить, Ой хто, хто Миколаю служить…».
Але головне свято зими, свято веселості і радості то це Різдво Христове. Зима, робіт жодних і всі живуть святами. Свят Вечір – це вершина радості, щасливості всіх людей. А які прекрасні звичаї, колядки на ці свята припадають, жоден інший нарід таких багатих духовно обрядів не має. Всі живуть святом, розучують колядки, готують вертепи. Тоді в усіх українських журналах і газетах друкували слова колядок і вертепів. Ялинок за моїх молодих літ великих дуже, як тепер, не ставили. Вносили до хати на підлогу «діда» – це була солома, а на стіл ложили сіно – «бабу», так тоді казали. На вечерю варили дванадцять страв, але головною стравою була кутя, як і тепер. Про Різдво Христове дуже багато і гарно описано.
Зимові свята закінчував Новий Рік. У нас його менше справляли, бо у нас є багато річних церковних свят. Новий Рік у нас то свято Святого Василія, а на вечір, це була Маланка. На сам Новий рік, раненько, ходили по хатах і здоровили господарів з святом і казали «помагай Біг (помагай Боже)».
Так на свята веселилися наші краяни і не «підігрівалися» горілкою, так як нині.
Весілля справляли 7-10 днів і тут були окремі обряди і пісні. На весіллі горілки пили дуже і дуже мало. Весілля можна було справити з одною літрою горілки. Нині з того сміються, як то з одною літрою? Наші батьки не тільки вміли тяжко працювати, але і вміли бавитися.
На той час, ми продавали масло, м'ясо і яйця до Англії і другим державам заходу. Була у нас знана фірма на весь захід «Маслосоюз», скорочено «М.С.» (не той «союз», що потім прийшов). Приємно згадати нині, які то були у нас господарі.
Мій брат Степан і я були для нашої зболілої мами неоціненним скарбом. В неділю чи свята мама нас чисто і гарно вдягала до церкви і просила, щоб ми були чемні, а сама йшла до костела, бо була з давнього роду латинського обряду.
Одного разу, пам’ятаю це було приблизно десь у 1922 році, заїздить до нас на подвір’я гарна бричка, а в ній два священики: о. Олександр і о. доктор шамбелан Степан Юрики. Вони приїхали відвідати свою сестріницю, нашу маму. Привезли нам різні подарунки, цукерки, булочки. І о. Степан каже: «Марисю, я забираю Стефка (мого брата) до себе у Золочів. Хай там вчиться у гімназії.». Мамі слези пішли по лиці, бо там вчилася Касуня і померла. Але правдива любов мами до сина переборола і Стефко поїхав. Там він учився в українській гімназії «Рідна школа». Крім державних, українці мали ще Рідні школи. Довго Стефко там не провчився, не витримав, бо дуже зле до нього відносилася тета Матидьда (вона була німкеня), жінка вуйка о. Олександра Юрика (пароха з Дроговижа). Вона вела господарку у Золочеві. Він втік поїздом, без білету («зайцем»). Пізніше, Стефко вже вчився в гімназії у Львові.
Я вдома пас корову і ялівку, помагав мамі по господарці. До школи я ходив у четвертий клас. І знову, подібно як зі Стефком, приїздить до нас у гості двоюрідний брат мами Юліан Юрик (син о. Олександра Юрика з Дроговижа). Він був студентом Львівської богословської семінарії. То був приблизно 1924 рік, і почав маму вговорювати, щоб мене теж віддали до гімназії у Львів, а по господарці він поможе. Як я це почув , то дуже зрадів, бо хотів , як брат, вчитися у Львові. Мама не хотіла, не годилася мене відпускати, бо хто буде на господарці в хаті. Але знову, правдива любов мами до сина, щоб син вчився і вивчився і йому тоді буде краще в житті, дала згоду.
Я почав готуватися до екзамену у гімназію, бо треба було йти у четвертий клас, я був уже старший. Ходив брати лекції до пана Сеньківа, колишній артист. Він мав довге волосся і був хворий на сухоти. Я носив йому дволітрову баньку молока за лекцію. У нього я нічого не навчився, хіба що була розмова з інтелігентом. Прийшов час їхати до Львова, здавати екзамен до четвертого класу гімназії. За мною приїхав мій вуйко Юліан Юрик. Він мене завіз на теологію (вулиця Коперника 36), де він ще вчився. Там я жив і їв, ходив на вулицю Льва Сапіги (нині вулиця Миру, Степана Бандери) здавати екзамени в «державну гімназію з руською мовою навчання», так вона оригінально називалася.
У четвертому класі були хлопці (то була чоловіча гімназія), за якими було три роки науки, а я від корів – до гімназії. Я майже нічого не знав, писав все з малої букви, вживав миколаївський виговір, слова закінчував на «сі». Але вуйко Юлюсь ходив і просив за мене, говорив що я дуже здібний і буду гарно вчитися. За мене ходив просити професорів мій брат Стефко, який там вчився. І мене прийняли у четвертий клас. Тут ще допомогла національна політика, українська інтелігенція хотіла щоб більше вчилося українців, та ще з села.
І так, у гімназії мене посадили за останню лавку, а нас було тридцять студентів. Всі майже панські діти і дехто з родин робітників. З провінції нас було четверо. Я своїм видом і простотою смішив цілий клас, був грубенький, у порваних чоботах. Професор Макарушка (ми його так називали) звернув мені увагу, чому я не почистив чоботи? А я йому відповів, що ще не неділя, бо в нас вдома чоботи чистили тільки на неділю і свята. Одного разу я написав диктант на миколаївському виговорі, то сміх був на весь клас. Але скоро я все те переборов і став навіть не зле вчитися. Я закінчив четвертий клас і перейшов до п’ятого.
У гімназії мене вчили такі професори: Макарушка – господар класу, Федусевич – його брат був у Миколаєві священиком, Посацький, Любомирович, Яцкевич, Янів, Зінько. Гімнастику вчив син Івана Франка – Петро. На годині гімнастики він читав газети, а ми робили, що хотіли. Я був здоровий і найстарший у класі. Боротися я навчився з пастухами, коли пас корову. На гімнастиці я всіх положив на підлогу і тут всі стали мене поважати.
П’ятий клас у мене пішов багато краще. Я співав у гімназійному хорі, диригентом був Вітошинський, а потім Вахнянин. Ми співали Служби Божі, концерти давали до днів Шевченка і Шашкевича.
У шостому класі я був уже добрий ученик, але завжди був голодний. На квартирі, де ми з братом жили у одної самітної бабці (вулиця Пушкіна 58, Чупринки), я ніколи не наїдався, бо вона мало давала, як для хлопців, які ростуть. Один раз на рік, осінню, мама привозила цій бабці бульби, муки, сала, різних круп і таке інше, і за кожного з нас з братом доплачувала по п’ять злотих за місяць. Бабця нас годувала бульбою і кінським м’ясом, бо воно було дешевше.
Зі школи я йшов вулицею Потоцького (нині вулиця Пушкіна), а на тій вулиці жили багаті пани і з їх вікон так гарно пахло різними стравами, що було годі йти.
Пригадую собі, я вже був у шостому класі і один з товаришів запропонував класові: «Давайте зложимо всі свої другі сніданки (батьки давали дітям канапки), і чи Ясьо їх з’їсть?» Я спокійно з’їв, не менше ніж двадцять других сніданків. Всі на мене так подивилися, а вдома розповіли про мене. То їх мами приходили до гімназії, на мене подивитися.
У 1991 році, у Львові був з’їзд тих хто скінчив цю академічну гімназію, абсольвентів. Багато було наших, з діаспори, і ведучий читав привітання тих, хто не міг приїхати. І ось ведучий читає листа колишнього мого товариша Василя Федоровича з Канади, де між іншим він питає «чи живий Ясько Мочульський, який з’їв нараз друге снідання цілого класу?» Я встаю і кажу: « Я і зараз ще з’їм». Сміх великий понісся на засіданні…
Сьомий клас, я вже кавалєр, ходив до жіночої гімназії (сестер Василіянок) на забави.
Одного разу, я попав на концерт (розуміється без білету, бо грошей не було) студентського хору «Бандурист» і вони співали пісню, яку я добре знав. Ми ту пісню в Миколаєві співали хором і я сказав в голос, що хор в одному місці неправильно потягнув. Потім до мене підійшов якийсь пан і сказав, що я добре завважив. Він спитав мене, хто я і чи я співаю, а потім запросив мене на репетицію того хору. То був хор при читальні на вулиці Жовківський, а тим паном був диригент і композитор Тадей Купчинський (то його відома колядка «Не плач Рахиле»). В хорі Купчинського співали вже знані співаки, такі як Зеновій Попель, Березюк, Филипович та інші. Я при них навчився співати. Хор Купчинського тоді співав у кінотеатрах (фільми були німі), в церкві на похоронах і шлюбах. І я вже почав заробляти гроші співом, хоча мені молодому менше платили. Я був дуже радий, бо був без копійки (мама не мала з чого дати мені грошей).
І так я співав майже до нинішніх днів і пісня мене врятувала в багатьох випадках мого бурхливого, пізніше, життя.
Сьомий клас по своїй глупости я повторював, бо були гроші, колєги, ресторани і моя молодеча дурнота… Я зле не вчився, але професор Рудницький (ми його кликали горбатенький) поставив мені двійку з німецької мови. Він був відомий тим, що написав «Іду на вас» і мав псевдонім – Опільський. Він поставив двійку, бо бачив як то я, студент гімназії, співав у кіно. А то було невільно. Вдома, ні мама, ні брат того не знали, бо мною не цікавилися, бо я сам жив.
Одного разу я купив мамі подарунок – гарну хустку. Мама подумала, звідкіля у мене гроші, певно займаюсь чим злим, недозволеним і розплакалася.
У 1927 році я повторив сьомий клас і уже жив в Малій семінарії, куди мене прийняли по протекції о. Юліана Юрика і о. др. Андрія Іщака (наш сусід у Миколаєві). Ректором Малої семінарії був о. Перрідон. Митрополит Андрей Шептицький привіз його з Голландії, і він прийняв наш український обряд. О. Перрідон говорив українською мовою, хоча дуже і дуже з голландським виговором.
Мала семінарія була призначена для бідних дітей, для дітей вдів по священиках. Цю семінарію утримував митрополит Андрей Шептицький. Тут було все для нас задарма, добре годували та виховували студентів в релігійному дусі.
Хор вів славний диригент Дмитро Котко, український офіцер – емігрант з Росії. Він мав професійний хор: славний, знаменитий хор Котка. Котко з цим хором гастролював з 1924 року аж до приходу радянської влади. Я співав у його хорі семінаристів, а потім і в його професійному хорі.
У 1928 році, я разом з хором семінаристів Котка їздив на Євхаристійний Конгрес в місто Познань. Там ми співали наші Служби Божі в костелах, давали концерти української пісні, і нас нечувано гарно приймали, бо такого гарного хору не чули (сопрано і альти – студенти 1-4 класів; баси, баритони, тенори – студенти 7-8 класів). Достойники Папи Римського, на Конгресі, подарували нам гарні подарунки.
У 1929-1930 роках я здав матуру (закінчив 8 клас). Здав все на трійки, але здав, тоді більшість студентів так здавали. Радості було не багато і не довго, бо матура нічого такого не давала і треба далі вчитися. Але куди іти і що вивчати?
Українцеві було дуже – дуже тяжко десь попасти вчитися. Тоді екзаменів у всі навчальні заклади не було, а приймали на основі матурального свідоцтва. І то було правильно, бо нині здав екзамени за десятилітку іди ще раз здавай при вступі. Я подався на університет у Львові на юридичний факультет (мій брат Стефко уже закінчував науку), але тут мене не прийняли, бо я «русін».
Так я вештався по Львові, то тут, то там підспівував, щоб заробити на прожиття. Одного дня, стрінула мене моя тета Зоня Юрик і каже: «Що ти Ясю, так будеш вештатися, іди на теологію, там твій вуйко о. др. Іщак Андрій (наш сусід) і тебе приймуть». Я її послухав і так зробив, хоча не хотів там учитися. Пішов я з заявою до ректора теології (богослов’я) о. др. Йосипа Сліпого. Я виглядав, як тоді казали, «по-фраєрськи», носив вусики, бачки… Коли я зайшов до нього, то в руку не поцілував його, як священика. Ректор подивився на мене з іронією якоюсь і питає чи я співаю. А я як заспіваю «Царю Небесний», він усміхнувся і питає мене: «Брате, а що вам закидають?». Я довго не думав і відразу відповів – лінивство! Тоді він каже – о, ви щирий, ідіть я вас прийняв. Так я став студентом Української Богословської Академії у 1931 році.
Це була правдива Академія, бо окрім теології, тут учили багато інших предметів, їх учили, знані на той час професори. Викладали нам такі предмети: археологію – др. Пастернак, мистецтво і архітектуру – др. Залозецький, який приїжджав до нас на семестр з Берліну, історію світу і східних народів – о. др. Андрій Іщак, слов’янське – др. Чехович і знаний історик др. Чубатий. Читали лекції про філологію, філософію, медичні нариси, про примірну поведінку у товаристві.
Виховування в академії було в духовному і національному напрямках. Студії тривали п’ять років. Студентів богословів нас було коло 300 чоловік. Ректор о. др. Йосип Сліпий був вихователь добрий і мудрий, хоча ми його трохи не долюблювали. Він був досить строгий, порядок і культура життя у нього були на першому місці, а ми, молоденькі, цього не розуміли, я зрозумів пізніше…
В академії працювали різні гуртки, такі як літературний, кооперативний, музичний. Хор був чоловічий і такий сильний, що сьогодні такого ніде немає. Понад 40 молодих, чистоголосих співаків – прекрасних тенорів, басів і октавістів. Кажуть, добрий репертуар – синонім доброго хору. Репертуар нашого хору: псальми, колядки, церковні наспіви, класика європейська і українська. Ми виконували твори Веделя, Бортнянського, Березовського та інших українських композиторів. Диригентом був богослов Жомкевич. Я співав гарним басом і деколи був солістом. У нашій церкві Святого Духа, перед Пасхою, ми давали концерт псалмів, а на Різдво концерт колядок. Церква не могла помістити всіх бажаючих послухати нашого співу. На вакаціях ми гастролювали з концертами по Західній Україні.
Великою подією у Львові був Йордан, свято Водохрещення. Зі всіх церков Львова (їх було приблизно десять) збиралися процесії і зі співом йшли в центр на площу Ринок, де було традиційне, з великим торжеством водосвяття. Наш хор ішов з церковною процесією по вулицях Львова до Ринку, співав колядки і щедрівки. Нас супроводжувала велика юрба віруючих і зацікавлених. Водосвяття відкривали священики всіх церков на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Була присутня святкова асиста в особі представників державної влади, поліції і військових (майже всі поляки). Така традиція була започаткована ще за Австрії. Торгівельні і урядові заклади були закриті. Так польська влада поважала нас «русінів»-українців на ці свята, а поза тим правдивої демократії і свободи до нас, «кабанів» (кабан – то свиня, так поляки називали нас українців) не було.
За науку і повне утримання в Богословській Академії платилося приблизно 200 злотих (за ті гроші можна було купити дві корові). Студентів з бідних родин утримували по зниженим цінах або задарма, як мене.
З усіх наук мене дуже цікавила аскетика, бо її викладав митрополит Шептицький. На лекції, ми ходили в митрополичі палати, бо він уже сидів у фотелі, не міг ходити і нам розказував всю правду життя. Він був ідеалом людини, своїми знаннями, розумом, скромністю і добротою. Митрополит об’їздив багато країн і знав, що найменше шість мов. Ніколи не забуду, як він пророчо твердив (то було перед весною): «Так, як той сніг счезне, так сюди прийдуть більшовики, і тому хто не має твердої віри, не ідіть на священиків». Нам говорили, що то вже старий чоловік і йому не треба вірити. Митрополит далі твердив: «Більшовики підуть у цілий світ, но вже не вернуться…»
У 1936 році я скінчив Богословську Академію, но з великими перепонами, бо я був молодий-дурний, не був примірним студентом. Висвятитися на священика було не так легко, нас було багато більше, як треба, хіба на нежонатого священика (целєбс), а я не хотів.
Випадково у Львові я зустрів о. Малиновського заступника ректора Академії по господарсько-адміністративній роботі і він мені каже: «Добре, що я вас зустрів, бо я маю для вас роботу». З роботою у Львові було тяжко. Справа малася така. У Львові, по вулиці Супінського (зараз вулиця Коцюбинського 21) був український академічний дім. Там жили і збиралися студенти національних поглядів, робили різні мітинги, демонстрації проти польського уряду. Польський уряд грозив зліквідувати цей академічний дім. Тоді митрополит Андрей Шептицький викупив його для Українського Католицького Союзу, який тоді у Львові був популярний. Ректором став о. Малиновський, чесний і мудрий священик, колишній офіцер Української Галицької Армії. Тут я не довго працював, бо мене запросив ректор о. Йосиф Сліпий працювати до митрополита Андрея Шептицького і я дав згоду.
Я став працювати адміністратором католицького видавництва «Мета». Видавництво друкувало тижневик «Мета», літературний католицький журнал «Дзвони» і популярний тижневик «Христос наша сила», різні рецензії та інші принагідні видання. Це видавництво разом з друкарнею «Бібльос» було розташоване по вулиці Японській (сьогодні будинок зв’язківців). Цей будинок для видавництва викупив митрополит Шептицький у поляків. Завідувала видавництвом митрополича палата при церкві Святого Юра. У видавництві я вже працював до самої війни 1939 року.
Мав гарну кімнату при церкві Святого Духа (вулиця Коперника 36), віктувався у сестер монахинь, які вели прекрасну їдальню для студентів-богословів. Робота для мене була дуже цікава. Я їздив по селах і організовував передплатників для наших видань, а головно для тижневика «Христос наша сила». Я довів передплату тижневика з 40 тисяч до 400 тисяч примірників. По роботі я мав змогу зустрічатися з передовими журналістами і письменниками цілого Львова. До друкарні «Бібльос» приходить працювати мій товариш по теології о. др. Михайло Сопуляк (робив докторат у місті Інсбрук) і ми разом багато зробили для цілого католицького видавництва.
Але! Але! Пророчі слова митрополита Андрея сповнилися! І у 1939 році 17 вересня приходить до нас радянська влада. І так війна! Німці йдуть на Польщу, поляки нібито бороняться, але чим? На Львів падають німецькі бомби і одна з них (перша) падає на церкву Святого Духа (вулиця Коперника 36) і мою кімнату, де я жив. На Боже провидіння, мене врятував мій товариш о. др. Михайло Сопуляк. Він вечором прийшов до мене і запросив мене до себе в «Бібльос», на вулицю Японську, послухати радіо, новини про війну. Тоді мало хто мав радіо. У мене жив тоді переїздом з Парижу студент Тарновецький з Чернівців. Один порох з нього зостався, а з церкви – купа каміння.
Рано, коли я то побачив, моє серце завмерло, я впав на коліна з подякою Богу, що спас мене. Я перейшов жити до «Бібльоса» з о. Сопуляком. У Львові паніка, демонстрації, всі поляки кричали «На Берлін!», а польське державне радіо пускало брехню, що польські жовніри уже перейшли німецьку границю.
Рано будимося, а німці уже у Львові. Тоді Москва проголосила, що йде визволяти братів-українців в західних областях. Відбулася мирна зустріч німців і більшовиків у Львові. Все йшло по підготовленій угоді Молотова – Рібентропа. Німці вернулися до границь Великої Польщі, а більшовики зайняли всю Західну Україну з містами Перемишль, Ярослав і Холм. Вони почали наводити свої соціалістично-більшовицькі порядки. Кругом переполох і страх, недовіра до радянської влади, яку ми так стрічали з вірою, що вона, нам українцям, принесе правду і волю.
Радянська влада заставила багатьох і багатьох покинути рідну землю та йти на Захід, бо вдома їх чекала тюрма і Сибір. На роботі в «Меті» і «Бібльосі» я зостався один, бо це було митрополиче і церковне видавництво. Священики залишили його. Мій товариш о. др. Михайло Сопуляк пішов на Захід, нині живе у Канаді.
Продовження мого життя – це вже життя під радянською владою. Про це окремо напишу.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
