6 квітня 1859р. у селі Хмільна на Київщині (нині Черкаська обл.) народився Микола Левитський, якого сучасники називали не інакше як «артільний батько", організатор кооперативного руху, публіцист, член Української Центральної Ради.

«Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м'яким, трохи приглушеним голосом. – Такі спогади залишив про Левитського адвокат та письменник Олександр Семененко. – Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м'якої панамської соломки. Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному».

Народився Микола Левитський в сім’ї сільського священика. У справах служби батько переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині).

Початкову освіту Микола здобув у Єлисаветграді (нині Кропивницький), а гімназійну освіту у місті Біла на Холмщині.

Хист кооператора в нього проявився під час навчання у гімназії. Він створив своєрідну учнівську артіль, до складу якої увійшли гімназисти. Вони винайняли окреме приміщення для проживання та за певну платню домовилися з жінкою, яка готувала їм їжу.

1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був звідти відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.

Але юнака це не зупинило і він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет харківського університету. У 1885-му році він захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. На цей час помер його батько, тож мати потребувала підтримки і допомоги. Відтак Микола Левитський перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).

«У Єлисаветі мого юнацтва його більше знали як Артільного Батька Левитського. – у спогадах «Харків, Харків…» писав Олександр Семененко. – Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії». Таку репутацію Левитський матиме напередодні Української революції 1917-1921 років. Наприкінці ХІХ ст. він лише робив перші кроки в організації кооперативів та артілей.

30 вересня 1894-го року він організує першу на території Російської імперії сільськогосподарську артіль у селі Федвар. Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом він заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі.

Микола Левитський заклав теоретичну та законодавчу базу для розвитку кооперативного руху. Брав участь у розробці «Закону про артілі». 1902-го року розробив «Положення про артілі» та «Зразковий статут для трудових артілей».

Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.

«Рух артільний перейшов уже навіть межі Херсонської губернії… Побільшенню і зростанню артелів на Херсонщині багато допомагає д. М.В. Левитський, – у статті про артільний рух в Україні, опублікованій 1896-го в журналі «Житє і слово» писав В.Слуцький. – Жаль тільки, що такої великої ваги справа спала цілком на плечі одної людини. Правда енергії д. Левитського і краю не видко: увесь він віддався цьому, як він каже, найдорожчому для його ділу і працює ні на хвилину не складаючи рук». 

У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.

Зокрема, під час Першого військового з’їзду, який проходив у Києві 18-21 травня 1917-го року, Миколу Левитського учасники з’їзду вітали стоячи, оплесками та вигуками «Слава!». «Старий аж заплакав від радості, але відповів: «Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...». І це «Слава Україні!» підхопив увесь зал» – пише у спогадах «1917 рік» військовий та політичний діяч Володимир Кедровський.

Микола Левитський з дружиною Вірою Сікочинською та Григорієм Коссаком. Кисловодськ. Фото надано Ігорем Левитським. З фондів ІР НБУ.

******

Суто професійна та політична діяльність цілком поглинають Миколу Левитського, проте він знаходить час для написання віршів. «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. – дізнаємося зі спогадів Семененка. – Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту. Пам'ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами».

У вересні 1918-го року, з нагоди організації святкування сорокаріччя діяльності Миколи Левитського, Центральний кооперативний комітет створив Ювілейну комісію. У цьому контексті комісія зазначала: «артільний батько… 40 років поклав він на будування рідної кооперації, і тепер вона уявляє з себе велику громадську силу, якій не страшні ріжні політичні бурі. І поки будуть існувати українські кооперативи, не згине й наша національна справа».

У цей час Левитський вирушив на Кубань, де відбулося проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки. А вищий законодавчий орган республіки ухвалив резолюцію про прагнення федерації Кубані з УНР.

Пробув він там до січня 1919-го року, брав участь у Кооперативному з’їзді, а на зворотному шляху був заарештований білогвардійцями. Його прийняли за політичного агітатора і ледь не розстріляли. Під час обшуку в кишені знайшли лист-запрошення на з’їзд від кооператорів Франції. Це допомогло Левитському врятуватися. Але в Україну йому було заборонено їхати. Залишившись без засобів до існування Микола Васильович ледь не помер від голоду. Лише завдяки підтримці Кубанського кооперативного союзу він вижив і 1920-го року повернувся на Батьківщину. Увесь цей час він досліджував історію кооперації, зокрема Кубані та Кавказу, а також розробив символіку української кооперації.

Мав чітку позицію стосовно української церкви. Брав участь у 1-му та 2-му Соборах Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). На Соборі 1921-го року, який відбувався у Києві в храмі Святої Софії Микола Левитський виступав за автокефалію. «Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор … Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

В підрадянській Україні Левитський продовжував займатися дослідженням, розбудовою кооперативного та артільного руху, викладав. Став одним із засновників Кооперативного інституту та Кооперативного музею в Харкові.

Запропонував встановити 30 вересня Всеукраїнським днем кооперації.  

Помер Микола Левитський 1 грудня 1936-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Поезія Миколи Левитського.

Дума «Сироти України»

З Богдана Вкраїна попалась

В Московську пекельну неволю

Весь час же слізьми обливалась

В кайданах кляла свою долю.

А кат ще й тим горем втішався

Ті сльози були на потіху, –

Йому, він без краю знущався

Тай ще й заливався од сміху.

Теж горе – неволя Вкраїни

Найбільше ж його потішала

Душив він з початку й до нині

Щоб світлу й хвилину не знала…

(надруковано 1918-го року)

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/6/1859-narodyvsya-mykola-levytskyy-organizator-kooperatyvnogo-ruhu

5 квітня 1950р. біля с. Колтів після тривалого бою з московитами останньою гранатою підірвали себе Марія Бідюк - розвідниця і зв'язкова та Софія (Зоня) Москва - працівниця технічної ланки Бродівського надрайонного проводу.

Околиці села Колтів Золочівський район.

Джерело. Літопис УПА (календар на 2020р.) 

5 квітня 1897р. народився Бжеський Роман Степанович, поляк за походженням й Український націоналіст, воїн доброволець УСС, громадський діяч, літературознавець, історик, публіцист.

Роман Бжеський був, за висловом М. Бойка, «замкнутим у собі академіком без академії». Ерудит і глибокий знавець національної тематики в історії, політиці, культурі. На жаль, його особистість залишається маловідомою, хоча свого часу Роман Бжеський брав участь у творенні українського війська, воював добровольцем у лавах Січових стрільців і мав славу безкомпромісного полеміста.

Академік Ярослав Дашкевич писав: «Ця людина, її творчість не заслуговують на забуття. Р. Бжеському належить відповідне місце також в українській історіографії консервативного націоналістичного напряму, і місце все ж таки не останнє».

Народився Роман Бжеський у Ніжині на Чернігівщині у польсько-українській родині. Батько Стефан Бжеський був інженером, мати Олена походила зі старшинської родини Грищенків, бабця Юлія Пивинська була родичкою Миколи Гоголя. У 1916 році Роман закінчив Чернігівську гімназію з військовою спеціалізацією в чині старшого унтер-офіцера. У період навчання в гімназії увійшов до таємної молодіжної організації «Братство самостійників». До неї також належали Павло Тичина, Василь Елланський, Євген Онацький, Валентин Отаманівський.

Коли розпочалася Української революції 1917 року, Роман Бжеський долучився до організації в Чернігові українського полку ім. гетьмана П. Дорошенка.

У червні 1917 на Другому військовому з'їзді у Києві запропонував підняти повстання проти Росії. Був уповноважений від Української Центральної Ради організувати державне життя у Кролевці, згодом – у Літині на Вінниччині. Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ.

Після окупації України червоними полками Муравйова Роман Бжеський воював у Першому курені Січових стрільців під командуванням сотника Василя Кучабського. Навесні 1918-го їздив як спеціально уповноважений від уряду України до Москви на дипломатичні переговори з Г. Чичеріним, Л. Караханом та В. Леніним. За гетьманування Павла Скоропадського працював у міністерстві внутрішніх справ разом із Д. Донцовим та М. Міхновським.

На початку 1920 року Романа Бжеського ув’язнила радянська влада. Йому вдалося втекти із в’язниці й переїхати на Волинь. У Кременці він працював директором української книгарні повітового товариства «Просвіта».

Галина Сварник, яка вивчала листування Романа Бжеського з Дмитром Донцовим, що зберігається в архівах Варшави, пише про діяльність Бжеського на Волині в 1920-30 роках: «Виходячи з досвіду, здобутого в революційні роки, він узявся вишколювати національно свідому молодь, організувавши конспіративний курс «українознавства», де викладав не тільки історію України, але й «природничий» та «суспільствознавчий» курс, який складався з основ політекономії, критики марксистських теорій, теорії нації, держави та державних устроїв. «Українознавство» включало в себе географію, історію, етнографію та антропологію України і націоналізм». Освітній курс тривав 3-4 роки. Більшість із понад 50 осіб, які навчалися в цих гуртках, пізніше загинули в боротьбі за незалежну Україну.

З 1917 до 1939 року різна влада заарештовувала Романа Бжеського 17 разів. Кілька разів його засуджували до смерті. У 1934 році він став одним із перших в’язнів польського концтабору в Березі Картузькій.

Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році Р. Бжеський разом із дружиною Надією переїхав до Кракова. Але в 1941 році повернувся. Ще з довоєнних часів у Кременці він товаришував із Уласом Самчуком. У 1942-му Бжеський став заступником редактора газети «Волинь», яку Улас Самчук видавав у Рівному під час німецької окупації.

У 1943 році Роман Бжеський на прохання Олега Ольжича разом із родиною виїхав через Краків до Праги, де до 1945 року на замовлення видавництва Українського національного об’єднання збирав матеріали для нових публікацій в бібліотеках та архівах. У Празі він написав «Історію українського народу» й працю «Біла книга. Національна і соціяльна політика совєтів на службі московського імперіялізму».

По завершенню Другої світової Роман Бжеський з родиною пройшов через табори для переміщених осіб. Далі був період у Мюнхені (1946-1950) й еміграція до Сполучених Штатів (Детройт).

Цінні для дослідників спогади Романа Бжеського «Згадки з минулого. 1916-1921 роки», надруковані в «Літературно-науковому віснику» під псевдонімом «Характерник»; «Нариси з історії українських Визвольних змагань 1917-1918 років. Про що історія мовчить», які в 1970-му автор видав під псевдонімом Р. Млиновецький. Неповна бібліографія праць Р. Бжеського, яку видала дружина Надія у 1988 р., налічує 128 позицій. Роман Бжеський для своїх публікацій використовував 15 псевдонімів, зокрема – Вернигорець, Р. Гармаш, Гармаш, Роман Задеснянський, Роман Десняченко, М. Лівобережець, Іван Мазепинець, Р. Млиновецький, Р. Орликівець, Провінціял, Характерник, Дажбожич, І. М., М. Р.

"Батько з великою любов’ю згадував Десну, рідні місця, – згадувала про нього донька Маргарита Бжеська-Андраде. – Він був націоналістом, справжнім українцем. Він був проти великих розділів між українцями, він не хотів, щоб була ціла купа партій. Він хотів, щоб всі об’єднувались, стояли разом і домоглися своєї незалежної держави, і де б він не працював, він завжди прагнув до цього. Він був дуже вимогливий до оточуючих, а особливо до себе. Він і нас з сестрою виховував в строгості і ряді обмежень. Проте він дав нам дуже гарну освіту і хотів щоб ми вміли розмовляти українською мовою і знати свою історію. Ми жили в Детройті, і матір взяла на себе утримання родини, вона багато працювала, щоб дати змогу батькові писати, щоб ті книжки побачили світ. Він написав історію народу України, історію стародавньої України, а також писав про життя великих українських постатей, таких як Іван Мазепа, Тарас Шевченко. А ще, він любив малювати, і багато малював".

Як художник Роман Бжезький залишив низку портретів (Юліуша Словацького, Лесі Українки та ін.) і пейзажів. Кілька репродукцій його картин зберігаються у Рівненському літературному музеї Уласа Самчука. Як літературознавець він приділяв увагу вивченню динамічних змін в літературі міжвоєнного періоду. Досліджував творчість Шевченка, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олега Ольжича, Миколи Куліша, Леоніда Мосендза, Остапа Вишні...

Зліва направо Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, поет Чирський, Олег Штуль. Джерело: esu.com.ua

Бжеський-поет в Україні майже не відомий. У1962 році у Детройті була опублікована збірка поезій «Говорить серце…»

Із віршованих творів Романа Бжеського чи не найцікавіша доля судилася поезії «За власну могутню державу», написаній у 1930-ті роки в Кременці. Першими поціновувачами твору стали слухачі підпільних освітніх гуртків. Згодом на Кременеччині, Дубенщині вірш Романа Бжеського співали як національний гімн. Співали його й в УПА.

Помер Роман Бжеський 4 квітня 1982 року в Детройті, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

У рамках декомунізації в лютому 2016 року в Чернігові з’явилася вулиця Романа Бжеського. А невдовзі у видавництві «Темпора» вийшла фундаментальна праця «Прелюдія поступу» чернігівських істориків Тамари Демченко та Володимира Бойка про Романа Бжеського. Донька Маргарита Андраде-Бжеська, яка живе у Сальвадорі (Бразилія) написала лист вдячності до Сіверського інституту регіональних досліджень за повернення чернігівцям пам’яті про її батька.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/5/1897-narodyvsya-istoryk-i-publicyst-roman-bzheskyy

******

Роман Бжеський з юних літ ідентифікував себе українцем. У гімназійні роки увійшов до таємної молодіжної організації «Братство самостійників» (до неї належали також Павло Тичина, Василь Елланський, які пізніше вийшли з неї). Тоді ж познайомився з Євгеном Онацьким, Валентином Отамановським, Миколою Міхновським.

У серпні 1914 року в Спаському соборі в Чернігові юнак-гімназист Роман Бжеський склав присягу на вірність Братству самостійників. Прийняв цю присягу майбутній український письменник Аркадій Казка за дорученням Василя Елланського.

Сповідуючи ідею незалежності України, з 1917 року поринув у вир політичної та воєнної боротьби. Був одним із організаторів у Чернігові українського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка — керував культурно-політичною частиною полку. У червні 1917 року на Другому військовому з'їзді в Києві запропонував підняти повстання проти Росії, проти чого рішуче запротестували Симон Петлюра та Микола Порш. 

За уповноваженням Української Центральної Ради як повітовий інспектор організовував державну діяльність спочатку в Кролевці, згодом — у Літині на Вінниччині. Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ. Коли більшовицькі війська під командуванням Муравйова рушили на Київ, в час більшовицького повстання в Києві Роман Бжеський вступив до Першого Куреня Січових стрільців і в складі сотні Василя Кучабського хоробро захищав столицю.

Після окупації Києва більшовиками повернувся на Чернігівщину, де в березні 1918 року став одним з організаторів антибільшовицького повстанського загону. Після повернення до Києва знову працював урядовцем Міністерства чужоземних зносин в урядах Центральної Ради та Гетьманату. Навесні 1918 р. їздив як уповноважений від уряду України до Москви на дипломатичні переговори з Георгієм Чічеріним, Левом Караханом. За гетьманування Павла Скоропадського був активним членом партії хліборобів-демократів, разом з Д. Донцовим та М. Міхновським.

Після поразки Визвольних змагань й арешту більшовиками у 1920 році Бжеський втікає на Волинь й поселяється в Крем'янці: працює директором української книгарні повітового товариства «Просвіта», засновує таємні навчальні гуртки, у яких за підпільною системою «трійок» проводить заняття з українознавства, загальної та політичної освіти. Особливу увагу акцентує на вивченні націоналізму за Д.Донцовим. Освітній курс тривав 3-4 роки. Більшість з понад 50 осіб, які навчалися у цих гуртках, пізніше загинули в боротьбі за незалежну Україну.

У цей час Бжеський декілька разів нелегально переходить на територію радянської України, зустрічається зі своїми друзями, не раз потрапляє до тюрми. За власним свідченням, за період з 1917 року до 1939 року він був 17 разів заарештований, отримав кілька присудів смерті. У 1934 році став одним з перших в'язнів польського концтабору в Березі-Картузькій. Після окупації Західної України СРСР у 1939 році Р. Бжеський разом з дружиною Надією переїжджає до Кракова. Та в 1941 році Бжеські знову повертаються до Крем'янця.

Джерело.

Маркусь В. Бжеський Роман // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, спів-ред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк — Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 53., Роман Бжеський. Бібліографія друкованих праць// Укл. Н. Бжеська. — Торонто, 1988. — 44 с., Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. — 516 с., Бжеський Роман. Бібліографія друкованих праць. / Упорядк. Надія Бжеська — Торонто, 1988, — 44 с.

5 квітня 1919р. утворення Холмської групи армії УНР на чолі з отаманом Олександром Осецьким для протидії наступу поляків.

Осецький Олександр Вікторович.

24 липня 1873 року в містечку Кременці Волинської губернії в дворянські родині народився майбутній генерал армії УНР – Олександр Вікторович Осецький.

Військову освіту Осецький здобував у кількох навчальних закладах, серед яких Полоцький кадетський корпус, Перше військове Павлівське училище та Миколаївська академія Генерального штабу.

11 травня 1903 року він закінчив Санкт-Петербурзький Імператорський археологічний інститут. Далі продовжив навчання до 1912 року в Офіцерській стрілецькій школі. Після отримання диплому навіть певний період там викладав.

Усі вищезгадані освіти пророкували стрімку військову кар’єру. Відтак з липня 1914 року він стає підполковником з переведенням до 6-го гренадерського Таврицького полку (Москва). Через кілька місяців він вже полковник за бойові заслуги з призначенням командиром 3-го гренадерського Перновського полку.

Вкінці цього року Осецький отримує свою першу нагороду. Він був нагороджений Георгіївською зброєю за бій, що відбувся біля села Віржбице (Wierzbica), де тимчасово очолював 6-й гренадерський Таврицький полк.

З 14 лютого 1917 року Осецький – командир бригади 31-ї піхотної дивізії, а пізніше — командир бригади 2-ї гренадерської дивізії Гренадерського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

В листопаді Осецький кардинально змінює своє життя, причиною цьому були політичні події. У листопаді 1917 року разом з капітаном О. Удовиченком він залишає Гренадерський корпус, оскільки солдати-більшовики погрожували розправою як з керівниками українського військового руху.

Згодом Осецький був призначений урядом УНР начальником 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького (51-го армійського) корпусу. Під час вуличних боїв у Києві приділений до Гайдамацького Коша Слобідської України.

З 12 лютого 1918 року він вже начальник Українського Генерального штабу, а за місяць начальник Головного штабу УНР. А невдовзі – Наказний Отаман УНР та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії.

В 1919 року Осецький був заступником Військового міністра УНР та головним інспектором військ УНР. Пізніше – командувач Холмської групи Дієвої армії УНР (одночасно — в. о. Наказного Отамана УНР).

Після розгрому Холмської групи 17 травня 1919 року він обіймав тільки посаду Наказного Отамана, проте 26 липня того ж року усунутий з цієї посади та призначений військовим радником місії УНР в Італії.

О. Осецький на нараді з С. Петлюрою. 1919 рік. Фото з Вікіпедії

У грудні цього року року він перейшов на територію, зайняту польськими військами.

З 26 грудня 1919 по 6 січня 1920 рік Осецький був військовим комісаром Директорії України.

Щоб уникнути репресій та арешту, Олександр Осецький в 1923 році переїхав жити до Європи. Певний період він проживав в різних країнах, проте зупинився на Франції, де прожив до кінця свого життя.

Помер відомий український військовий діяч 26 лютого 1936 року в Парижі. Похований був на легендарному кладовищі Тіе.

Джерело.https://www.hroniky.com/news/view/10991-oleksandr-osetskyi-heneral-unr-z-krementsia

Цей день в історії УПА 5 квітня.

Надрайонний провідник СБ «Завадія» - Василь Небесійчук, (с.Жаб`є, нині Верховина) – сидить в центрі. Зліва - стрілець «Голуб» - Михайло Стусяк (?), Праворуч – стрілець «Бистрий» - Михайло Па(?)трюк (обидва з с. Зеленого).

Копія фото з газети «Верховинські вісті», 8 жовтня 1999, № 41(6204) http://ounuis.info

1944 рік

Загін НКВД атакував табір бригади «Імені Хмельницького» УПА-Північ на Волині. У перестрілці, що зав’язалася, повстанці знищили 6 військових, одного захопили в полон.

Сотні «Галайда», «Тигри» і «Пролом» УПА-Захід атакували опорні пункти Армії Крайової в селах Губенок, Жарники, Лубче, Поледів, Рокітно на Холмщині (Польща). Знищені кілька десятків поляків. Втрати повстанців – 11 загиблих, 15 поранених.

1945 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в урочищі Залунга на Станіславщині. Загинув районний референт ОУН Осип Перцович – «Чорний».

В лісі біля села Слав’ятин сотня «Лісовики» УПА-Захід вступила в бій із великими загоном НКВД, що проводив облаву (близько 700 чоловік). Під час прориву знищено 80 військових. Загинули 18 повстанців, 7 зазнали поранень.

На Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД (село Стриганці) та оперативника МГБ (село Роздол).

Загін повстанців здійснив напад на райцентр Нові Стрілища на Дрогобиччині. Знищені 5 військових МВД, захоплені в полон начальник і два бійці винищувального батальйону, здобуто 4 гвинтівки. Звільнені 5 родин, які очікували на заслання.

1946 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Дацьки, Петричі, Тишиця та біля села Тадані на Львівщині загинули 8 підпільників.

Надрайонний провідник ОУН Володимир Борічко – «Андрій» і ще троє повстанців загинули в сутичці з опергрупою МВД у селі Модричі на Дрогобиччині.

У селі Охлопів на Волині підпільники знищили секретаря сільради.

1947 рік

У селі Загірці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені начальник батальйону і його заступник, решта бійців роззброєні і розігнані.

У сутичці з опергрупою МВД у райцентрі Борислав на Дрогобиччині загинули районна провідниця жіночої сітки ОУН Ірина Пристанська – «Оксана» і Стефанія Королик – «Люба».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Липовець на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули всі шестеро підпільників.

1949 рік

У зіткненні з загоном МВД біля села Монастирець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

Оперативні групи МВД захопили дві криївки на Тернопільщині. У селі Худиківці застрелились останніми патронами двоє підпільників. В бою вони знищили кількох емведистів, через що остатні зарубали господарку хати, де був бункер.

 У селі Хом’яківка загинули троє повстанців, четвертий зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

5 квітня 1710р. гетьман Пилип Орлик у селі Бендери підписав "Статут Війська Запорозького" - першу Українську Конституцію. Першу конституцію у світі.

Титульна сторінка конституції староукраїнською мовою.

Перша сторінка конституції латиною. Оригінал зберігається в Національному архіві Швеції.

Конституції європи та США з'явилися приблизно через 70 років.

Провідники Юнацтва ОУН Калуського надрайону. Травень 1943 го.

Провідники Юнацтва ОУН Калуського надрайону. Зліва – Роман «Буревій», праворуч – Олексій Тихон «Чорноморець».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 14

Травень 1943 р. http://ounuis.info

Могила солдатів-українців, полеглих за Францію. 1944 р.

Загинули 5 вересня 1944 р.: Мазенко Семен, Павлік Михайло, Боднар Іван

м. Vercel (Doubs) Фото: Robert Pierme

О.Негребецький Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 78, од. обл. 3 1944 р.

http://ounuis.info

Про життя українців Закерзоння, Українсько-польські та Українсько-німецькі стосунки. (брати Онишкевичі)

1946 рік. Міст, висаджений у повітря сотнею УПА «Хріна». На першому плані - група працівників Міністерства національної оборони ПНР

Мирослав Онишкевич

Онишкевич Мирослав Григорович народився 26 січня 1911 р. у м. Угнів (нині Сокальський район Львівської області) в українській патріотичній родині. Він мав двох братів - старшого Юрія та молодшого Тараса, всі вони отримали належне національне виховання та брали активну участь в українському визвольному русі.

М. Онишкевич закінчив чотири класи гімназії та два класи торгової школи в м. Сокаль, а також школу підхорунжих польської армії. Член Української військової організації (УВО) з 1929 р., та Організації українських націоналістів (ОУН) з 1930 р. Потім був керівником Юнацтва ОУН в м. Ковелі на Волині, організатором військових та виховних вишколів юнаків.

За діяльність в УВО та ОУН та поширення української державницької ідеї М. Онишкевич був переслідуваний польською поліцією і двічі сидів у в’язниці (з вересня 1931 р. до початку 1933 р., та у 1933-1934 рр.). Після виходу на волю був співробітником видавництва «Дешева книжка» та продовжував брати участь у підпільній діяльності ОУН.

Після початку німецько-радянської війни влітку 1941 р. М. Онишкевич увійшов до складу похідних груп ОУН(б), під час німецької окупації був зв’язковим крайового провідника ОУН(б) на Осередньо-східних українських землях Дмитра Мирона - «Орлика» у м. Києві. У 1942-1943 рр. він повернувся до Львова і став військовим референтом ОУН Львівщини.

У 1943 р. розпочалося створення української національної самооборони (УНС) в Галичині. Основними завданнями УНС були: оборона українського населення від можливих збройних акцій з боку німців, радянських партизанів та поляків; підготовка до збройного опору радянській владі. 

Створенням УНС займалися Р. Шухевич та О. Луцький, які призначили М. Онишкевича заступником обласного командира УНС Львівщини. З грудня 1943 р. М. Онишкевич був призначений шефом штабу і заступником командира новоствореної військової округи УПА «Буг». На цій посаді він перебував до квітня 1945 р., створюючи нові відділи УПА на Львівщині.

В жовтні 1945 р. М. Онишкевич мав зустріч з керівником групи УПА-Захід Василем Сидором - «Шелестом» і був ним призначений на посаду командира Закерзонської військової округи УПА № 6 «Сян», яким залишався до кінця життя. В листопаді 1946 р. він перейшов державний кордон і перебазувався до Польщі, на етнічні українські землі Закерзоння. Тут він разом з керівником Закерзонського крайового проводу ОУН Ярославом Старухом - «Стягом» та його заступником Василем Галасою - «Орланом» організував створення та вишкіл відділів УПА, які проводили активну боротьбу проти польських органів держбезпеки та захищали місцеве українське населення від нападів з боку поляків.

Підпілля користувалось значною підтримкою місцевого населення. Водночас його матеріально-технічна база залишалась обмеженою. Воякам УПА не вистачало зброї, медикаментів, зв'язок між відділами часто був нерегулярним, а М. Онишкевич не мав в своєму розпорядженні штабу, крім писаря-архіватора «Каменя» та особистої охорони і кур’єрів «Юрка», «Сталевого», «Богдана», «Максима», «Самбо».

Однією з головних вимог М. Онишкевича до підлеглих командирів УПА було налагодити роботу всіх ланок підпільної армії, в т.ч. і звітування. Кожен відділ ВО УПА «Сян» зобов’язаний був надсилати своєму керівництву місячні звіти з діяльності. Звіти складались з 7 частин: оперативний звіт про бойові дії, інформативний звіт та інформація розвідки, інформація про харчування відділу, про озброєння відділу, про вишкільний стан відділу, і останнє - про побажання відділу. Також кожній сотні було вказано мати свій архів, в якому зберігати копії зазначених звітів та літературу. Крім того, сотенні та бунчужні УПА обов’язково вели касову книгу, продуктово-товарову книгу, зберігали накази по особовому складу відділів. В свою чергу, командира тактичних відтинків УПА готували загальні місячні звіти та надсилали їх керівнику ВО УПА «Сян».

Слід відзначити, що боротьба на Закерзонні виявилась довгою та впертою: в той час, як в Україні до середини 1946 р. більшість відділів УПА вже було розбито чекістами, на Закерзонні до весни 1947 р. УПА продовжувала вести активну боротьбу проти частин польської армії та органів держбезпеки. 28 березня 1947 р. в засідці сотня УПА Степана Стебельського - «Хріна» вбила заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. 

Невдовзі після цього поляки значно активізували боротьбу з українським визвольним рухом, організувавши операцію «Вісла» з виселення українського населення Закерзоння в західні області Польщі та провівши паралельно з нею широкомасштабні оперативно-розшукові заходи проти підпільників. Все це спричинило до масових репресій проти українців. Цілком можливо, що всі ці плани були заздалегідь погоджені з Москвою, адже в Західній Україні в жовтні 1947 р. була проведена масова операція «Захід», під час якої понад 75 тисяч родичів та прибічників ОУН і УПА були виселені до Сибіру.

Після проведення операції «Вісла» в квітні - жовтні 1947 р. українські етнічні землі, очищені від корінного населення, активно заселялися поляками, а підпілля ОУН і УПА втратило свою основну матеріальну та людську базу. В результаті активних військово-оперативних заходів польське міністерство держбезпеки зуміло розгромити основні сили підпілля, частина підпільників повернулися для продовження боротьби в УРСР.

М. Онишкевич навіть у таких важких умовах продовжував залишатись в підпіллі та намагався організувати спротив. Однак сітка, сплетена спецслужбами навколо нього, поступово затягувалась. Невдовзі полякам стало відомо, де він може переховуватись. 2 березня 1948 р. М. Онишкевич був виявлений і заарештований співробітниками УБП в своїй криївці. З ним разом поляки захопили цінний архів документів Закерзонського крайового проводу ОУН та ВО УПА «Сян». 

Після тривалого двохрічного слідства і перебування в Варшавській тюрмі М. Онишкевич постав перед польським судом, який 2 червня 1950 р. засудив його до смертної кари. 6 липня 1950 р. вирок було виконано у м. Варшаві. Місце поховання М. Онишкевича невідоме.

У підпіллі ОУН і УПА М. Онишкевич використовував псевдоніми «Білий», «Богдан», «Лір», «Лютий», «Олег», «Орест», «Чернява» та інші.

Діяльність М. Онишкевича була високо оцінена керівниками українського визвольного руху. 26 січня 1944 р. М. Онишкевич отримав звання хорунжого УПА, 15.04. 1945 р. - поручника УПА, в січня 1946 р. - сотника УПА, 14.10. 1946 р. - майора УПА.

Разом з М. Онишкевичем в підпіллі ОУН і УПА перебували два його брати. Обоє вони загинули у збройній боротьбі за відновлення незалежності України.

Тарас Онишкевич народився 15.06. 1914 р., закінчив народну школу в Угнові та однорічну господарську школу в Янчині. Був членом ОУН з 1929 р., брав участь у збройних нападах проти польської поліції в Угнові і Диниськах, за що в 1934 р. був засуджений до 12 років тюрми, на волю вийшов з початком Другої світової війни в вересні 1939 р. Брав участь у військовому вишколі ОУН, організованому спільно з німцями в Закопане в 1939 р. В 1940-1941 рр. був зв’язковим крайового провідника ОУН в Галичині Івана Климіва - «Легенди». Після початку радянсько-німецької війни брав участь в похідних групах ОУН, був одним з організаторів проголошення Акту відновлення української держави 30 червня 1941 р. у Львові. Влітку 1941 р. він був заарештований гестапо в Житомирі, однак при транспортуванні в поїзді зміг втекти з-під варти. В кінці 1941- травні 1942 р. був відправлений для організації підпілля ОУН на Дніпропетровщині, Запоріжжі та Донбасі, згодом - на Сумщині. Київщині та Житомирщині. На початку 1943 р. був заарештований гестапо в м. Кристинополі (нині Червоноград Львівської області), але знову втік. Навесні 1943 р. необачно повівся зі зброєю і випадково важко поранив себе у живіт, проте вижив. В 1943-1944 рр. був членом Львівського обласного проводу ОУН, на півночі Львівщини організував з боївок СБ та самооборонних боївок сотню УПА, яка невдовзі була включена до складу ВО УПА «Буг», а він був її командиром з грудня 1943 р. до квітня 1944 р. В березні 1944 р. командував куренем УПА, який здійснив напад на німецьку в’язницю в м. Сокалі і зольників українських в’язнів. Крім того, організував в кінці березня 1944 р. операцію проти осередку польської Армії Крайової в с. Острів Сокальського району Львівської області, під час бою був важко поранений і помер 1 квітня 1944 р. Т. Онишкевич похований в м. Угнів.

Юрій Онишкевич народився 7 березня 1908 (за іншими даними - 1909 року), закінчив торгівельну школу, був службовцем українського товариства «Дністер». З 1920-х рр. - член УВО, а потім ОУН. Восени 1929 р. був заарештований польською поліцією та стояв перед судом на процесі у Львові 26 травня - 28 червня 1930 р., був в результаті звільнений за браком доказів. В 1931-1932 рр. був членом бойової групи ОУН «Богданівка». 22 березня 1932 р. Ю. Онишкевич знову був заарештований польською поліцією, однак знову за браком доказів через кілька місяців його звільнили. Він і після цього не припинив своєї активної участі в українському національно-визвольному русі, в результаті польська поліція втретє заарештувала його 18 серпня 1933 р. Після тривалого слідства 20 липня 1934 р. польський суд засудив Ю. Онишкевича до 13 років позбавлення волі. Однак у зв’язку волю з початком Другої світової війни в вересні 1939 р. він звільнився з тюрми та повернувся до роботи у підпіллі. За деякими даним, в 1940 р. він знову був заарештований (тепер вже НКВС) і, судячи з усього, загинув в тюрмі. Точних даних про місце і час його смерті та місце поховання досі немає.

Як видно з викладеного, брати Онишкевичі зробили значний внесок в справу боротьби українського визвольного руху за відновлення незалежності України. Приємно відзначити, що пам’ять про них не стерлася, їх згадано у багатьох виданнях з історії ОУН та УПА. У м. Угнові на будинку, де народився М. Онишкевич і його брати, встановлено меморіальну таблицю, його ім’ям названа одна з вулиць міста.

Цікавою є доля відомого серед істориків «архіву Онишкевича» - збірки документальних матеріалів ОУН і УПА, які були вилучені в останній криївці командира ВО УПА «Сян». До 1946 р. цей архів зберігався у Івана Шпонтака - «Залізняка», керівника тактичного відтинку УПА «Бастіон» та у інших підпільників. Згодом було вирішено централізувати матеріали, і восени 1946 р. всі документи були посортовані в криївці М. Онишкевича його архіваріусом «Каменем» (ймовірно, це Григорій Кудрик), який на базі звітів підготував список полеглих на той час вояків УПА. Архіви були складені у велику скриню та закопані у південному коридорі криївки, що знаходилась під стодолою Греко-католицької на приходстві о. Олексія Колянківського в с. Дениська Томашув-Любельського повіту.

Після арешту М. Онишкевича функціонери польського міністерства держбезпеки вилучили ці матеріали та долучили їх, як речові докази, до кримінальної справи. Вони займають кілька томів (обсяг складає кілька тисяч аркушів). Архіваріус «Камінь», який опікувався архівом, також був заарештований МБП та засуджений 8 жовтня 1947 р. в м. Томашеві-Любельському до вищої міри покарання та страчений 5 листопада 1947 р. в м. Замостя. За допомогу підпільникам отець Олексій Колянківський був вивезений в концтабір в м. Явожно і засуджений до тривалого ув’язнення. 27 липня 1953 р. він був вбитий охоронцями табору, які втопили його у діжці з протипожежною водою.

Спочатку справа на М. Онишкевича зберігалася в міністерстві держбезпеки ПНР, згодом в архіві МВС і Адміністрації Республіки Польща, а у 1998 р. була передана у архів новоствореного Інституту національної пам’яті Польщі. Серед збережених документів є вказівки керівництва ОУН і УПА за 1944-1947 рр., звіти різних ланок підпілля, зведення про бойові дії відділів УПА, списки нагороджених, покараних та полеглих підпільників, фотографії тощо. Частина «архіву Онишкевича» була оприлюднена у книжковому серійному виданні «Літопис УПА», інші поки що залишаються невідомими широкому загалові. Ці документи є унікальним джерелом про діяльність українського національно-визвольного руху на Закерзонні і містять чимало інформації про життя українців Закерзоння, українсько-польські та українсько-німецькі стосунки.

Література про М. Онишкевича:

Літопис Української повстанської армії. Том 16. Підпільні журнали закерзонської України, 1945-1947. - Торонто, 1987. - 608 с.

Літопис Української повстанської армії. Том 33. Тактичний Відтинок УПА 26-ий «Лемко»: Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли). - Торонто, 2001. - 900 с. (вступна стаття П. Потічного та І. Лика на с. 7-17 з інформацією про діяльність М. Онишкевича)

Літопис Української повстанської армії. Том 34. Лемківщина і Перемищина - «Холодний Яр», «Бескид», «Верховина»: Політичні звіти. - 2001. - 974 с.

Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавши на полі слави вояків Української повстанської армії - Захід, 6-ї Воєнної округи «Сян», тактичних відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944-1946) / ред. та упоряд. Є. Місило. - Варшава - Торонто, Український архів (Варшава) і вид-во «Літопис УПА» (Торонто). - 1995. - Т. 1. (у вступній статті Є. Місила є інформація про долю М. Онишкевича і його архіву).

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. - К., «Українська видавнича спілка», 2007. - 1006 с. (на с. 773-774 біографічна довідка про братів Онишкевичів).

Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль, 1997. - 438 с.

Сергійчук В.І. Український здвиг. Закерзоння. 1939-1947. - К.: Укр. Видавнича Спілка, 2004. - 840 с.

В’ятрович В.М. Український визвольний рух на Закерзонні в 1944-1947 роках // Український визвольний рух. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2008. - Збірник 12. - С. 181-196.

Шевців А. Закерзоння: український рахунок // Український визвольний рух. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2007. - Збірник 11. - С. 221-232.

Акція «Вісла». Документи / Упоряд. і ред. Є. Місило. - Львів - Нью-Йорк, 1997. - 564 с.

Акція «Вісла». 1947 р. / Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті - комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії Наук України; Упоряд.: Б. Гронек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, Є. Тухольський, П. Кулаковський, С. Кокін, Ю. Шаповал // Польща та Україна в тридцятих - сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. - Т. 5. - Варшава - Київ, 2006 - 877 с.

Сергій Михайленко

Історик

http://incognita.day.kyiv.ua

5 квітня 1881р. у с. Іржавець на Чернігівщині народився Дмитро Ревуцький, музикознавець, один з основоположників міжвоєнного музикознавства, фольклорист, літературознавець, брат Левка Ревуцького, батько Валер’яна Ревуцького, родич Олекси та Миколи Стороженків.

Рід Ревуцьких пов’язаний з донькою гетьмана Б. Хмельницького – Марією. Першою вчителькою була мати Олександра з дому Каневська, піаністка, фольклористка, вільно володіла німецькою та французькою мовами. Приватно навчався у Миколи Лисенка. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1906).

Співзасновник Музичного товариства ім. М. Леонтовича (лютий 1921). Професор Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918-1932), співорганізатор з К. Квіткою Етнографічної комісії АН УСРР, старший науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії АН. Його плідна наукова діяльність в сфері української фольклористики розцінена більшовицькою владою як «буржуазний націоналізм», а друковані праці затавровані як поширення «петлюрівської ідеології». 1932 звільнений з інституту, а раніше надруковані книжки методично піддавались шельмуванню та вилученню з бібліотек. «Українські народні думи та пісні» (1919) перевидані у 1930, але зі значними змінами, «Живеслово», книжка з мистецького читання (1923), у 1930 вилучена з бібліотек за український характер, тритомна збірка українських пісень «Золоті ключі» (1926) у 1935 розгромлена за «ідеалізацію чумацтва» керівником Комітету мистецтва при НКО УСРР А. Хвилею. 1939 викрадено підготовану до друку книжку про українських кобзарів, наслідком чого переніс інсульт і майже рік пролежав у ліжку, втративши мову. Автор близько 60 музикознавчих та фольклористичних праць. 29.12.1941 у Києві у власній квартирі вбитий агентом НКВД разом з дружиною Марією. 

На жаль до нині в статтях та розвідках про Дмитра Ревуцького нерідко пишуть «загинув від ножів невідомих людей», «невідомі зарізали разом із дружиною», або ж взагалі так, що виглядає ніби це зробили німці: «загинув з дружиною під час німецької окупації Києва». Першою була убита дружина, яка відкрила двері. Ревуцький працював за робочим столом над рукописом про М. Лисенка та був замордований з рафінованим садизмом – молоток, яким йому було завдано 34 удари, зірвався з держака. Лише через більш як півстоліття мистецтвознавець Валентина Кузик віднайшла в протоколах НКВД звіт про знищення «зрадника Батьківщини» професора Ревуцького, який «перейшов на службу до німців». Їхній син Валер’ян оминув цю страхітливу розправу, пересуваючись у той час по навколишніх селах у пошуках харчів. 

Століттями, щоби знищити націю, Москва фізично вбивала видатних українських діячів, інтелектуалів, вчених, громадських, культурних чи політичних діячів, бо без провідної верстви немає нації.

Джерело. Фейсбук сторінка Zenon Borovets.

Повстанці куреня УПА «Дзвони» - 1945 р.

Командир куреня «Дзвони» Петро Мельник «Хмара» (сидить унизу в центрі) і його охоронець Василь Кузів «Базь» (сидить над ним у пілотці). Чорний ліс, 1945 р. Фото надав пан Іван Вексей. Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 17 1945 р.

http://ounuis.info

4 квітня 1940р. заарештований і в кінці червня 1941р. в урочищі Дем'янів Лаз замордований Тичинський Богдан Михайлович "Джот" - провідник Коломийських окружного та повітового проводів.

Народився 1915 року в місті Золочеві. Отримав середню освіту, працював кресляром технічної канцелярії.

За часів польської окупації очолював Коломийський районний провід ОУН.

Восени 1939 року під московською окупацією відновив підпільну мережу ОУН на Коломийщині, керував окружним та, одночасно, повітовим проводом. (До Коломийського окружного проводу, окрім Коломийського повіту, входили також Снятинський, Косівський та Городенківський повіти).

Заарештований московитами 4 квітня 1940, засуджений до розстрілу 22 березня 1941р. Знищений під час масових страт Українських в'язнів на початку німецько-радянської війни в урочищі Дем'янів лаз (тепер у складі міста Івано-Франківськ).

Джерело.Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 ст. ISBN 966-410-001-3

4 квітня 1953р. народилася Квітка Цісик.

У неї було рідкісне й романтичне ім’я — Квітка. А ще — унікальний голос, який важко сплутати з будь–яким іншим. Несильний, але проникливий, трішки щемливий і якийсь невагомий, наче витканий із найтонших ноток і почуттів, зі щирості, журби і небесної радості. Раз почутий, він глибоко западає в серце, щоб розбудити там найпотаємніші струни душі, які вже ніколи не змовкнуть. Так співають тільки янголи, які на деякий час спускаються на землю, щоб дати змогу смертним почути голос Вишніх Сфер. На жаль, їхній час перебування на землі часто буває дуже обмеженим.

Вкрадений «Оскар»

Квітка Цісик для багатьох своїх співвітчизників була втіленням американської мрії. Донька повоєнного емігранта зі Львова, професійного скрипаля, в минулому — концертмейстера Львівської опери, Володимира Цісика, вона змалечку виростала в атмосфері музики й мистецтва. З чотирьох років батько почав учити своїх доньок Квітку та Марію грі на скрипці та фортепіано. Марія пізніше таки стала відомою піаністкою і свого часу була навіть директором консерваторії у Сан-Франциско, вела майстер–класи у Карнегі–Холі. Квітка ж, крім гри на скрипці, серйозно захоплювалася балетом, співала в хорі. 

Зрештою, пісня взяла гору. Квітка закінчує Нью-Йоркську консерваторію, в якій опановує вокальну техніку й майстерно відшліфовує свій голос, колоратурне сопрано. Цей голос одразу ж вираховують американські ділки від шоу-бізнесу, які починають запрошувати Квітку Цісик (чи Кейсі, як називали її американці, — традиційна за океаном абревіатура з її ініціалів К. С.) бек–вокалісткою до зірок першої величини.

Справжня американська слава чекала Квітку Цісик на теренах рекламного бізнесу. З початку 80–х вона стає однією з найдорожчих виконавиць джинглів — рекламних мотивів для радіо й телебачення. За допомогою її витонченого співу створювали собі акустичний імідж корпорації Coca–Cola, American Airlines та авіакомпанія «Дельта», Sears, Safeway, Starburst, ABC, NBC, CBS, «Макдональдз» тощо. З 1982–го й до своєї смерті Кейсі Цісик залишалася єдиним голосом компанії Ford Motors. Американці вирахували, що їхню Кейсі прослухало більше людей, ніж може коли–небудь населити нашу планету, — понад 22 мільярди!

Попри непублічність Квітки Цісик, пісні у її виконанні отримали чимало престижних музичних нагород, серед яких — і «Оскар». Правда, з останнім вийшла не дуже приємна історія. У 1977 році її запросили виконати кілька пісень до фільму «Ти світло мого життя» і навіть зіграти невеличку роль у фільмі — подружки нареченої. Головна пісня фільму у виконанні Квітки Цісик настільки припадає слухачам до душі, що отримує «Оскара». Але напередодні церемонії нагородження один зі спритних продюсерів, що мав нюх на потенційні хіти, тихцем викупив права на виконання пісні й, записавши свою дочку Дебі Бун, яка старанно скопіювала манеру й інтонації Кейсі, випустив диск, який одразу ж очолив національний хіт–парад. Квітка проігнорувала церемонію нагородження, і пісню на церемонії виконувала саме Дебі Бун.

Подарунок Україні

У Квітки Цісик було все: слава, достаток, улюблена робота, кохані чоловіки (вона двічі була одружена: першим її чоловіком був композитор–аранжувальник Джек Кортнер, другим — інженер звукозапису Ед Ракович, якому Квітка подарувала сина Еда).

Однак була в неї іще одна, зовсім не американська, заповітна мрія — віддати данину поваги народові, який виплекав її родовід, землі, де вона ніколи не була, але чий голос змалечку бринів у її серці. І вона вкладає всі свої заощадження — більше 200 тисяч американських доларів, запрошує найкращих американських студійних музикантів (на фортепіано їй акомпанує сестра Марія, на гітарах грав фантастичний Стюарт Шарф), завдяки феноменальному музичному чуттю їй вдається зібрати такі бездоганні ансамблі, які нечасто могли собі дозволити більшість тодішніх поп–зірок США.

Із різницею в дев’ять років співачка записує два альбоми українських пісень — «Квітка» (1980) та «Два кольори» (1989). Записує просто для себе, для родинного архіву, адже розуміє, що у прагматичній Америці її українські альбоми не матимуть жодного комерційного зиску. Але інакше вона не може — ці альбоми потрібні їй, як повітря, щоб виспіватися, виговоритися, відмолитися піснями за Україну.

Українською вона, корінна американка, володіє не досконало, але кожне українське слово в пісні, інтонацію, звук їй виставляє її мама Іванна. А решта їй підказує серце. І ця мова виявляється зрозумілою без перекладу — диски Квітки Цісик зібрали купу нагород у Канаді, а в 1990 році були номіновані на «Греммі» в категорії Contemporary Folk. Сама співачка пояснювала свій альтруїзм просто: «Ці збірки пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу».

Сама Квітка Цісик побувала в Україні з мамою лише раз — у 1983–му, коли про неї як про співачку тут іще ніхто не знав. Її дуже хотіли запросити у 1989 році для участі в концерті діаспори в рамках фестивалю «Червона рута», але у співачки тоді не склалося. Вдруге її запрошували у 1992 році виступити в концерті до другої річниці Незалежності, але теж якісь нагальні справи завадили. Пізніше були перемовини про серію концертів Квітки Цісик на Батьківщині. Та, на жаль, цій її мрії не судилося здійснитися — 29 березня 1998 року, не доживши п’ять днів до свого сорокап’ятиріччя, вона віді­­й­шла в інші світи через рак молочної залози — хворобу, яка забрала її маму, а пізніше і її сестру. Як і не судилося записати третій альбом — з колисковими. Коли прощалися з Квіткою, над кладовищем линули її «Журавлі».

Повернення в пам’ять

Вона таки повернулася в Україну — у спогадах, записах. З’явилися вони в Україні наприкінці 80–х — їх підпільно привозили українські емігранти, яким спростили процедуру відвідування історичної батьківщини, та українські музиканти, які почали їздити за океан на гастролі. «Коли я вперше привіз її диск 1990 року з Канади до себе у Карпати, то сусіди, як почули «Ніч така, Господи (!), місячна, зоряна», просили мене переписати їм платiвку, — розповідав в одному з інтерв’ю відомий поет і видавець Іван Малкович. — Ми ж не знали, що там має бути це «Господи»... Один чоловік, який жив на найвищій горі, мав гучномовця і в неділю після церкви пускав голос Квітки на всі найближчі гори. Коли вона співала «Я піду в далекі гори», то це було наче якесь очищення людей».

Невдовзі пісні Квітки зазвучали на радіо. «Вперше про Квітку Цісик мені розповіла журналістка Катерина Кіндрась, яка мала два її альбоми на вінілі і дала мені їх переписати для радіо. — згадує відома радіоведуча Галина Бабій. — Це було у 1991 році. У 1992 році Кирило Стеценко побував у Нью-Йорку і зустрівся з Квіткою Цісик. Записав інтерв’ю і привіз касету мені. Тоді я й зробила першу програму для Українського радіо. Про Квітку тоді ніхто у нас і не чув. Пам’ятаю, що Квітка упродовж інтерв’ю заспокоювала маленького сина, який трохи вередував і не давав їй говорити. На жаль, пожежа 1995 року на Хрещатику, 26 багато плівок знищила. У тім числі й цю програму».

У тому ж 1992–му Олександр Горностай, який презентував у Ванкувері знятий для телебачення Канади фільм «Україна: земля і люди» — до сторіччя еміграції, заїхав до Нью–Йорка і записав єдине відеоінтерв’ю Квітки Цісик українською мовою. Фрагменти цього інтерв’ю увійшли до документального фільму «Квітка. Голос у єдиному екземплярі», знятого телеканалом «Інтер» до 60–річчя співачки.

Навіть після смерті Квітка Цісик притягує до себе людей. Для американського продюсера та музиканта, уродженця Одеси Алекса Гутмахера знаковою в житті стала поїздка до Києва у 2006 році, коли в таксі він випадково почув записи Квітки Цісик. «Коли я у машині почув «Черемшину» у виконанні Квітки Цісик, то заплакав, — розповідає він. — Мені сказали, що вона з Америки, і коли приїхав до Америки, то почав цікавитися, хто вона. Пізніше я зрозумів, що це моя місія — її популяризувати. Я також лікувався у тому ж онкоцентрі, що й вона. Я професійний музикант і цілком розумію, що Квітка — це не Монсерат Кабальє, але вона співає душею, серцем, українським теплом».

Саме з ініціативи Алекса Гутмахера у 2008 році в Києві відбувся перший вечір пам’яті співачки. Пізніше у Львові відбувся Міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик, у Львові на будинку, де жили її батьки, відкрито меморіальну дошку, є музей співачки. Вулиці Квітки Цісик з’явилися у Львові, Хмельницькому, Вінниці, Полтаві та Києві.

Підготувала Наталка Позняк.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/4/1953-4-kvitnya-narodylasya-kvitka-cisyk

4 квітня 1910р. народився Кондра Ярослав Миколайович - Український поет, літературний критик, перекладач.

Народився 4 квітня 1910 року в селі Юр'ямполі (нині Борщівський район Тернопільська область). Закінчив 1936 р. Львівський політехнічний інститут. Брав участь у революційному русі. Належав до літературної організації «Горно», співпрацював 1931—1932 рр. у журналі «Вікна». Друкувався з 1929 р.; збірка поезій «Юрба» (1931 р.). Займався також перекладацькою справою.

Помер 15 грудня 1944 року у Львові, там же похований.

Джерело.журнал «Дніпро», 1/95, ст. 142 та Вікіпедія.

4 квітня 1945 року – близько 40 членів ОУН і вояків УПА загинули у штольнях гори Стінка поблизу с.Фащівка Підволочиського району.

Для збільшення натисніть на фото.

4 квітня 1945 року у штольнях розпочалася справжня трагедія. Енкаведисти оточили кар’єр і почали «викурювати» повстанців газом, коли ж це не допомогло, то просто підірвали вхід. Відтак тонни піску й землі назавжди відрізали нещасних людей від білого світу. Водночас на смертельну таємницю Стінки на багато наступних років було накладене «табу». Аж після здобуття Україною незалежності, в середині 90–х, рідні загиблих добилися дозволу на організацію розкопок задля перепоховання загиблих. Однак, як свідчать дослідники історії села Фащівка, прокопати вдалося лише метрів двадцять, після чого через низку проблем роботи припинили. Повторно розпочали їх уже аж у 2007–му, але знову ж таки ненадовго, бо все впиралося у нестачу фінансування. Величезну роботу провело братство ОУН–УПА Подільського краю «Лисоня» на чолі зі своїм головою, ветераном визвольної боротьби Петром Касінчуком. Зокрема, було спонсоровано дослідження місця події спеціалістами Івано–Франківського науково–дослідного інституту гідрогеології, які підтвердили знаходження під землею трьох незруйнованих, а лише із засипаними входами–виходами, штолень. Розкопавши і дослідивши їх, можна не тільки встановити точну кількість загиблих, а й перепоховати їх належним чином.Уже кілька років біля Стінки стоїть хрест і кам’яна стела з переліком 23 імен тих, хто загинув у штольнях, однак у дослідників існують вагомі підстави припускати, що людей під землею насправді залишилося більше. Дуже високою є ймовірність знайти у підземеллях важливі документи та інші історично цінні речі. Безперечно, що виділені нещодавно депутатами обласної ради кошти посприяють таким дослідженням. Хоча знавці і стверджують, що згадана сума занадто мала для проведення навіть половини необхідних робіт. До того ж для виконання їх на належному рівні необхідно створити спеціальну міжвідомчу комісію, яка б об’єднала зусилля влади та цілої низки різнопрофільних служб.

(Стаття 2011 року публікування)

Більше тутка:

http://dvasela.at.ua/blog/vidnovlennja_poshukovikh_robit_v_pishhanomu_kareri_quot_stinka_quot/2011-12-18-12

4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем - псевд. "Остап" розбила німецький концтабір.

Олексій Брись з дружиною

На фото: «Олексій Брись. Серпень 1992 р. – похід на Аскольдову могилу. Святкування 50-річчя УПА» – з архіву Лесі Бондарук

4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем псевдо "Остап" розбила німецький концтабір у селі Лобачівка Горохівського району на Волині й визволила полонених.

Восени 1941 р. німці змусили усе працездатне населення села Лобачівка збудувати концтабір. Табір мав форму трикутника, який відмежовували стовпи з колючим дротом і загорожа заввишки майже 3 м. Всередині табору було три великі будинки, де поставили пічки і двометрові нари.

У таборі було кілька сотень невільників, яких звозили з усього району. Серед них були комуністи, націоналісти і члени української поліції, яких підозрювали у зв’язках з УПА (адже багато з них в Горохові перейшли до повстанців). Охороняли табір поліцаї, які багато невільників розстріляли. Комендантом табору був горохівчанин Григорій Герасимович, який, за спогадами селян, власноруч розстріляв багатьох в’язнів у невеликій соснині, яку люди називали «Звіринець».

– Мені довелося бути у Лобачівському таборі декілька днів, але поліцай Сусь випустив мене, – згадував мешканець села Петро Чучман. – Багато полонених поліцаї розстріляли. Були випадки, коли поліцай брав кількох людей і йшов заготовляти віники в ліс. Виводив їх в урочище Звіринець і там розстрілював. Особливо старався поліцай Коломієць, який знищив багато невільників. Пізніше там було виявлено останки загиблих людей. Коли повстанці з УПА напали на табір, вони визволили всіх в’язнів і захопили в полон поліцаїв-охоронців і коменданта табору Герасимовича, якого застрілили. Поліцаю Коломійцю вдалося втекти і сховатися.

Керівництво УПА з самого початку планувало знищити концтабір. 4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем (Остап) здійснила напад на концтабір у Лобачівці.

– Наступ на Лобачівку ми провели за всіма правилами військової тактики, – згадував Олексій Брись. – Оточили село, зробили засідку з кулеметами. Бій тривав близько двох годин, загинуло 6 вояків УПА, вбито 43 нiмецьких вояків i поліцаїв». В’язнів відпустили додому, коменданта привселюдно розстріляли на вулиці. Чимало звільнених із концтабору радянських військовополонених приєдналося до боротьби УПА, поповнивши відділи іноземців на базі Січ поблизу села Вовчак.

Цього ж дня повстанці напали на німецьку автоколону на шосе Горохів – Берестечко біля Лобачівського лісу. Утворивши засідку, дві чоти УПА з відділу Остапа знищили 8 вантажних та 2 легкових автомобілі нацистів, які під час пацифікації с. Постійно спалили більше половини будинків. Начальника горохівської жандармерії Гампеля українські партизани взяли у полон, а згодом розстріляли. Повстанці втратили лише одного побратима – Калістрата Дзюбу, уродженця села Брани.

Антинацистська боротьба УПА на початку квітня була особливо активною. Збірник Інституту історії НАНУ «ОУН і УПА в 1943 році. Документи» наводить дані радянських партизанів про те, що на початок квітня 1943 року найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на півдні Волині в районах Мізоч, Остріг, Кременець, Верба. Зокрема, під час нападу на містечко Вербу було вбито 120 німецьких солдатів, у боях за село Шимовку – 24, за Остріг – 32, в Мізочі – 11. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 року щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60-70 возів із повстанцями.

6 квітня 1943 року повстала українська поліція в Ковелі. Поліцейські вбили 18 німців, звільнили із тюрем арештованих, розпустили в’язнів із табору примусової праці, утекли до лісу, де на їхній базі було сформовано сотню УПА.

Олексій Брись з дружиною

На Кременеччині через активність УПА гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 р. оголосити надзвичайний стан. Окупанти панічно телеграфували на Захід, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини. Рейхскомісар Еріх Кох, звітуючи у Берлін, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від «банд». Навесні 1943 р. у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці визнавали, що не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.

Леся Бондарук, Український інститут національної пам`яті

"Цілком таємно" Інструкція НКВС СРСР про порядок виселення осадників із західних областей України і Білорусі 29 грудня 1939 р.

Депортовані зі Львівщини на сіножаті, поч. 1950-их рр. Фото. http://www.oda.te.gov.ua

“Затверджено”

Постанова РНК Союзу РСР від 29 грудня 1939 р. №2122-617 цт.

Інструкція

Народного Комісаріату Внутрішніх Справ Союзу РСР від 29 грудня 1939 року.

Про порядок переселення польських осадників із західних областей УРСР та БРСР.

1. Виселення осадників із західних областей УРСР та БРСР здійснюється одночасно по УРСР та БРСР у день, визначений НКВС СРСР.

2. При виселенні осадників все нерухоме майно, сільськогосподарський реманент, домашня худоба залишаються на місці та приймаються за актом місцевими управліннями.

3. Осадникам дозволено брати із собою таке майно та дрібний господарський реманент:

1) Одяг,

2) Білизну,

3) Взуття,

4) Постільні речі,

5) Столовий посуд (ложки, ножі, вилки), чайний та кухонний, відра.

6) Продовольство із розрахунку місячного запасу на родину.

7) Дрібний господарський та побутовий інструмент (сокира, пила, лопата, мотика, коса, граблі, вила, молоток, кліщі, зубило і т.д.)

8) Гроші (сума не обмежена) та побутові цінності (персні, годинники, сережки, браслети, портсигари і т.п.)

9) Скриню чи ящик для пакування речей.

4. Загальна вага вказаних речей не повинна перевищувати 500 кг на родину.

Примітка: Громіздкі речі, в тому числі господарський реманент перевозяться у спеціально виділених вагонах.

5. Відправка осадників до місця поселення здійснюється ешелонами у складі 55 вагонів, обладнаних по зимовому для перевозки людей (в тому числі один класний вагон для охорони та один обладнаний санізолятор).

У кожний вагон поміщаються 25 осіб дорослих та дітей з їхніми речами.

Для громіздких речей на кожний ешелон виділяється по 4 товарних вагони.

6. На кожний ешелон НКВС СРР призначає начальника ешелону та відповідну охорону.

Наркомздоров'я СРСР забезпечує ешелони медичним персоналом у складі одного медфельдшера та двох медсестер на кожен ешелон та відповідні медикаменти.

За 10 днів до подачі вагонів НКВС СРСР представляє НКШС [Народному Комісаріатові Шляхів Сполучення] заявку на ешелони з точним вказанням для подачі ешелонів станції завантаження та станції призначення. Подача ешелонів здійснюється НКШС не пізніше 3-х днів з моменту надходження заявки НКВС СРСР.

7. Під час пересування залізницею спецпереселенці-осадники отримують безкоштовно один раз на добу гарячу їжу та 800 грамів хліба на особу.

Приготування та роздача їжі в дорозі здійснюється згідно із заявками Начальників ешелонів НКВС трестами залізничних ресторанів та буфетів Наркомторгу СРСР.

Оплата витрат на харчування спецпереселенців-осадників здійснюється НКВС СРСР.

8. Спецпереседенці-осадники спрямовуються на лісорозробки Наркомлісу до Кіровської, Пермської, Вологодської, Архангельської, Івановської, Ярославської, Новосибірської, Свердловської та Омської областей, Красноярського та Алтайського країв і Комі АРСР та розміщуються на місці робіт в окремих селищах від 100 до 500 родин у кожному.

Підготовка до прийому спецпереселенців-осадників, надання їм приміщень та працевлаштування покладається на Наркомліс СРСР.

9. Перевезення спецпереселенців-осадників від станції прибуття до місця поселення організовується НКВС СРСР. Наркомліс СРСР виділяє у розпорядження НКВС СРСР необхідний автогужтранспорт та продовольство у кількостях, які забезпечують одночасну перекидку спецпереселенців-осадників.

У випадку потреби крайові та обласні комітети зобов'язані надати у розпорядження НКВС СРСР додатковий автогужтранспорт шляхом залучення місцевих організацій та колгоспів.

Народний Комісар Внутрішніх Справ СРСР Л.Берія

Вірно: Начальник відділу трудових поселень ГУЛАГ НКВС — Старший лейтенант Держбезпеки (Кондратов)

[Переклад з російської. Опубліковано: Депортації.— Т. 1. 1939-1945.— Львів, 1996.— С. 57-58]

http://www.ji.lviv.ua

Цей день в історії УПА — 4 квітня.

Ветерани Косівського Братства ОУН-УПА

Крайній ліворуч – Микола Калинич «Олень». Шостий ліворуч – Володимир Ким’юк «Аскольд». Одинадцятий зліва (стоїть) – Мирослав Симчич «Кривоніс». Тринадцятий зліва – Петро Підлетейчук «Скорик». Крайня праворуч – Дарія Кошок «Христя».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 47

24 лютого 2000 р.http://ounuis.info

1945 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід під час рейду атакував дільницю винищувального батальйону в селі Задарів на Тернопільщині. Знищені 30 бійців, 9 захоплено в полон (у тому числі старший лейтенант НКВД).

У бою з загоном НКВД у селі Назірна на Станіславщині загинули районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Остряниця» та ще 20 повстанців.

Сотня «Пролом» УПА-Захід здійснила напад на гарнізон НКВД у селі Спас на Львівщині. Знищені всі військові, захоплено зброю і боєприпаси.

У засідці біля райцентру Ходорів на Львівщині підпільники знищили начальника райвідділу зв’язку, співробітника обласної споживспілки, захопили двох радянських чиновників.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Руденки на Львівщині. В бою 5 воїнів УПА знищили 7 військових і 9 поранили, але всі загинули.

У райцентрі Куликів на Львівщині повстанці знищили двох агентів МВД.

Під час сутичок із загонами МВД у Ново-Милятинському районі на Львівщині загинули станичний ОУН Іван Лучко – «Садовий» та ще двоє підпільників.

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Любківці на Станіславщині. Загинули 5 повстанців.

1947 рік

У засідці в селі Березів Нижній на Станіславщині рій сотні «Сурма» УПА-Захід знищив 2-го секретаря райкому КП(б)У та захопив у полон начальника паспортного столу.

Пошукова група МВД захопила криївку в Дітковецькому лісі на Тернопільщині. Після бою застрелились двоє підпільників.

Повстанці влаштували засідку в селі Опаки на Дрогобиччині. Знищений легковий автомобіль із чотирма військовими. У перестрілці загинули двоє повстанців.

У селі Гоноратівка на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта МВД і ще одного військового.

1948 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Передіване на Станіславщині загинули четверо повстанців.

У селі Повче на Рівненщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

Повстанці знищили бійця винищувального батальйону та ще одного захопили в полон у селі Грабів на Станіславщині.

На Дрогобиччині повстанці знищили документи сільради в селі Сулятичі та знищили військового МВД у селі Ляшки.

1949 рік

У селі Волиця Комарева на Львівщині підпільники підірвали колгоспні склади.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бережниця, Кобло та Конюхів на Станіславщині загинули троє повстанців.

У селі Коропець на Львівщині підпільники знищили голову колгоспу.

1950 рік

У сутичкці з опергрупою МВД у селі Моршин на Дрогобиччині загинув один повстанець.

Пошукова група полку внутрішніх військ у Лисенькому районі на Станіславщині оточила двох підпільників. Один із них у перестрілці загинув, але інший зміг прорватися.

1952 рік

У зіткненні з опергрупою МГБ біля села Боберка на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Федір Копанишин – «Голуб», кущовий провідник Роман Оленич – «Гайдамака» та двоє охоронців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Григорій Пришляк - "Мікушка" "Вайс". Свідчення - спогади з протоколу допиту.

Григорій Пришляк «Мікушка»

Підпис на фото: "Член крайового Проводу СБ. Розглядає фото «Яворівського архіву» УПА".

Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 44

14 квітня 2000 р

http://ounuis.info

*****

Фрагмент із свідчень крайового референта СБ Григорія Пришляка – ("Мікушка", "Вайс") (20.4.1913 - 22.09.2002) 

ПРОТОКОЛ допиту

ПРИШЛЯКА Григорія Васильовича

12 лютого 1945 р

... У листопаді 1943 року я виїхав в м. Стрий для перевірки роботи окружного СБ Самбірського і Стрийського округів. Оскільки Стрийський референт СБ сильно запустив роботу, я запропонував замінити його новою людиною, а його направити в УПА.

В цей же період часу я прймав участь в розслідуванні справи заступника обласного референта СБ Львівського обласного проводу "Кривого". "Кривий" на допиті зізнався нам, що в період існування радянської влади, проживаючи в м.Броди, був агентом НКВС, а під час німецької окупації був агентом гестапо і видавав учасників ОУН.

Слідство у його справі вів "Павло", в одному з сіл Бобрского району. Я був присутній тільки на заключному допиті. "Кривий" був засуджений до смертної кари і розстріляний.

Я так само брав участь у розслідуванні вбивства заступника крайового провідника юнатства - "Беркута" і виконував окремі доручення центрального Проводу ОУН з розслідування справ учасників ОУН, які працювали в охороні в'язниці на Лонського та були агентами гестапо.

На допиті всі вони зізналися, що були агентами гестапо і пізніше боївкою СБ були знищені.

...

У січні 1944 р. мене від роботи референта СБ Крайового Проводу ОУН усунули. Причиною цього було - розкол і викриття ряду німецьких агентів серед працівників СБ, що ставилося мені в провину, як незадовільне виконання своїх обов'язків.

ГДА СБУ Ф. 5. - Спр. 50970. - Т. 1. - Арк.36-37

Плакат М. Михалевича, який зображає Карпаську Україну, що борониться перед угорщиною й польщею. Біографія художника.

9 лютого був день пам’яті Українського художника-графіка, іконописця, декоратора та громадсько-політичного діяча Михайла Михалевича (22 липня 1906, Київ – 9 лютого 1984, Філадельфія, США).

По матері він походив з козацького роду оборонців Батурина. Здобув освіту у Київському художньому інституті (1924-1928), навчався у Празі у Вищій художньо-промисловій школі (1934-1936) та Празькій Академії Мистецтв (1937-1938), що підготували плеяду українських митців та борців за українську державу.

З початку1940-х років М. Михалевич був членом ОУН, очолював відділ мистецтв. А також мистецьку референтуру вищого командування Карпатської Січі у 1939 році. Власне, як художник він найбільше відомий своїми плакатами, присвяченими боротьбі Карпатської України проти угорських і польських загарбників.

З 1944 року М. Михалевич жив у Німеччині, викладав ужиткове мистецтво у таборах для переміщених осіб та розписував іконостаси. А з 1950 року — в США, де був активним учасником національно-культурного житті української громади до своєї смерті в 1984 році. Він був ініціатором заснування православної церкви св. Володимира і Ольги у Сент-Полі (шт. Міннеаполіс) і розписав її іконостас. Переважно оформлював дитячі книги.

Похований Михайло Михалевич на українському цвинтарі в Баунд Бруці, Нью-Джерсі.

Джерело.https://1939.in.ua/bio/mykhaylo-mykhalevych-vyznachnyy-ukrains-kyy-khudozhnyk/