Спогади - розповідь: Кущова боївка "Відважного" - Ласитчука Юрія.

Ласитчук Юрій, син Григорія, псевдо "Відважний" (1915–1949) ОУН. Народився 1.08.1915 року в селі Старому Косові, у багатодітній сім’ї (п’ятеро дітей) заможного господаря Григорія Ласитчука, який мав 40 моргів землі, кілька корів, вівці, коні, молотарку. Помер у молодому віці.

3-дитячих років любив історичну літературу, постійно відвідував просвітянські читальні у Косові і Старому Косові. Великий вплив на його світогляд мав Омелян Гнатківський, батько Дарії Гнатківської, священник Смоднянської греко-католицької церкви. Завдяки Д.Гнатківській познайомився з членом Проводу ОУН Миколою Лебедем.

Пройнятий національною ідеєю, Юрій Ласитчук влився до лав борців за волю України. За виняткову сміливість отримав псевдо Відважний. Був чотовим у сотні Морозенка (Юсипчука Василя Юрійовича зі Старих Кутів), правою рукою командира сотні польової жандармерії Довбуша — Михайла Хариняка (1913), теж зі Старих Кутів. 

Володимир Близнюк у книжці «Кривавими стежками…» повідомляє, що в 1945 році Довбуш був тяжко поранений від розриву міни і себе застрелив (це було недалеко від Кутів, 22.10.1945). Після цього "Відважний" очолив боївку кущового загону.

Відважний після розформування сотні Довбуша (літо 1945 року) організував у Старому Косові боївку, яка здійснювала постійні диверсії проти емгебістів, зривала ідеологічні акції радянських органів. Він мав майже всюди своїх людей, завдяки чому не раз були зірвані акції стовідсоткового призову місцевих хлопців на службу до радянської армії. Бувало, що хтось із заарештованих міг безслідно зникнути, скажімо, із Коломийської в’язниці чи хтось із поранених повстанців — із Косівської лікарні.

1944 року під проводом Відважного повстанці роззброїли групу угорських вояків у Старому Косові; у 1945 році — ліквідували стрибків у Черганівці; 9 січня 1949-го на розколяді в Рожнові — знищили майора Сибірцева і сержанта Бормотова.

В 1947 р. став кущовим І куща Косівського району. Старався якнайбільше піднести рівень національної свідомості населення, а рівночасно проводив бойові акції, які своєю відчайдушністю і успішністю наводили жах на большевиків і створили довкруги особи Відважного легенди.

Голова громадської організації Косівської районної управи Братства вояків УПА Петро Підлетейчук згадував, що у січні 1945 року відбувся великий бій під Кривобродами. Сотні Білого і Цигана (з куреня Скуби) після важкого рейду районами Городенки і Снятина зупинилися на перепочинок у Кривобродах. Розквартирувалися по хатах.

Проводу стало відомо, що ворог намагається оточити повстанців. Почався наступ. Крики, кулеметні черги, вибухи мінометних мін. Загорілися хати. Закружляли в небі літаки. А з Коломиї під’їхали нові машини із солдатами. Бій тривав цілий день. На допомогу викликали Косівський гарнізон, який мав ударити у «спину» куреню Скуби з боку Хімчина. Але командир куреня передбачив цей задум енкаведистів. У своїй книжці «За спалену хату, за зрубаний сад» П.Підлетейчук пише: «В районі гори Шпаєва (с.Хімчин) вони були зустрінуті боївками Відважного і Сокола, які змусили їх повернутися назад, прихопивши з собою поранених і побитих. І таким чином сотні куреня Скуби під вечір спокійно відійшли в бік Пістиня».

Покійний Михайло Лаюк (1928–1976) з Старого Косова розповів своєму синові Миколі теж дуже цікаву інформацію про Відважного: «Коли М.Лаюк втік з Донбасу, його в Старому Косові спіймали стрибки і категорично заявили: «Або ти йдеш у наш батальйон, або даємо тебе до суду!». «Від суду не втечеш, а від стрибків можна», — промайнуло в голові Михайла, тому й дав згоду. В короткому часі його задіяли в облаві на Відважного в селі Смодній, доручивши перевірити, чи немає того в оточеній стрибками хаті. Виявилось, що у хаті Відважного справді не було. Тоді Михайлові сказали перевірити горище. Ось там він і зустрівся поглядом з Відважним. Зліз із «поду» і сказав, що немає нікого.

Після цього на танцях у клубі Старого Косова переодягнуті підпільники сказали Михайлові, що треба їм допомагати. А згодом попросили, щоби посприяв у захопленні живим начальника стрибків, капітана Василя Бабчука. За словами Ласитчука Івана Васильовича (1936) — сина рідного брата Відважного — Василя, жителя села Вербовця, Василь Бабчук погрожував, що здере шкіру з живого Відважного.

У ніч на 15 червня 1947 року Михайло Лаюк, стоячи на посту в приміщенні розташування станиці в Старому Косові, на перехресті доріг біля Люльчука, пропустив повстанців усередину. Першим зайшов Відважний під виглядом молодиці разом із хлопчиком, який нібито дуже хотів напитися води, за ними — решта. Вони схопили на першому поверсі двох сонних вартових стрибків — Василя Борисяка і Петра Мицкана, забрали два автомати ППШ, одну десятизарядку, 12 крісів, гранати, набої і прапор батальйону. Капітан Василь Бабчук був на другому поверсі. Живим його взяти не змогли, бо він почав відстрілюватись. Напевно, що сам Відважний його і вбив. Крім того, був поранений ще один стрибок на ім’я Василь. Всім іншим стрибкам Відважний наказав: «Марште всі д’хаті!». Згодом Василя Борисяка і Петра Мицкана було засуджено до каторжних робіт.

Ковалюк Юрій Антонович (1949), житель села Смодної запам’ятав розповідь покійного сусіда Василя Девдюка, який у 1948 році літував від вербовецького колгоспу на полонині Альбин у Верховинському (тоді Жаб’євському) районі. В.Девдюк згадував, як у тому ж році Відважний підвів до кордону з Румунією групу з 30-ти підпільників для переходу за кордон.

Добре знаючи, що за ним наполегливо полюють емгебісти, у строї радянського офіцера, він міг зайти в Косівський відділ міліції і залишити після себе записку «Тут був Відважний». Про хоробрість Відважного розповідала своїй доньці Василині Сусак-Пасайлюк Параска Констянтинівна (1905–1.03.1966), жителька села Вербовця. Вона згадувала, як Юрій Ласитчук, загримувавшись, танцював із дружиною капітана-енкаведиста Касаткіна у «червоному домі» — нинішньому Будинку культури в м. Косові. Коли він вийшов, вона намацала в кишені жакета записку: «Дякую за танець. Відважний» і зчинила галас. А він у цей час у хаті своєї близької сусідки Параски Пасайлюк (псевдо Тета), що у селі Вербовці, на межі з Рожновом, відмивався від гриму. Тут, під стайнею, була його криївка, де зберігав зброю. Про це хтось із зрадників доніс стрибкам. Під час однієї із облав вони схопили Параску Пасайлюк і повісили на гак. Жінка витерпіла тяжкі муки, але не зізналась.

Федчак Ганна Михайлівна (1938), жителька села Старого Косова запам’ятала розповідь своєї односельчанки Анни Гринюк, яка була виселена, про зустріч Відважного в її хаті з начальником Косівського райвідділу міліції Дмитром Гатіловим. Один із зрадників доніс Гатілову, що Відважний є саме в цій хаті. Той приїхав у супроводі чотирьох стрибків, залишив їх надворі, а сам зайшов до хати, подав руку господарю, поглянув на піч, на якій юрмились четверо дітей, перевів погляд на ліжко. А на ньому Відважний, прикритий ліжником, з автоматом напоготові. Гатілов і здав йому зрадника, якого наступного дня боївкарі ліквідували.

Покійний політв’язень Рудий Микола Григорович (19.12.1927–10.09.2014), житель села Смодної (його город був неподалік від обійстя Відважного, на кутку Царині у селі Вербовці) розповідав, що бачив, як на цьому кутку зробили енкаведисти засаду. Здавалося, Відважному уже не вирватись з оточення, але він під виглядом молодого тата, який з прутиком у руці веде хлопчика і голосно картає його, що той не тримається хати, на очах облавників вийшов з оточення.

1 серпня 1949 року, як згадувала Абашин-Фесюк Марія Олексіївна (11.09.1932–26.08.2015), жителька села Вербовця один з вербовецьких зрадників поінформував радянські органи про те, що Відважний разом із Миколою Рабинюком, псевдо Тарас, переховуються у занедбаній господарській будівлі у селі Вербовці, що поруч з його хатою (нині тут початок нової дороги на Пістинь, звідси чудово проглядається уся місцевість). Оточений москалями, Відважний разом з Тарасом відстрілювалися, доки вистачило патронів. Останніми — вкоротили життя самі собі.

Катерина (6.12.1912–9.03.1988), рідна сестра Юрія Ласитчука, чула стрілянину, але навіть не здогадувалася, що то зайди прийшли по душу її брата. Коли їй дали знати, заголосила, вхопила на руки дитину і побігла до місця бою. У білу хустину, яку зняла з голови, збирала долонями ще теплу кров, щоби хоч її поховати в могилці: знала, що тіло брата, як і багатьох інших повстанців, заберуть і закопають хто-зна де. Так і було: тіло Відважного з табличкою «Дивіться, це Відважний» три дні пролежало під косівською в’язницею МҐБ. Де його москалі закопали — невідомо й донині.

Не збереглися і хата та господарські будівлі Відважного. Він їх спалив, а худобу та реманент роздав сусідам. У той період у Вербовці, Старому Косові, Смодній та інших селах створювали колгоспи, і він не хотів, щоби його майно колективізували. Юрій Ласитчук закликав жителів не вступати до колгоспів. Активістів, які агітували йти у колгосп, неодноразово попереджували, одного з них навіть знищили. Цей факт значно пригальмував процес колективізації у згаданих селах.

«Аби скомпрометувати» Відважного, — розповідав Павлюк Василь Юрійович (1929–2018), учитель з Рожнова —москалі під його іменем здійснювали криваві злочини: убивали та обкрадали невинних місцевих жителів. Але всі знали, що повстанці не грабували. У них була станиця. Станичні збирали хліб. Для багатших треба було здати продуктів більше, а для бідніших — менше.

Крім того, місцеві жителі знали, що Відважний був справедливим, ретельно перевіряв будь-яку інформацію. Коли йому доповіли, що треба знищити Миколу Люльчука, сусіда його сестри Катерини (той подав заяву до колгоспу), Відважний зустрівся з ним і сам про все випитав. З’ясувалося, що М.Люльчук не подавав заяви, хоча його три доби тримали у підвалі під колгоспною конторою і обіцяли дати багато землі, бо мав семеро дітей. Та він не погодився. Завдяки Відважному життя Люльчукові було врятовано, про це його родина пам’ятає і донині, зокрема донька Параска.

У серпні 1993 року на місці загибелі Відважного встановили пам’ятний хрест. Цю добру справу зробив Ковалюк Микола Антонович, син його сестри Катерини.

Маму Юрія Ласитчука, — Гафію (1856), по сільському Грицишину, у 89 років, разом з донькою Оленою (1924–19.04.1979) в 1945 році арештували і три місяці тримали під вартою, сподіваючись, що Відважний буде їх визволяти.

Коли втратили надію, обох виселили до Сибіру. Дорогою тіло померлої Гафії викинули з товарняка десь під Омськом. Олена лише встигла накрити тіло матері гілками хвої. Сама через два роки втекла додому. Добиралася три з половиною місяці, то ховаючись у вагонах у вугіллі, то пішки. У селі Вербовці переховувалася у бункері біля Івана Іванчука.

Видав її зрадник. Олену після Різдва Христового у 1949 році засудили на 25 років ув’язнення, відбувала його в Іркутській області. Там вийшла заміж за виселеного Володимира Пуганова із Пензи. Коли в 1978 році він помер, повернулася у Вербовець, жила разом із синами Іваном та Олександром у хаті, збудованій, за словами Марії (Олександрової дружини), за спільні кошти покійної Олени та родини Миколи Ковалюка (29.04.1938).

Джерело:

Оксана Швед, Парасковія Сусак-Курендаш,

Володимир Куриндаш.

«Гуцульський край», №4, 24.01.2020 року

Районна боївка СБ Солотвинського районного проводу ОУН ( тепер Богородчанський р-н).

Крайній ліворуч Найбекер Адам Рудольфович "Верховинець" батько німець, мати Українка.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

«Там у лісі, у Дубині…» - Спогади - розповідь.

Василь Ганцяк-«Володимир» (зліва) та Микола Атаманюк-«Явір».

********

«Там у лісі, у Дубині…»

Є така народна пісня. Вона не про урочище «Дубина» (їх за назвою багато), що на межі Гуцулівки, Спаса і Микитинців (територіально приналежне саме до останнього), але її слова дуже точно передають суть того, що сталося саме в цій Дубині 24 вересня 1949-го (то була субота): «…стрільці спочивали. Презрів зрадник України, вни про це не знали…». Стрільців було двоє, обоє микитинецькі: Василь Ганцяк, син Юрія (псевдо «Володимир», 1914 р.н.) і Микола Атаманюк, син Василя (псевдо «Явір», 1923 р.н.; за іншими даними — 1921 р.н.). їхня криївка знаходилася неподалік потічка Сенківський (притока Пістиньки).

В глибокій таємниці родини борців зберігали їхні світлини — Василя Ганцяка з часу служби у лавах польської армії (30-ті роки), а Миколи Атаманкжа, судячи з постави, мабуть вже ближче до кінця його життєвого шляху, коли він провідав рідних у часі короткої відпустки і там його — в цивільному одязі — «клацнув» якийсь сільський фотограф.

Агент-зрадник з місцевих добре знав як місце розташування підземного прихистку підпільників, так і те, що в їхньому розпорядженні є ручний кулемет. І це не наші припущення, а документальне свідчення з доповідної (зверніть увагу на рівень!) аж «міністра держбезпеки УРСР», генерал-лейтенанта М.К. Ковальчука (українець-яничар із Закерзоння; у листопаді 1954-го позбавлений військових звань «як такий, що дискредитував себе за час роботи в «органах») міністрові держбезпеки СРСР, генерал-полковнику В.С.Абакумову (розстріляний 19.12.1954р. як висуванець Лаврентія Берії, хоча офіційно йому інкриміновапно інші «злочини проти радянської влади»).

Доповідна 2-ад, надіслана терміновою телеграмою № 5249 від 25.09.1949 під грифом «Цілком таємно» (розсекречено 28.11.2012р., акт № 24/2-3389) гласила: «Чекистко-войсковой группой Коломыйского РО МГБ Станиславской области в результате проведенных агентурно-оперативных меропрятий в лесу близ с.Гуцуливка были обнаруженьї в бункере и в перестрелке убиты 2 бандита. Изьяты ручной полемет, винтовка, 2 пистолета, граната, 150 патронов и оуновские документы» (так в оригіналі).

Зрадник, очевидно, не знав достеменно, прізвищ повстанців, бо як пригадує зі слів своєї матері Марія Кречко (внучата племінниця др.«Явора»), тіла везли підводою через село до Коломиї, розпитуючи людей, чи впізнають загиблих. Ніхто «не впізнавав»; їх викинули під будівлею Коломийського МДБ, а згодом, очевидно, зарили десь у невстановленому місці — аби ніхто не знав і не відав: український повстанець не мав права не лише жити, але й бути похованим належним чином.

Про трагедію у Дубині люди, однак, пам’ятали і в перші ж роки після здобуття Україною незалежності, на місці бою родина і небайдужі громадяни встановили дубовий хрест. А вже пізніше група працівників ДП «Кутське лісове господарство» з ініціативи лісничого Косівського району Петра Пліхтяка провела ретельне обстеження цієї території і виявила там цілу мережу підземних сховищ, споруджених підпільниками (дехто твердить, що це колишні військові бліндажі — чи то радянські, чи угорські або німецькі, але воно не витримує критики: бліндажі воюючих армій споруджували брустверами в напрямку противника, а їхні тилові входи не маскувалися; тут же явно проглядаються запасні входи-виходи, хаотична орієнтація, а головне — повне маскування підземних споруд, котрі вдалося помітити лише у середині 80-х, коли прогнили і впали перекриття; в деяких ямах відчувався запах йодоформу — очевидно там були шпитальки для лікування поранених. Ніяких лазаретів у бліндажах діючих армій ніхто ніколи не облаштовував — поранених етапували в тил і лікували у стаціонарних установах!).

Пошуковці вже багато років працюють над відновленням повстанських криївок, що добре відомо читачам. Достатньо назвати лише Пістинську криївку-музей на присілку Підбагна чи реконструйовану 2018-го криївку Юрія Долішняка-«Білого» у Микитинцях (перелік можна продовжити); цього ж року дійшла черга і до однієї з криївок Дубини. Її реконструкцію було приурочено до 70-річчя загибелі «Володимира» та «Явора», що схвалено на засіданні науково-технічної ради ДП «КЛГ» 31.08.2019 р.

Величезну роботу зі спорудження добротного, реконструйованого пристанища українських партизанів працівники ЛГ і їх помічники здійснили власними силами з «благословення» в.о.директора ДП «Кутське лісове господарство» Андрія Ониськіва. В їхніх планах планомірне перетворення урочища Дубина у Микитинцях на туристично-музейний комплекс пам’яті УПА і українського збройного підпілля.

24 вересня в Дубині було велелюдно: прибули реконструктори, родичі полеглих, небайдужі жителі сіл Микитинців, Спаса, Кривобродів та Гуцулівки, представники місцевої та районної рад — зокрема голова Косівської районної Павло Ванджурак, депутат районної ради Петро Іванишин, учасники бойових дій на Сході України. Панахиду за убієнних відправив парох церкви Воздвиження Чесного Хреста (УГКЦ) с.Микитинців о.Михайло.

Коли відправляли панахиду, з хрестом і патриціями стояли родичі полеглих — внучаті племінники «Явора» і «Володимира», а в центрі — син Василя Ганцяка, підполковник у відставці Василь Козлан, мешканець Коломиї. У своїй короткій промові він розповів, що наче крізь сон пам’ятає, як батько провідував їх з матір’ю Параскою Козлан, аби після кількох хвилин зникнути у пітьмі. Мати хворіла й навесні 1946-го померла, тож його виховала бабуся.

Оформивши документи на дівоче прізвище матері, чим вдалося приховати від недремного ока спецслужб червоної імперії той факт, що він — син воїна УПА, Василь Козлан після строкової служби в армії вступив до Васильківського військового училища й став професійним військовим. Служив у різних гарнізонах — від Естонії до Далекого Сходу, провів два роки в Афганістані, виконуючи, як тоді трубила пропаганда, «інтернаціональний борг». Але ніколи не забував ні про Україну, ні про те, ким був його батько — про що йому шепотіла на вухо бабуся, строго наказуючи, про це мовчати.

З докладною розповіддю про бій, в якому загинули «Явір» та «Володимир», виступив його очевидець — Ярослав Карп’як (1938 р.н.), внучатий племінник Василя Ганцяка.

Погожої осінньої днини 24 вересня 1949-го він, 11-річний хлопчик вирушив в Дубину по гриби. Поблукавши лісом і знайшовши кілька білих, він раптом помітив, що довкола за деревами крадькома наближаються озброєні військові. Відчуваючи недобре, позадкував, аж тут раптом його схопили міцні лапища і потягли до себе. Оглянувся і побачив солдата із зіркою на пілотці. Той тягнув його вглиб лісу і приволікши до якоїсь нори в землі, наказав лізти всередину: «Іди й скажи, аби здавалися, бо інакше всіх перестріляємо!». «Нікуди я не піду!» — закричав хлопець і в цю ж мить його вкинули до підземелля.

Відразу зчинилася стрілянина. Неподалік вибухнула граната, і її осколками хлопцеві пошматувало ногу. «Від нестерпного болю потемніло в очах, кров струменіла потоками, в голові затуманилось, а бій тим часом тривав. Повстанці відстрілювалися не менше півгодини і лише коли все стихло, солдати про мене згадали й перебинтували покалічену ногу.

З криївки витягли двох вбитих — хто це був, я не знав, і від болю мало що розумів. Лише через роки довідався, що одним з там полеглих був рідний брат моєї бабусі. Ні я, ні мої тато, мама гадки не мали, що в Дубині є повстанська криївка — хто б тоді мене туди відпустив по гриби! Ну, а «гуманні» радянські не хвилювалися, вкинувши безпорадну дитину в пекло стрілянини — моя вірогідна смерть їх не бентежила. Дякувати Богу, що хоча мене, пораненого, завезли до лікарні. Мені загрожувала ампутація ноги, та добрі лікарі змилосердилися. Але інвалідом я став на все життя».

На вшануванні полеглих 70 років тому були численні родичі Василя Ганцяка-«Володимира» — окрім сина Василя ще правнук, теж Василь, племінники Василь Миколайович Ганцяк і Дмитро Іванович Карп’як, котрий виступив з довгою промовою про свого родича, його можливі функції у підпіллі та характеристикою УПА загалом. Він побудував її на матеріалах книги «Ой там у лісі, у Дубині…», автором якої є його рідний брат Іван — вже, на жаль, покійний.

З озвученого Дмитром можна зрозуміти, що ця книжка скомпонована зі спогадів як колишніх учасників підпілля, так і переказів старожилів й не все у ній відповідає реальності, але може послужити орієнтиром для пошуку документальних відомостей. Пан Дмитро, наприклад, сказав, що Василь Ганцяк-«Володимир» був провідником рейдуючої групи повстанців, котра кілька місяців перед його загибеллю перейшла кордон з Румунією, аби пробиватися далі на Захід.

З одного боку це явна неточність: з документів і нашого підпілля, і закордонних архівів відомо — жодних спроб прорватися на Захід через Румунію наші партизани не здійснювали, бо таке було приречене на явну невдачу — окрім самої Румунії слід було перейти території комуністичних сателітів Москви, — Болгарії чи Югославії й шансів на успіх практично не було. Але почуте спонукало до роздуму, що можливо хтось із загиблих — Василь Ганцяк або Микола Атаманюк брав участь в пропагандивному рейді в Румунію у червні-липні 1949-го під керівництвом сотника Петра Мельника -«Хмари» («Гуцульський край» писав про це в номері за 26.07.2019).

В акції було задіяно 25 осіб, перетнувши радянсько-румунський кордон група два тижні рейдувала провінцією Тимішоаре і після цього благополучно без жодних втрат повернулася на постій у Космачі. На цей час залишаються неідентифікованими майже половина учасників цього резонансного рейду і уважний перегляд світлин, відзнятих на території сусідньої держави дозволяє припускати, що участь у ньому прийняв Микола Атаманюк-«Явір». На одній — до речі єдиній зі всього масиву відомих (28 сюжетів) зафіксовано повстанця з «дехтярем» (ручний кулемет російського виробництва «ДП-27»). Хоча фото і в профіль, схожість досі невідомого з Миколою Атаманкжом-«Явором» просто разюча.

Нам невідомо, чим був озброєний друг «Явір» у підпіллі, але той факт, що після загибелі двох наших вояків в урочищі Дубині був вилучений ручний кулемет явно російського виробництва (якби він був, скажімо, німецький, про це було би вказано у доповідній до Москви!) дає вагомі підстави вважати: в УПА Микола Атаманюк був кулеметником.

Ручні кулемети в якості індивідуальної зброї стрільцям не видавалися лише групі не менше 10–15 осіб (рій). Зброя, очевидно, залишилася йому вже після розформування великих підрозділів якраз у вересні 1949-го й трансформації УПА в Збройне підпілля революційної ОУН. На дійстві у Дубині від родини др.«Явора» були присутні внучатий племінник Дмитро Козлан і його дочка Мирослава Печеніщук (проживають у Пістині), а над відновленою криївкою стояв макет кулемета-«дехтяря» як максимальне надближення до реалій.

З подякою будівничим за відновлення повстанської криївки в Дубині і всім присутнім на вшануванні пам’яті полеглих виступила Микитинецький сільський голова Надія Гасюк, а після цього низку повстанських пісень виконала чоловіча вокальна група «Відлуння» зі Спаса.

Перед присутніми виступив учасник вокальної групи «Відлуння» Богдан Чукур. Відрадно, що серед присутніх було чимало молоді, а також учні молодших класів Пилипівської гімназії з вчителями Світланою Мироняк і Любою Куриляк (жителі Кропивища). Вони дізналися про цей захід від одного з батьків, який допомагав у відбудові криївки. Як наголосив у своїй промові Андрій Ониськів, що без освіченої молоді — немає майбутнього України.

Військові віддали салют полеглим трьома залпами — як це належить в таких випадках, і у підсумку реконструйована криївка у Дубині стала ще й символічною могилою Василя Ганцяка-«Володимира» та його побратима Миколи Атаманюка-«Явора», праведні тіла яких вороги зневажили наругою, намагаючись викреслити борців за волю України з пам’яті народу.

Джерело:

Василь ГУМЕНЮК, член правління Косівського РО «Просвіта».

Вікторія КУШНІРЧУК.

«Гуцульський край», №41, 11.10.2019 року

УПА на Тернопільщині - 17 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці з Тернопільщини. Лежить 1-ий праворуч Крайовий Провідник ОУН на Поділлі Осип Безпалко (“Остап”, “Андрій”, “Задорожний”).

