Загальна кількість переглядів!

четвер, 29 лютого 2024 р.

Я і моє життя. (Автор: Мочульський Іван) Дата публікації допису: May 16, 2020. ЧАСТИНА 1.

Так! Так! Поза тим, скоро мені буде вісімдесятка! Це по моєму, тільки ласка Божа, бо Бог вислухав молитви моєї мами (святої, можна сказати людини), яка рано і вечером молилася за нас двох її синів – мого брата Степана і мене, Івана. Я щасливо пережив дві світові війни, лагери Сибіру, заслання, різні небезпечні і смертельні пригоди і хвороби.

На зламі 1910 і 1911 років перший раз я крикнув на цьому чесному, білому світі, до якого вже, так перлося творіння Боже. Мама мене родила в сусідській хаті, Левицького Степана (вулиця Шевченка 32), бо нашу хату тато ще добудовував. Пологи приймала в хаті пані Крищишинка, знана тоді акушерка на весь Миколаїв і навколишні села. Була вона «самоучка», не мала акушерської освіти. Тоді Миколаїв мав менше трьох тисяч жителів. Лікарні не було, а був один добрий лікар (всіх наук), свідомий українець – Кришталович. Родили тоді жінки по хатах і роди приймала п. Крищишинова, або яка сусідка.

Мамі тоді було 27 років і я уже був третьою дитиною. Моя мама мала четверо дітей – Катерина, Степан, я – Іван і Василь.

Мій дід, а мамин тато – Оприско Василь – був з села Дроговижа (село у Миколаївському районі).

Моя баба, а мамина мама – Юрик Анна. Юрики – то знана родина у Миколаєві. Їх батько працював у графа Скарбека у Закладі. Він був одним з прислуг у графа, мав кличку «Сукач», умів добре рвати зуби і лікувати людей. Він мав трьох дітей – синів Олександра і Степана, доньку – Анну. Своїх синів – Олександра і Степана вивчив на священиків. Олександр був парохом в селі Дроговиж. Степан здобув докторат у Римі, дістав титул «шамбелана» і був парохом у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) на вулиці Руській. Довго тут не був, бо дістав гарну і багату парафію у місті Золочеві.

Анна (моя баба по мамі) лишилася на господарстві в родинному будинку, де я сьогодні проживаю, вулиця Шевченка 41, а тоді була вулиця Підлісся 27 і вийшла заміж за Оприска з села Дроговижа. У них народилося троє дітей – Катерина, Марія (моя мама) і Василь.

Катерина виходить заміж за Довбушовського. Їй дістається у спадок: хата, багато поля, яке їй подарували Олександр і Степан Юрики. При народженні першої дитини вона помирає, і весь її маєток переходить на чоловіка.

Вуйки Юрики записали свої маєтки, які посіли по батькові, дочці своєї сестри Катерині (сестрі моєї мами). Вона була здорова і вуйки думали, що все майно лишиться при родині, а мама моя була така собі, маленька і хоровита. Але думаєш одно, а виходить інше. Марія (моя мама), маючи 17 років, бере собі за чоловіка Мочульського Степана з вулиці Болоня. Родичі моєї мами, скоро повмирали.

Батько мій, Степан, зі знаної родини Мочульських. Говорили, що їхній прадід служив в армії Наполеона, яка йшла на Росію (у 1812 році). Кажуть, що з війни вернувся з мішком золота. Викупив п`ять будинків у ринку, приблизно там, де сьогодні музична школа і багато поля (землі). Мав велику сім`ю, жив багато, вивчив всіх своїх дітей. Правда скоро помер, а діти весь батьківський спадок прогайнували, продали все жидам, бо вони більше платили, чим хто з родини. Діти переїхали до Львова, повністю зпольщилися і поїхали жити в Польщу.

В Україні залишився мій дідо, бо був менше вчений і Михайло Мочульський, який був нотаріусом місті Станіславові (нині місто Івано-Франківськ). Він був письменником, написав історію міста Миколаєва, оповідання миколаївським виговором. Михайло Мочульський надрукував у Львові своїм коштом свої твори, а також твори Івана Франка. Це був свідомий українець, але і заразом він був і русофілом. Тоді багато таких було, але не довго, бо комуністи показали себе. Він декілька разів, до 1939 року, їздив у Радянський Союз. Михайло Мочульський помер у 1940 році. Хоронила його радянська держава своїм коштом. Особисто я гостював у нього два рази. Приймав він мене гарним обідом, як бідному студентові дав два злотих, то дуже мало, як для нього і того часу. Будинок його був двоповерховий, в хаті не було святих образів, а були модерні картини. Його жінка була літературним критиком. Я мав багато його і її книжок, але мене арештувала радянська влада і все пропало, дякувати Богу я зостався живий.

От такою була моя родина по мамі і татові. І кожний свідомий повинен знати свій родовід, звідки він і хто він. Дай Боже, щоб мої діти цікавилися своїм родом.

Я родився за панування Австро-Угорської держави, в якій була і наша Галичина, нині Західна Україна. Верх в усьому тут тримали поляки, бо вони були більше вчені, хоча їх було менше, і тому Австрія з ними рахувалася. Поляки обіймали більшість посад у владі і весь ділоустрій вівся переважно на польській мові. У школі, також навчання велося на польській мові.

Люди жили, можна сказати, і бідно, але і гідно, не «обжиралися» і мало-мало хворіли. Жили зі своєї господарки. Мали переважно один, два гектари землі на хату. Працювали багато, з рана до ночі. Але праця на своїй господарці і для себе, приносила задоволення і радість, хоча були перемучені. Ми жили не бідно, мали більше двох гектарів землі (три морги). Тато був столяр-будівельник, господаркою і рільництвом менше займався. Коней чи биків у нас не було. А так, то ми мали корову або дві, двоє свиней на рік, 50-60 курей і то вся наша господарка.

Мама дітьми і господаркою займалася. Тато майстрував. Зерно молоти на муку він возив до села Демня, де жид мав водяний млин, там і крупи робили. Пшоно з проса самі на ступі впихали (ступа це саморобний пристрій, де просо ногою, по польськи – ступою, впихалося). Бідніше населення зерно мололо в дома на саморобних млинках (жорнах), які були майже в кожній хаті.

Люди для життя мали майже все своє з господарки. В магазинах (переважно жидівських) купували тільки сіль, перець, поташ, нафту (електрики ще не було), сірку та деяку мануфактуру. Полотно з льону мали своє, в чому більшість на роботи ходила.

Міщани, як і село, жили з поля. Тільки урядники і різні чиновники та їхні робітники жили з державної зарплати (тоді казали з пенсії). І жили вони дуже добре, бо держава добре платила. Всьо хлопське, з поля-землі, було дуже і дуже дешеве. Тяжко було жити з одної землі, люди ледве в’язали кінці з кінцями, жили бідно, але не голодували. Голоду не було, хлібом не кидалися, як нині.

Зате в житті, мали багато радості. Весілля гуляли гучно, з різними прекрасними народними обрядами. Гуляли цілий тиждень і то при одній літрі горілки. Сьогодні сміються, що так мало пили, за те багато пива було. Всі були веселі, але п’яних не було видно. Христини два, три дні гуляли. Справляли іменини, уродини. Щонеділі різні забави з музиками під лісом, то так звані фестини були. А вже яка радість була на релігійні свята: Великдень, Рождество, Зелені свята, Івана-Купала, Петра і Павла і другі. Святкували багато, але робота йшла і все було зроблено, нічого не пропадало на полі. Нині можемо дивуватися тільки, бо живемо зараз матеріально краще і вигідніше, а радості домашньої і всенародної можна сказати «не відать». Нині жадібність – побільше захопити – всіх опанувала, не має дружності, щирості, сусід сусіда майже не знає.

В половині 1911 року наша хата вже була побудована. Тато, як майстер, гарно її побудував і вона була найбільша і найкраща на нашій вулиці, тоді вулиця Підлісся 27. Половина хати мурована з каміння, а друга половина – з дерева. Вікна були невеликі, бо тоді великих вікон не вставляли, тяжко було опалити. (В 1975році я зробив капітальний ремонт хати: вікна вставив нові великі, дерево в стінах поміняв на цеглу).

Мене принесли до нової хати від сусіда. Положили у нову дерев’яну колиску, яку зробив мій тато. Я плакав, бо в новій хаті було ще сиро і не тепло. Казали мені «Ясьо плаксун» і ворожили, що буду певно співаком. Трохи помилилися, бо аж при радянській владі, в 1939 році, я став професійним співаком. За польських часів теж доробляв дещо до життя співом.

В новій, просторій хаті жили : тато, мама, четверо малих дітей, брат мами Василь. Жили ми не зле. Вуйко Василь Оприско вчився у Львові на кравця. Вуйка Василя забрав до себе його і мами вуйко отець доктор шамбелан Степан Юрик, який був парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) у Львові на вулиці Руській. На неділю він часто приїжджав до нас.

В ті часи до нас почали приїжджати вербувальники з Америки і набирали від нас (з Галичини) робітників. Американський «бос» з великим капелюхом, великим годинником на животі ходив по нашій вулиці і набирав емігрантів на роботи. Він сам виробляв «шіфкарту», документи на виїзд, давав аванс грошима. Коли «бос» набрав людей, всі разом від’їжджали. Проводи і прощання були повні сліз, бо їхали «шіфою» (так називали корабель) морем в далеку, незнану нам «Гамерику». Дуже і дуже багато людей їхали, бо там було краще жити і хоч роботи були дуже тяжкі, але заробляли дуже добре.

Мій вуйко Василь Оприско поїхав до Америки у 1911 році, він жив у місті Філадельфія. Потім він помагав мамі, уже вдові, присилав гроші (доляри) і посилки. У 1973 році вуйко Василь приїжджав до нас в гості з Америки, привіз подарунки. В Америці вуйко мав свій будинок, жінка була чешкою, мав троє дітей – два сини і доньку. У 1982 році вуйко помирає. Його дітей ми не знали, а вони нас.

Та настали тяжкі часи для нас. У 1914 році почалася Перша світова війна і тато вмирає. Тато будував бараки для австрійської армії, при дорозі, яка іде на вокзал у селі Розвадів Миколаївського району. Коли він підносив тягар йому тріснула грижа. Завезли до Львова, зробили операцію і все йшло на добре. Тата виписують, він їде поїздом додому, а тут візники (фіакри) не приїхали на вокзал і він пішки іде додому, а це три кілометри дороги. Коли тато йшов, то порвалися операційні шви, в той час ще ради на то не було (зараз то лікують, бо є антибіотики). Помало, помало і тато помирає. Був великий похорон, який я вже трохи пам’ятаю. Родина Юриків з Дроговижа, родина Мочульських з вулиці Болоня, сусіди, знайомі, проводжали той великий похорон. Батькові було 39 років.

І так в нашу хату прийшла біда. Мама – тридцятирічна вдова, хоровита, лишилася з малими дітьми: Касуня, Степан, Іван і Василь. Біда і горе велике. Справді, нам допомагала дещо рідня, а найбільше Юрики. Вуйко о. Олександр Юрик (парох Дроговижа) давав нам часто коней, щоб обробити поле, допомагав мукою, салом і другим провіянтом.

Вуйко о. Степан Юрик (парох з Золочева) забрав до себе нашу сестру Касуню, щоб вона там могла вчилася. Але і тут біда нас не минає. У 1918 році у Золочеві сестра захворіла на дизентерію. З лікарні Касуня вийшла здорова, всьо було добре, але вдома напилася багато води і від того помирає. Поховали її на цвинтарі у Золочеві, а нашій мамі не дають знати про смерть Касуні. Одного разу миколаївські гончарі повезли продавати горшки до Золочева. І там на базарі довідались, що Касуня померла. Пригадую собі, ми різали січку для корови, мама накладала, а ми з братом крутили січкарню. Я ще був малий, ледве досягав ручки на колесі і тут на подвір’я заходить сусідка. Вона ще з воріт починає кричати: «Матусю, ой матусю! Ваша Касуня померла!» Мама падає і умліває. Яке то було горе, тяжко описати. Мама скоро прийшла до себе і заспокоїлася. Вона була дуже врівноваженою і віруючою людиною. Мама потішала себе і всіх: все від Бога, все від Бога!

Ой тяжко, ой тяжко було жити слабовитій вдові. А ще треба було платити за робітника і коня. Але якось ми жили і не голодували. Мама варила, так як всі на той час, раз на тиждень: капусту, бульбу, фасолю, біб, зупу. Все це трималося в холодній пивниці і при потребі – грілося. Пригадую собі, як то ми їли капусту з підігрівника. Вона вже була бронзова, мов шоколад і дуже смачна. Ми їли все на «розхват». Рано, мама брала хліб, робила хрест ножом і ним нарізала хлібні скибки. А я завжди плакав, бо думав, що братові мама дала більшу «пайку». Було ще по горнятку молока. І того вистарчало до обіду. На обід – бульба і капуста. На вечерю часто мама варила стиранку – це рване тісто на молоці. У неділю ми їли краще. Рано пили каву (мелений ячмінь), бо молоко надоїло за тиждень. На обід часто були пироги з бульбою (вареники), а деколи і м’ясо було. Цукор був дорогий, то ми їли сахарину (штучний цукор). Сахарину в магазинах не продавали, а купляли на базарі у перекупки.

Мама вставала раненько, ще до сходу сонця, бо треба було з поля принести хабару (різна трава) для корови з телятком, дати їсти свині і курам; та і нас малих зранку «обійти».

Пізніше вже брат Степан пас корову і то була вже велика поміч мамі. Корову нам дав вуйко о. Юрик з Дроговижа. Ми називали її «упиріста», бо була вона чорна з білим, а телятко – «мінька». Упиріста була дивна корова, бо мала лише три дійки (корова має чотири дійки) і жидівнята у ринку, як я гнав її пасти, показували пальцями «драй» (три) дійки. Давала вона молока понад десять літрів в день.

В 1915 році, мама їде до Львова і залишає молодшого брата Василька на нас старших, щоб за ним наглядали. В той час по нашій вулиці йде військо на Радів, то були Січові стрільці, які йшли на вправи і співали українські пісні. Ми біжимо на вулицю і беремо з собою Василька. На вулиці Василько простудився, захворів на запалення і помирає. Боже, який то був плач бідної страждальниці, нашої мами. Зосталось у мами нас двоє, Стефко і я – Ясьо (так називали Івана по-польськи).

Ми вже помагали мамі коло хати і по господарці. Стефко був старшим за мене на чотири роки і вже косив траву, пас корову. Я вже помагав різати дрова, ледве досягав до ручки пили. Зимою опалити хату було дуже дорого і тяжко. Ми з братом носили з лісу різне різзя. Через нашу вулицю, з Прийми, фірмани возили кіньми гарні різані дрова (поліна) для панів, міської управи, Закладу. Мій брат, я і хлопці з нашої вулиці «крали» ті поліна. А фірмани не дуже боронили, бо їм, аби тільки сани привезти. В ночі, ми з сусідами ходили в ліс по дрова, бо треба було в хаті чимось напалити. На дворі морози великі, а хата велика, нова і її треба опалити. У нас в хаті було не тепло і ми бігали (і то на босяка) до Шарана грітися (там жила моя хресна мама). У них хата була стара і дерев’яна.

На той час діти ходили до школи з шести років. У 1917 році я вже був у першому, а мій брат Стефко, у четвертому класі. В школі вчили українське, польське і рахункове та обов’язково був спів: до, ре, мі… Науку ми починали гімном Австрії «Боже, будь покровителем цісарю нашому», а як не стало Австрії, то вже жодних гімнів ми не співали.

Після школи, літом, ми помагали мамі на господарці. На жнива ми ходили в поле в'язати снопи. Тоді пшеницю жали серпом і було мило подивитися на женців, головно жінки, вони були в роботі наче артисти. Ми збирали колосочки збіжжя, а то і каміння, щоб краще поле родило. Корови пасли переважно на «стінці», або на «обширі» коло криничок, як іти на Прийму,та біля «фігури». При дорозі на Розділ і зараз стоїть кам’яна фігура 16 століття, як пам’ятка дуелі двох лицарів.

Багато жидів з Роздолу їхали до Миколаєва на базар у вівторок. Вони наймали фірмана з фірою, на фіру їх сідало по 10 – 14 чоловік. Дорога з базару іде до гори, коні ледве-ледве тягли ту фіру. Фірман злазив з фіри і плечима її підтримував, поганяв коней «гей но, гей но», а жид ні один не зліз з фіри. Ми то все бачили і нам було шкода коней і фірмана. Тоді всі пастухи, хто пас корови, змовилися кидати камінням на жидів, коли буде їхати фіра, щоб ті злізли з фіри. «Ай вай, ой вай…» кричали жиди і втікали з фіри, а коні легко виїжджали нагору.

Та одного разу, нас хлопців, жандарми з помічниками зловили і привели у магістрат (міська рада), де мали прийти наші батьки і покарати нас за це. А тоді карали на голий «задок», скидали штани і ременем або прутом били. По нас прийшла наша мама і як підняла крик: «Що ви мені бідній вдовиці помогли? Може дітей нагодували?», не била нас, а за руку і до дому. А там трохи покричала, трохи набила і по всьому.

Мама нас виховувала строго і часто била військовим ременем, який висів коло шафи. Найбільше била за куріння, бо ми, коли пасли корови курили саморобні папіроси з сухого моху або листя горіха. Одного разу я пригнав корову з пасовиська, а хлопці вже продали мене: «Матусю, матусю, ваш Ясько курив», мама нічого не говорить і кличе мене в хату вечеряти, а в хаті пішов ремінь в роботу. Стефкові каже зняти з стіни образ Святого Йоана з баранчиком на руках і до мене: «Цілуй і присягай, що більше не будеш курити!!!». Я цілував, присягав, але не додержував цієї присяги. У 1952 році я приїжджав з лагеру у Норильську додому. Заходжу у хату, а цей образ Святого Йоана глядить з стіни на мене. Все я собі пригадав і якось мені ніяково стало, що присягу я зламав.

Стефко був більше статечним, а я збиточним. Був такий випадок. У нас вдома різали свиню. Я взяв кусок сала до школи. У класі я почав мастити всіх жидівських дітей цим салом, а то був страшний проступок, бо жиди сала не їли, це був великий гріх для них. Вчителі мене зловили, зняли штани і давай мене різкою бити. Я вчепився дверцят пічки і почав кричати. Я так голосно кричав, що мій брат почув і прибіг з свого класу мене рятувати. Піднявся крик, шум і я втік додому.

Один учитель жив у нас на квартирі, бо мама половину хати квартирантам відпускала, і мені все сходило з рук. Навіть було таке: цей учитель (фамілія Навойскі) викликає мене у класі до мапи і каже: « А ну Ясю покажи границі Польщі!». Я прибіг до мапи і почав показувати і кричати: «Україна, Україна а не Польща» і втік з класу через вікно, бо клас був на першому поверсі.

Я учителю вдома палив пічку і замітав хату і тому всі збитки мені проходили. Я ходив до старої школи, бо нова згоріла на початку війни. Стара школа стяла на кінці вулиці Чкалова (на сьогодні Устиянович, біля костелу). Пам’ятаю учителів: Горичковський, Шуховський (з дому Шух), Терновський, Зарембіна. Зарембіна була хитра полька. Вона нас вчила рахунків (арифметика) і був такий випадок. Тоді була війна і з їдженням було тяжко. Одного разу, на уроці, вона каже ученикам принести на другий урок по 12 штук, гарної, гарної фасолі, бо будемо вчитися рахувати. Ми всі принесли (а нас було 40 учнів), трохи порахували фасолини, а коли година (урок) закінчилася, вона всю фасолю зібрала і забрала. Вийшла гарна торбинка фасолі.

Першу світову війну я уже дещо пам’ятаю, хоча у нас, в Миколаєві, її майже не було. Австрія сильно готувалася до війни з москалями, копали шанці (окопи), сліди яких, ще донині зосталися. Фронт тут не проходив, але нам багато страху нагнали. Ходили чутки, що у місті буде страшна війна. І деякі жителі почали тікати з міста в навколишні ліси і села. Ми також утікали. Сусід Іщак, казали йому Марцинишин Влодко, запряг бики (воли), забрав перини, подушки і усяке їдження, забрав і нас з собою на фіру (віз) і ми поїхали за село Устя. Там на сіножаті переночували, но війни не було чути, ніхто не стріляв і ми вернулися додому.

Заїжджаємо на подвір’я, а у нас на подвір’ї і у хаті повно сусідів. Наша хата на той час була нова і велика. В хаті була пивниця, то було де ховатися, бо то найкраще місце. Також, деякі люди тікали від війни з худобою до лісу, бо австрійська армія (головно мадяри) вже голодувала і вони боялися, щоб мадяри не забрали її.

Пригадую собі добре, як йшла (марширувала) армія австрійська. То були майже всі мадяри (угри). За ними тяглися п’ять чи то шість здорових баб (жінок), то були проститутки, які обслуговували жовнірів (солдат). Як я вже казав, наша хата була гарна, нова і до нас на квартиру відразу давали офіцерів. Один з тих офіцерів командував проститутками, яких поселяли на околиці, в окрему хату. На хаті чіпляли червону хоругву. Знак того, що тут міститься цей «бурдель». До офіцера приходили солдати, ставали в ряд і просили білет у цей «бурдель». Білет у «бурдель» для жовніра був свого роду нагородою, за добру службу.

Треба сказати, що солдат дуже строго, а деколи навіть жорстоко карали за різні провини. Була така кара, як «банд-гоф». Порушника підвішували за руки до стелі, так щоб пальцями ніг тільки торкався землі. Ми з братом підставляли їм стільчик, як ніхто не бачив.

З нашої стодоли на подвір’ї зробили склад продуктів для війська. Командири перед дверима стодоли поставили жовніра з рушницею, який караулив склад і вдень, і в ночі. Я знав про діру ззаду стодоли і залізав туди, набирав всякої поживи і приносив до хати. Мама на мене сварила, кричала на мене, але… Так повторювалося декілька разів, аж поки кладовщик завважив, що бракує провіянту. Він сховався у складі і коли я знов заліз у склад, він мене злапав і закричав: «Фофлюхтер банда!». Кладовщик набив мене, кинув у яму, де було повно битого скла і я собі сильно порізав ліву ногу. На мій крик прибіг офіцер і заніс мене в їхній воєнний шпиталь. Рану мені зашили, але добре не вичистили. Рана на нозі почала сильно гнити. Тут австрійці, під натиском москалів, відступають і мене забирають разом з шпиталем. Мама плаче і чіпляє на шию картку, хто я і звідки. Австрійці оставляють мене у селі Кохавина. Потім приїхала мама і забрала мене. Я ще довго кульгав на ногу, але скоро все загоїлося, тільки великий палець остався простий і не згинався. Мама завжди говорила: «Рушай пальцем Ясю, рушай!» Одного разу мама так зі мною говорила і як взяла палець в руку і зігнула його і палець залишився кривий, горбатий. Я дуже мучився з взуттям і вже коли мені було двадцять років, був на теології (вчився на священика), пішов до хірурга др. Бурачинського. І він, без повного знечулювання, долотом обрубав мені кість на пальці, який то був мій крик, коли він то мені робив.

Мадяри (австрійська армія), почали утікати, люди їх не любили, бо вони не знали нашої мови і були чужої віри і були дуже нелюдяні. Вони питали наших міщан чи селян: «Хто ви?» А ми відповідали: «Русини» (так тоді ми ще себе називали), і вони подумали, що ми москалі-русские, їхні вороги і давай нас бити. Багатьох повішали, багатьох арештували.

Прийшли москалі (Російська царська армія). Вони перед святими образами знімали шапки, хрестилися, говорили дещо подібно до нашої мови, а були між ними і українці. І люди їх полюбили. Також їх полюбили в особливий спосіб деякі дівчата і молодички, потім у них зосталися малі діти. Їх називали «москалики» бо від москаля. Російська армія була добре вбрана, мали що їсти і так як сьогодні ми кормимо свиней, так і тоді вони кормили коней святим хлібом і цукром. Пригадую собі, як військовий кухар кинув мені в солом’яний капелюх (бо тоді діти їх носили) гречаної каші з салом, то до нині її смак пам’ятаю. Мама наша, молода вдовиця, ховалася від солдат, а тим більше від російських, бо вони страшні нахали були. Русские в нас довго не були.

В 1917році почалася «лєнінская» революція у Петрограді. Русские поділилися на червоних і білих. Почали битися між собою і русские відійшли. У нас нібито зосталася австрійська влада, де поляки всім керували, бо були більше вчені і мудріші за нас. Після розпаду Австрії почалася війна між українцями і поляками за владу в Галичині (Західній Україні).

Всі села в Галичині були українськими, але подекуди і польські поселення (колонії). Українське населення на селі було мало свідоме національно, звали себе переважно русинами, не було кому їх просвітити. Нашої інтелігенції по селах було мало, хіба священики і то серед них було багато русофілів (називали їх кацапами). Учителів теж мало було українців. Взагалі у містах і містечках нашої інтелігенції небагато було теж, переважно були поляки і жиди. Но уже в той час почали організовувати українські товариства імені Шевченка. Добре були зорганізовані читальні «Просвіта», а для молоді «Сокіл», а пізніше «Луг». Повним «паром» пішла просвітительська національна робота, яка дала дуже добрий ефект.

У 1913-14 роках почала організовуватися перша українська армія «Січові Стрільці». У нашому районі був кіш перевишколу і збірний пункт Січових стрільців. Вони були розміщені у селах Розвадів, Пісочна, Надітичі, Верин. Сюди приїжджав генерал Мирон Тарнавський (він був генералом ще в австрійській армії) і другі офіцери. Митрополит Андрей Шептицький правив Службу Божу у церкві Розвадова, а потім освятив стрілецький прапор.

Пригадую собі, як нашою вулицею йшли стрільці на Радів на вправи – остре стріляння – і співали українські пісні воєнного змісту. Одягнені ще були в австрійські мундури, але на грудях мали синьо-жовті кокарди, а дехто уже мав українські шапки, так звані «мазепинки».

Війна з поляками йшла більше спорадично, фронту, як такого, майже не було. У Львові поляки були сильніші, бо їх там було більше, знали добре місто, вони мали більше «батярів», а ті вміли добре битися. Ми були запорядні до боротьби, село свідомо йшло в українську армію, а міщани, ніби інтелігенція, ховалися і так було у Миколаєві.

Пізніше полякам прийшов на поміч польський генерал Галлер з Франції зі своєю регулярною армією. Нам не було сили воювати з Польщею і УСС відступили на східну Україну (казали Велику Україну). Там вони помагали воювати з більшовиками, які напали на Україну з другого боку.

У нас в Галичині, тим самим у Миколаєві, була влада ще нібито австрійська, але в польських руках. Війни, як такої не було, але час від часу було чути постріли.

А була тоді така «чудосія». У Миколаєві вівторок – базарний день. Мама наша продавала на базарі, де нині площа Ринок (за комуністичної влади площа Перемоги), цибулю, бульбу, фасолю та інше, що вродило на городі, а я помагав мамі. Аж тут сильно загуділо, всі почали оглядатися на боки, і бачимо, що з заходу летить якась велика скриня з широкими, великими крилами. Пішла нечувана паніка, всі почали хреститися, падати на коліна, промовляти «свят-свят» і давай тікати домів. Базар розбігся, хоча ще тільки був обід. То був перший літак, якого в нас ще ніхто не бачив. То був початок 1919 року.

Але добре пригадую собі, як через Миколаїв їхали перші автомашини. Вони гуділи на ціле місто, а ми діти бігли з криком у Ринок (тоді казали у місто), дивитися на цього чорта. Ми чіпали авто руками, бо на закруті воно їхало дуже помало. Автомобілі мали двотактні мотори і тому так гуділи.

А перше кіно в Миколаєві? В Ринку, коло згорілої у війні школи, стояв «сарай» (велика шопа) І тут йшло перше кіно. Двотактний мотор (динамо) крутив кіно і гудів на все місто. Екраном був кусок білого полотна на стіні. Плівки були короткими частинами, часто рвалися, бо організатор цього кінотеатру привозив їх зі Львова за дешеві гроші, щоб щось тільки показувати на стіні. Найбільше ходили сюди підлітки. Білетів не продавали, а хто що дасть, окрім грошей. Давали курячі яйця, гарні яблука. Ми кричали і кидали шапками в екран, коли плівка рвалася. Пізніше, потому все уже виходило краще і показували навіть такий фільм, як «Пат і Поташон». Фільми всі були американські. Одного разу ми і маму затягли подивитися фільм і від неї тільки й чули: «пек – пек» (це слово турецьке і тільки у нас прижилося – вираз здивування), що зачудосія…

Ще тут треба розказати, як то уже в 1923 році привезли до Миколаєва «радійолу». Вона була велика мов шафа і поставили її в сінях магістрату (тодішньої міськради, напроти міліції нині). Білети продавали по 0,2 злотих, для тих хто хотів послухати, як то «радійо» само говорить. Антену закинули на будинок суду (нині міліція) і «радійо» шуміло, грало і щось говорило. Тоді в Миколаєві вже було багато студентів, які вчилися у Львові в гімназіях, між ними і мій брат, а пізніше і я. І ми не вірили тоді в ту «радійотехніку», бігали перевіряти ту антену. Ми думали, що по ній хтось говорить і так обманюють людей.

Це все було приблизно 70 років назад, а яка нині нечувана техніка. А що буде дальше, хто доживе, той побачить. Нині й так найновіші винаходи строго засекречені. Техніка – техніка, вона принесла і велике добро, но не забуваймо і багато зла. Добро духовне і любов тоді, без техніки, царило в світі, а зараз? Жодних екологічних питань не було, природа була чиста і здорова і люди, як частина цієї Божої природи, були теж здорові фізично і морально. Не було хати, щоб в ній не було від четверо до десятеро дітей, і то в малих хатах. Казали, що по нашій вулиці тяжко було фірою переїхати, бо юрби дітей бавилися в піску. Всі ми бігали в латаних сорочках, бо тоді так вбирали дітей на щодень, майже не миті лягали спати, але на неділю нас мили і нас гарно одягали. Ми були здорові, ні насмарку, ні кашлю не було. На їдження ми кидалися без розбору, а не як нині: їж та їж, і впрост напихають дитину.

Один наш земляк, професор, описує, як він приїхав до свого сина у гості. У його сина була одна дитина і коли вона з'їла ложку каші то в хаті була велика радість і свято. Далі він пише, що їх у батьків було восьмеро, їли тільки хліб і бульбу. Виросли всі здорові і веселі, вивчилися бо хотіли вивчитися. Так як тепер батьки пестять дітей, то це нечувано і то як багатші так і бідніші однаково. Здоров’я у дітей мало, бо вживання над міру цукру, шоколаду і жиру – шкідливо для дітей, як старому горілка.

