Збройна боротьба відділу УПА «Вітрогони» під командуванням сотенного Андрія Ільковича Марійчиного «Тютюнника».

Про життєвий шлях повстанського командира відомо небагато. Андрій Ількович Марійчин народився 12 грудня 1914 р. у с. Мошківці Калуського повіту Станіславівського циркулу.

Андрій Марійчин ("Тютюнник"), сотенний "Вітрогонів"

У 30-х роках Андрій Марійчин уже був відомий як громадський діяч при читальні «Просвіта». Упродовж 1934-1936 рр. служив у польській армії. З 1941-1942 рр. — член юнацької підпільної організації ОУН «Доріст» міста Калуша. Одночасно працював майстром у Калуській ремісничій школі й очолював підпільну ланку ОУН учнів торгівельної школи. Був активним членом ОУН(б). У ряди УПА вступив у 1943 р., якраз тоді увійшов до сотні «Заграва», де став бунчужним.

Військовий вишкіл пройшов у старшинській школі «Олені». Навчання закінчив у ранзі старшого булавного. У січні 1945 р. сформував й очолив відділ з конспіративним цифронімом 82 «Вітрогони» 23-го (Калуського) територіального відтинка «Магура».

До куреня Романа Мончаківського «Ромка» згаданого територіального відтинка входило три сотні чисельністю 400 стрільців. Відділ діяв на теренах Калуського, Долинського, Болехівського та інших районів Станіславщини. Саме до куреня «Ромка» поступив на службу Андрій Марійчин. Однак на початку 1945 р. курінь «Ромка» був розбитий.

5 січня 1945 р. бунчужний «Тютюнник» отримав наказ організувати новий повстанський відділ, який отримав назву «Вітрогони». Упродовж місяця у Галицькому районі сотенний мобілізував сімдесят новобранців-повстанців. Звідтам відділ перейшов Калущину, поповнився новобранцями із сіл Болохів і Завадка. Бойову активність сотня розпочала в лютого 1945 р.

Разом із сотнями «Середнього» і «Летуна» сотня «Тютюнника» брала участь у спільній акції на районний центр Войнилів. Під час нападу повстанці знищили десять більшовиків, здобули медикаменти й запаси шкіри. 23 лютого 1945 р. «Вітрогони» вступили в бій з прикордонниками в с. Липовиця, що на Рожнятівщині. Під час бою повстанці знищили лейтенанта і п’ять радянських прикордонників, а за  селом, у засідці, ще 20 більшовиків.

Другого квітня 1945 р. «Вітрогони» вирушили в рейд. Половину особового складу сотні тоді забрав тиф. Відділ поповнили новобранцями.

Повстанці 3 травня 1945 р. забрали зі спиртзаводу в с. Довпотів 400 л. спирту, динамомашину і дві пари коней з возами. 31 травня 1945 р. два рої чоти під командою ройового «Кулі» зробили засідку біля села Вигода Галицького району Станіславської області, але засідку було вистежили. На тактичні помилки повстанців вказує підполковник УПА Степан Фрасуляк: «Засідку розложено неправильно на відкритому полі. На засідку наїхало 5 підвод із 16 енкаведистами. По перших стрілах зі сторони підвідділу УПА ворог зорієнтувався в положенні, скоро заляг в окопах, що були по противній стороні дороги та наступав на наш відділ (з командою «рота вперьод»). Шляхом відступу для відділу було чисте відкрите поле. У висліді з двох роїв було 9 вбитими та 4 раненими. Між вбитими ройовий і чотовий санітар. Ворожі втрати – 10 вбитими».

Чота Кармелюка (14 стрільців) сотні «Вітрогони» 20 червня 1945 р здійснила напад на гарнізон НКВС села Збора Калуського району Станіславської області. Знищили командира гарнізону та кілька військовослужбовців. У спровокованій перестрілці двох підрозділів НКВС знищені ще 6 військовослужбовців.

21 червня 1945 р. відбувся напад відділу «Вітрогони» на гарнізон НКВС села Перекоси Калуського району Станіславської області. Під час нападу обстріляли сільраду, звільнели 20 заарештованих.

Наступний бойовий епізод сотні «Вітрогони» — 2 серпня 1945 р. на шляху з м. Болехова до с. Туря Велика. Тут група повстанців з 12 вояків під командою чотового «Гамалії» вчинила засідку на енкаведистів (16 осіб), які поверталися на двох возах з Болехова після терористичної акції. Під час бою відмовили кулемети. Стріляли тільки кріси. «По перших стрілах, — констатує Степан Фрасуляк, — большевики втекли в яр річки, забираючи зі собою одного вбитого і одного важко раненого. У ярі відкрили вогонь по наших. Підвідділ «Вітрогонів» відступив без втрат».

7 серпня 1945 р. в селі Суботів біля райцентру Галич Станіславської області відбувся оборонний бій сотні «Вітрогони» з військами НКВС.

Із подальших записів хроніки бойових буднів відділу «Вітрогони» довідуємося, що 2 вересня 1945 р. о 21.30 енкаведисти напапали на кватируючий в селі Дуброва Войнилівського районону рій повстанців. Ворог підійшов яром прямо до місця перебування повстанською рою. У результаті несподіваного нападу троє повстанців загинули, один поранений. Знову ж таки відсутність належної пильності призвела до втрат.

Повстанське військо переживало період морального надлому, тому в Наказі № 15 «Про стан відділів та підвідділів ТВ 23 «Магура» від 20 вересня 1945 р. в. о. командира відтинку Іван Кобилинець «Козак» зазначено: «Наші відділи характеризує брак ініціативи, винахідливості. Панує бездіяльність. Загальна деморалізація. Загалом бійці не загартовані». Такий стан бойових відділів був зумовлений тривалим пасивним перебування на одному місці, тому командування УПА настійно вимагало бойових рейдів, активності військ.

У цьому ж наказі засвідчено підвищення стрільців відділу 82 «Гамалії», «Кармелюка» й «Черника» до ступеня до старшого вістуна. На початку жовтня 1945 р. командир «Довбуш» скерував булавного «Морозенка» до відділу 82 «Вітрогони».

Тим часом, повстанська хроніка знову фіксує втрату повстанцями пильності: «Дня 20 жовтня 1945 р. таборуючий в лісі коло села Марківців (Тисменичиина) відділ заатакувала з двох сторін большевицька спецгрупа. Ведені провокатором большевики підсунулись до сплячих повстанців зовсім близько, оминаючи алярмові стійки. Під сильним ворожим обстрілом відділ, відстрілюючись, відступив з поля наскоку. Наші втрати: 3 вбиті, 4 пропавші безвісті. Втрати ворога – 5 вбитих».

Другого листопада 1945 р. підвідділ під командою «Крука» здійснив засідку на шляху Войнилів – Сівка. З боку Сівки повстанці обстріляли супровід із п’яти енкааведистів, які везли заарештованих. Троє більшовиків були поранені. Під час обстрілу ворога втекли всі арештовані, крім жінки й дівчини, яких більшовики забрали із собою. Ця ж подія продубльована й записом від 28листопада. Співпадання назви місцевості, обставин звільнення арештантів та кількості ворожих втрат дає підставу вважати епізоди 2 і 28 листопада 1945 р. однією подією, яку слід датувати 2 листопада. 

Восени 1945 р. сотня розмістилась у с. Довпотові Калуського району. Станичний села був провокатором, організував для всіх повстанців вечерю, а сам про все доніс ворогові. Але місцева сітка ОУН діяла блискавично. Від дівчини-зв’язкової сотник «Тютюнник» довідався про намір ворога. «Тютюнник» швидко підняв всіх бійців, і тої ж миті, вночі, повстанці помандрували за десятки кілометрів, голодні, виснажені, щоб загубити свій слід перед ворогом. У с. Селищі поранений у бою інтендант сотенного Білан Михайло Онуфрійович «Старий», щоб не здатись живим у руки ворога, розірвав себе гранатою.

26 грудня 1945 р. старшого булавного «Тютюнника» було звільнено від командування відділом «Вітрогони». Команду над рештою відділу перебрав булавний Микола Тюшка «Морозенко», а старший булавний «Тютюнник» відійшов на організаційну теренову працю. 31 грудня 1945 р. два рої «Морозенка» у лісі біля с. Танява Болехівського району знищили автомашину, захопили хліб і зброю.

28 лютого 1946 р. загинув, застрелившись, наступник «Тютюнника», командир відділу «Вітрогони» — булавний «Морозенко». Енкаведисти викрили його криївку з допомогою провокатора в селі Станькова, де він лікувався.

Старший булавний, колишній сотенний «Вітрогонів» Андрій Марійчин («Тютюнник») загинув під час облави у с. Дорогів (Галицький район) 13 квітня 1946 р. На місці загибелі командира встановили пам’ятний хрест.

Загальні втрати повстанців у зазначених 10 бойових епізодах склали 20 стрільців. Тоді як ворога — 15 вояків.

На теренах Калущини активно діяла й розгалужена мережа підпілля ОУН. Багато дівчат з родинного села А. Марійчина Мошківців стали зв’язковими, це: Розалія Марійчин (1927 р. н.) «Галка» — провідниця теренової сітки ОУН та Марія Іванків. Провідниця «Галка» згадує: «Під час коляди 1945 р. у с. Сівка колядники зібрались у хаті підрайонної «Галки» (тобто у мене), коли зненацька наскочили енкаведисти. Усіх було арештовано, а Рудого Петра (1923 р. н.) стрільця УНС вбито. З нього зняли взуття, прив’язали дротом до саней і галопом промчали через усе село. Знівечене тіло скинули якраз саме перед його рідною хатою на загальний огляд. Уранці тіло забрали. Де поховано невідомо».

Ще більш жорстоко поставилися «червоні визволителі» до стрільця сотні Михайла Федіва, пораненого біля Болохова, якого витягли з криївки у стодолі й почали ціпами по ньому молотити, доки живого не забили. Але діяльність станичного й кущового підпілля ОУН на Войнилівщині — це вже тама іншого дослідження.

Отже, збройна боротьба відділу УПА «Вітрогони» під командуванням сотенного «Тютюнника» разом з іншими відділами УПА суттєво перешкоджала утвердженню радянської влади на Станіславщині, сковували каральні акції військових гарнізонів, розташованих у містах і селах краю. Його бойові рейди відіграли важливу роль у розвитку повстанського руху на Калущині, сприяли накопиченню воєнного досвіду. Однак тактичні помилки, командирів середньої та низової ланок призводили до значних втрат в рядах повстанців.

автор - Іван Тимів.

Спомин: (автор: Скопляк Меланія) "Йому вже після смерті вороги викололи очі"

Степан Стебельський "Хрін" (ліворуч) та

Дмитро Хадай

*********

Автор: Меланія СКОПЛЯК м. Львів, 1927 р.н.,

уродженка с. Середнє Велике Ліського повіту. 

У Карпатських горах простягається на 7 км с. Середнє Велике Ліського повіту Ряшівського воєводства Воно віддалене від залізничної станції на 12 км, від повітового міста – 15 км. Рівнобіжно із селом протікає гірська річка, що ділить його на три частини. За річкою простягаються смугою гори, покриті лісами.

На схилах гір у мальовничому куточку був будинок, де жив парох села о. Ярослав Скопляк з родиною. До нього часто заходили вояки УПА. 

Коли німці зазнали поразки на східному фронті, почалась міграція людей на захід, особливо українців. Багато з них зупинялися на приходстві у брата священика, зокрема, митець Володимир Ласовський з сім'єю, дружина репресованого драматурга Миколи Куліша з сином Володимиром і дочкою Олею, учителі з Кривого Рогу та інші.

Перед Великодніми Святами 1944 р. почалися напади на села польських озброєних банд, які обкрадали, мордували невинних людей. У сусідньому с. Хотіні вбили вчителя і кількох селян. Тому чоловіки та навіть молоді жінки змушені були чергувати ночами, ходити дорогами, а старші жінки спали одягнені.

Як фронт перейшов через село 20 листопада і радянське військо подалося в гори, тоді до нас почали заходити вояки УПА. Польське військо ще так далеко в гори не забиралося.

Це був 1944 рік, і ми відчували, що в селі ніби є вільна Українська держава. Вояки УПА почувалися свобідно, поранені чи застуджені лікувалися в людей. Ми з сестрою Ганею часто їх відвідували, виконували функції зв'язкових Всюди, де необхідно було щось передати, нас посилав сотенний "Хрін". Він нам довіряв.

На Різдвяні свята, серед багатьох вояків був із Сокаля товариш нашого брата "Модеста" Богдан Довгун. Люди надзвичайно радо приймали хлопців, казали: «це наше славне військо».

Проте такий затишок тривав лише до 19 січня 1946 р. – великого релігійного свята Богоявлення або, як кажуть у народі, Йордану. Тоді, о 5-й годині ранку почалася служити Всеношня в церкві, а відтак – св. Літургія. Після її закінчення почалося Водосвяття на річці, де був вирізаний та святково прибраний хрест з льоду. Вояки УПА теж брали участь у цьому обряді. Нам дуже подобалося наше українське військо, ми з гордістю дивилися на наших прекрасних хлопців.

Коли почалося Водосвяття, до села підступив польський ворог та затіяв стрілянину. Люди перелякалися, кинулися втікати. На Водосвятті залишилися лише священик, дяк і наша мама.

Як згадує Іван Дмитрик у спогадах «Записки Українського повстанця в лісах Лемківщини», що тоді застава вчасно повідомила наших вояків про наступ ворога і вони зайняли оборонні позиції на горі, вдаривши з усієї зброї по поляках; ті відступили.

Після бою ми, боячись помсти з боку поляків, розїхалися по сусідніх селах. Там пробули майже два тижні! Патрулі польського війська зрідка навідувалися в наше село. У лютому та до половини березня було спокійно. Зима закінчувалася, ставало тепліше, починалася весна.

Проте 27-28 березня літак, популярно званий «кукурудзяник», два дні літав над селом, мабуть, спостерігав, що тут діється. Через день ми зауважили під селом польське військо. Люди почали втікати в ліс, – хто на конях, возах, а хто пішки. Наша мама, сестра і брат перебралися на коні через річку. Однак тут їх поляки затримали, повернули до хати, тримали під вартою. Мама просили охоронця, щоби відпустив, але даремно. Тільки ввечері, коли прийшов військовий старшина, їх звільнили. Вони бачили, як поляки запалювали будинки, будівлі в селі.

Рано, коли ми втікали з братом о. Ярославом з села, нам зустрівся упівець на псевдо «Думка». Прізвище його Кантор, він із с. Себечева Сокальського повіту, де наш батько був директором народної школи. Він каже до брата: «Отче, остерігайтеся»; брат теж йому цього побажав. На жаль, він загинув. Небезпека наростала. Відомий сотенний "Хрін" довідався через розвідку, що поляки готуються знищити села Лукове – Середнє Велике – Хотінь, а людей вивезти в Радянську Україну. Тоді сотенний вирішив взяти ті села під опіку УПА. Увечері 29 березня 1946 р. в наше село прибули загони його, Бора та Мирона. 

Так сталося, що ворог оточив сотню "Хріна" і чету сотні Мирона. Але, Богу дякувати, вони зуміли прорватися.

Марія Остромира в книжці «Лемківщина в огні» пише, що поляки кинули на наш терен військову дивізію. 30 березня тут біля сіл Середнє Велике – Хотінь зав'язався великий бій. Сотні УПА, що об'єдналися, розбили ворога та знищили прикордонну заставу. В ході запеклої сутички поляки спалили частину села, так звану «Підкечеру», де найбільше перебували повстанці. Нижній і верхній кінець села залишились неушкоджені.

У лісі ми затрималися до неділі – то була Хрестопоклонна неділя. Рано священик Ярослав відправив молебень до Пресвятої Богородиці, акафіст. Після цього співали «Хресту Твоєму покланяємось, Владико». Всі люди, хто був, щиро молилися зі сльозами в очах. У понеділок я повернулася додому. Тут увечері священик поховав убитих: 5 повстанців і 5 цивільних, між якими й Івана Ганчара – брата нашої братової. Поранений упівець "Савка" підірвав себе гранатою. Польські патрулі продовжували наїзди на село, потім дали нам спокій. Йшла мова про переселення, до якого дуже активно велась підготовка польської влади.

Перед виселенням, наш брат Олесь, який був у рядах УПА, прийшов попрощатися з мамою, братами, сестрами. Це були дуже хвилюючі хвилини для нас усіх. Олесь просив брата о. Ярослава, щоб він опікувався мамою. Відтак, ми його більше не бачили й досі не знаємо, що з ним сталося.

Будучи одного разу в товаристві «Надсяння», я прочитала в книжці Євгена Місила «Репатріація чи депортація» (мова польська, т. 2. Варшава, 1999, с. 292), що 31 липня 1946 р. з с. Ветлина прийшло через Полонину до Сухих Рік близько 250 польських жовнірів. По дорозі вони наштовхнулися на стрільців, з вд. Б (Бора). Поляки оточили стрільців, хотіли взяти їх у полон. Однак останні вчинили опір, внаслідок чого вбито ройового «ОЛЕСЯ». Йому вже після смерті вороги викололи очі. 

Прізвища воїна УПА «ОЛЕСЯ» в цій та інших книгах немає. Тому точно не знаємо, чи то був наш брат Олесь на псевдо «Олесь».

Виселення відбулося в середу на Страсний тиждень. На залізничній станції Загір'я ми просиділи Великодні Свята. Тільки перед Провідною неділею подали товарні вагони. Перед відправленням поїзда о. Ярослав благословив усіх, хто вирушав у незнану дорогу, і тих, хто залишився на станції. Народ заливався гіркими сльозами з жалю, що залишає свій рідний край, красиву, квітучу найдорожчу прикарпатську землю, де гори за горами синіють, вкриті дрімучими лісами.

8 листопада 1887р. народився Дмитро Вітовський, державний і військовий діяч, полковник УСС та УГА.

Народився 8 листопада 1887 року у дрібношляхетській родині в селі Медуха Станіславського повіту , випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету.

*******

“2 серпня 1919 р. над Польщею (в районі Познані), з якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам’янця-Подільського і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратібора у Сілезії). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полк. Д.Вітовський, якого згодом поховали в Берліні”, - цитує документи уряду УНР із варшавського архіву Biblioteky Narodowie історик Павло Гай-Нижник.

Літак розбився через несправність у моторі. Хоч довгий час версій загибелі Вітовського було кілька, зокрема, ніби-то судно із полковником збили.

Дмитро Вітовський був одним із очільників україно-польське протистояння у 1918-1919 роках, організатором Листопадового зриву, коли несподіваним ударом всього за одну ніч на уламках Австро-Угорської імперії, зумів зайняти Львів.

Обіймав посаду командира збройних сил та державного секретаря (тобто міністра) військових справ ЗУНР. Входив до складу української делегації на мирній конференції в Парижі, яка мала домагатися припинення польської агресії проти ЗУНР.

До цього Вітовського вважали одним із неформальних лідерів Січових стрільців. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти . Вважав, що коли “буде армія - буде і державність”. Створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові.

"Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов'язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн ", - згадував про Вітовського побратим Дмитро Паліїв.

За місяць до смерті у Дмитра Вітовського народився син - теж Дмитро. Він був одним із командирів УПА, загинув у віці 27 років.

Військового міністра ЗУНР поховали у Берліні на цвинтарі Гугенотів. Лише у 2002 році Дмитра Вітовського перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові.

Джерело

https://galinfo.com.ua/

*********

10 фактів із життя Дмитра Вітовського:!

1. СФОРМУВАВ КУРІНЬ УСС

На початку Першої світової війни перебував у лавах легіону Українських січових стрільців (УСС), який формувався у Львові. Підстаршині Вітовському доручили формувати перший курінь УСС. Наказом командування від 7 вересня 1914 р. Вітовського іменовано сотником і призначено командиром сотні третього півкуреня отамана Степана Шухевича. Наприкінці місяця його стрільці вже виконували перше бойове завдання.

2. ВІДМОВИВСЯ ПРИСЯГАТИ АВСТРІЇ

Щойно сформований легіон УСС перекинули до Стрия, де 3 вересня 1914 р. його вояки урочисто склали військову присягу. З ініціативи Вітовського група старшин і стрільців відмовилася від офіційного тексту присяги австрійської армії. Січовики поклялися служити Україні та воювати за честь української зброї. Вже наступного дня легіон перевезли в околиці Мукачева. Після того, як росіяни захопили Галичину і відтіснили цісарські війська у Карпати, гірські перевали на кілька місяців стали театром жорстоких битв, бойовим хрещенням січовиків.

3. БИВСЯ З РОСІЙСЬКОЮ АРМІЄЮ

У жовтні 1914 р. австрійські війська прорвали оборону росіян в Карпатах і контрударом у бік Львова відкинули частини армії генерала Брусилова до Стрия й Дрогобича. Сотня Вітовського відзначилася у боях 1-2 травня 1915 p., коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. У ніч на 2 травня підрозділи Гриця Коссака, Степана Шухевича, Андрія Мельника, Дмитра Вітовського стрімким контрударом захопили вершину Маківки. Спроби російських частин прорвати оборону січовиків при підтримці важкої артилерії не вдалися. Битва на Маківці була однією з найяскравіших в історії легіону УСС. Сотник Д. Вітовський нагороджений медаллю Хоробрості. Наступною пам'ятною віхою на фронтових шляхах сотника стала Горлицька операція німецько-австрійських військ улітку 1915 p., коли під їх натиском російська армія залишила майже всю Галичину.

4. ПОШИРЮВАВ ОСВІТУ НА ВОЛИНІ

Восени 1915 p. фронт стабілізувався і сотника відкликали у запілля. Наприкінці січня 1916 р. командування австрійської армії скерувало Д.Вітовського у щойно зайняту Волинь на посаду ковельського комісара для набору поповнення легіону УСС. Через відсутність контингенту набір був безперспективним, і Д. Вітовський спільно з комісарами Володимира-Волинського і Луцька – М. Саєвичем та М. Гаврилком розгорнули широку діяльність щодо розвитку українського шкільництва у зрусифікованому краї. Невдовзі тут засновано 46 українських шкіл, де вчителі – січові старшини і стрільці, викликані на Волинь, - навчали більше ніж 800 дітей. Всього ж до 1918 р. засновано близько 150 українських шкіл. Підручники для волинських дітей збирав спеціально організований у Львові комітет на чолі з істориком Іваном Крип'якевичем (з Вітовським він запізнався ще в університетський період).

5. ТУРБУВАВСЯ ПРО ЕВАКУЙОВАНИХ УКРАЇНЦІВ

На Волині Д.Вітовський опікувався долею українців, які перебували в евакуації. У вересні 1916 р. на фронт 4-ї австрійської армії, яка на той час вела бойові дії у цьому районі, прибув командувач Східного фронту принц Оскар. Сотника запросили на прийом, де відбулася розмова з принцом про українські справи. Д. Вітовського гідно оцінили й призначили референтом при 4-й армії у справах евакуйованих українців, яких під час Брусилівського прориву на Ковельщині зосередилося понад 23 тисячі. Він дбав про їхнє розміщення, харчування, медичне забезпечення, навчання дітей. У квітні 1917 р. Вітовського відкликали з Волині й призначили ад'ютантом (начальника штабу) Вишколу УСС, яким тоді командував отаман М. Тарнавський.

6. ВІДСТОЯВ СВІЙ ЛЕГІОН

Через наміри австрійського уряду включити Галичину до складу відроджуваної Польщі на одній з військових нарад висловилися за негайне розформування легіону УСС. Д. Вітовський, який став одним з ініціаторів дискусії, виступив за збереження й усіляке зміцнення української національної частини як зародка майбутніх Збройних сил Української держави. Завдяки високому авторитету сотника його думка переважила. Це врятувало легіон, який зіграв вирішальну роль у Листопадовій національно-демократичній революції й став ядром створеної у ході війни з Польщею Галицької армії. Вдруге старшини зібралися у грудні 1917 р. на генеральну нараду в с. Гуштин. Знову розгорілася дискусія щодо подальшої долі легіону. Більшість її учасників пропонувала перейти на бік Центральної Ради або розформувати легіон УСС. Д. Вітовський відстояв його існування.

7. ЗДІЙСНИВ ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

Після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися незалежні Чехословаччина, Польща, Югославія, Угорщина. 18 жовтня у Львові засновано Українську Національну Раду (УНРаду) з метою утворення на західноукраїнських землях національної держави. 31 жовтня стало відомо, що австрійський намісник у Галичині генерал К. Гуйн категорично відмовився передати владу українцям. У ході гострої дискусії більшість погодилася чекати обіцяного Віднем маніфесту. Раптом взяв слово Вітовський і від імені Військового комітету рішуче заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, - завтра його візьмуть поляки».

Згідно з планом повстання Д. Вітовський негайно розіслав кур'єрів з наказами міським і повітовим комісаром краю у ніч на 1 листопада брати владу. Першолистопадове повстання розпочалося о 4 годині ранку. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші донесення. І. Цьокан повідомив, що домовився про нейтралітет німецьких, австрійських та угорських частин львівського гарнізону. О п'ятій годині стало відомо, що старшини Мартинець і Сендецький зі своїми стрільцями захопили намісництво і Ратушу та арештували генерала Гуйна. Таким чином, за кілька годин вдалося роззброїти або блокувати частини міського ґарнізону та зайняти найважливіші об'єкти. Вранці 1 листопада Львів майже повністю контролювали українські військові підрозділи. На Ратуші замаяв синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським (загинув у бою з поляками в березні 1919 р.). О сьомій годині отаман Д. Вітовський радісно доповів голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. Невдовзі почали надходити вісті про швидку перемогу українських військових сил у Станиславові, Коломиї, Тернополі, Бродах, Збаражі та в інших містах і повітах краю.

8. СТВОРЮВАВ ГАЛИЦЬКУ АРМІЮ ЗУНР

Першим державним секретарем військових справ ЗУНР став підвищений у званні до полковника Д. Вітовський. Йому доручили розгорнути військове будівництво молодої держави. Уже наступного дня він почав формувати Державний секретаріат військових справ, який повинен був організовувати регулярну армію, її запілля, військову адміністрацію, мобілізацію і вишкіл поповнення, озброєння, забезпечення всім необхідним для ведення сучасної війни. 13 листопада державний секретар підписав накази про створення 12 військових округ на території Східної Галичини й Буковини, часткову мобілізацію до регулярного війська, демобілізацію усіх військових частин Австро-Угорщини на теренах ЗУНР, затвердив текст військової присяги. Д. Вітовський зумів сформувати важливий осередок державотворення. У його 18 відділах працювали молоді, але здібні старшини-фронтовики. Саме зусиллями Державного секретаріату у 1919 р. Галицька армія вже нараховувала близько 100 тис. вояків, мала 1400 старшин.

9. ОБ’ЄДНУВАВ УКРАЇНУ

Д. Вітовський одним з перших членів уряду висловив пропозицію негайно укласти воєнний союз із Наддніпрянською Україною, надіслати делегацію до Києва. Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові була підписана угода з Директорією Української Народної Республіки (УНР), за якою в Галичину прибули військові частини та ешелони зі зброєю і військовою технікою. За сприяння державного секретаря до служби в Галицькій армії були прийняті досвідчені австрійські старшини. 3 Наддніпрянської та колишньої російської армії запрошені на службу генерали Михайло Омелянович-Павленко, Володимир Гембачів, Олександр Греків, полковники Микола Какурін, Євген Мішковський, Джамбулат Кануков, Андрій Долуд та багато інших, які відіграли важливу роль у становленні молодої армії.

Соборницька мрія Д. Вітовського здійснилася 22 січня 1919 р., коли він у складі галицької делегації (36 осіб) був присутній на Софіївському майдані Києва в момент урочистого проголошення Акту Злуки. У зверненні до військ з нагоди злуки з Великою Україною Д. Вітовський писав: «Сповіщаємо вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... Ще хвиля кровавого зусилля - і слово стане ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна!».

10. ЗАХИЩАВ СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ В ПАРИЖІ

Навесні 1919 р. уряд ЗУНР здійснив ряд дипломатичних заходів для припинення війни. 17 квітня 1919 р. делегація ЗУНР виїхала до Парижа на мирну конференцію країн Антанти і США. Д. Вітовський входив у делегацію як військовий спеціаліст.

У Парижі на засіданні комісії генерала Боти Д. Вітовський у своїй заяві переконливо доповів, що його держава бажає миру й готова виконувати умови перемир’я, але польська сторона не підтримує її пропозицій. Полковник твердо відстоював лінію демаркації з поляками станом на 20 березня приблизно по ріці Сян. Генерал Бота у багатьох позиціях погоджувався з галичанами. Але лідери Антанти були байдужими до української державності, вони робили ставку в боротьбі з більшовицькою Росією на Польщу і Добровольчу армію генерала Денікіна.

Сформована у Франції армія генерала Галлера прибула на Галицький фронт і розгорнула широкий наступ. 19 травня 1919 р. українська делегація вручила ноту протесту генералові Боту, який їх підтримав і обіцяв розглянути українське питання на комісії. 21 травня Д. Вітовський і М. Лозинський надіслали ультиматум уже голові Паризької мирної конференції: оскільки ЗУНР не отримує підтримки Антанти, їх перебування у Парижі не має сенсу. Того ж дня делегацію запросили на засідання Верховної Ради за участю В. Вільсона, Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джорджа, під головуванням американського президента. Д. Вітовський і В. Панейко висловили рішучий протест у зв’язку з розгортанням польської агресії, підтвердивши свою позицію щодо соборності українських земель. Але цей демарш не вплинув на позицію Антанти.

Д. Вітовський особисто звернувся до президента США, заявивши: «Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням». 27 травня галицька делегація здійснила ще один дипломатичний демарш. Але Париж проігнорував заходи українців. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької мирної конференції затвердила ганебне рішення про дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Спомин з 1937р. "Після суду нам всім відібрали мазепинки" (автор: Франківський Михайло)

Михайло Франківський.

Був початок травня 1937 року В цьому місяці у філії «Просвіти» Народного дому в м. Любачеві відбувалася виставка українських виробів з цілої Галичини. На цю виставку наш провідник з самоосвітнього гуртка п. Андріян Лебедович зорганізував нас, молодих хлопців в числі 14 осіб, і в другу неділю травня 1937 року ми всі вибрались на цю виставку, щоб пооглядати наші українські вироби і т. д.

Усі ми були в мазепинках і йшли пішки 16 км до м. Любачева. Тільки-но ввійшли в м. Чесанів, як з'явилась польська поліція, розігнала нас і сказала не йти разом, бо ми йшли парами по хідникам. Ми розійшлись на всі сторони, а тоді за містом на Дахнівській вулиці злучились і так прийшли до м. Любачева. На передмісті ми ступили на подвір'я панства Жуків, щоб напитись води і трохи почиститись з пороху. Коли виходили з подвір'я на дорогу, з'явилась польська поліція. Спитали, куди йдемо, тоді записали кожного ім'я, прізвища та адресу і наказали не йти разом, групово, парами.

Доходячи до ринку, ми знову парами рушили до Народного дому «Просвіти». І знову з'явилось двоє поліцаїв і порозганяли нас на всі сторони.

Місто Любачів нам знане, і ми з усіх сторін зійшлись та стрінулись в Народному домі у залі виставок. Там пооглядали всі українські вироби, різні експонати, знімки і надвечір повернулись до свого села Горайця. Всі ми були задоволені.

Після десяти днів нас повідомили, щоб 21 травня 1937 року з'явились в повітовий суд в Любачеві. В цей день ми знову всі вибрались в мазепинках на судову розправу. В Любачеві ми ступили до фотографа і зробили спільну знимку.

В суді викликували нас по азбуці і викликали кожного окремо. Судили нас за віком. Наймолодші з нас дістали по два тижні в'язниці, старші – по три тижні, а декільком найстаршим припало по чотири тижні. Після суду нам всім відібрали мазепинки, і ми пішли додому без шапок.

На другий вечір ми всі зібрались до нашої читальні, і наш провідник п. Андріян Лебедович сказав, що цю справу бере на себе і подасть до обласного суду у Львові. А за нашого оборонця взяв адвоката д-ра Степана Шухевича (оборонця політв'язнів).

На цьому все закінчилось, і ми всі забули про цю нашу судову справу. Аж через півтора року, 22 листопада 1938 року, після Михайлівської забави, о 6-30 ранку мене збудила сестра Єва і сказала, що поліція чекає мене коло кооперативи і забере до арешту в Чесанові. Я не знав, в чому справа. Забава пройшла гарно, спокійно, без бійки, а тут мене мають брати до арешту...

Після сніданку приходжу до кооперативи. Стоїть фірман з возом, біля нього поліцай Стасьо з Плазова і троє наших хлопців: Бумбар Роман, Пелипець Іван та Бень Олекса. До них прилучився і я.

Поліцай наказав нам іти попереду, а сам сів на віз, і так ми дійшли до Чесанова. В Чесанові пройшли судову браму через подвір'я. Ключник відкрив двері, впустив нас в коридор, відчинив камеру, впустив нас всередину і сказав до арештантів: «Але, хлопці, уважайте на них (себто на нас). Дайте їм добре на згадку!». Було в цій камері вже чотири особи, і ще нас четверо. Відсиділи ми всі по чотири доби, а хто не хотів сидіти, то батько мусив заплатити за нього 20 злотих.

Наш оборонець д-р Степан Шухевич зменшив наш арешт до 4-х діб, а кошти на судову розплату полагодив з адвокатом наш провідник Андріян Лебедович (пізніше – зв'язковий ОУН, загинув від рук гестапо разом з братами Козіями на залізничній станції в Горинці).

Був час Великого посту, і кожного року в половині березня відбувалась Великодня сповідь для всіх парафіян с. Жукова та Горайця. В 1939 році сповідь відбувалась 4 березня, а на другий день зранку всі приймали Святе Причастя. Після цього зустрівся я з Романом Бумбаром, Василем Козієм і сказав їм: «Ми за мазепинки відсиділи в арешті, в мазепинках можна ходити. А нині йдемо до Любачева в повітовий суд за нашими мазепинками».

Вони послухали моєї поради, і ми втрьох пішли таки із Жукова до Любачева. Прийшли ми до судової канцелярії, розповіли їм, в чому справа, вони нас вислухали і віддали нам наші мазепинки. Цим разом з нами говорили дуже чемно, а при відході сказали: «Хлопаки, як підете в місто, то не беріть шапок на голови...» Ми подякували їм, що перетримали наші мазепинки в порядку і вийшли надвір. Сховали цивільні шапки до кишень, а на голови заложили мазепинки і пішли до фотографа зробити в мазепинках знимку.

Ці фотографії в мазепинках я зберігаю у себе в альбомі на пам'ять про те, як християнська демократична держава Польща ставилась до нас, українців, і забороняла носити мазепинки.

Із 14-ти хлопців, що на знимці, один я залишився живий. Одні з них загинули в лавах УПА в боротьбі з ворогами, інші померли на вигнанні чи в еміграції. Дякую Всевишньому Богові, що дозволив мені дожити до того часу, коли Україна стала незалежною державою.

Джерело:

опубліковано 2 вер. 2012 р., 23:23 Степан Гринчишин. Автор: Михайло Франківський, народився в с. Гораєць на Любачівщині

Вісник Любачівщини №13, Львів –2005.–96 стор. Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 8 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Буковинські підпільники.

Третій зліва Іван Гулей "Меч"

*********

1943 рік

Біля села Плоске на Рівненщині німці оточили боївку УПА, що зібралася на нараду в лісовому урочищі. В бою загинули 9 повстанців, лише один зміг прорватися.

1944 рік

Рейдова група УПА-Південь у селі Липівка на Кам’янець-Подільщині знищила документи колгоспу й телефонний зв’язок.

1945 рік

Відділи сотень «Сірі» та «Лебеді» УПА-Захід у засідці біля села Посіч на Станіславщині знищили старшого лейтенанта і 14 військових НКВД.

У селі Снідавка на Станіславщині повстанці провели для жителів села, що зібралися на центральній площі, антирадянський мітинг.

Повстанець «Павлик» був оточений під час облави в райцентрі Підбуж на Дрогобиччині. У перестрілці знищив трьох москалів і загинув при спробі прорватися.

1947 рік

У боях з москалями у селах Ілів і Козьова на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Дмитро Лютий і ще один повстанець.

Під час нападу загону МВД у селі Виннички на Львівщині захоплений у полон станичний ОУН Дмитро Хита – «Вільха».

1948 рік

У селі Долиняни на Львівщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, ще одного поранили.

Під час зіткнення з опергрупою МВД біля села Купчинці на Тернопільщині загинули двоє повстанців, у тому числі районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Хома – «Орлик».

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Довгошиї на Рівненщині. Загинули двоє повстанців, що перебували всередині.

1949 рік

У боях з москалями у селах Вільшаник, Недільна і Ясиня на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Лука на Тернопільщині. Троє повстанців учинили збройний опір і загинули в перестрілці при спробі прориву.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Черче на Волині. Загинула друкарка окружного проводу ОУН Пелагія Герасимчук.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

7 листопада 1879р. народився Черкавський Михайло - громадсько-політичний діяч, педагог, просвітянин. Член Центральної Ради, сенатор польського сейму. У період УНР – комісар освіти Волині.

Походив з Української зем'янської (заможної) родини. Його батьками були Костянтин та Барбара з дому Карнковська. Після закінчення в 1900 році православної духовної семінарії в Кременці розпочав навчання на відділенні літератури та слов'янських мов історико-філологічного факультету Варшавського університету (на той час це був університет Російської імперії з російською мовою викладання). 

Під час навчання став членом підпільної організації Українська Студентська Громада. Під час російської революції 1905 року виступив на боці поляків і був учасником студентського страйку з вимогою впровадження польської мови, як мови викладання, в університеті. Пізніше змушений був перевестись до Санкт-Петербургу, де й завершив навчання в університеті, отримавши диплом І ступені в 1907 році.

Після завершення навчання розпочав трудову діяльність викладачем літератури і російської мови в гімназії міста Комрат Бессарабської губернії. У 1910—1915 роках працював професором державної гімназії в

Луцьку. До 1914 року друкувався в Раді, єдиній україномовній газеті Києва. Після початку Першої Світової Війни й наступу

Центральних держав в глиб Російської імперії після битви під Горлицями його було евакуйовано разом зі школою до Бєлгороду в Курську губернію. Поєднував працю в гімназії з викладацькою роботою в Інституті.

Після початку революції 1917 року й падіння царату був призначений Українською Центральною Радою губернським волинським комісаром освіти з осередком в

Житомирі, де швидко організував українські школи та курси українознавства, заснував філію «Просвіти» у Кременці.

Спільно з Самійлом Підгірським редагував тижневик «Громадянин» та часопис «Волинська Газета». У 1918 році був делегатом до Всеросійських установчих зборів від Української партії соціалістів-федералістів. Після перевороту Петра Скоропадського та встановлення гетьманату в 1918 році керував волинським відділом організації Український Національний Союз, опозиційної до гетьмана. За критику тодішньої державної політики на шпальтах «Волинської Газети» часопис було закрито, а самого Черкавського навіть на деякий час заарештували. 

Після захоплення Волині військами ЧА на деякий час відійшов від політичного життя. Оселився в Дубному, потім переїхав в Кременець, де працював над українізацією шкільництва. У 1920—1921 роках працював директором Учительської семінарії в Дермані (до її закриття польською владою).

Протягом 1922-27 років — сенатор польського сенату від Волинського воєводства (16-й номер від «Блоку національних меншин») і голова Української Парляментарної Репрезентації, заступник голови, а згодом й голова Українського Клубу; один з засновників (в липні 1925) Українського Національно-Демократичного Об'єднання і заступник голови; в 1925—1927 роках був учасником української делегації на ІІІ, ІV і V Конгрес Народних Меншин в Женеві (Швейцарія), активний член всіх українських організацій на Волині, зокрема в Кремінці (один з засновників товариства «Український Народний Дім» (червень 1925), член його Наглядової Ради; голова кременецької «Просвіти»). 

У 1928 році став міським радником в Луцьку. Протягом 1926—1929 років видавав в Луцьку часопис «Громада», пізніше — «Українська Громада». У 1922 році — член Центрального Виборчого Комітету Блоку національних меншин.

Справив великий вплив на письменника

Уласа Самчука, останній товаришував з його сином Юрієм.

Помер від зараження крові (сепсису). Був похований на Личаківському цвинтарі у Львові, надгробок не зберігся. Дирекція Личаківського цвинтаря планує встановити на віднайденому місці поховання пропам'ятний знак. (можливо вже встановила? ред.).

Після окупації Західної України москалями родина Михайла Черкавського була арештована НКВС. Дружина Марія померла в 1960 році після повернення з заслання, донька Наталія Білинська, випускниця

Варшавського університету, загинула в

ГУЛАГу в 1942 році. Син Юрій був розстріляний Гестапо в 1943 році в Кремінці.

Джерела:

1.Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка . — Париж, 1955—2003.

2.Черкавський Михайло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я . — С. 2047. — 1000 екз.

7 листопада 1897р. на Закарпатті у с. Ясіня народився Дмитро Климпуш, головний командант Карпатської Січі.

Народився в багатодітній заможній селянській сім'ї. Закінчив народну школи у рідному селі. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії. Воював на східному та італійському фронтах, був двічі поранений. Брав участь у поході Січових Стрільців на Мармарош-Сигіт, де потрапив у полон до румунів (1918—1919). 

Коли Закарпаття ввійшло до складу Чехословацької Республіки, мобілізований в чехословацьку армію. Продовжував службу в Ужгороді та Севлюші (Виноградові). Демобілізувався у званні старшини. Працював касиром у Ясінянській філії Підкарпатського банку в 1921—1923 роках. Учасник гуцульського повстання.

Як учасник війни, Дмитро Климпуш дістав дозвіл на відкриття готелю й корчми; потім всі брати придбали тартак, млин і 1928 року створили фірму «Брати Климпуші — лісопилка і млин», ставши співвласниками (1928—1944).

Громадська і політична діяльність

Дмитро Климпуш був одним із керівників

Гуцульської республіки у 1918 році. У 1923 року Дмитро Климпуш стає членом соціал-демократичної партії, а 1927 року його обрано секретарем сільської організації соціал-демократичної партії. З 1937 року стає членом окружного представництва СДП

Чехословаччини.

У 1923 р. Климпуш вступає в члени спортивного товариства Січ, а в 1927 року очолив його. Товариство, при створенні, не ставило перед собою політичних завдань, займалось спортивно-виховною роботою та організацією спортивних змагань. Членом товариства був і Олекса Борканюк.

Разом з братами брав активну участь у піднесенні національної та громадської свідомості. Вони вносили пожертви на будівництво Народного дому товариства

Просвіта в Ужгороді та Рахові, підтримували закарпатських студентів у Празі, фінансували їх видання «Альманах підкарпато-українських студентів», брали участь у всіх заходах закарпатської «Просвіти». Для поїздки на Всепросвітянський з'їзд, що відбувся у жовтні 1937 року, було замовлено та оплачено спецпоїзд з Ясіня до Ужгорода та назад, який забирав усіх очікуючих на станціях просвітян.

***********

Керівництво Карпатської Січі на балконі будинку Головної Команди під час проведеня ІІ-го з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р. Промовляє – генерал Віктор Курманович, позаду – референт Проводу українських націоналістів Ярослав Барановський, ліворуч – головний командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш і депутат Сейму Карпатської України Юліан Бращайко.

Дата: 19.02.1939 р.

Джерело: Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби Карпатських українців у 1919-1939 рр. – Торонто, 1965.

********

Карпатська Січ:

Восени 1938 року Підкарпатська Русь, як тоді офіційно називалось Закарпаття, стала автономною частиною Чехословаччини. На початку листопада 1938 року на запрошення прем'єра краю Августина Волошина Дмитро Климпуш прибуває до м. Хуст . Було вирішено змінити статут товариства «Січ» і на його основі створити «Карпатську Січ» — напіввійськову організацію, яка б готувала кадри для адміністративного апарату внутрішніх справ, а також із чехословацькими прикордонниками охороняла кордони Карпатської України. 9 листопада 1938 року статут Організації народної оборони «Карпатська Січ» був затверджений, а її головним командантом було обрано Дмитра Климпуша, обов'язки якого Дмитро виконував на громадських засадах. Дмитро Климпуш був розважливим керівником — і, як командант, не розділяв радикальних поглядів членів організації, усвідомлюючи безперспективність протистояння регулярним військам. Свою увагу Дмитро Климпуш зосереджував на підвищенні якості військової підготовки та розбудові організаційної структури організації.

Після проголошення самостійності

Карпатською Україною, вона майже відразу була окупована Угорщиною, сили січовиків та регулярної армії були нерівними. Під час окупації були розгорнуті широкомасштабні

репресії проти січовиків. Частина з них емігрувала, частина переховувалась, як і брати Климпуші. Брати майже три місяці переховувалися в рідному селі. З амністією арештованих у Вар'юлопоші, вони отримали документи і вирушили до м. П'єщани у Словаччину, де в санаторії працював Юліан Ревай, колишній міністр Карпатської України. 

Повернувшись до Ясіня, брати продовжили роботу на своїй фірмі.

Радянський період:

З приходом Радянської армії Дмитро Климпуш уперше був заарештований

СМЕРШем 8 грудня 1944 року, у січні 1947 року його звільнили. Хоча Дмитро Климпуш мав можливість разом із сім'єю емігрувати на Захід, він не міг покинути рідний край, своїх людей і не розділити їхньої долі. Після звільнення в січні 1947 року працював в селі Ясіня бухгалтером ліспромгоспу. 11 квітня 1947 року він був заарештований повторно і звинувачений в українському націоналізмі. За вироком так званої трійки був засуджений на вісім років виправних таборів. Покарання відбував у Ангарському таборі Іркутської області Росії.

Повернувся додому в 1956 року з надломленим здоров'ям і через три роки помер. Похований Дмитро Климпуш в с. Ясіня, поряд з батьками. Посмертно реабілітований 2 лютого 1993 . З нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Головного Команданта «Карпатської Січі» у Ясіня відкрито пам'ятник-погруддя Дмитра Климпуша, автор Михайло Белень.

Джерело:

М. М. Вегеш . Климпуш Дмитро //

Енциклопедія історії України : у 10 т./редкол.: В. А. Смолій (голова).

Інститут історії України НАН України. — К.:

Наук. думка, 2007. Т. 4: Ка — Ком. С. 351. — 528 с.: іл. ISBN 978-966-00-0692-8. Біографія Дмитра Климпуша

Література

Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її оборонців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. — Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с. Вікіпедія.

7 листопада 1857р. у Києві народився Дмитро Багалій - Український історик і громадський діяч.

Рано осиротів, виховувався в родині тітки. Тож його вважають людиною, яка зробила себе сама.

Закінчив із золотою медаллю 2-гу київську гімназію. Навчався в Київському та Харківському університетах, був учнем Володимира Антоновича. У віці 30 років захистив докторську дисертацію «Про колонізацію степових околиць Московської держави» (1887).

Ще зі студентських років приєднався до українського руху. Вважав, що «рідна мова – найкращий провідник освіти, науки на культури». Брав активну участь у громадсько-політичному житті. У боротьбі за національне визволення України сповідував легальність, законність та легітимність. Деякі фахівці називають це «мазепинською» тактикою: через високі посади отримати можливість зробити щось корисне для свого народу.

З 1883-го – член Харківського історико-філологічного товариства, брав участь у створенні етнографічного та художнього музеїв, історичного архіву в Харкові. Почесний викладач дев’яти університетів Російської імперії. Дійсний статський радник (1902). Ректор Харківського університету (1906-1910). На посаді міського голови Харкова (1914-1917) опікувався розбудовою міста, збудував критий ринок, створив робочу групу по будівництву спеціальної печі для утилізації сміття.

До нього однаково прихильно ставилися як «москвофіли», так і представники українського національного руху.

Один із засновників Української академії наук та один із перших українських академіків. У липні 1918-го отримав пропозицію Гетьмана Павла Скоропадського очолити уряд, яку, однак, відхилив.

За радянської влади намагався максимально використати можливості для національно-культурного будівництва. Організував кафедру історії України в Харківському інституті народної освіти. В 1923-му очолив Центральне архівне управління УСРР. Із 1926-го – директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т.Г. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць, присвячених насамперед Слобожанщині, а також Лівобережній і Південній (степовій) Україні. Серед найбільш відомих – «Історія Сіверської землі до половини ХІV століття» (1882), «Історія Харкова за 250 років його існування» (1905), «Історія Слобідської України» (1918).

Попри лояльність до влади, за яку йому часто й дошкульно дорікали, з 1930 р. проти Дмитра Багалія розгорнулася шалена критика, що стало наслідком ідеологічної кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

Помер 9 лютого 1932-го у Харкові від запалення легенів. Якраз того дня йому зателефонував Микола Скрипник і повідомив про згортання українізації.

Джерело 1:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*************

Джерело 2: Вікіпедія. Більш докладно.

Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії» 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова.

Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-гу Київську гімназіюІ, закінчив курс у ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876—1880), особливо про свого наукового керівника Володимира Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах:

Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець

— Д. І. Багалій.

Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету.

Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д.І.Багалія членом Державної Ради.

У 1914—1917 роках — голова Харківської міської думи, міський голова Харкова.

1 вересня 1917 — очолив Харківську «Просвіту».

У 1918 році — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки.

12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925—1932 pоків Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 році Д.І.Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Уже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі.

Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи. Він був активним учасником археологічного з'їзду, і з'їзду архівних працівників РСФСР (1925 р.), i Всеукраїнського з'їзду архівних працівників (1926 р.). Вчений, також, брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.

Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття.

Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легенів, похований на міському кладовищі.

Професор О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною.

"Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому"

— Олександр Оглоблин

7 листопада 1936р. на Миколаївщині народився Микола Вінграновський, поет, кіноактор, сценарист, режисер, шістдесятник.

Народився 7 листопада 1936 в м. Первомайську Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потiм сім'я переїхала в р-н «Богополя». Там саме, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливим теплом згадують про цю людину. 

Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ:

«Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Акторська, режисерська діяльність:

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. 

Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964, 2-й режисер у співавт.), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавт.), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавт. з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Літературна діяльність:

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «пельмень» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні дива та суши сергія» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з- поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко- говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004 ). Постановник десяти художніх та документальних фільмів .

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

6 листопада 1811р. народився Маркіян Шашкевич, Український письменник, поет, культурно-громадський діяч, священик, речник відродження західноукраїнських земель.

“Геній – це той, хто йде попереду, а йому у спину кидають камінь.” Цей, багато разів перефразований, крилатий вислів якнайкраще пасує до постаті Маркіяна Шашкевича. Його могила 50 років була загубленою у глухому селі, аж поки його останки не знайшли і урочисто не перевезли до Львова.

«В дні 1 падолиста 1893 р. святкував наш нарід пам’ятний день перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок на Личаківське кладовище у Львові. Такої поважної і глибоко одушевляючої маніфестації народної – я не бачив у моїм життю. Нагадую собі той ранок під Високим замком біля Підзамча – двірця у Львові – як др. Омелян Огоновський сердечно витав від

“Просвіти” і народу прибуття дорогих останків Маркіяна до Львова; як почесна сторожа академічного товариства «Ватра« винесла на своїх раменах домовину чорну з дорогими мощами на площу перед двірцем і тут уставлено її на селянський віз, прибраний народними килимами і вінцями, до котрого запряжено три пари круторогих волів… Отсе був тріюмфальний в’їзд Маркіяна до столиці Галицької землі, як побідника темряви і витязя пробудження рідного народу, якого супровожали вже тисячі проповідників ідеї живого народу…»

Похоронна процесія з тілом М. Шашкевича на шляху від Новосілок до залізничної станції.

Так згадував у своїх споминах процесію перепоховання Шашкевича один з основних її організаторів Кость Левицький, майбутній прем’єр ЗУНР. Це була чи не перша грандіозна акція українців у Львові, яка перетворилася на справжнє національне віче. Понад 10 тисяч людей рушили від станції Підзамче до церкви Параскеви П’ятниці, де відбулася відправа, а звідти через сучасні вулиці Хмельницького, Театральну, площі Міцкевича, Галицьку, Соборну, вулицю Пекарську – до головного некрополя Львова. На чолі цієї процесії був особисто митрополит Сильвестр Сембратович. Із найближчої родини за домовиною одиноко йшла старенька дружина Юлія, адже син Володимир, що був письменником, на той час вже помер. Так Галичина із великим запізненням оцінила значення Шашкевича для її культурного обличчя та формування її української ідентичності.

Проте саме життя Маркіяна було значно прозаїчнішим та суворішим. Народився він 6 листопада 1811 року, в часи, коли народну мову можна було почути хіба що поміж селянами. Єдиним джерелом хоча б мінімальної освіти на той час була церква, але і в ній послуговувалися церковно-слов’янською у відправах. Проповіді ж виголошувалися польською – мовою, що міцно вкоренилася в освіті та побуті еліти та інтелігенції.

Однак, в цей час на Великій Україні Котляревський вже видав свою знамениту “Енеїду”, Срезневський та Максимович заглибились у збір фольклору, в Чехії, Словаччині, Хорватії починалося відродження слов’янських народів, звідусіль повіяло духом романтизму, захопленням народною творчістю, селянським побутом. Шашкевич також потрапляє під вплив цих нових ідей.

Закінчивши Другу цісарсько-королівську гімназію при Домініканському монастирі у Львові, Маркіян вступає до Львівської семінарії і готується, як і його батько, і дідусь, стати священиком, що тоді було чи не найпрестижнішою професією для русинів Галичини. Проте “надмірне вільнодумство” стало основним обґрунтування виключення Шашкевича із семінарії.

Розлючений батько, о. Семен Шашкевич, відмовляється від сина і той залишається у Львові на квартирі у маминого рідного брата. Наступні чотири роки Маркіян намагається поновитися в семінарії. Після смерті батька хлопець таки відновлює навчання, однак знову шукає собі на голову пригод.

В семінарії Шашкевич знайомиться з іншими студентами, знаходить собі однодумців і разом з двома приятелями – Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем – засновує неформальний гурток, відомий сьогодні як “Руська трійця”. Хлопці, яким тоді виповнилося по 21 року (а Головацький був ще молодшим), ставлять собі за мету відродити руську мову у письменстві та загальному вжитку.

Ще під час навчання семінаристи отримують підтримку товаришів, котрі долучилися до товариства, та наважуються на прямий опір позиції керівництва. На свято Покрови 1836 року деякі з угрупування отримали право виголосити святкову проповідь в храмах Львова. Тексти проповіді польською мовою були попередньо затверджені ректором семінарії Телеховським. Яким ж було здивування присутніх та розчарування ректора, коли піднявшись на амвон собору святого Юра, молодий Шашкевич раптом заговорив народною мовою! Його товариші – Микола Устиянович та Юліян Величковський – в той же час виступили в Успенській та П’ятницькій церквах Львова.

Крім того, хлопці починають літературну діяльність, вони готують дві збірки власної поезії – “Син Русі” та “Зоря” – проте церковна цензура не допустила їх до друку. Причини такої позиції тодішньої еліти й досі малозрозумілі. Очевидно, вищі кола бажали законсервувати дійсність, залишаючи мову як відмінність між вищим упривілейованим класом та звичайним простолюдом.

Вихід із ситуації знайшли: наступну збірку – знаменитий нині альманах “Русалка Дністрова” – опублікували у далекій Буді (нині – частина Будапешту на лівому березі Дунаю), там, де церковна цензура не поширювалась. Значення “Русалки Дністрової” недооцінити неможливо: альманах став першою для Галичини книгою народною мовою, тим самим розпочав епоху нової літератури для тієї частини України, що перебувала в складі імперії Габсбурґів та відіграв для галичан ту роль, яку для Великої України зіграла “Енеїда”.

Крім того, автори “Русалки” вперше в історії використовують “фонетичне письмо” за принципом, який вони самі пояснили у передмові до альманаху: “пиши як чуєшь, а читай як видишь” . Саме Шашкевич та компанія вигадали літеру “є” , сучасні буквосполучення “ьо” та “йо” . Вони відкидають давні літери “ ъ” , “ы” , звук “ и ” вперше передається лише цією літерою. Новизною була літера “ў” , що збереглась лише в білоруській абетці. Тобто саме “Руська трійця” заклала першу основу під сучасний український правопис.

Крім того, в книзі знову можна було почути вже трохи забуту ідею єдності земель над Дніпром та над Дністром, адже в передмові Шашкевича вказано цілий перелік творів з Наддніпрянщини, в тому числі й “Енеїду”. Трохи згодом Шашкевич у своєму вірші “Побратимові”, адресованому Устияновичу, послідовно поєднує назви “ Україна “, поширену тоді ще лише на підросійських землях, та “Русь“, що збереглась лише на землях підавстрійських. Історично він ставить в один ряд “руських батьків, боярів, князів” та “гетьманів, козаків ” та врешті задає географічні межі своєї вкраїнсько-руської землі: “Як при Чорнім морі себе заквітчає, […] як в водах-Дніпрі змиєсь, прибереся, […] на Дністр занесеся .”

Ідея, яку через 10 років вже на політичному рівні озвучить Головна Руська Рада та яка й досі проявляється на екранах ТБ написом “Єдина країна”, тут сформульована чітко географічно, але у легкій поетичній формі.

Цензура таки не допустила “Русалку Дністрову” до широкого загалу, швидко конфіскувавши склади, де були знайдені примірники.

Шашкевич помер від туберкульозу на 32-ому році життя так ніким і не визнаний. Похований був у селі Новосілки, де в останні роки життя працював парохом. Його побратими розчарувалися в колишніх ідеях: Вагилевич почав писати польською, а Головацький став затятим москвофілом.

Проте кожен раз, коли український рух підіймав голову, ім’я Шашкевича виринало з небуття. Вперше – під час “весни народів” у 1848 р., коли Головна Руська Рада офіційно декларує те, на що Маркіян лише поетично натякав – єдність українського народу. Іронія долі в тому, що керівництво Ради – вища духовна ієрархія, ті, хто ще вчора цензурував “Русалку” – видають першу газету українською народною мовою. На Соборі руських вчених в будинку семінарії, де ще витав певно дух Маркіяна, його ім’я шанобливо згадують у промові.

Після кількох десятиліть нового розчарування, ім’я Шашкевича та його ідею знову реанімує, тепер вже остаточно, “Просвіта” і з її ініціативи на День всіх святих в 50-ий рік від смерті тіло Шашкевича тріумфально повернулося до Львова.

Могила Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові

Джерело - автор: Роман МЕЛЬНИК

https://photo-lviv.in.ua/lvivskyj-literaturnyj-nekropol-markiyan-shashkevych/

6 листопада 1855р. народився Дмитро Яворницький, Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник. Дослідник історії Українського Козацтва (автор "Історії Запорозьких Козаків").

Народився майбутній учений 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка (нині Харківська область) у бідній сім’ї псаломщика. Його батько — Іван Якимович, хоч і був людиною малограмотною, усіляко намагався дати синові освіту, змалечку привчав до читання, читав багато релігійних і світських книжок. Малий Дмитрик завжди уважно слухав, неначе всотуючи в себе все прочитане. Та саме отим визначальним для подальшої долі Дмитра стало читання книжки М. Гоголя «Тарас Бульба». Він був шокований і зворушений до сліз долею козака Тараса, всіх героїв твору. Саме відтоді й назавжди Дмитро захопився історією Запорозької Січі та її козаків, загалом народною творчістю. Адже до батькового повільного, по складах, читання додавався спів матері, яка знала чимало народних пісень.

Випадковість привела хлопчика до харківського повітового училища. Вчився він добре, був дуже здібним, допитливим. Особливі успіхи мав у царині словесності. Згодом за сімейною традицією Дмитро вступив до Харківської духовної семінарії. Однак через три роки юнак залишив її і вступив до Харківського університету. Тут на історико-філологічному факультеті значний вплив на формування світогляду Яворницького справили лекції і вільнодумні ідеї викладачів О. Потебні та М. Сумцова. І це в часи (70—80 роки ХІХ століття) заборони українського слова і переслідувань українських діячів культури. Український філолог, творець лінгвістичної поетики О. Потебня залучив здібного студента до гуртка з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем і учнем надовго встановилися теплі стосунки.

Уже в університеті Дмитро Яворницький пише чимало статей, читає авторські лекції про козацтво, які мали великий успіх у слухачів. У 1881—1882 роках вийшла його перша праця «Виникнення і будова Запорозького Коша».

Але улюблена тема історика тоді була практично заборонена. Тож попервах його просто попередили, запропонували обрати інші теми. А коли Яворницький відмовився, то просто звільнили із звинуваченням у політичній неблагонадійності. Годі й казати, як це тяжко вплинуло на вченого. Залишившись без засобів до існування і можливості займатися улюбленою справою,

Яворницький був вимушений переїхати до Петербурга. Саме там він знайомиться із Іллею Рєпіним, який, як міг, підтримував Дмитра Івановича. Їхня дружба була дуже щира і корисна для обох. Вони були однодумцями, що в дружбі дуже важливо.

Саме за порадою Яворницького Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художникові стали в пригоді матеріали історика. Той був справжнім консультантом Рєпіна з козацької теми, надав чимало речей зі своєї колекції, шукав натурщиків та й навіть сам позував в образі козака-писаря. До речі, Яворницький надихнув на написання опери «Тарас Бульба» і М. Лисенка.

Здавалося б, у Петербурзі все починалося добре, талант Яворницького-історика розвивався особливо стрімко і яскраво. Одна за одною виходили численні статті, сім монографій тощо. Але згодом його пропагування історії козацтва все-таки не могло не викликати невдоволення влади і чергового звинувачення в неблагонадійності. За вченим почали стежити, вчинили обшук, а потім також звільнили. Тож знову Яворницький був змушений переїжджати. На цей раз до Середньої Азії і, зокрема, до Самарканда. Тут, подалі від центральної влади, йому було вільніше й далі вивчати улюблене козацтво. Треба сказати, що за своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва з притаманною для нього романтизацією минулого. Деякі історики, можливо, й певною мірою слушно закидали йому це. Та й сам учений умів виявляти свої помилки й недоліки.

Окрім роботи над упорядкуванням матеріалів на козацьку тематику, в Самарканді Яворницький не оминав і дослідження місцевих старожитностей, а згодом став одним з ініціаторів створення в місті краєзнавчого музею.

Однак переїзди на цьому не закінчилися. Далі були Варшава і Москва. У Москві доля звела його з багатьма талановитими людьми, які глибоко шанували вченого за титанічну працю, вірність обраній темі, активну громадську діяльність. Уже тоді його почали називати «батьком запорозьких козаків» та «козацьким батьком».

Узагалі Дмитро Іванович неначе магнітом притягував до себе непересічних людей. Він мав широчінь творчих і дружній стосунків. Серед відомих постатей, з якими довелося спілкуватися Яворницькому, були діячі науки і культури.

Більшість його сучасників вважали Дмитра Івановича «вартовим» рідної історії. Зокрема, В. Ключевський, М. Костомаров, А. Кримський, М. Грушевський. А ще — Леся Українка, П. Мирний, Л. Толстой, М. Кропивницький, М. Заньковецька, В. Леонтович та багато-багато інших, усіх не перелічити. Так само, як у такому стислому матеріалі даремні намагання перераховувати всі праці вченого з різних галузей знань. Адже Д. Яворницький був людиною надзвичайно широких і різнобічних інтересів. Він залишив помітний слід як етнограф, археолог, фольклорист, лексикограф. Його перу належить чимало наукових статей, публікацій із цих галузей. Можна сказати, що образ Яворницького складається з великої кількості яскравих граней, котрі вкупі сформували справжній діамант.

Але серед численних наукових досліджень і праць, безперечно, безцінною перлиною є його тритомна праця «Історія українських козаків». Завдяки їй світ має змогу побачити комплексне дослідження з історії запорозького козацтва. У ній висвітлено політичну, економічну, соціальну, культурну й духовну спадщину козацтва, побут козаків, торгівлю, відносини із зовнішнім світом. Особливо хотілося б підкреслити, що Д. Яворницький не належав до так званих «кабінетних» істориків. Починаючи з 1882 року і впродовж 50 літ він мандрував землями колишніх запорозьких вольностей, проводив розкопки, записував пісні, перекази, знайомився з місцевими старожилами — нащадками запорожців, навіть перепливав Дніпрові пороги на дубах. Не раз він ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все це задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача. У дослідженнях Яворницькому часто допомагав ще один такий само захоплений старовиною історик, археолог і фольклорист Яків Новицький. Дружба цих однодумців сприяла спільній праці в дослідженні Запорожжя. Крім того, Дмитро Яворницький уважно вивчав праці своїх попередників — Міллера, Маркевича, Куліша, Максимовича, Костомарова. Досліджував архівні документи, давні хроніки й літописи. Здавалося, де брала людина стільки фізичних і моральних сил? А відповідь, мабуть, проста: силу давала улюблена справа, яка захоплювала, збуджувала, від якої не відчуваєш утоми. І тут знову-таки згадаймо дитинство вченого, коли, за виразом самого хлопця, читання «Тараса Бульби» «кинуло» в його «серце ціле полум’я страсті» до героїв книжки, до всього, що було пов’язано із Запорозькою Січчю. Саме це «полум’я страсті» й давало вченому силу до праці, до подолання труднощів і принижень.

Упродовж усього життя, хоч би куди закидала доля Яворницького, він завжди мріяв повернутися в Україну.

1902 року ця мрія таки здійснилася. Його було запрошено до Катерино-слава на посаду директора історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Цей період життя Дмитра Яворницького став особливо плідним і потужним. Його діяльність мала величезний вплив не лише на розвиток історичної науки міста, а й усієї культури. А створений ним музей старожитностей став справжнім культурним осередком у Катеринославі. До цього періоду життя і творчості вченого належить й ініційована ним топонімічна реформа. 1906 року було запропоновано замінити назви вулиць міста, надавши їм імена українських культурних діячів та козацьких керівників. Частково ця пропозиція Яворницького була втілена в життя. Так упродовж 1906—1912 років у місті з’явилися вулиці з іменами Т. Шевченка, Б. Хмель-ницького, І. Сірка, О. Поля, Лесі Українки, Курінна, Кошова тощо.

Із багатьох питань розвитку міста й області Яворницький займав стійку громадянську позицію. Це й участь у створенні місцевого товариства «Просвіта», постійне спілкування з «просвітянами» інших міст, читання лекцій. З його ім’ям пов’язують заснування у 1918 році першого в Катеринославі університету.

Важливою віхою у творчості Дмитра Яворницького стало видання 1920 року першого тому його «Словника української мови», роботі над яким він присвятив майже 40 років. У цей час історик виступав ще й як поет і прозаїк. Відома його збірка поезій «Вечірні зорі» і роман «За чужий гріх».

У 1927—1932 роках побачили світ такі знакові праці вченого, як альбом світлин із нарисом «Дніпрові пороги», збірка документів «До історії степової України». Авторитет Яворницького ширився всією країною. Влада не могла не визнавати його наукові досягнення. 1924 року вченого було обрано членом-кореспондентом УАН, а 1929-го він став її дійсним членом. Тим часом для влади Яворницький все одно залишався «чужим», «ненадійним», «небезпечним елементом», тож постійно перебував на обліку в ГПУ.

1933 рік таки не обійшов і Дмитра Івановича. За доносом «колеги» вченого було брутально викинуто з музею. Старенького кілька разів звинувачували в «буржуазному націоналізмі», проводили у нього принизливі обшуки. І хоча його самого, на щастя, не арештовували (можливо, через науковий авторитет, вік або чиєсь високе заступництво), морально це дуже спустошувало і виснажувало й без того хворого вченого. Однак з усім тим, він затято продовжував наукову роботу. Саме в той, завершальний, період його довгого непростого життя Яворницьким була написана низка цікавих спогадів про визначних особистостей, з якими був знайомий, товаришував: про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого та інших.

Не стало українського «козацького батька» 5 серпня 1940 року в місті Дніпропетровську (нині Дніпро). Того ж року його ім’я було надано Дніпропетровському історичному музею. А вже в часи «відлиги» 1964 року відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. 1995 року в місті біля історичного музею урочисто відкрили пам’ятник видатному діячеві, споруджений на народні кошти.

На жаль, ми з вами розминулися в часі і просторі з такою, без перебільшення, неординарною Людиною, особистістю, патріотом, який нині, безумовно, доклав би всі свої зусилля, знання, енергію і досвід для розбудови нашої держави. Адже Дмитро Іванович Яворницький був навдивовижу працездатний. Він працював до останнього подиху, суворо дотримуючись свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини».

Джерело

http://www.golos.com.ua/article/337379

5 листопада 1968р. у Києві політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину.

"Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна" – із цими словами чоловік, палаючи, рухався центральною вулицею столиці. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки напівживим не впав на бруківку… 

Розповідають, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами, на що чоловік відповів: "Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота".

Своїм вчинком Василь Макух намагався привернути увагу до ситуації в Україні та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині.

Василь Макух народився 14 листопада 1927-го в с. Карів на Львівщині. Вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдо «Микола». 1946-го його захопили енкаведисти. Засуджений на 10 років каторжних робіт у Сибіру. 1955-го його звільнили з ув’язнення і вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою – засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись, молодята переїхали до Дніпропетровська – звідти родом Лідія. Повертатися в Західну Україну Макуху було заборонено.

Похований Василь Макух у місті Дніпрі.

Джерело 1

https://galinfo.com.ua/

*********

Джерело 2

https://www.poglyad.tv/vasyl-makuh-samospalennya-yak-zbroya-proty-systemy/

«5 листопада 1968 року поряд із будинком по вулиці Хрещатик, 27а, з’явився охоплений полум’ям чоловік. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!». Пробігши кілька метрів в бік нинішньої площі Незалежності, він впав. Свідки і міліція спробували загасити вогонь, але не змогли зробити це швидко. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків 70 відсотків тіла. У радянських газетах про його вчинок не з’явилося жодного повідомлення. Факт самоспалення прагнули приховати, але за кордоном і в самвидаві про Макуха писали. Друзі згадували про плани вийти на несанкціоновану демонстрацію на знак протесту проти окупації Чехословаччини, знайомі – про його ув’язнення в Сибіру і участь в Українській повстанській армії. Дисидент Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя»: її разом з фотографією Макуха поширювали не тільки в самвидаві, а оформили у вигляді листівки, щоб про самоспалення дізналося якомога більше українців. Степана Бедрила (він був засуджений на два роки), а також Богдана Чабана згодом заарештували за розповсюдження цієї листівки. Пронюк, який написав статтю про Макуха, в 1972 році був звинувачений в антирадянській пропаганді і засуджений до 7 років ув’язнення суворого режиму», так розповідає про самопожертву Макуха і про наслідки події для його однодумців.

5 листопада 1911р. народився Дмитро Мирон - Орлик («Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт») - Український громадсько - політичний діяч, публіцист, редактор, ідеолог ОУН.

Народивсч 5 листопада 1911 року в селі Рай, (нині Бережанський р-н, Тернопільська обл).

в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у

Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. 

У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на

Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста» , котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»

Осипа Мащака стали складовою «Катехизу Українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах

Равич та Вронки. В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. 

Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.

Після розділу Польщі в вересні 1939р., Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02.1940р.), референтом пропаганди (03.1940р.).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. 

Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940р.) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940р.). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

Ось його визначення нації із цієї праці:

«Нація – це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».

«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941р.) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942рр.)

З червня 1941 року перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону

«Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —

Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

Джерело

О. Й. Стасюк . Мирон Дмитро //

Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ;

Інститут історії України НАН України. — К. :

Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 665. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1 .

Мирон-«Орлик» Д.

Цей день в історії УПА - 5 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

ЯА-УПА № 121. Зліва Михайло Боднар-"Буревій" (зі смт Яблунів Косівського р-ну), справа - Іван Хомин-"Чумак (зі с.Чагрів Рогатинського р-ну). Обидва загинули в боях - відповідно 1949 і 1952 рр. Біля стрільців кулемети Solothurn S2-200.

**********

1945 рік

Курінь «Смертоносці» УПА-Захід атакував райцентр Отинія на Станіславщині. Знищені 40 військових НКВД, спалені будівлі НКВД, військкомату, залізничної станції, в’язниці. Звільнені арештанти.

У бою з москалями у селі Нове Село на Львівщині загинули воїн УПА і зв’язкова Олександра Демків.

1946 рік

Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Пістинь на Станіславщині знищили агента МВД.

1947 рік

У селі Вербляни на Львівщині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, дільничного МВД, голову сільради і голову колгоспу. Спалено будівлі колгоспу.

Під час бою з москалями у селі Бахманка на Станіславщині двоє повстанців знищили лейтенанта і старшого сержанта та змогли прорватися.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нова Мощаниця на Рівненщині. Троє повстанців, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

У засідці в селі Довгий Войнилів на Станіславщині знищені 2 бійця винищувального батальйону, ще двоє поранені. Здобуто 3 гвинтівки і патрони.

1948 рік

У селах Дворіччя, Ланчин і Сепелівка на Станіславщині повстанці спалили клуби.

У боях з москалями у селах Великосілля, Верхнє Синьовидне і Максимівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Нижня Луковиця (нині Нижня Лукавиця) на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта і поранили рядового МВД.

1949 рік

Під боїв з москалями у селах Берестяни, Буковина і Тершаків на Дрогобиччині загинули кущові провідники ОУН Степан Кука – «Зорян», «Горіх» і ще п’ятеро повстанців.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті