Цей день в історії УПА - 21 серпня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Провідник СБ "Гейниш" та боївкарі "Леон" та "Дем'ян".

*********

1944 рік

У бою з москалями біля села Луцики на Львівщині загинув командир чоти однієї з сотень УПА-Захід «Їжак».

Біля села Піски на Львівщині повстанці атакували конвой із мобілізованими. У перестрілці знищені 27 військових, всі мобілізовані звільнені. Загинув один повстанець, ще одного поранено.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селі Чуловичі на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН «Карат» та охоронець.

У райцентрі Яворів на Львівщині підпільник знищив сержанта НКВД.

1946 рік

Пошукова група МВД через зрадницю колишньої зв’язкової захопила криївку в селі Слов’ятин на Тернопільщині. Захоплені контуженими двоє повстанців.

У бою з москалями у селі Воля Жовтанецька на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Потутори на Тернопільщині. Застрелився повстанець, що перебував усередині.

Опергрупа МГБ у селі Тиха на Дрогобиччині заарештувала 11 членів ОУН.

Під час захоплення пошуковою групою МВД криївки у селі Чернів на Станіславщині, повстанець знищив одного військового, ще двох поранив і зміг прорватися в ліс.

1948 рік

У сеах Краснопуща і Плехів на Тернопільщині підпільники спалили клуби.

Біля села Поляна на Львівщині повстанці знищили 4 військових МВД. У перестрілці один повстанець загинув, один поранений.

1949 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Тулуків на Станіславщині. Двоє повстанців загинули в бою, третій – при спробі втечі.

1950 рік

У бою з москалями у селі Орів на Дрогобиччині загинула друкарка районного проводу ОУН Катерина Гук – «Марушка».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

З журналу прийняття і передачі дижурства в НКВД м. Стрий 3, 7, 10 серпня 1941 р.

фото м. Стрий.

24 січня 1940 р. Міліція привела гр. Муху.

7 лютого 1940 р. Затримані: Рудик Рузя Михайлівна, Паньків Катерина, Нізінський Адам Максимович, Канюга Домка Павлівна, Курильців Геня Юрківна, Галій Юстина – всі з Дашави.

9 лютого 1940 р. Затримані Левицький Іван Антонович, Угера Андрій Василевич, Королишин Роман Григорович – всі з П'ятничан; Кисіль Анна, Пилипів Михайло – зі Стрия.

10 лютого 1940 р. Затримані Плонка Станіслав, Борч Лука Йосипович.

11 лютого 1940 р. Затримані Кухарський Яків, Кухарська Стефа Яківна, Покінська. 

13 лютого 1940 р. Взяті під стражу: Пасерб'як Степанія Йосипівна, Бек Марія Войтихівна.

17 лютого 1940 р. Прийнято затриманого Воліка Едмунда. Зазначено, що особи, яких арештовано від 10 лютого, сидять понад установлений речинець задержання.

20 лютого 1940 р. За наказом начальника НКВД затриманий Галактен Іван Казимирович.

21 лютого 1940 р. Для виселення поза границі Західної України затримані кольоністи Кухарський Яків Миколаєвич, Лучковська Мйхайлина Йосифівна, Кухарська Степанія Яківна, Пасербек Степанія Йосипівна. 

23лютого 1940 р. Аж до виселення затриманий Кавировський Андрей Войцехович. 

24 лютого 1940 р. Прийнято двох біженців від міліції на залізниці: Кузьмич Вячеслав Вікентіевич, Ряшневич Веслав Осипович.

27 лютого 1940 р. Затриманий Павлік Яцек Сильвестрович (директор гімназії).

5 березня 1940 р. Затримані в КПЗ («камера політичних заключоних») Шрайбер Броніслав Юзефович, Конопчак Вячеслав Йосифович, Зеленський Мар'ян Францішкович, Петров Григорій Федорович, Грабовський Михайло Іванович, Угера Василь Михайлович.

13 березня 1940 р. Затриманий Войниконос.

14 березня 1940 р. Затримані Корчак, Крайнер, Пшездзєцький.

16 березня 1940 р. Затримані Лянгеньфельд Тадеуш, Рубін Мєчислав (переданий в тюрму), Донтен Йосиф, Калля Ришард, Казимирський Йосиф, Тарнавська Неля (випущена).

18 березня 1940 р. Затримані в КПЗ Немчик, Зельцер, Дзюба, Капуста.

21 березня 1940 р. Затримані Карабін, Зємба, Круль Ян, Новосельський, Крайтенбліт Марія, Ліщинський, Міллер, Островський.

22 березня 1940 р. Затримані Шихлінський, Риглевич Антін, Земан Тадеуш, Каспарек Йосиф, Камінський Тадеуш, Томанек Станіслав, Коцур Шіхтінгер, Вардинський, Блажек, Пшиздзєцький, Донтен С. Юз, Мельник Людвік.

Зі Стрия вивезена 9 квітня 1940 р. 17-літня Юлія Єдинак за те, що, стоячи в черзі біля магазину, виявила невдоволення.

В Добрянах дня 28 липня застрілили більшовики червоноармійця-селянина. Мав при собі 29 крб. Похований в Добрянах.

В Пилі застрілений енкаведистами червоноармієць-галичанин Кравчук. Росту невеликого. Мав у кишені вишивану хустку. Вона збережена. Застрілений за те, що не міг з голоду йти.

22 березня 1940 р. затримані Буряк Микола, Королишин Василь, Дмитрів Василь, Медвідь Іван, Бойко Микола, Дмитришин Михайло, Францішек Моль, Бурггард Мечислав.

25 березня 1940 р. Затримані Рафалонто Франц Павлович, Томан Йосиф Броніславович, Стойко Андрій.

26 березня 1940 р. Затримані Матецький Станіслав Станіславович, Черкавський Мечислав.

4 квітня 1940 р. в селі Братківці затримано і відставлено в КПЗ підозрілого громадянина, встановлено, що він називається Мельсун і ховається перед транспортом осадників.

5 квітня 1940 р. Затримані Нельс Матій Іванович, Курилишин Василь Миколаєвич, Добровольський Александер, Томанек Станіслав.

8 квітня 1940 р. Затриманий Круль Іван Петрович.

16 квітня 1940 р. Затримані Шумська Анна, Кізень Станіслав, (звільнені).

23 квітня 1940 р. Затримані Костецький Збігнєв Нікодимович, Малярчук Владислав, Пясецький Андрій, Шиш Олекса, Гамулєвич Євген, Гамулєвич і Пясецький відправлені в тюрму.

27 квітня 1940 р. Затриманий Маріяшевські Юзеф.

30 квітня 1940 р. Затримані Чухра Франц (звільнений), Лобаць Валєнтин, Парипський Юзеф, Жиганський Вільгельм.

2 травня 1940 р. Затриманий Домбровський Стефан.

10 травня 1940 р. відправлені в тюрму Шиш Олекса, Коллє Іван Рудольфович.

12 травня 1940 р. Затримані Рампель Казимир, Солонинка Михайло, Гурський Александер.

15 травня 1940 р. Затримані Зелінський Франц (звільнений 16 травня), Сова Франц (звільнений 17 травня), Мозоловський Януш.

18 травня 1940 р. відправлені до тюрми Захара Станіслав і Мазяк Франц.

20 травня 1940 р. втікли з КПЗ Мозолєвський Януш і Домбровецький Стефан, донесено, що невідома особа вибила вікна в камері.

22 травня 1940 р. Затриманий Тичинський Станіслав Йосифович.

24 травня 1940 р. Затриманий Бенів.

31 травня 1940 р. Затриманий Гречик Юліян Михайлович (звільнений 4 червня).

4 червня 1940 р. Затриманий Гальчевський.

16 червня 1940 р. Затриманий Кулик Август.

17 червня 1940 р. Затриманий Маузер Михайло.

19 червня 1940 р. Затримані Енгельгарт Йосиф Мойсейович, Енгельгарт Роберт Мойсейович, Кац Іре Йонасович, Айнгорн Давід, Айнгорн Абрагам, Раппопорт Самуель, Ерман Гаскель, Беєр Еліяш, Ідник Ізаак, Райх Яків, Вайнберг Мойсей, Шенбах Саля.

20 червня 1940 р. Затримані Вайнбергер Нахеме, Трінгер Айзік, Марер Арношт, Вайнбергер Дезидер, Фавст Самуель, Фавст Абрагам, Фавст Бернард, Фішель Хаскель, Айнштайн Мойсей, Тобіяс Давід, Таутельбаум Бенямін, Таутельбаум Яків, Вайс Люзер, Енох Ляйзор, Ройтбаум Самуель, Хільович Мойсей, Фляйшер Оскар, Шмітботнер Мозес, Голендер Самуель, Брантштетер Хаїм, Рей Бер, Бринер Льоля, Шнель Айзік.

22 червня 1940 р. Затримані Майн Абрагам, Тайтельбаум Беніямін, Ридер Нафтула, Ридер Абрагам, Ридер Естера, Гетерфрайт Хаїм.

23 червня 1940 р. Затриманий Розенфельд Якуб Ізраєльович (відправлений в тюрму 24 червня).

25 червня 1940 р. Затримані Карг Йосиф Іванович, Мандельбаум Моріц, Блюменфельд Артур, Цалель Герш Ефроїмович, Гец Абрагам, Гец Рубін.

26 червня 1940 р. Затримані Ліхман Хіль Мендельович, Гельберг Давід, Кінберг Файвель, Табізель Хаїм, Фербер Лев, Еліяш Бернард, Рітнер Мойсей, Флігер Зигмут, Кручковська Олена, Мольдауер Блянка (звільнена), Мозуловський Януш Феліксович.

28 червня 1940 р. Затримані Сак Хаскель, Гельман Йонас. Всі попередньо арештовані відправлені в тюрму.

30 червня 1940 р. Один біженець поповнив у вагоні самовбивство. Серед інших біженців постало невдоволення, яке зліквідовано.

22 липня 1940 р. втік з камери політично ув'язнених старший лейтенант Кондратюк, середнього росту, повний, ніс горбатий, говорить українським акцентом.

27 липня 1940 р. Затриманий Яцура Іван Михайлович.

30 липня 1940 р. Затримані Галадза, Муляк і Сітко.

3 серпня 1940 р. Затримані Стельмах Іван, Боднар Михайло.

3 серпня 1940 р. Затриманий Лапчук.

4 серпня 1940 р. Подано зі с. Дашава, що військове тягарове авто, переїзджаючи через село, вдарилося в стовп і розбилося, наслідком чого одна особа вбита, а одна ранена.

16 серпня 1940 р. Затриманий Гаусман Вільгельм Пінкасович.

18 серпня 1940 р. З сіл Фалиш, Сихів і Дідушиці Великі доносять, що там відбулася попівська провокація, а саме: на віконних шибах появилися святі. До тих сіл від'їхали тов. Вовченко і Колодкін, котрі встановили, що на шибі нема жадного образа людини. Встановлено, що провокація в с. Фалиш вийшла з с. Корчунок Дашавський, а в с. Дідушиці Великі – з села Долинського району. 

21 серпня 1940 р. Доставлено Клігера Шльому Фішеровича, літ 16, який прибув з Германії.

30 вересня 1940 р. Пахолків Василь доставлений з Лавочнянського району.

2 жовтня 1940 р. Затриманий Гілецький Семко.

10 жовтня 1940 р. Затриманий Костів Василь Михайлович.

11 жовтня 1940 р. Затриманий Ягельський Йосиф Ігнатович.

22 жовтня 1940 р. Обкрадено артіль «Стахановець» – вибір черевиків.

24 жовтня 1940 р. Затримані Іванчук Фільмена Іванівна, Іванчук Богдан Іванович, Скасків Олекса Михайлович. Замітка начальника НКВД Басалаєва: тов. Шнурков і тов. Махньов мають сейчас перевести доходження і о тім мені зголосити.

26 жовтня 1940 р. Затриманий Бокалюк Петро Йосифович.

30 жовтня 1940 р. Затриманий Леонович Сергій Антонович.

2 листопада 1940 р. Скора поміч з причини браку бензини не могла прийти з поміччю особі, котрій відтяло ногу.

4 листопада 1940 р. В кімнаті, де працює машиністка, вибито вікно.

6 листопада 1940 р. Робітники міського відділу міліції порушили військову дисципліну. В КПЗ затриманий Урбанський.

7 листопада 1940 р. Затриманий Гасяк Федь. На міській пекарні появився антисовєцький лозунг.

10 листопада 1940 р. Дижурний воєнний командант вистрілив за втікаючим воєнним, одітим в цивільний мундур.

15 листопада 1940 р. Затримані Солсятик Владислав Якубович, Орєхівський Стефан Олексевич, Олевич Рудольф Антонович.

22 листопада 1940 р. Затримані Войцехівський Стефан, Мельник Богдан, Андріян Василь, Берездецький, Должанський, Мельник М. В., всі вони сидять без харчів. З кімнати не можна телефонувати, бо повна кімната арештованих.

16 грудня 1940 р. В околицях с. Жулин появилася група незнаних осіб, яка скрилась невідомо де.

21 грудня 1940 р. Затриманий Гадяк Ф. Т.

31 грудня 1940 р. Замкнений в КПЗ Мельник хотів втекти і пробував руками, як сильно прикріплена віконниця. О тім зголосив Тосько, який сидів разом з Мельником.

4 січня 1941 р. Для очищення доріг від сніжної завії мобілізовано нас­лення.

12 січня 1941 р. Затримані Рильська Марія Йозефівна, Жуковська Антоніна Романівна, за контрреволюційні слова. Арештовано Душя Іван, Бершов Сергій Романович.

17 січня 1941 р. В стрийський шпиталь перевезено тяжко раненого робітника міліції з м. Сколе, який був ранений двома вистрілами в селі Лукавиця. Ті, котрі стріляли, скрилися в с. Братківці, куди вислано опергрупу для розслідження.

22 січня 1941 р. В с. Добряни убито чоловіка. Слідство виказало, що він замерз.

6 лютого 1941 р. Опергрупа, яка виїхала до Стрілкова, вернулась з нічим.

20 лютого 1941 р. Оперативна група, яка виїхала на прослідженця околиць, вернулася, тому що в селі відбувалося весілля, щоб не звертати увагу населення на себе. Громадянин с. Жулин Шиманський Тимофей ранив вистрілом тов. Шевчука.

21 лютого 1941 р. Оперативна група доставила з с. Воля Задеревацька Стельмаха І. П. і Дідина.

22 лютого 1941 р. Під час конвоювання з с. Дідушиці Великі Івана Москури і Василя Василюка, доходячи до села Уголни, один з них вирвав гвинтівку у міліціонера і сховався в ліс. Для їх виявлення виїхала група робітників НКВД і притримала Мединського Василя Дмитровича, Бардина Федя Мартиновича і Максимея Дмитра Романовича. Під час конвоювання Максимей вирвав гвинтівку, вистрілив і втік до ліса. На місце вислано групу робітників з псом.

Подав Лисович Роман

Стрийські вісті (Стрий). 1941, № 4, 5, 6; 3, 7. 10 серп. 

опубліковано  Степан Гринчишин  

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. 

Книга І. Документ №80

фото з інтернет м. Стрий

Михайло Миколайович Заяць «Влодко», «Зенко», «Нестор», «Тарас». - воїн УПА, один із двох постійних охоронців, керівник охоронної боївки командувача УПА Р. Шухевича й автор унікальних спогадів про нього, охоронець командира УПА В. Кука.

Фото передане сестрою І.М.Хименко (Заяць) Бродівському історико-краєзнавчому музеєві.

Народився в родині Миколи і Теклі Заяць на хуторі Лісові села Берлин, закінчив семирічну школу, жив при батьках, допомагав у господарстві. Ще юнаком включився у національне життя села, в 1938 році був членом товариства «Луг», вступив в ОУН.

За активну політичну діяльність разом зі старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА, який під псевдо «Лісовий» діяв на теренах Брідщини і загинув 3 вересня 1950 року) був ув'язнений польською владою в Березі Картузькій (1937—1939 роки).

