Загальна кількість переглядів!

вівторок, 26 січня 2021 р.

Бій на хуторі «Панське» 25 (26) січня 1945р. Авторт: Володимир Семко, Петро Ганцюк.

На землях хутора «Панське», де сьогодні стоїть одиноко, як сиротина, одна єдина хата, у 1880 році жив багатий пан Михайло Петровський. Він мав шестеро синів, яких у 1914 році, з вибухом Великої війни, забрали в Австро-угорську армію. П’ятеро його синів повернулися з війни, а один – загинув. Петровський мав багато поля, тримав худобу – волів, корів, коней, мав гуральню. Через те цю місцевість й назвали «Панське».
Перед Першою світовою війною на «Панському» було більше як 20 хат. Коли почалася війна, через хутір проходила перша лінія оборони, а друга – через с.Рошняте (ще й тепер в селі віднаходять то рештки австрійської каски, то багнету, зіржавілі патрони). Коли проходив фронт, деякі хати були зруйновані. Мабуть тому на початку 1940-х років на «Панському» було всього 12 хат.

Одна жінка з с.Ловаги, що в ті роки була зв’язковою, говорила, що восени 1944 – в 1945 роках сюди, в с.Ловаги, і на хутір «Панське» часто заходили сотні, а то й цілі курені з Чорного Лісу. Одного разу з куренем «Прута» прибув і командир «Чорного Лісу» «Грегіт» – Андрусяк Василь. Відпочивали в хатах с.Ловаги і на хуторі «Панське». Навесні 1944 р. на хуторі побувала сотня УПА «Журавлі» «Грізного» – Стурка Юліана. Повстанці помітили німців, що підходили до «Панського», і сотня відступила через р. Лімницю у ліс біля с.Ловаги. Німці обстріляли відділ з мінометів, внаслідок чого було поранено двох повстанців… Ця жінка розказувала, що на «Панському» постійно перебували відділи УПА, різні теренові боївки, збиралися на наради провідники ОУН.

Тиждень по Йордану, дня 25(26) січня 1945 р., на хутір «Панське» прибула чота «Жбурая» – Процяка Федора (з Перегінська) із сотні «Загроза».
Процяк Федір “Жбурай”

Чота переходила вночі біля Радови, полями, в обхід Перегінського. Повстанці йшли слід в слід, а останній тягнув за собою смерічку, – щоб замести сліди. Коли прийшли на «Панське» під ранок, але було ще темно. Полягали відпочити, а чотовий «Жбурай» виставив три стійки. Одну стійку – від с.Рошняте, другу – від с.Вільхівка, а третю – в напрямі від райцентру Перегінськ. Чотовий припускав, що в разі чого, швидше за все енкаведистів можна чекати з Перегінська. Вранці, коли вже розвиднілося, стійкових поміняли… 

Того ж ранку, енкаведисти, що їхали з Рожнітова до Перегінська, побачили на снігу побіч дороги дивну смугу з ледь помітними заглибинами від слідів і зрозуміли, що тут проходили повстанці, скоріше за все – на «Панське». За іншою версією, колишній чотовий «Загрози» – «Ненаситець», який в тому часі вже співпрацював з більшовиками, повідомив райвідділ НКВД-НКГБ про те, що цього дня на «Панському» буде нарада станичних, жандармерії та керівників місцевих самооборонних кущових відділів (СКВ). Силами збірного загону із працівників партактиву, райвійськкомісаріату, райвідділів НКВД і НКГБ, та прикордонників було проведено спецоперацію. Непомітно, пересуваючись лугами вздовж берега р. Лімниці, вони наблизились до хутора. Це бачив один хлопець з Перегінська, який їхав конем на «Панське», – як виявилося згодом. Операція із захоплення та ліквідації керівників підпілля ОУН та повстанців згідно радянських даних розпочалась в 11.00 год. В цей час повстанці за командою чотового «Жбурая» чистили зброю…

«Біля крайньої хати стояв стійковий з далековидом, щоб постійно оглядати місцевість, а господар Кулик Михайло, який свого часу був стрільцем УСС, закликав стійкового, щоб той підкріпився, а сам став на його місце під черешню. Тим часом військо НКВД підсунулося під Панське. Вважалось, що це сталося тоді, коли стійкового з далековидом замінив господар дому, який міг і не побачити ворога здалеку. Стійкового вбили і стрільці чоти почули постріл. Вороже військо крикнуло “Ура!”. Це спричинило деяку паніку, але не всі цьому піддалися. Стрілець із Замлинівки Ярослав Мельник і ще один стрілець виставили кулемети у вікна і не дали можливості противнику вести прицільний вогонь. Своїм життям вони врятували чоту від знищення» – пригадував колишній стрілець сотні «Заморського» «Дорошенко» – Соломчак Василь (з Перегінська).

 «У тому бою від­значилася кулеметна ланка, яка, отворивши вогонь, поклала відразу п’ятьох большевиків трупом. Большевики запальними набоями запалили хату присілка. Геройська кулеметна ланка залягла між горючою хатою й купою гною і вогнем свойого кулемета уможливила відступ «Загрозі». Як довго горіла хата, большевики не могли нічого зробити кулеметній ланці, доперва коли вогонь почав пригасати, знищили цю геройську ланку. В тому бою з боку «Загрози» було дев’ять убитих…» – написав у своїх спогадах Степан Фрасуляк – «Хміль».

Зауважимо тільки, що героїчну оборону тримали дві кулеметні ланки – «Сокола» – Мельника Ярослава і «Недолі» – Ридвана Михайла (обидва з Перегінська) які на деякий час зуміли стримати більшовицький наступ (цей факт підтверджує і радянський звіт за наслідками проведеної операції). Інші повстанці за той час зібрали зброю і, відстрілюючись, почали відступати в напрямку сс.Слобода Рівнянська і Лдзяне (Вербівка). «Сокіл» – Мельник Ярослав загинув у бою, а амуніційний – помічник був важкоранений і лежав за гноянкою. По деякому часі, коли бій вже стих, вояк запитав жінку, що була неподалік: «Чи вже пішли совіти?». Москалі стояли збоку і все чули. Підійшла до раненого енкаведистка і каже: «Ми здєсь, бандєро!», – і добила повстанця з пістолета…

В тім бою загинули 9 вояків з чоти «Жбурая» та декілька чоловік, які переховувалися на власну руку на «Панському» від мобілізації в Червону армію, але й в УПА теж не спішили. В одній із двох запалених на початку бою хат загинув Василь Петровський: як тільки він почав виходити з хати, енкаведист застрілив його прямо на порозі, де він і згорів. Загинула тоді і дівчина, років 12, яка бігла за коровою, яку забрали “совітські” солдати.

«…Під час бою убито 15, скільки поранено – невідомо. Всього там перебувало біля 40 чол. Трофеї: 2 кулемети, 14 гвинтівок, кілька гранат, більше 2000 патронів і 2 біноклі» – звітувало радянське керівництво району в область.

«Хутір знаходиться за 5-6 км від району і завжди був притулком бандитських верховодів… За впертий спротив, хутір Панський за згодою РК КП(б)У і РВК було спалено за винятком 3 хат червоноармійців» – подає інший звіт.

Родини, що мешкали на хуторі, були пограбовані (у людей позабирали нажите тяжкою працею майно, худобу й реманент) і виселені.

Вісьмох полеглих в тому героїчному бою вояків УПА згодом поховали в спільній могилі на Заріцькому цвинтарі в Перегінську. На високому березовому хресті табличка:

«Тут спочивають загинуті за Україну в 1945 р.:
Ридван Михайло Л., 1922,
Коцан Федір М., 1922,
Мельник Ярослав М., 1922,
Кулик Павло М., 1922,
Патрійчук Володимир Ф., 1923,
Полич Микола В., 1920,
Глинка Костянтин М., 1922,
Петровський Василь Й., 1908»

Вічна пам’ять Героям, полеглим у боротьбі за волю України!

Слава Україні !!!

Джерело. http://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=1319&fbclid=IwAR3svSZtUoqmjdJLz7NeL1UdAENA2PZ8hEcdT-NBA-Aqol26ApzoyaBa0ZE

Цей день в історії УПА 26 січня.

фото архів СБУ: Ймовірно, сотня «Сіроманці», яка з 1943 року вела активні дії проти німецьких військ в Карпатах, на Рогатинщині та Львівщині. По центру – шеф штабу ВО «Лисоня» – Володимир Якубовський «Бондаренко» (в пілотці) та, ймовірно, командир сотні Дмитро Карпенко – «Яструб» (в білому кожушку), весна 1944 року. 

1945 рік

У сутичці з пошуковою групою полку внутрішніх військ біля села Яйно (нині Піщане) на Волині загинули 6 воїнів УПА, захоплений у полон командир військової округи УПА-Північ Юрій Стельмащук – «Рудий».

Районний провідник ОУН Ярема Пеленський – «Степовий» і ще двоє повстанців загинули в сутичці з загоном НКВД у селі Колодруби на Дрогобиччині.

У райцентрі Олесько на Львівщині під час допиту в райвідділі НКГБ закатували до смерті члена ОУН Метлинського.

1946 рік

Під час облави пошукова група НКВД захопила криївку біля села Кривня на Львівщині. Вчинив збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, застрелився командир тактичного відтинку «Яструб» УПА-Захід Григорій Котельницький – «Шугай».

1947 рік

Постанець Микола Віян – «Бурлак» загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Підмостичі на Дрогобиччині.

1949 рік

Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Євген Мазуркевич – «Орест» потрапив у засідку загону МВД на околиці села Завидче на Львівщині, деякий час відстрілювався, однак отримав важке поранення і застрелився.

У селі Борбин на Рівненщині повстанці знищили трьох кандидатів у засідателі народного суду, що приїхали із Східної України.

У лісі біля села Протеси на Дрогобиччині підпільник Василь Стефанюк наскочив на опергрупу МВД і загинув у перестрілці.

1950 рік

У бою з загоном МВД у селі Солянуватка на Дрогобиччині загинули командир кущової боївки ОУН Василь Пославський – «Крик» і ще двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець. 

26 січня 1938р. у Львові помер Володимир-Лука Миколайович Темницький - Український громадсько-політичний діяч, голова УСДП у 1914–1920 рр., міністр закордонних справ УНР у 1919 р., правник, публіцист. Брат Омеляна Темницького. двоюрідний брат Мирослава Січинського.

Народився 24 липня 1879 року в с. Хлопівка (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, тепер — Гусятинський район, Тернопільська область, Україна) у родині місцевого греко-католицького священика о. Миколи Темницького та Катерини (Касуні) з Січинських.

Зі студентських років брав активну участь в українському політичному русі, член УСДП Галичини (її голова в 1914—1921 рр.).

Дитячі роки пройшли в Хоросткові. Навчався в гімназіях Коломиї, Золочева, у Краківському, Віденському[1], Львівському університетах. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900—1902), редактор її однойменного часопису. Разом з Михайлом Галущинським, Євгеном Косевичем та іншими студентами з 1899 р. домагався заснування Українсько-Руського університету у Львові. Апогеєм боротьби «Молодої України» за український університет стало віче українських студентів 19 листопада 1901 року, яке завершилося походом вулицями міста зі співами «Ще не вмерла Україна» та «Не пора». За це ректорат Львівського університету схвалив рішення виключити організаторів виступів Володимира Темницького та Євгена Косевича з університету. У відповідь 583 студенти заявили про припинення навчання у Львівському університеті (загалом у цьому закладі тоді навчалося близько 1400 юнаків; у літературі згадана акція відома як «сецесія»). Лютий 1906 року заарештований у Теребовлі, ув'язнення відбував у Тернополі.

Від серпня 1914 р. — член Бойової Управи УСС, Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні); голова УСДП (березень 1914 — червень 1918р.). Співпрацював із Союзом визволення України. 1919 р.: учасник проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР; віце-міністр закордонних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр закордонних справ у кабінеті Бориса Мартоса (24 квітня — 26 серпня). З 1921 р. в Галичині (Станіслав), 1926 р. переїхав до Стрия, з 1928 р. у Львові. Займався юридичною практикою, брав активну участь у кооперативному русі, писав для української преси («Діло»). Витвицький Степан після повернення з еміграції до Дрогобича відновив адвокатську діяльність спочатку спільно з В. Темницьким.

З 9 грудня 1928 — віце-президент відродженої Української соціал-демократичної партії. У 1930—1934 рр. — член Тимчасової ради міста Львова, в ході засідання ради намагався використовувати українську мову. Двічі невдало балотувався у польський Сейм.

Учасник української делегації на мирній конференції в Парижі 1919—1920.

Похований на 62 полі Личаківського цвинтаря.

Джерело.

26 січня 1922р. на хуторі Веснівка народилась Федорів Тетяна Миколаївна - письменниця, художниця, громадська діячка. Емігрувала до Австрії, а згодом – до Канади. В еміграції організувала жіночий хор «Верховина», танцювальний і театральний гуртки.

околиці хутора Веснівка.
*****
Українська письменниця, художниця і культурно-громадська діячка в Канаді Тетяна Миколаївна Федорів народилася 26 січня 1922 року на хуторі Веснівка, що належала до села Денисова Козівського району. (Тернопільщина).

Початкову освіту здобула в Золотій Слободі, а семирічну в Денисові.

Добре вчилася, була активною й на культурно-громадському грунті.

Після закінчення загальноосвітньої школи вчилася у Бережанській торговельній школі і працювала в кооперативному союзі в Козові. В 1943 році вийшла заміж за Я.Федорова і влітку воєнного 1944 року молоде подружжя виїхало до Австрії, а звідти у 1948р. – до Канади. Поселились в Едмонтоні. Власне, тут і розпочинається її багатогранна культурна та письменницька діяльність.

Вона організовує і очолює хор “Верховина”. Веде танцювальний та драматичний гуртки, пише поезії, сценічні твори: “Леся на Тарасовій могилі”, “Нескореним”, “Андріївський вечір”, “В ніч під Великдень”, “Колядники з України”, “Ніч під Івана Купала”, “На Маланчин вечір”, та багато інших, де виявила глибокі знання українських обрядів, рідної етнографії та фольклору.

Блискуче проявила себе Т.Федорів і в скульптурі. Вона є автором понад сотні керамічних виробів за трипільськими мотивами. А ще була закохана в красу нашої вишивки та переважно в жіночі національні строї. Займалася розробкою орнаментів та узорів.
околиці Хутора Веснівка
*****
Проте найяскравіше засвітилася постать Тетяни Федорів у царині письменницької діяльності. З-під її пера вийшла ціла низка прекрасних віршів, які легко читаються, сприймаються серцем, заставляють тужити за втратами та вірити в перемогу і кращу долю. Українсько-канадські композитори створили на її поезію понад 20 прекрасних музично-пісенних творів: “Я до вас ще повернуся”, “Шумить далека Верховина”, “Голубине озеречко”, “Моя пісня” та інші.

У 1984 році вийшов упорядкований і редагований нею “Ювілейний збірник”, присвячений 25-літтю хору “Верховина”, де поруч із статтями і репертуаром хору вміщено її поезії. Більшість її віршів поклав на музику довголітній диригент хору, композитор С.Яременко.

За плідну творчу діяльність вона відзначена найвищою нагородою – золотим пам’ятним медальйоном Тараса Шевченка.

Померла 4 липня 1989 року в Едмонтоні.

Джерело. https://library.te.ua/library_content/calendar/kalendar02/26-01.htm
ЛІТЕРАТУРА
Федорів Т. Я до вас ще повернуся. – Тернопіль: Лілея, 1993. – 87с.

***
Федорів Т. Верховина; Весняна пісня; Коли ми впадемо на дорозі; Тобі, Володарко [у 1000-річчя хрещення України]; 500 героїням Кінгіру; Знам’я Перемоги; Прощавайте: [Вірші] //Джерело. – 1994. - №1. – С.205-211.

Федорів Т. Рідна мамо моя; Весняна пісня; Мак червоний: [Вірші] //Вільне слово. – 1992. – 25 січ.

Федорів Т. Розкажіть мені зорі; З-за краю світа, з-за могил; Прощавайте: [Вірші

понеділок, 25 січня 2021 р.

Хворостецький Іван Федорович - Український художник і педагог, майстер ліричного пейзажу.

Живописець І. Хворостецький народився і 18 квітня 1888 р. в с. Юридики поблизу м. Почаєва. Батько художника був слюсарем, хотів бачити сина малярем, тому віддав до лаврської іконописної школи, де хлопець навчавсь у А. Лазарчука. Брав участь у розписах церкви у с. Пустовітах Кременецького повіту. Згодом керівник робіт К. Крушевський узяв юнака до Києва і Білої Церкви, де вони разом розписували собор.

Семирічне навчання у Київському художньому училищі (з 1908 р.) зробило І. Хворостецького професіоналом. Учитися далі не дозволили війна та революція, тому довелося залишити Петербурзьку Академію. Через 10 років, уже в поважному віці, він вступив до Київського художнього інституту, який закінчив 1928 р.

Вчився, одночасно навчаючи інших: в Першому Деміївському вищому училищі, Другій трудовій школі Києва, Педагогічному технікумі та Художньому інституті, доцентом якого став1940 р., а також у студії Палацу піонерів.

Перед війною надавав перевагу жанровим композиціям. Виділяється його робота “Комсомолки на селі” (1927), написана в іконописно-декоративній манері. Хай нас не лякають тогочасні назви: це була “дитяча гра дорослих людей”. Від комсомолу хіба що хустка червона в однієї з жінок. Великий успіх прийшов до І. Хворостецького у 1928 р. на міжнародній виставці у Венеції. Його праці були визнані як кращі. Багато уваги приділяв краєвидам, насамперед київським.

На жаль, на початку Другої світової війни на будинок у Києві, в якому жив І. Хворостецький, впала бомба, і всі його довоєнні твори згоріли. З того періоду збереглися лише чотири роботи у Національному художньому музеї.

Протягом тривалого часу художник не міг нічого малювати, хоч і повернувся до рідної хати. Вже після війни малював по кілька пейзажів за рік, а десь від 1952 р. працював багато і натхненно. Працював талановито, хоча поспіх відбивався на його творчості етюдністю – “Останній сніг” (1945), “Пасіка” (1949), “Зима”(1952), “Мальви” (1954), “Копиці” (1958)…

Іван Хворостецький брав участь у багатьох виставках в Україні та за її межами. Його персональні виставки відбулися з успіхом у Києві (1954, 1959), Тернополі (1955, 1963), Почаєві (1957, 1963), Крем’янці (1968), Херсоні (1976), Москві (1978).

Помер 19 листопада 1958 р. В м. Почаєві. У 1968 р. до 80-ліття від дня народження художника на його хаті у с. Юридики було відкрито меморіальну дошку, а згодом – музей у м. Почаєві. В 1978 р. видано перший каталог творів художника. Вийшли друком каталог московської виставки творів І. Хворостецького та книга В. Павліва “І. Ф. Хворостецький: Життя та творчість. Спогади сучасників”. 
картини І.Хворостецького.
Джерело. https://tobm.org.ua/khvorostetskyy-ivan/

Хімічна та бактеріологічна зброя НКВС (московитів) проти УПА.

на фото "переговорники" НКВС біля криївки з Партизанамт. 

Спецслужби СРСР усвідомлюючи неспроможність виключно військовими операціями ліквідувати визвольний рух розробили цілий ряд спецзасобів та препаратів. Проти УПА радянська влада використовувала найжорсткіші шпигунські методи.
Одним з «ноу-хау» в боротьбі з «повстанською армією» стало поширення інфекційних захворювань в місцях найбільшого скупчення повстанських загонів. Так, на чорний ринок, де повстанці купували медикаменти, були доставлені ампули з бактеріями тифу, які продавалися як ліки від зазначеної хвороби. Внаслідок, сотні повстанців загинули.
У 1950 році органи держбезпеки стали широко використовувати снодійний препарат «Нептун-47», який додавали у воду, молоко, борщ. Повстанець, який випивав такі напої через 7-8 хвилин втрачав можливість звести затвор або натиснути на спусковий гачок, починав «плисти», пересувався в напівнепритомному стані і ще через 5-7 хвилин «відключався» повністю на 1,5-3 години. Під час сну та пробудження людина відчуває непереборну спрагу. Першу годину після пробудження свідомість під дією наркотику ще розслаблена й, будучи не в змозі контролювати себе, жертва охоче відповідає на усі питання. Ось ця перша година й була найсприятливішою для допитів.
Другий препарат - «Нептун-80», який агенти НКВС в разі необхідності виливали на підлоговий килимок, об який витирають ноги, після чого розшукові собаки протягом декількох діб брали такий слід де завгодно - водою або чимось іншим цей хімічний склад змити або якось обробити було марно.
Також часто НКВС використовувала отруйний газ «Спецпрепарат-28» (тюбики з них вкладали в пошту повстанців), та нервово-паралітичний газ «Тайфун» розроблений в Москві, для захоплення живими керівників підпілля ОУН, який вводили через вентиляційні шахти «криївок» з ручних балонів.
Та незважаючи на усі спроби НКВС український визвольний рух продовжував діяти. Остання збройна сутичка українських повстанців з радянськими спецслужбами відбулася у 1960 р. А підпільник Ярослав Ганущак з м.Тлумач вийшов з підпілля у серпні 1991 р.

Ярослав Коретчук, директор Музею визвольної боротьби ім. Ст. Бандери

неділя, 24 січня 2021 р.

25 січня 1965 р. Український дисидент Йосип Сліпий, який відсидів 18 років у радянських таборах, обраний у Ватикані кардиналом

1892 народився Йосип Сліпий, церковний і громадський діяч, педагог, богослов, патріарх Української греко-католицької церкви (1975–1984), кардинал (1965). Дійсний (1930) і почесний (1964) член Наукового товариства імені Шевченка, дійсний член Тіберійської академії в Римі (Італія; 1965), почесний доктор Українського вільного університету (1969) та ряду університетів Пн. Америки, член Папської академії св. Томи (1989). Доктор теології (1918), професор (1922). Навчався в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові (із 1902), Інсбрукському університеті (1911–1912), в університетах Грегоріанум, Анжелікум, у Папському Східному інституті (Рим). Із 1916 почав друкуватися. 1917 висвячений митрополитом А. Шептицьким на священика. 1918 захистив докторську дисертацію з теології – "Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю". Із 1922 – професор, із 1925 – ректор Греко-католицької духовної семінарії у Львові, яку реорганізував у Греко-католицьку богословську академію у Львові (ректор із 1928). Організатор Українського богословського наукового товариства, із 1926 – його голова. 1935 А. Шептицький призначив Сліпого архідияконом Львівської митрополичої капітули. Із 25 листопада 1939 – архієпископ. У роки Другої світової війни – коад’ютор (помічник із правом наступництва) митрополита. Від 11 листопада 1944 – митрополит Галицький, архієпископ Львівський та єпископ Кам’янець-Подільський. 11 квітня 1945 заарештований за "ворожу діяльність проти УРСР, співпрацю з німецько-фашистськими окупантами". На вимогу світової громадськості 1963 звільнений і депортований до Ватикану. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації східних церков. Заснував Український католицький університет св. Климентія Папи в Римі, філії якого діяли у Вашингтоні, Лондоні, Чикаго, Філадельфії. Із 1965 – кардинал, із 1975 – патріарх УГКЦ. Сліпий – учасник багатьох євхаристійних конгресів, значну увагу приділяв спілкуванню із українською діаспорою. На кошти Сліпого придбано приміщення для Українського вільного університету (1976), побудовано собор Святої Софії (Рим, 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парафіяльний храм Жировицької Божої Матері, засновано монастир студитів у Кастель-Гондольфо (біля Риму). Наукова і пастирська спадщина Сліпого налічує 14 томів, виданих у 1968–1996 – «Твори Патріярха і кардинала Йосифа». 1992 Сліпий перепохований у Святоюрському соборі у Львові. У рідному селі Сліпого споруджується меморіальний комплекс. Його пам’яті присвячені документальні кінофільми: "В’язень Христа ради" (Я. Кулинич, 1985); "Йосиф Сліпий" (О. Коваль, 1993); "Заповіт Й.Сліпого" в 4-х серіях (1996) та ін. У 2014 Український католицький університет видав спогади Йосифа Сліпого за редакцією його багатолітнього секретаря о. Івана Дацька та Марії Горячої.

http://www.nbuv.gov.ua/node/4641

25 січня 1879р. народився Баран Степан Іванович - Український (Галицький) адвокат, журналіст, політичний і громадський діяч, публіцист.

Народився в селі Крукеничі, Мостиський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина.

1913—1919 — член Української Національно-Демократичної Партії, входив до складу Народного Комітету цієї партії і був у 1914—1918 головним редактором тижневика УНДП «Свобода».

У 1918 році одружився з Блянкою Гаврисевич.

1918—1919 — член Національної Ради ЗУНР і державний секретар земельних справ у першому уряді ЗУНР.

1922—1939 — мешкав у Тернополі. Очолював філію «Просвіти» (1922—1924), видавав газету «Подільський голос» (1928—1930).

1928—1939 — депутат сейму Польщі, де зискав собі ім'я як фахівець аграрних, освітніх і церковних справ.

Під час Другої світової війни перебував у Холмі (нині Польща), де видавав тижневик «Холмська Земля».

Від 1944 — в Німеччині. 1951—1953 — голова уряду УНР в екзилі.

Був співробітником львівського часопису «Діло» і часопису «Краківські вісті». У Німеччині в 1946 був першим головою Спілки українських журналістів на еміграції, дописував до «Свободи» у США. 

Автор праць: «Статистика середнього шкільництва у Східній Галичині в 1848-98» (1910), «Історія української адвокатури» (1934), «Земельна справа в Галичині» (1947), «Митрополит Андрій Шептицький» (1948) та ін.

Помер 4 липня 1953 (74 роки) Мюнхен, Баварія, ФРН.

Джерела. Сайт терен та Вікіпедія.

Станом на 25 січня 1940р.на підставі складених заздалегідь списків із Західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі мешкали у 2054 населених пунктах регіону.

Для перевезення такої кількості людей у глибинні райони московії завчасно було виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не пристосованих для перевезення людей (вагони для худоби).
Джерело. https://teren.in.ua/2017/01/25/25-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Цей день в історії УПА 25 січня.

фото: Яворівський архів УПА. 

1945 рік

Рій сотні УПА-Захід вступив у бій із загоном НКВД, що проводив облаву в селі Батьків на Львівщині. У перестрілці загинув ройовий Михайло Бідь – «Новий».

Трьох невідомих воїнів УПА оточив загін НКВД під час облави в селі Букова на Дрогобиччині. Повстанці відмовилися здаватися і згоріли в підпаленій хаті.

Двоє воїнів УПА-Захід загинули в сутичці з загоном НКВД у селі Березовиця на Тернопільщині.

Під час облави загону НКВД у селі Орів на Дрогобиччині у тривалому бою загинули командир сотні УПА-Захід «Хмара» і ще 8 повстанців.

1947 рік

Рій сотні «Сірі» УПА-Захід у селі Крилос на Станіславщині знищив автомобіль-кіноустановку. Захоплені в полон 8 осіб персоналу, які відпущені після пропагандистської бесіди. Місцевому населенню роздано антирадянську літературу.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Мнишин на Рівненщині. Повстанці вчинили запеклий опір, знищили командира групи (майора), кулеметника і прорвалися без втрат.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Білоскірка на Тернопільщині повстанці знищили бійця батальйону.

1948 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Максимовичі та Уличне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Княждвір на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелилися останнім патронами.

Підготував Сергій Горобець. 

25 січня 1947 р. московити на Тернопільщині "засудили" отця Цегельського до 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна».

На фото М.Цегельський та Струсів.
*********
Народився Микола Цегельський 17 грудня 1896р. у містечку Струсові на Тернопільщині у родині церковного і громадського діяча Галичини греко-католицького священика Теодора Цегельського та Марії Магдалини Мандичевської, яка також походила з давнього священичого роду. Після закінчення у 1918 р. Теребовлянської гімназії вступив на теологічнийфакультет Львівського університету, одночасно вивчав богослов’я у Львівськійгреко-католицькій духовній семінарії. У серпні 1924 р. М. Цегельський повінчався з Осипою Ратич. Через рік умолодій сім’ї народився син – Маркіян (Атиноген) Цегельський (у майбутньому відомий український вчений-енергетик, педагог, працював у Польщі).

5 квітня 1925 р. митрополит Андрей Шептицький рукоположив Миколу Цегельського на священика. При церкві у с. Сорока на Львівщині, де працював отець, він заснував три братства: Братство Апостольства Молитви, яке згуртувало 170 парафіян, Братство Найсвятіших Тайн (62 особи) і Братство тверезості (60 вірян). Кожне братство мало свою програму, свої обов’язки та активнодіяло під проводом свого душпастиря. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Характерним для о. Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідних, готовність допомогти нужденним. Хліб після відправляння панахиди він завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами і речами, для бідних відправляв треби (церковні обряди) безоплатно. Сам же провадив аскетичний і скромний спосіб життя.

У 1934 р. Микола Цегельський почав будівництво у с. Сороки нової церкви, спорудивши перед цим сільську цегельню, де селяни самі випалювали будівельний матеріал. За два роки збудували велику церкву Св. Димитрія й приміщення для читальні «Просвіти». 

Отець Микола Цегельський всіляко протистояв намаганням польської влади ополячувати українців, за що влада переслідувала і засудила його. Радянська влада, що прийшла на Львіщину у 1939 р., наклала на отця Миколуподатки, змушувала платити велику позику, забрала церковне поле. У селі почалися масові арешти, вивезення сімей до Сибіру. Життя й служіння о. Миколи різко ускладнились, здоров’я погіршилось. У будинку Миколи Цегельського в печі спалювали всю патріотичну літературу, підручники з історії, підшивки газет і журналів за всі роки. Улітку 1944 р. знову почалися переслідування по всій Галичині священиків із вимогою перейти під юрисдикцію Російської православної церкви. Після ліквідації навесні 1946 р. УГКЦ почалися цькування тих греко-католицьких священиків, які відмовилися від переходу в підпорядкування Московської патріархії.Така гірка чаша не оминула і М. Цегельського. Здоров’я о. Миколи погіршувалось, йому запропонували зробити операцію, залишитись у Львові, щоб уникнути арешту, але він категорично відмовився. 28 жовтня 1945 р. (за іншими даними – 1946 р.) Микола Цегельський був заарештований. Тримали його в Копичинцях, у Чорткові, а потім – у Тернополі. Парафіяни боляче переживали арешт отця і, намагаючись його врятувати, зібрали 700 підписів. Той факт, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю і пошаною серед людей, лише більше розлютило «ворожу» радянськувладу. 25 січня 1947 р. військовий трибунал МВС Тернопільської області засудивсвященика до 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна». 

Суд ухвалив рішення про виселення сім’ї засудженого: син Дометій(1927 р. н.) та дві доньки Ліда-Христина (1928 р. н.) і Марта (1934 р. н.) відбували заслання у Читинській області. Після засудження Микола Цегельський перебував у пересильних таборах ус. Ляцькому біля Золочева, у смт Підкамені біля Бродів та на львівському пересильному пункті на вул. Полтвяній, куди вже можна було приносити передачі. Підчас одного з таких візитів вірна дружина Осипа зуміла передати отцеві пошитий із марлі єпитрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для проведення богослужінь. І о. Цегельський регулярно відправляв Служби Божі та акуратно записував, коли і в яких намірах вони були проведені. У 1948 р. 

Микола Цегельський був вивезений у табір суворого режиму до Мордовської АРСР. Там він тяжко хворів. У травні 1951 р. священик помер. Похований на табірному цвинтарі станції Потьма (місце та номер могили невідомі). Шестеро священиків-в’язнів несли його до воріт табору, далі їх не пустили. І лише 7 лютого 1991 р. родина Цегельських отримала повідомлення про реабілітацію отця Миколи.27 червня 2001 р. під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до України уході Святої Літургії у Львові відбувся обряд беатифікації (у католицькій церкві –акт зарахування тієї або іншої особи до лику блаженних) Миколи Цегельського,який був проголошений блаженним священномучеником Української греко-католицької церкви.

Джерело http://radiomaria.org.ua/

Цей день в історії УПА Тернопільщи - 24 січня.

Символічна могила борцям за Волю України.
с. Програма
********
24 січня 1945 року 
– бій групи воїнів Тернопільського куреня ВО-3 УПА-Захід з НКВС у селі Козівка Велико-Борківського району Тернопільської області (загинули командир куреня Іларій Лютий -«Чугайстер», воїни сотні «Буйні» Микола Бриль -«Гладкий» і «Тятива»).

Довідково: 
(На період літо-осінь 1944 року командир куреня "Рубачі", що входив до військового округу "Лисоня" (УПА-Захід) носив псевдо "Чугайстер". Звали його Ілярій (Іларій) Лютий. Був також членом штабу військогового округу.
(П. Содоль. Українська Повстанча Армія 1943-49. Довідник. Нью-Йорк, "Пролог" 1994.)

24 січня 1945 року 
– бій групи воїнів Тернопільського куреня ВО-3 УПА-Захід з НКВС у селі Прошова Велико-Борківського району Тернопільської області (загинули 6 воїнів УПА).

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/24/v-istoriyi-ternopil/

24 січня 1879р. у місті Ярослав (нині Польща) народився Станіслав Людкевич – композитор, диригент, музикознавець, фольклорист, педагог та громадський діяч. Він став першим музикантом-професіоналом Галичини, фундатором провідних музичних жанрів, насамперед симфонічного та інструментального.

Музичну обдарованість проявив ще у чотири роки. Першим викладачем музики стала мати, яка вчилася у Михайла Вербицького.
Початкову освіту отримав у ярославській гімназії, де розпочав співати та спробував себе як композитор і керівник хору. 1896-го року у Перемишлі його хоровий твір «Пожар», виконаний на вечорі пам’яті Адама Міцкевича мав неабиякий успіх. Людкевичу тоді було сімнадцять.

У гімназійні роки він вивчає теорію музики, сольфеджіо, грає на фортепіано Гайдна і Моцарта. У цей час він створив близько трьох десятків музичних творів.

Протягом 1897 – 1901 років Людкевич вивчав філологію у Львівському університеті. У студентські роки познайомився з Іваном Франком і присвятив поетові симфонічний твір «Вічний революціонер», який виконав на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Каменяра.

Отримавши диплом викладача української та латинської мов, два роки працював у львівських гімназіях. Протягом 1903-1904 років проходив військову службу у Відні, де відвідував найкращі концертні зали міста. Потому викладав в українській гімназії та в музичній школі Руського інституту для дівчат у Перемишлі.

1905-го року Людкевич став музичним редактором «Артистичного вісника» – першого українського мистецького журналу. Невдовзі композитора обрали членом Етнографічної Комісії Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. Він редагував збірку «Галицько-українські народні пісні» (1906-1907) у двох томах.

Музичну освіту Станіслав Людкевич здобував самотужки. Як вільний слухач відвідував Львівську консерваторію. Але, відчуваючи потребу в професійній освіті, вирушив до Відня, де протягом року (1907-1908) стажувався в австрійському Музично-історичному інституті. Водночас, брав індивідуальні уроки з композиції, диригування та поліфонії. Також не змарнував можливості написати німецькою мовою протягом року докторську дисертацію. Присвячена українській та західноєвропейській народній музиці й мала назву «Два причинки до питання розвитку звукозображальності». Отримав вчений ступінь доктора філософії в галузі музики. Навчання продовжив на відділенні музикології Лейпцизького університету.

Під час Першої світової війни Людкевич мобілізований до австрійської армії. Згодом потрапляє до російського полону і перебуває
у місті Перовськ у Туркестані,
де продовжує музичну творчість.
Тим часом у Відні на Шевченківському вечорі звучать його твори, в тому числі народна пісня в його обробці «Чорна рілля ізорана». В роки Першої світової ця пісня стала найпопулярнішою на той час українською піснею. У Варшаві в 1934 році її, серед 50 українських пісень, вперше буде записано на грамофонну платівку.

Після повернення з полону Людкевич деякий час жив у Києві, де зустрічався із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Також став свідком червоного терору, який здійснювали у столиці загони Муравйова у січні 1918 року.
Станіслав Людкевич – крайній зліва 
серед січових стрільців. Перовськ. 1916 р. Фото: collegiummusicum.com.ua

До Львова повернувся під час польсько-української війни в 1919 році, і відтоді не залишав місто.
Організовував перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві ім. Миколи Лисенка. Пропозицію композитора створити у Львові Інститут церковної музики підтримав митрополит Андрей Шептицький. Згодом, коли Інститут було засновано, Людкевич погоджується у ньому працювати. Водночас співпрацював із хорами «Бандурист», «Сурма», «Боян»,
багато сил віддав редагуванню музичних творів, виданню навчальних посібників.

Людкевич поєднував композиторську діяльність та наукові дослідження. У власних творах композитора переважали монументальні твори, присвячені героїко-патріотичній тематиці. У 1928 році він написав «Стрілецьку рапсодію», засновану на популярних стрілецьких піснях. Згодом її перейменували у «Галицьку рапсодію».

Станіслав Людкевич не боявся бути принциповим під час радянської окупації. Коли 1948 року радянські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиним, хто заступився за колегу. Підписав листа до Президії ВР СРСР з вимогою звільнити митця. Коли Барвінський, після 10 років радянських таборів, повернувся на батьківщину, Людкевич допомагав йому відновити рукописи.

Найкращі музичні твори Людкевича написані на поезію Тараса Шевченка та Івана Франка: симфонія-кантата «Кавказ», кантати «Заповіт» та «Наша дума, наша пісня», хори «Косар» та «Ой вигострю товариша», солоспіви на слова Шевченка та кантата «Наймит», хори «Вічний революціонер», «Конкістадори», симфонічні поеми «Каменярі», «Мойсей», «Не забудь юних днів». У 1964 році Станіслав Людкевич став лауреатом Шевченківської державної премії за твори «Кавказ» та «Заповіт» на слова Тараса Шевченка.

Помер Станіслав Людкевич у 100-річному віці 10 вересня 1979 року у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/24/1879-narodyvsya-stanislav-lyudkevych

Цей день в історії УПА 24 січня.

1945 рік

Командир Тернопільського куреня УПА-Захід Іларій Лютий – «Чугайстер» і двоє воїнів УПА загинули в бою з загоном НКВД у селі Козівка на Тернопільщині. Ще 6 воїнів загинули в сутичці у селі Прошова.

1946 рік

6 літаків НКВД бомбардували табір куреня «Підкарпатський» УПА-Захід у Чорному лісі на Станіславщині. Під час відступу повстанці вступили в бій із загонами НКВД біля села Гринівка і знищили 25 військових. У перестрілці загинули 14 воїнів УПА.

1947 рік

Відділ УПА, відбиваючи напад пошукової групи МВД у селі Тростянець на Станіславщині, знищив лейтенанта, сержанта і дільничного. У бою загинув один воїн УПА, троє прорвалися.

У селі Ригачів на Львівщині троє повстанців наскочили на загін МВД, знищили дільничного і всі загинули в перестрілці.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Панівці на Тернопільщині. У перестрілці загинув кущовий провідник ОУН Василь Цюник – «Змій», ще один повстанець здався в полон.

В одному з сіл Лановецького району на Тернопільщині підпільники спалили приміщення клубу, де розміщувався агітаційний пункт виборчої дільниці.

1948 рік

Опергрупа МВД захопила криївку в селі Бутини на Львівщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

1949 рік

У райцентрі Острог на Рівненщині підпільники знищили радянського активіста.

1950 рік

Під час зіткнення з пошуковою групою МГБ у селі Кам’янка на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Степан Фольтин – «Довбуш» та ще троє повстанців.

Станичний ОУН Іван Каверів – «Чумак» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Тисовиця на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець. 

субота, 23 січня 2021 р.

Той, хто вижив під кулями НКВД: спогади про розстріли в Луцьку. Оповідач священик Борис Стасишин, якому пощастило вижити під розстрілами.

на фото - Борис Стасишин. 
на фото - Приміщення Луцької тюрми
на фото - Офіційне поховання застрелених в’язнів Луцької тюрми. Липень 1941 р.

Перед самою війною ми побралися з дружиною, і мене «совєти» арештували. Сказали: «Ты враг народа». Я тоді працював на торговельній базі і мене арештували. Це сталося на свято Воздвиження, 27 вересня 1940 року. Тримали мене добу в обласному НКВД, а пізніше завезли до тюрми. Судили 23 лютого. Нас трьох із барака привезли до суду, і прокурор каже: «Он – бандит, має чорне піднебіння, поповське». Він давав мені 25 років ИТЛ – исправительно-трудовые лагеря. Адвокат встає (дякуючи дружині, вона найняла адвоката) і каже: «Так, заробити він заробив, але не 25 років». І я отримав 18. Мене судили за статтями 12, 14, 18, і дали також 33-ю статтю, за якою я не мав права жити в 39 областях Советского Союза.
Виходимо із судового засідання, а людей багато зібралося, всі піднімають угору руки, кричать, хочуть дізнатися, чим завершився суд. Я хотів підняти руки, а мене хтось у залі стукнув кольбою по спині і я упав. Бачу, що і дружина моя впала. Це нас так розганяли.
Приходжу я до тюрми, цілу ніч не спав. Думав, що моя дружина впала і, напевно, її забили. Рано встаю, дивлюся, з тюрми видно мою хату. Як провести лінію в повітрі, то до неї два кілометри. Бачу з мого подвір’я йде похорон, я почав плакати. Мене заспокоїли.
Згодом з’ясувалося, що моя дружина жива. Проходить місяць і мені прислали передачу. Дружина кожного місяця присилала мені дві тисячі папірос, і я їх усі викурював.
У тюрмі ми взялися викликати дух Тараса Шевченка. Він каже: «Діти, дайте мені святий спокій. Ви мене мучите». Викликали Петлюру. Той сказав, що 25 червня буде війна. Буде війна, то буде війна, нам вже наче трошки легше. Сидиш у камері, а робити немає чого, то ми намалювали хреста. І донощики донесли. У камеру увірвалася варта, нас віддубасили і почали топтати того хреста. Дали нам 14 днів карцеру, без харчів.
У моїй камері сиділо 350 осіб, з села Звірів. А в самій тюрмі сиділо чотири з половиною тисячі людей.
Пізніше у нас один чоловік займався ворожінням. Ми намалювали сірниками і папіросами карти і він на них ворожив. Підходить до мене і каже: «Ти скоро вийдеш звідси, але на волю не підеш, а перейдеш у государственний будинок. А перед цим будеш бачити кров. Про це дізнаються твоя дружина, брат, родичі. Але ти вийдеш звідси живий».
То був великодній тиждень, ми готувалися до свята. У п’ятницю відмовилися від їжі, хліба. Відразу з коридору прибіг вартовий: «В чём дело?» Ми кажемо: «Ми нічого не хочемо, ми маємо п’ятницю». – «Вы дураки». НКВДисти до нас говорили російською. Вони були привезені сюди. Наступного дня я отримав передачу, дивлюся, дружина в коробку поклала маленькі дитячі штанята. А хлопці мені кажуть: «Ти вже є батьком».

21 червня у суботу ми пообідали, нам сказали, щоб кожен мав запаковані речі. Потім викликають з прізвищами на букву «С». Я сказав своє, кажуть: «З речами, збирайся». Мене забрали з камери, читають: «По статті другій твоєї справи ти виправданий, але через те, що належав до організації, наново йдеш на слідство». І мене завели у камеру свідчень. Я зайшов – сидять «старики» – які рік сидять у тюрмі і показують мені, щоб я зайвого не говорив. Кажуть: «Розповсюдилися язикаті люди з доносами. Ми чули слух про війну. Також прийшла до нас вістка, що з’явилися бандерівці. Якщо хто питає, ми кажемо, що ми українці, а бандерівців не знаємо. І до нас перестали мішатися». Я та ще двоє людей сіли, стали тихенько розмовляти, що робити далі. Я взяв простирадло і порізав ножем на широкі частини, щоб можна було обв’язатися: як куля попаде в коліно, то буде рана, а як попаде в живіт, то помру в муках.
Назад на слідство мене вже не брали. Ми бачили якісь зміни у варті, вони стали ходити з карабінами, револьверами. Рано в неділю бомбили. Ми бачимо, що камери смертників відкриті, нікого там немає, і не знаємо, де люди пропали. Ми порахували, що в тих камерах по десять людей сиділо, а камер було п’ять – п’ятсот людей немає.
О четвертій годині знову бомбардування. І таке сильне, що відчинилися двері. З’явилося НКВД і почало стріляти по нас. За пару хвилин було 50 забитих людей. Ішов чоловік, йому потрапила куля в живіт. Я його одвів у кімнату, замотав його хусткою, а він кричить: «Забери мої золоті зуби!» Я кажу: «Чоловіче, лежи спокійно, ніхто нічого не буде забирати. А як будеш кричати, то заб’ють». Ми цю людину засунули в камеру. А в коридор хто вийде, того стріляють.
Я пішов рано спати. То було якраз свято Івана. А мені бабуня повідала: «На свято Івана маєш раненько встати, бо сонце грає». І то дійсно, я бачив гарне сонце. Я став до молитви, помолився. Чую, хтось стоїть позаду мене. Оглядаюся – якась пані. Я пізнав, то Мати Божа стояла. Вона мене взяла за плечі і каже: «Не бійся нічого». Обернула мене до долини, бо наша церква була на горбку, а там багато людей, і вона каже: «Це твої люди, ти маєш опікуватися ними. Нічого не бійся». Я кажу: «Добре». Пішов до себе, такий спокійний.
Нас викликали на подвір’я і всіх поставили на коліна. То були офіцери, медалей повно, і кажуть: «Ви – бандити. Нанесли великої шкоди тюремному майну, понищили двері». А під час бомбардування і справді все було понищено.
Я чую, щось пече в лице, дивлюся на дах, а там готуються стріляти. Я крикнув і кинувся під стіну, ліг. Бачу високо в повітрі літаки б’ються, а потім почалася страшна стрільба. Прибіг хлопець років 15-ти, йому куля потрапила, яка розривається, і він кричить: «Мамо, мамо…» Я йому кажу: «Лежи». Сам я боюся рухатися, а він пішов, не витримав, і кров з нього стекла.
НКВДисти кричать: «Кто живой, поднимайся, иначе будем стрелять». Ми піднялися. Нас завели у велику камеру, яка по розміру була майже як церква. Туди священики приходили служити православним. Я бувало допомагав проводити службу. Ми так тісно були, що не мали, де присісти. Пригадую, я викурив 120 папірос, у мене нікотин із рота тік.
Пройшла ніч. Вони викликали, пальцем показували і ставили по дванадцять людей, по зросту. Нас повернули до камер і був наказ до вікон не підходити. Потім якийсь чоловік приходить і питає: «Хто є повар?» А хлопці знали, що вмію готувати, я їм за їжу розказував. І мене питають: «Ти повар?». Я кажу: «Так». – «А що ти вариш?» – «А що ти хочеш?» Вони ще десять людей забрали. І ми з камери до камери переходили, я записував скільки залишилося. Залишилося тільки п’ятсот людей, решту постріляли. Із тих, хто залишився, на кухню взяли 25 людей. Зварили яйця, порізали хліб на чотири частини, і подвійну порцію цукру дали.
Можна було виходити в другий коридор, а через нього й на гору. Там були великі ями, куди закидали сотні трупів. Жінки-НКВДистки ходили, і як хто живий, то добивали.
Був наказ, кого судили по статті 54/2-11, має прийти на подвір’я до начальника тюрми. Я наче йду, але щось мене затримало. Назустріч – офіцер НКВД, мене за шиворот і каже: «Дурень, куди ти йдеш, ще буде тобі час». І я побіг назад. Упав, перехрестився і думаю, буду чекати. Раптово почали стріляти. Бачу троє синів священика, батько вже забитий лежить, а вони бігли, і кулі в них потрапили. То я сидів як заворожений.
Наступного дня, у середу, не стало в тюрмі НКВДистів. Не було що їсти, приходять люди і кажуть: «Пане Борисе, ми голодні». Кажу: «Почекайте». По обіді почалася страшна стрільба – німці довідалися, що тюрма спалена, знищена, і вони кинулися на амфібіях через річку, бо міст спалили. Кинулися до воріт, а ми почали кричати: «Не їдьте по людях. Вони закопані в землі». Німці кажуть: «Хто буде тікати – будемо стріляти. Всі хто є, сидіть у камерах».
Рано о 8-ій годині приходить генерал і багато німецького війська, і питає: «Кто есть начальник тюрьмы?». Мене підтягнули, кажуть: «Це начальник тюрми», бо начальника тюрми бомба на шматки розірвала.
Я тоді підходжу до офіцера, кажу: «Коли я можу йти додому?» Він питає: «Де живеш?» Я показую – видно ж подвір’я моєї хати. Той каже: «Оголоси, хто є із західної частини міста, той може йти, а хто зі східної – ще ні. Бо ми тільки пів міста зайняли». Я те оголосив.
Пішов із тюрми, йшов через міст, мене знову затримали і кажуть: «Йди закопувати людей». Я кажу, що тільки з тюрми йду (я по-німецьки трохи говорив). То був якийсь сердитий німець. Я пішов, зустрів євреїв, кажу: «Там є забиті. Витягніть та поховайте їх». Згодом німці стали розстрілювати євреїв. Загалом у Луцьку три тисячі євреїв розстріляли. Німці їздили на машинах, викликали їх і розстрілювали. Українці в той час сиділи по хатах, а потім закопували розстріляних. Проти євреїв українці з німцями не співпрацювали.
Згодом кличе мене директор облспоживспілки правої частини міста. Він був вибраний головою Луцька, і каже: «Ми тебе назначили завідуючим технічної школи». Я кажу: «Пане, як ви могли мене назначити директором, як я не господар». А він каже: «Ти добрий організатор». Я відмовився.
Одного разу пішов у село, там мене побачили і кажуть: «Вас хоче бачити комендант поліції». Приходжу, сидить за столом чоловік у шапці, лежить автомат, і він швидко-швидко пише, а потім питає: «Як Ви будете виховувати дітей? Якою мовою?» Кажу: «Не турецькою, українською». – «Ви пана петлюрівця-полковника знаєте?» – «Знаю». – «Дайте мені провідника, хай мене проведе додому». Бо я боявся йти, адже в людей стріляли: не так слово скажеш і розстрілювали без суду.
Згодом мене запросив владика і ми надрукували один мільйон молитовників по 20 сторінок – щоб вислати в Україну. Хлопці заховали папір, ми затягнули його вночі до друкарні. Паперу стільки заховали, що на мільйон молитовників вистачило.
Потім я пішов до магістрату і мене направили на роботу до торговельної компанії. Там я став до праці. Спочатку в нас був начальником німець, який страшно не любив поляків. Його тоді поляки спіймали і забили. Став інший начальник, то був симпатичний німець. Він питає: «Де ти роджений?» Я кажу: «В Києві». – «В тебе має бути метрика. Йди до свого батька, хай він тобі видасть метрику». Батько мені видав метрику. Далі німець каже: «Ти маєш спакуватися, бо вже німці Сталінград програли і відступають. Пакуйся і будь готовий, я тебе завезу». Перед Новим роком фактично він забрав мене з сім’єю з дому і завіз до Холма. Це був 1944 рік.

Інтерв’ю з отцем Борисом Стасишиним записано 2 квітня 2003 р. в Мельбурні. Інтерв’юери: Любомир Луцюк, Любомир Лаврівський. 
Підготувала: Тетяна Привалко,
Український інститут національної пам'яті. 

В ніч на 23 січня 1921р. московитами був вбитий Леонтович Микола Дмитрович - Видатний Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.

********
Микола Леонтович із дружиною Клавдією та донькою Галиною, 1905 рік.
Микола Леонтович – сидить у третьому ряду четвертий праворуч – серед учасників Першого українського хору в Києві, 1919 рік
*********
Народився 13 грудня 1877, присілок Монастирьок біля с. Селевинці, Брацлавського повіту, що на Поділлі, тепер Вінницької обл. – загинув 23 січня 1921 у с. Марківка тієї ж обл.

Композитор, хор. диригент, педагог, збирач муз. фольклору, муз.-громад. діяч. Митець у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу.

Майбутній композитор народився у багатодітній сім’ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й освічені музично батьки. Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця, після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії, за традицією священицьких родин Поділля, віддали вчитися до Шаргородського початкового духовного училища( 1888–1892).
Наступний етап – Кам’янець-Подільська духовна семінарія (1892–1899; у цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше – молодший брат Олександр). Участь у семінарському хорі, а після 3-го курсу й у новоствореному струнному оркестрі, серйозне опанування різними музичними інструментами – скрипкою, флейтою, фісгармонією, – поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою.

Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім’я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості, Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть за основу його власних композицій. У семінарські роки з’являються його перші обробки („Ой з-за гори кам’яної”, „Ой піду я в ліс по дрова”, „Мала мати одну дочку” та ін.), він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Семінарський вчитель з музики Ю. Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією й контрапунктом.

З осені 1899 р. М.Леонтович – вчитель співів та арифметики Чуківської двокласної школи. Він при школі організовує хор, невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власних композицій молодого вчителя. У Чукові М.Леонтович укладає свою „Першу збірку пісень з Полісся” (полишилася в рукописі). Першим друкованим виданням стала „Друга збірка пісень з Полісся” (Київ, 1903 р.), присвячена М.Лисенкові. Однак, хоча до збірки й входили такі вдалі обробки як „Гаю, гаю, зелен розмаю”, „Ой час, пора до куреня” та ін., сам автор був незадоволений з неї, і поступово скупив увесь тираж (300 примірників)та, як сам жартома казав, „Пускав у Дніпро”.

1901 р. М.Леонтович – вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі, а вже 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно-приходській школі. І тут теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр.

Молодий композитор відчуває настійну потребу підвищувати свій музично-професіональний рівень й у 1903–1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до Санкт-Петербургу, де прослуховує лекції у Петербурзькій придворній капелі, чия історія пов’язана з іменами М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Глінки. Заняття з відомими спеціалістами С.Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О.Пузаревським (хорове виконавство) стало вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів, що підтверджувало його спеціальну – музичну – освіту.

З осені 1904 р. М. Леонтович починає працювати у станційному містечку Гришино, що на Донеччині, як вчитель співів у залізничній школі. Одразу організував хор, створив невеличкий оркестр, який акомпанував солістам, підготував репертуар, що складався з поширених на той час творів М.Лисенка, П.Ніщинського, А.Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Революційні заворушення 1905 р. та заангажованість композитора у тих подіях спричинилися до погіршення взаємин з місцевою владою й на весні 1908 р. повернення на рідне Поділля.

М.Леонтович став вчителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі. Тут він теж упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських –. М. Глінки, О. Верстовського, П. Чайковського, та українських композиторів – М. Лисенка, К. Стеценка, П. Козицького. Їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу. 

Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А.Конощенка „Українські пісні з нотами” (І т ІІ сотня, видані у Одесі 1900 та 1902 рр.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків – „Над річкою бережком”, „При долині мак”, „Ой у полі та туман, димно”.
Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М.Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, щоби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. С. Танєєв порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем Б.Л.Яворським (1877–1942) – відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку ХХ ст. ладової теорії (на основі тетрахордних угрупувань). Впродовж 12 років Микола Дмитрович брав лекції у Б.Л.Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, а з 1916 р. – до Києва, той куди переїхав.

У Тульчинський – найбільш плідний період творчості М.Леонтовича – з’являються такі знамениті хорові обробки як „Козака несуть”, „Пряля”, „Піють півні”, „Женчичок-бренчичок” та ін. Композитор значно розширює коло фольклорних першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К.Поліщука й М.Остаповича (Збірничок найкращих українських пісень з нотами. Зібрав К.Л.Поліщук. Ноти записав М.Остапович. Редакція А.Кошіц. Ч.І–ІV. – К. – 1913), І.Демченка (Українське весілля. – Одеса. – 1905), К.Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К. – 1917), аранжуючи й власні записи.
М.Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина – очолює місцевий відділок „Просвіти”, де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери „Коза-дереза” М.Лисенка та „Вечорниці” П.Ніщинського до драми „Назар Стодоля” Т.Шевченка.

За дружньою підтримкою та й наполяганнями К. Стеценка М.Леонтович наважуються дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О. Кошиця у Києві.

Справжнім потрясінням для київської громади стало прем’єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) „Щедрика” у обробці М. Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до Леонтовичевого доробку взагалі. „Щедрик” став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України.
Після проголошення Україною незалежності 1918 р. М.Леонтовича запрошують до Києва викладати хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти (Наркомпрос’у) він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М.Леонтович пильно стежить за рухом визнання автономії української православної церкви, що почався у 1918 р. Доробок митця, у слід за К.Стеценком та О.Кошицем, збагачується на нові духовні твори: „На воскресіння Христа”, „Хваліте ім’я Господнє”, „Світе тихий” та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його „Літургія”, першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 р.

У Києві композитор наважується розширити звичні йому жанрові межі своєї творчості (обробки народної пісні) й писати цілком оригінальні авторські твори. Так народжуються відомі хори „Льодолом” та „Літні тони” на вірші Г. Чупринки, „Легенда” на вірші М.Вороного та „Моя пісня” на слова К.Білиловського. Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б.Грінченка „Русалчин Великдень”. Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. 

У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знову повертається до Тульчина. Однак єпархіальне училище було ліквідовано, довелося вчителювати у трудовій школі.
23 січня 1921 р. М. Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня (на Різдво) приїхав відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали у одній кімнаті з М.Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю...
Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для Української громади. Вона збурила свідоме Українське суспільство. 

1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по смерті митця. Вони упорядили Комітет пам’яті М.Леонтовичу, відомий потім як Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича, під егідою якого аж до 1928 р. розвивалась українська музична культура доби Українського відродження ХХ сторіччя.

Джерело:
https://composersukraine.org/index.php?id=124

Цей день в історії УПА Тернопільщини - 23 січня.

Село Березовиця
********
23 січня 1945 року
– на хуторах біля с.Загайці тодішнього Дедеркальського району повстанська група «Герасима» захопила в 16 бійців оперативної групи НКВС.

23 січня 1945 року 
– зіткнення УПА з НКВС у с.Березовиця тодішнього Мала Збаразького району Тернопільської області. Загинув у бою 19-річний воїн сотні «Дунаю» ВО-3 УПА-Захід Микола Микитюк-«Кучерявий»

Джерело.https://teren.in.ua

Терор 1937 - 1938 років на Житомирщині. Приклад родини Гончаруків.


«Мій батько походив із Рівненщини, яка до 1939 року входила до складу Польщі. Під час Першої світової війни він був кулеметником у війську, а коли війна завершилася, разом із братами вирішив перейти до «соціалістичного раю». Одружився у Новограді-Волинському. Моя мати походила з Шевченківських місць, адже дід народився в Моринцях. За часів царату в Російській імперії він дослужився до чину «колезький асесор», на той час це давало право на «личное дворянство», але чимось дід не задовольняв владу імперсько-білу, як і його онуки — червону, «красного разлива». 
Згодом батьки переїхали на роботу в Бердичів, що на Житомирщині. Батько влаштувався там у земельний відділ. Та настав 1937 рік, який приніс тотальні арешти. Так званий Великий терор 1937 — 1938 рр. планово (за рознарядками на місця і контролем центру) проводився, як відомо, на виконання липневої (1937 р.) постанови Політбюро ЦК ВКП(б) і наказу НКВД СРСР за 5 серпня 1937 р.
У Бердичеві, зокрема на вул. К. Маркса, де ми винаймали помешкання (ця назва, як і прізвища інших «вождів», псує місто і досі), арешти почали котитися від двору до двору. Крива вулиця К. Маркса, звиваючись, як змія, ніби плазує до недалекої тюрми, тож місцевим контингентом було зручно і простіше виконувати і перевиконувати ювілейні сатанинські, спущені з Москви-Києва, плани заготівлі «розстрілопоголів’я»... людей. 12 грудня 1937 року тато з мамою пішли на перші вибори до Верховної Ради СРСР за конституцією 1936 року. (Перші вибори-блюзнірство до ВР УРСР були зневажливо призначені в другу чергу і відбулися вже 26.06.1938 р.). Виборча агітація проводилася у поєднанні з нечуваним терором. Тоді вже склався стандарт фальсифікації виборів: відвідали 96,8% виборців, 98,6% — за блок комуністів і безпартійних, незалежно від правди. Тато з мамою не могли бути за оте жахіття, яке творилось в імперії під червоним камуфляжем.
Наступної ночі арештовано сусіда, другого дня тато кажуть мамі: «Минулої ночі забрали сусіда, цієї — моя черга». Неважко було передбачити. Так і сталось. Усі сусіди (біля адреси К. Маркса, 80 за старою нумерацією) — чоловіки з українськими прізвищами (можливо, і поляки) — репресовані. Очевидно, справжні дані результатів «виборів» посилювали лють і оскаженіння режиму».
«К-Р НАСТРОЕН, ПРОВОДИТ К-Р РАБОТУ, СВЯЗАН С ИНОСТРАННОЙ РАЗВЕДКОЙ»
«Сьогодні у мене є батькова справа, тому можемо відтворити хід цих подій, — продовжує пан Володимир. — Уповноважений Бердичівського міськвідділу (БМВ) НКВС УРСР Кочкін розпочав справу щодо мого батька звинуваченням: «к-р (контрреволюційно) настроен, проводит к-р работу, связан с иностранной разведкой». Опер сержант Гріцик постановив: утримання в тюрмі. Затвердив це начальник БМВ НКВС ст. лейтенант держбезпеки Мартинюк. Це ж постановив і міськпрокурор Максімов. І все це протягом однієї доби. А вночі арештував батька дільничий інспектор Гуральнік, «червоно-рудої масті», говорив, що тато скоро повернуться. До речі, ордер без прізвища виконавця та підпису начальника. Держбандити ховали сліди злочину проти людяності. Одразу ж батька допитував Кочкін, причепив йому «вредительство при посадке лесов на колхозных полях».
Протоколи допитів — абсолютно безграмотні. Підписи батька зовсім різні, не міг вже писати, допомагали, був скатований уночі. За правилами, допитували та арештовували також уночі, тоді ж і катували, годі було говорити й про сон. За розповідями, арештованим там ламали пальці дверима. З Никоном Гончаруком, татом, вправлялись аж п’ять днів і жахливих ночей.
В «обвинительном заключении» батька звинувачували в тому, що він нібито польський шпигун. А в кінці цього документа — «включить в список для представления в НКВД СССР». Там, у Москві, довгі розстрільні списки, біснуючись, підписували «мурзи» й у свято Різдва Христового — 7 січня 1938 року. Довідка про розстріл від 14 січня 1938 року підписана заст. нач. житомирського УНКВД капітаном Якушевим. Про те, що батька вбили, мама не знали, тому ходили до в’язниці, носили передачі, а охорона, погрожуючи, її нахабно проганяла. Тож мама ховалися за рогом, а я, трирічний з «хвостиком», ніс взимку убогу передачу татові повз довжелезний облуплений тюремний мур на вахту. Згодом нам сказали, що батько «убыл по этапу на 10 лет без права переписки» (брехали, нелюди!) — За що?! — «Враг народа!»
Діти в школі брата біля заводу «Прогрес» (зразок підлої пропаганди при дикій жорстокості) плакали: їхні батьки заарештовані. А однієї ночі через наше подвір’я до левади біг чоловік і страшенно кричав. За ним гнались, як хорти на полюванні, лаялись і стріляли. Можливо, це тато намагалися видертися з того пекла на Землі — НКВД, де безбожно катували. Воля до життя штовхала нещасного на відчайдушний крок у тих жахливих умовах. Можливо, тата забили в нас на подвір’ї, в саду. А може, якийсь відчайдух і видерся з лабет катів.
Платити за житло було нічим, хазяйка нас «попросила», мешкали в напіврозваленому флігелі... Мама все життя чекали на свого коханого чоловіка, сподівались на диво. Дива не сталось. У школі, де вчителювали мама, на зборах вимагали, щоб жінки «врагов народа» відмовилися від чоловіків. Мама, підхопивши нас з братом, покинули збори й були вигнані з роботи. Шляхетно, сміливо й вкрай небезпечно, могли заслати в який-небудь «Алжир» — «Актюбинский лагерь жен изменников родины», а нас з братом, змінивши імена та прізвища, — по різних дитбудинках, щоб виростити яничарів. СЛОН — «Соловецкий лагерь особого назначения» (1937 р. назва дещо інша) — татові «не світив» — не достойний «особого назначения, решали проще и на месте».
Мама, вихованка Острозького жіночого училища, знову ж таки шляхетно, готові були піти за чоловіком до Сибіру (як бувало в «русском мире»). Так вчинила її молодша сестра, пішла (щоправда, на Волгу) за чоловіком, злочин якого — членство в «Просвіті» й спів «Ще не вмерла Україна» в хорі; його брати, діячі «Просвіти», також піддавалися репресіям.
Татів брат Мефод мешкав у Ленінградській області, ростріляний восени 1938 року. Другий брат тата, Яків, після «золотого вересня» (1939 р.), знищений на Рівненщині за тиждень до війни. За відповідний період 1939 — 1941 рр. знищено та депортовано до Сибіру близько 150 тисяч рівнян і довколишніх селян. Злочинний тоталітарний режим тотально вирубував цілі роди, суспільні верстви, народи.
Працівник місцевого музею проводив екскурсії та вів документацію українською мовою, за це заарештований і ростріляний.
Злочинці з місць просили Москву збільшити планово директивні об’єми розстрілів. Москва вітала й благословляла цей полум’яний порив.
У плановій тоталітарній господарці — планове під «мудрим керівництвом» винищення популяції населення, розстріли людей — як ювілейний святковий мільйоннократний салют, ритуальне жертвоприношення громади у ХХ ст., дика стратегія війни і шовінізм!
РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ДІТЕЙ «ВРАГОВ НАРОДА»
Після війні брат, військовий фельдшер, із відмінним атестатом за середню освіту, двічі намагався вступити на навчання до Ленінградської військово-медичної академії, не прийняли. Тож звільнився з війська, скінчив студії медицини у Львові й захистив у Інституті Філатова дисертацію з проблем тканинної терапії в геронтології.
Разом із братом пробував вступити до тієї ж академії другий українець — повітряний десантник, у якого теж батько був репресований. Не прийняли десантника за станом здоров’я, бідака дорікнув комісії: «Як стрибати з великої висоти затяжним стрибком, коли парашут розкривається перед приземленням, то моє серце здорове, а як вчитися на лікаря, то хворе!» Цей емоційний порух не розчулив особливий відділ — іди, радій і пишайся, що маєш високу честь стрибати «За Сталіна, за партію!», поки там тобі щастить, учитися дозволено іншим, без «плям» у біографії. А «плямував» же людей сам злочинний режим.
Мене з добрими вступними результатами до Політехніки кинули на важку непопулярну спеціальність, у постійних роз’їздах «Союзом нерушимим» і раз — до країни почилої в Бозі соцспівдружності — Румунії (мені в «капстраны низя!»), налагоджував роботу теплових електростанцій, досліджую й аналітично описую перехідні температурні режими турбін».
«РОДНАЯ РЕЧЬ» І «ЧИТАНКА»
До речі, пан Володимир пригадує й деякі красномовні факти, які варто нагадати зараз.
Після війни в Новограді-Волинському було дві українські середні школи, одна — українська початкова й дві російські, одна з останніх — в приміщенні колишньої єдиної німецької. Пригадує пан Володимир і підручники, за якими вчились учні: «Російська мала назву «Родная речь», він був на доброму папері з твердою палітуркою золотавого кольору та кольоровою картинкою. Український підручник мав назву «Читанка». Був на сірому папері, обгортка ніяка: брудно-сірого кольору з паперу із фракціями стружки, така, що можна було загнати скалку в дитячі пальчики. Чому так? А щоб через негативні емоції залізти в незахищену дитячу душу й викликати відразу до книжки, мови й, врешті, до своєї національної ідентичності. Щодо уроків, то військова підготовка та фізкультура проводилися російською мовою».
Про перебіг свого «розслідування» батькової історії пан Володимир розповів: «Я звернувся до СБУ, звідки мене направили у Житомирський обласний архів, там правили за копію 102 гр. Потім мені допомогли у Львівській обласній раді, і вже туди безкоштовно надіслали усі необхідні документи. У Львові, взагалі, справа із протестами та викриттям злочинів радянського режиму зовсім інша: там обурюються відкрито, на повний голос.
ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ — УБОГИЙ КАМІНЕЦЬ, ВОЖДЮ КАТІВ — ПОМПЕЗНИЙ ПАМ’ЯТНИК
Неприпустиме забуття жертв усіх часів, маємо робити висновки, щоб не повернулася наша трагічна історія.
У Бердичеві віддали частку уваги пам’яті жертв Великого терору 1937—1938 рр. Упорядковано їхнє поховання. Встановлено чорний обеліск замість попереднього хреста. На будинку колишнього НКВС є меморіальна таблиця. Надто убогий меморіальний знак (радше значок) в пам’ять закатованих притулено біля муру збоку подвір’я, люди приносять сюди квіти, запалюють свічки. А в центрі міста на вул. К. Лібкнехта, перед адміністративною установою — помпезний пам’ятник ідеологу терору. Це ображає нащадків закатованих, порядних людей! Взяли б бердичівці приклад із сусідів, прогресивного Новограда-Волинського (Звягеля), де громадськість офіційно усунула з центру вдвічі меншого розміром «терориста».
Заховували жертв і на подвір’ї НКВС, тепер там провадять господарську діяльність, за розповідями, знаходять кістяки жертв. Що з ними? Це ж останки родичів бердичівців та й не тільки. Можливо, це татові останки? Треба шанувати жертв і не допустити трагедії знову!
Дивлячись на поле поховань, усвідомлюєш, що жертви були масовими. Кілька томів науково-документальної серії книжок «Реабілітовані історією. Житомирська область» відкривають світові тисячі прізвищ жертв та розархівлених документів, які описують увесь масштаб цієї національної катастрофи. Прізвище мого батька — Гончарук — аж на 393-й сторінці другого тому, а це лише початок алфавіту, на сторінці — дванадцять описів жертв. Ми повинні належно вшановувати пам’ять цих невинних людей.
У приміщенні колишнього НКВС, на вулиці ще й досі Дзержинського (абсолютна аморальність!), має бути музей «Катівня НКВС», а в тюрмі — Меморіал «Табір смерті «За «Прогресом» (Бердичів 1937—1938), події того часу поза прогресом, повернення в морок дикої опричнини; поза тим, бердичівська тюрма розташована за заводом «Прогрес». Вулиці ж, площі в пам’ять жертв Великого терору в Бердичеві, де він лютував, немає, а повинні бути в місті європейської України!»
КОМЕНТАР
Із проханням надати більше інформації щодо масштабу репресії 1930-х років на Житомирщині «День» звернувся до Лариси КОПІЙЧЕНКО — керівника науково-реабілітаційної групи обласної редколегії книжки «Реабілітовані історією. Житомирська область». Ось що розповіла кореспонденту «Дня» пані Лариса:
— Наша група створена згідно з постановою Кабінету Міністрів України, розпорядження представника Президента України в області у лютому 1993 року та продовжує роботу до цього часу. За цей період видано п’ять томів книжки «Реабілітовані історією. Житомирська область». Основні напрямки — дослідження періоду репресій з початку встановлення радянської влади до 80-х років минулого століття, увічнення пам’яті невинно репресованих, повернення забутих імен.
1937-1938 роки зараз прийнято називати роками Великого терору або роками, коли влада «вела війну проти власного народу» — останній термін було застосовано в одній із публікацій в «Літературній Україні» 1993 року. Чому саме так — в ці роки внаслідок репресій загинула більшість громадян України, які були репресовані та знищені за вироками позасудових органів. Одним із таких органів були «трійки», створені при обласних управліннях НКВС.
Як адміністративна одиниця наша область утворена 22 вересня 1937 року. Тому до створення органів НКВС в області вироки виносили «трійки» Київської та Вінницької областей. У нас є дані про вироки так званої «трійки» по районах, які раніше були в складі Київської області (це райони і міськради колишніх Коростенського, Новоград-Волинського, Житомирського округів, а також Андрушівський, Базарський, Брусиловський, Вчорайшанський, Корнинський, Малинський, Попільнянський, Ружинський райони), де за період із серпня по жовтень 1937 року до вищої міри покарання було засуджено 917 осіб і до ув’язнення в таборах та тюрмах — 1258. Дані по районах, які раніше входили до складу Вінницької області, ще досліджують. Це унікальні дані, за якими стоїть дуже велика і копітка робота.
Причому ці дані ми збирали, передивляючись буквально кожен протокол «трійок» по Київській, Житомирській областях, протоколи комісій НКВС СРСР та Прокурора СРСР, які ухвалювали рішення про засудження громадян області згідно з наказами та директивами центральних органів. Так, наприклад, за наказами НКВС СРСР № 00439 від 25 липня 1937 р. (німецька лінія) та № 00485 від 11 серпня 1937 р. (польська лінія) було знищено багато людей: засуджено 1647 осіб німецької національності, з них — 1467 громадян було розстріляно, та 7113 поляків. У такі списки часто потрапляли представники інших народів, бо люди жили поряд. Коли заарештованих допитували, вони не витримували тортур і називали імена своїх сусідів, товаришів по роботі. Було введено альбомний порядок оформлення справ. Розгляд справ проводили заочно, за списками, які зшивали у альбоми, і місцеві органи НКВС надсилали до Москви. У списках вказували провину (стаття, згідно з якою проходив заарештований) і коротко викладали суть справи. Вирок виконували на місцях.
«Трійка» при НКВС Житомирської області працювала з 23 жовтня 1937 р. до 10 травня 1938 р. За цей час було розглянуто 3751 справу на 6360 осіб, із яких 3931 згодом розстріляли.
Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 15 вересня 1938 р. № 1164/22 і виданого наказу НКВС СРСР № 00606 від 17 вересня 1938 р. щодо справ на контрреволюційних національних елементів, які залишилися, їх було передано особливим «трійкам» на місцях. Ці «трійки», зазвичай, складалися з начальника управління НКВС по області, першого секретаря обласного комітету КП(б)У та прокурора області.
Особлива «трійка», що функціонувала в області протягом 20 вересня — 3 листопада 1938 р., засудила 4203 особи, з них до розстрілу — 4165, до ув’язнення в таборах — 38. Як правило, після кожного засідання складали два протоколи — перший на розстріл, другий — на ув’язнення або заслання до таборів.
Як розповідав пізніше на допитах член такої «трійки» Житомирської області, колишній начальник управління НКВС по Житомирській області В’яткін (пізніше страчений), членам цих «трійок» роздавали альбоми з прізвищами заарештованих та інформацією про те, в чому їх звинувачено. Але ніякого обговорення інкримінованих їм злочинів не відбувалося, просто напроти прізвищ проставляли літеру «р», що означало «розстріл», або ж цифру, яка означала термін позбавлення волі. Були випадки, коли людей розстрілювали, а протоколи засідань «трійки» ще не були підписані, тобто панувало абсолютне беззаконня, не дотримувались навіть елементарних норм судочинства. Свідчення, зізнання добували незаконними методами. За це деякі особи потім поплатилися своїм життям.
А 17 листопада 1938 р. постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про прокурорський нагляд і ведення слідства» (затверджена Політбюро 15 листопада) припиняється діяльність усіх надзвичайних несудових органів, забороняється проведення масових операцій, арешти дозволяється робити тільки з санкції суду або прокурора. Відновлено попередній порядок узгодження арештів із зацікавленими відомствами і парторганами. Тобто йшлося про зупинення шквалу репресій, запровадження, зокрема, прокурорського нагляду за розглядом подібних справ.
У роки Великого терору було заарештовано 397 священиків, із них — 253 особи було розстріляно, а 127 — засуджено. Серед жертв були служителі православної та римо-католицької церкви, протестанти-баптисти і представники іудейської релігії. Можливо, були й інші, нині імена інших жертв нам невідомі.
Якщо говорити про людей, яких офіційно відносили до інтелігенції, то в роки Великого терору було заарештовано 58 партійних працівників, із них — розстріляно 31 особу, працівників радянських установ відповідно 39 і 24, медичних працівників — 117 і 75, із фахівців 24-х заарештованих працівників сільського господарства розстріляли усіх, серед ветлікарів — заарештували 51 чоловіка, розстріляли — 32, викладачів вишів і технікумів — відповідно 88 та 55 осіб.
Уявляєте таке: із 27 заарештованих студентів розстріляно восьмеро людей? Учителів — заарештовано 688, розстріляно 331; журналістів — із 18 заарештованих осіб розстріляно 14; юристів — 37 і 21 відповідно, працівників музеїв — десять та двох осіб. Наголошую, в роки Великого терору на Житомирщині було розстріляно основну масу тих, кого було страчено за всі роки репресій, у тому числі з інтелігенції. Ці відомості ми поки відносимо до попередніх, але в них сумнівів немає. Вони можуть змінитися, але переважно в бік збільшення. Щоправда, траплялися випадки, що когось засудили до розстрілу, але не розстріляли, і такі люди залишилися живими, можливо, вироки замінили іншим покаранням.
Було також здійснено репресії до викладачів Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка, Житомирського сільськогосподарського інституту і багатьох інших наших земляків. Наприклад, члена Центральної Ради УНР Саватія Березняка, нащадків видатного дослідника Миколи Миклухо-Маклая — геолога, фахівця у галузі стратиграфії, технотроніки і магнетизму Артемія Миклухо-Маклая; громадського діяча, художника Ігнатія Раузе, єпископа Михайла Руберовського; доцента Житомирського сільськогосподарського інституту, кандидата технічних наук Петра Прилипи...

Марта КОВАЛЬЧУК, Ельвіра МАТРОСОВА, Валерій КОСТЮКЕВИЧ, м. Житомир. 
Газета «День» Нагадаємо, редакція не лише послідовно друкувала матеріали професійних істориків та журналістів, а й значно збільшилася кількість листів наших читачів, де вони викладали драматичні й часто трагічні історії своїх родин. Одна з таких — історія родини Гончаруків (батьки записали сина Гончаренком, щоб якось відвести біду, яка насувалася), що була опублікована у «Дні» № 46 — 47 від 16 березня 2012 року (див. матеріал «За Звягеля замовлю слово»). Проте автор тієї статті Володимир Гончаренко («сын врага народа, от семилетнего до десятилетнего возраста пребывал на оккупированной территории»), слушно прагнучи донести до якомога більшого загалу правду про репресії на теренах Житомирщини, пізніше сам завітав до редакції й розповів історію своєї родини детальніше. Подаємо її, адже вона віддзеркалює трагедію мільйонів доль, несправедливо зруйнованих тоталітарним режимом.

пʼятниця, 22 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА 23 січня.

фото: Присяга вояків УПА в Тактичному відтинку «Чорний ліс»
1945 рік

Біля села Загайці на Тернопільщині повстанці хитрістю захопили і знищили оперуповноваженого райвідділу НКВД, 12 військових стрілецького полку НКВД, начальника штабу і двох бійців винищувального батальйону.

Воїн УПА-Захід Микола Микитюк – «Кучерявий» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Березовиця на Тернопільщині.

1946 рік

Сотні «Лебеді» і «Сірі» УПА-Захід, оточені батальйоном НКВД біля села Гринівка на Станіславщині, у рукопашному бою під час прориву знищили 27 військових і 20 поранили. Втрати УПА: 13 загиблих, 6 поранених.

Спецвідділ НКВД атакував підпільний шпиталь УПА-Захід біля села Лужанка на Станіславщині. При відступі загинули лікар Самуель Нойман – «Кум», надрайонна аптекарка «Христя», двоє санітарів. Захоплені в полон двоє охоронців, змогли прорватися 5 поранених і 4 охоронця шпиталю. НКВД розстріляло 9 важкохворих воїнів УПА.

1947 рік

У райцентрі Самбор на Дрогобиччині підпільники знищили заступник голови міськради.

Спецгрупа МВД захопила криївку в селі Жуків на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір і не маючи шансів на порятунок застрелилися головний керівник Служби безпеки ОУН Микола Арсенич – «Михайло», його дружина «Віра» і зв’язкова Центрального проводу ОУН Стефанія Галушка – «Наталка».

1948 рік

Вночі у селі Бискупичі Шляхетські (нині Соснина) на Волині знищили заступника голови сільради.

У сутичках із загонами МВД у селах Мельнич, Нагуєвичі, Підліски і Тур’є на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, у тому числі станичний ОУН Стефан Мартиняк – «Береза».

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МГБ у селі Пшеничники на Станіславщині загинули командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Дмитро Гребенюк – «Чумак», зв’язкова Анна Бойчук і ще троє повстанців.

1953 рік

Пошукова група МГБ через зраду захопила криївку в селі Шешори на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і застрелилися останніми патронами.

Підготував Сергій Горобець.