У 1920 році, а може 1921 мала частина армії більшовиків під командуванням Будьонного, яка йшла на Польщу, прорвалась аж до Миколаєва. Ми, хлопці, рано пасли корови на «обширі» під лісом, як іти на Прийму і бачимо, на Лисій горі багато вершників на конях і багато тачанок (двоколісні брички з конем). То було на свято Святого Спаса, літо – в розпалі. Ага, щось буде і ми женемо худобу додому і біжимо до міста дивитися, що сталося. Малий загін більшовиків несподівано напав на магістрат, управу і поліцію міста. Польське військо, зі страху, стрімголов з міста втікло. Більшовики розбили касу в управі і гроші викинули на ринок, люди, з панічною жадобою, кинулися збирати гроші, грабувати магазини (вони були всі жидівські) і нести награбоване домів. Один більшовик вдерся на коні до костела, а там була відправа, нагнав багато страху на поляків. Суддю, миколаївського поляка (називався Заплатальський), в одних кальсонах, прив’язали до хвоста коня і так водили по місту. Натовп овацією і сміхом зустрічав то, бо суддя – це влада поляків і ніхто ту владу не любив.

Ми, хлопці, вже до хат не пішли, а чекали, що далі буде… І бачимо, більшовики на конях, ведуть, приблизно 20 полонених польських жовнірів, які чинили опір і при стрілянині убили двох більшовиків. Тих полонених поляків, вивели за місто, де нині АТК (як їхати на Львів), поставили їх в ряд і один з більшовиків, може старший над ними, бо вони були вбрані по різному, хто що мав, а не по військовому, став говорити про «власть совєтов» і за те, що поляки вбили їх товаришів, всіх їх розстріляють. Почався плач, крик, всі поляки просилися, але приступив якийсь молоденький більшовик вийняв шаблю і давай рубати поляків по головах, а другий – їх розстрілював. Останнього поляка помилували, і той старший сказав йому: «Іди і розкажи своїм, як більшовики помстилися за своїх товаришів». На то було страшно дивитися, а я з хлопцями все то бачив.

На другий день уже не видно було большовиків у місті, бо вони пішли доганяти своїх. Місто два дні було без влади, аж на третій день поляки почали вертатися.

Австрійська влада в Галичині була не така вже і погана, була справедливість особиста і державна. Жили люди свобідно і чесно, з повагою до найбіднішого. В магазинах було все, аби тільки були гроші. Гроші мали високу ціну і тому люди були дуже ощадливими. Люди працювали тяжко і багато, з досвіта і до вечора, але праця на себе не була мукою. Працю рук дуже шанували, хліба не викидали, хлібом худобу не годували – бо рахувалося великим гріхом. Хто знайшов кусок хліба на землі, то підняв його, поцілував і клав у добре місце.

Мушу тут написати, як то тоді, люди все шанували і берегли, нічого марно не пропадало. Нас, дітей, до пошанівку з дитинства привчали. Електрики не було, ми вчилися при нафтовій лампі. Пригадую собі, як мама на нас кричала: «Чого так сильно підкрутили лампу, я що так багато грошей маю на нафту!». До церкви люди з сіл ішли босі, а мешти чи чоботи несли на плечах і аж під церквою, витирали ноги, і взувалися. А нині? Кажуть, що ми були бідні в тих роках. Так жили не багато, але з голоду не вмирали. Люди вміли дотримуватися посту і вміли свята святкувати.

В суботу, коли дзвонили на вечірню, то всі закінчували роботу у полі, верталися додому. В дома милися, мили дітей, ладили все на неділю або свята. В неділю гарно одягалися до церкви.

Жінки мали гарні чоботи (саф’янці), від них пішла мода на чобітки жінкам до нині, мали дорогі гарні хустки, спідниці і таке інше. Вони то все дуже берегли і залишали свої речі у спадок своїм дітям і внукам, дехто їх має ще до сьогодні. Мода тоді не мінялася, як нині, що пів року. Жінки замужні, носили довгі сорочки, а низ їх був обшитий грубим полотном. Називали то – начинка. Ця начинка була в хаті для всього, коли треба рушником – обтирали руки, лице, дітей обтирали і їхні носи, коли треба стиркою – зі стола стирали крихти, витирали корові дійки перед доїнням. Одного разу ми з братом, а ми вже були студентами, мамі звернули увагу на цю «начинку», то мама так образилася на нас, каже: «О! уже вивчилися на панів, уже вам не вгодиш!». Чоловіки носили дорогі фетрові капелюхи, чорні кашкети, шапки кримки, буксові чоботи на шкірі, бо тоді ще гуми не було. Кожний господар обов’язково мав гарні футра.

Все було гарно, але з особистою чистотою було не так добре. Рано вставали, трохи очі водою протерли і до роботи, у суботу милися ліпше, тоді і дітей раз на тиждень мили у суботу, перед неділею. На ногах мали потрісканий бруд – називали «ріпиця». Було багато блох, а навіть були і воші. Пригадую собі, мама каже: «Ясю давай я тебе почешу» і грубий гребінь з кості водить по голові, а на стіл воші падали. Стригла нас мама ножицями, вони були грубі і на голові залишали сходи з волосся, з того всі сміялися.

Пригадую собі ще історію з виходком. Австрійський уряд видав указ про те, щоб у кожного на подвір’ї був виходок – туалет. Люди на той час «по тяжкому» ходили до стайні, або на жарт, між хатами, або де-небудь де притиснула потреба, так щоб не на видноті. Спочатку на той указ уряду люди нарікали і кричали: «Шляг (удар по-німецьки) би їх трафив, вже і до с…ки добралися». Але виходки мусіли ставити, бо хто не поставив платив штраф. Виходки поставили, але до них не ходили довго, аж за пару років до них звикли.

І так, зосталося нас двох з братом у мами, з чотирьох дітей. Мама нас виховувала строго, але і дуже любила. І та мамина любов зробила нас, я так думаю, добрими людьми. Біда була в хаті слабовитої вдовиці, но радість була далеко більша, особливо перед святами.

Почну розповідь від Великодня. Божа Пасха іде, весна наближається і мама вже заздалегідь про все старається. Пацятко (свинку) ріже, мука є, хоча не дуже петльована (питльована – біла), яйця є, свої кури нанесли. Мама нам на Пасху обов’язково шила нові вбрання. Грошей відложених мама не мала, але йшла у магазин (казали до склепу) до жида Еренцвайга, а той: «Пані Мочульська для вас і ваших гарних діточок, що хочете беріть, а за гроші не журіться, я почекаю». Жид був хитрий, но за те, що чекав грошей, брав у боржника що хотів, хто знав тоді правдиву ціну? А вже за місяць-два, приходила картка від його адвоката, що ви винні стільки то грошей. За картку треба було платити пів злотого, а то один кілограм м’яса.

Кравець був нашим сусідом, Василишин. Мама його просила: «Ой татусю шийте їм статне (на виріст) вбрання, бо діти ростуть. В наших убраннях рукава були довші і ми ходили з закоченими рукавами.

Пасок мама пекла багато і ми їх їли ще два тижні після свят. Яйця були крашені кольоровим папером, з якого робили квіти на святі образи. Ми готували «бабки», якими стріляли на свята. «Бабка» – то був кусок заліза з діркою, куди ложився порох, закривалося грубим цвяхом і гоп до кам’яної стіни. Ще де-не-де був порох з війни, а якщо не було пороху, то ложили сірку. На сам Великдень, на Воскресній Утренній, коли заспівали «Христос Воскрес!», почали хлопці всі стріляти на славу Бога. Старші хлопці мали маузери і теж ними стріляли.

У нас на Підліссю (вулиця Шевченка) була своя церква святого Михайла (зараз її радянська влада віддала), яку побудував наш прадід Григорій Юрик в 1886 році, теж була відправа. Після служби Божої, на святковий обід вся родина збиралися за столом і частувалися. Після святкового обіду, всі збиралися на горі Високий Камінь (гора Галя) і співали різні прекрасні гагілки (гаївки). Кожна вулиця мала свою гору, збиралися бавитися гагілок. Завалля збиралися на Лисій горі, Болоня – на горі Липа, а передмістя на горі Струженій.

Гори були замаєні соснами і синьо-жовтими прапорами. Гагілок бавилися всі: старі, молоді, діти. Всі ці обряди і фольклор гагілок треба окремо описати, бо це шедевр багатства духа нашого українського народу, знищене і забуте, але не зовсім і зараз то все почало відновлюватися.

Пасху святкували не три дні, а більше ніж тиждень. Смачні страви їли цілий місяць. До Пасхи був піст і нарід досить строго додержувався цього посту. Робота була вся зроблена в хаті і на господарстві. Люди бавилися, гуляли і пили, но п’яних – борони Боже – не було видно. Яка то була загальна, всенародна радість, вам такого «не відать», вам таке і не присниться!!!

За Пасхою – уже Зелені свята (Зіслання святого Духа). Вся вулиця, всі хати замаєні зеленими гілками дерев. Пастухи плели букети і маїли ними корови (чіпляли їх між рогами).В ці свята, у нас всі йдуть на цвинтар відвідати померлих, віддати шану тим, хто вже в гробах. Священики відправляють панахиди на могилах. Це велика культура духа і так гарно у нас відзначається, бо я був і жив на Сибіру в Росії 15 років і такого там не бачив.

А тут уже, після Пасхи і Зелених Свят – день Івана-Купала. До цього дня не вільно було купатися, бо казали, що ще сонце не скупалося. Після Служби Божої всі йшли або їхали (кіньми, биками) на Дністер купатися. Брали з собою закуску і випивку, правда не багато. Чоловіки купалися у кальсонах, трусів-плавок тоді ніхто не мав. А ці кальсони шили переважно самі жінки своїми руками і ніколи вони не закривалися з переду добре. Чоловіки руками затулялися на переді. А жінки? Вони теж не мали жадних трусів і закривалися спереду запасками (ті що мали при кухні), а ці запаски трималися на поверхні води і теж все було видно. Який то був сміх і крик!!! Ми хлопці, вже дещо розуміли, і сміялися з жінок і казали: «Мабуть ваша качка (так тоді то називали) дуже багато води п’є!», а жінки зі сміхом відповідали: «Сину, як би ти стільки ковбасок наївся, то ти ще більше пив би!».

За святом Івана Купала іде свято Святих Петра і Павла – свято молоді. На те свято батьки нам наварять вареників і то вже з черешень, нароблять з сиру «гамівок», дадуть лимонаду. На той час вже є порічки, агрус. Ми, діти беремо то все і ідемо на стрих або до стодоли і там петруємо, тобто вгощаємося і співаємо: «Петре, Павле ходи з нами петрувати, гамівочки поїдати…».

У свята відпочинок. Середина літа, але підходить пора великої, тяжкої роботи в полі – жнива.

Після жнив наступає осінь, а потім зима, яка приносить знову радість свята.

День Святого Миколая – то свято подарунків всім, а головно для дітей. Нині свято Святого Миколая святкують по старій традиції. Святий Миколай чемним дітям і дорослим носить подарунки до хати і в ночі кладе їх під подушку, а не чемним – різку, щоб батьки покарали їх за збитки. Діти співають: «Ой хто, хто Миколая любить, Ой хто, хто Миколаю служить…».

Але головне свято зими, свято веселості і радості то це Різдво Христове. Зима, робіт жодних і всі живуть святами. Свят Вечір – це вершина радості, щасливості всіх людей. А які прекрасні звичаї, колядки на ці свята припадають, жоден інший нарід таких багатих духовно обрядів не має. Всі живуть святом, розучують колядки, готують вертепи. Тоді в усіх українських журналах і газетах друкували слова колядок і вертепів. Ялинок за моїх молодих літ великих дуже, як тепер, не ставили. Вносили до хати на підлогу «діда» – це була солома, а на стіл ложили сіно – «бабу», так тоді казали. На вечерю варили дванадцять страв, але головною стравою була кутя, як і тепер. Про Різдво Христове дуже багато і гарно описано.

Зимові свята закінчував Новий Рік. У нас його менше справляли, бо у нас є багато річних церковних свят. Новий Рік у нас то свято Святого Василія, а на вечір, це була Маланка. На сам Новий рік, раненько, ходили по хатах і здоровили господарів з святом і казали «помагай Біг (помагай Боже)».

Так на свята веселилися наші краяни і не «підігрівалися» горілкою, так як нині.

Весілля справляли 7-10 днів і тут були окремі обряди і пісні. На весіллі горілки пили дуже і дуже мало. Весілля можна було справити з одною літрою горілки. Нині з того сміються, як то з одною літрою? Наші батьки не тільки вміли тяжко працювати, але і вміли бавитися.

На той час, ми продавали масло, м'ясо і яйця до Англії і другим державам заходу. Була у нас знана фірма на весь захід «Маслосоюз», скорочено «М.С.» (не той «союз», що потім прийшов). Приємно згадати нині, які то були у нас господарі.

Мій брат Степан і я були для нашої зболілої мами неоціненним скарбом. В неділю чи свята мама нас чисто і гарно вдягала до церкви і просила, щоб ми були чемні, а сама йшла до костела, бо була з давнього роду латинського обряду.

Одного разу, пам’ятаю це було приблизно десь у 1922 році, заїздить до нас на подвір’я гарна бричка, а в ній два священики: о. Олександр і о. доктор шамбелан Степан Юрики. Вони приїхали відвідати свою сестріницю, нашу маму. Привезли нам різні подарунки, цукерки, булочки. І о. Степан каже: «Марисю, я забираю Стефка (мого брата) до себе у Золочів. Хай там вчиться у гімназії.». Мамі слези пішли по лиці, бо там вчилася Касуня і померла. Але правдива любов мами до сина переборола і Стефко поїхав. Там він учився в українській гімназії «Рідна школа». Крім державних, українці мали ще Рідні школи. Довго Стефко там не провчився, не витримав, бо дуже зле до нього відносилася тета Матидьда (вона була німкеня), жінка вуйка о. Олександра Юрика (пароха з Дроговижа). Вона вела господарку у Золочеві. Він втік поїздом, без білету («зайцем»). Пізніше, Стефко вже вчився в гімназії у Львові.

Я вдома пас корову і ялівку, помагав мамі по господарці. До школи я ходив у четвертий клас. І знову, подібно як зі Стефком, приїздить до нас у гості двоюрідний брат мами Юліан Юрик (син о. Олександра Юрика з Дроговижа). Він був студентом Львівської богословської семінарії. То був приблизно 1924 рік, і почав маму вговорювати, щоб мене теж віддали до гімназії у Львів, а по господарці він поможе. Як я це почув , то дуже зрадів, бо хотів , як брат, вчитися у Львові. Мама не хотіла, не годилася мене відпускати, бо хто буде на господарці в хаті. Але знову, правдива любов мами до сина, щоб син вчився і вивчився і йому тоді буде краще в житті, дала згоду.

Я почав готуватися до екзамену у гімназію, бо треба було йти у четвертий клас, я був уже старший. Ходив брати лекції до пана Сеньківа, колишній артист. Він мав довге волосся і був хворий на сухоти. Я носив йому дволітрову баньку молока за лекцію. У нього я нічого не навчився, хіба що була розмова з інтелігентом. Прийшов час їхати до Львова, здавати екзамен до четвертого класу гімназії. За мною приїхав мій вуйко Юліан Юрик. Він мене завіз на теологію (вулиця Коперника 36), де він ще вчився. Там я жив і їв, ходив на вулицю Льва Сапіги (нині вулиця Миру, Степана Бандери) здавати екзамени в «державну гімназію з руською мовою навчання», так вона оригінально називалася.

У четвертому класі були хлопці (то була чоловіча гімназія), за якими було три роки науки, а я від корів – до гімназії. Я майже нічого не знав, писав все з малої букви, вживав миколаївський виговір, слова закінчував на «сі». Але вуйко Юлюсь ходив і просив за мене, говорив що я дуже здібний і буду гарно вчитися. За мене ходив просити професорів мій брат Стефко, який там вчився. І мене прийняли у четвертий клас. Тут ще допомогла національна політика, українська інтелігенція хотіла щоб більше вчилося українців, та ще з села.

І так, у гімназії мене посадили за останню лавку, а нас було тридцять студентів. Всі майже панські діти і дехто з родин робітників. З провінції нас було четверо. Я своїм видом і простотою смішив цілий клас, був грубенький, у порваних чоботах. Професор Макарушка (ми його так називали) звернув мені увагу, чому я не почистив чоботи? А я йому відповів, що ще не неділя, бо в нас вдома чоботи чистили тільки на неділю і свята. Одного разу я написав диктант на миколаївському виговорі, то сміх був на весь клас. Але скоро я все те переборов і став навіть не зле вчитися. Я закінчив четвертий клас і перейшов до п’ятого.

У гімназії мене вчили такі професори: Макарушка – господар класу, Федусевич – його брат був у Миколаєві священиком, Посацький, Любомирович, Яцкевич, Янів, Зінько. Гімнастику вчив син Івана Франка – Петро. На годині гімнастики він читав газети, а ми робили, що хотіли. Я був здоровий і найстарший у класі. Боротися я навчився з пастухами, коли пас корову. На гімнастиці я всіх положив на підлогу і тут всі стали мене поважати.

П’ятий клас у мене пішов багато краще. Я співав у гімназійному хорі, диригентом був Вітошинський, а потім Вахнянин. Ми співали Служби Божі, концерти давали до днів Шевченка і Шашкевича.

У шостому класі я був уже добрий ученик, але завжди був голодний. На квартирі, де ми з братом жили у одної самітної бабці (вулиця Пушкіна 58, Чупринки), я ніколи не наїдався, бо вона мало давала, як для хлопців, які ростуть. Один раз на рік, осінню, мама привозила цій бабці бульби, муки, сала, різних круп і таке інше, і за кожного з нас з братом доплачувала по п’ять злотих за місяць. Бабця нас годувала бульбою і кінським м’ясом, бо воно було дешевше.

Зі школи я йшов вулицею Потоцького (нині вулиця Пушкіна), а на тій вулиці жили багаті пани і з їх вікон так гарно пахло різними стравами, що було годі йти.

Пригадую собі, я вже був у шостому класі і один з товаришів запропонував класові: «Давайте зложимо всі свої другі сніданки (батьки давали дітям канапки), і чи Ясьо їх з’їсть?» Я спокійно з’їв, не менше ніж двадцять других сніданків. Всі на мене так подивилися, а вдома розповіли про мене. То їх мами приходили до гімназії, на мене подивитися.

У 1991 році, у Львові був з’їзд тих хто скінчив цю академічну гімназію, абсольвентів. Багато було наших, з діаспори, і ведучий читав привітання тих, хто не міг приїхати. І ось ведучий читає листа колишнього мого товариша Василя Федоровича з Канади, де між іншим він питає «чи живий Ясько Мочульський, який з’їв нараз друге снідання цілого класу?» Я встаю і кажу: « Я і зараз ще з’їм». Сміх великий понісся на засіданні…

Сьомий клас, я вже кавалєр, ходив до жіночої гімназії (сестер Василіянок) на забави.

Одного разу, я попав на концерт (розуміється без білету, бо грошей не було) студентського хору «Бандурист» і вони співали пісню, яку я добре знав. Ми ту пісню в Миколаєві співали хором і я сказав в голос, що хор в одному місці неправильно потягнув. Потім до мене підійшов якийсь пан і сказав, що я добре завважив. Він спитав мене, хто я і чи я співаю, а потім запросив мене на репетицію того хору. То був хор при читальні на вулиці Жовківський, а тим паном був диригент і композитор Тадей Купчинський (то його відома колядка «Не плач Рахиле»). В хорі Купчинського співали вже знані співаки, такі як Зеновій Попель, Березюк, Филипович та інші. Я при них навчився співати. Хор Купчинського тоді співав у кінотеатрах (фільми були німі), в церкві на похоронах і шлюбах. І я вже почав заробляти гроші співом, хоча мені молодому менше платили. Я був дуже радий, бо був без копійки (мама не мала з чого дати мені грошей).

І так я співав майже до нинішніх днів і пісня мене врятувала в багатьох випадках мого бурхливого, пізніше, життя.

Сьомий клас по своїй глупости я повторював, бо були гроші, колєги, ресторани і моя молодеча дурнота… Я зле не вчився, але професор Рудницький (ми його кликали горбатенький) поставив мені двійку з німецької мови. Він був відомий тим, що написав «Іду на вас» і мав псевдонім – Опільський. Він поставив двійку, бо бачив як то я, студент гімназії, співав у кіно. А то було невільно. Вдома, ні мама, ні брат того не знали, бо мною не цікавилися, бо я сам жив.

Одного разу я купив мамі подарунок – гарну хустку. Мама подумала, звідкіля у мене гроші, певно займаюсь чим злим, недозволеним і розплакалася.

У 1927 році я повторив сьомий клас і уже жив в Малій семінарії, куди мене прийняли по протекції о. Юліана Юрика і о. др. Андрія Іщака (наш сусід у Миколаєві). Ректором Малої семінарії був о. Перрідон. Митрополит Андрей Шептицький привіз його з Голландії, і він прийняв наш український обряд. О. Перрідон говорив українською мовою, хоча дуже і дуже з голландським виговором.

Мала семінарія була призначена для бідних дітей, для дітей вдів по священиках. Цю семінарію утримував митрополит Андрей Шептицький. Тут було все для нас задарма, добре годували та виховували студентів в релігійному дусі.

Хор вів славний диригент Дмитро Котко, український офіцер – емігрант з Росії. Він мав професійний хор: славний, знаменитий хор Котка. Котко з цим хором гастролював з 1924 року аж до приходу радянської влади. Я співав у його хорі семінаристів, а потім і в його професійному хорі.

У 1928 році, я разом з хором семінаристів Котка їздив на Євхаристійний Конгрес в місто Познань. Там ми співали наші Служби Божі в костелах, давали концерти української пісні, і нас нечувано гарно приймали, бо такого гарного хору не чули (сопрано і альти – студенти 1-4 класів; баси, баритони, тенори – студенти 7-8 класів). Достойники Папи Римського, на Конгресі, подарували нам гарні подарунки.

У 1929-1930 роках я здав матуру (закінчив 8 клас). Здав все на трійки, але здав, тоді більшість студентів так здавали. Радості було не багато і не довго, бо матура нічого такого не давала і треба далі вчитися. Але куди іти і що вивчати?

Українцеві було дуже – дуже тяжко десь попасти вчитися. Тоді екзаменів у всі навчальні заклади не було, а приймали на основі матурального свідоцтва. І то було правильно, бо нині здав екзамени за десятилітку іди ще раз здавай при вступі. Я подався на університет у Львові на юридичний факультет (мій брат Стефко уже закінчував науку), але тут мене не прийняли, бо я «русін».

Так я вештався по Львові, то тут, то там підспівував, щоб заробити на прожиття. Одного дня, стрінула мене моя тета Зоня Юрик і каже: «Що ти Ясю, так будеш вештатися, іди на теологію, там твій вуйко о. др. Іщак Андрій (наш сусід) і тебе приймуть». Я її послухав і так зробив, хоча не хотів там учитися. Пішов я з заявою до ректора теології (богослов’я) о. др. Йосипа Сліпого. Я виглядав, як тоді казали, «по-фраєрськи», носив вусики, бачки… Коли я зайшов до нього, то в руку не поцілував його, як священика. Ректор подивився на мене з іронією якоюсь і питає чи я співаю. А я як заспіваю «Царю Небесний», він усміхнувся і питає мене: «Брате, а що вам закидають?». Я довго не думав і відразу відповів – лінивство! Тоді він каже – о, ви щирий, ідіть я вас прийняв. Так я став студентом Української Богословської Академії у 1931 році.

Це була правдива Академія, бо окрім теології, тут учили багато інших предметів, їх учили, знані на той час професори. Викладали нам такі предмети: археологію – др. Пастернак, мистецтво і архітектуру – др. Залозецький, який приїжджав до нас на семестр з Берліну, історію світу і східних народів – о. др. Андрій Іщак, слов’янське – др. Чехович і знаний історик др. Чубатий. Читали лекції про філологію, філософію, медичні нариси, про примірну поведінку у товаристві.

Виховування в академії було в духовному і національному напрямках. Студії тривали п’ять років. Студентів богословів нас було коло 300 чоловік. Ректор о. др. Йосип Сліпий був вихователь добрий і мудрий, хоча ми його трохи не долюблювали. Він був досить строгий, порядок і культура життя у нього були на першому місці, а ми, молоденькі, цього не розуміли, я зрозумів пізніше…

В академії працювали різні гуртки, такі як літературний, кооперативний, музичний. Хор був чоловічий і такий сильний, що сьогодні такого ніде немає. Понад 40 молодих, чистоголосих співаків – прекрасних тенорів, басів і октавістів. Кажуть, добрий репертуар – синонім доброго хору. Репертуар нашого хору: псальми, колядки, церковні наспіви, класика європейська і українська. Ми виконували твори Веделя, Бортнянського, Березовського та інших українських композиторів. Диригентом був богослов Жомкевич. Я співав гарним басом і деколи був солістом. У нашій церкві Святого Духа, перед Пасхою, ми давали концерт псалмів, а на Різдво концерт колядок. Церква не могла помістити всіх бажаючих послухати нашого співу. На вакаціях ми гастролювали з концертами по Західній Україні.

Великою подією у Львові був Йордан, свято Водохрещення. Зі всіх церков Львова (їх було приблизно десять) збиралися процесії і зі співом йшли в центр на площу Ринок, де було традиційне, з великим торжеством водосвяття. Наш хор ішов з церковною процесією по вулицях Львова до Ринку, співав колядки і щедрівки. Нас супроводжувала велика юрба віруючих і зацікавлених. Водосвяття відкривали священики всіх церков на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Була присутня святкова асиста в особі представників державної влади, поліції і військових (майже всі поляки). Така традиція була започаткована ще за Австрії. Торгівельні і урядові заклади були закриті. Так польська влада поважала нас «русінів»-українців на ці свята, а поза тим правдивої демократії і свободи до нас, «кабанів» (кабан – то свиня, так поляки називали нас українців) не було.

За науку і повне утримання в Богословській Академії платилося приблизно 200 злотих (за ті гроші можна було купити дві корові). Студентів з бідних родин утримували по зниженим цінах або задарма, як мене.

З усіх наук мене дуже цікавила аскетика, бо її викладав митрополит Шептицький. На лекції, ми ходили в митрополичі палати, бо він уже сидів у фотелі, не міг ходити і нам розказував всю правду життя. Він був ідеалом людини, своїми знаннями, розумом, скромністю і добротою. Митрополит об’їздив багато країн і знав, що найменше шість мов. Ніколи не забуду, як він пророчо твердив (то було перед весною): «Так, як той сніг счезне, так сюди прийдуть більшовики, і тому хто не має твердої віри, не ідіть на священиків». Нам говорили, що то вже старий чоловік і йому не треба вірити. Митрополит далі твердив: «Більшовики підуть у цілий світ, но вже не вернуться…»

У 1936 році я скінчив Богословську Академію, но з великими перепонами, бо я був молодий-дурний, не був примірним студентом. Висвятитися на священика було не так легко, нас було багато більше, як треба, хіба на нежонатого священика (целєбс), а я не хотів.

Випадково у Львові я зустрів о. Малиновського заступника ректора Академії по господарсько-адміністративній роботі і він мені каже: «Добре, що я вас зустрів, бо я маю для вас роботу». З роботою у Львові було тяжко. Справа малася така. У Львові, по вулиці Супінського (зараз вулиця Коцюбинського 21) був український академічний дім. Там жили і збиралися студенти національних поглядів, робили різні мітинги, демонстрації проти польського уряду. Польський уряд грозив зліквідувати цей академічний дім. Тоді митрополит Андрей Шептицький викупив його для Українського Католицького Союзу, який тоді у Львові був популярний. Ректором став о. Малиновський, чесний і мудрий священик, колишній офіцер Української Галицької Армії. Тут я не довго працював, бо мене запросив ректор о. Йосиф Сліпий працювати до митрополита Андрея Шептицького і я дав згоду.

Я став працювати адміністратором католицького видавництва «Мета». Видавництво друкувало тижневик «Мета», літературний католицький журнал «Дзвони» і популярний тижневик «Христос наша сила», різні рецензії та інші принагідні видання. Це видавництво разом з друкарнею «Бібльос» було розташоване по вулиці Японській (сьогодні будинок зв’язківців). Цей будинок для видавництва викупив митрополит Шептицький у поляків. Завідувала видавництвом митрополича палата при церкві Святого Юра. У видавництві я вже працював до самої війни 1939 року.

Мав гарну кімнату при церкві Святого Духа (вулиця Коперника 36), віктувався у сестер монахинь, які вели прекрасну їдальню для студентів-богословів. Робота для мене була дуже цікава. Я їздив по селах і організовував передплатників для наших видань, а головно для тижневика «Христос наша сила». Я довів передплату тижневика з 40 тисяч до 400 тисяч примірників. По роботі я мав змогу зустрічатися з передовими журналістами і письменниками цілого Львова. До друкарні «Бібльос» приходить працювати мій товариш по теології о. др. Михайло Сопуляк (робив докторат у місті Інсбрук) і ми разом багато зробили для цілого католицького видавництва.

Але! Але! Пророчі слова митрополита Андрея сповнилися! І у 1939 році 17 вересня приходить до нас радянська влада. І так війна! Німці йдуть на Польщу, поляки нібито бороняться, але чим? На Львів падають німецькі бомби і одна з них (перша) падає на церкву Святого Духа (вулиця Коперника 36) і мою кімнату, де я жив. На Боже провидіння, мене врятував мій товариш о. др. Михайло Сопуляк. Він вечором прийшов до мене і запросив мене до себе в «Бібльос», на вулицю Японську, послухати радіо, новини про війну. Тоді мало хто мав радіо. У мене жив тоді переїздом з Парижу студент Тарновецький з Чернівців. Один порох з нього зостався, а з церкви – купа каміння.

Рано, коли я то побачив, моє серце завмерло, я впав на коліна з подякою Богу, що спас мене. Я перейшов жити до «Бібльоса» з о. Сопуляком. У Львові паніка, демонстрації, всі поляки кричали «На Берлін!», а польське державне радіо пускало брехню, що польські жовніри уже перейшли німецьку границю.

Рано будимося, а німці уже у Львові. Тоді Москва проголосила, що йде визволяти братів-українців в західних областях. Відбулася мирна зустріч німців і більшовиків у Львові. Все йшло по підготовленій угоді Молотова – Рібентропа. Німці вернулися до границь Великої Польщі, а більшовики зайняли всю Західну Україну з містами Перемишль, Ярослав і Холм. Вони почали наводити свої соціалістично-більшовицькі порядки. Кругом переполох і страх, недовіра до радянської влади, яку ми так стрічали з вірою, що вона, нам українцям, принесе правду і волю.

Радянська влада заставила багатьох і багатьох покинути рідну землю та йти на Захід, бо вдома їх чекала тюрма і Сибір. На роботі в «Меті» і «Бібльосі» я зостався один, бо це було митрополиче і церковне видавництво. Священики залишили його. Мій товариш о. др. Михайло Сопуляк пішов на Захід, нині живе у Канаді.

Продовження мого життя – це вже життя під радянською владою. Про це окремо напишу.

Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

середа, 28 лютого 2024 р.

Як масакрували в'язнів у тюрмі при вул. Лонцького. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.Книга І. Документ №21.12 липня 1941 р

Селянин з Жовківщини, що чудом спасся від смерти з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького, оповідає: «Я сидів уже три місяці в тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького, в келії на II поверсі. Всіх нас було там в останньому часі 8, самі українці: селяни, робітники й інтелігенти. В понеділок, 23 червня ц. р., біля 6-ї год. пополудні, приказали нам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери опинились у келії в партері, де всіх нас було точно 20 (в'язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в'язнів з обох горішніх поверхів.
Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: «Ложісь» і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: «Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?» Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.

Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров'ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров'ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім – все затихло.

За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в'язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь окривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір'я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.

Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам'ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в'язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.

В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір'я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.

Так я урятувався чудом – один на кілька сот людей – від певної смерти.

Сам я – голова читальні «Просвіти» і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання».

Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького?

Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в'язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже

1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові;

2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль;

3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів;

4) Юрко Брей і 5) його товариш – оба селяни з Вороцова, пов. Львів (товариш Брея був низького росту, лице кругле з веснянками);

6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові;

7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.Селянин з Жовківщини, що чудом спасся від смерти з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького, оповідає: «Я сидів уже три місяці в тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького, в келії на II поверсі. Всіх нас було там в останньому часі 8, самі українці: селяни, робітники й інтелігенти. В понеділок, 23 червня ц. р., біля 6-ї год. пополудні, приказали нам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери опинились у келії в партері, де всіх нас було точно 20 (в'язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в'язнів з обох горішніх поверхів.

Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: «Ложісь» і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: «Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?» Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.

Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров'ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров'ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім – все затихло.

За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в'язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь окривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір'я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.

Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам'ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в'язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.

В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір'я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.

Так я урятувався чудом – один на кілька сот людей – від певної смерти.

Сам я – голова читальні «Просвіти» і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання».

Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького?

Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в'язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже

1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові;

2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль;

3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів;

4) Юрко Брей і 5) його товариш – оба селяни з Вороцова, пов. Львів (товариш Брея був низького росту, лице кругле з веснянками);

6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові;

7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.

Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

вівторок, 27 лютого 2024 р.

Геді Ламарр - донька львів'янина: що ми знаємо про цю всесвітньо знану кіноакторку..?

Ну, по-перше, те, що фюрер персонально її оголосив "ворогом Третього Райху", а римський папа Пій XII закликав усіх добрих католиків не дивитися фільми з її участю...

Батько Геді Ламарр - Еміль Кіслер, був корінним львів'янином і банкіром, а найближчу родину мав в селі Дунаєві, що на відстані 24 кілометри від Львова. В часи Першої Світової війни отой Еміль Кіслер і його дружина Гертруда перебрався до Відня, де в листопаді 1914 року у них народилася донечка Геді Єва Марія.
У шістнадцять років Геді Ламарр втекла з дому, вступила до театральної школи і почала зніматися в кіно. А, першу світову славу вона отримала у 1933 році після зйомок у фільмі Густава Махати "Екстаз", де була десятихвилинна сценка, в якій молода дівчина купається в озері. Тоді вперше в історії "європейського "пристійного" кіно була невелика еротична сценка (хоча на екрані показали лише лице, сповнене блаженних емоцій...) за участю Геді Ламар.

Але! Цього було досить, щоби тогочасне пуританське суспільство буквально вибухнуло прокльонами на адресу Геді Ламар: фільм з її участю одразу заборонили у низці країн, а Адольф Гітлер оголосив її "ворогом Третього Райху". Навіть, Ватикан устами папи Пія ХІІ встряв у цей скандал оголосивши, щоби усі добрі католики не дивилися отой фільм з участю Геді Ламар.
Ну, і на закінчення: Геді Ламар прожила ще довге і відносно щасливе життя і померла в січні 2000 року у Флориді, у віці 86 років. Згідно з останнім бажанням Геді Ламар, її прах розвіяли у Віденському Лісі, на прогулянках в якому пройшли її перші юнацькі роки..

понеділок, 26 лютого 2024 р.

360 років тому: 27(12).02.1664 – біля с. Комань поблизу м. Новгород-Сіверського на Чернігівщині поляками розстріляний Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький.


Вважається, що народився у м. Брацлав, нині на Вінниччині близько 1618 в сім’ї дрібного шляхтича. До початку повстання під керівництвом Б. Хмельницького про нього майже нічого не відомо. Здобув добру освіту, правдоподібно навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Також побутують версії про навчання в польському колегіумі або у Берліні, де отримав фах інженера-фортифікатора. Припускається, що володів шістьма мовами. Перші відомості про військову службу пов’язані з обороною Азова перед турецькими військами султана Ібрагіма (1637-1642), в якій командував одним із загонів. У 1640-х як реєстровий козак брав участь в походах проти кримських татар, виправах на прикордонні московські землі, правдоподібно перебував на королівській службі в Кодаку. Орієнтовно наприкінці 1630-х – на початку 1640-х одружився, окремі дослідники пишуть, що мав двох синів – Тимофія і Григорія.

Перші згадки про участь Богуна у Визвольній війні українського народу (1648-1657) містяться у «Реєстрі Війська Запорізького 1649 року», де він значиться в числі козаків (в літературі також, що був в числі старшини) Чигиринського полку. Ймовірно від 1650 полковник кальницький. В лютому-березні 1651 керував обороною Вінниці проти польського війська під командуванням Калиновського та Лянцкоронського, які мали плани після здобуття міста наступати на Київ. Спритним маневром Богун заманив важку польську кінноту на лід з попередньо прорубаними та замаскованими ополонками на річці Південний Буг, де втопилося чимало вершників. Відтак з невеликою залогою організував ефективну оборону фортеці, перетворивши вишколене польське військо на велику безпорадну юрбу. Коли ж на допомогу оборонцям наспіли уманський полк Осипа Глуха та полтавський полк Мартина Пушкара поляки, покинувши обоз, кинулись до відступу. Польське суспільство було пригнічені цією бездарною виправою, а провину за загибель великого числа шляхти та поразку покладало на Калиновського та Лянцкоронського. Богун переслідував противника до Кам’янця-Подільського, який штурмував 29.04-1.05.1651. 

Особливо талант воєначальника проявив у битві під Берестечком (1651), коли після зради татар та захоплення ними в полон Богдана Хмельницького й Івана Виговського козацька армія опинилася на межі катастрофи. Обраний наказним гетьманом, Богун організував оборону та у вкрай несприятливих обставинах зумів вивести козацьке військо з оточення. У березні 1653, маючи всього лише 400 козаків успішно чинив спротив 1,6 тисячному загону С. Чарнецького та під Монастирищем вщент його розгромив і здобув великий обоз. Того ж року разом з Тимошем Хмельницьким брав участь в поході на Молдавію (Сучавський похід), а після загибелі Тимоша під Сучавою (22.09.1653), як наказний гетьман, вивів козацький корпус в Україну. В облозі під Жванцем (09-12.1653) польське військо під командуванням короля Яна Казимира від повного розгрому знову врятувала зрада татар, яким поляки віддячились дозволом грабувати українські землі та брати в ясир українських селян. Тоді Богун на чолі 10-тисячного загону громив татар, що для грабунку розділилися на менші відділи, чимало з них знищив та взяв у полон. Від кінця 1653 і впродовж 1654-1655 вів безперервні бойові дії проти коронного війська та татар на Брацлавщині й Уманщині. В 1655 керував обороною Умані, яку польське військо попри чисельну перевагу так і не змогло здобути. Цього ж року звів великий бій з переважаючими польськими силами під містечком Охматів.

В тодішній політичній ситуації послідовно обстоював самостійність та державність українського народу та був непримиренним противником як промосковської так і пропольської орієнтації. У 1651 різко виступив проти суттєвих поступок польській стороні та укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору. В 1654 був у числі противників союзу з Московським царством та відмовився присягати на вірність московському царю.

У грудні 1656 у складі козацького корпусу під командуванням наказного гетьмана Антона Ждановича воював на території Речі Посполитої: у 1657 разом із союзними військами Семиграддя (Трансильванське князівство) та Швеції брав участь в захопленні Кракова, Берестя (нині Брест), Варшави. В кінці року козацьке військо повернулося в Україну. Після смерти Богдана Хмельницького (1657) підтримав Івана Виговського в його планах позбутися протекторату та впливів Москви. Проте вже у 1658, після укладення Виговським Гадяцького договору з Польщею, відмовився його підписувати та підняв повстання проти гетьмана на Правобережжі (09.1659). Виговський звернувся по допомогу до Османської імперії й залежного від неї Кримського ханства. Однак Богун разом з Іваном Сірком розбили кримських татар, взяли Чигирин і змусили Виговського втікати до Польщі.

За гетьманування Юрія Хмельницького виступив проти Переяславських статей (10.1659), які розривали Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, але підпорядковували Україну Московії та суттєво звужували автономію козацької держави. Наступного року був у числі противників Слободищенського трактату (10.1660), укладеного Ю. Хмельницьким з Річчю Посполитою, який скасовував Переяславські статті та відновлював Гадяцький договір (1658) проте в дещо урізаному вигляді. В червні 1659 учасник битви армії гетьмана І. Виговського з московитами під Конотопом, у січні 1660 в складі московсько-козацького війська брав участь в бойових діях проти поляків та відділів Виговського, а весною 1662 у складі війська Ю. Хмельницького знову воював проти московитів.

Наприкінці 1662 заарештований поляками та ув’язнений у фортеці Мальборк. За Богуна перед польським королем заступився Павло Тетеря. На початку 1663 король Ян Казимир звільнив полковника та доручив йому командування правобережними козацькими полками в поході Тетері на Лівобережну Україну. Коли поляки в січні 1664 обложили Глухів, що розташований на кордоні з Московським царством, в тилу піднялося протипольське повстання. Богуна було звинувачено в таємних контактах з лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким та царським воєводою Григорієм Ромодановським і під час наради в короля 17 лютого 1664 заарештовано. Польовим судом у Новгород-Сіверському засуджений до смертної кари та розстріляний. Обставини страти залишаються невідомими. Похований під Новгород-Сіверськом.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets

четвер, 22 лютого 2024 р.

Як це було в Чернівцях. Дата публікації допису: Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ № 82. 13 серпня 1941 р.

Чернівці 1941 рік

Віденський кореспондент «Краківських Вістей» пише: Я зустрів його випадково: винаймав помешкання у моїх знайомих німців. Це 41-літній мадяр, але з вигляду можете дати йому добру п'ятдесятку – так постарів за ті два роки життя під совєтською опікою. Коли ж ми в розмові з ним зійшли на Чернівці, звідкіля він приїхав кілька днів тому до своєї замужньої у Відні доньки, я не міг не скористати з його ввічливости, щоб не розпитати про те наше місто, що має свою історію й мартирологію.

В Емінгера, славній «винній» Пратеру, було вино. Але тепер його переплітали слова, що були чорні своєю трагедією.

- Коли тільки совєти зайняли Бесарабію й Буковину, –почав п. Цісар Ляйош, – усі кинулися тікати з-під їх «опіки», що вже до кількох тижнів усім нам доїла до живого. Я теж хотів утікати. Хоч виріс у Чернівцях, мав багато знайомих, зжився з цим містом, видержати годі було. Большевики тільки те й робили, що плюндрували місто, вивозили з нього все, навіть лямпи відчипали, клямки забирали з тих хат, в яких виарештовували цілі родини, чи з яких люди вивтікали. Жиди розпаношилися до неможливости. До місяця-двох вони створили цілу сітку, й ГПУ мало в списках коло 300 тисяч «підозрілих», головно українців (п. Ляйош – мадяр і українців звав увесь час «укран»), далі німців, румунів, мадяр. Місто сходило на жеброту, людей арештували, вивозили, викликали кудись. Я був уже 17-ий рік платничим у великому готелі «Есплянада», що тепер став прибіжищем чортзна яких типів, обірванців-старшин, їхніх жінок, що виглядали дуже нужденно.

Мене теж почали розпитувати, хто я і чому не на Мадярщині: коли ж у совєтах питають – це недобре... Я збирався теж виїхати і сказав про це власникові «Есплянади», жидові, якому я колись вирятував від вломників касу і який через те мав до мене повне довір'я. Заспокоїв мене. Говорив, що все це тимчасове, що напевно буде краще і т. д., і т. д. І я повірив.

Тимчасом ішло до шораз гіршого. В Чернівцях, крім портретів Сталіна, нічого вже майже не було, геть виголили. Водночас почалася якась гарячка. Мужчин стали забирати до війська, а коли викликали когось, то це означало, що до 24 годин родина викликаного мусіла покинути все й виїздити на Дон або на Волгу. Так поїхали сотні українців, німців. Настав переполох. Нарешті викликали й мене. Ціле щастя, що мій господар за 1200 моїх таки рублів якось викрутив для мене «відсувний термін».

Потім почалося набивання Буковини військом. Ішло його хмара, всі в напрямі границі. Ми всі догадувалися, до чого йде, і дивувалися, що водночас радіо безупину підкреслювало добросусідські взаємини з Німеччиною й Румунією. Та цього мало: десь від березня ц. р. почалася «загострена бойова готовність», населення Чернівців просто силоміць виганяли на вулиці й площі вправ, показували безупину велети-танки й усякий воєнний виряд та аж захлиналися про непереможність та певність перемоги. Не згадували тільки, кого це перемагатимуть. Аж ось одного дня й це стало ясне. Вірте, або й ні, а на одній параді, на якій був і я, роздавали летючку й на летючці було написане: «Так буде в 1941 році», і була світлина берлінської «Унтер ден Лінден» (німецька фашистська газета виходила в 1941 р. у Берліні), і на ній у марші «доблєстная» красная армія. Все це було зроблено так наївно, що якби не НКВД, я був би голосно реготався. Але тепер було вже ясно. Водночас нужда й арешти зросли, а совєтські літаки ночами постійно закидали Румунію міліонами летючок про недалеке «визволення».

Так прийшов день 22 червня. Усіх мадярів та румунів закликали замельдуватись. Усі, які пішли, вже не вернулись і тому я вирішив не йти. Українці, служба нашої «Есплянади», помогли мені сховатись у найтемніший куток півниці, за старі, порожні бочки, куди мені незабаром додали товариство: одного українського священика (на жаль, п. Ляйош не запам'ятав його прізвища) і одного німця. Жили ми одним вівсяним ощипком і тільки вночі я зважувався вийти по воду. Чернівці горіли, большевики підпалили їх того ж таки першого дня війни. Направо й наліво почали «ліквідувати підозрілих», а водночас самі втікали панічно: я сам бачив танк, на якому їхала перина, дитячий візок і ровер якогось старшини, що жінку й діти віз всередині воза.

Чернівці горіли аж до 5 липня. Того дня розсадили динамітом ще й чудову нашу катедру, пам'ятаєте, яка це будівля була? А вполудне того дня до міста ввійшли одночасно румунські й мадярські війська. Я зголосився негайно в команді. І мені, як мадярському громадянинові, дозволили до трьох днів виїхати до Будапешту, а звідти до Відня.

П. Ляйош скінчив своє оповідання, яке ми всі слухали мов несамовиту казку.

- Як почувалися мешканці Чернівців, коли червона зараза відійшла?

- Пане, – каже п. Ляйош, – хоч би найгірше в світі, так це не те, що большевицьке пекло. Чернівці знищені, обдерті, голодні, але, бачите, як тільки тих чортяк не стало, так усім наче обличчя прояснилися й наче очі заясніли. Та що і казати. Ви – українець. Ви найкраще, бодай всіх своїх земляків, знаєте, яке це большевицьке «визволення»...

Анатоль Курдидик
Українські щоденні вісті (Львів). 1941, № 33, 13 серп.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

понеділок, 19 лютого 2024 р.

Ми практично нічого не знаємо про постаті української діаспори в Японії. Серед малознаних, але від того не менш цікавих, постатей вчений-фізик та музикант РОМАН КОВАЛЮК (8 травня 1972, Львів — 19 лютого 1998, Токіо).

Роман Ковалюк був львів'янином, з дитинства успішно поєднував інтерес до науки та музики. З відзнакою закінчив фізичний факультет Львівського університету ім. І. Франка, де й почав працювати. Не можливо не відзначити, наскільки обдарованим він був - опанував англійську, німецьку і польську мови, грав на скрипці, фортепіано та гітарі, 10 років грав у камерному оркестрі Львівського університету ім.І.Франка. Співав, займався бальними танцями, складав пісні. Також захоплювався спортом - грав у теніс, займався айкідо.

До Японії молодий вчений потрапив, здобувши грант від японського уряду для дворічного стажування у Токіо. Та він не обмежувався лише науковою діяльністю, а створив у одному з токійських храмів хор, яким керував, навчаючи японців співати українські пісні та колядки. В студентському гуртожитку він організував культурно-мистецький куточок України, і загалом намагався всіляко популяризувати Україну та її культуру.

У січні 1998 року Роман Ковалюк переміг на ІХ Міжнародному пісенному фестивалі в Японії, виконавши "Червону руту". Очевидно, він міг би ще підкорити ще багато вершин. Однак трагічний випадок обірвав його життя: 19 лютого 1998 р. його знайшли вбитим на території Токійського університету. Похований Роман Ковалюк на Личаківському цвинтарі у Львові.

Обставини вбивства досі невідомі. Однак Роман залишив по собі добру пам'ять у багатьох українців в Японії, які з теплом і вдячністю згадують його та його любов до Україну, яку він намагався поширити і в Японії.

Підготовлено на основі статті Лідії Купчик. Детальніше - тут: http://ukrpohliad.org/.../roman-kovalyuk-blagodatnyj...

Джерело інформації 
#УД_Японія #УД_Роман_Ковалюк
Володимир Дорош - фейсбук сторінка.

вівторок, 13 лютого 2024 р.

Якщо не виконав норми – тільки 175 грамів хліба. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.Книга І. Документ №288

Гончар (Бакай) Уляна Василівна, народилася 1925 р. в с. Підлужне Костопільського району Рівенської області, українка, православна, безпартійна, селянка, заарештована в 1945 р., звільнена в 1954 р. на спецпоселення.

Поділюся спогадами про пережите у різних тюрмах і таборах сталінського режиму. Як тисячі наших людей, пройшла я школу мужності і, хоч втратила здоров'я, залишилася живою. Написала свої спомини не для того, щоб ввійти в історію, а для того, щоб наші нащадки знали, якою дорогою Україна була для нашого покоління. Ми не були ворогами радянської влади, бо ми її не знали. Пам'ятали терор більшовицьких властей ще в довоєнні роки, тому боронилися, хто як міг, не хотіли коритися чужинцям-окупантам. Вивезли нас і наші родини в далекі суворі краї, щоб з часом ми і наші діти забули, що ми українці.

Росла, як і всі мої однолітки, в селянській сім'ї. Коли ще вчилася в сільській школі, у 2 чи 3-му класі, то нам видали підручники-читанки з української мови. На другий день вчителька забрала ті книжки, а згодом повернула. Як почала перегортати сторінки, то побачила зачеркнуте слово «Україна», а написано – «над нашою землею». Там було речення: «Зійшло сонечко і засіяло над нашою Україною». В школі нам твердили, що є «jezyk polski i jezyk ruski», а української мови взагалі ж не існує. Вдома мені батько пояснив: поляки не хочуть, щоб діти знали, що вони українці.

Ще змалку я відчула любов до своєї землі і народу. Наше село з півночі обвивала річка Горинь, зі сходу стояв ліс. Дуже мальовнича місцевість. Пройшов час, я підросла.

У 1941 р. мої батьки були в списках на виселення в Сибір, але вибухнула війна, і ми залишились. Під час німецької окупації багатьох дівчат вивезли на роботу у Німеччину. Ледве не потрапила туди і я. Але в лісі поїзд зупинили українські партизани і наш ешелон залишився.

У 1944 р. з приходом совєтських військ я була заарештована, але за браком доказів мене відпустили і відправили на роботу в інший район. Тоді б­гато дівчат ховалися від енкаведистів. Помер батько, залишилася добра господарка і я справлялася з роботою сама. Так тривало рік, облава за облавою. Людей забирали, судили, вивозили в Сибір. Багато українських партизанів приходили з повинною, oе більше було вбитих, бо живими не здавалися. В грудні 1945 р. з повинною прийшов і надрайонний провідник СБ Петренчук Михайло (Негус). Тоді схопили й мене в чужому селі і привезли в район, де вже на мене дав свідчення провідник. Він, вислужуючись перед своїми новими шефами, сказав, що я з 1940 р. підтримувала зв'язки з ОУН, а тепер – з УПА.

Перший допит був дуже гуманним. Мені неодноразово пропонували співпрацю з КГБ. Принесли шинелю з погонами старшого лейтенанта і сказали: «Будешь с нами работать, то мы тебя вознесем, еще дадим высшее звание». Я категорично відмовилась, відповівши, що в органах працювати не буду і не хочу. Дали мені подумати, а коли не погоджусь, то мене засудять і родину вивезуть. Я стояла на своєму: «Я сільська дівчина і нічого не розуміюсь у ваших роботах, зовсім не знаю вашої влади, яка для мене нічого доброго не зробила, хіба що тримаєте мене тут». Тоді слідчі: Воробйов, Пінкін, Труханов почали мене бити, копати ногами, катували, як хотіли, а потім кинули у карцер.

Там уже була збита до чорноти Надя Третяк (недавно померла). Я не впізнала її. Все лице синє, очі запухлі, з рота текла кров, лежала напівмертва. Я, менше побита, почала кричати, щоб дали води, бо людина вмирає. Знайшла якусь ганчірку і змочувала їй вуста. Ще Надя пожалілася, що сильно болить її спина. Піднявши їй суконку, побачила синю спину з червоними полосами у різних напрямах. Били її сталевими прутами тільки за те, що не видала свого нареченого.

Давали нам по 300 г хліба і склянку води. Так минуло три дні. Ми трохи поправилися. У камеру зайшли два офіцери і звеліли вийти на вулицю. Було холодно. На снігу лежало 4 вбитих повстанців, а три мертвих – стояли під стіною підперті палками під руки і під бороду. Нам наказали впізнавати, але ми сказали, що не знаємо їх.

Просиділи ще два тижні. Не маючи доказів наших зв'язків з партизанами, кати відвезли нас у Рівненську тюрму. Допитував мене, старший чоловік, слідчий Коваленко, який сказав: «Все же ты, девушка, работала в банде. Будем судить. Твоя статья 54-Іа и 54—II».

Перевели мене в іншу камеру, яка була забита жінками й дівчатами з усієї області. Як спали вночі, то мусіли всі разом повертатися. З інших камер чути було крики і стогін. До 16 лютого 1946 р. тримали мене в тюрмі. А потім судили, вирок – 10 років позбавлення волі і 5 поселення, конфіскація майна. Після суду – нова камера, нові люди, вже веселіші. Хотілося на етап, хоч толком не знали, що це означає, які муки на нас чекають.

У квітні 1946 р. нас завантажили у вагони і повезли у невідомому напрямку. Господи, які страждання довелося пережити на етапі. Товарні вагони забиті людьми. Майже на кожній зупинці у вагон заходили охоронці, перераховували нас, били прикладами. В Харкові простояли десь близько двох тижнів. Видавали сухий пайок: хліб, цукор, часом кильку і кип'яток. Яке це було щастя, коли відкривали двері: хоч ковток повітря свіжого.

Нарешті привезли нас у Горлівку. Там поселили у двоповерхових будинках. Поруч був барак, огороджений колючим дротом. Там сиділи кримінальні злочинці. Годували нас погано: баланда з гнилих помідорів, зрідка попадала картоплина. З нами привезли багатьох фронтовиків.

Наступного дня погнали на роботу. Біля прохідної грав духовий оркестр, а за зоною стояли наглядачі з вівчарками. Колоною по п'ять ходили на роботу. Працювали на шахті «Рудуч», чоловіки під землею, жінки – на поверхні.

Так минув місяць. Якось до мене підійшло чотирьох хлопців (ми вже зналися) і сказали, що вони вирішили втікати. Це були Петро Мельник, Микола Мельник, Сергій і Юрій (прізвищ не пам'ятаю). Один з них сказав, що нема чого тут чекати голодної смерті, а потрібно продовжувати боротьбу і при можливості перебратись за кордон. Запропонували і мені. Я відразу ж погодилась, але на другий день відмовилася. Вночі вони втікли через шурф. Довго конвоїри перераховували нас спочатку на шахті, потім – в зоні, бракувало чотирьох чоловіків.

Минуло два тижні. Йдучи на роботу, побачила я недалеко від табору, як вели трьох чоловіків закутих у кайдани, зарослих, опухлих. Відразу ж їх впізнала. Юрія серед них не було. Їх завели в карцер. Вернувшись з роботи, о 12-й годині ночі я тихенько підповзла до огорожі і заглянула в карцер. Вони ходили по коліна у воді, руки назад. Допомогти їм я не могла.

Через якийсь час мене перевели на роботу в лампову. Одного разу, коли зміна пішла в шахту, чую, хтось у вікно лізе. Переді мною постав молодий чоловік у шахтарській робі, який тут же освідчився мені у коханні і запропонував втікати разом з ним. Говорив суржиком українсько-російським. «Мене звати Вася, – сказав він. – Я власовець, тут на поселенні. Донбас – це маса різних людей, змінимо прізвища і будемо жити. Вирішуй».

На другий день вранці нас погнали в інше місце. Табір невеликий, одні землянки. Це було Хащеватівське рудоуправління недалеко від Єнакієво. Загнали нас в ті землянки, лягли спати на голі нари. Вранці прокинулися від неприємного відчуття на тілі – воші. Вийшли і побачили: люди тримають одяг над вогнем, щоб позбутися нечисті. Не було ні лазні, навіть найпримітивнішої кімнати для прогрівання одягу. Голод, холод і тяжка праця. Пробивали штрек, будували нову шахту. У зоні ширилися жовтуха і дизентерія. Люди вмирали.

Після двох тижнів праці у каменоломнях і я захворіла жовтухою. Мене відправили в лікарню. Коли я видужала, лікар (звали його Володимир) каже мені: «Уляна, мруть наші хлопці, їм потрібна допомога. Я роблю все, що можу. Залишайся санітаркою біля них, хоч буде тяжко. Я вже говорив з начальником, він погодився». Погодилася. Господи, як прийшли ми до них, то страшно згадувати. На землі лежали молоді хлопці, всі в крові. Дивились на нас, благаючи допомоги. Змінила всім білизну, помила. Щоденно вмирали хворі – люди різних національностей. Ми виносили трупи за зону тільки в білизні і скидали в яму по декілька чоловік. Тепер там, напевно, вже стоять будинки.

Минуло днів 10-14. В зону прибула комісія. Один вузькоокий офіцер задивився на мене і запитав: «Девушка, почему ты в зоне? Какая твоя статья?» Я відповіла і вони пішли. Коли стемніло, прийшов наглядач і запитав: «Кто из вас, девчата, Гончар? К оперуполномоченному».

Прийшла. Слова не можу вимовити. Запитав, як життя. Відповіла, що живу, як всі зеки. «Знаю, что тяжело, – сказав він, – но я могу тебе помочь. Будешь работать со мной и еще кое-что делать, я тебя освобожу». Я різко відповіла, що працюватиму, як всі люди, а допомагати не буду. Він розізлився, схопив мене за волосся і пхнув у двері, крикнувши: «Попомнишь меня, сволочь бандеровская».

Вранці прийшов начальник колони зек Бобельков Павло, що знав мене раніше, як глянув, змінився на обличчі і каже: «Разве это ты, Уля? Почему так дошла? Такая девка была, наверное нам всем здесь конец».

Всього 4 дні ходила я з ними на іншу роботу, потім знову мене залишили в зоні, а також Валю Малащенко і Галю Кавун, які також не скорилися опер-уповноваженому. Валя – вчителька, Галя – з Києва, дуже гарна дівчина. Думали, гадали, що з нами буде.

Наступного дня нас привезли на пересильний пункт, де знаходилися різні злочинці, які знущалися з політичних в'язнів, відбирали їжу. За декілька днів завантажили у вагони, знову перерахували, не давали їсти – і так майже місяць, аж поки не привезли в Ярославську область у селище Абакумово, недалеко від м. Рибінська. Вже була зима. Винесли з вагонів 19 трупів мужчин і непритомну Ганю Ліщук, але вона помалу видужала.

Жінок завели в клуб. Там було дуже тепло. Яка це була радість. На вечерю дали нам соєвої каші і хліба. Зранку прийшов начальник табору Лялин і сказав: «Граждане заключенные! Вы преступники и враги советского народа. Вас привезли сюда не на курорт, а работать, работать и искуплять свою вину перед родиной. Предупреждаю, кто не будет подчиняться лагерному режиму, будет наказан. И еще одно. У нас нет постелей и вы будете спать на голых нарах. В кого есть родные, пишите, пусть высылают вам что-нибудь».

Так почалося наше життя на новому місці. Працювали на будівництві Рибінської ГЕС. Зима була лютою, тому збирали на станції дрова і під бушлатами переносили в зону, щоб запалити у бараку пічку і трохи обсушитись. Годували зовсім погано. Вранці і ввечері вівсяна або ячмінна каша, 400 г хліба і чай. Якщо не виконав норми – тільки 175 грамів хліба. Той був щасливіший, хто отримував посилки. Хто був позбавлений цього, варив таку страву: бралась баланда, вливалося туди півлітри води, кидався хліб, все це перекипало і здавалося, ніби більше стало їжі. Так минула зима 1946-47 р.

Весна приносила радість вільним людям, а нам – горе. Єдине, що тішило, – потепління. Я, як і всі дівчата, зв'язала собі з шнурків білу хустку, трохи причепурилася. Жінкам у зонах жилося трохи легше. Вони займалися рукоділлям, «казьонні сукні» переробляли на халати. Чоловікам було гірше. Хто курив, той часто обмінював хліб на махорку, сорочок не прали, тільки прожарували, і вони ставали коричневими.

Завдяки нашому бригадирові Лені Степанюк і виконробу Михайлу Румянцеву навчилися багатьох будівельних професій. Життя трохи поліпшилося: видали нам постіль, матраци, одіяла. Працював з нами інженер з Харкова Николаєнко Микола Іванович, якому залишилось відбути ще тут 11 місяців. Він завжди говорив нам, західнячкам: «Вообще вы, бандеровки, все девчата хорошие. Нужно себя беречь. Возможно усатый (Сталин) подохнет, тогда что-то изменится».

У 1948 р. нас відправили в недалекий табір. Там була швейна фабрика, де ми шили ватний одяг. Дуже хороші були вільнонаймані жінки – бригадир Шура Смирнова і начальник цеху Людмила Іванова. Вони були зацікавлені у виконанні плану, а ми – в отриманні хліба. Але недовго так тривало. Нас, політичних, три рази відправляли на етап, але начальнику табору якимось чином вдавалося відстояти.

Усе ж таки у вересні 1949 р. відправили нас в Ярославську, потім у Кіровську тюрму, а далі вже була Інта в Комі АРСР. Везли нас, як «культурних політиків», у купейних вагонах, тільки за ґратами і під добрим замком і конвоєм. Жовтень-листопад провели ми в пересильному таборі № 5, а згодом нас перевели в жіночий табір № 4. Нам видали новий одяг, причепили номери. Мій № 0-327. З ними ми проходили аж до смерті Сталіна. Хоч табір був суворого режиму, можна було писати два листи на рік, на ніч закривали бараки. Не було норм, а тільки завдання. Виконав норму чи ні – їжу давали. У таборі знаходилися жінки різних національностей, але переважали українки, росіянки. Працювали на різних роботах: осушували тундру, ходили на лісорозробки. Вже ніхто не плакав, звикли.

Кілька слів про жінок у таборі. Найбільш нещасними були монашки. Вони відмовлялися працювати, голодували. Їли тільки цукор і хліб. За це їх тримали в карцерах до трьох місяців, виганяли босими на мороз і тримали до тих пір, поки не розтопився під ногами сніг. Інша категорія – т. зв. мамки (Шевченкові Катерини), які мали маленьких діточок. Цих жінок звозили до нас з усіх таборів, бо в зоні був навіть дитячий будинок. Третя категорія – жінки-землекопи, які працювали на тяжких земляних роботах. Їм діставалось найбільше, всі з обмороженими обличчями.

Одного дня отримала листа від матері і трьох сестер з Іркутської області (Черемховський район селище Макарево), куди їх вивезли. Тоді ж від рідних прийшов лист Гані Мельничук з Кременця. Ми обидві раділи і ридали. Вранці пішла на роботу. Цілий день працювала голодна, зжурена, дуже боліла нога, а лікарняного не давали. Почала сивіти, а мені – тільки 22 роки.

Мої родичі страшно бідували. У сестер народилися діти. В старшої померла дівчинка, а чоловік не повернувся до неї. Вона й досі живе одна, хвора, ледве пересувається. До другої повернувся чоловік. Третя також вийшла заміж в Сибіру. Мама померла.

Звільнили мене на спецпоселення у 1954 р. Я вийшла заміж за Бакая Івана. Жили на Сибіру, виростили двох дочок, дали їм вищу освіту. У 1972 р. переїхали в Червоноград.

Протягом усіх років ув'язнення з нами завжди був Бог. Йдучи на роботу, я тихесенько молилася, просила в Бога сили, здоров'я, витривалості. Не було між нами злочинців, не ворогували ми між собою на міжконфесійному ґрунті. Залишилися назавжди у пам'яті гарні, добрі дівчата Ганя Зарицька, Соня Сидоренко, Марійка Рибак, Мар'яна і Сусанна Тетері, Ганя Мельничук, Стефа Комарницька, Марія Миронюк, Ярослава Горішня. Згадую чудову сім'ю Туринських та багатьох, багатьох інших. 

Джерело інформації 
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

субота, 10 лютого 2024 р.

Володимир Манюх псевдо "Борис" лікар який допомагав воїнам УПА. Народився 1921 року в с. Яблунів Галицького р-ну Івано-Франківської області.

Закінчив Станіславівську гімназію та природничий ліцей. Рік вчителював у рідному селі. У 1940 році вступив до Львівського медінституту. В 1944 році перервав навчання і перейшов у ряди Українського Червоного Хреста Української Повстанської Армії. За дорученням УЧХ організував польовий шпиталь УПА в селі Стрілиська Старі. Потім перебрався до Станіславова, де влаштувався на роботу в обласну лікарню. В 1945 році вступив до Станіславівського медінституту і одночасно працював на кафедрі порівняльної анатомії. Закінчивши інститут з відзнакою (1947 рік), залишився для наукової роботи при кафедрі хірургії.

Виходець із простої галицької родини, надзвичайно інтелігентний та ерудований Володимир Манюх, працюючи в Івано–Франківській обласній клінічній лікарні, тривалий час залишався поза підозрою радянських спецслужб. Часто вночі в супроводі партизанських провідників він вирушав у небезпечну дорогу, аби в лісовій криївці чи селянській оселі надати невідкладну допомогу тяжкопораненому воякові УПА чи українському підпільнику. У самому приміщенні обласної лікарні також було обладнано таємну кімнату, де Володимир Манюх із колегами провели понад 150 складних хірургічних операцій

 «Українська Повстанська армія, поза сумнівом, була добре зорганізованою і структурованою, маючи всі ознаки регулярного війська, — стверджує провідний науковий співробітник музею Василь Тимків. — Тож не дивно, що при штабах військових округів діяли підрозділи медичної опіки. Медично–санітарний відділ займався організацією невеличких лікарень, названих «шпитальками», пунктів перев’язки, опікувався пораненими та хворими. Фармацевтичний — заготовляв медичні препарати, харитативний — опікувався родинами членів ОУН та УПА, заарештованих чи засуджених, і дітьми–сиротами. Господарський відділ організовував вишколи медиків».

Винятково складні обставини, за яких доводилося оперувати й виходжувати вояків УПА, постійний ризик і жертовність повстанських медиків нині важко уявити. І все ж їм постійно доводилося працювати в умовах окупації: спершу — німецької, потім — радянської. Ті, хто проводив дні і ночі в лісових підземних бункерах, відчували постійний психологічний пресинг: якщо «шпитальку», прочісуючи віддалені масиви, виявляли енкаведисти, розв’язка була лише одна — смерть. Живими пацієнти лісових лікарень та їхні рятівники в білих халатах зазвичай не здавалися, як, приміром, Катерина Лукань (псевдо Галина) із гуцульського села Кобаки, котра підірвала себе гранатою в оточеному «червонопогонниками» схроні.

«Будували підземні лікарні лише вояки УПА, аби звести до мінімуму ризик розконспірації, — розповідає івано–франківський дослідник національно–визвольної боротьби середини ХХ століття Ярослав Коритчук. — На заздалегідь ретельно підібране для лісової лікарні місце в теплу пору року прибувало зо два рої повстанців (20—30 вояків) з іншого регіону. Упродовж місяця вони споруджували об’єкт, не контактуючи з місцевим населенням. Харчі їм доставляла сітка ОУН, не знаючи для кого вони призначені. Лікувальний об’єкт, як правило, складався з кількох невеликих приміщень — операційної, кімнати для медичних працівників, господарського відділення та «палати», в якій вміщалося близько півтора десятка хворих та поранених. Завершивши роботи, вояки маскували бункер і рейдували на попереднє місце дислокації. Лише після цього до «шпитальки» непомітно прибував медперсонал з охороною».

Чекати зовнішньої допомоги повстанцям було нізвідки. На відміну від тогочасних національно–визвольних рухів Європи, медицина УПА та нелегальний Український Червоний Хрест із різних причин не потрапили у сферу уваги міжнародних «червонохрестівців». Розраховувати доводилося лише на власні сили, а ще — на підтримку своїх прихильників, котрі працювали в радянських лікувальних закладах і свідомо йшли на ризик. Повстанська служба безпеки так ретельно відпрацювала систему конспірації, що, за спогадами фармацевта з Івано–Франківська Надії Білобрам, упродовж тривалого часу вона не знала в обличчя людей, через яких передавала ліки. Нерідко озброєні підпільники під покровом ночі викрадали медикаменти з аптек або купували їх на чорних ринках, які набули поширення у післявоєнні роки. Про цю практику, звісно, здогадувалися аналітики НКВС–МДБ і, бувало, підсилали своїх агентів із протермінованими або отруєними ліками. [1]

Більшості медиків–патріотів за співпрацю з УПА та ОУН доводилося розплачуватися життям або свободою. Сотні їхніх імен дотепер залишаються невідомими.

Зі спогадів Оксани Манюх (Припхан). «Майже весь 1944 рік я і мій наречений Володимир Манюх перебували зазавданням ОУН в Стрілиськах, що на Львівщині. Там Володимир організовував лісовий шпиталь і працював у ньому. Я доглядала поранених і виготовляла в сільській аптеці ліки. Найбільше від корости – вона дуже дошкуляла тоді і партизанам, і селянам.

За кілька місяців після приходу других совітів ми отримали наказ легалізуватися і повернутися до Станіслава. Наше перебування у Львові не було для "таваріщей" дивним, бо вони знали, що ми вчилися там у медінституті. Медінститут відкрили і в Станіславі. Володимир продовжив у нім навчання. Я ж пішла вчитися у фармшколу. Ми встигли завершити навчання до арешту. Але ще, будучи студентом, Володимир далі лікував партизанів. Дуже часто він виїжджав у місце перебування УПА, переважно – у "Чорний ліс".

Приходили по Влодка здебільшого вночі. Дуже тривожні то були ночі. Ми здригалися на кожен стук, бо не знали, хто прийшов: друзі чи вороги – вже нас забирати... Хоч ми обоє були в ОУН, про наші організаційні справи ніколи не розмовляли: "Про Справу говори не з ким можна, а з ким треба!". Сам Влодко ніколи не знав, кому він помагає в лісі. Питатися не можна було, та й він сам би ніколи не подумав так учинити. Багато невідомого мені померло разом з чоловіком. Про дещо я довідалася після його смерті.» [4]

Зрештою, в 1948–му його разом із дружиною Оксаною, членом ОУН, заарештували енкаведисти і засудили до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області.

Михайло Андрусяк "Брати Грому". Записано зі спогадів Мирослава Симчича

"...У камері все ще сиділи лікар Володимир Манюх, директор Тисменицької хутрової фабрики Михайлович, Андрій Стефуранчин — сільськогосподарський інженер, чемпіон України з марафону, випускники Коломийської гімназії Іван Романюк з Городенки і Вашкурак з Королівки під Коломиєю, Решко з Космача. [...] Всього в камері мучилося від задухи й тісноти понад тридцять заарештованих. Спати могли лише на боці, поверталися за командою. Сиділи почергово, бо місця бракло навіть для цього. Старостував у камері Михайлович — старий член КПЗУ. Давав партизанам для пошиття чобіт шкіру, тому й «загримів». Знаю, що немолодий чоловік помер першого ж року в таборах. Годували заарештованих звично — пайка хліба, баланда в металевих мисках. Один раз на місяць, здається, дозволялося отримувати передачу з продуктами. Але мене то обходило мало, бо приносити пакунки мені було нікому — мама все ще переховувалася від більшовиків по людях.

З того часу я завів у нашій камері такий порядок, щоб переданими харчами в’язні ділилися порівну. Принесені мені наїдки розклав на куртку й мішок і припросив друзів по камері. Повторювати не було потреби. Харчами ділилися всі, за виїмком священика, якому приносили часто повні торби різної смакоти, так що він не встигав з’їдати і викидав зіпсуті продукти до «параші». Після кількох бесід мені вдалося все-таки переконати скупуватого душпастиря в необхідності ділитися з ближнім. Ділився, правда, не вельми охоче. В камері були люди, яким зовсім нічого не приносили, то що — їм з голоду пухнути. Співкамерники поважали мене за принциповість, а може, діяла моя уніформа з відзнаками сотенного УПА. Стефуранчин годинами захоплено розповідав про спорт. Манюх намагався описати нам винайдений ним новий спосіб переливання крові, навіть дисертацію розпочав на цю тему. Багато анекдотів і казок знав інженер з Ковалівської шахти. Я переповідав прочитане і ні слова про справи військові, бо тайняки не дрімали ніде. Вранці і ввечері ми всією камерою молилися вголос. Конвоїри забороняли, тарабанили в двері, карали — позбавляли прогулянок. Але на них ніхто не зважав." [2]

Повернувшись, працював у Кутах та Богородчанах. В 1965 році захистив кандидатську дисертацію. Продовжував медичну та наукову діяльність. Помер Володимир «Борис» Манюх у липні 1987 року, так і не дочекавшись незалежності України.

Джерела:

1. Іван Крайній. Медична служба УПА та підпільний Український Червоний Хрест у неймовірно важких умовах конспірації рятували життя тисячам українських патріотів. - http://www.umoloda.kiev.ua

2. Михайло Андрусяк «Брати Грому» - http://www.ukrcenter.com

3. «Родовід» - багатомовне генеалогічне дерево - http://uk.rodovid.org

4. «Достойна донька достойного батька» - «Нація і держава» // Конгрес український націоналістів., - № 11 від 14 березня 2013 року

Джерело.http://www.geroi.if.ua/category&category_id=4&page=2

ОТРИМАВ ПРОПОЗИЦІЮ ВИЇХАТИ НА ЗАХІД, ПРОТЕ ВИРІШИВ ЗАГИНУТИ В УКРАЇНІ

110 років тому:
10.02.1914 – у с. Верхнє Синьовидне на Львівщині народився Костянтин Цмоць-«Вовченко; Град; Модест; Стрілець; Юра», провідний діяч визвольної боротьби середини ХХ століття. Дружина Марія (з дому Білас) – сестра страченого поляками у 1932 Василя Біласа. Навчався у Стрийській гімназії, член Пласту, член ОУН (1932). За підпільну працю засуджений на 5 років ув’язнення. Окружний провідник ОУН Стрийщини (1939-1941), двічі заарештовувався НКВС і двічі зумів втекти з тюрем Стрия і Дрогобича. Працівник референтури СБ крайового проводу ОУН Західних Українських Земель (1942-1944), командир особливої групи СБ Р-33, виконував найвідповідальніші завдання Проводу ОУН. Досконало володів німецькою мовою, завдяки чому 1943 з побратимами, переодягненими у німецьку форму, за підробленими документами, під приводом конвоювання на допит до Берліну визволив з німецької тюрми на Лонцького у Львові членів Проводу ОУН – Дмитра Грицая-«Перебийноса» та Ярослава Старуха-«Стяга». Подібним чином із Дрогобицької в’язниці звільнив Олексу Гасина-«Лицаря». Керівник охорони підпільної радіостанції «Вільна Україна» (кодова назва «Афродита») біля с. Ямельниця, Сколівського району (1943-1944). 1944 отримав пропозицію виїхати на Захід, проте обрав продовження боротьби в Україні, виславши на еміграцію лише дружину Марію з сином. Загинув разом із 8-ма побратимами в бою з загоном НКВС чисельністю 300 облавників в лісі біля сіл Юшківці та Дев’ятники, нині Жидачівського району, коли прямував на зустріч з Романом Шухевичем 22.12.1944. В боях за волю України загинув брат Костянтина – Дмитро-«Улас», родину вивезено в Красноярський край.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets

субота, 3 лютого 2024 р.

Як нас розлучили з батьківщиною… (автор: Жолінський Володимир) Розповідь Володимира Жолінського, 1931 р. н., народився у с. Черниці. У даний час проживає в с. Чебель, повіт Каре, воєводство Зелена Ґура, Польща.

Примусове виселення українського села у Зах. Бескидах польським батальйоном "Познань", 1947 р.

Нашу сім’ю, так само як інші польські сім’ї, вивезли у Польщу в 1946 році. В ті роки ніхто не приховував свого національного походження. В селі Черниці дружньо проживали родини євреїв, поляків українців і німців. Після закінчення Другої світової війни верховні мужі вирішили чітко розмежувати границі деяких держав. Спочатку все це було зроблено на папері, а пізніше поділили землю та її жителів. У ті часи назвали це операцією «Вісла». Після того, як був розмежований кордон між Польщею та Україною, взялися за їхніх жителів. Почали робити розподіл родин залежно від їхнього національного походження. Списки польських сімей для виселення в скорому часі були підготовлені.

Переселення було проведено весною 1946 року. Ранком до нашої хати під’їхала фіра, в хату зайшло декілька військових, зачитали указ і дали декілька годин для збору. Дозволили взяти із собою тільки необхідне в дорогу – одяг та деякі харчі. Нашу родину забрали у повному складі, а саме: тата – Володимира Жолінського, 1904 р. н., маму – Марію Жолінську, сина – Михайла Жолінського, дочку – Марію Жолінську, сина – Тадея Жолінського, і мене – Володимира Жолінського. Через декілька годин віз з нашою родиною уже їхав у напрямку села Розвадова. По дорозі до нас приєдналися ще декілька возів з такими ж переселенцями, як ми. Завезли нас у Розвадів на залізничну станцію, погрузили у товарний поїзд, і під вечір повезли в напрямку Польщі. Привезли на станцію біля міста Ярослава, вигрузили та розвезли по місцях, звідкіля були вивезені у зворотному напрямку українці.

Нас поселили у старий будинок. На подвір’ю була стайня, де були залишені пара коней та віз. Пробувши декілька днів у цьому будинку, батько дізнався, що така сама депортація проведена на польсько-німецькому кордоні. Також ми мали інформацію, що німці, покидаючи Польщу, залишили досить добротні будинки з великим підсобним господарством та полем. Тоді батько прийняв рішення, маючи воза та коні, їхати під німецьку границю у пошуках кращого житла. Їхали ми майже місяць, це біля 600 кілометрів. На кінець потрапили у воєводство Зелена Гура. Добрі люди нас направили у село Чебель. Там запропонували двоповерховий будинок на присадибній ділянці півгектара з підсобними будівлями. До цього двору належало 22 гектари орної землі, 5 гектарів сінокосів зі ставком та декілька гектарів лісу. Ми освоїлись на новому місці дуже скоро. Оскільки це була весна, у першу чергу, взялися посіяти зернові та посадили бульбу. Для обробітку такої земельної площі приходилось додатково наймати робочих. Місцева влада допомогла закупити посівний матеріал. Після декількох років господарювання нам дали позику і ми змогли закупити собі необхідний інвентар та техніку.

Багато у веденні господарства батькові допомагали ми, діти. Дружина брата Михайла працювала учителькою в місцевій школі. Деколи їй дозволяли брати учнів для збору урожаю картоплі та овочів.

З часом ми підросли, закінчили школу і почали розходитися, хто куди. Я після закінчення університету в м. Зелена Ґура залишився працювати у ньому проректором. В даний час також є діючим головою мисливського товариства. Брат Тадей та сестра Марія завели свої сім’ї і живуть на стороні. У батьківському будинку залишився брат Михайло з дружиною та своєю сім’єю.

Перший господар цього будинку, який виїхав у Німеччину, через деякий час приїжджав до нас у гості, розказував про своє життя. На нас не мав образи, ми приймали його дуже гостинно.

Записав Іван Кахнич 30.01.2011 року.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

Спогади - розповідь. "ЕТАП" ЧАСТИНА 4. Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман).

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх.

Розбудив мене чутливий поштовх цілого вагона. Крізь віконце заглядав у наш вагон ясний осінній ранок. В'язні вже не спали – одні складали свої розмаїті постелі, інші, переступаючи ще лежачих, пробирались до “параші”, себто прорізаної у підлозі діри, і сороміцьки справляли свої потреби. Зрештою, ніхто не звертав на це уваги. Виглядало, всі мовчки примирилися з роллю загнаної худоби з надією, що це не надовго.

Раптом почулися удари об стіни вагона і то з обидвох боків, а далі – відкрились двері і до середини вскочили, озброєні дерев’яними довбеньками, чотири солдати.

Ще два автоматники з офіцером стояли напроти дверей. Швидко всіх в'язнів зігнали на одну половину вагона і – почався перелік. Це тривало недовго і в спортивному темпі. Жодної різниці між вчорашньою і сьогоднішньою кількістю голів не виявлено. Не закриваючи дверей, солдати принесли насущний пайок на дорогу – п'ятсот грамів дрогобицького хліба, дві кістки цукру на голову та ще й миску соленої кільки на всіх. Під час роздачі можна було побачити на городах багато жінок, які здалеку приглядались останній підготовці від'їзду етапу, з надією побачити когось із в'язнів. Одній, я запримітив, таки вдалося. Вона замахала руками і крізь плач кричала:

«Адась, Адась жеґнай, кохани!.. Я натихмяст виєзджам до Польскі!».

Молодий чоловік помахав її рукою і крикнув на все горло: “ Ідзь додом, Броню, нє стой тутай!.. Вруцев нєбавем, нє плач!.. Уцалуй ойца і малютке!”. У тій хвилині двері вагона зачинились і в'язень пішов на своє місце. Довго ще не міг заспокоїтись – грозив комусь шляками, пйорунами, потім ще попросився до віконця, але цей задротований прямокутник уже заслонив дим з локомотива, що постелився городами чорно-сірою поволокою.

Ще пару хвилин чути було знадвору якісь команди, біганину, а далі протяжний свист паротяга і... состав рушив у наше далеке і довге невідоме.

* * *

Нині субота, 8 вересня 1945 р., – другий день етапу. У вагоні духота і немає води. Той, що сидить на нарах біля віконця, інформує: “Їдемо на захід… щойно проминули Старий Самбір...”. А я думаю: якщо їдемо на Старий Самбір, то вірогідно не минемо Львова. Але що мені з того, розмірковую. Навіть якщо випадком там й трапиться хтось знайомий, то який мені з того хосен?.. Далі сплила на гадку наша школа – “торговельна” на Курковій, 14, бурса на Кавецьких, 5 та її директор Славко Гуглевич. Дужий, статурний весельчак, здається, на той час ще парубкував і любив собі, збігаючи по сходах на перший поверх, приспівувати завжди один милий романсик:

Тихо-тихесенько, ніжно-ніжнесенько білі сніжинки летять, їх мільйони на церкву, на дзвони,
на хрест налягають і сплять...
Несися, жалю мій, жалю, сповнений тужливих мрій...
З кохання і муки загину з розпуки – ах важко жить без надій...

Щось там ще далі було, але я вже не затямив. Де він тепер, той співак, куди заніс його воєнний буревій?.. Мабуть там, де й наші бурсаки, учні, професори... У кожного своя доля і свій шлях - крутий, непевний, непередбачений, а то й зовсім сліпий, як ось мій.

Раптом потяг сповільнив і... зупинився.

- Що там, де ми? – посипались з усіх боків запити до тих, що сиділи на нарах біля віконець. – Товаришу Коваль, – так звали старшого біля віконця, – крикни конвою, щоб води дали, а то сухарів не витиснемо.

- Стоїмо, власне, над якимсь потоком... Але то не Полтва, бо до Львова ми ще, здається, не доїхали.

- А котра година? – запитав хтось із тих, що сидів далі.

- На моїм уже половина шостої...

- Іди, іди, вар’яте старий! Він у тебе давно вже на пів шостої стоїть і ніякий зеґарміщ йому не дасть руху! – Всі зареготали. Але тут загуркотіли двері і конвой крикнув: “Тіша! Воду получай!..”. Десятки очей прилипли до знайомого, милого серцю, краєвиду, який дихнув свіжістю полів та незабутньою втраченою волею. Я не підходив. Здається, свідомо відмовився від тої миттєвої приємності, хоча все ж таки мимовільний погляд схопив пару пухнастих хмаринок та кілька ковтків чистого повітря, що відразу освіжило груди і голову.

На вагон дали троє десяти літрових відер води і алюмінієвий кухлик разом зі строгим попередженням: “Запомні! Каждому по кружкє і чтоби вйодра сдуру нє повредіть! А то – без води останетесь... Понятно?”.

На тому двері зачинились, і поїзд рушив далі.

У вагоні стали ділити воду. Подавали один одному обережно, щоб не розлити строго нормованого напитку. Дехто міняв свою норму на сухар, але таких було мало.

Усі відразу зрозуміли вартість води в етапному ешелоні. Брак чистого повітря став ще чутливішим. Відхожа діра, майже не звільнювалась – все хтось там присідав без попередження і вибачення. Віконця телятника не змогли у спекотний день навіть на ходу поїзда провітрити цю задушливу, засмерджену “транспачку”. У розмовах люди потішались лише тим, що подорож наша буде недовга і що завтра, а найдалі – післязавтра кудись доїдемо. Безпорадність завжди багата на розмаїті варіанти щодо полегшення ситуації.

Віконця вагона почали темніти. Вечоріло, чи захмарилось надвечір'є, а у вагоні уже зовсім стемніло. В'язні гомоніли собі про різне, особливо цікавлячись, куди вже доїхали і чи минули Львів. Поїзд не зупинявся. Надворі зовсім стемніло, й ніхто вже не спостерігав за його рухом і напрямом. Люди укладались до сну, шукали вигіднішого та подальшого від відхожої діри місця, сперечались і поволі засинали, себто звільнялись від цеї осоружної дійсності, щоби хоч на пару годин почути себе на волі, серед рідних, знайомих, а може, й коханих, якщо милостивий сон зволіє їх привести.

Я довго не міг заснути. Гадки, як бульки на воді у слотливу погоду, то появлялись, то щезали, швидко і безслідно. Врешті, одна наче зупинилась для моєї уваги, а може, я сам її якось затримав. Вона ніби шептала: “Оце має бути кінець отих твоїх праведних, оспіваних змагань?.. Хіба такої долі сподівався, присягнувши здобути або згинути у тій боротьбі? Хто ти тепер?.. Недорізаний бичок, якого везуть у наколісній стайні, щоб десь у різні дорізати. Сумна перспектива для молодого бідового юнака... Але... але чи не заскоро ти скис? – підколювала друга, ніби глузуючи. – Хіба ти один тут?.. А ті, хто в лісі, хіба їм легше?”.

Сон перервав мої дискусійні думки і закинув до Львова, де й залишив, раптом прогнаний голосною суперечкою біля вагонного віконця.

- ...Не на Київ, а, здається мені, на Луцьк ідемо, – чую голос Коваля.

- То, виходить, на Москву? – хтось догадується.

- Не думаю, – Коваль заперечує. – Якщо на північ, то Москву все одно минемо.

Надворі вже деніє. Дехто із в’язнів уже на ногах і, переступаючи лежачих, до діри добирається. За годину, напевно, зупинимось – має бути перевірка.

Мій сусід справа – старша людина з Ходорівщини. Понурий мовчун, замкнутий сам у собі. Мною не цікавиться, я ним – теж. Все одно нічого цікавого не скаже.

Коваль інформує, що заїзджаємо на якусь станцію. Вона – зліва по курсу, а з того боку вагон не має віконця. Але поїзд уповільнює хід, значить – зупиняємось.

Цікавіші підходять ближче до дверей, які у кожному разі повинні відчинитись, і буде змога щось побачити. Чуємо, як конвої обстукують боки вагонів. Перевірка, чи хтось вночі не пробував виважити якусь вагонну дошку. Забарабанили і по нашій “стайні”. “Тишина і порядок!” – закричав старший вагону і тихо попередив: “Зараз відчинять”. Усі в’язні мовчки чекають, напружені, як до скоку...

Минуло десь з п'ять хвилин – і скрип дверних штаб попередив, що їх відчиняють.

Трьох солдат із замашистими довбеньками спритно вскочили у вагон, а два – остались стояти напроти, на бетонній доріжці між коліями з автоматами напоготові.

Миттєво всіх зеків перегнали на правий бік вагона. Повільніші на бігу діставали довбенькою по плечах, а хто після такого штовханця оглянувся – діставав ще раз куди попало. Все це дуже нагадувало раптовий перегін худоби у випадку забігу її у шкоду або рятування стада від пожежі.

Перегнавши всіх на один бік, почався швидкий перелік “содєржащіхся”. Коли рахівники не помиляться і нарахують стільки зеків, скільки має бути, – перевірка закінчена, а коли у них виходить більше або менше – все починається наново, з частішими буханцями.

Зараз по закінченні перевірки появляються хлібоноси. Вони розносять до вагонів денний пайок. До нього входять 500 гр. хліба, дві кістки цукру (рафінаду), 100 гр. хамси та дві склянки води. Оце й все. Жодного приварку, розуміється, не“положено”. Хліб, як бачу, уже не дрогобицький – круглий, розрізаний на четверо і не того смаку. Голод ще не докучає, тільки спрага уже дається в знаки.

Коваль втратив орієнтацію. Припускає, що їдемо на північ, але ще на Україні – мигцем запримітив десь український радянський прапор.

Надворі сонячна погода, а у вагоні – духота. Залишилось не більше двох літрів води, але її нікому не дають – тримають у запасі на випадок обомління. Вночі стає легше – температура спадає і в'язні оживають. Поїзд не зупиняється і мчить досить швидко.

Джерело інформації 
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

3.02.1873 – у м. Чесанів нині в Польщі народився Петро Котович (в світі Андрій), ЧСВВ, священник УГКЦ (1897), місіонер, письменник, перекладач.

З відзнакою закінчив гімназію у м. Перемишль. 1890 вступив на новіціат Чину св. Василія Великого в Добромильський монастир (довічні обіти 1895). Богословську освіту здобував у монастирських школах оо. Василіан Добромиля, Лаврова та Кристинополя. Душпастирював у василіанських монастирях Львова, Дрогобича, Жовкви, чимало зусиль складав для видавництва духовної літератури, писав власні твори та перекладав іноземну релігійну літературу. 1919 в числі 42 монахів василіан інтернований польською владою в концентраційному таборі в Домб’є. Від 1920 продовжив служіння на Закарпатті, ігумен Ужгородського монастиря та директор інтернату при монастирі (1922). При монастирі створив друкарню (1925), одним з жертводавців якої був зокрема Митрополит Андрей Шептицький. Ігумен монастиря в Імстичеві (1931). Під тиском угорської окупаційної влади 1939 переведений на місійну працю до Канади. Помер в Канаді 1955.

Із фейсбук сторінки Zenon Borovets

четвер, 1 лютого 2024 р.

У п’ятницю, 2 лютого, Львів попрощається з військовослужбовцями Михайлом Чехом та Віктором Кірмаровим, які захищали Україну від московитів - окупантів.

Як повідомили у ЛМР, чин похорону військовослужбовців розпочнеться о 12:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла, о 12:30 відбудеться міська церемонія прощання на площі Ринок. Поховають воїнів на Личаківському кладовищі. 
Михайло Чех (27.02.1992-11.12.2023) Уродженець села Романів Львівської області.

Навчався у Романівській загальноосвітній школі I-III ступенів. Здобував освіту у Державному навчальному закладі «Ставропігійське вище професійне училище міста Львова». Після завершення навчання проходив військову службу у Львові.

Працював у будівельній сфері. У вільний час захоплювався майструванням. За словами родини, Михайло Чех був дуже доброю і веселою людиною.

Протягом 2014-2015 років виконував бойові завдання у зоні проведення антитерористичної операції у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних Сил України.
Із початком повномасштабного вторгнення рф став на захист Батьківщини до лав 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Боронив суверенітет держави на південному та східному напрямку.
За особисту мужність та вірність військовій присязі був нагороджений численними відзнаками, зокрема, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та ін.
У Михайла Чеха залишилися дружина, батьки та сестра.
Віктор Кірмаров (21.01.1966-26.01.2024) Уродженець села Рибча Тернопільської області.

Учнівські роки разом із сестрою провів у школі-інтернаті. У 1984 році вступив до Львівського технікуму радіоелектроніки (сьогодні – Навчально-науковий інститут сталого розвитку імені В’ячеслава Чорновола). Після проходження строкової військової служби вступив до Національного університету «Львівська політехніка».

Усе своє життя Віктор Кірмаров присвятив роботі у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Львівський завод фрезерних верстатів». Обожнював літературу, ще під час навчання у початковій школі прочитав близько 500 книг. За словами родини, був чудовим чоловіком та люблячим батьком.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації активно допомагав українській армії. У серпні 2023 року вступив до лав Державної прикордонної служби України. Спершу виконував завдання у складі 7-го прикордонного Карпатського загону, а згодом – 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Східного регіонального управління ДПСУ. Боронив державу на східному напрямку фронту, де був важко поранений.

У Віктора Кірмарова залишилися дружина, син, сестра, племінники та хрещені діти.

Джерело інформації https://varta1.com.ua