14 березня – день народження і день розстрілу Мирослава Гука – одного з керівників ОУН.

Гімназисти. Справа – Мирослав Гук. Перемишль, 12 лютого 1936 р.

14 березня – день народження і день трагічної смерті Мирослава Гука – одного з керівників ОУН Перемиської округи (Закерзоння) та Чортківської округи (Тернопільщина), відомого у підпіллі за псевдонімами “Григор”, “Код”, “Косач”.

Народився 14 березня 1920 у с. Павлокома Березівського повіту (тепер Ряшівський повіт Підкарпатського воєводства, Польща), відомому у зв'язку зі знищенням тут понад 300 українців польською Армією Крайовою. Виростав у сусідньому с. Ісканя, де його батько тривалий час був священиком.

Закінчив Перемиську гімназію (1938), навчався на рільничо-лісовому відділі Познанського університету (1938-1939), біологічному факультеті Львівського університету (1940), архітектурному факультеті Львівської політехніки (1942-1944).

Член ОУН з гімназії, окружний референт пропаганди І округи Західних окраїн українських земель (Перемищина і Лемківщина; 1945), окружний провідник І округи від вересня 1945.

Восени 1947, після акції “Вісла”, перейшов в Україну, працював на посаді окружного референта пропаганди Чортківської округи (1948-1951). Організував окружну підпільну друкарню ім. Ярослава Старуха, де займався графічним оформленням видань.

Заарештований МГБ 28 квітня 1951, засуджений до смертної кари 17 грудня 1951, розстріляний у Тернополі 14 березня 1952.

Наказом Головного військового штабу УПА ч.1/52 від 20 червня 1952 нагороджений Срібним Ххрестом заслуги УПА.

За матеріалами Володимира Мороза

14 березня 1984р. московити у Києві засудили Марченко Валерія Веніаміновича - Українського письменника й журналіста. Це була друга судимість дисидента Марченка. Йому дали 10 років особливого режиму та 5 років заслання. Через півроку Марченко помре в тюремні лікарні в ленінграді.

Народився Валерій Веніамінович Марченко 16 вересня 1947р – у Києві, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.

Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка. 

На засланні.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

 Цікаві факти про Валерія Марченка

1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/16/1947-narodyvsya-zhurnalist-i-dysydent-valeriy-marchenko

14 березня 1933р. свідчення Голодомору: записка Наркомзему УСРР до ЦК КП(б)У про масову смертність на Київщині. Зазначено, що голодом охоплено 32-34 райони, у 16 районах зафіксовано 123 випадки людоїдства і трупоїдства.

Фото австрійського інженера Александра Вінербергера, який і зробив ті нечисленні знімки. 

******

По Києву підібрано трупів: за січень - 400, лютий - 518, за 10 днів березня - 249. Батьки залишають на вулицях дітей - щодня по 100 малюків.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/14/31219/

Цей день в історії УПА 14 березня.

Фото. http://incognita.day.kyiv.ua

На квартирі „Полісся” у Білогорщі їдять: О. Гасин, Г. Дидик, Р. Шухевич, Г. Конюшик. Ймовірно січень 1949 р.

1944 рік

Загін народної самооборони у селі Монастир Бродський на Львівщині знищив двох радянських партизан, ще двох поранено.

1945 рік

Сотні «Сірі вовки» і «Чорноморці» УПА-Захід у бою з загонами НКВД біля села Худіївців на Тернопільщині знищили 80 військових, у тому числі 16 офіцерів. Втрати повстанців: 5 загиблих, 8 поранених.

Загін НКВД наскочив на групу Нечая УПА-Захід у селі Медвежа на Дрогобиччині. Загинули 17 повстанців, ще 12 захоплені в полон.

Чота сотні «Лісовики» УПА-Захід прийняла бій із потужним загоном НКВД у селі Боків на Тернопільщині. Знищені 30 військових, загинули 24 повстанці.

У селі Малі Дидушичі на Дрогобиччині підпільники поранили начальника райвідділу міліції.

1946 рік

Під час облави загін НКВД біля сіл Пороги та Кричка на Станіславщині з двох боків атакував табір куреня «Сивуля» УПА-Захід. 

Повстанці з боями відступили і відірвалися від переслідувачів. У перестрілці знищені 5 військових, 7 поранено. Загинули двоє воїнів УПА.

У нічному бою з опергрупою НКВД у селі Погар на Дрогобиччині загинули 5 підпільників.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Києвець і Честині на Львівщині загинули двоє повстанців, зокрема член районного проводу ОУН Михайло Жук.

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Ступниця на Дрогобиччині загинули кущовий провідник «Осип» і ще один повстанець.

1948 рік

У райцентрі Перегінське на Станіславщині підпільники поранили двох військових.

Пошукова група МГБ біля села Маслова на Тернопільщині захопила криївку повстанців, які вночі здійснили напад на сільраду, знищивши агітаційну літературу. Загинули командир районної боївки СБ Петро Дідик – «Зенко» і ще 7 повстанців.

Сотня «Імені Хмельницького» прийняла бій із загоном МВД під час облави у селі Волошиново на Дрогобиччині. Знищені 3 військових, стільки ж поранено. Втрати підпільників – двоє загиблих.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Райтаревичі атакувала конвой арештантів-лісорубів. Знищений капітан МВД, двоє сержантів роззброєні і відпущені.

1949 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селах Свидник та Ракове на Дрогобиччині повстанці знищили лейтенанта МГБ. Загинув один підпільник.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

14 березня 1897 р.народився Василь Іванович Атаманюк (псевдо Василь Яблуненко) - Український письменник (поет, перекладач, літературознавець), політичний діяч - жертва московського терору.

Фото: nemaloknig.info.

Поет, перекладач, жертва сталінських репресій.у селі Яблунів на Івано-Франківщині 

Походив з бідної селянської родини. Пройшов військовий вишкіл разом із українськими січовими стрільцями. В роки Української революції 1917-1921 років жив у Катеринославі, де працював у редакції газети «Боротьба» та завідувачем трудової школи. 

Входив до партії боротьбистів. 1922-го він переїхав до Києва і увійшов до літературного об’єднання «Західна Україна».

Василь Атаманюк-Яблуненко видав близько десятка збірок віршів та творів для дітей, перша з яких «Як сурми заграли до бою» вийшла 1916-го року. Повісті «Тяжкі роки» (1930 рік), «Батіг і багнет» і «Крізь кривду і кров» (обидві датовані 1932 роком) були останніми. Атаманюк укладав антології, протягом 1923 – 1931 видав шість книг різної тематики – «Нова єврейська поезія», «Сатира і гумор», «Літературні пародії», «Антологія західноукраїнської поезії» у трьох томах.

Січовий стрілець Василь Атаманюк. 

31 січня 1933-го Василя Атаманюка заарештували радянські спецслужби у справі Укрїнської військової організації. Поету інкримінували керівництво київським осередком УВО (начебто він діяв під прикриттям літературної організації «Західна Україна») та звинуватили в «контрреволюційній діяльності, спрямованій на знищення радянської влади й відновлення української буржуазно-демократичної республіки».

1 жовтня того ж року його засудили до 5 років ув’язнення. Покарання відбував у Карлазі (Карагандинський виправно-трудовий табір) та на Соловках. 1 березня 1935-го він звернувся із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВС у Москві. «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, – писав у зверненні Атаманюк, – били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами… Мене довели до безвольного несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах». 1937-го він надіслав прохання про помилування до Йосипа Сталіна.

9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВС засудила Василя Атаманюка до розстрілу. Прах поета покоїться в урочищі Сандармох.

«Одлетів як лист…»

...Одцвіли вже сади одшуміла вода

Затуманились хвилі –

Був у мене один що мене б і згадав

Може б часом згадав –

Але він – у могилі

Одлетів я мов лист наче човен одбивсь

Заблукався як вітер

І забув де ходив розгубив що любив –

Наче вихлюпав з відер…

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

14 березня 1934р. помер Український письменник, священник УГКЦ, уродженець с. Баворів о. Дерлиця Микола Михайлович

Дерлиця Микола Михайлович ( народився *23 квітня 1866, Застав'є — помер †14 березня 1934, Тростянець) — український священник, письменник, етнограф, громадський діяч. Сподвижник шкільництва та зачинщик Просвіти на Долинщині.

Біографія:

Микола Дерлиця народився 23 квітня 1866 року в селі Застав'є (теперішнє село Баворів Тернопільської області) в селянській родині. Злиденність та панська сваволя українського села спонукала ще в юначі роки Миколу до здобуття знань, тому він тягнувся їх й. успішно закінчивши початкову школу, поступив до Тернопільської гімназії. А по її успішного закінчення — подався у Львів й поступив до Львівської духовної семінарії (яка на той час стала оплотом українськості та просування української думки в тодішнє суспільство). Навчаючись та переймаючись українськими (руськими) питаннями Микола незчувся, як закінчив семінарію й згодом уже, 1894 року, був висвячений на священницький сан і був направлений на парафію на Львівщині — в селах Заболотцях і Ходовичах. Молодий парох справляв на селян велике й позитивне враження і особливою була його приязнь до селян русинів-українців, з якими він ділився своїми думками та ідеями, що захопили його ще в семінарії. Та були серед тих селян й такі. кому муляла око прогресивність та вільнодумство пароха і зростаюча повага серед односельчан, тому після числених кляуз та наклепів — молодого священника через 2-а роки було переведено подалі від Львову — в далекі Прикарпатські місцини.

Так 1896 року в бойківських селах Витвиця, Гошів заговорили про ініціативного, зісланого подалі від Львова — греко-католицького священника Миколу Дерлицю. А вже згодом вони зрозуміли, як до них доля посміхнулася — отець Микола поринув у роботу та захопився помагати місцевим громадам. Будучи добре знайомим з багатьма будителями українства він вів переписку з Іваном Франком та іншими письменниками, істориками, священниками, черпаючи від них натхнення він задля своїх сподвижницьких цілей. Розвиваючи духовність краян він не забував і про насущі їх потреби. За його сприяння в селах зародилися просвітянські осередки, організовувалися читальні, кооперація, в тій таки Витвиці він в 1908 році відкрив за свої кошти двокласну школу і утримував її до початку першої світової війни, бо вважав, що сільські діти мають бути грамотними. Але однією школою отець Микола не обмежувався, він намагався й надалі помагати своїм випускникам й помагав їм в подальшому освоєнні в житті. приміром, за його ініціативи і при його моральній та матеріальній підтримці вихідці села Витвиця – С. П. Янишівський, П. С. Витвицький, С. В. Січко закінчили духовні семінарії, а М. Д. Селешко (права рука Євгена Коновальця) – Празький університет.

За прикладом Витвицького пароха послідували й в інших селах, що у всій окрузі постали числені читальні, кооперативи та просвітянські гурти, завдяки ініціативам отця Миколи Дерлиці налагодилася співпраця з товариствами "Просвіта", "Сокіл" і "Відродження", і сам отець не цурався проводити агітаційну роботу перед виборами за українських кандидатів — прихильників української ідеї та помочі селянству. Під час війни при Болехівському деканаті отець Микола Дерлиця був комісаром у справах вдів і сиріт і допоміг не одній родині, яка втратила годувальника на фронтах першої світової. Така відверта підтримка селян та українців (русинів) дуже гнітила владу та прошарок багатіїв і поляків в окрузі. Науськувані цими "доброхотами" австрійські і польські владоможці заповзялися за Миколу Дерлицю та його діяльність. До будинку священика чим-раз все частіше почали навідувались жандарми, роблячи обшуки, перевірки, а відтак й арештовували. Але ненадовго. Бо надто вони боялися бунту селян, які дуже любили свого духівника. що став авторитетом та прикладом для всієї округи. І тому вони додумалися хоч якось йому напакостити й позбавити підтримки — натиснувши на керівництво єпархії (і не без впливу львівських "помічників") вони добилися переводу отця Миколи з Витвиці до села Тростянець на Долинщині.

На той час село Тростянець не було таким проукраїнським (через суттєвий вплив польської громади). Але вони і тут прорахувалися — отцеві Миколі вдалося, вчергове, згуртувати довкола себе український люд та розгорнути свою просвітницьку діяльність. І не відали вони (посіпаки) що в цього високоосвіченого та морального чоловіка ще наявні й інші чесноти, які дозволяли йому привертати до себе навіть опонентів. Адже крім пасторської діяльності Микола Дерлиця відзначався як і достойний ґазда — сільський господар, що володів усіма тими таїнствами, без яких селу неможливо було обійтися. При потребі, він допомагав хворим селянам, бо знав, як лікувати тварин і птицю, як помогти й надати нагальну та кваліфіковану допомогу людині. Та щирість і доброзичливість його — були знаковими: він свої знаннями ділився, передавав односельцям, збирав їх на бесіди, розповідав їм про події у світі, читав вірші українських поетів, а також свої твори, вчив селян ґаздівських справ. І уже перебуваючи на схилі своїх літ отець Микола Дерлиця важко захворів, але, будучи хворим, він і надалі виконував свої пасторські обов'язки, переймався суспільною і благочинною діяльністю. А на 68-му році життя — 14 березня 1934 року перестало битися серце великого патріота та будителя українства — отця Миколи Дерлиці.

Творчість:

Писати Микола Дерлиця почав ще в 90-х роках 19-го століття, коли навчався в духовній семінарії (такі тодішні були звичаї — потреба часу, коли творча українська інтелігенція пробувалася на письменницькому поприщі). Микола почав писати оповідання, новели і нариси з життя селян, і в них він докладно і, що найголовніше, правдиво відтворює той історичний період. Ці твори припали до душі довколішнім і Дерлиця рішився видрукувати їх — так і з'явилиля перші його нариси в "Літературно-науковому віснику" й "Ділі". А згодом, в 1904 році у Львові, була видана перша його збірка "Композитор" і інші оповідання", куди увійшли такі оповідання і новели: "Пташенята", "Останній бій", "На вакаціях", "Народна школа", "Поратували", "Хмиз", "Весілля", "Бузьки", "Народна школа" та інші.

Твори Дерлиці, були наче свіжий ковток простонароддя, які торкали за душу, тому й не дивина, що на них звернув увагу Іван Франко, який писав: "М. Дерлиця у своїх оповіданнях та нарисах органічно поєднував неквапливу об'єктивну розповідь з несподіваною новелістичною кінцівкою". Тому то Іван Франко сприяв виданню його творів і у листі до В. Гнатюка від 28 лютого 1904 року він пише: "друкую М. Дерлицю поряд з Купером, 3 томом Марка Вовчка, Заєром". Ще один популярний літератор тогочасся — Лесь Мартович у рецензії, надрукованій у газеті "Діло" від 26 лютого 1904 року, писав: "Дерлиця є добрий обсерватор та має дотеп. Взагалі Дерлиця оповідає гладко і складно та має ту дуже добру прикмету, що знає мову. Дерлиця один із не послідних талантів на Галицькій Русі".

Він також автор повістей на соціально-побутові теми: "Марта" (1928), "В Млаках" (1930), образків із світової війни "Воєнний дідич" (1928), що вийшли окремими книгами в Коломиї. Про твори Миколи Дерлиці можна говорити багато, вони наскрізь народні. Є серед них мистецькі перлини, які засвідчують непересічність його таланту. До них можна віднести новелу "Пташенята", в якій показане нужденне до неможливого життя міських дітей-сиріт, або повість "Марта", в якій з таким щемом йдеться про долю немолодої вже дівчини, сподівання якої на подружнє і материнське щастя стають примарними.

Відомий Дерлиця і як етнограф. Йому належить етнографічний нарис "Селянські діти", в якому подав тексти колискових пісень , записаних ним у селах Західної України. Окремі варіанти до записів Дерлиці зробив і додав Іван Франко.

На жаль багато творчих рукописів та книг о. Дерлиці згоріли під час другої світової війни.

Джерело.https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=12906

14 березня 1945р. оборонний бій чоти сотні УПА-Захід «Лісовики» (командир Ярослав Почигайло-«Крук») з московитами (250 чол.) в селі Боків Підгаєцького р-ну.

Тернопільська область, Підгаєцький район, село Боків. Церква Святого Миколи, 1714 рік

*******

Знищено 30 військовослужбовців, загинули 24 воїна УПА у т.ч. ройовий «Бас», стрільці Іван Довгий-«Птах», Йосиф Говор-«Соловей», «Калина», «Лоза», «Коваль», «Сосна», «Зенко», «Верховинець», «Нечай», «Голуб», «Прут».

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/14/14-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

******

Почигайло Ярослав Остапович («Боярин», «Крук», «Б–42», «Б-321», «662/2») народився 1922р. с. Боків, Підгаєцький район, Тернопільська область — загинув у бою з московитами 7 червня 1951, біля с. Ласківці, Теребовлянський район, Тернопільська область) — лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу.

Народився у сім'ї селян - середняків. Освіта — середня спеціальна: закінчив учительську семінарію. Член Юнацтва ОУН із студентських років.

Керівник станичної сітки ОУН у рідному селі, а відтак — у Підгаєцькому р-ні. Член ОУН із 1939 р. Пройшов військовий вишкіл в УПА на Волині. Командир чоти у старшинській школі УПА «Олені» (весна-осінь 1944). У листопаді 1944 р. після закінчення вишколу в школі скерований у ВО «Лисоня». Командир сотні УПА «Лісовики» ВО 3 «Лисоня» (01.1945 — літо 1946), співробітник осередку СБ Чортківсько-Бережанського окружного проводу ОУН, референт СБ (1947—1948), організаційний референт (08.1948-08.1949) та керівник (08.1949-06.1951) Копичинецького надрайонного проводу ОУН.

Загинув внаслідок зради разом із двома побратимами у бою з оперативно-військовою групою МДБ на пункті зв'язку. Тіло забране ворогом у райцентр Білобожницю. Місце поховання невідоме.

Джерело. Літопис УПА, Вікіпедія.

13 березня 1951р. у Клубовецькому лісі у бою з московитами загинули Михайло Каратницький "Маяк" - Тлумацький надрайонний провідник та семеро його товаришів - підпільників ОУН.

Відновлена криївка на місці загибелі воїнів УПА у Клубовецькому лісі.

******

Загинули. Григорій Волощук "Грицько" - кущовий. Олександр Сокольський "Недобийко" - Тисменицький райпровідник і п'ять підпільників ОУН.

Джерело літопис УПА та календар літопису УПА на 2021 р.

Цей день в історії УПА 13 березня.

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Повстанці в Карпатах. В центрі Микола Харук "Вихор", к-р сотні ім.Богуна.

1951 рік.

13 березня –полк внутрішніх військ захопив криївку в лісі біля села Клубівка на Станіславщині, яку здав місцевий житель. Військові змусили цивільних людей розкопувати вхід до схрону, а самі стояли з автоматами напоготові. Криївку закидали гранатами та напустили задушливого диму. 8 повстанців одяглися у святкове вбрання і, знищивши документи, застрелилися (зокрема, надрайонний провідник Михайло Каратницький – «Маяк», районний провідник Олексій Сокольський – «Недобийко», кущовий провідник Григорій Волощук – «Грицько»).

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД у селі Мильно на Тернопільщині загинув один повстанець.

1946 рік

Пошукові загони НКВД захопили криївки в селах Туринка (загинули четверо повстанців) і Під’ярків на Львівщині (загинули окружний провідник Дмитро Бігун – «Крик» та ще 8 підпільників; одного захопили важко пораненим, але він невдовзі помер).

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Грицеволя, Параньки та Яструбів на Львівщині загинули 8 повстанців.

Опергрупи НКВД наскочили на відділи повстанців біля сіл Велика Вільшаниця і Верхобуж на Львівщині. Загинули 9 підпільників, у тому числі районний провідник «Артем» та командир боївки СБ Володимир Чумак – «Вовк».

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Новосілки на Дрогобиччині загинув командир районної боївки СБ Іван Голобут – «Довбня».

1948 рік

У селі Малехів на Львівщині підпільники знищили заступника начальника винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Незнанів на Львівщині. Загинули двоє повстанців.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Немилів на Львівщині та Созань на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік

У селі Острів на Рівненщині повстанці знищили голову сільради і радянського активіста. Поранені дільничний міліції та секретар сільради.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку на хуторі Дроганівка на Тернопільщині. У перестрілці загинули всі 6 підпільників, що перебували у схроні.

Опергрупа МВД наскочила на боївку СБ у селі Грозьово на Дрогобиччині. У бою, що зав’язався, загинули зв’язкова Катерина Віткевич та двоє повстанців.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

12 (13) березня 1983р. заарештована член Української Гельсінської Групи (УГГ) ГЕЙКО (МАТУСЕВИЧ) ОЛЬГА ДМИТРІВНА. З цього приводу до світової спільноти звернулося Західне представництво УГГ. Зверення підписали П. Григоренко, В. Малинкович, Л. Плющ, Н. Світлична.

(нар. 9.09.1953, м.Київ) Правозахисниця, член Української Гельсінкської Групи (УГГ). У 1976 р. закінчила Київський держунівеситет за спеціальністю слов’янська філологія. На роботу за фахом улаштуватися не змогла - заважали дзвінки з КДБ у відділи кадрів. Працювала коректором у видавництві „Радянська школа“.

Після арешту чоловіка, М.МАТУСЕВИЧА, і М.МАРИНОВИЧА (членів-засновників УГГ) 26.04 1977 подала заяву до райкому про вихід із комсомолу на знак протесту проти арешту їх, а також М.РУДЕНКА та О.ТИХОГО, і включилась у кампанію захисту заарештованих. Подавала скарги і заяви в прокуратури, КДБ, зверталася до світової громадськости, зустрічалася з іноземними журналістами. 13.05 виступила з заявою про вступ до УГГ. Одразу після суду над М.МАРИНОВИЧЕМ і М.МАТУСЕВИЧЕМ, який попросив Ольгу зв’язатися з А.САХАРОВИМ, її обманом ізолювали у венеричній лікарні. 

Випустили через 2 місяці, коли засуджених вивезли з Києва. Після „виписки“ з лікарні під загрозою звільнити за статтею „за прогули“ Ольгу попросили піти з роботи.

Ольга далі підтримувала тісні зв’язки з „відмовниками“, "інакодумцями" національно-демократичного і загальнодемократичного спрямування", з віруючими, з Московською Гельсінкською Групою, іноземними кореспондентами. Її часто затримувала міліція под вигаданими приводами.

У кінці 1978 р. на короткому побаченні М.МАТУСЕВИЧ попросив Ольгу виїхати з СРСР. Ольга зайнялась питанням власної еміґрації та допомогою іншим бажаючим еміґрувати. 

У квітні 1979 одержала виклик зі США. При спробі потрапити в консульство США в Києві була затримана міліцією. Їй прямо сказали, що коли буде ще намагатися пройти в консульство, то буде заарешована за звинуваченням у крадіжці або проституції. 

Чоловікові не засвідчили дозволу на виїзд дружини, а в районному ВВІРі їй порадили разлучитися. Ольга сплатила держмито і відіслала свої документи на виїзд Л.Брежнєву, додавши заяву з вимогою доволу на еміґрацію, а також військовий квиток і диплом.

Співробітники КДБ, в тому числі й Олександр Радченко (за незалежности став міністром внутрішніх справ, очолював Службу Безпеки України), радили Ользі скористатися ізраїльським викликом, розлучившись для цього з М.МАТУСЕВИЧЕМ і фіктивно одружившися з євреєм. Однак Ольга намагалася „пробити“ українську еміґрацію.

У кінці 1979 двоє неповнолітніх вчинили напад на Ольгу з метою зґвалтування. Згодом один із них ще раз погрожував їй зґвалтуванням і вбивством. 24.11 0 16 год. в центрі Києва на Ольгу напав невідомий і кілька разів ударив її. Одразу ж з'явилися співробітники міліції, Ольгу було затримано і разом з художником Василем Кулею, який намагався втрутитися, доставлено до Ленінського райвідділу міліції, де їх протримали до 23 год. Ользі було заявлено, що на неї передається справа до суду за бійку на вулиці та опір міліції. 10.12 її затримали на кілька годин у Москві за участь у демонстрації біля пам'ятника Пушкіну в День прав людини.

07.01 1980р. Ользі у міськму ВВІРі запропонували забрати документи і заяву на виїзд. Ольга відмовилася. У лютому її викликали до військкомату і завимагали пред'явити військовий квиток. Ольга порадила їм звернутися до Брежнєва. На запитання, як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка, Ольга відповіла, що не має жодних зобов'язань перед так званою батьківщиною (СРСР), яка грубо порушує права своїх громадян. Ольга також заявила, що вважає війну в Афганістані окупаційною. Двоє співробітників військкомату і троє „свідків“ за дверима пізніше свідчили про це в суді проти Ольги.

12.03 1980р. Ольга була заарештована за звинуваченням у зведенні наклепів на радянський лад (ст.187-1 КК УРСР). Ще в камері попереднього ув'язнення Ольга написала заяву про відмову від радянського громадянства. Під час слідства і на суді не відповідала на будь-які запитання і не підписувала протоколи допитів. Суд вона не визнала, як і не визнала себе винною. 26.03 засуджена Київським міським судом до 3 р. таборів загального режиму. Про суд навіть її батьки дізналися випадково після його завершення. Строк відбувала в Одесі в таборі ЮГ-311/74.

12.03 1983, після вручення їй довідки про звільнення, на виході до адміністративної зони Ольга була затримана трьома невідомими в цивільному і в мікроавтобусі відвезена до місцевого КДБ, де їй запропонували відмовитися від своїх переконань. Ольга не погодилася, після чого з'явилося аж два прокурори і їй було пред'явлено обвинувачення за ст. 62, ч. 1 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда“). 10.10 1983р. Ольга засуджено Одеським облсудом до 3 р. таборів суворого режиму. Покарання відбувала у жіночому політичному таборі ЖХ-385/3 в с.Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія.

Ольга брала участь в акціях протесту, за що неодноразово потрапляла до ШІЗО, а за 7 місяців до кінця строку - в ПКТ за відмову, йдучи в ШІЗО, зняти колготи, мотивуючи це низькою температурою в камері і високою (38 градусів) у себе.

У 1985 році звернулася з відкритим листом до литовського поета Едуардаса Межилайтіса, який виступив на захист американського індіянця-терориста, що оголосив голодівку. Ольга доводила, що його співгромадяни перебувають у набагато гіршому становищі. Лист поширювався на Заході і в Литві.

12.03 1986р. Ольга повернулася до Києва. Цілий рік їй відмовляли у прописці біля важко хворої матері. Працювала вихователькою в яслах, розклеювала афіші.

У серпні 1988р. Ольга була одним з ініціаторів створення і була обрана секретарем Українського культурологічного клубу, який першим в Україні почав обговорювати „білі плями“ в історії. У другу річницю Чорнобильської катастрофи, 26.04 1988, УКК організував першу в Києві демонстрацію, під час якої Ольга, яка була тоді в декретній відпустці, отримала кулаком у живіт від полковника міліції Григор'єва, який пізніше „прославився“ в справі С.ХМАРИ.

З 1990 року Ольга була головним редактором журналу Української Православної Церкви „Церква і життя“, працювала у видавничому відділі Інституту археоґрафії АН України, в інформаційному агентстві УНІАР, редаґувала „Вестник Либеральной партии Украины“. Зараз - керівник ефір-дайджесту „Україна сьогодні“ в інформаційно-видавничій фірмі „КН“.

Бібліографія:

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 165-174.

Українська Гельсінкська Група. 1978 — 1982. Документи і матеріяли. Торонто- Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 83-86.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 11.

Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод.— Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1978.— С. 114-115,

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 30-31, 296.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 45.— С. 23.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49.— С. 9-11.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 52.— С. 43, 46, 123, 130; вип. 53.— С. 76-77.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 1-5, 2-4, 2-7, 3-1, 3-2, 4-2, 9-1; 1984, 3-2.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada: 1980.— P. 19.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 123–226 http://archive.khpg.org/index.php?id=1113845768&w ;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 131–132; 2-е вид.: 2012 р., – С. 147–148.

Автор. Софія Карасик, Харківська правозахисна група. 

Проти ночі з 13 на 14 березня 1939р. у Карпатську Україну вторглася 40-тисячна угорська армія.

Схема нападу на Карпатську Україну

*******

До захоплення Карпатської України угорськими військами спочатку планували приступити 12 березня 1939 року, у день проведення виборів в місцевий Сейм, але німецький уряд відкинув цю ідею, повідомивши, що своєчасно повідомить про час початку окупації.

Угорці зосередили на кордоні 12 дивізій VI армії й у ніч із 13 на 14 березня угорська армія невеликими силами почала просування углиб території Карпатської України.

О 2:00 ночі підрозділи «Карпатської січі» (у той час — напіввійськової організації, що налічувала 5 тис. чоловік) для захисту від угорців за наказом прем'єр-міністра Августина Волошина отримали зброю на складі хустської жандармерії (41 гвинтівку і 90 пістолетів зі спорядженням).

Близько четвертої ранку до заступника коменданта «Карпатської січі» Івана Романа надійшов дзвінок від чеських офіцерів, які вимагали повернути зброю на склад. Комендант, зіславшись на указ Августина Волошина, категорично відмовився. У відповідь генерал Лев Прхала наказав частинам 45-го полку, що дислокувався в Хусті, вилучити зброю силою.

О 6:00 ранку чехословацькі війська, в кількості 200 солдатів, озброєних шістьма легкими танками (LT vz.35), чотирма бронемашинами (OA vz.30), важкими гарматами, кулеметами й мінометами, атакували головні будівлі січовиків: кіш, «Січовий готель», головну команду, «Жіночу сікту» і «Летючу естраду». Керівництво автономної Карпатської України звернулося до чехів із закликом припинити вогонь, але відповіді на пропозицію не надійшло. 

Січовики приступили до захоплення складів зі зброєю, адміністративних будівель і роззброєння патрулів. Озброєні сутички між січовиками і чехословацькими військами продовжувалися понад 8 годин. На вулицях Хуста з'явилися барикади, зав'язалися постійні вуличні бої.

Водночас прем'єр-міністр Волошин намагався врегулювати конфлікт. Кілька спроб додзвонитися до центрального уряду не увінчалися успіхом — Прага не відповідала. 

Старши́на Карпатської Січі. Зліва направо: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець

********

Після телефонної розмови між прем'єр-міністром Августином Волошиним (який виступав категорично проти озброєного нападу чехословацьких військ на підрозділи січовиків) і генералом Львом Прхалою на вулицях установилося перемир'я — Чехословаччина повернулася до казарм, а «Карпатська січ» роззброїлася.

За даними різних джерел, втрати січовиків становили від 40 до 150 убитими й близько 50 пораненими, втрати чехословаків — від 7 до 20 солдатів і жандармів убитими. За час протистояння між Січчю і чехословаками угорські війська зайняли три села біля Мукачевого.

Вранці 14 березня 1939 року командувач східною групою військ генерал Лев Прхала, вважаючи, що вторгнення угорських військ не було санкціоновано Берліном, віддав наказ про початок оборони. Проте після консультацій з Прагою увечері цього ж дня він же віддав наказ про евакуацію чехословацьких військ і держслужбовців з території Підкарпатської України. Евакуація відбувалася у трьох напрямках: західному — до Словацької республіки, північному — до Польської республіки і південно-східному — до Королівства Румунія.

У цих обставинах 15 березня 1939 року Августин Волошин проголосив по радіо незалежність Карпатської України і направив до Берліна Адольфу Гітлеру телеграму, в якій просив узяти країну під протекторат Третього Рейху. У відповідь німецький уряд відмовив в підтримці і порадив не чинити опору угорським військам. Цього ж дня угорський уряд направив до Хуста свого парламентера з пропозицією роззброїтися і мирно увійти до складу Королівства Угорщина. Волошин відповів відмовою, заявивши, що «Карпатська Україна мирна держава і хоче жити в мирі з сусідами, але у разі потреби дасть відсіч будь-якому агресорові». У Закарпатті оголосили мобілізацію.

Увечері 15 березня, в день початку німецької окупації Чехословацької республіки, угорські війська зробили загальний наступ по чотирьох напрямах: Ужгород — Перечин — Ужок; Ужгород — Свалява — Лавочне; Мукачеве — Іршава — Кушниця; Королево — Хуст — Ясіня — Волове. 

«Карпатська січ» поповнила свій склад добровольцями, в основному демобілізованими солдатами чехословацької армії з місцевого населення, і, маючи в своєму складі 10—12 тис. погано озброєних бійців, спробувала чинити опір. Основного удару угорці завдали по лінії Ужгород — Перечин, прагнучи цим відрізувати Карпатську Україну від Словацької республіки. Угорська армія наштовхнулася на сильний опір біля села Горонда, де сотня «січовиків» М. Стойка утримувала оборону впродовж 16 годин.

Важкі бої йшли за міста Хуст і Севлюш, який неодноразово переходив з рук в руки. 

Найбільш кровопролитним став бій на підступах до Хуста, на Красному полі. За даними угорських архівів, в цьому бою з боку «січовиків» загинуло 230 чоловік, а з угорської — 160. Опір «січовиків» загрожував затягуванням бойових дій, але на допомогу угорцям прийшли поляки, які почали свій наступ від Ужоцького перевалу.

Вранці 16 березня, через добу після проголошення незалежності, уряд Карпатської України покинув Хуст, попрямувавши у бік румунського кордону, а через кілька годин угорські війська здійснили штурм столиці Карпатської України. У штурмі міста взяли участь 24-й угорський батальйон прикордонників і 12-й самокатний батальйон, також активно використовувалися авіація і протитанкові гармати. Угорцям протистояли понад 3 тис. «січовиків», які мали на озброєнні 12 одиниць бронетехніки, відібраної раніше у чехословаків. Під натиском гнітючих сил супротивника «січовики» були вимушені відступити з міста.

17 березня угорські війська узяли Рахів, Ясіню і Буштино. Волошин зі своїм найближчим оточенням через Тячів дістався до румунського кордону в районі Великого Бичкова. З Королівства Румунія він перебрався до Королівства Югославія, а потім через Відень до окупованої гітлерівцями Праги, де був призначений ректором місцевого Українського вільного університету і пробув там до 1945 року і там же був заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ і вивезений до Москви, де помер 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця. 

15 березня 2002 року президент леонід кучма підписав указ про надання Волошину посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави. 

Увечері 17 березня (за іншими даними 18 березня) всю територію Карпатської України окупували угорці. 18 березня (після узяття Воловця — останнього населеного пункту, утримуваного «січовиками») угорські війська завершили окупацію Закарпатської України і вийшли на всій лінії кордонів з Польською республікою і Королівством Румунією. Організований опір припинився, проте окремі підрозділи «Карпатської січі» продовжували боротьбу в партизанських загонах ще протягом трьох тижнів, а на території Воловеччини і Рахівщини — до січня 1940 року. Генеральний штаб мадярської армії в березні 1939 року вирішив провести ряд бойових операцій з очищення Карпатської України від «чужих елементів», а про їхній хід доповідати кожні десять днів. «Чужі елементи», до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.

18 березня розстріляли коменданта Волівської Січі Степана Фігуру.

Ватажок Хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», перебуваючи в хустській в'язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров'ю написав записку:

Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну.

Бойові втрати сторін протягом війни склали:

«Січовики»: 430 убитими, понад 400 пораненими, близько 750 полоненими;

Угорська армія: 197 убитими, 534 пораненими. Офіційні угорські дані: 72 убитими, 163 пораненими, 4 зникло безвісти, 2 полонених.

Сукупні втрати «січовиків», за різними даним, склали від 2 до 6,5 тисяч чоловік. Різниця пояснюється тим, що більшість з них загинула не в зіткненнях з регулярними угорськими частинами, а в результаті зачисток і розстрілів полонених. До цього приклало руку і місцеве угорське населення, яке озброїлося залишеною чехословаками зброєю: воно почало полювати за групами січовиків і вбивати їх на місці без суду і слідства.

Крім того, січовиків, які здавалися полякам, розстрілювали на місці, причому вихідців зі Східної Галичини (складової частини Польської республіки на той час), яких затримували угорські окупанти в Закарпатті, передавали польській прикордонній службі. Частина бійців «Карпатської січі», яка відійшла до Королівства Румунія, була роззброєна, пограбована місцевим населенням і видана угорцям. Січовиків, які вижили, тримали в угорському концтаборі села Ворюлюпош поблизу міста Ньїредьгаза. За перші два місяці після окупації на роботу до Королівства Угорщина погнали 59 377 жителів Закарпаття, до Німеччини — 686 осіб.

« В перших тижнях настрій українського населення при мадярській окупації був дуже пригноблений. Мадярські жандарми і вояки виробляли страшні речі. У Тячові від 17 березня зачали розстрілювати українців у тюремних пивних келіях без ніякого суду. В той час, член малої Антанти Румунія, видала мадярам до Бичкова 273 січовиків. Румуни найскоріше їх обікрали, позлуплювали однострої, чоботи і босих та напівголих (а ще був сніг!) під штиками передали мадярам. Мадяри поставили в два ряди, від мосту аж до горожанської школи і крісами били в ганебний спосіб з обох боків січовиків. Які тортури зазнали січовики в горожанці , на це вистачить окрема стаття. Я тут згадаю, що кожний з місцевих мадярських бандитів, хто тільки міг, ліз до горожанки і бив січовиків, скільки хотів. Із своєї “праці” верталися мадярські кати, скривавлені, як різники… «

— С. Вівчар, оповідання «Ліс шумить»

В офіційній ноті срср Третьому Рейху від 18 березня 1939 року з приводу ліквідації Чехословацької республіки, зокрема, констатувалося, що «дії німецького уряду послужили сигналом до грубого вторгнення угорських військ до Карпатської Руси й порушення елементарних прав її населення».

Попри безперечний героїзм рядових «січовиків», що чинили опір, в середовищі української еміграції при поясненні такої швидкої поразки пізніше спливала, зокрема, і «німецька тема»: «Карпатська січ» створювалася за сприяння гітлерівців, і потім її керівні кадри були працевлаштовані на окупованих Рейхом землях. Але, як відзначає доктор історичних наук Олександр Шубін, даних про пряму команду німців своїм підопічним командирам програти битву з угорцями не виявлено.

На жаль окупація Карпатської України не призвела до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею. 

Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої "українські карти", щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості "розмінної монети". Під тиском німецьких дипломатів, угорські власті випустять полонених вояків Карпатської січі зі своїх тюрем і депортують до Німеччини. Колишні "січовики" влітку 1939 року стануть кістяком "Українського легіону" під командуванням колишнього полковника УНР Романа Сушка і у вересні 1939 приймуть участь у кампанії проти Польщі. Саме в період Карпатської України у ставленні до Третього Рейху ОУН розпочала маневрування між "співпрацею" та "резистансом", яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 році.

Джерело.

Карпатська Січ. Без ретуші і міфів

Карпатська Січ — історія української армії самостійного Закарпаття

Карпатська Січ

Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка

Закарпатське військо

Красне Поле. Про участь пластунів у бойових діях

Ювілейні монети до 70-ї річниці Карпатської України

Угорський терор в Карпатській Україні навесні 1939 року

Окупаційна політика Угорщини в Україні у роки Великої Вітчизняної війни

Роман Офіцинський: «З Карпатської України для нас почалася Друга світова»

Ярослав Оніщук. Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

13 березня 1861р. Тараса Шевченка на кошти друзів поховали на Смоленському православному цвинтарі в Петербурзі. Через 58 днів, згідно із заповітом, почнуть його перепоховання в Україні.

Пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі (валун із граніту встановлений в 1989).

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.

Вікіпедія.

13 березня 1961р. в Києві сталася одна з найбільших техногенних катастроф того часу. (Куренівська трагедія у Києві). З 8.30 ранку вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який усе збільшувався. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація вже виходила з-під їхнього контролю.

Рештки дитячого садочка, зруйнованого стихією. Фото: interesniy.kiev.ua

*********

О 9.20 прорвало дамбу і 14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам). 

Практично всі пасажири тролейбуса та трамвая, що опинилися в епіцентрі трагедії, були поховані заживо під шаром пульпи. Фото: interesniy.kiev.ua.

******

Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. 

Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли їх відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них був живим по 3–10 днів). Радіостанція «Голос Америки», розповідаючи про ці події, назвала Київ «Помпеями ХХ століття». 

Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося біля 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновлювальні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягала фрагменти людських тіл — частина їх так і лишилася не ідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо. Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 145 осіб, хоча за припущеннями київського історика, автора книг «Куренівський апокаліпсис» та «Київський потоп» Олександра Анісімова, число жертв могло бути разів у десять більшим.

(Є припущення що загинуло 1500 людей).

Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад 3,7 мільйонів радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах Києва та області, щоб применшити масштаби трагедії. 

Довгий час усе, що стосувалося Куренівської трагедії, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після катастрофи міжміський зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не розходилася за межі міста. Пізніше у газеті «Вечірній Київ» з’явилася невеличка замітка про катастрофу.

Між тим, катастрофи можна було уникнути. Ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками, що невпинно збільшуються. Кілька років поспіль трамвайне депо ім. Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні сигнали до мерії. Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки «ходоків». Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що ситуація під контролем, а пізніше «панікерів» просто виганяли з кабінету, погрожуючи арештами. 

Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії. Подейкують, що, коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/13/1961-u-kyyevi-stalasya-kurenivska-tragediya

13 березня 1945р. Вишневецьке НКДБ заарештувало вчителів с.Бутин, членів ОУН Хому та Галину Тибольчуків. Обоє засуджені до 10 років каторжних робіт.

Вид на село Бутин Тернопільської області, 13 січня 2018 року Фото: Олександр Кохан

********

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/13/13-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Стаття з англійської газети “Манчестер Ґардіан” “Трагедія України та польський терор” [14 жовтня 1930 року]

Тіла Українців, помордованих загоном Народових сил збройних. с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.

Вбито до 200 українців.

Польське насильство на [Західній] Україні набрало тепер більшої сили, ніж щось подібне бувало колись в Європі. [Західна] Україна стала краєм розпуки і знищення, яке ще більшу увагу звертає на себе тим, що права [Західної] України запоручив міжнародний трактат, а Ліґа глуха на просьби й аргументи, і дальший світ нічого про все те не знає, або не клопочеться...

У відносинах, які на [Західній] Україні існують, насильство є по обох сторонах, але насильство поляків переходить всяку міру. Українська робота позначилася підпалами і нищенням телеграфічних дротів, і про це польська преса пише, але про польські звірства, що є плановими і на ширшу міру, не згадує цілком.

Тероризування прихильників самоуправи.

Українці хочуть самоуправи і добивалися її різними способами. У тій їх роботі випадкові насильні виступи, що є майже завсігди викликані польськими арештами або засудами на смерть українських в'язнів, мають мале значіння. Українські провідники їх не схвалюють, і цілого загалу не можна робити за них відповідальним, але тепер проте завдають терпіння цілому народові.

Польські “карні експедиції” звернені не проти одиниць, але проти цілого народу, головно ж проти кооперативних молочарень і інституцій — загалом проти цілої народної культури. Які б вибрики одиниць не були по обох сторонах, є фактом, що польська поліція й кавалерія вживає масового насильства, а його жертвами є звичайні люди, непричетні до української чи польської політики.

Наведені факти з-поміж великого числа інших, яким навіть тяжко повірити. А хоч такого матеріалу назбиралось сила-силенна, а все ж це не охоплює всього насильства польських експедицій, що “заспокоюють” Східну Галичину.

Селян люто б'ють.

14 вересня відділ 4 польського полку кінноти прибув до Гусятич, пов. Бібрка. Від людей забирали велику кількість збіжжя, ярини, хліба, яєць і молока без ніякої заплати. Серед ночі зажадали від війта, щоб сказав імена тих селян, які мають зброю. Коли сказав, що не знає, 5 вояків його забрали і дали 50 буків [завдали 50 ударів палицею]. Подібно побили 8-ох інших селян.

Вночі 14 вересня відділ кінноти побив нагайками около 30 осіб у Старім і Новім Яричеві. 16 вересня кіннота прибула до Гаїв коло Львова. По дорозі захопили селян, що йшли в поле на роботу, і побили їх немилосердно. Забрали також багато поживи й худоби. Брали чоловіків, жінок і дітей і били по черзі, доки ті не умлівали. Тоді обливали холодною водою, а коли побитий опам'ятався, то інколи й далі били.

Івана Романишина і його сина та дочку так побили, що ті тепер у жахливому стані, а так само двоє дітей війта. Дам'яна Пруса так мучили, що зламали йому ногу. Знищили кооперативну крамницю й побили нагайками крамарку. Повибивали вікна в читальні. Подібне робили в Підберізцях коло Львова того самого дня. Знищили кооперативну крамницю і побили багато селян. Там побили хлопця, Петра Бубелу, так, що той бореться зі смертю.

В селі Курівцях, пов. Тернопіль, забрали багато поживи й побили багато селян. А одного з них, Олексу Політача, гнали крізь село і примушували кричати: “Многі літа маршалкові Пілсудському!” За ним бігло кількох вершників і били ввесь час.

Побиті на смерть.

27 і 28 вересня відділи кінноти напали на села довкола Городка Ягеллонського. Страшено пограбували селян і багато людей побили. Оці побиті на смерть: Олекса Менсаль у селі Бартатові, Микола Мороз і Стефан Сікташ у Ставчанах, Антон Шандро в Керниці і Гринько Шмагала в Любині Великім.

На 22 і 23 вересня відділи озброєної пішої поліції завітали до села Купчинець, пов. Тернопіль, знищили кооперативний склеп [крамницю], читальню і музичні інструменти, які належали до сілької оркестри. Багато селян побито. Селянин Теодор Чайковський у селі Довжанка побитий на смерть. 23 вересня поліція прийшла до Покропивної (Тернопіль). Багатьох селян схопили і змушували цілувати “польську землю” та вигукувати образи проти “Матері України”. Володимира Кріля тяк тяжко побили, що його життя в небезпеці. Багато селян були такі покриті кров'ю і синяками по побиттю, що тяжко було їх пізнати.

Села понищені.

Сільскьий учитель Микола Антоняк, його дружина Ганна, як рівно ж декілька селян (імена їх я маю) були дуже тяжко побиті. Жінку Михайла Школьного примусили співати польський національний гімн тоді, як її били. Сільський склеп [крамницю] знищено. Товар зложено на купу, полито парафіною і підпалено. Молочарня і бібліотека читальні знищені.

Подібне було й по інших селах (я маю записані імена яких 30 чоловіків, жінок і дітей, які були так потурбовані, що їх здоров'я в небезпеці).

В селі Журів молочарню цілковито знищили, навіть машинерію, хемікалії і пляшки знищили. Робітників молочарні немилосердно били нагайками — одна дівчина, Настя Бобик, у жахливому стані. Міст також не оминули — між іншими — Нове Село, Рогатин, Бережани були навіщені відділом поліції. Українські кооперативи, читальні, бібліотеки та інституції понищені, столи, крісла, книжки, горшки, кухні, начиння і піяна [піаніно] поторощені, дошки в помостах (підлогах) порубані, одіж і постелі потяті ножами. В Тернополі знищено бібліотеку в 40.000 книжок.

Знищення культури.

“Пацифікація” (успокоєння) [Західної] України силою тих карних експедицій правдоподібно найбільш руйнівничий напад, який був коли зроблений на будь-яку з національних меншин, і найгірше порушення угоди щодо меншин. І справді, цілу культуру, і то високу культуру, нищено протягом трьох минулих тижнів. Кооперативи, школи, бібліотеки і інституції, побудовані українцями протягом довгих років праці, пожертв та ентузіазму, майже виключно на їх власні засоби, при величезних труднощах. Вони відчувають утрату цих своїх здобутків майже так само, як свої надлюдські фізичні терпіння.

Поляки без сумніву опублікують звичайні урядові заперечення. Негайне і безстороннє слідство на місці трагедії, з додатком охорони свідків од переслідувань є наглою [невідкладною] конечністю.

[Переклад Українською мовою публікатора. Опубліковано: На вічну ганьбу польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 92-96]

http://www.ji.lviv.ua

(Минулого 2020 року цю мою публікацію "фейсбук повидаляв" з багатьох груп.)

12 березня 2003р. у Мюнхені (Німеччина) померла Ярослава Стецько (Ганна Музика), дружина Ярослава Стецька, співорганізаторка Червоного Хреста УПА, жіночої мережі ОУН, Антибільшовицького блоку народів, голова ОУН(б) у 1991-2001 роках.

Народилася 14 травня 1920-го в селі Романівка на Тернопільщині. Закінчила Теребовлянську польську гімназію. Через багато років, в інтерв’ю Ярослава Стецько згадувала, як «одного разу вчителька ударила мене лінійкою по руці, наказавши «Мові по-польські!». Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що – українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося». Й у 18 років долучилася до ОУН.

Два роки вчителювала у сільській школі. Вищу освіту здобула у Львівській політехніці та Школі політичних наук у Мюнхені. Володіла сімома іноземними мовами.

Зі створенням УПА взяла активну участь у розгортанні медичної мережі. Співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі ОУН.

«Жіноцтво відіграло велику роль в часі створення УПА, в часи боїв УПА, а дуже часто жінки брали участь в боях, – згадувала Ярослава Стецько. – Навіть тоді, коли УПА відсилала відділи на захід через кілька кордонів, жінки ішли в одностроях із зброєю в руках, щоби переконати захід, що Україна не зложила зброї, що Україна воює далі проти большовизму, проти російської окупації, щоб був розголос про ту боротьбу, бо світ тоді мовчав».

1943-го ув’язнена німцями у Львові. Після звільнення виїхала за кордон, мешкала в Мюнхені (1944-1991).

Взяла участь у звільненні з лікарні в чеському місті Штайнгофф головного ідеолога ОУН Ярослава Стецька (1945), якого вперше побачила й закохалася у Відні за рік до того. В 1946-му вони уклали шлюб і прожили разом чотири десятиліття.

Була вірною соратницею свого чоловіка. Редагувала журнал «Український погляд» і друкований орган Антибільшовицького блоку народів «АБН – Кореспонденція». Організовувала конференції АБН по всьому світу.

Голова АБН (1986-1996), ОУН (б) (1991-2001), Конгресу українських націоналістів (1992-2003). Після здобуття Україною незалежності 1991-го повернулася на Батьківщину. Депутат трьох скликань Верховної Ради України. Почесна громадянка Львова. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня (2000).

«Її українська мова, яка вперто видавала в ній діаспорянку, в кулуарах парламенту звучала завжди природно. Вона не прогулювала парламентських засідань. І ніколи не засинала і не нудьгувала під час них, як інші «літні» депутати – символи різних епох і фракцій», – свідчить парламентська журналістка Лана Самохвалова.

Українська «залізна леді» і «вічна революціонерка» померла 12 березня 2003-го в лікарні Мюнхена. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/12/2003-pomerla-odna-iz-organizatorok-zhinochoyi-merezhi-oun-yaroslava-stecko-ganna-muzyka

11 березня 1921р. у с. Соколівка Буський р-н. народився Кирило Якимець "Бескид" "Луговий" "Мар" - Керівник Золочівського окружного проводу ОУН.

Кирило Якимець – «Бескид

******

Керівник Золочівського окружного проводу ОУН Кирило Якимець – «Бескид» (у центрі) і керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН Михайло Квасниця – «Зловіщий» (справа).

З кожним днем ми дедалі більше дізнаємося про наше минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття під проводом ОУН, про окремих його представників, які поклали свої молоді голови на вівтар майбутнього України. Серед таких, досі мало знаних широкому загалу, є й постать керівника Золочівського окружного проводу ОУН Кирила Якимця – «Бескида».

Народився майбутній провідник 1921 р. у с. Соколівка Золочівського повіту (тепер – Буського району Львівської обл.) у сім’ї селян Миколи Якимця та Анни Бартиш. У 1930 р. у рідному селі закінчив п’ять класів народної. Здібного до науки юнака батьки відправляють у Броди, де він продовжує навчання у польській державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського, яку закінчив (4 класи) у 1937 р., проте матури не здав. З невідомих причин прізвище Кирила відсутнє у списку студентів ліцею при гімназії, де продовжили навчання більшість його шкільних товаришів.

У 1939 році, із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, Кирило Якимець був змушений, для підтвердження своєї середньої освіти, продовжити навчання у 10-му класі середній школі № 5 м. Броди, яка була відкрита на базі колишньої гімназії. Тут він навчався до 23 червня 1940 р., коли отримав свідоцтво про здобуття середньої освіти, а відтак подав документи на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і по конкурсу був захований студентом першого курсу. Тут провчився до початку німецько-радянської війни у червні 1941 р.

До Організації українських націоналістів Кирило Якимець належав із другої половини 1930-х рр., з часу навчання у Бродівській гімназії, де активно співпрацював із гімназистом Петром Федуном – майбутнім провідним ідеологом збройного підпілля ОУН «Полтавою». У роки першої більшовицької окупації став районним провідником ОУН (очевидно, Юнацтва ОУН). Саме за дорученням Організації у 1939 р. вступив до ВЛКСМ і був обраний заступником секретаря комсомольської організації СШ №5 м. Броди. Це, як свідчили згодом його побратими по боротьбі, дало можливість замаскувати перед всюдисущою каральною системою НКВД та уникнути долі закатованих у червні 1941 р. в тюрмах Галичини.

Під час німецької окупації працював учителем у с. Баймаках Буського району, водночас активно займаючись розбудовою мережі ОУН. Від 1941 р. відомий як провідник Юнацтва Бродівського повітового проводу ОУН (1941 – 1942), а від 1942 р. – Золочівського окружного проводу ОУН; займався організацією та проведенням ідейно-політичних, організаційних та військових курсів для Юнацтва ОУН з метою підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944 р. вихованці К. Якимця склали основу сотень УПА та відділів самооборони на Бродівщині та Золочівщині.

Навесні 1944 р. з розформуванням референтури Юнацтва ОУН К. Якимець скерований у Карпати, де обійняв пост політвиховника юнацької школи кадрів, що впродовж травня-липня 1944 р. функціонувала в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області під керівництвом гімназійного товариша Якимця – Петра Федуна – «Волянського».

Перетнувши лінію фронту у серпні-вересні 1944 р., повернувся на рідні терени та очолив Бродівський повітовий/надрайонний провід ОУН, керуючи діяльністю збройного підпілля ОУН та відділів УПА у тодішніх Бродівському, Пониковицькому, Олеському та Підкамінському районах (тепер – це територія Бродівського та частини Буського районів) Львівської області.

У липні 1945 р. став організаційним референтом (заступником керівника) Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса – «Блакитного». Восени 1947 р., після переведення «Блакитного» на інший терен, К. Якимець зайняв пост провідника Золочівської округи ОУН і виконував ці обов’язки до своєї загибелі. В останній період життя керував діяльністю збройного підпілля ОУН дев’яти тодішніх районів – Бродівського, Буського, Глинянського, Заболотцівського, Золочівського, Краснянського, Олеського, Підкамінського, Поморянського (тепер – це територія Бродівського, Буського, Золочівського та частини Перемишлянського районів) Львівської області.

У підпіллі відомий під псевдонімами «Бескид», «Мар», «Луговий», «93» та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, неодноразово був поранений у сутичках зі співробітниками органів та внутрішніх військ МГБ. Відомо, зокрема, про три таких випадки поранення: у 1945 р. – в обличчя, у листопаді 1946 р. – в руку, у лютому 1947 р. – в ногу.

Восени 1948 року стрільці боївки охорони «Бескида» збудували криївку для окружного осередку в лісовому масиві, який знаходиться за три кілометри від с. Жарків Бродівського району. На зиму у даному укритті влаштувались окружний провідник «Бескид», окружний референт СБ «Гнат», друкарки «Зенка» і «Ганя» та двоє охоронців. Тут же знаходилися друкарня та архів Золочівського окружного проводу ОУН.

28 грудня 1948 р. в районі схрону полювали троє мисливців, серед яких був і таємний інформатор МДБ «Лен», який власне зауважив на снігу дивні сліди у вигляді слідів козуль, які у певному місці пропадали. 12 січня 1949 р. при зустрічі з оперативником МДБ сексот доніс про знахідку припустивши при цьому, що неподалік цього місця знаходиться схрон до якого повстанці добираються на ходулях.

Чекісти оперативно відреагували на отриману інформацію, тим більше, що володіли попередньою інформацією від агентів «Білий», «Гірбург» і «Буг» про те, що в районі цього лісу і прилеглих сіл Опаки, Верхобуж та Гута Верхобужська на початку січня часто появлялися функціонери Золочівського окружного проводу ОУН та боївок, що його прикривали. Того ж дня для систематичного нагляду за даною територією і пошуку схрону була створена військово-чекістська група під керівництвом старшого оперуповноваженого Олеського РВ МДБ лейтенанта Сьомкіна та помічника командира взводу 7 стрілецької роти 88 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ старшого сержанта Стрєлкова.

14 січня 1949 р. дана група облавників проводячи пошуки в лісі у районі с. Гута Верхобужська, що за чотири кілометри від с. Жарків виявила сліди а о 14.00 і сам схрон, який відразу ж був заблокований та викликана допомога з райвідділу.

Повстанці, які знаходилися у схроні вчинили спротив і під прикриттям вогню спробували прорватися з оточення. Першими на прорив пішли двоє підпільників, проте були скошені вже при виході із схрону. За деякий час у подібний спосіб загинув ще один месник, а чекісти схрон замінували та підірвали. Загалом у криївці впало шестеро повстанців з окружного осередку Золочівщини. Окрім окружного провідника Кирила Якимця – «Бескида» там загинули:

Паньків Василь Васильович («Гнат», «Тарас», «Тугар», «Яворенко», «Яремко», «Яренко»; 1920-1921, с. Черче Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Референт СБ Комарнівського надрайонного (1946 – літо 1948), Золочівського окружного (літо 1948 – 01.1949) проводів ОУН. Загинув у криївці під час облави. Щоб не здатися живим в руки ворога, застрелився.

Юрас Михайло Данилович («Жовтий», «Залізний», «Змій»; 2.10.1922, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН з часів першої більшовицької окупації. У 1944 р., з приходом Червоної армії, переходить на нелегальне становище та вливається в лави збройного підпілля ОУН. У підпіллі виконував різні функції: господарчого референта кущового проводу ОУН, кущового провідника, організаційного референта Заболотцівського районного проводу ОУН, а відтак керівника боївки охорони окружного провідника ОУН. Загинув при спробі прорватися з криївки.

Паланиця Ольга Михайлівна («Зенка», «Криця», «Лебідь»; 1926, с. Кути Буського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Освіта – середня. Керівник жіночої сітки Бродівського повітового/надрайонного проводу ОУН (1944 – весна 1945), друкарка Бродівського надрайонного, а відтак Золочівського окружного проводів ОУН. Загинула у криївці.

Шеремета Катерина Андріївна («Ганя», «Дніпрова», «Катерина», «Леся», «Синичка» (16.11.1927, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН, зв’язкова станичної сітки. На нелегальному становищі з 1947 р. Друкарка Золочівського окружного проводу ОУН. Загинула у криївці.

«Василь» (особа не встановлена). Стрілець боївки охорони провідника «Р.».

З розкопаного схрону облавники вилучили: ручний кулемет, 3 автомати, гвинтівку, 6 пістолетів, 15 гранат, 2000 патронів, 2 друкарських машинки, друкарський верстат (ротатор), радіоприймач, 200 кг націоналістичної літератури та організаційних документів Золочівського окружного і підлеглих йому проводів ОУН, 50 кг чистого паперу та інші побутові речі.

Тіла загиблих повстанців були доставлені в Олесько у райвідділ МДБ, де впродовж кількох днів лежали для впізнання, а відтак були відвезені до Львова в обласне управління МДБ, де також проходили ідентифікацію. Місце поховання загиблих героїв не відоме.

Типовою для того часу була й доля родини «Бескида». Батько Микола 1888 р.н. та мати Анна 1895 р.н. тривалий час тероризувалися енкаведистами у Соколівці, а відтак 21 жовтня 1947 р. під час масової депортаційної акції були виселені у м. Осинники Кемеровської області. Мати 24.12.1959 р. померла на спецпоселенні, а батько після звільнення 22.02.1960 р. залишився жити у чужих краях при дочці.

Сестра Лідія 1923 р.н. член ОУН з 1943 р. – «Козачка», у підпіллі виконувала функцію зв’язкової. Навесні-влітку 1944 р. навчалася в жіночій школі кадрів у Карпатах, а з наближенням фронту повернулася додому, де продовжувала працювати на користь підпілля. Кілька разів заарештовувалася. Органи МГБ намагалися використати її для захоплення брата Кирила, однак це їм так і не вдалося. Врешті за відмову співпрацювати вона 21 липня 1947 р. була заарештована слідчим відділом УМГБ Львівської області. Стійко витримала всі допити і 24 квітня 1948 р. Особливою нарадою при МДБ СРСР засуджена до 7 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Дубравному ВТТ на ст. Потьма Мордовська АРСР, звідки звільнилася 26 липня 1954 р., але ще довгих шість років перебувала на спецпоселенні, а після звільнення (22.02.1960 р.) залишилася жити у Сибіру, де й померла у 1992 р.

Так у 1949 р. у боротьбі проти російських окупантів загинуло шестеро вірних синів свого народу, проте їхня смерть не була даремною. Сьогодні, маючи власну незалежну Українську державу, десятки тисяч нащадків того покоління ГЕРОЇВ ведуть завзяту боротьбу проти новітніх російських окупантів. Твориться нове покоління ГЕРОЇВ.

Кому щось відомо про діяльність ОУН та УПА на теренах Львівщини просимо інформацію надсилати на електронну адресу rmv.lviv@gmail.com, або на адресу редакції.

Джерело.http://ukrnationalism.com/history/1339-okruzhnij-providnik-oun-zolochivshchini-kirilo-yakimets-beskid.html

Цей день в історії УПА 12 березня.

Повстанці Коломийщини (посередині сидить окружний референт СБ Роман Тучак-"Кіров").

Фото ФБ УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1944 рік.

12 березня – у селі Лашківці на Тернопільщині повстанці роззброїли підвідділ угорців. Двох військових знищено, 15 захоплено в полон (пізніше відпущені).

1945 рік

У селі Вербиця на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.

1946 рік

Пошукові групи НКВД захопили криївки в селах Печихвости на Львівщині (загинули 6 повстанців) й Орів на Дрогобиччині (загинули слідчий СБ Павло Марголич і ще 6 підпільників).

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Дітковець, Полоничі, Черниця та хуторах Духове і Микити на Львівщині загинули 13 повстанців.

1947 рік

У селі Перерісль на Станіславщині підпільники знищили старшого лейтенанта МВД.

1948 рік

У райцентрі Калуш на Станіславщині повстанці знищили заступника директора МТС.

Чота сотні «Лемківська» УПА-Захід потрапила під облаву загонів МВД біля сіл Воля Райнова і Торчиновичі на Дрогобиччині. Знищено 8 військових, 9 поранено. Під час відступу застрелилися поранені командир СБ сотні Микола Цап – «Жар» і ще три повстанці.

Під час зіткнення з опергрупою МВД у райцентрі Перегінськ на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта і двох військових. У перестрілці загинув районний провідник Іван Іванцівський – «Сокіл».

У селі Куропатники на Тернопільщині підпільники знищили військового пошукової групи МВД.

1949 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Поніква на Львівщині загинули командир рейдової групи СБ Андрій Лопушинський – «Мазепа» й охоронець районного проводу ОУН.

Пошукова група МВД у селі Радохинці на Дрогобиччині наскочила на загін підпільників. Загинули командир боївки Семен Чорногін – «Залізняк» та двоє повстанців.

На хуторі Сухота на Львівщині повстанці знищили старшого лейтенанта міліції.

1950 рік

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Гошівчик на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі командир боївки Федір Удич – «Спартак».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП  www.memory.gov.ua

12 березня 1241р. монгольські війська на чолі з ханом Субедеєм штурмом оволоділи укріпленим Верецьким перевалом в Карпатах.

Верецький перевал.

Армія хана Батия, онука Чингіз-хана, розпочала вирішальний похід монголів на Захід в 1240 році. Монголо-татарські війська захопила руські князівства, завоювали Польщу та Угорщину й досягли Адріатики. 6 грудня 1240 року після тривалої облоги орда взяла штурмом Київ, майже повністю його зруйнувавши - всі мешканці міста були вирізані або виведені в полон.

Від ущент зруйнованої столиці завойовники вирушили на Захід - спочатку на Волинь, а далі на Галич і Карпати.

Татари, перейшовши Карпати, на своєму шляху руйнували та знищували все ще їм траплялося. Завойовники хана Батия просуваючись через Верецький перевал, напали на село Нижні Ворота (Воловецький район). Село розграбували і спустошили - більшість дворів було спалено ордою. У селі збереглося лише кілька родин. Також було вщент знищене і село Поляна (Свалявський район), як і багато інших сіл, що знаходились на шляху просування татар, воно було спалене. Після навали село ще довго залишалося спустілим. Лише в XV-XVI століттях тут з'являються ознаки життя. В 1548 році Поляна була заселена вдруге. 

Зазнали спустошення Ужгород та Мукачево. Татари їх розграбували та дощенту знищили. Населення міст, оскільки не втекло і не сховалося в карпатській пущі, було частково вирізане, частково відведене в неволю, як ясир.

Монголи намагались продертись через гори, але галичани чинили запеклий опір. Саме перед Карпатами частина війська, перш ніж продовжити свій похід на захід, розділилася на дві групи. Частина на чолі з Байдаром і Орду виступила на завоювання Польщі, Сілезії і Моравії. Основні ж сили Батия - до 70 тис чоловік все ж здолали карпатські перевали та вже на території Угорщини об'єднався з іншою частиною орди. 

Утім просування їх на захід згодом припинилося, бо монгольська орда була ослаблена впертим опором місцевого населення. А навесні 1242 року хан Батий, дізнавшись про смерть у Монголії великого хана Уґедея, повертає своє військо назад. 

Впертий опір наших предків ослабив і затримав навалу монголо-татар у Західну Європу. Вони своєю героїчною боротьбою врятувала Європу, її культуру від страшного руйнування і західноєвропейську цивілізацію від знищення.

Джерело. Історія України.

Надія Царук - Автор

Цей день в історії УПА Тернопільщини 12 березня.

село Стара Ягільниця

******

12 березня 1944 року – німецький каральний загін спалив 120 дворів села Стара Ягільниця Чортківського району. Загинуло 140 жителів.

12 березня 1948 року – у с.Куропатники повстанці обстріляли емведистів, що переписували населення. Перелякані гебісти утекли аж до сусідньої Баранівки й залишили одного вбитого. Повстанці здобули один автомат.

12 березня 1948 року – у с.Золота Слобода Козівського району загинули кущовий командир боївки «В’юн» і референт СБ кущової боївки «Орел». Впали смертю хоробрих повстанціи «Явір», «Максимишин » . Гебісти захопили живим кущового пропагандиста цієї боївки « Шума».

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/12/v-istoriyi-66/