"Зачистка" України від Українців - вбивство московитами Івана Стешенка.

Найстрашнішою для москалів була і є – йукраїнізація, культура й освіта українців! Саме тому перше «резонансне» політичне вбивство в рамках червоного індивідуального терору було здійснено проти першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, який здійснив українізацію нашого шкільництва.

Народився Іван Стешенко 24 червня 1873 р. недалеко від оселі І. Котляревського, змалку знав найменші подробиці про життя земляка, все життя вивчав творчість Івана Петровича. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, досконало знав шість мов, викладав у Київській жіночій гімназії, але наступного року був заарештований і запроторений до Лук’янівської в’язниці за участь у «вітровській» демонстрації. Тоді, у 1897 р. народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Українці Києва вирішили справити за нею панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам’ять Вітровій. Начальник київської жандармерії, козаки-дончаки оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другого дні молодь вирішила висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану… Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення, серед арештованих були Іван Стешенко та Оксана Старицька. У сусідній камері сиділа 22-річна дворянка, дочка Михайла Старицького – Оксана та 24-річний Іван опинилися в сусідній камері; два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, гуляючи арештантським подвір’ям, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….

За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчинка почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку.

Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917).

У 1904 р. у них знайшовся син Ярослав.

У 1896 у Львові І.Стешенко видав п’єсу «Мазепа». У серпні 1898 року Іван і Оксана взяли участь у з’їзді нелегального товариства «Молода Україна». Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського, Під час світової війни Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі. У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працювала під керівництвом чоловіка у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Як генеральний секретар освіти (з червня 1917 р.; у січні — лютому 1918 р. — міністр) здійснив українізацію шкільництва.

Коли прийшли «більшовики» Муравйова в Київ, вони одразу винесли смертний вирок Івану Стешенку, кинулись розшукувати, щоб повести його під розстріл. Але не встигли: зимою, в страшну завірюху подався Іва́н Матві́йович пішки з Київа… і врятувався на той раз від більшовицьких куль, але не на довго.

Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінській вулиці двома пострілами з револьвера міністра було смертельно поранено, на другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.

Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок більшовики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти»

Так загинув член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва; 45-річний полтавець; чоловік дитячої письменниці Оксани Стешенко, зять драматурга Михайла Старицького, батько бібліографа Ярослава Стешенка та акторки, перекладачки Ірини Стешенко.

Оксана Михайлівна залишалася з донькою і сином на руках, без чоловікової опори вивела дітей в люди. За Директорії Оксана Стешенко була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.

Син Ярослав став відомим бібліографом, книгознавцем, він уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Вперше його заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, вдруге – 1933 року, і вже на засланні в Казахстані – утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася – де і коли…

Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило вижити, хоч була акторкою Курбасівського «Березоля». Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко – відома перекладачка прози і п’єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських.

Оксану Стешенко заарештували 1941 року разом із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до Казахстану вони їхали у телячому вагоні, на її руках померла сестра і її серед ночі викинули в степ, наступного року Оксана Стешенко закінчила життя в якомусь із концтаборів. Так згас рід Старицьких – нащадків із княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі…

Як бачимо, московська рука здійснювала планові зачистки (таємні вбивства) українських діячів культури, науки: Хведір Вовк, Микола Леонтович, Вадим Модзолевський, Олександр Мурашко, Іван Стешенко, Михайло Туган-Барановський,… У 1919 р у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Симиренка – Микола та Олекса. У Різдвяну ніч 1920 року, коли Левко Симиренко писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного вченого у його власній хаті…

Джерело

https://uahistory.com/topics/famous_people/5093

2 грудня 1937р. в Карелії московити розстріляли Якова Струхманчука народного художника, графіка, уродженця Козівщини.

******

Народився у селі Росохуватець, нині

Козівського району Тернопільської області. Батьки помітили хист хлопчика до малювання і віддали на навчання в

Бережанську гімназію. Потому навчався у

Львівській державній гімназії.

Припускають, що його першим учителем був

Іван Труш. У 1903—1908 роках студіював у Краківській академії мистецтв (клас Теодора Аксентовича), а в 1909—1912р, отримавши стипендію від митрополита Андрея Шептицького — у Паризькій.

Співробітник сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» та інших.

Ілюстрації:

до «Історії України» Миколи Аркаса (1908),

до сатири «Ревун» Осипа Маковея (1910),

до творів Петра Козланюка та інші.

У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців . За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль.

Під час Визвольних змагань — ад'ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.

Після переведення Першої бригади Червоної УГА до Умані, Яків Струхманчук організовує роботу гарнізонного клубу і малює серію портретів акторів Київського драмтеатру Леся Курбаса у ролях: дружини Курбаса —

Валентини Чистякової (поема «Гайдамаки» Шевченка), матері Курбаса — Ванди Яновичевої («Гайдамаки»), Любові Гаккебуш («Макбет» Шекспіра, «Гріх» Винниченка), Володимира Калина («Макбет») та інших.

Від 1924р. у Києві. Член літературно-мистецької групи «Західна Україна» і співробітник її однойменного органу. Виконав портрети й шаржі письменників цієї групи ( Василя Атаманюка , Дмитра Загула , Мелетія Кічури, Михайла Козоріса , Миколи Марфієвича, Агати Турчинської та інших).

Яків Струхманчук — автор статей на мистецькі теми в «Ділі» (1909—1912) і в журналі «Світ» (1926—1929), спогадів (у збірнику «Західна Україна») та інших.

У 1921—1924 роках працював завучем Вищих педагогічних курсів ім. Т. Шевченка в

Тальному.

У 1920-х роках брав участь у кількох мистецьких виставках, зокрема, в Першій Всеукраїнській художній виставці (1927). Був науковим працівником, а згодом заступником директора Українського історичного музею ім. Т. Шевченка.

Арешт і загибель:

Репресований і загинув за постишевщини . Розстріляний за вироком трійки НКВС Карельської АРСР від 20 листопада 1933р.

У 1964 році за клопотанням академіка

Миколи Бажана художника реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

Нагороди:

10 листопада 1914 нагороджений Медаллю за Хоробрість 2-го класу.

Цей день в історії УПА - 2 грудня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: Антон Вадюк “Дуб”, Юрій Гуменюк “Тарас”, “Голуб".

Фотографував Дмитро Шовгенюк.

*********

1944 рік

У засідці на шляху біля райцентру Миколаїв на Львівщині повстанці знищили директорів лісозаготівельної контори та «Міськпалива» і поранили полковника НКВД.

Під час бою з московитами у селі Юшківці на Львівщині загинув референт окружного проводу ОУН «Йосиф».

У засідці біля села Топильниця на Дрогобиччині відділ сотні УПА-Захід поранив охоронця слідчого НКГБ.

1945 рік

Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Волостків на Львівщині. Знищений командир батальйону, особовий склад роззброєно і розігнано.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Соколів на Львівщині. Захоплені в полон 10 воїнів УПА.

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Кадобна на Станіславщині роззброїв чотирьох військових Червоної армії. Здобуто 3 автомата, гвинтівка, гранати.

1947 рік

Четверо повстанців були оточені загоном МВД у лісі біля села Нижня Стинава на Дрогобиччині і всі загинули в бою.

1948 рік

У селі Бишів на Львівщині підпільники спалили колгоспні скирти сіна.

Четверо повстанців вступили в бій із загоном МВД у лісовому масиві Кременецького району Тернопільщині і всі загинули в бою.

1949 рік

У бою з москалями у селі Лютовиська на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1950 рік

Двоє повстанців були виявлені пошуковою групою внутрішніх військ у селі Кам’янка на Дрогобиччині, вступили в перестрілку і поранили молодшого сержанта. В результаті бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон.

Районний провідник ОУН «Бродяга» загинув під час бою з московитами біля Олеська.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

2 грудня 1873р. народився Терлецький Омелян Антонович - Українській галицький педагог, громадський діяч, історик.

******

Народився 2 грудня 1873 року в селі

Крамарівка (Українське село) (пол. Kramarzówka) Ярославського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині гміна Прухник Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща).

Навчався в гімназіях у містах Ярослав і

Стрий. 1897р. закінчив філософський виділ Львівського університету, де студіював географію та історію, був учнем Михайла Грушевського.

У 1898—1912 роках працював у Тернополі: учителем вищої реальної школи та

української гімназії (навчав географії, історії, музики та співів). Брав активну участь у діяльності українських громадських організацій Тернополя, зокрема, став співорганізатором і диригентом товариства

«Боян» (1901—1912). Став першим директором Чортківської гімназії українського товариства «Рідна школа» 1911 року.

Був членом НТШ з 1921р.; гімназійний учитель у Тернополі й Львові, довголітній член Головної Управи «Рідної Школи» (1923—1924 і 1926—1927 її голова) та Учительської Громади (голова 1923—1924 і 1926—1928), активний член головного Відділу товариства

«Просвіта». За Першої світової війни був співробітником Союзу Визволення України у таборах українських полонених у Німеччині.

За радянської влади Терлецький працював науковим співробітником у філії Інституту української історії АН УРСР (1948—1952) і в

університеті ім. Франка.

Омелян Терлецький — автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в часописі «Літопис Червоної Калини», «ЗНТШ» і окремо; головніші з них: «Політичні події на Гал. Русі в 1340» (1896), «Козаки на Білій Русі 1654—1656» (1897), «Історія Укр. Громади в Раштаті 1915—1918» (1919), «Історія укр. державности» (2 тт., 1923—1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Гетьманська Україна й Запор. Січ» (1935) та ін.

Помер 13 лютого 1958 року в м. Львові. Похований у родинній гробниці, на 57 полі Личаківського цвинтаря.

1 грудня 1991р. більше 90% із 32 мільйонів громадян України, які взяли участь у всеукраїнському референдумі, висловилися за відновлення Держави Україна

1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою України, за який тоді проголосували 346 народних депутатів.

Напередодні референдуму великий вплив мала небайдужа позиція української інтелігенції, зокрема, пристрасне слово відомої письменниці Ліни Костенко, з яким вона звернулася до громадськості: 

«Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!».

Тоді, 1 грудня 1991 року, 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян.

Зокрема, в Криму за незалежність проголосували 54,19 відсотка громадян, у Севастополі – 57,07 відсотка, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80 відсотків громадян. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях «за» проголосували більш як 95 відсотків громадян.

Втретє за 350 років нашої героїчної і водночас трагічної історії – від Визвольної війни середини ХVІІ століття – Україна здобула самостійність. Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна.

Вже наступного дня, 2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день з першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.

Ukrinform.ua

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

1 грудня 1894р. народився у містечку Радимно біля Перемишля Юліан Головінський – військово-політичний діяч, сотник Української Галицької Армії, член Української військової організації та Організації Українських націоналістів.

Із початком Першої світової війни Юліан вступив на службу до австрійської армії. Брав участь в українсько-польській війні 1918 – 1919 років. З лютого 1919-го командував Равською (шостою) бригадою Української Галицької Армії.

У 1920 році Юліан Головінський стає співзасновником Української військової організації (УВО). 1922 – 1924 рр. – бойовий референт, 1924 – 1926 і 1930 рр. – Крайовий командант УВО. Юліан Головінський користувався повагою та беззаперечним авторитетом серед своїх побратимів: «був це бойової вдачі старшина, а водночас вирозумілий і добрий товариш, хоч часом й гострий у словах та в поведінці, − згадував один із членів УВО Антін Вартовий. – Як я пізніше переконався, любив він риск, непотрібно – на мою думку – брав участь у бойових акціях, з’являвся на місці нераз несподівано в останній хвилі. Але любили його всі бойовики, за нього готові були в огонь і в воду…».

У червні 1930 року на Празькій конференції ОУН-УВО призначений Крайовим провідником Організації українських націоналістів (ОУН) на Західноукраїнських землях і Начальним командантом УВО.

У вересні 1930 року Юліан Головацький заарештований польською поліцією та вбитий.

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

******

Джерело 2

Юліан Головінський – визначний український військовий і політичний діяч, сотник УГА, член УВО і ОУН з часу їх заснування (з 1920 р. і з 1929 р. відповідно).

Народився в містечку Радимно біля Перемишля (тепер на території Польщі). Навчався в українській гімназії у Львові. Під час Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, воював на італійському фронті. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 рр.

З лютого 1919 р. командував Равською (шостою) бригадою УГА, яка відзначилась у серпні 1919 р. в боях з більшовицькими військами під час спільного походу українських армій на Київ.

У серпні 1920 р. Ю.Головінський став співзасновником Української військової організації.

1924-26 рр. керував “Летючою бригадою”, яка здійснила ряд збройних акцій проти польських державних установ у відповідь на антиукраїнські заходи польського уряду.

В жовтні 1926 р. заарештований польською поліцією, більше року провів у польських слідчих тюрмах.

У червні 1930 р. на Празькій конференції ОУН-УВО призначений Крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях і Начальним командантом УВО.

20.9.1930 р. Ю.Головінський був заарештований. За офіційною версією польських властей Ю.Головінський був убитий “при спробі втечі”. Поховано Ю.Головінського на цвинтарі В.Глібович.

1 грудня 1918р. «Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою - значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку».

Музей-вагон "Музей на колесах" у Фастові, відкрито в грудні 2001 року. В схожому по всіх параметрах штабному вагоні, 1 грудня 1918 року підписано передвступний договір про злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.

*****

Так починається передвступний договір, підписаний у м. Фастові між УНР та ЗУНР про наміри об’єднатися в одну державу.

Новопроголошена ЗУНР, аби протистояти польській інтервенції, потребувала військової допомоги. Гетьман Скоропадський пообіцяв направити до Львова корпус січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Проте, після зміни влади у Києві, делегація ЗУНР на чолі з Лонгином Цегельським наприкінці листопада 1918-го прибула на переговори з Директорією.

Були підписані протоколи про допомогу Галицькій армії озброєнням та матеріалами.

Текст передвступного договору підготував Цегельський. Підписантами документа від Директорії УНР були Володимир Винниченко, Опанас Андрієвський, Федір Швець та Отаман Симон Петлюра, від ЗУНР – Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький.

В договорі задекларовано в найближчому часі об’єднатися в одну державу, з наданням ЗУНР територіальної автономії у складі УНР.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 1 грудня.

*********

1944 рік

Під час нападу на райцентр Більшівці на Станіславщині повстанці спалили будівлі райкому КП(б)У і райкому ЛКСМУ, обстріляно райвідділ НКВД.

Рота батальйону внутрішніх військ захопила друкарню ОУН у селі Шумляни на Тернопільщині. У бою загинули 5 повстанців.

У засідці на шляху біля села Лосяч на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили начальника УНКГБ, начальника УНКВД, слідчого і рядового НКВД.

У селі Брухнале на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені 4 НКВДисти і 10 бійців батальйону. Здобуто 2 автомата і 7 гвинтівок.

1945 рік

Відділ Червоної армії захопив криївку в селі Станківці на Дрогобиччині. У перестрілці, що зав’язалася, повстанці знищили лейтенанта і рядового.

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Томашівка на Станіславщині роззброїли трьох москалів. Здобуто 2 автомата і гвинтівка.

1946 рік

У сутичці з загоном МВД біля села Новий Кропивник на Дрогобиччині загинув командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Онисько – «Сибірський».

1947 рік

Двоє воїнів УПА загинули в бою з московитами у селі Волосянка на Дрогобиччині.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Кавчий Кут (нині Кути) на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Бойко – «Орел».

1948 рік

Опергрупа МВД оточила хату в селі Окопи на Львівщині, в якій перебувала група воїнів УПА. Повстанці довгий час чинили збройний опір, а коли вороги змогли підпалити хату – застрелилися.

1949 рік

У бою з московитами у селі Стебник на Дрогобиччині загинув референт районного проводу ОУН «Почило».

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті,

Цей день в історії УПА - 30 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Районна боївка СБ Солотвинського районного проводу ОУН ( тепер Богородчанський р-н).

Крайній ліворуч Найбекер Адам Рудольфович "Верховинець" батько німець, мати українка,

*********

1944 рік

У бою з московитами у селі Буцнів на Тернопільщині загинув кулеметник сотні «Буйні» УПА-Захід Степан Підгайний – «Дорош».

1945 рік

Двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Шарпанці на Львівщині.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Стратин на Станіславщині. В результаті бою загинули над районний провідник ОУН Андрій Олейчук – «Чумак», його заступник Григорій Мельничук, станичний Петро Луцьків – «Ворон» та ще двоє повстанців, одного захоплено в полон.

У бою з московитами у селі Кути на Дрогобиччині загинув охоронець районного провідника Олексій Карпин – «Карпенко».

1947 рік

У бою з московитами у селі Дідушичі повстанці знищили одного москаля, ще одного поранили.

У лісовому масиві Жидачівського району Львівщини підпільники знищили двох московитів.

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Підгородці на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Микола Миколин.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Тучапи на Станіславщині. Троє повстанців, серед яких і Ольга Кулаєць, вчинили збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами.

Друкарка окружного проводу ОУН Олена Мочіус – «Зв’язкова» загинула в бою з московитами у Калуському районі Станіславщини.

Через зраду потрапив в оточення в селі Малий Ключів на Станіславщині окружний провідник ОУН Іван Кулик – «Сірий», який загинув у бою з московитами.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

30 листопада 1951р. в с. Рівня Чернівецької області народився Назарій Яремчук, співак. З ним облетіли світ українські пісні – “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Я піду в далекі гори”.

Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». В центрі – Назарій Яремчук. Фото: zhitomir-online.com

Був четвертою дитиною у співочій родині. Батько співав у церковному хорі, мати – грала у Вижницькому народному театрі й мала гарний голос.

З другої спроби вступив на географічний факультет Чернівецького університету. Також 1988-го закінчив Київський інститут культури. Був солістом вокально-інструментального ансамблю “Смерічка” Чернівецької філармонії.

Визнання і популярність Яремчуку принесли пісні “Червона рута” і “Водограй” Володимира Івасюка. За виконання цих пісень ансамбль “Смерічка” та його солісти Яремчук і Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, а також “Пісня року-71/72”.

Життя Яремчука обірвалося, коли він був у зеніті слави: участь у різноманітних конкурсах, виступи за кордоном, народне визнання таланту і держані титули та нагороди.

30 червня 1995-го Назарій Яремчук помер від раку. Поховали його у Чернівцях.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

30 листопада 1911р. на Київщині народився поет та перекладач Андрій Михайлюк. Один із наймолодших учасників літературної організації “Нова генерація”. Жертва сталінських репресій. 24 жовтня 1937-го розстріляний московитами в Києві. На той час Андрію Михайлюку було 25 років.

Переклав українською поему Миколи Некрасова “Кому на Русі жити добре?”

Андрій Михайлюк. Фото: irbis-nbuv.gov.ua

У вересні 1937-го заарештований московитами. Звинувачували його в тому, що “…був учасником контрреволюційної української націоналістично-терористичної організації, яка ставила своєю метою збройне повалення Радянської влади в Україні і встановлення фашистського ладу”. 

Також слідство “встановило”, що Михайлюк мав “здійснити терористичний акт” проти секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора під час першотравневої демонстрації.

Таку інформацію “вибили” з Михайля Семенка (поета-футуриста, члена “Нової генерації”), якого заарештували весною 1937-го. У протоколі очної ставки між Семенком та Михайлюком зазначалося, що Семенко начебто завербував Михайлюка і наказав йому здійснити терористичний акт. Начебто передав Михайлюку бомбу у формі пляшки, яку той мав кинути на урядову трибуну, коли демонстрація проходитиме повз неї.

23 жовтня 1937-го відбулось закрите засідання "Суду СРСР" на якому Михайлюка засудили до розстрілу. 

Вирок виконано 24 жовтня 1937-го у Києві. На той час Андрію Михайлюку було 25 років.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

30 листопада 1894р. у с. Слобідка на Галичині народився письменник та журналіст Михайло Андрійчук.

Писав оповідання та фейлетони під псевдонімом М. Ган. 1909-го емігрував до Німеччини, згодом до США.

Працював на фабриці в м. Рочестер (США). Був секретарем Української федерації соціалістичної партії США, редагував газету „Робітник” у Клівленді. Співпрацював із часописами “Робітниця”, “Сміх і правда”, “Світло”, був співзасновником газети “Українські щоденні вісті” (1920). 

Помер 28 листопада 1938-го у Нью - Йорку.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

29 листопада 1899р. на Київщині народився Григорій Стрілець (літературний псевдонім Косинка), письменник, перекладач, який належав до творчої інтелігенції Розстріляного відродження.

Першою книгою, яку він прочитва українською мовою була повість Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, – писав згодом Косинка, – а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми і чиї ми діти...».

Твори Григорія Косинки були популярними протягом 1920-х років. Входив до київського літературного угрупування АСПИС (асоціація письменників), до якого входили Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та інші.

У листопаді 1934-го Косинку заарештувало НКВД. За звинуваченнями у буржуазному націоналізмі та начебто причетністю до організації, яка готувала терористичні акти щодо російських комуністів.

15 грудня 1934 року Григорія Косинку московити розстріляли.

Джерело: 1.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

*******

Джерело: 2.

http://ul.iolya.com.ua/page180.html

Григорій Косинка народився у бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині (тепер Обухівський район Київської області). Рід був давній, чумацький, але зубожілий — батько Григорія мав лише 1/8 десятини орної землі і щовесни ходив на заробітки косарем у херсонські степи.

1908 Родина виїхала на Далекий Схід, оселившись на березі Амуру, почали будувати хату, проте вже через півроку повернулася на Батьківщину. Малий Грицько полов буряки весною, а восени працював у панській економії — погоничем худоби чи то робітником біля машини. Його матір, Наталя Романівна, «шитвом почала заробляти паляниці», а батько підробляв на цукроварні.

1913 Після закінчення початкової школи в селі Красному, звідки родом була мама, батько зміг влаштувати сина писарчуком у волості.

1914 Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. Невдовзі вдалося влаштуватися кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало можливість відвідувати й скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.

1920 Косинка опиняється у м. Кам'янець-

Подільському, що тоді було столицею УНР. Можливо, що він думав про евакуацію, але згодом повертається до Києва і стає студентом КІНО.Стає членом літературно-

мистецької групи «Гроно»

1920-1922 Навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.

1922 З'явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною.

1923-1924 Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС

1923 В журналі «Нова Україна» (Берлін-

Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики.

1924 Познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості

1926 Збірка «В житах»

1927 «Політика»

1928 «Вибрані оповідання»

Восени 1929 У публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце»

Червень 1934 У Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ»

4 листопада 1934 Викрадений органами НКВС СРСР. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти».

15 грудня 1934 Косинку вбили московити.

"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий".

Григорiй Михайлович Косинка (справжнє прiзвище — Стрiлець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селi Щербанiвка Обухiвського району Київської областi. Батьки — малоземельнi селяни — пробували одного разу полiпшити своє злиденне життя в далекосхiдних краях, але швидко повернулися назад до села i перебивались батькiвським пiдробiтком на цукровому заводi в сусiдньому селi Григорiвцi. Майбутнiй письменник змалку теж пiдробляв для сiм’ї, працюючи на панських економiях. Двокласну школу закiнчив у селi Красному Обухiвського району, де жив його дiд по матерi. Заохочував малого Григорiя до навчання особливо материн брат, у майбутньому — вiдомий прозаїк Калiстрат Анищенко.

Коли Григорiєвi минуло 14 рокiв, вирушив вiн до Києва на заробiтки. Працював чистильником чобiт, канцеляристом i закiнчив вечiрнi гiмназiальнi курси. Брав участь у громадянськiй вiйнi, сидiв три мiсяцi в тюрмi (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пiзнiше письменником у новелi “Фавст”), а протягом 1919-1922 рокiв учився (закiнчив три курси) в Київському iнститутi народної освiти. Першi зарисовки i статтi опублiкував 1919 року в газетi “Боротьба”; тут же вмiщена була i перша новела письменника “На буряки”. 1920 року входив до творчої групи “Гроно”, яка видала альманах пiд такою ж назвою, опублiкувавши в ньому три етюди Г.Косинки — “Пiд брамою собору”, “Мент”, “За земельку”. Протягом 1924-1926 рокiв був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 роцi перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова). Пiсля лiквiдацiї лiтературних органiзацiй у 1932 роцi був позагруповим. Арештований 5 листопада 1934 року, розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.

Тематично творчiсть Косинки тiсно пов’язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку “своїм сином з Дiвич-гори” (назва гори над Днiпром поблизу Києва).

Уже перша збiрка новел письменника “На золотих богiв” (1922) засвiдчила, що вiн не збирався бути речником якоїсь однiєї полiтичної тенденцiї. Як художник “вiд бога”, вiн виступає водночас i “за всiх”, i “проти всiх”; йому болять i рани бiдностi найбiльш окраденого селянина (“На буряки”), i месницькi дiї заблуканого “бандита-дезертира”, та кров переконаного партiйця (“Десять”, “Темна нiч”), i дрiмуча безпросвiтнiсть декласованих спекулянтiв та “вiчних” мiщан (“Мiсячний смiх”, “Троєкутний бiй”). Власний стиль i “своя” стилiстика сформувались у Косинки дуже швидко. Вiддавши (на початку творчостi) данину iмпресiонiстичним, символiстським i романтичним барвам, вiн уже в другiй новелi “В житах” (1926) поставав перед читачем як прихильник реалiстичного письма стефаникiвського типу, в якому поєднались найрiзноманiтнiшi форми художнього мислення. Найпослiдовнiшим (як художник-

мислитель) Косинка виявлявся в утвердженнi думки, що революцiйнi перевороти та доба пiсля них — це велика драма народу. Цю драму по-своєму вiдчули i створенi письменником характери вдiв-матерiв (“На золотих богiв”, “За ворiтьми”, “Мати”, “Змовини”, “Гармонiя”), поглиблювали її “лицарi темної ночi”, що опинилися в хащах отаманщини (“Темна нiч”, “Десять”, “Пострiл”, “В житах”, “Зустрiч”, “Фавст”), не знаходили виходу з неї i сiльськi багатiї “з колишнiх”, i теперiшнi агiтатори за бiльшовицьку iдею (“Товариш Гавриш”, “Полiтика”, “Десять”, “Гармонiя”). Своєрiдний синтез художнiх роздумiв письменника про революцiйну драму народу постав у новелах “Гармонiя” i “Фавст”, що своїм обсягом нагадують коротку повiсть. Тут ця проблема осмислена як свiтове шукання iстини буття, котра внаслiдок революцiйних перетворень не наблизилась до людства, а ще далi вiд нього вiдiйшла.

29 листопада 1778р. на Харківщині народився Григорій Квітка (Квітка-Основ’яненко), драматург, літературний критик, автор комедій «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», сатирично-фантастичної повісті «Конотопська відьма».

Походив із дворянсько-поміщицькій сім'ї. Здобув домашню освіту. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Служив комісаром у народному ополченні (1806 - 1807), працював директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 - 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Був ініціатором видання журналу "Украинский вестник", альманахів "Утренняя звезда" і "Молодик", першої збірки українських прислів'їв і приказок.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці. З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали "Письма Фалалея Повинухина" — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа ("Украинский вестник", 1816 — 1817; "Вестник Европы", 1822).

У 1832 р. вийшла повість "Маруся" українською мовою. 1834 р. — книга перша "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком", збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою. 1836 — 1837 рр. — книга друга збірки "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком".

Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість "Козир-дівка" виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.

Найвищим досягненням Г.Квітки-Основ’яненка в драматургії вважається соціально-побутова комедія "Шельменко-денщик" (написана у 1838р. російською мовою, центральний персонаж – Шельменко – говорить українською).

Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою "Сердешна Оксана". Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Помер Григорій Квітка-Основ’яненко у Харкові 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

29 листопада 1823р. на Полтавщині народився Матвій Симонов (літературне псевдо – Матвій Номис, М.Номис), етнограф, фольклорист, письменник.

Матвій Симонов (1823 – 1901). Фото: uk.wikipedia.org.

Освіту отримав у Київському університеті. Вчителював у Ніжині, Немирові.

Його дружиною стала Надія Білозерська. Вона – сестра Олександри Білозерської (Ганни Барвінок), одруженої з Пантелеймоном Кулішем.

Працював чиновником у Санкт-Петербурзі. Там 1864-го видав збірку українських прислів’їв. Співпрацював із журналом «Основа». Він цілком поділяв позицію редакції «Основи» щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях.

З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці.

Зусиллями Матвія Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях.

Перебуваючи у Петербурзі подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.

Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали протягом другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907-1909 роках.

Помер 8 січня 1901-го в Лубнах.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

29 листопада 1919р. у Львові помер Іван Верхратський - галицький натураліст, педагог, мовознавець, письменник, громадський діяч, дослідник мови і фольклору лемків, уродженець с.Більче-Золоте Борщівського району.

Велику увагу приділяв вивченню фольклору лемків Словаччини, де здійснив подорожі у 1897 і 1899 рр. Перша праця, присвячена фольклору лемків південних схилів Карпат, «Гоя дюндя і собітки на Угорській Русі», в якій подано опис основних календарних звичаїв разом з весняними піснями із сіл Вапенник, Петрине, Дрічно, Збійне. Обряд собіток записаний у с. Бодружаль. Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків». 

Основоположник української наукової термінології з природознавства. У 1880 році видавав журнал «Денниця». Написав підручники для гімназій з ботаніки, зоології й мінералогії. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Джерело

https://ternopoliany.te.ua/zhittya/11326-tsei-den-v-istorii-ternopillia-29-lystopada

28 листопада 1654р. почалася героїчна оборона козацької фортеці Буша на Поділлі від польських військ.

Коли поляки майже захопили замок, вдова козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, (пивницю з порохом) підірвавши себе, залишки залоги й чимало поляків.

Козацький цвинтар у с.Буша Вінницька область. Пагорб неподалік від замчища усіяний сотнями могил XVII–XIX століть. 

Джерело 1. історія України з мережі Інтернет.

*******

Джерело 2.

https://uahistory.com/topics/events/3276

.. Як не хочеш іти в світові найми ти,

а в житті цьому вищої прагнеш мети,

поспіши до Буші, на коліна упадь

і святої землі поцілуй кожну п’ядь…

Автор - Валентина Сторожук.

******

28 листопада 1654 р. під ритуальним червоно-чорним прапором останнього бою («загинемо, але не здамося!») почалася героїчна оборона козацької фортеці Буша (на Поділлі) від польських військ. Польським жовнірам війська С.Потоцького і С.Чарнецького вдалося винищити більшу частину не чисельної козацької залоги.

Увечері 30 листопада вдова вбитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало поляків. Місто горіло цілу ніч.

У печері навпроти замку заховалося 70 захисників, але їх криївку видали. Поляки, намагаючись їх звідти вигнати, перегородили струмок і спрямували воду в печеру, з людей ніхто не вийшов, всі там загинули.

Місто було повністю спалене і загинуло 16 000 населення. 

Події знайшли своє відображення у повісті Михайла Старицького «Облога Буші».

Українська станиця в Каліші (польща), що була утворена після розпуску Армії УНР у 1924р. проіснувала до Другої світової війни.

Українським ветеранам та їхнім родинам вдалось створити справжню колонію - з невеличким виробництвом, городами для ведення с/г, самвидавом і навчальними закладами.

Мало хто знає, що крім гімназії ім. Т.Шевченка, яку скінчило 874 вояки Армії УНР, у станиці в 1935 році було створено ще й школу ім. Симона Петлюри для дітей емігрантів, які народились вже на еміграції.

Навчальна програма була розрахована на 7 класів, і крім звичних для польської школи дисциплін тут викладали українську мову, українську культуру, українську літературу, історію України та географію України. Дипломи цієї школи визнавались польською владою.

В обов'язковій програмі школи ім. Симона Петлюри було написання українською мовою творів про героїв українського нації. Збереглись уривки дитячих творів про Івана Мазепу, Святослава Хороброго та Героїв Базару.

Викладачами нашої школи були українські політичні емігранти з числа колишніх державних службовців та освічені старшини.

Джерело 

Благодійний фонд "Героїка"

Фото з часопису "Тризуб" – Париж. 1930.–Ч. 9

28 листопада 1910р. у Перемишлі народився Ярослав-Богдан Рудницький, мовознавець, фольклорист, Президент Української вільної академії наук у Канаді. Автор майже 3 тис. наукових праць. Володів десятьма мовами, зокрема старогрецькою та латиною, читав лекції у багатьох університетах світу.

28 листопада 1910р. у Перемишлі народився Ярослав-Богдан Рудницький, мовознавець, фольклорист, Президент Української вільної академії наук у Канаді. Автор майже 3 тис. наукових праць. Володів десятьма мовами, зокрема старогрецькою та латиною, читав лекції у багатьох університетах світу.

Мріяв стати лікарем, але за часів польської влади зробити це було складно. Отримав освіту зі слов’янської філології у Львівському університеті, а після отримання диплома доктора філософії, працював на посаді професора Українського вільного університету у Мюнхені. Потому викладав у Карловому університеті в Празі та Гейдельберзькому університеті.

Був одружений з онукою Володимира Антоновича – Мариною.

1949-го Рудницький з дружиною та двома дітьми переїхав до Канади. Там він зреалізувався не лише як науковець, а й громадський діяч. Він став почесним членом Канадської асоціації славістів, президентом Канадської асоціації лінгвістів, членом Міжнародної академії науки й літератури, та інших міжнародних наукових організацій. Став співзасновником українських товариств у Канаді, протягом 1980-1989-го був головою уряду УНР в екзилі.

Зібрав на канадській землі серед українських поселенців матеріали з фольклористики та етнографії і опублікував їх у чотирьох томах.

Робив переклади і писав нариси про українських письменників, організовував конференції з нагоди річниць діячів української культури. Перевидавав власним коштом Шевченків «Кобзар».

Досліджував стан українознавчих фондів у книгозбірнях США, результатом яких стала книга «З подорожі по Америці 1956». Його запрошували для консультування працівників бібліотеки Конгресу у Вашингтоні щодо впорядкування фондів україніки. Він першим розробив систему заходів у справі каталогізації, класифікації української книги.

Здійснив навколосвітню подорож, під час якої налагоджував наукові зв’язки та співпрацю із українською діаспорою, популяризував українську книгу.

Мав пристрасть — шукати по світу українські сліди: Лесі Українки — в Італії, Осипа Федьковича — у Венеції, Марка Вовчка — у Німеччині, Михайла Коцюбинського — на острові Капрі, Юрія Лисянського — на Гавайських островах. Він віднайшов у Швеції 1966 року документи, пов’язані з висуненням Івана Франка на здобуття Нобелівської премії.

Рудницький ініціював проведення українознавчих студій у Австралії. 1978-го запрацювали літні курси українознавства при Макворі університеті в Сиднеї.

Того року Ярослав-Богдан Рудницький привіз до Австралії збірку українських книг вартістю 10 тисяч американських доларів.

Помер Ярослав-Богдан Рудницький 19 жовтня 1995-го, похований у Монреалі в Канаді.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

7 листопада 1990 року Київ.... Пам'ятаймо!!!