"Був на курсах десь у 1941-1942 роках біля Ясенева." (З листа Василя Кука від 18.11.1995р.). У 1942 році по дорозі до

Третього Рейху Михайло зміг утекти. Після повернення в рідне село перейшов на нелегальне становище, був членом Берлинського кущового відділу самооборони під керівництвом односельчанина Михайла Дутки («Стефанівського»).

"Він до 1946 року був у мойому апараті, виконував роботи по виготовленню документів, вів курси «печаткарів», був кур’єром і зв’язковим ... Літом 1946 року, коли я був на Рогатинщині, сл. п. Роман Шухевич попросив, щоб я знайшов йому доброго печаткаря. І з того часу він був при Р.Ш. до самої його смерти." (З листа Василя Кука від 02.02.1996р.)

Після загибелі Романа Шухевича Михайло перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині, останнього листа надіслав молодшій сестрі Ірині Миколаївні Хименко (Заяць) 29 січня 1950 року.

Василь Сех, Михайло Заяць, Михайло Дутка - с. Берлин, 1942 рік, фрагмент фото від Василя Стрільчука.

Обкладинка книги Петра Содоля «Українська Повстанська Армія. 1943—1949 рр. Довідник» — фрагмент фото «Святкування Великодня в Карпатах. 1946 р.», Михайло Заяць - перший зліва (зі слів Дарії Гусяк ).

1946 рік, літо на Рогатинщині, Михайло Заяць - третій зліва між дівчатами (копія фото від Василя Кука).

хата, на горищі якої загинув Михайло Заяць копія фото від Швайки Миколи Михайловича.

Доля Михайла після 1950 року була тривалий час невідома. З настанням незалежності його сестра розпочала активні пошуки відомостей про нього. Зокрема протягом 1995-1998 років листувалася з Василем Куком і Дарією Гусяк, які обстоювали версію про перебування Михайла за кордоном ("Найправдоподібніше, він таки дістався до Польщі, жив на підроблені документи і, можливо, там помер." 

- з листа Василя Кука від 15.01.1998р.), протягом 2002-2007 років - із ними ж та Любомиром Полюгою.

Лише у 2007 році була оприлюднена інформація про те, що в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ виявлено документи про перебування вояка протягом 1951—1952 років у одній із кур'єрських груп Головного командира УПА Василя Кука, яка діяла на стику Тернопільської, Львівської і Станіславської областей. За даними, зібраними управлінням МДБ в Тернопільській області, кур'єрська група, учасником якої був Михайло, здебільшого переховувалась на стику Зборівського, Козівського та Бережанського районів Тернопільщини.

2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня Михайло Заяць («Нестор») і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ. З архівних документів відомо, що:

"3 грудня 1952 р. в ході чекістсько-військової операції з пошуку і захоплення кур'єрської групи "Байди" на горищі одного з будинків села Конюхи Козівського району Тернопільської області було виявлено двоє бойовиків, які вчинили эбройний опір під час спроби їх захоплення і були вбиті.

При впізнанні було встановлено, що загинули "Зенко" він же "Влодко" — Заєць Михайло Миколайович, 1921 р.н., уродженець Львівської області, у минулому — керівник охоронної боївки командувача УПА Романа Шухевича, згодом — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука та "Орач" Кузів Василь Андрійович, 1922 р.н., уродженець Станіславської (Івано-Франківської області) — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука."

Відомостей про місце поховання Зайця М. М. та Кузова В. А. у документі немає.

Про подію є письмові свідчення односельців: Новоринського Василя Михайловича, Цідило Євгенії Яківни, Сушник Емілії Федорівни..

20 серпня 1920р. народився Вонс Ігор "Бродич" публіцист, громадський діяч ОУН і УПА.

фото село Чернелів - Руський.

Вонс Ігор (псевдо “Бродич”; народився 20 серпня1920, с. Чернелів-Руський, нині Тернопільського району – загинув у бою з москалями 12.05.1945р., с. Купичволя, нині Жовківського району Львівської області) – публіцист, громадський діяч ОУН і УПА.

Джерело 1.

https://teren.in.ua/2016/08/20/20-serpnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

***********

Вонс Ігор - "Бродич"

Народився 20.8.1920р. с. Чернелів Руський, Терноп., син пароха с. Ігровиці. Закінчив гімназію "Рідної Школи" в Тернополі 1937р. В ОУН з 1939. Направлений на військовий вишкіл у ген. губернаторство. 1941р. повернувся з "Нахтігалем" , Поступив у мед. інститут. Восени 1941р. арештований в Тернополі. Після звільнення вступив у ветеринарний інститут (замітав сліди - ховався від москалів). 

В грудні 1944р. працює у відділі пропаганди, переховуючись на присілку Куршемка б. Купичволі. 

19.12.1945р. облава москалів.

Четверо боронилися 6 годин. Наймолодший, 19-літній вийшов з гранатою ніби здаватися і підірвався. У вибуху загинула частина облавників у підпаленій стодолі загинули: Старший брат Олег, член ОУН, лікар.

Джерело 2.

https://oun-upa.national.org.ua/encyclopaedia/v.html

20 серпня 1627 року вийшов перший словник української мови "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" Памви Беринди.

Памво Беринда був діячем білоруської та української культури, лексикографом, мовознавцем, поетом, письменником, гравером та друкарем.

Друкований словник української мови

"Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" був найвизначнішою працею Памви Беринди. Цей словник є найбільшим досягненням староукраїнського словникарства.

В словнику нараховується близько 7 тисяч слів, серед яких переважно загальні і власні назви церковнослов'янської мови того часу, з тлумаченням і перекладом їх на українську літературну мову початку XVII століття.

При складанні словника, Беринда мав за мету відновлення церковнослов'янської традиції літературної мови, щоб таким чином протистояти наступу польської культури і польського католицтва.

Словник "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" відіграв важливу роль у розвитку не лише української мови, але й білоруської, російської, румунської, польської лексикографії.

При складанні словника Беринда застосував усі основні засоби наукового опрацьовування матеріалу. Це паспортизація реєстрових слів, подання цитат, ремарки, вказівки на фразеологізми, зауваження про етимологію слова, орфографію, відсильні ремарки тощо.

Джерело

https://m.gazeta.ua

20 серпня 1925р. засновано Канівський музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка» (нині Шевченківський національний заповідник).

20 серпня 1925р. засновано Канівський музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка» (нині Шевченківський національний заповідник).

Згідно заповіту Тараса Шевченка, 22 травня 1861 р. поет був перепохований у Каневі на Чернечій горі (яка відтоді зветься Тарасовою). У 1884-му тут було відкрито народний музей «Тарасова світлиця», встановлено монументальний чавунний пам’ятник-хрест (зруйнований войовничими атеїстами під спів «Інтернаціоналу» у 1923 р.).

За ініціативою академіка Володимира Різниченка, 20 серпня 1925 р. РНК УСРР прийняв постанову «Про оголошення території могили Т.Г. Шевченка Державним Заповідником» з метою охорони меморіалу.

Для укріплення схилів гори були проведені меліоративні роботи, засадили лісом навколишні яри та улоговини. Влаштували ринви для відведення дощової води, провалля перегородили гатками. Збудували сходи на вершину гори.

У 1937 р. збудовано приміщення музею Т.Г. Шевченка, а за два роки, після встановлення величного бронзового пам’ятника (роботи скульптора Матвія Манізера), меморіал набув сучасного вигляду.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.uа.

20 серпня 1884р. у селі Космач народився Омелян Ковч, греко-католицький священик-місіонер, капелан УГА, праведник України, блаженний священомученик.

20 серпня 1884р. у селі Космач на Івано-Франківщині народився Омелян Ковч, греко-католицький священик-місіонер, капелан УГА, праведник України, блаженний священомученик.

Походив із родини священика. Навчався в Львівській гімназії та римській Колегії святих Сергія і Вакха.

Капеланом Української Галицької армії він потрапив у радянський полон, звідки втік. Пізніше – ув’язнений поляками. Після звільнення майже 20 років душпастирював у Перемишлянах.

