Загальна кількість переглядів!

вівторок, 13 квітня 2021 р.

ЕПОС — одне із найцінніших надбань світової культури. Билини.

Спочатку було слово. Воно визначило сенс епічної оповіді як такої, що результує певний етап мислення. В добу квантитативності епіка була співаною. Найдавніша пам'ятка індоаріїв “Рігведа” становить 1028 гімнів божеству Індрі, складених в середині ІІ тисячоліття до н.е.

У грецькій мові слово ЕПОС означає і слово, й пісню. Акт співного проголошення слова у супроводі музичного інструменту став мистецтвом і набув здатності оживляти в пам'яті і відтворювати образи завдяки піднесеному стану думки, творчій фантазії. Так складалася міфічність епосу — в широкому значенні цього слова — докладання нової думки “до маси вже пізнаного” (О.Потебня). Український учений розумів міф не тільки як твір, що відображає давноминулий світ, а як специфічну форму мислення, в тому числі мислення релігійного, філософського, наукового.

Епоси різних історичних часів різняться характером міфологізації відображених у них подій. Ідейна сутність епосів новішого часу, сконцентрована на інтересах захисту нації, відрізняється від ідейної сутності — захисту родової спільноти — у давноминулому епосі. Та й товща мисленнєвих нашарувань новішого епосу не обтяжена такою масою “загадок”, як давноминулого. Достатньо порівняти давньоіндійський епос “Махабхарата” і “Рамаяна” з південнослов'янським юнацьким епосом чи українськими народними думами.
Співаний епос цікавий для нас не тільки як оповідь, але й як мистецтво артикульованого донесення до слухача певної ідеї, сюжету: його рецитують, супроводжують інструментальною грою, іноді розігрують як сюжетне дійство (наприклад, якутські олонхо). Під час запису епічних хронік на Гуцульщині (а там і сьогодні побутує традиція складати довгі співані оповіді про незвичайні події, переважно на смерть якоїсь особи) не раз доводилося чути, що проговорена оповідь цілком відрізняється від проспіваної. І це абсолютно вірно, адже співана рецитація не тільки збагачує виразову палітру поетичного слова, а вияскравлює його художню драматургію. 

Не випадково Леся Українка назвала українські думи «вічними співами» і настійно радила записувати їх із мелодіями:

Були за гетьманів співці,
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці?

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ЕПІКА 

— це багата система пісенних і прозових наративів: думи, історичні пісні, балади, хроніки, легенди, казки, оповідання. Проте власне епічними творами (у вузькому розумінні цього слова) є лише думи, оскільки саме вони зв'язані з доленосними етапами розвитку нації, прагненням до самовизначення України як держави. К. Грушевська називає їх “українською святинею”. Історично їм передують билини київського циклу. З погляду стилю з думами зближаються духовні вірші, оскільки вони теж закорінені у старокиївській епічній традиції. Їх виконували мандрівні старці, каліки, перехожі, від яких перейняли духовні вірші кобзарі та лірники.

БИЛИНИ.

Найбагатша частина билин (так званий “київський цикл”) розповідає про події, що відбувалися у стольному граді Києві навколо князя Володимира; про богатирів — селянського сина Іллю Муромця (тіло якого, за згадками оршанського старости Фелона Кміти Чорнобильського, поховане в Софії Київській), Добриню, Микулу Селяниновича тощо. Вони формують початки української епіки, мають зв'язок із літописними творами часів Володимира, перекидаючи міст до героїчних дум, таких як “Козак Голота”, “Олексій Попович”, “Іван Коновченко”. Остаточне оформлення билинних сюжетів, поділ їх на цикли “київський” і пізніше “новгородський” відбулося після розпаду Київської Русі внаслідок татаро-монгольського нашестя в ХІІІ ст. З часом билинна традиція перейшла на північ. Творцями билин були епічні співці — гравці на гуслях, скоморохи і постійно присутні при княжих дворах каліки-перехожі. Великомасштабний епос билин складений тонічним віршем, виконується речитативом. Вартий уваги стилізований на сучасний лад зразок билини про Іллю Муромця й Солов'я-розбійника у виконанні відомого українського бандуриста Зиновія Штокалка, який яскраво ілюструє перегуки лексики й поетики билин і дум. Маємо тут нерівноскладовий вірш, поспіль вживану дієслівну риму, характерні для обох жанрів усталені епітетні сполучення, наприклад, добрий кінь, чисте поле, погані татарове, божії церкви, старий козак, буйні голови, славний стольний град і т. д. Музичний супровід бандури нагадує “дзвінчасті гуслі”, під які виконувалися билини. В інтерпретації З.Штокалка твір про Іллю Муромця трактуємо як мистецьку фантазію на тему билин, які в автентичному звучанні мали значно простіший мелос, цілком підпорядкований слову-оповіді і її смисловим цезурам.

http://bervy.org.ua

понеділок, 12 квітня 2021 р.

Цей день в історії УПА 12 квітня.

Третій зліва - Ріхард (Ріко) Ярий. четвертий Олег Ольжич. Архів СБУ.
*******
1945 рік
Сотня «Чорноморці» УПА-Захід у бою з батальйоном НКВД біля села Сосулівка на Тернопільщині знищила 30 військових. Загинули 6 і поранені 6 воїнів УПА.

Сотня «Тигри» УПА-Захід у селі Барані Перетоки на Львівщині атакувала загін НКВД, що проводив облаву. Знищені 12 військових. Втрати повстанців – двоє поранених.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Немилів на Львівщині. Троє підпільників у перестрілці знищили 8 військових, ще 6 поранили, але самі загинули.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Млиниська на Львівщині повстанці знищили 4 військових. Загинули двоє підпільників.

Курінь «Смертоносні» УПА-Захід під час атак на дільниці винищувальних батальйонів у селах Медуха і Межигірці на Львівщині здобули 50 гвинтівок.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Аркасів на Львівщині загинули троє повстанців.

1947 рік
У селі Либохора на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових, одного поранили.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Дорожів і Погар на Дрогобиччині загинули станичні ОУН Микола Старшинський – «Думний», Микита Кочан – «Сорока» і ще троє повстанців.

1948 рік
У селах Монастирець і Тарнавка на Дрогобиччині підпільники спалили сільські ради і молочарні.

У засідках у райцентрі Мединиця і селі Горуцько (нині Гірське) на Дрогобиччині повстанці знищили трьох радянських активістів, поранили двох і військового МВД.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Вербівка, Колодруби і Угільна на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1949 рік
У селі Полоничне на Львівщині підпільники захопили в полон голову сільради.

У зіткненнях із загонами МВД у селах Гвоздець, Росохи, Славське і Стільсько на Дрогобиччині загинули 7 повстанців.

1950 рік
У селі Малушівка на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

12 квітня 1975р. в США помер Богдан Павлович Сарамаґа - Український музикант, композитор, педагог, театральний режисер, диригент хорів.

Народився 1 квітня 1905 року в м. Тернопіль (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Тернопільської області, Україна).
Навчався у Тернопільській українській гімназії (зокрема, в 1920/1921 навчальному році був учнем IV класу) та музичній школі.

На початку 1920-х років створив мандрівну трупу в Тернополі. Від 1923 року оркестрант, від 1925-го — диригент театру товариства «Руська бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника (Львів).

Після закінчення Львівського вищого музичного інституту (1927 року, нині Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка) з 1928 року працював у театрі імені Івана Тобілевича в Станиславові (диригент від 1940) та інших. У 1932 році створив «Театр ревю та оперети», де на запрошення грали Іван Рубчак, Ірина Коссакова, від 1934 року Ярослав Геляс.

У 1939 році став співорганізатором, у 1939—1941 роках — головний диригент, згодом до 1944 диригент та музичний керівник українського театру ім. Івана Франка у Тернополі.

У березні 1944 року разом з трупою театру ім. Франка (за іншими даними, разом з дружиною) еміґрував на захід (спочатку до Кракова). Працював концертмейстером у німецькому театрі «Schwäbische Landesbühne» (від 1947).

1950 року емігрував до США (Детройт): спочатку працював на фабриці, потім — учителем музики в Українських школах, викладачем Українського музичного інституту, від 1961-го — в Українському музичному інституті. Організував симфонічний оркестр.

Автор більше 50-ти оркестрових творів, написав музику до п'єс «Украдене щастя» Івана Франка, «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, оперет «Сади цвітуть», «Королева балю у Ворохті», близько 40 пісень, двох кантат для дитячих хорів, чотирьох квартетів. Також — 10-х обробок для пісень УПА тощо.

Помер 12 квітня 1975 року в Гемтремку (Детройт, США).

Джерело.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1955.

Мельничук Б., Пиндус Б., Щербак Л. Сарамага Богдан Павлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008.

12 квітня 1906 р. в Тернополі народився Юрій Лопатинський "Калина", "Шейк" - підполковник УПА.

Фото Вікіпедія.

Голова Об'єднання колишніх вояків УПА у США, член Закордонного представництва Української головної визвольної ради (УГВР). Відзначений Золотим хрестом заслуги УПА.
Юрій народився у сім’ї священика. У 1926 році закінчив Львівську академічну гімназію, а також школу підхорунжих польської армії. Навчався у Львівському університеті, вивчав медицину у Великій Британії та Франції.
З юних літ був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів. Коли в 1938 р. почалася боротьба за незалежність Карпатської України, Юрій Лопатинський був членом штабу Карпатської Січі, став керівником підстаршинської школи у м. Хуст.
У червні 1941 року Юрій Лопатинський був старшиною легіону «Нахтігаль» під керівництвом його товариша ще зі шкільних років – Романа Шухевича. З боями проти радянських військ легіон дійшов до Жмеринки, де був розформований. Юрій Лопатинський перейшов у підпілля під керівництвом провідного члена ОУН Миколи Лебедя. Одержавши завдання з організаційної роботи ОУН, він виїхав до Берліна нібито продовжувати студії медицини. 

23 квітня 1943 року в Берліні нацисти заарештували Ю. Лопатинського й ув’язнили в концтаборі «Заксенгаузен» (Німеччина), звідки його звільнили 20 жовтня 1944 року.
Невдовзі він прибув до радянської України як кур'єр Закордонного представництва Української головної визвольної ради. Від імені головного командування УПА очолював переговори з головним командуванням польської Армії Крайової щодо досягнення перемир'я, які завершилися договором від 18 травня 1946 року.

– Були виготовлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо тепер українцям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта. Я, тоді командувач Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків, – розповів у 1995 році в інтерв’ю історику Роману Ковалю Мар’ян Ґолембієвський. – Нас захищали чота УПА і чота АК. Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим. Ми постановили розпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – поляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й українці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польський лікар. Мартинюк теж був поранений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформували одне одного. Стверджую напевне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла. Так було до 1948 року, доки не довідався польський еміграційний уряд у Лондоні й різко засудив цю співпрацю, а мене передали під слідство. (Газета «Незборима нація», 1995 р. № 15-16)

Юрій Лопатинський від 1945 року проживав у США. Очолював військовий центр при Закордонному представництві УГВР, керував кур'єрською службою УГВР. На початку 1949 року відбувалася інтенсивна підготовка кур’єрів для зв’язку між Проводом ОУН за кордоном і УПА. Це був переважно вишкіл стрибків із парашутами і різною зброєю, навчання для налагодження радіозв’язку. Юрій Лопатинський був керівником таких навчань, а допомагав йому поручник Ярослав Федик. Вони у 1949-1952 роках відправили в Україну 4 десанти з поштою для керівництва УПА та допоміжними матеріалами.

У 1975 році Юрій Лопатинський став співзасновником і членом видавничого комітету «Літопис УПА» (Торонто, Канада). Він очолював Об’єднання колишніх вояків УПА. Працював у дирекції видавництва «Пролог» (Нью-Йорк).

Помер 16 листопада 1982 року в Хантері (штат Нью-Йорк, США). Похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брук.

Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

12 квітня 1912р. у Львові в гуртку при Академічній гімназії Українські пластуни вперше склали пластову присягу. Гурток цей заснував доктор Олександр Тисовський. Офіційний початок "Пласту" як організації.

Історія Пласту. Пласт постав із відчутної потреби організації молоді для служби українському народові. Взявши за основу скаутську організацію, засновник Пласту д-р. Олександр Тисовський розробив унікальну виховну систему, яка, хоч і подібна до скаутської, все ж має цілий ряд своїх особливостей, які відрізняють її від більшості скаутських організацій світу. Принципи пластування, розроблені Олександром Тисовським, знайшли своє відображення у книзі “Життя в Пласті” - посібнику, яким уже впродовж більш як 70 років керуються пластуни. Відповідником терміну “скаутинг” (англ. scouting, від scout — розвідник) став термін “пластування”. Саме ж слово “пласт” походить від назви козаків-розвідників, які називались пластунами.
*******

Організаційним зразком українського Пласту була молодеча організація “Scouting for Boys”, яку в 1908 р. заснував генерал Бейден-Пауелл для бритійських юнаків. Цей почин стали наслідувати інші народи, які дбали про добро своєї молоді і своєї батьківщини. В 1911 р. у Львові Петро Франко й Іван Чмола почали організувати перші пластові гуртки української молоді. На початку 1912 р. оформлено Організацію Української Молоді Пласт на зразок скавтінґу, але виповнену українським змістом і пристосовану до потреб українського народу. Організаційно-ідейні основи пластової організації подав д-р Олександер Тисовський (Д-р ОТ – Дрот), дійсний основоположник Українського Пласту.

Два роки після того почалася 1-ша світова війна, і Пласт не міг далі нормально розвиватися, але по закінченні війни, Пласт знову розгорнув свою діяльність. Спочатку охоплював середньошкільну і студентську молодь у Галичині, а потім скоро поширився на ремісничу і сільську молодь Галичини і Волині. В часі визвольної боротьби в 1917-20 рр. була початки організування пластових частин на центральних землях України, але обставини, в яких опинилася Україна після 1-ої світової війна не дозволили там на існування Пласту.

В 1930 р. польський уряд заборонив існування українського Пласту на тих українських теренах, що входили в склад Польщі. Але це не зупинило діяльности Пласту, бо організація під іншими назвами продовжувала пластову працю над вихованням дітей і молоді. Влітку відбувалися юнацькі табори та літні дитячі оселі, а пластові сходини перейшли в підпілля. В тому часі легально існував український Пласт лише на Закарпатті, яке входило у склад Чехо-Словаччини.

3 вибухом 2-ої світової війни молодь, вихована в Пласті, включилася в боротьбу за визволення України. Між ними були визначні провідники – Роман Шухевич, головний командир УПА, Олекса Гасин і багато інших, які своїм характером засвідчили готовість служити Богові й Україні. Багато пластунів були змушені покинути свої рідні землі й по закінченні війни опинилися в таборах поселенців, переважно в Німеччині й Австрії. Там почав відновляти свою діяльність Пласт. Дуже скоро почали пластові ряди зростати, охоплюючи велику частину молоді й дітей.

В 1947 р. почалася еміграція з переселенчих таборів у Німеччині й Австрії до різних країн вільного світу, головно на американський континент. Там, де поселилися пластуни, зразу почали організуватися пластові частини і з часом крайові пластові організації. Щоб затримати єдність Пласту, в 1954р. представники Пласту в Австралїі, Аргентині, Великобрітанії, ЗСА, Канади і Німеччини створили Конференцію Українських Пластових Організацій. (КУПО).

Пласт формально відновлено в Украіїні в 1991р. під назвою Пласт – Українська Скавтська Організація. 

Джерело.https://plastusa.org/about/history/

Село на нашій Україні, Неначе писанка село...

Так геніальний Тарас Шевченко порівнює красу й мальовничість рідного краю з писанками, що були з давніх-давен синонімом Батьківщини, сили і незнищенності нашого народу. Писанка — символ України, пам'ять про рідну землю, рідний край, оберіг на цій землі.

Українські писанки — це шедеври мініатюрного живопису, у яких народ виявив свій мистецький хист, свою здатність до творчого осмислення, художнього узагальнення навколишнього світу.
Після прийняття християнства як офіційної державної релігії відбулося календарне узгодження давніх язичницьких свят з новими християнськими, складна система язичницьких магічно-сакральних образів була трансформована у рамках християнсько-апокрифічної символіки.
На території Полісся писанкарство існує віддавна . Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема в слов'ян, був звичай навесні, в квітні — на початку травня, обдаровувати одне одного «красними яєчками» — крашанками. Цей звичай був пов'язаний з народними уявленнями про яйце як символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю. Цей звичай дожив на Поліссі до наших днів.
За технікою виконання писанки поділяються на «галунки», «крапанки» (з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого або якогось іншого кольору), власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; «крашанки» — вкриті одним суцільним кольором; «мальованки» (розмальовані вільно пензлем від руки), «дряпанки» (або як вони звуться на східному Поліссі -"скробанки"). Ці останні є унікальним феноменом писанкарства. Яйце фарбують у темний колір, а потім металевим вістрям зішкрябують верхній шар фарби, утворюючи найрізноманітніші ажурні орнаменти.

Для писанок найчастіше беруть курячі яйця, іноді качачі, гусячі, яйця диких голубів. Щоб фарба краще бралась, яйце перед розписом протравлюють оцтом. З давніх часів виготовляли і рослинні барвники з коріння та кори різних дерев, кущів, плодів тощо. Секрети рецептів народних барвників зберігались у кожній родині.
Для отримання чорної фарби заварювали кору вільхи, кропиву, фарбували у сажі, для синьої брали цвіт синьої мальви або гречану полову, для жовтого, коричневого — відвар з лушпиння цибулі. Рослинні барвники закріплялися галуном (спеціальний камінь), розсолом квашеної капусти. З кінця XIX ст. з успіхом почали використовувати анілінові барвники.
На Поліссі, як і загалом по Україні, писанкарством займаються переважно жінки. Цей вид народної творчості вимагає не тільки тонкого відчуття ритму, узгодження кольорів, а й копіткої, наполегливої працї. Особливість техніки полягає в тому, щоб зберегти узор, виконаний воском, коли писанку занурюють у фарбу. Малюнок на яйце наносять розтопленим воском за допомогою спеціального писачка — конусоподібної трубочки. Яйце послідовно опускають у різні фарби, починаючи з найсвітлішої: спочатку в жовту, потім у червону, зелену, чорну. Світлий колір перекривається темнішим. Наприкінці яйце нагрівають, віск розтоплюється, його знімають — і писанка готова. На ледь змащеній жиром писанці колір стає більш інтенсивним і виразним. Вражає вміння майстринь на сферичній поверхні яйця створювати досконалу, закінчену композицію. Вона будується на чергуванні різних елементів і мотивів, меридіанних й діагональних ліній, що утворюють сітки. Орнаментальні мотиви розміщуються в поясах і на полюсах писанки.
Назва писанка походить від слова писати, тобто оздоблювати поверхню яйця орнаментом. Писанка відігравала важливу роль у житті поліщуків, була предметом-символом, і саме тому в її орнаментах зашифровані найдавніші образи і уявлення багатьох поколінь. Образ дерева життя, що об'єднує землю і небо, є символом безперервного оновлення життя; спіраль — знак родючості; колесо — знак досконалості, вічності (в християнській релігії колесо є символом безсмертності небесного існування, образ безконечної Божої любові); сонце — джерело життя на землі, символ Бога, Христа, хрест-четвероріг як символ‚ Всесвіту є знаком чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року (в християнстві це головний символ, знак викупної жертви Христа); свастика — знак вогню і сонця, охорона від злих сил; півень є сторожем добра, провісником сонця, світла, що побороло темряву; кінь — це Бог Сонце, що їде через небо на вогненних конях; риба уособлює воду, вона є символом життя і смерті, знаком здоров'я і щастя (у християнстві це первісний символ Христа і знак новохрещених). Тож розшифрування багатьох елементів розпису писанок Полісся говорить про те, що вони уособлювали уявлення наших предків про добро і зло, про будову світу, в своїх зображеннях зберегли древню символіку, яка в період християнства знайшла свою нову інтерпретацію, пов'язану з воскресінням Христа.

Писанки Полісся характерні геометричним або геометризованим рослинним орнаментом. Вся площина майбутньої писанки поділяється на два, чотири і вісім полів. Геометричні мотиви укладені ритмічно на окремих полях, рідше — розкидані по полю північних районах Полісся писанки мають білий орнамент, а в районах, що межують з Поділлям, він насичується червоним, жовтим, зеленим кольорами. Полісся — один із тих регіонів, в якому найдовше збереглися прадавні мотиви: «богиня», «княгиня», «панна». В писанках поширеними є мотиви «вербна шутка», де в орнамент вплетено стилізовану вербову галузку, «баранячі ріжки». Для західного Полісся типовими є орнаментальні мотиви «павучки», «сосенки», «огірочки», для східного Полісся показові «туліпани», «сорококлинці», «вітрячок». Головне в писанці — це ритм ліній орнаменту, а також ритмічне співставлення кольорових площин. На Поліссі переважає чорне, або червоне тло, на якому контрастно виділяються орнаментальні мотиви яскравих зелених, жовтих кольорів.

http://bervy.org.ua

неділя, 11 квітня 2021 р.

11 квітня 1950р. у Варшаві поляками страчений Петро Федорів "Дальчин" - Український громадський та військовий діяч, референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

Петро Федорів народився 20 листопада 1910 року в селі Криве (тепер Тернопільського району Тернопільської області) в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (у дівоцтві — Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мати займалася домашнім господарством. Сім'я мала майже три гектари землі. Крім Петра, ще було четверо дітей, сестра Зося працювала вчителькою.

Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив у 1921 році.

Закінчив у 1929 році Бережанську класичну гімназію.

У 1929 році Петро Федорів вступає на правничий факультет Львівського університету, але у зв'язку із тривалими арештами польською поліцією за приналежність до ОУН не зміг закінчити навчання.

Був тричі заарештований — у 1930–1931, 1934–1936 та 1938–1939 роках. Перший арешт був пов'язаний з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської так званої «пацифікації», другий арешт — 14 червня 1934 року в зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького[1], третій – у 1938 році, після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

У повітовій ОУН в 1929 році Петро Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр».

Після окупації у 1939 році Західної України СРСР переїздить до Кракова, працює згодом в референтурі СБ ОУН.

На початку радянсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. Петрові Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

З травня 1945 референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947 року біля села Річиця Томашівського повіту Люблінського воєводства відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв'язковою Оленою Лебедович-«Заграва» та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи та мапи.

 Охоронець «Кармелюк» спробував вирватися назовні, але був застрелений. «Смолій» та «Щигель» наклали на себе руки. Останній з охорони — «Крет», а також «Дальнич» і «Заграва» знепритомніли. Всю трійку було взято у полон.

Сидів у варшавській Мокотовській в'язниці, тортурований протягом трьох років.
Дальнич не пішов на співпрацю зі слідством.

20 січня 1950 засуджений до страти у Варшаві. Петро Федорів відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950 року. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському цвинтарі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА.

Кримінальна справа Петра Федоріва за № 109 зберігається в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві. 

Петро Федорів-«Дальнич» був одружений з Теофілією Іриною Федорів-Мороз-Бзовою–«Мартою». Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, у Оструді, Теофілу-Ірину Федорів-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14 листопада 1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні вона виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава. 

Джерело.
1.Квазіенциклопедія ОУН
«Життя, покладене на вівтар свободи нації» 2.Дзеркало тижня № 43 (823) 20 — 26 листопада 2010, Автор: Роман Якель (Тернопіль).
3.Розвідник «Дальнич»

11 квітня 1950р. у с. Видинів у бою з московитами загинув Степан Костащук "Кривоніс" - Снятинський райпровідник і його жінка Іванна Гранківська "Зена" - підпільниця.

Зліва — Мельничук Іван, син Григорія, "Галайда" (1915-?). Місце народження: с. Береськ Локачиського р-ну Волинської обл. Перейшов до УПА з партизанів Ковпака, чотовий сотні "Білого", згодом — "Вихора". Загинув на Прикарпатті. Особу ідентифіковано Мирославом Симчичем і Володимиром Яким'юком.

Справа — Костащук Степан, "Кривоніс" (грудень 1928-весна 1950 або 1951). Надрайонний референт пропаганди (за іншими даними — СБ). Місце народження: с. Тулова Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Місце загибелі: с. Видинів того ж району. Особу ідентифіковано Богданом Різуном. /АВР/.

Джерело.http://www.kray.ridne.net/node/98
Та календар УПА на 2020 р. Літопис УПА.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ З НАДСЯННЯ В 1944-1947 pp. У 9 - СПОГАДАХ САМИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ.

Депортація українців з Новосільців ( Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946 р. 
Вікіпедія.

1. Ось як згадує своє переселення Г. М. Онишко: «В нашому селі Стебенець Перемишльського повіту було 150 дворів, з них 7 поляків, 10 євреїв, а всі решта українці, були виселені 5 вересня 1945 p. Перед цим польські власті ще сказали здати зерно, хто здасть — той буде обивателем Польщі' і залишиться. Люди зібрали все зернятко і звезли до читальні. А новий урожай ще був не обмолочений в стодолах. Після обіду в село приїхала польська армія, окружили село і сказали до 10 хвилин зібратися і виїхати. Що могли, взяли на віз — одяг, взуття, перини, решту майна залишили. Тато тягнув віз, а ми пхали, бо коня нам вкрали під час одної "акці"' (в 1945 p. польська армія і поліція весь час проводили акції, під час яких грабували і вбивали людей, третя частина села згоріла). Доїхали до станції Медика, там два тижні стояли під відкритим небом, чекали на вагони, не мали що їсти. Потім погрузили в товарні вагони нас і худобу і майно і повезли на Україну» .

2. А ще інший спогад. Помайда Василь Степанович із с. Кречків Перемишльського повіту: «Були гарні вересневі дні 1945 p. Школа не працювала, двері були чомусь закриті. Мені було 10 років. Батьки привчали пасти корів. Хоча ранком була неохота підніматися разом із сонцем і роси холодні допікали, но зате на душі радощів було безмеж. Не пам'ятаю, який то день був у тижні, но добре пам'ятаю цей останній день мого дитинства на рідній землі. Корів, як правило, зранку пасли приблизно три-чотири години. Трави були буйні, і корови встигали напастись за цей короткий час. Коли гнали корів до села, то побачили щось неймовірне. Кругом крики, шум і плач. В нашому дворі я побачив польських 'жовнірів' — так у нас називали солдатів польської армії. Вони викрикували і забивали вікна дошками навхрест. Добре закарбувались мені слова одного вояка, який кричав: Хцеш, кабане, України? Там маш на всходзє Україну, марш з землі польськей'. Нас силоміць повиганяли з хати, не дозволили навіть хліб витягнути з печі (мама завжди один раз в тиждень пекла хліб). У нас були дві корови, п'ятимісячне теля, кури, кролі. Біля хати був великий город і сад. Хата нова, побудована перед війною. Батькові дозволили взяти дві корови і решту, що можна було взяти на плечі. Батько мій був стельмахом і робив людям вози і всякий реманент для побуту. Він запряг корів в ярма до двоколісного візка, на якому з городу звозили овочі, і так нас гнали циганським табором до містечка Бірча, в якому нас тримали під відкритим небом цілий тиждень. Із табора нас нікого не випускали, а основне — ввечір і вночі не дозволили палити вогонь. І так після тижневої стоянки нас табором погнали до кордону.
В мене ноги були в струпах, бо пішки пройшов увесь шлях від рідного села Кречків, в якому жили одні українці, аж до села Медениця Дрогобицької области. Під час нашої стоянки в місті Бірча моя мама однієї ночі вирвалась із табору і пішла пішки до рідного села, щоби дещо прихопити собі хоча з продуктів, то побачила лише згарище: з цілого села залишились одна старенька хатина під лісом, церква і школа, а решта все догоряло. Птиця, кролі і телята і так далі — все бродило по городах. Отже, вернулась до нас з нічим. . .»

3. А ось як згадує ці трагічні події Фещур Володимир Олександрович: «Прочитавши анкету 'Меморіялу', вирішив написати, що знаю про події переселення українців із їх споконвічних земель, про ту політику геноциду до нашої національности. В 1989 році я був на місцях, де проходили події 'мудрої' післявоєнної політики 'розуму і чести епохи', в м. Лежайську і селі Піскоровичі, що знаходиться коло ріки Сян.
В селі Піскоровичі на цвинтарі стоїть багато пам'ятників жертвам бандитизму поляків, де поховано по 5-10 чоловік, а на одній могилі напис, що тут заховано 386 українців, знищених в 1945 році. Пам'ятник поставлений українцями Канади. А скільки пішло людей рікою Сян, яких чекали озброєні бандити коло переправи м. Лежайськ, що верталися додому з Німеччини і других місць. Ріка Сян була червона від людської крови.
В селі Піскоровичі в школу були зібрані люди для переселення. На вечір охорона з НКВД була відізвана в Ярослав, а ополчення в 10 тисяч поляків під керівництвом поляка під кличками «Волиняка» і «Кудлатого» оточило всі села по ріці Сян і зробило кінцеву акцію. Про решту сіл не маю відомостей, а пишу лише про Піскоровичі тому, що там були вбиті мої мами сестра і брат, Базилевичі Михайліна і Павло (Михайліна була вдова, а Павло втікаючи на полі коло села, ворони декілька днів клювали його тіло). Люди збились на другому поверсі школи так тісно, що потім трупи не можна було витягнути. Все це було спресовано, а стріляли їх знизу з першого поверху з автоматів. Кров текла по стінах, і перший поверх був залитий кров'ю».

4.Ще один лист-спогад. «Я переселенка з Польщі, с. П'яткова, р-н Вірча — Перемишль, — пише Брегін Євстахія Григорівна. — Мені було 9 років, як нас переселяли, але дещо запам'ятала. Особливо запам'яталося тривожне життя, як нас, українців, поляки мордували нізащо. Польські банди нападали на українські села, різали, мучили українців, забирали все, що попадало їм до рук. Ми лишились голі й босі. Літом то ще півбіди, бо ночували по лісах, а прийшла зима — не будеш в лісі сидіти в снігах на морозі. В лютому місяці 1945 p. як напала банда на село, то думали, що буде кінець усім, але, слава Богу, не всім, а 32 невинно замордували. А другий раз у серпні, тоді люди, хто міг, повтікали в ліси, а банда скаженіла в селі, пів села спалили до 10 години, бо приїхало польське військо і банда змушена була відійти. Прийде до хати, на будь-яку річ покаже: 'Цо то єст?', повість до дітей "мув по польські" і прикладом по голові, де попало.
С кликали збори. Довго ті збори були. Як розійшлися, всі плакали, бо вирішили переселити всіх українців. Люди не згідні були. То як? З діда-прадіда всі на місці працювали, обжилися, а тепер їдь хто-зна куди? Збори робили 5 разів. Нарешті насильно виселили в серпні місяці. Що візьмеш? В кого був кінь, то ще щоне-будь можна було взяти, а коли коня забрали поляки. . . Приїхав поляк нас із сусідкою забрати, став і заламав руки. Каже: 'Як можна їхати?' Все лишається на ліжках, на стінах, буквально все лишається, заходь і живи. Свиня, гуси, кури, січкарня, жорна, плуг, борони, стодола, повна снопів (позвозили снопи з поля), сад, одних яблунь 45, а груші, сливи, черешні, вишні. . . Я дивувалась, чого мама день і ніч плакала. То можна було розрив серця дістати від такого життя, а тато зробився мовчазним. 14 серпня ми виїхали з села, а приїхали в Тернопільську область, Струсівський р-н, с. Лошнів 14 жовтня. Два місяці в дорозі, ні випрати, ні зварити, голодні, брудні. . .»

Кожний лист-спогад відкриває жахливі сторінки знущань і терору над українцями Надсяння під час акції переселення.

5.Ось які трагічні події відбувалися в селі Павлокома. Про них пише колишня жителька цього села Троян М. М.: «Село Павлокома знаходиться між: Перемишлем і Сяноком. Село було заселене переважно українцями, але тут жило також близько 200 душ поляків та 2 родини євреїв. Жили всі в злагоді, незалежно від національности.
Коли німці вступилися під натиском Червоної Армії в 1944 p., у село ввійшли червоноармійці і почали забирати молодих новобранців на фронт. Радянські старшини, які вишколювали молодих солдатів, жили по хатах. Фронт зупинився на кілька місяців. До села час від часу навідувалася польська поліція із містечка Динів, але не докучала нікому, очевидно боялася червоноармійців.
В середині січня 1945 року Червона Армія почала дальший наступ і всі солдати полишили село. Польська банда почала активізуватися: 22 лютого 1945 p. польська поліція забрала 17 чоловіків до тюрми в м. Березів. Забрали всіх, кого застали в хаті, забрали і мого чоловіка Трояна Антона Андрійовича. Всіх закладників невдовзі випустили, кожного дня по одному. Всі вони так і не дійшли до села: пропали по дорозі.
З 23 лютого в село кожний день почали з'являтися з навколишніх польських сіл озброєні бандити в цивільному. Коли кого побачили в хаті — стріляли, грабували майно. Люди вдень ховалися по криївках, ввечері та ночами готували собі їжу та годували худобу. Про якийсь самозахист не було й мови, бо ніхто не мав навіть мисливської рушниці.
1 березня багато людей з дітьми перебрались жити до церкви, вони була мурована, міцна і досить велика. З березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які полями прямували зі всіх сторін до села, йшли пішки і їхали возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішили до церкви і закрили двері. Вони стояли внизу, а також на хорах.
Б андити виламали бічні двері і ввірвалися досередини. З хорів люди посходили, бо боялися, щоб їх не поскидали вниз на кам'яну підлогу. Священик о. Лемцьо в той час відправляв службу Божу. Люди полягали на підлогу. Священик. сповідав лежачих, при чому говорив: 'Люди, вони теж християни, прецінь не будуть нас вбивати'. Бандити схопили чашу з рук священика і кинули її на підлогу. О. Лемця забрали. Надворі обкрутили його колючим дротом, прив'язали коневі до хвоста і так ганяли по полі, поки жертва не скінчилась.
Відтак взялися до людей. Наперед казали всім перейти на ліву сторону церкви. Тоді по кільканадцять чоловік забирали в захристію. Там їх роздягали, роззували, що було краще — забирали собі, при чому дуже сварилися між собою. Напівроздягнених вертали до церкви, ставили по четверо, коли набирали групу від дверей до іконостасу, відправляли через царські ворота, через захристію надвір. Від церкви до цвинтаря було приблизно 300 метрів. У церкві чулися невдовзі перервисті кулеметні черги. Так сортували і стріляли цілий день.
Жінок з дітьми (хлопчиками до 7 років і дівчатами до 10 років) ставили на праву сторону церкви. Невдовзі лише вони зосталися в церкві. Сонце вже майже зайшло, в цей день було досить холодно. Бандити почали виводити з церкви цю групу, казали ставати в колону по чотири. Під охороною 20 бандитів ми рушили селом в сторону лісу на с. Дилягову. Повсюди валялися трупи, двері в хатах відімкнено, коней, корів чи інших тварин не чути, лише зрідка гавкали собаки. Одна жінка, на прізвище Видра, не могла йти з дитиною. Бандит її застрелив, а маленьку дитину вдарив прикладом кріса і вона провалилася в якусь яму.
Поляки довели нас на третє село на якусь лісову поляну (було ніч) і там залишили. Вони сказали: 'Ідіть за Збруч, і ніде не зупиняйтесь!' Коли вони нас полишили, ми почали несамовито кричати в лісі з розпачу. Десь за дві години нас почули в ближчому селі, вартівники його з острахом підійшли до нас, і, довідавшись, в чому справа, забрали з дітьми в село. Там трохи обігріли і нагодували.
В селі Павлокома загинуло від рук польських бандитів 365 невинних людей, 133 родини. 1-3 березня 1945 p.».

6. І так, що не спогад, то кожний розказує про трагічні хвилини часів виселення. «Ми не переселенці, ми вигнанці, — пише в своїх спогадах Боцуль Михайло Йосипович. — Пам'ятаю: осіннього вересневого ранку в наше село Нагірчани, що належало до Сливниці, яка віддалена 10 км від Перемишля по шляху на Бірче-Сянік, ввійшла значна група польських солдат. Пройшовши селом, залишили в кожному господарстві по двох військових, які в кожній українській хаті, в тому числі і в нашій, скомандували: 'За 20 мінут жеби вас тутай не било!' В селі здійснявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто ніякого не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчинці в Перемишлі. А хто не мав коней, той брав клунок на себе, на дітей, корову на шнурок і, вигнаний посіпаками, чвалав пішки на станцію, залишивши все в хатині, в стодолі і на полі. Назад вже дороги не було. . .
А ми зібрали свою коняку — одну, що мали, запрягли віз, зложили дітлахів, постіль, деякі необхідні речі, продукти, я забрав корову за шнурок, з мамою босяком поплелися з рідного села, обливаючись гіркими сльозами, в напрямі Перемишля. Серце розривалося з болю, гнів і жаль стискали груди. Ми покидали село, раз-у-раз оглядались, я;; воно зникло з наших очей. Ми прибули на станцію Бакунчинці в Перемишлі, і більше з нас ніхто до села не вертався, бо поліція і солдати не пускали нас. А все наше майно в хаті, в стодолі і на полі залишилося без жодної оплати. . .»

7. Читаємо ще один лист-спогад, і ще одна трагічна доля жінки:
«Я, Жук Осипа Василівна, хочу Вам коротко описати, як відбувалося наше переселення.
Н ас переселили з міста Перемишля, де ми проживали по вул. Словацькій 36, 5 листопада 1945 p. Там ми залишили гарну квартиру (три кімнати, кухня), город.
Т ут нас 'скинули' на вокзалі, як худобу, і ніхто не підійшов і не запитався, чого ви приїхали. Мерзли, голодні були. Мама знайшла приватну кімнатку, і нас там жило 4 чоловік. Одним словом, жили ми в великій нужді.
П ізніше я знайшла собі роботу по спеціяльності — медсестрою. Але довго я не працювала, бо мене арештували за підпільну роботу. Засудили на 25 років і вивезли в Норильськ.
В 1953 p., після смерти Сталіна, мене, як організатора забастовки, вивозять у Володимирську тюрму, де мене ще додатково засуджують на 10 років. В сумі — 35 років. У Володимирській тюрмі я була рік, потім мене вивезли у Мордовію. В 1956 p., коли всіх звільняли, мене звільнили в останню чергу.
З араз я — пенсіонерка. Лежу прикута до ліжка, всіма забута, ніхто мене не згадує. Тепер такий час, що хотілося би пожити, щось побачити. Але хіба бачу події, що розгортаються, по телевізору» (Н-113).
У спогадах про переселення вчителька Мороз Г. С. пише:
«До переселення ми жили в передмісті Перемишля с. Вовче, яке пізніше стало приєднаним до Перемишля, перейменоване на Садову вулицю. Це було дуже красиве село на березі Сяну, все в чудових садах і з дуже родючою землею, в селі жили майже всі українці. Кругом Перемишля було багато українських сіл, та й в самому Перемишлі жило багато українців, української інтелігенції.
Літом 1945 року всім українцям в обов'язковому порядку було запропоновано покинути рідні прадідівські землі, рідну хату і переселитися на територію Української РСР. Дуже не хотіли наші люди покидати рідні місця, могили своїх предків і переселятися на чужину. Ні просьби, ні благання і плач не помагали.
Проте протягом літа 1945 року по українських селах стали проходити ночами страшні погроми, наших українців били, вбивали, різали, грабували, після цього села спалювали. Часто вночі палали заграви. Тоді всі чоловіки і молоді хлопці села на ніч створювали патрулі, озброювались палицями, вилами, косами і чергувала так цілу ніч, оберігаючи дітей і жінок, свою рідну хату від польських бандитів. Я пам'ятаю, як кожну ніч ми з сестрою і мамою ночували на горищі ціле літо. Люди в хатах боялися ночувати. Одного ранку ми дізналися, як бандити побили і пограбували декількох односельчан, в тому числі і наших сусідів.
Після цього майже все село, вимучене морально і фізично, на сході вирішило переселитися на територію УССР, ближче до кордону, щоб колись повернутись. Вирішили всі їхати і триматися разом.
Лише деякі українці з мішаних з поляками родин міняли українську національність на польську, міняли й свою рідну українську мову на польську. Цих людей теж відправляли, але на Західні, так звані 'німецькі території' Польщі. Вони теж змушені були виїхати, щоб про них ніхто не знав. Пізніше, вже через багато років, коли вони повернулися, то їхніх будинків не віддали, мусили собі або будувати, або купувати.
Т аким чином залишилася більша частина і моєї родини, але мій батько, будучи дуже чесною і порядною людиною, талановитим майстром-робітником — комуністом, нізащо не хотів міняти ні мови, ні національности, ні віри, симпатизував радянському ладу, вірив у чесність і справедливість його, вирішив поїхати на Велику Україну. Так, у жовтні 1945 року ми переїхали на територію УССР.
В яких умовах відбувався переїзд? В дуже важких. Для переїзду на 4 сім'ї давали 1 вагон-товарняк, в якому погрузились і люди, і коні та корови, і птиця, фураж і зерно та одяг. Більше нічого не можна було взяти. Що можна взяти сім'ям 4-х господарів у один вагон? Два тижні до переїзду ми жили на станції, чекаючи, коли подадуть вагони, щоб погрузитися, цілий місяць нас возили від станції до станції: не хотіли приймати переселенців, яких було дуже багато.
Нарешті, об'їздивши ряд містечок Львівщини, ми зупинились у м. Рудках, хоч зареєструвалися переїхати до Львова. Коли ми приїхали, то почалися справжні митарства нашої сім'ї. Вже в дорозі фураж худобі закінчився, в Рудках нам дали одну стару хату без вікон і дверей, без підлоги, на 4 сім'ї.
А тут на порозі зима. Так, проживши два місяці, ми потім переселились в інший будинок і жили з поляком-господарем Войнаровським, який був у Рудках ковалем. Батько став працювати з ним у кузні разом. Весною господар-поляк виїхав до Польщі. А через два роки і він, і мій батько — майже всі мужчини-переселенці загинули. Більшість — від голоду. Вони були чесні, працьовиті люди, які дуже любили землю, любили на ній працювати.
Під час колективізації в людей забрали зимою все зерно, не лишили навіть кілограма. Ніякі просьби, мольби не помагали. До весни вони спухли з голоду й померли. Це більшість наших односельчан. Мій батько теж трагічно загинув 1948 року, проклявши ката народу Сталіна.
Мати лишилась вдовою з дітьми в чужому для неї краї, без родини, без допомоги. До кінця своїх днів мати дуже хотіла повернутись додому, але і їй не судилось.
А я вже тут виросла, закінчила Львівський університет, фізичний факультет, тут чоловік і діти виросли, закінчили школу, син — політехнічний, дочка Оксана теж закінчила університет і працює в ньому. І могили батька і матері тут. Проте мене і сестру мою дуже ваблять рідні серцю місця Перемишль, Надсяння, Ярослав. Там живуть мої брат, сестри, племінники, а найбільше мила рідна земля мого дитинства. Чи сповняться колись мої мрії, щоб можна було вільно купити білет у Львові і поїхати на свята чи на неділю просто в гості до родини, до рідної землі, щоб їй поклонитися, поцілувати її, рідну? О, коли б це збулося!»

8.Ось що пише про переселення Огризло М. С.:
«Ж или ми в невеличкому гарному містечку Любачів. Хоч жилося важко, але спокійно. . . В пам'яті назавжди залишиться той травневий ранок. Прийшли озброєні польські жовніри і закричали, щоб за дві години і духу нашого не було в хаті. Мама запрягла конячину і що могла за дві години позбирати, те й кинула на підводу, прив'язала корову, на руки взяла мого брата (йому було 2 місяці), і так ми поїхали на залізничну станцію, що була від нашої оселі за якихось 200-300 метрів.
Там, оточені жовнірами, під відкритим небом, ми жили до двох тижнів. Чекали ешелона. Бачили ми з подвір'я хати — люди розтягують різні речі, все наше добро.
У вагон нас буквально напхали разом із худобою. Їхали ми кілька днів. І хоч у нас було направлення у Львівську область, нас завезли в Тернопільщину. Скинули серед поля. І так збулися наші 'заповітні мрії'.
Не пам'ятаю, скільки часу так ми горювали на полі. (Жаль, що немає в живих ні тата, ні мами, ні чоловіка, щоб детально розповісти).
Потім з навколишніх сіл Підволочиського району люди почали нас всіх забирати до себе. Жили переселенці в клунях, хлівах, а ми — в хаті, бо в Драта почалося двостороннє запалення легень і тато з туберкольозою кости. Добрі люди доглядали брата, як рідного, і виходили його.
В цей час у Брюховичах вже жили наші знайомі, і вони запросили нас до себе. З величезними труднощами і дорогою ціною нам вдалося приїхати до Брюхович. Тут хтось сказав у сільраді, що тато закінчив гімназію, і його взяли працювати секретарем.
Але працював недовго, хвороба прогресувала, а ще й нас обікрали. Забрали навіть спечений напередодні хліб. Тато помер на 47-у році життя. Ми лишилися втрьох без найменших засобів до життя. Почалося жалюгідне існування, голодне і холодне, без жодної опіки уряду. Мама до смерти не мала жодного карбованця пенсії. Та це вже не має прямого відношення до вивозу і тому закінчую на цьому свою сповідь.
Ніколи я не була, вірніше не їздила до нашого дому. Це для мене було б дуже тяжко. І тому не хочу, а їхати гостем на свою батьківщину не можу. Навіть ті, хто залишився в Любачеві, не признаються, що вони українці.
Постійно бачиться мені наша хата, садок, голуба стрічка Любачівки і зелені левади над рікою, де пройшло моє дитинство».

9. Читаємо ще один лист-спогад: «. . .Пише до Вас жителька с. Дережичі, Дрогобицького району, Чучко Ірина Петрівна.
Мої батьки, Чучко Петро Михайлович і Чучко Емілія Іванівна, жили в с. Клюковичі, зразу за Нижанковичами на Перемищині. Жили, як на той час, досить непогано. Мали щось коло 5 моргів землі, муровану хату і стайню, тримали дві корови. Був один син, мій старший брат.
Коли почалася Друга світова війна, кордон пройшов по річці Сян і їхнє село було в складі СССР. Після 1945 року границя пройшла зразу за Нижанковичами і село увійшло до складу Польщі.
Почалися переселення. Батько ніяк не хотів їхати, бо думав, що границю ще раз перенесуть на Сян, та й кому хотілося кидати все і їхати невідомо куди.
А ле настав 1947 рік. Прийшли поляки (це було в травні) і сказали забиратися. Дали підводу і забирай, що хочеш, за тих пару годин. Батьки, правда, не дуже переживали, бо в хаті лишалися ще батькова мати і сестра, думали, що все, що є в хаті, збережеться.
А ле їх за пару днів також вивезли, не дивлячись на те, що батькова мати була тяжко хвора і зовсім не вставала з ліжка. Її погрузили на підводу і разом з дочкою відвезли за Перемишль. Там їх продержали щось зо 2 тижні, а потім відпустили додому. Бабуся в скорому часі померла. Все, що було в хаті, за цей час було розграбоване, лишились голі стіни.
А батьків із сином повезли на захід, на колишню німецьку територію в Щецінське воєводство, повіт Члухов, містечко БялиБур, де в 1948 p. народилася я. Там прожили до 1950 року. Жили там в якомусь будинку, але як свій його не оформили.
А в 1950 p. мама добилася переїзду сюди, на Україну, до свого батька, який проживав у с. Библо, теперішнього Старосамбірського району. Батько від тих всіх переживань захворів і вже ніде не працював, був весь час у лікарні, де й помер. . .»

О так трагічно закінчувалося переселення українців з Польщі до УССР. Але не краща доля спіткала і тих, які з тих чи інших причин не переселилися на територію УССР. Вони за акцією «Вісла» були жорстоко репресовані й пацифіковані на західні й північні землі Польщі, що раніше належали Німеччині, зокрема в Ольштинське, Ґданське і Вроцлавське воєводства. Виселяли їх 6 дивізій Війська Польського під командуванням генерала С. Моссора. На збір давалось до 2 год., що не завжди витримувалось, дозволялось брати те, що людина могла встигнути схопити в руки. Тих, які поверталися додому, щоб ще щось захопити із залишеного майна, кидали в концентраційний табір, створений спеціяльно для українців на базі колишнього гітлерівського концтабору на терені бувшої філії Авшвіцу в Явожному, де опинилось 3,936 осіб, в тому числі 823 жінок і кілька десятків дітей, а коло 200 осіб в результаті катувань назавжди залишились за колючим дротом. Це був справжній Геноцид по відношенню до українського народу. Страшно подумати, що поляки, одного Бога віри з українцями, могли так жорстоко поводитися зі своїми побратимами. Коли дивитись на ці події із відстані 45 років, коли між собою конфліктували два братніх слов'янські народи, не важко побачити в цій ситуації сталінську модель беззаконня, жертвою якої стала й Польща, коли в репресивній сталінській політиці два народи нацьковувались один проти одного й таким чином взаємно винищувались. Сьогодні і уряд СССР, і Сенат Республіки Польщі засудили репресії, дещо робиться для виправлення заподіяних кривд. Але люди розпорошені, відрізані від своїх коренів, не знають своєї історії, мови, для них втрачені наші звичаї, обряди, народна культура. До недавнього часу ці трагічні сторінки в історії двох народів — українського і польського — замовчувались або висвітлювались однобоко тенденційно. Ми повинні зробити все для того, щоб виправляти помилки і провини наших предків, щоб знаходити тільки те, що їх об'єднує, що їх зближує, гарантує їм справді щирі, братерські стосунки і нормальне людське співжиття.

Іван ЩЕРБА Ліліяна ЯРЕМКЕВИЧ 
http://www.interklasa.pl

Цей день в історії УПА - 11 квітня.

Парафіяни УГКЦ з Ноттінгаму ждуть на гостя з Лондону, Генерального Вікарія УГКЦ о.митрата Малиновського в день посвячення церкви. Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф.30, оп.2, од.зб.10, од.обл.1
1951р. http://ounuis.info
*****
1944 рік
У селі Лісова Слобідка на Житомирщині повстанці знищили червоноармійця, ще одного поранили.

1945 рік
Спецвідділ НКВД оточив загін УПА-Захід біля села Брусно Нове Підкарпатського воєводства (Польща). У перестрілці під час прориву знищені 10 військових, двоє поранено, захоплено кулемет. Втрати повстанців: двоє загиблих, один поранений.

1946 рік
У перестрілці з загоном МВД, який влаштував засідку в селі Ясенів на Львівщині, повстанці знищили одного військового і двох поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Боброїди на Львівщині. Загинув районний референт Микола Зелений – «Мамай».

У селі Білащів на Волині підпільники знищили секретаря комсомольської організації та двох військових.

1947 рік
Польський загін захопив госпіталь УПА в Керманицькому лісі Підкарпатського воєводства Польщі. Підірвали себе мінами поранені і медперсонал. Серед загиблих – надрайонний референт Українського Червоного Хреста Олександра Гайдукевич – «Богданна».

У селі Росоховатець на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Здобуто 18 гвинтівок, особовий склад розпущено.

1948 рік
На Дрогобиччині підпільники знищили уповноваженого міністерства заготівель (село Лівчиці), двох військових МВД (село Рожанка) і спалили клуб (село Дороговижне).

У селах Козара і Цинів на Станіславщині повстанці знищили агента МВД та двох військових.

На Тернопільщині підпільники в районі хутора Плоска знищили дільничного МВД, в а селі Заставче поранили міліціонера.

1950 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Видинів на Станіславщині. Загинули районний провідник ОУН Степан Костащук – «Кривоніс» і його дружина.

1951 рік
Під час сутички з загоном МВД у селі Ракити на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Козари на Станіславщині підпільники обстріляли і поранили двох військових МГБ.
Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Українські етнічні землі (поза сучасними адміністративними межами). Погляд історика.

Файл:Українські етнічні землі за Грушевським. 

Україна — найбільша за територією країна Європи.Сьогодні площа Української Держави становить 603,6 тисячі квадратних кілометрів.

Українські етнічні землі (тобто землі, на яких українці були першими і становили або досі становлять більшість населення) сьогодні є частиною території практично всіх сусідніх з Україною держав. Станом на початок ХХ століття українські етнічні землі займали майже мільйон квадратних кілометрів, тобто в 1,6 разів перевищували за розмірами сучасну територію України.

1.Білорусь.

Українські етнічні землі на території Білорусі – це Берейстейська і південна частина Гомельської області південніше ріки Прип‘ять. Українськими етнічними землями в Білорусі є території на південь лінії Гомель-Мозир і далі на Пінськ, а також майже вся Берестейщина. Перші слов’яни з’явилися на території сучасної Білорусі (північніше Прип‘яті) лише у VIII столітті н.е. До того там віддавна мешкали племена балтів, маючи кордон зі слов’янським світом по р. Прип’ять і Прип’ятських болотах. Значна частина слов‘ян у Білорусі з‘явилася безпосередньо з України, змішавшись з балтськими племенами й утворивши сучасний білоруський етнос. Крім того, упродовж століть вся територія Білорусі перебувала у складі Київської Русі, приблизно половина Білорусі (разом із її центральною частиною) належала до Галицько-Волинської держави, протягом більш ніж століття (до 1471 р.) Київське і Волинське князівства залежали від Великого Князівства Литовського, до 1569 року більша частина України безпосередньо належала до Литовського князівства, а у 1653-59 рр. значну частину Білорусі (в окремі моменти майже всю) контролювала козацька держава Богдана Хмельницького.
Різноманітні події, починаючи з часів Київської Русі, зумовлювали переселення українців на територію Білорусі, в тому числі за межі Берестейщини і лінії споконвічного розселення слов‘ян за Прип‘ять. Офіційно частка українців серед населення Гомельської і Берестейської областей становить менше 3% (по всій території Білорусі 1,67%) (за переписом 1989 р. – відповідно 4.1%, 4,2% і 2,87%). Але значна частина мешканців цих областей, записаних у паспортах білорусами, насправді за етнічним походженням є українцями.

2. мокша

Українські етнічні землі в Росії. На території Центральної Росії (Залісся) перші слов‘яни (роди в’ятичів і радимичів) з‘явилися у IX – X ст., прибувши з території Польщі. У Новгороді слов’янське плем’я словен з’явилося близько другої половини VIII ст., прийшовши із Центральної Європи. Слов’янські переселенці на цих землях застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, черемиси, весь, вотяки, перм, зиряни, удмутри, марійці тощо, у яких уже була своя культура. Деякі фіно-угорські племена вже мали свої міста. Київські літописці не зараховували в'ятичів і радимичів до слов'янських племен – чи то через їхнє польське походження, чи, імовірніше, через те, що станом на момент написання літопису вони вже змішалися з фіно-уграми.
Надалі князі з династії Рюриковичів приводили із собою на територію Залісся військові дружини та адміністрацію з території сучасної України. У ХІІ-ХІІІ століттях певну частину населення новозаснованих міст у Заліссі становили русини – вихідці з України. Однак, цей колонізаційний струмінь не мав суттєвих наслідків, адже саме столичні князівські міста зазнали найбільшого удару монголо-татар.
Крім суто фіно-угорських територій у центрі сучасної Росії, її південні околиці, зокрема Брянська, Курська, Білгородська і Воронезька області (контрольовані переважно чернігівськими князями) здавна мали значну частину слов‘янського населення. Водночас міське слов‘янське населення цих земель суттєво зменшилося внаслідок монголо-татарської навали. Хоча такі міста, як Стародуб (нині Брянська область) традиційно зберігали належність України (зокрема, Стародуб був полковим містом). Другий етап української колонізації цих земель відбувся за часів козацтва.
Особливо масове заселення цих земель українцями відбулася в середині XVII ст. У цей козаки з Ніжина й Чернігова заснували полкове місто Острогозьк (нині Воронезька область).

Заселення українцями територій Слобожанщини схвалив царський уряд Московії, який сподівався таким чином захиститися від походів кримських татар. Московський уряд намагався розселити в Слобожанщині своїх військових поселенців, але це було марно. Московські стрільці часто втікали в Московію, брали участь у бунтах та не забезпечували належної економічної колонізації краю. Ситуацію змінили українські козаки. Якщо ще наприкінці XVI ст. кримські татари брали штурмом Москву (у 1571 і 1591 р.), а лінія оборони Московії від татар проходила біля м. Тули (менше ніж за 200 км. від Москви), то після постання українських полків у Слобожанщині кількість татарських нападів на Московію різко зменшилася.
Фактично українські поселення виникають по всьому південному кордону сучасної Росії аж до Далекого Сходу (Саратовська, Оренбурзька, Челябінська, Омська, Новосибірська області – там, де були умови для землеробства. На Далекому Сході українці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сформували так званий «Зелений клин». За даними перепису 1926 року вони становили чверть населення Далекого Сходу, в окремих регіонах – абсолютну більшість.
Північна частина Ростовської області (Донщина), до ріки Дон, як такі, що належать до України, визнавали польські королі, московські царі та Універсал Богдана Хмельницького від 1655 р. У Запорізькій Січі один із 38 куренів називався Донським, бо формувався з вихідців з-над Дону. Після переселення частини запорожців на Кубань його козаки заснували станицю Дінську (нині Краснодарський край Росії). Запорозькі козаки сподівалися, що вірністю можна заслужити у колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість указом від жовтня 1792 р. козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані, де було утворене Чорноморське козацьке військо, з 1860 р. перейменоване на Кубанське, яке існувало до 1920 р. Прибувши на нове місце поселення на Кубані, козаки зберегли основні порядки Запорізької Січі, розселившись 38 куренями. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані була прилучена на федеративних умовах до України. Кубанські козаки пронесли українські традиції до часів голодомору українців Кубані в 1932-33 рр., а в окремих місцях – і до наших часів. У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської — як найбільш «контрреволюційних» — було виселено до Сибіру й Уралу майже всіх мешканців – понад 45 тисяч осіб. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську позбавили навіть історичних назв. Їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську перейменували на Кагановичівську. Під час Голодомору на Кубані 1933 р. загинуло близько 1 мільйона українців. На місце загиблих українців завозили переселенців-червоноармійців із центральних районів Росії. Українці з більшості на Кубані почали становити меншість. Українську мову зберігає лише частина старшого покоління. Проте й нині значна частина населення краю усвідомлює своє українське коріння.

3. Молдова.

Українські землі в Молдові. Практично всю територію Молдови можна вважати українською етнічною територією. Уже з ІІІ ст. н. е. на пониззі Дністра відомі слов‘яни. Територію всієї Молдови заселяли племена тиверців і уличів, частина з яких у Х-ХІ ст. під тиском тюркських племен відступила на територію Галичини і Поділля. Столиця слов‘янського племені уличів Пересічень із великою імовірністю ідентифікується у Молдові (нині селище Пересічине в Оргіївському районі Молдови). У другій половині ХІІ-ХІІІ столітті всю територію Молдови контролювало Галицько-Волинське князівство. Наскільки масовою була галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монголів допомагали «выгонци галичькыя», які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину заради Дністрового і Дунайського Пониззя. На 1000 лодій (тобто загальною кількістю від 10 до 60 тисяч осіб) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війська Русі. За переписом 2004 р. українці в Молдові (разом із Придністров‘ям) становлять 11% населення (у 1989 – 14%), особливо значну частку вони складають у Придністров‘ї (яке в історичному та географічному сенсі є продовженням українського Південного Поділля), а також на півночі країни. Більшість українців Молдови вважають рідною мову власної нації.

4. Румунія.

Українські землі в Румунії. Північна і південно-східна частини Румунії – це здавна є етнічні українські території. Нинішнє місто Галац у Румунії раніше називалося Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства — задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча). Нині українці мешкають на півночі країни (у Мармарощині та Буковині), у Добруджі, зокрема безпосередньо у Подунав‘ї, де є кілька сіл нащадків козаків Задунайської Січі.
Українські землі в Угорщині. На момент приходу угорців в Угорщину 895 року ці землі заселяли переважно слов‘яни, а також авари (тюрки), які були витіснені або асимільовані угорцями. Останні українські поселення було асимільовано в Угорщині в ХІХ столітті. На сьогодні українці в Угорщині мешкають дисперсно.

5. Словаччина.

Українські землі в Словаччині. Землі Східної Словаччини здавна були українською етнічною територією. У І тисячолітті на території Словаччини проходила межа між поселеннями антів і склавинів – двох великих слов‘янських племінних об‘єднань, перший з яких став етнічною основою створення українського народу. Приблизна кількість українців в Словаччині становить 150–180 тис. (3-3,5% від усього населення), хоча, щоправда, статистичні дані за останніми переписами свідчать лише про 30–40 тис. Офіційна Словаччина, аби зменшити вагу українців у населенні своєї невеликої країни та розколоти українську громаду, у переписах стимулює записування українців русинами. Загалом русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, а також в районі м. Пряшева.

6. польща.

Українські землі в Польщі. Предки українців (зокрема, з племені білих хорватів) споконвіку проживали в регіонах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Західної Бойківщини, які нині належать до Польщі. Київський князь Володимир Великий у Х ст. відібрав у Польщі раніше захоплені нею Червенські міста на кордоні – Перемишль (нині Підкарпатське воєводство) і Червен (нині с. Чермно у Люблинському воєводстві). Ярослав Мудрий 1031 року заснував на етнічних українських землях місто Ярослав (нині Підкарпатське воєводство в Польщі). Князь Данило Галицький 1237 р. заснував місто Холм, куди спочатку переносить столицю. У XVII столітті Богдан Хмельницький стверджував, що на той час українська мова сягала по м. Люблін, де раніше були й православні церкви. У 1945 р. одвічні українські землі було передано СРСР до Польщі. Загальна територія українських етнічних земель, що відійшли до Польщі, становила 20 тисяч квадратних кілометрів.
У 1944-46 рр. між Україною і Польщею відбувся «обмін населенням», в результаті якого близько 0,5 мільйона українців добровільно або під тиском влади виїхали з Польщі до України. У 1947 р. Польща за сприяння СРСР здійснила етнічну чистку тих українців, які не хотіли виселятися. Відбулася депортація (виселення) з використанням збройних сил українців із Лемківщини, Посяння, Підляшшя й Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР. На одвічній українській етнічній території фактично було цілком знищено все українське. Під час етнічної чистки здійснювалися численні позасудові страти. Українців переселяли так, щоб вони на новому місці не утворювали компактних груп більше трьох-чотирьох родин, аби прискорити їхню асиміляцію. Станом на сьогодні у Польщі офіційно мешкає 32 тисячі громадян-українців, хоча громадян українського та змішаного походження в країні насправді набагато більше.

Олександр Палій,
 історик
http://bervy.org.ua

Народне будівництво. (Карпати). Типи житла.

Зональна своєрідність Карпат і види господарської діяльності мешканців збумовили форми поселень, найтиповішими з яких були: 1) видовжені (ланцюгові) з одним-двома рядами осель уздовж ріки чи дороги біля неї; 2) скупчені села в котловинах, при злитті рік; 3) села з безсистемно розкиданими оселями в долинах і по схилах гір. Перші дві форми найхарактерніші для Бойківщини й Лемківщини, третя – для Гуцульщини. 

Основний тип поселення — село, в якому виділялися малодвірні присілки. Важливою ознакою гірських сіл була відсутність чітко окресленого центру. Зазвичай він формувався біля церкви і будинку громадського управління, з кінця XIX ст., до нього належали також парафіяльна школа і хата-читальня.

У садибах будівлі розташовувалися відповідно до площі й форми земельної ділянки із врахуванням сторін світу та напряму дороги. На Бойківщині та Лемківщині були поширені два типи садиб – однорядний і відкритий. При однорядному всі будинки (комора+хижа+сіни+стодола (“боїще”)+стайня) знаходилися під одним дахом, але завжди так, щоб житло було розташоване між іншими камерами. Це захищало від холоду. На Бойківщині цей тип садиби відомий як “довга хата”. Відкриті двори мали вільну забудову, при якій житло і господарські будівлі розміщені паралельно або чотирикутником (Бойківщина); Г- чи П-подібно (Лемківщина). На Гуцульщині замкнутий тип садиби представляла “ґражда” або, як її тут ще називали, “хата в брамах”, відомі в Київській Русі XII-XIII ст.

Планово-архітектурне вирішення житла і господарських будівель визначалося типом забудови двору. Це дуже добре розуміли і блискуче реалізовували зодчі Карпат. Вони створили справжні шедеври народної архітектури. Це, зокрема, бойківська довга хата і гуцульська ґражда. Оригінальність бойківського житла зумовлена багатьма чинниками: насамперед системою розміщення окремих камер по осі, пропорціями зрубу і даху. Стрімкий дах майже утричі перевищував видиму частину зрубу. Масивні вінця зрубу завершувало широке піддашшя. Уздовж фасадної стіни – дерев’яний поміст (“лавки”) або галерея (“передвікна”, “присінки”), повністю відкрита чи частково зашальована дошками, з масивними арками, оздобленими різьбою і вирізуванням, іноді з хвірткою. Чотирисхилі дахи криті житньою соломою. Відомі три способи пошиття: гладке; багатоярусне в’язаними сніпками; набиванням соломою.
Близьким до описаного, але цілком самостійним є лемківський тип хати з різними її варіантами. Зблоковані однорядні будівлі лемків суттєво відрізняються тим, що житло завжди є першим від причілку — це зумовлено м’якшим кліматом і меншою кількістю опадів. Гуцульське житло розвинулося з однокамерної кліті (“бурдею”) шляхом добудови сіней і комори. Згодом з боків і до тильної сторони ще й вузького хліву для худоби (так званих “притул”). Критий драницями дах на гуцульських хатах так низько опускався на притули, що мало не торкався землі і ніби огортав усю будівлю, залишаючи відкритою тільки стіну з вікнами і дверима.

Розбудова гуцульського житла відбувалася за рахунок приєднання по периметру інших будівель і критих переходів — так склалося кілька варіантів ґражди. Найскладніший із них був той, що мав чистий двір перед фасадом хати, а господарські будівлі мали вихід на чорний двір. У всіх варіантах гражди забудова компактна і раціональна, максимально враховує особливості ландшафту, кліматичних умов, господарського укладу життя.

Естетичність зовнішнього вигляду будівель забезпечувала висока майстерність теслів, які ніколи не помилялися у пропорціях конструкцій, уміли міцно і красиво в’язати вінці зрубу і т. ін. Фактура, рельєф, розміри деревини, її фізичні й естетичні можливості були вирахувані майстром задовго до зведення будівлі. Гуцульська і бойківська архітектура дуже ощадлива у використанні декоративних засобів, натомість у лемківській їх більше (профільоване вирізування, малювання стін тощо). В інтер’єрі житла домінувала конструкція, частиною якої були сволок і балки на стелі, широкі лавки вздовж стін, вмонтовані одночасно зі зрубом і невіддільні від нього. Бойківська хижа виглядала так: сама кімната простора, з величезною піччю біля дверей, з протилежного боку – полиці для посуду, під стінами широкі довгі лави. На покуті стояв стіл-скриня, біля печі облаштовували постіль для господарів – дощатий піл, над ним висить колиска. Поруч — жердка з щоденним одягом і білизною, під стелею – “гряди”, на яких сушили льон, дрова для розпалювання. У коморі зберігали скрині для білизни й одягу, там же був посуд для молочних продуктів, “сусіки” на хліб, вовну, пряжу, господарське знаряддя та інше майно. До виразних регіональних ознак карпатського житла зараховуємо насамперед небілені, тесані, придатні до миття стіни, а також окремі локальні елементи (лемківська піч з челюстями, повернутими до фронтальної стіни). Декоративне вирішення житла розвивалось паралельно з удосконаленням системи опалювання від курних, напівкурних до чистих хат.

Традиційне народне будівництво українців Карпат пов’язане з численними повір’ями, звичаями і обрядами. Так, за народними переконаннями, дуже важливою була магія подібності. В народній будівельній традиції це простежувалося при виборі матеріалу, місця під забудову, при закладинах і зведенні зрубу, перебудові чи добудові будинку, входинах до нової хати тощо. Для початку будівництва найоптимальнішою вважалася пора “на новий місяць”, “на повний місяць”, що було своєрідним кодом “руху вперед”. Звичаєм суворо заборонялося повторне використання конструктивних деталей (старих підвалин, сволоків), на яких уже ворожив колишній господар, і які , можливо, несли негативний заряд.

Найвищого мистецького і фахового рівня сягнули зодчі в монументальній архітектурі. У Карпатах, як повсюдно в Україні, відомі найдавніші церкви під одним похилим дахом,які дехто називає церквами “хатнього типу”; тридільні в плані – притвор (“бабинець”), нáва, вівтар; хрестовидні (“хрещаті”) з п’яти зрубів; усі з вівтарем, спрямованим на схід. У кожному етнографічному районі сформувалися свої традиції планування і зведення храмів, на основі їх стильових ознак склалися окремі школи, виділилися бойківський, лемківський, гуцульський тип церков.

Бойківські церкви тридільні. Це розміщені вздовж основної осі три взаємозв’язані зруби, кожен з них підіймається ярусними конструкціями і завершується чотири- або восьмигранними банями, увінчаними маківкою і хрестом. У церквах закарпатської частини Бойківщини іноді верх бабинця дещо вищий від верху вівтарної частини, оскільки саме там часто розміщувалася дзвіниця або таким чином акцентувався вхід до храму . Такі церкви оперезані широким піддашшям, верх від нього обшитий гонтами. Кращими зразками бойківського монументального будівництва вважаються церкви із с. Кривка Турківського району з 1763 р. та с. Тисовець Сколівського району з 1863 р., які експонуються у музеї народної архітектури та побуту м.  Львова.

Суттєві відмінності у планово-просторовому вирішенні мають церкви лемківського типу (кількох варіантів). Їх основною прикметою є розбудова вежі дзвіниці над бабинцем . Внаслідок еволюції архітектурних форм і деталей лемківських храмів склалася асиметрична композиція виразного зменшення висот верхів: від найвищого на вежі-дзвіниці до найнижчого у вівтарній частині. У формуванні образу лемківських церков значну роль відігравала фактура зовнішніх стін, обшитих по всій висоті дошками або гонтами (за винятком закарпатських). Були на Лемківщині церкви з розмальованими, навіть орнаментованими зовні стінами, банями, карнизами й аркадами.
Найістотніша ознака церков гуцульського типу — планування з конфігурацією рівноконечного або видовженого по головній осі хреста. Еволюція такого планування дуже виразна: до поширеного тридільного зразка додавалися два квадратні крила з північної та південної сторони нави, внаслідок чого храм набував п’ятидільного плану. Над центральним зрубом восьмигранний барабан завершувався банею, ліхтарем, маківкою і хрестом. Зруби на раменах хреста перекриті склепінням із двосхилими дахами і причілками. Як у бойківських, так і в гуцульських церквах широке піддашшя розділяло зруб і верхню частину будівлі, обшиту гонтами. Це поєднання контрастів фактури вінців зруба і мерехтливого покриття гонтами було функціонально і художньо виправданим: нижня частина будівлі виглядала масивною, масштабною, верхня створювала враження легкості й виняткової пластичності. До типових гуцульських храмів, зведених щонайдавніше у XVI ст., належать церкви з с. Дори, Ямни, Микуличина. Усі ці церкви демонструють своєю пропорційність, вдале співвідношення мас і форм, уміле поєднання комбінованих технік будівництва зрубу та каркасного опоясання. Їх сприйняття залежало від природного середовища, тому народні майстри завжди будували храми так, щоб на підходах будівля сприймалася цілісно, з круговим оглядом, а не окремими фасадами. На формування інтер’єру храму суттєво впливали конструктивні особливості, наприклад, поєднання об’ємів і висоти бабинця і центральної частини церкви. В одних випадках вони будувалися на контрасті низького темного бабинця і світлої нави, в іншому – на плавному переході цих об’ємів, що створювало ілюзію єдиного простору. Особливої урочистості церквім надавали насиченість розписів і різьблений одно-п’ятиярусний іконостас. Водночас фактура й колір дерев’яних митих стін і допоміжного обладнання надавали своєрідного домашнього затишку інтер’єрові сільських храмів. Дзвіниці скрізь будували окремо від церков, в межах двору. Давніші з них – двоярусні. З кінця XIX ст. спорадично будують і триярусні: зруби нижнього ярусу відкриті, верхнього – вкриті гонтами і драницями або шальовані дошками, покриття – наметове. Дзвіниці лемківських церков були кількох типів: простіші – одноярусні квадратові або восьмигранні у плані, складніші – триярусні, квадратові із стінами, що можуть мати значний нахил до середини, з голосниками різної форми. Найархаїчнішими були ті, які виконували культову і оборонну функції. Оскільки дзвіниці перебудовувалися рідше, ніж церкви, то природно, що вони помітніше законсервували архаїчні риси народної сакральної архітектури. На Лемківщині побутували дзвіниці тих самих типів, що й на Бойківщині.

Народна архітектура українців Карпат є одним із свідчень естетичних і мистецьких смаків народу. Вірування та звичаї, пов’язані з будівництвом, не суперечили технологічним досягненням, але були покликані їх удосконалювати через тісний зв’язок з оточуючим світом, через розуміння впливу його законів розвитку на всі ділянки життя людей.

Джерело. http:/bervy.org.ua

Василенко Микола Прокопович (1866-1935) - відомий Український вчений-історик, правознавець, політичний і громадський діяч, один із фундаторів Української академії наук.

Микола Прокопович Василенко прожив складне і багате на події життя. Відданий науці, талановитий учений ніколи не стояв осторонь загальнодемократичного руху, поєднував наукову роботу з громадською діяльністю та участю у процесах національно-державного будівництва. Послідовний прихильник ідеї автономії Української держави, М. Василенко за свої переконання був безпідставно засуджений, відбував покарання як за часів імперської Росії (1908-1909), так і в радянські часи (1923-1924).

Народився 15 лютого 1866 р. у с. Єсмань на Сумщині в родині дрібного службовця. Навчався у Глухівській шестикласній, а згодом у Полтавській гімназіях. У 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Юр'євського (нині Тартуський) університету. За роботу "Критический обзор литературы по истории земских соборов" отримав учений ступінь кандидата історії. Вдосконалював фахові знання в Київському університеті св. Володимира.

На початку 90-х рр. XIX ст. М. П. Василенко став членом культурно-просвітницького товариства "Стара громада ". Він працював у Києві як педагог і журналіст. Був співредактором журналу "Киевская старина", членом історичного товариства Нестора-літописця (з 1919 р. - його головою), співредактором Архіву давніх актів, з 1908 р. М. П. Василенко - член УНТК і редактор його "Записок". Того ж року, як редактора поступової українофільської газети "Киевские отклики", М. П. Васи- ленка засудили на рік в'язниці. 1910 р. його обрали приват-доцентом Університету св. Володимира. Проте керівництво університету звинуватило М. Василенка в українофільстві, підтримці ним теорії М. Грушевського і заборонило читати лекції.

У 1917 р. М. Василенка призначають куратором Київської шкільної округи й товаришем міністра освіти Тимчасового уряду Росії, а у квітні-жовтні 1918 р. - міністром освіти і мистецтв України, заступником голови уряду, президентом Державного Сенату. Очолюючи високі державні установи за часів Гетьманату, сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори.

М. Василенко - один з ініціаторів створення Української академії наук. Багато в чому завдяки саме його зусиллям 14 листопада 1918 р. було ухвалено Закон про заснування Української академії наук (УАН). У 1920 р. його було обрано академіком УАН. Згодом він виконував обов'язки президента УАН, очолював її соціально-економічний відділ, Постійну комісію з вивчення західноруського та українського права, провадив активну викладацьку діяльність, був професором ряду київських вузів.

М. П. Василенко видав низку праць, присвячених розвитку правових установ та інститутів права в Україні. Протягом усього свого життя він досліджував соціальну та економічну історію України.

У квітні 1923 р. він одружився з істориком Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Прокоповича арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації "Київський обласний центр дій" (КОЦД). У квітні 1924 р. відбувся суд, який виніс М. П. Василенку вирок - 10 років ув'язнення. Згодом на клопотання дружини та керівництва ВУАН М. П. Василенка було амністовано. Але з 1929 р. учений був позбавлений змоги здійснювати керівну працю в УАН. До того ж у Миколи Прокоповича було підірване здоров'я. За роки роботи М. П. Василенка в Українській академії наук у видавництві ВУАН вийшла низка його праць з історії України, зокрема "Павло Полуботок" (1925), "Як скасовано Літературного Статута" (1926), "Територія України 17 століття" (1927), "Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права 17-18 століття" (український археографічний збірник", І т., 1927), "Правне положення Чернігівщини за польської доби" (1928), "Матеріали до історії українського права", І т. (1929) та ін.

М. П. Василенко - один з родоначальників української історико-правничої науки. За його редакцією вийшло 7 випусків "Праць Комісії для виучування західноруського та українського права" (1925-1930) і 6 томів (у 4 кн.) "Записок соціально-економічного відділу" (1923-1930).

1929 р. М. П. Василенко опублікував "Конституцію Пилипа Орлика", а також класичну юридичну працю "Генеральні слідства про маєтності українських полків 1729- 1730 рр."

Науковий доробок - майже 500 наукових та публіцистичних праць - Миколи Василенка присвячено історії держави і права, історії України, біографістиці. Він - автор "Нарисів з історії Західної Русі та України", дослідник оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Микола Прокопович Василенко все своє життя активно виступав за державну незалежність України.

З жовтня 1935 р. після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві і був похований на Лук'янівському кладовищі.

Джерело.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 165-166

субота, 10 квітня 2021 р.

10 (або 22) квітня 1890р. у Тирасполі народився Юрій Отмарштейн - полковник Армії УНР, співорганізатор УВО.

Юрій (Георгій) Васильович Отмарштайн походив із давнього аристократичного шведського роду, який оселився в Україні після знаменитого походу короля Карла XII проти московського царя Петра І. Мати його була грекинею. Юрій з’явився на світ рівно 130 років тому, 22 квітня 1890-го, у повітовому місті Тирасполь Херсонської губернії (нині – Республіка Молдова). 

За іншою версією, сталося це на станції Роздільна Тираспольського повіту, яка тепер розташована в Одеській області України.
Подібно до свого батька, Юрій змалку обрав кар’єру військового. Як і майбутній гетьман України Павло Скоропадський, закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, звідки пішов служити корнетом у 8-й гусарський Лубенський полк, розквартирований у Кишиневі. 1913 року Юрій вступив до Миколаївської академії Генерального штабу. Однак уже наступного року спалахнула Перша світова війна, і молодий офіцер разом зі своїм полком відправився на фронт.

Воював Юрій Отмарштайн надзвичайно хоробро, за що був удостоєний багатьох нагород – зокрема, ордена Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступеня і Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом. За неповні три роки пройшов шлях від поручика до капітана, старшого ад’ютанта штабу Кавказького кінного корпусу. Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу.

1917 року почалася революція. Російська армія стрімко деградувала й розвалювалася. Юрій Отмарштайн вирішив пов’язати свою долю з Армією Української Народної Республіки. Цей вибір визначив усе його подальше життя. Дворянин, аристократ іноземного походження, він віддав усі сили на захист молодої української державності, тоді як чимало його колег підтримали або білих, або червоних, або просто намагалися сховатися чи втекти за кордон.

До загального списку старшин українського Генштабу Отмарштайн подав, зокрема, такі відомості про себе: “Уродженець України, розмовляю українською мовою, володію також французькою, німецькою”.

Український період служби для Отмарштайна почався у лавах Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку. Разом зі своїми підлеглими він підтримав повстання на чолі з Директорією проти Гетьмана Скоропадського. Після перемоги повстання й взяття Києва очолив штаб Осадного корпусу військ Української Народної Республіки.

Навесні 1919 року керівництво УНР призначило Отмарштайна військовим аташе у Белграді – столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Однак, не отримавши вірчих документів на підтвердження своїх дипломатичних повноважень, був змушений повернутися і стати на чолі штабу 2-ї дивізії корпусу січових стрільців. Із нею пройшов запеклі бої літа-осені 1919-го проти більшовицьких і білогвардійських військ.

Перебуваючи на службі під безпосереднім командуванням командира корпусу Євгена Коновальця, Отмарштайн став наближеною до нього людиною. Тому одним із першим він приєднався до організованої полковником Коновальцем 1920 року Української військової організації (УВО), осередком діяльності якої стала Східна Галичина. УВО провадила таємну роботу й на землях України, окупованих більшовиками. За цей напрямок відповідав Отмарштайн. Він керував розвідувальною, інформаційно-пропагандистською роботою та налагодженням сталих зв’язків із повстанськими групами на Наддніпрянщині. 

Останнім актом Української революції став Другий Зимовий похід Армії УНР – спроба підняти населення України на боротьбу проти радянського режиму. Командував військами в цій операції генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, а начальником штабу став полковник Юрій Отмарштайн. Він розробляв план походу та вів детальний щоденник, який став основою звіту для Головного Отамана Симона Петлюри. Опублікований 1930 року на сторінках львівського часопису “Літопис Червоної Калини” й перевиданий з доповненням 2006 року київським “Військово-історичним альманахом” (зі вступним словом і примітками історика Михайла Ковальчука), звіт Отмарштайна став одним із головних джерел до історії Другого Зимового походу.

Попри загальну невдачу операції, Отмарштайн відзначав такі обнадійливі наслідки:

“Рейд цей наочно показав населенню великого району від кордону аж по Київ, що боротьба за волю нації не припиняється і що большевицька влада насправді не є такою могутньою, як це могло здаватися тим, хто находиться під червоним терором, і що для цієї боротьби потрібна лише міцна організованість самого населення. Рейд цей вніс дезорганізацію і до певної міри паніку серед багатьох червоноармійських частин: він до певної міри підірвав авторитет радянської влади в очах населення, вніс руйнацію в організацію вивозу продналогу з України до Росії”.

Однак звіт категорично не сподобався Юрію Тютюннику, який вважав себе єдиним керівником походу й фактично відмовився підпорядковуватися Петлюрі, як Головному Отаману військ УНР. У середовищі інтернованих українських військових почався розкол на прихильників Петлюри та прихильників Тютюнника. Отмарштайн, звиклий до суворої субординації, підтримав Петлюру. На тлі цих подій сталася трагедія – 2 травня 1922 року Юрій Отмарштайн був застрелений в польському таборі для інтернованих українських військових у селі Щипйорно під Калішем.
Цей злочин до наших днів залишається оповитим таємницею. Вбивцю не було знайдено. Основних версій щодо причетних є кілька: більшовицькі агенти, польські спецслужби або люди з оточення Юрія Тютюнника.

На жаль, в еміграції конфлікти серед українських політиків і військових загострювалися. Справа дійшла до того, що у вбивстві Отмарштайна публічно звинуватили одне одного два полковники – Роман Сушко (у 1944-му також убитий за загадкових обставин у Львові) та начальник контррозвідки уряду УНР Микола Чеботарів. Про цю трагедію кожен написав окрему книгу: Роман Сушко – “Хто вбив полковника Отмарштайна?”, а Микола Чеботарів – “Невдала регабілітація Сушка-убійника”. Та істину так і не встановили.

Юрія Отмарштайна, якому виповнилося лише 32 роки, поховали на міському цвинтарі польського міста Каліш. Роман Сушко згадував про свою обіцянку вдові покійного, Олені Дмитрівні Отмарштайн, за “першої нагоди перевезти Юрасеві кости з чужини на Рідну Землю”. Звісно, до розпаду Радянського Союзу такої можливості не існувало. Але не зроблено цього й нині.

Насамкінець зазначимо, що два молодших брати Юрія Отмарштайна також брали участь у боротьбі з більшовиками та віддали свої життя. Борис Отмарштайн (1893-1919) служив помічником командира 1-го Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР і застрелився, коли його підлеглі вирішили перейти на бік денікінців. Гліб Отмарштайн (1896-1918) у чині корнета служив у 1-му Кримськотатарському полку та загинув під Євпаторією, рятуючи від більшовицької навали Кримську Народну Республіку.

Джерело.https://uain.press/blogs/yurij-otmarshtajn-shvedsko-gretskyj-arystokrat-u-vijni-za-ukrayinu-1224401