24 жовтня 1851р. після катувань в ув'язненні, висланий у м. Гура-Гумора, помер Лук'ян Кобилиця - Український селянський провідник на Буковині, ватажок народних повстань 1843-1844 і 1848-1849 рр.

Лук’ян Кобилиця народився у сім’ї кріпака в 1812 р. в с. Путилові (зараз Чернівецька область). У 1830-і роки він обирається від рідного села уповноваженим для ведення справ з представниками австрійської влади. Переконавшись, що шляхом переговорів відстояти селянські інтереси неможливо, Кобилиця в 1843 році очолив об’єднання з 16 сіл Буковини, і перейшов до рішучих дій. Його загони виганяли зі своєї території представників державної адміністрації, громили поміщицькі господарства, скасували панщину, вимагали переходу кріпаків на становище державних селян. Це повстання було придушене надісланими військами в 1844 році, 220 його учасників були засуджені до прочуханки, а сам Л. Кобилиця арештований і засуджений. 

У 1848 році, під час Австрійської революції, селяни Буковини вибирають Л. Кобилицю в австрійський парламент, де він приєднується до депутатів-демократів, які вимагали скасування абсолютизму і кріпосного права в Австрії. Після поразки революційного руху Л. Кобилиця повертається на Буковину, і в тому ж 1848 року організовує збройний загін з селян, що діяв аж до літа 1849 і нападав на володіння поміщиків і органи австрійської влади. Влітку 1849 р. селянська боротьба на Буковині пішла на спад. Лук’ян Кобилиця перейшов на нелегальне становище, довго переховувався від переслідувань. У квітні 1850 р. поліція його заарештувала. Після жорстоких тортур Лук’ян Кобилиця важко захворів. Уряд заслав його на поселення в м. Гуралу-Мору (нині республіка Румунія), де він і помер 12 (або 24) жовтня 1851 року.

Цікаві факти:

Лук’ян твердо заявляв: «Землі і ліси належать селянам. І пани не мають ніяких підстав збирати податки і примушувати відробляти панщину». Іменем Л. Кобилиці названі вулиці в багатьох населених пунктах Західної України, в тому числі Чернівцях, Львові та ін. Влада так боялася ватажка, що за його голову була призначена нагорода – 1000 злотих. Дружина Кобилиці, гуцулка з відомого у ті часи на Буковині роду Єрошок, замолоду вважалася першою красунею. Вже 1843 р. в них було шестеро дітей, проте ані документи, ані усні джерела не згадують про їхню подальшу долю. За деякими свідченнями, Кобилиця був досить заможним господарем. Лук’ян був чудовим оратором. Лук’ян так переконував присутніх у своїй правоті, що навіть пушкарі, яким платила за службу держава, перейшли на сторону Кобилиці, ставши його особистою охороною. Лук’ян Кобилиця помер за загадкових обставин. За деякими свідченнями місцевим магнатам таки вдалося отруїти молодого ватажка буковинських гуцулів. Поховали Кобилицю невідомо де в безіменній могилі. Такою була помста озлоблених дідичів, що панували на Буковині, полум’яному борцеві за свободу сільського люду.

Джерело:

https://school-life.cv.ua/luk-yan-kobylytsya/

Цей день в історії УПА - 24 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Роман Шухевич грає в шахи з провідником ОУН Львівського краю Зіновієм Тершаковцем. У нижньому лівому кутку - Штурмгевер охоронця генерал-хорунжого.

***********

1944 рік

У селі Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині повстанці знищили 9 бійців винищувального батальйону, які вишукували призовників, що ухилялися від мобілізації.

Станичний ОУН Супрун загинув у бою з москалями у селі Грабова на Львівщині.

1945 рік

У засідці в селі Биків на Дрогобиччині повстанці знищили голову райради Тсоавіахім і поранили завідувача районного радіовузла.

У бою з москалями біля села Стебник на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Котоване на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради і директора школи.

1946 рік

Під час боїв з москалями у селах Корчівка і Підсадки загинули троє повстанців.

1947 рік

Станичний ОУН Олексій Щербанович – «Гай» і його заступник загинули в бою з москалями у селі Орява на Дрогобиччині.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Тужилів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, підірвались гранатами.

У селі Андрусіїв на Рівненщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Монастирок на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, загинув у перестрілці.

1949 рік

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Серафинці на Станіславщині, в якій перебували четверо повстанців. Референт СБ (служби безпеки ОУН) Михайло Левко – «Богун» зумів вибратися через дах і з двома автоматами атакував опергрупу з тилу. Не знаючи про загибель у перестрілці трьох своїх товаришів, він продовжував бій, отримав кілька поранень і застрелився останнім патроном.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф.

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф. Він був першим директором Київського міського музею.

Член редакції журналу “Киевская старина” та головний редактор “Археологической летописи Южной России”. Засновник та керівник Київського кустарного товариства (1906).

1906-го Біляшівського було обрано депутатом першої Державної думи Росії, в якій він став одним із ініціаторів створення “Українського клубу”. З квітня 1917 член Центральної Ради. У березні 1917 призначений комісаром з охорони пам`яток Київської губернії, з вересня цього ж року очолив відділ музеїв і охорони пам`яток Генерального секретаріату. Після 1919 стояв на чолі етнографічної секції відділу мистецтв Народного комісаріату освіти УРСР. Працював у Кабінеті українського мистецтва, Етнографічній комісії АН УРСР, Етнографічному товаристві України.

Він підготував проект першого закону України про охорону пам`яток історії, культури і мистецтва (1918), склав програму створення національних і регіональних музеїв. Фундатор історико-краєзнавчого музею Волині в місті Городок Рівненської області (нині краєзнавчий музей). Один із засновників Київського товариства охорони пам`яток старовини та мистецтва (1910).

Біляшівський обстежив та провів фотофіксацію пам`яток багатьох регіонів, брав участь у роботі комісії по виданню альбомів українських старожитностей.

У 1917 році Микола Федотович був призначений комісаром по охороні пам’яток старовини в Києві, а в 1923 – він став дійсним членом Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини при народному Комісаріаті освіти УРСР.

Біляшівський став почесним членом Української академії мистецтв, а у травні 1919 р. – одним із перших дійсних членів кафедри археології Академії Наук УРСР.

Протягом життя вчений повідомив про п’ять тисяч цінних знахідок на Княжій горі, написав близько 300 статей, записав багато народних пісень різних жанрів, загадок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, вертепних драм тощо; уклав українсько-російські діалектні словники волинських говірок.

Помер у 1926 р.

Джерело:

Підготували Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

23 жовтня 1983р. Підрив миротворців у казармах Бейруту.

1. Хмара диму над штабом морської піхоти США в Бейруті. 23 жовтня 1983 року.

2. Штаб морської піхоти США в Бейруті до вибуху.

Вибухи:

Близько 6 години 20 хвилин ранку, у неділю 23 жовтня 1983 року вантажівка Мерседес-Бенц заїхала на територію Бейрутського летовища. Вантажівка була схожа на авто, що привозить до штабу морської піхоти воду, тому підозри у охорони не виникло. Автомобіль двічі об'їхав стоянку біля штабу, потім різко пришвидшився та поїхав у бік не закритих задніх воріт. Чергові почали стріляти з запізненням, оскільки згідно з

правилами ведення бою для миротворчих операцій в Лівані тримали зброю розрядженою. Вантажівка прорвалась через колючий дріт, ворота та в'їхала в будівлю.

Вантажівка була завантажена 5 тонами вибухівки ТНТ. У результаті вибуху будівля штабу морської піхоти повністю завалилась, поховавши під уламками 400 сплячих американських солдатів. Через 20 секунд після вибуху аналогічна атака сталась на французьких миротворців.

Жертви:

Рятувальні роботи на уламках продовжувались декілька днів, не дивлячись на те, що солдати, котрі розбирали уламки періодично обстрілювались снайпером.

Під час терористичних атак на штаби американського та французького миротворчих контингентів загинув 241 військовослужбовець США та 58 військовослужбовців Франції. Атака на казарми морської піхоти в Бейруті залишається найбільшими смертельними нападом на громадян США за межами країни після закінчення Другої Світової війни.

Вікіпедія

Юлія Ганущак "Галичанка" - "Помилування не просила, бо не так була вихована…". Спогади - розповідь.

На відміну від багатьох дівчат, які йшли у

підпілля за нареченими, шлюбними чоловіками, братами, рятувалися від репресій, Юлія Ганущак (псевдо "Галичанка") працювала в ОУН передусім через свої

переконання. Через це стала ворогом і мішенню для радянської влади.

Дівчина з зеленою хусткою:

Народилася 31 січня 1915 р. в селі Довпотів Войнилівського району на Станіславівщині в сім'ї дяка. Батько - Йосип Степанович Ганущак, мати - Розалія Петрівна Ганущак. У сім'ї окрім Юлії було ще троє дівчат - Наталія, Марія, Євдокія - і двоє хлопчиків, які

померли немовлятами. 1930 р. закінчила семирічну початкову школу. Попри скромні заробітки, того ж року батьки віддали доньку

до щойно відкритої платної Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка при "Рідній школі". Заклад став форпостом

спротиву полонізації освіти.

У Пласті

При школі діяли пластові курені, організовані полковником УСС Іваном Чмолою, який працював вчителем географії, історії та руханки. 18-й курінь — ім. І.Франка і 36-й — ім. Ольги Кобилянської (пізніше Людмили Старицької-Черняхівської). Кольорами пластових хусток у хлопців були темно-синій, у дівчат — зелений.

У вересні 1930 через заборону польською владою «Пласту» організація перейшла до підпільної роботи. Деякий час Юлія була курінною, координувала роботу різних гуртків, навчала молодших. Після звісток про

Голодомор у Великій Україні збирала кошти на допомогу жертвам голодомору. За це дістала попередження від дирекції гімназії, що боялася репресій влади.

Яскраві сторінки життя Юлії пов'язані зі щорічним таборуванням пластунів у

Підлютому (Рожнятівський район на Івано-Франківщині), що щедро фінансував Андрей Шептицький. Саме там була лікувально-відпочинкова резиденція митрополита, яку називали «кедровою палатою». Протягом місяця юнаки й дівчата (окремо одне від одного) навчалися і відпочивали в цій місцевості. Щонеділі пластуни відвідували літургію у місцевій церкві, на якій часто був присутній Шептицький.

Окрім літніх таборів, найкращі пластуни брали участь у туристичних походах, що їх організовували вчителі гімназії. Юлія часто потрапляла до числа тих обраних, кого Іван Чмола брав у похід на Карпатські гори

Маківка і Ключ (Сколівський район на Львівщині), де у 1914 –1915 рр. відбувалися бої між УСС і російською армією під час Першої світової війни. Наставник водив своїх учнів франковими місцями Львівщини, розповідав про великого Каменяра.

Педагогічна робота:

Після закінчення гімназії вирішила реалізувати себе на педагогічній ниві. Працювала вихователькою у приватних садочках Калуша. У 1936—1937 рр. пройшла однорічний курс навчання у Львівській вищій торговельній школі. Водночас займалася активною громадською роботою. Була секретаркою просвітницького товариства «Відродження» в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від «Союзу українок» і «Рідної школи» в селах Мостище , Болохів,

Бережниця , Збора , Верхня в Калуському повіті. Розробляла для них навчальні курси, які погоджувала з управою цих товариств. Тоді ж уперше потрапила під приціл польської влади. Була оштрафована за те, що під час уроку історії назвала політику Польщі щодо Галичини і Волині у 1919—1921 рр. загарбницькою.

Підпілля:

"Люди тішилися, а я заплакала...."

, — згадувала Юлія Ганущак початок першої большевицької окупації Західної України у вересні 1939 р. "Гнітюче враження справляла неохайність червоноармійців, які, за її словами, "де прийшли — там хотіли танцювати"

З вересня 1939-го вчителювала у селі Верхня, потім — у селі Мостище на Калущині. У педагогічному середовищі з'явилися сексоти, на думку яких Ю.Ганущак не досить старанно дотримувалася нових навчальних програм. Через це потрапила в поле зору чекістів, які двічі викликали її на допит. 

Про запланований арешт попередив інспектор Калуського районного відділу освіти член ОУН Тарас Банах. Відтоді, з лютого 1941 р., перейшла у підпілля. Переховувалася в селах Верхня, Нова Верхня, Мостище Калуського району. З весни 1941-го в ОУН. У травні цього року большевики «розкуркулили» і репресували її батьків як «зрадників батьківщини» (мати повернулася в Довпотів 1946 р., а батько помер на засланні 1942-го).

З надією зустріла в Калуші проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. Збирала від місцевого населення кошти на розбудову державних структур. Невдовзі нацистська адміністрація розпочала арешти активістів ОУН. В орендованій активісткою квартирі в Калуші гестапівці провели обшук. Вчителювання в Довпотові ставало небезпечним. Вигадуючи вагому причину для звільнення, Юлія виробила фальшиву медичну довідку. «З таким „туберкульозом“, як у вас, напишу — житимете сто років», — жартував лікар, який поставив «діагноз». Знову перейшла в підпілля. З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН.

Роботу Ю.Ганущак у підпіллі на якийсь час перервав гострий конфлікт з її давнім другом, а тепер провідником Станіславівського обласного проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом». У 1930-х рр. вони разом працювали на Калущині. «Роберт», а тоді «Владко», обіцяв згадати про неї у своїй майбутній книжці «Мрії молодого революціонера», яку не судилося написати. У 1940-х Галичанка і Роберт мали в підпіллі різні завдання, але однаково ревно їх виконували. Утім, вище становище Роберта в організаційній структурі ОУН призводило, на думку "Галичанки", до зловживання ним владою. Ішлося, зокрема, про зверхню, агресивну манеру спілкування, порушення домовленостей, безпідставні звинувачення її в несумлінному виконанні обов'язків. "Галичанка" вважала, що така поведінка «Роберта» продиктована не стільки його запальним характером, скільки упередженим ставленням до потенціалу жінок у контексті визвольної боротьби. На знак протесту Ю.Ганущак у серпні 1944-го звільнилася з посади референтки УЧХ Станіславівщини.

Керівництво ОУН не бажало втрачати досвідчену підпільницю. Від січня 1945 р. "Галичанка" стала першим референтом УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. До її обов'язків входило: заготівля медикаментів, організація лікування поранених і хворих бійців УПА, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. У співпраці з господарською референтурою ОУН вона організовувала допомогу сім'ям підпільників, збирала продукти й одяг для упівців. Крім того, організовувала курси пропагандистів і співпрацювала зі Службою безпеки ОУН, для якої дівчата виконували функції зв'язкових і розвідниць.

Щоденне життя Галичанки було емоційно напруженим, позбавленим комфорту, а деколи й елементарних побутових умов.

Ми вернули в ліс у Корчин Дашавський, залізли під густу ялину. Наламали гілочок, постелили і посідали, притулившись спинами до стовбура смереки. Так просиділи цілу ніч. Коли настав день, ми почули, що в селі облава. Треба було десь сховатися, а ми не маємо сили встати — все тіло задубіло,

— згадує про одну зі своїх зустрічей з Ю.Ганущак під час більшовицької облави в селі Угольня Стрийського району взимку 1945 р. підпільниця Катерина Данилів-Гаврилів-«Зелена».

Тогочасні естетичні уявлення про жіночу красу різко дисонували з реаліями сірої підпільної буденності. Молода незаміжня "Галичанка" для конспірації носила темний простий одяг, хустку на голові, не користувалася косметикою. «Ніяких нагрудників, ніяких шовків. Як звичайна сільська баба — боса, з покаліченими ногами», — згадувала Юлія про свій зовнішній вигляд.

Самовіддану працю "Галичанки" належно оцінило командування УПА. Наказом Головного військового штабу від 25 квітня 1945 р. її нагородили Бронзовим Хрестом Заслуги, який присуджували за боротьбу з окупантом і жертовну організаційно-політичну діяльність.

Арешт:

Галичанка кваліфікований і досвідчений працівник оунівського підпілля, «ідейна» оунівка з високою ерудицією серед українських націоналістів… Необхідність арешту продиктована також і тим, що в особі «Галичанки» - «Марії» оунівське підпілля втрачало сильного й авторитетного керівного працівника, одного з організаторів націоналістичної роботи в області, відсутність якого істотно підривала підпілля і завдавала відчутного удару по його роботі", — писав виконувач обов'язків начальника Управління МГБ у Дрогобицькій області підполковник Мороз у таємній доповідній записці на ім'я міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 22 червня 1946 р. 

Допомагала чекістам спецкур'єрка Дрогобицького обласного проводу ОУН під агентурним псевдонімом «Оксана».

3 червня 1946 р. Галичанка перебувала на явочній квартирі в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району. Агентка Оксана, обмотавши хустиною голову, поскаржилася «Галичанці» на сильний зубний біль і швидко покинула помешкання. Аж раптом увійшли двоє чекістів Дрогобиччини Литвинов і Мальцев. Юлія не встигла спалити організаційні документи, які стали «вєщдоками». Спершу у Дрогобицькій, потім Лук'янівській тюрмі в Києві її «активно й неослабно допитували», аж до часткової втрати слуху, який більше не відновився.

"Коли били в Дрогобичі не витирала кров, аби бачив, що мені робить", — згадувала Ю.Ганущак про слідчого.

Піддавали «внутрішньокамерній обробці», кидали в карцер. Голодування на знак протесту не давало очікуваного результату. Ю.Ганущак згадувала: «Помилування не просила, бо не так була вихована…»

1 листопада 1946 р. Військовий трибунал Київської області засудив її до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 9 років, 7 місяців і 13 днів ув'язнення в Мордовії, а потім Новосибірську, достроково звільнена завдяки частковій амністії. 1956 р. повернулася в рідний Довпотів інвалідом І групи з діагнозом деформуючий поліартрит. Важко хворіла, але на здоров'я не скаржилась. Померла 5 серпня 1997-го на 83-му році життя.

Джерело: - АВТОР

Марта Гавришко

Цей день в історії УПА - 23 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Ліворуч - Григорій Кисілевський-"Чабан", праворуч - Михайло Федак-"Смирний", після переходу до Зах. Німеччини. Осінь 1948 р.

*******

1944 рік

На території Товстенського району Тернопільщині підпільники знищили військового НКВД.

1945 рік

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Мединя на Станіславщині захопив 5 військових Червоної армії, що збирали продовольство. 

Червоноармійці роззброєні і відпущені. Здобуто 2 автомати, 4 гвинтівки і патрони.

У бою з москалями у селі Руда-Сілецька на Львівщині загинув кущовий провідник ОУН Михайло Братан.

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід атакували нафтокопальню в селі Слобода Дубенська (нині Підлісся) на Станіславщині. Знищені 9 військових охорони, спалені 6 нафтових веж.

1946 рік

Командир надрайонної боївки СБ (служби безпеки ОУН) загинув у бою з москалями у селі Гута Пеняцька на Львівщині.

1948 рік

У селі Гнійниця (Поліське) на Львівщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону (організатора колгоспу і колишнього сержанта прикордонних військ).

Під час бою з москалями у селі Вовчатичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кущовий провідник ОУН Петро Ганущак – «Погач».

1949 рік

У бою з москалями у селі Нижнє на Дрогобиччині загинув повстанець Степан Слабський.

1952 рік

Районний провідник ОУН Григорій Галайда – «Білоус» і ще один повстанець загинули, потрапивши в засідку, влаштовану москалями у селі Семки на Волині.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

23 жовтня 1864р. царським указом ліквідовано Азовське Козацьке військо, козаків переведено до селянського стану.

Карта територій Азовського козацького війська на 1858-й. Джерело: uk.wikipedia.org.

*******

1866-го канцелярія війська припинила існування, а регалії та зброю передано Кубанському козацькому війську.

Після ліквідації Запорізької Січі 1775-го, частина козаків на човнах Дніпром та Чорним морем відправились за Дунай. Отримали дозвіл турецького уряду на поселення. І створили Задунайську Січ, присягнувши османському султанові. За легендою, коли козаки складали присягу, то насипали у чоботи землю, привезену з собою з України і вимовляли: «На чиїй землі стоїмо, тій і будемо служити». Зберегли устрій Запорізької Січі.

На початку ХІХ ст. Задунайська Січ стала вагомою політичною та військовою потугою, відтак російський уряд намагався перетягти козаків на свій бік. 1828-го почалась російсько-турецька війна. Всупереч наказу султана Махмеда ІІ останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а почав переговори з російським командуванням. Колишнім запорожцям пообіцяли повернути їхні права та вольності. У травні 1828-го Кіш, а також ті козаки, які жили по селах, разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць. Під Ізмаїлом понад 1000 задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ.

Для вихідців із Задунайської Січі було виділено землі на узбережжі Азовського моря від Маріуполя до Бердянська. Названо їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначено наказним отаманом.

Обіцяних давніх вольностей їм не повернули. Тому азовські козаки почали втікати знову за Дунай та на Кубань. Нарікаючи, що їх «на мужиків та москалів перетворили», змушуючи брати участь у військових походах російської армії. «Занапастив козацтво, одурив нас! – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли», – писав дослідник козаччини Ф. Кондратович у книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла 1883-го.

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

22 жовтня 1835р. у с.Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка)

22 жовтня 1835р. у селі Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка) - народного героя, ватажка повстанського руху на Поділлі.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки.

За переказом, Кармелюка вбили не кулею, а ґудзиком - бо тільки так можна убити "характерника".

Джерело:

https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/

**************

Легендарний Кармелюк (Кармалюк) народився 10 березня (27 лютого) 1787 року в селі Головчинці Літинського повіту, (тепер с. Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області) в сім’ї кріпака.

У 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик Пігловський не міг пережити того, що його власний раб не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися Устима і віддав його на 25 років до царської армії.

У 1813 дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік з-під варти.

У 1814 році очолив повстання селян проти російської адміністрації і дворянства, що розгорнулося в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1817 році Кармелюк був схоплений жандармами і засуджений до смертної кари. В останній момент кара була замінена на 25 ударів батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Однак під час етапування Кармелюк втік із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови , під час слідства видав себе за солдата з Костроми. Після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, Кармелюк разом з іншими в’язнями здійснив свою четверту втечу. При спробі до втечі був поранений, потім схоплений і прикутий до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (пізніше названій Кармелюковою).

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Наступні два роки Кармелюк разом з іншими каторжанами був конвойований до Тобольська. У 1825 з Тобольської каторжної в’язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром він знову втік, але був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси – один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав грати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні – зранку камера була порожня.

За іншою легендою, що Кармалюк був в особливій пошані серед жінок, які відвідували його у в’язниці з кошиками з харчами. А на згадку, чи як тоді казали “на незабудь”, дарували Кармалюку хусточки-носовички. Тож він мотузку зв’язав з хустинок, що дарували йому на пам’ять шляхетні відвідувачки, за допомогою цієї неї і втік, спустившись з високої фортечної вежі.

У 1828 році знову був схоплений і відправлений до Сибіру на Боровлянський скляний завод у Тобольській губернії. Потім знову втеча, а в 1830 – черговий арешт. Через 2 роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в’язниці.

У 1830-1835 селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч осіб. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі садиби. Захоплені у поміщиків гроші та цінності роздавали селянським біднякам. У повстанському русі брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Жоден з них на допитах і очних ставках не зрадив Кармелюка, за що деякі з них були страчені, а інші вислані в Сибір.

Втім, загинув Устим від зради – в ніч на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові (сьогодні Деражнянський район Хмельницької області) на подвір’ї своєї коханки. Саме там куля шляхтича Рутковського знайшла Устима. Згідно з легендою в Устима Кармалюка стріляли гудзиком, а не кулею. Вважалося, що тільки так можна вбити чаклуна, яким всім здавався Кармалюк.

З метою залякування непокірних селян тіло ватажка ще довго возили по містах і селах. Поховали його в Летичеві, де пізніше, в 1974 році було встановлено 5-метровий пам’ятник. 

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія постановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.

В Головчинцях резонанс судової справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена, щоб уникнути репресій, відмовитися від свого прізвища. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р, коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ: майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка. За переказами під час ув’язнення портрет героя написав художник-кріпак Василь Тропінін. За словами свідків і очевидців, Кармелюк був не дуже високого зросту, але широкоплечий, надзвичайно сильний, і відрізнявся неабияким розумом.

Феномен Кармелюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та інші. Харківський композитор Валентин Костенко – автор опери «Кармелюк». Усні народні легенди про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»). Також Кармелюку іноді приписують авторство низки українських народних пісень.

Джерело:

https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/

Цей день в історії УПА - 22 жовтня.

на фотографії Рій відділу "Месники" на заставі біля присілку Пискорі с. Молодим. Посередині Марія Ровенчук - "Ірина", праворуч біля неї сотник Григорій Мазур - "Калинович", інші повстанці неідентифікованих. Великдень, 1946 рік.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. (У фейсбук).

*********

1944 рік

У бою з загоном НКВД біля села Стронятин на Львівщині загинув командир відділу УПА-Захід Ярослав Хом’як.

У селі Зелене на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

Командир сотні «Крилачі» УПА-Захід Микола Равлик – «Беркут» загинув під час атаки загонів НКВД на курінь «Галайда» біля села Дубини на Львівщині.

1945 рік

Під час облави загонів НКВД на околиці райцентру Комарно на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще троє захоплені в полон, у тому числі воїн сотні «Лебеді» УПА-Захід Корній Вільховий – «Вир».

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід у селі Кугаїв на Львівщині знищив будівлі колгоспу.

У селі Великі Цепчевичі на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. У бою, що тривав майже три години, знищені 19 москалів, 15 захоплені в полон. Здобуто кулемет, 3 автомати, 17 гвинтівок. Втрати повстанців: один поранений.

У селі Копець на Дрогобчичині підпільники знищили другого секретаря райкому ЛКСМУ.

1946 рік

Рейдова група УПА зірвала засідання колгоспного активу за участю представника райкому КП(б)У в селі Оцитель (нині Соснівка) на Київщині. Конфісковано продукти харчування і промислові товари в крамниці.

1948 рік

У селі Кубаївка на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта МВД.

У селі Коржова на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1950 рік

Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Лючки на Станіславщині. П’ятеро повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, однак не змогли прорватися і всі застрелилися.

У бою з москалями біля села Паланики на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кур’єр надрайонного проводу ОУН «Орлик».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Повстанець Микола Равлик - “Беркут”. Спогади - розповідь.

Церква св. Димитрія Великомученика у с. Тенетиська, (зараз церква зруйнована)

********

Повстанське життя командира “Беркута” було коротким, але яскравим. Успіхи у боях з німецькими та радянськими військами, польськими збройними формуваннями створили йому ім’я, яке досі пам’ятають мешканці регіонів, де діяла керована ним сотня.

Микола Равлик народився у 1922 р. у с. Тенетиська Рава-Руського повіту (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща). Батько Михайло Равлик (по-вуличному Петелицький) був рільником, мешкав у частині села, як називалася Заріча.

Подробиці дитячих і юнацьких років М. Равлика наразі не встановлені. В період німецької окупації він служив в німецькій армії (Вермахт), де отримав ступінь унтер-офіцера (аналог молодшого сержанта). Брав участь у бойових діях на східному фронті, добре знав німецьку мову. У 1943 р. він дезертирував і включився у працю ОУН, займався військовим вишколом підпільних боївок. В кінці лютого 1944 р. керівник боївок Служби безпеки ОУН Львівської області Тарас Онишкевич-“Галайда” об’єднав боївки Сокальської і Равської округ в один вишкільний відділ чисельністю 120 осіб, командиром якого призначений Дмитро Пелип-“Ем”-“М22”-“Євшан”.

Чотовими командирами стали колишні підстаршини німецької армії, які дезертирували з Вермахту, щоб служити в рідному війську. Першу чоту новоствореної сотні очолив Ярослав Грицай-“Чорнота” (1921 р. н., с. Осердів Сокальського пов., тепер Томашівський пов. Люблінського воєводства, Польща), другу – “Скала” (1917, с. Біла, тепер частина смт Магерів Жовківського р-ну), третю – Микола Равлик-“Беркут”.

Впродовж березня–червня 1944 р. відділ, який згодом на честь свого організатора отримав назву “Галайда”, діяв на протипольському відтинку на Томашівщині та Равщині. В усіх боях сотні брав участь і “Беркут”. Були і невдачі. Під час бою з німцями в Карові 11 травня 1944 р. підвідділ М. Равлика охороняв у гаївці та лісничівці біля с. Вілька Мазовецька (тепер с. Волиця Жовківського р-ну) захоплені напередодні дві автівки та кількох жандармів. Проте німецька шуцполіція раптово заскочила повстанців, в результаті чого звільнила техніку та затриманих, при цьому захопивши в полон кількох вояків з чоти “Беркута”.

Високий рівень старшин і підстаршин сотні “Галайда” відзначало командування Львівської воєнної округи “Буг”. У липні 1944 р. чотовий “Скала” був призначений командиром сотні “Пролом”, чотовий “Беркут” – командиром сотні “Крилачі”. Тоді цей відділ нараховував 150–180 вояків в складі трьох чот, якими командували “Бородач” (с. Яструбичі Радехівського р-ну), Василь Шульган-“Сагайда” (с. Корчин Радехівського р-ну) і “Коваленко” (с. Стоянів Радехівського р-ну, можливо, Василь Грабар).

“Остап”, бунчужний сотні “Крилачі”, згадував: “Всі вояки нашого підвідділу полюбили свого командира, зокрема, коли в часі переходу фронту к-р Беркут проявив своє військове знання, досвід та все виказував велику рівновагу духа й моральну стійкість. К-р Беркут дуже велику увагу приділяв кожному воякові. Вглядав у цілість нашого життя. Дбав, щоб ми все мали належне узброєння, подостатком амуніції та не відчували браку інших засобів. К-р Беркут із любов’ю вишколював нас і в тому також виказав свою майстерність та братерську доброту”.

Командування сотнею “Беркут” перебрав від попереднього командира “Недолі” 14 липня в с. Монастир біля Рави-Руської. Звідти відділ перейшов під с. Хлівчани (тепер Сокальський р-н), в околиці якого провів ряд успішних засідок проти нового окупанта – більшовиків. Спільно із сотнею “Комарі” командира “Монети” та місцевим самооборонним кущовим відділом (СКВ) в Хлівчанах на початку серпня 1944 р. довелося звести і великий бій з облавниками. Стримавши ворожий наступ, повстанці відкрили щільний вогонь з кулеметів та мінометів, а відтак пішли в контратаку і змусили ворога до втечі. За деякими даними, ворог втратив 37-44 вбитими, в нього здобуто 4-8 кулемети, 5 “десятизарядок” (СВТ), 4-10 автоматів ППШ, 5 пістолетів, 20-40 гвинтівок, а також дві вантажівки, які спалено. Власні втрати – 4 легко поранених.

“Крилачі” після бою перебазувалися під с. Любеля (тепер Жовківський р-н), де стояли близько тижня часу. Відтак перейшли на хут. Голуби. Тут в середині серпня “Крилачі” прилучені в курінь “Галайда” (к-р Д. Пелип-“Ем”), до складу якого входили також сотні “Галайда 1” (к-р Василь Василяшко-“Перемога”) та “Галайда 2” (к-р Григорій Шклянка-“Куліш”).

Курінь вирушив в рейд в околиці Магерова, де 22 серпня під с. Зубейки (тепер Жовківський р-н) звів великий оборонний бій із батальйоном 83 полку прикордонних військ НКВД та 50 мотоциклетним полком ЧА. Відбивши у восьмигодинному бою всі ворожі наступи, повстанці прорвалися з оточення і відійшли у ліси на південь від с. Карів. До сотні “Крилачі” тут приєднано рештки розпорошеного відділу к-ра “Методія”.

Війська НКВД 29 серпня 1944 р. знову оточили курінь, який зайняв оборону в урочищі Кривуля в центрі лісів Карів–Піддубці. В цілоденному бою з 7 до 21 год. повстанці відбили ворожі атаки. Ввечері прорвалися із ворожого оточення: “Крилачі” – на північ, за р. Солокію, за ними – “Галайда 1”; натомість “Галайда 2” – на схід. Втрати склали 14 вбитих, 4 важко поранених та 7 – легко.

Сотні “Крилачі” втратила зв’язок із курінною командою, а тому відійшла на схід, де 9 вересня в лісі біля с. Радванці (Радехівський р-н) з’єдналася із сотнею “Галайда 2”. Тимчасове командування над обома відділами перебрав “Беркут”, як старший сотенний, відповідно до наказу шефа штабу ВО “Буг” Мирослава Онишкевича-“Ореста”. Потрапивши 14 вересня в облаву прикодонних військ НКВД, обидві сотні відійшли в південну частину лісу, під присілок Киї с. Нестаничі (Радехівський р-н). Тут наступного дня з допомогою Нестаницького СКВ звели завзятий багатогодинний бій з облавниками (І, ІІ і IVкомендатури, станкокулеметний і мінометний взводи 104 прикордонного загону і 5 комендатура 88 прикордонного загону). Сили повстанців під командою “Беркута” загалом нараховували 350 вояків.

Бій тривав від 12.00 до 23.00. Було відбито сім ворожих атак. Через брак боєприпасів по лінії передано наказ: “Послідній набій – для себе! Воля або смерть!” Все ж пізнім вечором сотня “Крилачі” пішла в прорив. Повстанцям вдалося вийти з оточення у північно-східному напрямку. Втрати склали 11–18 вбитими (з них 7 – зі сотні “Крилачі”, зокрема чотовий “Бородач”). Також легко пораненим був чотовий “Коваленко”. Ворожі втрати – 9 вбитими, зокрема 1 офіцер, та 12 пораненими. Більшовики “задокументували” повстанські втрати аж 311 вбитими (завищено у 20 разів!).

За кілька днів обидві сотні форсували через р. Буг на Белзчину, маючи перестрілку з більшовицькими прикордонниками біля с. Добрачин (тепер Сокальський р-н). Але в результаті вдалого маневру, здійсненого за наказом “Беркута”, від ворожої погоні вдалося відірватися. 22 вересня в лісі на південь від с. Щеп’ятин (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща) приєдналися до двох інших сотень свого куреня: “Галайда 1” та “Кочовики” (к-р Юрій Рошик-“Недолугий”).

Кілька тижнів відділи присвятили військовому вишколу. Проте 17 жовтня прикордонним військам НКВД вдалося виявити курінь “Галайда” в маленькому ліску на північ від с. Губинок (Томашівський пов.). Найбільші атаки припали на західний відтинок, який обороняла сотня “Крилачі”. В певний момент їй навіть довелося відступати, але, отримавши підмогу, ворожі сили вдалося відкинути. Після кількагодинного бою, втративши 4 вбитими, повстанці відступили на схід, а відтак подалися на південь, в ліс біля с. Вербиця (Томашівський пов.).

Звідти вирушили на південний захід, де в лісі Суха Липа 22 жовтня 1944 р. у 500 м на захід присілка Карпи с. Смолин (тепер Яворівський р-н) потрапили в оточення військ 88 прикордонного загону та 6 армії. Відбувся великий цілоденний бій, ворог використовував танки та літаки.

В результаті бою курінь прорвав оточення на відтинку 64 танкової бригади, зазнавши дошкульних втрат (загинуло 12–15 повстанців, ще кільканадцять поранено). Ворог подавав свої втрати на 9 вбитих, зокрема офіцер-прикордонник, та 13 поранених, повстанські – на 348 вбитих (завищено у понад 20 разів!) Під час прориву з боку УПА впали, зокрема, сотенний М. Равлик-“Беркут” та чотовий “Сивий”-“Меч”. За спогадами повстанця Циганка-“Боднара”, сотенний “Беркут” загинув, коли готувався кинути гранату в танк, який використовували більшовики.

Відступивши в ліс біля присілка Дагани с. Монастир (тепер Любачівський повіт Підкарпатського воєводства), за кілька днів курінь пішов на схід. Перейшовши кордон, повстанці звели черговий кількагодинний оборонний бій 25 жовтня в лісі між с. Щирець та Улицько-Середкевичі (Яворівський р-н). Повстанці були змушені прориватися невеликими групами. Курінь розпорошився. Відділ “Крилачі” після цього так і не відновився, а його рештки стрілецтва, чисельно дещо більше чоти, приєдналися до трьох інших сотень куреня “Галайда”.

Наказом Головного військового штабу УПА ч. 10/44 з 25 грудня 1944 р. сотенному “Беркуту” признано ступінь хорунжого з датою старшинства 15 жовтня 1944 р.

За твердженням бойового побратима Я. Грицая-“Чорноти”, дружина М. Равлика, Софійка (точно не відомо, чи це справжнє ім’я, чи псевдонім), як теж її мати та молодший брат, відбували покарання у таборах Казахстану та Сибіру. Її середній брат загинув в УПА і похований в одній братській могилі із “Беркутом”.

Кому відомі подробиці життя і діяльності Миколи Равлика, його бойових побратимів, відділів “Галайда” і “Крилачі”, загалом боротьби ОУН і УПА на Львівщині та Закерзонні, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net

Джерело

http://ukrnationalism.com/history/659-mykola-ravlyk-berkut.html

22 жовтня 1918р. розпочав освітню діяльність Кам’янець-Подільський університет імені Івана Огієнка.

Закон про заснування Кам’янець-Подільського державного університету було ухвалено 1 липня 1918 року Радою Міністрів Української держави. 17 серпня 1918 року гетьман України Павло Скоропадський підписав закон про заснування університету. Урочисте відкриття університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Першим ректором університету став відомий вчений-мовознавець, професор, активний учасник українського державотворення Іван Огієнко – майбутній Митрополит Іларіон.

Буремні вітри історії, які пронеслися Україною на початку ХХ століття, позначилися і на діяльності університету. У 1920 році його реорганізували спочатку в Академію теоретичних знань, а з 2 лютого 1921 року – в Інститут теоретичних наук у складі трьох автономних інститутів: фізико-математичних, гуманітарних і сільськогосподарських наук.

Упродовж 30-40-х років Інститут народної освіти тричі реорганізовувався, зокрема у 1930 році його реорганізували в Інститут соціального виховання, у 1933-1934 роках – у Педагогічний, а з 1939 року – в Учительський інститут. З 1948-1949 навчального року Кам’янець-Подільський учительський інститут було реорганізовано в педагогічний інститут. У 1997 році на базі педагогічного інституту було створено Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет.

У 2008 році Кам’янець-Подільському державному університету надано статус національного. Цього ж року розпорядженням Кабінету Міністрів України за № 1119–р Кам’янець-Подільському національному університету присвоєно ім’я Івана Огієнка.

За роки існування університет підготував майже 90 тисяч фахівців із вищою освітою. Серед знаменитих випускників вишу – поет-байкар М.П.Годованець; письменник Л.Д.Дмитерко; директор Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки В.А.Смолій; директор Інституту ядерних досліджень НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки Української РСР, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки І.М.Вишневський; олімпійська чемпіонка, бронзова призерка XXIX Олімпійських ігор, триразова чемпіонка світу, дворазова чемпіонка Європи І.О.Мерлені (Микульчин); срібний призер XXIX Олімпійських ігор з вільної боротьби А.В.Стадник; заслужений майстер спорту, чемпіон світу з дзюдо Г.М. Зантарая та інші.

Нині навчально-виховний процес в Кам’янець-Подільському національному університеті здійснюють 500 науково-педагогічних працівників, серед них 50 докторів наук, професорів і 310 кандидатів наук, доцентів.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

21 жовтня 1933р. у Львові 18-річний член ОУН Микола Лемик добровільно зголосився на завдання С.Бандери на знак протесту проти Голодомору в Україні та вбив співробітника москальського консулату, агента спецслужб Олексія Майлова.

Микола Лемик народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської "чотирирічки" перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич –

В.Б. ), де здав на "відмінно" так званий "іспит зрілості", а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.

Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік

Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого "Биймо у великий дзвін на тривогу", опублікованій в газеті "Діло"читаємо:

"…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою" .

Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату

Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.

Колишня будівля радянського консульства у Львові.

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.

Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.

Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:

"…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав "матуру" (випускні іспити в гімназії – В.Б. ), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…

Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…

Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.

Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…

Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.

Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – "Найрадше пішов би я сам". – Так думав тоді і я".

Атентат

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: "Зачем вам нужен консул?" відповів: "У справі виїзду в Радянську Україну" . В книжці відвідувачів вписався під прізвищем "Дубенко". Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: "Кто к товарищу консулу, пожалуйста" .

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова "консула" ( насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б. ). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки "Оргіс" і зі словами

"Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…" одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком "Всім на підлогу!" взяв "на мушку" двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки "щасливця" витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

"Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…"

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю "Святий Хрест".

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: "Коли ж, Миколо, йдеш на волю?" – відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!"

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з "калакутських справ" при Українському центральному комітеті. "Калакутами" в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч "калакутів" з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: "Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного".

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин ( це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б. ).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. "Він , – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: "Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!"

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: "Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити". Я й кажу: "Ні".

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.

Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції "Вільна Україна", яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

У 1947 році рішенням "особливої наради" МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча "хрущовська відлига".

Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б. ), яка згадувала про тітку так:

"Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.

Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному".

Джерело:

При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/21/153118/

21 жовтня 1672р. народився Пилип Орлик - Гетьман України в еміграції, автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорізького війська».

Після завершення навчання у Києво-Могилянській академії працював писарем консисторським Київської митрополії.

Одруження з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганою поєднало Орлика з українською старшиною. Його авторитет швидко зростав. У листопаді 1702-го в Батурині сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та дружина генерального судді Василя Кочубея.

Мазепа любив і довіряв Пилипу Орлику. Він був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана позбутися впливу Московської держави і Петра І та перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. Протягом 1706-1707 Орлик вів таємне шифрована листування Івана Мазепи. «Богом присягаю, что я не для приватной моей ползи, и не для вишших гонораров, не для обогащения и не для прихотей, но для всех вас, под властию моею зростаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего Войска запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшення прав и вольностей войскових, хочу. Чтоб отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской сторони не погибли», - згадував Орлик одкровення гетьмана, якому присягнув на вірність. Зважаючи на ризикованість справи Орлик вагався і намагався з’ясувати чи є які гарантії, що так буде краще. Мазепа відповідав: «Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужди, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего от потенции Шведской оборонить».

У доносі Кочубея на гетьмана Мазепу також були звинувачення на адресу Орлика. Полтавський полковник Іскра говорив охтирському полковнику Осипову, що: «более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».

Після Полтавської катастрофи Орлик з родиною пішли за Мазепою у вигнання і у липні 1909-го оселилися у Бандерах.

5 квітня 1710-го під Бандерами на загальній раді у присутності старшини, запорожців та реєстрового козацтва Пилипа Орлика обрали гетьманом. Тоді ж прийняли «Конституцію Пилипа Орлика» (або «Бендерська Конституція»). 

Факсиміле україномовного варіанту першого аркуша «Конституції Пилипа Орлика», 5 квітня 1710-го. 2008-го у фондах Роійського державного архіву давніх актів було виявлено оригінальний текст Конституції, написаний староукраїнською мовою. Скріплений підписом гетьмана та печаткою Війська Запорозького.

Донедавна єдиним оригінальним текстом вважався екстракт з Конституції латинською мовою, написаний власноручно Пилипом Орликом, під назвою «Затверджені умови договору між гетьманом та Військом Запорозьким, в стислому огляді зібрані», з фондів Національного архіву Швеції в Стокгольмі. (в колекції «Cosacica»). Копія цього скороченого варіанту зберігається зараз в ЦДІАК України. Решта документів були написані Пилипом Орликом уже після 1710-го/ Джерело:cdiak.archives.gov.ua

*****

Це угода гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права та подальший устрій України, пояснення причин, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції. 

Проголошувалося, що Україн по обидва боки Дніпра має бути вільною від чужого панування, визнавалась республікою, а влада гетьмана обмежувалась. Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московського патріархату. Документ закладав підвалини поділу влади. Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.

10 травня 1710-го Карл ХІІ, як протектор України затвердив обрання Орлика гетьманом. На його честь король влаштував офіційний прийом, на якому Орлик виголосив промову латиною, в якій засвідчив намір продовжувати реалізацію планів Мазепи.

Протягом тридцяти років перебування в еміграції Пилип Орлик налагоджував дипломатичні зносини з урядами країн Європи аби привернути увагу до українського питання.

«Орлик старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний, - писав Дмитро Дорошенко, - Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742-го в Яссах.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 21 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці Іван Гаргат "Липкевич" та Петро Гречух "Олег".

**********

1943 рік

Сотня української самооборони із відділом азербайджанців при УПА вщент розгромила німецький загін (16 чоловік) у селі Тайкури на Рівненщині. Втрати повстанців: один загиблий азербайджанець.

1944 рік

За вбивство лейтенанта каральна експедиція НКВД спалила 12 хат у селі Орховичі на Львівщині та по дві хати ще в трьох селах.

У селі Іванчани на Тернопільщині повстанці покарали ударами шомполів заступника голови сільради.

1945 рік

Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Цепцевичі на Волині. Знищені 12 бійців, троє поранено. Здобуто кулемет, 10 автоматів і 2 гвинтівки.

1946 рік

У селі Кривоброди на Станіславщині відділ сотні «Сурма» УПА-Захід знищив агента МВД.

Референт районного проводу ОУН «Лебідь» загинув у бою з москалями у райцентрі Борислав на Дрогобиччині.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід на прикордонній заставі біля села Лімна на Дрогобиччині знищив співробітника (фотографа) контррозвідки прикордонних військ та спалив всі фото місцевих жителів.

1947 рік

Під час боїв з москалями у селах Завадка, Ластівка і Ярушичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік

У селі Воробіївка на Тернопільщині підпільники знищили радянського активіста. Здобуто гвинтівку і патрони.

