Загальна кількість переглядів!

неділя, 9 травня 2021 р.

ПЕТРО ПОСТОЛЮК засновник видавництва "Червона Калина" у Львові.

Останній командир Легіону УСС, тоді сотник, потім – генерал Осип Микитка і його ад’ютант хор. Петро Постолюк.

ПЕТРО ПОСТОЛЮК народжений 10 липня 1894 року на Золочівщині у Західній Україні, середню школу скінчив у Золочеві, у 1914 році вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців і з ним перевів усю визвольну війну аж до 1920 року. Був ад'ютантом командира УСС сот. Микитки. Був важко ранений.
У роках 1920-23 студіював філософію в університеті у Відні, що його скінчив, склавши іспит на вчителя середніх шкіл. (2 семестри пораховано йому за участь у війську під час війни). Повернувшись до Львова, скінчив ще торговельну школу, виспеціялізувавшись у книговодстві. Став керівником адміністрації часописних і книжкових видань пресового концерну Івана Тиктора і з гуртком колишніх військовиків заснував В-во "Червона Калина" у Львові, що вславилося своїм "Літописом Червоної Калини" та книжками з провідною ідеєю — ширення культу збройної сили.
На еміґрації у Кракові за Другої світової війни був директором Українського Видавництва, заснованого тамошнім Українським Центральним Комітетом. На еміґрації в Америці відновив Видавничу Кооперативу "Червона Калина". Впродовж 25 років працював у В-ві "Свобода" в Українському Народному Союзі. Був одним з найактивніших комбатантських діячів у вільному світі, фанатично відданий українському друкованому слову.

ВІСТІ КОМБАТАНТА
***

Петро Постолюк жив у США, а конкретно у Джерзі Сіті жив основник і директор того видавництва "Червона калина" Петро Постолюк.

Сам він активний учасник визвольної боротьби — юнаком вступив до Легіону УСС-ів. У наступі на кадетську школу у Львові в листопаді 1918 р. він був ранений і пролежав довший час у лікарні. Але видужавши, знову зголосився до активної військової служби й перебув у рядах Української Галицької Армії до кінця війни.

Закінчивши після війни філософічні та торговельні студії, Петро Постолюк посвятився всеціло видавництву “Червона Калина” і був одним з найбільше активних і загально відомих у нашій громаді колишніх військовиків.

Після 2-ої світової війни Петро Постолюк опинився з родиною в США і поступив на працю до книгарського відділу щоденника “Свобода”. Одним з перших його громадських починів на новому місці поселення було відновлення видавництва “Червона Калина”, яке до кінця свого життя успішно провадив.
Заки появилося листопадове число “Юнака”, “Свобода” принесла сумну вістку, що сл. п. Петро Постолюк 27 вересня ц. р. (1978 р. –
прим. 100 кроків ) відійшов у вічність.

Але багато нашої молоді та їхніх батьків знають П. Постолюка не як директора видавництва, а як одного з тих членів Братства УСС-ів, що перещепили до Америки традицію вечорниць “Червоної Калини”. Згодом на цих популярних вечорницях заведено вже американський звичай т. зв. дебюту молодих дівчат. Не було, здається, вечорниць та підготовчої праці до них, у яких не брав би участи П. Постолюк. Його добрячий, теплий усміх, увічливість та поміч у всіх дрібничках супроваджували сотки нашої молоді на цей перший прилюдний “виступ”.
Хто б подумав, що саме ця людина з залізною послідовністю і непохитністю вела Видавництво “Червоної Калини” крізь усі “бурі та негоди” і дала нам у руки такі неоціненні видання, як історію “Листопадових днів” О. Кузьми, віршовану поему “Скоропад” і тепер останньо повний збірник пісень Романа Купчинського.

У вдячній пам’яті зберігаймо ім’я незабутнього Петра Постолюка — славного січового стрільця.

Джерело. https://100krokiv.info/2017/11/petro-postolyuk-uchasnyk-vyzvolnoji-vijny-i-vydavets/

"Дивізійник" ТЕОДОР ПОВІДАЙКО - 19.10.1923 - 5.07 2010 р.

Теодор Повідайко народився у селі Ясенів, повіт Броди, у національно свідомій родині. Після закінчення народньої школи, так як багато молодих людей, не маючи змоги дальше вчитися, рішив вивчити кравецьке ремесло. Після закінчення навчання став працювати як кравець.

До Дивізії вступив 6 липня 1944 р. Після рекрутського вишколу у курені зв'язку, був висланий на шоферський курс до Тельза біля Кассель. Після закінчення курсу він повернувся до куреня зв'язку і там був шофером.

Разом з другими вояками ділив долю на Словаччині, Югославії і в Австрії. Після закінчення війни, разом з побратимами, пробився до району, зайнятого англійцями, і там здався в полон. В полоні працював у варстатовій сотні, а відтак як шофер був перенесений до транспортної чоти, яка довозила харчі та інші речі для полонених.
В травні 1947 р., після ліквідації табору в Ріміні, сотня була перевезена до міста Голблінґ в Англії.

Богдан МАЦІВ
ВІСТІ КОМБАТАНТА

Сотник СТЕПАН ГУЛЯК (14. XI. 1906 - 19. І. 1979) дивізія "Галичина"

Вже від молодих літ Степан Гуляк був зацікавлений військом і при першій нагоді став професійним вояком в польській армії, в якій його військова кар'єра закінчилася арештом за націоналістичну діяльність.
Коли прийшли більшовики до Галичини в 1939 році, він перейшов до Генеральної губернії, в якій проходить різні військові вишколи. Степан розумів, що без власної сили ми не здобудемо своєї самостійности й коли німці пішли походом проти СРСР, ст. Гуляк пішов на Волинь, коли почув, що там організується наше військо. Згодом повертається до Галичини й голоситься до дивізії "Галичина", в якій проходить старшинський вишкіл та отримує ранґу поручника. Він був зв'язковим старшиною по різних вишкільних таборах.

Обнявши команду над 3-тою сотнею фюзилерів, пор. ст. Гуляк бере участь в боях під Бродами, де був ранений. Після переформування дивізії він знову командує 3-тею сотнею фюзилерів, з якою проходить бойові дії на Словаччині, Югославії та на фронті під Фельдбахом. В день капітуляції він із своєю сотнею охороняв відступ 29-го полку. Попав він в американський полон.

В Німеччині, маючи засадниче поняття про потребу власних збройних сил, диспонуючи вишколеними вояками, почалися творити групи вояків чи то як вартівничі сотні чи військові штаби, в яких сот. Гуляк брав жваву участь, бо це був час, коли конфлікт між СРСР і західніми державами міг вибухнути кожного моменту. Він також навчав гімнастики в таборовій гімназії.

Після приїзду до Канади він із своїм братом веде ресторан "Одесу" в Торонті та стає головою станиці Братства кол. вояків 1-ої УД. Фактично "Одеса" була "центром" життя Станиці де приміщувалася домівка Станиці та зустрічалися члени дивізії "Галичина" та інші.

ВІСТІ КОМБАТАНТА

субота, 8 травня 2021 р.

Чотири роки у в'язниці за вірш про Сталіна - історія мого дідуся Вознюка Анатолія. (Тарас Самчук).

Під час ув’язнення. 1951 р. Фото надане автором.

У СРСР можна було судити 14-річного юнака за політичною статтею, а для його обвинувачення використовувати як свідка 9-річну сестру. Відкриті архіви КГБ дають можливість відшукати правду про родинну історію. Тарас Самчук зі слідчої справи дізнався про те, як його дідусь – Вознюк Анатолій став жертвою комуністичного режиму.

У дитинстві мене завжди вражали спогади дідуся про "жорстоку армію" як мені тоді здавалося. Він розповідав про місце, де людей принижували та катували.
Згодом, коли я став дорослішим і мені можна було пояснити деталі, виявилося, що то була зовсім не армія, а в'язниця, а дідусь "сидів" за політичною статтею. У сімейних розповідях було багато неточностей, різне пояснення деталей, лише зараз, коли з’явилася змога переглянути архівну справу вся картина прояснилася.
Загалом, історія мого дідуся не є винятковою чи особливою, вона радше показує типову картину "найчеснішого та найгуманнішого правосуддя" у Країні Рад.
Все почалося з того, що 20 вересня 1947 р. до будинку моєї прабабусі, в с. Макотерти за 20 км. від Рівного, навідалася міліція з обшуком. Очевидно, "правоохоронці" діяли по чіткому наведенню і знали, що вони викриють "українського націоналіста".
Після ретельного обшуку знайшли необхідні речі, щоб розпочати справу: навчальну ручну гранату, "деньги националистические" гроші часів Директорії, брошуру 1941 р. "Мала історія України", дві "націоналістичні" пісні, конспект з описом гвинтівки, військовий білет червоноармійця та підсумок для патронів.

З усіх "доказів" слідчі зосередили свою увагу на двох рукописних текстах пісень ("Прощання", "Над могилою партизана") та брошурі з історії України.
Титульний аркуш брошури "Мала історія України" Фото надане автором.

Головним обвинуваченим був мій дідусь, адже всі "протизаконні" речі були знайдені в його шафі. Згідно з документами, на той час йому було 14 р. і він закінчив 6 клас школи.
Наступного дня після обшуку провели перший допит. Слідчих найбільше цікавило звідки він взяв "антирадянські" матеріали чи належить він до ОУН і чи може виказати інших учасників підпілля.
Відповіді були негативними, дідусь заперечував належність йому речей виявлений під час обшуку. Протягом декількох наступних днів відбулося ще два допити, після чого його арештвали 26 серпня 1947 р.
Під час четвертого допиту свідчення почали змінюватися, очевидно далися в знаки 10 діб проведених в слідчому ізоляторі. Я запам’ятав лише фрагменти з розповідей дідуся.
Про слідчий ізолятор в Рівному він згадував, що це була надзвичайно маленька кімната, в яку загнали понад 60 людей, місця вистачало, щоб тільки сидіти і то, спираючись один на одного.

У кімнаті було одне малесеньке вікно під стелею. Задуха доповнювалася нестерпним запахом "параші". Стіни в ізоляторі були вкриті клопами, які напосідали на в’язнів. Більшість ув’язнених через спеку знімали верхній одяг, залишаючись лише в штанах, тому комахам було легко дістатися до тіл ув’язнених.

Допити проводилися лише вночі. Відчинялися двері, називалося прізвище і лунала суха фраза ‒ "на выход". Далі коридори в’язниці наповнювалися скрикуваннями та зойками.
Дідусь (четвертий з права) на шкільному гуртку із шахів 7.05.1947 р. Фото надане автором.

На зміну свідчень також вплинув результат допиту молодшої сестри дідуся, якій на той час виповнилося 9 років. Вона була головним свідком, який зазначив, що тексти пісень і брошура були принесені заздалегідь і тривалий час знаходилися в домі.
На черговому допиті дідусь визнав, що власноручно переписав один з текстів під назвою "Прощання", оригінал якого він знайшов на вулиці під час дороги до школи.
Далі йому дали місяць на роздуми і пригадування всіх деталей. Після чого, під впливом перебування в переповненому ізоляторі та фізичного тиску з боку одного зі слідчих, який вирішив прискорити процес допиту загасивши цигарку об чоло дідуся, він засвідчив, що брошуру "Мала історія України" отримав у школі під час окупації, але жодного рядка з неї не прочитав, а поклав у шафу і забув про неї.
Тоді ж змінилися свідчення і про найбільш контроверсійний текст "Над могилою партизана". Тепер дідусь свідчив, що аркуш паперу з піснею він знайшов на дорозі в гаманці, але тексту не читав.
Після цього, щоб зняти зайві запитання слідство провело графологічну експертизу. Вона засвідчила, що обидва тексти написав дідусь. У листопаді з’явився адвокат (після трьох місяців слідства), незадовго до виголошення першого вироку.
Титульний аркуш справи Вознюка Анатолія
Фото надане автором.

Його оголосили 31 грудня 1947 року. Дідуся звинувачували за ст. 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР "Антирадянська пропаганда і агітація" і йому загрожувало 5 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Головна "провина" полягала у зберіганні антирадянської націоналістичної літератури. На цьому справа не припинилася.
Адвокат почав працювати над зміною рішення суду. Він подав касаційну скаргу до Верховного суду УРСР з проханням пом’якшити вирок. Юрист апелював до того, що батько дідуся загинув на фронті, будь-яких зв’язків з українським підпіллям не виявили.
Також адвокат звернув увагу на те, що дідусь був сількором обласної газети "Червоний прапор" і часто переписував різні тексти. За звичкою він механічно переписав "націоналістичні" пісні, не усвідомлюючи сенсу тексту.

До касаційної скарги також додавалися позитивні характеристики зі школи ‒ "був зразковим учнем" та з сільської ради. Надія на пом'якшення покарання все ж залишалася.
Зрештою, 29 квітня Верховним судом УРСР був виголошений остаточний вирок: 5 років виправно-трудових таборів, але без конфіскації майна. Суд констатував, що підсудний є вороже налаштованим до радянської влади, переписував та зберігав вірші "терористичного" змісту, відповідно, пом'якшити покарання не можливо.

Скоріше за все, мій дідусь став випадковою жертвою тієї системи, де життя людей були лише статистикою, мабуть, радянським спецслужбам потрібно було більше успішних справ по боротьбі з проявами антирадянської діяльності, щоб показати свою "ефективну" роботу та підвищити показники злощасної статистики.
Фрагмент вірша "На[д] могилою партизана"
Фото надане автором.

Після Рівненської та Дубенської в’язниць дідусь відбував покарання в Дрогобицькій дитячій трудовій колонії, де і закінчив 7 і 8 класи школи, паралельно працюючи в ливарному та столярному цехах. Загалом він провів більше двох років у місті.
У 1951 р. дідуся етапом відправили добувати термін в Іркутську область, на будівництво міст Комсомольське та Ангарськ, де відбував термін покарання до звільнення наприкінці того ж року.
Але це вже інша історія наповнена багатьма важкими спогадами та варта обширного викладу з описом деталей табірного життя.
Дідусь у трудовій колонії. Напис на звороті: "На довгу память дорогій мамі" 7. V. 1950 Дрогобич Фото надане автором.

Наприкінці кілька зауваг щодо головних доказів "вини". Почну з брошури "Мала історія України", виданої у Львові 1941 р. тиражем 20 тис. примірників.
Загалом, книжечка (всього 32 сторінки) це короткий виклад історії України від княжих часів до початку 20 століття з помітним акцентом на державотворчих прагненнях українців.

Зрозуміло, що таке трактування української історії було неприйнятним для радянської історичної схеми. Нижче наведу найбільш "крамольні" цитати з радянського погляду:
"Українську державу зруйнувала громадянська війна, яку підняли проти себе різні партії, що боролися за владу. Незгоду в національному таборі використали большевики, які терором завоювали Україну, придусили сотні народніх повстань і знищили національно свідому інтелігенцію і селянство" (с. 31).

"Тепер надійшов час, коли послаблений, передусім українським націоналістично-революційним рухом, СРСР ‒ ота жахлива тюрма і катівня народів ‒ валиться під могутнім натиском революційно-визвольних сил та твердими ударами німецької зброї. Падає большевизм, наша Батьківщина добуває знову свободу…" (с. 31-32).

Далі подаю текст пісень, які були названі слідством як вірші націоналістичного змісту і були ключовими доказами обґрунтування суворості вироку.

Прощання
Ти будеш підносить снаряди,
Щоб скорше ворога збить.
Коли скосить ворожа куля,
Ти мусиш мене замістить.
І потім як втихнуть гранати
Могилу мою відшукай
Ти мусиш неї уквітчати
Щоб легше було в ній лежать
А потім підеш ти між люде,
Ти будеш весела й сумна.
Ті роки ти згадувать будеш,
Котрі зі мною була …
28/XII 46 р.
Вірш "Прощання"

Над могилою партизана.

На сірім піщаним узліссі
Стоять три високі сосни.
Мов спокій у темному лісі
Роками вартують вони
Не ходить ратай тут весна
Не чути тут дзвону коси,
Повиті лиш сивою млою
Шумлять віковічні ліси
То вітер гуляючі бором,
Розчісує соснам чуби,
Та часом замлілим простором
Дівчата ідуть по гриби
Та ось з глущини лісової
Загін боєвих партизан
Під сосни бійця після бою
Несуть на піщаний курган
Оглянувши пильно поляну
Застиг командир на горбі
Він знак подає й партизани
Спинились мовчки в журбі.
І четверо хлопців у тузі
Уквітчані ноші несуть
З плечей опускають їх друзі
І тихо на землю кладуть.
Ми тут поховаєм героя
Копайте могилу мерщій
Завмерла на дереві хвоя
У вітер затих у кущі.
Уже підкидають лопати
Сипучий пісок золотий
Де хвоя розвісила шати
На пагорок лісу крутий
Готова холодна могила
Де спокій довічний застиг
Герой нерухомо безсило
На ложі соснову ліг
Не має вже більше він сили
Шляхи загорожені всі
А вусики ледве видніли
У свіжій юнацькій красі
Уже наступає хвилина
Землі передать його прах
Та сліз безупинні краплини
Застихли в повстанських очах
І вийшов і шильного кола і слово
Сказав командир
"Схілім на могилою чола,
Де спокій тиша і мир,
Не відав ти страху ніколи
Завжди був хоробрим в бою
За рідну Україну, за волю
Віддав ти всю юність свою
Нехай же розбійник кривавий
Кат Сталін запише собі
Здобуде ганебної слави
Він тільки в петлі на вербі
За цю ми відплатим могилу
Наш вірний товариш і брат
Розчав більшовицькую силу,
Живою непустим назад.
На прахом могильним горою
Шатром розислалось три сосни
Квітучим розсипалась раєм
Гвоздики там після війни
Стоїть над могилою нині
Дубовий отесаний хрест
На ньому три слова помітні
Стрілець Євген Повстанець

http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/17/153093/

“ПОВЕРНУТИСЯ, ЩОБ ЖИТИ У СЕРЦЯХ”: ДО ДНЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ - Тараса Григоровича Шевченка.

Місце першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі А ще раніше Тарас писав:

"Холоне серце, як згадаю,
Що не в Україні поховають."

8 травня (26 квітня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу,
Орел , Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів,
Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. 

Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

Перепоховання
(20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі . Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Вікіпедія.

Пам'ятаємо! МАРІЯ ШАФРАНСЬКА-ЛОГАЗА "Маша" з УСХС (Українська Санітарно-Харитативна Служба).

„МАША" - МАРІЯ ШАФРАНСЬКА ЛОГАЗА
Мабуть, залишилося небагато дивізійників, які пам'ятають п. Машу (Марію Шафранську) з УСХС (Українська Санітарно-Харитативна Служба) в Мюнхені. У споминах одного з них, так її представляли побратими по зброї, які поверталися з полону: „Не журися, в СХС там є пані Маша. Знаєш, що якби не вона, то хто-зна, чи ми не сиділи б ще дотепер, або виздихали по тих Авербахах".

Її життєва дорога не була встелена пелюстками троянд, але їх колючками. Народилася в Коломиї, 14 грудня 1912 р. й уже 3-літною дівчинкою стала півсиротою, бо її батько, проф. Гриць Головка згинув на італійському фронті, й мама з трьома дівчатками (Маша була середущою) опинилася без даху над головою (бо й хата згоріла) і перебула на приходстві о. Ковальського в селі Ваневі, а після війни переїхала з дітьми до Львова, де вони вже задомовились на постійно й почали „нормальне життя". Дівчатка ходили до школи, мама працювала. Маша, бо так її завжди кликали, від наймолодших літ була дуже активною пластункою, спортсменкою і членом ОУН. Закінчила у Львові гімназію Сестер Василіянок, потім студіювала право. Кілька разів була арештована за приналежність до ОУН. Сиділа у львівських Бриґітках.

Щоб зійти з очей польської поліції, Маша переїхала на працю до Любліна. Працювала в банку й включилася в діяльність дуже сильної Української Студентської Громади, де познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, Богданом Шафранським, з яким одружилась в 1942 р.

Коли приїхала в серпні 1939 р. до Львова на вакації, вибухнула Друга світова війна й зараз польська тайна поліція арештувала Машу, її вивезли, як потім показалося, до польського концентраційного табору Берези Картузької. Зморена, голодна, в подертих черевиках, пішки добрела додому, що було в родині великою радістю.

Але знову покинула окупований більшовиками Львів, щоб не попасти в руки НКВД. Після мандрівки опинилась в Берліні, звідки ранньою осінню 1941 р. з'явилась вдома у Львові. По кількох днях вирушила з похідними групами ОУН на схід, була арештована в Бердичеві й по кількох тижнях вернулась до Львова.

В 1943 році народився її синок Ігор, а вже у квітні наступного року, коли ціла родина покидала Львів, вона з дитинкою переїхала до Мушини, біля Криниці, а звідтам далі на Словаччину, бо домовилась з чоловіком, який служив у війську, що зустрінуться в Каринтії. Але в Словаччині йшла партизанська війна, аж наші дивізійники очистили терен, а біженців перевезли до табору, до Штрасгофу біля Відня.
З великим трудом і прямо з чудесним збігом обставин, була звільнена і з великими перешкодами дісталася з синочком Ігорем до Відня, а звідтам до Берліна, де була більшість нашої родини.

Війна добігала до кінця, Берлін був щоденно бомбардований, місто горіло. І в одну таку страшну ніч помер на її руках дволітній син після комплікацій по хворобі кір.
Зразу після похорону (ледве можна було роздобути домовину!), ціла наша родина покинула Берлін, бо Червона армія була вже на передмісті столиці. Їхали в незнане, поїздом, пішки, як попало і з труднощами дісталися до міста Авсбурґ у Баварії. Там було багато біженців, спали по школах на брудній соломі.

Після капітуляції Німеччини розмістили біженців в хатах баворів (фермерів), а згодом в таборах, які зорганізувала американська влада. То також був дуже небезпечний час, бо довго шаліли большевицькі репатріяційні комісії, люди ховалися, а то і відбирали собі життя, божеволіли.

Маша постійно шукала свого чоловіка або принаймні вістки про нього, а як уже довідалась що він загинув підчас бомбардування, поїхала до Мюнхену і посвятилася з питомим її ентузіязмом, як голова допомогової секції СХС, допомагати втікачам, старалася з'єднувати розгублені під час війни родини та помагати дивізійникам в таборах полонених.

Коли вже устабілізувалося життя колишніх біженців, люди роз'їхалися в різні сторони земної кулі. Маша переїжджає до США, де вже була родина, й у 1952 році одружилася з д-ром Михайлом Логазою. Вони поселяються в Сиракузах, Н. Й. та активно включаються в суспільно-громадське життя. Маша зорганізувала Пластовий осередок, провадила Курінь Юначок, їздила на пластові табори, була директором-вчителькою Школи Українознавства. Допомагала дисидентам в Україні, маючи в особливій опіці свою товаришку Катрусю Зарицьку-Сороку та її родину. Одним словом, жила Україною і для України.

На превеликий жаль, кілька років по смерти чоловіка, д-ра Михайла Логази (1989 р.), важко захворіла, була прикована до ліжка, майже не могла говорити, в розмові її відповіддю був похит голови та усміх.
Померла 27 вересня 2008 р. Похована на цвинтарі св. Андрея в Савт-Бавнд-Бруку,Н. Дж, біля свого чоловіка.

Коли в „Свободі" появилася клепсидра, сповіщаючи про її відхід до вічности, прийшов на адресу родини цікавий, вже трохи пожовклий лист та альбом з висловами подяки за її працю в СХС і кількома знімками. 
Дата листа 14 липня 1946 р. Читаємо:

„Високодостойна Пані референтка відділу полонених при Українській Санітарно-харитативній Службі, Марія Шафранська, Мюнхен.
Подяка полоненх українських старшин табору полонених-Реґенсбурґ С.І.Е. #22.
Високодостойна Пані!
В почутті глибокої вдячности й повні признання для Вашої невтомної праці для українських полонених таборів полонених - Auerbach PW #24, Langwasser PW #13, Regensburg DEFC #22, складаємо Вам, Високодостойна Пані, слова нашої щирої подяки і признання за Ваші дотеперішні труди. Хай це скромне дякувальне письмо донесе Вам й остане згадкою Ваших успішних трудів для українськх полонених.
Слава Україні!"
Слідує 36 підписів. - сот. [Степан] Гуляк, сот. [Роман] Бойцун, пор. [Любомир] Ортинський, пор. Д-р. [Богдан] Теслюк, чет. [Валдемар] Горко, чет. [Любомир] Білик, чет. [Ярослав] Войтович, чет. [Роман] Герасимович, чет. [Юрій] Гнатюк, чет. [Олекса] Горбач, чет. Грабовський, чет. [Орест] Яримович, чет. Д-р. [Ми-рон] Качала, чет. [Федір] Климів, чет. [Роман] Колісник, чет. [Евген] Коваль, чет. [Ярослав] Кубшевський, чет. [Михайло]Лудчак, чет. [Ярема] Луців, чет. [Евстахій] Музичка, чет. Д-р. [Олександер] Радивші, чет. [Іван] Скіра, чет. Сташків, чет. [Роман] Тимкевич, чет. [Евген] Хмільовський, чет. [Володимир] Зуляк, чет. [Мирослав] Шарко, чет. [Евген] Шипайло, бул. [Дмитро] Залізняк, бул. [Володимир] Козак, бул. [Теофіль] Конецький, ст. бул.[Володимир] Сліпак, бул. [Роман] Тицький, ст. бул. [Михайло] Цегельський, віст. Литвинчук, віст. Слива.

У невеликому альбомі є написана в квітні 1950 року подяка М. Шафранській за її працю як члена управи УСХС з підписами знаних в нашім супільстві осіб - А. Андрієвський, І. Мірчук, д-р.Нестор Процюк, Лозинський, М. Сердюк та інші. Дві картки дальше - подяка сестрі від Ірини Павликовської, голови ОУЖ в Німеччині, знімки з вручення пропам'ятної Медалі Архистратига Михаїла ген. Павлом Шандруком. (Див. „Вісті комбатанта',' ч. 4,1965).

Отець д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького університету, у „Свободі" про св. п. Марію з Головків Шафранську-Логазу м. і. написав: „З дитинства вона виховувалася в родині високої свідомости й жертовного патріотизму. Зазнавши болючих втрат у особистому житті вже в юності та в молодих роках, вона повністю віддалася праці для добра української спільноти. Особистого не існувало, все було спільним.

Покійна належала до тих осіб, які не лякаються жодних викликів, не складають рук перед труднощами й борються за будь-яких обставин. Пережила вона дві світові війни, вимушену болючу еміграцію, трагічну передчасну смерть своїх найрідніших. її активна участь у „Пласті" (вільному та підпільному) і українському визвольному русі в 1920-1940 роках, її багатогранна праця на громадській ниві, зокрема з нашою молоддю, належать до найкращих прикладів суспільної діяльности".

Іванна ҐОРЧИНСЬКА, сестра
Опубліковано a-ingwar о 20:49
Мітки: 2009 № 2
Вісті комбата.

Цей день в історії УПА - 8 травня.

Малюнок Ніла Хасевича
****
1943 рік
Відділ повстанців влаштував засідку на німців та жандармів біля села Лобачівка на Волині. Спалено 5 автомашин, знищено близько 40-а жандармів, захоплено начальника районної жандармерії Гампеля, якого пізніше розстріляли. Загинув один повстанець.

1944 рік
У районі села Синельникове на Кам’янець-Подільщині повстанці збили літак «У-2».

1945 рік
У селі Руданці на Львівщині повстанці знищили депутата обласної ради і співробітника НКВД.

1946 рік
У селі Свірж на Львівщині повстанці знищили 30-тонний танк військ МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Боратин, Дуб’є і Пониковиця на Львівщині загинули 5 повстанців.

На околиці райцентру Комарно на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік
У селі Тишковичі на Львівщині повстанці знищили голову колгоспу, а в селі Глибочок на Тернопільщині поранили військового МВД.

У селі Мигалки на Київщині п’ятеро підпільників розповсюджували антирадянські листівки.

1948 рік
У селі Лахвичі на Волині повстанці знищили радянського активіста.

На світанку загін МВД, що повертався із нічної засідки біля містечка Олика на Волині, був обстріляний підпільниками. Знищено одного військового, ще одного поранили.

У селі Мшанець на Тернопільщині повстанці знищили начальника райвідділу МВД і дільничного міліції.

1950 рік
Під час сутички з опергрупою МГБ біля села Кологори на Львівщині загинув один підпільник.

У магазині в центрі села Чесники на Станіславщині повстанці пострілом через відчинені двері знищили начальника пошукової групи МГБ.

1955 рік
Пошукова група КГБ завдяки зраднику захопила криївку в лісовому масиві Надвірнянського району на Станіславщині. Заарештовані двоє повстанців. Їх засудили до розстрілу, який замінили на 25 років таборів.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

пʼятниця, 7 травня 2021 р.

7 травня 1941р. у м. Дрогобичі відбувся показовий судовий процес над 62 членами ОУН.

У Дрогобичі пройшов показовий суд. Фото: "Територія терору"

За вироком суду 30 осіб було засуджено до смертної кари, 24 - до десяти років позбавлення волі, справи решти восьми відправили на додаткове розслідування.

Згодом президія Верховної Ради СРСР дещо пом'якшила вироки - до вищої міри покарання було засуджено 26 підсудних (чотирьом в'язням, серед яких троє жінок, зберегли життя), 13 арештантам підтвердили їхні десятирічні вироки, а 19 осіб засудили на терміни від 7 до 8,5 року.

***
7 травня 1941-го у Дрогобичі на Львівщині пройшов показовий судовий процес над 62 членами ОУН.
Після радянської окупації Західної України НКВС намагався знищити український визвольний рух. Проводили показові судові процеси, щоб залякати українців, повідомляє " Розстрільний календар ".

Провели 4 показові процеси. 29 жовтня 1940-го у Львові пройшов "Процес першої Крайової екзекутиви", 15-19 січня 1941 року — "Процес 59-ти" у Львові, 7 травня 1941-го — процес над 62 членами у Дрогобичі та 12-13 травня 1941 року — процес над 39 членами ОУН у Дрогобичі.

7 травня, за вироком суду, 30 осіб засудили до смертної кари, 24 – до 10 років позбавлення волі, справи решти 8 відправили на додаткове розслідування.

Президія Верховної Ради СРСР змінила вироки. До вищої міри покарання було засуджено 26 підсудних. Чоловіку і 3 жінкам зберегли життя. 13 арештантам підтвердили їхні 10-річні вироки, а 19 осіб засудили на терміни від 7 до 8,5 роки.

Два джерела.
https://m.gazeta.ua
https://www.istpravda.com.ua

7 травня 1840р. народився Марко Кропивницький, Український письменник, драматург, театральний актор.

(За іншими даними народився 10 травня) 

Кропивницький Марко Лукич - фундатор українського професійного театру. Йому належить визначна роль у створенні української школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару. Актора не раз запрошували на імператорську сцену, однак він не хотів розлучитися з батьківщиною, рідним мистецтвом, відстоюючи у такий спосіб право українців на свою мову і культуру.

Марко Кропивницький народився в с. Бежбайрак (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської обл.) в сім'ї управителя поміщицького маєтку. У 1861-1871 рр. служив канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда (нині Кропивницький).
У 1862-1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. Після відставки у 1871 р. М. Кропивницький переїздить до Одеси.

Першою його роллю як актора-професіонала у складі трупи Народного одеського театру Моркових і Чернишова була роль Стецька в комедії Г.Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Місцева преса і публіка високо оцінили талант молодого актора.

У 1881 р., хоч і з цілим рядом обмежень, були дозволені спектаклі українською мовою. М.Кропивницький разом з антрепренером Г. Ашкаренком заснував у Кременчуці першу українську професійну трупу, що швидко здобула популярність в Україні та за її межами й увійшла в історію вітчизняної культури під назвою «театр корифеїв». Згодом М. Кропивницький виходить з цієї трупи і організовує нову, яка за довгі роки свого існування стала школою для багатьох славетних діячів українського театру.
М. Кропивницькому належить першорядне місце у формуванні оригінального вітчизняного репертуару. І сьогодні не сходять зі сцени його класичні драми і комедії: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Актор створив чимало сценічних образів на власному драматургічному матеріалі, а також за творами інших авторів.

М. Кропивницький відомий не лише як видатний драматург, актор, режисер, він також є автором ряду музичних творів, які відзначаються високою професійністю та мелодійністю.

З метою вшанування видатного земляка постановою Верховної Ради України від 14 липня 2016 року місто Кіровоград перейменовано на місто Кропивницький.

http://dakiro.kr-admin.gov.ua/vonks/Kropivnitskiy/exh.php

Цей день в історії УПА - 7 травня.

Малюнок Ніла Хасевича
*****
1943 рік
У бою з німцями в селі Сільце на Волині повстанці знищили 5 військових. Втрати повстанців – один поранений.

1944 рік
Сотня «Сіроманці» під час рейду вступила в бій із радянськими партизанами в селі Яструбичі на Львівщині. Знищено 20 партизанів, чотирьох захоплено в полон. Здобуто 2 кулемети, 8 автоматів та інше озброєння. Загинули 4 воїни УПА, ще двоє поранені.

1945 рік
Під час облави загони НКВД при підтримці двох танків і літаків оточила сотні «Сірі вовки» і «Чорноморці» УПА-Захід біля села Сосулівка на Тернопільщині. Під час прориву повстанці знищили й поранили близько 100 військових, збили один літак. Загинули командир Бережанського куреня Богдан Федик – «Крук» і ще четверо воїнів УПА.

У засідці на шляху Рава Руська – Хлівчани на Львівщині підпільники знищили секретаря районного військкомату і бійця винищувального батальйону.

Кущові боївки ОУН (до 50 осіб) вступили в бій з загонами НКВД, що проводили облаву в селі Солова на Львівщині. Під час сутичок, що тривали до ночі, знищені 22 військових, поранено 33.

1946 рік
У райцентрі Рогатин на Львівщині підпільники знищили інспектора МВД і поранили одного військового.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Черниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Мильськ на Волині підпільники знищили дільничного МВД і голову сільради.

Сотня «Сурма» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Космач на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто 2 кулемети і 19 гвинтівок.

У селі Викоти на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради, завклубом, механіка МТС і бійця винищувального батальйону.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Іванівка на Рівненщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід влаштував засідку в селі Стара Ропа на Дрогобиччині. Знищені дільничний МВД, лейтенант, смертельно поранений районний суддя. Здобуто автомат, гвинтівку, 3 пістолети, оперативні документи.

Через зрадника, опергрупа МГБ захопила 8 повстанців у райцентрі Коломия на Дрогобиччині.

1949 рік
У селі Старе Стрілище на Дрогобиччині підпільники знищили другого секретаря райкому КП(б)У.

1951 рік
Пошукова група МВД захопила бункер-типрографію у селі Товсте на Тернопільщині. Після бою застрелилися троє повстанців.

1952 рік
У сутичці з опергрупою МГБ у селі Турівка на Кам’янець-Подільщині загинули троє повстанців, у тому числі надрайонні провідники ОУН Тихін Нагірний – «Гейніш» і «Славко».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

7 травня 1920р. Українська 6-та стрілецька дивізія полковника Марка Безручка та польські частини вступили до Києва.

Начальник 6-ї стрілецької дивізії армії УНР Марко Безручко разом з членами свого штабу. Художник – Леонід Перфецький

7 травня 1920р. у ході радянсько-польської війни до Києва вступили польська армія й українські війська на чолі з Симоном Петлюрою.

Військове керівництво УНР розраховувало, що зайняття Правобережжя дозволить здійснити мобілізацію й створити 200-тисячну армію.

Із галичан, які бажали боротися проти більшовиків, невдовзі була сформована окрема дивізія в складі армії УНР.

Але в червні 1920 р. червоні прорвали фронт. Поляки відступали. Армія УНР теж була змушена з боями відійти до Галичини.

Саме на галицькій землі армії УНР довелося вести кровопролитні бої з червоними в другій половині літа 1920 р.

Два джерела.
https://www.istpravda.com.ua
https://uain.press/blogs

7 травня 1944р. у лісі поблизу с. Лопушного агентом московитів вбитий Іван Климишин «Крук», діяч ОУН та УПА.

7 травня 1944 року – у лісі поблизу с. Лопушного Лановецького району був підступно вбитий агентом НКДБ діяч ОУН та УПА Іван Климишин (псевдо «Крук»). Посмертно нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги ІІ ступеня Української Головної Визвольної Ради.
Історична правда.
****
ІВАН КЛИМИШИН
псевдо: “Крук”.
Народився 1919 року у селі Верещаки (нині Лановецький район, Тернопільська область).
Климишин став засновником одного з перших відділів УПА. У лютому 1943 року на чолі боївки звільнив в’язнів Кременецької тюрми. Від травня 1943 року до квітня 1944 року Климишин очолював Кременецький курень УПА. Найбільші бої з нацистами, у яких брав участь “Крук”: під селом Стіжок (9.05.1943), у селі Бережці (26.06.1943), у селі Мізоч (19.08.1943), у селі Антонівці (26.08.1943). Під час рейду Тернопільською та Хмельницькою областями у січні 1944 року курінь був розбитий німецькими військами. Сам Климишин загинув 1944 року у Лопушненському лісі, де замаскований енкаведист вистрілив йому в спину.

https://myrotvorets.news/1-2/.

7 травня 1982р. у США помер Павло Баб’як активний учасник національно-визвольних змагань, с.Курники.

В 1991 році в Курниках насипана символічна могила УСС.

7 травня 1982 року – у США помер активний учасник національно-визвольних змагань, уродженець с.Курники Тернопільського повіту Павло Баб’як. Брав участь у перебранні українцями влади в Тернополі під час Листопадового зриву 1918 р. та як доброволець УГА в українсько-польській війні 1918-1919 рр., поручник. Після війни, у 1922-1923 рр., перебував у польській в’язниці, згодом працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі, учителював, займався громадською діяльністю. У 1944 р. еміґрував до Австрії, де певний час викладав і очолював українську гімназію в Зальцбурзі. З 1950 р. оселився у США.

Джерело Історична правда.
****
БАБ’ЯК ПАВЛО (28.09.1897, С. КУРНИКИ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО ПОВІТУ – 07. 05. 1982, ЧИКАҐО (США) – ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ДОБРОВОЛЕЦЬ УГА, КООПЕРАТОР. ЧЛЕН НТШ.
Закінчив Тернопільську українську гімназію. Вивчав право в Українському таємному університеті у Львові та Яґеллонському університеті в Кракові.

Активний учасник національно-визвольних змагань, зокрема брав участь у перебранні українцями влади в Тернополі під час Листопадового зриву 1918 р. та як доброволець УГА в українсько-польській війні 1918–1919 рр., поручник.
Після війни, у 1922–1923 рр., перебував у
польській в’язниці , згодом працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі, учителював, займався громадською діяльністю. У 1944 р. еміґрував до Австрії, де певний час викладав і очолював українську гімназію в Зальцбурзі.

З 1950 р. оселився у США. Працював директором кредитного кооперативу «Самопоміч» і ощадної каси «Певність» у Чикаґо. Був співзасновником і головою Учительської громади, одним із ініціаторів і меценатів будівництва в Чикаґо собору св. Володимира.

Джерело
Лазарович, М. Активні діячі ЗУНР на Тернопільщині [Текст] / М. Лазарович // Ї. — 2010. — Ч. 63. — С. 77—90.— Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Chasopys_Ji/N63_Ternopil.pdf, вільний.

7 травня 1951р. у с. Товсте на Тернопільщині у бою з московитами загинули організатори підпільної друкарні:

Село Товсте
*****
Загинули: Василь Вітонів "Ясень", Василь Мельник "Хміль", Степан Гілка "Славко".

Джерело літопис УПА.
Джерело фотографії. https://www.tenews.org.ua/post/show/1531919592-mistechko-tovste-na-foto-1890-roku

четвер, 6 травня 2021 р.

6 травня 1920 р. завершився перший зимовий похід Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка.

Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія ), 26 вересня 1943 р.
Учасники Першого зимового походу, старшини конвою Михайла Омеляновича-Павленка.

У листопаді 1919-го з’єднання Армії УНР опинилися затиснутими між Добровольчою, Червоною та польською арміями, у так званому трикутнику смерті в районі Старокостянтинова.

Продовжувати військові дії, внаслідок внутрішніх чвар та епідемії тифу Армія УНР була неспроможна.

На спільній нараді уряду та військового командування прийнято рішення перейти до партизанської війни в тилу противника. Завдання полягало в тому, аби продемонструвати присутність української армії на українських землях, показати що боротьба за незалежність продовжується.
Із загальної кількості вояків Армії УНР, боєздатними було до 4 тисяч.

За час рейду Армія УНР здійснила півсотні успішних боїв. Пройшовши запіллям ворога понад 2500 км, зайняла Умань, Черкаси, Канів, форсувала Дніпро і вела активні дії на Лівобережжі. У квітні 1920-го з’єднання повернули на захід, аби об’єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті.

Усі учасники походу були нагороджені Залізного Хреста орденом. В еміграції колишні вояки Армії УНР створили Орденську раду рицарів Зимового походу.

6 травня 1941р. московити захопили пластуна Артема Лугового, а 29 червня того ж року розстріляли.

6 травня 1941 року – НКВД заарештувало члена Старшини товариства «Сокіл» (Тернопіль), організатора Сокільських осередків в Тернопільському повіті, організатора спортивних змагань у Львові Артема Лугового. 29 червня 1941 р. розстріляний в Тернопільській тюрмі. 28 квітня 1993 року – реабілітований. 

Артем Луговий народився 2-го листопада 1909 р в м. Тернопіль в сім`ї поштового службовця Максима і Марії. В Тернопільській Державній гімназії навчався в 1921-1929 рр, склав іспит зрілості. В 1930-1936 рр студіював право в Ягелонському університеті (м. Краків). Від 1936 до 1939 р. працював помічником адвоката в канцелярії Степана Бриковича. В 1929, 1930, 1933 рр. був під слідчим арештом за підозрою членства в ОУН. В тридцятих роках був членом Старшини товариства «Сокіл» (Тернопіль). Організатором Сокільських осередків в Тернопільському повіті, організатором спортивних змагань у Львові, 1938 р. Був членом театральної секції товариства «Молода Громада», засновником оркестру, автором віршів та пісень. З приходом більшовиків Артем працював рахівнико-касиром Плотичинської МТС. 6 травня 1941 р. був арештований органами НКВД, а 29 червня 1941 р. 

Джерело.https://100krokiv.info/2011/07/pro-artema-luhovoho/

Головою на схід. Таємниці козацьких мoгил.

Курган з козацьким хрестом в с . Медведівка.

Кожному народові з його історією властиві численні традиції – звичаї, обряди, правила і норми поведінки людей, що передаються ними із покоління в покоління. Традиції живуть і діють довгий час, буває, що і століттями. Мабуть, не варто наголошувати на суспільній значимості цих традицій у нашому житті сьогодні. Напевно, не менш важливими вони були у козацькому, сповненому небезпек і пригод житті.

В першу чергу варто зупинитися на досить сумній традиції поховання померлих чи загиблих козаків-побратимів. Цей звичай нашого народу бере свій початок із незапам’ятних часів.

До сьогоднішніх днів у народі існують легенди, згідно з якими козаки
ховали покійників під високими могилами, які ніби наносили шапками:

Насипали над козаком
Та високу могилу,
Ой посадили в головоньках
Та червону калину.

Проте дійсність спростовує це романтичне уявлення. Нині в степах України, як зазначав Д. Я. Телегін, науково досліджено тисячі курганів, де поховань, які б можна було трактувати як козацькі, практично немає.
Але, водночас, відомі місця, де знаходяться десятки звичайних «плоских» цвинтарів козацької доби. Могилки над кожним таким похованням невеликі, видовженої форми.
Інколи козацька могила буває перекритою кам’яною плитою з петрогліфами (написами на камені). Такі поховання під плитами є на цвинтарях Одещини.

Над могилою останнього кошового отамана П. Калнишевського на Соловецькому кладовищі, яке тепер зруйноване, лежала велика кам’яна плита з епітафією. Кам’яна плита з написом-орнаментом була також встановлена на могилі гетьмана П. Дорошенка, який похований під Москвою (с. Ярополчі Волоколамського повіту).

Як відомо, більшість козаків були віруючими людьми. Покійників вони ховали за християнським звичаєм у глибоких ямах. Померлих клали у випростаному стані на спині головою до заходу. Руки складені долонями на грудях. Про безінвентарність козацьких поховань стверджують і розкопки могили Івана Сірка, в якій, крім решток труни та одягу, ніяких покладень не було виявлено. За даними О. Скальковського, коштовності,що їх мали козаки, перед смертю заповідали звичайно на церкву, на монастирські обителі, про що підтверджує у своїй праці і Д. Яворницький, звертаючи увагу на високу релігійність та духовність козацтва.
Цвинтарі козацької доби в Україні відомі у багатьох місцях. Найповніше ці пам’ятки досліджені в Причорномор’ї (Р. О. Шувалов, Д. Я. Телегін).

На низці некрополів того часу дослідниками зафіксовані десятки козацьких могил. Одними з найбільших є Усатівський, Кривобалківський і Куяльницький цвинтарі.
На кожному з цих цвинтарів зафіксовані десятки, а то і сотні висічених з каменю надмогильних монументів у вигляді хрестів, плит з петрогліфами, оригінальних скульптур «під хрест» та ін. Фантазія митців,талановитих у каменярській справі, здається, не мала меж; тут їх налічується понад сто типів і різновидів: прості грецькі, трипелюсткові, округлі, «променясті», багатоярусні та чимало інших типів хрестів.

Цілу низку таких хрестів-пам’ятників на південній Волині залишила Національно-визвольна війна українського народу 1648–1654 років, особливо Берестецька битва 1651 р. в селах Пляшева та Острів Радивилівського району Рівненської області, в селі Плоске, що знаходиться на південному сході від Дубна, в місті Крем’янці.

Тут, на козацьких цвинтарях до сьогодні зберігаються кам’яні хрести-пам’ятники. Такі хрести-пам’ятники полеглим за волю і долю українського народу… маємо на їхніх братських могилах в Збаражі, Шумську, Бродах, інших містах і селах південної Волині. Вони є свідками пам’яті, народної шани до героїв-козаків.

Окрему увагу варто зупинити на козацьких похованнях, які залишилися після Берестецької битви 1651 р. Тут, біля села Острів Радивилівського району, лежить урочище Монастирщина – видовжений із заходу на схід піщаний пагорб, який раніше був частиною високого лівого берега заплави річки Пляшівки і півостровом заходив у заплаву, а своїм кінцем сягав її річища.
Сьогодні це стариця під лісом на східному березі заплави. Це підвищення у 1908–1910 роках належало громаді села Острів. Воно використовувалося як орне поле. Очевидно, це був козацький цвинтар або братська могила, в якій було поховано козаків та селян, які загинули у Берестецькій битві.

«Піскувата могила все більше і більше на той час розсувалась під дощами і природними факторами, а козацькі кості, що лежали на глибині, виявились зверху. Цілими рядами лежали козацькі кістяки, поховані після бою… головою на схід» . Про це писали «Волинські єпархіальні відомості» у травні 1909 р. Газета від 21 травня 1909 р. повідомляє, що під час
Берестецької битви там був православний монастир, що землі там малородючі і селяни погоджуються припинити розорювання цих земель та віддати їх в загальнонародне користування. В 1910 р. селяни в замін на цю землюодержали наділи іншої, а оранку на Монастирщині було припинено.
У другій половині ХХ ст. основу півострова Монастирщина було перекопано широким ровом, яким було спрямоване нове річище Пляшівки.

Таким чином, горб Монастирщина опинився на її правому березі. На невеликій ділянці в західній частині Монастирщини збереглися два кам’яних хрести, характерні за своїм типом для ХVІІ ст. Один з них вищий, простої роботи, без будь-яких написів. Рамена другого хреста майже сягають землі. На одному боці цього хреста – напис кириличними літерами зі скороченнями й титлами: «Цар Ісус Христос.» Археологічною розвідкою 1985 р. на зворотному боці цього хреста було виявлено ледве помітну дату «1651»,що має значну історичну цінність.

Раніше в урочищі Монастирщина стояли чотири такі хрести. Один з них, третій, на якому зберігся напис: «Зде лежаще воїни» знаходиться в експозиції Київського історичного музею, інший, четвертий, – під престолом у вівтарі Михайлівської церкви НІМЗ «Поле Берестецької битви».

Після закінчення війни у селі Пляшева було відновлено колгосп «Перемога». Знову було поновлено оранку на Монастирщині, а кам’яні хрести скинуто з горба. Гостра реакція місцевої інтелігенції допомогла припинити оранку і встановити хрести на їхніх місцях. Територію Монастирщини було засаджено сосновим лісом.

Відомий археолог І. К. Свєшніков, який понад 20 років очолював археологічну експедицію на полі Берестецької битви, не виключав, що через Монастирщину могла проходити одна з трьох козацьких переправ 10липня 1651 р.. У своїй монографії «Битва під Берестечком» (1993 р.), яка стала підсумком багаторічної експедиції, він писав: «Її ознаки (тобто Козацький цвинтар в с. Острів на Монастирщині,поч. ХХ ст. – авт.) слід було б шукати в низовині за східним кінцем урочища,але велике заболочення заплави стариці Пляшівки виключає можливість проведення тут будь-яких земляних робіт.
Можливо, кладовище виникло в цьому місці саме тому, що тут було поховано козаків, які загинули,відступаючи з табору» . Очолювана І. К. Свєшніковим експедиція оглянула також урочище Попів Горб, що знаходиться на утвореному петлею Пляшівки півострові над заплавою правого берега річки. На цьому підвищенні стояла Михайлівська церква, збудована 1650 р. з ініціативи місцевого священика села Острів Івана Береговича і перевезена на Козацькі Могили у 1912 р. На місце колишнього престолу церкви поставлений кам’яний хрест з відповідним написом. За спогадами старожилів
села Острова, біля старої церкви, в урочищі Попів Горб, колись також знаходився давній цвинтар, на якому було близько 20 камінних хрестів. Вже в часи радянської влади, коли там вирішили побудувати сільську амбулаторію, весь старий цвинтар бульдозером згорнули в річку Пляшівку .
Згідно з писемними джерелами, король Ян ІІ Казимир наказав забитого у козацько-селянському таборі митрополита Йоасафа поховати у найближчій до табору православній церкві. Розкопки в урочищі Попів Горб з метою виявлення поховання митрополита проведено у 1970, 1971, 1974 роках. Було досліджено місце, на якому до 1912 р. стояла Михайлівська церква та найближче її оточення і розкрито 248 метрів квадратних суцільної площі, на якій виявлено 41 непорушене поховання, 35 окремих людських кісток-черепів та 26 скупчень кісток, що походять з могил, зруйнованих будівництвом церкви та пізнішими похованнями. Як пише І. К. Свєшніков, «усі захоронення були здійснені за православним обрядом – у простягнутому положенні, головами на захід. З руками, схрещеними на грудях. Вони лежали в ямах глибиною 0,84–1,7 м від сучасної поверхні ґрунту і належали чоловікам, жінкам та дітям різного віку. У багатьох похованнях біля кістяків було знайдено дрібні монети, що підкреслює звичай класти монети у труну небіжчикові, який і досі існує в околицях Берестечка. Ця велика кількість поховань, що належали людям різного віку, які вмирали природною смертю у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст., є доказом того, що село Острів і після битви продовжувало жити безперервним життям».

Розкопками місця, де стояла Михайлівська церква, виявлено дев’ять чоловічих поховань. Недалеко від входу у церкву було виявлено поховання без труни на глибині 1 м від сучасної поверхні, в якому лежали два кістяки дорослих чоловіків. Наскрізні отвори від пострілів, пошкодження кісток дозволяють припускати, що ці люди загинули під час воєнних подій: у одного (верхнього) була відрубана голова. У нижнього – двічі прострелена. Поховання їх в одній ямі вказує на одночасну їх смерть і дозволяє припустити існування якогось зв’язку, що з’єднував їх за життя.

Люди, які їх ховали, вважали гідними їх вічного спочинку в самій церкві.
Все це відповідає писемним повідомленням про смерть корінфського митрополита Йоасафа 10 липня 1651 р., про повне пограбування його речей і про наказ короля поховати його у найближчій церкві.
Найближча до Йоасафа особа – диякон Павло, який супроводжував його усюди, очевидно,також загинув під Берестечком і був похований разом з ним.

Археологічними дослідженнями Попового Горба на місці кладовища,яке оточувало церкву, було виявлено основи трьох кам’яних хрестів, які,згідно з місцевим звичаєм, були поставлені там як пам’ятники тим похованням. Зовнішні ознаки яких не збереглись. Знайдено також верхню частинукам’яного хреста з кириличним написом «ІС ХС НІКА» («Ісус Христос перемагає), що, за петрогліграфічними даними, слід датувати ХVІІ ст.
Археологічні дослідження виявлених на місцях Берестецької битви поховань, цвинтарів ХVІІ ст. допомогли відтворити окремі картини і сторінки з історії Берестецької битви 1651 р. Зокрема, картину загибелі,пограбування і поховання корінфського митрополита Йоасафа. А виявлені на місцях битви кам’яні хрести-пам’ятники полеглим за волю і долю українського народу свідчать, що наш народ ні на хвилину не забував цих святих могил, і, думаючи та молячись про спасіння душ полеглих під Берестечком лицарів, встановлював на них кам’яні пам’ятники.

Олександр Шараф-Уралі
http://likeme.pp.ua/holovoiu-na-skhid-taiemnytsi-kozatskykh-mohyl/

Цей день в історії УПА - 6 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.
*********
1945 рік
Під час облави НКВД у селі Коропуж на Львівщині повстанці у перестрілці знищили 6 бійців винищувального батальйону, здобули 3 автомата і 3 гвинтівки.

У Вашківецькому районі на Чернівеччині підпільники знищили заввідділом райкому КП(б)У, другого секретаря райкому ЛКСМУ та двох працівників райвиконкому.

1946 рік
У селі Давидківці на Тернопільщині повстанці знищили начальника штабу винищувального батальйону – зрадника і колишнього сотника УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Пиратин і Нем’яч на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Пирятин на Львівщині підпільники знищили завідуючого клубом.

1947 рік
У райцентрі Бережани на Тернопільщини повстанці знищили голову міської ради, а в селі Вербівка на Львівщині – міліціонера.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у зіткненні з загоном МВД у селі Явір на Дрогобиччині знищила двох військових, ще одного поранила. Захоплених без зброї старшого лейтенанта, сержанта і рядового було відпущено.

У засідці біля села Гніздичів на Дрогобиччині повстанці обстріляли автомобіль з партійним активом. Поранено секретаря райкому КП(б)У та голову колгоспу.

1948 рік
У селі Мокротин на Львівщині підпільники знищили двох райуповноважених та важко поранили начальника райвідділу МГБ.

1949 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД в Радехівському районі на Львівщині загинули двоє повстанців.

1950 рік
У селі Антонівці на Рівненщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У з проведення державної позики.

1954 рік
У селі Полиці на Рівненщині підпільники знищили завідувача клубу і радянського активіста.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

6 травня 1946р. на хуторі Запуст біля с. Нараїв загинули вояки УПА П. Дідух, В. Драбик, С. Захарків, М. Петришин та М. Сав’як.

фото Віктор Свищо с. Нараїв могила вояків УПА.

6 травня 1946 року – на хуторі Запуст біля с.Нараїв Бережанського району відбувся бій із енкаведистами, в якому загинули вояки УПА П. Дідух, В. Драбик, С. Захарків, М. Петришин та М. Сав’як. У травні 1991 р. на місці смерті вояків УПА насипано могилу та встановлено хрест.

Сайт Терен.
https://teren.in.ua

6 травня 1990р. рішенням Львівської обласної ради народних депутатів поновлено в правах Українську Греко-Католицьку Церкву.

(Джерело фото: sobor-svyura.lviv.ua)
*****
Враховуючи, що собор св. Юра є релігійною святинею УГКЦ, резиденцією й усипальницею її митрополитів, насильно відібраною у греко-католиків, храм передано в користування УГКЦ.

Дії органів влади на території Львівської області щодо ліквідації греко-католицької церкви у 1946 р. та переслідування віруючих і духовенства УГКЦ визнавано незаконними та аморальними.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/05/6/37893/