Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння, яке Олександр Кошиць пов’язував з нащадками Гедиміна та носіями гербу «Порай», хоча науковці дещо критично ставляться до даної версії. Достеменні відомості про рід Кошиців, що володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств зустрічаються у 18 ст. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць.
Народився він на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав с. Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священиком нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва).
За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані та отримав за роботу Золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один з яких зберігався в архіві самого Кошиця у Вінніпезі.
1904-го після повернення до Києва, Кошиць деякий час викладав в Учительській семінарії та Другій жіночій духовній школі. Тут він продовжив навчання у класі композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на запрошення якого одночасно викладав курс хорового співу. Далі відбулось стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора.
Деякий час був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909-му його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору в 1916-му уперше виконали неперевершений «Щедрик» у обробці Миколи Леонтовича. Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.
У січні 1919-го Голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.
Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував як відбувались концерти в Парижі у 1919-му, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без виключення в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922-му перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.
Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926-го оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів «Сімкою», намагався реалізувати себе в якості композитора. 1938-го він узяв участь у зйомках кінострічки «Маруся», що відбувались у Нью - Джерсі. Також викладав у Колумбійському університеті, працював над «Спогадами» та впорядковував щоденник «З піснею через світ».
Після світового визнання цей період в житті Кошиця був складний. Він потерпав від бажання повернутись в Україну та власної нереалізованості і ображався на українську еміграцію, яка «…навіть не цікавилась чи я живий, і як живу… Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки».
1941-го він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах.
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 р. і похований в колумбарії цвинтаря «Глен-Іден» недалеко від Вінніпега, заповідаючи аби його прах був перенесений до України.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар