Переговори УГВР (Українська головна визвольна рада) і Делегатури збройних сил (ДЗС) польща.

Переговори ввдбувались у присілку Люблінця Нового 21 травня 1945 р. Мар'ян Голембевський-"Стер" (у білому плащі) говорить з Юрієм Лопатинським-"Шейком" (сидить навпроти в портупеї).

Зліва праворуч: підпоручник Едмунд Кшижановський - "Денбно", поручник Ян Туровський-"Норберт", капітан Мар'ян Голембевський-"Стер", капітан Станіслав Ксьонжек-"Рота", капрал Юзеф Борецький-"Вдова", підпоручник Стефан Плюта-"Сталь", Микола Винничук-"Вир", поручник Мар'ян Варда-"Малий" (видно лише руку і фрагмент піджака), майор Юрій Лопатинський-"Шейк" і на першому плані спиною сидить Сергій Мартинюк-"Граб".

джерело FB (ФБ) Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

3 лютого 1863р. народилася Попович-Боярська Климентина - с.Велдіж, нині с.Шевченкове Долинського р-ну Івано-Франківської обл. Українська письменниця, громадська діячка. Була діяльна в галицькому жіночому русі. Весняна квітка Івана Франка, або нещасливе кохання Климентії Попович...

У листі до Агатангела Кримського Іван Франко зізнавався: “я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу”.

Климентина Попович була на сім років молодшою за І. Франка. Народилася Климентина Попович-Боярська 3 лютого 1863 року в селі Велдіжі (тепер Шевченкове) Долинського району Івано–Франківської області в сім`ї вчителя. Її виховали законослухняною людиною, “так що й слова рідного не знала”, – згадувала Клима.

І тільки у Львові семінаристка почала вивчення рідної мови та літератури, написання власних поезій. Далі Клима пішла на хліб народної вчительки в селі Жовтанцях на Львівщині, через 4 роки переїхала до сусіднього села Читин. Молода 21-річна вчителька зважилася таємно послати кілька віршів у редакцію “Зорі”, підписалась “Зулейка” (арабське ім’я – блискуча, найкрасивіша). 

Навесні 1884 року львівський часопис “Зоря” надрукував два вірші, відредаговані Іваном Франком, — “Чого я бажаю?” і “Мусиш любити” за підписом Климентія П. Відбувся поетичний дебют Климентини Попович.

А у листі поетеса читає слова, від яких голова йде обертом: …у Вас безперечний талант… поетична сила слова… високий політ фантазії… Ваш Іван Франко… “Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне!” 

Грайливість поезії “Мусиш любити” вразила Івана Яковича і він надрукував у “Зорі” вірш “Гарна дівчино, пахущая квітко” (“Відповідь”) з посвятою “К.П.”

Гарна дівчино, пахучая квітко,

Оком і словом стріляєш ти мітко.

11 травня 1884 р. Климентина вперше зустрілася з Іваном Франком у його помешканні. Оба були заскочені: вона пережила відразу й переляк, бо очікувала побачити високого красеня, Аполлона, а не рудого блакитноокого чоловіка. Іван Якович зізнавався: “По ваших писаннях я уявляв вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як prima vera (весна)”.

Їхнє знайомство, спочатку листовне, а потім особисте тривало майже два десятиліття і переросло у щиру дружбу, кохання. 

Їхнє листування (збереглося 26 листів Франка до Попович, 39 – від неї) дихає динамікою дружби (спочатку звертання “Пане”, згодом “Друже”). У час таких звертань Франко часто приїздив до Клими в Жовтанці, а потім у Честинці, що недалеко від Львова, де вона працювала вчителькою. Пізніше в “Споминах про Івана Франка” вона писала: “Франко, у той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, той рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово…” і: “відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом моїх батьків, частенько – майже щотижня – пішки (3 милі) забігав до Жовтаниць, щоб, як він казав, “відвести душу”.

Якби ти знав, як много важить слово

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює – якби ти знав оце! 

“Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця”, — зізнався Франко. І їхні листи освятилися інтелігентним несміливим коханням (читаємо “Ти”, “Дорогий Іване”, знаходимо проект подружнього зв’язку для обопільної помочі одне одному). Жінка визнала: “Непомітно для нас самих прийшло несміле прекрасне почуття — “чисте золото найшляхетніших почувань двох душ”….

Клементина Попович

“До мого друга Івана Франка”

Гуляй, орле, по облаках,

Хоч не твоя воля.

Гуляй! Тобі не спочити:

Така твоя доля.

Знай, лиш за той лет небесний,

Недосяглі крила

Тебе, орле, голубочка

Навік полюбила!

Здавалося б, чекай сватів, Климо! Але в одному з листів Климентина написала: “Дорогий Іване! Ти не можеш мене любити, бо я не вмію Тебе чарувати, що тобі й подобатись може. Я не хочу приковувати Тебе до себе, не хочу дивитися на Твою муку і мучитися нею вдесятеро більше від тебе! До мого щастя потрібно бачити Тебе щасливим, а я виджу, що зі мною Ти не найдеш сего щастя”.

Не на те я, хлопче-орле,

Тебе полюбила,

Щоб забута, нелюбима,

Весь вік протужила!

Несподівано він одружується. Вона ж картала себе, що не боролася за своє щастя, зізнавалася: “А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося”. 

Та життя триває: щоб ніхто не подумав її жаліти, 25-річна Клима подала рушники греко-католицькому священику Омеляну Боярському. Через два роки вони обвінчалися переїхали на Буковину.

Після його, а потім її одруження листування та зустрічі не припинилися, але зустрічаємо тільки — “Товаришу”, “Добродію”, “Пане”.

Чорною наміткою пов’язала Клима своє життя.

Ревнивий чоловік не міг їй простити Івана. Навіть при гостях о. Омелян переодягався у вбрання Івана Франка (вишиванку та сірий костюм у будні; у вишиванку та синій костюм у свята), аби покепкувати, познущатися з бідолашної. З цього часу у її чоловіка з’явилося хобі: заводити коханку та будувати їй хату.

До дружини ж частенько прикладав руку, мучив прискіпливістю, важкою хатньою роботою. Через цілу кімнату стояв великий стіл. З одного боку обідав священик, з іншого — Климентина. “А він був гарний, ваш тиран, ваш муж, попівська доброта через вінця полиново плакала”, — писала Ганна Костів-Гуска.

Хата була охайна, заквітчана бузком. Мала у себе бібліотеку, діти селян ходили до неї вимінювати книжки. Спочатку Климентина Попович якось борсалася: у 1903 році Іван Франко ввів її поезії до своєї поетичної антології “Акорди”. Клима намагалася писати, а чоловік забороняв, палив її блокноти, але вона зібрала мішок блокнотів.

Климентина тільки встигала народжувати дітей. У 1895 р. водночас померли чотирирічні донечки-близнята Ліда й Нуся. Старший Інокентій працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами.Молодший син Мирослав після навчання виїхав до Канади.

Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, географа, який у 20-30-х роках проводив археологічні розкопки. Його дочка, внучка Климентини — Марта Полянська з Америки приїжджала в село.

Навесні 1941 року на очах Климентини московські зайди застрелили Омеляна Боярського на ґанку його хати, поховали на подвір’ї біля церкви. Це призвело до важкого захворювання поетки. Хвору жінку забрала до себе наречена, заручена з Інокентієм, молоденька вчителька Галина.

Померла Климентина Попович–Боярська 7 травня 1945р. в с. Бабинці Борщівського району і цілим селом шукали дошки на труну.

Творчий доробок Климентини Попович складають 32 вірші, одна поема, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську.

Автор 

Ганна Черкаська (11 травня 2018р.)

Джерела: 

https://photo-lviv.in.ua/vesnyana-kvitka-ivana-franka-abo-neshhaslyve-kohannya-klymentiyi-popovych/

https://uamodna.com/articles/vesnyana-kvitka-franka/

3 лютого 1883р. у Львові помер Барвінський Володимир Григорович - Український громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник, уродженець Тернопільщини.

Володимир Барвінський - український публіцист, історик, соціолог, літературний критик, перекладач.

В українському громадсько-політичному, літературному житті 70-х початку 80-х років XIX ст. йому належить одне з помітних місць. Пробував свої сили на ниві художнього слова. Одначе сталося так, що впродовж багатьох десятиліть його ім'я несправедливо замовчували, його творчість тенденційно критикували, показували у викривленому, сфальсифікованому світлі.

В. Барвінський народився 25 лютого 1850 р. в с. Шляхтинці, нині - Тернопільського району в родині священика. Вчився у народній школі рідного села, а згодом у Тернопільській гімназії (1861 - 1867). Нещасливий випадок, що трапився в 14-річному віці, підірвав його здоров’я, ізолював від ровесників. З того часу Володимир усамітнився біля книжок.

Дитинство хлопця правдиво змальоване в автобіографічній повісті “Скошений цвіт” (1877).

У 1869 р. В. Барвінський вступив на правничий факультет Львівського університету. Він - засновник і редактор “Діла”, найбільшої української газети в Галичині, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р., а наприкінці 1860-х рр. належав до засновників товариства “Просвіта” та Руського товариства педагогічного. З 1872 р. В. Барвінський служив у Львівських адвокатських канцеляріях, водночас працював на громадській ниві.

Під псевдонімом Василь Барвінок він опублікував повісті “Скошений цвіт” (1877) і “Сонні мари молодого питомця” (1879). У цих творах автор порушив проблеми життя українців Галичини, торкнув болючих питань суспільного й національного розвитку, намагався вказати шляхи виходу з неволі.

Автор виходив за межі традиційної “селянської” теми своїх попередників і сучасників та робить прорив до зображення життя інших суспільних верств.

У середині 1870-х років В. Барвінський написав повість “Безталанне сватання”, де зумів висвітлити характерні подробиці з життя вчительства, чиновництва, попівства, селянства, польської шляхти, в окремих епізодах, зокрема, в описах панського бенкету, він вдало користував сатиричними засобами викриття.

Повісті В. Барвінського, як і ранні оповідання “Тридцять літ тверезості”, “Мужик і пан” та “Химерні любощі” розширюють наші уявлення про західноукраїнську прозу 70-х років ХІХ століття.

У творчому доробку письменника - переспіви сербсько-хорватських народних пісень “Косове поле” і “Сон цариці Милиці”. Виступав із статтями на політичні, суспільні, культурно-освітні й літературні теми в часописах “Діло”, “Правда” та з популярними книжками “Просвіти” для селян, у яких сміливо й наполегливо боровся за визнання та ствердження своєї нації, захищаючи знедолений український люд. Видав у Львові “Бібліотеку найзнаменитіших повістей”, в якій вийшли перші переклади українською мовою Ч. Діккенса, Е. Золя, Г. Флобера, Е. Ожешко, І. Тургенєва (“Дим”), М. Гоголя (“Мертві душі”).

30 листопада 1880 р. організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав.

Володимира Барвінського, хоч був ще молодий, уважали провідником партії народовців у Галичині. Працював і мешкав у редакції.

Життя В. Барвінського обірвалося 3 лютого 1883 р. Не дивно, що на його смерть відгукнулися найвизначніші галицькі поети того часу Іван Франко і Корнило Устиянович. І.Франко написав вірш “На смерть бл. п. Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883р.”

Передчасна кончина сколихнула весь Львів. В. Барвінського поховали на центральній алеї Личаківського цвинтаря, поряд з родинною гробницею О. Барвінського та М. Шашкевича. 

Джерело https://www.trrada.te.ua/229

3 лютого 1864р. у с. Великі Сорочинці народився Самійленко Володимир Іванович, Український поет, драматург і перекладач.

Біографія Володимира Самійленка

Самійленко Володимир Іванович (22 січня (3 лютого) 1864, с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині — 12 серпня 1925,Боярка) — український поет-лірик, сатирик, драматург і перекладач.

Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. В 1875 році Володимир вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

Навчання

З 1884 року до 1890 року вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, де прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов зі свідоцтвом про «зачет 8 семестров». Причиною неохоти складати іспити на диплом було потроху розчарування, нехіть до деяких предметів і стан здоров’я. В університеті потоваришував із В. Ігнатовичем. Належав разом з І. Липою, М. Міхновським та іними до «Братства Тарасівців».

У Києві, навчаючись в університеті, зблизився з літературним гуртком «Плеяда», де активно працювали Леся Українка, її брат Михайло Обачний, Євген Тимченко та інші; гуртком опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка й Михайло Старицький. З розгорнутого списку надбань світової літератури, які, на думку учасників «Плеяди», треба було поширити українською мовою, він узяв на себе переклади з французької, іспанської та італійської. Перекладав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра й Бомарше, поезії Байрона, Беранже, Ади Негрі.

Перші поезії

Спробувавши ще за студентських років видати свої поезії окремою книжкою, Самійленко зіткнувся з царською цензурою, яка з двадцяти восьми віршів заборонила одинадцять; відтоді він сам уже не компонував збірок. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 р. і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у журналах «Правда» і «Літературно-науковий вістник» («ЛНВ»).

Після закінчення навчання Самійленко працював у Києві, Катеринославі й Миргороді. Терпів постійні матеріальні нестатки. Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року. Потрапив на телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» бл. 2 років. З березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника».

З 1905 року в Києві в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень» та Ідо. Врешті склав іспит на нотаріуса і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянка на Чернігівщині, де й працював до 1917 року. 

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським самі зібрали друковані й недруковані вірші поета з 1884–1906 рр, і видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, присвячувалося рідній країні, яку поет любив святою й нездоланною любов’ю.

Українська Народна Республіка

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1920 р. емігрував з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, у цей час померли його обидві дочки. Незакінчена поема «Гея» надрукована частково в «ЛНВ» 1922 року. В еміграції Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924 році.

Повернувшись до Києва, Самійленко працював редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров’я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко в Боярці під Києвом.

Творчість

Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики.

Почуття любові до України звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка». 

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого». Роль Шевченка у розвитку української мови поет розкрив у поезії«Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Самійленко визначився як поет сатирик з засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, графоманії: «На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо»(1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». 

Автор драматичних творів «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917).

Самійленко перекладав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п’єси Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя.

Пейзажна та інтимна лірика Самійленка — це цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали». «Вечірня пісня» поета, покладена на музику Кирила Стеценком, стала народною піснею.

Іван Франко сказав про Самійленка:

«Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

«Вибрані твори» Самійленка з його автобіографією були видані в Києві в 1926 році і «Твори у двох томах» (1958). 

 

Джерело.https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/samijlenko-volodymyr-biografiya/

3 лютого 1918р. в ході більшовицького заколоту на Київському заводі «Арсенал» Українські військові частини очистили Поділ від московитів.

Перша сотня Січових стрільців у Києві під час придушення січневого заколоту. Січень 1918. Фото: uk.wikipedia.org.

Хоча протистояння тривало в деяких районах Шулявки, Деміївки, Залізничного району. Українські частини зосередили вогонь по вокзалу, звільнили будинок Політехнічного Інституту на Шулявці. Але червоногвардійцям вдалося з’єднатися із залізничниками. 

Опівдні Військово-революційний комітет, не маючи відомостей про становище на фронті і місцезнаходження Червоної армії, ухвалив рішення припинити боротьбу і направив делегацію з повідомленням про це в міське самоуправління.

Київський завод "Арсенал". 1918. Фото: starkiev.com

Страйковий комітет о 3 годині дня оголосив про припинення у місті страйку. Проте боротьба не припинялася до глибокої ночі.

Лише надвечір війська Центральної Ради, посилені частинами, перекинутими з Печерська, змусили московитів відступити до Головних залізничних майстерень.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/3/1918-v-hodi-bilshovyckogo-zakolotu-na-kyyivskomu-zavodi-arsenal-ukrayinski-chastyny-ochystyly-podil-vid-chervonogvardiyciv

Цей день в історії УПА 3 лютого.

фото. Памятні заходи в 10-ті роковини загибелі Романа Шухевича , Торонто, 5 березня 1960 р.

1944 рік

Біля містечка Рафалівка на Рівненщині повстанці атакували червоноармійський обоз із чотирьох підвод з продовольством і захопили дві з них.

1945 рік

Курінь «Гайдамаки» УПА-Захід біля села Космач на Станіславщині вступив у бій з підрозділом НКВД. В перестрілці знищено 30 військових, загинули двоє воїнів УПА.

1946 рік

Вночі підпільники розклеїли на вулицях Львова понад 100 листівок проти виборів до Верховної Ради СРСР.

Під час нападу загону НКВД на табір куреня «Підкарпатський» УПА-Захід, охорона табору знищили 6 воїнів і ще 6 поранила. Втрати УПА: 1 загиблий.

В результаті сутички з спецгрупою НКВД у селі Силець на Львівщині були захоплені в полон зв’язкові ОУН Стефанія Денис, Катерина Годованик, Стефанія Браташ, Роман Бойко і санітарка Текля Барабаш.

1948 рік

У селі Косів на Тернопільщині підпільники спалили будівлі місцевого колгоспу.

Відділ ОУН у сутичці з пошуковою групою МВД у селі Скварява на Львівщині знищив двох військових і ще двох поранив. Повстанці відійшли без втрат.

Зв’язковий Центрального проводу ОУН «Чердак» і ще один повстанець загинули під час зіткнення з загоном МВД біля села Ямельниця на Дрогобиччині.

1950 рік

Троє повстанців потрапили в засідку опергрупи МГБ біля села Дідова Гора на Кам’янець-Подільщині. У бою загинули районний провідник ОУН Сидір Рябунець – «Грач» і охоронець Олексій Колавський – «Петро», захоплений у полон Максим Колавський – «Явір».

Підготував Сергій Горобець. 

3 лютого 1861р. у Полтаві народився Віталій Гудима, генерал-хорунжий Армії УНР. Походив із спадкових шляхтичів. (Джерело. ФБ. із сторінки Zenon Borovets)

Від 1906 активний член Товариства «Просвіта». Під час Першої світової війни полковник московитської армії, з травня 1918 на службі в українському війську. Командир полку Сірої дивізії, під час антигетьманського повстання підтримав Директорію, обороняв південні кордони України. Відзначився 1919 у боях за Житомир і Бердичів, 1920 – під час наступу на Київ. На еміграції підвищений до генерал-хорунжого, начальник мобілізаційного управління Військового міністерства УНР. По війні мешкав у Калішу, заробляючи на прожиття писанням ікон. Помер у м. Каліш в Польщі 1929.

Джерело. ФБ. із сторінки Zenon Borovets

1 лютого 2020р. на 96 році життя помер останній ветеран УПА на терені Австралії.

Тереновий Провід ОУН в Австралії

Ділимося сумною вісткою, що в Сіднеї 1 лютого після недуги на 96-му році життя упокоївся в Бозі борець за волю України, член ОУН, булавний УПА Володимир Костка – Віктор Врущак – «Чумак».

Народився 17 квітня 1924 р в селі Тростянець, Добромильського повіту, що на Львівщині. Батьки Дмитро і Варвара Врущак.

Вже в молодих літах, коли починається війна, покійний входить до сітки ОУН, а у 1943 році зголошується до дивізії «Галичина», щоб здобути військовий вишкіл, отримати зброю, та йти далі обороняти Україну.

Після 11-місячного вишколу, весною 1944 року, дивізію німці кидають на східний фронт під Броди. Не довго прийшлося воювати. Дивізію розбили большевики. Але з тим не закінчилася боротьба. З німцями не хотів іти. З УПА ще зв’язків не мав. По довгих маршах, йому вдалося прийти в своє рідне село, де застав всіх пригніченими, бо село вже було долучене до земель під Польщею. Молодь переважно вже жила в лісі, хлопці втікали в ліси, де переховувались. Там було створено кущ самооборони, до якого його долучили.

В квітні 1945 року в його терен прийшла сотня УПА «Бурлаки» з рейду по Станіславщині. Його радо прийнято до сотні, даючи йому псевдо «Чумак» і зброю, а вже коли сотня почала рости в силу, надано йому під командування роя. Зістав поранення. Лікувався в криївці – шпитальці. Коли став на ноги, повертається до своєї сотні та перебирає назад свій рій. За поранення дістає відзнаку, а відтак назначено його булавним УПА. Праця в УПА була тяжка і відповідальна, але його це не лякало.

1947 року курінь дістає наказ вищого командування відійти на захід в пропагандивний рейд. Але не пощастило дійти всьому куреню. Кожна сотня прямувала окремо. Маршрут на захід вів через терени Чехословаччини. Командир «Бурлака» рішив розділити сотню на сім груп. Його подано до третьої групи. Кожна група дістала наказ командира самостійно продиратись до американської зони.

2 лютого 1950р. у рідному с. Іванівці бою з НКВД загинув 28-річний Михайло Москалюк "Спартан" - сотник УПА, один з останніх керівників Української Повстанської Армії.

"Спартан" - сотник УПА, один з останніх керівників Української повстанської армії.

Сотня "Спартана" близько 40 разів була у ворожому оточенні, багато втрачала, але щоразу швидко відновлювала сили і продовжувала вести важку підпільну боротьбу проти радянських окупантів. 

московити обіцяли за голову "Спартана", який назвався на честь подвигу 300 спартанців, півмільйона рублів. Однак декілька років "Спартан" був невловимим. НКВДисти виявили схрон повстанців під будинком Москалюків завдяки зраднику. 

"Спартан" не здався ворогам і загинув разом із дружиною Ольгою та ординарцем Прокопом Рибчуком.

Зрадник невдовзі був страчений за вироком окружного трибуналу УПА.

Джерело. 1. Сайт. Історична правда.

*******

Хто ж такий "Спартан"? Це Михайло Москалюк, член ОУН з 1939 року. Восени 1944 р. очолив створену повітовим провідником ОУН "Курявою" сотню, яка ввійшла до куреня "Карпатський". Сотня оперувала на теренах Коломийщини, Косівського, Жаб’євського, Надвірнянського районів, здійснювала рейди на Буковину і Закарпаття. Повстанці сотні "Спартана" нападали на німецькі і мадярські обози і таким чином забезпечували себе зброєю для майбутніх боїв. На честь героїчного сотенного наш земляк поет Дмитро Павличко написав вірш "Спартан".

Легендарний партизанський командир народився у вересні 1921 р. у с. Іванівці біля Ланчина в родині національно свідомих Марії та Юрія Москалюків. Михайло був найстаршим з трьох дітей. Він ще в сільській школі захоплювався 300 відважними спартанцями, які всі до одного полягли під ворожими стрілами, але не здалися на милість ворогів рідної землі...

"Спартан" мав криївки у різних місцях. Дві з них були в с. Іванівці в урочищі "Обіч" та під хатою господаря Якова Марчука, сина Данила. Про них знав один Іванівецький чоловік. Але 1947 р. його захопила чекістська псевдобоївка УПА. Нічого не підозрюючи, він і розповів "большевикам" про обидві криївки. Михайло мав і запасну криївку у себе вдома і деколи перебував у ній.

На батьківській господарці раздувала тоді сестра Марія з чоловіком Щербатюком родом із Саджавки.

Вночі 2 лютого 1951 року с. Іванівці оточили десь із 50 вантажівок, набитих емгебістами. Вони полишили машини і на лижах поступово почали затискати село в смертельний зашморг. А велика штурмова група вже вдосвіта підступила до обійстя Москалюків. Бо знали, що "Спартан" вдома. Почалися переговори. Йому обіцяли за співпрацю великі гроші, квартиру в Києві та інші блага. Але сотенний здатися московським "наїзникам" відмовився. Хата перетворилася на неприступну фортецю. Запеклий бій тривав безперестанно, та сили були дуже нерівні. Після обіду чекісти здобули криївку, там на долівці, встеленій з гільз, лежали мертві, але нескорені герої: Михайло—"Спартан", його дружина Ольга та ординарець Прокіп Рибчук—"Лис", повстанець із с. Печеніжина. Їхні тіла відвезли до Ланчина і закопали у старих мадярських окопах над річкою Прутом. Але навесні пішла повінь і їх віднесло водою через усю Україну — аж до Чорного моря.

Через чотири місяці після загибелі "Спартана" служба безпеки УПА заарештувала Петра Щербатюка. Саме він, як з’ясувалося, був зрадником: за завданням КДБ оженився із сестрою "Спартана" Марією і видав криївку. Він винний у смерті сотенного, його дружини та ординарця. За ці "послуги" зрадник отримав од "большевиків" 36 000 рублів...

Біля пам’ятника "Спартану", поблизу його хати на місці останнього бою в селі іванівці час від часу збираються місцеві патріоти і складають народну шану героїчному сотенному.

Автор: Роман ГЕРИНОВИЧ.

Джерело 2. http://carpathians.eu/statti/stattja/article/ostannii-bii-sotennogo-spartana.html

2 лютого у ДТП загинув відомий співак, телеведучий, лідер гурту «Скрябін» - Андрій Кузьменко

Народився 17 серпня 1968 року у місті Самбір Львівської області. Його мати працювала вчителем музики, а батько – інженером. Перші роки свого дитинства провів у місті Новий Розділ Львівської області. Навчався у Новороздільській спеціалізованій школі № 4 з поглибленим вивченням іноземної мови. У віці 14 років разом із родиною переїхав до міста Новояворівськ Яворівського району Львівської області. Навчався у Новояворівській середній загальноосвітній школі № 1. З дитинства цікавився музикою. Закінчив музичну школу за класом фортепіано.

У 1983 році почув гурт "Exploited", який захопив його та змусив полюбити панк-рок. Він став танцювати, ходити на дискотеки і розповсюджувати панк серед молоді – так з'явився гурт "Ланцюгова реакція". Для репетицій гурту використовували актовий зал школи, де він вчився. Гурт грав на танцях; тоді було дуже модно, коли на танцях грав живий гурт. Співали українською, англійською та російською мовами. Мав шалену популярність у школі, граючи на шкільних дискотеках. Граючи панк-рок поступово захопився стилем нью-романтік.

У 1985 році, після закінчення школи, намагався вступити до Львівського медичного інституту, але це йому не вдалося. Тоді він вирушив до міста Петрозаводськ (Карелія, Російська Федерація), де поступив до Петрозаводського медичного інституту. У 1986 році, після завершення першого курсу навчання, був мобілізований на строкову службу у лави Радянської Армії. Служив у місті Калінін (з 1990 року – Твер). У 1987 році, після повернення з армії, перевівся на факультет стоматології Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького). Навчання там було йому нецікаве, однак він довчився на прохання батьків, закінчивши інститут у 1993 році.

Ще під час навчання у медичному інституту вирішив пов'язати своє життя з музикою. У 1987 році написав пісні "Lucky Now", "Brother", "Так То Вже Є" (більшість пісень тоді писалися англійською, а у разі необхідності перекладалися українською мовою). У 1988-1989 роках у Новояворівську була заснована андеграундна студія "Sпати", до якої він вступив, продовжуючи грати хардкор-панк у "Ланцюговій реакції" та гурті "Наша контора". Невдовзі бере участь в діяльності гуртів "Асоціація Джентльменів", "УКО", "Труна", "Death Time Boys", "Реанімація" (грає на гітарі, співає, є автором музики, текстів і обличчям усіх цих гуртів). Були і сольні проекти в стилях психоделік і нью-романтік (пісні "Душа і плоть", "Love Me To Death", "Ліза", "Texas Song" тощо).

У 1989 році разом із друзями засновує гурт "Скрябін", де починає виступати під псевдонімом Кузьма. У гурті виконував роль вокаліста, автора текстів та музики. Того ж року гурт записує свій перший альбом "Чуєш біль". У 1991 році гурт "Скрябін" вперше виступає на великій сцені у військовій частині та бере участь у фестивалі "Червона Рута" в Запоріжжі, де пісня "На даху добре" посідає третє місце в жанрі поп. У 1992 році виходить у світ альбом "Технофайт" і з цим матеріалом гурт здійснив маленький міський концертний тур з "живим" звуком. На "Студії Лева" гурт записує пісню до альбому "Технофайт" – "Нікому то не треба", після чого тимчасово призупиняє свою діяльність.

Кузьма робить декілька авантюрних подорожей у Німеччину на старенькій "Побєді", зокрема на фестиваль "Berlin Independent Days". У Берліні у нього з'явилися справжні друзі – гурт "Comouflage", лідер якої подарував "Скрябіну" їх перші власні клавіші "AKAI". Гурт "Скрябін" грає в нічних клубах у стилі нью-романтік й техно. Саме на таких виступах Кузьма почав експериментувати з діджейським устаткуванням і сучасними звуками.

Період важких спадів, коли гурт "Скрябін" перебував на межі розпаду, скінчився в середині 1994 року. Восени 1994 року гурт протягом семи ночей записав альбом "Птахи", який приніс гурту "Скрябін" популярність у всій Україні. Протягом 1995 року гурт "Скрябін" бере участь у багатьох фестивалях та акціях ("Мелодія'95" – перше місце за пісню "Птахи"; "Нові зірки старого року" – друге місце; "Вітер зі сходу"; "Музичний сендвіч"; "Марія"; "Попсо Франко"; "Донецьк запрошує друзів"; "Форум для діаспори з Канади"; "Таврійські Ігри-1995"; "Музиканти проти наркоманії й алкоголізму") та дає багато концертів. 1 січня 1996 року гурт "Скрябін" підписує контракт зі студією "Nova". Як результат – у світ виходить альбом "Казки" та кліп "Train", який займає перші місця в хіт-параді "Територія А". 30 травня 1996 року на конкурсі від "Території А" – "Територія – Данс" гурт "Скрябін" перемагає. На "Таврійських іграх" гурт "Скрябін" одержав почесне звання "Кращий поп-гурт року". Знімається кліп "Той Прикрий Світ", що відразу попадає на вершину хіт-парада "Території А". Влітку гурт "Скрябін" їздить як "розігріваючі" для концертів співачки Ірини Білик.

У січні 1997 року виходить кліп "Той Прикрий Світ", гурт покидає "Територію А". Компанія "NAC" випускає відразу три касети гурту: "Казки" (том 1, том 2) і "Мова Риб". 23 травня 1997 року у будинку культури Київського інституту інженерів цивільної авіації гурт дає сольний концерт. За червень 1997 року гурт "Скрябін" дає 22 концерти, а у Києві на "Караван CD" офіційно презентують касету "Молотов-20" й CD "Мова Риб". 5 липня 1997 року гурт "Скрябін" стає "Найпопулярнішим альтернативним гуртом" 1997 року, отримує нагороду фестивалю – перо жар-птиці. 20 листопада 1997 року – офіційний день відкриття студії "Sпати" у Києві. В січні 1997 року Кузьма веде програму "CD ROM" на радіо "Супернова" під ім'ям DJ Smith і крутить музику вживу на платівках. У світ виходить альбом "Казки". А восени 1997 року, коли Кузьмі знову більше імпонує нью-романтік, він починає випускати свою власну програму "Клітка". 14 грудня 1997 року в Києві відбувся концерт "Пісня Року", де гурт "Скрябін" перемагає у номінації "Кращий альтернативний гурт року".

У березні 1998 року проходить "зелений" тур по Україні. У липні 1998 року виходить у світ альбом "Танець Пінгвіна". У серпні 1998 року гурт "Скрябін" знову бере участь в "Таврійських Іграх" та висувається одразу в 7 номінаціях (рекорд фестивалю). Також гурт "Скрябін" дає сольний концерт у Львові та Києві. Лейбл "Boom Records" випускає CD з перезаписаним наново альбомом "Технофайт". У 1998 році гурт "Скрябін" стає учасником у концерті "Мелорами" в Запоріжжі. 14 грудня 1998 року в Росії записаний диск із каверами на пісні "Depeche Mode", де гурт "Скрябін" став єдиним українським гуртом з піснею "Я твій пасажир". 16 грудня 1998 року на церемонії нагородження "Золотої Жар-Птиці" гурт визнано, як "Кращий поп-гурт". 27 грудня 1998 року презентується кліп на пісню "Брудна, як ангел".

У 1999 році гурт "Скрябін" розпочинає етно-проект "Еутерпа" (синтез прадавнього автентичного фольклору та сучасних технологій). Також гурт "Скрябін" складає акомпанемент у записі альбому пісень вояків ОУН-УПА "Наші партизани". У 2000 році гурт "Скрябін" випускає альбом "Модна країна". У жовтні 2001 року студія "Sпати" випускає на компакт-диску альбом "Стриптиз". Закінчується контракт з "Таврійськими Іграми" і студія "Sпати" знову стає віртуальною. Однак гурт знаходить покровителів у вигляді виборчого блоку "Команда Озимого Покоління" і терміново виходить альбом "Озимі Люди". Згодом лейбл "Атлантік" перевидає доповнений альбом "Стриптиз+", а у листопаді 2002 року – недопрацьований альбом "Kozzzak Діско". Лейбл "Lavina Music" в травні 2003 року випускає компакт-диск "Натура". Після цього відбувається всеукраїнський тур на підтримку диска "Натура".

Під час Помаранчевої революції 2004 року учасники гурту "Скрябін" підтримували різні політичні сили, фактично через це старий склад гурту "Скрябін" був перекреслений і почалася нова ера в історії гурту. Кузьма із новим складом гурту "Скрябін" починає творити кардинально іншу музику. Головною зміною став перехід від електроніки до більш живого поп-рокового звучання, а електронну складову було зведено до мінімуму. 14 квітня 2005 року виходить альбом "Танго". 14 вересня 2006 року світ побачив альбом "Гламур".

У 2006 році А.В, Кузьменко проявив себе як талановитий письменник після видання його власної книги-автобіографії "Я, Побєда і Берлін". Вона мала шалену популярність та кілька разів перевидавалася. Є також аудіоверсія книги, де твір читає сам автор.

27 липня 2007 року виходить альбом-проект латиноамериканських версій кращих хітів гурту – "Скрябінос Мучачос". 22 листопада 2007 року виходить альбом "Про любов? ". На пісні "Хлопці Олігархи" і "Шмата" було знято кліпи. Наступний альбом гурту "Скрябін" під назвою "Моя еволюція" вийшов у грудні 2009 року. Було знято кліпи на композиції "Тепла зима", "Кинули", "Випускний", "Пусти мене" і "Квінти". На підтримку альбому організовано концертний тур містами України. В листопаді 2010 року вийшов "Андріївський Unplugged" – запис виступу на студії радіо "Львівська Хвиля". 21 травня 2011 року гурт дав концерт у Росії, який пройшов в Санкт-Петербурзі. Було знято кліп на пісню "Маршрутка". 24 вересня 2011 року гурт "Скрябін" виступив на готичному фестивалі "Діти Ночі: Чорна Рада" з ретро-програмою, гурт виконав 8 старих пісень.

У квітні 2012 року вийшов новий альбом "Радіо любов", до якого увійшли 10 композицій. Також випущено обмежене спеціальне видання альбому, до якого увійшли ще 7 бонус-треків, а також відзняті кліпи на пісні "Говорили і курили", "Місця щасливих людей" та "Мам". Тоді ж виходить сольний проект Кузьми під назвою "Злий репер Зеник", який поширювався безкоштовно через мережу інтернет.

5 липня 2013 року у Києві в Зеленому Театрі відбулась прем'єра нового альбому гурту "Скрябін" під назвою "Добряк". В підтримку альбому з простою назвою "25" навесні 2014 року відбулось всеукраїнське турне. В рамках туру 4 квітня 2014 року в київському клубі Stereo Plaza пройшло велике концертне шоу. 1 лютого 2015 року гурт "Скрябін" дав концерт у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області, присвячений 25-річчю гурту.

Рано вранці 2 лютого 2015 року Андрій Кузьменко виїхав з Кривого Рогу до Києва за кермом свого позашляховика Тойота Секвойя (Toyota Sequoia), в той день він повинен був летіти за кордон і поспішав в аеропорт, дорога була слизька від дощу і морозу. Близько 7:00 на 86-му кілометрі траси "Кіровоград – Кривий Ріг – Запоріжжя" на повороті за селом Лозуватка Криворізького району Дніпропетровської області його автомобіль зіткнувся з молоковозом ГАЗ-53. Незважаючи на те, що спрацювали подушки безпеки, Андрій Кузьменко помер на місці від отриманих травм. Похований у Львові на Брюховецькому кладовищі.

Указом Президента України № 323/2020 від 17 серпня 2020 року за визначні особисті заслуги у формуванні вітчизняного культурного простору, вагомий внесок у розвиток національного музичного мистецтва, багаторічну плідну творчу та громадську діяльність співаку, телеведучому, продюсеру Андрію Вікторовичу Кузьменку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Нагороджений орденом "За заслуги" I ступеня (29.10.2015, за значний особистий внесок у розвиток національної культури, збагачення вітчизняного музичного мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність, посмертно). 

11 липня 2015 року на місці загибелі Героя біля села Лозуватка Криворізького району Дніпропетровської області йому було відкрито пам'ятний знак. 1 жовтня 2015 року у Луцьку на території "Сіті Парку" було відкрито пам'ятник Герою. 16 жовтня 2015 року рішенням Волновахської міської ради вулиця Жовтнева у місті Волноваха Донецької області була перейменована на вулицю Кузьми Скрябіна. 29 січня 2016 року рішенням Фастівської міської ради вулиця Якіра у місті Фастів Київської області була перейменована на вулицю Андрія Кузьменка. 20 травня 2016 року розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації провулок Фрунзе у місті Радомишль Житомирської області було перейменовано на провулок Кузьми Скрябіна. 15 листопада 2018 року рішенням Київської міської ради сквер на вулиці Василя Порика у Подільському районі Києва було названо ім'ям музиканта Кузьми Скрябіна. 14 жовтня 2019 року у селі Святопетрівське Києво-Святошинського району Київської області на території житлового комплексу "Петровський квартал" було відкрито пам'ятник Герою.

17 серпня 2018 року Укрпоштою випущено поштову марку вартістю 9 гривень, присвячену 50-річчю від дня народження А.В. Кузьменко. 

Джерело. http://www.ukrgeroes.com.ua/KuzmenkoAV.html

2 лютого 1901р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Валер’ян Підмогильний, письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших Українських "політичних" в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.

Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», – писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю.

Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. – згадувала мешканка села Чаплі Ярушевська, – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання».

Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925. Фото: upload.wikimedia.org.

Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії».

Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) – загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним.

Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.

Так радянська влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту.  

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/2/1901-narodyvsya-valeryan-pidmogylnyy

2 лютого 1845р. народився Іван Пулюй - знаменитий фізик і електротехнік, винахідник “X”-променiв, які відкрив на три роки раніше від німця Рентгена, перекладач Біблії та Псалтиря, відомий громадсько-політичний діяч, вчений і патріот України.

Він мав п’ятнадцять дочок і синів,

По світу не пустив нікого у свитині,

Отак би й нині незалежній Україні

Бог дав таких новітніх Пулюїв!

Петро Іванов.

 

Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в релігійній греко-католицькій родині у містечку Гримайлові на Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію (1865р.), теологічний (1869р.) і філософський (1872р.) факультети Віденського університету. У 1876 році захистив докторську дисертацію та здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету. Автор близько 50 наукових і науково-популярних праць із фізики та електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття.

Знаменитий фізик і електротехнік Іван Пулюй стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства — відкриття „Х”-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з „Х”-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкції. Об’єктом його уваги були також проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів.

Одним з улюблених занять Івана Пулюя був переклад релігійних праць із стародавніх мов. Разом з відомим істориком, письменником, етнографом, перекладачем Пантелеймоном Кулішем та широко знаним письменником Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту.

Помер видатний вчений та громадсько-культурний дiяч Iван Пулюй 31 сiчня 1918 року у Празi, де i похований.

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич . Сьогодні ім’я вченого свiтової слави Iвана Пулюя назавжди повертається iз забуття, як символ iнтелектуальної могутностi українського народу і орiєнтир майбутнiх звершень нашої держави.

“…Нема більшого гонору для

інтеліґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю”.

Іван Пулюй.

Джерело. https://library.tntu.edu.ua/exhibitions/tematychni-vystavky/ivan-puljuj/

Цей день в історії УПА 2 лютого.

джерело: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА стоять : Тимофій Брездень - "Семен", Олександр Степанюк- ("Богун", "Прохор" "Вавилонський") сидять : Панас Ковальчук - "Залісний" , Іван Литвинчук - "Дубовий"

1945 рік

Бригада «Імені Байди» УПА-Північ та відділи ОУН у бою з загонами НКВД біля села Паридуби на Волині знищили двох лейтенантів і 25 військових.

Чота сотні «Сіроманці» УПА-Захід у бою з загоном НКВД, що проводив облаву біля села Добряничі на Львівщині, відбив кілька атак, знищено 22 військових, ще 15 поранено. Втрати УПА: два загиблих, один поранений.

1946 рік

Ройовий сотні «Витязі» УПА-Захід «Кобзар» і весь його відділ загинули в бою з загоном НКВД у Бродовському районі на Львівщині.

Пошукова група НКВД через зраду захопила криївку в селі Задністряни на Дрогобиччині. Надрайонний провідник ОУН «Карпо» і ще двоє повстанців застрелилися в підпаленій хаті, двоє інших здалися в полон.

1947 рік

Чота сотні «Рисі» УПА-Захід у сутичці з загоном МВД у селі Рештяне на Станіславщині знищила військового, ще одного поранила. У перестрілці загинув один воїн УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Кути та Старий Кропивник на Дрогобиччині один повстанець загинув, ще одного захоплено в полон.

1948 рік

У селі Ступки на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду і колгоспні будівлі.

Станичний ОУН Василь Феденишин – «Зозуляк» загинув у перестрілці з опергрупою МВД у селі Крушельниця на Дрогобиччині.

1949 рік

У бою з пошуковою групою МВД в селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині відділ ОУН опинився в оточенні. При спробі прориву загинули ройовий сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Петро Саган – «Богун», районний провідник ОУН Михайло Кирейко – «Левко», його заступник і 7 повстанців. Двох захоплено в полон.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Іванівці на Станіславщині. Троє повстанців, у тому числі колишній командир сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід Михайло Москалюк – «Спартан», вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

МВД вийшло на криївку через зраду Петра Щербатюка – «Жукова», якого 3 червня 1950-го ліквідувала СБ (служба безпеки ОУН).

1952 рік

Надрайонний провідник ОУН Іван Ліщинський – «Матюшенко» арештований у селі Пашківці на Кам’янець-Подільщині через зраду зв’язкових. За вироком суду розстріляний 14 листопада 1952-го.

1953 рік

Санітарка і розвідниця Параска Проданюк потрапила в засідку загону МГБ у селі Космач на Станіславщині і була захоплена в полон.

Підготував Сергій Горобець

1 лютого 1897р. народився Євген Маланюк у містечку Новоархангельськ (нині це території Кропивниччини), письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. Під час Української революції 1917 – 1921 років служив у Армії УНР.

Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік. Навчальний заклад з початком Першої світової війни відкрили на Контрактовій площі у приміщенні Духовної академії, яку взялися евакуювати до Казані. Готували офіцерські кадри для піхоти. За три місяці успішного навчання Маланюк отримав чин офіцера- прапорщика. Після кількох місяців служби в тилу вирушив на Південно-Західний фронт. Фото: gazeta.ua

«Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником, – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».

«Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля», – говорить Пахльовська.

Як писав у спогадах Євген Маланюк: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життьову свою невдачу… З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси». 

Учасник Першої світової війни. З початком Української революції служив в Армії УНР. Пройшов крізь усі перипетії національно-визвольних змагань. Після поразки Української Народної Республіки серед інтернованих вояків Армії УНР опинився у Польщі. 1923-го виїхав до Чехословаччини. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Друкувався в журналі «Державна нація». У середовищі української еміграції друзями й найближчим оточенням Євгена Маланюка були Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська. 1925-го в Подєбрадах виходить перша збірка поезій Євгена «Стилет і стилос».

З 1929-го – знов у Польщі. Наприкінці ІІ світової війни – наступна еміграція, спершу до Німеччини, а далі до США.

У своїх творах Євген Маланюк багато розмірковує про причини поразки Української Народної Республіки: «Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю в вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів… Через усю нашу історію проходить яскрава національна риса індивідуалізму, яка, на жаль, принесла більше шкоди, ніж користи, з огляду на трагічні для нас обставини… Ця риса вдачі і привела нас на чужину». 

Євген Маланюк із дружиною Богумилою та сином Богданом, Варшава, кінець 1930 років. 

Фото: gazeta.ua.

«Його теоретичний спадок – безмірно цінний поєднанням культурології й, сказати б, національного психоаналізу, – пише Оксана Пахльовська. – Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу й Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого – гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник нещадно аналізує національні комплекси не лише як історик, а й як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Берґсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед – і візіонарно, і раціонально – драматичні колізії української історії».

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968-го в Нью-Йорку. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/1/1897-narodyvsya-yevgen-malanyuk

Цей день в історії УПА 1 лютого.

фото ФБ#Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. Стоїть крайній зліва Олександр Степанюк- ("Богун", "Прохор" "Вавилонський"), сидять зліва направо - Іван Панько - "Сікора", Микола Турко - "Сибірний". 

1944 рік

У райцентрі Здолбунів на Рівненщині повстанці знищили старшого лейтенанта НКВД – командира мінометної роти.

1945 рік

У бою з загоном НКВД у селі Хоростець на Тернопільщині загинули двоє повстанців, ще один підірвався гранатою в оточеній і підпаленій хаті.

1946 рік

Відділ куреня «Підкарпатський» УПА-Захід наскочив на лікарню в обласному центрі Станіслав. Здобуто ліки та медичне обладнання для поранених бійців.

Рій куреня «Дзвони» УПА-Захід у сутичці з розвідувальним загоном НКВД біля села Гутисько на Станіславщині знищив трьох військових.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Конюшків, Крута Долина і Ляшки на Львівщині загинули районна провідниця жіночої сітки ОУН Єва Борис – «Річка», районний слідчий СБ (служби безпеки ОУН) «Сталевий» та ще 11 повстанців.

У селі Сапіжанка на Львівщині підпільники спалили два колгоспних сараї із збіжжям та сільськогосподарським реманентом.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Вишків на Станіславщині. Повстанець Ілько Скіпар вчинив збройний опір і при спробі підірватися гранатою зазнав важких поранень. Йому, ще живому, відрубали голову і виставили прилюдно для залякування селян.

У сутичці з загоном МВД у селі Пирятин на Рівненщині підпільники знищили одного військового і ще одного поранили.

1949 рік

У селі Старий Скалат на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста.

1950 рік

Кущовий провідник ОУН Павло Заяць – «Гриць» і ще двоє повстанців загинули в сутичці з опергрупою МВД у селі Великі Дідушичі на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець. 

1 лютого 1902р. народилася Лятуринська Оксана (хутір Ліски, нині у складі с.Хоми, Збаразький район) - Українська малярка, скульпторка, письменниця, поетка і громадська діячка. Псевдоніми: Оксана Вишневецька, Оксана Печеніг, Оксана Черленівна; криптонім: О. Л.

Біографія Оксани Лятуринської:

Оксана Зінаїда Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцеромросійської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем. 

Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях. 

Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини». 

Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора(внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат. 

“Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В остиганні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.” 

Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.

У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: 

«Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини, та домомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

Творчість:

Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).

Збірки:

Гусла (1938)

Княжа емаль (1941)

Материнки (1946)

Бедрик (1956)

Ягілка (1971) 

Джерело. https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/lyaturynska-oksana-biografiya/

1 лютого 1933р. НКВД арештувало Якова Струхманчука - художника-графіка, уродженця с.Росохуватці Козівського району.

Навчався в Паризькій Академії мистецтв. Виконував ілюстрації для «Історії України-Руси» М. Аркаса, знаний також як ілюстратор творів О. Маковея, Ф. Малицького, П. Козланюка, М. Козоріза. Талановитий портретист. Розстріляний у Карелії. Збереглося 17 живописних полотен, 33 портрети, 62 графічних листи репресованого художника. 

Сайт. Терен.

31 січня 1926р. народилась Осадца Тетяна Степанівна (з дому Жук) с. Понивка, нині Бродівського р-н Львів. обл. Українська художниця, меценатка. Дружина А. Осадци.

Таня Осадца – художниця, визнана майстриня народного декоративного орнаменту, з дому Жук, народилася 5 травня 1919 року у селі Пониква Велика поблизу Бродів на Львівщині. Дитинство і юність її минули у Бережанах, де вона закінчила гімназію і зустріла свого майбутнього чоловіка, гімназиста Аполінарія Осадцу. У Бережанах досі стоїть будинок, котрий побудувала її мати.

Батько Стефан Жук за Австрії займав високу посаду в державній установі. Коли прийшли поляки, то зажадали від нього змінити національність і стати римо-католиком. Отримавши відмову, його звільнили.

У час воєнної хуртовини в Україні родина виїхала до Польщі, а згодом до Німеччини. 18 травня 1949 року Осадці прибули до Америки. Спершу вони оселилися з двома донечками в малій кімнатці у Ню-Йорку. У Ню-Йорку у подружжя народилася третя донька.

У 1959 році Т. Осадца почала малювати‚ згодом вступила до мистецької школи у Ню-Йорку, де навчалася у відомого американського художника Томаса Фоґарті. Швидко опанувавши техніку розпису і випалювання, Т. Осадца пішла своїм шляхом розпису, ніде й ніколи не повторюючи того самого рисунка. 

У її затишному помешканні на Форест-Гілс, у Ню-Йорку, почали з’являтися великі барвисті тарелі, котрі взорами нагадували український розпис на печах і далекі перські мережки-взори, а далі – вази, глечики та інша кераміка, надзвичайно оригінальна, самобутня і неповторна. Одночасно Т. Осадца почала малювати і майже повністю присвятила себе образотворчому мистецтву.

Творчість Т. Осадци характеризує досконале знання народних традицій, вона знайшла свою власну мову в мистецтві і власне осмислення своїх творів, з яких променіє енергія землі, людської душі, надій і почувань.

Її знали як дружину відомого в Америці архітектора А. Осадци, а те, що світ її уяви витворює художні полотна і керамічні розписи‚ відкрилося лише у 1972 році, на першій спільній мистецькій виставці у Галереї Українського Літературно-Мистецького Клубу в Ню-Йорку. Від 1975 році – учасниця колективних виставок, індивідуальних виставок у США. 

Персональні виставки:

виставка в галереї Українського Інституту Америки в Ню-Йорку

виставка в галереї Об’єднання Мистців Українців в Америці (відкривав скульптор Михайло Черешньовський).

образотворча виставка «Українське декоративне мистецтво» в Музеї й Архіві ім. сенатора Сомнера (Вашингтон, 1988)

виставка в Сейнт-Пітерсбурзі (Флорида)

1986 – персональні виставки 1986 в Києві, Бережанах, Тернополі, Львові, Каневі та Коломиї (на запрошення товариства «Україна». Остання її виставка була у Києві‚ в Музеї Гетьманства.

1991 – персональні виставки в ТОКМ, Бережанському краєзнавчому музеї, Київському будинку архітектора.

Перебувала в Бережанах, Тернополі (1993, 1996, 1998). Матеріально сприяла будівництві церкви в с. Волощина Бережанського району. Понад 60 робіт зберігаються в українських музеях.Окремі твори у ТОКМ, Бережанському краєзнавчому музеї. 

Коли у 1966 році померла мати художниці, на цвинтарі св. Марії у Філядельфії над її могилою постав незвичайний хрест-вишиванка з простим надписом – «Мама». Цю різнокольорову вишивку створила на плитках і обрамувала хрест Т. Осадца.

Померла художниця 8 квітня 2008 року в Ґлен-Спеї, Нью-Йорк, де й похована.

У 2006 році видавництво «Манускрипт-Львів» видало багато ілюстровану книжку «Мистецька родина Татяни й Аполінарія Осадців».

Упорядник Надія Волинець розпочала альбом розповіддю про цю незвичайну родину, яка залиши ла слід численними мистецькими та архітектурними здобутками і пам’яттю про щедру доброчинність. 

Джерело. https://irp.te.ua/osadtsa-tetyana-stepanivna/

31 січня 1938р. у Васильківці на Дніпропетровщині народився Віталій Калиниченко, інженер, економіст, член Української Гельсінської групи (УГГ), політичний в’язень, який майже 20 років провів у радянських концтаборах та тюрмах.

Мріяв про військову кар’єру. Вступати до військового училища можна було з 17 років. Оскільки вік не дозволяв Віталію складати іспити, він підробив документи і став курсантом Ризького військово-морського училища. Та суцільне підпорядкування статутним нормам і військовій дисципліні суперечили характеру й темпераменту юного курсанта. Він залишив навчання в училищі і після служби в армії, 1964-го року закінчив Київський інститут народного господарства.

Уперше до в’язниці юнак потрапив того ж року, відколи КГБ викрив його плани нелегально перетнути кордон і просити політичного притулку в США.

Вдруге його заарештували 1966-го року під час спроби перейти радянсько-фінський кордон. За це отримав 10 років позбавлення волі в таборі суворого режиму.

Після виходу з табору Калиниченко жив у рідному містечку Васильківка, де з надзвичайними складнощами влаштувався на роботу. Перебував під адміннаглядом, що означало заборону без дозволу міліції залишати Васильківку, з десятої вечора до п’ятої ранку не залишати помешкання, заборонено відвідувати ресторани і кафе.

Він відверто говорив про обмеження прав людини в СРСР. 10 жовтня 1977-го року він пише «Заяву» до Президії Верховної Ради СРСР. Викриває фальшиві твердження КПРС, що ніби в СРСР виконуються гельсінські угоди, доводить факти політичних репресій, зокрема – ув'язнення дисидентів, відправка їх до таборів та психіатричних лікарень. Зазначає, що на знак протесту він зрікається радянського громадянства і оголошує десятиденне голодування. 

З передач радіо «Свобода» Калиниченко дізнається про створення Української Гельсінської групи (УГГ). Пише «Відкритого листа» Левку Лук’яненко з проханням рекомендувати його до складу Групи.

Члени УГГ звернулися до Белградської наради 35 держав, що зібралась для перевірки виконання Гельсінських угод. Текст цього звернення з підписом Віталія Калиниченка потрапив на Захід, прозвучав у передачах «Голосу Америки» і «Свободи». Після чого колектив Васильківської «Сільгосптехніки», де працював Калиниченко, звертається до КГБ позбавити їх такого працівника.

Прокурор виніс постанову: «… не став на шлях перевиховання, а навпаки, на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань з метою підриву та послаблення радянської влади систематично виготовляв, розмножував документи, в яких зводяться наклепи на радянський державний і суспільний лад, чим скоїв злочин…»

У травні 1980-го року Калиниченка засудили до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

У квітні 1988-го року його звільнено. Через рік виїхав до США, де і помер 27 квітня 2017-го року.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/31/1938-narodyvsya-vitaliy-kalynychenko

Цей день в історії УПА - 31 січня.

Невідомі повстанці.

*********

1944 рік

Неподалік села Межиріч на Рівненщині повстанці знищили двох прикордонників і радянського активіста.

1945 рік

Районний провідник ОУН «Хмара» і ще 32 повстанця загинули у великому бою з загоном НКВД на околиці села Станків на Дрогобиччині.

1946 рік

Сотня «Рубачі» УПА-Захід у бою з загоном НКВД біля села Бошківці (нині Бочківці) на Тернопільщині знищила 6 військових і ще чотирьох поранила.

Опергрупа НКВД через зраду захопила криївку в селі Конюшки на Дрогобиччині. Надрайонний референт ОУН Василь Ільків – «Петро», надрайонний лікар Українського Червоного Хреста та ще один повстанець відмовилися здаватися і застрелилися.

Двоє розвідників сотні «Хорти» УПА-Захід у бою з московитами у селі Поляниця на Станіславщині знищили капітана і рядового.

Під час боїв з московитами у селах Бачів, Коросне, Любеля і Прилбичі на Львівщині загинули 9 повстанців.

У селі Шумляни на Тернопільщині двоє повстанців, переодягнуті в форму Червоної армії, знищили начальника райвідділу НКВД.

1947 рік

У засідці біля села Липовець на Дрогобиччині повстанці захопили в полон другого секретаря райкому ЛКСМУ.

1949 рік

Під час спроби затримання у Львові загинув начальник Головного штабу УПА Олекса Гасин – «Лицар». На виході з будинку доньки священика, яка переховувала дітей Гасина і була викрита МГБ, за ним ув’язалися співробітники зовнішнього спостереження. Рятуючись від них, Олексій Гасин заскочив на підніжку трамваю, однак в салоні перебував міліціонер, що зіпхнув його. Він встиг поранити одного з переслідувачів і застрелився.

1951 рік

Опергрупа МГБ захопила криївку біля села Стратин на Станіславщині. Районний провідник ОУН Михайло Кулеба – «Степовик» і ще 5 повстанців вчинили запеклий опір і загинули в бою.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті