Чи не найголовнішою підставою для репресій проти кобзарів та бандуристів на початку 1930-х років була їх нібито причетність до «контрреволюційних банд». Проголошений московитами курс на боротьбу з жебрацтвом насправді ж був одним із способів знищити вільний дух Української нації, уособленням якого були кобзарі. Апогеєм масових переслідувань старців-музик став Кобзарський з’їзд у Харківському оперному театрі у середині 1930-х років, на якому було заарештовано і знищено близько 300 музикантів.
Хоча офіційного підтвердження проведення цього з’їзду немає (дослідник Костянтин Черемський знайшов лише архівні докази ініціювання цього заходу та кількаразове його перенесення у часі), свідчення людей про миттєве зникнення з вулиць та площ кобзарів дають підставу вважати, що акції масового знищення старців таки відбулися. Зусиллями більшовицького режиму кобзарство і вільне лірництво у середині 1930-х років було практично знищено також шляхом поодиноких репресій. Підтвердженням цьому є такий факт: у квітні 1939 року було проведено Першу республіканську нараду кобзарів і лірників, на яку з усієї України, за твердженнями дослідників, завітало лише... 37 кобзарів та бандуристів. Більше їхати не було кому.
— Щойно московити утвердили свою владу на наших землях, вони почали активну боротьбу фактично проти всього українського. І чи не найбільше їх дратувало значне і впливове явище національної культури — кобзарство, до якого частково належать бандуристи та лірники, — розповів викладач історії кобзарського мистецтва студії з підготовки акторських кадрів при Національній заслужений капелі бандуристів України імені Г.Майбороди Ярослав ЧОРНОГУЗ. — Оскільки кобзарі вели мандрівний спосіб життя, вони нікому не були підвладні, натомість своєю творчістю «будили» національну свідомість народу. Московити відразу охрестила це явище «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною» і поставила собі за мету послідовно переслідувати та винищувати народних співців.
За словами Я. Чорногуза, фактів переслідування співців, навіть попри ретельні спроби їх приховати, вистачає. 1920 року за підписом голови особливого відділу УРСР Миколи Скрипника вийшов наказ про організацію процесу реєстрації жебраків. До жебраків прирівняли кобзарів. 1925 року адміністративний відділ НКВС прийняв особливий циркуляр №604 «О проведении учета нищенствующих», після чого члени спеціальних комісій переслідували так званий «жербакуючий елемент», до числа якого знову ж таки залучили народних співців, які вели мандрівний спосіб життя. У грудні 1932 року за підписом голови ВЦВКу Молотова вийшла постанова уряду УРСР про встановлення єдиної паспортної системи по УРСР, яка кожну приїжджу з іншої місцевості людину протягом доби змушували зареєструвати паспорт у райвідділі міліції. А це фактично ставило хрест на вільній діяльності мандрівних кобзарів. У ті часи активно провадилися централізовані перевірки так званого неорганізованого населення — тих, хто не працює в організаціях і установах, не є членом профспілок. Відтак, утриманців, осіб вільних професій, всіляко переслідували. Проводили конфіскації бандур та лір. Чимало кобзарів за таким умов змушені були кидати своє ремесло та шукали іншого підробітку.
Каральна машина цілеспрямовано нищила музик відразу кількома способами: мандруючих старців вбивали поодинці, а інших зганяли до музичних організацій — капел, ансамблів тощо, де можна було зламати їхній «вільний дух» та контролювати творчий репертуар.
— Студентів-філологів послали по селах записували репертуар кобзарів, лірників та інших співців. Благородна ідея зберегти фольклор насправді виявився засобом збору інформації про кобзарів: після кожної записаної пісні студенти вказували у журналах, де і від кого її почули. Невдовзі ті люди зникали безслідно, — проводжує Я. Чорногуз. — Одночасно почали активно створювати капели у великих зрусифікованих містах. Це дало змогу, по-перше, тримати під контролем кобзарів та через доноси шпигунів боротися з найбільш патріотично налаштованими, а по-друге, спростували думку серед людей, що влада з ними веде боротьбу. Більше того — їх використовували як засіб пропаганди. З метою ідеологічного контролю у капели неофіційно впроваджують наглядачів, а з часом вже офіційно «політруків». Не менше чверті репертуару повинно було бути спрямовано на прославляння радянської влади. І навіть у цих капелах після доносів регулярно зникали люди, котрі хоча б словом чи піснею обмовилися проти радянської влади. Приклад — історія Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди, де я нині працюю. У 1930-ті кожного року змінювався керівник капели. Кращих бандуристів Київської капели — Андрія Слідюка та Федора Діброву — розстріляли як «контрреволюційний елемент». Які ще потрібні докази того, що кобзарство нищилося системно і свідомо?
Навіть під час Другої світової війни кобзарі особливо «надокучали» владі. Більшість національних мистецьких колективів після оголошення війни евакували — театри, опери, хор ім. Г.Вірьовки, ансамбль ім. П.Вірського, а капелу бандуристів у повному складі послали на фронт, де за перші місяці війни загинуло двоє керівників — Данило Піка та Микола Опришко.
«У СЕРЕДИНІ 1930-х РОКІВ УКРАЇНСЬКИХ КОБЗАРІВ УБИВАЛИ ДЕСЯТКАМИ»
— Для влади кобзарі завжди були носіями «конкурентного світогляду», тобто, вони створювали конкуренцію новій світоглядній доктрині, яку пропагувала влада. Кобзарі — традиційні консервативні зберігачі давніх традицій. Сам вигляд кобзаря підсвідомо спонукав українців, які ще зберігали архетипи ідентичності, пишатися своєю нацією та історією, — розповів «Дню» харківський дослідник, бандурист, кандидат мистецтвознавства Костянтин ЧЕРЕМСЬКИЙ. — Саме це і не давало спокій владі, яка стояла на позиціях системного винищення українського селянства, національного духу. У часи національно-патріотичного піднесення свідомості українців кобзарі відігравали важливу роль. Найгірше, що до розправи над свідомими кобзарями були причетні деякі діячі кобзарського цеху. Я знаю чимало прізвищ, але не хочу згадувати з етичних міркувань. Активісти влаштування капел бандуристів, які потім доносили на своїх колег та незрячих бандуристів. Назву одне прізвище — Михайло Полотай. Це був один з ідеологічних керівників Київської капели бандуристів. Є свідчення, що на ньому безпосередньо лежав обов’язок організації та проведення обліку зрячих та незрячих бандуристів в усій країні, підготовка сумнозвісного з’їзду.
У середині 1930-х років, за переконаннями Черемського, українських кобзарів вбивали десятками. І підтвердити ці знищення фактично неможливо, адже вони вели мандрівний спосіб життя. Дослідник зібрав свідчення кількох очевидців, які оприлюднив у книзі «Повернення традиції»: В. ВОВК, пенсіонерка: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 1930-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
К. Черемський також знайшов підтвердження того, що ще в 1927 році була ініціатива проведення кобзарського з’їзду у Харкові. Після того з’їзд переносили декілька разів. «Я зібрав свідчення від людей, які чули про з’їзд, але точно не можуть сказати, коли це було. Я ознайомився з тогочасними газетами: цю подію не було афішовано. Тобто, чи відбувся з’їзд, на якому розстріляли кобзарів — достеменно не доведено. Нині у Харкові жваво обговорюється версія про те, що з’їзд таки відбувся, і після нього кобзарів розстріляли недалеко від кордону з Росією. У нас є незрячий співець Іван ІВАНОВ, який активно обстоює цю думку. Важко дістатися до архівів. Те, що свого часу можна було вивчити в архівах СБУ, я вивчив. Сьогодні, на жаль, нові архіви не відкривають. Очевидно, більшість документів, що стосуються цього з’їзду та взагалі свідомої політики знищення кобзарів, було знищено. Думаю, документальні підтвердження з’їзду можна знайти, вивчаючи окремі кримінальні справи бандуристів».
«КОЛГОСПИ ДЛЯ МУЗИК»
«Приблизно з середини ХІХ століття поняття «кобзар» набувало в українській культурі все більш романтичного забарвлення, аж доки не перетворилося у міфічний образ на кшталт «козака Мамая». Патріотичні сили другої половини ХІХ — початку ХХ стст. прагнули використати образ кобзаря як символ у вихованні національної свідомості українців. Їхні ідеологічні супротивники у свою чергу, хоч і дещо пізніше — у першій половині ХХ століття — створили, відповідно, образ кобзаря — класового борця-«комісара» та музиканта-космополіта», — пише дослідник Володимир КУШПЕТ у своїй книзі «Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні». — На той час мандрівне кобзарство та лірництво практично припинило своє існування у зв’язку з фізичним знищенням його представників більшовицькою каральною системою. Однак із часом радянські ідеологи радикально змінили своє ставлення до кобзарства. Було припинено репресії проти охочих прилучитися до бандурного виконавства, навіть навпаки: активно відкривалися класи гри на бандурі — від музичних шкіл до консерваторій. Система взяла під контроль сам процес підготовки та виховання «радянського кобзаря».
Відтак влада спробувала приборкати вільномислячих українських музик шляхом масового заганяння їх до своєрідних «колгоспів» — капел, ансамблів тощо, де «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання» (Сергій Кіндзерявий-Пастухів).
— Тих кобзарів, які вціліли, радянська влада почала використовувати як засіб ідеологічної пропаганди. Їх змушували у своєму репертуарі надавати перевагу пісням, які б звеличували радянську дійсність, типу «Дума про Леніна» і т. д. Звісно, можна говорити, що це погане явище, бо у такий спосіб ламали дух кобзарів, змушували служити системі. Але разом із тим певній кількості співців це врятувало життя. Співаючи хвалебні пісні партії, кобзарі обов’язково мали в репертуарі народні та старосвітські композиції й часто виконували їх, що допомогло зберегти певний дух традиції. Ці співці не просто фізично залишилися живими, а й утримали принаймні відчуття ілюзії неперервності кобзарства, — вважає Костянтин Черемський. — До речі, нав’язаний системою репертуар кобзарі співали переважно на масових концертах, організованих владою, а історичні пісні та думи — біля церков та на площах.
Збереження традицій, духу кобзарства в Україні відбулося фактично завдяки кільком людям. Одним із них був Георгій ТКАЧЕНКО. Він вижив тільки тому, що, купивши в Харкові бандуру, виїхав під час лютування репресій у Росію. Проживаючи в Москві, де в ті роки на все українське дивилися «крізь пальці», на нього не звертали активної уваги. Г. Ткаченко десятиліттями зберігав традицію, а потім, повернувшись в Україну, почав її відроджувати.
Поступове повернення уваги українців до цього мистецтва почалося у 1980-х роках. Влада навіть сприяла відкриттю нових курсів гри на бандурі. Знайшлися майстри, які, не приховуючись, робили для продажу добрі музичні інструменти.
***
Відомий бандурист, учасник Визвольних змагань українського народу за свою незалежність у 1917—1920 роках, керівник першої Київської капели бандуристів Василь ЄМЕЦЬ писав: «Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство — це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво... І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колими, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів». Проведений 2—3 червня цього року у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» мистецький фестиваль «Кобзарська Трійця», на який до столиці з’їхалися кращі кобзарі країни, дає підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє.
КОМЕНТАРІ
«ТАКУ ДАВНЮ ІНСТИТУЦІЮ ЗНАЙДЕШ ДАЛЕКО НЕ В УСІХ КУЛЬТУРАХ СВІТУ»
Тарас КОМПАНІЧЕНКО, відомий кобзар:
— У радянський час тема масових розстрілів бандуристів у 1930-х роках була табуйована, як і тема Голодоморів. Про це говорили стиха, і тому прямих документальних свідчень немає. Те, що ми сьогодні знаємо, — перекази від кобзарів, які вціліли, від їхніх зрячих учнів. Серед нинішніх кобзарів домінує думка, що такий з’їзд, очевидно, відбувся у Харкові. Та навіть якщо цього харківського з’їзду насправді й не було, загальновідомо, що бандуристів, кобзарів, вільних лірників переслідували по всій Україні. Ще у 1920-х роках був розпочатий рух проти жебрацтва і так званої «клерикальщини». Влада боролася проти церков і проти жебрацтва. Під це потрапляли кобзарі, більшість репертуару яких якраз і складали пісні на релігійну тематику. Кобзарі — виразники духу. Вони співали на базарах та при церквах про те, що боліло. Співали про чудотворні ікони, зокрема, про хрест на Поділлі, у який стріляли більшовики, а з нього текла кров. І про решту новоявлених чудес... У думах говорили, що ця влада від чорта тощо. Багато пісень про Гайдамаччину. Кучугура Кучеренко — перший народний артист України, якому дав звання Симон Петлюра, а потім радянська влада підтримала це звання. Він склав думу «На смерть Петлюри». Таку кобзарську відповідь на соціальні несправедливості тієї доби, на поразку національної революції, релігійний репертуар. Та й взагалі національна пам’ять не могла не турбувати радянську владу. Репресії та нищення кобзарів — неоцінена втрата. До початку ХХ століття кобзарі були носіями величезної епічної традиції. Таку давню інституцію, носії якої виконували старі пісні доби бароко, знайдеш далеко не в усіх культурах світу. Старійшина Кобзарського цеху, наш учитель Георгій Ткаченко схилявся до думки, що велика кількість кобзарів загинула в Голодомор. Старці, як відомо, завжди жили на подання, а в ті часи у людей не було що подавати. Як найнижча верства населення вони першими масово почали гинути. Крім того, пізніше радянська влада свідомо взялася на зрячих кобзарів.
«МИ МАЄМО ЗБЕРЕГТИ ЇХНЮ ТВОРЧІСТЬ»
Софія ГРИЦА, етномузиколог, доктор мистецтвознавства:
— Вільно мандруючі старці у 1930-х роках пропадали масово. Це була спеціальна акція для того, щоб повністю знищити кобзарів. Багато з них загинули від голоду та холоду, від того способу життя, який вони вели, не маючи постійного пристановища. Можливо, абсолютно достовірних відомостей про свідому акцію знищення старців-музик науці сьогодні не відомо, але разом із тим інформація, що проти них поодинці вчиняли репресії, загальновідома. Певна річ, для української культури навіть поодинокі репресії проти кобзарів — велика втрата. Але в той же час не варто забувати, що середина ХХ століття — етап певного згасання кобзарської традиції. У 1930-х роках не було вже активних осередків, шкіл, де б вони могли навчатися, передавати з покоління в покоління свої вміння і досвід. Кобзарі-одинаки продовжували цю традицію. Сама школа кобзарства згасала. У Європі цей процес пройшов понад століття тому, коли почала вщухати діяльність співців і вільних лірників. У зв’язку з індустріалізацією, змінами у структурах сіл і міст припускаю, що масові зникнення вільних співців та музик не були пов’язані лише зі свідомою акцією винищення. Знищували тоді всіх підряд — голодом, переслідуваннями, розстрілами. Але, безумовно, кобзарів — у першу чергу, бо вони були ораторами національних ідей. Сьогодні ми маємо зберегти їхню творчість. Щоб кобзарі, які нині підтримують традицію, мали тексти, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М. Т. Рильського НАН України видає збірники текстів із нотами. Нині в інституті підготували п’ятитомне видання з кобзарства, щоправда, сьогодні до музикантів воно повільно йде, бо грошей не вистачає...В
Вадим ЛУБЧАК джерело https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/nosiyi-konkurentnogo-svitoglyadu