Безпалко Осип (1914? в с. Бенів Золочівського р-ну Львівської обл. - 3 серпня 1947 в с. Теляче Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.). - майор УПА. Псевдо: Остап, Андрій, Задорожний.

Син селянина. Закінчив гімназію в Золочеві, член ОУН, працював секретарем місцевої Рідної школи, організатор нових клітин ОУН на Золочівщині, політв'язень пол. тюрем (1934-37) і концтабору Береза Картузька, заступник окружного провідника ОУН Золочівщини (1937-39). У вересні 1939 на своїх теренах зорганізував повстання проти поляків, переходить до Кракова.

Весною 1940 з Кракова повернувся на Золочівщину як окружний

провідник ОУН. В 1941 член похідних груп ОУН, призначений обласним провідником ОУН Кіровоградщини (1942-43). Восени 1943 організує відділи УПА на Уманщині, в Холодному яру; з початком 1944 повертається на Золочівщину, очолює тимчасово окружний провід ОУН.

В 1945 призначений політичним реф. ОУН Подільського краю, весною 1946 перебирає обов'язки крайового провідника. Загинув у криївці після одногодинного бою з спецгрупою НКВД.

**************

1931 – в Дичкові Тернопільського району арештовано гімназиста Василя Охримовича та М. Гаврилишина, у Семиківцях 7 хлопців, між ними В. Чаплинського й В. Козуба, закидаючи всім приналежність до УВО-ОУН.

1944 – у ніч на 17.10 близько 100 бійців УПА спалили 6 залізничних мостів, один з них 63-метровий у Лановецькому районі. Всі мости не охоронялися, в результаті припинився залізничний рух на ділянці Ізяслав-Ланівці.

1944 – У Підволочиському районі в селі Розшук бійці УПА напали на спиртзавод, розігнали робочих, вилили 4000 літрів спирту, підпалили завод і зникли.

1944 – У Коропецькому районі бійці ОУН перехопили групу мобілізованих в Червону армію з Лазаревської сільради і заборонили з’являтися до райвійськкомату.

1945 – у с.Товсте Гусятинського району заарештовано священика за відмову переходу на православ’я.

1947 – у с.Петрики під час ревізії місцевий гарнізон військ МВС понищив майно і зруйнував будівлі багатьох громадян, зокрема Наконечних, Савіцьких та ін.

Джерело:

https://teren.in.ua/2017/10/17/17-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

Цей день в історії УПА - 17 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці "Сава", "Галайда" та "Гамалія".

******

1943 рік

Відділ УПА у бою з німецьким гарнізоном у містечку Бараші на Житомирщині знищив 20 військових, 24 поранив. Втрати УПА: 4 загиблих.

1944 рік

Сотня УПА-Захід атакувала спецгрупу НКВД біля села Красна на Стаеіславщині. Знищені 45 військових.

У селі Великі Кусківці на Тернопільщині повстанці спалили залізничну станцію і казарму для робітників. Знищений начальник станції.

1946 рік

Під час боїв з москалями у селах Гірське і Сулятичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, одного захоплено в полон.

1947 рік

Рейдова група УПА-Захід у селі Данилівка на Київщині поширили антирадянські листівки та конфіскували продукти харчування на колгоспному складі.

У боях з москалями у селах Вовче, Сторона і Хишевичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Рудники на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону. Здобуто автомат.

1948 рік

У селі Бутин на Тернопільщині повстанці спалили документи сільради.

У бою з москалями біля села Братківці на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових і двох поранили. Під час бою Іван Дунець – «Буйний» і зв’язкова районного проводу ОУН Софія Костик – «Зоня» опинилися в оточенні і застрелилися.

1949 рік

Районний провідник ОУН «Рудий» і ще один повстанець загинули у бою з москалями у селах Гошів і Ятвяги на Дрогобиччині.

1950 рік

У бою з москалями у селі Хитар на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Олексій Арендич – «Левчук».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

17 жовтня 1937р. у місті Каліш (Польща) помер Гаврило Базильський, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки.

Генерал Гаврило Базильський. 1920. Фото:io.ua.

******

Народився 25 березня 1880-го в селі Земзелівка (сучасна Соколівка) на Черкащині.

Командував ротою під час Першої світової війни, відзначався героїзмом і мужністю. Як згадував Варфоломій Євтимович, «на фронті він був знаний з того, що під час бою його можна було знайти тільки на передовій лінії – під ворожими кулями, перед якими він ніколи не бив поклонів. Поле бою залишав останнім».

1917-го ініціював українізацію 65-ї піхотної дивізії 258-го Кишинівського полку, яку через Румунію привів до Кам’янця-Подільського. В армії УНР очолював 65-ту піхотну дивізію, командував 42-м пішим Сумським полком, бригадою Південно-Східної групи.

З червня 1919-го – начальник 8-ї Запорізької дивізії. Звільняв Правобережжя і Київ від більшовиків. Відзначився в боях за Київ, під Проскуровом (сучасний Хмельницький) та Вінницею, на денікінському фронті.

Після важкої хвороби влітку 1920-го командував запасними військами армії УНР, восени очолив Ліву групу армії УНР. З 5 жовтня 1920-го – генерал-хорунжий. Наказував битися до останнього набою, і до останнього вірив у перемогу.

Після поразки визвольних змагань інтернований до Польщі. Співзасновник Українського військово-історичного товариства в Каліші. Опікувався українськими військовими цвинтарями.

Захворів на анемію і помер у шпиталі. Після Другої світової війни могила знищена поляками.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

17 жовтня 1814р. народився Яків Головацький – етнограф, поет, історик, громадсько-політичний діяч, один із засновників «Руської трійці».

Яків Головацький (1814 - 1888). Фото: litopys.org.ua

**********

Це було літературне угруповання, що розпочало на західноукраїнських землях національно-культурне відродження.

Літературну та наукову діяльність розпочинає із середини 1830-х років. Як етнограф досліджує Галичину, Буковину та Закарпаття. Результатом стали наукові праці, зокрема: «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь». Та найбільший його здобуток − 4-томна збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Без неї досі годі обійтися українському фольклористові чи етнографові. Зусиллями Якова Головацького 1837-го побачив світ альманах «Русалка Дністрова». Його особливість полягала в тому, що це було перше видання українською мовою на західноукраїнських землях. На сторінках «Русалки Дністрової» Яків Головацький опублікував і свого першого вірша − «Два віночки».

1843-го Головацьки й оприлюднив статтю «Язик руський і його відміни», де вперше висунув тезу про окремішність української мови та її відмінність від інших слов’янських мов. Розвинув цю думку в доповіді «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях», яку виголосив на засіданні Галицько-Руської Матиці 1848-го. А наступного року опублікував «Грамматику руского языка». У ній розвиток української мови пов’язав із долею її народу-носія: «Малоруський народ найбільший по великоруським у Слов’янщині, в пай цілої слов’янщини – прекрасний край кожний, плодовиту землю подільську, українську, море Чорне і гори Карпатські заселяє, − язик красний, середину слов’янщини із всіма слов’янськими племенами сусідує».

Яків Головацький у 1848 – 1867 роках викладає «руську мову та словесність» − українську мову й літературу – у Львівському університеті. І починає стрімко скочуватися до москвофільства. «Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить стратив віру і в предмет, котрий мав викладати, − пише Іван Франко. − От тим-то й не диво, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов’янської граматики та староруську літературу дотатарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів. Слухаючі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що за цих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я – ученик Головацького».

1867 року Яків Головацький взагалі перебирається до Російської імперії. Осів у Вільні – нинішній Вільнюс. Там до смерті – 13 травня 1888 року – був головою Археографічної комісії та директором Публічної бібліотеки.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.u

15 жовтня 1893 року народився Андрій Долуд - Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу.

Під час польсько-радянської війни 1920 командував 5-ю Херсонською дивізією Армії УНР.

У 1942 році формально очолював Українське Визвольне Військо, що формувалось у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 року очолював Запорізький загін УВК (Ost-Nachschub-Bataillon 651) в складі Вермахту, який у 1945 р. увійшов до складу 2-ї Української дивізії УНР Українська Національна Армія.

У 1944 році — член Козацького штабу генерала Андрія Шкуро. Разом з полковником Дацківим були організаторами табору для українців в Ульмі. Після 1945 року емігрував до Латинської Америки.

Помер 6 вересня 1976 (82 роки)

м. Куритиба, Бразилія.

Джерело

Сторінками історії України (Фейсбук)

16 жовтня 1944р. відбувся атакуючий бій УПА-Захід з москалями в лісі біля села Яргора Монастириського району Тернопільської області (знищені 15 військовослужбовців)

село Яргора (Яргорів)

Церква Успіння Пр. Богородиці 1928 рік.

Фото 23. 08. 2016 р., Андрій Сенько.

16 жовтня 1987р. групою національно свідомої молоді створена у Львові одна з найперших незалежних організацій в Україні - Товариство Лева (ТЛ).

Діяльність Товариства була спробою «скасувати радянську традицію як неавтентичну, сфальсифіковану; спробою взяти під сумнів її статус у культурі. Загалом можна говорити про стихійний рух, метою котрого було визначити тожсамість наново, створити нову модель українськости».

«Товариство Лева» мало на меті активну участь в процесах національного відродження і те, що згодом отримало назву «розвиток громадянського суспільства». Починало діяти в умовах комуністичної партійної монополії, вдало використовуючи «дах» Львівського міського комітету ЛКСМУ. Діяльність розпочалася від весни 1987 року добровільною працею на відновленні пам'яток Личаківського цвинтаря.

Згідно з тодішнім статутом ТЛ голова Товариства не міг бути обраним більше, ніж на один рік. Першим головою був Орест Шейка, наступними — Ігор Гринів, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак та інші. Співавтор першого статуту і перший голова етнографічної секції — Мирослав Решетило.

Однією з перших публічних акцій ТЛ був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка, який набув скандального резонансу через те, що на ньому чи не вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь (на той час штучно ізольовані від суспільства).

Найпомітнішими акціями перших років діяльності ТЛ було відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), впорядкування занедбаних пам'яток архітектури (Личаківський цвинтар, монастир Кармелітів Босих, костел Єлизавети у Львові), активізація молодіжної української музичної культури, проект «Історичний театр», Еколого-культурологічна експедиція «Дністер» (почалася 1988 року), перший в Україні концерт пам'яті Володимира Івасюка (1989, Львівський театр опери та балету), акції з відродження осередку димленої кераміки в селі Гавареччина (Львівська область), якими опікувалася передовсім відома режисерка Дарія Ткач, та інші.

Підсумком першого року діяльності ТЛ був резонансний скандал навколо заборони проведення звітно-виборної конференції Товариства (жовтень 1988).

Джерело:

Фейсбук

"Сторінками історії України"

16 жовтня 1978р. Іван Павло II (Кароль Юзеф Войтила) став 264-м Папою Римським - першим неіталійцем на папському престолі з 1523 р., одним із наймолодших понтифіків в історії і першим папою слов'янського походження

Щойно обраний Папою Кароль Войтила на балконі над площею Святого Петра у Ватикані

Джерело:

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/16/59284/

16 жовтня 1917р. у Чигирині, за козацькою традицією литаври сповістили про початок ради – Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва.

Делегати з’їзду Вільного козацтва у Чигирині, жовтень 1917 року. Після ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі, козацькі клейноди зберігалися в Історичному музеї Петрограду. Щоб з’їзд відбувся під справжніми козацькими прапорами та хоругвами, група відчайдух на чолі з Іваном Полтавцем-Остряницею викрала їх з того музею. Зчинився галас. У ситуацію втрутився сам голова Тимчасового уряду Олександр Керенський і сторони начебто домовились про повернення козацьких артефактів на Україну. Фото: reibert.info

«В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – писав свідок тих подій козак Демид Гулай у споминах «Відродження Вільного козацтва в Україні у 1917 р.», – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана».

Вільне козацтво почало формуватись навесні 1917-го на Звенигородщині, очолюване Никодимом Смоктієм із Гусакового. Їхній рух зародився як місцева самооборона, коли під кінець Першої світової війни, за влади Тимчасового уряду Росії, розвелося багато мародерів. Проти них - "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу" - по селах і почали об'єднуватися в загони місцеві чоловіки. Називали себе "вільним козацтвом", яке набуло популярності і охопило Південь України, Лівобережжя та Волинь.

Вступати сюди могли добровольці, яким виповнилося 18 років і які не мали за собою кримінальних злочинів. На кшталт запорізьких козаків об’єднувались у сотні, курені, полки та коші. Питання вирішувались Радою козацьких старшин. Представники Вільного козацтва були присутні на Всеукраїнських військових з’їздах і вимагали української державності, незалежної від Тимчасового уряду.

Наприкінці літа розгалужена мережа полків потребувала єдиного вищого Проводу. Для цього і був скликаний з’їзд. Протягом 16-20 жовтня Чигирин ряснів старокозацькими строями: жупани, шаблюки, шлики на шапках. Ці делегати представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщни, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.

Обрання Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. Старшинська рада пропонувала обрати Головним отаманом Івана Полтавця-Остряницю, який організував з’їзд.

«Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. – Описує події Демид Гулай. – Пролунало гучне “Слава!” Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно».

Полтавця обрали Наказним військовим отаманом. У Білій Церкві мав розташовуватись штаб та Геральна рада, до якої увійшло 12 осіб.

Перебуваючи в цей час у Києві, Павло Скоропадський отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання «отаманом всіх Вільних Козаків» було несподіванкою. Дане питання з ним ніхто не узгоджував.

Зустрівшись з Іваном Полтавцем-Остряницею Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може «стати тим здоровим рухом, який врятує Україну». Керівництво Вільним козацтвом Скоропадський доручив Полтавцю, займаючись 1-м гвардійським корпусом.

Наступна зустріч у Білій Церкві, де знаходилася Генеральна старшинська рада вразила Скоропадського ще більше, про що він записав у «Споминах»: «Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. –Организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая».

Почесна варта була гарно вбрана і вправно виконувала команди. Навесні 1918-го Павло Скоропадський, при підтримці Вільного козацтва прийде до влади на Україні.

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці із сотні Бурлаки захоплені в полон чехословацькими військами під час Акції "Б"

*********

1944 рік

Відділ УПА-Захід атакував роту НКВД біля села Яргорів на Тернопільщині. Автоматним вогнем знищені 15 військових.

У Скалатському районі Тернопільщини повстанці спалили спиртозавод.

У селі П’ятничани повстанці знищили дільничного НКВД, голову сільради та чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік

У бою з москалями у селі Білокриниця на Тернопільщині загинув командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Клим».

Відділ сотні «Рисі» УПА-Захід біля села Небилів на Станіславщині на вузькоколійній залізниці підірвав потяг з 20-ма охоронцями. Знищені паровоз і один вагон.

1946 рік

На міні, закладеній відділом УПА-Захід у Кутському районі Станіславщини, підірвався вантажний автомобіль. Отримали поранення 4 військових бригади внутрішніх військ.

1947 рік

Під час боїв з москалями у селах Макунів, Межиріччя і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Жабинці на Кам’янець-Подільщині підпільники знищили документи сільради і пошкодили телефонний зв’язок.

1948 рік

У райцентрі Рожнятів на Станіславщині повстанці здійснили напад на двох бійців винищувального батальйону. Один знищений, інший захоплений у полон, але невдовзі відпущений. Здобуто два автомата.

1949 рік

У селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині у сутичці з загоном МВД загинув кур’єр обласного проводу ОУН Григорій Карпинець – «Вишня».

1950 рік

Референт районного проводу ОУН Микола Іванцюра – «Пушкар» загинув під час бою з москалями у селі Доброгостів на Дрогобиччині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Останній подвиг Івана Дебенюка - «Непорадного».

"Їдучи дорогою на Пістинь — на спуску до павільйону відпочинку «Світанок» справа є дорога в ліс, перекрита шлагбаумом. Кілька метрів поруч, на пагорбі, серед кущів можна розгледіти хрест з табличкою. Він встановлений на пам’ять про загибель тут 1945-го року повстанця на псевдо «Скорокрик» (Федір Кіцелюк зі с.Акришорів) в бою, як написано, «з визволителями - окупантами». Через сім років, 1952-го майже на тому самому місці була ще одна збройна сутичка, про яку дуже добре знали в Косові, але з перебігом часу про неї забули, а дарма: таке у пам’яті народній забуттю не підлягає!..."

Бо саме тут у серпні 52-го року свій останній бій з облавною колоною Косівського МҐБ звів одинокий повстанець Іван Дебринюк - «Непорадний», свідомо обравши неминучу загибель перед імовірністю бути захопленим, катованим і — або розстріляним, або засудженим на тривалий термін сибірських таборів.

Іван народився 1927-го року в родині Дебринюків, яка походила з Яворова, але оселилася в с.Трійця (нині Снятинського району). Рано осиротів: коли йому виповнилося два роки, померла мама. Виховував хлопця батько, прищепивши честь, гідність і любов до України. У 1944-му Іван вступив до лав повстанців, пройшов належний вишкіл, прийняв присягу і псевдо «Непорадний». Є переказ, що хотів взяти інший — «Безталанний», — на пам’ять про дитинство без маминої ласки, але Провід його пропозицію відхилив — у лавах повстанців «плаксивих» позивних уникали.

Разом з псевдонімом отримав Іван і зброю: трофейний російський ручний кулемет Дехтярьова (ДП-27). Він служив йому вірою й правдою у боях — спочатку з угорськими й німецькими, а згодом і радянськими окупантами, про що згадується у численних звітах підпілля. Зокрема заступник командира рейду в Румунію 1949-го року, поручник «Перебийніс» (Назарій Данилюк з Буковини) доповідав Головнокомандуючому УПА, що успішний і без втрат перетин кордону в районі вершин Реґеска-Стіг рейдуючій групі вдалося здійснити завдяки умілим діям кулеметника «Непорадного», котрий влучним вогнем зі свого «дехтяря» розігнав прикордонний наряд і той мусів панічно втекти, залишивши напризволяще вбитого і пораненого, як також амуніцію — автомат, гвинтівку і гранати.

Починаючи з 1950-го року «Непорадний» перебував у складі боївки «Хмари» (Дмитра Білінчука), яка начислювала 9 осіб. Вони оперували на теренах нинішніх

Косівського і Верховинського районів, періодично виходячи на зв’язок з іншими групами для координації дій. Остання така зустріч мала відбутися в червні 1952-го десь у лісах між Лючею і Космачем. Підпільники не знали, що там їх очікує пастка, оскільки місце зустрічі «всипав» хтось із зрадників — «Кордуб» або «Кіров».

На зустріч ішли «в розстрільну», останнім був «Непорадний». Він мав «прикрити» товаришів кулеметним вогнем на випадок непередбачуваних обставин, але все відбувалося зовні «гладко». Командира зустріли, на пароль відповіли й повели «на переговори». Якимось шостим відчуттям «Непорадний» не приєднався до групи, очікуючи на повернення «Хмари» з «переговорів», коли раптом почув окрик «веселий!», після якого на його побратимів накинулися з усіх сторін ті, хто зустрічав. Дехто з повстанців встиг застосувати зброю, розпочалася стрілянина й рукопашні єдиноборства, але наших було втричі менше… Застосувати свій кулемет «Непорадний» не міг — це означало перестріляти і своїх, і ворогів. Через декілька хвилин все було закінчено: повстанців кого вбили, більшість поранили, а з лісу на поляну вигулькнули десятки «червонопагонників» у формі, захоплених пов’язали і через якусь мить всі позникали в хащах.

Зрозумівши, що ситуація трагічна, Іван кинувся бігти в протилежний бік. Через якихось півгодини почали злітати червоні ракети й тріщати автоматні черги: це вже шукали його. Хтось із поранених, під тортурами признався, що захоплено не всіх.

Протиснувшись у щілині якоїсь скелі і перебрівши потічок, «Непорадний» відірвався від погоні, а потім кілька тижнів бродив лісами в пошуках інших груп, але не зустрів нікого. Того літа МҐБ, скориставшись зі зради окружного референта СБ Романа Тучака «Кірова», по суті завершило ліквідацію централізованої сітки підпілля у Коломийській окрузі — на волі залишалися тільки окремі запільники, що діяли, як казали «на власну руку»…

Грозової липневої ночі Іван Дебринюк провідав свою тету — Емілію Рибчук, яка проживала у Яворові і розповів про все, що сталося. Поїв, чим тета могла пригостити і пішов геть у грозову пітьму. Старший син Емілії, школяр Василь, який лежав на печі й вдавав сплячого, все те чув і розповів нам, а далі сталося таке: очевидно зрозумівши, що підпілля на Гуцульщині знищене, вирішив ціною власного життя помститися окупантам за смерть своїх побратимів.

Вивідавши якимось чином, що того серпневого дня в Брустури й Космач їхатиме облавна колона, «Непорадний» влаштував засідку на вже вказаному місці Пістинської дороги. Вилізши на густу розлогу ялину, він приладнав свій «дехтяр» і став чекати на появу ворога. Колона складалася з двох вантажівок, напакованих солдатами, а за ними слідував легковик з офіцерами.

Вантажівки повстанець пропустив (згодом цей жест оцінять солдати з гарнізону і саме від них розповсюдиться реальна картина бою!), а коли в прицілі з’явився офіцерський легковик — відкрив ураганний вогонь. 

У підсумку було вбито на місці чотирьох очільників колони, а вогнем у відповідь (стріляли вже солдати) — і героїчного повстанця. Тіло загиблого героя привезли до приміщення Косівського МҐБ (нині це гімназія) і кинули на пагорбі для опізнання (на цьому місці зараз знаходиться капличка і пам’ятний хрест). Вбитого «Непорадного» бачив Василь Рибчук — мати послала його у Косів на базар — але вдав, що не пізнає. Лише повернувшись назад і минувши Банський міст, дав волю дитячим сльозам…

Оскільки ніхто «не впізнав» загиблого, тіло Івана Дебринюка чекісти по двох днях забрали і, очевидно, зарили в якомусь невідомому місці. А вбитих ним чотирьох офіцерів помпезно поховали там, де колись горів «вічний вогонь» — на «прощання і вшанування» силою зігнали всіх, хто проходив у той час вулицями Косова.

Джерело:

Богдан Глібчук, голова Косівського РО «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

Василь ГУМЕНЮК, дослідник історії УПА на Гуцульщині, член правління РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №38, 30.09.2016 року

Цей день в історії УПА - 14 жовтня.

Яворівський фотоархів УПА. Частина 26. (Автор: Гуменюк Василь).

7-АВР. Група повстанців перед зимівлею на полонині Копілаш (див. фото №7-а-АВР). Жовтень 1949 р. Фото «Перебийноса».

**********

1942 рік

Восени 1942-го терор нацистської окупаційної влади і жорсткі вимоги українського населення дати збройний опір загарбникам змусив керівництво ОУН(б) відмовитись від підготовки всенародного повстання у зручний час (теж саме планувала і польська Армія Крайова) проти окупантів і щільно зайнятися розгортанням власної партизанської армії. На той час українці розпочали самостійно об’єднуватися у самооборонні відділи й поодинокими акціями давати відсіч окупантам. Важливо було об’єднати їхні зусилля задля ефективної та стратегічно виваженої національно-визвольної боротьби.

Розгорталися повстанські структури, створювалися перші партизанські загони, що стали основою майбутньої армії. Серед них – відділ референта Крайового проводу ОУН Сергія Качинського (Остапа) на Берестейщині, Григорія Перегіняка поблизу Луцька, хорунжого Яреми в районі Колки-Степань, Ворона в Пустомитських лісах і Крука на Крем’янеччині (Тернопільщина). За п’ять років по тому керівництво національним підпіллям назвало символічним днем заснування УПА 14 жовтня 1942-го.

1943 рік

Відділ УПА був атакований загоном німецької поліції в селі Семидуби на Кіровоградщині. У перестрілці вбито одного поліцая, 14 поранено. Захоплені в полон і замучені до смерті двоє повстанців.

1944 рік

Два воїни УПА-Захід загинули в бою з москалями у Яворівському районі і селі Гологори на Львівщині.

1945 рік

Відділ повстанців атакував МТС у селі Низьколизи на Тернопільщині. Підірвана будівля МТС, захоплені в полон дільничний райвідділу НКВД та 11 бійців охорони.

У бою з москалями у селі Добротвір на Львівщині загинули кущовий провідник ОУН Михайло Давидович – «Дунай» і ще троє повстанців.

У селі Пісочне на Львівщині підпільники важко поранили дільничного райвідділу НКВД.

1947 рік

Відділ сотні «Басейн» УПА-Захід зазнав нападу під час будівництва криївки біля села Рогізно на Дрогобиччині. У перестрілці знищений військовий МВД, ще одного поранено. Повстанці прорвалися без втрат.

Під боїв з москалями у селах Кам’янка, Орів і Черемхів на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі зв’язкова Олена Полянська.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Башуки на Тернопільщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, зазнали поранень і застрелились.

У селі Кальна на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД і ще двох поранили.

1949 рік

Троє повстанців загинули в сутичках із загонами МВД у селах Нижня Вовча і Топільниця на Дрогобиччині.

1951 рік

На території Рівненщини від вибуху міни, замаскованої у поштовому пакеті, загинув окружний провідник ОУН Максим Ат, ще двоє повстанців зазнали важких поранень.

1953 рік

У бою з москалями у Скала-Подільському районі Тернопільщини загинув районний референт ОУН Іван Ліщинський – «Матвій».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Загинула в Норільску: Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

"…Оповідають, що в неї були великі голубі очі, та й сама вона була гарною, можливо, навіть «першою дівчиною» в гуцульському селі Яворові..."

Розказують також — Марія Гуменюк, 1926 р.н., дочка Федора і Гафії, росла талановитим дівчам, змалку опанувала художню вишивку, ткацтво, гарно співала, малювала і навіть грала на мандоліні — інструмент часів Першої світової війни приніс батько. У родині Гуменюків було шестеро дітей, жили в середньому достатку, політикою цікавилися мало, але брали активну участь у роботі сільського осередку «Просвіти». Коли в 1942 році на Гуцульщині започаткувався національно-визвольний рух, старший син Іван і молодша дочка Марія вступили до лав підпілля.

Повстанські дороги зв’язкової УПА Марії-«Калини» пролягали Гуцульщиною і Буковиною. Її старша сестра оповідала: «Дисципліна там була залізною. Коли надходив наказ перенести «штефету» (зашифроване письмове повідомлення), то це могла бути морозна ніч, хуртовина чи дощі з громами — байдуже. Він мав бути виконаним належним чином і в обумовлений строк.

Не раз і не два Марія виходила з хати опівночі, а поверталася на другий-третій день — змучена, вся в болоті, з промоклими постолами. Де була і з ким зустрічалася — про це нікому ні слова не говорила. Ми, домашні, й не намагались вивідати, лише дєдя (тато) дивився на сестру співчутливо й неоднократно повторював: «Дитино-дитино, що тебе чекає? Як у воду дивився…».

«Калину» захопили 29 жовтня 1945-го і понад півроку катували на допитах — спочатку в Косові, а згодом в Коломиї. Трималася стійко і, як твердять, називала зв’язки лише з тими, хто на той час загинув, — в усякому разі нікого з її «подачі» не було ні заарештовано, ні переслідувано.

Аж у другій половині травня 1946-го її судив військовий трибунал МВС Станіславської області (хоча й не була військово -зобов’язаною СРСР і не приймала відповідної присяги — така ось казуїстика радянської судової системи!). Як членкиня революційної ОУН (чого не заперечувала!) отримала «стандартний» термін покарання: 10 років таборів і ще 5 обмеження в правах. Відбути присуджене і залишитися живою їй не судилось…

«Суверенна УРСР» (аякже — повноправний член ООН!), як відомо, не мала на своїй території мережі тюрем, де б відбували терміни засуджені за статтею 58 тодішнього карного кодексу («Контрреволюційна діяльність»), тож БУКВАЛЬНО ВСІХ таких «зеків» везли в «братню» РСФСР. Марія потрапила до Комі АРСР — поселення Кочмес неподалік Інти і Воркути. Це був суто табірний «посьолок», бо після згортання «архіпелагу ГУЛАГ» від нього залишився тільки… цвинтар з одним-єдиним меморіальним Хрестом, а за назвою «Кочмес» нині не знайдеш нічого — ні на карті, ні в Інтернеті.

Із табірної зони Л.К. 274/3-Т Марія писала листи, прикрашаючи кожен з них малюнками квітів. Чудом збереглися дві її листівки, зроблені з кори тамтешньої берези, напис на звороті гласить: «Дорога сестричко, посилаю Тобі щирі побажання на цій скромній корі з сибірської берізки; ця берізка оповість Тобі про наше горе та пережиття. Вона рівно ж з нами терпить цей острий клімат та вразливі північні вітри. Марія, 8/ХІ 46».

В іншому листі Марія виклично писала, що їх заставляли «святкувати» річницю більшовицької жовтневої революції, а «ми — пише — при тій оказії відсвяткували Дмитрія». 

Така поведінка спричинила численні переслідування тюремників і врешті-решт найбільш «невиправних зеків» етапували до Норильська — «міста, спорудженого на кістках осуджених». По дорозі їх нещадно пограбували, так що в першому листі з нового місця нескорена зв’язкова УПА повідомляла: «Привезли нас на холод і на голод — доведеться погибати».

Але творча натура дівчини навіть у цих нелюдських умовах нуртувала діяльністю, несумісною з ідеологією «правильної радянської людини» — вона починає вишивати, використовуючи доступні підручні матеріали й надсилає своїй мамі (до речі, виселеній в Караганду) хустинку з крамольним написом — «На спомин мамці з ляґру 1947 р.». Невсипуща цензура з «Чорного кабінету», описаного Леопольдом Авзеґером, котра займалася перлюстрацією поштових пересилань «проморгала» цей явно «антирадянський твір» і він зберігся донині…

За «порушення правил поведінки» Марію дуже часто карали то «штрафним ізолятором», то БУРом («барак усиленного режиму»), що не могло не відбитися на здоров’ї — особливо в умовах напівголодного утримання та суворого клімату Заполяр’я, й 13 листопада 1950-го її не стало. 

Не виключено, що смерть була насильною, але в кримінальній справі 9729 П про це нічого не сказано. Як і про те, що було вчинено з тілом померлої, і, якби не свідчення Дарії Кошак -«Христі», — добре знаної підпільниці в Косові, то ніхто б і не довідався: померлу Марію Гуменюк -«Калину», як і тисячі інших закатованих, було викинуто у відпрацьовану шахту з добування нікелевої руди неподалік гори Шмідта. Там спочивають сотні борців за волю України. Вічная їм пам’ять!

Джерело:

Василь Павлів.

«Гуцульський край», №34, 23.08.2019 року

Остання акція "Яворівських просвітян": Ця розповідь не спогади учасника, не мемуари очевидця. Це переказ почутого з уст колишніх просвітян; більшості яких уже немає нині в живих.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Іван Мицканюк «Кукол» (сотенний УПА, родом з с. Яворів) складає Присягу на вірність Україні.

Іван Мицканюк–«Кукол» (у першому ряду другий зліва) зі стрільцями своєї сотні. 1945 рік.

******

Дія відбувалася у Яворові , де знайдено фотоархів УПА. 

Розповідали про неї голова сільської «Просвіти» 1930-х років Петро Мицканюк і просвітянин Іван Гуменюк (обоє вже померли), а дещо уточнила Параска Гуменюк акторка-аматорка і також активна просвітянка.

«Просвіту» в Яворові наприкінці 1920-х років відродили прості сільські хлопці вже названий Петро Мицканюк, напівсирота з багатодітної родини (його батько загинув на фронтах Першої світової війни) та круглий сирота Кирило Копильчук, родом з села Шешорів , який проживав у родині своєї старшої сестри Корнелії. Упродовж короткого часу Петро і Кирило організували хор, аматорський драмгурток, домоглися організованого відзначення релігійних свят і пам’ятних дат з української історії. За найскромнішими підрахунками через яворівську «Просвіту» перейшло щонайменше 60–70 осіб, більшість з яких згодом стали членами ОУН, зв’язковими, станичними і вояками УПА.

Коли у вересні 1939-го в Галичину прийшли більшовики, всі структури «Просвіти» були розгромлені, осередки закриті. Нікого з яворівчан-просвітян, правда, тоді не репресували (не встигли!), але делікатно «пояснили», що таке мистецтво народу не потрібне. Все замінить соціалістичне мистецтво, головним чином, кіно.

Не краще поводили себе й німецькі окупанти, що прийшли на заміну більшовикам у червні 1941-го. Українські мистецтво і культура з їхньої точки зору теж були «непотрібні», тому про відродження «Просвіти» не могло бути й мови. Отож, не дивно, що коли в 1942–43 роках почали організовувати структури УНС–УПА, активні просвітяни влилися до їх лав. Просвітянський дух витав у цій «армії без держави», де крім військової науки, шанували книги, а політвиховники розповідали на постоях про письменників, поетів та історію України.

…Березневої ночі 1944-го у вікно Петра Мицканюка обережно постукали. «Хто?!» — здригнувся господар. Яворів був тоді прифронтовим селом, у якому урядували угорські війська. Гонведи (так називали угорських солдат) під приводом боротьби з партизанами займалися відвертим грабунком цивільного населення.

«Завтра о п’ятій під вечір вам належить бути під Буківцем, — пролунало знадвору. — Так — наказав «Кукол», — додав тихіше невідомий і пішов геть.

«Кукола» командира запасної сотні УПА Івана Мицканюка (Кривишиного), колишнього актора-аматора, Петро знав добре. Іван мав горбкуватого носа і вдало грав ролі єврея. «Чому б це кликав «Кукол» губився в думках Петро, але вирішив піти, як звеліли.

В умовленому місці на нього чекав озброєний стрілець. «Йдіть за мною», — мовив коротко, і вони рушили ніби назад, у бік дому Петра, оминули його і опинились під Сокільським хребтом. Виходило, що Петро зробив зайву «петлю» довжиною понад 6 кілометрів. Для чого?! В душі кипіла злість, що його водять за носа.

А у лісі під Сокільським їх зустрічали стійкові. Стрілець називав умовлені гасла (паролі), і їх пропускали. Нарешті вийшли на невелику галявину. Петро не повірив власним очам: там була облаштована сцена, обрамлена імпровізованим дахом і оплетена ялиновими вінками. Вгорі висів портрет Тараса Шевченка, огорнутий вишиваним рушником. Озброєні повстанці облаштовували лави зі стовбурів дерев справжній тобі зал просто неба!

«Друже сотенний, зголошую прихід!» — чітко відкарбував Петрів провідник. «Петре, — звернувся «Кукол» до прибулого, — вибачте за клопіт і незручності. Мусимо дотримуватись конспірації. Але сьогодні — 130-ті роковини від дня народження Тараса Шевченка. Колись ви прочитали гарний реферат про його творчість. Маєте годину; зберіться з думками, пригадайте і перекажіть той реферат нашим стрільцям!».

Петро Мицканюк почав пригадувати свою доповідь. На очі йому навертались сльози від того, що повстанці пам’ятають про Шевченків ювілей, а він, голова «Просвіти», за турботами часу геть чисто забув!..

Година промайнула, як одна мить. З лісу виходили й виходили озброєні вояки і займали місця на імпровізованих лавах. Незабаром уся галявина була заповнена «глядачами». «Кукол» вийшов на сцену і, оголосивши свято 130-х роковин від дня народження Шевченка відкритим, надав слово Петрові Мицканюку.

Голова «Просвіти» розповідав про важку долю українського генія, про випробування, які тому довелось пройти, про незламність духу, засвідчену життям і творчістю. Цитував по пам’яті рядки з Шевченкових поезій. 

Розповідь тривала хвилин 40, і увесь час аудиторія сиділа тихо-тихо, чутно було, як вітер хитає вершечки дерев. Коли він завершив, «Кукол» скомандував: «Встати!».

Стрільці дружно крикнули трикратне «Слава!» — аж луна пішла лісом. Після того читали «Кавказ», «Розриту могилу», «Якби то ти, Богдане, п’яний…» і навіть зіграли сцену з «Назара Стодолі». Не все вдавалось акторам-повстанцям, які, виходячи на сцену, клали поруч зброю, — адже щомиті могли заалярмувати стійкові. Та ніхто з «глядачів» не підсміювався, і вартові стояли тихо: здавалося, сам Господь оберігав це незвичайне дійство, яке завершилось злагодженим співом «Заповіту».

…Це була остання акція яворівських просвітян напередодні десятиліть заборон і переслідувань. Десятки їх загинули, були депортовані в Сибір та Казахстан. Але згадка про 9 березня 1944-го року збереглася у серцях яворівчан.

Сотенний «Кукол» загинув навесні 1948-го року разом з вагітною дружиною неподалік місця, на якому святкувалися Шевченкові уродини. Червонопогонники роздягнули вбитих догола, прив’язали до жердин і так принесли до центру села на опізнання. Вночі хтось закопав понівечені тіла неподалік дороги. Аж у липні 1995-го року сотенного «Кукола» — Івана Мицканюка і його дружину урочисто перепоховали на цвинтарі біля церкви у Яворові , а на місці їхньої загибелі поставили хрест.

Джерело:

Василь Гуменюк,

дослідник боротьби УПА на Гуцульщині, член правління Косівського РО «Просвіта» їм. Т.Шевченка.

«Гуцульський край», №10, 8.03.2019 року

Повстанці "Горобець", "Вибух", "Бор" та невідомий.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 13 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Новобранці УПА

*********

1944 рік

У селі Зарубинці на Тернопільщині відділ повстанців розгромив будівлю сільради. Знищені директор школи і 4 радянських активісти.

У бою з москалями у селі Унів на Львівщині загинули 9 повстанців, серед них – надрайонний провідник ОУН Петро Пилипчик – «Білий».

У селів Завадів на Львівщині підпільники знищили старшину Червоної армії.

1945 рік

Відбиваючи напад розвідгрупи НКВД у селі Ясень на Станіславщині, чота сотні «Хорти» УПА-Захід знищила лейтенанта і поранила двох військових.

У селі Вишеньки на Волині повстанці атакували відділ винищувального батальйону. Здобуто 6 гвинтівок, особовий склад розігнано.

У бою чоти сотні «Бистриця» УПА-Захід із москалями у селі Бабин на Станіславщині загинув кулеметник і зазнав поранення один воїн УПА.

1946 рік

Четверо повстанців змушені були прийняти бій із загоном МВД біля села Корчунок на Дрогобиччині і загинули в перестрілці.

1947 рік

Відділ УПА-Захід спалив міст вузькоколійної залізниці в Перегінському районі Станіславщини.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Новиця на Станіславщині. У перестрілці двоє повстанців знищили військового і змогли прорватися в ліс.

Зв’язкова районного проводу ОУН Катерина Гринців загинула під час облави загонів МВД у селі Гірське на Дрогобиччині.

У селі Росоховатець на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

1948 рік

У селі Касперівці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД.

У селі Канафости на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

13 жовтня 1923р. організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих фабрик смерті у світовій історії.

Прокладання залізниці на Соловках. Фото: territoryterror.org.ua.

13 жовтня 1923-го рішенням Ради Народних Комісарів організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих фабрик смерті у світовій історії.

Соловки – група островів у південно-західній частині Білого моря (сучасна Архангельська область Росії). В 1430-х роках монахи заснували на островах Соловецький монастир. Його територія відзначалася географічною ізольованістю і суворими природними арктичними умовами, адже до Полярного кола звідси якихось 150 кілометрів. В ярах сніг тримався до середини літа, а навколишнє море утримувало холодні температури і унеможливлювало втечу.

Тривалий час монастир використовувався як в’язниця. Тут утримували учасників антицерковного руху нестяжателів, повстанців Степана Разіна, опальних політичних діячів. З-поміж українців на Соловках перебували недоброзичливці і (після Полтавської битви) прихильники гетьмана Івана Мазепи, архімандрит Гедеон Одорський, останній кошовий отаман запорізької Січі Петро Калнишевський. Монастир ліквідували в 1920-му, а його будівлі використовували для утримання ув’язнених.

Лише за офіційними даними, заниженими в кілька разів, за перші 10 років існування в таборі загинуло понад 7 тисяч осіб. Хоча, за деякими даними, у перші роки кількість ув’язнених становила 15-25 тисяч, з яких кожної зими від цинги, туберкульозу та виснаження помирали щонайменше третина.

Значний відсоток ув’язнених становили українці, особливо в 1930-х роках. Уряд «найдемократичнішої в світі держави трудящих» направляв на Соловки діячів УНР, духівництво, представників старої інтелігенції (так званих «спеців»), науковців і митців. У подальшому Соловецька фабрика смерті лише нарощувала оберти. Сучасники називали соловецьку каторгу «Радянським Союзом у мініатюрі». А особливістю табору стало те, що в одному бараці могли знаходитися кримінальники, інтелігенти, священики, інтелектуали.

Втекти звідси було неможливо, всі спроби втечі закінчувалися невдало. Лише одиницям вдалося втекти з кемського пересильного табору, бо той знаходився на материку.

В’язні в нелюдських умовах працювали на торфорозробках і лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували Біломорсько-Балтійський канал. Власне, переважну більшість тих, хто потрапляв на Соловки, чекала загибель.

Наприкінці 1930-х відбулося три масових розстріли арештантів.

Перший і найбільш масовий стався 27 жовтня – 4 листопада в Карелії, в урочищі Сандармох. Як встановив російських дослідник Олександр Черкасов, смертників «готували» до страти в трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. В першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. 

Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову. Так за кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів (ще один помер до екзекуції), серед них – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі (Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та інші).

В грудні 1937 – січні 1938 рр. було розстріляно ще 509 смертників, імовірно – на Ржевському полігоні Ленінградської області.

198 осіб, у більшості українців, розстріляно 17 лютого 1938 р. Місце розстрілу невідоме, дослідники вважають, що злочин був вчинений безпосередньо на території Соловецького архіпелагу.

Табір на Соловках – країна мук і відчаю – проіснував до листопада 1939 р. Радянський Союз готувався до війни з Фінляндією, тож в’язнів на всяк випадок вивезли на материк, а сам табір ліквідували.

Джерело:

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua