30 березня 1973р. у Канаді помер Донцов Дмитро Іванович - публіцист, літературний критик, ідеолог Українського інтегрального націоналізму.

Вважається нащадком козацького полковника Федора Донця. Навчався у Петербурзькому, Віденському, Львівському університетах. 1917-го отримав ступінь доктора юридичних наук.

«Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публічній бібліотеці», – писав про нього Олександр Лотоцький.

Один із провідників Української соціал-демократичної робітничої партії. Двічі заарештовувався. Але як тільки соціалістичні ідеї перетнулися з націоналістичними, рішуче обрав останнє. Лідер кадетів Павло Мілюков в 1914-му, під час виступу в Державній Думі, так характеризував роботу Дмитра Донцова «Модерне москвофільство»: «Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Очолив засновану 4 серпня 1914-го Спілку визволення Україні, що здійснювала антиросійську пропагандистську роботу.

Працював в урядових структурах гетьмана Павла Скоропадського. В 1919-1921 роках очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник». У 1926-му написав свою головну працю «Націоналізм», в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму.

Як ідеолог і публіцист мав великий вплив на українські політичні угрупування і рухи. Сучасники називали його «духовним батьком українського націоналізму». Як пояснював Микола Климишин: «Назву «націоналізм» той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм».

Популярність Дмитра Донцова в українських колах була настільки високою, що він розглядався як можливий президент України в уряді Ярослава Стецька після проголошення незалежності України у Львові 30 червня 1941-го.

Після Другої світової війни емігрував до Канади. Викладав у Монреальському університеті, співпрацював з україномовними виданнями, підготував ряд концептуальних праць – «Московська отрута» (1955), «Хрестом і мечем» (1967).

Помер 30 березня 1973-го в Канаді.

Вважав українців обраним народом, бо «він створений з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Спогади Українців про події в с.Сюгильне, зараз с. Жовтневе та с. Могильному 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Фото.Підстаршинська школа УПА ім. полковника Коника. 1946 рік. http://www.vox-populi.com.ua

Кінець 1943 – початок 1944 рр. Одно за другим стають жертвами села від польських боївок. У березні мешканці Могильного шлють делегацію на чолі зі старостою села – Сергієм Панасовичем та сусіднього села Маркелівки, де старостою села був Воєвода, всього 11 людей, з просьбою до гебітскомісара міста Володимира-Волинського, аби виділив якусь зброю для організації самооборони села. Делегація проїжджала на санях через село Льотниче й повз цегляний завод, де на той час була польська пляцувка, а в самому селі проживали мирно поляки й українці. Причому поляків було набагато більше. Пройшло кілька днів, ні делегації, ні чуток від неї ніяких. Тоді кілька молодих чоловіків полями, поминаючи села, вночі добрались до міста, і вранці попросились на прийом до гебітскомісара, який на подив нічого про делегацію селян від двох сіл і не чув, але вислав комісію для розслідування на Льотничому. Поляків на цегельному заводі не виявилось, вони втікали на Білин, але й слідів від селян ніяких. Почались тут же пошуки і зразу у гноївці біля хліва одного з селян були знайдені 11 чоловік і при огляді було виявлено незліченні сліди катувань, знущання, були пообрізувані вуха, статеві органи, поколоті очі, вибиті зуби. Слідчі встановили, що беззбройних селян перестріли поляки і запросили від імені німця до будинку, звідки потім по одному виводили й катували. А коли побачили німецьких посланців, то й самі повтікали. Та в своїх мемуарах поляки все це записали, що то так українці знущались над польським населенням.

Покатовані селяни були поховані біля церкви в селі Могильному, де пізніше було встановлено пам’ятник з написом: “Тут спочивають невинні люди, які загинули мученицькою смертю 1944 р. Артисюк Г.М., Антонюк С.Г., Воєвода О.А., Мочеброда В., Недбало Г.А., Марчак Павло, Орлюк Василь, Панасевич Сергій І., Шелейда Каленик, Невідомий (пізніше було встановлено, що це був Скрипник Костянтин, військовополонений зі Східної України), Невідомий. Пам’ять від рідні. 9 травня 1975 року”.

Троє людей з села Маркелівка – це Воєвода О.А., Мочеброда В. та Недбало Г.А.

Коли покатованих селян тоді ховали біля церкви, то привели десь впійманих трьох поляків, аби вони подивились, що роблять польські бандити з мирними селянами-українцями. Це була жінка з сином років під 30 і вже відомий нам Дзюба родом з Маркелівки, що тоді в Людмильполі з автомата ППШ довгою чергою розстрілював селян, після чого в крові люди віднайшли 53 гільзи від його автомата. Крики, плач рідних та близьких, побивання над покійниками, а тут ще й Дзюба, про якого всі в селі знали, що він робив в сусідньому селі Людмильполі. Натовп кинувся на поляків і вбив їх.

Розповідали:

Міщук Ганна, Панасюк Павло, Кузьмич Архип, Луцюк Тихон, Луцюк Степан, Борусевич Євген (село Сюгильне, зараз с. Жовтневе)

http://www.ji.lviv.ua

Цей день в історії УПА 30 березня.

Група старшин УПА в лісах Перемищини. 1946 рік. Вокспопулі.

1944 рік

Двоє повстанців загинули в селі Ямниця на Станіславщині при спробі заволодіти зброєю, залишеною німцями на грузовій машині.

У селі Лисновичі на Львівщині повстанці знищили двох радянських партизан, причетних до вбивства сім’ї Рибалок.

Підрозділ УПА вступив у бій із бригадою внутрішніх військ біля села Соболівка на Житомирщині, який тривав понад 6 годин. Знищено 10 військових, 12 поранено. Втрати повстанців: загинули 10, поранені 15.

1945 рік

У бою з московитами у селі Глинне на Львівщині загинув один підпільник.

Відділ УПА-Захід у райцентрі Підкамінь на Львівщині наскочив на приміщення гарнізону НКВД, коли особовий склад відбув на каральну акцію. Будівлю спалено, вдалося захопити архів.

1946 рік

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Княже на Станіславщині загинув кущовий провідник ОУН «Гроза».

1947 рік

У селі Пахиня на Тернопільщині загін МВД атакував чотирьох бійців УПА. У бою, що зав’язався, знищені 24 військових, кілька десятків поранено. Загинули три повстанці, один зміг прорватися.

У засідці біля села Києвець на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У, другого секретаря райкому ЛКСМУ, а також важко поранили двох радянських чиновників.

У бою з московитами у селі Вирлів на Тернопільщині загинув один підпільник.

У райцентрі Болехів на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта райвійськкомату.

1948 рік

У селі Бужани на Волині підпільники спалили сільську раду і клуб, знищили документи.

Під час зіткнення з загоном МВД в одному із сіл Стрілківського району на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У засідці в селі Ступниця на Дрогобиччині повстанці знищили третього секретаря райкому КП(б)У і радянського чиновника, а в селі Лещатів на Львівщині – фінансового агента.

1949 рік

У селі Стадники на Рівненщині підпільники знищили будівлі колгоспу, весь реманент роздано селянам.

На Львівщині повстанці знищили голову колгоспу (село Руда Силецька), тракториста і вивела з ладу трактор (села Тартаків).

У селі Монастирець на Дрогобиччині підпільники знищили районного уповноваженого по створенню колгоспів.

1950 рік

У зіткненні з опергрупою МВД у селі Берестяни на Дрогобиччині загинув кущовий провідник ОУН Михайло Пізняк – «Березний».

Календар УПА Сергій Горобець

30 березня – бій підрозділу УПА «Базар» на Київщині.

Пам'ятник УПА в с. Мигалки. 

*****

1944, 30 березня – у Бородянському районі на Київщині прийняв бій підрозділ УПА «Базар». Мета повстанців — перейти залізничну дорогу Сарни – Київ й, отаборившись, перечекати сніговії.

Однак, упівці затримуються через збір харчів і збиваються з дороги. 30 березня 1944 року вранці вони підходять до с.Мигалки, в якому «повно червоних», до того ж є пости на річці. Зав’язується перестрілка. Деякі повстанці, що пішли за харчами й зайшли вглиб села, потрапляють до рук НКВД.

Бій із підрозділами НКВД розпочинається близько третьої години по обіді й триває до пізнього вечора.

"Війська НКВД ввесь час атакували нас. З перших стрілів стає ранений ком. Ярий, а дальше важко поранений ком. Лисогір добиває себе гранатою. Червоні підкидають все нові і нові сили, не зважаючи на свої жертви стараються нас взяти. Їм це не вдається. Після нерівного бою під охороною ночі відступаємо. Наші жертви в цей день великі: 9 стрільців не вертають з села, попадають до НКВД, 20 гине в бою, а 10 стрільців зіставляється раненими".

До початку квітня в наступних боях загинули майже всі повстанці з'єднання.

Після бою біля с. Мигалки тодішній голова села, що повернувся покаліченим із фронту, наказав молодим дівчатам — 20-річній Ганні Герасименко та її молодшій сестрі Зінаїді (прізвище у шлюбі – Ткачук) і чоловіку похилого віку копати велику, широку яму. «Це бандери», — пояснював голова. Біля крайніх хат лежали вбиті три молоді хлопці, одного з яких Ганна впізнала: він заходив до них напередодні з іншими повстанцями, які «не робили шкоди, а тільки просили поїсти». Мати Ганни поставила йому під поранену руку півхлібини.

На околиці села Мигалки (3 км від залізничної станції Тетерів, 80 км від Києва, 1944 року належало до Радомишльського р-ну Житомирської обл.) є могила з хрестом, який встановив у 2005 році місцевий житель. Неподалік пам’ятник з табличкою "Вічна пам’ять воїнам Української Повстанської Армії, які в нерівному бою за волю України загинули тут 30 березня 1944 року".

https://galinfo.com.ua

30 березня 1918 р. до міста Немирова, що на Поділлі прибув ескадрон польських легіонерів.

Немирів 1918 р. (Приблизно)

Парад 2-го Польського корпусу в Умані. Квітень 1918 р.

Того ж дня він виїхав до села Стрільчинці Лучанської волості та розмістившись у будинку місцевої поміщиці Хоткевич. Легіонери заявили, що не дозволять селянам засівати землю. 31 березня селяни та 30 козаків з Немирова обеззброїли їх та вигнали за межі села.

Після повернення козаків до Немирова, вранці 1 квітня ескадрон знову рушив на Стрільчинці. Жителі сусіднього села Ведмеже перегородили йому шлях. Тоді легіонери оточили село і почали його розстілювати, примусивши селян підпалювати свої хати. Село згоріло, загинуло багато людей і дітей. Мешканці кількох сіл об’єдналися аби помстиися кривдникам. Розпочався жорстокий бій, в результаті якого близько 300 польських легіонерів здалися.

Підготували Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

ПЕТРО ПЕРЦАК (1923-1972) - воїн дивізії СС "Галичина"

Петро Перцак народився 19 червня 1923 р. в селі Золота Слобода, пов. Бережани в сім'ї заможнього господаря. В родинному селі закінчив народню школу, а в Бережанах гімназію. Молодим юнаком вступив у ряди членів Організації Українських Націоналістів. Склавши матуральні іспити у 1944 р. рішив здобути ґрунтовне військове знання і зголосився до Дивізії. Тут приділено його до зв'язку. Закінчив курс радиста та підстаршинський вишкіл. Був кандидатом на старшину. Кінець війни не дозволив на сповнення його мрій, учитися у старшинській школі і здобути ступінь старшини. З Дивізією пройшов він шлях від Нойгаммеру, через Словаччину, Австрію та Словенію і закінчив війну на фронті під Фельдбахом в Австрії.

По  війні  опинився   в  реґенсбурґському таборі, де студіював лісництво в УТГІ. Після великого переселення за океан поселився в місті Боффало. Тут зразу включився в громадське життя. Був зразковим членом Організацій Визвольного Фронту, в першу чергу в СУМА. Був членом-основником станиці Братства кол. вояків І УД УНА, її першим головою, а опісля довголітнім референтом збірок.

http://komb-a-ingwar.blogspot.сom

День пам'яті...29 березня 1998 р. померла Квітка Цісик.

День пам’яті Квітки Цісик (1953-1998), американської співачки українського походження. 

Вона народилася в Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К.С. Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців. 1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». 

За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар». 10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки. Записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). 1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка. Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.

https://www.ukrinform.ua

29 березня 1945 року – на хуторах біля с.Покропивна Козівського району відбувся бій між сотнею УПА «Рубачі» та загоном «стрибків».

Околиці села Покропивна

******

Для збільшення натисніть на фото.

Фото. https://www.shukach.com.Пам'ятник воїнам УПА с. Покропивяни.

29 березня 1945 року – на хуторах біля с.Покропивна Козівського району відбувся бій між сотнею УПА «Рубачі» та загоном «стрибків». Під час бою 5 «стрибків» було вбито, загинули 2 повстанці. Ще 2 – поранені.

Спогади Українців про події на хуторі Капітулка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Хутора вже нема, на цьому місці росте ліс. Коли почала створюватись пляцувка в селі Білині, то коваль-поляк Боровський, той самий, який розбирав залишені Червоною Армією танки, позичив коней в сусідки Ткачук Антоніни Антонівни, щоб перевезти зброю з Верби до Білина. Коли він брав коні і возив зброю, то говорив сусідам Ткачукам, аби вони нічого не боялись, їх ніхто ніколи не зачепить, бо з їхньої родини нікого не було ані в поліції, ані в УПА. Коли почалось побоїще в Охнівці, люди з села втікали, хто куди встиг і зумів. І в Капітулці зібралось у двох хатах кілька сімей з інших сіл. Це поодаль від Охнівки, а тим більше від Білина. Так, у хаті віруючих Мальчевських знаходилося кілька родин. 26 лютого 1944 р. на хутір Капітулку напали поляки. Під’їхало декілька верхи на конях і на кількох підводах. На фурах були молоді жінки й підлітки. З хати вивели Калиша Степана (56 р.), Романюка Максима (50 р.), й поляк Лєвандовський, родом з Верби, що був верхи на коні, з пістолета убив обох, а потім спішився і давай стягувати чоботи. Ще раніш Лєвандовський був у німецькій поліції. У той час, як роззували на подвір’ї побитих, у хаті полячки й підлітки грабували все, що було, роздягали жінок і дітей, знімали взуття. Після того, як всі залишились босі й майже голі, почали в автомата підряд їх розстрілювати. Все потонуло в криках, просьбах, стогоні і прокляттях. Кров вбитих заливала в хаті долівку, стіни.

До війни поляки з українцями жили більш-менш мирно, хоча уже тоді проявлялась національна нерівність. Так, уже з 1936 р. українець не мав права купити землю, бути офіцером, не мав права вчитись в українській школі, бо їх майже не було. Зневажливо ставилися поляки до української мови, до всього українського. Але прості люди живучи поруч по селах, разом бідуючи, знаходили спільну мову, дружили, одружувались. Так, рідні сестри повиходили заміж – одна за українця, а друга за поляка. Надя була замужем за українцем на прізвище Каляпух, а її рідна сестра Ганна за поляком Боровським, тим самим ковалем, що збирав зброю. Боровський хрестив Каляпухову дочку Галю, тобто був ще й кумом. 26 лютого 1944 р. на повір’я Володимира Пилиповича Каляпуха зайшов його швагро, кум – поляк Боровський. Каляпух Володимир вийшов з хати до кума, подав руку, зупинились, почали розмову, що і де відбувається, і до чого це й інше. Недовго стояли, Каляпух запрошував зайти до хати, щоб кум поглянув на хрещеницю Галю та новонародженого. В цей час з-за хліва вийшло ще три чоловіки. Один з них, нічого не мовивши, ударив обухом сокири по голові Володимира Каляпуха. Цю подію побачила жінка-сусідка (напівукраїнка, напівполька), що саме зайшла до Каляпухів. Вона зуміла через горище втекти до Овадного і про це розповісти. А поляки, вбивши Володю Каляпуха, зайшли в хату і вбили Каляпухів – Надю (35р.), дочку Галю (11 років) – хрещену Боровського, Анатолія (13 років), немовля – три дні від роду. До того часу сім’я Каляпухів жила в Овадному, але Надя була вагітна на останньому місяці, а оскільки в Овадному було дуже тісно, то вирішили приїхати додому, відмитись, відчиститись від вошей, що заїдали, родити і потім швиденько повернутись назад. Уже немовляті виповнилось три дні і сім’я збиралась повернутись за годину-другу до

Овадного, де все-таки спокійніше. Аж тут надійшов “кум” Боровський. Вбитого господаря Володимира Каляпуха було затягнено в хату, яку спалено. Кістки погорілих п’яти членів сім’ї Каляпухів перезахоронені на кладовище села Верба.

Розповідали.

Кузьма (Ткачук) Галина, Калиш Марія, Ткачук Тамара, Каляпуха Петро, Аверчук (Собіцька) Галина про події в хуторі Капітулка, (2 км за с.Верба)

Джерело. http://www.ji.lviv.uа

29 березня 1956р. померла Кисілевська Олена Львівна - громадсько - політична діячка, письменниця, літературознавець, журналістка, видавець, редактор, уродженка Монастирищини.

Олена Кисілевська з сином Володимиром та донькою Ганною.

*****

Перші реалістичні оповідання О. Кисілевської були опубліковані І. Франком у часописі «Літературно-науковий вісник». Письменниця записувала перлини української народної творчості: пісні, казки, оповідання, перекази та народні звичаї. У вересні 1925 р. заснувала щомісячний часопис «Жіноча доля». Була сенаторкою Польського сейму від УНДО. У 1948 р. вона переїхала до Канади й мешкала в м. Оттаві. Тут стала ініціаторкою заснування Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО).

Джерело.https://teren.in.ua/2019/03/29/v-istoriyi-ternopilshhyny-3-12/

******

Олена Львівна Кисілевська – українська письменниця, журналістка, редактор і видавець, громадсько-політичний діячка.

Народилася 24 березня 1869 р. в с. Фільварки, нині с. Підгородне, що об’єднане з м. Монастирська, в сім’ї священика. Тут минули її дитячі роки. Після смерті батька у 1884 р. дівчина вступила на навчання у виділову школу в Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Під час навчання прилучилася до жіночого руху в Галичині,вступивши у “Товариство руських жінок”, яке заснувала у 1884 р. Н. Кобринська.

Згодом стала діяльним членом і засновником перших жіночих товариств у Станіславі, Коломиї, активно працювала у Львівській жіночій громаді.

Під час Першої світової війни О. Кисілевська працювала в “Жіночому допомоговому комітеті для січових стрільців та інших вояків”. За самовіддану роботу в цій організації отримала від австрійського уряду високу нагороду – Срібний хрест.

Впродовж 1919 – 39 років О. Кисілевська жила і працювала в Коломиї. 1923 – 28 роки – референт Союзу Українок.; 1929 – 35 рр. – була обрана сенаторкою до польського парламенту від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО); у 1935 році обіймала посаду голови секції господинь при товаристві “Сільський господар”.

Журналістську й літературну діяльність О. Кисілевська розпочала майже одночасно. На початку 1900 року стала відомою як авторка оповідань, нарисів з життя галицьких селян, інтелігенції. 1903 р. за сприяння І. Франка у журналі “Літературно-науковий вісник” був опублікований під псевдонімом “Калина” з’явився цикл її оповідань (“Каліка”, “Лікарка”, “В поштовім бюро”, “Огонь”). Згодом у періодичних виданнях вийшли друком новели “Море”(1906), “Нові чобітки”(1908), “Іваниха розповідає”(1911), “В горах”(1913), “Покутське село”, “Осінньою порою” “Гей, там, у зелених верхах”(1924).

У цей же період популярна в Галичині газета “Діло” опублікувала її перші статті.

Разом із В. Бачинським О. Кисілевська стала ініціаторкою безкоштовного видання (додатку до “Діла”) “Жіноче діло”, де порушувала питання жіночої емансипації.

Перейнявшись замолоду ідеями Н. Кобринської про емансипацію жінки, О. Кисілевська розширила її погляд на жіноче питання, доклала багато зусиль для розкриття духовного світу жінки, її непересічної ролі у вихованні молодого покоління в патріотичному дусі.

З-під пера О. Кисілевської вийшли сотні статей, збірки, що мають не лише художню, а й соціально-громадську цінність, зокрема, “Українське жіноцтво в старовині”, “Олена Кульчицька”, “Як вести працю в жіночих гуртках”, “Самовиховання” (кінець 20-х років).

Праці цієї тематики опублікувала також на сторінках таких відомих періодичних видань як “Світ”, “Ілюстрована Україна”, “Молода Україна”, “Український голос”, “Нова хата”.

У 1925 р. О. Кисілевська заснувала в Коломиї щомісячник (згодом редакція перейшла на щотижневий випуск) для українського жіноцтва “Жіноча доля” й була його незмінним редактором до 1939 р. За редакцією Олени Львівни впродовж 1932 – 39 рр. виходили додатки до цього часопису: “Жіноча воля”, “Світ молоді”; випускали альманахи. Крім того, вона вела в Коломиї велику громадсько-культурну й просвітницьку роботу.Саме з ініціативи нашої землячки було відзначено 40-річний ювілей літературної творчості письменниці Ольги Кобилянської.

На 1920–30-ті роки припадає розквіт літературної діяльності О. Кисілевської, період журналістської праці пов’язаний із численними поїздками по Україні та за її межами. Враження від близьких та далеких мандрівок лягли в основу рубрики “З моїх мандрівок”, де вона постійно друкувала свої подорожні нариси, репортажі, портрети. Олена Кисілевська розсилала до журналів багато новел і оповідань. Їй належать документально-меморіальні книги “Швейцарія”, “По рідному краю: Полісся”, “Подорож до Африки”, “Під небом півдня”(1935), “Листи з-над Чорного моря” (1939). Це белетризовані оповідання про життя і побут різних народів, історико-етнографічні замальовки.

Тривалі поїздки до Чехії, Австрії, Канади та США, вивчення життя Лемківщини, Буковини, Волині, Причорномор’я та багатьох інших регіонів України відображені в публікаціях Олени Львівни 1928 – 37 рр. Побачені грані довколишнього світу вона описала в оповіданнях “Італійський карнавал”, “По Рів’єрі” “Карнавал в Ніцці”, “Перший вечір у Венеції”, “Вражіння з Монака”.

Друга світова війна змусила О. Кисілевську перебратися до Польщі (с. Криниця на Лемківщині). Потім переїхала до Німеччини, а звідти в Канаду. Її діяльність в еміґрації стала логічним продовженням багаторічної праці на рідній землі. У 1948 р. вона очолила Світову федерацію українських жіночих організацій. Письменниця не полишала пера, підтримувала листування з друзями, які жили в Канаді, США, писала статті, спогади. За кордоном О. Кисілевська видала збірку нарисів “По рідному краю” (1955), а також опублікувала низку спогадів про О. Кобилянську, Н.Кобринську, І. Кравченко, О. Телігу, О. Басараб, А. Чайковського. Чимало її художніх творів, публіцистичних статей, зарисовок і спогадів зберігають у архіві в Оттаві.

Померла О. Кисілевська 29 березня 1956 р.

Джерело.https://tobm.org.ua/kysilevska-olena/

29 березня 1972р (на 90 році) помер Митрополит Іларіон (світське ім'я Іван Іванович Огієнко) - Український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог.

Іван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації.

Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові на Житомирщині у бідній селянській родині.

1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір'ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте, розчарувавшись в обраному фахові, 1903 р. І. Огієнко в Острі складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира.

Ще працюючи у військовому шпиталі, Огієнко відчув у собі пробудження української свідомості, яке посилилося і зміцніло під час його навчання в університеті Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності "Просвіти". Друкується в газетах "Громадська думка", "Рада".

Визначальною подією в житті І. Огієнка стала зустріч з професором університету В. Перетцом, участь у засіданнях його просемінару (1904-1907 pp.) та "Семінару російської філології" (1907-1914 pp.), що переріс рамки гуртка, став відомим центром дослідження літератури давньої Русі. У ньому І. Огієнко опановує основи джерело-, книгознавства, архео-, палеографії, архіво- та бібліотекознавства, формується як учений, найперше - як лінгвіст та історик. Захоплення стародруками, текстологією (дослідженням творчості Іоаникія Галятовського) надасть згодом можливість синтезувати історію української друкованої книги. Саме тоді відбувається його становлення як бібліофіла та бібліографа, врешті як майбутнього редактора й видавця.

1905 р. І. Огієнко вперше долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він - співробітник, а з 1909 р. - дійсний член Українського наукового товариства у Києві. Протягом 1907-1910 pp. - один із провідних співробітників редакції органу товариства, його "Записок...". З 1908 р. І. Огієнко - член Київського осередку "Просвіти", з 1912 р. - Історичного товариства Нестора-літописця. Енергійно співпрацює в історико-архівних, видавничих, мовознавчих громадських об'єднаннях. Із науковими експедиціями відвідує архіви, книгозбірні провідних бібліотек і музеїв не лише в Україні, а й поза її межами. На наукових зібраннях оприлюднює результати власних досліджень. 1912 р. у С.-Петербурзі І. Огієнко стає членом-кореспондентом Товариства любителів давньої писемності, а в Києві завершує навчання на Вищих педагогічних курсах.

У грудні 1911 р. І.І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 р. успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 р. починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс - "Історія східнослов'янського наголосу".

І. Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, В. Науменком, А. Ніковським, В. Прокоповичем, І. Стешенком, П. Холодним, О. Черняхівським та ін. Вчиться і спілкується з університетськими побратимами Є. Бражниковим, М. Величковським, О. Грузинським, А. Гудзієм, А. Зморовичем, С. Масловим, О. Назаревським, Г. Павлуцьким, Є. Тимченком.

З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.

Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс "Українська культура".

У січні 1918 р. І. Огієнко долучається до реалізації нового грандіозного проекту - організації системи вищої школи в Україні, його включено у відповідну комісію, створену на базі УНУ. Врешті 12 травня 1918 р. призначено відповідальним за відкриття філіалу університету в Кам'янці-Подільському, а 22 травня - в. о. ректора майбутнього навчального закладу. На нього покладено обов'язки голови комісії MHO Української Держави із заснування у провінційному місті Державного українського університету.

Згідно з законом Української Держави від 17 липня, затвердженим гетьманом України П. Скоропадським, зусиллями Міністерства народної освіти, насамперед міністра M. Василенка, громадськості міста та завдяки організаторському таланту І. Огієнка 22 жовтня відбулося урочисте відкриття Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Професор з 1918 p., І. Огієнко - один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в Києві, у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він викладає українську мову в урядових установах, на вищих жіночих, численних педагогічних курсах. Огієнко - делегат і учасник кількох всеукраїнських демократичних форумів, очолює Державну правописну комісію, створену при MHO Української Держави. Ставши помітною фігурою національного освітянського руху, за рекомендацією члена Директорії УНР Ф. Швеця І. Огієнка призначено міністром народної освіти й мистецтва, обов'язки якого він виконував із 6 січня по 25 квітня 1919 р. На цій посаді І. Огієнко послідовно продовжує й поглиблює процес розбудови системи освіти УНР, домагається її демократизації, доступності для усіх верств населення, дбає про забезпечення навчальних закладів професійними, патріотичними кадрами, необхідними підручниками й посібниками, створення в них відповідної матеріально-технічної бази. Продовжує розробку концептуальних основ викладання рідної мови й рідномовного виховання, доктрини єдиної школи України, законопроектів, які впроваджували її засади у педагогічну практику.

15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану дерусифікації церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керуючого, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань). Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Результати його діяльності вражаючі, хоча до певної міри, через об'єктивні причини і суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священно- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного "Вістника міністерства ісповідань УНР", засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. - квітень 1922 р.) видавництво "Українська автокефальна церква" (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).

Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка.

Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелом подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, й надалі, як член уряду, самовіддано служить народові: 4 квітня - 16 червня 1921 р. він головує в Малій Раді міністрів УНР, продовжує законотворчий процес, регулює на урядовому рівні відносини між українськими відомствами, установами й організаціями, прагне полегшити драматичну долю співгромадян на вигнанні. У статусі керуючого Міністерством ісповідань УНР, у зв'язку з його скасуванням 30 вересня 1922 p., Іван Огієнко завершує політичну кар'єру.

Відійшовши від політичного розбрату, на який перетворювалася визвольна боротьба в еміграції, І. Огієнко з дружиною Домінікою Данилівною, з двома синами та донькою Ларисою, 1921 р., переїздить до Винників (передмістя Львова). За підтримки глави Української греко-католицької церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко 4 листопада 1922 р. отримує, хоч і скромну, посаду викладача (за контрактом) української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер чину о.о. Василіян.

Напружено працює науково, 1923 р. обирається членом НТШ - філологічної (мовної), а згодом і бібліографічної секцій, входить до Ліги української культури (ЛУК). Плідну роботу (жовтень 1922 р. - листопад 1925 р.) знаменують розвідки з історії українського друкарства "Іван Хведорович - фундатор постійного друкарства на Україні"; "Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович"; "Друкар-волиняк Онисим Радишевський"; "Київська митрополитанська друкарня"; "Дерманська друкарня", "Спомини кн. К. К. Остріжського про видання Біблії 1581 р." та ін. Вінцем їх став перший том фундаментального історико-бібліографічного дослідження "Історія українського друкарства" (XV-XVIII ст.), виданий друкарнею НТШ 1925 р. Ним Іван Огієнко ознаменовує 20-ліття своєї наукової праці.

26 листопада 1925 р. сенат Варшавського університету затверджує його кандидатуру на посаді звичайного професора церковнослов'янської мови та палеографії православного відділу богослов'я (п'ять годин лекцій і дві години семінарських занять на тиждень). На суд колег учений виніс вступну лекцію "Церковнослов'янська мова в Литві та Польщі за XV-XVIII ст.", 17 березня 1926 p., разом із керівником відділу, митрополитом Варшавським та Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм (Валединським) засновує неперіодичне видання наукових праць в "ЕЛПІ " (1926-1934 pp.), а з професором університету Р. Смаль-Стоцьким - цикл мовознавчих посібників і розвідок "Студії до української граматики" (1926-1932 pp.). Огієнко - один зі співзасновників і авторів історико-літературного альманаху "Визволення України" (1932), голова Товариства допомоги українським студентам високих шкіл у Варшаві (1929-1931 pp.). До імен двох українців, дійсних членів Польського мовознавчого товариства (Р. Смаль-Стоцький, Б. Житецький), з 1931 р. приєднується ім'я Івана Огієнка. Він - співробітник (на громадських засадах) Інституту дослідження національних проблем у Варшаві, Української загальної енциклопедії, член науково-дорадчої колегії при Варшавській публічній бібліотеці (відділ стародруків), слов'янського інституту в Празі, учасник Першого з'їзду слов'янських філологів, що проводився в цьому місті (1929) та ін.

Згодом Огієнко починає займатися видавничою роботою. 1933 року засновує у Варшаві науково-популярний місячник "Рідна мова", а 1935 р. - журнал "Наша культура". Приступає до видання багатотомника "Бібліотека українознавства".

1937 р. був роком 30-річного ювілею наукової та громадської діяльності Івана Огієнка. Та цього року його спіткало й велике особисте горе - померла вірний друг і соратник, дружина Домініка Данилівна.

Особисте горе та суспільно-політична ситуація в Польщі на період початку Другої світової війни спонукали до важливого рішення - прийняти чернечий постриг. Цьому певною мірою сприяло і те, що українські віруючі хотіли мати свого єпископа з числа українців, мріяли про здобуття автокефалії Української церкви.

6 жовтня 1940 р. І. Огієнко звернувся з прощальною промовою до тих, хто знав його як професора. Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 р. у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. І.І. Огієнко взяв собі ім'я Іларіон. Адже саме так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол.

19 жовтня 1940 р. в Холмі на святій Даниловій горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще у XIII столітті Данилом Галицьким, відбувся урочистий акт наречения архімандрита Іларіона єпископом Холмським і Підляським.

Його заходами у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка незабаром перетворилася у православний центр. 16 березня 1944 р. на Соборі єпископів Варшавської митрополії відбулося висвячення Іларіона на Митрополита Холмського і Підляського. З цією важливою подією його привітав колишній Гетьман України Павло Скоропадський.

Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Перед Огієнком-Іларіоном знову постали питання - як жити? Куди їхати? 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання з Канади.

До 8 серпня 1951 р., того дня, коли його обрали першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді митрополит Іларіон плідно працював у парафії Св. Покрови у Вінніпезі. Він - засновник, видавець і редактор журналів "Слово істини" (1947-1951 pp.), "Наша культура" (1951-1953 pp.), "Віра й культура" (1953-1967 pp.), їх популярних бібліотечок, ініціатор створення й голова Українського наукового богословського православного товариства в Канаді (1954), ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрея Манітобського університету. 23-30 квітня 1960 р. в Канаді під проводом митрополита Іларіона в церковній сфері православних українців поза межами України відбувається подія історичного значення - підписання акта духовного єднання всіх автокефальних православних церков митрополій: Української греко-православної церкви в Канаді. Української православної церкви в США й Української автокефальної православної церкви на чужині (з центром у ФРН). Огієнко рішуче засуджує політичне керівництво Союзу РСР з його "зматеріалізованою психологією", утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам'яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише "єдина Христова наука". Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з "наукою Христа", мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його наслідками. Боротьбі з ними, утвердженню високих ідеалів духовності віддав своє життя член УНТ в Києві, НТШ, УВАН, почесний член Британського закордонного біблійного товариства та інших товариств митрополит Іларіон.

Останній період його життя, незважаючи на тягар прожитих років та недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

Усі дев'яносто літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській православній церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче - визнання, шана і пам'ять народу.

Джерело:

Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 200-202.

29 (16) березня 1917р. на установчих зборах Української військової ради створено Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка та проголошено створення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького.

Дав ідею цим процесам відомий політичний діяч, самостійник Микола Міхновський, на той час – поручник, що служив адвокатом при Київському окружному військовому суді. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії.

Ще 19(6) березня разом із своїми прихильниками та однодумцями скликає перше українське підготовче віче Київського гарнізону (ухвалено розпочати творення регулярної національної армії і видруковано понад 30 тисяч примірників резолюції), а 22(9) березня організовує нараду гарнізонних старшин і солдатів, що проголосила себе Організаційним комітетом для формування українського війська (Тимчасова українська військова рада). 

Установчі збори українців-вояків київської залоги проходили 29(16) березня в приміщенні Київського комерційного інституту під головуванням полковника Павла Волошина, начальника штабу запасної бригади. Заступником голови обрано капітана Олександра Сахна-Устимовича, секретарем – Миколу Міхновського. Одноголосно ухвалено утворити українську військову громадсько-політичну організацію самостійницького спрямування – Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, який мав забезпечити ідеологічну частину національного українського руху в російській армії. Очолив його Микола Міхновський. За 10 днів клуб нараховуватиме понад 5 тисяч організованих членів.

Тоді ж утворено Український військовий організаційний комітет на чолі з начальником резервної бригади в Києві полковником М. Глинським (для створення українських військових частин) і вирішено розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї, перший з яких мав називатися Першим українським полком імені Богдана Хмельницького, що стало початком організації українського війська.

Установчі збори закликали вояків-українців гуртуватися і негайно організовувати національну армію, «без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України».

Як зауважує дослідник Роман Зінкевич: «З появою українських військових організацій – Організаційного комітету і Клубу ім. гетьмана П. Полуботка – національний військовий рух в армії із стихійного помалу почав набирати організаційних форм. Принцип українізації армії, тобто виділення солдатів української національності в окремі частини, підтримували всі без винятку українські партії».

За прикладом Києва, українські військові клуби почали створюватися в багатьох містах України. 

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті 

Джерело.http://www.sknews.net/29-bereznya-pochatok-orhanizatsiji-ukrajinskoho-vijska/

29 березня 1967р. московити арештували діячів Українського Національного фронту.

В цей день у 1967 році радянські каральні органи арештували діячів Українського Національного фронту (УНФ) Дмитра Квецка, Зеновія Красівського, Михайла Дяка, Ярослава Лесіва. Український Національний фронт – нелегальна політична підпільна організація, яка діяла у 1964-1967 роках в Івано-Франківській, Львівській та інших областях України. Одним із її засновників і лідерів був Дмитро Квецко – український дисидент, учитель історії. Протягом 1961-1963 він підготував низку програмних документів майбутньої організації, а влітку 1964 у лісі біля рідного села Слобода-Болехівська Долинського району викопав криївку і придбав багато літератури, виданої підпіллям ОУН у 1947-1948 роках. У вересні 1964 дав згоду працювати в організації колишній нелегал ОУН і політв’язень Зеновій Красівський, тоді мешканець Моршина на Львівщині. Він став автором «Тактики УНФ» і співавтором низки програмних документів. Тоді ж таки прилучився до організації колишній воїн УПА Мирослав Мелень. Одними з активних учасників УНФ були капітан міліції, дільничий уповноважений Волинського РВВС Михайло Дяк і курсант школи міліції Микола Федів. Метою УНФ була боротьба за незалежність України. Група видавала журнал «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 чисел). Члени УНФ поширили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України (зокрема й на Донеччині). Широкого розголосу набула «Заява УНФ», випущена у квітні 1966 року з протестом проти арештів, наліплювання ярликів буржуазного націоналізму та звинувачень у тому, що національний рух – це справа рук іноземної розвідки. Члени УНФ писали й надсилали листи вищому партійному керівництву України. Зокрема, один із таких листів був надісланий Першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, Голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому і Голові Президії Верховної Ради УРСР Дем’янові Коротченку. У ньому висловлювався протест проти насильницької русифікації та пропонувалося керівництву України не лише проголошувати суверенітет, але й відстоювати його, вимагаючи від Москви припинити русифікацію і переслідування українців за їхній патріотизм. КДБ почало полювати на УНФ, у березні 1967 року всі учасники організації були схоплені, організація припинила своє існування. Суди над українськими патріотами відбулися восени того ж року в Івано-Франківську і Львові. Всі учасники УНФ отримали чималі терміни ув’язнення. Приміром, Дмитро Квецко вийшов на волю лише у 1987 році. Перебував під наглядом КДБ аж до розвалу СРСР, але продовжував займатися підпільною діяльністю. Помер у жовтні 2010 року в рідному селі.

Джерело. https://www.ukrinform.ua

28 березня 1945р. у Німеччині командувач Української національної армії генерал Павло Шандрук прийняв присягу вояків протитанкової бригади "Вільна Україна" під командуванням полковника Петра Дяченка (1 900 осіб) на вірність Українському народові. Ця бригада мала стати зародком другої української дивізії після дивізії "Галичина".

*********

Протипанцерна бригада «Вільна Україна» — військова частина Української Національної Армії. Створена з ініціативи Ф'юрунґ-Гавмтамту 22 лютого 1945 року в порозумінні з генералом Павлом Шандруком.

Кадровою основою бригади стали українці-пожежники з Берліну. З поміж них було відібрано 500 чоловік для формування майбутнього куреня бригади. Формувати її викликали полковника Генерального Штабу УНА Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого 1945 прибув до Берліна, разом зі своїм ад'ютантом поручником В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число колишніх підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого 1945 полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити. До УНА зголосились всі 500 чоловік. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей. Дяченко відібрав своїх земляків — полтавців з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й по інших відділах.

Павло Феофанович Шандрук

******

25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берліну до міста Німека, за сорок кілометрів на захід од Берліна на дальше формування й вишкіл.

12 квітня 1945 бригада мала такий склад:

- Командир бригади — полковник Дяченко

- ад'ютант — поручник Юрків

- командир 1-го куреня — сотник Фурс.

- командир 1-шої сотні — хорунжий Гончарук.

- командир 2-ої сотні - хорунжий Максименко

- командир 3-ої сотні - хорунжий Дмитренко.

- старшина для доручень - сотник Арсенів.

- командир 2-го куреня - пор. Гладич. 

- старшина для доручень - хорунжий Матківський

- командир 4-ої сотні - Кириленко

- командир 5-ої сотні - (невідомий)

- командир 6-ої сотні - Федоренко

- командир 3-го куреня- поручник Старовійт

- командир вогневого куреня - (невідомий)

- командир мотосотні — хорунжий Іваненко

- господарчий відділ — хорунжий Яременко

- чота жандармів — сотник Сокальський

- чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок-Українок.

Джерело.

http://lib.galiciadivision.com/burtyk/r07.html

http://chornoshlychnyk.at.ua/publ/protipancerna_briada_quotvilna_ukrajinaquot_chastina_1/1-1-0-28

https://reibert.info/threads/protipancerna-brigada-vilna-ukrajina.183822/

28 березня 1933р. народився Юрій-Богдан Романович Шухевич - син командувача УПА, Український політичний і громадський діяч.Член Української Гельсінської групи, багаторічний політв'язень.

Син командира Української Повстанської Армії Романа Шухевича. Через це зазнав репресій від радянського режиму. Провів близько 30 років у радянських тюрмах та СІЗО, близько 9 років на засланні у Сибіру та близько 3 років у дитячому будинку для “ворогів народу”.

У перерві між арештами працював електромонтером. Має загальну середню освіту через репресії радянської влади ще з дитинства. Герой України.

*******

Юрій Шухевич народився в українській родині Шухевичів у Оглядові, нині в Радехівському районі Львівської області України (тоді Радехівський повіт,Тарнопольське воєводство, Польська Республіка). Серед його предків були етнографи, публіцисти, організатори Львівської «Просвіти», Українського педагогічного товариства «Руської бесіди», «Бояна», Музичного товариства ім. М. Леонтовича, редактори часописів. У 1944 році, в 11-річному віці з приходом Червоної армії на західно-українські землі був заарештований і разом з матір'ю засланий у Сибір.

У 1946 Юрія відлучили від матері і помістили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. Двічі тікає і добирається додому, де його знову хапають. З 1948 року над 15-річним Юрієм розпочинається судовий процес і з настанням 16-річчя, Юрій Шухевич, засуджений радянським режимом (на підставі рішення спеціальної наради ОСО МВС СРСР в Москві) на 10 років у радянській тюрмі у Володимирі винятково за політичну діяльність його батька — Романа Шухевича.

В 1954 році, відбувши шість років тюремного ув'язнення (якщо не рахувати років дитбудинку), він підпав під дію закону про амністію неповнолітніх, однак знову був заарештований за протестом Генерального Прокурора СРСР: «Ю. Шухевича освобождать нельзя, так как он сын ликвидированного предателя и пособника фашистов Р. Шухевича».

У 1958, після закінчення 10 річного терміну ув'язнення, ОСО МВС СРСР повторно засудило на нові 10 років у невільничих таборах суворого режиму на основі «тюремної справи», використавши за «свідків» провокаторів і тюремних наглядачів. Справу Юрія Шухевича вів майор Львівського управління КДБ Євстафій Гальський, більш відомий як автор (під псевдонімом Клим Дмитрук) ідеологічно — пропагандистських робіт, які були спрямовані проти українського визвольного руху та греко — католицької церкви

У серпні 1968 Шухевич був звільнений і через заборону жити в Україні поселився в Нальчику Кабардино-Балкарської АРСР, де працював електромонтером. У березні 1972 з посиленням авторитарного режиму в СРСР був заарештований втретє і засуджений на 9 років ув'язнення і 5 років заслання. Після короткочасного перебування в мордовських концтаборах Шухевич був заарештований в ув'язненні вчетверте 1973 і засуджений на 10 років тюремного ув'язнення і 5 років заслання; до 1978 перебував у Владимирській тюрмі, звідки був спрямований до Чистопольської тюрми.

Шухевич брав активну участь у кампаніях за надання ув'язненим статусу політв'язня, домагався права на виїзд з СРСР і став членом Української Гельсінської Групи. У березні 1982 Шухевич був висланий на заслання в Тюменську область.

У 1988 р. (55 років) закінчився термін заслання у Сибір. Після повної втрати зору в радянських тюрмах потрапляє у будинок для інвалідів.

У 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутись в Україну.

Після проголошення Незалежності України у 1991 році, Юрій Шухевич на запрошення світових правозахисних організацій та української діаспори відвідує країни Західної Європи, США, Канаду і поселяється в Україні.

У грудні 2002 р. ініціативною групою розпочинається дослідження біографії Ю.Шухевича та розповсюдження напрацьованих матеріалів в політичному середовищі України. З січня 2003 р. ініціативна група вимагає присвоєння Ю.Шухевичу звання Героя України (у липні 2003 р. ініціатива була офіційно підтримана Тернопільською обласною радою, рішення № 158 від 02.07.2003)

19 серпня 2006 року Указом Президента України Віктора Ющенка 73- річному Юрію Шухевичу присвоєно звання — Герой України. Юрій Шухевич, як інвалід радянських тюрем, проживає у місті Львові, беручи активну участь у громадському житті держави.

Юрій Шухевич, Герой України, був головою політичної партії Українська Національна Асамблея та Головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) з 2006-го до 2014 року.

№ 5 в списку «Радикальної партії» Олега Ляшка на виборах до ВРУ 26 жовтня 2014 року, обраний народним депутатом України Верховної Ради України VIII скликання, яка почала свою роботу 27 листопада 2014 року. Шухевич увійшов до тимчасової Президії, яка відкрила це перше засідання Верховної Ради України VIII скликання.

Ініціатор «Проекту Закону про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті».

Джерело. Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.

Український правозахисний рух. Документи і матеріали. Торонто-Балтимор, 1978.

Вісник репресій в Україні. Вип. 1 — 7. 1980;

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 28 березня.

Світлина 4. Зліва направо: "Крук" — к-р сотні "Холодноярці", Володимир Якубовський-"Бондаренко " — шеф штабу ВО 3 "Лисоня", Михайло Хома-"Обух", "Довбуш"— окружний провідник Бережанської округи, "Гонта " — військовий референт Бережанської округи, М. Бартків-"Рух" — референт пропаганди Бережанської округи. Весна 1944 р.

1943 рік

У селах Боровичі та Цегів на Волині повстанці знищили шістьох шуцманів (німецька допоміжна поліція, що формувалася з громадян окупованих територій).

1944 рік

Біля села Хлібичина на Станіславщині відбувся бій між загоном УПА і угорцями.

1945 рік

У селі Літиня на Дрогобиччині повстанці роззброїли і захопили дільничного НКВД, колишнього голову сільради, радянського активіста та 15 бійців винищувального батальйону.

У селі Дроздовичі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного НКВД і працівника райвійськкомату.

1946 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Вербляни і Гаї на Львівщині загинули 10 підпільників.

Сотня «Літуни» УПА-Захід у селі Корчівка на Станіславщині атакувала дільницю винищувального батальйону, яка знаходилася всього в ста метрах від місцевого гарнізону МВД. Особовий склад розбігся, здобуто 17 гвинтівок. Повстанці відійшли без втрат.

У бою з опергрупою МВД біля села Зубриця на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі надрайонний референт ОУН «Улас».

У селі Молотків на Станіславщині підпільники розігнали винищувальний батальйон, знищили дільничного МВД, командира і трьох бійців батальйону, здобули 3 кулемета, понад 30 автоматів та гвинтівок.

Сотня «Рисі» УПА-Захід у засідці на шляху Красне – Грабівка на Станіславщині знищили лейтенанта і бійця винищувального батальйону. Поранено двоє повстанців.

1947 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Завадів і Тисовець на Дрогобиччині загинули командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Сорока» та ще один підпільник.

У селі Соколи на Волині повстанці знищили документи сільради і пошкодили телефонний зв’язок.

У райцентрі Калуш на Станіславщині повстанці знищили директора МТС.

1948 рік

Пошукова група прикордонних військ наскочила на чоту сотні «Ударник» УПА-Захід біля села Тисовець на Дрогобиччині. З десяти воїнів УПА п’ятеро змогли прорватися, троє загинули, двох захопили в полон.

У селі Тростянець на Львівщині підпільники знищили одного військового МВД, ще одного поранили.

Станичні ОУН Максим Юрків – «Чайка» і Василь Кульків – «Косар» загинули у сутичці з загоном МВД у селі Сихів на Дрогобиччині.

1949 рік

У селі Цапівка на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб.

У райцентрі Яворів на Львівщині підпільники поранили голову колгоспу.

1951 рік

Під час сутички з опергрупою МВД у селі Кальна на Станіславщині загинув один повстанець.

У селі Іваниківка на Станіславщині підпільники знищили депутата сільської ради.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

Фото. http://oun-upa.national.org.ua

28 березня 1943 р. у Людвиполі відбувся великий бій відділів УПА з німцями (нині – смт Соснове Березнівського району Рівненської області)

Шана загиблим за Україну покладання квітів до пам'ятника " Воїнам, що віддали свої життя за Україну". смт. Соснове. Фото з сайту селищна рада смт. Соснове.

28 березня 1943 р. у Людвиполі (нині – смт Соснове Березнівського району Рівненської області) відбувся значний бій відділів УПА з німцями.

Місячник УПА «До зброї» за липень 1943 року так описує події: « 28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі. Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі ».

Збірник Інституту історії НАНУ «ОУН і УПА в 1943 році. Документи» наводить дані про 58 загиблих у бою з боку німців. Даних про втрати упівців немає. Повстанцям вдалося відступити вглиб лісового масиву.

Щоб помститися за опір, німці спалили Людвипіль та сусіднє село Губків.

Згідно з дослідником Олександром Денищуком, підрозділи УПА, що взяли участь у бою, очолив курінний Шавула – Адам Рудик (1909 р.н.) із Людвиполя. Також у бою взяла участь сотня Скирди (сотенний – Андрій Довгалець із села Пустомити Гощанського району Рівненської області).

Леся Бондарук

27 (або 28) березня 1912 р. народився Олекса Гірник. Який з любові до України та гніву до її гнобителів спалив себе. Герой України.

http://www.upa-pereginsk.if.ua

Олекса Гірник із родиною.

Пам’ятний знак Олексі Гірнику на місці його самоспалення. Тарасова Гора в Каневі

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 році у Богородчанах на Івано-Франківщині. 

У родині було п’ятеро дітей, але лише Олексу відправили навчатися до української гімназії. Саме там сформувалися його націоналістичні погляди.

У березні 1937-го польський режим засудив Гірника як керівника п’ятірки організації українських націоналістів. Два роки Олекса провів у польському таборі «Береза-Картузька».

Фактично одразу після повернення, 11 листопада 1939 року, його затримує радянська влада в Івано-Франківську під час зібрання «Пласту». Наступні вісім років Гірник відбував покарання у Норильську та Магадані. У 1948 році Олекса Гірник повернувся до Калуша.

Власне самоспалення Гірник планував кілька років. 18 січня 1978 року він зібрав необхідні речі і вирушив у дорогу.

Вдома чоловік залишив записку про те, що їде відвідати родичів до Львова. Насправді ж вирушив до Києва, відвідав Києво-Печерську лавру, а потім поїхав до Канева.

Вночі з 21 на 22 січня, непомітно від охоронців, Гірник піднявся на Чернечу гору, обійшов кілька разів постамент Шевченка, розкидав листівки, підпалив себе і, зробивши ще кілька кроків у бік Дніпра, вдарив ножем собі у груди.

Обвуглене тіло знайшли вранці.

28 березня 1898р. народився Сціборський Микола Орестовичукраїнський політичний та громадський діяч, теоретик Українського націоналізму, один із лідерів ОУН (м).

28 березня 1898р. (за іншими даними - 18 березня) – у Житомирі народився Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) – український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема:

«Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.

Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік. Фото з Архіву Центру дослідження визвольного руху

*******

30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/28

Єдина на Волині братська могила воїнів УНР збереглася в селі Мильськ Рожищенського району. У ній поховано близько 20 вояків із загону отамана Ілька Струка, який брав участь тут у боях. https://www.volyn.com.ua/

Валерій Куденчук, один із тих, хто встановлював цей хрест, нині ініціює його відновлення. Фото Сергія НАУМУКА.

«Це був тяжкий для нас бій, бо ми були оточені ворогом зо всіх боків. Я мав при собі лише сто двадцять чоловік кінноти і шістдесят чоловік піхоти — ​при шести кулеметах… Ми були загнані в болота Стоходу, де просиділи у воді з боєм цілі сутки. Об одинадцятій годині ночі ми вилізли з води і, прорвавши смугу Башкирської дивізії, пробралися через старі окопи… й напали на ст. Рожище, яку взяли з боєм. Далі перепливли через Стир… Відпочивши добу в лісі, ми вирушили на Колки, які взяли з боєм, і захопили частину обозу 12–ї більшовицької армії. Із ним рушили до річки Горинь, де, захопивши переправу, перебралися на другий бік…» — ​так писав у спогадах отаман Ілько Струк, що їх наводить Роман Коваль у своїй книжці «Отаман Орлик».

Це трапилося в липні 1920 року, коли загін Струка під час переправи через Стохід оточили червоні башкири. До того був відступ разом із союзниками–поляками від Києва аж до Західного Бугу.

Бій проходив біля села Мильськ нині Рожищенського району. З тих часів на місцевому кладовищі збереглося поховання. Це єдина на Волині (принаймні про інші ми не знаємо) братська могила воїнів УНР.

— Отут десь поруч була хата, у якій збиралася молодь, — ​розповідає вчитель історії Мильської школи, крає­знавець Валерій Куденчук, який про згаданий бій почав розпитувати старожилів ще у 1980–х. Його інформація трохи відрізняється від спогадів Струка. — ​Наші хлопці вибралися зі Стоходу і в тій хаті вечоркували, ночували. А під ранок башкири дізналися про них і рвонули сюди. Хлопці, ще напівсонні, стали відстрілюватися, їх розсіяли. Тоді загинуло приблизно 20 вояків. Називали різні цифри полеглих: 18, 20, 22, 24. Хоча й червоних багато поклали.

Це все краєзнавцеві розповідала, зокрема, Ніна Дем’янівна Лавренюк. Нині вона мешкає у Здолбунові Рівненської області. Та й інші старожили Мильська добре пам’ятали башкирів. Ті хапали все, що потрапляло на очі, а їздили на шкапах, які ледь–ледь ходили. Червоні «визволителі» забирали в людей добрих коней, натомість залишали своїх дохляків.

— Після бою башкири наказали мильщукам не хоронити вояків отамана Струка, мовляв, нехай звірі тягають трупи, а круки їм очі вибирають, — ​продовжує оповідь Валерій Куденчук. — ​Але увечері селяни, зокрема Дем’ян Лавренюк та його син Іван (уся їхня родина була в УПА, одні загинули, інші потім були вивезені), возами позвозили вбитих. Похоронили і поставили хрест.

Цей знак стояв до кінця 1950–х років, а може, й довше. Але якось за одну ніч він зник. Невідомі святотатці зрізали його і забрали із собою. Пройшло чимало літ. Молодші вже й не знали про існування могили, але багатьом жителям Мильська було відомо і про неї, і про знищений хрест, і про полеглих вояків армії УНР.

У 1991 році місцеві активісти Петро Гаврилюк та Валерій Куденчук запропонували відновити могилу. Запланували зробити це 1 травня. Але щось не вийшло, і заходи перенесли на наступний день. А куди подіти вже готовий хрест? Валерій Куденчук організував кількох чоловіків, і вони заперли його… в шкільну спортивну кімнату. Там він і переночував.

— Наступного дня приїхали відомі рухівці Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Мелетій Семенюк. А скільки кадебістів нагнали! Вже мені ледь гаплик не настав. І з роботи хотіли вигнати. Мовляв, яке ти мав право хрест заховати в школі? — ​пригадує Валерій Миколайович. — ​Хрест встановлювали в урочистій обстановці 2 травня 1991 року. Тоді вперше в нашому селі підняли жовто–блакитні прапори, вперше прозвучав Гімн України.

На жаль, у метричних книгах церков Мильська та навколишніх сіл немає записів про похорони вояків УНР. Адже ховали їх таємно. Та й звідки могли знати селяни чи сільський священник, як звати загиблих?

Наступного року виповнюється сто літ від пам’ятного бою вояків отамана Струка із червоними башкирами. Тож Валерій Куденчук звернувся до влади, аби на могилі встановити гідний пам’ятник. Адже ті хлопці полягли і за нас з вами.

Джерело.https://www.volyn.com.ua/news/141197-iedyna-na-volyni-bratska-mohyla-voiniv-unr-zberehlasia-v-seli-mylsk-rozhyshchenskoho-raionu

Стаття. 14.04.2020

https://www.volyn.com.ua

Автор: Сергій НАУМУК