Вибирай – стукач!? або Красноярський край!? (спомини: Деревецького Ярослава).

Церква Воздвиження Чесного Хреста с. Мокряни Великі.

Автор: Деревецький Ярослав Іванович, народився 12 грудня 1929 р.

в селі Мокряни Великі Мостиського району Львівської області, українець, греко-католик.

Сотні разів я замислювався над тим, якою страшною була більшовицька ненависть до простого народу. Як катували і гнобили фізично, морально людей, переважно невинних. Це я звідав на власному прикладі. Ми, односельчани – Деревецький Я. І. ( 1929 р. н.), Пилип'як В. М. ( 1929 р. н.), Антонів М.

І. (1928 р. н.), Муха Д. А. (1927 р. н.), ЛУЧКО М. М. (1930 р. н.). Палій І. М. ( 1929 р. н.), Міляковська Р. М. ( 1930 р. н.), Антощак К. Г.

( 1927 р. н.) були засуджені фактично за ніщо.

У грудні 1946 р. Катерина Антощак, яка вчилася у школі в Судовій Вишні, поїхала в Мокряни до батьків за продуктами. У неділю вона повернулась. Йдучи сільською дорогою, знайшла листівку. Було холодно, зима. Вона цю листівку поклала в кишеню. У понеділок під час перерви дала нам прочитати цю листівку. Муха прочитав її вголос і повернув дівчині. Закінчилася перерва і ми пішли в клас. Катря поклала листівку в «Краткий курс

ВКП (б)» і забула про неї. У лютому 1947 р. дівчина знову пішла у Мокряни. В цей час у селі була облава; як у нас називали «червона мітла». Затримали Катерину, знайшли у неї листівку, заарештували. А згодом і нас усіх.

За те, що ми прочитали антисовєтську листівку, присудили всім у сумі 43 років ув'язнення. Скільки здоров'я знищено, покалічено нам життя.

Мене заарештували в неділю. Був я тоді в селі. Зі мною взяли Михайла Лучка а перед тим – Антоніва, Муху, Міляковську, Палій.

Били безбожно. До таких катувань могли вдаватись тільки більшовики-нелюди, які не вірили у Бога. За 4 діб я нічого не їв і не пив, а спав може 3-4 години. Слідчі мінялися, питали одно і те ж. 20 березня провели очну ставку з Антощак, а пізніше з Мухою. Товариша я не міг впізнати, бо на обличчі він був чорний як земля. 20 квітня 1947 р. нас відправили до Дрогобича. Почалися нові допити, тортури. Дізнався я, що таке карцер і бокс. Потрапив туди за те, що слідчий казав говорити правду, а я правду говорив, але ця щира моя правда була не такою, яку хотів він почути.

Через два місяці – суд. Ми відмовились від попередніх показань, і заявили, що невинні. Нас повернули знову на слідство, заборонили нам передачі.

Кинули мене в камеру, де було так багато людей, що і яблучку ніде було упасти Почалися нові знущання. Описати все неможливо Нарешті заявили про закінчення слідства. І раптом увечері викликають на «допрос». Вели мене, як я зрозумі, через усю тюрму. Завели до кабінету, і я налякався. Тут нікого нема, а на столі – чого тільки душа забажає. Я став біля дверей. Черговий поруч. Стояли з хвилин 5. Заходить у цивільному, такий вгодований як бугай чолов'яга, і каже мені: «Угощайтесь». Я відмовився. Потім він щось довго писав, а я мовчки сидів на прикованій табуретці. Пізніше він підняв голову і почав мене розпитувати про людей, яких начебто постріляли бандерівці. Я ж про них нічого не знав. Після цього він мені сказав: «Завтра тебе поведуть до суду, я домовлюсь – тебе звільнять, а ти раз у тиждень будеш приходити до Судової Вишні у КГБ і розповідати, що тебе будуть питати». Я категорично відкинув цю пропозицію. Але кагебіст наполягав, повторив тричі те ж саме. Побачив, що силити мене до зради не вдається, викликав підручних катюг. Вони мене так побили, що в камеру завели наглядачі, під руки. Наступного дня виволокли на суд і дали 5 років ув'язнення. Після суду вивезли до Стрия, потім до Львова. Там, у корпусах пересилки, не було місця і близько тисячі в'язнів загнали в подвір'я, огорожене колючим дротом. Під голим небом нас тримали два тижні (холод, голод, дощ). Після цього перевели в 11-й етапний корпус і на початку жовтня 1947 р. завантажили у вагони (телятники) і повезли у Красноярський край, станція Решоти, п/я 235/1. Їхали два місяці. Коли минули Москву, не стало хліба. Дали нам по дві невеличкі купки сухарів аж до Новосибірська. Потім видавали тільки один сухарик на добу. У вагонах було дуже холодно. За час «подорожі» у вагоні померло 25 чоловік.

Коли доставили на місце, дали місяць карантину: люди були сильно виснажені. Після карантину погнали на лісоповал. Мені ледве виповнилося 18 років. Сніг 1-1,5 метра, мороз близько 40 0 . Їжа – 750 г баланди, 20 г вівсяної каші, 850 г хліба. Я недовго ходив на роботу, бо захворів жовтухою. Вийшовши з лікарні та був направлений у напівстаціонар. Весна, літо, страшенний голод. Люди вмирали як мухи. У свої 20 років при середньому зрості я важив 36 кг. У цей важкий час мені подав руку допомоги земляк зі Львова Іван Ілліч Іваницький, який працював завідуючим хліборізкою. Я після хвороби був днювальним. Стоячи в черзі за хлібом, розмовляли між собою, перекинулися кількома українськими словами. Коли підійшла черга, Іваницький сказав. «Земляче, зайди-но сюди». Я дуже здивувався, що він мене до себе кличе. Пішов. Іван Ілліч розпитав мене, за що я сиджу, чи вже довго тут, чи є зі мною наші хлопці? Я йому все розповів. Кожного дня Іваницький давав мені зайвих 2 буханки хліба, яким я ділився зі своїми земляками.

1950 р. мені видали перепустку, стало трохи легше.

Звільнився 20 березня 1952 р. Приїхав у м. Канськ, отримав паспорт і поїхав до сестри в Кемеровську обл. м. Прокопієвськ, куди її вивезли. Побув у неї два тижні і поїхав на Батьківщину. Не дуже солодким застав я життя і тут. Моя мама жила у брата, молодший брат переховувався. У 1949 р. нашу господарку зруйнували.

Мені у прописці відмовили. Сказали поселитися за 101 км від обласного міста.

У 1953 р. нарешті сконав люципер. У той час я був у Дніпродзержинську, думав, що там влаштуюсь на роботу. Цей березневий день запам’ятався на все життя. Пригадую, їхав я у трамваї. Пасажирів було небагато, водій оголосив, що помер Сталін. Люди так гірко заплакали, що я аж здивувався, невже вони такі несвідомі. Були тут старі, інваліди. Я не втримався і голосно вимовив: «Слава Богу, одного ката менше стало». На мене як накинулися, думав поб'ють. На ходу вискочив з трамвая і втік.

З Дніпродзержинська поїхав у Миколаївську область у с. Іванівка Баштанського району. Працював сезон, заробив пшениці, трохи грошей, привіз додому і віддав мамі.

Коли оголосили амністію, мені поміняли паспорт. І я подався до Львова на роботу. Працював водієм трамваю 13 років, потім – на заводах велосипедів та кінескопів. Пізніше перейшов у торгівлю продавцем і заступником завмага. Начальником відділу кадрів плодоовочторгу була Дірябіна, яка наполегливо добивалася мого звільнення з роботи, бо я був суджений. Доводилося стати робітником (формально), а виконувати попередню роботу. Після цього перейшов у Залізничний гастрономторг заввідділом у магазин № 261. Працював також експедитором Львівської міжрайонної універсальної заготзбутбази аж до виходу на пенсію.

опубліковано 25 січ. 2012 р., Степан Гринчишин.

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №29. Вокспопулі.

Цей день в історії УПА — 20 квітня.

Фото: чота в лісі на Закерзонні. 1945 рік.

1944 рік

Відділ УПА атакував загін угорців у селі Сивка на Станіславщині. Ворог втік до райцентру Калуш.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Дальнич на Львівщині. У перестрілці знищені 8 військових, ще 4 поранено. Із трьох повстанців один загинув, решта змогли прорватися.

На шляху Татаринів – Підзвіринець на Дрогобиччині повстанці знищили коменданта гарнізону МВД і чотирьох військових.

У сутичці з загоном МВД у селі Куличків на Львівщині загинули двоє підпільників.

У селі Луг на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені командир, його заступник і троє бійців.

Спецгрупа МВД захопила криївку в селі Козина на Львівщині. Двоє підпільників намагалися прорватися через запасний вихід, але загинули в перестрілці.

1947 рік

Сотня «Хорти» УПА-Захід влаштувала засідку на шляху біля села Кропивник на Станіславщині. Знищено трьох військових МВД, спалено легковий автомобіль.

У селі Небилів на Станіславщині повстанці зруйнували телефонну станцію.

Під час облави загону МВД у селі Тершів на Дрогобиччині загинула підпільниця Анна Клебаник.

Чота сотні «Залізні» УПА-Захід у селі Люча-Лаз на Станіславщині знищила двох військових МВД, одного поранила.

1949 рік

Підпільники спалили міст між селами Завій – Бережниця на Станіславщині, аби перешкодити вивезенню деревини.

У сутичці з загоном МВД у селі Велика Лінина на Дрогобиччині загинув один повстанець.

Між селами Любіть, Бунів, Моранці на Львівщині підпільники спиляли стовпи телеграфного зв’язку.

1952 рік

Опергрупа МГБ біля райцентру Ставище на Київщині захопила окружного провідника ОУН Михайла Криса – «Кобзаря» і охоронця.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

Фото. https://io.ua

20 квітня Петро Болбочан дав сигнал до наступу на Крим. Кримський похід 1918 року.

Наступ. Піхота армії УНР в наступі на ворожі позиції.

Полковник Петро Болбочан, командир Кримського походу Фото: wikiwand.com

20 квітня Болбочан дав сигнал до наступу, й на більшовицькі укріплення помчали дрезини, поливаючи все навколо кулеметним вогнем. За ними рушили бронепоїзди. Більшовики не встигли підірвати міст, і українці буквально влетіли у ворожі укріплення, звідки панічно втікали оборонці.

Зайшовши на територію півострова, українці пересвідчились, що без навальної атаки не взяли б Перекоп, навіть якби поєднали зусилля з німцями. Сиваш був перетворений на укріпрайон із виритими шанцями, забетонованими кулеметними гніздами і грамотно розставленими батареями, для яких більшовики перетягнули морську артилерію з Севастополя.

22 квітня Запорізький корпус дійшов до Джанкоя, вузлової станції на півночі півострова, і розділився на дві частини: основна рушила вздовж залізниці у напрямку Сімферополя, друга – на Бахчисарай. Тим часом німці збагнули, що Болбочан не планує ділитися з ними перемогою. Після невдалої спроби з’ясування стосунків німецькі війська знищили комунікації між українськими частинами, а ті, у свою чергу, пообрізали всі телеграфні дроти при виході з Джанкоя.

У Сімферополі німці наздогнали Болбочана й уперше поставили вимогу вивести війська з Криму. У відповідь полковник послався на наказ свого командування. Між українськими та німецькими військовими мало не дійшло до перестрілки. Поки тривали переговори з Києвом, німці заблокували українські бронепоїзди в Сімферополі. Тим часом Болбочан відправив кінноту під проводом Петріва в гори з наказом рухатись на Севастополь і Феодосію, але так, щоб німці не здогадалися про справжні наміри українських військ.

Цій групі вдалося дістатись Чорноморського узбережжя завдяки допомозі кримських татар. Вони не лише постачали українцям провізію та показували дорогу через контрольовану більшовиками територію, а й зголошувались добровольцями до українського війська. Часто добровольці приходили з власними кіньми та зброєю; їх було так багато, що з’явилась ідея створення окремого кримськотатарського батальйону. Коли війська Петріва мусили переховуватись від німців, кримці охоче надавали притулок для штабів та артилерії у своїх аулах. Кримськотатарські друзі так сумлінно поставились до цієї справи, що командири, в’їжджаючи до аула, часом із подивом бачили слов’янські обличчя під кримськотатарськими малахаями, а гармати – під стіжками торішньої паші, припасеної для овець.

Тим часом конфлікт між німцями й українцями наростав. Залагоджувати його до Криму приїхав формальний командир групи Зураб Натієв, який мав наказ Військового секретаріату залишити Крим. Це остаточно поставило хрест на зусиллях українського війська.

Та все ж кримський похід, хоч і не повернув півострів до складу Української Народної Республіки, не був безрезультатним. Одним із його наслідків став перехід на український бік Чорноморського флоту, який міг стати вирішальною перевагою в подальшому протистоянні – морських сил під рукою не мала жодна з інших зацікавлених сторін. Також кампанія засвідчила, на чиєму боці були кримські татари – корінне населення півострова. Можливо, якби УНР не поквапилась поступитись півостровом під тиском німців, інакше склалася б доля не тільки Криму, а й української незалежності. Історія, втім, не має умовного способу.

Олеся Ісаюк – історик Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/krimskijpohid1918rokuavtorisaukolesa

20 квітня 1918р. Слов'янська група Окремої Запорозької дивізії Армії УНР звільнила від московитів місто Слов'янськ на Донеччині.

1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка готуєтся до перегляду Бахмут травень 1918.

Донецька група Армії УНР — група військ армії УНР полковника Володимира Сікевича (4 полки).

Командир Донецької групи Сікевич Володимир Васильович

*****

3 квітня 1918 частини Запорізького корпусу які перебували в Полтаві отримали наказ від Натієва про створення Слов'янської групи під командуванням Сікевича в легенді наказу повідомлялося:

"Кавказька група під керуванням Єгорова і Лазарева спішить, щоб захопити вуголь близько Микитівки, Горлівки, Дебальцева і там злучитися з робітниками донецького району. Головна їх позиція недалеко Барвінкова."

Згідно з наказом група повинна була складатися з трьох полків і допоміжних загонів загальною чисельністю близько 2000 чоловік. Посадка на станції Полтава. Маршрут Константиноград, Лозова, Слов'янськ. В авангарді кіннота Гордієнківського полку. Полковник Петрів, 5 сотень. 4 квітня був виданий наказ по групі про виступ з Полтави о 6:00 по вказаному напрямку.

Вхідна в неї Донецька група військ армії УНР полковника Сікевича (4 полки), наступаючи в авангарді німецьких військ, 4 квітня увірвалася до Донбасу, зав'язавши бій за станцію Лапна із залишками Одеської армії П. Лазарева. До 8 квітня ця група захоплює Константиноград (нині Красноград) і стратегічну станцію Лозову. Далі Донецька група швидко просунулася в напрямку Барвінкове — Слов'янськ.

Наприкінці квітня 1918 року група військ, звільнивши велику частину Донбасу, вийшла на міжнародно визнаний кордон УНР з Росією і тодішнім Доном. 30 квітня 1918 року українські війська біля станції Колпакове встановили свої символи на кордоні Української держави — два високі стовпи, розмальовані у кольори національного прапора. На кожному з двох стовпів намалювали тризуб, а під написали «У.Н.Р.».

Джерело. Українська весна на Донбасі, 1918 рік / Упор. Тинченко Я.Ю. – К.: ЛАТ & К, 2018. – 98 с. та Вікіпедія.

Квітень - травень 1940р. московитами розстріляний Іван Дзюмук - один з чільних діячів ОУН на Луччині.

Панорами села Милуші на фото 1917 року.

*****

Іван Дзюмук. Організатор гуртка пластунів у с. Милуші. Закінчив Луцьку гімназію. Один із чільних діячів ОУН на Луччині. В'язень табору у Березі Картузькій (07.1934-03.1935).

Джерело.https://knowledge.allbest.ru/history/2c0a65635a3ac69b5d43b89521206c26_0.html

Тут подаю список цікавих джерел. Стаття велика взяв інформацію лише про І.Дзюмука.

Список використаних джерел та літератури

1. Савчук Б. Український Пласт. 1911-1939. - Ів. - Франк.: Лілея-НВ, 1996

2. Візітів Ю. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук - Львів, 2006

3. Візітів Ю.М. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. Рівне, 2008

4. Візітів Ю. Музейно-архівна спадщина волинського Пласту (20-30-ті роки ХХ століття). // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 4. Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю Волинського краєзнавчого музею та 60-річчю Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, Луцьк-Колодяжне, 19-20 травня 2009 року / Ю. Візітів. - Луцьк

5. Окаринський В. Український скауцький рух. Дисертації на здобуваття наукового ступеня кандидадата історичних наук - Київ, 2001

6. ДАРО, ф.33, оп.1, спр.2430.

7. ЦДІА України у м. Львів, ф.389, оп.1, спр.750.

8. Візітів Ю.М. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. Монографія / Ю.М. Візітів. - Рівне, 2008.

9. Пластовий шлях. - Львів. - 1930. - лютий

10. Савчук О. Розвиток руху пластунів на Волині у міжвоєнний період - Луцьк

11. Тижук Ф. Початки Пласту на Волині. (Рівне)

Internet-джерела

1. http://www.plast.org.ua

2. http://radical. bizhat.com/history/pavlenko.html

3. http://uk. wikipedia.org

20 квітня 1923р. у с. Чабарівка Гусятинського р-ну. народилася Ольга Кришталевич «Сулима», «Галя», «Гай» - учасниця національно-визвольних змагань. Загинула у бою з московитами в листопаді 1947р. біля міста Копичинці Гусятинського р-ну.

Церква Св. Михаїла у с. Чабарівка.

****

Трохи з історії села:

....у листопаді 1918 р. в Чабарівці проголошена влада ЗУНР; восени 1920 р. встановлена польська влада. Протягом 1921–1939 село – Копичинецького повіту Тернопільського воєводства. Діяли філії товариств “Просвіта”, “Сокіл”, “Доріст”, “Сільський господар”, “Рідна школа” та інш., кооператива.

Після 17 вересня 1939 р. в Чабарівці встановлена радянська влада. Від січня 1940 р. до травня 1963 р. село – Гусятинського району. В 1941 р. заарештовані й загинули в Чортківській та Уманській тюрмах члени місцевого осередку ОУН – Петро Андрейчук (1909 р. н.), Михайло Оріхівський (1901 р. н.) та Степан Сенишин (р. н. невід.).

Від 6 липня 1941 р. до 23 березня 1944 р. – село під нацистською окупацією. В роки німецько-радянської війни:

до Червоної армії мобілізовано зі села 108 чоловіків, із них 61 не повернулися додому.

репресовано понад 30 жителів села; зокрема, загинули в тюрмах і концтаборах близько 10-ти осіб Петро Андрейчук (1909–1948), Пилип Дейкало (р. н. і см. невід.), Казимир Живець (1912–1949), Пилип Миськів (р. н. і см. невід.), Петро Онищук (1910–1950); 6 осіб розстріляних у липні 1941 р. у Чорткові та Умані.

в УПА загинуло понад 20 осіб, зокрема Ольга Кришталевич (1923–1947), брати-близнюки (1928 р. н.) Євген (“Лебідь”) і Зеновій (“Довбуш”) Стиранки.

Джерело.https://irp.te.ua/chabarivka-vasylkoveczka-otg-ternopilska-oblast/

19 квітня 1943р. на Волині поляки разом із німцями вбили 104 мирних мешканців Українського села Красний Сад.

Галина Козік, свідок трагедії. Фото Петра Боярчука

******

Особливе загострення у стосунках між українськими селами та польськими хуторами та фільварками на Волині розпочалося навесні 1943 року. Німці використовували це, масово залучаючи поляків до загонів допоміжної поліції (шуцманшафту) та використовуючи їх як інформаторів-донощиків в організації каральних акцій проти українців. Німці зумисно налаштовували поляків проти українців, дійшло до нападів на українські села.

Село Красний Сад стало першим яскравим прикладом такої розправи поляків спільно з нацистами над українським мирним населенням. У понеділок 19 квітня 1943 року близько 10 год ранку село Красний Сад оточили військові у німецькій формі, які розмовляли польською мовою. Вони вбили кількох чоловіків, які були в полі. Далі невеликими групами карателі тихо рухалися селом. Перші п'ять сімей, що трапилися на їхньому шляху, загнали у клуню Володимира Павлова і стратили. Далі йшли від двору до двору, заводили до клунь усіх, кого знаходили в хатах і на подвір'ях, наказували лягати на підлогу і німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти, озброєні не оснащеними глушниками гвинтівками, добивали людей хто багнетом, а хто узятими з-під хліва вилами. 

Десятилітня Галя Козік дивом врятувалася від смерті. Нацист, стріляючи в неї, промахнувся і поцілив у тітку Катерину, кров якої залила дівчинці голову і вона знепритомніла. Обминула куля і її ровесницю Ніну Павлову. Ольга Новосад випадково побачила в сусідському дворі поляка-поліціянта. Зрозумівши, що коїться недобре, гукнула сину В'ячеславові, щоб сховався, а сама вскочила до льоху, де в кутку за бочкою прикидала себе буряками. Обшукуючи обійстя, поляки їх не помітили.

Дві селянські садиби розправа оминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, який прийшов на її обійстя разом із поляками, чесько-німецьким суржиком, сказала їм, що чешка, і оселю не зачепили. А на обійсті Митрофанюків нападники побачили табличку з написом «Михлин» і вирішили, що вже сусіднє села, а тому під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують: каральна акція велася тільки проти українців, які мешкали у Красному Саді. За свідченнями жительок Красного Саду Галини Луцюк та Ганни Шевчук, свідків трагедії, жителі польських колоній «наговорили німцям на красносадівців, що вони є бандити».

Увечері люди, які врятувалися, зібрали тіла загиблих і відвезли на цвинтар. 19 квітня польська поліція і нацисти вбили 103 красносадівці, і ще 1 людину із села Бережанки. Вдалося вижити лише 13-ом людям. Серед знищених селян Красного Саду було 20 дітей шкільного віку, 8 дошкільного, а також дев’ятимісячне немовля, назване при хрещенні Софією. 

Сільський цвинтар, де поховані жертви акції в Красному Саду. Фото Лесі Бондарук

*****

Спільні польсько-німецькі акції продовжилися влітку 1943 р., вони часто закінчувалися збройними зіткненнями з відділами УПА. За твердженнями історика Володимира Сергійчука загалом із 2 травня по 23 червня 1943 року в Сенкевичівському районі, до якого адміністративно належало с. Красний Сад, поляками спалено 466 хат і замордовано 396 українців. 

Сьогодні Красний Сад – на цвинтарі. Місце знищеного села нині називають – хутір Маруся, він належить до Михлинської сільської ради. Зараз у колишньому селі Красний Сад на місці масових розстрілів ‒ лише колодязь, куди поляки складали тіла розстріляних.

Для збільшення натисніть на зображення.

Список жертв трагедії Красного Саду. Фото Лесі Бондарук

****

18 квітня 2012 року на місці поховання мешканців Красного Саду на сільському кладовищі був освячений пам’ятник із поіменним списком всіх українців, знищених у селі поляками та нацистами.

Детальніше про причини та наслідки польсько-українського протистояння на Волині навесні 1943 року можна почитати в матеріалі Лесі Бондарук «Трагедія Красного Саду» за посиланням: https://bit.ly/34PBrwB

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/19/1943-znyshchennya-polyakamy-ta-nacystamy-ukrayinskogo-sela-krasnyy-sad

"Я не здався і нікого не зрадив". Спомини вояка УПА Гладкого Йосифа Лук’яновича.

Я, Гладкий Йосиф Лук’янович, народився 15.03.1922 року в селі Мошкові Сокальського повіту Львівського воєводства. Освіта – середня спеціальна. В 1941 році вступив до молодіжної організації ОУН. З кінця 1943 року у складі загону самооборони брав активну участь у захисті навколишніх сіл від нападів польських вояк Армії Крайової, які жорстоко ставилися до українського населення, грабували його, вбивали жінок та дітей, палили села. Восени 1944 року я був схоплений польською службою безпеки в селі Варяж і переданий органам НКВД, які помістили мене в Замарстинівську тюрму у Львові. Після шестимісячного перебування в ній, не маючи відповідних доказів щодо моїх дій проти радянської влади, мене і ще трьох арештантів переправили в Сокальську тюрму. 

В 1945 році на Великдень, мене і ще одного арештанта з села Опільська по імені Василь (прізвища не пригадую) радянський конвой переправляє через річку Буг по пішохідному мосту на територію Польщі. На польському боці прикордонної служби тоді не було, і ми розійшлися. Василь пішов у своє село, а я добрався до села Конотопи до своєї родини. Там я зв’язався з кущем СБ, який очолював мій брат Ярослав (на псевдо «Гармаш»). В кінці травня 1945 року мене було направлено на Холмщину в Тактичний відділок «Данилів» куреня «Вовки», який очолював курінний на псевдо «Ягода». Я потрапив в підвідділ СБ, який очолював командир на псевдо «Дуда», заступником якого був «Гонта», а секретарем – Петро Шупяк («Березинський»), що був родом з сусіднього села Лішкова. 

Медсестрою працювала дівчина на псевдо «Зіна», а ройові мали псевда: «Діброва», «Вишня, «Чорнота», «Мороз».

В селі Гільче під час бою курінний «Ягода» загинув, там же його і поховали. Після смерті «Ягоди» його заступив командир на псевдо «Прірва».

Курінний «Ягода» був вмілим, розумним і сміливим командиром, по всій Холмщині лунала слава про його героїчні дії, і співалась пісня:

По Холмщині понад тихим Бугом,

Де чайка об воду черкає крилом,

Там пісня лунає про Ягодудруга,

Там слава про нього літає орлом.

До бою правого, до бою вставаймо,

Бо пімсти жадають повстанські серця,

Про Ягоду пісню в бою заспіваймо,

Про Ягоду – батька, героя, борця!

Моя участь у бойових діях з 1945 по 1947 рр. була наступною. В жовтні 1945 брав участь в акції на польську поліцію в місті Тишовці, під час якої був поранений в руку. Тоді ми здобули у ворога медикаменти та харчі. У квітні 1946 року ми провели успішну засідку своїм підвідділом на польське військо на шосе Грубешів – Варешин, де було спалено 19 ворожих автомашин та знищено одну танкетку (з допомогою протитанкової рушниці ПТР), було здобуто багато зброї.

На початку травня 1946 року була проведена акція на містечко Варяж, де розміщувався великий гарнізон поляків. В акції брав участь курінь повстанців і боївки з навколишніх сіл. Під наш приціл потрапив ворожий гарнізон, котрий розміщувався у великому будинку жида – доктора Гангеля і в прилеглих до нього будинках. В цьому бою ми використали німецьку трофейну ракету ФАУ1. Після успішного проведення цієї операції, на другий день польські відділи провели масову облаву в Шмітківському лісі, що за 10 кілометрів від міста Варяж, напавши на криївку роя «Діброви». Внаслідок цього загинули всі бійці роя, за винятком бійця на псевдо «Андрюша», який одержав контузію. Наш рій ройового «Мороза» в той час знаходився також у цьому лісі, в криївці, але на самій окраїні, і, мабуть, через це уцілів. В рою «Діброви» були бійці, які перейшли на сторону УПА з Червоної Армії, і всі були в радянській уніформі. Їхній сміливості і відвазі в боях не було рівних. 

Загибель роя «Діброви» був для нас великою і тяжкою втратою. Полеглих бійців поховали в селі Варяж. Після такої трагедії підвідділ СБ командира «Дуди» більше не переховувався в криївках, а після кожної акції відходив за повітове місто Губешів і в польські села.

В кінці травня 1946 року загони УПА здійснили атаку на повітове місто Грубешів. Надранок, коли вже світало, відступаючи з Грубешова, розвідка донесла, що в наш бік наближається військова колона на автомашинах. Перетявши поспіхом придорожню смугу лісопосадки, ми вийшли на чистий терен, де за метрів п’ятсот виднівся Метелинський ліс. Неподалік від лісу поляки розпочали бойові дії. Повстанці залягли на краю лісу. Бій тривав цілий день під постійні кулеметні черги як з одного, так і з другого боку. І сьогодні бачу картину цього запеклого бою, в якому ми вистояли. Через шість днів рій ройового «Мороза» прибув на місце цього бою. Там ми познаходили тіла загиблих повстанців, серед яких був і мій брат на псевдо «Гармаш». Перевезти тіла на цвинтар і поховати їх похристиянськи було вже неможливо. Тіла розклалися. Ми поховали їх на окраїні того ж лісу, віддавши честь і шану, помолившись за них.

В червні 1947 року командир «Дуда» провів сміливу операцію на село Хоробрів, створивши видимість нападу на ворожий гарнізон, який там перебував. Польський гарнізон в паніці кликав допомогу з містечка Варяж. Ми вчинили засідку в яругах над дорогою, неподалік Варяжа за селом Ошів. Добре спланована акція принесла бажані результати: ми закидали гранатами три машини з польськими вояками і знищили їх автоматним вогнем.

В серпні 1947 року під час проведення засідки на польське військо між селами Долгобичем і Варешином був смертельно поранений славної пам’яті командир підвідділу СБ «Дуда». Ми поховали його в рідному селі Сиховичах. Від цієї тяжкої втрати командирагероя ми довго не могли отямитись. Після нього підвідділ очолив заступник командира на псевдо «Гонта». З того часу наші бойові дії практично припинилися.

В середині листопада 1947 року в лісі між селами Хоробрів та Угринів був проведений збір куреня «Вовки» (щоправда, вже не в повному складі), на якому було прийняте рішення командування про розформування куреня. На зборі виступив мужчина в цивільному одязі, пояснив ситуацію про становище в діяльності УПА на даному терені, де вже стало неможливим забезпечення харчами, одягом, розвідкою. На наступний день ми довідалися, що то був головнокомандувач УПА.

Перед повстанцями був поставлений вибір: перебиратися за кордон до Німеччини, повернутися на Україну або залишитися на території Польщі з відповідними документами та грішми. Ми з групою вояків на псевда «Новий», «Володя» (інших трьох псевд не пригадую), вирішили перейти кордон до України. Місцевий провідник провів нас до кордону, що біля села Старгорода, показав, де краще перейти річку Буг, і повернувся назад. Ми, замаскувавшись в хащах, два дні спостерігали за обходом прикордонників на території України. Визначили час і їх кількість. Ми знали про натягнутий дріт сигналізації, зорану смугу та пліт з гілля дерев. Обережно перейшли сигналізацію, зорану смугу (задом, залишаючи зворотні сліди) та пліт. 

Опинившись на протилежному боці, бігом почали віддалятись від кордону. Під час короткої зупинки прийняли рішення: розійтись двійками наліво, направо і прямо. Я з другом на псевдо «Новий» пішов через Волинь під місто Кам’янкуБузьку в село Руда над Бугом. «Новий» пішов до Кристинополя (нині Червоноград) в село Новий Двір. При допомозі переселенців зі села Варяж я направився на Рогатинщину в село Явче Бучаківського району, а згодом поїхав у Львів у пошуках роботи.

Мене упізнала і видала односельчанка Катерина Оришко. 8 квітня 1950 року мене, заарештованого органами КГБ, посадили в тюрму на Лонцького у Львові, звинувативши за ст.ст. 541а, 544, 548, 5411. Навіть не маючи відповідних доказів за вищезгаданими статтями, «особим совєщанієм» 9 квітня 1951 року я був засуджений на 10 років за ст. 5ЗЗл, як особливо небезпечний елемент і засланий в Казахстан. Звільнений за амністією 9.04.1955 р.

Цей мій спомин написаний на схилі моїх літ, тому він неповний, бо багато подій, фактів і імен вже стерлися з моєї пам’яті. Мій спомин – розповідь очевидця, воїна УПА про героїчну повстанську боротьбу друзівпобратимів, про муки і страждання нашого народу, в обороні якого і воювала армія УПА.

Я не здався і нікого не зрадив, щасливий тим, що моя участь у боротьбі з окупантами увіллялася в загальну боротьбу українського народу, і тим, що дожив до світлих серпневих днів 1991 року, коли над Україною замайорів, синьожовтий стяг і Україна стала Незалежною Державою, за свободу якої віддали своє життя кращі сини Вітчизни.

Жив з надією і дочекався того дня і тієї хвилини, коли здійснилася історична справедливість і УПА визнана воюючою стороною у Другій світовій війні.

Слава Україні! Героям слава!

Йосиф ГЛАДКИЙ (псевдо «Рекорд»), колишній воїн УПА. м. Ходорів.

Автор Голос з-над Бугу - 19 Листопада, 2017

19 квітня 1930 р. завершився комуністичним режимом процес над Українською інтелігенцією. Процес Спілки визволення України (СВУ).

Перший зліва – підсудний Сергій Єфремов. Харків, 1930. Фото: www.google.com.ua.

1930, 19 квітня – завершився сфабрикований комуністичним режимом процес над українською інтелігенцією Процес Спілки визволення України (СВУ).

Судове засідання у Харківському оперному театрі під час процесу над «Спілкою визволення України». 

Тоді на лаві підсудних опинилося 45 осіб. 254 томи справи СВУ вивчали співробітники тодішнього КДБ. Серйозних речових чи документальних доказів факту існування та діяльності СВУ суду представлено не було.

Звинувачення ґрунтувалося на визнаннях самих підсудних, вибитих з них слідчими, їхнього особистого листування та щоденниках. На підставі цих даних члени «організації» звинувачувалися у шкідництві, шпигунстві, націоналізмі, антисемітизмі, терористичній діяльності, підготовці повстання всередині країни та інших злочинах. Загалом по країні у «причетності» до СВУ було притягнуто понад 30 тис осіб.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

19 квітня 1975 р. у Франції помер Олександр Удовиченко, генерал-хорунжий Армії УНР.

19 квітня 1975р. у Франції помер Олександр Удовиченко, генерал-хорунжий Армії УНР, віце-президент УНР в еміграції, голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953-го – голова Европейської Федерації Українських Військових Організацій, міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради, автор книг «Україна у війні за державність» і «Третя Залізна дивізія».

Народився у Харкові. Першу Світову пройшов у складі російської царської армії у званні штабс-капітана.

Брав участь в українізації армії. Був начальником штабу Гайдамацького коша Слобідської України під час оборони Києва від більшовицьких військ у січні 1918-го.

У березні 1920-го сформував і очолив Залізну дивізію. Опинився у таборі для українських інтернованих у Польщі, звідки згодом переїхав до Франції. Під час Другої Світової війни як член уряду УНР заявив про підтримку антигітлерівської коаліції.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Фото. https://io.ua

Цей день в історії УПА - 19 квітня.

На фото. 1. «Марта» - Курчак Савета Миколаївна. Машиністка окружного Проводу ОНУ.

2. «Анна» - Купчанко Сильва Діонисівна, машиністка окружного Проводу ОУН

3. «Куниця» - Ткачук Юрій Савович, станичний ОУН.

4. «Іскра»

5. «Черемшина» - Кричун Микола Пилипович. Надрайонний керівник ОУН

6. «Сувенір»- Духович Василь Семенович. Референт пропаганди окружного Проводу ОУН.

7. «Олена» - Такачук ….Саввівна.

8. «Залізняк» - керівник Путилавського районного Проводу ОУН.

1944 рік

Сотня «Вовки» УПА-Захід у сутичці з німецьким загоном біля села Повергів на Львівщині знищила 20 військових, здобуто кулемет і міномет. Загинули 6 повстанців, у тому числі чотовий «Кармелюк», ще троє поранені.

1945 рік

Загін повстанців зіткнувся з опергрупою НКВД у селі Ліщини на Дрогобиччині. В бою загинули командири сотень куреня «Сіроманці» УПА-Захід «Семен» і Василь Дюндін – «Максим», та ще четверо повстанців.

У засідці на шляху біля села Смільна на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного міліціонера і трьох бійців винищувального батальйону.

Під час облави НКВД у селі Білоголовки на Тернопільщині загинули троє повстанців.

1946 рік

У селі Поступель на Волині підпільники знищили чотирьох червоноармійців, що проводили заготівлю овочів.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Серники на Львівщині. Вчинивши збройний опір, загинули троє повстанців.

У селі Вівня на Дрогобиччині підпільники знищили заступника голови сільради і бійця винищувального батальйону.

1947 рік

У сутичці з загоном МВДу селі Звенигород на Львівщині повстанці знищили 3 військових.

Загін МВД наскочив на групу повстанців біля села Денисів на Тернопільщині. В бою знищені двоє військових, троє поранені. Загинув один повстанець.

1948 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Коростів, Корчин і Нинів Горішній на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

У селі Нижнє Синьовидне на Дрогобиччині повстанці знищили парторга МТС.

Під час сутички з опергрупою МВД біля села Пруси на Львівщині двоє підпільників знищили двох військових. Один повстанець був оточений і підірвався гранатою, інший зміг прорватися.

1949 рік

У селі Полюхів на Львівщині повстанці знищили бригадира колгоспу.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Фото. https://nepman.io.ua.

Штрихи до біографії та творчості о. Осипа Лещука.

Осип Лещук.

На жаль, ім’я письменника отця Осипа Лещука безпідставно призабуто в українській літературі. І хоч в роки незалежності нашої держави його окремі твори перевидали, з’явилися дослідження про письменника, все ж він залишається маловідомим для широкого загалу. Не всі про нього знають навіть у колах грекокатолицького духовенства, парафіян…

У житті о. Осипа Лещука були надзвичайно важливі події, які вирішальним чином свідчать про духовну атмосферу його життя, починаючи ще з дитинства. Це позначилося і на творчості літератора. Всі його твори пройняті глибоким християнським і високим українським патріотичним духом. Проза письменника – це й дослідження психології і мотивації вчинків. У ній відобразилися виключно реальні події аж до конкретних географічних назв та деталей, хіба що змінено імена героїв. Складається враження, що вона наскрізь документальна, але написана високим художнім словом. І як письменник, і як священик, о. Осип Лещук умів заглянути в душу кожної людини, розкрити почуття, переживання тих, про кого писав. Останнє особливо стосується дітей (а про них писати – найважче!), приміром, повість «Ганя».

Народився Осип Лещук 6 січня (у переддень Різдва Христового) 1894 року у с. Стаях Сокальського повіту. І перші слова, перші пісні над колискою новонародженого – це набожні слова, релігійнодуховні розмови, колядки, щедрівки. А помер у день Успіння Пресвятої Богородиці – 28 серпня 1949 року у сталінських таборах біля Полтави.

До ув’язнення (восени 1945 року) не погодився підписати відречення від своєї віри і дати згоду перейти з рангу грекокатолицького священика у російське православ’я. Щоденно вранці відправляв Службу Божу перед престолом Пречистої Діви Марії в церкві Святого Спаса у Раві Руській.

Отець Осип Лещук вільно володів десятьма мовами, зібрав величезну бібліотеку, яка після війни була частково знищена, а частково розкрадена.

У своїх працях, у педагогічній діяльності як катехит школи та гімназії у Раві Руській, як громадський діяч, як духовний проповідник завжди спирався на основи християнських догм, на досягнення світової науки та української історії. Основи знань отримав у Белзькій школі. Далі навчався у Перемиській гімназії, студіював науку у Віденському університеті, у Перемиській духовній семінарії та на теологічному факультеті Львівського університету. Вже у студентські роки виступав з дописами в українській пресі.

З біографії о. Осипа Лещука дізнаємося: одружився 28 лютого 1921 року, а 28 березня цього ж року отримав священичі свячення; канонічне повновладдя катехита здійснював у Раві Руській, де прослужив до 1945 року. 

Навчав і виховував молодь, хвилювався за її долю, сіяв зерна доброти, пробуджував до національної свідомості, патріотичних почуттів. У 1933 році став професором, а вже через рік отримав право носити крилошанські відзнаки – пелярину і нарукавники. Йому запропонували виїхати до США. Але о. Осип Лещук категорично відмовився, бо розумів, що він потрібний Україні, її народу, молоді.

Втрата дружини стала великою трагедією для письменника, так само, як і поразка січових стрільців. Але, починаючи з 1918 року, стрілецтво і Велика Україна залишаються для його письменницької творчості головним сюжетним джерелом, що відобразилося у 

прозових творах міжвоєнного періоду – 

«Ждала, ждала козака…», «Криваві сліди», 

«Олекса Коцур», «Зрадник», «Танець смерті», «На квартирі», «В церкві», «Американська військова місія». 

Він написав зворушливу повість для дітей «Ганя».

Особливе місце в творчій спадщині о. Осипа Лещука займає релігійна (богословська) література. 

В останні роки життя на волі він працював над написанням книг «Катехиз», «Етика», «Догматика», над підручником з вивчення Біблії, був сповнений багатьох інших задумів. До початку Другої світової війни вийшли друком дві його книжки з богословської сфери – «Християнське виховання молоді» та «Вишкіл кандидатів Марійських дружин».

Отець Осип Лещук був надзвичайно працьовитою людиною. Привчав до праці й інших.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст.

Автор Голос з-над Бугу - 2 Лютого, 2017

19 квітня 1900р. народився Обаль Петро Павлович - Український живописець і графік (с.Ободівка, Підволочиського р-ну).

Живописець і графік Петро Обаль народився 

19 квітня 1900 р. в с. Ободівка (нині – в складі с. Лозівка Підволочиського району). Змалку захоплювався малюванням. Батько не перечив синовому захопленню, але й не заохочував його.

Петро Обаль не став хліборобом, хоча батько залишив йому в спадок 2 морги поля. Хлопець прагнув вчитись і вступив до гімназії. Перша світова війни припинила науку. Разом із січовими стрільцями П. Обаль опинився у таборі для полонених у Тухолі. Вдалося вижити. П. Обаль мріяв здобути професійну освіту, багато малював. У Львові він деякий час брав уроки у скульптора Андрія Коверка.

У 1921 р. П. Обаль став учнем Краківської Академії Красних Мистецтв, яку в 1925 р. успішно закінчив одразу за двома спеціальностями – художника і педагога.

Проте нелегко було українцеві в Польщі дістати відповідну працю. Саме тому він потрапив на польське Помор’я, де викладав у загальноосвітніх школах у містах Старограді та Гневі.

Перші довоєнні роки почувався щасливим, бо поруч була сім’я, захоплювала робота з молоддю. Він працював у Помор’ї до початку війни. Багато й захоплено малював. Вважав себе пейзажистом.

Одна з таких робіт “Мадонна” – Пречиста з України. Шляхетні кольори цього твору з часом вибухнуть дивними язичеськими барвами в численних пейзажах, які знавці мистецтва назвуть “колоритом Обаля”. Художник захопився графікою, зокрема ліноритом. Картина “Місто Староград”, що експонується в Національному музеї у Львові, виконана в цьому стилі. Після війни сім’я Обалів змушена була виїхати з Помор’я до Кракова. Петро Обаль хотів повернутись у рідні краї, але не зміг. Пощастило влаштуватися на роботу на Лемківщині, спочатку в селі, а згодом у Сяноцькій торговельній школі. Пізніше був призначений у Стрийську гімназію.

Після війни П. Обаль викладав малювання у школах міста Стрия, коли був заарештований за безглуздим звинуваченням в “измене Родине” і засуджений на 10 років. 25 листопада 1957 р. реабілітований.

До війни твори П. Обаля виставляли у Львові, Берліні, Відні, Чикаго, після війни – у Києві, Братиславі, Ряшеві, Ульяновську. Перша персональна виставка творів митця відбулася 1940 р. в Стрию. У Тернополі виставка його робіт була влаштована у 1966 р., вдруге експонувалась у Краєзнавчому музеї в 1989 р. Помер Петро Обаль 26 травня 1987 р. в Стрию.

Живопис П. Обаля – це насамперед польські й прикарпатські краєвиди, для яких притаманна декоративність (“Лемківські ниви”, “Захід сонця”, “Дорога в полі”, “Дими”, “Золоте Поділля”). Дві останні свого часу придбав Тернопільський краєзнавчий музей. У доробку художника також портрети “Студентка”, “Діти”, “Автопортрет”. Значний вклад П. Обаля в українську графіку. Його дереворити та ліногравюри відзначаються композиційною вишуканістю й глибоким емоційним насиченням образів (“Робітник”, “Безробітні”, “Дроворуб”, “У світ”, “В задумі”).

Джерело.https://tobm.org.ua/obal-petro/

Для перегляду натисніть на картину.

Як польські поліцаї спалили село Корків. Розповідь уродженки села. (Надія Марцинюк).

Після Великодня, коли вже поорали і посіяли, напала на Корків велика група польських поліцаїв. Вони спалили все село, били людей та грабували майно. Закрили в хаті війта Харка Кіндрата і його дружину і вони живцем згоріли.

Розповідала уродженка Коркова Марія Панченко, що вона пам’ятає, хоч була ще малою дитиною, як горіло село. Діти були в той час в школі на уроці, двері поліцаї підперли колодою, щоб не вийшли з класу і підпалили. Коли вчителька побачила, що вже вогонь біля дверей, почала молитися разом з дітьми і тут одна дівчинка сміливо підбігла до вікна розбила скло і всі діти врятувалися.

Ці акції проти жителів Забузької зони проводила польська поліція разом з загонами НКВД. Село Корків було патріотичним, 8 стрільців воювали в УПА: Володимир і Ярослав Кохани, Ярослав Кисіль, Павло Красій, Євген Поліха, Петро Пелех, Володимир Гуменюк, Федір Якимчук. Троє останніх загинули в боротьбі за незалежність.

Коли село спалили, то розлетілися люди, як птахи, по світу, позбувшись найнеобхіднішого, що нажите було тяжкою хліборобською працею. Корківці живуть в Америці, Польщі, Франції.

Тепер на тому місці, де було село, – поле, а річка, на якій працювали млини, стала вузьким рівчаком. Лише одна липа, що росла посеред села, лишилася з тих вже далеких часів. Ні у кого не піднялась рука, щоб її зрубати. Біпя неї уродженці Коркова в 1995 році встановили хрестпам’ятку з таким написом: «Тут було село Корків, знищене в 1946 році польськими шовіністами».

Час спливає, все менше залишається очевидців тих страшних подій.

Наші нащадки повинні знати про трагічні часи, які пережили наші батьки і діди. Ми повинні пам’ятати про вбитих, замучених, спалених живцем мешканців сіл Корків, Городиловичі, Іваньки, Луцьки, Безуїв, Новий Двір, Клюсів, Павловичі, Гори, Маджарки, хуторів Леменин, Калинівка, Бродюки.

Хай гіркі уроки історії не повторяться ніколи. Будьмо патріотами, бережімо свій край, рідну землю, не дозволяймо ні східним, ні західним сусідам втручатися в наше життя.

ПРО СЕЛО КОРКІВ

Там у полі на роздоллі вітерець гуляє

І під липою старою не раз спочиває.

І йому старенька липа розказує тихо,

Про село, яке було тут і воєнне лихо.

Мальовниче, на горбочку село невеличке,

Школа у нім і читальня, а в долині річка.

Пам’ятає людей липа, що колись тут жили.

Сильні духом, патріоти, рідний край любили.

Як цвіли сади весною буйнимбуйним цвітом,

Розлетілись з нього люди, як птахи по світі.

Ворог вщент спалив село, все пусткою стало.

– Тільки я, – говорить липа, – тут одна зосталась.

Вітер слухає, зітхає, співчуває липі,

Сумно їй і одиноко без людей тут жити.

Хрест на пам’ять про село поставили люди,

Та краси, яка була тут, вже, мабуть, не буде.

І стоїть хрест біля липи сумно серед поля,

Не судилось садам цвісти, обминула доля.

Ну, а літом буйним цвітом липа розцвітає

І людей чекає в гості, надій не втрачає.

Вже не молода та гарна, розлога й висока

Це жива єдина пам’ять серед плину років.

Не ламають її гілля ні громи, ні грози,

Обминають буревії й тріскучі морози.

Та птахи до неї в гості часто прилітають

І піснями в густій кроні липу звеселяють.

А вітрець у чистім полі колише пшеничку

На тім місці, де стояло село невеличке.

ЗНИЩЕНА ПАМ’ЯТЬ

Ростуть ще липи край дороги,

Бо там колись було село.

Та в 46тім час тривоги

Із димом в вічність відійшло.

Лишилось в полі лиш дві липи

Немов сестрички обнялись.

Пережили і страх, і лихо,

Не знищив ворог їх колись,

На добру згадку діти і внуки

Отого зниклого села

У перші незалежні роки

Там біля лип звели хреста.

Огородили, освятили,

Щоб люди пам’ять берегли.

Та липи нелюди спилили

І огорожу розтягли,

Такі тепер жорстокі люди,

Та де їх совість, та проте

Вони і каятись не будуть,

Що посягнули на святе.

Чому ми, друзіукраїнці,

В своїм квітучому краю,

Не вороги і не чужинці,

Так пам’ять нищимо свою.

Надія МАРЦИНЮК, мешканка Червонограда, член літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт» м. Червоноград.

Автор Голос з-над Бугу - 2 Червня, 2017

Цей день в історії УПА — 18 квітня.

Невідомі повстанці. Карпати. /Тиждень.ua

1943 рік

У засідці біля села Скулин на Волині повстанці спалили легковий автомобіль і знищили одного німця.

1944 рік

У селі Москалівка на Тернопільщині повстанці знищили трьох бійців Червоної армії, здобули «Катюшу» і міномет. Однак незабаром підійшла опергрупа НКВД, у бою трофеї були втрачені.

1946 рік

Троє воїнів сотні «Тигри» УПА-Захід у сутичці з загоном МВД у селі Товмач на Львівщині знищили лейтенанта і двох військових.

У селі Гаї-Дітковецькі на Львівщині підпільники знищили трьох радянських активістів і захопили заступника голови райвиконкому.

Біля села Ратно на Волині повстанці обстріляли два автомобілі. Знищені 4 червоноармійці.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Шибалин на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір, останніми патронами застрелились усі повстанці, що перебували в бункері.

У засідці в селі Пістинь на Станіславщині сотня «Сурма» УПА-Захід знищила 5 військових МВД і голову сільради, який був агентом спецслужб.

У селі Люча на Станіславщині повстанці захопили в полон дільничного МВД.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Волцнів (нині Заріччя) на Дгоробиччині. В бою, що зав’язався, повстанці знищили трьох військових, одного поранили і всі змогли прорватися.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Поршна на Львівщині та Кустин на Рівненщині повстанці знищили двох військових.

У зіткненні з загоном МВД у селі Бандрів на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Петрович.

У райцентрі Жовква на Львівщині повстанці знищили двох провокаторів, що видавали себе за воїнів УПА.

1949 рік

У селі Новиця на Станіславщині підпільники сільраду і знищили телефонне обладнання.

У селі Данилівка на Тернопільщині повстанці поранили уповноваженого райконтори міністерства заготівель.

1950 рік

Під час сутички з опергрупою МВД у селі Коростенко на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Андрій Шукатка – з когорти нескорених. Спогади - розповідь.

Невідкладність, актуальність, науковоісторична і політична необхідність записування і сумлінного опрацювання бодай коротких біографій усіх без винятку людей, які полягли в боротьбі за державну незалежність України від кінця 1930 років до розвалу СРСР, зрозуміла кожному нашому співвітчизникові. Окреслений період у цьому аспекті має ту специфіку, що вичерпних відомостей про полеглих патріотівсамостійників не змогли зберегти через півстолітній окупаційний терор і систематичне переслідування ні самі учасники руху та їх рідні і симпатики, ні противники. Значна частина архівних джерел була знищена колишніми спецслужбами імперських репресованих органів або відправлена в Росію вже після проголошення незалежності України. Отже, рятувати і то дуже оперативно треба те, що залишилось. Із тих архівних джерел, які мені вдалося зібрати про мого стрийка Андрія Шукатку, учасника визвольних змагань на Дрогобиччині, Стрийщині та Сколівщині, хочу розказати і поділитися на сторінках газети «Голос знад Бугу» з нагоди 76ої річниці створення Української Повстанської Армії.

Андрій Андрійович Шукатка народився 18 вересня 1918 року у с. Побук Стрийського повіту Станіславського воєводства (нині Сколівський район) – видатний керівний діяч Організації Українських Націоналістів. Початкову школу закінчив в с. Побук у 1930 році. В 1931ому вступив до Стрийської гімназії, де провчився шість років. На початку сьомого класу його виключили «за політичну діяльність». У 1938 р. відбув організаційну практику в філії товариства «Просвіта» в м. Сколе, а наступного року його зараховано постійним організатором Повітового кружка «Рідної школи».

З 1935 р. Андрій Шукатка – член ОУН. Брав участь в організації націоналістичних структур району.

Після приходу «радянських визволителів» в Галичину, у вересні 1939ому Андрій Шукатка перейшов на нелегальне становище. В архівних документах НКВД Дрогобицької області від 20.05.1940 р. значиться, що А. Шукатка був заступником керівника окружної екзекутиви Організації Українських Націоналістів.

З 1941 року – Окружний Провідник ОУН Дрогобицької області. Протягом 1941 року займався розбудовою структури ОУН на Дрогобиччині. Із початком німецькорадянської війни Андрій Шукатка«Шрам» перебуває на посаді провідника ОУН Дрогобицької області.

Виголосив промову 20 липня 1941 року в Стрию у парку Йордана з приводу святкування проголошення Акта Незалежності Української Держави від 30 червня 1941 р. Брав участь у ІІ Великому Зборі ОУН як один із 16 делегатів – крайовиків, який проходив з•1 по 4 квітня 1941 р. у Кракові після розколу ОУН в лютому 1940ого.

На початку 1942 року за рішенням Головного Проводу Андрій Шукатка«Шрам» у складі похідних груп вирушив на Чернігівщину для пропагандистської роботи. Там брав активну участь у розбудові місцевої організації як член Київського проводу ОУНБ Андрій Савченко«Гліб».

У Сумах Андрій Шукатка був членом обласного Проводу ОУН, представником з «центру ОУН», керував організаційною роботою як інструктор зі створення місцевих осередків ОУН. При цьому Андрій Савченко«Гліб» у кількох документах визначається як зверхник Сапуна. Савченко – це Шукатка.

Семена Сапуна, Андрія Савченка «Гліба» та інших оунівців було заарештовано 7 жовтня 1942 року в м. Суми.

Основний склад підпілля ОУН на Сумщині розстріляно і спалено на території тюрми.

Сім’я Андрія Шукатки була репресована органами НКВД.

Рішенням Сколівської районної ради №571 від 9 серпня 2018 року видатному керівному діячу ОУН Андрієві Шукатці було надано звання Почесного громадянина Сколівського району і нагороджено символічною медаллю посмертно. Урочистості відбулися 23 серпня 2018 року.

Богдан ШУКАТКА. м. Сокаль.

Автор Голос з-над Бугу - 27 Жовтня, 2018

18 квітня 1918р. створено Товариство Червоного Хреста України.

Товариство Червоного Хреста України виникло в період Першої світової війни за ініціативи Маріїнської громади сестер милосердя Червоного Хреста, яка вже чотири десятиліття надавала благодійну медичну допомогу мешканцям Києва.

15-18 квітня 1918-го в українській столиці відбувся з’їзд, на якому й було створено Товариство Червоного Хреста України. На форум зібралися активісти руху, представники медико-санітарних організацій Союзу земств і Союзу міст. Коло діяльності організації було доволі широким: допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів і дітей-сиріт, боротьба з голодом та масовими епідеміями – створювалися лазарети і госпіталі, пункти харчування і будинки для безпритульних, протитуберкульозні та венерологічні диспансери, станції боротьби з малярією. За ініціативи Товариства Червоного Хреста України будувалися громадські пральні і лазні, засновувалися фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки та магазини санітарної гігієни. В роки голоду 1921-1923 рр. організовувалися безкоштовні їдальні, селянам роздавалися продовольчі пайки.

Гуманітарним напрямком своєї діяльності організація безперешкодно займалася всього 5 років. Від 1923-го Товариство почало здійснювати військово-санітарну підготовку населення до захисту держави. Відтак головним стає не гуманітарний, а військово-оборонний напрямок діяльності. А в 1938-му постановою Ради Народних Комісарів у Червоного Хреста України відібрані всі належні йому заклади. Самостійність організації було повністю ліквідовано і в подальшому вона сприймалася як одна з ланок державної системи охорони здоров’я.

Президентським указом 28 жовтня 1992-го Товариство Червоного Хреста України визнано єдиним Національним Товариством Червоного Хреста на території України, уповноваженого сприяти органам влади в їхній діяльності в гуманітарній сфері.

Зараз Товариство Червоного Хреста України є учасником Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та налічує понад 6 млн. активістів та прихильників.

Джерело.https://uinp.gov.ua

17 квітня 1917р. у Києві відбулося свято "Перших квіток", ініційоване Українським військовим клубом ім. гетьмана П. Полуботка, на яке зібралося майже 10 тисяч вояків Київського гарнізону. Тут було оголошено про створення із солдатів-добровольців Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького.

Старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б.Хмельницького на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.

24 (11) березня 1917 року військове віче (1000 солдатів і офіцерів) ухвалило організувати Український охочекомонний (добровільний) полк.

На початку квітня (за ст.ст.) на етапно-розподільному пункті в Києві зібралося близько 3 тис. солдатів-українців, які заявили командуванню Київського військового округу (КВО) про своє бажання утворити 1-й охочекомонний піший полк ім. гетьмана Б.Хмельницького.

Їхнє рішення зустріло різко негативне ставлення як з боку командування КВО, так і представників російських партій в київських радах.

28 (15) квітня вимогу солдатів-українців підтримала Українська Центральна Рада. Організацію українського полку відстоювали представники Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. Саме завдяки наполегливій праці Клубу Полуботка і було сформовано цей полк.

18 квітня 1917 року на влаштованому клубом святі, в якому брали участь частини київського гарнізону і солдати-українці з розподільного пункту, останні проголосили себе Першим українським козацьким ім. гетьмана Б.Хмельницького полком на чолі з обраним ними командиром штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком.

Поки тривали переговори з командуванням КВО, у казармах на вул. Васильківській розпочалося формування полку — організовано сотні та обрано старшин. Після поїздки делегації українців до командування Південно-Західним фронтом ген. О.Брусилова 4 травня (21 квітня) було отримано дозвіл на формування охочекомонного українського полку, але в київському гарнізоні мали залишитися тільки 500 осіб. 

Перший Український військовий з'їзд 1917 підтримав формування першої української військової частини, вимагаючи зарахувати до її складу всіх 3200 осіб, що записалися до полку, і призначив командиром полковника Юрія Капкана.

Структура полку відповідала зразкам російських полків того часу: складався з 4 куренів (батальйонів) у складі 4 сотень кожний, кулеметної сотні, відділи піших та кінних розвідників, відділ зв'язку, господарська сотні й медчастини.

Наступне військове формування Перший Сімферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка був створений в Сімферомолі 24 квітня 1917 року 

Джерело. 

Так творилася Українська революція

О. Й. Щусь. Богданівський Полк[недоступне посилання з] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 312. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.

Виступ полуботківців.

Бій за Київ: Петлюра проти Муравйова.

http://vijsko.milua.org/i1_3.htm

Славетний командир «запорожців».

Липинський В'ячеслав Казимирович - Український історик, політик, соціолог, історіософ, громадський та державний діяч.

В’ячеслав Липинський (1882-1931р.) автор «Листів до братів-хліборобів», праці «Шляхта на Україні». Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Втім, Чикаленко тут же додавав: «Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі».

Події 1917 року 35-річний офіцер кавалерії Липинський зустрів у Полтаві – він марно намагався сформувати український кавалерійський полк і передати у розпорядження Центральної Ради – соціалісти йому прозоро натякнули, що не потребують його послуг.

Натомість він був свідком «української вольниці», коли майже 17 тисяч непідвладних нікому солдатів громили місцеві погреби зі спиртним, п’яні як чіп солдати лежали на вулицях і в канавах, а ті, хто тримався на ногах, займалися погромами і грабежем – обікрали навіть місцевого прокурора і Музей Полтавської битви. До всього по місту їздили броньовики і стріляли по погромниках. Після цього Липинський ще більше утвердився в думці, що «Україна демократична – це фікція!».

На Полтавщині В’ячеслав Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919).

Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції.

Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі.

****

Помер 14 червня 1931 (49 років) Перніц коло Відня, Австрійська Республіка туберкульоз.

****

У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинськогого)

Джерело.1.https://galinfo.com.ua/news/5_kvitnya_narodyvsya_vyacheslav_lypynskyy_361604.html

*******

Джерело. 2.http://www.nbuv.gov.ua/node/4796

17 (18) квітня 1882 народився В’ячеслав Липинський, Український історик, громадсько-політичний діяч, публіцист, ідеолог консервативного напряму в українській суспільно-політичній думці й основоположник державницького напряму в українській історіографії, засновник українського монархічного руху. Дійсний член НТШ (1914). Закінчив 1-у класичну Київську гімназію (1902), філософський факультет Яґеллонського університету в Кракові (1908), навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві (1906–1908). Видавав часопис «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909–1910) і альманах «Z dziejόw Ukrainy» (Краків, 1912). Учасник 1-ї світової вій­ни у складі російської армії (1914–1917). Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), повноважний міністр і посол Української Держави гетьмана П. Скоропадського та УНР у Відні (1918–1919). Відтоді – на еміграції в Австрії. Співзасновник Українського союзу хліборобів-державників, автор його програмного статуту та організаційного регламенту (1920). Один із засновників Українського вільного університету в Празі. Редактор і дописувач журналу «Хліборобська Україна» – головного ідеологічного органу українського консервативного руху. Завідувач кафедри української державності Українського наукового інституту в Берліні (1926–1927).

1930 заснував «Братство українських класократів-монархістів». Діяльність Липинського у галузях науки, політики та ідеології поділяють на два основні етапи: 1905–1910 він був польським монархістом і чільним представником польського територіального патріотизму, від 1915 і до кінця життя – українським монархістом. Липинський вважав найбільш придатною формою правління для України класократію з правовою, обмеженою законом монархією. Він пояснював це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. Ідеологія Липинського відіграла значну роль в утвердженні ліберально-демократичних принципів і поборюванні тоталітарних тенденцій в українській політичній думці.

Трагедія в школі у селі Пискоровичах. 17-18 квітня 1945 року. (автор: Ожга Марія). Розповідь 2.

Місцева школа с. Пискоровичі. Саме на її подвір’ї відбувалися розстріли

Школа в Пискоровичах належить до найстарших існуючих архітектурних об’єктів цієї місцевості. Шкільний будинок, в якому містилася тільки однокласна школа, було збудовано ще у 1876 році. У міжвоєнному часі на базі старої школи збудовано гарний і великий будинок, який стоїть до сьогоднішнього часу. Будували його при великому заангажуванні тодішніх пискоровичан етапами: в 20-х роках партер, а в 30-х – поверх. В останні роки будинок школи в Пискоровичах належно відремонтовано, замінено також покрівлю шкільного даху. Бляха, яку нещодавно знято, пам’ятає передвоєнні часи, як рівно ж трагічну історію села періоду Другої світової війни. На ній є частково полютовані сліди від пострілів зі зброї. Фрагменти цієї бляхи зберігаємо в шкільному історичному музеї. Сліди від пострілів є також у балках і кроквах даху. В будинку школи 17 квітня 1945 року мала місце масакра місцевого українського населення. У вихорі війни, переселень і людських трагедій важко було встановити точне число загиблих. Після війни декілька разів рахували жертви терору в Пискоровичах. Оцінюється, що в школі загинуло біля 158 осіб, які були приготовані на виїзд до України. На загал, у ході проведеної трьома етапами у 1945 році акції супроти українського населення, на терені села Пискоровичі, стратило життя понад 500 осіб, у тому числі близько 350 мешканців Пискорович.

Акція в школі у Пискоровичах була запланована і здійснена польським підпіллям, зв’язаним з організацією NOW (Національна військова організація). Тут загинули мешканці від рук польської партизанки. В школі перебувала т. зв. «російська охорона», яка складалася з декількох солдат і представника Тимчасового уряду Республіки Польща. Вони записували українське населення, яке зголосилося на виїзд до України у відповідності з репатріаційною угодою. Молоді, старі українці, цілі родини згромаджувалися тут, шукаючи захисту. По селі безперервно кружляли озброєні групи і вбивали людей, обкрадали майно. Не було сенсу довше скриватися. Як випливає з архівних документів, зібране в школі населення було приречене на смерть, для нього не було альтернативного шляху виходу.

Масакру населення в школі здійснено вночі 17 квітня 1945 року. Будинок було оточено суцільним кордоном так, щоб ніхто не вирвався живим. Потім підійшов посланець коменданта округи і поставив охороні ультиматум: або вони опустять те місце, або школу замінують разом із зібраним там населенням. Російські солдати виїхали з села в сторону Сіняви наданою для цієї мети підводою, а в школі тоді розпочалася стрілянина.

Найбільше забитих людей лежало внизу у залі у старому будинку школи. Стос помордованих був за пічкою, там було дуже багато людей, молоді, малих дітей загорнутих хустками. Серед забитих лежала молода мати, тримаючи притулених до себе двоє дітей, голівки яких були прострілені кулями. Інші забиті лежали в коридорі, на дерев’яних сходах, а також на горищі. То власне ті малі отвори в даху відображають трагізм тих днів. Одному хлопцеві вдалося сховатися в дерев’яній стелі між дошками і врятувати своє життя, хоч стріляли до нього через дошки. Коли пізніше, по багатьох годинах, він вибрався звідти, мав прострілену ногу і весь був немов скупаний у крові. Мала дівчинка загубилася десь на поверсі між тими, що втікали. Коли закінчилася стрілянина, вона скотилася сходами вниз і дрижала цілим тілом від страху. Один з виконавців цієї акції дозволив їй піти додому, дарував їй життя. Інша молода українка, що була одягнута в червоний кожушок, так дуже хотіла жити, так голосно благала про милосердя. Її довго тримали в коридорі, потім випровадили назовні зі школи. Однак після закінчення акції її знайдено в лежачому положенні в коридорі без одягу серед забитих. В купі помордованих вижила ще одна жінка. Ця подія залишила у її психіці незворотний слід, не могла про це оповідати. На шкільній площі також були забиті, серед них конала українська вчителька, яка просила смерті; перед школою була група забитих чоловіків, які тієї ночі були на сільській варті.

Школа в Пискоровичах – це місце трагічного масового злочину над беззахисними мешканцями цього села, багато з них втратили тут своїх близьких.

Було призначено декілька чоловіків, щоб спрятати тіла помордованих. Драбинястим возом вони звозили жертви і скидали до двох великих безіменних могил. На одній з них в 60-их роках, після багатьох просьб у повітовій владі, поставлено пам’ятник, про другу могилу свідчать тільки поодинокі покладені на траві квіти. (В жовтні 2005 року за участю митрополита УГКЦ у Польщі Івана Мартиняка було посвячено, споруджений за громадські кошти, на цій могилі пам’ятник.) Пан Братек А., який перевозив тіла помордованих у школі, оцінював число забитих в школі на біля 190 осіб. У другій могилі поховано коло 80-ти осіб, звезених з полів, ровів, з-над Сяну. Мешканці Пискорович переносили таємно на плечах забитих людей. Через декілька днів жінкам, які мешкали навколо школи, наказали мити підлоги, стіни і стелю, що були забризкані кров’ю, а також і назовні, де кров текла струмочком аж до дороги. Після цього всього довго панувало переконання, що в школі щось страшить, що вночі бачили незвичне світло.

Подією у школі не закінчився терор, що його пережили мешканці Пискорович у 1945 році. Надалі лютували озброєні групи, вбивали і грабували. Село мало вигляд побоїща: розкидані перини, вбрання, горшки, порозбирані вози; літера «Р» на огорожі або дверях будинку означала – тут мешкає поляк і служила захистом.

Після трагедії в школі двох молодих хлопців вибралися пошукати своїх батьків. Не знали точно, де вони переховуються, чи випадково не були у школі. Значна частина пискоровичан скривалася над Сяном в Уйстю, там мали нашвидкуруч збудовані криївки, викопані в межах ями, там палили вогнища, щоб зігрітись. Коли чули постріли, люди розбіглися поміж заростями, втікаючи над Старою поруч з сьогоднішнім Іглополем в сторону Любені.

Хлопцям поміж серією пострілів вдалося втекти до Піган, де тимчасово сховалися у знайомих. Повертаючись додому, на краю села зустріли чоловіка, що втікав в напрямку Халупок, бо хвилю перед тим на подвір’ї забили його родину. Він сказав їм, щоб вони де-небудь сховалися, бо в селі стріляють. Хлопці зайшли до одного з будинків на Ріках, господар дав їм поїсти, бо були дуже голодні, однак був безпомічним, на ліжку лежала забита людина, бо хвилю перед тим у його будинку стріляли, йому вдалося сховатися.

Як тільки наближувалась якась група до обійсть, люди ховалися на горищах, в стодолах. З будинків крали все, одяг, харчі, меблі, глумилися над образами.

Хлопці перебігли між хатами, хтось їх зупинив і порадив, щоб не йшли додому, тому що там якраз є облава. З-за кущів побачили вибиті вікна у своїй хаті, на подвір’ї крутилися якісь люди, забирали корову й інші речі. Картина з війни, яку зареєстрували їх молоді уми, назавжди запала у їх пам'ять.

Майже в кожному з господарств розігрувалася трагедія. В одному з них, коли озброєна група прийшла по батька родини його донька, молода дівчинка, закривала його від ударів. Забили її орчиком від воза.

До іншого дому прийшли озброєні і перешукали помешкання з наміром виконати запланований вирок. Знайшли приреченого в стодолі, застрілених його і маму поклали на віз і вивезли до Сяну. Трагедію цієї родини закодував у своїй пам’яті тоді семирічний хлопець. Одна з мешканок Пискорович чудом уціліла над Сяном. Будучи малесенькою дитиною, лежала поруч забитої мами, поки не знайшов її хтось із знайомих і приніс додому.

Озброєна група переїжджала селом на підводі, і в цей час надійшов молодий хлопець. Хтось з озброєних заговорив до нього, і він відповів по-українськи, бо так розмовляли в його домі. Без роздуму пролунав постріл, і хлопець полетів до рову.

Група «Кудлатого», який протягом певного часу був господарем ситуації в Пискоровичах, замордувала посеред дня семи особову родину, а малу дитину розшматували в шухляді.

На одному з подвір’їв до сьогодні спочиває шестеро осіб: матір забито при кухні, старшого хлопця застрелено, а молодший сховався в коморі. То він пізніше допомагав у похованню родини.

Багато людей, які поверталися з німецьких таборів, загинуло на поромі в Жухові, коли вже закінчилася війна.

Масакру і терор цивільного населення – ось що зазнали Пискоровичі в 1945 році. Ті події мали незаперечний вплив на молодше покоління того села. Ті, що залишились живими, швидко вчилися польської мови, декотрі назавжди скрили своє походження.

Працюю серед молоді і спостерігаю їх молодечі ідеали та прагнення. То добре, що так багато молодих людей є проти національних чи расових чвар. Гарно відновлена школа в Пискоровичах сьогодні є одним з найгарніших будинків – пам’яток нашого села. Слід пам’ятати, що спорудили його передвоєнні мешканці Пискорович.

Марія ОЖГА.

На основі інтерв’ю з старшими мешканцями Пискорович і Жухова.

Ярославщина. Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів, 2009.

опубліковано 21 жовт. 2011 р., 09:07 Степан Гринчишин.

Фото. https://lysty.net.ua