12 (13) березня 1983р. заарештована член Української Гельсінської Групи (УГГ) ГЕЙКО (МАТУСЕВИЧ) ОЛЬГА ДМИТРІВНА. З цього приводу до світової спільноти звернулося Західне представництво УГГ. Зверення підписали П. Григоренко, В. Малинкович, Л. Плющ, Н. Світлична.

(нар. 9.09.1953, м.Київ) Правозахисниця, член Української Гельсінкської Групи (УГГ). У 1976 р. закінчила Київський держунівеситет за спеціальністю слов’янська філологія. На роботу за фахом улаштуватися не змогла - заважали дзвінки з КДБ у відділи кадрів. Працювала коректором у видавництві „Радянська школа“.

Після арешту чоловіка, М.МАТУСЕВИЧА, і М.МАРИНОВИЧА (членів-засновників УГГ) 26.04 1977 подала заяву до райкому про вихід із комсомолу на знак протесту проти арешту їх, а також М.РУДЕНКА та О.ТИХОГО, і включилась у кампанію захисту заарештованих. Подавала скарги і заяви в прокуратури, КДБ, зверталася до світової громадськости, зустрічалася з іноземними журналістами. 13.05 виступила з заявою про вступ до УГГ. Одразу після суду над М.МАРИНОВИЧЕМ і М.МАТУСЕВИЧЕМ, який попросив Ольгу зв’язатися з А.САХАРОВИМ, її обманом ізолювали у венеричній лікарні. 

Випустили через 2 місяці, коли засуджених вивезли з Києва. Після „виписки“ з лікарні під загрозою звільнити за статтею „за прогули“ Ольгу попросили піти з роботи.

Ольга далі підтримувала тісні зв’язки з „відмовниками“, "інакодумцями" національно-демократичного і загальнодемократичного спрямування", з віруючими, з Московською Гельсінкською Групою, іноземними кореспондентами. Її часто затримувала міліція под вигаданими приводами.

У кінці 1978 р. на короткому побаченні М.МАТУСЕВИЧ попросив Ольгу виїхати з СРСР. Ольга зайнялась питанням власної еміґрації та допомогою іншим бажаючим еміґрувати. 

У квітні 1979 одержала виклик зі США. При спробі потрапити в консульство США в Києві була затримана міліцією. Їй прямо сказали, що коли буде ще намагатися пройти в консульство, то буде заарешована за звинуваченням у крадіжці або проституції. 

Чоловікові не засвідчили дозволу на виїзд дружини, а в районному ВВІРі їй порадили разлучитися. Ольга сплатила держмито і відіслала свої документи на виїзд Л.Брежнєву, додавши заяву з вимогою доволу на еміґрацію, а також військовий квиток і диплом.

Співробітники КДБ, в тому числі й Олександр Радченко (за незалежности став міністром внутрішніх справ, очолював Службу Безпеки України), радили Ользі скористатися ізраїльським викликом, розлучившись для цього з М.МАТУСЕВИЧЕМ і фіктивно одружившися з євреєм. Однак Ольга намагалася „пробити“ українську еміґрацію.

У кінці 1979 двоє неповнолітніх вчинили напад на Ольгу з метою зґвалтування. Згодом один із них ще раз погрожував їй зґвалтуванням і вбивством. 24.11 0 16 год. в центрі Києва на Ольгу напав невідомий і кілька разів ударив її. Одразу ж з'явилися співробітники міліції, Ольгу було затримано і разом з художником Василем Кулею, який намагався втрутитися, доставлено до Ленінського райвідділу міліції, де їх протримали до 23 год. Ользі було заявлено, що на неї передається справа до суду за бійку на вулиці та опір міліції. 10.12 її затримали на кілька годин у Москві за участь у демонстрації біля пам'ятника Пушкіну в День прав людини.

07.01 1980р. Ользі у міськму ВВІРі запропонували забрати документи і заяву на виїзд. Ольга відмовилася. У лютому її викликали до військкомату і завимагали пред'явити військовий квиток. Ольга порадила їм звернутися до Брежнєва. На запитання, як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка, Ольга відповіла, що не має жодних зобов'язань перед так званою батьківщиною (СРСР), яка грубо порушує права своїх громадян. Ольга також заявила, що вважає війну в Афганістані окупаційною. Двоє співробітників військкомату і троє „свідків“ за дверима пізніше свідчили про це в суді проти Ольги.

12.03 1980р. Ольга була заарештована за звинуваченням у зведенні наклепів на радянський лад (ст.187-1 КК УРСР). Ще в камері попереднього ув'язнення Ольга написала заяву про відмову від радянського громадянства. Під час слідства і на суді не відповідала на будь-які запитання і не підписувала протоколи допитів. Суд вона не визнала, як і не визнала себе винною. 26.03 засуджена Київським міським судом до 3 р. таборів загального режиму. Про суд навіть її батьки дізналися випадково після його завершення. Строк відбувала в Одесі в таборі ЮГ-311/74.

12.03 1983, після вручення їй довідки про звільнення, на виході до адміністративної зони Ольга була затримана трьома невідомими в цивільному і в мікроавтобусі відвезена до місцевого КДБ, де їй запропонували відмовитися від своїх переконань. Ольга не погодилася, після чого з'явилося аж два прокурори і їй було пред'явлено обвинувачення за ст. 62, ч. 1 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда“). 10.10 1983р. Ольга засуджено Одеським облсудом до 3 р. таборів суворого режиму. Покарання відбувала у жіночому політичному таборі ЖХ-385/3 в с.Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія.

Ольга брала участь в акціях протесту, за що неодноразово потрапляла до ШІЗО, а за 7 місяців до кінця строку - в ПКТ за відмову, йдучи в ШІЗО, зняти колготи, мотивуючи це низькою температурою в камері і високою (38 градусів) у себе.

У 1985 році звернулася з відкритим листом до литовського поета Едуардаса Межилайтіса, який виступив на захист американського індіянця-терориста, що оголосив голодівку. Ольга доводила, що його співгромадяни перебувають у набагато гіршому становищі. Лист поширювався на Заході і в Литві.

12.03 1986р. Ольга повернулася до Києва. Цілий рік їй відмовляли у прописці біля важко хворої матері. Працювала вихователькою в яслах, розклеювала афіші.

У серпні 1988р. Ольга була одним з ініціаторів створення і була обрана секретарем Українського культурологічного клубу, який першим в Україні почав обговорювати „білі плями“ в історії. У другу річницю Чорнобильської катастрофи, 26.04 1988, УКК організував першу в Києві демонстрацію, під час якої Ольга, яка була тоді в декретній відпустці, отримала кулаком у живіт від полковника міліції Григор'єва, який пізніше „прославився“ в справі С.ХМАРИ.

З 1990 року Ольга була головним редактором журналу Української Православної Церкви „Церква і життя“, працювала у видавничому відділі Інституту археоґрафії АН України, в інформаційному агентстві УНІАР, редаґувала „Вестник Либеральной партии Украины“. Зараз - керівник ефір-дайджесту „Україна сьогодні“ в інформаційно-видавничій фірмі „КН“.

Бібліографія:

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 165-174.

Українська Гельсінкська Група. 1978 — 1982. Документи і матеріяли. Торонто- Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 83-86.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 11.

Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод.— Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1978.— С. 114-115,

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 30-31, 296.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 45.— С. 23.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49.— С. 9-11.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 52.— С. 43, 46, 123, 130; вип. 53.— С. 76-77.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 1-5, 2-4, 2-7, 3-1, 3-2, 4-2, 9-1; 1984, 3-2.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada: 1980.— P. 19.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 123–226 http://archive.khpg.org/index.php?id=1113845768&w ;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 131–132; 2-е вид.: 2012 р., – С. 147–148.

Автор. Софія Карасик, Харківська правозахисна група. 

Проти ночі з 13 на 14 березня 1939р. у Карпатську Україну вторглася 40-тисячна угорська армія.

Схема нападу на Карпатську Україну

*******

До захоплення Карпатської України угорськими військами спочатку планували приступити 12 березня 1939 року, у день проведення виборів в місцевий Сейм, але німецький уряд відкинув цю ідею, повідомивши, що своєчасно повідомить про час початку окупації.

Угорці зосередили на кордоні 12 дивізій VI армії й у ніч із 13 на 14 березня угорська армія невеликими силами почала просування углиб території Карпатської України.

О 2:00 ночі підрозділи «Карпатської січі» (у той час — напіввійськової організації, що налічувала 5 тис. чоловік) для захисту від угорців за наказом прем'єр-міністра Августина Волошина отримали зброю на складі хустської жандармерії (41 гвинтівку і 90 пістолетів зі спорядженням).

Близько четвертої ранку до заступника коменданта «Карпатської січі» Івана Романа надійшов дзвінок від чеських офіцерів, які вимагали повернути зброю на склад. Комендант, зіславшись на указ Августина Волошина, категорично відмовився. У відповідь генерал Лев Прхала наказав частинам 45-го полку, що дислокувався в Хусті, вилучити зброю силою.

О 6:00 ранку чехословацькі війська, в кількості 200 солдатів, озброєних шістьма легкими танками (LT vz.35), чотирма бронемашинами (OA vz.30), важкими гарматами, кулеметами й мінометами, атакували головні будівлі січовиків: кіш, «Січовий готель», головну команду, «Жіночу сікту» і «Летючу естраду». Керівництво автономної Карпатської України звернулося до чехів із закликом припинити вогонь, але відповіді на пропозицію не надійшло. 

Січовики приступили до захоплення складів зі зброєю, адміністративних будівель і роззброєння патрулів. Озброєні сутички між січовиками і чехословацькими військами продовжувалися понад 8 годин. На вулицях Хуста з'явилися барикади, зав'язалися постійні вуличні бої.

Водночас прем'єр-міністр Волошин намагався врегулювати конфлікт. Кілька спроб додзвонитися до центрального уряду не увінчалися успіхом — Прага не відповідала. 

Старши́на Карпатської Січі. Зліва направо: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець

********

Після телефонної розмови між прем'єр-міністром Августином Волошиним (який виступав категорично проти озброєного нападу чехословацьких військ на підрозділи січовиків) і генералом Львом Прхалою на вулицях установилося перемир'я — Чехословаччина повернулася до казарм, а «Карпатська січ» роззброїлася.

За даними різних джерел, втрати січовиків становили від 40 до 150 убитими й близько 50 пораненими, втрати чехословаків — від 7 до 20 солдатів і жандармів убитими. За час протистояння між Січчю і чехословаками угорські війська зайняли три села біля Мукачевого.

Вранці 14 березня 1939 року командувач східною групою військ генерал Лев Прхала, вважаючи, що вторгнення угорських військ не було санкціоновано Берліном, віддав наказ про початок оборони. Проте після консультацій з Прагою увечері цього ж дня він же віддав наказ про евакуацію чехословацьких військ і держслужбовців з території Підкарпатської України. Евакуація відбувалася у трьох напрямках: західному — до Словацької республіки, північному — до Польської республіки і південно-східному — до Королівства Румунія.

У цих обставинах 15 березня 1939 року Августин Волошин проголосив по радіо незалежність Карпатської України і направив до Берліна Адольфу Гітлеру телеграму, в якій просив узяти країну під протекторат Третього Рейху. У відповідь німецький уряд відмовив в підтримці і порадив не чинити опору угорським військам. Цього ж дня угорський уряд направив до Хуста свого парламентера з пропозицією роззброїтися і мирно увійти до складу Королівства Угорщина. Волошин відповів відмовою, заявивши, що «Карпатська Україна мирна держава і хоче жити в мирі з сусідами, але у разі потреби дасть відсіч будь-якому агресорові». У Закарпатті оголосили мобілізацію.

Увечері 15 березня, в день початку німецької окупації Чехословацької республіки, угорські війська зробили загальний наступ по чотирьох напрямах: Ужгород — Перечин — Ужок; Ужгород — Свалява — Лавочне; Мукачеве — Іршава — Кушниця; Королево — Хуст — Ясіня — Волове. 

«Карпатська січ» поповнила свій склад добровольцями, в основному демобілізованими солдатами чехословацької армії з місцевого населення, і, маючи в своєму складі 10—12 тис. погано озброєних бійців, спробувала чинити опір. Основного удару угорці завдали по лінії Ужгород — Перечин, прагнучи цим відрізувати Карпатську Україну від Словацької республіки. Угорська армія наштовхнулася на сильний опір біля села Горонда, де сотня «січовиків» М. Стойка утримувала оборону впродовж 16 годин.

Важкі бої йшли за міста Хуст і Севлюш, який неодноразово переходив з рук в руки. 

Найбільш кровопролитним став бій на підступах до Хуста, на Красному полі. За даними угорських архівів, в цьому бою з боку «січовиків» загинуло 230 чоловік, а з угорської — 160. Опір «січовиків» загрожував затягуванням бойових дій, але на допомогу угорцям прийшли поляки, які почали свій наступ від Ужоцького перевалу.

Вранці 16 березня, через добу після проголошення незалежності, уряд Карпатської України покинув Хуст, попрямувавши у бік румунського кордону, а через кілька годин угорські війська здійснили штурм столиці Карпатської України. У штурмі міста взяли участь 24-й угорський батальйон прикордонників і 12-й самокатний батальйон, також активно використовувалися авіація і протитанкові гармати. Угорцям протистояли понад 3 тис. «січовиків», які мали на озброєнні 12 одиниць бронетехніки, відібраної раніше у чехословаків. Під натиском гнітючих сил супротивника «січовики» були вимушені відступити з міста.

17 березня угорські війська узяли Рахів, Ясіню і Буштино. Волошин зі своїм найближчим оточенням через Тячів дістався до румунського кордону в районі Великого Бичкова. З Королівства Румунія він перебрався до Королівства Югославія, а потім через Відень до окупованої гітлерівцями Праги, де був призначений ректором місцевого Українського вільного університету і пробув там до 1945 року і там же був заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ і вивезений до Москви, де помер 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця. 

15 березня 2002 року президент леонід кучма підписав указ про надання Волошину посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави. 

Увечері 17 березня (за іншими даними 18 березня) всю територію Карпатської України окупували угорці. 18 березня (після узяття Воловця — останнього населеного пункту, утримуваного «січовиками») угорські війська завершили окупацію Закарпатської України і вийшли на всій лінії кордонів з Польською республікою і Королівством Румунією. Організований опір припинився, проте окремі підрозділи «Карпатської січі» продовжували боротьбу в партизанських загонах ще протягом трьох тижнів, а на території Воловеччини і Рахівщини — до січня 1940 року. Генеральний штаб мадярської армії в березні 1939 року вирішив провести ряд бойових операцій з очищення Карпатської України від «чужих елементів», а про їхній хід доповідати кожні десять днів. «Чужі елементи», до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.

18 березня розстріляли коменданта Волівської Січі Степана Фігуру.

Ватажок Хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», перебуваючи в хустській в'язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров'ю написав записку:

Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну.

Бойові втрати сторін протягом війни склали:

«Січовики»: 430 убитими, понад 400 пораненими, близько 750 полоненими;

Угорська армія: 197 убитими, 534 пораненими. Офіційні угорські дані: 72 убитими, 163 пораненими, 4 зникло безвісти, 2 полонених.

Сукупні втрати «січовиків», за різними даним, склали від 2 до 6,5 тисяч чоловік. Різниця пояснюється тим, що більшість з них загинула не в зіткненнях з регулярними угорськими частинами, а в результаті зачисток і розстрілів полонених. До цього приклало руку і місцеве угорське населення, яке озброїлося залишеною чехословаками зброєю: воно почало полювати за групами січовиків і вбивати їх на місці без суду і слідства.

Крім того, січовиків, які здавалися полякам, розстрілювали на місці, причому вихідців зі Східної Галичини (складової частини Польської республіки на той час), яких затримували угорські окупанти в Закарпатті, передавали польській прикордонній службі. Частина бійців «Карпатської січі», яка відійшла до Королівства Румунія, була роззброєна, пограбована місцевим населенням і видана угорцям. Січовиків, які вижили, тримали в угорському концтаборі села Ворюлюпош поблизу міста Ньїредьгаза. За перші два місяці після окупації на роботу до Королівства Угорщина погнали 59 377 жителів Закарпаття, до Німеччини — 686 осіб.

« В перших тижнях настрій українського населення при мадярській окупації був дуже пригноблений. Мадярські жандарми і вояки виробляли страшні речі. У Тячові від 17 березня зачали розстрілювати українців у тюремних пивних келіях без ніякого суду. В той час, член малої Антанти Румунія, видала мадярам до Бичкова 273 січовиків. Румуни найскоріше їх обікрали, позлуплювали однострої, чоботи і босих та напівголих (а ще був сніг!) під штиками передали мадярам. Мадяри поставили в два ряди, від мосту аж до горожанської школи і крісами били в ганебний спосіб з обох боків січовиків. Які тортури зазнали січовики в горожанці , на це вистачить окрема стаття. Я тут згадаю, що кожний з місцевих мадярських бандитів, хто тільки міг, ліз до горожанки і бив січовиків, скільки хотів. Із своєї “праці” верталися мадярські кати, скривавлені, як різники… «

— С. Вівчар, оповідання «Ліс шумить»

В офіційній ноті срср Третьому Рейху від 18 березня 1939 року з приводу ліквідації Чехословацької республіки, зокрема, констатувалося, що «дії німецького уряду послужили сигналом до грубого вторгнення угорських військ до Карпатської Руси й порушення елементарних прав її населення».

Попри безперечний героїзм рядових «січовиків», що чинили опір, в середовищі української еміграції при поясненні такої швидкої поразки пізніше спливала, зокрема, і «німецька тема»: «Карпатська січ» створювалася за сприяння гітлерівців, і потім її керівні кадри були працевлаштовані на окупованих Рейхом землях. Але, як відзначає доктор історичних наук Олександр Шубін, даних про пряму команду німців своїм підопічним командирам програти битву з угорцями не виявлено.

На жаль окупація Карпатської України не призвела до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею. 

Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої "українські карти", щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості "розмінної монети". Під тиском німецьких дипломатів, угорські власті випустять полонених вояків Карпатської січі зі своїх тюрем і депортують до Німеччини. Колишні "січовики" влітку 1939 року стануть кістяком "Українського легіону" під командуванням колишнього полковника УНР Романа Сушка і у вересні 1939 приймуть участь у кампанії проти Польщі. Саме в період Карпатської України у ставленні до Третього Рейху ОУН розпочала маневрування між "співпрацею" та "резистансом", яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 році.

Джерело.

Карпатська Січ. Без ретуші і міфів

Карпатська Січ — історія української армії самостійного Закарпаття

Карпатська Січ

Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка

Закарпатське військо

Красне Поле. Про участь пластунів у бойових діях

Ювілейні монети до 70-ї річниці Карпатської України

Угорський терор в Карпатській Україні навесні 1939 року

Окупаційна політика Угорщини в Україні у роки Великої Вітчизняної війни

Роман Офіцинський: «З Карпатської України для нас почалася Друга світова»

Ярослав Оніщук. Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

13 березня 1861р. Тараса Шевченка на кошти друзів поховали на Смоленському православному цвинтарі в Петербурзі. Через 58 днів, згідно із заповітом, почнуть його перепоховання в Україні.

Пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі (валун із граніту встановлений в 1989).

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.

Вікіпедія.

13 березня 1961р. в Києві сталася одна з найбільших техногенних катастроф того часу. (Куренівська трагедія у Києві). З 8.30 ранку вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який усе збільшувався. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація вже виходила з-під їхнього контролю.

Рештки дитячого садочка, зруйнованого стихією. Фото: interesniy.kiev.ua

*********

О 9.20 прорвало дамбу і 14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам). 

Практично всі пасажири тролейбуса та трамвая, що опинилися в епіцентрі трагедії, були поховані заживо під шаром пульпи. Фото: interesniy.kiev.ua.

******

Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. 

Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли їх відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них був живим по 3–10 днів). Радіостанція «Голос Америки», розповідаючи про ці події, назвала Київ «Помпеями ХХ століття». 

Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося біля 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновлювальні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягала фрагменти людських тіл — частина їх так і лишилася не ідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо. Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 145 осіб, хоча за припущеннями київського історика, автора книг «Куренівський апокаліпсис» та «Київський потоп» Олександра Анісімова, число жертв могло бути разів у десять більшим.

(Є припущення що загинуло 1500 людей).

Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад 3,7 мільйонів радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах Києва та області, щоб применшити масштаби трагедії. 

Довгий час усе, що стосувалося Куренівської трагедії, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після катастрофи міжміський зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не розходилася за межі міста. Пізніше у газеті «Вечірній Київ» з’явилася невеличка замітка про катастрофу.

Між тим, катастрофи можна було уникнути. Ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками, що невпинно збільшуються. Кілька років поспіль трамвайне депо ім. Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні сигнали до мерії. Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки «ходоків». Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що ситуація під контролем, а пізніше «панікерів» просто виганяли з кабінету, погрожуючи арештами. 

Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії. Подейкують, що, коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/13/1961-u-kyyevi-stalasya-kurenivska-tragediya

13 березня 1945р. Вишневецьке НКДБ заарештувало вчителів с.Бутин, членів ОУН Хому та Галину Тибольчуків. Обоє засуджені до 10 років каторжних робіт.

Вид на село Бутин Тернопільської області, 13 січня 2018 року Фото: Олександр Кохан

********

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/13/13-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Стаття з англійської газети “Манчестер Ґардіан” “Трагедія України та польський терор” [14 жовтня 1930 року]

Тіла Українців, помордованих загоном Народових сил збройних. с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.

Вбито до 200 українців.

Польське насильство на [Західній] Україні набрало тепер більшої сили, ніж щось подібне бувало колись в Європі. [Західна] Україна стала краєм розпуки і знищення, яке ще більшу увагу звертає на себе тим, що права [Західної] України запоручив міжнародний трактат, а Ліґа глуха на просьби й аргументи, і дальший світ нічого про все те не знає, або не клопочеться...

У відносинах, які на [Західній] Україні існують, насильство є по обох сторонах, але насильство поляків переходить всяку міру. Українська робота позначилася підпалами і нищенням телеграфічних дротів, і про це польська преса пише, але про польські звірства, що є плановими і на ширшу міру, не згадує цілком.

Тероризування прихильників самоуправи.

Українці хочуть самоуправи і добивалися її різними способами. У тій їх роботі випадкові насильні виступи, що є майже завсігди викликані польськими арештами або засудами на смерть українських в'язнів, мають мале значіння. Українські провідники їх не схвалюють, і цілого загалу не можна робити за них відповідальним, але тепер проте завдають терпіння цілому народові.

Польські “карні експедиції” звернені не проти одиниць, але проти цілого народу, головно ж проти кооперативних молочарень і інституцій — загалом проти цілої народної культури. Які б вибрики одиниць не були по обох сторонах, є фактом, що польська поліція й кавалерія вживає масового насильства, а його жертвами є звичайні люди, непричетні до української чи польської політики.

Наведені факти з-поміж великого числа інших, яким навіть тяжко повірити. А хоч такого матеріалу назбиралось сила-силенна, а все ж це не охоплює всього насильства польських експедицій, що “заспокоюють” Східну Галичину.

Селян люто б'ють.

14 вересня відділ 4 польського полку кінноти прибув до Гусятич, пов. Бібрка. Від людей забирали велику кількість збіжжя, ярини, хліба, яєць і молока без ніякої заплати. Серед ночі зажадали від війта, щоб сказав імена тих селян, які мають зброю. Коли сказав, що не знає, 5 вояків його забрали і дали 50 буків [завдали 50 ударів палицею]. Подібно побили 8-ох інших селян.

Вночі 14 вересня відділ кінноти побив нагайками около 30 осіб у Старім і Новім Яричеві. 16 вересня кіннота прибула до Гаїв коло Львова. По дорозі захопили селян, що йшли в поле на роботу, і побили їх немилосердно. Забрали також багато поживи й худоби. Брали чоловіків, жінок і дітей і били по черзі, доки ті не умлівали. Тоді обливали холодною водою, а коли побитий опам'ятався, то інколи й далі били.

Івана Романишина і його сина та дочку так побили, що ті тепер у жахливому стані, а так само двоє дітей війта. Дам'яна Пруса так мучили, що зламали йому ногу. Знищили кооперативну крамницю й побили нагайками крамарку. Повибивали вікна в читальні. Подібне робили в Підберізцях коло Львова того самого дня. Знищили кооперативну крамницю і побили багато селян. Там побили хлопця, Петра Бубелу, так, що той бореться зі смертю.

В селі Курівцях, пов. Тернопіль, забрали багато поживи й побили багато селян. А одного з них, Олексу Політача, гнали крізь село і примушували кричати: “Многі літа маршалкові Пілсудському!” За ним бігло кількох вершників і били ввесь час.

Побиті на смерть.

27 і 28 вересня відділи кінноти напали на села довкола Городка Ягеллонського. Страшено пограбували селян і багато людей побили. Оці побиті на смерть: Олекса Менсаль у селі Бартатові, Микола Мороз і Стефан Сікташ у Ставчанах, Антон Шандро в Керниці і Гринько Шмагала в Любині Великім.

На 22 і 23 вересня відділи озброєної пішої поліції завітали до села Купчинець, пов. Тернопіль, знищили кооперативний склеп [крамницю], читальню і музичні інструменти, які належали до сілької оркестри. Багато селян побито. Селянин Теодор Чайковський у селі Довжанка побитий на смерть. 23 вересня поліція прийшла до Покропивної (Тернопіль). Багатьох селян схопили і змушували цілувати “польську землю” та вигукувати образи проти “Матері України”. Володимира Кріля тяк тяжко побили, що його життя в небезпеці. Багато селян були такі покриті кров'ю і синяками по побиттю, що тяжко було їх пізнати.

Села понищені.

Сільскьий учитель Микола Антоняк, його дружина Ганна, як рівно ж декілька селян (імена їх я маю) були дуже тяжко побиті. Жінку Михайла Школьного примусили співати польський національний гімн тоді, як її били. Сільський склеп [крамницю] знищено. Товар зложено на купу, полито парафіною і підпалено. Молочарня і бібліотека читальні знищені.

Подібне було й по інших селах (я маю записані імена яких 30 чоловіків, жінок і дітей, які були так потурбовані, що їх здоров'я в небезпеці).

В селі Журів молочарню цілковито знищили, навіть машинерію, хемікалії і пляшки знищили. Робітників молочарні немилосердно били нагайками — одна дівчина, Настя Бобик, у жахливому стані. Міст також не оминули — між іншими — Нове Село, Рогатин, Бережани були навіщені відділом поліції. Українські кооперативи, читальні, бібліотеки та інституції понищені, столи, крісла, книжки, горшки, кухні, начиння і піяна [піаніно] поторощені, дошки в помостах (підлогах) порубані, одіж і постелі потяті ножами. В Тернополі знищено бібліотеку в 40.000 книжок.

Знищення культури.

“Пацифікація” (успокоєння) [Західної] України силою тих карних експедицій правдоподібно найбільш руйнівничий напад, який був коли зроблений на будь-яку з національних меншин, і найгірше порушення угоди щодо меншин. І справді, цілу культуру, і то високу культуру, нищено протягом трьох минулих тижнів. Кооперативи, школи, бібліотеки і інституції, побудовані українцями протягом довгих років праці, пожертв та ентузіазму, майже виключно на їх власні засоби, при величезних труднощах. Вони відчувають утрату цих своїх здобутків майже так само, як свої надлюдські фізичні терпіння.

Поляки без сумніву опублікують звичайні урядові заперечення. Негайне і безстороннє слідство на місці трагедії, з додатком охорони свідків од переслідувань є наглою [невідкладною] конечністю.

[Переклад Українською мовою публікатора. Опубліковано: На вічну ганьбу польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 92-96]

http://www.ji.lviv.ua

(Минулого 2020 року цю мою публікацію "фейсбук повидаляв" з багатьох груп.)

12 березня 2003р. у Мюнхені (Німеччина) померла Ярослава Стецько (Ганна Музика), дружина Ярослава Стецька, співорганізаторка Червоного Хреста УПА, жіночої мережі ОУН, Антибільшовицького блоку народів, голова ОУН(б) у 1991-2001 роках.

Народилася 14 травня 1920-го в селі Романівка на Тернопільщині. Закінчила Теребовлянську польську гімназію. Через багато років, в інтерв’ю Ярослава Стецько згадувала, як «одного разу вчителька ударила мене лінійкою по руці, наказавши «Мові по-польські!». Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що – українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося». Й у 18 років долучилася до ОУН.

Два роки вчителювала у сільській школі. Вищу освіту здобула у Львівській політехніці та Школі політичних наук у Мюнхені. Володіла сімома іноземними мовами.

Зі створенням УПА взяла активну участь у розгортанні медичної мережі. Співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі ОУН.

«Жіноцтво відіграло велику роль в часі створення УПА, в часи боїв УПА, а дуже часто жінки брали участь в боях, – згадувала Ярослава Стецько. – Навіть тоді, коли УПА відсилала відділи на захід через кілька кордонів, жінки ішли в одностроях із зброєю в руках, щоби переконати захід, що Україна не зложила зброї, що Україна воює далі проти большовизму, проти російської окупації, щоб був розголос про ту боротьбу, бо світ тоді мовчав».

1943-го ув’язнена німцями у Львові. Після звільнення виїхала за кордон, мешкала в Мюнхені (1944-1991).

Взяла участь у звільненні з лікарні в чеському місті Штайнгофф головного ідеолога ОУН Ярослава Стецька (1945), якого вперше побачила й закохалася у Відні за рік до того. В 1946-му вони уклали шлюб і прожили разом чотири десятиліття.

Була вірною соратницею свого чоловіка. Редагувала журнал «Український погляд» і друкований орган Антибільшовицького блоку народів «АБН – Кореспонденція». Організовувала конференції АБН по всьому світу.

Голова АБН (1986-1996), ОУН (б) (1991-2001), Конгресу українських націоналістів (1992-2003). Після здобуття Україною незалежності 1991-го повернулася на Батьківщину. Депутат трьох скликань Верховної Ради України. Почесна громадянка Львова. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня (2000).

«Її українська мова, яка вперто видавала в ній діаспорянку, в кулуарах парламенту звучала завжди природно. Вона не прогулювала парламентських засідань. І ніколи не засинала і не нудьгувала під час них, як інші «літні» депутати – символи різних епох і фракцій», – свідчить парламентська журналістка Лана Самохвалова.

Українська «залізна леді» і «вічна революціонерка» померла 12 березня 2003-го в лікарні Мюнхена. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/12/2003-pomerla-odna-iz-organizatorok-zhinochoyi-merezhi-oun-yaroslava-stecko-ganna-muzyka

11 березня 1921р. у с. Соколівка Буський р-н. народився Кирило Якимець "Бескид" "Луговий" "Мар" - Керівник Золочівського окружного проводу ОУН.

Кирило Якимець – «Бескид

******

Керівник Золочівського окружного проводу ОУН Кирило Якимець – «Бескид» (у центрі) і керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН Михайло Квасниця – «Зловіщий» (справа).

З кожним днем ми дедалі більше дізнаємося про наше минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття під проводом ОУН, про окремих його представників, які поклали свої молоді голови на вівтар майбутнього України. Серед таких, досі мало знаних широкому загалу, є й постать керівника Золочівського окружного проводу ОУН Кирила Якимця – «Бескида».

Народився майбутній провідник 1921 р. у с. Соколівка Золочівського повіту (тепер – Буського району Львівської обл.) у сім’ї селян Миколи Якимця та Анни Бартиш. У 1930 р. у рідному селі закінчив п’ять класів народної. Здібного до науки юнака батьки відправляють у Броди, де він продовжує навчання у польській державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського, яку закінчив (4 класи) у 1937 р., проте матури не здав. З невідомих причин прізвище Кирила відсутнє у списку студентів ліцею при гімназії, де продовжили навчання більшість його шкільних товаришів.

У 1939 році, із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, Кирило Якимець був змушений, для підтвердження своєї середньої освіти, продовжити навчання у 10-му класі середній школі № 5 м. Броди, яка була відкрита на базі колишньої гімназії. Тут він навчався до 23 червня 1940 р., коли отримав свідоцтво про здобуття середньої освіти, а відтак подав документи на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і по конкурсу був захований студентом першого курсу. Тут провчився до початку німецько-радянської війни у червні 1941 р.

До Організації українських націоналістів Кирило Якимець належав із другої половини 1930-х рр., з часу навчання у Бродівській гімназії, де активно співпрацював із гімназистом Петром Федуном – майбутнім провідним ідеологом збройного підпілля ОУН «Полтавою». У роки першої більшовицької окупації став районним провідником ОУН (очевидно, Юнацтва ОУН). Саме за дорученням Організації у 1939 р. вступив до ВЛКСМ і був обраний заступником секретаря комсомольської організації СШ №5 м. Броди. Це, як свідчили згодом його побратими по боротьбі, дало можливість замаскувати перед всюдисущою каральною системою НКВД та уникнути долі закатованих у червні 1941 р. в тюрмах Галичини.

Під час німецької окупації працював учителем у с. Баймаках Буського району, водночас активно займаючись розбудовою мережі ОУН. Від 1941 р. відомий як провідник Юнацтва Бродівського повітового проводу ОУН (1941 – 1942), а від 1942 р. – Золочівського окружного проводу ОУН; займався організацією та проведенням ідейно-політичних, організаційних та військових курсів для Юнацтва ОУН з метою підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944 р. вихованці К. Якимця склали основу сотень УПА та відділів самооборони на Бродівщині та Золочівщині.

Навесні 1944 р. з розформуванням референтури Юнацтва ОУН К. Якимець скерований у Карпати, де обійняв пост політвиховника юнацької школи кадрів, що впродовж травня-липня 1944 р. функціонувала в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області під керівництвом гімназійного товариша Якимця – Петра Федуна – «Волянського».

Перетнувши лінію фронту у серпні-вересні 1944 р., повернувся на рідні терени та очолив Бродівський повітовий/надрайонний провід ОУН, керуючи діяльністю збройного підпілля ОУН та відділів УПА у тодішніх Бродівському, Пониковицькому, Олеському та Підкамінському районах (тепер – це територія Бродівського та частини Буського районів) Львівської області.

У липні 1945 р. став організаційним референтом (заступником керівника) Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса – «Блакитного». Восени 1947 р., після переведення «Блакитного» на інший терен, К. Якимець зайняв пост провідника Золочівської округи ОУН і виконував ці обов’язки до своєї загибелі. В останній період життя керував діяльністю збройного підпілля ОУН дев’яти тодішніх районів – Бродівського, Буського, Глинянського, Заболотцівського, Золочівського, Краснянського, Олеського, Підкамінського, Поморянського (тепер – це територія Бродівського, Буського, Золочівського та частини Перемишлянського районів) Львівської області.

У підпіллі відомий під псевдонімами «Бескид», «Мар», «Луговий», «93» та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, неодноразово був поранений у сутичках зі співробітниками органів та внутрішніх військ МГБ. Відомо, зокрема, про три таких випадки поранення: у 1945 р. – в обличчя, у листопаді 1946 р. – в руку, у лютому 1947 р. – в ногу.

Восени 1948 року стрільці боївки охорони «Бескида» збудували криївку для окружного осередку в лісовому масиві, який знаходиться за три кілометри від с. Жарків Бродівського району. На зиму у даному укритті влаштувались окружний провідник «Бескид», окружний референт СБ «Гнат», друкарки «Зенка» і «Ганя» та двоє охоронців. Тут же знаходилися друкарня та архів Золочівського окружного проводу ОУН.

28 грудня 1948 р. в районі схрону полювали троє мисливців, серед яких був і таємний інформатор МДБ «Лен», який власне зауважив на снігу дивні сліди у вигляді слідів козуль, які у певному місці пропадали. 12 січня 1949 р. при зустрічі з оперативником МДБ сексот доніс про знахідку припустивши при цьому, що неподалік цього місця знаходиться схрон до якого повстанці добираються на ходулях.

Чекісти оперативно відреагували на отриману інформацію, тим більше, що володіли попередньою інформацією від агентів «Білий», «Гірбург» і «Буг» про те, що в районі цього лісу і прилеглих сіл Опаки, Верхобуж та Гута Верхобужська на початку січня часто появлялися функціонери Золочівського окружного проводу ОУН та боївок, що його прикривали. Того ж дня для систематичного нагляду за даною територією і пошуку схрону була створена військово-чекістська група під керівництвом старшого оперуповноваженого Олеського РВ МДБ лейтенанта Сьомкіна та помічника командира взводу 7 стрілецької роти 88 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ старшого сержанта Стрєлкова.

14 січня 1949 р. дана група облавників проводячи пошуки в лісі у районі с. Гута Верхобужська, що за чотири кілометри від с. Жарків виявила сліди а о 14.00 і сам схрон, який відразу ж був заблокований та викликана допомога з райвідділу.

Повстанці, які знаходилися у схроні вчинили спротив і під прикриттям вогню спробували прорватися з оточення. Першими на прорив пішли двоє підпільників, проте були скошені вже при виході із схрону. За деякий час у подібний спосіб загинув ще один месник, а чекісти схрон замінували та підірвали. Загалом у криївці впало шестеро повстанців з окружного осередку Золочівщини. Окрім окружного провідника Кирила Якимця – «Бескида» там загинули:

Паньків Василь Васильович («Гнат», «Тарас», «Тугар», «Яворенко», «Яремко», «Яренко»; 1920-1921, с. Черче Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Референт СБ Комарнівського надрайонного (1946 – літо 1948), Золочівського окружного (літо 1948 – 01.1949) проводів ОУН. Загинув у криївці під час облави. Щоб не здатися живим в руки ворога, застрелився.

Юрас Михайло Данилович («Жовтий», «Залізний», «Змій»; 2.10.1922, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН з часів першої більшовицької окупації. У 1944 р., з приходом Червоної армії, переходить на нелегальне становище та вливається в лави збройного підпілля ОУН. У підпіллі виконував різні функції: господарчого референта кущового проводу ОУН, кущового провідника, організаційного референта Заболотцівського районного проводу ОУН, а відтак керівника боївки охорони окружного провідника ОУН. Загинув при спробі прорватися з криївки.

Паланиця Ольга Михайлівна («Зенка», «Криця», «Лебідь»; 1926, с. Кути Буського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Освіта – середня. Керівник жіночої сітки Бродівського повітового/надрайонного проводу ОУН (1944 – весна 1945), друкарка Бродівського надрайонного, а відтак Золочівського окружного проводів ОУН. Загинула у криївці.

Шеремета Катерина Андріївна («Ганя», «Дніпрова», «Катерина», «Леся», «Синичка» (16.11.1927, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН, зв’язкова станичної сітки. На нелегальному становищі з 1947 р. Друкарка Золочівського окружного проводу ОУН. Загинула у криївці.

«Василь» (особа не встановлена). Стрілець боївки охорони провідника «Р.».

З розкопаного схрону облавники вилучили: ручний кулемет, 3 автомати, гвинтівку, 6 пістолетів, 15 гранат, 2000 патронів, 2 друкарських машинки, друкарський верстат (ротатор), радіоприймач, 200 кг націоналістичної літератури та організаційних документів Золочівського окружного і підлеглих йому проводів ОУН, 50 кг чистого паперу та інші побутові речі.

Тіла загиблих повстанців були доставлені в Олесько у райвідділ МДБ, де впродовж кількох днів лежали для впізнання, а відтак були відвезені до Львова в обласне управління МДБ, де також проходили ідентифікацію. Місце поховання загиблих героїв не відоме.

Типовою для того часу була й доля родини «Бескида». Батько Микола 1888 р.н. та мати Анна 1895 р.н. тривалий час тероризувалися енкаведистами у Соколівці, а відтак 21 жовтня 1947 р. під час масової депортаційної акції були виселені у м. Осинники Кемеровської області. Мати 24.12.1959 р. померла на спецпоселенні, а батько після звільнення 22.02.1960 р. залишився жити у чужих краях при дочці.

Сестра Лідія 1923 р.н. член ОУН з 1943 р. – «Козачка», у підпіллі виконувала функцію зв’язкової. Навесні-влітку 1944 р. навчалася в жіночій школі кадрів у Карпатах, а з наближенням фронту повернулася додому, де продовжувала працювати на користь підпілля. Кілька разів заарештовувалася. Органи МГБ намагалися використати її для захоплення брата Кирила, однак це їм так і не вдалося. Врешті за відмову співпрацювати вона 21 липня 1947 р. була заарештована слідчим відділом УМГБ Львівської області. Стійко витримала всі допити і 24 квітня 1948 р. Особливою нарадою при МДБ СРСР засуджена до 7 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Дубравному ВТТ на ст. Потьма Мордовська АРСР, звідки звільнилася 26 липня 1954 р., але ще довгих шість років перебувала на спецпоселенні, а після звільнення (22.02.1960 р.) залишилася жити у Сибіру, де й померла у 1992 р.

Так у 1949 р. у боротьбі проти російських окупантів загинуло шестеро вірних синів свого народу, проте їхня смерть не була даремною. Сьогодні, маючи власну незалежну Українську державу, десятки тисяч нащадків того покоління ГЕРОЇВ ведуть завзяту боротьбу проти новітніх російських окупантів. Твориться нове покоління ГЕРОЇВ.

Кому щось відомо про діяльність ОУН та УПА на теренах Львівщини просимо інформацію надсилати на електронну адресу rmv.lviv@gmail.com, або на адресу редакції.

Джерело.http://ukrnationalism.com/history/1339-okruzhnij-providnik-oun-zolochivshchini-kirilo-yakimets-beskid.html

Цей день в історії УПА 12 березня.

Повстанці Коломийщини (посередині сидить окружний референт СБ Роман Тучак-"Кіров").

Фото ФБ УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1944 рік.

12 березня – у селі Лашківці на Тернопільщині повстанці роззброїли підвідділ угорців. Двох військових знищено, 15 захоплено в полон (пізніше відпущені).

1945 рік

У селі Вербиця на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.

1946 рік

Пошукові групи НКВД захопили криївки в селах Печихвости на Львівщині (загинули 6 повстанців) й Орів на Дрогобиччині (загинули слідчий СБ Павло Марголич і ще 6 підпільників).

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Дітковець, Полоничі, Черниця та хуторах Духове і Микити на Львівщині загинули 13 повстанців.

1947 рік

У селі Перерісль на Станіславщині підпільники знищили старшого лейтенанта МВД.

1948 рік

У райцентрі Калуш на Станіславщині повстанці знищили заступника директора МТС.

Чота сотні «Лемківська» УПА-Захід потрапила під облаву загонів МВД біля сіл Воля Райнова і Торчиновичі на Дрогобиччині. Знищено 8 військових, 9 поранено. Під час відступу застрелилися поранені командир СБ сотні Микола Цап – «Жар» і ще три повстанці.

Під час зіткнення з опергрупою МВД у райцентрі Перегінськ на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта і двох військових. У перестрілці загинув районний провідник Іван Іванцівський – «Сокіл».

У селі Куропатники на Тернопільщині підпільники знищили військового пошукової групи МВД.

1949 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Поніква на Львівщині загинули командир рейдової групи СБ Андрій Лопушинський – «Мазепа» й охоронець районного проводу ОУН.

Пошукова група МВД у селі Радохинці на Дрогобиччині наскочила на загін підпільників. Загинули командир боївки Семен Чорногін – «Залізняк» та двоє повстанців.

На хуторі Сухота на Львівщині повстанці знищили старшого лейтенанта міліції.

1950 рік

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Гошівчик на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі командир боївки Федір Удич – «Спартак».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП  www.memory.gov.ua

12 березня 1241р. монгольські війська на чолі з ханом Субедеєм штурмом оволоділи укріпленим Верецьким перевалом в Карпатах.

Верецький перевал.

Армія хана Батия, онука Чингіз-хана, розпочала вирішальний похід монголів на Захід в 1240 році. Монголо-татарські війська захопила руські князівства, завоювали Польщу та Угорщину й досягли Адріатики. 6 грудня 1240 року після тривалої облоги орда взяла штурмом Київ, майже повністю його зруйнувавши - всі мешканці міста були вирізані або виведені в полон.

Від ущент зруйнованої столиці завойовники вирушили на Захід - спочатку на Волинь, а далі на Галич і Карпати.

Татари, перейшовши Карпати, на своєму шляху руйнували та знищували все ще їм траплялося. Завойовники хана Батия просуваючись через Верецький перевал, напали на село Нижні Ворота (Воловецький район). Село розграбували і спустошили - більшість дворів було спалено ордою. У селі збереглося лише кілька родин. Також було вщент знищене і село Поляна (Свалявський район), як і багато інших сіл, що знаходились на шляху просування татар, воно було спалене. Після навали село ще довго залишалося спустілим. Лише в XV-XVI століттях тут з'являються ознаки життя. В 1548 році Поляна була заселена вдруге. 

Зазнали спустошення Ужгород та Мукачево. Татари їх розграбували та дощенту знищили. Населення міст, оскільки не втекло і не сховалося в карпатській пущі, було частково вирізане, частково відведене в неволю, як ясир.

Монголи намагались продертись через гори, але галичани чинили запеклий опір. Саме перед Карпатами частина війська, перш ніж продовжити свій похід на захід, розділилася на дві групи. Частина на чолі з Байдаром і Орду виступила на завоювання Польщі, Сілезії і Моравії. Основні ж сили Батия - до 70 тис чоловік все ж здолали карпатські перевали та вже на території Угорщини об'єднався з іншою частиною орди. 

Утім просування їх на захід згодом припинилося, бо монгольська орда була ослаблена впертим опором місцевого населення. А навесні 1242 року хан Батий, дізнавшись про смерть у Монголії великого хана Уґедея, повертає своє військо назад. 

Впертий опір наших предків ослабив і затримав навалу монголо-татар у Західну Європу. Вони своєю героїчною боротьбою врятувала Європу, її культуру від страшного руйнування і західноєвропейську цивілізацію від знищення.

Джерело. Історія України.

Надія Царук - Автор

Цей день в історії УПА Тернопільщини 12 березня.

село Стара Ягільниця

******

12 березня 1944 року – німецький каральний загін спалив 120 дворів села Стара Ягільниця Чортківського району. Загинуло 140 жителів.

12 березня 1948 року – у с.Куропатники повстанці обстріляли емведистів, що переписували населення. Перелякані гебісти утекли аж до сусідньої Баранівки й залишили одного вбитого. Повстанці здобули один автомат.

12 березня 1948 року – у с.Золота Слобода Козівського району загинули кущовий командир боївки «В’юн» і референт СБ кущової боївки «Орел». Впали смертю хоробрих повстанціи «Явір», «Максимишин » . Гебісти захопили живим кущового пропагандиста цієї боївки « Шума».

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/12/v-istoriyi-66/

Знаменні події 12 березня. Варто прочитати щоб пам'ятати.

«Хай живе вільна Україна». Село Андріївка на Сумщині, 1917 рік. https://vseua.info

У 2000 році Папа Римський Іоанн Павло II публічно вибачився за гріхи Католицької Церкви перед людством.

У 1999 році Чехія, Польща та Угорщина вступили до НАТО.

У 1992 році Україна встановила дипломатичні відносини з Кубою.

У 1968 році Маврикій отримав незалежність.

У 1947 році президент США Гаррі Трумен висунув зовнішньополітичну програму - «Доктрина Трумена», згідно з якою Америка готова надавати допомогу всім «вільним народам» проти загрози комунізму. Туреччина і Греція почали отримувати термінову допомогу.

У 1940 році закінчилася радянсько-фінська війна. СРСР, на щастя фінів, так і не вдалося зробити Фінляндію радянською республікою.

У 1934 році в Естонії відбувся державний переворот. Була накладена заборона на всі політичні партії, диктатором став Костянтин Пятс.

У 1933 році словами "Я хочу сказати американцям пару слів про банки", Франклін Делано Рузвельт розпочав перше радіозвернення з прямою трансляцією з Білого Дому. Цей цикл отримав назву "Бесіди біля каміна".

У 1923 році після анексії Польщею Східної Галичини РНК УРСР направив ноту протесту урядам Англії, Італії і Франції.

У 1922 році Грузія, Вірменія та Азербайджан сформували Закавказскую Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, яка згодом увійшла до складу СРСР.

У 1917 році в Петербурзі відбулася двадцятитисячна Українська маніфестація з національними прапорами.

У 1913 році Канберра стала столицею Австралії.

У 1910 році футбольна збірна Англії розгромила команду Франції з рахунком 20: 0. Нападаючий Дей забив 11 голів.

У 1812 році в Каракасі стався землетрус, який знищив місто і забрав життя 20 000 чоловік.

У 1365 році герцог Рудольф IV заснував Віденський університет.

У 1241 році монгольські війська на чолі з ханом Субедеем штурмом оволоділи укріпленим Верецьким перевалом в Карпатах.

У 1229 року закінчення VI хрестового походу. Згідно з мирним договором між султаном Єгипту аль-Камілом і імператором Священної Римської імперії Фрідріхом II Гогенштауфеном - Єрусалим, Назарет і Віфлеєм переданий хрестоносцям в обмін на мир.

У 1839 році на прем'єрі балету «Сильфіда» в Королівській академії музики і танцю в Парижі італійська балерина Марія Тальоні (представниця італійської балетної династії Тальоні в третьому поколінні) вперше танцювала в «пачці» - жіночому балетному костюмі, що складається з корсажа, застібається ззаду на гачки і пришитою до нього багатошарової спідниці з жорсткого тюлю, посадженої на трусики, обшиті смужками з тюлю.☺️

https://m.dilovamova.com

12 березня 1863 року народився Володимир Іванович Вернадський.

Вчений зі світовим ім’ям, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, філософ, автор вчення про ноосферу.

Він побачив нові горизонти і шляхи розвитку земної цивілізації. Один із засновників Української Академії наук та її перший президент. Засновник першої наукової бібліотеки в Україні, яка нині носить його ім’я.

Він створив понад 20 наукових установ. Радієвий інститут, біохімічну лабораторію,Комісію з вивчення вічної мерзлоти та інше.

На честь Вернадського назвали єдину українську станцію в Антарктиці. Його родинне коріння тісно пов’язане з Україною, так само як і наукова діяльність Володимира Вернадського.

Смерть: 6 січня 1945 р.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Повстанці Володимир Гнибіда "Неплюй" та Йосафат Лазарко "Тарас".

Гнибіда був учнем художника Ніла Хасевича. 

Джерело. ФБ. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

12 березня 1917р. у Петербурзі відбулася 20-тисячна Українська маніфестація під національними прапорами.

Цей день в історії УПА 11 березня.

Повстанська пара - підпільники Петро та Ганна Танасійчуки. https://www.pravda.com.ua

11 березня:

1946 рік

У селі Тирява на Дрогобиччині загін УПА підірвав нафтові вишки, аби відволікти ворожі сили від виселення мешканців гірських сіл на рівнину.

1947 рік

У боях з московитами у селах Бориничі та Унятичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців (зокрема, командир боївки СБ Володимир Унятицький – «Малий»), ще двох захоплено в полон.

1948 рік

Чота сотні «Лемківська» УПА-Захід наскочила на засідку загону МВД біля села Волошинове на Дрогобиччині. У перестрілці загинули троє повстанців, ще троє – під час прориву. Знищено 8 військових, поранено 6.

У селі Довголука на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1949 рік

Сутичка повстанців із загоном МВД у селі Заріччя на Дрогобиччині.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

11 березня 1816р. у с. Ісківці на Полтавщині народився Олександр Афанасьєв (Чужбинський), Український письменник та етнограф. Автор збірки віршів «Що було на серці».

Походив з родини дрібного поміщика. Під час навчання у Ніжинській гімназії потоваришував із майбутнім письменником Євгеном Гребінкою, з яким жив у одній кімнаті. Після закінчення гімназії упродовж восьми років проходив військову службу в Білгородському уланському полку. Дослужився до рангу поручика і 1843-го звільнився.

Друкуватися почав із 1838-го у «Современнике» та журналі української поезії «Ластівка», який у Петербурзі видавав Гребінка. Ці поезії Олександр Афанасьєв підписував псевдонімом «Чужбинський».

Дружні стосунки поєднали Олександра Афанасьєва із Тарасом Шевченком. Познайомилися вони у селі Мойсівці на Полтавщині, куди обидва прибули на бал до поміщиці Волховської. «Після гамірного сніданку я повернувся до себе покурити і почитати. – писав у «Спогадах про Тараса Шевченка» Олександр Афанасьєв. – Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка!» — і зупинився. Євген під’їздив до ганку в супроводі незнайомця. Супутник його був середній на зріст, кремезний, очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Це був Т. Г. Шевченко. Але недовго ми розмовляли. Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому, і шанувальники ішли познайомитися з рідним поетом…Гості юрмилися біля входу, і навіть манірні панночки з цікавістю чекали появи Шевченка. Поет, очевидячки, був зворушений блискучим прийомом. Цілий день він був предметом загальної уваги… Швидко Шевченко став наче свій з усіма і був як дома. Багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів...Два дні пробули ми разом з Шевченком у Мосівці і, розлучаючись, дали слово побачитись при першій нагоді.

Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив всіляких грошових розрахунків. Коли ми виїхали з Лубен, він оддав мені свою касу, котра, як і моя, була не в блискучому стані, але при ощадливих витратах нам мало б вистачити цих грошей до травня. Я намагався не виходити з бюджету, складеного на масляничні розваги, і ми жили досить ощадливо, як на наш погляд». Вони разом подорожували Лівобережною Україною. 

1847-го Афанасьєв працював у канцелярії воронезького губернатора, а наступного року став редактором «Воронезьких губернських відомостей». У 1850-х він залишив службу і зайнявся літературною діяльністю. Він укладав українсько-російського словника, який не завершив. Перекладав з польської та французької мов. Автор поетичних збірок та романів. Його поезії подібні до народних пісень. Найвідоміший роман Афанасьєва-Чужбинського «Петербурзькі картярі» (1872). Багато уваги приділяв збиранню фольклорного та етнографічного матеріалу. Заснував газету «Петербурзький листок», редагував «Магазин іноземної літератури». Вагомою у виченні української етнографії стала його двотомна праця «Поездка в Южную Россию», написана за результатами етнографічної експедиції морського міністерства південними приморськими районами. Писав етнографічні нариси, історичні замітки, записував народні думи та повір’я. Його спадщина складає десять томів, хоча творчість українською мовою не дуже велика, але з чітким українським забарвленням.

В останні роки свого життя отримав місце доглядача Петропавлівського музею.

Помер 18 вересня 1875-го у Петербурзі.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/11/1816-narodyvsya-pysmennyk-i-etnograf-oleksandr-afanasyev-chuzhbynskyy

11 березня 1863 р. – на Рівненщині народився Володимир Липський.

1863, 11 березня – на Рівненщині народився Володимир Липський, ботанік, президент ВУАН, директор Одеського ботанічного саду.

Здійснював наукові описи флори, розробив принципи організації ботанічних садів. 45 рослин названі його ім’ям. Один із засновників Київського ботанічного саду.

*******

Народився в селі Самостріли (нині Корецького району Рівненської області) 11 березня 1863 року. Його батько, дід і прадід були священнослужителями. У 1873 році родина Липських переїхала до Житомира. Навчався у Житомирській гімназії, в 1881 році закінчив Колегію Павла Галагана із золотою медаллю, в 1887 — Київський університет. Значний вплив на формування Липського як науковця справив завідувач кафедри систематики і морфології рослин І. Ф. Шмальгаузен. З 1887 до 1894 року працює на різних посадах в ботанічному саду Київського університету: консерватором, асистентом кафедри ботаніки. З 1889 року бере участь у наукових експедиціях на Кавказ та Північний Іран. В період з 1894 до 1917 року працює в Головному ботанічному саду Петербурга на посадах молодшого і старшого консерватора гербарію, головного ботаніка, а згодом — завідувача відділом живих рослин. Бере участь у наукових експедиціях на Кавказ, Алтай та Середню Азію для детального вивчення вискокогірної флори цих країв. В 1917 році повертається до України і бере активну участь у формуванні Української академії наук, очолює кафедру ботаніки ВУАН. У 1922–1928 роках — президент Академії. У 1928—1933 — директор Ботанічного саду в Одесі.

Помер 24 лютого 1937 (73 роки) Одеса.

Джерело. Вікіпедія.

11 березня 2001р. померла Гордасевич Галина Леонідівна - Українська письменниця, політв'язень.

Вона народилася у Кременці теплого весняного дня 31 березня 1935 року. Батько Леонід Гордасевич закінчив Кременецьку українську православну семінарію, став священиком. Мати Олена Хомчуківна учителювала, пробувала перо на ниві поезії. Тут у Кременці, в українській церкві Чесного Хреста доньку охрестили, наре­кли Галиною. Через 66 літ вона повернулася до рідного міста на вічний спочинок. Заповіла, щоб тут її поховати.

За життя Галині Леонідівні випало чимало випробувань. На початку арешт батька. Сталінські опричники за його зв’язки із повстанцями засудили на 25 літ ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Галину заарештовано 20.05.1952р. вона тоді навчалася у Костопільському педучилищі. 31 липня 1952 року ув’язнено на 10 літ. Стаття 54-10, ч.ІІ Карного кодексу УРСР.

У вироку зазначено: «за сочинение националистических стихотворений и антисоветскую пропаганду”. Незабаром маму і молодшу доньку репресовано. Галина перебувала в тюрмі до кінця грудня 1954 року. Хто знає, яких ще б зазнала поневірянь, наруги, якби не смерть тирана.

Від 1955 року Галина Леонідівна жила і працювала на Донбасі. Була бетонницею, мотористом, друкарем, художнім керівником клубу. Здобула середню освіту. Коли впевнилась, що її покликання - поезія, поїхала в Москву, де 1971 року закінчила Літературний інститут ім.М.Горького.

Уже перша її книжечка віршів «Ве­селки на тротуарі» (1966) привернула увагу багатьох шанувальників поетич­ного слова. Молода авторка заявила про себе поетичним звучанням віршів, оригінальною формою подачі.

Потім з’явилася і перша прозова збірка «Відцвіла шипшина» (1974). У різний час одна за одною виходять друком збірки поезій «Наречена со­нця» (1976), «Високе полум’я дня» (1980), «Слід зірниці» (1986), а також книжки оповідань і повістей «Твій ти­хий Дім» (1980), «Двадцять років і один день» (1984). Через десять літ з’явилось нове видання збірки «Наре­чена сонця» (1986). Своєрідним відкриттям стала книжка літературних портретів «Силуети поетес» (1990).

А ще пригадується другий приїзд Галини Леонідівни влітку 1990 року, коли вона прожила в місті свого ди­тинства більше місяця. Мала кілька зустрічей і з офіційними чиновника­ми, і шанувальниками поезії. Її роз­думи були гострі, але щирі й спонука­ли до якоїсь праці. Вона вміла прони­кати у людські душі, читати їх.

Галина Гордасевич відома і як автор численних публіцистичних ста­тей, які друкувалися у «Вітчизні», «Прапорі», «Дніпрі», «Жовтні» (тепер «Дзвоні»), «Літературній Україні». А в роки так званої перебудови М. Горба­чова письменниця навіть ризикнула виступити у московській «Правді». Комусь із сильних світу сього сподо­бались роздуми і пропозиції невідомої, до того ж безпартійної ди­вачки з Донбасу, тодішніх цековців, що сиділи у Москві.

Цербери з НКВД-КГБ три­мали поетесу під постійним наглядом. Маючи кілька книжок поезій, її довго не пропускали до Спілки письмен­ників. Не раз навколо неї згущува­лись хмари, але грози так і не було. Не вийшло. Витримана, вона не піддавалась на провокації, доноси. Але скільки це коштувало нервів, здо­ров’я... Лише 17 квітня 1991 року на основі ст. 1 Закону України «Про ре­абілітацію жертв політичних репресій в Україні» Галину Леонідівну буде ре­абілітовано. Чи не занадто пізно?

Лише 1983 року Галина Гордасевич була прийнята до Спілки письмен­ників. Тоді ж переходить на творчу працю, щоб повністю присвятити се­бе літературі.

Поезія Галини Гордасевич багатог­ранна. Вона відтворює ліричні на­строї, передає роздуми жінки, нашої сучасниці про найпотаємніші почуття, про взаємини людей, співставляє до­бро і зло, щастя і горе, радість і не­спокій, відчуженість і пристрасть, красу і фальш людських, стосунків.

Нелегким є її шлях у житті. На до­розі траплялись і круті віражі, і глибокі ями, терни і троянди, падіння і злети. Але такого піднесення чуйна її душа, як після 24 серпня 1991 року, коли Україна стала суверенною, не знала. У нинішній нелегкий час скрути і дефіцитів, як іронічно висловлювалася Гордасевич, на порядок дня став дефіцит національної свідомості.

13 березня 2001 року Кременець знову пригорнув її до себе. Тільки на цей раз з болем та відчаєм, бо для неї тут усе було востаннє. Несподівана смерть прискорила бажання, мовлене нею у «Заповіті»: бути похованою саме в землі, до якої завжди тягнулася її душа.

Остання відправа у Церкві Воздвиження остання дорога на Монастирське кладовище до пам'ятника січовим стрільцям, де на прохання кременчан було виділено місце для її вічного спочинку. Останній дотик до неї її єдиного сина Богдана - єдиної надії, її продовження, який в життя пішов тим же шляхом... Тут, на цвинтарі, він прикрив мамині груди барвистою українською хусткою, з якою була нерозлучна. Ця трагічна поезія мовчки творилася над чорною могилою за хвилину до віддання її землі.

Віджила, відійшла у вічність, залишаючись справжньою кременчанкою, незрадливим другом, люблячою матір’ю, гідною дочкою свого народу. В Україні поменшало мужнього живого голосу. Відтепер кожного року 31 березня - день її народження, буде вшановуватись, як день пам’яті Галини Гордасевич.

ЗАПОВІТ

Коли помру,- колись таки помру,-

Хоч вірю, що це станеться нескоро,-

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так - хай буде нині й присно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть,

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»

Джерело.http://kremenets-school1.edukit.te.ua/galina_gordasevich/

11 березня 1921 року народився Юрій Федорук "Лемко" (1921–1944). Лицар Срібного хреста заслуги УПА.

Керівник Генеральної округи ОУН ОСУЗ, лицар Срібного хреста заслуги УПА. Загинув у бою з військами НКВС 30.07.1944.

*****

Народився у родині священика. Освіта незакінчена вища — навчався на Вищих державних технічних фахових курсах у Львові (1942).

Член ОУН з 1930-х років. У 1941 році закінчив підпільні курси «печаткарів» (фахівців із підробки документів). Організаційний референт крайового проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ (1941—1942). У 1942 році зголосився добровольцем для організаційної роботи в Східній Україні.

Референт Юнацтва Дніпропетровського обласного проводу ОУН (1942—1943), референт Юнацтва крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (1943—весна 1944). Співробітник виховно-вишкільного відділу крайового військового штабу УПА-Південь (весна 1944), керівник Генеральної округи ОУН ОСУЗ (із весни 1944). Учасник відомого Гурбенського бою відділів УПА проти внутрішніх військ НКВС у квітні 1944 р. Загинув у бою з московитами.

Джерело. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.