Загальна кількість переглядів!

четвер, 5 листопада 2020 р.

5 листопада 1968р. у Києві політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину.

"Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна" – із цими словами чоловік, палаючи, рухався центральною вулицею столиці. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки напівживим не впав на бруківку… 

Розповідають, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами, на що чоловік відповів: "Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота".

Своїм вчинком Василь Макух намагався привернути увагу до ситуації в Україні та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині.

Василь Макух народився 14 листопада 1927-го в с. Карів на Львівщині. Вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдо «Микола». 1946-го його захопили енкаведисти. Засуджений на 10 років каторжних робіт у Сибіру. 1955-го його звільнили з ув’язнення і вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою – засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись, молодята переїхали до Дніпропетровська – звідти родом Лідія. Повертатися в Західну Україну Макуху було заборонено.
Похований Василь Макух у місті Дніпрі.

Джерело 1
https://galinfo.com.ua/
*********
Джерело 2
https://www.poglyad.tv/vasyl-makuh-samospalennya-yak-zbroya-proty-systemy/

«5 листопада 1968 року поряд із будинком по вулиці Хрещатик, 27а, з’явився охоплений полум’ям чоловік. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!». Пробігши кілька метрів в бік нинішньої площі Незалежності, він впав. Свідки і міліція спробували загасити вогонь, але не змогли зробити це швидко. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків 70 відсотків тіла. У радянських газетах про його вчинок не з’явилося жодного повідомлення. Факт самоспалення прагнули приховати, але за кордоном і в самвидаві про Макуха писали. Друзі згадували про плани вийти на несанкціоновану демонстрацію на знак протесту проти окупації Чехословаччини, знайомі – про його ув’язнення в Сибіру і участь в Українській повстанській армії. Дисидент Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя»: її разом з фотографією Макуха поширювали не тільки в самвидаві, а оформили у вигляді листівки, щоб про самоспалення дізналося якомога більше українців. Степана Бедрила (він був засуджений на два роки), а також Богдана Чабана згодом заарештували за розповсюдження цієї листівки. Пронюк, який написав статтю про Макуха, в 1972 році був звинувачений в антирадянській пропаганді і засуджений до 7 років ув’язнення суворого режиму», так розповідає про самопожертву Макуха і про наслідки події для його однодумців.

5 листопада 1911р. народився Дмитро Мирон - Орлик («Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт») - Український громадсько - політичний діяч, публіцист, редактор, ідеолог ОУН.

Народивсч 5 листопада 1911 року в селі Рай, (нині Бережанський р-н, Тернопільська обл).
в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.
Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у
Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. 

У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на
Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста» , котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»
Осипа Мащака стали складовою «Катехизу Українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах
Равич та Вронки. В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. 

Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.
З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.

Після розділу Польщі в вересні 1939р., Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02.1940р.), референтом пропаганди (03.1940р.).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. 

Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940р.) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940р.). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

Ось його визначення нації із цієї праці:

«Нація – це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».

«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941р.) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942рр.)

З червня 1941 року перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону
«Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —
Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

Джерело
О. Й. Стасюк . Мирон Дмитро //
Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ;
Інститут історії України НАН України. — К. :
Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 665. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1 .
Мирон-«Орлик» Д.

Цей день в історії УПА - 5 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
ЯА-УПА № 121. Зліва Михайло Боднар-"Буревій" (зі смт Яблунів Косівського р-ну), справа - Іван Хомин-"Чумак (зі с.Чагрів Рогатинського р-ну). Обидва загинули в боях - відповідно 1949 і 1952 рр. Біля стрільців кулемети Solothurn S2-200.
**********
1945 рік
Курінь «Смертоносці» УПА-Захід атакував райцентр Отинія на Станіславщині. Знищені 40 військових НКВД, спалені будівлі НКВД, військкомату, залізничної станції, в’язниці. Звільнені арештанти.

У бою з москалями у селі Нове Село на Львівщині загинули воїн УПА і зв’язкова Олександра Демків.

1946 рік
Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Пістинь на Станіславщині знищили агента МВД.

1947 рік
У селі Вербляни на Львівщині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, дільничного МВД, голову сільради і голову колгоспу. Спалено будівлі колгоспу.

Під час бою з москалями у селі Бахманка на Станіславщині двоє повстанців знищили лейтенанта і старшого сержанта та змогли прорватися.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нова Мощаниця на Рівненщині. Троє повстанців, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

У засідці в селі Довгий Войнилів на Станіславщині знищені 2 бійця винищувального батальйону, ще двоє поранені. Здобуто 3 гвинтівки і патрони.

1948 рік
У селах Дворіччя, Ланчин і Сепелівка на Станіславщині повстанці спалили клуби.

У боях з москалями у селах Великосілля, Верхнє Синьовидне і Максимівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Нижня Луковиця (нині Нижня Лукавиця) на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта і поранили рядового МВД.

1949 рік
Під боїв з москалями у селах Берестяни, Буковина і Тершаків на Дрогобиччині загинули кущові провідники ОУН Степан Кука – «Зорян», «Горіх» і ще п’ятеро повстанців.

Джерело:
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

середа, 4 листопада 2020 р.

Цей день в історії УПА - 4 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Боївка провідника Яремчанського району "Ігоря"
*********
1943 рік
Німці розбомбили шпиталь повстанців біля села Кедрин (нині не існує) на Рівненщині. Загинула медсестра «Самітня».

У бою з німцями в селі Білівські Хутори на Рівненщині повстанці спалили 5 автомобілів і знищили 5 військових. Здобуто 5 автоматів. Втрати повстанців: четверо загиблих.

1944 рік
Рейдова група УПА-Південь у селі Нігин на Кам’янець-Подільщині поранила дільничного НКВД, роззброїла трьох бійців винищувального батальйону, знищила документи сільради і телефонний зв’язок.

У селі Цеперів на Львівщині повстанці знищили радянську активісту – депутата райради, залишивши записку: «За зраду Україні, за доноси в НКВД».

1945 рік
Неподалік села Отинія підпільники підірвали залізничну колію. Вибухом знищено двох і поранено 6 охоронців. Зійшов з рейок паровоз і 3 вагони.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Довжанка на Тернопільщині. Четверо повстанців відчайдушно відстрілювались і застрелились після підриву двох мін. Серед загиблих – надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Світак – «Тирса».

1947 рік
У селі Грімне на Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових МВД.

Зв’язкова ОУН Катерина Іваника загинула в бою з москалями у селі Острожець на Дрогобиччині.

У засідці на шляху біля села Гермаківка на Тернопільщині повстанці поранили сержанта МВД.

1948 рік
Під час боїв з москалями у селах Буянів і Верхній Лужок на Дрогобиччині загинули 7 повстанців.

У селі Германівка на Тернопільщині підпільники знищили міліціонера МВД.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Східниця на Дрогобиччині. Двоє повстанців загинули в перестрілці, ще один застрелився, один зміг прорватися.

Джерело:
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

4 листопада 1895р. народився Василь Кучабський, історик, публіцист, автор перших Українських підручників з військової справи, член НТШ.

Народився у селі Волиця на Львівщині.
Батько.
Василь Дмитрович обіймав посаду люстратора - урядника, який складав "люстрації" - відомості про якість земель, про господарські витрати й чистий прибуток державних маєтностей. Дана посада давала йому змогу матеріально забезпечувати родину, але у 1910 р. Василь Дмитрович раптово помер, і родина залишилася без годувальника.

Освіта:
Здобував освіту у 1905—1913 роках в
Українській академічній гімназії у Львові (закінчив з відзнакою), продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету.

У 1911р. вступив до «Пласту», а в 1913р. став активним учасником січово-стрілецького руху в Галичині; згодом — один з провідників
«Мазепинського курсу мілітарного».

Серед січових стрільців:
На початку Першої світової війни Василь Кучабський вступив до Легіону Українських Січових стрільців. Спочатку був командантом
чети в сотні Василя Дідушка, згодом — командантом сотні УСС (зокрема, у 1915—1916рр. під час кровопролитних боїв з москалями під Болеховом і над
Стрипою). За хоробрість, виявлену у боях біля Семиківців, нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу.

Успішна військова служба поєднувалася із громадськими зацікавленнями. В. Кучабський проводив просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував статті і новели у часописі «Шляхи», брав участь у виданні стрілецького сатиричного часопису «Самохотник». На початку вересня 1916 сотні В. Кучабського і А. Мельника відзначилися у боях під Лисонею неподалік Бережан.

21 вересня 1916 р. потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (нині:
Волгоград). На початку січня 1918 р. у складі групи старшин він утік з табору й пробрався до Києва, де присвятив себе розвитку військових сил Української держави. У січні 1918 р. В. Кучабський вступив до Куреня січових стрільців. У складі СС спочатку очолював запасну сотню, згодом — другий піхотний полк. Був членом старшинської ради СС.

У січні—лютому 1918 р. стрілецька сотня під його командуванням вела тяжкі оборонні бої на Подолі у Києві проти москалів. У 1918—1919 рр. брав участь у боях проти Червоної Армії і Добровольчої Армії генерала Денікіна.
У 1919 р. Кучабський змінив військову форму на вбрання дипломата, перебуваючи у складі Української дипломатичої місії у Швеції. Після повернення в Україну брав участь у боях на Українсько-польському фронті у Галичині. У кінці 1919 в складі стрілецьких частин був інтернований до Луцьку. З весни 1920 р. перебував у Чехословаччині, в Празі став одним із засновників Української Військової Організації.

У 1920 р. Василь Кучабський повернувся до Галичини. Після замаху у вересні 1921р.
Степана Федака на Ю. Пілсудського та воєводу о. Грабського, Кучабського тимчасово заарештовано і на деякий час ув'язнено. Після звільнення громадський діяч жив у Львові. У 1923-24 рр. співредактор першого націоналістичного журналу «Заграва» (головний редактор — Д. Донцов).

Еміграція:
У грудні 1922 р. Василь Кучабський разом з
Є.Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету. У 1926 р. В.Кучабський здобув ступінь доктора філософії, а з 1934 по 1939 викладав історію та літературу в гімназії м. Кіль.

З 1938 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. На еміграції Василь Кучабський присвятив себе науково-публіцистичній діяльності: був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в Українських виданнях: «Літопис Червоної Калини», «Дзвони», «Мета», «Політика», «Записки Українського Наукового Товариства в Берліні», «Літопис політики, письменства і мистецтва» та інших.

У міжвоєнний період Василь Кучабський долучився до гетьманського руху, став членом «Братства українських класократів-монархістів-гетьманців» — саме тоді остаточно оформлювалася консервативна концепція вченого.

У роки гітлерівської окупації польщі Василь Кучабський був директором бібліотеки у
Любліні  У 1945р., після вступу радянських військ на територію Польщі, він зник безвісти. Довший час вважали, що він переїхав до Відня, де був москалями і згодом розстріляний у Львові. Але, як з'ясувалося лише 2007 року, родина Кучабських протягом усього повоєнного періоду мешкла у м. Бланкенбург, який тоді входив до складу сателіта СРСР — Німецької Демократичної Республіки. Завдяки доброму володінню німецькою мовою та знанню німецьких звичаїв їм весь той час удавалося приховувати своє Українське походження. У Бланкенбургу Василь Кучабський і помер 28 червня 1971р., там і похований.

Праці Кучабського
Автор праць «Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahreen 1918-23» (нім., 1934), «Україна і Польща» (1933), «Січові Стрільці. Воєнно- історичний нарис» (1937), «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.» (1931), «Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конференції в 1919 р.» (1931), «Значення ідей В'ячеслава Липинського» (1935), «Симон Петлюра в світлі історії» (1936).

Окремі видання:
«Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис» (1937),
«Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.» (1931),
«Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конфренції в 1919 р.» (1931),
«Україна і Польща» (1933),
«Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918 — 1923 рр.» (німецькою мовою, 1934),
«Значення ідей В'ячеслава Липинського» (1935),
«Симон Петлюра в світлі історії» (1936).
Золоті ворота. Історія Січових Стрільців 1917—1919. — Львів — Рочестер, 2004. — 396 с.
Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Чикаго, 1969. — 663 с.
«Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918—1923 роках» (2015).

Джерело:  http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/09/28/26545/ та Вікіпедія.

4 листопада 1887р. народився Олександр Неприцький-Грановський, поет, публіцист, зоолог, ентомолог, художник. (село Великі Бережці на Тернопільщині).

Олександр Неприцький-Грановський (1887 – 1976). Фото: uahistory.com.

10 фактів життя Олександра Неприцького-Грановського:
1. Деякий час навчався малюванню у художника Тимофія Сафонова.
Навчаючись у школі почав писати вірші й друкувався у часописах «Рідний край», «Молода Україна», «Рада», «Українська хата». У двадцять три роки в Києві вийшла його перша поетична збірка «Пелюстки надії» (1910 рік), а за рік — збірка «Намистечко сліз». У 1907 р. приїхав до Києва на навчання за рекомендацією Лесі Українки, потрапив у високохудожнє оточення тогочасної культурної української еліти (входив до українського клубу «Родина», очолюваного Миколою Лисенком, активно працював у Археографічній комісії, очолюваній Оленою Пчілкою). Спілкувався з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком, Борисом Грінченком, Олександром Олесем.

2. 1913-го поїхав до США допомогти землякам, яких недоля, постійні нестатки й убогість життя закинули за океан. Познайомився з діячами «Американської Просвіти», підготував до друку кілька українських просвітянських книжок. Початок Першої світової війни у 1914 році змінив плани Неприцького – він не хотів воювати за інтереси Російської імперії. У 1918 р. став громадянином США.

3. Він перший український професор в Америці, здобув славу авторитетного вченого-біолога, ентомолога, праці якого згодом були визнані провідними вченими галузі. У США О.Неприцький-Грановський навчався у Вищому агрономічному коледжі в штаті Колорадо, м. Форт Коллінс, у Сорбонському університеті. Дійшов до оригінального висновку: «Скільки існує людство, стільки часу йде боротьба між людиною й комахою». Автор близько 300 наукових праць.
Одним із перших у світі почав вивчати способи перенесення комахами бактеріальних, грибних та вірусних хвороб рослинам. До молодого вченого зверталися керівники штату Вісконсин за порадою — як урятувати посіви фермерів від шкідників, зокрема коників. O. Неприцький знав, що на полях повно тирси, й порадив перемішати її із отрутою. Цей спосіб виявився діючим. Його дослідження застосовували у багатьох місцевостях Америки, a самого Олександра в наукових кругах навіть прозвали Алексом Грассхопперовским (Олександром Коником-Грановським). Вчений також запропонував використовувати літаки для обприскування лісів, паркових та садових насаджень. Першим у США запровадив захист городини за допомогою (спеціального порошку - (ред)).

