Загальна кількість переглядів!

неділя, 22 листопада 2020 р.

Бій на горі Кобилі. Автор: Саламаха-Богорський Василь. Спогади Українського Січового Стрільця.

Карта походів УСС осінню 1914 р.
Перехрещені шаблі з датою означають бої УСС
**********
Було це пізно восени 1914 року. Сотні Вітовського й Будзиновського під проводом курінного отамана Шухевича відступали через Нагуєвичі, Ясеницю сільну, Попелі на Опаку.
Наш наступ заломився за Нагуєвичами. Однієї днини досвіта поділили нас на меньші відділи й вислали в ріжних напрямах на розвідку. З нами співпрацювали піхотні відділи, зложені з бувших кіннотчиків, що в боях з москалями втратили коні. Ці піхотинці були зодягнені в чорні плащі, такі ж кавалерійські шапки й мали короткі кріси. Ми подалися негайно лісом за кіньми, що несли скоростріли і скриньки муніції.

Відділ вів австрійський поручник від скорострілів. Щохвилини дивився він уважно в мапу. Від Підбужа бухкали гарматні сальви. Між нами був сотник Будзиновський. Так ішли ми довгенько, сонце вже піднялося високо, а кінця лісу не видно.

Несподівано виринули на поляні в лісі два козаки на конях. Перший завважив їх молоденький стрілець, що підбіг до австрійського старшини й показуючи рукою в бік поляни, промовив: «Неrr Оbеrleutnant, dort
sеhе ісh zwei Коsаkеn»!

Козаки запримітили, мабуть, і нас, бо стрілою помчали в ліс. Наш відділ зупинився. Зробився рух біля скорострілів, а стрілецький відділ, поділений на дві частини, розложився розстрільною в деякій віддалі від них. Праворуч була багниста заглибина, що кривою лінією бігла в ліс. Нам не довелося довго загріти місце. Тільки що встигли ми закурити папіроски, як на нас бахнула сальва крісового вогню й кулі просвистіли нам коло вух, стукаючи, мов тисячі дятлів, по вітках і пеньках дерев. За хвилину прогомоніло громове: урра! І нам зробилося моторошно. Ми й собі отворили крісовий вогонь, але наше положення було безвиглядне. Коло нас промайнули несподівано коні зі скорострілами і скриньками муніції, що, мов ураган, проскочили крізь багно і пропали в лісі за деревами.

За хвилину я побачив гуртки стрільців, що, ховаючись за дерева, відстрілювалися й відступали. Коли я поглянув довкола себе, побачив тільки одного стрільця, товариша Довголуцького. Я крикнув до нього: «Тікаймо!» Під свист куль пустилися ми навтікача, вскочили ми в багно і зразу запалися в ньому вище колін. Два хлібники, схрещені на грудях і притягнені ремінним поясом, спиняли втечу, нам запирало віддих і дальша втеча ставала неможлива. Тоді я відрізав один хлібник, те саме вчинив мій товариш і нам стало легше бігти, хоч не знали, куди податися: довкола бухкали крісові постріли, гуркотіли гармати, а їх стрільна з пекельним зойком літали над лісом. Врешті ми опинилися поза обсягом крісового вогню.
Ми віддихнули хвилину, я глянув на маленьку бусолю й устійнив дальший напрям втечі. Перед нами виринула більша поляна і ми вирішили перебігти її швиденько. Та тільки ми перебігли більшу половину наміченої дороги, як зліва бахнули крісові постріли й кулі, мов їдкі оси, засвистали нам коло вух. Ми впали на землю і припали до неї ніби до рідної неньки. Повзаючи на животі, долізли до корчів, а там, поминай як звали.

Схопившись на рівні ноги, ми пішли жваво в напрямі на лісничівку чи гаївку, звідкіля ранком вийшли й де був розташований дивізійний штаб. Та там не було вже ні живої душі. В дальшій мандрівці зустріли ми ще кількох стрільців з інших відділів, між ними Левка Коника й Дівнича. Всі ми були заболочені по вуха.

Вийшовши з ліса, зустрінули ми кавалерійську стежу. До нас під'їхав майор і спитав, що сталось на нашому відтинку. Я зложив в німецькій мові звіт про те, що зайшло, і він був вдоволений, почувши, що скоростріли вирятувалися. На прощання витягнув мошонку й хотів вручити мені стокороновий банкнот – але я не взяв.

Майор, торкнувши острогами свого коня, помчався навздогін за своїм відділом. А ми, нужденні піхотинці, залишилися, супроводжаючи майора і його стежу заздрим поглядом.

Вечоріло. В проміннях заходячого сонця видно було на рівнині витягнені, мов гігантичні вужі, відділи кінноти, що шпарко відступали в бік Нагуєвич. Грізно виблискували шоломи, кріси й шаблі кіннотників. Проте вони відходили від нас все далі й далі.
Ми подалися за ними, шукаючи своїх сотень. Найшли ми їх за горбком на краю діброви. Стрільці збігалися сюди з усіх усюдів. Були вже тут оба сотники і курінний отаман Шухевич і наші: четарі Цяпка, Нагайло, Хома і інші.
Мої товариші встигли роздобути десь печених бараболь, якими обдарували й мене, бо того дня не мав я в устах нічого. Сотні сформувались й рушили до Нагуєвич. Тут ми заночували, виставивши польові варти. Ніч минула спокійно. Слідуючого дня ми подалися на Попелі, заночували і вранці скоро світ мали рушити в дальшу дорогу. Було холодно і густа мряка сповила землю. На краю села за оборогом сіна примістився наш кухар та кожному стрільцеві видавав одну пушку консерви і хліб. Збоку за селом тарахкотів скоростріл, кулі перелітали зі свистом понад оборіг. Ми вийшли з села. Ішли сотні Вітовського, Будзиновського й піхотний відділ під проводом свого старшини. Стрільці, раді, що мають хліб і консерву, стали навіть співати. Кілька днів жили ми вже мов небесні птиці тим, де по селах вижебрали. Бувало й качан з капусти, найдений на полі, був одинокою поживою стрільця, не кажу вже про моркву.

Мряка почала опадати, видно вже було вершки гір, а за хвилину виринула ціла околиця.
Нараз ревнули десь недалеко гармати. Зойкнули перелітаючі стрільна і впали коло нас, вириваючи землю. Це била російська артилерія. Стрільна рвалися все ближче і ближче. Щастя, що перед нами був глибокий яр і ми моментально вскочили у нього: на дні його плив потічок і густо росли корчі тернини. Дебра вилася в гору. Настала метушня, гармати били як скажені, а ми лізли під гору, чіпляючись руками корчів. Кількох стрільців тягнуло за вуздечку коня, що на хребті двигав скриньки, в яких находилася стрілецька каса. Місцями було так стрімко, що ми піддержували звіря з усіх боків, щоби не перевернулося горілиць. За якої півгодини ми видряпалися на гору пообдирані, заболочені, втомлені. Щастя, що в дебру не впала ні одна граната, а то була б зробила з нас справжній гуляш.

Розташувались ми на горі, відпочили, дістали льон, а відтак подались на Опаку. До нас прилучилося кілька молодих хлопців, що були нам за провідників у дальшім поході в горах. Ішли ми лісами, підходили щораз вище й під вечір вийшли на гору. Це була гора Кобила.
Сказали нам, що тут заночуємо. Ситуація була якась неясна. Ераст Коник пішов шукати зв'язку з бригадою, дехто з офіцерів і собі пішов його слідом. Команду над обома сотнями обняв сотник Дмитро Вітовський. Сотні обсадили гору і стали копати довгими багнетами від верндлів щось ніби окопи. Це були скоріше плиткі ями й перед ними низенькі насипи з викопаної землі. Кращих окопів ми і не вміли копати і за браком лопаток не мали змоги. Серед тієї підготовки запала ніч. Сотня Будзиновського залишилася до півночі в окопах, а сотня Вітовського пішла на спочинок під недалекі ялиці. Ніч була дуже неспокійна. На сусідніх горах, на право й ліво від нас, гарматний вогонь не вгавав. Там кипів артилерійський двобій, то знов на зміну тарахкотіли скоростріли. Тільки на Кобилі було спокійно. Опівночі сотня Вітовського змінила нас і ми пішли під ялиці. Не зважаючи на гук гармати, ми поклалися на землю спати і дехто швидко захріп.

Почало світати. Густа непроглядна мряка встелила гори. На два-три кроки не було видно нічого. Гармати втихли. З'явилися скриньки з муніцією до верндлів і кілька мішків меленої з цукром мішаної кави. Муніцію розділили, а дехто набирав кави й ладував у хлібник, мовляв, вона придасться.
Обі сотні були озброєні важкими, старезними крісами «верндлями». Винятково у мене був манліхер модель 90, який я у свій час дістав під Бескидом в дарунку від австрійського капітана за те, що був провідником стрілецької двадцятки. Але манліхерів було в нас ще дуже мало. Ще під час роздачі муніції запримітив я свист російських крісових куль, що стали зрідка перелітати над нами.
Зразу здавалося нам, що кулі заблукали сюди випадково. Але згодом постріли знизу стали густіші, кулі щораз нижче пролітали над нами. Було ясно, що заноситься на поважнішу розправу. Згодом почала на гору бити артилерія. Густо падали стрільна, вириваючи глибокі ями та звалюючи столітні ялиці. А мряка як на злість почала опадати.

Зразу вона відкрила вершки гір, потім вже котилася тільки у глибоких долинах і ярах, аж врешт кудись розійшлася і зникла, довкола нас гори купалися в сонці. Обстріл Кобили ворожою піхотою і артилерією більшав і зразу вчули ми, як сотня Вітовського отворила на ворога вогонь. Загуділи постріли з верндлів...
Під час цього ми, сотня Будзиновського, були в резерві, – трошки за горбком. Прийшов сотник Вітовський. Звичайно бліде його обличчя вкрилося румянцем, очі блистіли. В руці мав револьвер. Кинув приказ: «Багнети на кріс! Роями доповнити розстрільну!» Рій за роєм випадав бігцем, щоби пропасти за горбком.

Мій рій був один з останніх. У відповідний момент і ми побіли перед себе, але коли прибігли на горбок, почули коло вух свист кульок. На приказ: «долів!» – ми впали ниць на землю і вже повзаючи долізли до розстрільної. Тут було гарячо. Хмари диму вкривали узбіччя Кобили, за димом не можна було розібрати, що діється перед нами. Коли вітрець проривав заслону диму, видно було нашу лінію, що лагідним луком оперізувала узбіччя гори. Недалеко від мене лежав в окопі безсмертний четар Цяпка Скоропад. Обернувшись спиною до ворога, спокійно вижолоблював багнетом з коробки консерву. Я гукнув до нього: «Товаришу четар, чому не стріляєте?!», а він відповів: «Поспіємо!», і дальше нишпорив у коробці. Ми тримали участь в бою. Поклали кріси на низенькі насипи, виняли з кишень одежі та хлібників набої і отворили вогонь. У вухах гуділи сальви пострілів, а десь з глибини душі виринав уперто рефрен пісні:
Деякі товариші були просто в розпуці, бо як виявилося їх верндлії були нідочого: замок не викидав лусок і їх треба було видобувати багнетом, або випихати дротом. От шкода було такий тягар двигати сотки кільометрів з рівнини Мадярщини через Карпати до Галичини тай тільки. Побіля мене лежав стрілець Матвій (прізвища не пригадую) з Жовкви. Відкинувши свій верндель, забитий лускою і непридатний, звернувся до мене, щоби я хоч на хвилину позичив йому мого манліхера, бо хотів би кілька разів стрілити. Він був розжалений невдачею з верндлем і в його очах блистіли сльози. Я вже зважився вволити його просьбу та в цій же хвилині Матвій зойкнув і вхопився за ногу. З черевика випливала струйка крови. До нього підійшли санітари й повели його за лінію.
Тимчасом з лівого крила стали надбігати гуртки піхотного відділу в чорних плащах, похожі на чорних круків, що несуть лиху вістку. Ці гуртки панічно тікали за нашу лінію. Коло мене переходив такий гурт і я кинув одному з них питання: «Wаsist los»? Той хотів уже щось відповісти, та в цій же хвилині, мов підтятий, звалився на землю, поцілений кулею в голову.
Бій ішов далі. Враз знизу долетів до нас протяжний крик: Ура ...а ...а! Водночас ворожі гармати посилили вогонь. Та це ще не найбільше лихо, куди більша небезпека погрожувала нам на правому крилі: москалі встигли заняти там пригоже становище й закриті лісом, накрили нас крісовим вогнем. Вітовський вислав в той бік більшу стежу, але ситуація від цього не покращала, і ставала, щохвилини критичніша. Коли московське урра! урра! – надоїло нам, ціла наша лінія схопилася на рівні ноги і наше грімке: гурра...а.,.а! з клубами чорного диму і з грохотом пострілів понеслося вниз навстрічу ворогові. Я глянув довкола себе.
Четар Цяпка стояв випрямлений, довгий вус розвіявся на вітрі, кріс притиснув до рамени і перехиливши голову, міряв уважно в сіру масу, що з криком підходила з низу. Четарі Нагайло і Хома ввихалися коло своїх чет. Стронський стріляв і кричав: «Товариші! Не жалуйте куль!..» Сотник Вітовський перебігав від чети до чети й загрівав до бою. Мов з-під землі виріс за нами штабовий старшина, відомий між стрільцями Кватернік. Витягнувши шаблюку й піднявши над головою, він кричав, мов навіжений: «Українці! Стрііляти, тільки стріляти!» і товариші не жалували ні куль, ні крови. Кругом нас ревіло, кипіло і клекотіло, град заліза летів спереду, зліва і справа. На лівім крилі вже схрестилися ворожі штики зі стрілецькими багнетами. Одні одних тягнули в полон. Сірі російські шинелі змішалися з синявими стрілецькими одягами. Російські кліщі з чотирьох піхотних полків поволі замикалися... Ще хвилина і нас згорнуть, ніби в мішок.

Та враз пролунав приказ: «Відступ!» Гуртами, відстрілюючись, відступали стрільці. Зліва з лісу привитали нас градом куль. З моєї малої групи впав, відступаючи, стрілець Роздольський, іншому куля прошила руку. Той став мліти і впав на землю. Ми підняли його, взяли під руки й поволікли зі собою. Після півгодинного форсового маршу найшлися ми поза засягом ворожого обстрілу. Раненому перев'язали руку, хтось дав напитися води. Віддихнули хвилину й почали сходити узбіччям гори вниз. Але внизу дожидало нас дивне видовище. Уся долина заповнена підводами, що поспішно втікали одинокою дорогою. З усіх усюдів зносили ранених і клали на вози. Коні без кіннотників, зі сідлами на хребтах, ганяли самопас, а під горою стояли батареї гармат. Коли їх командант вчув від мене, що Кобила взята, він гаркнув по-німецьки приказ, гарматчики досіли коней і батареї гальопом кинулися на втікача. Ми заладували на підводу раненого товариша й метнулися між вози, щоби від мадярів купити сала і хліба.
За нами залишалась Кобила – мовчазна і тиха, як гріб. А в ухах ще довго гриміли нам сальви пострілів і протяжне: урра! На цей раз ми були переможені.

«Неділя», ч. 1, 6 січня 1935 р.
Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995р.

У лісі на Кобилянці поляки розстріляли 33 Українців. Автор: Судин Юрій.

1.фото: родина о. Козенка діти та внуки. 2 фото: о. Козенко з дружиною.
*********
Після смерті о. Северина Метеллі Люблинецька парафія чекала нового душ пастиря, який би гідно продовжив справу свого попередника. То мав бути авторитетний досвідчений священик, якого б поважали і шанували миряни. По смерті о. Северина короткий час працював о. Федоренько, якого замінив о. Олександр Козенка, що на той час мав уже достатній тридцятирічний досвід душпастирської роботи на декількох парафіях Перемиської єпархії.

Отець Олександр Козенка народився 23 червня 1879 року у селі Мацьковичах на Перемищині в родині о. Степана Козенки та Ангели Рожейовської. Крім Олександра, який був найменшим, було ще п'ять дочок. Дитячі роки Олександра проходили у Мацьковичах, згодом мешкав у Ярославі. Там же отримав початкову освіту. У Відні здобував юридичну освіту, але юристом не став, а згодом у Львові здобув духовну освіту і присвятив своє життя служінню Богу та його пастві.

16 липня 1907 року одружився з Дарією Сапрун, донькою о. Стефана Сапруна, який був парохом Стенятина і Соколя. Вінчання відбулося у Стенятині. Того ж року був рукоположений на священика і відслужив свою першу службу Божу.

Розпочав душпастирську працю на парафії в Башні, правив на Підемщині, Коровиці. В 1913 р. був канонічно інстальований. В роки Першої світової війни, як багато інших українських священиків, запідозрений у русофільстві, у 1914 році перебував в австрійському ув'язненні в Талєргофі, але разом ще з кількома священиками був звільнений і продовжив свою душпастирську діяльність. Після Першої світової війни, виконуючи священичі обов'язки, велику увагу приділяв просвітницькій діяльності. Разом з дружиною Дарією були членами «Просвіти», брали активну участь в усіх її заходах.

За сумлінне служіння Богові і пастві отець Олександр Козенка в 1937 році отримав крилошанські відзнаки і того ж року перейшов на парафію в Люблинці. У 58 років продовжив справу о. Северина Метеллі. Провівши серед мирян вісім років, здобув у парафіян повагу і пошану. Тут пережив разом з вірними тяжкі роки війни і нарешті був змушений виїхати до УРСР. Після переселення в 1945 році виконував душпастирські обов'язки у Львові.

У подружжя о. Олександра і Дарії Козенків було п'ятеро дітей: найстарший Стефан (1909 р. н.), далі Андріан (1910 р. н., помер у півтора року), Марія (1912 р. н., вийшла заміж за о. Теодозія Комарчевського), Ірина (1913 р. н., вийшла заміж за о. Василя Задонського), Корнелій (1914 р. н., одружений з Любов'ю Федак). Під час війни гірка доля порозкидала членів родини Козенків по світу.

Корнелій вихований згідно з християнською мораллю, щоб боротися з червоними безбожниками, в 1944 р. вступив до дивізії «Галичина», а весною 1944 року перейшов до УПА. Тут йому було доручено пост господарчого надрайону «Батурин», на якому він перебував до останніх днів існування УПА на Закерзонні. 1948 року під час спроби перейти через Чехословаччину до Німеччини в американську зону окупації був захоплений разом з іншими вояками і після допитів-катувань засуджений польським судом до кари смерті, й страчений в тюрмі у Варшаві. Дочки – одна виїхала до УРСР, одна залишилася в Польщі, разом з чоловіком мешкали в Слупську.

Особливі переживання перетерпів о. Козенка в роки Другої світової війни під час німецької окупації, коли парох села часто мусив захищати своїх мирян. У 1942 році сім'я о. О. Козенки складалася з дружини Дарії, сина Стефана, який залишився жити з батьками. Інші діти жили окремо. Дочки повиходили заміж, а син Корнелій став вояком. Вдома на господарстві родині Козенків допомагали слуга Босий Петро і служниці Боса Анна й Літкович Анна.

Прихід Червоної армії і встановлення тут польської влади у 1944 році стали для парафіян справжнім пеклом. 10 жовтня 1944 року на село напала польська банда міліціянтів з Чесанова і Руди Рожанецької. В селах Люблинці Новому і Старому арештували 35 осіб, зокрема і о. Олександра Козенку, як заручників за трьох вбитих польських офіцерів (за іншою версією – за вбитого гайового), і повели їх на Руду Рожанецьку. Одного з арештованих під час спроби втечі застрілили. Там о. Козенці і ще одній жінці наказали, щоб вони йшли до Люблинця і сказали, що, якщо люблинчани не видадуть тих, що вбили поляків, то всі українці-заручники будуть розстріляні. Так і сталося. У лісі на Кобилянці неподалік Руди Рожанецької поляки розстріляли 33 українців, оскільки люблинчани не знали, хто і де вбив поляків.
Символічна могила вбитих українців у Руді-Ружанецькій.
*******
Вдруге о. Козенку арештовано разом з сином Стефаном, але і цього разу їм пощастило, бо один з міліціянтів навчався до війни з Стефаном в одному класі, і відпустив їх.
У 1945 році родина о. Олександра Козенка переїхала до УРСР і поселилася у Львові на Голоську (передмістя Львова). По дорозі до Львова польські бандити їх декілька разів пограбували тому, коли приїхали, не мали нічого для прожитку, але якось з Божою поміччю і добрих людей подолали ці труднощі.

1946 року радянська влада проводить ліквідацію греко-католицької церкви на Західній Україні і силоміць хоче перевести усіх греко-католицьких священиків на православ’я, але о О. Козенка не перейшов на православ'я, а продовжував свою душпастирську діяльність: нелегально відправляв служби Божі, уділяв Святі Тайни, хрестив, вінчав, хоронив. Це були нелегкі часи в житті о. Олександра.

Переселенці з Люблинця не забували свого пароха, знайшли його у Львові і допомагали чим могли. Часто до о. Олександра приїжджала сестра Аполонія – монахиня римо-католицького віросповідання з Хмельниччини і привозила інтенції на літургію. Двері дому отця Олександра були завжди відчинені для семінаристів, священиків, простих людей, яким він уділяв увагу і допомагав порадою, давав розраду, кріпив їхню віру у Бога і майбутнє.

Хоч яким нелегким було життя, та воно невпинно продовжувалось, приносячи нові радості і переживання. Минали роки за роками. Дочки порадували тата о. Олександра дев'ятьма внуками. А ті, у свою чергу, дев'ятнадцятьма правнуками... Родина Козенків зросла.

Помер о. Олександр Козенка 12 липня 1967 року на 78 році життя. Похований на кладовищі в Брюховичах. На похорон прийшли провести о. Олександра в останню путь кілька десятків священиків на чолі з Владикою Филимоном, багато мирян, які любили і поважали отця. На надмогильному пам'ятнику зробили короткий, але промовистий напис: «о. Олександр Козенка парох Люблинця». Український Люблинець шанує свого пароха.

Джерело
Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор. Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 22 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
25 - Іван Ковалевич "Мирон"
23 - Михайло Гупало "Степан"
29 - Іван Ліщинський "Матюшенко"
27 - Петро Гречух "Олег"
40 - "Маркіян"
42 - Михайло Пиріг "Сокіл"
51 - Володимир Паюк "Нечай"
Камянець-Подільська обл. літо 1951 р.
*********
1943 рік
У засідці біля села Смига на Рівненщині відділ УПА знищив 18 німців, ще чотирьох поранено. Автоматів здобути не вдалося, оскільки 4 німця втекли з кулеметом, залягли неподалік і кулеметним вогнем не підпускали повстанців до зброї до прибуття підмоги.

1944 рік
Диверсійні групи УПА-Північ підірвали вантажний потяг на ділянці Здолбунів – Дубно на Волині.

Відділ УПА-Північ у селищі Шибене на Кам’янець-Подільщині захопив голову сільради, спалив приміщення сільської ради і знищив документи.

1945 рік
У селі Підкамінь на Станіславщині повстанці знищили сержанта і важко поранили двох московитів.

Двоє воїнів сотні «Жубри» УПА-Захід у селі Новосільці на Дрогобиччині наскочили на загін НКВД. У перестрілці знищили одного військового, ще двох поранили і змогли прорватися.

1946 рік
Повстанець із районного проводу ОУН Іван Поличко – «Ярема» загинув у бою з московитами у селі Іванівці на Дрогобиччині.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Воскресінці на Станіславщині. Загинула зв’язкова УПА Марія Гуцуляк.

1948 рік
У селі Мізунь на Станіславщині підпільники спалили сільську раду.

У районі хутора Підфігура на Тернопільщині опергрупа МВД оточила повстанця, який при спробі прориву був поранений і підірвався гранатою.

1949 рік
Під час боїв з московитами у селах Кальне і Ялинкувате на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Дмитро Сікач – «Явір» і Василь Копайло – «Олівець».

У селі Старі Богородчани на Станіславщині повстанці підпалили хати двох активістів колгоспного ладу.

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 21 листопада 2020 р.

21 листопада 1921р. московити розстріляли 359 полонених Українських солдатів армії Української Народної Республіки в с.Базар Народицького району Житомирської області.

*******
Це сталося під час Другого зимового походу армії УНР (жовтень – листопад 1921 р.), під час якого передбачалося підняти всеукраїнське антибільшовицьке повстання й відновити Українську державність. Однак погано озброєні Українські війська під командуванням генерала-хорунжого Юрка Тютюнника були розбиті московитами на Житомирщині. 

Московити взяли в полон 537 чоловік. Усіх їх, напіводягнених, закрили в церкві села Малі Міньки, потім, коли з Києва прибули представники чека, полонених перевели до села Базар. Тут за рішенням суду з 443 солдатів (решти доти загинули від холоду) мали розстріляти 359 чоловік як «злостных бандитов». Тих, хто залишилися, переважно старшин, доправили до столиці для подальших допитів, а потім також знищили.
Розстріли московити проводили 21 листопада 1921 року на околиці с.Базару, де заздалегідь викопали рови. Після страти селянам наказали присипати їх землею і під загрозою смерті заборонили ставити на цьому місці хрести чи насипати могилу. Ці події в Українську емігрантську літературу ввійшли під назвою – Базарська трагедія.

Джерело: 1.Володимир Гінда, історик.
https://www.unian.ua/m/politics/587489-tri-tragichni-bazari-v-ukrajinskiy-istoriji.html
*********
Козаків і старшин розстрілювали групами, по 25 чоловік у кожній. Страта була публічною. Смерті можна було уникнути, адже червоний комісар пообіцяв дарувати життя тим, хто перейде на службу до комуністів. Однак пролунав голос Степана Щербака, який вийшов поперед гурту товаришів:
- Я, козак 6-ї Стрілецької січової дивізії, від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але не боїмося смерті і до вас служити не підемо.
Щербак покрив омофором своїх товаришів, врятувавши їх від можливої зради. Після його слів вже ніхто не наважився погодитися на ганебну пропозицію.
Розстріли продовжувалися два дні - 22 і 23 листопада. Козаки могли відповісти тільки співом гімну "Ще не вмерла Україна"
Джерело історична правда
********

23 жовтня 1921 року у Львові за наказом Головного Отамана Симона Петлюри почав діяти "Штаб Повстанської Армії на Україні". Командувачем Армії був призначений ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, начальником штабу – полковник Юрко Отмарштейн.

Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід. Охочих поляки звільняли з концтаборів, але зброю та спорядження штаб мусив роздобувати сам усіляками правдами та неправдами.
Учасники походу згадували: кому дісталася поржавіла ґвинтівка, інший мусив скинути пасок, щоб було на чім ту ґвинтівку носити, а хто йшов геть без нічого в надії відбити зброю у ворога. Не всі мали й чоботи – деякі йшли в постолах.

Похід вирішено було розпочати одночасно трьома групами. Бессарабська група під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. Подільська група під орудою полковника Михайла Палія-Сидорянського, потім полковника Сергія Чорного, пройшла рейдом 1500 км аж під Київ, громлячи окупантів, і щасливо повернулася за кордон, утративши трьох убитими і маючи 25 поранених.

Третя, найбільша, але найгірше озброєна, Волинська група під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат.

Уночі 4 листопада тютюнниківці біля села Борове (за 30 км від Олевська), роззброїли прикордонну польську залогу, перейшли кордон. 5 листопада розгромили загін чекістів у селі Журбовичі, декілька продзагонів, а награбований ними хліб роздали селянам. 6-7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати: із Житомира надійшли два бронепотяги і тисяча курсантів Школи червоних старшин.
Та все ж повстанці встигли звільнити з в’язниці 470 в’язнів, в основному, селян, які не здали хліба продзагонам. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повертатися за кордон, та ґенерал-хорунжий Тютюнник вирішив іти далі на схід, щоб з’єднатися під Києвом з Подільською групою.
Рушили через Дідковичі (8.ХІ), Обиходи, Ксаверів, повернули південніше в напрямку станції Чоповичі (10.ХІ), що західніше Малина, далі рухалися на південь у напрямку Радомишля з наміром захопити його. Востаннє перепочили 11 листопада в с. Заньки. Але біля сусідньої Чайківки наступного дня їх перестріла бригада Григорія Котовського, яка надалі невідступно їх супроводжувала, вчиняючи дрібні наскоки та шукаючи вигідної для бою позиції.

Повстанці вступали в бої, котовці зазнавали відчутних утрат. За розповіддю очевидця, червоні, відступаючи ввечері, гукали словами популярної тоді пісні: “До свидания, до завтра, до восьми часов утра!”.

Валка, обтяжена пораненими, з боєм перейшла 13 листопада річку Тетерів у селі Городське і шлях Житомир – Київ, але раптом з Войташівки (тепер Квітневе) різко повернула біля села Кочерів на північний схід у напрямку Димера, де мала з’єднатися з Подільською групою.

Ішли з боями три з половиною доби без перепочинку (від Заньок) правобережжям Тетерева через села Ставецька Слобода, Раївка, Кодра, Нова Буда. У селі Леонівка 15 листопада дізналися, що Подільська група пройшла сюдою буквально кількома днями раніше. Надії на об΄єднання не було. Аж тоді вирішили рухатися на захід, до польського кордону.

Уночі проти 16 листопада загін переправився через річку Тетерів між селами Колінці і Блитча, зайнятими котовцями. Береги річки болотисті. Тоді випав глибокий сніг, був мороз, але лід був тонкий. З переправи майже ніхто не вийшов сухим. Щоб переправити поранених, вози і сани ставили одні на одні.
Змучені походом, доночовували в Малих Миньках, де затрималися майже до полудня 17 листопада. Щойно валка підвід вийшла на поле в напрямку села Звіздаль, як на неї напала червона кіннота, біля трьох тисяч шабель.

Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 повстанців. Котовці рубали й поранених на підводах, і беззбройних підводників-їздових.

Тільки 120 старшин і козаків зі штабом включно, хто був на конях, у тому числі Ю.Тютюнник, В.Янченко, Ю.Отмарштейн, зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і через села нинішніх Коростенського та Олевського районів 20 листопада прорватися за кордон біля с. Купіль. 537 старшин і козаків потрапило в полон, у тому числі багато поранених.

Джерело 2.
https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/11/18/62533/

Цей день в історії УПА - 21 листопада.

Джерело фото 
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
Відділ сотні УПА-Захід у селі Добровляни на Станіславщині спалив міст і зрізав стовпи лінії зв’язку.

Вночі чота сотні УПА-Захід у селі Видинів на Станіславщині знищила голову земельної комісії і радянську активістку. Спалено сільську раду і всю документацію.

1945 рік
Відділ сотні «Холодноярці» УПА-Захід вступив у бій із московитами у селі Нова Скварява на Львівщині. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Пошукова група НКВД біля криївки в селі Гірне на Волині атакувала чотирьох воїнів УПА-Північ. У перестрілці двоє повстанців загинули, а двоє змогли прорватися.

У засідці на шляху біля райцентру Заболотці на Львівщині сотня «Русичі» УПА-Захід знищила 13 московитів, ще 7 поранено. Спалено вантажний автомобіль.

У бою з московитами в селі Стара Ропа загинули окружний провідник ОУН «Підгірний» і ще один повстанець.

1947 рік
У селі Мала Совпа на Рівненщині підпільники поранили москаля.

У селі Рудники на Станіславщині повстанці спалили колгоспний сарай та скирду соломи.

1948 рік
Станичний ОУН Осип Мут – «Співак» і ще один повстанець загинули в бою з московитами у селі Страшевичі на Дрогобиччині.

У селі Велика Тур’я на Станіславщині повстанці спалили конюшню і крамницю лісокомбінату, коней і продукти харчування роздано населенню.

1949 рік
Повстанець Володимир Жоломій – «Невіль» потрапив у засідку московитів біля села Станіславчик на Львівщині, отримав важке поранення і застрелився.

1951 рік
Агент МГБ, що видавав себе за повстанця, у селі Верхнє Критвче пострілами в спину вбив станичного ОУН Степана Татарчука – «Рися».

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

21 листопада 1918р. у Львові встановлена польська влада. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, згодом до Станіслава.

«З точки зору стратегічної, все було ідеально. Але щодо того, що насправді цей конфлікт може вилитись у затяжні військові події, на жаль, молоде середовище і досвідчені політики виявились не підготовленими. Бо Польща мобілізувалась і відвоювала Львів набагато швидше. Виникла загроза, що поляки зможуть оточити Львів, тому ухвалили рішення і український державний провід Західноукраїнської Народної Республіки 21–22 листопада виїхав у Тернопіль, між Львовом і Тернополем, зокрема у Золочеві, відбулись наради, які у майбутньому стали кроком до ЗУНР. Українці продовжували творити історичні процеси, а насправді були наполовину готові до них», – говорить історик Іван Хома.
Бої на вулиці Коперника, Львів, листопад 1918 року.
20 листопада з Перемишля у Львів прибула бойова польська група військ зі скорострілами і гарматами. Відтак українське військо суттєво програвало у чисельності, почалась дискусія про евакуацію, щоб уникнути облоги. Ввечері 21 листопада з залізничної станції Підзамче виїхали члени Державного Секретаріату і Національної Ради. А вночі на 22 листопада Львів покинули і українські військові. Зранку поляки побачили порожнє місто. Хоча наступні три місяці бійці Української Галицької армії тримали в облозі околиці Львова, але повернути місто їм не вдалося. У липні 1919 року українське військо поляки відтіснили за Збруч.

21 листопада 1920р. армія УНР перейшла через р.Збруч на територію Польщі, де була інтернована в таборах. "Крах" Української Народної Республіки.

С. Петлюра, М.Омелянович-Павленко та інші керівники уряду й Армії УНР, кінець 1920 р.

пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

Отець Дяк Василь парох с. Чирна, Грибівський деканат. В'язень німецьких, польських та московитських катівень, замордований московитами в лютому 1955р.

Світлий Понеділок 1937року. о. Василь Дяк над могилою Григорія Адам'яка в Перунці.
**********
Народився 1902 р., рукоположений., 1933 р., безженний. 1933-1934 – сотрудник с. Орове, Бориславський деканат. 1934-1936 – адміністратор. с. Розтока Велика, Мушинський деканат. 1936 (?) адміністратор с. Мшанна, Дуклянський деканат. 1941-1944 – арешт, й інтернований німецькою владою в Кельцах. 1945 – пар. с. Чирна, Грибівський деканат, – коротко перебував у Кракові. 1945-1947 – в'язень польських тюрем. 1947 – душпастир латинської парафії с. Вєжбно на Вроцлавщині.

Отець Василь Дяк після арешту о. д-ра Степана Граба два тижні обслуговував греко-католицьку парафію в Кракові, а коли пішов до Кардинала Сапєги, щоб дозволив йому обняти парафію в церкві Норберта, той сказав йому: «Шкода говорити на цю тему, бо в його дієцезії не буде працювати ані один греко-католицький священик», – і поручив йому вчитись латинського обряду й забиратись на західні землі.

Вперше заарештований у 1941 році німецькою окупаційною владою й інтернований у Кельцах до 1944 р. У серпні 1945 року заарештований вдруге польською службою безпеки (УБ) в Криниці, ув'язнений в Новому Санчі й засуджений (?). Покарання відбував до жовтня 1947 року в тюрмі у Віснічу, воєводство Краківське.
Докладніші обставини арешту й дальша доля о. Василя за свідченнями Івана Лешка з Флоринки: «Під кінець Другої світової війни, коли фронт затримався коло Дуклі, у наших лісах була червона партизанка, яка часто грабувала й тероризувала наших селян... Одної ночі напали на приходство в Чирній, забрали худобу, а о. Василя страшно побили за те, що він, на їхню думку, інформував німців про грабунки.

По війні на західних землях Польщі, у селі Вєжбні, о. Василь Дяк душпастирював на латинській парафії, але вже не під своїм прізвищем, а як Гіполіт Орловскі. Червоні кати й там його знайшли. Одного разу серед ночі прийшли й попросили, щоб він охрестив їм хвору дитину, а коли отець вийшов до них, тоді його закатували. Це сталося в лютому 1955 р.

Джерело:
http://www.vox-populi.com.ua/

21-22 листопада 1943р. біля сіл Будераж, Ілляшівка та Батьківці (на фото) Рівненщина, відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії.

Зліва направо: Роман Шухевич, Дмитро Грицай та Катерина Мешко-Лоґуш - в околицях села Будераж Рівненської області, листопад 1943 року. Фото з архіву ЦДВР.
*********
Усі учасники конференції на той час були у складі Української повстанської армії. Їхнє представництво на конференції – 39 делегатів від 13 народів. Найчисельнішими були азербайджанська та грузинська делегації: по 6 учасників. Також – 5 узбеків, по 4 вірменина та татарина , по 2 білоруса та осетина, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир і 5 українців (Ростислав Волошин, Яків Бусел, Омелян Логуш, Дмитро Клячківський і Катерина Мешко. На конференцію прибув також головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Головував на конференції – Ростислав Волошин.

Учасники ухвалили Постанову і Відозву, в яких заявили про необхідність «створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили цих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине клич до одночасного повстання всіх поневолених народів». Було сформовано Комітет поневолених народів, функції якого полягали у формуванні національних повстанських армій, об’єднанні та організації національно-політичних сил в місцях їх проживання, а також на території України. Ідеї, висловлені на конференції, знайшли своє втілення і розвиток у створенні Антибільшовицького блоку народів (АБН).
Метою діяльності АБН було розчленування СРСР на національні держави. Блок розпочав згуртовувати народи під гаслами: «Свобода народам! Свобода людині!». З 1946 року зусилля АБН були спрямовані на залучення до діяльності представників східноєвропейської еміграції.

Від 1946 до 1985 року АБН очолював Ярослав Стецько як голова Центрального комітету, куди входили представники різних національностей. АБН влаштовував антибільшовицькі збори, демонстрації протесту, прес- конференції і міжнародні конгреси. АБН співпрацював зі Світовою Антикомуністичною Лігою і Європейською Радою Свободи.

Джерело:
Підготувала Леся Бондарук.
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad

четвер, 19 листопада 2020 р.

19 листопада 1989р. у Києві на Байковому цвинтарі перепоховали Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, перенесені з цвинтаря концтабору біля с. Кучино Пермської обл.

Василь Стутс − український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Відстоював вільний розвиток української культури. Творчість Василя Стуса заборонена радянською владою. Двічі арештований та ув’язнений. Помер 4 вересня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермської області.
Юрій Литвин − український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Помер 5 вересня 1984 року в таборі біля села Кучино Пермської області.
Олекса Тихий − український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в лікарні табору біля села Кучино Пермської області 6 травня 1984 року.
******
Їх прах привезли літаком із Уралу 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.
«Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, − згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. − Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками».
Труни спочатку повезли на Софіївську площу, потім до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у центрі міста зупинився. Люди стояли зі свічками вздовж Володимирської вулиці. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.
На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Джерело:
Підготувала Леся Бондарук.
*********
Фото з мережі Інтернет перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого.

19 листопада 1937р. у Києві московитами розстріляний Микола Стрільчик - офіцер УГА, педагог, художник.

фото с. Кривеньке.
*****
Народився М. Стрільчик 11 квітня 1895 року - у с.Кривенькому, нині Чортківського р-ну. Розстріляний на підставі сфабрикованого звинувачення.

Джерело
https://teren.in.ua/2016/11/19/19-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny/

19 листопада 1918р. Перша Підгаєцька сотня УГА відбула до Львова.

фото Підгайці орієнтовно 1917-1919рр.
Джерело: https://www.tenews.org.ua/post/view/1526823814-nevidomi-pidgayci-na-stolitnih-foto
*******
На час Українсько-польської війни УГА поповнили багато підгайчан. Серед них: Степан Банах, Мирон Головінський, Ксаверій Мостовий, Іван та Спиридон Титли й ін.

Джерело: https://teren.in.ua/2016/11/19/19-lystopada-v-istoriyi-ternopilshhyny/

середа, 18 листопада 2020 р.

Список загиблих у бою з московитами воїнів УПА - 18 листопада 1950р. в урочищі Глибокий Потік біля с. Старий Угринів.

Символічну могилу упорядкували та встановили пам’ятний хрест.
Організатор західу — історико-меморіальний музей Степана Бандери в селі Старий Угринів. фото 2019р.
*********
У бою з московитами загинули:
1.Степан Слободян - ”Єфрем”, 1922 р.н. — Крайовий Провідник ОУН “Захід — Карпати”;

2.Марія Німа - ”Марта”, 1925 р.н. — Провідник Українського Червоного Хреста Калуського Проводу ОУН;

3.Прокіп Духович - ”Дора”, 1922 р.н. — Провідник СБ Калуського окружного Проводу ОУН;

4.Василь Камінський - ”Галенко”, 1923 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН;

5.Іван Морис - ”Дуб”, 1926 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН;

6.Іван Юрків - ”Кармелюк”, 1926 р.н. — охоронець Калуського окружного Проводу ОУН.

Імена ще двох повстанців достовірно не встановлені.

Вічна пам'ять.......

Джерело
https://vikna.if.ua/news/

18 листопада 1935р. у Варшаві почався суд над 12 членами ОУН, обвинуваченими у співучасті в убивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Акт обвинувачення займав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.

Джерело: сайт - Історична правда.
*******
Варшавський процес:
У судовому процесі, який відбувся з 18 листопада 1935 – 13 січня 1936 -го у Варшаві, звинуваченими в здійснені й організації вбивств міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15 червня 1934 року, були кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалося б підвести до суду, але до рук поліції потрапило біля двох тисяч документів ОУН , так званий «архів Сеника» , який зберігався в Чехословаччині.
Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН. 

У підсумку процесу оголошено такий вирок:
до смертної кари (заміненої згодом на довічне ув'язнення):

1. Степан Бандера (26 років, студент
Львівської політехніки),
2. Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії),
3. Ярослав Карпинець (30 років, студент
Краківського університету );

на довічне ув'язнення:
4. Микола Климишин (26 років, студент
Краківського університету ),
5. Богдан Підгайний (31 рік, інженер);

15 років ув'язнення:
6. Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії);

12 років ув'язнення:
7. Іван Малюца (25 років, студент Львівської політехніки), 
8. Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), 
9. Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету );

8 років ув'язнення:
10. Катерина Зарицька (21 рік, студентка
Львівської політехніки);

7 років ув'язнення:
11. Яків Чорній (28 років, студент Люблінського університету), 
12. Ярослав Рак (27 років, правник).

Захисниками були Українські адвокати
Володимир Горбовий, Я. Шлапак, Лев Ганкевич, О. Павенецький.

Усі підсудні, крім Романа Мигаля, і більшість українських свідків відмовилися свідчити польською мовою. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 — на одну третину.

Джерело: Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 18 листопада

Джерело фото.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
Дві сотні УПА-Захід атакували райцентр Тлумач на Станіславщині. З місцевої в’язниці звільнено 15 заарештованих.

1945 рік
Чота сотні «Хорти» у селі Завадка на Станіславщині знищила 6 московитів, що збирали продовольство. Ще одного смертельно поранено, четверо отримали поранення. Здобуто кулемет, 3 автомати і 2 гвинтівки.

У селі Нагірне на Дрогобиччині підпільник на квартирі директорки школи розстріляв заввідділом райкому КП(б)У і зумів безперешкодно зникнути.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Кропивник на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний спротив і застрелились останніми патронами.

У засідці в селі Боянівка на Рівненщині повстанці знищили слідчого МГБ і поранили трьох військових.

Під час боїв з московитами у селах Ілів і Козьова на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Андрій Гнатовський – «Юрчик» і станичний Лука Марочкович.

1948 рік
У селі Кропивник на Станіславщині повстанці спалили вантажні автомобілі-лісовози.

У селі Ярчівці на Тернопільщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

Троє повстанців загинули в боях із московитами у селах Довге і Плав’є на Дрогобиччині.

У селі Березина на Дрогобиччині повстанці знищили голову колгоспу і бійця винищувального батальйону.

1950 рік
Пошукова група полку внутрішніх військ (200 чоловік) захопила криївку в лісі біля села Бережниця на Станіславщині. 8 повстанців, що перебували всередині, кілька годин чинили збройний спротив, знищивши офіцера МГБ і поранивши одного військового, але всі загинули в бою. Серед загиблих – окружні провідники ОУН Степан Слободян – «Єфрем» і Прокіп Духович, окружний провідник Українського Червоного Хреста Марія Німа – «Марта».

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

18 листопада 1918р. в с. Чаплинка на Херсонщині народився Михайло Савович Масютко, письменник, політв’язень радянського режиму.

Його батько працював регентом при церкві, мати – вчителькою. Пережив Голодомор, розкуркулення родичів.

У 1934-му вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. На третьому курсі виключений з інституту після вечірки в гуртожитку, на якій присутні згадували, хто і як переніс голод 1932-1933 років. В 1937-му заарештований під час облави на київському вокзалі, засуджений на 5 років «за контрреволюційну пропаганду».

Після звільнення мобілізований на фронт. У 1948-му вступив до Львівського поліграфічного інституту, але був відрахований за чотири місяці до захисту диплому за реферат «Норми комуністичної моралі», у якому спробував довести, що існує лише загальнолюдська мораль, а ніякої іншої бути не може.

Екстерном закінчив Львівський педагогічний інститут, працював педагогом. Під час «хрущовської відлиги» – активний учасник національного руху, автор публіцистичних статей, що поширювалися самвидавом («Література і псевдолітература на Україні», «Сучасний імперіалізм», «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства» та інші). У 1965-му заарештований і засуджений на 6 років. Під час слідства ні на кого не давав свідчень, не виправдовувався і не визнавав за собою вини.

Своє перебування в таборах Мордовії описав у книзі «В полоні зла»: « Я просив Бога змилуватися над моїм народом, що ось уже четвертий вік живе покинутий силами добра. За яку провину він терпить таку кару? За те, що не піддався одному грабіжникові, він терпить розбій другого грабіжника. За те, що зробив спробу вирватися з однієї неволі, потрапив у другу, ще гіршу неволю. Я просив Бога послати світлого розуму, снаги і відваги моєму народові в боротьбі за своє визволення, послати йому героїв у його боротьбі».

Надалі перебував під пильним наглядом КГБ у селі Дніпряни поблизу Нової Каховки, де зосередився на літературній праці. Автор сатиричних оповідань «Революційний дід», «Кров відзивається кров’ю», повісті «Химера», мемуарної поеми «В полоні зла». В останні роки виступав як публіцист у пресі, на радіо й телебаченні.

Помер 18 листопада 2001-го в Луцьку, похований на приміському кладовищі.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

18 листопада 1859р. народився Кость Левицький – Український державний діяч, юрист, історик.

Народився в містечку Тисмениця (нині Івано-Франківська область) в родині священика.

Вищу освіту здобував на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. Після закінчення навчання відкрив адвокатську канцелярію у Львові й одним із перших став писати скарги і подання до суду українською мовою.

Кость Левицький – активний громадсько-політичний діяч. Співзасновник Української національно-демократичної партії. З початком Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові.

За умов розпаду Австро-Угорської імперії, українські парламентарі Галичини сформували Українську Національну Раду і взяли курс на створення незалежної держави. 10 жовтня 1918 року Кость Левицький очолив галицьку делегацію Української Національної Ради, яка 1 листопада перебрала на себе всю повноту влади на західноукраїнських землях.

Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, Кость Левицький очолив її уряд – Державний секретаріат:

«Ми свідомі цього обов’язку, який прийняли серед граду куль і незвичайно важливих обставин. Вступаючи в уряд, уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім принципі. Ми вийшли з народу і для народу буде присвячена наша праця», 

− цими словами він започаткував 10 листопада 1918 року діяльність Державного секретаріату.

Протягом міжвоєнного періоду провадить громадсько-політичну роботу на західноукраїнських землях та пише історичні праці про політичний та національно-визвольний рух на Галичині.

З приходом радянських військ на Західну Україну у вересні 1939-го, Левицького заарештували та ув’язнили у Львові та Москві на 20 місяців. Звільнений навесні 1941 року, повертається додому. У липні 1941 року – один із ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Помер 12 листопада 1941 року у Львові.

Джерело:
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/18/1859-narodyvsya-kost-levyckyy-derzhavnyy-diyach

вівторок, 17 листопада 2020 р.

Бій відділу «Чорна Хмара» за село Біленьке у 1920р. (Гаврило Гордієнко).

В нашому місті активніші старшини українці звернулися до комендатури в справі дозволу організувати український військовий відділ. Дозвіл вони одержали й приміщення для постою. Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов’язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його.

Були серед них ветерани з Гайдамаків, з Вільного Козацтва, з Самокатної Сотні, з Лисогорського Повстанського Партизанського Куреня, з Вовнізького Повстанського Відділу, крім того й новички, які ще не бували перед тим у війську. Хлопці прийшли щиро, з захопленням, з ентузіазмом. Дослівно за пару днів, може, за п’ять днів, було наявних понад сотку хлопців вояків й старшин.

Військовий відділ «Чорна Хмара» так скоро організувався, що в організації його я вже й не мав коли прийняти більшої участи. Коли я вперше появився в домі Бадовського, то мене відразу зустріли вісткою, що отаманом Відділу є Хмара (Іван Марків), командантом першої бойової сотні є Іван Горобець, а бунчужним ніхто інший, а Гаврило Гордієнко!
У війську не дуже питають, чи щось хочеш, чи не хочеш, тому не питали й мене і я не впирався. Відразу ж прийняв призначення й давай знайомитися з сотнею. Викликав її на подвір’я. 120 душ разом з чотовими та ройовими. Багатьох із них я й не знав і тільки тут вперше познайомився.

Щоб пошити новий український прапор у той час не було ані мови! Тому, коли хтось із нас витяг десь із горища прихований і запорошений український жовтоблакитний прапор з нашитим написом «Хай живе автономна Україна» і приніс його нам, як прапор першої нашої бойової сотні, то ми його радо прийняли! Відпороли «автономна», але тому, що прапор вилинялий, то слово «автономна» й лишило свій слід на прапорі. Ми тим багато не переймалися, посміялися з такої давнини, як вимога автономної України, бо ж ми на той час були вже безсумнівними самостійниками!

Прийняли ми той прапор за свій і під ним вимаршували з дому Бадовського й аж до Південного двірця, а це далеченько, по головній Соборцій вулиці, у бій!
На чолі нашого походу прапор в асисті двох вояків, за ними отаман Хмара з осавулом, прізвища не пам’ятаю. За ними сотенний Іван Горобець веде чоту за чотою по 30 вояків. А за всім тим вояцтвом, як порядний господар, ішов і пильнував порядку бунчужний бойової сотні «Чорної Хмари» Гаврило Гордієнко, також з рушницею, але і з шаблею середнього розміру кавалерійською, російської кавалерії.
На хідниках було багато народу, бо давно вже не бачили війська під українським прапором. Сотня марширувала досить добре, як це я сам бачив, і як потім мені оповідали сторонні глядачі. А сестра моя в листі після більш як по півстоліттю ще згадує той момент, який був вартий уваги й подиву.

А коли з перспективи півстоліття й більше пригадати той марш нашої бойової сотні, то він став історичним, навіки незабутнім, бо це за ввесь час нашої визвольної боротьби 1917-1920-их років був останній марш військової одиниці в місті Олександрівську під українським жовтоблакитним прапором.
В Кічкасі врангелівці перейшли Дніпро й поволі посувалися на південь. Перша бойова сотня «Чорної Хмари» одержала бойове завдання, як на бойове хрещення, то таки досить поважне завдання: форсувати Дніпро в напрямі села Біленького по півночі перед 21-им вересня (точної дати не можу установити), вдарити в большевицькі сили, які перебували в селі Біленькому, й тим уможливити просування врангелівських військ далі на південь.

Спалахнули три червоні ракети майже коло другої години по півночі. Це був сигнал переправлятися через Дніпро поромом, який був на поготівлі на нашому березі. Я пильнував ладування першої чоти, з якою відплили й усі старшини. Потім я мав заладувати другу, третю й четверту чоти в міру того, як буде повертатися паром з правого берега. З четвертою чотою мав і я відплисти.

Перша чота майже досягла середини Дніпра за повної тиші, та коли вона наблизилася до правого крутого берега, її зустрів винятково сильний вогонь як з рушниць, так і з кулеметів. Це була велика несподіванка, бо припускали, що ворог тим часом із Біленького забрався протягом цієї ночі.
Перша чота з усіма старшинами висадилася під крутим берегом, пором повернувся на лівий берег. Я відправив другу чоту і з рештою двома чотами ми підтримали своїм вогнем як першу чоту, так і десант другої чоти. Незабаром вернувся пором по третю чоту, яку я з деякими труднощами, також заладував і відправив.

І десантові третьої чоти ми давали вогневу підтримку. Але ворог мав таку велику вогневу силу, що скерував її не тільки на пором, але й на нас, що лежали на лівому березі і тільки рушничним вогнем могли підтримувати своїх товаришів, які плили поромом і тих, які вже вибивалися на крутий берег перед Біленьким. У міжчасі вже й світало й ми могли дещо спостерігати, що діялося на правому березі.
Біленьке ми здобули, але якою ціною? При першій же атаці на ворожі позиції, сотенний нашої сотні Іван Горобець дістав аж чотири кулі в груди й поляг на полі бою! Мій «учень» у стрілянню Петро Ляшко також зірвався в атаку й ворожа куля в перенісся поклала його на місці! Були ще й інші жертви, як поляглим, – вічна їм пам’ять, так і раненим.

Джерело:
За книгою: Гордієнко Г. Під щитом Марса. – Філадельфія, 1976. – 369 с.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр)- ідеолог ОУН, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр.

Зліва направо: Лев Зацний , Ярослав Старух , Теодор Федечко. 1939—1940 рр.

17 листопада 1910р. у с. Золота Слобода на Тернопільщині народився Ярослав Старух (псевдо – Стяг, Ярлан, Синій, Вольт, Гомін, Стояр) – ідеолог Організації українських націоналістів, публіцист, учасник національно-визвольної боротьби 1940—50-х рр. Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА, полковник-політвиховник УПА.

Народився в сім’ї депутата австрійського парламенту. У 1928 році закінчив Бережанську гімназію. Став студентом юридичного факультету Львівського університету. Був активним громадським діячем, членом Організації українських націоналістів, організатором освітніх курсів для молоді при читальнях «Просвіти». За політичні переконання Старуха переслідувала польська влада – він був в’язнем тюрем (1929) і концентраційного табору Береза Картузька (1934, 1937, 1939).

Ярослав Старух був заступником крайового провідника і політичним референтом Крайової екзекутиви ОУН на північно-західних українських землях (1935-1937), співробітником націоналістичних видань «Студентський шлях», «Наш клич», «Вісті», «Голос нації», «Голос». Редагував львівський тижневик «Нове село».

У 1939-1941 рр. Старух – секретар Українського центрального комітету в Кракові. Учасник 2-го Великого збору ОУН(б) в Кракові (квітень 1941). Учасник проголошення Акта 30 червня 1941 у Львові. Член організаційної референтури Проводу ОУН(б) (1941-42).

У 1942 році був заарештований гестапо й підданий тортурам в одній із львівських в’язниць. За допомогою Служби безпеки ОУН у вересні 1943 його визволили. Він став членом референтури пропаганди Проводу ОУН (б) (1943-1944). Керував підпільною радіостанцією «Вільна Україна» («Афродита»), був редактором гумористичного журналу «Український перець». У 1945-1947 рр. – Провідник ОУН Закерзонського краю.

Ярослав Старух у 30-х рр. уклав «12 прикмет характеру українського націоналіста» (1930-і). Він автор низки брошур, статей, листівок, зокрема «Тисяча років життя й боротьби українського народу» (Короткий нарис історії України; 1943), «Спектр фашизму» (1946), «До цілого культурного світу!»

Загинув 20 вересня 1947 року у лісовій криївці біля с. Монастир Любачівського повіту (Польща) під час бою зі спецвідділом польської служби безпеки.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 17 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Петро Кавуза “Руслан” і Анна Кузневич “Святослава” у підпіллі на Перемищині.
*********
1944 рік
Лемківський курінь УПА-Захід протягом кількох годин вів оборонний бій з московитами біля села Сторона на Дрогобиччині. Московити "звітували" про 218 вбитих повстанців.

Сотня «Галайда» УПА-Захід і сотня військової округи «Турів» УПА-Північ біля села Лучиці на Львівщині відбили дві московитів і відступили вглиб лісу. Знищено і поранено до 180-и москалів. Втрати УПА: 3 загиблих, 2 поранених.

1945 рік
Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід на околиці села Кугаїв на Львівщині знищила будівлі радгоспу.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Любеля на Львівщині. Троє повстанців згоріли живцем.

1947 рік
Троє воїнів УПА-Захід потрапили в полон внаслідок бою з московитами у Турківському районі Дрогобиччини і загинули від тортур.

У райцентрі Калуш на Станіславщині підпільники обстріляли вартових райвідділу МВД.

1948 рік
Троє повстанців були оточені опергрупою МВД в стодолі на околиці райцентру Кременець на Тернопільщині. Вони вчинили збройний опір і загинули в підпаленій стодолі.

У селі Брухналь на Львівщині повстанці знищили старшого сержанта МВД.

У боях з московитами у селах Берездівці, Біличі і Лавочне на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

1949 рік
Під час бою з московитами у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, серед них – референт надрайонного проводу ОУН Володимир Мицик – «Смаглявий».

1951 рік
5 повстанців наскочили на пошукову групу МГБ в одному з лісових масивів Станіславщини під час масштабної облави. У перестрілці знищені двоє москаліа. Під час прориву загинув один повстанець, решта врятувалися.

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.