Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 9 квітня 2021 р.

Цей день в історії УПА 9 квітня.

Зустріч на постої. Передній справа –
Білінчук Дмитро, "Хмара" сидить – окружний провідник Коломийщини Легкий Григорій, "Борис" інші – невідомі. /АВР/. Вокспопулі.

1944 рік
У засідці на шляху Дубно – Броди на Рівненщині повстанці знищили два легкові автомобілі з військовими НКВД.

Біля села Вишнівець на Тернопільщині повстанці знищили сержанта Червоної армії і обеззброїли трьох військових, що ремонтували танк Т-34.

1945 рік
Сотня «Кочовики» УПА-Захід під час рейду біля села Радванці на Львівщині зіткнулася з загоном НКВД. У перестрілці знищені 4 військових. Втрати УПА – 1 поранений.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку-госпіталь біля села Колодіївка на Станіславщині. Загинули лікар Амалія Рогай – «Сойка» і санітарка.

Загін УПА-Захід атакував дільницю вищинувального батальйону в селі Зеленів на Чернівеччині. Особовий склад розбігся, здобуто зброю.

Сотня «Опришки» УПА-Захід прийняла бій із загоном МВД біля села Кропивник на Станіславщині. Знищені 32 військових. Загинули 5 повстанців, ще троє захоплені в полон, троє поранено.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селищі Нараїв на Тернопільщині. У перестрілці знищений один військовий, ще одного поранено. Загинув один підпільник, інший зміг прорватися.

У селі Кулаківці на Тернопільщині повстанці знищили заступника голова райвиконкому.

Під час облави загону МВД у селі Сапогів на Тернопільщині повстанці знищили одного бійця. В бою загинули кущовий провідник ОУН Іван Заріцький – «Рись» і ще двоє підпільників.

У селах Бистриця і Любинці на Дрогобиччині повстанці знищили завідувача райвідділу соціального забезпечення і охоронця урядової лінії зв’язку.

1948 рік
У засідці в селі Угорськ на Тернопільщині підпільники знищили районного уповноваженого і військового МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Рахиня на Станіславщині загинув один повстанець.

У селі Коростятин на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону, а в селі Ходоковці на Дрогобиччині – голову колгоспу.

1950 рік
Троє підпільників загинули біля хутора Шопинка на Тернопільщині, потрапивши в засідку МВД.

У сутичці з загоном МВД загинув станичний ОУН Василь Плечій – «Вітер».

1954 рік
Під час зіткнення з опергрупою КГБ біля села Манява на Станіславщині загинув один повстанець, ще один отримав поранення, але зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

четвер, 8 квітня 2021 р.

8 квітня 1919р. народилася Андрущенко Ніна Іллівна "Синичка" - учасниця національно-визвольних змагань, зв'язкова ОУН, медсестра УПА....Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань московитів. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки...

У сім'ї була найстаршою серед п'яти дітей. Після закінчення семи класів працювала у своєму господарстві, співала в церковному хорі, була учасницею художньої самодіяльності, пройшла курси кулінарії, крою і шиття.

У квітні 1939 року відкрили курси Польського Червоного Хреста, де й почала здобувати медичні знання. Того ж року почала навчатися у Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. Кілька місяців працювала в піонерському таборі в с. Биківці.

Восени 1941 року вступила в місцевий осередок ОУН і була зв'язковою в селах Садки, Шкроботівка, Мізюринці та Загайці. В 1942 році разом з іншими дівчатами вела двотижневий вишкіл першої допомоги раненим у с. Татаринці.

Від початку березня до кінця квітня 1943 року кочували по селах Сошище, Забара, Антонівці, хуторах Залісеччина, Підсоснівки, Підтрійця, опісля переведена в табір «Південь», де командиром був «Крук», заступником «Кропива». Невдовзі за наказом відбула з «Наталкою» на Київщину в «Бабин Яр». Під Славутою мали стоянку в лісі, де під вечір зазнали нападу німців. Після бою змушені були вернутися в табір.

У двадцятих числах серпня 1943 з табору евакуювали поранених у ліс у бік Дубно, де не раз потрапляли під обстріли німців. Наприкінці листопада повернулася в табір в Антонівці, де продовжувала лікувати хворих повстанців, заразилася тифом. Перебувала деякий час в одному із сіл в хаті.

Після війни під час виконання завдання в селі Стіжок 1946 заарештована органами НКДБ. Відвезли в Шумськ, де її видала дівчина-зрадниця. Посадили «Синичку» в одиночку камеру, почалися слідства і знущання. Після катувань, щоб не видати товаришів, вчинила спробу покінчити зі життям, для чого використала дві шпильки. На диво всім — вижила, а голка залишилася в серці, що описано у книжці «Труды врачей города Норильска» (1966). Засуджена на 10 р. ув'язнення і 5 років позбавлення в правах.

Покарання відбувала у м. Норильську Працювала на будові залізниці. Там зустріла колишнього військовополоненого — Івана Андрущенка з Житомирщини, який теж відбував 10-річний термін ув'язнення. Коли вони відбули свій термін покарання, вирішили побратися. А вже через рік, попри всі застереження лікарів, Ніна народила донечку Надію, а через п'ять років і сина В'ячеслава.

1968 повернулася в родинне село. Стан здоров'я не дозволяв їй працювати. У 1984 році помер чоловік. Ніна Андрущенко загинула від нещасливого випадку 31 січня 2006р.

Джерело. Л. Заморська, Б. Мельничук. Андрущенко Ніна // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А-Я (додатковий).-788 с.-ISBN 978-966-528-318-8.-С.16.
Із двома голками в серці Ніна Андрущенко дожила до глибокої старості // 20 хвилин (Тернопіль), 2 квітня 2009 (Перевірено 1.07.2015), Вікіпедія.
*******


86-річну жительку села Великі Дедеркали Шумського району Ніну Андрощук називали жінкою-феноменом. Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань працівників НКВС. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки. А нещодавно у пожежі, що виникла в літній кухні, жінка загинула. Якби не трагічний випадок, ще, мабуть, пожила б...

Пані Ніна – уродженка Великих Дедеркал, тут закінчила шість класів, у сьомий ходила за 20 кілометрів до Шумська. Після курсів у товаристві Червоного Хреста опанувала спеціальність сестри милосердя. Навчання продовжила у 1939 році в Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. А у 1941 році почалася війна, і дівчина повернулася у рідне село. Зі створенням у 1942 році УПА Ніна співпрацювала зі штабом військової округи “УПА-Північ” у селі Антонівці. Тут був маленький шпиталь, в якому Ніна-„Синичка” (таке псевдо мала) навчала молодих дівчат медичній справі, брала участь у бойових операціях повстанців, виносила з бою поранених, виконувала обов’язки зв’язкової.
У 1944 році фашисти відступили, але прийшли більшовики. Боротьба упівців продовжилася. Йдучи вкотре за медикаментами на один з хуторів, Ніна з друзями потрапили в засідку, відтак – у Шумську тюрму. Безкінечні допити, знущання, муки не зламали духу повстанки, але фізично вона вже терпіти не могла. Знайшовши у піджаку дві шпильки, якими зчіплювалися індивідуальні медичні пакети, дівчина відламала від однієї головку і встромила під ребро біля серця.

Скорочуючись, серце виштовхувало сторонній предмет, але Ніна натискала все сильніше... Біль був різким, та свідомість Ніна не втратила. Взяла другу, вимащену у бруді шпильку – сподівалася померти якщо не від больового шоку, то принаймні від зараження крові. Тонкий металевий предмет теж зник під серцем. Знепритомніла дівчина тільки тоді, коли у камеру зайшов черговий і їй довелося встати на ноги. Кати спершу вважали, що „Синичка” блефує, але коли її кинуло в жар, віддали не в руки лікарів, а у загальну камеру. Думали, там помре швидше. Та вона вижила. Біль у серці відчувала у перші місяці, а потім звикла до нього.

У червні 1946 року Ніну засудили до десяти років позбавлення волі. Їх вона відбула у Норильську. Тягала шпали, носила щебінь на будівництві залізничного полотна. У Норильську познайомилася з житомирянином Іваном Андрущенком, за якого вийшла заміж. Народила дочку Надію, а через кілька років – сина В’ячеслава. Норильські лікарі, знаючи про голки, рекомендували жінці не ризикувати життям – мало як поведе себе серце під час пологів, але Ніна Іллівна не послухала порад медиків. Їздила, правда, за направленням норильців до Москви, щоб там позбутися шпильок, але в останній момент від операції відмовилася. Згодом у рідному селі Ніна Іллівна ставила на ноги дітей, а чоловік працював.

У 1966 році в Красноярському видавництві вийшла книжка „Труды врачей города Норильска”. Один з детальних медичних описів присвячений Ніні Андрущенко: „У ділянці IV дуги ліворуч визначається тінь зігнутої голки довжиною 5,8 см, яка синхронно рухається з кожним скороченням серця. Інша голка застрягла в м’яких тканинах лівої половини передньої грудної стінки і зміщується вгору при вдиханні”. Медики не приховують свого подиву „з дивовижної пристосовуваності реакції м’яза серця до стороннього тіла”.

