Загальна кількість переглядів!

четвер, 13 серпня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 13 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Золочівської округи, серпень 1951р. Перший ряд - Володимир Качор "Лиман", Іван Червак "Олесь", Дмитро Ходай "Тісо". Другий ряд - Павло Сеньків "Михасько", Ярослав Семенко "Андрій", Йосип Квасниця "Гонта".

1944 рік
Відділ УПА-Захід у засідці в селі Тучапи на Львівщині знищив полковника, майора, двох лейтенантів і трьох рядових НКВД.
Згідно радянських зведень, під час збройного протистояння снаряди повстанцям підносили жінки і діти. Опісля все населення, аби уникнути репресій, полишило село, забравши з собою всіх коней і корів.

На залізниці неподалік села Зелена на Станіславщині повстанці пустили під укіс ешелон з боєприпасами. Розбито 40 вагонів, розстріляно 50 супроводжуючих військових, кілька десятків захоплено в полон. Частину боєприпасів забрано, решту підірвано.

1945 рік
Чота військової округи «Витязі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Ясенів знищила майора і рядового НКВД, поранено капітана..

Під час боїв з москалями у селах Волиця, Нова Скварява і Перв’ятичі на Львівщині загинули троє повстанців.

У засідці біля села Вишенька на Львівщині сотня «Холодноярці» на Львівщині знищила 10 військових НКВД, 4 поранила, двох захоплено в полон.

1948 рік
У засідці в селі Вербівчик на Львівщині повстанці поранили офіцера МГБ і уповноваженого міністерства заготівель.

У селі Дубівці на Тернопільщині повстанці спалили сільраду.

1949 рік
Повстанець Іван Грамадій загинув у бою з москалями біля села Стільсько на Дрогобиччині.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Протеси на Львівщині загинув підпільник Микола Дмитришин.

1951 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Соколя на Львівщині. Із шести повстанців, що перебували в оточеній і підпаленій хаті, троє загинули в перестрілці, а троє змогли прорватися.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті 

середа, 12 серпня 2020 р.

12 серпня 1903р. у Стрийю на Львівщині народився Василь Шевчук (отець Кадило), у майбутньому греко-католицький священик, капелан Української Повстанської Армії

Згодом сім'я, де було ще шестеро дітей, переїхала до Дрогобича. Навчався у Дрогобицькій, Перемиській та Стрийській гімназіях. Після завершення навчання та служби у польському війську вступив до Духовної семінарії в Перемишлі.

30 березня 1930 року був рукоположений на священика в неодруженому стані єпископом Йосафатом Коциловським. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 року в церкві святої Тройці у місті Дрогобичі. Душпастирював у селах Дорожів, Меденичі (Дрогобиччина), та Грушатичі (Самбірщина). Від вересня 1932-го, продовжував служіння на Закерзонні. Отець Василь Шевчук був одним із активних учасників товариства «Просвіта», закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.
Командири Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва курінний капелан о. Василь Шевчук «Кадило».

Наприкінці 1945-го о. Василь Шевчук вступив до лав УПА під псевдо Отець Кадило і Пластун. Спершу був військовим капеланом сотні Громенка, а згодом цілого Перемиського Куреня УПА.

Перебуваючи в сотнях Громенка, Бурлаки, Крилача та Ластівки, Отець Кадило служив польові Літургії, сповідав вояків, надавав їм духовну підтримку, хоронив полеглих.
Проповідь о. Василя Шевчука «Кадила» перед вояками УПА на Святі Зброї. Фото: uk.wikipedia.org.

У червні 1947 року, під час рейду на Захід із сотнею Громенка, знесиленого і хворого отця-капелана заарештували представники чеських органів безпеки. Через місяць його передали владі комуністичної Польщі. Під час слідства і суду о. Василь Шевчук перебував у Ряшівській тюрмі, де над ним знущалися кримінальні злочинці та слідчі.

8 червня 1948 року Військовий районний суд у Ряшеві засудив Василя Шевчука до смертної кари, вирок виконали 13 вересня.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
******
8 червня 1948 року капелану о. Василю Шевчуку Ряшівський польський окупаційний суд виніс смертний вирок. 13 вересня
1948 року Василя Шевчука розстріляли. Місце поховання о. Шевчука донині не відоме. Вважається, що він похований на місцевому цвинтарі, де знайшли останнє пристановище багато синів Українського народу.

Джерело
Вікіпедія.


12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) сотник УПА, командир куреня УПА «Месники».

12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) – сотник Української повстанської армії, командир куреня УПА «Месники» і тактичного відтинку «Бастіон», шеф Штабу військової округи «Сян» на Закерзонні. Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу.
Закінчив народну школу, продовжив навчання у сільськогоспо-дарській школі в м. Михайловці (нині Словаччина), Ужгородській вчительській семінарії. Опісля вчителював на Верховині.

У травні 1938 р. Іван вступив до Організації українських націоналістів. Як сотник Карпатської Січі, готував військові сили молодої незалежної держави, був ак¬тивним членом «Просвіти». Після окупації Карпатської України нацистською Угорщиною Іван Шпонтак виїхав до Словаччини. Навесні 1941 р. гестапо заарештувало Шпонтака за знайдену листівку антинімецького змісту, однак з тюрми він втік.

Згодом у Берліні вступив у осередок ОУН, вивчав німецьку мову, пройшов військову підготовку на курсах, які готували старшин для майбутньої української армії. За дорученням ОУН став комендантом української поліції в м. Сянки.

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт про відродження Української держави. Нацисти розпочали репресії проти українських патріотів. Шпонтак потрапив до гестапо, від розстрілу його врятувала втеча.
У квітні 1944 р. Іван Шпонтак перейшов в Українську повстанську армію разом із друзями, яких вишколював, будучи заступником коменданта української поліції в Раві-Руській. Організував курінь УПА, який діяв на відрізку від м. Угнів (Львівська область) по річку Сян. Брав участь у боях під час акції «Вісла» (1947 р.). В одному з таких боїв курінь «Залізняка» був розбитий.

Влітку 1959-го чеська поліція заарештувала Івана Шпонтака -Залізняка, й на вимогу польського комуністичного уряду передала польським органам безпеки. У 1961 р. в Перемишлі Івана Шпонтака засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. На суді Залізняк доводив, що українська держава існує: «Смислом мого цілого життя було й буде: Україна вільна, Україна Соборна. Я вірю в перемогу. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…».

Земляцьке товариство «Карпатський Союз» зі США звернулося до архієпископа Івана Бучка в Римі по допомогу у справі Івана Шпонтака. Архієпископ найняв адвоката в Польщі, який домігся для Шпонтака пожиттєвого ув’язнення до 25 років.

Із підірваним здоров`ям, без документів і засобів до життя Іван Шпонтак вийшов із польської в’язниці у листопаді 1981-го. А 4 квітня 1989 року, після тяжкої хвороби, помер у лікарні в Кошицях. Там і похований.

У 2001 році Івану Шпонтаку було встановлено на Вовковийській ЗОШ І ст. меморіальну дошку.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 12 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Українське та польське підпілля в боротьбі проти москалів.

1944 рік
У селі Яблунів на Дрогобиччині повстанці знищили голову суду.

Біля села Буцин на Волині підпільники знищили майора і капітана НКВД та підпалили військовий склад.

1945 рік
У сутичці з загоном НКВД у селі Княже на Львівщині загинув надрайонний референт Віктор Дунець – «Грізний».

1946 рік
У селі Козачки на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта міліції.

У засідці біля села Петликівці на Тернопільщині підпільники спалили вантажний автомобіль райуповноваженого міністерства заготівель. Поранений водій автомобіля.

1947 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волоща, Криниця і Трускавець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Ваньковичі на Дрогобиччині підпільники знищили члена ВЛКСМ.

1948 рік
Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Лопушанка на Дрогобиччині знищила капітана МГБ, старшого сержанта і двох рядових МВД. Спалений вантажний автомобіль.

У селі Гніздичне на Тернопільщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

У селі Мишковичі на Рівненщині повстанці спалили автобазу машинно-тракторної станції.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Велика Воля на Дрогобиччині. У перестрілці, що зав’язалася загинули семеро повстанців.

Відділ УПА-Захід у з москалями біля села Недільна на Дрогобиччині знищив оперуповноваженого.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

12 серпня 1911р. у Харкові народився Андрій Білецький - Український мовознавець, поліглот, знавець більше 90 мов

Андрій Білецький був сином відомого літературознавця Олександра Івановича Білецького. Мати – Марія Ростиславівна, викладач німецької та французької мов. Не менш відомим були і його дід – Іван Іванович Білецький, ґрунтознавець, педагог, автор підручників, та його брат – мистецтвознавець Платон Білецький.

Андрій зростав у академічному середовищі. З дитинства,захопившись міфами Давньої Греції, вивчив з батьком грецьку мову, з мамою – романські. В юності Андрій серйозно займався астрономією, географією ті біологією, в старших класах школи захопився історією та літературою античного світу, годинами міг читати напам’ять античних авторів. Залюблений у поезію, їздив до Макса Волошина у Коктебель. Пізніше професор Андрій Білецький подарував українському читачеві переклади Гомера, Езопа, Горація, Вергілія, першим переклав кілька романів Жуля Верна та Вальтера Скотта.

У 1933 р Білецький закінчив філологічний факультет Харківського університету, написав кандидатську з історії Давнього Єгипту (на жаль, вона у часи війни загубилася під час евакуації). Працював бібліографом, редактором видавництва дитячої літератури, пізніше викладав латину та завідував кафедрою іноземних мов Харківського юридичного інституту, викладав латину в Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Самотужки вивчав мови, до війни він знав їх дев’яносто.

Під час війни викладав латину, давньогрецьку, античну літературу у Томському державному університеті. Влітку 1943 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Іменне основоскладання у грецькій мові». З 1944 року Білецький викладав новогрецьку мову у Вищій дипломатичній школі Міністерства закордонних справ СРСР. А з 1946 р. і до пенсії працював у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка: очолював кафедри класичної філології, загального мовознавства, романського мовознавства.
З 1958 р. в Київському університеті ім. Шевченка за ініціативою Білецького було започатковане викладання новогрецької мови та літератури. Будучи на пенсії, здійснив переклад українською дев’яти томів «Історії» Геродота.

Помер Андрій Олександрович Білецький 10 квітня 1995 р. у своєму будинку в м. Буча. До останнього він не полишав творчу працю.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

12 серпня 1877р. народився Олександр Сергійович Грушевський, історик, літературознавець, етнограф, брат Михайла Грушевського

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1900-го працював у Новоросійському університеті в Одесі, звідки звільнився через скандал, спричинений читанням лекцій з історії Великого князівства Литовського українською мовою. «Сумно і гидко! На російську мову переходити я, розуміється, не буду», – писав він у листі до брата. Надалі викладав в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Києва.
Входив до складу Центральної Ради. Очолював архівно-бібліотечний відділ УНР. Один із організаторів архівної справи в Україні. За радянської влади викладав у Київському інституті народної освіти, працював в історичній секції Всеукраїнської академії наук.

Автор понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнології. Найбільш відомі – «Очерки по истории Турово-Пинского княжества» (1902), «Города Великого княжества Литовского в 14-16 вв.» (1918).
У 1933-му за політичними мотивами звільнений з усіх посад у ВУАН. 

Заарештований у 1938-му як «один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації», засуджений до п’яти років заслання. Помер у 1942-му (за іншими даними у 1943-му) в селі Іртишськ (нині місто Павлодар) у Казахстані.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

12 серпня 1925 р.у Боярці помер Володимир Іванович Самійленко, поет-лірик, драматург і перекладач

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Народився 3 лютого 1864-го у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (але державних іспитів не складав), входив до Братства тарасівців, зблизився з літературним гуртком «Плеяда».

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та почав свідомо писати українською мовою», – згадував Володимир Самійленко.

Писав ліричні та гумористичні твори. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність.
Знав 9 мов, серед них – грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона, Пушкіна.

Для дитячого журналу «Дзвінок», що видавав Леонід Глібов, написав «Вечірню пісню», відому сучасникам за телевізійною програмою «Вечірня казка» (покладена на музику Кирилом Стеценком).

Іван Франко так характеризував Володимира Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, – і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний…».

За часів УНР служив у міністерствах освіти та фінансів, очолював Департамент загальних справ. У 1920-му емігрував до Галичини. Жив у нестатках, часто хворів. Сумуючи за Україною, 1924-го повернувся до Києва. Хвороби і смерть обох дочок остаточно підірвали його здоров’я.

…Коли я був дитиною малою,
Красу твою повсюди я вбачав,
Здавалась ти веселою, ясною,
Мене твій вид веселий чарував,
Тоді я ще душею молодою
Про муки тайнії твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання…

"Володимир Самійленко. «Україні» (1888)"

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

12 серпня 1541р. народився Іпатій Потій (світське ім'я Адам), Український письменник-полеміст, греко-католицький митрополит Київський і Галицький

Один із засновників Української греко-й
католицької церкви.

(Бересте́йська у́нія ( пол. Unia brzeska , біл.
Берасьцейская унія) — церковна угода, підписана у 1596 р, згідно з якою більшість ієрархів Київської митрополії на чолі з Митрополитом Київським вийшли з-під канонічної підлеглості
Константинопольському патріархату та приєднались до Римо-католицької церкви . Ухвалене на соборі в Бересті рішення передбачало утворення Руської унійної церкви , згодом названої греко-католицькою , котра визнавала верховенство Папи Римського та приймала католицьке віровчення, але зберігала візантійську обрядовість, власні адміністративні структури, канонічний правопорядок та духовно-культурну спадщину.)

Джерела
Сайти історична правда та Вікіпедія

вівторок, 11 серпня 2020 р.

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції. Відразу після того, як німецька армія відійшла на Чехію, він приєднався до групи Рена, яка мала останнє місце дислокації в лісі біля с. Недільна на горі Діл між Бориславом і Самбором. Всі, хто загинув в тому бою, поховані в Стрілках на станції. Дуба енкаведисти шукали весь час особливо ретельно через його приналежність до УДП. Рідну сестру повісили на косах в підвалі Старосамбірського енкаведе за участь в підпіллі.

Дружину арештували посеред білого дня в Самборі на місточку через Млинівку біля електровні. Їхнього маленького сина вигодували близькі родичі, яких він все життя називав Татом і Мамою, навіть коли його рідна Мама повернулася із заслання.
За матеріалами групи "Громадське слухання щодо відновлення Герба м.Самбора до історичного вигляду"

Група вояків ОУН-УПА. У горі праворуч - Розалія Бабій, у нижній лаві праворуч - Дем'ян Бабій.

Розалія Бабій пройшла у 1942 р. курси пропагандистів у селі Держилів Миколаївського району. Викладачем на курсах був ідео-лог-провідник Дубів. У групі навчалося 18-20 дівчат з різних сіл і районів. Вони вивчали історію ОУН-УПА, історію України, політичну географію і медичну справу. Жили на квартирах у селі. Навчалися дуже сумлінно. с.Станків
Для сільського складу підпільників проводились курси в сільських хатах. Зв’язківці навчались у хаті Иосифа Дяковича, Параске-вії Балабан. Навчання проводила Розалія Бабій.

Джерело сайт села с.Станків.

Лесюк Михайло Васильович «Жук» лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у сім'ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта — 5 класів неповної середньої школи. За фахом — кравець.

Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. 

У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей.
Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв'язковий до районного проводу ОУН (06.1944 — весна 1949), бойовик та зв'язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН
Олексія Сітки–"Підкови" (весна 1949 — 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950).

Загинув 25 лютого 1950 (29 років)
с. Вовковатиця у бою з москалями.

Маслюк Йосип Андрійович «Гонта», «Черник», лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Околиці села Чепелі де загинув герой.

Народився 1924р. с. Літовище, Бродівський район, Львівська область, у селянській родині. Освіта — 4 класи народної школи. Активно займався самоосвітою при місцевому осередку товариства «Просвіта».

Член ОУН з часів німецької окупації. В лавах збройного підпілля — від літа 1944 р. Закінчив підстаршинську школу УПА. Стрілець куреня УПА «Дружинники» (1944—1945). Після поранення переведений в теренову сітку ОУН. 
Стрілець Пеняцького кущового проводу ОУН (1945р.), керівник кущового проводу ОУН (04.1951р.), керівник Підкамінського районного проводу ОУН (04.-07.1951р.).

Загибель (27 років)
30 липня 1951р. У бою з москалями
біля с. Чепелі , Бродівський район, Львівська область.

11 серпня 1889р. народився Олександр Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві

11 серпня 1889р. на Полтавщині народився Олександр Якович Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві.
Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.
«Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин.
Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.
Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини.
Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.
Помер у Парижі в березні 1960-го.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 11 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Потічний Петро—Йосип Петрович - професор Мак-Мастерського університету (Канада), активний діяч української діаспори, дослідник історії рідного краю. Радянські спецслужби стратили його батька, поляки вирізали більшість людей у його рідному селі. 1945 року чотирнадцятирічним вступає до Української Повстанської Армії — зв'язковий у підрозділі «Громенка». Далі був пропагандивний рейд на захід. Воював проти радянської влади до 1947 року. 1947 року отримав політичний притулок у США. Згодом брав участь у корейській війні — в складі американського ВМФ. Стає істориком в Університеті Мак-Мастера в місті Гамільтон (Онтаріо). Був співредактором 77-томного видання про українське підпілля.
***********
1944 рік
У засідці в селі Тростянець на Тернопільщині сотня «Орли» УПА-Захід знищила 6 військових НКВД, 10 поранила.

У селі Новосілки на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік
Сотня «Стріла» УПА-Захід у засідці на шляху Калуш – Станіслав спалила два легкових автомобіля. Знищені підполковник і два майора НКВД.

На Чернівеччині в бою із спецзагоном НКВД загинули п’ятеро повстанців – троє безпосередньо в перестрілці, двоє важкопоранених були захоплені в полон і після катувань залишені помирати.

1946 рік
У селі Яворник на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта, молодшого лейтенанта і рядового загону прикордонних військ.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Поручин на Тернопільщині. Загинули двоє повстанців, що перебували всередині.

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель і спалили обладнання машинно-тракторної станції.

Під час бою з москалями у райцентрі Сколе і селі Лужок на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Бистриця на Дрогобиччині знищив 11 радянських активістів. Спалено трактор.
Як невдовзі з’ясувалося, це була провокація МВД: «радянські активісти» виявилися перевдягненими в’язнями з несправною зброю, яких підставили задля виявлення повстанців. Рій потрапив під атаку загонів МВД, ситуацію погіршила зрада селянина-провідника під час відступу. Загинули 14 воїнів УПА, прорвалися лише двоє.

У селі Чистопади на Тернопільщині повстанці знищили 6 радянських активістів.

1949 рік
У селі Витвиця на Станіславщині підпільники знищили податкового інспектора і бійця винищувального батальйону.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

11 серпня 1989р. було реабілітовано учасників Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину»

Члени "Спілки визволення України" в залі суду, 1930 рік. Фото: http://www.jnsm.com.ua

1989, 11 серпня постановою Пленуму Верховного Суду УРСР було реабілітовано учасників так званої Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.

Арештовувати людей почали ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками.

На лаві підсудних було 45 осіб – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки.

Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.

Всього у зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). 

До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

11 серпня 1919р. сформовано Штаб головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії. Начальником штабу став генерал Микола Юнаків

Генерал Микола Юнаків. Фото. 1920 р.

11 серпня 1919р. для спільних дій об'єднаних сил Українських армій сформовано Штаб головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії. Начальником штабу став генерал Микола Юнаків.
Після боїв з москалями Українські війська цього дня зайняли Вінницю; закінчилася військова операція із захопленяю Жмеринського залізничного вузла (було захоплено 23 паротяги, з яких три - з боєприпасами, багато залізничного майна).

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

11 серпня 1997р. в Одесі застрелили головного редактора газети "Вечірня Одеса" Бориса Дерев'янка

11 серпня 1997 - в Одесі на замовлення розстріляли головного редактора газети "Вечірня Одеса"Бориса Дерев'янка на фото

понеділок, 10 серпня 2020 р.

Дельвіг Сергій Миколайович генерал - полковник Армії УНР

Також був військовим історикои, співробітник військового-наукового та літературного журналу — «Табор».
На службі Україні:
У листопаді 1917 р. був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу. На початку 1918 — начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України. В березні 1918 повернувся в Київ. В період правління гетьмана П.Скоропадського керував організацією управління артилерією в армії Української Держави. 3 1919 — інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки.

В червні 1919 р. очолював делегацію
Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу (офензиви) 1919 року Української Галицької Армії, яке було заключено 16 червня 1919 р.

Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по так званій лінії Дельвіга . Нею мали розділятися позиції військ ЗО УНР і Польщі по кордону Заложці-Тернопіль-Острів-Літятин-Незвиська. Проте Диктатор ЗО УНР
Євген Петрушевич не визнав умов перемир'я, наступ галицьких частин продовжувався.
У 1919—1921 роках — військовий аташе -голова української військової місії при Посольстві УНР в Румунії. У жовтні 1920 р. С. Петлюра надав повноваження голові дипломатичної місії в Румунії Костю Мацієвичу і генералу Дельвігу вести переговори, укласти військову конвенцію з урядом генерала П.Врангеля за умов визнання останнім самостійності УНР і її уряду. З лютого 1921 член Вищої військової ради УНР.

3 серпня 1921 року підвищений до звання
генерал-полковника армії УНР. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії.

Після 1921 року жив в еміграції в Румунії. В 1923—1926 рр. був членом керівного комітету української еміграції в Румунії. Працював інженером на фабриці братів Шіль в Бухаресті, потім на заводах «Конкордія» в Кодлі. 

В 1944 переїхав в Єгипет, де й помер, в Каїрі, у цьому ж році.

Петро Костянтинович Єрошевич генерал - поручник Армії УНР

Петро Костянтинович Єрошевич (4 липня
1870 — 1945 ) — генерал-поручник Армії УНР.

Народився на Катеринославщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище, Михайлівське артилерійське училище 1891р., служив у 5-й резервній артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898 ). З 15 лютого 1900 р. обер-офіцер для доручень штабу Приамурської військової округи, брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр.

З 20 квітня 1901 р — штаб-офіцер для доручень штабу 2-го Сибірського армійського корпусу, на цій посаді брав участь у Російсько-японській війні. З 6 грудня 1901 р. — підполковник. З 3 грудня 1904 р — начальник штабу 79-ї піхотної дивізії. З 7 серпня 1906 р. — начальник штабу 17-ї піхотної дивізії. З 6 грудня 1906 р — полковник. З 2 березня 1909 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 48-ї піхотної резервної бригади. З 1 серпня 1910 р. — начальник штабу 43-ї піхотної дивізії.

З 12 січня 1912 р. — командир 4-го стрілецького полку, на чолі якого брав участь у Першій світовій війні. Нагороджений Георгіївською зброєю ( 7 листопада 1914 р. за бій 17 серпня 1914 р.). 
З 8 лютого 1915 р. — генерал-майор, начальник штабу VI Сибірського корпусу. З 29 квітня 1917 р. — у резерві чинів Петроградської військової округи. З 27 липня 1917 р. — начальник штабу 12-ї піхотної дивізії. З 23 жовтня 1917 р. — начальник 12-ї піхотної дивізії, за сумісництвом виконував обов'язки начальника ХІ-го армійського корпусу.

У грудні 1917 р. українізував 12-ту піхотну дивізію та незабаром передав її у розпорядження Центральної Ради . З кінця квітня 1918 р. начальник 2-го Подільського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. 

7 листопада 1918 р. був підвищений Військовою офіцією до звання генерал-значкового.
З наказу
Директорії був заарештований 22 грудня
1918 р., однак звільнений за кілька днів. У лютому—березні 1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. У квітні 1919 р. — командувач 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 3 травня 1919 р. — начальник залоги Рівного. З 2 червня 1919 р. до початку жовтня 1919 р. — начальник 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР . З 23 жовтня 1919 р. — начальник оборони Могилева-Подільського.

11 листопада 1919 р. у Могилеві-Подільському потрапив у полон до білих . 16 листопада 1919 р. був відправлений до
Одеси, згодом — до Севастополя і
Катеринодару. У лютому 1920 р. повернувся до Севастополя.

У середині травня 1920 р. разом з 67 старшинами та урядовцями-українцями виїхав із Криму через Балкани до Армії УНР.
7 жовтня 1920 р. прибув у розпорядження Військового міністерства УНР. З 16 жовтня
1920 р. — начальник Тилу Армії УНР. З 3 листопада 1921 р. — т. в. о. Військового міністра та командарма Армії УНР. 

14 листопада 1921 р. обійняв посаду начальника Тилу Армії УНР.

Радянські емісари прибули у травні 1922р. в табір у Каліші для офіційного оголошення амністії охочим повернутися додому; а щоб генерал-поручник Єрошевич не заважав, то його арештували. Після низки протестів
Загродського звільнений. З 1923 р. жив на еміграції у Каліші.
Навесні 1945 р. був схоплений у Каліші органами НКВС. Подальша доля невідома. Згідно останніх даних загинув у Лук'янівській в'язниці в тому ж році.

Один з останніх.. воїн УПА Володимир Черкавський з Тернопільщини 17 років провів у криївці.

Володимир Черкавський

Петрунелія Щербань

Повстанця Володимира Черкавського із Монастирищини кадебісти арештували аж у 1967-ому. До того довгих 17 (!) років він провів у криївці.

Шукаючи хату нашої співрозмовниці, заблукали. Питали ж місцевих як: “А де Черкавські живуть — ті, що в УПА були?..” І потрапили в оселю… однофамільців, які також брали участь у визвольному русі. “Та це й не дивно, — пояснює місцева бабуся, — тут з кожної хати в УПА хтось був. Такого вам нарозказують — не те, що на газету, — на книжку вистачить…” І справді, розповідей про визвольну боротьбу наших земляків безліч. Проте історія Володимира Черкавського із села Ковалівка Монастириського району — унікальна. Вояк УПА, він брав участь у найважчих та найзапекліших боях проти НКВД, зустрічався з самим Романом Шухевичем, а після того, як загони УПА припинили боротьбу, переховувався у криївці ще довгих… 17 (!) років. Далі були арешт, 15 років нелюдських мордовських таборів… У неволі зустрічався з братами Горинями, Євгеном Пронюком, Левком Горохівським… Повернувшись після всіх поневірянь на рідну Монастирищину, Володимир Черкавський одружився із вдовою свого товариша по підпіллю Степанією. Власне, саме від 85-річної бабці Степанії ми дізналися про перипетії долі мужнього повстанця, адже його життєвий шлях обірвався ще у 2005 році. “Відмучився мій Влодко, — плаче бабця Степанія. — Таке за життя пережив, що мало кому судилося…”.

«Нумо, хлопці, до бою!..»

До лав Армії Нескорених — УПА — Володимир Черкавський прийшов 16-річним, будучи на той час уже членом ОУН. Йшов кінець 1944-го року — час, коли повстанцям доводилося боротися не лише з німцями, а й з енкаведистськими загонами. Старші побратими намагалися відрадити юнака: ми, мовляв, мусимо бути в підпіллі — така наша доля, а ти — молодий, ні в чому не помічений, можеш жити легально, доки не настане твій час… “Ні, — відповів їм, — саме тепер візьму в руки зброю. Якщо вб’ють, то най і мене називають москалі “бандитом”, як тих героїв, що погинули за Україну”. Далі були важкі будні “хлопців з лісу”, невпинна боротьба, важкі походи та бої, коли не раз доводилося заглядати смерті у вічі. Серед світлих спогадів — зустріч з головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Тішився, що командир такого рангу не відсиджувався у надійному схроні, не втік за кордон, а разом з ними зі зброєю в руках здобував майбутнє України.

Після того, як стало відомо, що Володимир пішов в УПА, радянська репресивна машина взялася за його батьків. Висилали його родину двічі: перший раз — у 1944 році з Ковалівки на пересильний пункт до Монастириська пригнали батька і матір Володимира, трьох сестер і двох братів. Найменшому, Степанкові, був лише рочок, навіть іти ще не міг… Його, чергуючись, несли на руках… Коли чекали на ешелон на залізничній станції, не витримав, помер батько… Один з конвоїрів, знайомий поляк, змилувався і посприяв, щоб сім’я повернулася додому, аби хоч поховати по-людськи. Проте уже за три роки всю родину Володимира таки вивезли в Челябінську область. Там незабаром померли дві сестри, двоє братів, серед них і чотирирічний Степанко. З каторги повернулася у Ковалівку лише сестра Ганна. Мати відбула у Челябінській області 48 років — до 1995-го. Найбільше паткувала, що не знає долі своєї п’ятої дитини — Володимира… Думала, що він, напевно, загинув. Проте йому дивом пощастило врятуватися…

Кохання і війна

1950-ий рік… Воюючої України фактично вже не було. Совіти закликали повстанців виходити з “повинною” — мовляв, усе “простять”. Дехто й справді дарма повірив. Але не Володимир. Не повівшись на обіцянки брехливих радянських катів (знав-бо, скільки “амністованих” насправді замордували!), вирішив залишитися вірним присязі і стояти до кінця, хоча й залишився сам… Був одним з останніх на Тернопіллі воїнів, які не склали зброю…

Переховувався у криївці в селі Старі Петликівці Бучацького району, в хаті місцевої жінки Петрунелії Щербань, яка була старша від нього на кілька років. З нею Володимир Черкавський був знайомий ще з часів німецької окупації, їх приязні стосунки з часом переросли в кохання. Разом облаштували криївку, яка планувалася як тимчасовий сховок, одначе підпільник замешкав у ній на… 17 років. Була та криївка такою: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили такий проміжок, де можна було хіба що лежати. Навпроти нього, з іншого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, який і маскував тайник. Уже згодом, після арешту Черкавського, кадебісти складуть детальний план цієї криївки і дивуватимуться, як в таких нелюдських умовах можна було витримати так довго… Довжина криївки була 2,5 м, ширина – 90 см, а глибина – 40 см. Жити в таких умовах було вкрай важко. Свіжим повітрям подихати виходив лише вночі, і то тільки переконавшись, що ніхто не стежить за хатою. Від колись здорового рум’янцю не залишалося й сліду. Не кажучи вже про зір, який зіпсувався уже за кілька місяців напівтемряви. Вологість, темряву, задуху, замкнений простір і постійний страх бути кимось виявленим могла витримати лише морально сильна людина. Якою, власне, і виявився Володимир Черкавський. Аби не зійти з глузду, вимушену бездіяльність чоловік заповнював читанням, вивченням німецької та англійської мов. Одного разу після прочитання книги “Стародавня історія” та ознайомлення з єгипетськими ієрогліфами, йому прийшла думка створити власний алфавіт, який був би зрозумілий лише йому. Невдовзі чоловік створив власну абетку. 

З часом почав вести на своєму шифрі записи про книги, які читав…

Попри те, що подружжя підпільників було дуже обачним, коло небезпеки довкола них усе звужувалося, стискалося. Коли на важку онкологію захворіла його кохана Петрунелія, Володимир самовіддано доглядав за нею, і навіть, розуміючи усю небезпеку свого вчинку, вирішив вийти в село по їжу коханій. Його тоді ледве не спіймали, врятувався чоловік лише дивом, вистреливши у дільничного міліціонера, що гнався за ним…

Кадебісти все частіше крутилися біля Старих Петликовець. Улітку 1967 року хтось таки “навів” їх на хату, де переховувався Володимир. Зайди мали з собою довгі металеві щупи і проштрикували ними у хаті і біля хати повсюдно. Коли вже нібито “пішли”, нікого не знайшовши, підслухали, як господиня подає повстанцю умовний знак. Тоді його виявили і затримали.

Судили Володимира Черкавського у Тернополі. На суді Петрунелія Щербань намагалася будь-яким чином виправдати чоловіка, беручи вину на себе — запевняла, що він неодноразово хотів з’явитися з повинною, але вона повсякчас його відмовляла, бо дуже любила і не хотіла втратити. Доведена до відчаю, жінка навіть грозила суду самоспаленням перед закордонним посольством. Нічого не допомогло: Володимиру Черкавському оголосили вирок — 15 років таборів, місце ув’язнення — Мордовська АРСР. Петрунелія Щербань “за зв’язки з українськими буржуазними націоналістами” була засуджена до трьох років виправно-трудової колонії. Щоправда, за рік, бачачи, що жінка і так смертельно хвора, її відпустили, однак до повернення коханого із заслання Петрунелія не дожила…

«Недаремно то все було…»

Володимиру Черкавському допомагали перебути неволю зустрічі з людьми, котрі стали символами боротьби — брати Горині, Левко Горохівський, священик Лесів, Євген Пронюк… Згодом, коли відбувши свій термін, він повернеться на рідну Монастирищину, багато хто з них провідуватиме свого табірного побратима. Але спершу навіть прихилитися не було де — коли в 1982 році повернувся на Батьківщину, в рідній хаті жили чужинці, а побратими були хто в землі, хто за кордоном…

“Прийшов до мене в Савелівку, — розповідає бабця Степанія, — бо дружили з моїм Климком (першим чоловіком жінки — ред.), були разом в УПА… Клима вже вісім років як на світі не було, теж відмучився… Влодко й каже: “Що маю робити? Я хворий, нічого не маю… А я йому: “Та чи ж я тобі не допоможу? Приходь жити до мене…” Він говорить: “Мені таким немічним, бідним соромно… Мушу спершу “прибарахлитися”…” І поїхав у Латвію на заробітки. Він був дуже гордим… А ще дуже гарним — навіть після всіх пережитих страхіть…” За якийсь час вони поєднали свої долі і прожили разом ще 23 найщасливіші роки, аж поки у 2005-ому Господь не забрав його до себе. Прикро, звісно, що не було в них діток. Та мали чисту совість — перед Богом і людьми.

“Дуже тішився Влодко — згадує бабця Степанія, — коли настала незалежна Україна. Казав мені: “А видиш? Недаремно то все було…”

Джерело

http://nova.te.ua/statti/ostannij-voyin-upa-volodymyr-cherkavskyj-z-ternopilshhyny-dovgyh-17-rokiv-proviv-u-kryyivtsi/