Під час німецької окупації Галичини рятував євреїв – хрестив їх і видавав метрики про хрещення (всього більше 600, за деякими даними – до 2000). Звернувся з листом до Гітлера, засуджуючи масові вбивства євреїв і вимагаючи дозволу відвідувати їх у гетто.

Заарештований гестапо наприкінці 1942-го. Таємно сповідав і причащав в’язнів концтабору Майданек. В одному з останніх листів до рідних писав: «Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання? Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином попадуть до Вічного Міста».

У 1944 р. Омелян Ковч серйозно захворів. 25 березня 1944 р. «парох Майданека» помер, його тіло було спалено в крематорії. Отець Омелян Ковч до останнього дня життя сповідав і причащав в'язнів Майданека.

27 червня 2001 р. Папа Римський Іван Павло ІІ на полі львівського іподрому під час Божественної Літургії у візантійсько-слов'янському обряді проголосив блаженними (святими) 28 українських мучеників УГКЦ, серед яких – і Омеляна Ковча.

У 2010 р. заснована Відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча, яка вручається щорічно за значний внесок у справу екуменічного і культурного діалогу, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння та за особистий життєвий приклад жертовності і чоловіколюбства.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.

Цей день в історії УПА - 20 серпня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Тополя" та Володимир Гнибіда "Неплюй"

1943 рік

Відділ УПА у нічному бою з німцями в селі Буща на Рівненщині знищив 18 військових, маючи лише одного пораненого.

1944 рік

У засідці на конвой із мобілізованими біля села Оглядів на Львівщині повстанці знищили двох військових районного військкомату. Звільнені 75 призовників. У перестрілці загинули двоє повстанців, ще одного поранено.

У селі Опліцько на Львівщині підпільники знищили заступника голови і секретаря райвиконкому, а також голову земельного комітету.

1945 рік

У бою з москалями на Волині загинув командир сотні УПА-Північ Василь Петлюк – «Залізняк» і охоронець. Їх тіла були повішені в райцентрі Колки.

Відділ УПА-Північ у засідці на шляху біля села Озерці на Волині знищив двох радянських активістів, ще двох поранено. Здобуто кулемет, 2 автомати, 3 гвинтівки. Зазнали поранень два воїни УПА.

Пошукова група НКВД біля села Веринь на Львівщині захопила криївку-штаб обласного провідника ОУН Зіновія Тиршаковця – «Федора». У перестрілці знищені два майори НКГБ, майор НКВД, два бійця винищувального батальйону.

1946 рік

У селі Широкий Луг на Закарпатті повстанці спалили документи сільради (зокрема портрети радянського керівництва), конфіскували продукти харчування в кооперативі і провели збори з місцевими селянами.

У райцентрі Журавне на Дрогобиччині підпільники знищили директора районної МТС.

Відділ військової округи «Журавлі» УПА-Захід захопив у селі Спас на Станіславщині трьох комсомолок, які передані для слідства Службі безпеки ОУН.

1947 рік

Чота сотні «Булава» УПА-Захід вступила в бій із пошуковою групою МВД у селі Бережниця на Дрогобиччині. У перестрілці знищені 6 військових. Від серцевого нападу померли два воїни УПА, ще четверо кулеметників загинули, прикриваючи відхід товаришів. Решта змогли прорватися.

У засідці на шляху біля села Смільниця на Дрогобиччині чота сотні «Басейн» УПА-Захід знищила трьох військових полку прикордонних військ, ще двох поранено.

1948 рік

Біля села Хильчиці на Львівщині повстанці спалили два мости, аби перешкодити вивозу конфіскованого збіжжя.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

То було на самого Спаса…Підготував: Шкіль Олег.

В боротьбі з Визвольним рухом більшовицький ворог вдало користувався з того, що наші люди шанували свої традиції. Тому особливо активно проводились засідки і облави саме на релігійні свята, адже в такі дні підпільники дещо втрачали пильність, дехто приходив з лісу додому щоб відвідати батьків, родичів чи кохану дівчину. Так на саме Свято Спаса в 1949 р. в Нижньому Струтині загинув член ОУН – СЕМКІВ Йосип Іванович, 1917 р.н. В Іванівці в 1945 р. загинув кущовий керівник СБ на псевдо “Павук”, а в Сливках 1947 р. – чотовий сотні Донського ПЛІШ Павло, уродженець Ясеня.

Рівно 70 (72 ред.) років тому, 19.08.1948 р., в західній околиці села Ясеновець в нерівному бою загинуло шестеро підпільників –

1. ЛОЗИНСЬКА Параска Петрівна “Марійка”, 1930 р.н – станична ОУН с. Спас, уродженка с.Сваричів.

2. ЛУШТВА Петро Михайович “Левко”, 1913 р.н – референт пропаганди кущової ОУН, уродженець с.Спас,

3. ВІНТОНЯК Федір Юрійович “Чайка”, 1922 р.н – господарчий кущової ОУН, уродженець с.Суходіл,

4. МОРОЗ Матвій Юрійович “Листок”, 1919 р.н – господарчий кущової ОУН, уродженець с.Суходіл,

5. Гущак Іван Юркович “Богдан”, 1924 р.н – охоронець кущової ОУН, уродженець с.Лоп’янка,

6. КІЧАК Іван Михайлович “Чуприна” –охоронець кущової ОУН, , уродженець с.Лоп’янка.

На місці їхньої загибелі сьогодні стоїть дерев’яний хрест, а пам’ять про ті події закарбувалась в пісні:

Також сьогодні минають 70 (72 ред.) роковини з дня загибелі уродженця Красного – КАНЮКА Миколи Васильовича, який мав псевда “Вихор”,”Богун” і виконував обов’язки заступника керівника боївки СБ райпроводу ОУН. Смерть зустріла його на калущині в с.Новиця, де він був похований і тільки з приходом Незалежності його тлінні останки повернулись в рідне село.

Допис: Серпень 19.2018р.

Джерело

https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=2731

Василь Григорович Чумак - Український поет, публіцист, революційний, громадський і культурний діяч.

Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.

1918 року закінчив гімназію в Городні і переїхав до Києва, де став активним діячем партії боротьбістів. Працював секретарем журналу «Мистецтво» і був співробітником Всеукраїнської літературної колегії при Народному Комісаріаті Освіти УСРР, член літературного угрупування «Гарт». Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині.

Василь Чумак — автор революційно-романтичних поезій, оповідань, нарисів, літературно-критичних і публіцистичних статей («Революція як джерело», «Євангелія Новітнього Заповіту»). Друкувався з 1917 року. Автор виданої посмертно поетичної збірки «Заспів» (1920).

У 1920-х роках була загально-прийнята теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. Але на початку 1930-х років твори Чумака за приналежність його до боротьбистів були заборонені. У середині 1950-х років Чумака реабілітовано. На честь Василя Чумака в Києві та Городні названі вулиці.

На гімназії (м. Городня), де навчався у 1914–1918 рр. Василь Григорович Чумак, встановлена меморіальна дошка.

Джерело 1.

https://m.ukrclassic.com.ua/katalog/ch/chumak-vasil/2849-chumak-vasil-biografiya.

********

Три перші вірші поета “До праці”, “Не вам”, “Далі” були опубліковані в листопаді в 1917p., a 1918p. пролунав свіжий, бадьорий голос поета:

Більше надії, брати!

Місця сумніву нема —

сміло і прямо іти,

ширше ступать до мети

з міццю, що скелі лама.

Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з улюблених пісень повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й національного гніту. Проте самого поета серед них уже не було. Разом з Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не сповнилося й дев'ятнадцяти років.

Народився В. Чумак 7 січня 1901р. в містечку Ічня на Чернігівщині. “Батьки — небагаті селяни-хлібороби”, як зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети товариства “Час”. Навчався після початкової школи в Ічнянському чотирикласному училищі (1910 — 1914) та Городнянській гімназії (1914 — 1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі “написав у 1910 році на місцевому жаргоні”.

Рано сформулювалася й національна свідомість поета, про що свідчать уже перші відомі нам вірші (“Пісні минулих часів”, 1913):

Пробудіться, орли сизі,

Славні козаченьки,

Заверніть колишню славу

України-неньки.

Швидко проминає пора учнівства, і за три роки (1917 - 1919) В. Чумак стає першорядним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів “Заспів” була підготовлена ще самим автором, але побачила світ уже після його трагічної загибелі від рук денікінців. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім'я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. 

Це був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократичний ідеал:

...Хай летять мої думи-пісні-метеори —

Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні простори,

А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні.

Мої співи прості і робочому серцеві рідні.

Книжка починається циклом “З ранкових настроїв”, потім поет ніби повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли “Мрійновтома” й “Осіннє” мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі події, й заперечення декадентських мотивів:

В перебіжнім шумовинні

ланки-бризки марсельез:

хай загине, хай загине

мрійновтома сонних плес.

(“Березневий каламут”)

Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури, У своїх творчих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у вірші:

“Ой, там у полі — на обніжку”:

Ой та й погасли... — ті жарини —

змерзли волошки в межі...

...Білий метелик лине та лине,

білий метелик сніжин.

Не менш довершений і вірш “Обніжок”, де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

У поезіях “Облетіли пелюстки моїх казок”, “Айстри”, “Гірлянди тьмяного намиста”, “Несли твою труну” виразно помітні впливи естетики модернізму і, ясна річ, враження від перебування у в'язниці та підпіллі.

І, нарешті, “Цикл соціального”. Триптих “Червоний заспів” згодом посяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:

Риємо-риємо-риємо

землю неначе кроти;

з кутів плазуємо зміями,

сіємо-сіємо-сіємо

буйні червоні цвіти...

У 1918 — 1920 pp. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політичних і військових сил. Ось чому “десь поза гратами-мурами... ранки конають ясні”, ось чому треба було кидати в лице можновладців: “Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви нам”. Таким же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій закінчується лівацьким рефреном “ми гімни тобі заплели, червоний тероре!”. Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.

Цикл “Революція”, що вміщує п'ять восьмирядкових віршів-мініатюр, — це своєрідний ліро-епос доби, що однозначно вітається поетом. Знайдемо тут широко цитовані рядки: “на кремінь — крицю: буде світ! Ми непохитні, мов граніт”, бо “творим блиск, і творим дні!”. Це і був маніфест нового революційного мистецтва. Цікаво, що в четвертому вірші (він, до речі, має два варіанти), як і перший, змінюється символіка кольорів; якщо в першому: “Вище їх! До блакиті! Ми птиці!”, то в другому — “Туди — в червоні береги — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!”. Якщо у поетичних циклах “З ранкових настроїв”, “Мрійновтома”, “Осіннє” переважають “білі-білі душі нарцисів”, “блакитна далечінь”, “злотні тополі”, то у “Циклі соціального” домінує червоний колір. Дуже характерний передостанній твір циклу (“Офіра”), провідна думка якого — виправдання самопожертви (і жертв?) в ім'я революції, революційного мистецтва:

На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.

А ось як це обіграно в програмній статті В. Чумака “Революція як джерело”: “Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров'ю і погасає, і знов горить — сипле іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел революційної дії...”

Талановитий поет, юнак, по суті, був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. А проте, — слід визнати тепер, — вони ховають у собі й “вишкір розбудженого звіра”. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи?

В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання — “Товарищ” (російською мовою), “Що було” і “Пожовклі сторінки” — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд “Бризки пролісок” відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц “Братові — руку” містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що “только в городе возможны и движенье, и борьба”. Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака “За гратами”.

С. Крижанівський

Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

Джерело 2.

https://ukrlit.net/biography/chumak.html

19 серпня 1910р. народився Григорій Іванович Ґоляш: псевдо «Бей», «Бульба», «Мет», організаційний референт Подільського крайового проводу ОУН.

Народився 19 серпня 1910 року в селі

Бишки (тепер Козівського району

Тернопільської області) в селянській сім'ї.

Член ОУН з 1932 року. Протягом 1932—1937 керівник станичної мережі ОУН у рідному селі, згодом військовий референт Бережанського повітового проводу ОУН . З літа до осені 1939 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. Після окупації території Західної України радянськими військами восени 1939 перейшов на захоплену німцями територію Польщі, де до лютого 1941 служив у поліції в містечку Стараховіце.

У лютому 1941 Григорій Ґоляш з групою підпільників ОУН нелегально перейшов кордон на територію СРСР і до червня 1941 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. Був особистим кур'єром та охоронцем крайового провідника ОУН на ЗУЗ Михайла Степаняка протягом 1941—1943.

Влітку за завданням ОУН вступив до лав

дивізії СС «Галичина» . Після бою під Бродами у липні 1944 знову перейшов до підпілля

ОУН . До серпня 1945 був організаційним референтом Тернопільського обласного проводу ОУН.

Протягом серпня — жовтня 1945 року обіймав посаду керівника пункту зв'язку

крайового проводу ОУН «Поділля». З жовтня 1945 до 1950 року Григорій Ґоляш спеціальний кур'єр Романа Шухевича , відповідальний за організацію конспіративних квартир.

Ув'язнення і загибель:

27 квітня 1950 заарештований військами МДБ. Під час захоплення вчинив збройний спротив та невдалу спробу самогубства. 

Перебуваючи під слідством у внутрішній в'язниці Управління МДБ Львівської області, 16 червня 1950 викинувся з вікна і загинув.

Причини смерті у висновку Львівського судово-медичного моргу:

Смерть Г І. Ґоляша наступила від масивної травми голови, супроводжуваною пошкодженням м'яких тканин голови та обличчя, роздробленням кісток черепа та масивним пошкодженням мозкової тканини великих півкуль мозку; крім того, на трупі було виявлено: відкритий перелом правого стегна, закритий перелом гомілки та чисельні садна шкіри на нижніх кінцівках. Всі вказані пошкодження утворилися при падінні тіла Ґоляша з великої висоти на тверду, тупу з нерівностями поверхню, причому падіння було на голову, а пошкодження на ступнях ніг у вигляді чисельних садин шкіри, очевидно, утворилися від зіткнення зі стіною будівлі при сповзанні тіла вниз. ... Смерть насильницька - травми від падіння з висоти. Враховуючи обставини випадку, а також характер пошкоджень, виявлених на трупі Ґоляша, є підстави вважати, що смерть Ґоляша наступила в результаті самогубства.

Вшанування пам'яті.

7 липня 2002 року Григорію Ґоляшу відкрито у Львові меморіальну дошку на приміщенні колишньої в'язниці НКВС по вулиці Степана Бандери, 1.

19 серпня 1991р. початок державного перевороту в ссср. (гкчп).

Самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (російською - ГКЧП) зробив спробу усунути від влади президента Михайла Горбачова.О 6-й ранку 19 серпня 1991-го теле- і радіоканали передали звернення до народу членів прокомуністичного ГКЧП на чолі з віце-президентом Геннадієм Янаєвим, де йшлося про введення надзвичайного стану і переобрання на себе обов’язків глави держави. Також до складу ГКЧП увійшли перший заступник Голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, голова КГБ Володимир Крючков, прем’єр-міністр Валентин Павлов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, міністр оборони Дмитро Язов, голова Селянської спілки Василь Стародубцев та президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Олександр Тізяков.Таким чином консервативне крило ЦК КПРС намагалося зупинити демократичні перетворення в державі і зберегти та законсервувати СРСР, оскільки на той час Декларації про державний суверенітет вже ухвалили Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова, Україна.

Масові акції громадської непокори, мітинги і страйки, відмова підкорятися указам ГКЧП зупинили путч. Не допомогло і введення на вулиці Москви танків і БМП, які в короткому часі виявилися заблокованими протестантувальниками. В Україні рух спротиву очолив Народний Рух України, підтриманий іншими демократичними організаціями.

21 серпня заколот зазнав поразки, почалися арешти членів ГКЧП та їхніх активних прихильників. Борис Пуго наклав на себе руки. Михайло Горбачов повернувся з Фороса до Москви.

Утім, 23 лютого 1994 практично усі учасники ГКЧП потрапили під амністію і вийшли на волю. Ніхто з фігурантів цієї справи так і не був засуджений.

Серпневий путч прискорив прийняття Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991-го), була тимчасово припинена діяльність КПУ (з 25 серпня 1991-го).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.

19 серпня 1914р. створено керівний орган УСС - Українську бойову управу.

Голова Бойової управи УСС, член Національної Ради ЗУНР - Кирило Трильовський 

****

5 травня 1864 народився видатний український громадсько-політичний діяч, організатор українських парамілітарних сил у Галичині Кирило Трильовський (1864-1941), один з лідерів Української радикальної партії (створена в 1890 році Іваном Франкомі Михайлом Павликом під впливом Михайла Драгоманова), засновник січово-стрілецького руху на Гуцульщині та на Покутті(Західна Україна) перед Першою світовою війною, на базі якого згодом сформувалася організація Українських січових стрільців (військові формування в складі армії Австро-Угорської імперії, спочатку - легіон (бригада), сформований під час Першої світової війни з українців, що проживали на території Австро- Угорщини та дотримувалися українофільських поглядів, пізнішеувійшов до складу Галицької армії Західно-Української Народної Республіки). Голова Бойової управи УСС, член Національної Ради ЗУНР.

Походив з родини греко-католицького священика з села Богутин Золочівського повіту (Галичина). Згодом родина переїхала на Покуття. Ходивдо школив Золочеві і Бродах, а до гімназії - в Золочеві і Коломиї. Потім навчався на правничому факультеті в Чернівцях, згодом у Львівському і Віденському університетах. Докторатздав у Краківському університеті, а адвокатський екзамен - у Львові. Ще навчаючись в Коломийській гімназії створивспеціальну бібліотеку і проводив пропагандистську роботу з розповсюдження творів Т.Шевченка, Куліша та ін. Перший раз виступав на зборах у Кийданчі в 1884 році. З того часу постійно займався народними справами, засновував по селах читальні, кооперативи, вів передвиборну агітацію. В 1884 р. засновує разом з І. Кийваном та І. Сандулякомпершу читальню "Просвіти" в с.Карлів Снятинського повіту.

5 травня 1900 заснував у с. Завалля Снятинського повіту (нині, Снятинський район Івано-Франківської області) перше українське спортивно-пожежне товариство «Січ» («Січ»), за яким послідувало створення ще кількох подібних товариств.

Помер 16 жовтня 1941 (77 років)

Коломия , Дистрикт Галичина .

19 серпня 1943 р. відбувся напад УПА на окружний центр м. Камінь-Каширський, одну з найуспішніших операцій УПА.

м. Камінь-Каширський.

Тоді повстанці розгромили залогу, вбивгши до 100 німецьких солдатів і поліцаїв, захопили великі трофеї.

Перша сторінка звіту про напад УПА на м. Камінь-Каширський.

19 серпня 1942р. вояки Тараса Боровця-Бульби вчинили напад на Шепетівський залізничний вузол.

Тарас Бульба Боровець.

Вивантажили і вивезли до лісу чотири ешелони різноманітного майна та звільнили два ешелони людей, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини.

Цей день в історії УПА - 18 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Відділ УПА із Військової Округи 3 "Турів"

1944 рік

Сотні «Галайда» і «Крилачі» УПА-Захід вели бій із москалями біля села Нестаничі на Львівщині. За деякими даними, в сутичці знищено і поранено до 200 військових.!?

Біля села Божиків на Тернопільщині повстанці атакували батальйон зв’язку Червоної армії. Завдяки раптовості, батальйон оточили, знищили частину офіцерів і бійців. Здобуто 4 кулемета.

1945 рік

У бою з москалями на Волині загинули три воїни відділу УПА-Північ.

Під час прориву через польсько-радянський кордон загинули 4 воїни сотні «Перебийніс» УПА-Захід, ще 5 поранено, 14 потрапили в полон.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стегниківці на Тернопільщині. У перестрілці загинули 6 воїнів сотні «Бурлаки» УПА-Захід.

1947 рік

Відділ УПА-Захід на околиці райцентру Болехів на Станіславщині знищив 7 військових МВД. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Стовпин на Львівщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, важко поранили двох військових і застрелились останніми матронами.

1948 рік

У бою з загонами МВД, що проводили масовану облаву біля села Стрілки на Львівщині, відділи УПА-Захід знищили 8 офіцерів, ще кількох поранили. Втрати УПА: 12 загиблих, 7 поранених.

У селах Барилів і Завидовичі на Львівщині повстанці знищили трьох військових МВД. Втрати повстанців: один загиблий, один поранений.

У селах Волиця, Котів і Литячі на Тернопільщини підпільники спалили клуби.

1949 рік

У сутичці в селі Лип’я на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Федір Удич – «Спартак».

1950 рік

Двоє повстанців захоплені опергрупою полку внутрішніх військ, що влаштував засідку в селі Шпетки на Чернівеччині.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

18 серпня 1881р. народився Клим Гутковський, комендант Гуцульської сотні УСС. Спелеолог-аматор.

Народився 18 серпня 1881-го у Тернополі. Навчався у Львівській політехніці.

Займався дослідженням печер. У 1908-му відкрив сталактитові печери на Тернопільщині. Зокрема, Кришталеву печеру на околиці села Кривче, яка сьогодні популярна серед туристів.

Гутковський склав топографічний план Кришталевої печери й уперше її сфотографував. «…удалось мені зовсім случаймо відкрити печери, яких нікому і не снилось. Печери ті своєю величиною та красою могуть рівнятись хіба з адельберськими, а є там навіть річки, яких і Адельсберг не має», – описував своє відкриття Клим Гутковський.

Деякий час мешкав у Бразилії, редагував часопис «Праця» (1910-1911). У 1913-му заснував організацію Українських січових стрільців у Бориславі.

З початком Першої світової війни – старшина Легіону УСС, у жовтні 1914-го сформував й очолив Гуцульську сотню. Брав участь у боях з армією Російської імперії під Вишколом. 

Учасник бою Степан Глушко писав у спогадах: «Сотник Гутковський одержав приказ заняти коту під Вишковом… Чути певний голос сотника: Вперед хлопці! і сам він стоїть просто, не шукає охорони перед кулями. Його постава додавала відваги молодим стрільцям, що перший раз почули воєнну музику… Москалі кинули кріси, піднесли руки вгору і просять пощади. Сотня Гутковського взяла в неволю около 300 москалів сибірського полку і відставила їх в запілля… 

Серед стрілецтва говорили, що його кулі не чіпаються, бо він в білий день ходив прямо перед позиціями, хоч кулі свистали попри вуха. І дійсно одчайдушна відвага сотника дивувала не тільки стрільців, але й страшила як своїх, так чужих».

Помер після важкої хвороби 29 травня 1915-го у шпиталі в Будапешті (Угорщина).

Підготував Сергій Горобець.

Історія однієї родини. Галібеї - Українці з татарською кров’ю.

на фотографії с. Зелене Устя, та священик о. Іван Галібей.

Під час татарських нападів на наш край нерідко траплялися випадки, коли окремі із татарських воїнів, що були або поранені, або потрапляли у полон залишалися мешкати поміж галичанами. Останні, маючи доброзичливу вдачу, не забороняли чужинцям вкорінюватися на цій землі, котра у часи пізнього середньовіччя відчувала велику потребу людських рук. З часом їхні нащадки асимілювались і уже через кілька поколінь важко було у середовищі галицьких селян відрізнити іноплемінників. Нерідко, правда, окремі з них мали якісь східні риси, однак це було швидше винятком, аніж якоюсь загальною особливістю окремої родини. 

Часто їхні нащадки, що носили яскраво виражені чужинські прізвища, ставали справжніми патріотами рідної землі, лишаючи у цьому плані, далеко позаду корінних з діда-прадіда мешканців Галичини. Так зуміли проявити себе Катамаї із Ямниці, Салиги із Викторова, Дейдеї із Сільця, Шеремети із Кінашева, Магомети з Куничів та інші. Знаємо, що і на Великій Україні досить відомим був козацький рід Кочубеїв.

У селі Зелене Устя на Тернопільщині татарським за походженням вважався рід Галібеїв. Саме із цього роду вийшло кілька відомих патріотів, які лишили помітний слід в історії окремих галицьких сіл, зокрема, та й краю взагалі. В кінці XIX ст. мешкав у цьому селі Павло Галібей. Його головним заняттям було рибальство. Невідомо чому, але представники цього роду займалися даним промислом з діда-прадіда. У Павла було четверо синів, а тому він надіявся, що й вони, як виростуть, стануть йому надійною опорою і продовжать його нелегку працю. Діти виростали і поступово долучалися до ловлі риби, постійно допомагаючи батькові. Проте доля їм судилася інша.

Коли діти навчалися у місцевій школі, на їхні здібності звернув увагу директор Годалльо (він був австріяком, але, здається, французького походження). Він звернувся до батька, щоб той погодився продовжити навчання дітей. Проте на це були потрібні великі кошти, а їх у родині Галібеїв не було. Тоді директор школи знайшов вихід. Він звернувся до Митрополита Андрея Шептицького, щоб виділив для цих дітей матеріальну допомогу. Галицький Митрополит відгукнувся на дане прохання і всі сини працелюбного рибалки П. Галібея отримали освіту.

Найстаршим із Галібеїв був Степан -1881 року народження. Він вивчився на учителя, був інспектором шкіл. У 1918-1920 рр. служив в УГА. У ранзі поручника виконував обов’язки коменданта м. Коломиї. Пізніше дослужився до сотника. У 1922 - 1924 роках був директором Коломийської Приватної української жіночої гімназії УПТ «Рідна школа». Помер 1942 року.

Другим у сім’ї народився Адальберт-Юрій (1884 р. н.). Після закінчення польської гімназії у Станіславі він навчався у Львівській духовній семінарії, висвятився на священика. Працював у Монастириськах на Тернопільщині. Під час Першої світової війни став капеланом УГА. Деякий час був викладачем Станіславської духовної семінарії, був замордований польськими солдатами у с. Сороках 13 червня 1919 року.

Третій син Михайло здобув торгівельну освіту. Спочатку працював кахлярським майстром, а пізніше йому вдалося налагодити у Львові серійний випуск кахлів. Згодом він став власником місцевої фабрики. Брав активну участь у громадському життя міста. Як ремісник був делегований до УНР (адміністративного органу Львова) від УНДП. Підтримував діяльність «Рідної школи», був активним членом «Сокола». В роки Другої світової війни емігрував за кордон. Брав участь у з’їзді українських патріотів, який відбувся 22 червня 1941 року у Кракові, увійшов до складу Українського Національного комітету. Помер 1964 року в м. Овкленді (США). Дочка М.Галібея Галина була дружиною Осипа Мащака, крайового провідника ОУН на Львівщині.

Четвертий син Іван народився 1894 року. Після закінчення теологічних студій у 1917 році став священиком. Як і його брат Юрій брав участь у військових подіях як капелан. Під час чортківської офензиви потрапив у полон до поляків, однак залишився живим. З 1925 року повернувся на душпастирську працю, був парохом у Скоморохах (тут працював і раніше), Товстобабах та Русилові на Тернопільщині. Брав активну участь у громадському житті сіл та округи. У 1945 році о. І. Галібей був заарештований і засуджений за зв’язок з ОУН-УПА. В ув’язненні він і загинув.

Сином цього пароха, який народився у с. Скоморохах 1919 року, був Роман Галібей (Охрім, Вільгельм, Ернест) – відомий громадський діяч, активний учасник оунівського підпілля у Галичині. У 1938 році закінчив українську гімназію у Станиславові. Під час навчання був редактором стінного часопису «Голос молоді». Перед приходом «других совітів» виїхав за кордон. З червня 1942 року був провідником студентського сектора обласного проводу ОУН. У червні 1944 року Роман Галібей – людина, яка виконувала особливі доручення Романа Шухевича, дістав незвичне завдання: виїхати в передгір’я Карпат, щоб технічно забезпечити І великий збір Української Головної Визвольної Ради. Роман Галібей з’явився у закинутому лісництві під селом Сприня Самбірського району на Львівщині, щоб проконтролювати усе - від ліжок зі свіжою білизною до телефонного зв’язку між двома сотнями УПА, які мали допровадити сюди 30 делегатів УГВР і охороняти з’їзд.

Вибір Галібея для такого завдання був невипадковий. Роман Шухевич знав його ще із довоєнного періоду, коли Роман Галібей, тоді студент політехніки в Данцігу, проходив тактично-бойовий курс під керівництвом майбутнього командира УПА. Це був інтелігентний, енергійний,рішучий і відданий справі підпільник ОУН. За німецької окупації Роман Шухевич мав із Романом Галібеєм прямий зв’язок і час від часу давав йому окремі завдання.

У липні того ж року Р. Галібей залишив Україну і перейшов у Польщу. Звідти перебрався до Австрії, де здобув диплом інженера, а потім переїхав до США.

Ось так завдяки в першу чергу освіченості змогли проявити себе усі відомі представники із роду Галібеїв. Ми не виключаємо того, що саме домішок татарської крові їм також у цьому допоміг. Однак татарським було тільки їхнє далеке походження, а життя на Українській землі, яка була для них рідною, зробила їх справжніми її патріотами. За неї вони боролися і гинули, переживали і страждали. Такими і залишилися в пам’яті нащадків.

Джерело.

http://www.galslovo.if.ua/

18 серпня 1836р. народився Олександр Кониський, Український перекладач, письменник. Автор слів духовного гімну "Молитва за Україну" ("Боже великий, єдиний, нам Україну храни")

Біографія.

Народився в селі Переходівка (тепер Ніжинського району Чернігівської області). Походив із стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Дитинство майбутнього письменника та поета пройшло в місті Ніжині, про яке він згадував у свої спогадах так: «Ніжин — місто невелике. 

Водночас воно було осередком просвітництва Чернігівщини та півночі Полтавщини. Тут красувався тоді Безбородьків ліцей. До того ж за Ніжином було славнозвісне минуле історичне, особливо торгашеське, тому серед людності було вдосталь людей із статками».

Друкуватися почав у «Черниговском Листке» (1858). Кониський вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья» 1882).

Кониський налагоджував зв'язки з українськими діячами у Галичині. Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. 1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва. Там працює у газеті «Кіевскій Телеграфъ». Кониський був одним із фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).

1897 ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно-свідомих українців. Для потреб організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою.

Помер 29 листопада (12 грудня) 1900

(64 роки) Київ , Київська губернія.

Творчість

Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою» ). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав з квітів, що ростуть у саду творчості великого Кобзаря.

Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».

Джерело

https://m.ukrclassic.com.ua/katalog/k/koniskij-oleksandr/1850-oleksandr-koniskij-biografiya

Село Королівка з давніх часів по сьогодення

На фото Село Королівка.

Село Королівка розташоване на правому березі р. Нічлави та її правого допливу безіменного потічка. За рельєфною структурою терторія села належить до хвилястоо-горбистої височини. Колишні назви: Каролівка (від польського імені Кароль), від 18 ст. – Корольовка (королівська земля), протягом 1945- 1989 рр., Коралівка (від слова "корали"), з 1989 р. - нинішня назва. За переказами найдавнішою назвою є все- таки Королівка - поселення короля Данила Галицького (1201-1264). До села належав хутір Бавки.

Розташоване на правому березі р. Нічлава (ліва притока Дністра), за 12 км від районного центру 15 км від найближчої залізничної станції Борщів. Через село проліг автошлях Борщів-Заліщики. Географічні координати: 48° 44' пн. ш. 26° 00' сх. д. Територія - 4,85 кв. км.). Околиці села багаті на вапняки і пісок. Вапняк м'який (його називають «малай»).

Ще на початку ХІХ ст. від річки Нічлава, яка проотікає територією села, було прокопано рів (млинівку), по якому вода подавалася до млина. На кадастровій карті 1826 року позначені два млини, один навпроти одного. На воді млин працював до початку 60 – х років ХХ ст. У лісі й на полях у багатьох місцях видніються карсові ями. На околицяз села знаходяться найбільші в світі гіпсові печери – «Оптимістична» і «Озерна».

Поблизу села виявлено поховання часів Київської Русі.

Відоме від 1445 р. як містечко Королівка, хоч археологічні знахідки свідчать, що люди проживали на території нинішнього населеного пункту ще з епохи мезоліту, тобто 9-10 тисяч років тому. За переказами, назва походить від належності цих земель до скарбниці короля.

На околиці села на початку 17 ст. збудовано монастир, який у 1672 р. спалили турки; відбудований монастир ліквідували в 1744 р.

Перші письмові відомості про кількість жителів - у документі "Інвентар містечка Королівка, 1766". Тоді тут проживала 151 родина.

Від 1785 р. Королівка - власність Дуніних-Борковських. У1787 р. населений пункт отримав офіційний статус містечка, від 1867 р. - волосний центр Борщівського повіту.

Частини села мали назви: Запоточчя, Мурованка, Долина, Місто, Килинці, Ґуральня.

1810 р. в селі було 196 дворів.

У 1819 р. ґрафиня Юліана Борковська заснувала в Королівці однокласну школу з польською мовою навчання; перший учитель - Адам Андрест. 1847 р. родина Борковських офірувала 80% коштів на будівництво церкви Івана Хрестителя; перший парох- о. Василь Іваницький.

18 серпня 1898 р. засновано читальню "Просвіти" під орудою о. Івана Любовича, до якої належали 118 осіб. При читальні діяли драматичний та хоровий гуртки.

Кількість населення: 1900 р. - 3769 осіб, 1910 р. - 3531, за станом на 30 вересня 1921 р. - 3130 (660 дворів), 1931 р. - 3046 осіб (619 дворів).

Унаслідок пожеж 1904 та 1926 рр. у Королівці згоріло відповідно ЗО і 36 будинків.

У серпні 1914 р. на території села відбулися бої між російськими й австрійськими військами. Протягом 1914- 1917 рр. Королівку окупували російські війська.

У липні 1919 р. містечко захопила Польща, а на початку серпня 1920 р. встановлено радянську владу і створено місцевий ревком (5 осіб); через два місяці польська влада поновлена.

В УГА й Армії УНР воював Михайло Блонський (1902- 1922); розстріляний за вироком "трійки" ВУМК у м. Харків).

На початку 1930-х рр., окрім читальні "Просвіти", діяли філії товариств "Луг", "Сільський господар" та інших; кооператива.

Відомо, що у 1925 р. працювали два млини (власники-Можем Бреттшейдер і Олександр Биковський).

За станом на 1 січня 1930 р. в Королівці діяли чотири бібліотеки: ТСЛ (120 книжок), товариства "Просвіта" (125 книжок), - "Огниська Товариського" (від 1922 р., 112 книжок) та єврейська ім. Переса (від 1927 р., 66 книжок).

У 1930-х рр. діяла польськомовна шестикласна школа.

Перед Другою світовою війною містечко Королівка було торговим центром; тут відбувалися три великих ярмарки на рік і щочетверга - місцеві торги.

До 1939 р. у власності поміщика було 920 га землі, у володінні церкви - 75, у селян - 780 га. 50 сімей залишалися безземельними.

У вересні 1939 р. в селі встановлена радянська влада, а в березні 1940 р. створено колгосп. Від 1941 р. діяла амбулаторія, яка обслуговувала жителів восьми сіл; працювали два лікарі й три медсестри.

20 липня 1941 р. енкаведисти розстріляли в тюрмі м. Умань уродженців Королівки Івана Головатого (1912 р. н.), Тараса Ковпака (1923 р. н.) і Марка Ружицько- го (1922 р.н.).

Від 6 липня 1941 до 6 квітня 1944 р. село - під німецькою окупацією.

На фронтах німецько-радянської війни загинув 21 житель Королівки, 28 - пропали безвісти. У боях за село з німецькими нацистами загинули чотири червоноармійці.

Підпільну діяльність ОУН і УПА очолював Прокіп Квітецький; лікарем УПА був Кость Боярський - син поетеси Клементини Попович-Боярської. Надрайоновим провідником ОУН був житель села Михайло Ярчук.

У період національно-визвольної боротьби загинули мешканці Королівки - члени й симпатики ОУН та вояки УПА: Іван Касараба (1921-1945), Прокіп Квітецький (1907-1946), Іван Куцмир (1910-1946), Роман Савчук (1926-1946 ), Іван Ярчук (1906 р. н.-дата см. невідома). Серед репресованих місцевий священик Володимир Малиновський (1912-2002).

Протягом 1945-1947 рр. у Королівку прибули переселенці з Польщі - жителі колишніх Кросненського, Любачівського, Сяніцького та Ярославського повітів; усього-понад 60 родин.

У1947 р. збудовано електростанцію, згодом відкрито: в 1948 р. - пологовий будинок, 1950 р. - ковбасний цех, 1954 р. - майстерню з ремонту взуття, у 1957 р. - швейну фабрику й засновано шкільний музей.

1944 р. в Королівці організовано колгосп, згодом приєднаний до укрупненого. У1990 р. жителі села відокремилися від цього колективного господарства, і був створений колгосп ім. Т. Шевченка, нині - TOB "Колос".

1990 р. розпочав діяльність місцевий осередок НРУ; співорганізатори - М. Бошко, Г. Ковпак, Д. Тихович та інші. У1991 р. відновлено демонтований у 1970-ті роки з центру села пам'ятник Т. Шевченку.

Є кам'яна церква Івана Хрестителя (19 ст.), три каплички, символічна Хресна Дорога (2009 р.); споруджено пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям і Т. Шевченку (обидва - 1966 р), жертвам Другої світової війни (1990 р.), чотири пам'ятних хрести на місці Церков, хрест на честь скасування панщини (1848 р.), "фігури" Ісуса Христа та Божої Матері, пам'ятний знак жертвам депортації (всі - 2005 р.); встановлено меморіальну дошку І. Русенку (1991 р.).

Діють ЗОШ 1-3 ступенів, дитячий садок, клуб, бібліотека, Будинок культури, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, торгові заклади.

У Королівці народилися: письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998 р.) Роман Андріяшик (1933-2000), священик і меценат Іларій Врублевський (1898 р. н.-дата смерті невід.), педагог, свого часу найстарший учитель України Григорій Ковпак (1905- 2010), спортсмен, громадсько- політичний діяч Ігор Побер (1968 р. н.), педагог Олександра Рачкевич (з дому Ковпак; 1938 р. н.), скульптор-керамік Лілія Стасюк (1953 р. н.); проживали, переселені у 1945 р. з Польщі, скульптор, різьбяр і живописець Іван Мердак (1933-2007), його наставник - художник, поет, фольклорист та громадський діяч Іван Русенко (1890-1960), журналіст та літератор Володимир Шалайський (1939 р. н.).

Є пам'ятки природи - печери Вітрова й Оптимістична. Остання - найдовша у світі Гіпсова печера-лабіринт, нині її довжина - 238 000 м„ площа - 215 000 кв. м„ об'єм -500 000 куб. м.; характерна невеликими озерцями, Гіпсовими кристалами. Температура повітря - плюс 8° С поблизу входу в печеру й до плюс 10° С у центрі лабіринту. Печеру Оптимістичну відкрили у 1966 р. львівські спелеологи. 1971 р. в Гроті печери виявлено могильник із ґрунтовими похованнями. Біля кістяків знайдено срібний перстень, бронзові сережки, залізну сокиру, уламки кераміки. У 2013 р. на експозиційній базі печери відкрито перший в Україні Музей спелеології.

Б. МЕЛЬНИЧУК, Н. МИЗАК Б. ПЕТРАШ.

БАВКИ - хутір, приєднаний до с. Королівка; розташований за 750 м від нього. Назва походить, імовірно, від слова "забавка", тобто - невеличкий, акуратний, іграшковий.

У 19 ст. хутір був у власності єврея Блюма, який після Першої світової війни продав його родинам Ярчуків і Петрашів.

1950 р. на хуторі були 3 двори (18 осіб); у лютому 1952 р. вилучений із облікових даних у зв'язку з переселенням жителів у Королівку.

Г.ІВАХІВ, В.УНІЯТ

Джерело

https://borotg-tourism.org.ua/

PS: допис розмістив на прохання п. Андрія К.