28 лютого 1891р. у с. Божиків народився Скасків (Скісків) Григорій Юрійович - учасник національно-визвольних змагань, громадський діяч.

Батько Ярослава Скасківа - Сотник Армії УНР та УГА.

Викладач історії України в гімназії у місті Полтава. В'язень концтабору в м. Тарнів (Польща).

Від 1925 — в УНДО, член Центрального комітету. В Божикові очолював товариство «Просвіта», організатор у родинному і навколишніх селах аматорських драматичних гуртків, їх режисер і актор.

Автор статей у часописі «Сільський господар» (м. Львів).

1933 року з допомогою «Просвіти» зібрав та відправив до річки Збруч 2 вагони пшениці для голодуючих в Україні.

(рік і місце смерті невідомі а також знайшов інформацію що загинув трагічно)

Джерела.

Р. Матейко. Скасків Григорій Юрійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 275.

 Сайт терен та Вікіпедія.

28 лютого 1889р. у селі Борсуки Кременецького района на Тернопільщині народився Павло Шандрук – генерал-хорунжий армії УНР.

Павло Шандрук (1889 - 1979). Фото: zbruc.eu

Отримав освіту в гімназії в Острозі, згодом навчався в Історико-філологічному інституті в Ніжині та 3-й Олексіївській офіцерській школі в Москві.

Під час Першої світової війни воював у складі армії Російської імперії. З утворенням Української Центральної Ради у 1917 року був командиром бронепоїзда «Запорожець», перебував у повстанському загоні, стрілецькому полку, бригаді Армії Української Народної Республіки (протягом 1918–1920 років) на більшовицькому і денікінському фронтах.

У вересні 1920 року 7-­ма бригада полковника Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ більшовицького генерала Михайла Тухачевського під Варшавою та відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку.

У польських таборах інтернованих формувань Армії Української Народної Республіки Шандрук був комендантом табору №10 у місті Каліші, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії ім. Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку.

Звання генерала-хорунжого полковник Шандрук отримав у грудні 1922 року. Від 1923 року виконував обов’язки керівника відділу Українського центрального комітету (УЦК) в Лодзькому воєвідстві, разом із генералами Віктором Кущем і Миколою Капустянським та екс-прем’єром Уряду УНР В’ячеславом Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор». Також Шандрук брав участь в організації Військово-історичного товариства і підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».

Після повернення у Польщі до влади Юзефа Пілсудського, українці посилили військову роботу. У березні 1927 року було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – Генеральний штаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року начальником був генерал Шандрук. Генштаб Армії УНР зареєстрував 4 тис. старшин і 40 тис. вояків, уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.

У 1938 р. Шандрук закінчив польську академію Генштабу, був активним учасником польсько-німецької війни 1939 р. Після перебування в німецькому полоні (1939-43) очолив Український національний комітет у Веймарі. На початку 1945-го сформував Українську національну армію (УНА), інтерновану пізніше американо-британськими військами. Перебував у таборі військовополонених в американській зоні окупації Німеччини.

Звільнений за клопотанням генерала Андерса, генерал Шандрук виїхав до США. Очолював Братство вояків УНА. Був дійсним членом Української Академії Наук в еміграції. Написав спогади з воєнної історії «Arms of Valor».

Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1889-narodyvsya-general-horunzhyy-armiyi-unr-pavlo-shandruk

28 лютого 1938р. в Українському селі Мацьковичі під Перемишлем (нині Польща) народився Стефан Турчак – диригент, педагог.

Народився в родині хліборобів, але музика завжди була присутня в сім’ї. Батько брав участь у драмгуртку, сам навчився грати без нот на скрипці та сопілці. Мати співала у церковному хорі та виконувала народні пісні. Малий Стефко вчився грати на старенькій скрипці, подарованій дідусем. Хлопчик грав щодня, підбираючи мелодії на слух.

У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну. 

Сім’я Турчаків оселилася у Дублянах поблизу Львова. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.

Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі імені Філарета Колесси. До училища поступив відразу після дублянської семирічної школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах. Після закінчення училища рацював учителем музики і співів у Сокальському педагогічному училищі.

Із 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Значний вплив на формування його творчої особистості мали заняття в композиторів та педагогів Станіслава Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича. 

Влітку 1962 року Турчак приїхав до Києва. Спершу став диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963 року очолив його. 

У 1966 році він поставив на сцені Київського театру опери та балету імені Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Дж. Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно.

У 1967 року Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України.

З його ім'ям пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Орфей і Еврідіка» Х. Глюка, «Аїда» Дж. Верді, .. Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства.

Завдяки Стефану Турчаку Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні. 

Помер Турчак 23 жовтня 1988 року після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака, який став Міжнародним.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1938-narodyvsya-stefan-turchak

28 лютого 1830р. в селищі Вороніж на Сумщині народився Григорій Ге, громадський діяч, краєзнавець, публіцист.

Григорій Ге (1830 - 1911). Фото: bazar.nikolaev.ua.

***"

Походив із французького дворянського роду – прадід емігрував у Росію під час Великої французької революції. Мати рано померла. Батько, бажаючи дати дітям гарну освіту, переїхав у Київ. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту.

Григорій Ге навчався в Другій київській гімназії, закінчив школу гвардійських прапорщиків та кавалерійських юнкерів у Петербурзі. Зарахований корнетом елітного лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. Однак по смерті батька залишив військову службу (1855) і повернувся в Україну. Працював мировим посередником на Поділлі. Як людина прогресивних поглядів, ще до відміни кріпосного права відпустив на волю належних йому селян, брав активну участь у губернському комітеті по селянській реформі.

Згодом продав маєток, оселився в Херсоні, працював в акцизному управлінні. Зарекомендував себе безкомпромісним і принциповим службовцем. За 15 років служби просунувся в табелі про ранги лише на два щабелі – до надвірного радника. Брав участь у громадському житті міста, один із ініціаторів створення Херсонської громадської бібліотеки. 

Був одружений з Марією Карєєвою, у шлюбі народилося п’ятеро дітей. За деякими свідченнями, подружжя розлучилося і Марія з дітьми два роки мешкала в Парижі. А вже по її смерті діти повернулися до батька.

У 1879-му переїхав до Миколаєва, де раніше неодноразово бував по службі.

«Я прагнув повернутися до самостійного суспільного життя. Тільки в такій самопосвяті інтересам суспільства я визнавав задоволення своєї духовної потреби. Тим часом накопичилося в мене життя на очах миколаївського товариства 6 років. Я міг вже розраховувати тут на успіх своєї кандидатури в гласні», – пояснював Григорій Миколайович кількома роками пізніше.

Досить швидко став помітною постаттю в місті. Двічі обирався гласним міської думи, відстоював інтереси жителів міста, через що став незручним для можновладців і набув недоброзичливців. Коли його кандидатура не пройшла на посаду секретаря міської думи, звернувся з відкритим листом до жителів міста і на знак протесту (що гласні більше переймаються власними інтересами, аніж проблемами Миколаєва) продав свій будинок і виїхав у Петербург. Ситуація набула розголосу і на фоні наближення чергових виборів міська верхівка пішла на компроміс. Через рік, 7 вересня 1888-го, Григорія Ге таки обрали секретарем міської думи. Він повернувся до Миколаєва і обійняв посаду секретаря на 17 років. 

Саме в Петербурзі Григорій Миколайович познайомився з набагато молодшою Ганною Іовною Алфьоровою, яка стала його другою дружиною і з якою прожили разом понад 20 років.

Досліджував історію міста (у 1890-му побачили світ «Історичні нариси столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу»), багато друкувався в місцевій пресі (театральні рецензії, фейлетони, публіцистика), доклав чимало зусиль до заснування Миколаївської громадської бібліотеки-читальні, популяризував театральне та музичне мистецтво. Автор роману «Софія Мілич», п’єс «Ганнуся», «Кухня відьми», «Свобода мистецтва». Певний успіх мала п’єса «Шквал», яку демонстрували на сценах Миколаєва, Харкова, Петербурга. Малював акварелі, організовував виставки.

Брат відомого художника-передвижника Миколи Ге і письменника Івана Ге, батько актора і драматурга Григорія Григоровича Ге.

Помер 14 листопада 1911-го у Миколаєві. Похований на старому міському кладовищі. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/3390

28 лютого 1857р. у місті Костянтинограді на Полтавщині (нині – місто Красноград Харківської обл.) народився Овксентій Корчак-Чепурківський – лікар-гігієніст, епідеміолог, міністр народного здоров’я Української Народної Республіки, фундатор соціальної гігієни та організації охорони здоров’я як науки і предмету викладання у вищій медичній школі України.

Овксентій Корчак-Чепурківський походив з родини парафіяльного дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію і вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Провчився недовго – у 1878-му його було виключено з університету за участь в політичному студентському русі (так звана «березнева історія»). Продовжив навчання лише через рік, але вже на медичному факультеті Харківського університету.

Після закінчення навчання у 1983-му Овксентій повертається в рідний повіт і починає працювати земським лікарем. Через шість років його призначають земським санітарним лікарем Херсонської губернії. Тамтешня санітарна організація за прогресивними поглядами своїх працівників по праву вважалася однією з найпередовіших.

Паралельно з лікарською практикою Корчак-Чепурківський починає проводити статистичні дослідження. Він першим запропонував використовувати відомості про народження та смерть з метричних книг православних приходів, що дозволило бути більш точним та об’єктивним.

У 33 роки Овксентій Корчак-Чепурківський написав першу наукову роботу про стан лікарської допомоги і народного здоров’я. Дослідження набуло популярності і в 1891 році його запросили до Бессарабського земства в Кишинів на посаду завідувача Губернського санітарного бюро. Тут він проявив талант лікаря-профілактика та науковця, організувавши протиепідемічні заходи щодо тифу, дифтерії, холери, аналізував захворюваність і смертність населення, встановлював причини їх високого рівня. У цей же час він став активним членом Пироговського лікарського товариства, виступав на його з’їздах в Москві, Києві, писав історію земської медицини в Бессарабії.

У 1898 році Овксентій Корчак-Чепурківський здобув звання доктора медицини. Наступного року вченого запросили у Київ, де він обійняв посаду санітарного лікаря Київської міської самоуправи, пізніше почав викладати в київському університеті. Він зустрічався з Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською, був другом Миколи Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, а був особистим лікарем академіка Дмитра Заболотного.

З початком Першої світової війни Корчака-Чепурківського мобілізовують в армію військовим лікарем. За деякий час він очолює медично-санітарну службу 8-ї армії, яка діяла на Південно-Західному фронті під командуванням генерала Брусилова, бере безпосередню участь в медичному забезпеченні військ під час здійснення Брусиловського прориву.

Українська революція 1917 року надихнула Корчака-Чепурківського стати організатором нової системи охорони народного здоров’я та медичної освіти. У статті «Наші завдання часу» він зазначав: «На Україні почалося нове життя… Найголовніше завдання – утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання». Цим завданням була присвячена вся його подальша наукова та педагогічна діяльність: і як декана медичного факультету та завідувача кафедри гігієни, і як очільника санітарного департаменту Міністерства народного здоров’я і державного опікування та Міністра народного здоров’я УНР. 7 березня 1921 року Овксентій Корчак-Чепурківський одним з перших із медиків учений був обраний академіком Української академії наук.

Учений з головою поринув у становлення санітарно-гігієнічної медицини. Він писав праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних захворювань; демографії і санітарної статистики, розробив українською мовою першу в Україні номенклатуру хвороб, був редактором медичних журналів, рецензентом численних робіт і дисертацій. У 70 років спіскався під землю, щоб особисто перевірити санітарні умови праці шахтарів.

Але радянська влада вимагала від вчених служити не стільки науці, скільки її інтересам. У 1929 році на долю Овксентія Корчака-Чепурківського випадає непросте випробування. Саме тоді розпочався гучний процес у справі СВУ, коли на лаві підсудних за сфабрикованими обвинуваченнями опинилися провідні українські політики та вчені. Серед них – і колеги по Всеукраїнській академії наук. Цій справі було присвячене спеціальне засідання ВЦВК, на якому керівництво ВУАН мало відмежуватися від «заклятих ворогів народу», «контрреволюціонерів» та «українських націоналістів». Президент ВУАН Дмитро Заболотний тоді був тяжко хворий, тому ця страшна місія випала на долю Корчака-Чепурківського. «Від імені Академії як неодмінний секретар висловлюю рішучий протест і обурення на цю спробу з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил і злочинної роботи інтересами науки, культури і національного визволення», - проголосив тоді він. Можна лише здогадуватися, якою ціною далися йому ці слова.  

Однак, і така поступливість не врятувала вченого від «пильного ока» влади. У 1933 році його звинуватили в антирадянських настроях, поступово усунувши і від викладання, і від будь-якої роботи в Академії наук. Остаточно підкосила Овксентія Васильовича звістка про арешт у 1937-му і заслання на 20 років у Сибір сина, відомого демографа Юрія Корчака-Чепурківського, який запропонував вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, а й за національною ознакою (і це – за кілька років після катастрофічних наслідків Голодомору 1932-33 років).

Сина Овксентій Васильович так і не побачив. Йому ще дозволили працювати завідувачем відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а пізніше – консультантом в Інституті клінічної фізіології АН УРСР. Однак його наукові праці ніде не публікувалися.

Самотній і забутий усіма 90-річний учений помер 27 листопада 1947 року в Києві. Є відомості про те, що він писав спогади, але, на жаль, розшукати їх поки що не вдалося. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1857-narodyvsya-ovksentiy-korchak-chepurkivskyy-likar-gigiyenist-ministr-narodnogo-zdorovya-unr

Цей день в історії УПА 28 лютого.

на фото село Болотня.

******

1944 рік.

Загін УПА змушений прийняти бій із батальйоном НКВД на Суховецьких хуторах на Рівненщині. Загинули 11 повстанців, 30 потрапили в полон.

1945 рік.

Біля села Пшеничне на Станіславщині сотні «Летуни» і «Залізні» УПА-Захід напали на загін НКВД, що проводив облаву. Знищені 5 військових, стільки ж поранено, загинув 1 повстанець.

У бою з загоном НКВД біля села Болотня на Львівщині загинули 10 повстанців.

Біля села Довпотів на Станіславщині підпільники поранили інструктора райкому КП(б)У та захопили одного радянського працівника.

У селі Шайно на Волині повстанці знищили одного військового.

1946 рік.

У селі Ваньковичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

У зіткненні з загоном НКВД біля села Батятичі на Львівщині загинув командир надрайонної боївки СБ «Лютий».

Пошукові групи НКВД захопили криївки в селах Пушкарі на Тернопільщині (загинули 3 підпільника, одного захоплено в полон) та Станькові на Станіславщині (загинув командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Ярослав Долинка – «Морозенко»).

Відділ УПА-Захід знищив дільницю винищувального батальйону в селі Желехів на Львівщині.

У боях з опергрупами НКВД на Львівщині загинули біля села Берлін 4 повстанці, а біля села Велика Вільшаниця – командир надрайонної боївки СБ Петро Гураль – «Богун» та ще троє підпільників.

1947 рік.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Виців на Дрогобиччині знищено 2 військових, один поранений. Загинув командир боївки СБ Володимир Євчин – «Мороз».

1948 рік.

Зіткнення підпільників із загонами МВД у селах Нагірці (знищений 1 оперуповноважений, поранені двоє військових, загинув 1 повстанець), Лисичники, Старий Почаїв (знищений 1 військовий) на Тернопільщині.

Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Ямниця на Станіславщині. Загинули районний провідник ОУН «Хмель» і друкарка.

Під час сутички з загоном МВД у селі Сихів на Дрогобиччині знищений 1 військовий, загинув станичний Степан Кос – «Степ».

1949 рік.

Пошукові загони МВД захопили криївки на Станіславщині – біля Вовчинецьких гір (або «Стінки») (частина повстанців вискочила наверх і під час перестрілки знищила одного військового, однак прорватися не вдалося, всі застрелились) та біля села Колодіївка (підірвались гранатами та застрелились четверо повстанців).

У селі Тарасівка на Станіславщині підпільники спалили клуб.

Під час зіткнень із опергрупами МВД у селах П’ятниця та Дашава на Дрогобиччині загинули 4 підпільники.

1950 рік.

Пошуковий загін МВД захопив криївку в Тучинському районі на Рівненщині. Загинув районний провідник «Мусій» та ще троє повстанців, одного захоплено в полон.

1953 рік.

У зіткненні з загоном МГБ у селі Волошина на Львівщині загинули троє підпільників, серед них – районний провідник Дмитро Цура – «Михайло».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

25 лютого 1951р. біля с. Радванці загинули Василь Карпишин "Черник", його дружина Олена Карпишин "Ада" - друкарка, Василь Красельчук "Олень" - зв'язковий та Ярослав Шиба "Соловейко" - кущовий.

Село Радванець. Церква Різдва Пр. Богородиці 1700р. Та пам'ятний хрест борцям за волю України.

27 лютого 1945р. помер Осип Іванович Роздольський - теолог, класичний філолог і перекладач родом зі Збаражчини.

Збирач і дослідник української народної музики, записав у 1900-1936 роках З000 народних пісень з мелодіями, співпрацював з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Філаретом Колессою, Станіславом Людкевичем.

*******

Народився Осип Роздольський 29 вересня 1872 року в селі Доброводах Збаразького повіту Австро-Угорської монархії в родині пароха місцевої церкви о. Івана Роздольського. Крім Осипа в родині Роздольських було ще семеро дітей — Нікон, Ксенофонт, Онуфрій, Михайло, Костянтин, Данило та Марія. 1875 року батько отримав роботу на новій парафії, тож довелося лишити рідні Доброводи та переїхати в село Берлин, що на Бродівщині, де й минуло його дитинство.

Навчався у Бродівській державній гімназії імені кронпринца Рудольфа, яку закінчив у липні 1890 року. Закінчив Львівську духовну семінарію УГКЦ. та 1894 р. вступив на філологічний факультет Львівського університету. Від 1897 року викладав у гімназіях Коломиї, Перемишля та Львова (тут викладав давньогрецьку та латину). Він перекладав класичну грецьку літературу на українську, а українські твори на німецьку. У той час Осип Роздольський збирав фольклорно-етнографічні матеріали у селах Галичини та часто виїжджав на Східну Україну.

Під час перебування на Чернігівщині, у червні 1914 року, Роздольського застала перша світова війна. Його, як піддіного Австро-Угорщини було відправлено на тимчасове поселення до Уральську, пізніше до Симбірську та лише по закінченню війни у 1918 році він зміг повернутися до Львова. У 1926 році його обрано членом Етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук у Києві, від 1930 р. він — дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

1939 року став старшим науковим співробітником Львівської філії Академії наук України, керував кількома фольклорними експедиціями на Львівщині.

Осип Роздольський помер 27 лютого 1945 року та похований на Личаківському цвинтарі (поле № 2) у Львові.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/02/27/v-istoriyi-ternopil-5/ та Вікіпедія.

Довідкові факти.

Найбільше у доробкові Осипа Роздольського займають записи українських пісень, казок, легенд та переказів. Він один з перших у світовому народознавстві почав записувати мелодії пісень на фонограф, що мало велике значення для збереження багатоголосся українського народу.

У квітні 1900 року Осип Роздольський уперше в Галичині для запису народних мелодій використав фонограф, ставши водночас й піонером застосовування звукозаписувальної техніки для фронтально–систематичного, широкомасштабного документування народних наспівів у Центрально–Східній Європі.

1901 року Осип Роздольський перебував на Тернопільщині у селах Лисівці, Добрівляни, Печорній, Торському, де збирав матеріал для збірника «Галицько-руські мелодії». Розшифровку мелодій та редагування нотного матеріалу зробив Станіслав Людкевич. Антологія О. Роздольського — С. Людкевича охоплювала 59 сіл Лемківщини, Волині, Західного Поділля та налічувала понад півтори тисячі зразків пісенного фольклору різних за жанром та тематикою.

27 лютого 1860р. в с. Бережниця Вишня народився - Старух Тимотей Михайлович - Український громадсько-політичний діяч. Брат Антона Старуха.

Тимотей Старух народився 27 лютого 1860 року в с. Бережниця Вишня (повіт Лісько). Батько — Михайло Старух — був заможним селянином, послом до Галицького сейму 1-го скликання від округу Лісько — Балигород — Літовищі (обраний від IV курії, входив до «Руського клубу»); мав 14 дітей, наймолодшими з яких були Антін і Тимотей. Початкову освіту вони здобули у місцевого дідича, де навчалися разом з його дітьми.

20-річного хлопця 1880 року призвали в армію, призначили до 2-го полку князя Шварценберґа. Під час служби (1880-83) вивчив німецьку мову, багато читав, спілкувався з віденцями. Після звільнення не захотів бути у рідному селі, вступив на службу до жандармерії. У 1884-96 роках лужив жандармом на постерунку в Усті-Зеленому, начальником постерунків у Нараєві, Підгайцях, Делятині, Бурштині, Козові, Бурштині, Бережанах, Бучачі.

Через постійні переслідування закинув державну службу (або вийшов на пенсію за станом здоров'я у 1896 р.), повернувся до улюбленої господарки, осів у Слободі Золотій Бережанської округи (нині — Козівський район). Одружився з вродливою дочкою Топольницького — економа дідицького фільварку.

З приходом Т. Старуха для Слободи Золотої почалася нова доба в освітньому і політичному житті. Став членом управи читальні ім. Качковського, через 1 рік, під його впливом, селяни її «розв'язали», замість неї було утворено читальню «Просвіти» (селяни «стояли за ним горою»). Читальня «Просвіти», заснована Т. Старухом, об'єднувала навколо себе 132 просвітян, мала 205 книг, постійно надходили львівські патріотичні видання, діяв хор, аматорський гурток.

Тимотей Старух зумів організувати навколо себе селян, власним коштом заклав фундамент споруди читальні, очолив «комітет будови». З новою силою розгорнув політичну діяльність у 1907 році на виборах до австрійського парламенту, в результаті чого був обраний послом (незважаючи на тиск проводу УНДП через участь у виборах у 66-му двомандатному сільському окрузі Костя Левицького; оскільки пройшли обидвоє, провід перепросив Т. Старуха.). Також був обраний від Бережанського повіту до Крайового сейму.

1910 року: вперше в австрійському парламенті була виголошена промова українською мовою (28 червня, виступив митрополит Андрей Шептицький); створено «Український клюб», що об'єднав у парламенті галицьких послів, очільник Тимотей Старух. Брав безпосередню участь в організації українського стрілецтва на теренах Бережанського повіту. 1911 р. — переобраний послом до парламенту Австро-Угорщини у тому ж 66-му двомандатному сільському окрузі (судові повіти Бережани, Рогатин, Болехів, Бурштин, Більшівці, Журавно, а також села Боків, Божиків, Гнильче, Слов'ятин, Шумляни і Литвинів з судового повіту Підгайці та села Подусільна, Бачів, Болотня, Янчин, Новосілка, Брюховичі, Костенів, Кореличі, Добряничі й Войцеховичі з судового повіту Перемишляни. 1913 р. знову став послом до Крайового сейму у м. Львові, Один з найактивніших українських послів, меценат українського студентства та преси.

З початком Першої світової війни родина Старухів переїхала у рідне село Бережницю Вижну, згодом повернулась до Бережан. 15 червня 1915 року Тимотея й сина Миколу заарештували, повезли до Сибіру.

Після повернення в Україну 1917 р. брав участь у Всеукраїнському з'їзді (м. Київ), 1918–1919 рр. комісар (ЗУНР) міста[5] Бережани (або Бережанського повіту ЗУНР). Був головою Ширшої повітової Ради у Бережанах в час існування ЗУНР. У січні 1919 року на Трудовому Конгресі України в Києві Тимотея Старуха обрано заступником голови Конгресу.

1920 р. був заарештований польською владою (в Оринині неподалік Кам'янця-Подільського). Сидів у тюрмах Бережан, Львова (тодішня вул. Баторія, 3; звільнений через погіршення здоров'я після внесення родиною грошової застави). 5 січня 1921 року, за сприяння Митрополита Андрея Шептицького, випущений на волю під нагляд. В тюрмах до нього підсаджували інфекційних хворих. В ув'язненні написав спогади (манускрипт у ЦДІАУ у Львові, фонд 309, опис 1, справа 227).

Після тяжкої хвороби Тимотей Старух помер 21 квітня 1923 року у м. Бережани. Похований на Бережанському цвинтарі.

Газета «Український Прапор» писала: «В похоронному обряді було 7 священиків. Співали гімназійний хор і великий селянський хор із Слободи Золотої. Домовину зложено між зелень та вінки на великого господарського воза, запряженого у три пари білих круторогих волів. Безліч вінків — а між ними звертав увагу великий терновий вінок з червоною лентою „Мученикові за народ — Слободяни“… Заплакала українська земля Галича, насипаючи свіжу могилу одному з найкращих своїх синів. Та пам'ять діл визначного трибуна перейде з роду в рід».

Джерело. https://teren.in.ua/2020/02/27/v-istoriyi-ternopil-5/ та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 27 лютого.

Церква Покрови Пр. Богородиці

1768 село. Великий Стидин.

***********

1944 року.

27 лютого – на шляху біля села Великий Стидин на Рівненщині велика група повстанців обстріляла дві автомашини зенітно-артилерійського полку. Знищено 12 радянських офіцерів.

1945 рік

Загін бригади «Дорош» УПА-Північ вступив у бій із ротою НКВД біля села Журавичі на Житомирщині. Знищено 7 військових, загинули 4 повстанці.

1946 рік

Під час сутичок з загонами НКВД у селах Силець, Желдець і Спасів на Львівщині загинули 5 підпільників.

Біля села Бовдури на Львівщині вступили в бій із опергрупою НКВД та загинули 4 повстанці, зокрема районний провідник ОУН Леонтій Васильчук – «Бурий», члени районного проводу Олексій Мандич – «Довбуш», Сафат Матвіїв – «Клен». Одного захоплено в полон.

1947 рік

У селі Воля Гніздичівська на Дрогобиччині повстанці поранили двох дільничних.

У зіткненні з загоном МВД у Ксьондзовому лісі на Львівщині загинули кущовий провідник Іван Сумик – «Похилий» та командир кущової боївки «Підкова».

Дільничного уповноваженого міліції знищили підпільники в селі Хлопівка на Тернопільщині.

1948 рік

У селі Левятин на Рівненщині опергрупа МВД поранила і захопила в полон повстанця, якого потім закатували в райвідділі МГБ.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Голгочі на Тернопільщині. Загинули двоє повстанців, у тому числі колишній командир сотні УПА-Захід Микола Нога.

Перестрілки між повстанцями та загонами МВД відбулися в селах Забойки та Лозівка на Тернопільщині.

Пошукова група МВД (27 чоловік) наскочила на сховище трьох підпільників у селі Камінь на Станіславщині. Останні, відстрілюючись і потрапивши в оточення, підірвали себе гранатами.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Головецьке на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Йосиф Куруд – «Чайка» та ще один підпільник.

1951 рік

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі П’ятниця на Дрогобиччині загинув командир кущової боївки Василь Баран – «Вовчаренко».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

27 лютого 1947 в с. Баківці на Жидачівщині відбувся бій між московитами та боївкою УПА.

фото Жидачівська міськрада. Могила - пам'ятник поблизу місця бою - загибелі повстанців.

До кінця зими 1947 року в Баківському лісі була повстанська криївка. 27 лютого 1947 відбувся бій московитів та Українськими повстанцями. У бою загинули: вояки УПА Малькут Ілько, Малькут Микола, Винник Олекса, Лаба Олекса, Наконечний Олекса, Працьовитий Степан, Шлиян Іван та Дорош Андрій.

В Баківському лісі у 1995 році на місці повстанської криївки встановлено пам’ятник односельчанам - воякам УПА, які загинули 27 лютого 1947 року. Стелла споруджена в традиціях українського січового стрілецтва, зверху якої розміщено головний орден УПА «Бойові заслуги».

Діяльність УПА на території району.

Баковецька сільська рада.

27 лютого 1949 року в бою загинули колишній командир сотні ВО-3 УПА-Захід Микола Нога і повстанець Петро Байда.

на фото околиці с. Голгоча.автор фото: PACHI

Розмістив фото: Олег Сироватко у 2016 р.

Енкаведисти захопили криївку повстанців біля села Голгочі Підгайцівського району Тернопільської області.

Сайт терен.

У вересні 1939 р. польські жандарми розстрілювали українців над урвищем біля впадіння р. Луги в р. Буг.

Спогади українців про події 1943-44 рр. у Володимир-Волинському районі Волинської області

Козак Костянтин, Сиротинський Сергій про події в Устилузі.

У вересні 1939 р. польські жандарми розстрілювали українців над урвищем біля впадіння р. Луги в р. Буг. Поляки, мешканці Устилуга Фіц, Кинзерський, Домбровський, Сквара виловлювали підозрілих, на їх думку, українців і віддавали жандармам. Був затриманий українець з села Залужжя Сиротинський Дмитро, але під час розстрілу підійшов заступник коменданта м. Устилуга Кочмарик, який особисто знав Сиротинського, і наказав звільнити його. Записано 7.05.2002 р. зі слів, 1928 р.н.

Козак Костянтин, Сиротинський Сергій про події в Устилузі.

http://www.ji.lviv.ua

26 лютого 1878р. у Львові почався судовий процес над Іваном Франком.

Документи про судовий процес над Іваном Франком:

Серед паперів, які зберігаються в міському архіві, знайдено цінні документи про ув'язнення великого українського письменника Івана Франка. Тут є його покази слідчому, оскарження до крайового кримінального суду і ін.

Вступивши в 1875 році до Львівського університету, Франко став душею студентської молоді. Він активно дописує до журналу "Друг", де друкує свої перші твори. Боротьба проти українських націоналістів, активна літературна діяльність і зустріч Франка в 1876 році з М. Драгомановим здалися урядові підозрілими. В 1877 році Франка разом з іншими співробітниками журналу арештовують.

Одинадцять місяців просидів молодий письменник у львівській тюрмі. На нього зводили різні наклепи, цькування, але він залишився до кінця незламним. Тільки 21 січня 1878 року його викликали на допит. В розмові з слідчим Франко заявив, що він бореться за благо трудящих, за те, щоб з українського народу зняли тяжкі кайдани, припинили знущання і дали людські права.

Довго провадилося слідство. На квартирі Франка не раз робили обшук, але крім літератури нічого не знаходили. Великий Каменяр перед судом в січні 1878 року. Він не виправдовувався в своїх діях, навпаки, скориставшись з трибуни, викривав перед народом грабіжницькі дії польської шляхти.

Замкнули Франка після суду в карцер для одинаків. Навіть на двір не пускали, заборонили читати і писати. 112 днів просидів він в казематі, поки 7 жовтня 1878 року не прийшло розпорядження про звільнення.

Вийшовши з тюрми, Франко став домагатись повернення йому відібраної літератури. Він пише до суду такого листа:

— "Підписаний має честь просити світлий суд краєвий повернути книжки, котрі при ревізії були забрані і досі лежать в слідчого".

Нижче письменник додає список книжок, серед яких: "Капітал" К. Маркса, багато творів Чернишевського і Крилова. Незважаючи на вимогу Франка, книжок йому так і не повернули.

04.07.1940

Джерело.https://zbruc.eu/node/38563

******

Пам'ятна таблиця Іванові Франку на вулиці Князя Романа, 1-3 у Львові. Встановлена 1972 року. Скульптор Анатолій Галян (1947—2007), архітектор Мирон Вендзилович (1919—1992). Встановлена на будинку, де відбував увязнення. А от, чи хтось нині знає за яким вікном, і чи виходило на вулицю, чи у двір? Треба б дослідити.

Інформацію доповнив Jurko Volohchak  (фейсбук)

26 лютого 1913р. на Буковині народилася Дарія Ребет (уроджена Цісик), правниця, публіцистка. У роки Другої світової війни вона стала єдиною жінкою, яка увійшла до Проводу ОУН, а з липня 1944-го – до Президії Української Головної Визвольної Ради.

Її батько був сином греко-католицького священика, а мати – донькою православного. Дід Дарії Цісик по материнській лінії Єротей Федорович у другій половині ХІХ ст. належав до «пробудителів Буковини». Він брав участь у похованні Тараса Шевченка у Каневі. Обіймав високу посаду в Українській Православній Церкві тоді ще австрійської Буковини, дружив із письменницею Ольгою Кобилянською, у його помешканні бувала й Леся Українка. За родинними переказами Федоровичі були козацького роду. Дома висів козацький герб, а полковник Федорович служив у війську Богдана Хмельницького.

Дарія Цісик підлітком увійшла до Української військової організації, згодом до Організації українських націоналістів. Ці зв’язки вона приховувала від батьків. У 1930-их роках вона вивчала право у Львівському університеті, але звідти її видворила польська влада. Ступінь магістра права вона здобула у католицькому університеті в Любліні. Потім були арешт, ув’язнення, смерть матері. 

Дарія Ребет (1913 – 1992). Кінець 1930-х років. Фото: argumentua.com

«Мене арештували в середині березня 1939 року.– писала у спогадах Дарія Ребет. – Коли ми троє (в тому числі Лев Ребет – майбутній чоловік Дарії Цісик) з двома охоронцями безпеки опинилися в замкненому купе, тоді з усією виразністю виринуло переді мною обличчя моєї мами у хвилину нашого прощання. Вона знала наше становище, отож знала, як і я, що ми прощаємося востаннє. Вона не плакала, але її з легким блиском широко відкриті очі дивилися на мене спокійно. І тепер у цьому купе найшла на мене хвилина, коли «самі сльози ллються». І на цьому довгому шляху між Стриєм і Львовом вилилася, мабуть, остання крапля моїх сліз, бо вже їх більше не було ані в самотній в’язничній камері, де можна було наплакатися досхочу, ані після повідомлення в тюрмі, що моя мама померла...».

Вдруге Дарію Ребет ув’язнено німецькою окупаційною владою за участь в Українському державному правлінні (після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року) та належність до ОУН (б). За тиждень до народженням сина, Дарія вийшла на волю з гестапівської тюрми у Львові. 1942-го вона народила сина Андрія, але залишилася у націоналістичному підпіллі. Вона протягом двох з половиною років сама виховувала первістка. Деякий час маленький Андрій перебував в Стрию у знайомої Ребетам родини, а його мати продовжувала підпільну боротьбу. Лев Ребет у цей час перебував у концтаборі Аушвіц.

Наприкінці 1944-го подружжя Ребет, після трирічної розлуки зустрінуться у Відні. Сина

Лев Ребет побачив лише у Братиславі, і той довго називав його «вуйко Тато».

Згодом родина переїхала до Мюнхену, де 5 січня 1992-го Дарія Ребет і померла.

Перепоховання Дарії й Лева Ребетів у Львові восени 2010 р.

30 жовтня 2010 року останки Дарії та її чоловіка Лева Ребетів урочисто були перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/26/1913-narodylasya-dariya-rebet

26 лютого 1910р. с. Вербів (Тернопільщина) народився Мізерний Мартин Васильович - Український військовик, сотник та майор УПА (посмертно), командир тактичного відтинка УПА ТВ-26 «Лемко».

Народився в с. Вербів Підгаєцького р-ну Тернопільської області в родині Василя та Анастасії Мізерних. Навчався у Рогатинській українській гімназії ім. Володимира Великого. Служив у Польській армії. Політичний в'язень в 1931-34 роках, навчання у Празі. Активний учасник товариства «Просвіта», «Пласту», член ОУН з 1937 р. В 1939 році — командир чоти «Карпатської Січі», учасник боїв в Карпатській Україні. Вояк Українського легіону (Військовий відділ націоналістів) в 1939. За дорученням ОУН з 1940 був окружним комендантом української поліції в Сяноку. На початку 1942 р. заарештований гестапо за зв'язок з ОУН, засуджений до смертної кари. 27 липня 1944 втікає з гестапівської тюрми у Кракові.

Після втечі з гестапо, йде до УПА, де отримує звання хорунжого і очолює перший курінь ВО «Сян», сформований в серпні 1944 на пограниччі Лемківщини і Бойківщини. Наприкінці серпня разом із своїм куренем «Рен» відправляється на вишкільний табір в Закарпаття. Керівником тієї школи був сам «Рен», а викладачами були «Лісовий», «Крісовий», «Жайворонок», «Олег» та інші. На початку вересня 1944 р. відбувся тригодинний бій з відступаючим угорським батальйоном (400 осіб) на Ужоцькому перевалі. Внаслідок бою, угорці підняли білий прапор і були повністю роззброєні повстанцями. Наприкінці вересня 1944 року, Мізерний отримав наказ рухатися в запілля Червоної Армії, уникаючи боїв із нею. 25 вересня курінь «Рена», разом із іншими повстанським підрозділами, рушили на схід в напрямку Станіслава, цей рейд увійшов в історію УПА, під назвою «Карпатський». В ніч з 17 на 18 жовтня 1944 року, курінь «Рена» здійснив напад на станицю НКВС в містечку Перегінську. Під час атаки загинуло двоє повстанців та кілька було поранено, дані про втрати ворога були засекречені. Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний отримав наказ повертатися разом зі своїм куренем в Західні Карпати на Лемківщину. В грудні 1944 року отримує звання поручика.

В листопаді 1945 Мізерного призначено командиром ТВ-26 "Лемко". Цей відділ відповідав за південно-східні райони Закерзоння, Перемишльський та Ярославський повіти. На території цього ТВ були два курені, — «Рена» та «Байди» і дві самостійні сотні «Лиса» і «Смирного». До куреня «Рена» входили сотні: «Стяга», «Гриня», «Бродича» і «Біра». До куреня «Байди» входили сотні: «Бурлаки», «Громенка», «Ластівки» і «Крилача». В січні 1946 року В. Мізерний отримав звання сотника. Брав участь в організації підстаршинської школи.

Влітку 1947 року в запеклих боях на чолі 3-х сотень пробивається на територію України. Протягом літа 1948 проходить спецвишкіл на Дрогобиччині. У 1949 р. за дорученням Головного військового штабу (ГВШ) УПА йде з матеріалами на Захід до ЗП УГВР. 24 серпня у бою з московитами біля с. Либохора, Турківського району був важко поранений і щоб не здатися у полон застрелився. 

Підвищений до майора з датою смерті. В 1994р. перепохований в с. Яблунів, Турківського району. 

Джерело.https://teren.in.ua/2017/02/26/26-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/ та Вікіпедія.

25 лютого 1941р. шеф абверу В. Канаріс дав санкцію на створення Українського легіону в складі Вермахту числом 700 - 800 вояків. Сформована "Дружина Українських Націоналістів" в числі 2 х. батальйонів: група "Північ" (в нім. документах "Нахтігаль") та "Південь" ("Роланда").

Батальйон «Роланд» у Завберсдорфі, осінь 1941 року.

Для комплектації легіону особовим складом провід бандерівської ОУН створив мобілізаційний відділ, який очолювали М.Лебедь та О.Луцький. Мобілізованих оунівців і симпатиків орг-ції поділили на 2 частини. В укр. документах новостворені батальйони фігурують під назвою "Дружина українських націоналістів" (група "Північ" та група "Південь"), у документах абверу вони отримали кодові назви "Спеціальний відділ "Нахтігаль"" та "Організація "Роланд"".

Набір до куреня "Н." проводився в Кракові. У столиці Генеральної губернії легіонери проходили заг. стрілец. вишкіл, який включав муштру, зброєзнавство, вивчення основ ідеології укр. націоналізму, оборони від газової атаки, надання першої мед. допомоги, орг. будови армії, військ. топографії, історії воєн, воєнної економіки та ін. дисциплін. Після закінчення першої заг. підготовки частину новобранців відправили до Німеччини, а частину вишколювали в підготовчих таборах абверу на території Лемківщини (Команча, Барвінок, Криниця, Дукля, Закопане). На вишколі укр. бійці перебували напівлегально під виглядом "Служби праці" ("Арбайтдінст"). Найбільша група зі 100 добровольців навчалася в Криниці. Саме серед них було створено хор "Соловейко", який дав життя нім. назві майбутнього батальйону – "Нахтігаль". Завершальна підготовка бійців батальйону проходила у військ. таборі в Нойгаммері разом із 1-м батальйоном спецполку абверу "Бранденбург-800".

Заг. командування куренем зі сторони німців здійснював командир 1-го батальйону полку "Бранденбург-800" Г.Герцнер, а зв'язковим офіцером був оберлейтенант Т.Оберлендер (майбутній міністр у справах переселенців в уряді ФРН). Від ОУН(б) командиром частини було призначено сотника Р.Шухевича (майбутній головнокомандуючий Української повстанської армії). Загалом командний склад "Н." був німецьким. Укр. офіцери займали посади молодших старшин і підстаршин, командуючи взводами та відділами. Ротами командували винятково нім. офіцери – фон Тун, Гоґенштайн, Міддельгауве, Шіллер.

На початку літа 1941 "Н." налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом.

Завершивши навчання, батальйон "Н." отримав озброєння (легку піх. зброю) і був підпорядкований командуванню 52-го армійського корпусу. 16 червня 1941 курінь було перепідпорядковано 49-му корпусові. 18 червня 1941 "Н." прибув до містечка Ряшів (нині м. Жешув, Польща), а звідти маршем добрався до с. Панталовичі за 50 км від кордону. 20 червня 1941 із Панталовичів курінь почали передислоковувати до м. Радимно коло р. Сян за 6 км від рад. кордону. Марш на Радимно тривав 2 дні і завершився до вечора 21 червня 1941. Укр. батальйон разом із 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800" став передовою охороною 1-ї Гірської д-зії (командир – ген. Ріттер фон Лянц). Батальйон полку "Бранденбург-800" отримав завдання наступати на рад. частину міста Перемишль, здобути прикордонні укріплення й атакувати позиції червоноармійців на пн. від Львова. "Н." повинен був іти разом з ним у передовій лінії як найближчий резерв. 22 червня о 3 год 15 хв укр. батальйон переправився через прикордонну річку Сян біля с. Волове. У прикордонних боях "Н." участі не брав, перебуваючи перші 2 дні боїв у резерві. 24 червня 1941 "Н." отримав наказ форсованим маршем відправитися в напрямку Львова. Близько півночі 29 червня 1941, діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові вбивства рад. спецслужбами в'язнів у львів. тюрмах та про вихід Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно прийняв рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941, не очікуючи на підхід осн. сил нім. армії. Перед "Н." і 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800" було поставлене завдання зайняти у Львові електростанцію, вокзал, ратушу, водонапірні вежі та ін. стратегічно важливі об'єкти. Одна сотня "Н." дістала наказ зайняти радіостанцію, а оскільки курінь мав у своєму складі багато вояків, які знали місто, деякі відділи з нього були відправлені до тюрем для перевірки інформації про масові вбивства заарештованих. У Львів курінь "Н." увійшов зранку 30 червня о 4 год 30 хв. Бійці укр. батальйону зайняли стратегічно важливі об'єкти міста й в'язниці. Близько 6 год 30 хв 30 червня 1941 осн. маса солдатів і старшин куреня "Н." зібралася біля собору святого Юра, де їх благословив глава Української греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький. О 8 год ранку солдати укр. батальйону подали до штабу інформацію про виявлення закатованих в'язнів у тюрмі на вул. Лонцького. Серед убитих, між іншими, знайшли брата Р.Шухевича Юрія. О 10 год 30 хв батальйон "Н." зібрався на площі біля міської ратуші, де відбувалися урочистості з нагоди вигнання з міста більшовиків. Протягом дня 30 червня 1941 частина бійців "Н." охороняла стратегічні об'єкти міста, а частина займалася пошуками у в'язницях закатованих родичів та знайомих. Укр. старшини "Н." зав'язали тісні контакти з похідною групою ОУН(б) (див. Похідні групи ОУН), яку очолював Я.Стецько, і включилися в підготовку зборів представників укр. громадськості міста. Близько 20-ї год вечора 30 червня 1941 представники "Н." на чолі з капеланом о. І.Гриньохом вирушили на збори до будинку т-ва "Просвіта", де вітали Акт відновлення незалежності (див. Акт Тридцятого червня 1941). За сприяння бійців укр. куреня, які несли охорону львів. радіо, текст самостійницького акта було двічі зачитано в ефірі (ввечері 30 червня і вранці 1 липня 1941). Занепокоєне активною політ. діяльністю бійців "Н.", яка йшла в розріз з офіц. політикою нацистів на окупованій укр. території, нім. командування 1 липня 1941 віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова й передати їх під охорону новоприбулих відділів нім. поліції. Прагнучи розосередити укр. частину, щоб позбавити військ. опори щойно створений уряд задекларованої укр. д-ви, німці надали воякам "Н." тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю надати можливість укр. солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в'язницях і поховати їх. Після завершення відпускного тижня командування Вермахту, щоб не залишати у Львові укр. військ. частини, віддало наказ "Н." 7 липня 1941 залишити місто. Перша сотня "Н." 7 липня через Золочів виїхала в напрямку Тернополя, а 8–9 липня місто покинули й ін. 2 сотні. У рад. та польс. істор. літературі тривалий час побутувала версія про причетність укр. добровольців з батальйону "Н." до розстрілів польс. інтелектуалів та єврейс. погромів у Львові на початку липня 1941. Найновіші дослідження укр. і польс. учених доводять необґрунтованість звинувачень "Н." в злочинних акціях у Львові. Документи, які є сьогодні в руках дослідників, дають підставу стверджувати, що наказ про знищення 25 львів. професорів віддав шеф СД у Ген. губернії, бригаденфюрер СС

К.-Е.Шенгарт. Пошук та розстріл інтелектуалів виконала очолювана ним "Айнзацкоманда для особливого застосування" ("Einsatzkommando zur besonderen Verwendung"; див. також Айнзатцгрупи), до якої, окрім німців, входило 6 українців-перекладачів, відібраних серед членів укр. допоміжної поліції з Ген. губернії. Очевидно, наявність у складі "айнзацкоманди" українців спричинила на довгі роки приписування цього злочину "Н.". Виявлені нім. документи також дають підставу стверджувати, що масові розстріли євреїв (було знищено 1400 осіб) в ніч з 4 на 5 липня 1941 у Львові здійснювалися нім. поліцією безпеки. Необхідно пам'ятати й про те, що з виявленням у львів. в'язницях трупів жертв НКВС львів. обивателі почали звинувачувати місц. євреїв у причетності до розстрілів. Розлючена юрба, яка складалася з люмпенізованих елементів (українців і поляків) здійснила погром єврейс. помешкань. Цілком можливо, що деякі солдати укр. батальйону "Н." з особистих переконань чи мотивів могли брати участь у репресіях проти львів. євреїв, однак немає достовірних документів, які б однозначно свідчили про участь в антиєврейс. акціях усіх бійців куреня або про віддачу наказів командуванням частини про злочинні акції.

Натомість із розсекречених 2008 документів рад. спецслужб чітко випливає, що кер-во ОУН(б) у червні–липні 1941 категорично забороняло членам орг-ції брати участь у нищенні євреїв, а звинувачення проти "Н." були сфальсифіковані 1959 за розпорядженням кер-ва Комітету державної безпеки СРСР з метою компрометації тодішнього міністра уряду ФРН – вже згаданого тут Т.Оберлендера.

Після виїзду зі Львова перші групи бійців "Н." прибули до Тернополя в 2-й половині дня 7 липня 1941. Укр. громадськість міста урочисто вітала легіонерів на ринковій площі. Осн. частина куреня "Н." дісталася до Тернополя о 15 год 9 липня 1941 й залишилася в місті на ніч. 10 липня 1941 курінь виїхав до Гримайлова, де займався організацією переправи військ і вантажів через р. Збруч. У Гримайлові була проведена реорганізація укр. батальйону. Новим командиром "Н." став капітан Ф.-В.Гайнс, одна укр. сотня була залишена в тилу, її замінила нім. рота. 13 липня 1941 "Н." переправився через р. Збруч і розпочав рух на сх. як передове забезпечення 1-ї Гірської д-зії. Через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражня укр. батальйон просувався до Проскурова (нині м. Хмельницький).

14 липня 1941 "Н." брав участь у штурмі рад.укріплень на старому польсько-рад. кордоні (т. зв. лінія Сталіна) і ввечері 14 липня поряд з ін. частинами вермахту ввійшов до Проскурова. У цьому місті укр. курінь перейшов під командування альпійської охоронної д-зії. 16 липня 1941 "Н." через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив у напрямку на Вінницю. 17 липня 1941 "Н." брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім – у боях за Вінницю. За хоробрість, виявлену в боях за Браїлів і Вінницю, укр. батальйон було відзначено похвалою, а Ю.Лопатинський та о. І.Гриньох отримали Залізні Хрести 2-го класу.

З Вінниці "Н." було передислоковано до м. Юзвин (Некрасове) на двотижневий відпочинок. Там укр. старшини батальйону дізналися про те, що 17 липня 1941 А.Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Ген. губернії, а також про арешти лідерів ОУН(б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності. У такій ситуації Р.Шухевич як укр. командир батальйону надіслав до верховного командування Вермахту протест, в якому наголосив, що внаслідок "арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії". Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941, згідно з яким спецвідділ "Н." мав пішим маршем передислокуватися до Жмеринки. На залізничній станції курінь роззброїли (тільки старшинам лишили особисту зброю), посадили до ешелонів і під охороною нім. жандармерії вивезли до Кракова. У столиці Ген. губернії батальйон очікував на вирішення своєї подальшої долі. 22 серпня бійці батальйону були відправлені до місця передвоєн. дислокації в Нойгаммері, куди прибули 27 серпня 1941.

Наприкінці вересня 1941 легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 укр. старшини батальйонів "Н." і "Роланд" зібралися на спільну нараду, на якій виробили звернення до нім. командування й керівників Райху, яке залишилося відоме в історії під назвою "Меморандум українського Легіону". Документ складався з 10-ти пунктів, у яких містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців легіону, українізувати весь командний склад легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби легіону надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на 1 рік. "Меморандум" був переданий представникові ОКВ. Відповіддю німців стало переформування легіону в частину охоронної поліції й підписання з 1 грудня 1941 індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на 1 рік служби.

21 жовтня обидва курені об'єдналися в одну частину. На той момент легіон налічував 650 укр. солдатів і старшин. Командування укр. формуванням було покладене на майора Є.Побігущого, ад'ютантом комбата став поручник О.Орлик-Герман, заст. командира легіону і командиром 1-ї сотні призначили Р.Шухевича; сотник 2-ї сотні – Бригідер; 3-ї – поручник В.Сидор; 4-ї – поручник Павлик, капеланом куреня став о. І.Дурбак. У такому складі добровольчий легіон пробув у Франкфурті-на-Одері аж до 19 березня 1942.

Весною 1942 нім. командування вирішило перекинути укр. батальйон до тилової зони 3-ї танк. армії генерал-полк. Г.Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й д-зії охоронної поліції генерал-лейтенанта А.Якобі. Безпосереднім шефом укр. батальйону в Білорусі став майор Шредер, командир 62-го охоронного полку (4-го полку 201-ї охоронної д-зії). Тому в спец. літературі укр. легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-м батальйоном охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину "Курінь імені Євгена Коновальця".

Дата від'їзду була призначена на 19 березня 1942. Частина одержала польові кухні, амуніцію, номер польової пошти та нове обмундирування – звичайну поліційну уніформу (без жодних укр. відзнак). Мундири – сіро-блакитного кольору з коричневими комірцями та манжетами, обшитими світло-зеленими опасками, штани пошиті із зеленого сукна. На комірцях носилися поліційні петлиці у вигляді подвійних сріблястих котушок із зеленими просвітами. На лівому рукаві мундира по середині плеча нашивали відзнаки нім. поліції – вишитий зеленим шовком орел, обрамлений вінком із дубового листя, у кігтях орла – коло з вишитою в середині чорними нитками свастикою. З таким самим орлом були й кокарди на традиційних срібно-блакитних поліційних пілотках. Доповнював уніформу пояс із відчеканеною на блясі свастикою та написом по колу: "З нами Бог". Офіцерських відзнак у батальйоні не використовували аж до літа 1942.

У Білорусі 201-й укр. батальйон не був сконцентрований в одному місці. Солдати його чотами й сотнями розсіювалися по різних опорних пунктах. Так, 2-га сотня сотника Бригідера служила в м. Боровки при штабі куреня, одночасно охороняючи великі склади амуніції та зброї, а ін. частини перебували в Лепелі, Бойчеково, Комені, Жарах, Воронежі (білорус. село, біля р. Березина), Борисові, Велівщині, Боженковичах та ін. дрібних поселеннях.

Після приїзду до Білорусі курінь отримав завдання – охороняти мости на ріках Березина та Зх. Двіна. Для цього легіон розташували на просторі уявного квадрата зі сторонами по 50 км. Відділам, які перебували в містечках (там гол. чин. квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місц. нім. адміністрацію. Крім того, до обов'язків українців належало постійне прочісування лісових масивів для виявлення й знешкодження партизан. баз і таборів. Кожна сотня легіону охороняла відведений їй квадрат, сторони якого мали по 12 км, окрім 2-ї сотні, що завжди залишалася при штабі, 3-тя сотня поручника В.Сидора була на пн. зони відповідальності укр. батальйону, 1-ша сотня Р.Шухевича – у центрі, 4-та – поручника Павлика – на півдні.

Наприкінці листопада 1942, коли добігав до кінця термін річного контракту легіонерів з нім. командуванням, офіцери-українці провели нараду, на якій вирішували максимально обмежити активну участь батальйону в нім. військ. акціях, щоб уникнути подальших втрат (за 9 місяців перебування в Білорусі легіон втратив 49 осіб убитими і 40 пораненими).

1 грудня 1942 бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт із німцями. Від 5 грудня 1942 до 14 січня 1943 тривало перевезення укр. добровольців з Білорусі до Львова. У Львові рядових учасників батальйону звільняли, а офіцерів-українців заарештовували й утримували в ув'язненні до квітня 1943.

Джерело. ПАТРИЛЯК Іван Казимирович

дата публікації: 2010 р.

Література:

Дружини українських націоналістів у 1941–1942 рр. (спогади комбатантів). Мюнхен, 1953

Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. Мюнхен–Лондон, 1982

У лавах дружинників: спогади учасників. Денвер, 1982

Кальба М. "Нахтігаль" (курінь ДУН) у світлі фактів і документів. Денвер, 1984

Його ж. Дружини українських націоналістів. Детройт, 1992

Трофимович В.В. Історія військових формувань ОУН (1939–1942 рр.). Львів, 1994

Кальба М. Ми присягали Україні: ДУН 1941–1943. Львів, 1999

Патриляк І.К. Легіони українських націоналістів (1941–1942): Історія виникнення та діяльності. К., 1999

Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). Львів, 2003

Патриляк І.К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках. К., 2004

Кальба М. ДУН в розбудові УПА. Тернопіль, 2005

Motyka G. Ukraińska partyzanka 1942–1960. Warszawa, 2006

Патриляк І.К. Діяльність Р. Шухевича в Українському легіоні (1941–1943 рр.). В кн.: Український визвольний рух, зб. 10. Львів, 2007

В'ятрович В. Як утворилася легенда про Nachtigall. "Дзеркало тижня", 2008, № 6, 16–22 лютого (http://www.dt.ua/3000/3150/ 62036)

Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 65, спр. С-9079, т. 50, арк. 129–131 (документ Проводу ОУН(б) щодо участі членів організації у вбивствах євреїв)

Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 1, оп. 4 (1964 р.), спр. 3, т. 5, арк. 55 (вказівка заступника начальника 2-го головного управління КДБ при РМ СРСР Ф. Щербака щодо компроментації "Нахтігалю")

Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 1, оп. 4 (1964 р.), спр. 3, т. 5, арк. 80 (довідка Управління КДБ при РМ УРСР по Хмельницькій області про відсутність інформації щодо злочинів "Нахтігалю")

Галузевий державний архів Служби безпеки України, Там само, арк. 83 (довідка Управління КДБ при РМ УРСР у Львівській області про згоду окремих громадян дати фальсифіковані свідчення щодо злочинів "Нахтігаль")

Web: http://www.OUN-UPA.org.ua

http://www.posuk-Lviv.okg.ua

http://www.cun.org.ua

http://www.upa.in.ua

http://www. cdvr.org.ua.

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Nakhtihal

25 лютого 1905р. народився Павло Павлович Вірський, Український хореограф, балетмейстер, організатор Національного ансамблю танцю України.

Народився 25 лютого 1905 р. в м. Одесі. Юним 18-річним хлопцем, у 1923 р., П. Вірський вступає до Одеського музично-драматичного училища, де хореографічне відділення очолював В. Пресняков.

Навчання пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення хореографічного фольклору, утвердило у ньому віру в безмежні можливості хореографії. Закінчивши в 1927 р. навчання в Одесі, він рік стажувався в Московському театральному технікумі у знаменитого Асафа Месерера.

Працювати П. Вірський поїхав додому – в Одеський оперний театр. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим 1928 р. він показує оригінальну, самобутню за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак». 1929 р. вони ставлять «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський танцює партію Клода Фролло.

Вірський і Болотов органічно доповнювали один одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова й Вірського («Лебедине озеро», «Корсар», «Дон Кіхот» та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино зливалися елементи класичної і народної хореографії.

У 1931-1933 pp. вони – балетмейстери Одеського театру.

У 1933-1934 рр. – очолюють трупу Харківського театру ім.М.Лисенка, де ставлять «Раймонду» й «Есмеральду».

У 1934-1935 рр. керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет на сюжет «Декамерона» «Міщанин із Тоскани» (муз. В. Нахабіна), мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30-40-х років в Україні. Вірський виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття – лише преамбула до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в українській культурі.

Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля – український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних опер.

Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі наприкінці 20-х років танців в опері М. Лисенка «Тарас Бульба». Сповнений емоцій і сили «Козачок» був першим запереченням безпосереднього перенесення на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді. Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів.

Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Вірський і Болотов поставили танці в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві 1936 p., фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української народно-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів, і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного колективу.

На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела – побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ – до створення професійної народної хореографічної школи.

Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини – своєрідні балети-мініатюри, такі як «Українська сюїта», «Запорожці» та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики.

Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени держави.

Болотов їде з Києва і в 1948 р. створює ще один блискучий ансамбль народного танцю – «Жок» (Молдова).

Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 рр. йому «надана честь» працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві.

За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі, здавалося б, номери-одноденки, як «Моряки флотилії» «Радянська Україна», «Кукурудза», «Ми пам'ятаємо» чи «Бухенвальдський набат», – залишалися безумовно українськими за музикою, хореографічною лексикою, світобаченням. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний «Повзунець», лубочні «Ляльки», до сліз щемливі «Чумацькі радощі», «Одна пара чобіт на вісім ніг» та ін. Фінальний «Гопак», що став візитною карткою ансамблю, півстоліття викликає бурхливі овації в найбільших концертних залах планети.

В останні роки життя, щоб розширити «регіональну географію» концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з'являється чудова «Березнянка» в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог.

Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа.

Павло Вірський помер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Мине ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали «ансамблем Вірського», одержить право офіційно носити ім'я свого творця. 

Джерело.http://www.ounb.km.ua/vistavki/virsky/index.php

25 лютого 1850р. народився Володимир Барвінський, Український громадський діяч, історик, соціолог, письменник, літературний критик, публіцист і перекладач. Один зі співзасновників товариств "Просвіта" і "Рідна школа", засновник і перший редактор газети "Діло".

Народився 25 лютого 1850 року в селі Шляхтинці (тепер Тернопільського району, Тернопільської області) в родині священика.

Вчився у народній школі рідного села, згодом у Першій Тернопільській гімназії (1861–1867). Нещасливий випадок, що трапився в 14-річному віці, підірвав його здоров'я, ізолював від ровесників. З того часу Володимир усамітнився біля книжок. Своє дитинство змалював в автобіографічній повісті «Скошений цвіт» (1877).

1869 — вступив на правничий факультет Львівського університету, який закінчив 1872 року. З 1872 р. служив в адвокатських канцеляріях Львова.

Один із співзасновників товариств «Просвіта» (1868) і «Руського Товариства Педагогічного» (1881).

1876–1880 — редактор журналу «Правда». 1880–1883 — засновник і перший редактор газети «Діло» (найбільшої української газети в Галичині, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р.). Працював і мешкав у редакції.

Уважався одним із провідників партії народовців у Галичині.

30 листопада 1880 — організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав.

Барвінський був знайомий і підтримував зв'язки з Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Драгомановим, Миколою Костомаровим. 

Помер 3 лютого 1883 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі (поле № 3), поряд з гробницею Маркіяна Шашкевича. На смерть відгукнулися Іван Франко і Корнило Устиянович (І. Франко написав вірш «На смерть бл. п. Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 р.»). В 1892 році громадськість на могилі В. Барвінського поставила надгробний пам'ятник скульптора Станіслава Левандовського. Від 1993 року у Львові існує вулиця Барвінських (колишня Верховинська). 

Джерело Вікіпедія.

25 лютого 1871р. в Новограді-Волинському в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки) народилася відома поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка Лариса Косач, що увійшла в історію Української і європейської літератури під іменем Леся Українка.

Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини.

Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка.

Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська, болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Через хворобу (а точніше – через потребу постійного лікування) Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, в Ялті. Любила бувати в театрі та опері (відвідала майже всі найкращі європейські театри), прекрасно розбиралася в європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури та науковими працями. Критикувала «народництво» і всіляко просувала європейські тенденції в українську культуру, стала однією з провісників модернізму в українській літературі.

Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації.

У 1888 році разом з братом Михайлом стала співорганізатором літературного гуртка української молоді «Плеяда». Серед членів гуртка були Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Агатангел Кримський, Максим Славінський, Олександр Черняхівський та інші.

Леся не лише писала власні твори, але й активно займалася перекладами, адаптуючи європейську класику до українського читача. На той час українська література, яка була переважно сконцентрована на зображенні села, зіткнулася з проблемою нестачі слів для збільшення образності. Тому українська інтелігенція взялася за модернізацію української мови. Зокрема, Лесі Українці ми завдячуємо слів «промінь», «напровесні», Олена Пчілка ввела в лексикон українців слова «палкий», «мистецтво», «переможець», «нестяма», а Михайло Старицький подарував нам такі слова, як «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «страдниця» та ін.

Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».

Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.

10 маловідомих фактів про Лесю Українку:

1. Перші півроку життя Леся провела з батьком – у Ольги Косач після народження доньки розвинулася анемія і вона поїхала лікуватися в Європу. Петро Косач на цей час узяв відпустку і цілком зосередився на опіці над старшим сином Михайлом та Лесею, фактично, врятувавши її від смерті.

2. У Лесі та Михайла був особливий духовний зв’язок. Їх в родині навіть називали спільним іменем Мишелосіє. Також Лесю часто називали Зея, Зеєчка – за назвою сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), бо вона була тоненька і тендітна, як стебло кукурудзи. В Колодяжному, де пройшло дитинство і юність поетки, вона товаришувала з сільськими дітьми, зустрічала череду, купалася в озері, потайки бігала до лісу, заступалася за селян, якщо худоба чинила шкоду.

3. З дитинства була допитливою. Читати навчилася в 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, в шість – майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія» під враженням під враженням від засудження тітки Єлі (батькової сестри Олени Косач) на заслання до Сибіру за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна. У 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Псевдо «Українка» запозичила від рідного дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався «Українець». Вперше так підписала свої вірші у тринадцять років у львівському часописі «Зоря», а в чотирнадцять опублікувала першу поему «Русалка».

4. Могла стати першою в Україні жінкою-композитором, мала абсолютний слух і надзвичайний хист до музики. У 5 років почала грати на роялі і написала власну музичну п’єсу. Грати вчила спочатку батькова сестра, Олександра Косач-Шимановська, потім – перша дружина Миколи Лисенка Ольга о’Коннор. Але хрест на кар’єрі поставила хвороба – після чергового загострення у Лесі було видалено частину вражених хворобою кісток і дівчинка кілька місяців провела в гіпсі.

Також Леся прекрасно малювала, зокрема й морські пейзажі, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою жінкою-мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна картина Лесі Українки олійними фарбами.

5. Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народні строї. У Києві початку ХХ століття, коли після вбивства Олександра ІІ почався період реакції, таких родин лишилося тільки три на всю столицю: Лисенки, Старицькі і Косачі. До речі, у 1903 році в Полтаві на відкритті пам'ятника Котляревському, де зібралися видатні письменники та громадські діячі, мама Лесі Українки, Олена Пчілка проігнорувала заборону виступати українською і звернувся до присутніх рідною мовою.

6. Леся Українка була надзвичайно працездатною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Загалом повне зібрання творів Лесі Українки становить 14 томів. Найперша ж збірка «На крилах пісень» побачила світ у березні 1893 року у Львові за сприяння Івана Франка – наклад книги тоді був лише 500 примірників.

7. У ніч з 17 на 18 січня 1907 року на київській квартирі Косачів поліція провела обшук, вилучивши 121 брошуру соціалістичного змісту, що належали переважно братові поетеси. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештували і протримали у відділку ніч. З того часу Леся Українка опинилася під негласним наглядом поліції – навіть для поїздки в Колодяжне вона змушена була давати заяву поліції. Цензура не раз забороняла її твори – більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії: на Галичині чи в Буковині, які тоді входили до Австро-Угорщини.

8. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка був молодшим від неї на 9 років і теж хворів туберкульозом. Довгий час Леся жила з ним «цивільним шлюбом» – повінчалися вони тільки в 1907 році, під тиском родини. В останні роки підтримувала чоловіка, заробляючи на життя та лікування перекладами та приватними уроками.  

Похорон Лесі Українки на Байковому кладовищі. Фото: uk.wikipedia.org

9. Климент Квітка пережив Лесю на 40 років, присвятивши життя збереженню її пам’яті. Вони зблизилися на ґрунті захоплення фольклором, разом бували у фольклорних експедиціях. Сама Леся Українка знала більше 500 народних пісень, і їхнє знайомство почалося з пропозиції записати ці пісні. Пізніше Лариса Косач-Квітка дала 300 рублів на організацію фольклорної експедиції Філарета Колеси, в ході якої були здійснені унікальні записи на воскові валики виступів кобзарів. На одному з таких валиків Климент Квітка записав голос Лесі Українки – цей валик зберігся до нашого часу.

10. Пам’ятники Лесі Українці є в Києві, Луцьку, Ковелі, Новограді-Волинському, а також в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні, Телаві та багатьох інших містах світу. За значний внесок Лесі Українки в українську літературу, її ім’ям у 1970 році назвали астероїд — «2616 Леся».

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/25/1871-narodylasya-lesya-ukrayinka-poetesa