Отець Михайло Блозовський, «Сноб'як», «Священик» капелан УПА.

Джерело 1. Вікіпедія.

Отець Михайло Блозовський народився в селі Заріччя коло Золочева, тепер входить до складу міста.

З юнацьких років переслідувався польською поліцією за участь в українському скаутському русі «Пласт».

1930—1932 — духівник Малої семінарії у м. Львів.

З 1931 — віце-канцлер Митрополичої

консисторії УГКЦ у Львові.

У 1933 — підтримав створення політичної партії «Фронт Національної Єдності», за що був покараний митрополичим церковним судом і позбавлений уряду віце-канцлера Митрополичої Консисторії УГКЦ. 

Віце-прокурору доктору наук отцю Леву Глинці казав він, що священик підписується під тезами висунутими ФНЄ опублікованими газетою «Перемога» 1 листопада 1933. Що за переконанням зайнявся політикою, бо добро УГКЦ, котрої він є слугою і добро українського народу, якого він є повноправним громадянином спонукали його взяти участь у політичній організації «ФНЄ». Після чого почались скитання його по теренах Львівської Архиєпархії УГКЦ.

У 1939 — служив у парохії села Чесники Рогатинського району (тепер — церква Архистратига Михаїла с. Чесники Рогатинського району Ів.-Франківської обл. України). Польська влада пильно стежила за його діями і шукала нагоди звільнитись від нього. Проти нього було порушено кримінальну справу за українізацію прізвищ, за небажання їх перекручувати на догоду окупантам. Його покарано шестимісячним ув'язненням.

1941—1943 — парох у с. Красному коло Львова.

1943—1945 — парох в селі Сможе Славського (тепер — Сколівського) району, де він співпрацює з ОУН -УПА.

У 1944 — співпрацює з Славським районним проводом ОУН , проводить національно-патріотичне виховання народу, опікується новоствореним загоном Української Національної Самооборони.

У березні 1946р. коли за сценарієм Москви на псевдособорі 1946р. ліквідували офіційне життя УГКЦ, арештували всіх єпископів та велику кількість священиків, тоді він переходить у підпілля і вступає в лави УПА як капелан (польовий духівник). 

Благословляв повстанців на успіх у боротьбі з москалями, відправляв богослужіння, сповідав і причащав бійців та старшин, освячував місця постоїв, підтримував розважним словом і доброю порадою хворих і поранених чи виснажених до краю нерівним протиборством вояків, проводжав в останню дорогу полеглих. Без нього не відбувалося жодного християнського чи національно-державницького, в тому числі й українського військового свята. 

Він разом із бійцями УПА переживав і радощі перемог і прикрощі невдач, терпів часто і голод і холод. Його часто потребували і віруючі по селах, які не бажали користати з послуг нав'язаного безбожним комуністичним режимом православних російськомовних «батюшок», котрі активно співпрацювали зі спецслужбами атеїстичного СРСР.

Працював коректором, а згодом керівником окружного технічного підрозділу, знаного як «Друкарня ім. Лопатинського в Стрию» , що була підпорядкована Головному Осередкові Пропаганди та інформації при проводі ОУН". 

Був задіяний у діяльність районного проводу ОУН на Сколівщині , займався збиранням відомостей про полеглих повстанців і складанням їхніх життєписів, поширював підпільні видання. Надавав духовну допомогу повстанцям часто у виснажливих переходах у важкодоступні ділянки гір, лавірував між щоденними облавами та «прочісуваннями» лісів москалями маневрування серед зрадників та запроданців. Безперечно, отцеві-воїнові (капеланові) допомагали його бойові побратими, які супроводжували його, охороняли, бо священик ходив без зброї.

2 квітня 1949 разом із братами Василем і Савою Краснянським, Павлом Арендачем і Василем Дубом капелан перебирався на нове місце постою. Несподівано повстанці натрапили у засідку москалів коло села Погар, яку влаштував підрозділ 91-го стрілецького полку внутрішніх військ під командуванням москаля Лєбьодкіна. У тривалому бою у співвідношенні один до десяти — всі повстанці полягли. 

Їх тіла москалі перевезли до села Тухолька , здерли з них одяг і виставили на схилі придорожного рову перед гарнізоном , потім відвезли до села Славське і викинули їх тіла над ровом куди звозили вбитих повстанців. 

Там москалі заздалегідь привчили 2 коні так, щоб ті обгризали людські трупи, і дали їм гризти тіла чотирьох повстанців та отця Михайла Блозовського (після чого трупи були закопані на Млаці під Голицею). 

Джерело 2. Український Визвольний Рух - ОУН і УПА сторінка у ФБ.

02.04.1949 в с. Сможе Сколівського р-ну Львівської обл. в бою проти МГБ загинув Михайло Блозовський ("Священник", "Снобяк") 1902 року народження , учасник Першої світової війни, боєць Української Галицької Армії, учасник спільного походу УГА та армії УНР на Київ влітку 1919 р.

Із 1920-х священник УГКЦ на Тернопільщині. 22.06.1939 засуджений польським судом за "українізацію прізвищ" в с. Чесники Рогатинського р-ну, де служив парохом.

Будучи священиком в с. Сможе Сколівського р-ну Львівіської обл. в 1944-45 рр., після початку радянських репресій та ліквідації УГКЦ переходить до підпілля ОУН.

Був учасником осередку пропаганди Дрогобицького окружного проводу, керівником підпільної друкарні під умовною назвою "ім. Лопатинського в Стрию", референтом пропаганди Славського районного проводу ОУН.

В 1946 р. працівник осередку пропаганди Дрогобицької округи ОУН Михайло Блозовський ("Священник", "Снобяк") підготував рекомендації для священників Української греко-католицької церкви про те як їм діяти в умовах радянської окупації та ліквідації УГКЦ:

"...Найкращі сини і доньки України боряться за її незалежність. Тоді коли молоді стрільці кладуть свої буйні голови , то що ми священники маємо робити в такій важкій справі, як справа св. Віри. Чи маємо боятися переслідувань, тюрми чи хоча б смерти. Ні.

Ми обов'язані піти слідами Христа. Ми повинні сповнити міру жертви котрої домагається від нас Провидіння Боже. Ми повинні піти дорогою героїзму за справу Божу, за справу рідної Церкви і народу. Ми повинні піти слідами наших Дорогих Архієреїв , котрі служать нам прикладом в цій великій добі нашої історії де кується наша доля дочасня і вічна.

Бо коли поступимо інакше сповняться слова великого Шевченка "і сором тут і сором там" і історія нас осудить і Бог осудить "бо хто відречеться від мене перед людьми того я і відречусь перед небесним Вінцем" казав Христос.

Ніколи в нашій історії не було такої гарної хвилини , в котрій можна б було злучити як душу з тілом , рідний народ і його змагання , з його Св. Церквою і її Місією в народі. І хоча частково ми дозволили ворогові вдертися в Святая-Святих нашої Св. Віри, отрясімося з похмілля страху, випрастуймо наші Хрести й як спадкоємці світлих подвигів наших предків, ставаймо до героїчного походу за святі ідеали Божі, щоб колись на Божому суді ми могли сказати за Св. Павлом "Віру заховав".

Ступаймо слідами Св. Петра а не Юди..

Дорогі собраття в Христі, ви напевно спитаєте, хто я є. Я гр. катол. священник. Маю 20 літ душпастирської праці. Наслідком переслідування нашої церкви пішов я в підпілля....."

Цей день в історії УПА - 9 липня.

Присяга старшинської школи "Олені". Околиці с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну Львівської обл., 21 вересня 1944 р.

 

1945 рік

Чота УПА-Захід у засідці біля села Довге на Станіславщині знищила секретаря райкому КП(б)У, капітана НКВД, 14 військових і радянських активістів, ще 11 поранено.

У сутичці з загоном НКВД біля села Тернава на Львівщині загинули троє повстанців.

Під час облави москалів біля села Звижень на Тернопільщині Василь Чорний – «Лев», прикриваючи криївку з чотирма пораненими підпільниками, знищив 3 військових, однак зазнав важкого поранення і застрелився.

1946 рік

Біля села Космач на Станіславщині повстанці обстріляли відділ МВД. Знищені старший лейтенант і двоє військових, ще двох поранено. Здобуто два ручних кулемета і пістолет.

1947 рік

Рій однієї з сотень УПА-Захід у засідці в селі Верхній Ясенів на Станіславщині спалив вантажний автомобіль. Знищений військовий МВД, поранені начальник райвідділу МГБ, 2 партійних активіста і 4 військових. Захоплено в полон лейтенанта МВД.

Під час зіткнень із москалями у селах Берестяни, Ковиничі та Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули санітарка Анна Малиновська і двоє повстанців.

У сутичці з москалями у селі Микитинці на Станіславщині знищені 2 військових, ще одного поранено. Загинув один повстанець, двох поранено.

1948 рік

У селі Струтин на Львівщині підпільники знищили колгоспний трактор.

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині знищив 8 москалів. Загинув кулеметник Андрій Шкіринець.

1949 рік

У селі Княжолука на Станіславщині повстанці спалили клуб.

У сутичках з москалями у селах Бандрів, Горішне, Зимівки і Кам’яне на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

8 липня 1907р. у с. Конюхів на Львівщині народився Олекса Гасин (Олександр Іванович Гасин), полковник УПА, керівник групи УПА-Захід.

В молоді роки брав активну участь в діяльності товариств «Сокіл» та «Просвіта», був членом УВО. З 1930-го – в ОУН. Разом із Євгеном Коновальцем написав «Військовий підручник». Створення українських Збройних сил вважав провідною ділянкою усього свого життя, віддавав їй невтомно всі сили й знання.

Після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941-го обіймав посаду заступника військового міністра в уряді Ярослава Стецька. 

Арештований німцями в 1942-му. Після звільнення загоном УПА очолив підпільну мережу в Галичині. Взяв участь у формуванні Української Народної Самооборони (з грудня 1943-го – Група УПА-Захід). В 1946-1949 роках очолював Головний військовий штаб УПА.

Радянські спецслужби влаштували на нього справжнє полювання. Олексу Гасина щонайменше двічі помилково «впізнавали» серед загиблих підпільників.

Загинув 31 січня 1949-го у Львові на розі вулиць Коперника - Стефаника – застрелився, рятуючись від погоні москалів.

В його кишені знайшли записку до дружини Ольги (арештованої тижнем раніше): «Кохана, будемо разом – і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю…».

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/

Цей день в історії Тернопільщини - 7 липня.

Авто з москалями загрузло на шляху Тернопіль-Збараж. 1916 рік. https://zbruc.eu

1941 р. – в Тернополі на ринку, де, власне, й відбувалося зібрання громадськості, як зазначив “Боєвик” у статті “Український легіон у Тернополі”: “… виступив сотник і комендант першої сотні легіону Роман Шухевич. Він подякував тернополянам за щирі зворушливі слова: “Спасибі Вам, громадяни, за теплу, братню зустріч. Спасибі і Вам, не вгнуті боєвики українського підпілля, що в жахливих умовах більшовицької неволі Ви не покидали боротьби з плюгавим московським навізником та безпощадно нищили ворога на кожному кроці. Держіть і надалі в руках зброю та продовжуйте нищити відвічного ворога українського народу, Московію, щоб здобути славу і волю Україні!”. Цими словами майбутнього керівника УПА була, по суті, визначена стратегія українських націоналістів.

1941 р. – збройний відділ самооборони с. Глібів, нині Гусятинського району обстріляв із вулиці Вигін передову німецьку військову частину, яка на мотоциклах проїжджала через греблю ставка у центрі села. У ході перестрілки було поранено двох солдатів вермахту, один з яких дорогою до м. Скалат помер. Завдяки священикові, колишньому офіцерові австрійської армії Теодорові Кутному (який володів німецькою мовою) було роз’яснено німецькому командуванню, що українські патріоти сприйняли їх за відступаючі відділи большевиків, і німці не спалили село за вбитого солдата.

1941 р. – у Збаражі німецькі війська розстріляли 76 мешканців, які відмовилися співпрацювати з ними.

За станом на 7 липня 1941 р. практично вся територія Тернопільської області під німецькою окупацією. У ніч з 8 на 9 липня 1941 р. червона Армія залишила Заложці (нині смт Залізці) Зборівського району, а 10 липня німецькі війська зайняли Золотий Потік нині смт Бучацького району і деякі села.

1946 р. – на хуторі Боднарка (Боднарівка), приєднаний до с. Козівка Тернопільського району, внаслідок боїв внутрішніх військ МВС із УПА полягло 6 повстанців.

1946 р. – газета “Радянська Україна” надрукувала редакційну статтю “Осторонь актуальних політичних питань” з приводу змісту газети “Вільне життя” – органу Тернопільського обкому КП(б)У і обласної ради. Де зазначено, що газета не друкувала матеріалів, які б “викривали буржуазну, націоналістичну ідеологію в очах трудящих західних областей”.

1947 р. – під грифом “секретно” всім районним прокурорам і народним суддям в області надіслано розпорядження обкому партії та облвиконкому про виконання постанов Ради Міністрів УРСР “Про порядок заготівлі сільськогосподарських продуктів у куркульських господарствах в західних областях УРСР” від 6 червня 1947 р. і “Про податкове обкладання куркульських господарств в західних областях УРСР” від 21 червня 1947 р. Відповідно до цих документів прокурорські та судові органи зобов’язані були “посилити боротьбу з фактами злісного невиконання обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів і грошових доходів”.

1948 р. – внаслідок сутички ОУН з МВС на хуторі Ліщина, нині у складі с. Загір’я Зборівського району Тернопільської області загинули командир боївки Василь Чернецький та його охоронець.

У другій половині 1960-х рр. підпільна УГКЦ активізувалася настільки, що почала проводити в деяких населених пунктах області навіть відкриті богослужіння, як це було 7 липня 1969 р. на свято Івана Хрестителя у с. Зарваниця на Теребовлянщині, де зібралися сотні віруючих із Тернопільщини, Івано-Франківщини й Чернівеччини.

Джерело

Сайт терен

6 липня 1944р. розпочався бій УПА з німцями на горі Лопата Сколівського району.

фото г. Лопата. Джерело фото https://plastovabanka.org.ua (Роман Кучкуда)

Один з найбільших боїв УПА з німцями, у якому проти українських повстанців нацисти використали загалом сили трьох німецьких дивізій та угорського полку.

Сутички тривали 10 днів. Втрати німців становили за різними даними від 200 до 450 вояків, повстанців - близько 30.

Упівців очолював Василь Андрусяк (полковник УПА посмертно). (На фото) У перший день сутичок повстанці роззброїли німецький підрозділ із трьома вантажівками. 8 липня відбулася атака німецьких військ на позиції УПА поблизу містечка Долина із використанням артилерії та мінометів, паралельно почалася атака угорців поблизу Сколе.

Через чисельну перевагу та кращу оснащеність німецьких та угорських військ, частини УПА змушені відступити на заздалегідь підготовані позиції на горі Лопата. Противник почав штурм, однак повстанцям вдалося вийти з оточення.

В результаті боїв німці відступили. УПА опанували терен близько 1000 кв. км.

Джерело: http://banderivets.org.ua/

6 липня 1851р. народився Іван Іванович Левинський, архітектор.

Місто Долина тепер Івано-Франківщина.

Закінчив із відзнакою Львівську технічну академію, професор.

Творив у стилі українського модерну, активно використовував елементи української народної архітектури. Одним із перших в Україні зайнявся промисловим будівництвом, зводив будівлі для фабрик. За проектами Івана Левинського зведено будівлі в Україні та Польщі.

Був щедрим меценатом, а за людяне відношення до людей, з якими зустрічався на життєвому шляху, отримав прізвисько «Серденько».

Львів. Храм Святого Климентія Папи, зведений за проектом Івана Левинського. Фото: ukrainaincognita.com.

Був щирим українським патріотом. 1915-го, під час відступу російської армії зі Львова, Левинського взяли у заручники та вивезли вглиб Російської імперії.

Помер 4 липня 1919-го у Львові.

«Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця», – викарбувано на його пам’ятнику.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/

6 липня 1920р. загинув Хома Пархомюк, командир 2-го Сірожупанного полку Армії УНР.

Січові Стрільці в Проскурові. літо 1919 року. (Осадний корпус військ УНР — одне зі з'єднань Армії УНР у 1918–1919, яке мала різні форми організації: Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.)

У 1920-му очолював сотню у Кам’янецькій спільній юнацькій школі.

Біля Проскурова був оточений і потрапив у полон до москалів. Поводився гідно і мужньо. Смертний вирок отримав від Григорія Котовського. Коли перед розстрілом москальський комісар запропонував вступити до Червоної армії, плюнув тому в обличчя, а помер зі словами: «Слава Україні!»

Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 6 липня.

Сотенний Ярослав Коцьолок («Крилач») приймає звіт 3-го рою 4-ї чоти. Корманицький ліс. Травень 1947 р.

1943 рік

У селі Усичі на Волині повстанці знищили 45 німців і поляків.

1944 рік

У селі Кам’янка на Львівщині розвідка УПА обстріляла три німецьких вантажних автомобіля з солдатами. Захоплено в полон німецького офіцера.

1946 рік

Біля села Рудавка на Дрогобиччині сотня «Булава» УПА-Захід знищила трьох військових МВД і командира погранзастави. Були підтягнуті загони МВД, які намагались заблокувати лісовий масив. У результаті тривалих сутичок і перестрілок дві чоти перейшли в контрнаступ. У запеклому бою знищені полковник, три майори і понад 50 військових, приблизно стільки ж поранено.

У селі Свидова на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

В районі села Нижня Липиця на Станіславщині підпільники знищили голову колгоспу.

1947 рік

Відділ УПА-Захід у сутичці з загоном МВД біля села Лапшин на Тернопільщині знищив двох військових, ще 12 поранено. У перестрілці загинули три воїни УПА.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Черхава на Дрогобиччині. Під час прориву повстанці знищили лейтенанта і трьох військових, чотирьох поранено. Один повстанець застрелився через важке поранення, решта змогли прорватися.

У селі Городище на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Селець і Соколівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід біля села Мізунь на Дрогобиччині знищив командир і трьох бійців винищувального батальйону, що охороняли вузькоколійну залізницю. Здобуто автомат, 3 гвинтівки і боєприпаси.

Зв’язковий Богдан Ониськів – «Листок» у селі Буцнів на Тернопільщині зіткнувся з опергрупою МВД. У перестрілці знищив старшого лейтенанта і військового, однак був важко поранений і, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД біля села Бонишин на Львівщині загинули районний провідник ОУН Богдан Квас – «Блакитний» і два охоронця.

1951 рік

Троє повстанців потрапили в засідку опергрупи МГБ біля села Зубрик на Тернопільщині, однак змогли прорватися через два кордони без втрат.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

6 липня 1917р. три сотні УСС взяли участь у ліквідації ворожого прориву біля с. Куропатники на Бережанщині.

Село Куропатники - Церква Введення в храм Пречистої Діви Марії.

Вікіпедія

6 липня в історії Тернопільщини

фото (з сторінки села у ФБ) село Вільхівчик 

1941 р. – 30 вояків ОУН роззброїли більшовиків у с. Нагірянка, нині у складі м. Бучач.

Тоді ж поблизу с. Вільхівчик, нині Гусятинського району відступаючі москалі розстріляли чотирьох жителів с. Хоросткова: Івана Вербовецького (1912 р. н.), Михайла Москалюка (1921 р. н.), Дмитра Пасічника (1924 р. н.), Павла Пітуру (1916 р. н.), виною яких було лише те, що біля їхніх будинків невідомі 5 липня обстріляли оборонні позиції москальської армії.

1943 р. – вояки УПА роззброїли відділ мельниківців «Український партизанський відділ ч. 21», який оперував на Кременеччині.

1946 р. – вояки УПА напали на станицю «стрибків» у селі Свидова Чортківського району, під час бою ліквідували уповноваженого МВС Козинського.

1948 р. – у с. Буцнів, нині Тернопільського району загинув зв’язковий надрайонного проводу ОУН Богдан Ониськів (1927 р. н., с. Ладичин, нині Теребовлянського району).

Окружний провідник ОУН Золочівщини Кирило Якимець «Бескид»

Фотографія. Керівник Золочівського окружного проводу ОУН Кирило Якимець – «Бескид» (у центрі) і керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН Михайло Квасниця – «Зловіщий» (справа). Не пізніше 14.01.1949 р.

З кожним днем ми дедалі більше дізнаємося про наше минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття під проводом ОУН, про окремих його представників, які поклали свої молоді голови на вівтар майбутнього України. Серед таких, досі мало знаних широкому загалу, є й постать керівника Золочівського окружного проводу ОУН Кирила Якимця – «Бескида».

Народився майбутній провідник 1921 р. у с. Соколівка Золочівського повіту (тепер – Буського району Львівської обл.) у сім’ї селян Миколи Якимця та Анни Бартиш. У 1930 р. у рідному селі закінчив п’ять класів народної. Здібного до науки юнака батьки відправляють у Броди, де він продовжує навчання у польській державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського, яку закінчив (4 класи) у 1937 р., проте матури не здав. З невідомих причин прізвище Кирила відсутнє у списку студентів ліцею при гімназії, де продовжили навчання більшість його шкільних товаришів.

У 1939 році, із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, Кирило Якимець був змушений, для підтвердження своєї середньої освіти, продовжити навчання у 10-му класі середній школі № 5 м. Броди, яка була відкрита на базі колишньої гімназії. Тут він навчався до 23 червня 1940 р., коли отримав свідоцтво про здобуття середньої освіти, а відтак подав документи на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і по конкурсу був захований студентом першого курсу. Тут провчився до початку німецько-радянської війни у червні 1941 р.

До Організації українських націоналістів Кирило Якимець належав із другої половини 1930-х рр., з часу навчання у Бродівській гімназії, де активно співпрацював із гімназистом Петром Федуном – майбутнім провідним ідеологом збройного підпілля ОУН «Полтавою». У роки першої більшовицької окупації став районним провідником ОУН (очевидно, Юнацтва ОУН). Саме за дорученням Організації у 1939 р. вступив до ВЛКСМ і був обраний заступником секретаря комсомольської організації СШ №5 м. Броди. Це, як свідчили згодом його побратими по боротьбі, дало можливість замаскувати перед всюдисущою каральною системою НКВД та уникнути долі закатованих у червні 1941 р. в тюрмах Галичини.

Під час німецької окупації працював учителем у с. Баймаках Буського району, водночас активно займаючись розбудовою мережі ОУН. Від 1941 р. відомий як провідник Юнацтва Бродівського повітового проводу ОУН (1941 – 1942), а від 1942 р. – Золочівського окружного проводу ОУН; займався організацією та проведенням ідейно-політичних, організаційних та військових курсів для Юнацтва ОУН з метою підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944 р. вихованці К. Якимця склали основу сотень УПА та відділів самооборони на Бродівщині та Золочівщині.

Навесні 1944 р. з розформуванням референтури Юнацтва ОУН К. Якимець скерований у Карпати, де обійняв пост політвиховника юнацької школи кадрів, що впродовж травня-липня 1944 р. функціонувала в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області під керівництвом гімназійного товариша Якимця – Петра Федуна – «Волянського».

Перетнувши лінію фронту у серпні-вересні 1944 р., повернувся на рідні терени та очолив Бродівський повітовий/надрайонний провід ОУН, керуючи діяльністю збройного підпілля ОУН та відділів УПА у тодішніх Бродівському, Пониковицькому, Олеському та Підкамінському районах (тепер – це територія Бродівського та частини Буського районів) Львівської області.

У липні 1945 р. став організаційним референтом (заступником керівника) Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса – «Блакитного». Восени 1947 р., після переведення «Блакитного» на інший терен, К. Якимець зайняв пост провідника Золочівської округи ОУН і виконував ці обов’язки до своєї загибелі. В останній період життя керував діяльністю збройного підпілля ОУН дев’яти тодішніх районів – Бродівського, Буського, Глинянського, Заболотцівського, Золочівського, Краснянського, Олеського, Підкамінського, Поморянського (тепер – це територія Бродівського, Буського, Золочівського та частини Перемишлянського районів) Львівської області.

У підпіллі відомий під псевдонімами «Бескид», «Мар», «Луговий», «93» та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, неодноразово був поранений у сутичках зі співробітниками органів та внутрішніх військ МГБ. Відомо, зокрема, про три таких випадки поранення: у 1945 р. – в обличчя, у листопаді 1946 р. – в руку, у лютому 1947 р. – в ногу.

Восени 1948 року стрільці боївки охорони «Бескида» збудували криївку для окружного осередку в лісовому масиві, який знаходиться за три кілометри від с. Жарків Бродівського району. На зиму у даному укритті влаштувались окружний провідник «Бескид», окружний референт СБ «Гнат», друкарки «Зенка» і «Ганя» та двоє охоронців. Тут же знаходилися друкарня та архів Золочівського окружного проводу ОУН.

28 грудня 1948 р. в районі схрону полювали троє мисливців, серед яких був і таємний інформатор МДБ «Лен», який власне зауважив на снігу дивні сліди у вигляді слідів козуль, які у певному місці пропадали. 12 січня 1949 р. при зустрічі з оперативником МДБ сексот доніс про знахідку припустивши при цьому, що неподалік цього місця знаходиться схрон до якого повстанці добираються на ходулях.

Чекісти оперативно відреагували на отриману інформацію, тим більше, що володіли попередньою інформацією від агентів «Білий», «Гірбург» і «Буг» про те, що в районі цього лісу і прилеглих сіл Опаки, Верхобуж та Гута Верхобужська на початку січня часто появлялися функціонери Золочівського окружного проводу ОУН та боївок, що його прикривали. Того ж дня для систематичного нагляду за даною територією і пошуку схрону була створена військово-чекістська група під керівництвом старшого оперуповноваженого Олеського РВ МДБ лейтенанта Сьомкіна та помічника командира взводу 7 стрілецької роти 88 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ старшого сержанта Стрєлкова.

14 січня 1949 р. дана група облавників проводячи пошуки в лісі у районі с. Гута Верхобужська, що за чотири кілометри від с. Жарків виявила сліди а о 14.00 і сам схрон, який відразу ж був заблокований та викликана допомога з райвідділу.

Повстанці, які знаходилися у схроні вчинили спротив і під прикриттям вогню спробували прорватися з оточення. Першими на прорив пішли двоє підпільників, проте були скошені вже при виході із схрону. За деякий час у подібний спосіб загинув ще один месник, а чекісти схрон замінували та підірвали. Загалом у криївці впало шестеро повстанців з окружного осередку Золочівщини. Окрім окружного провідника Кирила Якимця – «Бескида» там загинули:

Паньків Василь Васильович («Гнат», «Тарас», «Тугар», «Яворенко», «Яремко», «Яренко»; 1920-1921, с. Черче Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Референт СБ Комарнівського надрайонного (1946 – літо 1948), Золочівського окружного (літо 1948 – 01.1949) проводів ОУН. Загинув у криївці під час облави. Щоб не здатися живим в руки ворога, застрелився.

Юрас Михайло Данилович («Жовтий», «Залізний», «Змій»; 2.10.1922, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН з часів першої більшовицької окупації. У 1944 р., з приходом Червоної армії, переходить на нелегальне становище та вливається в лави збройного підпілля ОУН. У підпіллі виконував різні функції: господарчого референта кущового проводу ОУН, кущового провідника, організаційного референта Заболотцівського районного проводу ОУН, а відтак керівника боївки охорони окружного провідника ОУН. Загинув при спробі прорватися з криївки.

Паланиця Ольга Михайлівна («Зенка», «Криця», «Лебідь»; 1926, с. Кути Буського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Освіта – середня. Керівник жіночої сітки Бродівського повітового/надрайонного проводу ОУН (1944 – весна 1945), друкарка Бродівського надрайонного, а відтак Золочівського окружного проводів ОУН. Загинула у криївці.

Шеремета Катерина Андріївна («Ганя», «Дніпрова», «Катерина», «Леся», «Синичка» (16.11.1927, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН, зв’язкова станичної сітки. На нелегальному становищі з 1947 р. Друкарка Золочівського окружного проводу ОУН. Загинула у криївці.

«Василь» (особа не встановлена). Стрілець боївки охорони провідника «Р.».

З розкопаного схрону облавники вилучили: ручний кулемет, 3 автомати, гвинтівку, 6 пістолетів, 15 гранат, 2000 патронів, 2 друкарських машинки, друкарський верстат (ротатор), радіоприймач, 200 кг націоналістичної літератури та організаційних документів Золочівського окружного і підлеглих йому проводів ОУН, 50 кг чистого паперу та інші побутові речі.

Тіла загиблих повстанців були доставлені в Олесько у райвідділ МДБ, де впродовж кількох днів лежали для впізнання, а відтак були відвезені до Львова в обласне управління МДБ, де також проходили ідентифікацію. Місце поховання загиблих героїв не відоме.

Типовою для того часу була й доля родини «Бескида». Батько Микола 1888 р.н. та мати Анна 1895 р.н. тривалий час тероризувалися енкаведистами у Соколівці, а відтак 21 жовтня 1947 р. під час масової депортаційної акції були виселені у м. Осинники Кемеровської області. Мати 24.12.1959 р. померла на спецпоселенні, а батько після звільнення 22.02.1960 р. залишився жити у чужих краях при дочці.

Сестра Лідія 1923 р.н. член ОУН з 1943 р. – «Козачка», у підпіллі виконувала функцію зв’язкової. Навесні-влітку 1944 р. навчалася в жіночій школі кадрів у Карпатах, а з наближенням фронту повернулася додому, де продовжувала працювати на користь підпілля. Кілька разів заарештовувалася. Органи МГБ намагалися використати її для захоплення брата Кирила, однак це їм так і не вдалося. Врешті за відмову співпрацювати вона 21 липня 1947 р. була заарештована слідчим відділом УМГБ Львівської області. Стійко витримала всі допити і 24 квітня 1948 р. Особливою нарадою при МДБ СРСР засуджена до 7 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Дубравному ВТТ на ст. Потьма Мордовська АРСР, звідки звільнилася 26 липня 1954 р., але ще довгих шість років перебувала на спецпоселенні, а після звільнення (22.02.1960 р.) залишилася жити у Сибіру, де й померла у 1992 р.

Так у 1949 р. у боротьбі проти російських окупантів загинуло шестеро вірних синів свого народу, проте їхня смерть не була даремною. Сьогодні, маючи власну незалежну Українську державу, десятки тисяч нащадків того покоління ГЕРОЇВ ведуть завзяту боротьбу проти новітніх російських окупантів. Твориться нове покоління ГЕРОЇВ.

Кому щось відомо про діяльність ОУН та УПА на теренах Львівщини просимо інформацію надсилати на електронну адресу rmv.lviv@gmail.com , або на адресу редакції.

Автор Михайло Романюк.

5 липня 1919р.в Берліні народилася Олена Павлівна Отт-Скоропадська.

Олена Отт-Скоропадська (1919 - 2014). Фото: ipress.ua.

Молодша дочка гетьмана Павла Скоропадського.

Активна учасниця Гетьманського руху в еміграції. З 1975-го очолювала Союз гетьманці-державників, правонаступника Українського союзу хліборобів-державників. Все життя плекала надію, що ідеї та діяльність Павла Скоропадського знайдуть ширше розуміння в українському суспільстві.

«Я напевно була зачата в Києві в найуспішніший період Гетьманату», – писала у спогадах. Але вперше відвідала Україну лише в 1991-му, коли їй було вже 72 – єдина з-поміж шести дітей своїх батьків.

«Я завжди задумувалася: наскільки може бути щасливою людина без батьківщини? Дев’ять років тому я вперше приїхала в Україну і тільки тут відчула себе українкою», – скаже пізніше Олена Отт-Скоропадська в одному з інтерв’ю.

Була двічі одружена. Перший чоловік невдовзі після весілля загинув на фронтах Другої світової війни. З другим – швейцарцем Людвігом Оттом – прожила майже 60 років.

Померла 4 серпня 2014-го у Швейцарії. Там же мешкають її дочки Олександра та Ірен.

Із спогадів Олени Отт-Скоропадської:

«Остання з роду Скоропадських»:

«Я часто з захопленням думаю про своїх батьків. Чого тільки не довелося пережити цим людям за 47 років їхнього подружнього життя! … Я ніколи не почула від матері жодного слова нарікання за втрачені багатства, і від батька також. Це було для них обох несуттєвим. Що боліло моїх батьків, то це втрата улюблених людей, розчарування в людських стосунках, ненадійність, брак людської доброти й порядності, усе речі, які не мали матеріального виміру, з якими батькам, проте, довелося стикатися протягом усього їхнього життя».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 4 липня.

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА

Підпільники ОУН, Тернопільська обл., 31.07.1954 р.

Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.)

1943 рік

У місті Бердичеві на Житомирщині гестапівці розстріляли окружного провідника ОУН П. Іскру

1945 рік

Сотня «Дружинники» УПА-Захід розпочала рейд на Волинь.

1946 рік

У селі Нападівка на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний МВД і боєць батальйону.

1947 рік

У селі Криве на Тернопільщині у сутичці з загоном МВД загинув Іван Андрейчин – «Думик».

Сотня «Ударник» УПА-Захід зіткнулася з колоною МВД біля села Красне на Дрогобиччині. У перестрілці знищені кілька військових. Загинули два воїни УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воля-Довголуцька, Нанове, Новий Кропивник і Соколівка на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

У селі Підлісне на Станіславщині підпільники знищили начальника районного винищувального батальйону.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Прибинь на Львівщині загинув Юліян Чайківський – «Голуб».

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

4 липня 1863 р. народився Юліан Панькевич. Один з видатних Українських малярів.

Один з видатних українських малярів Юліан Панькевич (псевдонім Простен Добромисл) народився 4 липня 1863 р. у с. Устя-Зелене, тепер – Монастириського району. З його ім’ям пов’язане становлення українського мистецтва кінця XIX – першої половини XX ст. Він відомий також як письменник і громадський діяч. Дитячі роки Ю. Панькевича минули в с. Васючин та в містечку Езуполі.

1884 р. закінчив Бережанську гімназію. Малярства навчався у Школі Мистецтв у Кракові, коли її директором був Ян Матейко. Далі продовжував навчання у Відні. Відомо, що Ю. Панькевич організовував у селах хори, керував ними, безкоштовно навчав сільських дітей малюванню, історії мистецтва, виготовляв декорації та проектував костюми для аматорських вистав, організовував гуртки самоосвіти. А ще добре грав на скрипці, самовіддано диригував хорами.

Юліан Панькевич займався релігійним малярством, вносячи у нього народний колорит, різноманітні орнаменти, побутові деталі. Високу оцінку мали свого часу його картини “Ісус Христос”, “Богородиця”, “Сільська Мадонна”.

Під час канікул у 1885 р. студенти Львівського університету організували мандрівку з Тернополя до Чернівців. Ю. Панькевич тоді познайомився з Іваном Франком, змалював руїни монастиря під Теребовлею і замок.

1896 р. художник намалював композицію “Трійця” для церкви с. Іване-Золоте, що біля Заліщиків. З 1898 р. працював у Львові в “Товаристві для розвою руської штуки”. 1903 р. вийшла антологія української лірики “Акорди”, упорядником і редактором якої був Іван Франко. Цінуючи Ю. Панькевича як митця, зокрема його здібності рисувальника, І. Франко доручив йому ілюстрування та художнє оформлення цієї унікальної збірки.

Портрет Т. Шевченка 1904 р. – один із кращих творів Ю. Панькевича. Тоді ж він намалював перший із своїх портретів Івана Франка. Це єдиний портрет Каменяра, зроблений з натури.

1918 р. вийшла з друку у Львові невеличка книжечка В. Гнатюка “Баронський син в Америці”. До десяти казок, уміщених у збірці, подано сорок ілюстрацій та двадцять заставок і кінцівок роботи Ю. Панькевича. Приблизно тоді ж на замовлення В. Гнатюка він виконав ілюстрації до збірки “Народні легенди”. Багато часу, творчої енергії віддав художник праці над ілюстраціями до “Слова о полку Ігоревім”, до повісті Г. Хоткевича “Камінна душа”, творів С. Руданського, Я. Щоголіва.

Юліан Панькевич завжди відстоював реалістичний напрямок у малярстві. Він з обуренням виступав проти тих “знавців”, котрі дивилися за костюмами, а “лиць не бачили”. Художник, на думку Ю. Панькевича, мусить бути всебічно освіченою людиною. Серед найпоширеніших творів Ю. Панькевича: “Пейзаж зі скалами в Бубниці”, “Теребовлянський замок”, “Повернення з ярмарку” (1885), “На сільському майдані” (1891), “Рибалки над Прутом” (1893), “Хмельницький закликає козаків на повстання” (1896), “Тарасове горе” (1903), “Подільський пейзаж”, “Дніпро”.

Важка хворба нервів не дала Ю. Панькевичу здійснити всі творчі задуми. Помер 1933 р. в Харкові, де його надії на ренесанс культури в умовах Радянської України залишилися не здійсненими.

Джерело

https://tobm.org.ua/pankevych-yulian/

2 липня 1918р. гетьман П.Скоропадський затвердив закон про громадянство Української Держави.

Її громадянам заборонялося одночасно бути підданими іншої держави.

На батьківщині вони отримували усю повноту політичних прав, в т. ч. виборчих. Натомість на них покладався обов'язок всіма силами дбати про добробут України.

Російські піддані, які на цей час перебували в Україні, визнавалися її громадянами. Особи, народжені в Україні, незалежно від їхнього місцеперебування, мали право на українське громадянство в разі подання відповідної заяви протягом року після досягнення повноліття.

Право на українське громадянство надавалося також особам, народженим громадянами Української Держави у шлюбі чужоземки з українським громадянином, усиновленим іноземцям до 17 років, шляхом натуралізації в разі перебування на території України протягом трьох років і спроможністю прогодувати себе й родину.

Право на українське громадянство скасовувалося в разі прийняття тією чи іншою особою громадянства або підданства іншої держави.

До закону про громадянство додавалося "заприсяжне обіцяння".

Закон про громадянство, ухвалений 2-4 березня 1918 р. Українською Центральною Радою, скасовувався.

Джерело

http://www.istpravda.com.ua/

2 липня 1951р. газета «Правда» засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» за «буржуазний націоналізм»

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра

2 липня 1961р. застрелився Ернест Хемінгуей, американський письменник.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1954 року.

Він покінчив життя самогубством через думку, що більше не може писати.

Перед цим 62-річного митця, хворого на діабет і гіпертонію, тримали в психіатричній клініці, застосовуючи електросудомну терапію. Відтак Хемінгуей втратив спроможність формулювати думки на письмі.

Джерело

http://www.istpravda.com.ua/

28 червня 1651р. - початок битви під Берестечком.

Битва під Берестечком Картина А.Орльонова

Бій між українськими козаками Богдана Хмельницького за підтримки кримського хана Іслам-Гірея з польськими загарбниками короля Яна Казимира.

28 червня 1914р. боснійський студент вбив австрійського престолонаслідника Франца-Фердинанда та його дружину.

Арешт терориста Гаврила Принципа (праворуч)

1914 - боснійський студент, член терористичної організації "Молода Боснія"

Гаврило Принцип у Сараєві вчинив замах на австрійського престолонаслідника Франца-Фердинанда та його дружину. Ерцгерцог і Софія загинули.

Сараєвське вбийство стало приводом для початку Першої світової війни - через 20 днів Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, далі Німеччина - Росії і т. д.

28 червня 1919р. - закінчилася Чортківська офензива - наступальна військова операція Української галицької армії, що тривала з 7 червня.

Наступ Грекова в червні 1919 року, безпартійна таборова газета «Голос табор Німецьке Яблонне.

Вона забезпечила звільнення низки міст і стала однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила УГА під час Українсько-польської війни 1918-1919 рр.

Цього дня 40-тисячна польська армія, прорвавши фронт УГА, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/