Біля села Гряда на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і двох військових МВД, ще трьох поранено.

У бою з москалями у селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині загинув повстанець Гнат Хомин – «Козарин».

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

20 жовтня 1959р. у Мюнхені відбувся похорон Степана Бандери.

У греко-католицькому соборі Івана Хрестителя зібралося вище українське духовенство Західної Німеччини. Службу правив владика Платон. У храмі присутні родині і найближчі соратники Степана Бандери. Обличчя Бандери відкрите, щоб усі бажаючі могли з ним попрощатися.

Одна зі ввітлин (перша) з похорону Степана Бандери в Мюнхені, які оприлюднила Марія Карпа - учасниця об’єднання українок у Бельгії: «Я їх знайшла між старими знимками бл.п. Мирона Бублевича, коли приготовляла слайд-шоy на святкування 100-ліття Українців в Бельгії, яке відбулося на Франкополі 22-9-2012”. 

Фото: ukrajinciberlinu.wordpress.com

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

20 жовтня 1950р. біля села Шешори та Прокурава загинув Григорій Легкий (псевдо «Борис»). Окружний провідник ОУН.

20 жовтня 1950р.– біля села Шешори та Прокурава (Косівський район Івано-Франківська область) загинув окружний провідник ОУН Коломийщини, уродженець с.Слов’ятин Бережанського району Григорій Легкий (псевдо «Борис»). 

Лицар Срібного Хреста Заслуги. Під керівництвом «Бориса» повстанці вели бої з німецькими, угорськими та більшовицькими військами. Восени 1950 р. окружний провідник Коломийщини «Борис» (Легкий Григорій) та окружний провідник Буковини «Сталь» (Савчак Василь) проводили в лісах поблизу с. Шешори останню нараду напередодні зими. Повстанці отримували явки і паролі, вказівки щодо діяльності на найближчі півроку та заходи безпеки. 

Енкаведистам вдалося виявити і оточити місце зібрання повстанців. Зав’язався бій. 29-річний поранений «Борис» підірвав себе гранатою. Провідник «Сталь» також загинув у тому бою. Обидва тіла окупанти возили до Києва для демонстрації високому начальству як доказ, що з повстанським рухом розправилися. Їх поховали у невідомому місці.

Джерело:

https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

20 жовтня 1886р. народився Яків Водяний, Український політичний, військовий і громадський діяч, драматург, підприємець.

Командир бойової дружини партії есерів, один з організаторів Вільного козацтва, смілянський полковник ВК (з жовтня 1917 р.), повстанський отаман Холодного Яру, діяч УНР на еміграції (в Західній Україні).

У 1911-1917 рр. був на еміграції в Японії та Австралії. В Україну повернувся після Лютневої революції 1917 р.

Арештований НКВС після окупації Західної України у 1939 р., засуджений до розстрілу

Джерело 1:

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/20/59859/

***************

Яків Михайлович Водяний народився 20 жовтня 1886 року в місті Сміла Черкаського повіту Київської губернії в багатодітній селянській родині.

За фахом учитель.

Політична діяльність в Російській імперії

З 1905 року — член партії соціалістів-революціонерів.

В 1906 р. група есерів, серед яких був і Яків Водяний готували повстання на

Чигиринщині . Тричі заарештований царським урядом (1906, 1907, 1909).

З 1907 — член есерівської організації « Українська народна оборона », командир бойової дружини партії есерів в Києві.

Після арешту в 1907 р. відбув піврічне ув'язнення в Лук'янівській в'язниці (м. Київ), згодом висланий на три роки до Наримського краю (нині у межах Томської обл. , РФ), звідки втік.

В еміграції

1908 року — на еміграції в Галичині , у Львові .

Восени 1908 р. повертається до Києва , де його знову арештовують і відсилають до Наримського краю, звідки знову втікає.

1911-17 — емігрує до Японії, потім Австралії. Пише п'єсу «Право Сваволі».

Повернення до України. Отаман

Холодного Яру

Після Лютневої революції повертається на Батьківщину.

З середини 1917 — один з організаторів

Вільного козацтва . Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва в Чигирині . Черкаський полковий отаман.

У січні — березні 1918 р. смілянські вільні козаки під його керівництвом беруть участь у боях проти російського війська, що поверталось із Західного фронту до Росії. Особливо успішна операція Вільного козацтва, зокрема і смілянського, була проти 8-ї російської армії в районі ст. Бобринська. Вів боротьбу з більшовицькими військами, виступав проти радянської окупації України. Заочно засуджений ЧК до розстрілу (1919).

З 1920 року — повстанський отаман.

1921 — Отаман Холодного Яру , співпрацює з отаманами Ларіоном Загороднім , Юхимом Ільченком , Пилипом Хмарою та іншими.

На той час межі Холодноярської республіки були далеко за кордонами Холодного Яру . Керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села вгору по

Дніпру до Черкас : Рацеве , Тіньки , Боровиця,

Топилівка , Сагунівка , Худяки , Бужин , Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмину (Погорільці , Чорнявка,

Трушівці , Худоліївка та інші).

Підпорядковувались Холодному Яру вереміївські отамани Панас Келеберда та

Іван Савченко-Нагірний ( Золотоніський повіт

Полтавської губернії , тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця , смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту ), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кропивницький ), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик , Ілля Іванов та багато інших.

Український національний визвольний рух мав значну підтримку у місцевого населення. У зв'язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили ряд спецоперації з нейтралізації повстанського руху та знешкодження його лідерів.

Бойові дії продовжував до 1922 року, коли, внаслідом каральних дій ЧК, більшість повстанських отаманів Півдня та Центру України було заарештовано чи вбито.

Знову в еміграції

У травні 1922 р. нелегально перейшов кордон із Польщею, де й поселяється.

Пише драму «Холодний Яр», оповідання та мемуари.

Працював у страхових та кооперативних товариствах.

У 1927 — 1930 рр. працює у відділі розвідки

УНР під командою генерала-хорунжого

Всеволода Змієнка і полковника Миколи Чеботаріва . Проводить розвідницьку та підпільну діяльність проти СРСР , поширює в Україні нелегальну антисовєтську літературу.

Арешт та розстріл.

Під час окупації радянськими військам Західної України 27 вересня 1939 р. заарештований органами НКВД .

7 лютого 1940 року — Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив Водяного до розстрілу.

10 травня 1940 — страчений у Києві.

1948 року посмертно нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

20 жовтня 1930р. у Москві розстріляно генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника.

Кадр з фільму «Пілсудський купив Петлюру», який запустили в прокат 1926-го. В Радянській Україні Тютюнник знімався у кіно і зіграв самого себе.

*****

Виписка з протоколу ОДПУ про розстріл Юрка Тютюнника. Від 3 грудня 1929-го. Фото: gazeta.ua

*****

Фото з кримінальної справи Юрія Тютюнника (1929). З фондів СБУ. Джерело:tsn.ua

*****

Тричі Юркові Тютюннику виносили смертний вирок. 12 грудня 1918-го розстріляти його наказав головнокомандувач добровольчими військами в Україні князь Олександр Долгоруков за участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.

Юрко Тютюнник (1925 рік).  

Завдання фільму Юрій Тютюнник охарактеризував так: 

"Оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Зрозуміло, що в "освіт" і на думці не було виявити трагедію активнішої частини української нації. Їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар'єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани – ось хто повинен був з'явитися перед масовим глядачем на екрані. Кіноапарат мав одіграти ролю довбні, що забиває осикового кілка в могилу нашої визвольної ідеї. Я погодився стати проти кіноапарата, який мав знищити моє моральне єство раз і назавжди. Я повинен був стати чорно-білою площиною на екрані. Сумбурна ілюзія замість дійсності".

На початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії УНР, проти якого він воював на чолі Правобережної Червоної армії, що налічувала лише 300 багнетів. Цю армію сформовано на початку 1919-го у Ржищеві під Києвом із селян, які підтримували більшовиків. Назву їй дав місцевий ревком - щоб страшніше звучала для ворогів.

Останній смертний вирок - виконаний - Тютюнникові винесла Колегія ОДПУ 3 грудня 1929 року за "контрреволюційну діяльність".

Після поразки Другого листопадового Зимового походу проти більшовиків 1921-го, Тютюнник перебрався до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу.

Керівництво радянських спецслужб під особистим контролем тримало оперативну розробку "Справа №39". Мета - захопити генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Під виглядом повстанців агенти ДПУ пробралися до підпільної мережі, втягнули в оперативну гру людей із найближчого оточення Тютюнника. Вони й переконали генерал-хорунжого, що в УСРР існує всеукраїнський повстанський центр і закликали його очолити.

16 червня 1923-го під час переправи через річку Дністер, що була кордоном між Румунією й Україною, Юрія Тютюнника схопили. Під тиском ДПУ він написав листи-"покаяння", перевіз до Української СРР родину, передав чекістам особистий архів. Дав згоду на авторство пропагандистської брошури "З поляками проти Вкраїни" і зйомки у фільмі "ПКП" - "Пілсудський купив Петлюру".

12 лютого 1929-го Тютюнника викликали на допит у ДПУ. Звинуватили в "контрреволюційній діяльності" й арештували.

На допитах він не таївся зі своїми переконаннями. "Щодо національної політики Радвлади, то я вважаю, що національне питання остаточно не вирішене, але тенденції до вирішення маються, - записано з його слів у протоколі. - Практична політика Радвлади сприяє розвиткові української національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком. Виходячи з сучасного становища, треба сказати, що всяка інша форма влади матиме більше змоги дотримувати національний розвиток, ніж Радвлада… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності".

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Спогади із пережитого: Усніє Менакаєва: "20 днів ми їхали у вагонах пекла". Депортація Кримськотатарського народу.

Учні першої початкової школи Євпаторії. Усніє Менакаєва в першому ряду з портфелем, 21 березня 1941 року.

*****

Я, Усніє Менакаєва (дівоче прізвище Мустафаєва), кримська татарка, народилась у Євпаторії Кримської АРСР 12 квітня 1930 року. На момент виселення до складу сім'ї входили: мама, Салє-Султан Мустафаєва (1909 р.н.), я, Усніє Мустафаєва (1930 р.н.), та брат, Риза Мустафаєв (1932 р.н.).

Сім'я проживала за адресою: Євпаторія, вул. Демишева, №73. У цьому ж дворі жили мій дідусь і дві внучки-сироти Шефіка і Шевхіє, а також тітка Зулейха з сім'єю з п'яти людей. Будинок був розділений на три сім'ї. Нашій сім'ї належали три кімнати з гарною обстановкою: диван, два крісла, шифоньєр, комод. Були в нас також господарські будівлі й домашня худоба: кінь із лінійкою (довгий відкритий багатомісний екіпаж, що служив міським громадським транспортом –

КР ), корова, двоє телят і кілька баранів.

До Червоної Армії був мобілізований мій батько Сейт-Абла Мустафаєв (1900 р.н.), до війни він працював заступником начальника пожежної команди. На фронті потрапив у полон, сидів у «Картопляному містечку» (пересильний табір для радянських військовополонених і мирних громадян у період німецької окупації Криму – КР ) у Сімферополі, втік із полону, 1944 року був мобілізований до Трудової армії.

У Червоній Армії перебувала сестра батька Селіме Мустафаєва, медична сестра. Солдати на війні люблячи називали її «мілкокаліберка» – через маленький зріст. Депортована після служби на фронті до Сибіру.

Мій дядько Асан Усеїнов (1914 р.н..) до війни служив у Владивостоці, працював авіамотористом поруч із моєю школою №11, 1944 року загинув у Севастополі.

Інший дядько Мерак'ай Усеїнов (1924 р.н.) був мобілізований до Трудової армії 1944 року, зник безвісти.

18 травня 1944 року о 3 годині нас розбудив різкий стукіт у двері. До будинку увійшли два озброєних солдати, нічого не пояснивши, наказали одягтись і вийти на вулицю. Мама впала без тями на підлогу, брат почав плакати. Тоді один солдат сказав мені: «Дівчинко, ти вже велика. Збери необхідні речі, у вас буде далека дорога». Що можна було взяти за 15 хвилин?! Але ця дрібниця врятувала нас від голодної смерті дорогою.

Під дулом автомата нас вивели на вулицю. Тут вили собаки, мукали корови, стояв ґвалт від плачу жінок і дітей. Нас зібрали біля мечеті, а звідти машинами повезли на залізничний вокзал. Вантажили всіх як худобу, до смердючих телячих вагонів.

Їхали, притулившись один до одного. Вагон був заповнений дітьми, людьми похилого віку й жінками. За весь час дорогою нас жодного разу не годували, не дали й ковтка води. На зупинках усі, в кого був посуд, бігли по воду. Жінки намагалися приготувати їжу, але зупинки були по 10-15 хвилин. Не встигнувши набрати води, приготувати їжу, люди відставали від потягу, зникали безвісти. На шляху прямування багато хто хворів, помирав від голоду. Тіла викидали на ходу або на зупинках. У нашому вагоні була вагітна жінка, вона дуже мучилася. Згадалося мені, як один літній чоловік на ім'я Мустафа, не витримавши плачу дітей і онуків, кинувся під колеса вагона. 18-20 днів ми їхали в цих вагонах пекла.

Нас привезли до Ферганської області. Коли відкрили двері вагонів, ми побачили навпроти людей у незвичному для нас одязі і з камінням у руках. На обличчях у них була ненависть до нас, вони готувалися закидати нас камінням. Побачивши перед собою немічних старих, дітей і жінок, вони опустили руки, а в їхніх здивованих очах залишилося лише одне німе запитання: «А де ж зрадники?!». Розмістили нас у хлівах без вікон, без дверей. Спали на соломі. Щоранку знаходили трупи, тільки потім місцеві жителі сказали, що в соломі є скорпіони. У колгоспі К'арилг'ач я, мама і брат працювали на бавовняному полі за тарілку баланди. Потім вербуванням потрапили в Кувасай (селище в Ферганській області Узбекистану, місто – з 1954 року – КР ). На цементному заводі вантажили цемент. Тут була карткова система.

Від голоду й непридатних для життя умов люди вмирали сім'ями. 1944 року помер мій дідусь Мустафа (1874 р.н.).

Двоюрідну сестру Шевхіє Бектемірову (1932 р.н., її батько в Євпаторії був начальником порту і входив до складу трійки НКВС), намагаючись врятувати від голодної смерті, віддали до дитячого будинку №27. Там вона і зникла, про подальшу її долю ми нічого не знали й досі намагаємося її знайти.

Від голоду й нелюдських умов я захворіла на малярію. Через два роки після демобілізації батько знайшов свою сім'ю.

Продовжувати отримувати освіту можливості не було. Я працювала ученицею бухгалтера, секретарем-друкаркою, швачкою. Тільки 1952 року в Ташкенті закінчила курси закрійників, і все подальше життя до пенсії працювала закрійницею в ательє.

Після указу 1967 роки (указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» – КР ), продавши будинок у Самарканді, приїхала до Криму, але указ виявився фальшивим. Кримських татар у Криму відловлювали, будинки нам продавати заборонялося.

Довелося зупинитися в Мелітополі. Тут із сім'єю жили 30 років, і тільки 1997 року повернулися на Батьківщину. Живу в Сімферополі, в мікрорайоні Ак'мечеть.

(Спогад датований 23 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua