6 грудня 1871р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Микола Вороний, український поет, театрознавець, перекладач. Розстріляний московитами 7 червня 1938-го в Одесі.

Народився в сім’ї ремісника. Відрахований із Ростовського реального училища за зв’язки з народниками та поширення забороненої літератури, три роки перебував під наглядом поліції. Заснував у Ростові «Українську громаду». Навчався у Віденському і Львівському університетах. Працював режисером у театрі «Руська бесіда», актором трупи Марка Кропивницького, в театрі Миколи Садовського. Близький друг Івана Франка.

Рано почав писати вірші. Вважається зачинателем українського модернізму.

Один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру.

Як писав у спогадах сам Микола Вороний: «В революції 1917 року брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось ядро Центральної Ради)… Були перспективи вступити до уряду, я воздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок».

Емігрував у 1920-му, мешкав у Варшаві (видав збірку поезій «За Україну» у 1921-му) і Львові. В Україну повернувся в 1926-му. Працював у Харківському музично-драматичному інституті, у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Заарештований у 1934-му за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності», засуджений до трьох років заслання. Повторно арештований в 1938-му за «компрометацію заходів партії та уряду» («дискредитував методи стаханівської роботи», «вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності» тощо).

Розстріляний 7 червня 1938-го в Одесі.

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*****

Джерело 2 маловідомі факти....

Про те, що відомий поет, перекладач, критик та публіцист Микола Вороний останні півроку свого життя прожив у маленькому містечку Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, відомо небагатьом. Саме в старому приміщенні містечкової книгозбірні Микола Вороний з осені 1937-го був чи не щоденним гостем.

Відомо, що Микола Вороний не став захопленим провісником революції. Його ідейні та творчі шукання (на початку минулого століття поета називали автором маніфесту українського модернізму), як і еміграція до Львова, послужили чудовим приводом для приведення в дію сталінської репресивної машини, якій він, справді, був світоглядно ворожий. Не дивно, що вже через вісім років після повернення поета в Радянську Україну розпочались жорстокі переслідування: першого разу НКВС засудить його до трьох років виправно-трудових таборів. Цей вирок синові Марку, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом’якшити, добившись заміни на заслання. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучать з публічного обігу. Микола Вороний змушений виїхати з Києва. Довго вважалося, що з цього моменту сліди його загубились. Григорій Вервес, автор передмови до книжки «Твори» Миколи Вороного, виданої у 1989 році видавництвом «Дніпро», пише: «Тривалий час існувала версія, що виїхав він до Воронежа, де й помер 1942 року». Але, як твердить літературознавець, існують листи сина Марка, вже з ув’язнення, де той свідчить, що не знає адреси батька, хоч часом одержує від нього допомогу. Григорій Вервес також констатує, що помер поет у невідомому місці 24 квітня 1940 року. Але архівна справа, що зберігається у Кіровоградському обласному державному архіві, свідчить про інше…

У вересні 1937-го Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району (нині — у складі Добровеличківського). Про перебування Миколи Кіндратовича у селі мало що відомо. Вже пізніше з особової справи довідалися, що у Глиняному поет контактував з таким собі Іваном Гуликом, племінником свого давнього знайомого Іоанна (Іоаникія) Шимановича. Можливо, саме за порадою останнього (якщо цей чоловік існував реально, бо всюдисуще НКВС його не знайшло і не арештувало, як інших), Микола Вороний і забився у наші краї. Незаперечно, що тут, в українській провінції, він шукав спокою і затишку. У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут він оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам або харчувався у їдальні.

Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський. Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійних переживаннях про сина Марка, який був на той час уже в’язнем ГУЛАГу. Не дивно, що своєму новому приятелеві Павлу Ксенофонтовичу він часто виливав душу у щирих розмовах. У 1941 році, після приходу німців, у містечку почала виходити газета «Українець», яка перші півроку-рік свого існування носила виразний український характер і навколо якої гуртувалися відроджені на той час осередки «Просвіти» та інших українських національно-патріотичних громадських організацій. Саме тоді — 7 грудня 1941 року — в цій газеті і з’явилася стаття-спогад Павла Андрієвського «Микола Вороний» (підписана псевдонімом Степовий). З нього постають подробиці перебування поета в Новоукраїнці: «Середнього зросту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. 

Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх — таким зовні я вперше побачив українського письменника Вороного Миколу Кіндратовича одного погожого дня у жовтні 1937 року. З творами його я був знайомий раніш, ще в часи масового вилучення творів українських письменників з бібліотек, десь у 1934—35 роках. …Боляче було його слухати, бо фізично міцний, він морально був розбитий, не маючи змоги віддати народові ті знання і енергію, що кипіла у ньому, незважаючи на досить солідний вік. У той час М.В. було щось близько 65 років. У розмовах він часто розвивав якийсь проект, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: «Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів». …Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за «Кармен» не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. 

Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: «Усе суєта суєт, хіба ж я, як коректор, зможу шкодити?» Коли він уже не працював у друкарні, робітники мені говорили: 

«От би нам такого літредактора — є чого повчитись!» Якось одного дня М.В. сказав: «Сьогодні ми в мене обідаємо!» Це вперше я був у нього на квартирі. Велика кімната з окремим парадним входом. Мене вразило те, що кімната була вбрана в українському стилі. Я зразу подумав, що це хазяйське, але виявилось — то власність Миколи Кіндратовича. На одній зі стін висіли, прикрашені вишитими рушниками, портрети українських письменників, імена яких тоді й вимовляти не можна було — все то засланці або розстріляні: Остап Вишня, Панів, Слюсаренко. (Через 20 років, у 1957-му, Андрієвський пригадає цей момент і свідчитиме, що на його зауваження про заборону на ті імена, Вороний відповів: то його друзі і він від них не відмовиться за жодних обставин. — С.О.) Багато говорив М.В. в той вечір. Слухаєш — мов живу книгу читаєш. Письменники, музиканти, театральні й громадські діячі, про яких вся країна знала, — ось коло його знайомих і друзів. …Найтяжчі хвилини у М.В. були тоді, коли він згадував свого сина Марка, який встиг надрукувати книжечку своїх віршів. Ті вірші теж були вилучені з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А завтра збирав свіжі газети, особливо «Літературну газету», купував трохи жирів і все це відсилав Маркові. …Основним майном його були ящики-шафи з книжками. Це була досить цінна бібліотека — «Історія літератури» С.Єфремова, «Історія України» М.Грушевського, «Історія літератури» О.Дорошкевича і багато інших книжок з портретами авторів. Цей свій скарб він любив безмежно. Багато книжок було і чужоземними мовами (німецькою, англійською, латинською, французькою). В літературних енциклопедіях, показуючи дані про себе, він вказував на перекручування та замовчування деяких фактів. …Одного разу в «Літературній газеті» було надруковано про «переоцінку цінностей» та про письменників, що давно визнали свої помилки, а такі, мовляв, письменники, як Вороний, ще і до цього часу мовчать, а між тим твір «Євшан-зілля» цілком реакційний. …Кілька днів я не бачив Вороного, і лише випадково, в один погожий день ми зустрілися. «Сьогодні у мене обід — одержав з Києва гонорар і …ляпаса», — щиро сміючись, сказав він. Це був останній вечір нашої розмови. …Весною 1938 кілька десятків людей було арештовано. Арештували також учня дев’ятого класу Миколу Воронька. А ще через два-три дні, коли я йшов вулицею, до мене озвалися. Дивлюсь, іде Вороний, якийсь серйозний, підтягнутий, каже: «Мене тимчасово затримано, очевидно, непорозуміння, іду в міліцію, придивіться до мого майна». Не знав він, що його вже шукають, і нерозторопні міліціонери замість нього арештували учня Воронька (потім школяра випустили). Але про це ми дізнались пізніше. Через кілька днів я ще раз побачив Миколу Вороного у дворі НКВС, коли його вели в партії арештованих. Звідти він не повернувся. Не зміг я виконати і його останній наказ щодо майна, бо хазяйка квартири, коли я прийшов до неї, сказала: «Все забрано в НКВС». Справа 3945, де містяться документи, які стосуються долі Миколи Вороного, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Він підтвердив, що має давно, ще з середини 20-х, націоналістичні погляди, а в організацію його завербував той же знайомий Шиманович, за вказівкою якого поет приїхав у Глиняне і завербував, у свою чергу, племінника свого знайомого… Було б смішно, аби не було так сумно. Все. Жодного підтвердженого чи доведеного звинувачення. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 р. усім їм винести смертний вирок.

«Засуджений до вищої міри соціального захисту…»

Саме так формулювали свої вироки трійки УНКВС, коли йшлося про розстріл. Цинізму системи не було меж! Хто хоч раз зустрівся з таким документом, тому у словосполученні «соціальний захист», якщо воно вжите навіть у найгуманнішому контексті, вчуватиметься відгук вироків трійки. У справі акуратненько підшиті виписки з актів про виконання вироку. Усіх тринадцятьох розстріляно 7 червня 1938 року близько 24 години. Як твердить завідувач науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією. 

Кіровоградська область» Василь Бондар, найімовірніше, що це було зроблено у Кіровоградській тюрмі, де утримувався Вороний після арешту. Але безпосереднє місце розстрілу, як відповіло на запит НРВ місцеве СБУ, невідоме. Василь Бондар вважає, що таке незнання дуже дискусійне і, можливо, прийде час, коли і ця таємниця перестане нею бути. Вороному ж і після смерті не було спокою. Павла Андрієвського заарештували у березні 1945-го, звинувативши у прислужництві фашистам: під час окупації, як і до неї, працював завідувачем районної бібліотеки. Помітне місце у звинуваченнях займають стосунки з Вороним. Павло Ксенофонтович, очевидно, теж устами слідчого, змушений визнати: «Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст і що він розповсюджував націоналістичну літературу, з якою він особисто знайомив мене в його квартирі. Не заявив я у відповідні органи тому, що співчував Вороному у його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти партії і уряду в частині вилучення української національної літератури, висилки його сина в Карелію, і повністю поділяв його націоналістичні погляди».

27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. В запиті, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. 

Розслідування, проведене у 1956—57 роках, засвідчило безглуздість звинувачень, що інкримінувалися Вороному. Допитали і Павла Андрієвського, який, відбувши свої десять років виправно-трудових таборів, проживав у смт Добровеличківці. Зрозуміло, цього разу він не підтвердив присутність будь-яких націоналістичних проявів у поведінці Миколи Вороного. А на в’їдливе запитання слідчого, що, мовляв, у 1945-му ви говорили зовсім інше, стримано відповів: «Ті показання я давав на основі припущень, бо вся суспільна атмосфера до того змушувала». 10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували. У справі міститься згадка про те, що його дружині надсилалася довідка про смерть у місцях ув’язнення. Можливо, саме тут криється загадка встановлення неправильної дати його смерті, адже рідним засуджених до вищої міри соціального захисту органи брехати не соромилися…

Світлана Орел(gazeta.dt.ua)

6 грудня 1919р. на військовій нараді у Новій Чорториї ухвалили остаточне рішення, аби Армія УНР почала І Зимовий похід.

Українські вояки - учасники Зимового походу

******

Партизанський рейд тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним за своїм характером і героїчністю. В поході під проводом Михайла Омеляновича-Павленка взяло участь близько 10 тисяч осіб, проте сам бойовий склад частин нараховував 2 тисячі багнетів, 1 тисячу шабель та 14 гармат.

За підсумком рейду Армія УНР була збережена. За час походу пройдено 2500 км, проведено більше 50 успішних боїв.

Усі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені найвищим орденом - Залізного Хреста.

Цей день в історії УПА - 6 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Члени ОУН(р) Городоцької округи, кінець 40-их.

Усі троє в однакових самошивних кітелях із 4-ма накладними кишенями з бантовими складками та три-мисковими клапанами.

З ліва на право:

Кадюк Михайло "Семченко", уродженець с.Новосільці. Гамкало Григорій "Майський", уродженець с.Городище. Мошончук Микола "Бор",поручник, окружний провідник ОУН на Городоччині. уродженець с.Підліски.

Усі троє загинули в боях.

*********

1944 рік

Під час нападу на радгосп у Дубновському районі Рівненщини повстанці пошкодили 3 трактора і дві молотили. Здобуто 225 літрів керосину і 200 кг дизельного палива.

У селі Залісся на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду.

Командир кущової боївки ОУН «Стефко» загинув у бою з московитами у селі Глібовичі на Львівщині.

Неподалік райцентру Вигода на Станіславщині підпільники підірвали міст через річку Свіча.

1945 рік

Під час облави загону НКВД у селі Милява на Львівщині загинула зв’язкова ОУН Марія Холод.

1946 рік

У селі Вержбовець на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

1947 рік

У селах Небилів і Перегінське на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувальних батальйонів.

1948 рік

Повстанці знищили агента районної заготівельної контори у селі Заріччя на Львівщині.

У бою з московитами у селі Лисятичі на Дрогобиччині загинув Микола Іванців – «Кучерявий».

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Смеречка на Дрогобиччині загинув повстанець Микола Пукач – «Влодко».

1953 рік

Двоє повстанців зіткнулися з пошуковою групою МВД в обласному центрі Рівне. У бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон у непритомному стані.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

6 грудня 1892р. народився Роман Дашкевич громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Роман Дашкевич (1892-1975) ― громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Народився Роман-Микола Дашкевич 6 грудня 1892 року в містечку Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львівської обл. в родині священника. Походив з давнього князівського роду Дашкевичів, відомого в Києві з XV–XVI.

Після навчання в початковій школі в Тустановичах, навчався в Українській державній чоловічій академічній гімназії в Перемишлі, яку закінчив у 1911 р. В 1911–1914 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

На початку Першої світової війни мобілізований (липень 1914) до армії австро-угорської імперії. У 1915 р., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон й інтернований в Сибір та Забайкалля. Після Лютневої революції в Росії (1917) втік з табору військовополонених і дістався до Києва. В січні 1918 р. було сформовано І курінь січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця ― найбільш боєздатну військову частину Центральної Ради, в якому Дашкевич став командиром Гарматної батареї і очолив Стрілецьку раду.

У січні–лютому 1918 р. батарея брала участь в запеклих боях з червоноармійськими частинами, які рвалися до Києва, а в березні 1918 р. ― у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням куреню, Дашкевич сформував стрілецьку батарею при Запорозькому гарматному полку, який розташовувався на Харківщині. Наприкінці серпня 1918 р. Роман Дашкевич командував гарматною батареєю у складі відновленого полку січових стрільців у м. Білій Церкві. Збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського почалося 16 листопада 1918 року виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. У складі передового загону, який рухався на Київ, був бронепоїзд під командуванням сотника Р. Дашкевича. 14 грудня Січові Стрільці ввійшли до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади. Було відновлено Українську Народну Республіку.

У березні 1919 р. з утворенням Корпусу січових стрільців у м. Проскурові (тепер м. Хмельницький) у чині полковника командував Гарматною бригадою Армії УНР. Станом на 1919 р. Роман Дашкевич вже сформував повноцінну артилерійську бригаду для Січових Стрільців (4600 бійців та 70 гармат). Сформовані артилерійські підрозділи брали активну участь у Бердичівській наступальній операції Корпусу Січових Стрільців.

Зранку 27 березня сили 1-го та 3-го полків Січових Стрільців з артилерійською підтримкою розгорнули перший наступ на Бердичів. У результаті вдалось захопити залізничний вокзал та західні околиці міста. Цілий день бої йшли зі змінним успіхом. Утім закріпитись на передмісті таки не вдалось. Січовим Стрільцям довелось відступати. Загальні втрати корпусу під час цієї операції становили 45 старшин і 127 стрільців.

Своєю чергою, більшовицькі сили укріпили свої позиції на околицях міста, підвозили резерв та призначили нового командувача оперативних дій із захисту Бердичева ― М. Щорса. 28 березня у Бердичів прибули два батальйони таращанського полку.

Наступного дня бої на підступах до Бердичева продовжувались. Стрілецьке командування почало вести бої не по залізничних коліях, а розкидало сили по лісовій місцевості, полях та ярах, сподіваючись проникнути у тил. У результаті ввечері 29 березня Січові Стрільці почали домінувати. Сили М. Щорса втримували Бердичів з останніх сил. Вирівняв ситуацію прибулий вночі ще один більшовицький батальйон. З 30 на 31 березня штаб корпусу, налагодивши зв'язок зі штабами полків і відкоригувавши тактичні дії, вирішив тими самими силами продовжувати наступ на Бердичів. 1 квітня Січові Стрільці після сильної артилерійської атаки пішли в наступ і вдруге вступили у місто. Як і першого разу, їм вдалось опанувати передмістям та станцією Бердичів.

Цього разу більшовицькі частини не тільки відбили стрільців, але і почали їх переслідувати. За даними М. Безручка, 1-й полк відійшов до с. Лісова Слобідка, що приблизно у 25 км від Бердичева, а 3-й полк — до с. Демчин. Загалом втрати особового складу стрілецьких полків, порівняно з першим наступом, були ще більші.

Після відступу командування Корпусу Січових Стрільців вирішило усіма відведеними для цієї операції силами повести наступ. Зокрема, 5-й полк перевели до містечка П'ятки, що приблизно розташоване в 20 км на північний захід від Бердичева. Полку було наказано провести наступ на с. Слободище, що за 9 км на схід від П'яток, а потім ворогу вдарити в тил. Кінний дивізіон Ф. Бориса повинен був підтримувати праве крило Січових Стрільців та допомагати 1-му полку.

Зранку 2 квітня розпочався третій наступ на Бердичів. На 12 год 1-й та 3-й полки після артилерійського обстрілу підійшли до передмістя. У той час 5-й полк підійшов до с. Райки, що на північному заході, приблизно у 15 км від Бердичева. Проходячи повз Райки, на полк раптово напала більшовицька піхота. У результаті особовий склад 5-го полку був позбавлений зв'язку з командуванням і в паніці швидко почав відступати. Частині полку вдалось відступити, а решта потрапила в полон, втопилась в озері та була обстріляна. Розгром 5-го полку призвів до відступу усіх сил наступу. 1-му полку вдалось відірватись від ворога, а 3-й полк потрапив у важке становище під с. Демчин. Усе ж таки 3-му полку, командування яким почав здійснювати начальник штабу Корпусу Січових Стрільців Б. Сулковський, під прикриттям бронепотягів вдалось відірватись. За спогадами Р. Дашкевича, втрати корпусу у цій операції становили близько 1500 стрільців.

Про ті події в Бердичеві нагадує братська могила червоноармійців, яка розташована по вулиці Шевченка, 7. Місця поховань воїнів УНР не визначені.

План командування Армії УНР не вдалось реалізувати. Корпус Січових Стрільців разом з силами Північної групи, тримаючи оборону, почав відступати на захід.

На початку грудня Корпус саморозпустився, і Р. Дашкевич разом з багатьма вояками Армії УНР опинився в еміґрації (в Чехословаччині та Австрії). Тут написав нарис «Початки Українських січових стрільців» та під псевдонімом Р. Давний ― книгу «Про Січових Стрільців», які є першими оглядами історії цього збройного формування. На весні 1920 р. в Відні брав участь у засіданні Стрілецької ради Корпусу Січових Стрільців, де Євген Коновалець виклав план створення Української військової організації (УВО).

Дашкевич взяв участь в утворенні УВО, в поширенні її діяльності на землі Галичини, яка була окупована Польщею. 14 липня 1920 р. у Відні одружився з Оленою Степанів, у подружжя народився син Ярослав, згодом відомий історик (13.12.1926 – 25.02.2010).

У 1921–22 рр. відновив діяльність українського спортивно-протипожежного товариства «Січ», його обрали кошовим товариства «Повітова січ», був видавцем та відповідальним редактором відновленого видання «Січові вісти» (1922–24). Заборона польською владою (травень 1926) діяльності товариства «Повітова січ» змусила його шукати нові організаційні форми патріотичного виховання української молоді. Завдяки його зусиллям створено товариство «Луг» (1926), яке стало діяльною організаційною формою патріотичного виховання молоді в умовах жорсткого окупаційного режиму, проведення шовіністичною польською владою агресивної політики, спрямованої на полонізацію українського населення. Як видавець і редактор часописів «Січові вісти», а потім «Вісти з Лугу», був автором більшості матеріалів організаційного й ідейного характеру; спогади про визвольні змагання, статті про стан і перспективи розвитку лугових організацій публікувалися в цих виданнях.

З початком Другої світової війни залишив (26.09.1939) Львів та виїхав на територію Польщі, яка була окупована німцями й другу свою еміграцію (в період встановлення радянської влади у Львові – 1939–1941) Роман Дашкевич перебував в містечку Риманові. У 1941–43 рр. перебував в окупованому німцями Львові, де працював за своїм фахом ― адвокатом.

Наприкінці 1943 р. почалася третя і вже остаточна еміґрація Романа Дашкевича ― через містечко Риманів до табору переміщених осіб в Австрії ― Гізінґен, Ляндек, Куфштайн. Попри важку працю на текстильній фабриці, за його ініціативи українська громада зорганізувала у травні 1945 р. культурно-релігійне Товариство св. Андрея ім. митрополита Андрея Шептицького, головою якого в 1946–50 рр. був Р. Дашкевич.

У 1950 р. поселився в таборі для переміщених осіб у м. Куфштайні, після ліквідації якого залишився жити в цій місцевості. Займався пасічництвом та продовжував брати участь у житті української громади, читав лекції з історії українським дітям у школі, підтримував зв’язки з представниками уряду УНР в екзилі та послідовниками УВО – ОУН, вів чисельне листування.

Написав спогади «Початки Українських Січових Стрільців» та «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота», які у 1950-х – на початку 1960-х років публікували діаспорні часописи «Народна воля» (США) та «Вільне слово» (Канада).

В еміграції нагороджений Державним Центром УНР в екзилі «Хрестом Симона Петлюри» (приблизно 1936–1937 р.) та Президентом УНР в екзилі «Воєнним Хрестом Армії УНР» (25.09.1960 р. №14). Романові Дашкевичу було присвоєно звання генерал-хорунжого Армії УНР.

В Австрії Роман Дашкевич залишався до кінця життя, помер 11 січня 1975 р., похований у місті Куфштайні.

15 червня 2008 р. у соборі Святого Юра у Львові українська громадськість прощалася з генерал-хорунжим Армії УНР, адвокатом Романом Дашкевичем, останки якого перевезли на Батьківщину з австрійського містечка Куфштайн через 33 роки після його смерті. Того самого дня прах генерал-хорунжого поховали на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань.

5 грудня 1971р. у Буенос-Айресі (Аргентина) відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку.

Кобзар у Буенос-Айресі роботи Лео Молодожанина. Пам'ятник подарований українською громадою в Аргентині за два роки до 75-ї річниці прибуття перших емігрантів з України на знак подяки за наданий притулок

5 грудня 1948 р. в с.Топільське загинув референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН “ЙОРДАН” Володимир Лівий.

Володимир Лівий “Йордан” сидить у центрі під №1

*******

Лівий Володимир Михайлович – «Йордан», «Митар», «Роман Орлів», «Суворов», «С-99/1», «V-777» народився 3 лютого 1919 р. в с.Болехівці Дрогобицького району Львівської обл.. Закінчив народну школу та гімназію. Член ОУН з 1937 р., в’язень польських тюрем (1939р.). Після початку Другої світової війни, перебував на еміграції з вересня 1939 по 1941 р.р. Пройшов вишкіл у школах розвідки на терені Німеччини. Повернув до України в травні 1941 р. Займав посади референта СБ Коломийського окружного проводу ОУН (1941-1942 р.р.), референта СБ Станіславського окружного проводу ОУН (кін. 1942-березень 1945 р.р.), референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН (березень 1945-грудень 1948 р.р.).

Загинув у бою з московитами групою 5 грудня 1948 р. в с.Топільське Рожнятівського району Івано-Франківської обл..

Разом із ним загинула також дружина Дарія Цимбаліста – «Оля» – 1923 р.н. Народилася в смт.Войнилів Калуського району. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН.

З ними також загинула Самарів-Яцків Ольга «Тетяна». Дата народження невідома, можливо з Тернопільщини. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН. Дружина Яцківа Богдана «Дениса», заступника «Йордана».

Після смерті Володимира Лівого функції перебрав за посадою його заступник Богдан Яцків-“Денис”. Він загинув 6 березня 1949 р. у с. Сваричів Рожнятівського р-ну. У господарських будівлях місцевих мешканців Рибчак і Сагайдак були знайдені криївки у яких перебували підпільники. В результаті бою загинули: заступник референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН Богдан Яцківта інші 6 підпільників.

Із довідки  начальника Перегінського РО МГБ Огорєлишова про ліквідацію оунівського підпілля в Перегінському районі:

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО СЕКРЕТАРЮ ПЕРЕГИНСКОГО РК КП(б)У тов. КРАВЧЕНКО Здесь

СПРАВКА

О ходе ликвидации остатков бандитов и “ОУН” подполья по Перегинскому району за период с 10/ХІ по 7/ХІІ – 1948 года

1. 1. За отчетный период Перегинским РО МГБ в части ликвидации бандитизма проделана следующая работа..

5/ХІІ – 1948 года в селе Топильск у гр-нки КРОХОВЕЦКОЙ Анны Ивановны под картофельной ямой был вскрыт бункер, в котором были убиты три бандита:

1) По кличке “МЫТАРЬ”, референт краевого провода “ОУН”.

2) Жена “МЫТАРЯ” и жена “ДЕНИСА” – референта “СБ” Калушского окружного провода “ОУН”.

Были взяты трофеи: автомат ППС – 1 шт., пистолетов – 4 шт., радиоприемник – 1, пишущая машинка – 1, гранат – 10 шт., патронов разных – 400 шт.

Володимир Лівий-“Митар”, Ярослав Мельник-“Роберт”, Роман Мокрій-“Байда”

*****

НАЧАЛЬНИК ПЕРЕГИНСКОГО РО МГБ КАПИТАН ОГОРЕЛЫШЕВ

“ ” декабря 1948 года м. Перегинск

Підпільники писали, що операція по розшуку “Йордана” тривала з 3 по 10 грудня, у ній брало участь близько 1000 – 1200 бійців, керував облавою високопоставлений працівник обласного чи республіканського УМДБ.

Попри постійну велику небезпеку та напругу повстанці залишались молодими людьми, які кохали, одружувались і народжували дітей. Щодо “Митаря”, то одружився він з Даркою Цимбалістою влітку 1944 р. Десь через рік у них народилися дві донечки-близнята. Одну з них звали Романою або Марусею, і її переховували Марта Міхнякова, потім – сім’я Павчака-Гайдукевич з Коломиї. Однак у 1948 р. енкаведисти забрали дівчинку. Є відомості, що помістили її в Станіславський дитячий спецсадок, звідки дівчинка опинилась в інтернаті у смт.Перегінську Рожнятівського району, де її удочерив кагебіст із с.Заболотова і вивіз на Закарпаття. Другу донечку Оксану прихистило подружжя Семенюків із с.Печеніжина, від яких її також забрали енкаведисти. Їх подальша доля наразі не відома, хоча вони, напевно, десь живуть і не знають, якими героями були їхні батьки.

Джерело

https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=2751

5 грудня 1923р. в Умані помер Іван Чупрей, громадсько-політичний діяч, етнограф, співзасновник товариства «Січ».

Народився в лютому 1883-го (за іншими даними в 1882-му) в селищі Печеніжин на Львівщині. У таємному гуртку Коломийської гімназії познайомився з ідеями радикального руху. Виключений із 7-го класу гімназії за поширення українських видань. Пізніше навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

Разом із Кирилом Трильовським долучився до заснування молодіжного пожежно-спортивного товариства «Січ». Організовував філії товариства по селах, проводив січові свята і фестивалі. Допомагав видавати часописи «Зоря», «Поступ», Хлопська правда», календарі «Отаман» і «Запорожець».

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали на Гуцульщині, що увійшли до збірок «Коломийки» (1905-1907) та «Народні оповідання про опришків» (1910). Допомагав Гнату Хоткевичу організовувати гастролі Гуцульського театру.

Під час Першої світової війни – член Бойової управи Легіону Українських січових стрільців та Союзу визволення України. Як старшина Української галицької армії пройшов у 1918-1920 роках весь її бойовий і трагічний шлях. Учасник переговорів про перехід Січових стрільців на бік Червоної армії. У складі ЧУГА воював проти поляків (1920).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

******

20 червня 2012 року в читальному залі Коломийської центральної районної бібліотеки проведено презентацію збірника кращих січових і народних пісень «Приятель жовніра». Це перевидання книги 1919 року, виданого накладом Івана Чупрея і знайденого випадково в старому приміщенні на обійсті родини Чупреїв. Іван Чупрей – відомий громадсько-політичний діяч, співробітник Кирила Трильовського, організатор Січових свят у Коломиї, організації «Січ» у Печеніжині, провідник «Студентської громади» в м. Коломиї, співредактор радикальних часописів «Зоря», «Поступ», «Хлопська правда», січових співаників і ін. Книжку віднайшла і передрукувала племінниця Івана Чупрея Орися Якуб’як. Під час презентації звучали стрілецькі пісні, що ввійшли до збірника, у виконанні аматорів Будинку культури села Велика Кам’янка та аматорів народного дому села Спас Долішнє, демонструвались світлини 1900-1919рр. Змістовний аналіз діяльності Івана Чупрея зробив голова міськрайонного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» Василь Глаголюк, ділилась спогадами Орися Якуб’як. 

Презентацію провела завідуюча краєзнавчим відділом ЦРБ Наталія Тарновецька.

Орися Якуб’як подарувала книги «Приятель жовніра» для бібліотек Коломийщини.

Джерело

http://kollib.if.ua/pryyatel-zhovnira/

5 грудня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), Український письменник, поет, драматург.

********

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля Харківської губернії. Батько поета був продавцем риби, помер, коли Олександру було 11 років.

Мати Олександра залишилась сама з трьома дітьми. У чотири роки Сашко уже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря».

У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Під час навчання у хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», в якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами. Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні нестатки залишає його в 1903 році і вступає до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві. Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Він передає свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.

Передреволюційні події 1905 року поет сприймає як необхідний процес оновлення, створює закличні бойові пісні – «Ми не кинемо зброї своєї», «З військом за волю боролися ми», «Жалібна пісня». Глибоко символічного значення набуває вірш «Айстри». Його настроями пояснюється зроблені поетом переклади з російської «Марсельєзи» («Над залитою кров’ю землею»), «Варшавянки» ( «Хмари зловіще нависли над нами…»).

У 1905 р. Олександр вперше публікується в альманасі «Багаття». Саме на цей час припадає становлення поета.

1906 року, влітку, поет їде в Крим разом зі своєю майбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірою Свадковською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» (1907). Книга мала багато схвальних оцінок. Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лірика і як поета високого громадянського звучання.

1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка 8 (21) липня 1907 р. у м. Житомирі народила йому сина Олега Ольжича – українського поета, політичного діяча, науковця, археолога.

З жовтня 1909 р. Олесь працював ветеринарним лікарем у Києві, в цей час виходить збірка «Поезії» (поет мав намір назвати її «Будь мечем моїм»), у 1911 – третя збірка «Поезії».

У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в казку», у 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихій сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику.

Поезія О. Олеся набуває дедалі більшої популярності. Захоплені її милозвучністю, композитори пишуть на неї музику. Після Т. Швеченка О. Олесь – другий поет за кількістю творів, покладених на музику. Лисенко поклав на музику його поезії «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Стеценко – поезію «Сосна».

У 1914 р. виходять «Драматичні етюди. Книга 1V», у 1917 р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самосвідомості.

1919 р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931).

Перебуваючи в еміграції, у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі», друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р.) О.Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталінської політики.

Отже, в еміграції (1919-1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1920), «Кому повім печаль мою…»(1923), «Поезії. Кн. Х» (1931).

У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Був похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся.

Було запропоновано перепоховати Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі або на його батьківщині – у Білопіллі на Сумщині. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся.

29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.

Джерело

http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/6443

Цей день в історії УПА — 5 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: “Чорнота”, “Дуб”, “Галайда”, невідомий, “Довбуш”, “Ромко”, “Тарас”, невідомий.

**********

1944 рік

У селі Болотня на Львівщині повстанці знищили голову сільради і трьох активістів радянської влади.

Біля села Старий Мартинів на Станіславщині повстанці знищили старшого сержанта, що супроводжував (разом із рядовим та радянським активістом, які змогли врятувалися втечею) військовозобов’язаних до районного військкомату. Звільнені всі 9 мобілізованих. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік

Відділ сотні «Літуни» УПА-Захід у засідці біля села Баличі на Дрогобиччині знищили 6 військових пошукової групи НКВД. Здобуто 2 автомата і патрони.

1947 рік

У селі Мацошин на Львівщині підпільники знищили голову сільради і міліціонера-комсомольця.

1948 рік

У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили сержанта і двох рядових МВД.

Двоє повстанців загинули під час боїв з московитами у селах Кобло і Розлуч на Дрогобиччині.

У селі Наконечне на Львівщині підпільники знищили міліціонера, який до цього відзначився як організатор місцевого колгоспу.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Топільське на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і загинули в результаті обстрілу ракетами.

У селі Пійло на Станіславщині повстанці знищили голову колгоспу, голову сільпо і радянського активіста.

1950 рік

Вночі група повстанців атакувала сільраду в селі Москалівка на Кам’янець-Подільщині. Знищені документи, пошкоджено телефонний зв’язок.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті,

Повстання селян проти московитів у с. Злинка. Маловідомі події квітня 1920 року.

Злинчани в 1913 роцi. Вiрогiдно, що у центрi стоїть священик Матвій Караманов.

Будинок купця Соловйова в Злинцi. В пiдвалi цього будинку червонi тримали злинчан.

Хата в Злинцi, яка вцiлiла пiд час пекельної Пасхи.

******

Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених у минулі століття, зокрема, революцією 1917-1921 років. Тому нинішні історики й краєзнавці особливо пильно приглядаються до тих подій. Пропонуємо розмову з відомою дослідницею минулого своєї малої батьківщини, – села Злинка, що на Маловисківщині, – лауреаткою обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителькою комунального закладу «Злинський ліцей» і директоркою місцевого історико-краєзнавчого музею Ольгою Головановою.

– Минає рівно сто років відтоді, як у Злинці відбулося знамените на всю Україну повстання, котре залишило по собі крилатий вислів, мовляв, якби Глодоси, – сусіднє село нинішнього Новоукраїнського району, –

допомогли, то… Пані Ольго, а що діялося у Злинці починаючи з лютого 1917 року, тобто від повалення самодержавства, і аж до тих пам’ятних і водночас страшних подій 1920 року, коли Глодоси недопомогли?

– Власне, революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно.Їх більше турбувало питання війни, що тривала з 1914 року. Чекали своїх рідних з фронтів. Як і повсюду, в тодішній Україні, влада у Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук в руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці… Втім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися до представників Української Народної Республіки.

– Очевидно не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодос?

– Так. У своїй грунтовній розвідці про події столітньої давнини в Злинці, яку ми написали разом з кропивницьким істориком Юрієм Митрофаненком, для третьої книги «Роки боротьби…», саме на це звертаю увагу. Зокрема йдеться про уродженців Глодос Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, котрі мали реальний вплив на події в Злинці.

– Але давайте повернемося до квітневих подій 1920 року. Здається, що на той час у Злинці вже остаточно запанували більшовики?

– У лютому 1920 року у Злинку прийшли війська Червоної армії, розпочався "червоний" терор. Більшовики проводили політику грабунків та насилля. Вони забирали корів, зерно, фураж, заарештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед населення наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму», і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», й злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село… Здавалося, що найповніше про ті легендарні події я розповіла в книзі «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, котрі дають можливість по новому зрозуміти ті події й зміст отієї сакраментальної фрази,  «якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села об’єднуватися. Злинка й Глодоси теж досі не раз допомогали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що діло цим не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом, зайняли оборону. 

Виглядаючи ворога - більшовицького війська, розклали догори зубцями десятки борон вздовж околиці, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено тільки гвинтівок близько п’яти тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї кінної армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так "зустрінуть". З Помічної прийшов бронепоїзд з солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу, злинчани спалили міст у селі зі схожою назвою Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій, з флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було дві гармати, відвойовані взимку у денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін, від куль почали падати, а військові лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За таку непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (близько п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала усіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли відразу дві вулиці (520 дворів) й Покровська дерев’яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали із дзвіниці у вогонь дзвони... 

Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах простии прощення у більшовицького командування аби ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики лель угомонилися…Так, залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада.

– Наразі існує не одна версія щодо збройного повстання злинчан. І все ж, чому не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями? У Вашій книзі є доволі романтичне пояснення: «у Глодосах саме було весілля, на якому гуляло майже все село. Поки вони на вози посідали та поїхали, то у Злинці вже військову перевагу здобули будьонівці».

- Завдяки спогадам відомого учасника Української революції уродженця Глодос Фотія Мелешка «Глодоси в часі національної революції» глибше зрозуміла причини тієї недопомоги. «Злинка, - писав Мелешко, -

складається з двох частин: половина українці, а половина – москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали.

Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й помогли їм як українцям чим могли. …Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх Свят. Спалено тоді в Злинці… говорили, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові». Далі, Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби канапи якнайбільше сварились і бились між собою… спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили». 

І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків – авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, – не з вини глодосян, – зневірили їх. Та нам вже і зброї бракувало. З Глодос раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак, спокою нам не давали… зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зрою…».

Черговий раз, візьму на себе сміливість сказати, що вислів «кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) – досі лишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено й щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість цього вислову.

Джерело

https://rk.kr.ua/stolittja-tomu-na-kirovogradschini-vidbulasja-neordinarna-istorichna-podija-foto

*******

Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест. 

Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України. 

Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.

На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.

Федір Іванович Тацинець (в деяких документах — також Татинець) - член ОУН та «Пласту» на Закарпатті, поручик Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант, організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Старши́на Карпатської Січі читає тижневик

«Нова Свобода». Зліва направо: Іван Рогач ,

Іван Роман і Федір Тацинець. Село Келенич.

Федір Тацинець народився 1 січня 1912 в селі Келечин (тепер Міжгірський район

Закарпатської області). Осиротів у віці 8 років.

1927 г. старший брат віддав його навчатися в Ужгородську учительську семінарію.

1930 р. познайомився у скаутському таборі з викладачкою Стефанії Новаківської , з якою потім часто спілкувався в Ужгороді, та під її впливом приєднався до ОУН.

1 червня 1930 року в Ужгороді , за завданням ОУН здійснив замах на одного із лідерів москвофільства в краю о. Євменія Сабова, коли москвофіли відбували свій «День русской культуры», який повинен був задемонструвати «русскість» Карпатської України. Замах був невдалий — виконавця одразу схопила поліція. Всю провину за організацію замаху взяла на себе Стефанія Новаківська.

Засуджений чехословацьким судом до одного року ув'язнення, яке згодом було замінено на три роки. Після виходу на волю працював учителем.

У 1938 – 1939 рр. поручник Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант. У березні 1939 року організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Після поразки Карпатської Січі, повіривши в амністію, повернувся до рідного села, де був заарештований. 

Розстріляний мадярами 20 березня 1939 року в селі Сойми.

Джерело

Пагіря О . Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України. — К. :

Темпора , 2010. — С. 45.

4 грудня 1938р. - у Хусті відбувся І з'їзд "Карпатської Січі" - воєнізованої організації, створеної на Закарпатті членами ОУН.

******

І з'їзд української військової організації "Карпатська Січ" відбувся у Хусті - тепер Закарпатської області 4 грудня 1938 року . Організацію створили у листопаді того ж року.

З'їзд урочисто відкрив комендант січі Дмитро Климпуш , зазначивши, що "Великі чини наших героїв становили наші січові задуми і нашу Державу". Із доповіддю "Творім збройні сили народу" виступив культурно-освітній референт Степан Росоха.

У ній наголосив на суворій дисципліні та національній ідейності у служінні нації та державі. У січі вбачав оборонну організацію для боротьби із ворогами - комуністами та мадярофілами. Підкреслював необхідність залучення нових членів та те, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття.

Активний вишкіл проводився у 5 постійних гарнізонах Карпатської Січі. Солдати проводили й культурно-освітню роботу серед населення, мали розважальні групи, видавали тижневик "Наступ".

Після проголошення самостійності Карпатської України Карпатська Січ стала її національною армією і в березні 1939 року чинила збройний опір угорській армії. Підтримувала січовиків й українська діаспора.

Джерело

https://www.hroniky.com/news/view/17651-u-1938-stvoryly-viiskovu-orhanizatsiiu-karpatska-sich

4 грудня 1992р. - IV Всеукраїнський з'їзд Народного руху України перетворив НРУ на політичну партію, а головою обрав В'ячеслава Чорновола

Доти НРУ був громадською організацією із трьома співголовами - Іваном Драчем, В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Фото Укрінформ

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/12/4/7483/

Як Михайла Бойчука та його учннів художників вбили московити.

13 липня 1937 року вбито художника Михайла Бойчука та його учнів...

«Я гадаю, що нам немає чого боятися історії» – Михайло Бойчук.

Легендарна школа Бойчука творила новий модернізм, головною метою «було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням». «Ми повинні бути щасливі з того, що переживаємо початок весни мистецтва – нас мало, але ми знаємо, що прийде # літо», – казав Михайло Бойчук.

Хвиля цькування розпочалась у 1929 році. Звісно ж, звинувачували у націоналізмі, звісно ж, у «спотворенні радянської дійсності», звісно ж, школа на шпальтах газет перетворилась у «націонал-фашистську організацію».

25 листопада 1936 органи # НКВД заарештували митців. Формальною підставою стала поїздка митців Європою. Підігріла інтерес слідчих і стаття, у якій школу звинувачували у буржуазному націоналізмі: «Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР Грушевський, розглянув матеріали опубліковані в газеті «Вісті» №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету.., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».

До слідства була долучена також і сумнозвісна оперуповноважена ІV відділу УГБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Гольдман. Саме вона порушила справу проти Софії Недашківської-Бойчук і постановила ув'язнити її.

Художника та його учнів звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльності. Мета – відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави».

13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР були засуджені до розстрілу:

1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).

2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у Хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).

3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).

4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту(справа № ІІ-406718).

5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23)

Вирок виконано в той же день.

Софію Недашківську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен http://goo.gl/5q3CH0

Джерела:

Бойчук Михайло Львович https://goo.gl/

VHO9Yx Кравченко Я. Український авангард http://goo.gl/ZJdRJI Черкаська Г. Сепаратисти? До стіни! http://goo.gl/Gj54wL Штогрін І. Гуманітарна сфера: під розстріл (до 73-ї річниці загибелі Михайла Бойчука) http://goo.gl/rq7haR Штогрін І. Повернення школи Михайла Бойчука http://goo.gl/hPojLN

22 листопада (3 грудня) 1722р. народився. Сковорода Григорій Савич - Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, мандріаник.

Народився в с. Чорнухи, Полтавська обл.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. 

Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.

Джерело Вікіпедія.

****

Джерело:  https://iprosvita.com/skovoroda-tsikavi-fakty-pro-ukrainskoho-mandrivnoho-filosofa/.

“Мандрівна академія”, “людина-університет” своєї епохи. Це про Григорія Сковороду. За життя він не видав жодної книги. Натомість читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх. Про нього у творах згадував сам Тарас Шевченко: “Кругом листочки обведу та й списую Сковороду”.

Видатний український філософ-містик, богослов, поет та педагог був чи не найцікавішою постаттю історії українського духу. Офіційних даних щодо цієї постаті, яка стала мегапопулярною вже за життя, збереглося небагато. Натомість є чимало легенд.

Цікаві факти із життя відомого українського філософа.

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині у родинні спадкових козаків.

Про точну дату народження світ дізнався лише через 200 років після народження філософа. Саме тоді дослідники віднайшли в одному із листів Сковороди згадку про святкування власного дня народження.

Григорій Сковорода мав виняткові здібності до навчання. Вже у 16 років вступив до Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу в Україні. Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови. Грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі.

Проте вищої освіти так і не отримав.

Працюючи педагогом у Харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», «звєрок востроє» тощо.

Його називають зачинатилем жанру байки.

Писав твори переважно староукраїнською та латинською.

Надавав перевагу особистій духовній свободі. Філософські трактати присвячував переважно етиці. А головним сенсом людського існування вважав самопізнання.

Відстоював права людської особистості в кожній людині, що на ті часи означало сильну демократичну тенденцію. Відкрито засуджував московських гнобителів.

Якось Катерина ІІ забажала побачити вже за життя відомого українського філософа особисто. Він прибув на її запрошення до палацу. Коли зайшла цариця до приймальної зали, всі присутні вклонилися, крім Сковороди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповів: “Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся”.

Афоризми від Сковороди:

Бери вершину і матимеш середину.

З усіх утрат втрата часу найтяжча.

Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.

Більше думай і тоді вирішуй.

З видимого пізнавай невидиме.

Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче.

Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.

Хто швидко приліплюється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.

Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

Чисте небо не боїться блискавки та грому.

Що швидко запалюється, те раптово гасне.

Більше думай і тоді вирішуй.

3 грудня 1984р. у результаті витоку метилізоціанату на заводі пестицидів в Бхопалі (Індія) загинуло понад 3800 людей.

Коли отруйний газ вирвався на вулиці міста,

десятки тисяч людей втратили зір, а багато хто загинув у тисняві внаслідок паніки

Сотні тисяч (за деякими даними - до 600 тисяч) постраждали. З них 20 тисяч втратили зір, а 6 тисяч згодом померли від поранень.Це одна з найбільших промислових катастроф в історії

"Зачистка" України від Українців - вбивство московитами Івана Стешенка.

Найстрашнішою для москалів була і є – йукраїнізація, культура й освіта українців! Саме тому перше «резонансне» політичне вбивство в рамках червоного індивідуального терору було здійснено проти першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, який здійснив українізацію нашого шкільництва.

Народився Іван Стешенко 24 червня 1873 р. недалеко від оселі І. Котляревського, змалку знав найменші подробиці про життя земляка, все життя вивчав творчість Івана Петровича. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, досконало знав шість мов, викладав у Київській жіночій гімназії, але наступного року був заарештований і запроторений до Лук’янівської в’язниці за участь у «вітровській» демонстрації. Тоді, у 1897 р. народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Українці Києва вирішили справити за нею панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам’ять Вітровій. Начальник київської жандармерії, козаки-дончаки оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другого дні молодь вирішила висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану… Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення, серед арештованих були Іван Стешенко та Оксана Старицька. У сусідній камері сиділа 22-річна дворянка, дочка Михайла Старицького – Оксана та 24-річний Іван опинилися в сусідній камері; два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, гуляючи арештантським подвір’ям, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….

За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчинка почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку.

Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917).

У 1904 р. у них знайшовся син Ярослав.

У 1896 у Львові І.Стешенко видав п’єсу «Мазепа». У серпні 1898 року Іван і Оксана взяли участь у з’їзді нелегального товариства «Молода Україна». Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського, Під час світової війни Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі. У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працювала під керівництвом чоловіка у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Як генеральний секретар освіти (з червня 1917 р.; у січні — лютому 1918 р. — міністр) здійснив українізацію шкільництва.

Коли прийшли «більшовики» Муравйова в Київ, вони одразу винесли смертний вирок Івану Стешенку, кинулись розшукувати, щоб повести його під розстріл. Але не встигли: зимою, в страшну завірюху подався Іва́н Матві́йович пішки з Київа… і врятувався на той раз від більшовицьких куль, але не на довго.

Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінській вулиці двома пострілами з револьвера міністра було смертельно поранено, на другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.

Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок більшовики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти»

Так загинув член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва; 45-річний полтавець; чоловік дитячої письменниці Оксани Стешенко, зять драматурга Михайла Старицького, батько бібліографа Ярослава Стешенка та акторки, перекладачки Ірини Стешенко.

Оксана Михайлівна залишалася з донькою і сином на руках, без чоловікової опори вивела дітей в люди. За Директорії Оксана Стешенко була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.

Син Ярослав став відомим бібліографом, книгознавцем, він уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Вперше його заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, вдруге – 1933 року, і вже на засланні в Казахстані – утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася – де і коли…

Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило вижити, хоч була акторкою Курбасівського «Березоля». Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко – відома перекладачка прози і п’єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських.

Оксану Стешенко заарештували 1941 року разом із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до Казахстану вони їхали у телячому вагоні, на її руках померла сестра і її серед ночі викинули в степ, наступного року Оксана Стешенко закінчила життя в якомусь із концтаборів. Так згас рід Старицьких – нащадків із княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі…

Як бачимо, московська рука здійснювала планові зачистки (таємні вбивства) українських діячів культури, науки: Хведір Вовк, Микола Леонтович, Вадим Модзолевський, Олександр Мурашко, Іван Стешенко, Михайло Туган-Барановський,… У 1919 р у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Симиренка – Микола та Олекса. У Різдвяну ніч 1920 року, коли Левко Симиренко писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного вченого у його власній хаті…

Джерело

https://uahistory.com/topics/famous_people/5093

2 грудня 1937р. в Карелії московити розстріляли Якова Струхманчука народного художника, графіка, уродженця Козівщини.

******

Народився у селі Росохуватець, нині

Козівського району Тернопільської області. Батьки помітили хист хлопчика до малювання і віддали на навчання в

Бережанську гімназію. Потому навчався у

Львівській державній гімназії.

Припускають, що його першим учителем був

Іван Труш. У 1903—1908 роках студіював у Краківській академії мистецтв (клас Теодора Аксентовича), а в 1909—1912р, отримавши стипендію від митрополита Андрея Шептицького — у Паризькій.

Співробітник сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» та інших.

Ілюстрації:

до «Історії України» Миколи Аркаса (1908),

до сатири «Ревун» Осипа Маковея (1910),

до творів Петра Козланюка та інші.

У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців . За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль.

Під час Визвольних змагань — ад'ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.

Після переведення Першої бригади Червоної УГА до Умані, Яків Струхманчук організовує роботу гарнізонного клубу і малює серію портретів акторів Київського драмтеатру Леся Курбаса у ролях: дружини Курбаса —

Валентини Чистякової (поема «Гайдамаки» Шевченка), матері Курбаса — Ванди Яновичевої («Гайдамаки»), Любові Гаккебуш («Макбет» Шекспіра, «Гріх» Винниченка), Володимира Калина («Макбет») та інших.

Від 1924р. у Києві. Член літературно-мистецької групи «Західна Україна» і співробітник її однойменного органу. Виконав портрети й шаржі письменників цієї групи ( Василя Атаманюка , Дмитра Загула , Мелетія Кічури, Михайла Козоріса , Миколи Марфієвича, Агати Турчинської та інших).

Яків Струхманчук — автор статей на мистецькі теми в «Ділі» (1909—1912) і в журналі «Світ» (1926—1929), спогадів (у збірнику «Західна Україна») та інших.

У 1921—1924 роках працював завучем Вищих педагогічних курсів ім. Т. Шевченка в

Тальному.

У 1920-х роках брав участь у кількох мистецьких виставках, зокрема, в Першій Всеукраїнській художній виставці (1927). Був науковим працівником, а згодом заступником директора Українського історичного музею ім. Т. Шевченка.

Арешт і загибель:

Репресований і загинув за постишевщини . Розстріляний за вироком трійки НКВС Карельської АРСР від 20 листопада 1933р.

У 1964 році за клопотанням академіка

Миколи Бажана художника реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

Нагороди:

10 листопада 1914 нагороджений Медаллю за Хоробрість 2-го класу.

Цей день в історії УПА - 2 грудня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зліва направо: Антон Вадюк “Дуб”, Юрій Гуменюк “Тарас”, “Голуб".

Фотографував Дмитро Шовгенюк.

*********

1944 рік

У засідці на шляху біля райцентру Миколаїв на Львівщині повстанці знищили директорів лісозаготівельної контори та «Міськпалива» і поранили полковника НКВД.

Під час бою з московитами у селі Юшківці на Львівщині загинув референт окружного проводу ОУН «Йосиф».

У засідці біля села Топильниця на Дрогобиччині відділ сотні УПА-Захід поранив охоронця слідчого НКГБ.

1945 рік

Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Волостків на Львівщині. Знищений командир батальйону, особовий склад роззброєно і розігнано.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Соколів на Львівщині. Захоплені в полон 10 воїнів УПА.

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Кадобна на Станіславщині роззброїв чотирьох військових Червоної армії. Здобуто 3 автомата, гвинтівка, гранати.

1947 рік

Четверо повстанців були оточені загоном МВД у лісі біля села Нижня Стинава на Дрогобиччині і всі загинули в бою.

1948 рік

У селі Бишів на Львівщині підпільники спалили колгоспні скирти сіна.

Четверо повстанців вступили в бій із загоном МВД у лісовому масиві Кременецького району Тернопільщині і всі загинули в бою.

1949 рік

У бою з москалями у селі Лютовиська на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1950 рік

Двоє повстанців були виявлені пошуковою групою внутрішніх військ у селі Кам’янка на Дрогобиччині, вступили в перестрілку і поранили молодшого сержанта. В результаті бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон.

Районний провідник ОУН «Бродяга» загинув під час бою з московитами біля Олеська.

Джерело

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

2 грудня 1873р. народився Терлецький Омелян Антонович - Українській галицький педагог, громадський діяч, історик.

******

Народився 2 грудня 1873 року в селі

Крамарівка (Українське село) (пол. Kramarzówka) Ярославського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині гміна Прухник Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща).

Навчався в гімназіях у містах Ярослав і

Стрий. 1897р. закінчив філософський виділ Львівського університету, де студіював географію та історію, був учнем Михайла Грушевського.

У 1898—1912 роках працював у Тернополі: учителем вищої реальної школи та

української гімназії (навчав географії, історії, музики та співів). Брав активну участь у діяльності українських громадських організацій Тернополя, зокрема, став співорганізатором і диригентом товариства

«Боян» (1901—1912). Став першим директором Чортківської гімназії українського товариства «Рідна школа» 1911 року.

Був членом НТШ з 1921р.; гімназійний учитель у Тернополі й Львові, довголітній член Головної Управи «Рідної Школи» (1923—1924 і 1926—1927 її голова) та Учительської Громади (голова 1923—1924 і 1926—1928), активний член головного Відділу товариства

«Просвіта». За Першої світової війни був співробітником Союзу Визволення України у таборах українських полонених у Німеччині.

За радянської влади Терлецький працював науковим співробітником у філії Інституту української історії АН УРСР (1948—1952) і в

університеті ім. Франка.

Омелян Терлецький — автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в часописі «Літопис Червоної Калини», «ЗНТШ» і окремо; головніші з них: «Політичні події на Гал. Русі в 1340» (1896), «Козаки на Білій Русі 1654—1656» (1897), «Історія Укр. Громади в Раштаті 1915—1918» (1919), «Історія укр. державности» (2 тт., 1923—1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Гетьманська Україна й Запор. Січ» (1935) та ін.

Помер 13 лютого 1958 року в м. Львові. Похований у родинній гробниці, на 57 полі Личаківського цвинтаря.