4. Протягом 10 років ентомолог досліджував літ комах у вечірній час. Для цього він сконструював низку автоматичних електро-освітлювальних пасток. Окремі пристрої були зроблені так, що відловлювали комах щогодини від заходу до сходу сонця. Ці методи боротьби з шкідливими комахами використовували ентомологи США та інших країн. О. Неприцький заснував поблизу озера Ітака в США першу біологічну станцію.

5. Олександр Неприцький-Грановський став у США основоположником Українського Конгресового Комітету Америки, членом Організації державного відродження України. У ранзі офіційного делегата від української громади у США брав участь в міжнародній конференції у Сан-Франциско, яка утворила Організацію Об'єднаних Націй та прийняла її основні документи (1945 рік). Співрацював з ЮНЕСКО.

6. Він був членом комітету по створенню пам'ятника Т. Г. Шевченку у столиці США Вашінгтоні. О.Неприцький – організатор архівів української еміграції у США, він заснував українську колекцію на 10 тисяч томів у бібліотеці Мінесотського університету.

7. Засновник і учасник Першого і Другого Світового Конгресу Вільних Українців. Отримав Шевченківську премію свободи, найвищу нагороду, яка присуджується Українським конгресовим комітетом Америки (УККА) особам, які продемонстрували чудове розуміння та надавали суттєву допомогу українській громаді та українському народові. «Я був членом і віце-президентом Визвольного Комітету Поневолених Націй від совєтської домінації. Цей комітет заснований з українців, литовців, естонців, латишів, мадьярів та інших націй», – згадував О.Неприцький-Грановський.

8. Брав участь в американському громадському житті, активно працював у Республіканській партії під час кількох президентських загальнонаціональних виборчих компаній. Був удостоєний високої честі у Білому домі знаходитись серед учасників церемонії урочистого проголошення новим президентом США Дуайта Ейзенхауера, був нагороджений бронзовою медаллю Головного виборчого комітету президента Річарда Ніксона.

9. У 1949 році О.Неприцький-Грановський дістав дозвіл американської адміністрації приїхати в Німеччину в табори для переміщених осіб, що були в зоні окупації США. Він допоміг багатьом українцям, які опинилися там після Другої світової війни, переїхати в Америку, щоб уникнути повернення в Радянський союз і вислання у ГУЛАГ.

10. Зібрав колекцію українських писанок – 3 тисячі екземплярів. Він автор 7 томів поезій, видав публіцистичні і політичні праці «Проблема незалежної України» (1940), «Вільна Україна необхідна для постійного миру» (1945), «На шляху до державності» (1965). Писав також оповідання, дорожні нотатки про урочища Козацькі Могили, Берестечко, Львів, Броди, статті-огляди художніх виставок.
*********
Вчений був переконаним прихильником Української незалежності:
"Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні сталого спокою, ні економічного добробуту в цілім світі"

Джерело
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

4 листопада 1801р. у селі Іллінці (нині Віннччина) народився Северин Гощинський, представник «Української школи» в польській літературі.

Походив з родини збіднілого шляхтича, який працював у магната Сангушка. Северин Гощинський змалку був жвавим, запальним та непокірливим.

Якось хлопця побачив Сангушко і назвав «малим гайдамакою».
1820-го Гощинський приїхав до Варшави і вступив до Об’єднання вільних поляків. Відсутність коштів, арешт організаторів Об’єднання та вроджений авантюризм спонукали юнака відправитись до Греції. Він вирішив допомогти грекам позбутися впливу Османської імперії та вибороти незалежність. Коштів на дорогу не було. Тому вирушив пішки, плануючи дійти до Одеси, а звідти морем – до Греції. Прибувши до Умані – змінив плани і залишився.

Гощинський хотів видавати літературний щорічник, у першому номері якого оприлюднити свою поему «Канівський замок». В ній, з народної позиції описав гайдамацький рух та Коліївщину. Ідею щорічника реалізувати не вдалося. 1828-го варшавські знайомі допомогли Гощинському надрукувати «Канівський замок» окремою книгою.

Учасник польського повстання 1830-1831. Ховаючись від переслідувань жив у Франції. Видав декілька збірок віршів та спогади. 1872-го оселився у Львові, де й помер 25 лютого 1876-го.

Джерело 1
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
************
Джерело 2 
http://incognita.day.kyiv.ua/spivecz-gajdamakiv.html

Людина, про яку піде мова, представник української школи в польській літературі, котрий входив до відомої трійці «ЗА- ГО-ГРА» (Богдан Залеський, Северин Гощинський, Михал Грабовський), був великим прихильником українства, понад усе цінував землю, на якій народився, і завжди повертався в рідний край, куди б доля його не закинула. Набагато раніше Тараса Шевченка Северин Гощинський торкнувся болючої теми гайдамаччини 1768 року, створивши свій найкращий твір — поему «Канівський замок».
Народився Северин Гощинський 4 листопада 1801 року в містечку Іллінці (нині селище Вінницької області). Через рік родина переїхала в село Сьомаки. Батько поета був управителем власника Сьомаків Антонія Прушинського. В цьому багатому на легенди й повір’я селі й минуло дитинство Северина Гощинського. Особливі почуття у нього викликало місцеве кладовище, де нібито в роки лихоліття церква не згоріла, а пішла під землю і її дзвони було чути на Великдень, коли притулитися до землі. Дитинство і молодість Северина Гощинського пройшли у своєрідній подорожі, бо родина через рік-другий змінювала місце проживання і мешкала в населених пунктах нинішніх Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської, Черкаської областей. Вчився майбутній поет в селі Заслав’я. Одначе там рівень знань був невтішний, тому хлопець зайнявся самоосвітою. Продовжив навчання у селі Межирічі.

Через три роки тринадцятилітній Северин навчатиметься в середній школі вже у Вінниці. Йому довелося знову йти в перший клас. Одначе хлопець радів, бо там гуманітарні науки були на вищому рівні, ніж в Кременецькому ліцеї. Наприкінці листопада 1815 року Гощинські вирушили на Смілянщину, а звідти — в Умань, яка в житті поета відіграє досить важливу роль. У цьому місті він отримає освіту, напише «Канівський замок», відбудеться як поет...

УМАНЬ, СОФІЇВКА, ДРУЗІ
Умань і її неповторна околиця Софіївка залишили незгладимий слід у душі поета. Тут поет пройнявся важливою подією, яку вивчив зусібіч, — українсько-польським конфліктом 1768 року. Тоді місцевий володар Францішек Потоцький навертав до унії православних, створивши атмосферу релігійної нетерпимості. Як відомо, відплата з боку козаків і селян була нещадною. Повсталі вбили ксьондза Гераклія Костецького, замордували учнів уніатської школи. Прості люди по-іншому оцінювали події в Умані, ніж пани. Це давало Северинові Гощинському грунт для роздумів.

В Умані Северин Гощинський подружився з Богданом Залеським. Набирався розуму і життєвого досвіду, допомагаючи батькові, котрий був економом. Відтоді молоді поети були нерозлучними. Зазвичай (це було в традиції школи) до четвертої ранку вони добирались на прогулянку перед уроками до Софіївського парку, фонтани і газони якого і найрізноманітніші рослини справляли, ніби куточок Едему, незабутнє враження на учнів. Про своє захоплення, настрій душі поет згадуватиме так: «Бажання виявилося настільки сильним, що головною молитвою під час учнівської месси було прохання до Бога, аби він допоміг стати поетом». Переклади з Горація, поема про Костюшка стали першими творами молодого Северина. На літніх вакаціях він поїхав до Корсуня, що неподалік Канева, збирати матеріали для майбутньої поеми про гайдамаччину, оглядав руїни зруйнованого замку. Саме в Корсуні Северин Гощинський довідався про козаків, які були проти гайдамаччини, про козацького ватажка Вернигору, котрий просив людей не йти за гайдамаками, навчав побожності і намагався розв’язати конфлікт безкровним способом.

Після канікул в Умані утворилася відома літературна група «ЗА-ГО-ГРА», до якої увійшли три польські поети, залюблені в українську тематику, — Богдан Залеський, Северин Гощинський, Михал Грабовський. Про ті роки Михал Грабовський згадував: «Півтора року, які я провів в уманській повітовій школі, докорінно вплинули на мою подальшу долю, і саме завдяки їй я почав займатися наукою і літературою. Після знайомства з Северином Гощинським та Богданом Залеським у моїй душі з’явилось величезне бажання; як у дитинстві хотілося бути святим, так тоді захотілося бути письменником». Невдовзі уманська трійка роз’їхалася. Михал Грабовський вступив до Одеського ліцею, а Богдан Залеський подався до Варшави. Одначе і за таких обставин молоді письменники завжди відчуватимуть вплив України як на творчість, так і на свою душу.

Група «ЗА-ГО-ГРА» діяла і у Варшаві, куди з’їхалися приятелі. Невдовзі Богдан Залеський з Северином Гощинським вступили до таємної спілки Братів поляків (1821 рік). Подальші роки для друзів будуть нелегальними. Якось Северин Гощинський навіть хотітиме переїхати в Грецію, аби взяти участь у повстанні проти турків. Шлях до цієї країни він прокладатиме через Одесу. Спочатку йтиме додому пішки, довгих п’ять місяців...

В 1824 році в Умані Северин Гощинський напише «Ніч в Софіївці», тут задумає «Канівський замок», головним героєм буде невигаданий козак Небаба. Нелегальне становище в Софіївці, а згодом у Києві, виступи декабристів хвилювали молодого поета. Неподалік Умані, в Ліщиновці, де мешкала на той час його родина, Северин Гощинський і розпочав написання свого головного твору — поеми «Канівський замок». Северин Гощинський ще не знав, якою силою він володіє, — магією небаченого на той час твору — історично правдивого і філософського, з майстерним використанням українського фольклору. Обговорював твір разом з другом — Михалом Грабовським. Той повідомив Богдану Залеському у Варшаву, що Северин рівний Гете і Шекспірові!

ВІН УМІВ ПОРОЗУМІТИСЯ З УКРАЇНЦЯМИ
Перша частина «Канівського замку» була створена в Ліщиновці. Завершить поет поему в Олександрівці, над річкою Тясминиця, де у 1826 році переховуватиметься у матері Михала Грабовського. Товариш Михал Грабовський, котрий мав досить сильну фінансову опору, дуже допоміг Северину Гощинському. Він організував поїздку до Канева і місцями Коліївщини. Саме там стане відомо, що ватажок Швачка — канівський міщанин. Цілісній постаті Швачки поет протиставив гордого і трагічного Небабу. Також реальна особа і героїня твору — Орліка.
Богдан Залеський, котрий на той час перебував у Варшаві, холодно поставився до «Канівського замку». Сам Залеський любив і поважав козаків і поляків тільки як побратимів — підданих Речі Посполитої. Однак третя частина поеми була ще краща. Про «Канівський замок» згадає в «Панові Тадеуші» Адам Міцкевич. Тут буде менше гайдамацької жорстокості і дикунства. Герої страждатимуть через примхи часу, часто згадуватимуть свою золоту молодість, лірично і трагічно переживатимуть «те, що доля невловима принесла». Вбивство Оксани призвело до подальших смертельних злочинів, які стали підгрунтям Коліївщини. Завершувався «Канівський замок» все ж таки песимістично:
Брама пекла зачинилась по війні.
І знов такий же мир, і злочини такі ж.
Северин Гощинський свою легендарну поему дописав в Олександрівці, куди з Ліщиновки забрав його Михал Грабовський.
Публікація «Канівського замку» викликала захоплення у романтиків та обурення — в класиків. Але прогресивні літературні критики в поемі бачили майбутній шлях розвитку поезії та й інших жанрів літератури. Особливо захоплювались вступом до поеми, де Небаба з верхів’я дуба роздивляється виднокрай і згадує дитинство, вічні і неповторні вогні Івана Купала. Поетичні рядки цього уривка були популярні в літературних колах, часто цитувалися...

У Морозовичах на Волині, через декілька років, Северин Гощинський створив свій другий великий твір на українську тему — поетичну повість «Вернигора». В Морозовичах Северин Гощинський вивчає Біблію, шукаючи у ній сили. Від пророцтв ізраїльских потекли його думки до пророцтв ватажка українського козацтва Вернигори. Натхнення в Морозовичах поетові давала праця на землі, яку він з дитинства дуже любив. Творив поет зазвичай в стодолі, як це було раніше в селі Свинарці.

І ось влітку 1829 року він знову на рідній українській землі, приїжджає в Ліщиновку, а звідти — в Київ, щоб обговорити видавничі справи з Глюксбергом. Одначе доля повернула стрімко.

Влітку 1830 року відбулися заворушення повсталих у Бельгії, криза в Берліні та Мадриді, збурення народу в Парижі. Виникла перспектива революційного руху у Варшаві. Наприкінці листопада 1830 року Северин Гощинський взяв участь у польському повстанні, особисто штурмував Бельведер. Поет і воїн, який дуже хотів, аби всі народи на території Російської імперії жили вільно, вкотре переховується після розгрому повсталих.

З 1838 року поет змушений був жити у Франції, де мало не помер з голоду. Зазнав чимало тяжких ударів долі. Щоправда, і пошанування його таланту зміцніло так же, як і душа. На початку 1839 року той же Богдан Залеський про його творчість відгукнувся зовсім по-іншому, ніж раніше: «Три роки не брав у руки твого «Канівського замку». За цей час багато думав, наспівав по різних околицях, що надто хотів би спіткати невимовну радість — зустрітися з козаком Небабою, Орлікою і цілою гайдамацькою дружиною. Не хочу хвалити тебе в очі, але ж ти чорт і біда тобі на віки вічні, якщо залежиш своє поле. Я прогуляв свою молодість, а проснувся нещодавно, і проснувся на тернинах. А ти, брате, вдар копитом, і досягнеш не тільки мене, а й випередиш усіх, скільки нас є! Головне, козаче-голубе, серце, роби і роби його найкращим!»

В Україну Северин Гощинський повернувся в 1872 році. До кінця своїх днів жив у Львові, як і мріяв. 25 лютого 1875 року в цьому місті він помер; цей великий пілігрим, що ніколи не розлучався з музою, знайшов свій останній прихисток на Личаківському кладовищі.

4 листопада 1861р. - до Львова з Відня прибув перший поїзд, який звався «Ярослав» (перший залізничний рейс на території сучасної України)

Фото: Перший львівський вокзал приватного Акціонерного товариства залізниці ім. Карла-Людвіга був урочисто відкритий 4 листопада 1861 року.

Залізничний транспорт України за загальною довжиною шляхів сполучення становить більше 23 тис. кілометрів та займає четверте місце (після США, Росії, Канади) у світі. Виконує біля 50 % всіх товарних перевезень, а за пасажирськими перевезеннями є лідером. На них припадає до 70%.

Джерело: 
https://m.gazeta.ua/articles/history/_pershij-v-ukrayini-poyizd-aroslav-pribuv-do-lvova-1861-roku/524299

вівторок, 3 листопада 2020 р.

Цей день в історії УПА - 3 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Когуч Василь Семенович – “Верховинець” (1922, с. Павлівка Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – 29.10.1949, с. Загвіздя Станіславського р-ну (тепер Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.)). В УНС з 1943 р. Вояк сотні "Павла" ТВ-22 "Чорний Ліс". Переведений до теренової мережі ОУН. Охоронець Станиславівського надрайонного проводу ОУН. Загинув у бою з москалями мав лише 27 років...... вічна пам'ять....
********
1943 рік
У бою з німцями поблизу села Сторожів на Рівненщині загинули 7 повстанців.

1945 рік
На околиці села Саранчуки на Тернопільщині повстанці поранили старшого сержанта і рядового Червоної армії.

У селі Тисменичани на Станіславщині підпільники захопили другого секретаря райкомуКП(б)У.

Біля села Облапи на Волині повстанці знищили вантажний автомобіль і захопили 8 військових Червоної армії. Їх відпустили після бесіди.

1946 рік
Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Ковалівка на Львівщині поранив сержанта МВД і знищив колгоспні будівлі.

Загони МВД атакували і оточили табір сотні «Імені Колодзінської» УПА-Захід у лісах Печеніжинського району Станіславщини. В бою, що тривав майже дві години, знищені 6 військових, ще 5 поранено. Повстанці прорвалися, втративши двох загиблими.

1947 рік
У селі Коростів на Дрогобиччині підпільники поранили двох офіцерів МВД.

Під час боїв у селах Воля, Климець і Гітар на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, серед них – зв’язкова районного проводу ОУН Ольга Гаврилик.

Троє повстанців були оточені через зраду в селі Колодрібка на Тернопільщині і загинули під час прориву.

1948 рік
Станичний ОУН Петро Липак – «Блакитний» загинув у бою з москалями біля села Брониця на Львівщині.

У селі Залуччя на Тернопільщині повстанці роззброїли бійців винищувального батальйону і спалили сільраду.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Королівка на Станіславщині. Не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами друкарка районного проводу ОУН Євдокія Романик – «Чорнява» і Ганна Бердега – «Марійка».

Джерело
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті,

3 листопада 1914р. у Коломиї народилася Катерина Зарицька (Калина, Монета, У.Кужіль), член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки.

3 листопада 1914р. у Коломиї народилася Катерина Зарицька (Калина, Монета, У.Кужіль), член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки, донька видатного математика Мирона Зарицького, мати художника Богдана Сороки. Лицарка Срібного Хреста Заслуги УПА.
Катерина Зарицька була членом Пласту. 

Навчалася на аграрному факультеті Львівського політехнічного інституту. З 1930 року - член юнацтва ОУН. У 1935-1936 роках була заарештована й засуджена до 5 років тюрми на варшавському (1935-1936 рр.), на Львівському (1936 р.) процесах у зв’язку з причетністю до атентату на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького.
Після звільнення із тюрми Зарицька вийшла заміж за Михайла Сороку. 22 березня 1940 року подружнє життя обірвав арешт, Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а Зарицьку – в тюрму “Бригідки”. Там у вересні 1940 року вона народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання батькам.

У червні 1941-го Зарицька втекла з тюрми. Була провідницею жіночої ОУН, очолювала юнацьку референтуру пропаганди ОУН ЗУЗ, а пізніше очолювала Український Червоний Хрест УПА (1943-1947 рр.). Співпрацювала з підпільним журналом ОУН “Ідея і Чин” під літературним псевдонімом У.Кужіль. 1945 року УГВР нагородила К.Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги.
21 вересня 1947 року Зарицьку заарештовало НКВС, засудили на 25 років ув’язнення. Відбувала покарання у Володимирській, Верхнє-Уральській тюрмах. 1969-го її перевели до табору суворого режиму (“Дубравлаг”) у Мордовію.

1972-го, згодом поселилася у м. Волочиськ Хмельницької області. Спілкувалася з шістдесятниками, дисидентами, правозахисниками, допомагала політв’язням радянських концтаборів.
Померла Катерина Зарицька 29 серпня 1986 року. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі. 21 вересня 1991 року під час перезахоронення М.Сороки із Мордовії в Україну прах К.Зарицької був перепохований разом із її чоловіком в одну могилу на Личаківському цвинтарі у Львові.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

3 листопада 1911р. народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Ростислав Волошин-Березюк (1911 – 1944). Фото: ewsterrorism.blogspot.com

3 листопада 1911р. у селі Озеряни на Волині народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Коли в роки Другої світової війни на Волині розгорнулася національно-визвольна боротьба, Ростислав Волошин був заступником командира УПА Дмитра (Романа) Клячківського (“Клим Савур”). У листопаді 1943-го був головою на Першій конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. Входив до Президії Української Головної Визвольної Ради. Головував на великому Зборі УГВР у липні 1944-го.
Його дружина Ніна була зв’язковою в Ніла Хасевича – члена Проводу ОУН, відомого художника.

Ростислав Волошин-Березюк поліг у бою з москалями 22 серпня 1944-го поблизу села Нижні Гаї, що біля Дрогобича на Львівщині.

Джерело 1
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
*********
3 листопада 1911 року у селі Озеряни Дубенського повіту Волині народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Волошин Навчався у гімназії в Рівному. Був активним учасником молодіжної організації «Пласт». У польських таємних поліційних зведеннях того часу зазначалося, що вдома у Волошина проводилися збори пластунів. Після закінчення гімназії продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де став членом підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Через деякий час очолив Українську студентську репрезентацію в Польщі (Союз Українських Студентських Організацій) (1933-1934), Дубенський повітовий, а згодом Рівненський окружний провід ОУН. З 1935 до 1937 року був співредактором підпільної молодіжної газети «Юнак» та журналу «Студентський Вісник». У 1935 одружився з однокласницею Ніною Левицькою, яка згодом в УПА була зв’язковою Ніла Хасевича. Від часу утворення проводу ОУН на Північно-Західних Українських Землях Ростислав Волошин став її ідеологічним референтом, а згодом і крайовим провідником на північно-західних українських землях. За політичні переконання переслідувався польськими каральними органами, сидів у польських тюрмах, двічі побував у польському концтаборі Береза Картузька.

На початку національно-визвольної боротьби на Волині Ростислав Волошин був заступником командира УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура). У листопаді 1943 був головою на Першій конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. Входив до Президії Української Головної Визвольної Ради. Ростислав Волошин загинув у бою з енкаведистами 22 серпня 1944 року в селі Гаї Бійничі Дрогобицького району на Львівщині.

У 2008 році на місці загибелі Ростислава Волошина встановлено пам’ятний хрест. У 2016 році в Луцьку в ході декомунізації на честь Ростислава Волошина перейменували вулицю Макаревича.

Джерело 2
http://www.hroniky.com/news/view/9930-lytsar-upa-imenem-iakoho-nazvaly-vulytsiu-lutska

3 листопада 1947р. народився Рокецький Володимир Юліанович - учасник національно - державницького руху, поет, автор самвидаву, підприємець, меценат.

Народився у селі Носів Підгаєцький район
Тернопільська область.

Після закінчення Завалівської середньої школи отримав запрошення викладати літературу у восьмирічній школі села Поплави .
У 1964 р. призваний до війська. Три з половиною роки служив на флоті в
Сєвєроморську.
Після демобілізації, у грудні 1969 р., став слухачем підготовчого відділення юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Ставши студентом ЛДУ, перевівся на юридичний факультет Київського університету.

22 травня 1971 р., на річницю перепоховання Шевченка, прочитав біля його пам'ятника в Києві вірш Данила Кулиняка "Ліс рубають", за що був відрахований з університету. Після відрахування влаштувався робітником Київського спеціального будівельно - монтажного управління зв'язку № 2. Саме там сформувалося ядро організації "Каменяр", засновниками якої стали робітник Михайло Гомбковський, робітник Ярослав Смалюк, майбутній журналіст Василь Гнущак.

14 січня 1972 р. Володимир Рокецький був заарештований. А 18 січня слідчий КДБ провів обшук у батьків у Носові, вилучивши навіть дитячі записники. Йому були інкриміновані вірші, зокрема, "Ліс рубають" Д. Калиняка, авторство якого Рокецький взяв на себе, незакінчену повість "Пам'ять чистих джерел", політичний памфлет "Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315-ї річниці кровопроводу "Україна - Москва" та ін.

6 червня 1972 р. Київський обласний суд під головуванням Ю.І.Мацка виніс вирок: 5 р. таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР "антирадянська агітація і пропаганда". Відправлений етапом у табір ЖХ-385/3-5, с.
Барашево Мордовської АССР. У вересні 1973 р. Володимира привозили з Мордовії у Львів, щоб дав свідчення проти студентів свого факультету, але він нікого не видав і організація "Каменяр" ніколи не була викрита.
У Барашевлагу карався разом з Василем Стусом, де вивчив 50 його віршів, які потім записав і передав Михайлині Коцюбинській. Після кількох покарань ШІЗО був перенаправлений судом на тюремний режим у Владимирську тюрму.
Перед звільненням етапований до Тернополя. 14 січня 1977 року повернувся до батьків у Носів.

Улітку 1977 р. одружився з Ганною Володимирівною, переїхав в м. Бережани, де працював завскладом у ПМК. Мали двох синів.

У другій половині 80-х рр. нагляд КДБ ослаб і Володимир зміг проявити себе діяльним громадянином України. Зайнявся підприємництвом: постачав нафту та нафтопродукти в область і райони. З прибутків допомагав школам і дитсадкам, ініціював і вкладав кошти у створення меморіалу з церков на горі Лисоня, його коштом збудована церква на хуторі Соколиця, ініціював відкриття символічної могили з пам'ятним знаком на цвинтарі в Старому Місті бійцям УПА, які загинули у криївці (у тому числі і його двоюрідний брат Володимир Клюба).

За добродійну діяльність і за забезпечення селян нафтопродуктами під час сівби 1994 р. Володимир Рокецький був визнаний Людиною року Тернопільської області.
У 1996 році був реабілітований.

Помер 14 січня 1999 року у Бережанах , похований у Носові.

понеділок, 2 листопада 2020 р.

2 листопада 1921р. - народився Білл (Вільям) Мосієнко, визначний канадський хокеїст Українського походження, правий нападник "Чикаго блек хоукс".

2 листопада 1921р. - народився Білл (Вільям) Мосієнко, визначний канадський хокеїст українського походження, правий нападник "Чикаго блек хоукс".
Автор найшвидшого хет-трику в історії НХЛ - три шайби у ворота "Нью-Йорк рейнджерз" за 21 секунду 23 березня 1952 р. 

Джерело історична правда

Цей день в історії УПА - 2 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Праворуч Василь Сементух "Ярий" - провідник Ковельського районного проводу ОУН. Загинув в 1954 році. Підпільниця "Христя", загинула разом з ним.
***********
1943 рік
У селі Мізоч на Рівненщині загони УПА знищили 10 німецьких військових і роззброїли до 200 поліцаїв. Здобуто 160 гвинтівок, гранати та іншу зброю. Втрати повстанців: один загиблий, 7 поранених.

1944 рік
У бою з москалями у селі Коросне на Львівщині загинули два воїни УПА і станичний ОУН Петро Задорожний.

1945 рік
Чота сотні «Вітрогони» УПА-Захід у засідці біля села Войнилів на Станіславщині поранили трьох конвойників НКВД і звільнили арештантів.

Відділ ОУН зазнав атаки загону НКВД у селі Куличків на Львівщині. Повстанці вступили в бій, але всі шестеро були захоплені в полон.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Голошина атакувала дільницю винищувального батальйону. Знищений вартовий, роззброєні 4 бійця. Здобуто кулемет і 4 гвинтівки.

Зв’язкова районного проводу ОУН Катерина Андріїшина загинула в бою з москалями у селі Гвіздець на Дрогобиччині.

Рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід атакував підрозділ Червоної армії, що заготовляв деревину для авіаційної частини біля села Молодятин на Станіславщині. Військових відвели в табір сотні, де з ними провели пропагандистську бесіду, і відпустили назад із зброєю (забрано лише патрони).

1947 рік
У райцентрі Скала-Подільська на Тернопільщині підпільники знищили начальника райвідділу МВД і поранили двох міліціонерів.

1948 рік
Загін повстанців атакував дільницю винищувального батальйону в селі Чернелів-Руський на Тернопільщині. Знищені дільничний МВД, командир батальйону і троє бійців.

У селі Копанки на Станіславщині повстанці знищили військового МВД, щн одного поранено.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Болехівці, Волосянка і Залужани загинули 6 повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Семен Довбняк – «Войнаровський».

1950 рік
Референт районного проводу ОУН Наум Баб’як – «Іржа» загинув у бою з москалями неподалік села Заболотівці на Львівщині.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

неділя, 1 листопада 2020 р.

1 листопада 1918р. у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення Української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. ЗУНР.

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.
31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.
Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої.

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до Українсько - польсько війни.

1 листопада 1944 року – у Львові помер митрополит Андрей Шептицький.

Митрополит Андрей Шептицький: "Христянин може і повинен бути патріотом...". Шептицький на балконі собору Св.Юра
Похорон митрополита Андрея Шептицького

1 листопада 1964р. у Люксембурзі помер Андрій Мельник, лідер ОУН (м).

Народився Андрій Мельник 12 грудня 1890 р. у селі Воля Якубова неподалік Дрогобича на Львівщині. Його батько — Атанас Мельник, свідомий активіст національного руху, мати — Марія Коваль. Обставини склалися так, що гімназичну науку Андрій здобував у Самборі, Дрогобичі і Стрию. Нелегким був його шлях, але жодні труднощі й перепони не захитали його віри в правильність успадкованих від батька ідеалів. Загартований у тій боротьбі, він був суворим до себе, але чуйним до інших, зокрема до своїх друзів і співробітників, недарма його називали «людиною із шовку і сталі». Характеризують його як людину незламної волі, кришталевої вдачі, послідовного в діях і поглядах, з непересічними організаційно-провідницькими здібностями та розумом державного мужа. 

1914 року з початком Першої світової війни Андрій Мельник зголосився добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Особиста відвага здобула йому любов і пошану стрілецтва та старшин Легіону в окопах Першої світової війни. Про героїзм сотника А. Мельника, зокрема в бою на Маківці й Лисоні, де він виявив небуденну відвагу, серед стрілецтва ходили легенди.
Російський полон дає йому змогу познайомитися з перспективами українського національного руху в царській Росії, і це вирішило його майбутнє: після падіння династії Романових він повертається не до Львова, а до столиці України — Києва, де разом з Євгеном Коновальцем та іншими старшинами бере участь у створенні формацій Січових Стрільців, починаючи з Галицько-Буковинського куреня, що опісля стають одними з найкращих в Армії Української Народної Республіки. Як вірний присязі воїн, Андрій Мельник віддано служить у всіх українських арміях, але тільки до тієї пори, доки уряд відстоює священні ідеї самостійності і соборності України. За доби Української держави гетьмана Павла Скоропадського, коли він оприлюднив документ про союз і федерацію з небільшовицькою Росією, Коновалець і Мельник, не вагаючись, очолюють січове стрілецтво у протигетьманському повстанні Директорії.

Самостійність і повна незалежність України були наріжним каменем державницького світогляду Андрія Мельника. Коли наприкінці 1918 р. перед Стрілецькою Радою і січовим стрілецтвом поставлено вибір: боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, то відповідь була одностайною: «Не Львів вирішить, а Київ. Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Ця постанова раз і назавжди пов’язала А. Мельника з засадою С О Б О Р Н О С Т І УКРАЇНИ, котрій він залишився вірний до кінця свого життя. У грудні 1918 р. Директорія Української Народної Республіки надає Є. Коновальцю і А. Мельнику військові звання отаманів (генералів). Щ об навести лад і порядок у тодішній ситуації України, 16 грудня 1918 р. запропоновано проект тріумвірату — Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Мельник, щоб у їхні руки передати владу. Але обидва полковники УСС не прийняли його, як також не прийняли й генеральських звань, доводячи цим, що не за ранги і не за особисту владу вони змагаються. їхнє розуміння служіння Україні вказувало на необхідність зміцнити ослаблену Армію Української Народної Республіки, без якої жодна влада не могла довго втриматися проти атак Польщі, з одного боку, та червоної і білої Москви, з другого. Директорія Української Народної Республіки 1919 року призначила А. Мельника начальником Штабу Дієвої Армії УНР, на тій посаді А. Мельник здобув пошану старших віком і військовими рангами старшин. Ці події закріпили особисту дружбу Петлюри, Коновальця і Мельника навіть у найскладніших обставинах боротьби на Батьківщині.

1922 р. Симон Петлюра, як Голова Директорії УНР і Головний Отаман Армії УНР, віддається політично-дипломатичній акції. Є. Коновалець та А. Мельник організовують боротьбу підпільними методами, так постала Українська Військова Організація (УВО), очолена полковником Є. Коновальцем. Наприкінці 1922 р. Є. Коновалець призначив полковника А. Мельника першим Крайовим Командантом УВО на західноукраїнських землях. На цій посаді А. Мельник пробув до весни 1924 р., коли був арештований разом з іншими членами УВО польською поліцією у справі О. Басараб. Слідство, тортури, знущання, карцер не зламали духу А. Мельника. Чотири роки пін пробув в ув’язненні, друзі згадували, що полковник був для них гідним прикладом стійкості, непохитності, витримки.

Після виходу з в’язниці А. Мельник, як розконспірований діяч УВО, змушений був займатися лише легальною працею, утримуючи постійний організаційний контакт з Є. Коновальцем. А. Мельник входить до правління видавничої спілки «Діло», очолює головну раду католицької організації української молоді «Орли», входить до комбатантської організації «Молода громада», головує в Товаристві українських інженерів тощо.

1929 року новостворена Організація Українських Націоналістів стає найвпливовішою силою національного буття, що організовує безкомпромісну боротьбу з усіма окупантами України на твердих засадах самостійності та соборності. А. Мельник входить до складу Сеньйорату ОУН та очолює Сенат ОУН, створений для керівництва діями ОУН на західноукраїнських землях. Голова Організації Євген Коновалець, неначе передчуваючи присуд долі, викликає на зустріч свого найближчого співробітника і соратника А. Мельника та наказує бути готовим очолити ОУН, якщо б з ним самим щось сталося. Підступний більшовицький злочин у Роттердамі 23 травня1938 р. прискорив реаїлізацію тієї домовленості. 11 жовтня 1938 р. А . Мельник, виконуючи волю свого попередника, перебирає керівництво ОУН і Українського Націоналістичного Руху, що затверджено рішенням Вужчого Проводу Українських Націоналістів. Однак, одержавши надзвичайні права, А . Мельник найперше поспішає скликати Другий Великий Збір Українських Націоналістів, що від імені всієї ОУН мав би затвердити його на чолі Організації. Скликати II ВЗУН напередодні великої воєнної хуртовини було нелегко. Але наприкінці серпня 1939 р. в Римі Збір одностайно затвердив Андрія Мельника Головою Проводу Українських Націоналістів і ОУН.

А.Мельник очолив ОУН у час державного будівництва Карпатської України. Цей період записаний до новітньої історії нашого народу як перемога ідеї самостійності, соборності і народоправності. Нема найменшого сумніву в тому, що ОУН була рушійною силою боротьби за державну самостійність Карпатської України. У цій справі вона співпрацювала з усіма українськими партіями, щоб парламентським шляхом довести до самостійності Карпатської України. І цей шлях ВИЯВИВСЯ правильним. Населення Карпатської України у демократичних виборах обрало свій парламент — Сейм, який проголосив самостійність Карпатської України з виразним наголошенням на тому, що Карпатська Україна вважає себе і є частиною Соборної України. ОУН взяла на себе відповідальність за оборону краю і в складі військової формації — Карпатської Січі — стала на боротьбу з угорським окупантом. Карпатська епопея була тим пробним каменем, на якому проявилися наміри гітлерівської Німеччини щодо державницьких устремлінь українського народу. Наказу Гітлера — віддати Карпатську Україну його союзникові Угорщині — уряд Карпатської України не виконав, а почав нерівний бій з ворогом.

Однак у ці дні, коли, як ніколи раніше, потрібна була непохитна єдність усіх націоналістичних сил, серед провідного членства ОУН уже визрівало розходження стратегічних концепцій. Люди, які ще недавно голосували за обрання А. Мельника Головою Проводу ОУН, переконавшись, що він твердо продовжуватиме лінію свого попередника Є. Коновальця, почали готувати організаційний переворот. Найвизначніші діячі націоналістичного руху, що разом з Є. Коновальцем створили УВО й ОУН, залишилися вірними Голові ПУН А.Мельникові, але сталося те, що сталося: розкол, що не лише ослабив увесь національно-визвольний рух, а й коштував життя безлічі кращих синів і дочок України. Вже невдовзі А. Мельникові довелося пережити втрату своїх найближчих друзів і помічників. Піраміду жертв вінчають імена Омеляна Сеника-Грибівського, Миколи Сціборського, Ярослава Барановського, Романа Сушка та багатьох інших. Однак А. Мельник рішуче раз і назавжди заборонив вірним йому членам Організації проливати у відповідь братню кров.

Німці не дозволили йому повернутися на Батьківщину, спершу тримали його під домашнім арештом, а далі ув’язнили в концентраційному таборі Заксенхаузен, але він висилає своїх найближчих співробітників в Україну з метою створення в Києві незалежного уряду. У жовтні 1941 р. у Києві було скликано Українську Національну Раду під проводом проф. М. Величківського. З перших днів існування вона була переслідувана німецьким окупантом і не змогла ствердитися як українська влада.

Посланці ОУН діяли в підпіллі. Вже в листопаді 1941 р. ОУН понесла криваві жертви, коли гестапо розстріляло учасників маніфестації на відзначення пам’яті Героїв Базару. По всіх містах України почалися арешти членів ОУН , масові розстріли. Найболючішим ударом стало знищення в лютому 1942 року поетки Олени Теліги і її співробітників, які в Києві організували легальне українське життя і видавали газету «Українське Слово» та літературний додаток «Літаври». Призначений А. Мельником його заступник О.Ольжич (Олег Кандиба), аж до арешту й смерті в концтаборі Заксенхаузен у 1944 р., керував впродовж воєнних років підпільною дією ОУН. Уже з осені 1941 року він посилав підпільників ОУН до повстанських формацій екзильного уряду УНР на Поліссі й Вотчині. Члени ОУН з перших днів війни пішки пробиралися до Львова, Житомира й Києва, щоб відновлювати там національне життя. Вони ще влітку 1941 р. почали приходити до першої повстанської формації Тараса Бульби-Боровця «Поліська Січ». Втрати ОУН у боротьбі із західним окупантом незлічимі. Крім розстрілів на рідній землі, гітлерівці загнали до концентраційних таборів багато членів ОУН включно з майже усім Проводом. Але це не могло спинити боротьбу ОУН. Принциповість А. Мельника і вірність його українській справі підтверджує ще й той факт, що по звільненні головних лідерів українських організацій з німецьких концтаборів усі вони (разом з політичними противниками, у тому числі й С. Бандерою) надали Андрієві Мельникові уповноваження вести переговори з німцями від імені українських політичних сил. Оскільки німці навіть у переддень капітуляції не захотіли рахуватися з державницькими прагненнями українського народу, переговори було перервано.

Перемога СРСР та його союзників у Другій світовій війні поставила перед Проводом ОУН нові завдання і диктувала нову політику. Члени ОУН мали наказ вийти з бункерів і схронів, легалізуватися, влитися в різні ділянки життя і підтримувати кожен вияв спротиву населення України сталінському жорстокому режимові. Багато членів ОУН заплатили за свою працю життям, практично всі — довгими роками ув’язнення чи заслання. Але вони зробили ту величезну справу, наслідки якої ми бачимо в сучасному процесі відродження України. Вся брехлива радянська пропаганда проти ОУН і українських націоналістів не підірвала довір’я нашого народу до ОУН. Ми бачимо, які благородні цілі ставили перед собою віддані кадри ОУН в Україні. Як досвідчений державний муж, А. Мельник знав, що світ рахується лише з сильними. Щ об українство за межами України було сильним, воно мусить бути об’єднаним, і тому вже в перших повоєнних роках А. Мельник, незважаючи на непримиренність більшості організацій та зливу необґрунтованих звинувачень, ініціює переговори усіх українських політичних формацій для об’єднання в одному державному центрі. Цього вдалося досягнути 1948 року створенням Української Національної Ради і реорганізацією Державного Центру УН Р в рамках традицій, започаткованих Головним Отаманом С. Петлюрою 1920 року. Одночасно з тим А. Мельник доручає кадровим діячам ОУН, які поселилися в різних країнах вільного світу, включатися в громадське і церковне життя, вберігати українську спільноту від денаціоналізації і відчуження від Батьківщини. 1957 року під час відвідин української громади в Канаді А . Мельник кинув в одному із своїх виступів заклик О Б ’ Є Д Н А Т И В С І С И Л И У К Р А ЇН Ц ІВ З А М Е Ж А М И Б А Т Ь К І В Щ И Н И В О Д Н ІЙ С У С П І Л Ь Н О -Г Р О М А Д С Ь К І Й Н А Д Б У Д О В І – « С В І Т О В О М У К О Н Г Р Е С І У К Р А ЇН Ц ІВ ». 

І він не обмежився закликом, а взявся до клопіткої праці втілення ідеї в життя. Зреалізувати цей задум змогли вже його послідовники аж у листопаді 1967 р., коли в Нью-Йорку відбувся Перший Світовий Конгрес Вільних Українців (С К В У ) за участю всіх українських сил світу.
Меморіальний комплекс у рідному селі
Воля Якубова.
Помер Голова ОУН А . Мельник 1 листопада 1964 р. далеко на чужині, його могила на цвинтарі столиці Великого Герцогства Люксембургу — чужої, але гостинної держави.
Джерело
Богдан Червак (фейсбук)

1 листопада 1861р. народилася Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Береза), Українська письменниця.

Народилася у в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — село Зелений Яр Доманівського району
Миколаївської області) в родині священика.

Дитинство та молодість її проминули на
півдні України. Закінчивши Одеську гімназію
1879 р., вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, працювала у сільських школах Херсонської губернії.

В 1885 р в одеському альманасі «Нива» було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. Дніпрова Чайка працювала у багатьох жанрах, добре відомі її вірші, п'єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події
1905 р.

1885 р. Дніпрова Чайка приїжджає до
Херсона , куди її чоловік — Феофан Василевський був засланий та займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих
опер.

Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах «Перший вінок», журнали
«Дзвінок», «Правда», «Зоря»), випускає цикл «Морські малюнки». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі («Мирські малюнки», «Тень несозданных созданий», «Дві птиці», «Морське серце», «Тополя», «Хвиля»).

Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей писала казки, вірші, лібретто дитячих опер («Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»). Твори її для дітей виховують у юних читачів ідею перемоги добра над злом. Довгі роки творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М. В. Лисенком. Саме на лібретто Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).

В 1909 р. письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до
1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918 – 1920 рр.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 в с. Германівці на Київщині. Похована у Києві на Байковому кладовищі 

Цей день в історії УПА - 1 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Іван Попович та Іван Тимків, с. Ямельниця Сколівського району.
********
1943 рік
У селі Великий Жолудськ на Рівненщині повстанці знищили двох німців. Один із повстанців зазнав поранення.

1944 рік
Рій сотні «Журавлі» УПА-Захід підірвав залізничну колію неподалік села Раків на Станіславщині. Знищені 5 військових охорони, ще кілька поранено.

1945 рік
У бою з москалями у селі Бір-Кунинський на Львівщині загинули троє повстанців СБ (служби безпеки ОУН).

Двоє повстанців потрапили у засідку загону НКВД біля села Крушельниця на Дрогобиччині і загинули в бою.

1946 рік
У бою з опергрупою МВД в урочищі «Шимкова долина» на Тернопільщині загинули двоє повстанців, ще один зміг прорватися.

1947 рік
Під час бою з москалями у селі Котиківка на Станіславщині загинули кущовий провідник ОУН «Чорний», слідчий СБ «Буревій» і районний референт Українського Червоного Хреста «Люба».

1948 рік
У селі Тростянець на Дрогобиччині підпільники знищили організатора колгоспу.

У селі Балинці на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

У бою з москалями у селі Волосянка на Дрогобиччині загинув заступник станичного ОУН Михайло Юшко – «Ворон».

У селі Тростянець на Тернопільщині повстанці важко поранили дільничного МВД.

1950 рік
Повстанець Павло Рошко захоплений важко пораненим у бою з москалями у селі Либохора на Дрогобиччині і добитий прикладами.

Джерело:
Історичний календар Календар УПА Події. Репортажі Сергій Горобець

субота, 31 жовтня 2020 р.

31 жовтня 1944 року – група, до складу якої входили два працівники райкому партії і працівники РВ НКВС, перебуваючи в нетверезому стані, розстріляли трьох жінок, які працювали на полі з села Костільники Бучацького району.

31 жовтня 1944 року – група, до складу якої входили два працівники райкому партії і працівники РВ НКВС, перебуваючи в нетверезому стані, розстріляли трьох жінок, які працювали на полі з села Костільники Бучацького району.

Джерело
https://teren.in.ua/2020/10/31/31-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-5/

На фото околиці села Костільники.