Десятки років родина Андрущенків перебувала у тривозі за пані Ніну.
– На уроках я постійно думала про маму. Боялася, що прийду додому і не застану її в живих, — розповідала дочка Надя. А серце Ніни Андрущенко хоч і боліло, та витримувало біль заради найдорожчих людей. Син В’ячеслав нині працює у Львові начальником відділу польових робіт “Західгеодезкартографії”, Надія – бухгалтером у Великодедеркальській сільській раді.
Кажуть, що чоловік Іван, який помер 25 років тому, приснився якось Ніні Іллівні, кликав до себе. „До тебе мені не можна, діти ще малі”, – відповіла вона і побігла по дорозі, засипаній щебенем. Люди розшифрували сон як прикмету на довге життя...

Євгенія ЛІЩУК,
Тернопільська область
https://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/regions/volyn/lutsk-svyatkuye-933-den-narodzhennya/

8 квітня 2003р. під час роботи в Іраку загинув відеорепортер Reuters, уродженець Івано-Франківська Процюк Тарас Степанович.

Тарас знімав бойові дії армії США з балкону готелю-хмарочосу "Палестина", коли в нього вистрілив американський танк. Троє журналістів ("Палестина" був осередком роботи ЗМІ) були поранені, Процюк та іспанський оператор Хосе Коусо загинули.
Тарас залишиться у відзнятих ним кадрах, у тому, що він писав, говорив, робив і - найголовніше - в серцях тих, яким він був дорогий. В пам'ять про Тараса ми попросили написати про нього людей, які особисто були з ним знайомі.
"Процюка виключили з радянського вузу за саморобні українські паспорти"

Світлана ПИРКАЛО, українська служба ВВС:

- Тарас мав безліч друзів у різних кінцях планети. Він із родиною жив у Варшаві, проте, безперечно, велику кількість часу проводив у різних гарячих точках. Україна - країна мирна, і кореспондент Рейтер Тарас Процюк, якого переважно посилали на екстремальні завдання, бував у Києві не надто часто. Втім, ми з ним познайомилися у Києві саме під час його відрядження.

Тарас висвітлював події та протести навколо касетного скандалу. Та ситуація його дуже глибоко хвилювала, і Тарас намагався передати з України якомога більше інформації, аби привернути до тих подій увагу світу. Але переважно Тарас приїздив до Києва відпочити - і тоді міг до ранку сидіти із кимось зі своїх друзів, говорячи про найрізноманітніші речі.

Він мав дуже багату біографію, і ми часто йому казали, що про нього можна писати книжки. Він навчався у кількох вищих навчальних закладах, проте жодного з них не закінчив. Із космічної академії в Ленінграді, де він навчався у 1980-х роках, Процюка особистим наказом міністра оборони було виключено за місяць до закінчення п'ятого курсу - за український націоналізм. Разом із друзями він видавав усім охочим намальовані власноруч Українські паспорти.
Американські танки біля готелю "Палестина". Багдад, 8 квітня 2003 року. Фото:Militaryphotos

Тарас Процюк побував зі своєю камерою у багатьох небезпечних ситуаціях. Він потрапляв під кулі і раніше, проте завжди відмовлявся лежати в лікарні. Отримавши контузію в Чечні, Тарас утік із лікарні, перебуваючи ще фактично в напівпритомному стані.

Режим Мілошевича оголосив Тараса Процюка персоною нон-грата у Сербії, проте Тарас усе одно поїхав туди працювати, не злякавшись в'язниці, куди на певний час таки потрапив. Його діяльна натура не зносила заборон.

Тарас існував не в якійсь країні, а у всьому світі - куди б він не приїжджав, він вивчав мову тієї країни і заводив друзів. І його також знав цілий світ - якщо не по імені, то по тих кадрах із гарячих точок, за якими ми всі стежимо на телеекранах.

Оце останній лист, який я написала Тарасові (ми називали його "Террі"), - я так і не знаю, чи він його прочитав, чи ні:

Terry, my tebe duzhe ljubymo, i ja chekaju, sho ty pryjidesh po zakinchennyu cjoho vsioho zi mnoju pyty. Spodivajusya, sho u tebe ne nadto jide strixa. Ja za tebe duzhe perezhyvaju.

"Звідки стріляють? Нам туди і треба"

Даніла ҐАЛЬПЄРОВІЧ, російська служба BBC:

- Тарас був абсолютно дивовижною людиною. Про нього у Чечні ходила одна із легенд, коли він питав водія - Ахмед чи Алі, звідки стріляють? Шофер боязливо показував у якому-небудь напрямку, після чого Тарас зі своєю чудовою посмішкою казав: нам туди і треба.

При цьому він був людиною чутливою до людських страхів і людського болю. Він через об'єктив своєї камери все вбирав. Він був одним із найкращих людей, яких я знав.

Із Тарасом ми зустрілися і вже по-справжньому подружилися у травні 1993-го - коли російський конституційний суд вирішив, що президент Борис Єльцин порушив конституцію, і йому можна оголошувати імпічмент. Біля будинку конституційного суду виявилося двоє людей - я і Тарас Процюк із камерою в руках.

Після цього ми зустрічалися в Чечні, в Москві, і останнього ми знов побачилися з радістю при знову нерадісних обставинах. Це була трагедія навколо "Норд-Осту" в Москві. Ми провели поруч три дні, обмінюючись враженнями, порівнюючи це з тим, що бачили до того, - а Тарас, мабуть, не обійшов жодної гарячої точки із тих, що була в колишньому Радянському Союзі, плюс Афганістан...

"Ніхто мені не допоміг так, як Тарас"

Тетяна ЧОРНОВІЛ, журналіст:

- З Тарасом мені довелося познайомитися в один із найнебезпечніших днів мого життя - 9 березня 2001. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені "беркутівці" грубо затримували учасників опозиційних виступів біля пам’ятника Шевченка і Адміністрації Президента.

Користуючись безладом, я втекла з автобусу з затриманими унсовцями. Своєю чергою знімальна група "Рейтеру" вирвалася з іншого автобусу - аналогічного за призначенням - куди її намагалися запхати розгарячені в бою правоохоронці, яким було до лампочки посвідчення журналістів і телекамери.

Так ми й зустрілися: я стояла серед вулиці, безпорадно озираючись. Навколо десятки людей у формі когось тягнули, когось били, і тут з'явилися рейтерівці, які вирулювали на своїй машині. Мене здивовано запримітив один з них - однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон.

"Давай швидше. Тікаємо!", - з ноткою захоплення в голосі сказав журналіст за кермом і на максимальній швидкості ми виривалися з території, оточеної „Беркутом". Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях ця людина почувається як риба у воді. Це зразу впадало в очі - таких людей, які в небезпеці замість розгубленості і страху відчувають дивний підйом сил і швидкість думки, можна на пальцях перерахувати. Я одразу припустила, що він, мабуть, працює у гарячих точках.

"Це Тарас, - представив мені його Сергій, коли ми благополучно прибули в офіс Reuters, - Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому."

Справді, ніхто в ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас - я могла до нього звернутися і вдень, і вночі, й жодного разу він не відмовив у проханні. Тоді, увечері 9 березня було затримано майже все керівництво УНА-УНСО. І я, як прес-секретар організації, була єдиним свідком подій на Димитрова, яка могла дати інформацію про долю унсовців, однак не було технічних можливостей - офіс розгромлений, під моїм будинком чергує „Беркут". 

І я завдячую саме Тарасу, що мені вдалося організувати прес-конференцію, й іноземні телеканали разом з деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій - в першу чергу унсовців, долю яких максимально замовчували інші лідери опозиції.

Я завдячую Тарасу за звільнення з Ленінградського райвідділу голови УНА-УНСО Андрія Шкіля, і ще десятьох унсовців. Присутність журналістів змусила суддю визнати невинними опозиціонерів, яких - згідно з протоколами затримання - абсурдно звинувачували у "брудній лайці" біля Адміністрації президента.

Я завдячую Тарасу, що світ дізнався про людей, які після спілкування з міліцією в райвідділах потрапили в лікарню швидкої допомоги з тяжкими травмами. Що завдяки розголосу ці люди змогли підлікуватися перед тим, як знову потрапити за ґрати. Я вдячна Тарасу за просту людську підтримку. 
Листопад 2001 року. Тарас знімає демонстрацію в Пешаварі (Пакістан).

Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів, і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. Він час від часу разом із колегами заїздив до мене, щоб дізнатися останню інформацію.

"Тримайся, Таню. Якщо тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш із воріт в’язниці", - жартував Тарас. Я в свою чергу, якщо все благополучно завершиться, запрошувала його на каву.

Так він і чомусь і запам’ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, на жаль, не сходили ми і на каву. Хоча тоді в мене завершилось все добре, однак Тарас спішно від’їхав у Варшаву. Більше не бачились. Ніколи вже й не побачимося...

Чомусь згадуються слова Ернеста Ґемінгвея: „Першими помирають найкращі. Життя вбиває і наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє, можеш бути впевнений, що воно вб’є і тебе - однак не скоро, без особливого поспіху."

Це точно про Тараса - найбільш мужній, добрий, щирий і завжди готовий прийти на допомогу. Такі слова про нього можуть сказати сотні людей. "О, Тарас із Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", - такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий.

На жаль, слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після 9 березня, я написала мамі маленький список людей з телефонами, яким потрібно повідомити про мене, якщо щось трапиться, і вони допоможуть.

Мама зберігала цей список у своєму блокноті. Спершу вона звідти викреслила Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Потім мама список порвала...

Підготував: Павло СОЛОДЬКО
Джерело: "Майдан"
https://www.istpravda.com.ua/digest/2013/04/8/119975/



8 квітня 1882р. народився Дорошенко Дмитро Іванович - Український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець.

Дорошенко Дмитро Іванович (08 квітня (27 березня) 1882, м. Вільно, тепер – м. Вільнюс, Литва.
Помер 19.03.1951, м. Мюнхен, Німеччина)– український історик, публіцист, громадський і державний діяч, редактор, бібліограф.

Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду.

З 1901 р. Д. Дорошенко навчався у Варшавському університеті, через деякий час перевівся до Петербурзького університету. Там зійшовся з Українською громадою, яка в 1903 р. обрала його головою. У 1904 р. Дмитро Іванович перебував у Львові, де на університетських курсах слухав виклади з історії України М. Грушевського та з історії української літератури І. Франка. Почав займатися науковою роботою, з 1905 р. активно співпрацював із періодичними виданнями: «Нова громада», «Рада», «Україна», «Літературно-науковий вістник», «Волинь», «Полтавщина», «Хлібороб», «Рідний край», «Украинская жизнь», «Южная заря».

У травні 1906 р. Д. Дорошенка запросили до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» – органу української парламентської громади. Однак після розгону першої Державної думи він повернувся до Києва і відновив навчання в Київському університеті; паралельно співпрацював із газетою «Рада», яку видавав Є. Чикаленко. Весною 1909 р. Дмитро Дорошенко із відзнакою закінчив історико-філологічний факультет Київського університету й отримав запрошення на вчительську посаду до Катеринослава. У Катеринославі він познайомився з Д. Яворницьким, організував і редагував двотижневик «Дніпрові хвилі». У канікулярний час перебував у Києві (Боярка), де виконував редакторські обов’язки в газеті «Рада».

З 1914 р. Дмитро Іванович викладав історію у комерційній школі і був бібліотекарем у Київському художньо-історичному музеї. Коли постала необхідність призначення керівника Київської публічної бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого, прогресивна інтелігенція міста, що стояла на проукраїнських позиціях, висунула на цю посаду Д. Дорошенка. Дума проголосувала одностайно, однак губернатор затвердити його кандидатуру в умовах початку Першої світової війни не наважився, побоюючись «українофільства» кандидата.

Після лютневої революції 1917 р. Тимчасовим урядом Росії був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини, а під час формування Української Центральної Ради став її членом. У гетьманському уряді 1918 р. Д. І. Дорошенко був міністром закордонних справ. Після повалення уряду (у січні 1919 р.) став доцентом Кам’янець-Подільського університету.

У квітні 1919 р. Д. Дорошенко виїхав до Праги, у травні – до Відня. У 1922 р. Дмитро Іванович став редактором часопису «Українське слово», що виходив у Берліні. Був обраний членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету, професором Українського Вільного університету та Карлового університету в Празі, дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923). У 1926–1931 рр., окрім викладання в університетах, очолював Український науковий інститут у Берліні. Православний факультет Варшавського університету запросив Д. Дорошенка очолити кафедру історії всесвітньої церкви 1936–1939 рр. Також викладав в університетах Канади (1937–1938), Українському Вільному університеті в Празі (1939–1945).

Після переїзду до Німеччини Дмитро Іванович був президентом Української вільної Академії наук (1945–1951). Серед його численних наукових праць – «Історія України 1917–1923 рр.» (Нью-Йорк, 1954), «Нарис історії України» (Мюнхен, 1966; Київ, 1991); «Мої спогади про недавнє минуле» (Мюнхен, 1969) та ін.

 Твори:

Народная украинская література : сб. отзывов на нар. укр. изд. – СПб., 1904.

Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. – СПб., 1904.

Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798–1897 рр. // Науковий ювілейний збірник українського університету, присвячений Т. Г. Масарикові для вшанування 75-их роковин його народження. – Прага, 1925. – С. 142–238.

Найновіша література про П. Куліша : інформаційний огляд видань і розвідок за останні 15 літ // Зап. НТШ. – Л., 1927. – Т. 148.

Бібліотека Якова Марковича // Укр. книга. – 1937. – № 9–10. – С. 203–204.

Володимир Антонович і його життя й наукова і громадська діяльність. – Прага, 1942.

 Джерела
Бібліографія праць Д. Дорошенка за 1899–1942 роки. – Прага, 1942.

Винар Любомир Р. Дмитро Дорошенко, 1882–1951 : Видатний дослідник української історіографії і бібліографії / Любомир Р. Винар. – Мюнхен ; Нью-Йорк ; Торонто, 1983. – 41 с.

Дорошенко Дмитро Іванович – український історик, літературознавець, бібліограф, публіцист // Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ–ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С. 200–201.

Дорошенко Дмитро Іванович (26.03.1882, м. Вільнюс – 19.03.1951, м. Мюнхен) – відомий український історик, літературознавець, бібліограф, публіцист // Баженов Л. В. Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ – на початку ХХ ст.: Становлення. Історіографія. Бібліографія. – Хмельницький, 1995. – С. 199.

Григора Д. Дорошенко Дмитро Іванович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклопед. слов. – Л., 1997. – Вип. 4. – С. 71–73.

Дорошенко Дмитро Іванович // Довідник з історії України : (А–Я). – К., 2001. – С. 222.

Смогоржевська І. Бібліографічна діяльність Дмитра Дорошенка / І. Смогоржевська // Вісн. Книжк. палати. – 2001. – № 12. – С. 42–45.

Рум’янцев В. О. Дорошенко Дмитро Іванович // Державні, політичні та громадські діячі України : політичні портрети : навч. посіб. для студ. навч. закл. – К., 2002. – С. 294–297.

Сохань С. В. Дорошенко Дмитро Іванович // Особові архівні фонди інституту рукопису : путівник. – Київ, 2002. – С. 149–152.

Ясь О. Дорошенко Дмитро Іванович // Українські історики ХХ століття : біобібліогр. довід. – Київ.; Львів, 2003. – Вип. 2, ч. 1. – С. 105–106.

Осташко Т. С. Дорошенко Дмитро Іванович // ЕІУ : в 5 т. – Київ, 2004. – Т. 2 : Г–Д. – С. 455.

Кузьминська О. Дорошенко Дмитро Іванович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України : біобібліогр. довід. – К., 2005. – Ч. 1. – С. 186–190.

Палієнко М. Дорошенко Дмитро Іванович // «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Київ, 2005. – С. 226–227.

Книгозбірні та архіви Дмитра Дорошенка: слідами одного інскрипту В’ячеслава Липинського / Я. Федорук // Український археографічний щорічник. – Київ, 2007. – Вип. 12. – С. 271–298. – Бібліогр.: 122 назв. – укр.;

Веденєєв Д. В. Дорошенко Дмитро Іванович // ЕСУ. – Київ, 2008. – Т. 8 : Дл–Дя. – С. 339.

Дорошенко Дмитро // Видатні діячі українського національного відродження (ХІХ–ХХ ст.) : біогр. довід. : навч. посіб. для студ. ун-ту спец. «Історія» / упоряд. Т. Ю. Антілогова. – Луганськ, 2008. – С. 64–66.

Дорошенко Дмитро Іванович // Малюта О. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.). – Київ, 2008. – С. 395–398.

Дорошенко Дмитро Іванович // Кулеша Н. Українська преса у Німеччині 1919–1945 рр. : формування та функціонування : монографія. – Львів, 2009. – С. 275–276.

Хміль О. Бібліографічна спадщина Дмитра Дорошенка // Бібліографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909–1939) : напрями діяльності та постаті : зб. наук. пр. – Львів, 2010. – С. 153–169.

Статтю створено : 20.01.2015
Останній раз редаговано : 08.04.2019
Джерело:https://ube.nlu.org.ua/

8 квітня 1874р. народився Коссак Михайло Андрійович - Український композитор, диригент, музикознавець, музичний педагог. 2 січня 1938р. розстріляний московитами.

З поміж знаменитих театральних родин України досить відомою є родина Коссаків, що дала мистецтву талановитих музикантів, акторів та режисерів: Василь Коссак, Катерина Рубчакова, Ірина Коссак, Ванда Коссакова-Сорокова, Наталя Сарамага, Марія Костів-Чернявська. 
Найстаршим у родині був Михайло Коссак, який народився в приміському селі Горішня Вигнанка біля Чорткова в родині самодіяльного диригента хору. Усі діти змалку опанували музичну грамоту, співали в батьківському хорі. Пізніше Василь Коссак (1886-1932) прославився як актор, співак і режисер, Катерина Коссак (1881-1919, по чоловікові Рубчакова) як драматична актриса та співачка.

1892 року, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, Михайло вступив до Львівської консерваторії на курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно він працював хористом у львівській оперетковій трупі Ю. Мишковського, а невдовзі став хормейстером. 1896 року, завершивши навчання в консерваторії, Коссак прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). З невичерпною енергією невтомно працював на театральній ниві, допомагаючи своїм талантом музиканта, згуртував добірний склад театру, писав ноти, укладав музику до п’єс.

Із режисером Й. Стадником уперше на українській сцені (1904-1913) поставив опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Роксоляна» Д. Січинського, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Травіата» Дж. Верді та ін. Поставив опери Легара, Ф. Оффенбаха, І. Целлера, Й. Штрауса, М. Лисенка, М. Кропивницького.

1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, 40-річного Михайла Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він у званні фендрика став військовим диригентом. Підрозділ Коссака був серед частин, оточених військами Росії в Перемишлі. Після капітуляції оточених навесні 1915 року Коссак опинився в полоні. Вже через кілька тижнів він був у Ташкенті. У таборі військовополонених Коссак організував оркестр. 1918 року після укладення Брестського миру, коли військовополоненим дозволили повернутися додому, Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив Михайла Косака у свій театр на посаду диригента. 1919 року Театр Миколи Садовського переїхав у Кам’янець-Подільський. Проте Коссак залишився в Києві та став працювати в Театрі музичної драми.

1921 року Михайло Коссак разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Деякий час він був диригентом у місцевому театрі. Одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет).

26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року Особлива трійка при управлінні НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила Коссака до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року. Поховано Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. 10 липня 1989 року прокурор Хмельницької області дійшов до висновку, що Коссака було засуджено необґрунтовано.

Джерело.1.
Література
«Олтар скорботи». театральні діячі України – жертви сталінського терору / автор есе Л. Томашпільська // Вітчизна. – 1996. – № 5-6. – С. 81-82. 

Джерело. 2. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*******
Зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох вистав, зокрема разом з режисером Йосипом Стадником вперше на українській сцені поставили «Продану наречену» Бедржиха Сметани, «Гальку» Станіслава Монюшка, «Енея на мандрівці» Ярослава Лопатинського, «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Ґуно, «Кармен» Жоржа Бізе, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Травіату» Джузеппе Верді та деякі опери Миколи Лисенка, Жана Оффенбаха, Франца Легара. Написав музику до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень. 

Цей день в історії УПА 8 квітня.

У центрі Данилюк Назарій, "Перебийніс" (тримає руку біля підборіддя) за ним – Білінчук Дмитро, "Хмара" Інші – невідомі. Фотографія має найкращу композицію. Вокспопулі. Яворівський фотоархів УПА. Частина 22. 

1945 рік
Загони НКВД, що проводили облаву, в районі сіл Ясениця, Соколя, Грабова на Львівщині оточили відділ сотні «Пролом» УПА-Захід. Під час прориву знищені 40 військових на чолі з командиром. Загинув один повстанець, 5 поранено.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Мільно та Оліїв на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

У селі Рогізне на Дрогобиччині повстанці знищили оперуповноваженого райвідділу НКВД.

1946 рік
Курінь «Дзвони» УПА-Захід влаштував засідку на шляху Галич – Станіслав. Спалено вантажний автомобіль, знищені 3 військових, один поранений. добуто декілька одиниць зброї.

На Дрогобиччині підпільники в селі Тур’є знищили голову колгоспу, а в селі Ваньковичі – лейтенанта МВД і бійця винищувального батальйону.

Розвідувальна група сотні «Опришки» УПА-Захід наскочила на загін МВД у селі Кропивник на Станіславщині. У перестрілці двоє повстанців загинули, одного захоплено в полон, троє змогли прорватися.

У селі Срежинці на Волині підпільники знищили командира винищувального батальйону.

1947 рік
Значний загін МВД біля села Саджавка на Станіславщині оточив і атакував рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід. Повстанці прорвалися, але були вдруге оточені ще більшими силами МВД. Прийнявши бій, воїни УПА знищили 13 військових, поранили біля 20-и. Загинули троє повстанців, ще троє застрелилися, четверо змогли прорватися.

У селі Загайці на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

У сутичці з загоном внутрішніх військ повстанці знищили 3 військових. Загинули районний провідник ОУН «Медвідь» і ще один повстанець.

1948 рік
Біля села Липовиця на Станіславщині підпільники спалили міст вузькоколійної залізниці.

1949 рік
У сутичці з опергрупою МВД загинули двоє підпільників у селах Дмитрів на Львівщині та Кальна на Станіславщині.

У засідці біля села Вижлів на Дрогобиччині повстанці знищили 6 військових МВД, ще трьох поранили.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

середа, 7 квітня 2021 р.

7 квітня 1921р. у с. Смереків на Львівщині народився Роман Боднар «Сагайдачний», учасник збройної боротьби за волю України.

(Фото з ОБ’ЄДНАННЯ КОЛИШНІХ ВОЯКІВ УПА
США І КАНАДИ ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ
(1950-2016) ЛІТОПИС УПА Том 52).

Члени РЧ УПА (зліва направо): Микола Фриз (“Вернигора”)‚ Петро Миколенко (“Байда”), Михайло Озимко (“Залізняк”), Роман Боднар
(“Сагайдачний”), Михайло Борис (“Жан”)‚ Модест Ріпецький (“Горислав”), Степан Ґоляш (“Мар”)‚ Михайло Дуда (“Громенко”), Зиновій Соколюк (“Семенів”). Реґенсбурґ (Німеччина)‚ 3.03.1948 рік.
Закінчив підстаршинську школу УПА, чотовий сотні «Холодноярці-1», командир сотні «Холодноярці-1» (1945), командир сотні «Переяслави-1» (1947) ТВ-13 «Розточчя» ВО-2 «Буг». Старший булавний (1946), поручник УПА (1949). На чолі групи вояків рейдом перейшов із Закерзоння до американської зони окупації Австрії (1947). Член Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Помер у США 2002.

Джерело. Літопис УПА (календар УПА на 2021р). Фейсбук сторінка Zenon Borovets.
фото село Смереків. Розмістив: Олег Сироватко 2015р. Джерело. https://1ua.com.ua/nf3060699

7 квітня 1950 р. у селі Новошини в бою з московитами загинув Григорій Ярема "Діброва" - воїн СБ Жидачівського надрайонного проводу.

Околиці села Новошини.
автор фото: Володимир Кащій
Розмістив: Олег Сироватко

Джерело літопис УПА календар на 2020р.
*******
Історія околиць села Новошини.

23 грудня 1951 року в лісі між селом Новошини та селищем Журавно загинув Петро Миколайович Федун «Полтава» начальник політвиховного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Захід, провідний ідеолог ОУН-УПА. Разом з ним загинули Богдан Зобнів «Миронич» — референт пропоганди Журавнівського надрайонового Проводу ОУН, Михайло Сенюк «Скритий» — провідник Букачівського районного Проводу та охоронець «Миронича» Григорій Ярема «Зенко», «Діброва». Після загибелі 5 березня 1950 року Романа Шухевича Петро Федун був заступником головнокомандувача УПА. До операції із знищення Петра Федуна було залучено 4500 військових. (Літопис УПА).

Цей день в історії УПА 7 квітня.

Повстанці з Тернопільщини. Сотня "Орли", 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР.

1944 рік
Чота УПА-Північ вступила в бій із пошуковою групою НКВД в селі Кам’яна Гора на Рівненщині. Знищені 7 військових, серед них два лейтенанти.

Біля села Люлінці на Тернопільщині велика група повстанців атакувала обоз Червоної армії. Захоплено дві автомашини та гармату.
В селі Красне на Тернопільщині підпільники знищили офіцера зв’язку НКВД та рядового.

1945 рік
Полк внутрішніх військ та загін НКВД захопили криївку в селі Бринь на Станіславщині. Загинули командир військової округи «Говерла» УПА-Захід Федір Королюк – «Колчак» та ще четверо повстанців.

Поранений і захоплений у полон бельгієць Альберт Газенбрукс – радист УПА, що працював на радіостанції «Самостійна Україна» («Афродіта»).
Альберт Газенбрукс (1915-1979) – народився в місті Остенде (Бельгія). Навчався у Вищій єзуїтській школі торгівлі в Антверпені, одружився і мешкав у Брюсселі. Мобілізований до армії в 1939-му. Після капітуляції Бельгії (1940) опинився в німецькому полоні. Незабаром був відпущений, працював учнем слюсаря в Берліні. За спроби втекти на батьківщину його ув’язнили (1943), а потім Альберт Газенбрукс працював у німецькій будівельній компанії в Рівному. Де і був захоплений місцевим загоном УПА.
Приєднався до азербайджанського куреня УПА-Північ, з листопада 1943-го працював на радіостанції «Самостійна Україна» («Афродіта»). Після арешту і допитів, без суду засланий у табори Воркути. Лише в 1947-му його засудили до 10 років каторжних робіт. Звільнився після смерті Йосипа Сталіна, в червні 1953-го. Восени повернувся до Бельгії. Працював бухгалтером, контактував з українською діаспорою. Зокрема, виступив із промовою з нагоди 25-річчя утворення УПА (1967). У 1968-му нагороджений Золотим хрестом 25-річчя УПА.
Помер 7 вересня 1979-го у Брюгге (Бельгія). За участь у національно-визвольній боротьбі указом Президента України посмертно нагороджений орденом «За заслуги» (2010).
****

1945 р.
У селі Баворів на Тернопільщині повстанці спалили приміщення винищувального батальйону. Знищені районний прокурор, два сексоти і три бійця батальйону.

Потужна облава загонів НКВД на тактичний відтинок «Чорний ліс» УПА-Захід на Станіславщині. У важкому бою загинули командир куреня «Месники» Олекса Хіменець «Благий», командир сотні «Вершник» та 50 воїнів УПА.

На шляху біля села Стебник на Дрогобиччині підпільники захопили інструктора райкому ЛКСМУ Соловйовську.

Сотня «Пролом» УПА-Захід у райцентрі Топорів на Львівщині атакувала гарнізон НКВД. Знищено залогу, спалено будівлю, здобуто зброю і боєприпаси.

Масштабний бій куреня «Промінь» УПА-Захід із пошуковою групою НКВД (понад 250 чоловік) біля села Прислоп на Станіславщині. Знищені 12 військових. Втрати повстанців – 3 загиблих, двоє поранених, двоє захоплених у полон.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Германівка на Тернопільщині. Після бою підірвалися гранатою двоє підпільників.

Сотня «Дністер» УПА-Захід у селі Річка на Станіславщині атакувала дільницю винищувального батальйону. Розігнано особовий склад, здобуто кулемет та інше озброєння.

У сутичках із загонами МВД у селах Загірці та Стремільче на Львівщині загинули 6 повстанців.

1947 рік
У селі Михалувка на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД. А в селі Доброгостів на Дрогобиччині – двох агентів районного фінвідділу.

1948 рік
У селі Ріпчиці на Дрогобиччині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Пошукова група прикордонних військ наскочила на двох підпільників у селі Конюшки на Дрогобиччині. Обидва загинули під час прориву, знищивши одного військового і ще одного поранивши.

1949 рік
У селі Угорці на Львівщині повстанці знищили голову колгоспу.

Під час сутички з опергрупою МВД у селі Росохи на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У зіткненні з загоном МВД у селі Гвізд на Станіславщині повстанці знищили одного військового, інший отримав важке поранення.

1954 рік
У селі Велика Яблонка на Волині підпільники поранили дільничного МВД.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Бій у селі Посіч. 7 квітня 1945 р. курінь «Підкарпатський» УПА-Захід розгромив московитів у селі Посіч на Станіславщині.

Церква Воскресіння монастиря Матері Божої «Знамення», яка була зведена на честь мученицької смерті 20 невинних духовних осіб (священиків і семінаристів), які в 1939 році були вивезені радянськими солдатами зі Станіславівської семінарії в сільський ліс і нещадно закатовані за релігійні та національні переконання.

На місці знищеної церкви побудований монастир Матері Божої "Знамення".
Біля с. Посіч.

Бій у селі Посіч
1945, 7 квітня – курінь «Підкарпатський» УПА-Захід розгромив гарнізон НКВД у селі Посіч на Станіславщині.

Розвідка повстанців донесла, що в село Посіч, що поруч із Чорним лісом, приїхали майже три сотні енкаведистів (за іншими джерелами – 170) і прокурор, аби контролювати сусідній лісовий масив, у якому базувався табір куреня «Підкарпатський» УПА-Захід.
Наступальна операція розпочалася о десятій годині вечора, коли повстанці оточили село
Учасник бою Іван Богуславський – «Співак», який із двома товаришами розташувався у засідці за горбком коло церкви, так описував подробиці погрому:

«Починаючи бій, перш за все ракети прорізали небо і встрягли в солом’яні стріхи хат, де квартирували енкаведисти. За хвилину було видно, як удень. Червоні почали вискакувати з хат і в паніці втікали в напрямі школи, де містився штаб прокурора. Почалось клекотіння кулеметів і автоматів. Наша трійка лежала спокійно на становищах наслухуючи, чи не лізе хтось на наш горбок. Енкаведисти пустились утікати вниз на Станиславів. Та перша чота привітала їх ще сильнішим вогнем. Більшовики побачили, що для них немає іншого виходу, як відступати на горбок коли церкви. З криком «ура», стало збите в купу, вони кинулись на наш горбок, а ми з підкоченими рукавами лиш чекали на них. 

Перед нами лежали скриньки «калачів», Ф-1, по 80 штук. Коли ми почули, що відстань між нами меншає, тоді почали кидати своїми «калачами», що їх НКВД їло зі смаком. Після цих «калачів» їм більше нічого не смакувало, тільки їхнє червоне вино, від якого вони нахлистувалися та червонів потік».

У висліді бою ми здобули чотири протитанкові кулемети, амуніцію й багато легкої зброї. Взято в полон 15 вояків. З 280 енкаведистів вийшло тільки 9 живими, а решта – загинули всі. Спалено 5 будинків і школу. Зі згаданих спалених хат більшовики господарів повивозили на Сибір ще 1944 року». (Літопис УПА. Том 19).

За іншими даними, знищено близько 100 військових, 20 захоплено в полон, спалено 20 вантажних автомашин, підірвані дві гармати.

Джерело. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.
*******
Село Посіч ,що на прикарпатті було одним з осередків повстанської армії в Україні.
У 1944-45 роках тут була створена перша сотня повстансткої армшї,яку створив полковник (Різун-Грегір ) Василь Андрусяк .
Мешканці села у різний спосіб допомагали повстанцям,в наслідок чого зазнали багато бід і знущань.

Сьомого квітня 1945 р.повстанцями був знищений спецвідділ НКВД,були вбиті 60 єнкаведиста,забрано в них зброю і амуніцію.
У 1946-1947 році всі хто проживав у селі військом НКВД були виселені до Сибіру і по селам Одеської області.

Єнкаведисти взяли село в облогу несподівано,на дворі мела хуртелиця був лютий місять,на збір давали 10-15 хвилин . Мешканці села залишили усе своє господарство:коней,корів,свиней і кури.
З сумками селяни чекали біля трьох годин на морозі,поки їх не розвезли по тюрмах,потім товарняками на Сибір.

У селі після виселення не залишилось ні однієї уцілілої хати чи будівлі,все було розтянуто і зруйноване.

З 1990 року село Посіч Тисменицького району Івано-Франківської області почали відроджувати,відновлюють дороги,проводять електропостачання,багато побудовано нових садиб.

Зараз у селі можна нарахувати біля 80 дворів,але більша частина стоїть необжитою і поросла чагарниками.

Джерело. http://svitlotrijci.blogspot.com

7 квітня 1946р. народився Мендрунь Богдан Романович (отець Василь) (смт Велика Березовиця Тернопільської обл) - Український релігійний діяч, поет, бандурист. Священик УГКЦ Чину Святого Василія Великого.

Мендрунь Богдан Романович (отець Василь) нар. 7 квітня 1946 у смт Велика Березовиця Тернопільської обл. Навчався в Львівській консерваторії, закінчив підпільну Духовну семінарію Чину св. Василія Великого. Душпастир і регент у Крехівському монастирі св. Миколая.
Поет, прозаїк. Автор поетич. зб. «Побійна гора» (1988), «Дари всепітої любові» (1999), «Світися долі» (2000), «Римські сонети» (2001), «Серце мами» (2002), «Друзі Декалогу» (2007), «Нетонучий ковчег» (2010), «У молитві і піснях» (2013), «Катехитичні сокровинки» (І, 2015; ІІ, 2016; ІІІ, 2018), «Я лиш Божий олівець» (2018); для дітей «Святе джерельце» (2006), «Дивні діла Господні» (2009), «Блаженні» (2017); прози в 3-х томах «Молитовні роздуми» (2015; 2017); альбомів пісень «У неділю дзвони грають», «Колискова для сестрички» (обидві – 2002), «Мамо, Ви – дарунок неба», «Душі несхитні Ісусові милі» (обидві – 2004), «Вічне в любові» (2008), «Серце підношу і руки» (2008), «Йосафата», «Тебе, Спасителю, вітаєм» (обидві – 2011), «Пісню слави заспіваймо», «Коляди» (обидві – 2012), «Сім слів Христа» (Кантата), «Блаженні» (для дітей; обидві – 2016), «Ті, що дарують нам ласку» (2018).

Нагороджений медаллю НСПУ «Почесна відзнака» (2016).
Чл. НСПУ з 2002.
******

Ієромонах Василь Мендрунь - непересічна особа. Господь обдарував його багатьма талантами і провадив у нелегкий для Церкви час. Отець Василь дякує Богові і з радістю Йому служить, кожного дня навчаючись чомусь новому.

Про покликання до богопосвяченого життя, творчі здобутки та досвід посвяти Богові розмовляємо з о. Василем Мендрунем, ЧСВВ – вислуженим Протоігуменом, Магістром новиків, членом національної спілки письменників України, проповідником та регентом парафіяльного хору у Крехові.

Коли Ви вперше зустрілися з отцями Василіянами?

Перша зустріч з отцем василіянином відбулася, коли я був ще цілком малий, у моєму родинному селі Березовиця Велика на Тернопільщині. То був о. Матей Шипітка. Я тоді мав десь 10 років. Пам’ятаю, що не хотів йти до Сповіді та втік у кукурудзу, де, очевидно, мене і знайшли. Коли згодом це розповідав своєму першому Протоігумену о. Пахомію Борису, то він сказав, що вже знає, де тепер кандидатів шукати. А згодом, коли я переїхав до Львова у 1958 році на навчання й постійне проживання, то вже ближче познайомився з багатьма василіянами, адже дехто з них заходив до нас відправляти Службу Божу. Були також Редемптористи, особливо часто заходив о. Богдан Репетило, надзвичайно добра і свята людина, який сказав моїм цьоцям, що в мене є покликання. Але я більше тягнувся до василіян.

Які б ви назвали головні особливості ченця-василіянина?

В час підпілля УГКЦ всі були однакові, кожен робив те, що міг; не було поділу на якусь конкретну працю. Але знаємо з історії, що редемптористи, наприклад, є місійним згромадженням, а василіяни мають потрійну харизиму: виховання молоді, місійна діяльність і видавнича справа. Ми вийшли з підпілля, щоб це все відновляти, але спочатку треба було повертати монастирі. А потім крок за кроком була потреба займатися тими харизмами, до яких наш Чин є покликаний. І донині це робимо, можливо ще не в повній мірі, але стараємось це робити, бо Церква бачить нас саме в тій справі.

Бути магістром – це велика відповідальність, щоб добре підготувати новика до подальшого монашого життя та допомогти йому краще розпізнати своє покликання. Щоб ви порадили молодим хлопцям та дівчатам, які думають про монаше життя, але з різних причин мають сумніви, щоб прийняти конкретне рішення?

Сьогодні є таке популярне слово – криза покликань, а точніше криза відповідей. Бог кличе дуже багатьох, а ось відповідей від багатьох немає – бояться йти. Щиро скажу тим, хто має хоч найменший поклик: йдіть відважно. Вже святий Альфонс говорив, що навіть якщо б диявол тобі сказав йти до монастиря, то маєш його послухатися і йти. Звичайно, що диявол цього не скаже, хіба тій особі, яка не має жодного покликання, щоб вона йшла, бо там буде добре. В тому випадку зрозуміло, що його слухати не треба. А навіть, якби хтось прийшов з чистої цікавості, але все совісно виконував, слухав настоятелів тощо, то Бог, напевно, дасть покликання. Натомість той, хто прийшов з добрим покликанням до монастиря, а не хоче працювати, молитися, то втратить це покликання і мусить повернутись додому.

Я був магістром дві каденції. Очевидно це вимагало багато праці. Натомість я скажу можливо парадоксальну річ: не так важко виховувати інших, як виховувати себе. Бо якщо не буде особистого прикладу своїм життям, працею, молитвою, терпеливістю, то даремні слова! Покликані перш за все дивляться на особистий приклад отця магістра. Тому зі мною завжди були слова Христа, який покликав учнів, щоб з ним були (пор. Мк. 3,14). А тому, мабуть, найважча праця для магістра – це бути весь час з новиками і кандидатами.

Коли я став магістром, а це був 1996 рік, то налічувалося 90 новиків і кандидатів, але Бог допоміг, щоб я дав собі раду. Більше того, то для мене нині велика радість, що 80 колишніх моїх новиків стали священиками, а дехто залишився братами. Неймовірно радію, бо ніколи не думав, що така велика кількість стане священиками і дуже гарно будуть працювати. Я вже не кажу про тих, які мають наукові ступені, я від них багато вчуся, зрештою, вчуся деколи і від кандидатів та новиків, бо це люди молоді, освічені, рухливі та ініціативні.

Коли Ви написали свій перший вірш?

Багато людей навіть не знають, що мають талант. Я знаю одне: якщо тобі щось поручають, хоч раніше цього в житті не робив – починай, не бійся, Бог тобі допоможе. Таким чином, можна стати чудовим організатором, будівничим або вихователем, а навіть письменником. Щодо поезії та прози, то почав я дуже пізно – у 50 років. Хоч у мене невеликі починання були ще у дитинстві. Коли я став магістром, то мав ідею створити літературну студію. Я зустрів тоді п. Петра Шкраб’юка, поета, літературознавця й історика, й попросив його приїжджати до Крехова і займатися з братами. Серед них був і я, думаю: спробую. Саме з тієї літературної студії я навчився відчувати красу поезії. Розпочав писати у той час, коли лежав хворий, і ці початкові віршування лягли в основу моєї першої поетичної збірки «Побійна гора». Отже, хочу ще раз наголосити: не треба боятись щось починати.

Бог дав мені також доброго товариша-композитора п. Мирона Дацка, з яким мені вдалося видати 13 альбомів пісень. Маю також 12 поетичних і три прозових книги. Планів є багато, але наскільки мені вдасться їх зреалізувати – не знаю. Що зможу – те зроблю. У цьому контексті хочу подякувати, що Бог дав мені можливість познайомитися з художником Федором Лукавим, який, завдяки своєму таланту, гарно проілюстрував мої книги.

Служити Богові у період переслідування Церкви є надзвичайно важко. Що додавало Вам наснаги у цій непростій боротьбі з системою?

Мені пощастило, що виховувався у релігійній родині. Хоч батько швидко помер, але мама довго жила і була надзвичайно практикуючою християнкою: я не пам’ятаю, щоб вона колись опустила Службу Божу, вервицю або іншу молитву. У мене є ще в родині двоє священиків, а мамині дві цьоці були сестрами згромадження Сестер Служебниць НДМ, які мене у Львові й виховували. Оскільки я з ними жив і також спілкувався з василіянами, то всі ці особи були для мене особистим прикладом, а також моїм катехизмом та церквою.

У нас завжди були в домі Святі Тайни. Від Сестер Служебниць я перейняв велику набожність до Пресвятої Богородиці. Одного разу вони довідалися, що біля православної церкви є фігура Богородиці, яку хочуть викинути, і секретно забрали її до свого дому. Тепер вона стоїть на цвинтарі у Малехові, де сестри й поховані. В той час не було стільки книг, як це є сьогодні. Був тільки Катехизм, «Наслідування Христа» Томи Кемпійського та дві книги розважань на цілий літургійний рік. Було ще й декілька інших книг. Оце в мене були на той час такі вчителі.

Я вам щиро скажу, що витривати у монашому покликанні в той час було дуже складно. Тоді не було ані спокійного життя, ані такого виховання, як зараз. Неодноразово проводились різні перевірки та обшуки КГБ, треба було ховатися, працювати на роботі, з навчання виганяли. Тоді тим, хто нас переслідував, було легко вичислити, хто є хто. Але Бог нас беріг.

Іще дещо про життя василіян. Зауважив я цікаву річ, що у час підпілля Церкви ніколи не бачив жодного сумного обличчя. Навпаки, всі були повні енергії й запалу, у ченців була присутня велика свідомість того, що вони служать Богові. У цьому нам допомагали культ Євхаристії, Серця Христового та набоженство до Богородиці. Всі отці, яких я знав, завжди були повні оптимізму, любили також пожартувати. Правда, дуже рідко хтось з них розказував за свої переживання у в’язницях та засланнях, але шкода, бо багато знали. Говорять, що гріх заразливий, але добрий приклад ще більш заразливий. Розповім при цій нагоді цікавий випадок, про який мені розповідав колишній протоігумен о. Дам’ян Богун. Одного нашого старенького священика, який мав 80 років, засудили ще на 25 років в’язниці і дали йому в суді останнє слово. Тоді він промовив: «Дякую шановним суддям, що мені продовжили життя ще на 25 років, бо я вже збирався вмирати».

Ви стали Протоігуменом у 1987 році. Яка тоді панувала атмосфера?

До виходу з підпілля про моє призначення мало хто знав. Думаю, що і КГБ не знало, адже більше афішувався о. Дам’ян Богун, який мене оберігав, кажучи: «Ще встигнете посидіти в тюрмі». Після виходу з підпілля треба було вже приймати конкретні рішення, хоч я не мав відповідного досвіду й освіти, натомість мав дуже добрих священиків і братів. Тоді вдалося зробити багато таких речей, які б не наважився зробити сьогодні. При тій нагоді хочу подякувати Господу Богу за ласку, що міг за 6 років відкрити 10 нових місійних станиць (Покотилівка, Званівка, Херсон, Луцьк, Володимир-Волинський, Бар, Кам’янець-Подільський, Вільнюс, Брюховичі, храм св. Андрія у Львові), а також хочу відзначити заслугу о. Теодозія Янківа у відновленні новіціяту, а також відновлення монастирів у Крехові і Львові та будівництві монастиря у Києві.

У той час померло багато отців і братів, нових було мало, інші ж виїхали на навчання. Наприклад, ми мали у Львові два храми: монастир св. Онуфрія та церкву св. Андрія, а для їх обслуги у нас було лише 5 священиків. Пригадую, що у Великий піст я приходив сповідати вдосвіта і повертався опівночі. Але Бог нам допоміг й сьогодні маємо укомплектовані монастирі, діє новіціат і семінарія, а це цілком інше життя.

Дивлячись крізь призму досвіду, як вважаєте, яке завдання сьогодні належить монашеству в Церкві?

Не можу говорити за всіх, скажу лише за василіян. Думаю – це місії. У мене була мрія і частково вона здійснилася – це власна семінарія, а при ній завершується величава церква. Але також мрію, щоб у багатьох місцях відкрилися невеличкі монастирі без церков, де було б декілька священиків, які б займалися у єпархіях виключно місіями і реколекціями. Це дуже потрібно. Хоч така діяльність існує, але цього ще замало. Сьогодні кожен владика, напевно, дав би на це своє благословення, адже це є великою допомогою для самих священиків на парафіях. Ця діяльність стосується якраз найперше Великої України, бо там потрібно докласти найбільше праці. Це повинно бути на серці усім ченцям нашої Провінції. Люди повинні побачити, почути, відчути смак Божого слова і Бог тоді буде щедро благословляти. Це праця, яка потрібна для цілої Церкви.

Вже вийшло друком три видання ваших «Молитовних роздумів», які приносять чимало користі вірним та духовенству. Як виникла ідея формувати такі науки?

Дуже просто. Там є записані всі ті хресні дороги, які я проваджу з 1997 року у Крехові, Гошеві, Львові та деякий час проводив у Лаврові. Я мав усе це написане, лишень відредагував і видав. Мав також багато джерел, бо я завжди використовував те, що вчить Католицька Церква. Зараз видано 60 молитовних роздумів. Вони більше розраховані на людей і містять катехитичні правди. Для пароха це може бути дуже доброю основою для проповідей і катехизацій. Ці молитовні роздуми є також на дисках у форматі аудіо, які побували у багатьох місцях. І, якби наші ієромонахи виявили бажання написати також схожі роздуми, вірю, що змогли б це зробити набагато краще за мене.

Хороше звучання хору на Божественній Літургії дає особливу атмосферу молитви. З іншого боку існує небезпека перетворити молитву на концерт. Що варто пам’ятати церковному співцеві або хористу, щоб своїм талантом добре славити Бога?

Хор потрібний, хоч тут є одне «але». Є прекрасні хорові твори наших митців і закордонних, але люди повинні також співати. У деяких частинах Літургії хор повинен вивчати та співати щось нове, щоб мати особистий розвиток ,бо люди, очевидно, не можуть всього знати. Проте, коли від початку і до кінця хор співає незнайомі речі, то Літургія перетворюється на концерт. Спів хору приємно слухати, але у Літургії повинна брати участь уся церква, до чого заохочує ІІ Ватиканський Собор.

Щиро дякую за цікаву розмову!
Розмовляв бр. Яків Шумило, ЧСВВ

Джерело.https://osbm.in.ua/news/interview/bagato-lyudei-navit-ne-znayut-shcho-mayut-talant-o-vasyl-mendrun-chsvv/

7 квітня 1945р. у бою з московитами загинув Федір Королюс (Королюк) «Колчак» хорунжий УПА, в.о. командира ТВ-23 «Магура», уродженець с. Жовнівка Бережанського р-ну.

Народився 28 червня 1922 року в селі Жовнівка (тепер Бережанська міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область).
Закінчив гімназію в Бережанах, а згодом продовжив навчання у Львівській Політехніці. Активний член Юнацтва ОУН.

Влітку 1941 проходив навчання у підстаршинській школі ОУН в Поморянах. Разом із командирами та курсантами заарештований Гестапо цього ж року. Після звільнення в 1942 переходить до підпілля.

Від серпня до грудня 1943 року курсант старшинської школи «Дружинники» на Поліссі, одержав звання хорунжого від 6 грудня 1943.

З грудня 1943 інструктором у Старшинській школі «Лісові чорти». У лютому 1944 важкохворий повертається на лікування. З травня 1944 в старшинській школі «Олені», де очолював сотню у другому випуску.

У вересні 1944 року призначений до штабу ВО-4 «Говерла».

Після переходу командира ТВ-23 «Магура» Костянтина Петера навесні 1945 року до штабу ВО-4 «Говерла», кілька тижнів виконував обов'язки командира цього тактичного відтинку.

Загинув 7 квітня 1945 року у селі Бринь Галицького району Івано-Франківської області у бою з військами НКВС. Похований на сільському цвинтарі.

Джерела: В пам'яті — безсмертний,
Повстанська армія на Калуських теренах (до 70-річчя УПА), Вікіпедія.

7 квітня 1919р. загинув у бою з московитами Іван Луценко, лікар, громадський, політичний та військовий діяч.

Народився 7 березня 1863-го в селі Кейбалівка на Полтавщині. Навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету та в Петербурзькій військово-медичній академії. Захистив докторську дисертацію (1893).
Далі переїхав до Одеси. Був палким прихильником гомеопатії, відкрив приватну практику. Секретар і скарбник Одеського ганеманівського товариства (послідовників гомеопатії). Редагував часопис «Вісник гомеопатичної медицини». Учасник першого загальноросійського з’їзду гомеопатів (1913).

Входив до Братства самостійників, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907). Сергій Шелухін писав, що «І. Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905-му до міської Ради робітничих депутатів.
Брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Встиг видати один номер першої в Одесі української газети «Народна справа». Після чого потрапив під таємний нагляд поліції.

Під час Першої світової війни – полковник медичної служби. У 1917-му увійшов до першого складу Центральної Ради. Один із організаторів відродження українського козацтва, делегат трьох всеукраїнських військових з’їздів, член Українського генерального військового комітету. 

Переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. За його наказом в Одесі вперше піднято жовто-блакитний прапор. У жовтні 1917-го на з’їзді Вільного козацтва обраний генеральним хорунжим. А за два місяці став одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників.

Як згадував Володимир Винниченко:

«Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявши усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чина надвірного порадника».
Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське».

А німецька контррозвідка вважала його поміркованим соціалістом, щирим українцем, прекрасним організатором і сильним оратором, який уміє повести за собою маси.

Останні місяці життя провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами, з якими воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. 7 квітня 1919-го у бою з більшовиками неподалік Старокостянтинова на чолі 1-го Подільського січового куреня потрапив у полон і був порубаний шаблями.

Сергій Горобець
Фото: od-news.com
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Повстанці УПА. Зліва направо: Михайло Симчич «Байда», Михайло Цариняк «Дон», Павло Скільський «Іскра», Іван Урбанович «Зірка».

Фото від М. Симчича «Байди».
Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 10

http://ounuis.info

вівторок, 6 квітня 2021 р.

7 квітня 1919 р. народився Омелян Йосипович Пріцак - Український історик, мовознавець, філолог-орієнталіст.

Організатор Української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів (на еміграції у США)

https://www.istpravda.com.ua
******
Омелян Йосипович Пріцак (07.04.1919 – 29.05.2006) – видатний вчений, філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньо відомих університетів, член багатьох академій наук світу.

Навчаючись у Львівському, Берлінському і Геттінгенському університетах, став вихованцем польської філологічної і сходознавчої (В. Котвіч, Т. Левицьки, Є. Завалинський), української історичної і сходознавчої (І. Крип’якевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович, А. Кримський) та німецької мовознавчої і сходознавчої шкіл (Р. Гартман, Г.- Г. Шедер, А. фон Габаін).

Омелян Пріцак став вченим світового рівня в декількох галузях науки: філологія, лінгвістика, орієнталістика, історія, і по праву належить до плеяди універсальних вчених, якими були Й.Г. Гердер, Г.В.Ф. Гегель, О. фон Гумбольдт, Б. Кроче, А. Кримський. Він зробив гідний внесок у розвиток світової орієнталістики як науковець-дослідник та як ініціатор і організатор міжнародних наукових осередків, зокрема Societas Uralo-Altaica, Ural-Altaische Jahrbücher, Permanent International Altaistic Conference.

Омелян Пріцак підніс українські студії на рівень світової науки, будучи інтелектуальним лідером в утвердженні престижу української гуманітарної науки за кордоном. Він був організатором і першим завідувачем кафедри української історії ім. М.Грушевського та першим директором Українського наукового інституту Гарвардського університету.

О. Пріцак створив власну наукову школу україністів, які вперше трактували історію України в широкому всесвітньо-історичному баченні. До чільних представників цієї школи належать О. Субтельний, П.Р. Магочій, З. Когут, Ф. Сисин, О. Андрієвська та ін.

О. Пріцак ініціював та брав безпосередню участь у здійсненні Гарвардського проекту відзначення Тисячоліття християнства Русі-України. В рамках проекту, окрім міжнародних наукових форумів та культурно-громадських заходів, вченим було започатковано видання «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства», що включає оригінальні твори, створені на території Русі-України в XI – XVIII ст.

Омелян Пріцак відродив українське сходознавство, створив і став першим директором Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України. Він виступив співзасновником Археографічної комісії та її спадкоємця – Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. О. Пріцак заснував і очолив при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка першу в Україні в пострадянський час кафедру історіософії.

Омелян Пріцак – автор фундаментальної праці «Походження Русі», а також понад 1000 наукових праць (монографії, статті, рецензії, підручники) з філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії, історії України. Науково-творчі і науково-організаційні задуми О. Пріцака були різноплановими та відрізнялися нестандартністю підходів у їх втіленні. Його неймовірна працездатність, відданість науці, здатність до широкої «візії» кожної наукової проблеми – гідні подиву і наслідування.

Основні дати життя та діяльності:

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року у с. Лука Самбірського району Львівської області

1928-1936 – навчання у Польській класичній гімназії у Тернополі

1936-1940 – навчання у Львівському університеті (нині: Львівський національний університет імені Івана Франка)

1940 – молодший науковий співробітник та науковий секретар Львівської філії Інституту історії України АН УРСР

червень-жовтень 1940 – навчання в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР (Київ)

листопад 1940-липень 1941 – мобілізація до Червоної армії, втеча з німецького полону

1943-1945 – навчання у Берлінському університеті 

1946-1948 – навчання у Гьоттінгенському університеті

1948 – захист дисертації «Karachanidische Studien I-IV. Studien zur Geschichte der Verfassung der Türk-Völker Zentralasiens»

1949-1950 – лектор української та польської мов Гьоттінгенського університету

1951 – габілітування працею «Stammesnamen und Titulaturen der altaischen Völker» у Гьоттінгенському університеті

1951-1952 – приват-доцент Гьоттінгенського університету

1952-1960 – доцент, професор Гамбурзького університету

1951-1958 – секретар, 1958-1965 – президент міжнародного Урало-алтайського товариства (Societas Uralo-Altaica)

1960-1961 – запрошений професор Гарвардського університету

1961-1964 – професор тюркології Вашингтонського університету (Сіетл, США)

1964-1990 – викладач, професор тюркології та історії Центральної Азії Гарвардського університету 

1964-1973 – організатор створення українознавчого центру у Гарвардському університеті, керівник кампанії зі збору коштів серед української громади Америки для втілення цієї ідеї

1973-1989 – директор Українського наукового інституту Гарвардського університету

1975-1990 – завідувач кафедри української історії ім. Михайла Грушевського Гарвардського університету

1970 – обрано членом Американської академії мистецтв і наук

1985 – надано звання Почесного доктора літератури Альбертського університету (Канада)

1990 – переїзд в Україну, обрано іноземним академіком Академії наук України, ініціювання створення Археографічної комісії, викладання історіографії та історіософії в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка

1991-1996 – директор Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України

1996 – повернення на постійне проживання до США через стан здоров’я. 

Помер 29 травня 2006 р. у Бостоні (Массачусетс, США).  

Pritsak O. Apologia pro [vita] sua / Pritsak O. // Türklük Bilgisi Araştirmalari / edited by Yaymlayanlar. - [Cambridge, Mass. : Harvard University], 1978. - pp. IX-XVIII.

Пріцак О. Й. Мій шлях історика / Пріцак О. // Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. - К. ; Кембридж : [б. в.], 1991. - С. 62-78.
Джерело.
Віртуальний музей НаУКМА

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити! Німецька окупація Луцька.

Вояки вермахту на фоні луцьких руїн
Військовополонені червоноармійці розчищають вулиці зруйнованого Луцька
Луцькі жиди ліквідовують наслідки бомбардувань.

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії.

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 р. Адміністративний центр радянської області повертає собі колишнє значення з часів польського воєводства і стає головним містом генеральної округи "Волинь-Поділля".

Окрім Волинської, Рівненської, Камʼянець-Подільської областей радянської України, він включив у себе ще й південь Брестської і Пінської областей Білорусі.

Попри так званий столичний статус, у Луцьку проживало близько 37 тисяч жителів, а за перші дні війни було знищено 60% всіх будівель. Тіла загиблих часто лишалися під завалами. Пройшли перші розстріли.

Тож мови про дотримання санітарного стану бути й не могло. Разом із виживанням у лещатах нацистського "нового порядку" лучани розпочали боротьбу з епідеміями та інфекційними хворобами.

Вже у перший місяць окупації містом шириться сказ. Указом німецької влади від 2 серпня 1941 року у Луцьку та окрузі запроваджувався карантин. Вільне пересування тварин було заборонене під загрозою їхнього фізичного знищення.

Про кожний випадок хвороби або її симптомів потрібно було негайно повідомити міського ветеринарного лікаря. Боротьба із хворобою продовжувалась: 22 жовтня 1941 р. луцький гебітскомісар Лінднер наказав ізолювати навіть домашніх улюбленців – собак і котів.
Покаранню підлягали власники тварин, які блукали містом. Додатково посадник Луцька Микола Єрмолаєв дав завдання відділу саночистки знищувати бездомних собак і котів, бо інакше побороти хворобу буде неможливо.

Спалахнула епідемія ящуру. Польовий комендант підполковник доктор Гойк 4 серпня 1941 року видав наказ про заборону переміщення худоби поза господарствами. Такі ж карантинні заходи стосувались собак і домашньої птиці.

Власники тварин, де була виявлена хвороба зобов'язувались змінювати одяг і взуття під час виходу за межі подвір'я. 16 жовтня 1941 р. гебітскомісар Лінднер інформував про обмеження ввезення рогатої худоби, овець, кіз і свиней до округу Волинь-Поділля. Дозвіл приганяти тварин до того чи іншого району надавав його комісар.

При цьому худоба упродовж восьми днів мала перебувати під ветеринарним наглядом. Суворий карантин допоміг. Ящур вдалось ліквідувати. Про це 12 листопада 1942 року рапортував посаднику міський ветеринарний лікар Краєвський.

5 вересня 1941 року міський відділ охорони здоров'я прозвітував про санітарну перевірку дворів, вулиць і цвинтарів. Було обстежено елеватор і 4 склади під зерно в справі дезінфекції. Перевірка торкнулась усіх закладів громадського харчування. Встановлено 68 порушень на загальну суму штрафів 6 510 руб.

Найбільше порушень було через продаж м'яса і м'ясних продуктів з нелегального забою. У ресторані на вул. Лисенка, 7 кухар працював з непокритою головою, бракувало плювальниць, на кухні був відсутній бачок з гарячою водою для миття посуду. Власник був оштрафований на 40 руб.

Місто зіткнулося із захворюванням на висипний тиф, який дуже швидко поширювався. Посадник Луцька Євген Тиравський 27 січня 1942 року зробив оголошення, у якому закликав лучан дотримуватися особистої гігієни та уникати місць скупчення людей.

Заборонялось стояти в чергах, впускати до хати чужих людей, відвідувати оселі, де знаходяться хворі, або хворіли тифом. Про кожний випадок захворювання потрібно було негайно повідомити дільничну амбулаторію або відділ охорони здоров'я міської управи.

У ІV міській лікарні збільшили кількість ліжок для хворих. Прийом з іншими інфекціями зменшили до мінімуму. Найбільше поширення висипного тифу припало на кінець січня 1942 року.

У лютому рівень захворювання знизився. Епідемія припинилась і в таборі військовополонених "Шталаг № 360", однак у гетто рівень захворювання зростав. У хворих єврейських робітників забрали перепустки аби унеможливити зараження інших жителів міста.

Окупаційна влада намагалась запобігти поширенню інших інфекційних та венеричних хвороб. Так, генеральний комісар Волині і Поділля 13 січня 1942 р. оприлюднив тимчасове розпорядження про боротьбу з венеричними хворобами - сифілісом, гонореєю, м'яким шанкром. При виявленні захворювання у пацієнта, медичні працівники зобов'язувались повідомити про це органи влади впродовж 48 годин.

16 січня 1942 року було видане доповнене розпорядження про хвороби, які також підлягали обов'язковому донесенню. Сюди відносились проказа, холера, висипний тиф, чума, віспа, інші. 20 квітня 1942 року посадник Євген Тиравський видав оголошення про щеплення від віспи. Батькам, які не приведуть своїх дітей, загрожувало покарання. Такі ж заходи проводились і в майбутньому.

Лікарні перебували у далеко не найкращому стані. Пошарпані бойовими діями амбулаторії та аптеки перейшли на самозабезпечення. Медичні послуги були платними.

Денне перебування в шпиталі вартувало – 20–25 крб, порада в амбулаторіях – 3–5 крб, видалення зуба із знеболюванням – 20 крб., рентгенівський знімок – 15 крб., перевезення хворого автом – 50 крб., відвідування лікарем пацієнта удома – 30 крб. Відповідну оплату дозволялось замінювати продуктами харчування.

Безкоштовно лікували людей з інфекційними хвороби, а також малозабезпечених, які мали відповідну довідку міської управи. Кращими умовами для лікування користувались чиновники. Окрім медичних пільг, вони могли розраховувати на виплати соціального страхування.

Поряд із платними послугами у листопаді 1941 р. відділ охорони здоров'я здійснив оптимізацію персоналу. У результаті кількість медичних працівників зменшилася з 416 до 370. Ліквідована дитяча поліклініка, замість неї утворено педіатричний кабінет при центральній поліклініці.

Так само перестали існувати ІІ, ІІІ і поліклініка при залізничній станції. Замість них утворено амбулаторії з одним дільничним і зубним лікарем. У результаті було скорочено ще 66 осіб медичного персоналу. Значним ударом стала й нацистська расова політика щодо євреїв, яка позбавила лучан багатьох кваліфікованих лікарів. Загалом станом на грудень 1941 р. у місті було 72 лікарі. З них - 42 євреї, 19 поляків, 6 росіян, 4 українці і 1 білорус.

У місті лікувались не лише лучани, але й всі хто мав будь які кошти і міг дістатись Луцька, адже у сільській місцевості доступ до медичних послуг був ще проблематичнішим. Лише у 1943 році у всіх лікарнях Луцька пролікувалося до 4 тисяч хворих.

У туберкульозній амбулаторії з рентгенівським кабінетом отримали допомогу 6 500 хворих і було зроблено 4 000 просвітлень. Розвитку туберкульозу сприяв не лише волинський клімат, а й умови життя в окупації. Однак, у порівнянні з іншими хворобами влада приділяла цьому значно менше уваги.

Хоча й практикувалися скорочення медперсоналу, але місто потребувало фахівців. В Луцьку організовували спеціалізовані курси із підготовки медичних сестер і акушерок, провізорів, зубних техніків. Попри економічну скруту здійснювалися не лише ремонти, але й будівництво нових лікарень.

Завдяки добровільним пожертвуванням і старанням Українського допомогового комітету, міській управі вдалось добудувати шпиталь на вул. Львівській. Він мав 565 кімнат і був розрахований на 500 ліжок (нині приміщення Волинського обласного протитуберкульозного диспансеру).

Поряд із щоденним виживанням в умовах окупації, волиняни боролись, як з традиційними хворобами, так і тими, які принесла війна. Аби запобігти епідеміям практикувались суворі карантинні заходи, пильно стежили за дотриманням санітарних норм, здійснювали профілактику у вигляді щеплень.

Лучани остерігалися не лише фізіологічних наслідків захворювань, але й реакції з боку влади коли вони починались. В умовах обмежених ресурсів місцевій управі вдалось зберегти систему охорони здоров'я в місті, яка рятувала багатьох людей.

Джерело. https://www.istpravda.com.ua

Богдан Зек - кандидат історичних наук, завідувач науково-експозиційного відділу новітньої історії Волині Волинського краєзнавчого музею.

Солдати та цивільне населення на вулицях Львова, за який Українці та поляки боролись у листопаді 1918 року. (підпис до фото).

Soldaten und Zivilisten in den Straßen des zwischen Polen und Ukrainern umkämpften Lemberg im November 1918.

Джерело.https://www.welt.de/