Народився 28 листопада 1925 року в сім’ї селян Олекси Козьменка та Насті Якуб’як. Дмитро пішов до державної польської школи, хоч мріяв учитись у Рідній школі, де навчання було платне і вчились діти заможних селян. Закінчив 7 класів і хотів продовжити навчання в духовній семінарії, та початок війни розвіяв ці мрії. 19 вересня в Галичину ввійшли радянські війська — і в центрі Печеніжина зразу ж відбудували тюрму НКВС, в якій закатували до червня 1941 року багато безневинних українців, а в липні 1941-го прийшли нові “визволителі”, які цю тюрму переобладнали під приміщення будівельного загону — так званого “бавдінсту”. Юнаки почали дедалі більше ненавидіти окупантів і схилятися до підпільної ОУН, а точніше, її молодіжного крила Юнацтва ОУН.
10 травня 2012 року згасло життя, прожите для України — в кращі світи пішов Козьменко Дмитро, син Олекси, стрілець сотні ВД 59 ім. Михайла Колодзінського “Листок”, член Коломийської станиці Братства вояків ОУН-УПА Карпатського краю ім. полк. “Грома”.
На кутку Дубовиці, під лісом, до діда по материній лінії заходив кущовий провідник ОУН Шкондеюк Іван, син Василя “Славич”, “Святослав” (1917—1945) родом з Соколівки на Косівщині, син священика, з яким мав можливість інколи спілкуватись і 18-літній Дмитро та його друзі-ровесники. 1943 року на основі самооборонного кущового відділу Української Народної Самооборони (УНС) було сформовано сотню, яку прийняв підстаршина Дружин Українських Націоналістів, хорунжий УПА Михайло Москалюк, син Юри “Спартан” (1921—1950), а “Славич” очолив штрафну сотню 21 тактичного відтинку “Гуцульщина” і перейшов на рідні терени.
В УПА вступило майже 100 мешканців Печеніжина віком від 17 до 45 років, включно з дівчатами, які виконували роль санітарок і зв’язкових. Переважна більшість — юнаки, перед якими постав вибір — іти в Червону Армію чи поповнити “Армію безсмертних” і змагатись за Українську Самостійну Соборну Державу. Дмитро Козьменко став вояком Української Повстанської Армії на псевдо “Листок”.
З наближенням фронту сотня “Спартана”, яка отримала шифр ВД 59 і структурно входила в курінь “Карпатський”, маневрує між мадярськими і радянськими частинами, зводячи позиційні бої, нападаючи на ешелони і склади зі зброєю і амуніцією. 22 березня 1945 року відділ сотні “Спартана” висадив у повітря трьома потужними вибухами тюрму НКВС у Печеніжині. У цій акції брали участь майже всі повстанці з Печеніжина.
Згодом Дмитро став розвідником, і командир високо його цінував.
Тільки завдяки ідейності й силі волі повстанцям вдалося вистояти в люті морозні зими. Згадував повстанець добрим словом свого безпосереднього командира — Йосипа Приймака “Нечая” з Молодятина, одного з трьох братів, які полягли в боях за Україну. Майже всі ровесники і друзі Дмитра Козьменка загинули в численних боях.
В одному з боїв у лісах за Слободою “Листок” дістав дві кулі в праве передпліччя. Та це поранення не було фатальним. У березні 1946 року Дмитро Козьменко в Іванівцях прийняв свій, останній в лавах УПА, та далеко не останній бій за Україну. Сили були нерівні, не на користь повстанців. Дмитро був поранений у ногу і від втрати крові знепритомнів. Опритомнів уже на возі разом із вбитими і пораненим у груди хлопчиною дорогою в Ланчин. Ззаду, на коні, офіцер НКВС пильнував, щоб той, з простріленими грудьми, не зіскочив з воза. Їздовий — знайомий “стребок” з Іванівців. “Василю! Вези легше, ми ранені!” — “Везу так, як мені приказано!”.
Кілька разів Дмитро втрачав свідомість, коли приходив до тями — думав над тим, що його чекає. Визріло рішення вмерти дорогою, тому попустив джгут на нозі, щоб стекла кров, але пильне око офіцера це помітило — джгут затягнули, сильний удар вибив з голови думки про самогубство і рештки свідомості. Згодом ногу ампутували. Здавалося, шансів вижити — мінімум, але він таки вижив! Хірург-грузин був доволі людяний. Ліків бандерівцям “не положено”, тож лікар казав: “Цього хлопця лікує його молодість і сильний організм”. Два роки – по пересильних тюрмах, а потім ще довгих 8 років концтабору, в Мордовії. В ГУЛАГу в’язні вмирали від надважкої праці, голоду, дистрофії, а він, без ноги, вижив, працюючи нарівні з іншими каторжниками.
На волю вийшов 1956-го, приїхав до Печеніжина. Радісно зустріла родина, а односельці — по-різному. Якось Дмитро почув музику і пішов подивитися на танці на толічці (майдані). Дивився на чужу молодість, бо власна минула за колючим дротом, і гірко було, що збоку купкою стояли його ровесники-фронтовики і ніхто не підійшов, не подав руки. Вважали ідейним противником? Навряд. Скоріше, боялися за себе…
А в тому ж таки 1956-му довелося забиратися з Печеніжина, бо всіх учасників національно-визвольної боротьби “дбайливе” КДБ зібрало і недвозначно “порадило” виїхати за межі Західної України, бо почалося повстання в Угорщині, а радянське керівництво боялось, щоб колишні повстанці не підтримали угорців або не почали повстання в себе вдома.
Поїхав у Миколаївську область, там зустрів Ганну Городенко з Молодятина — вдову з чотирма дітьми, котра теж перебувала на спецпоселенні, оскільки була з повстанської сім’ї — сестра Настя була в УПА. Одружився з нею і повернувся 1961 року в Печеніжин. Невдовзі у них народилась дочка.
Дмитро 20 років фірманив у лісництві. На батьківському подвір’ї збудував хату, допоміг побудуватися дочці. Щонеділі, незважаючи на погоду, ходив кілометр до церкви пішки, поки не зліг. Вистоював усю літургію, ставив свічки за бойових побратимів і командирів, молився за Україну і народ. Завжди відвідував заходи з ушанування борців за волю України, виступав з промовами перед молоддю. Цікавився політичною ситуацією в Україні, засуджував тих, хто прогнувся і опустив руки.
Його незмінними словами були: “Ми вибороли для вас Україну, а ви її розбудуйте, бо ніхто цього за нас не зробить!”. Дмитро Козьменко не хотів для себе ані пільг, ані нагород, ані похвал, його єдиним бажанням було дочекатися, коли на державному рівні буде визнано боротьбу ОУН-УПА. Дуже тішився присвоєнням почесного звання “Герой України” командиру Роману Шухевичу і провідникові Степанові Бандері, до останніх днів називав себе “Штефановим хлопцем”.
Джерело
О. В. МОТРУК,
молодший науковий працівник музею О. Довбуша
Немає коментарів:
Дописати коментар